Небезпека рецидиву

Розділ 55

Щось розкололо світ. Ніби я дивився у чарівне дзеркало, крізь калейдоскоп, який позбавив світ форми і структури, сенсу й упізнаваності. Я бачив перед собою лише хаотичні фрагменти світла й кольорів. У вухах шуміло, у потилиці застряг важкий, глухий біль. Я заплющив очі. Можливо, знепритомнів.

Коли знову розтулив повіки, зір начеб повернувся, але в очах двоїлося, лівим оком я бачив усе розмито й невиразно. Голова боліла так, що я не відразу подужав пересилити біль і сприймати щось інше, окрім нього, та поступово змусив себе зосередитися і зорієнтуватися, де я і що зі мною.

Я знову був у хатині. Голий. Сидів на підлозі, прихилений спиною до стіни, з випростаними вперед ногами. Одна ступня прив'язана до грубки, друга — до чогось у підлозі, але я не міг до пуття розгледіти, до чого саме. Я довго придивлявся, доки врешті побачив два або три велетенські цвяхи, забиті в дошки біля моєї ноги, зігнуті докупи, — до них чіплялася мотузка. Випростані руки теж прив'язані. Я спробував повернути голову ліворуч, однак біль у потилиці знову відкинув мене на край чорної прірви, змусив балансувати на межі нетями.

Я довго збирався з силою і відвагою, щоб повернути голову в інший бік. Цього разу пішло легше, біль вже не був таким нестерпним, як перше. У стіну також були забиті цвяхи або гаки, величезні, потужні. Зап'ястки примотані тонкою, міцною линвою, якою прив'язують прапор до флагштока, так туго, що мотуз уп'явся у шкіру. Долоні вже посиніли через погіршення циркуляції крові. Я спробував потягнути мотузку правою рукою. Марно. Мотуз не тягнувся. Не попускав. Я подумав, що спробую ще раз трохи згодом, от назбираю трохи сил і спробую.

На мить я заснув або втратив свідомість. У кожному разі не був притомний. А коли знову розплющив очі, Ніна Гаґен сиділа за столом, накладаючи макіяж. Перед нею на столі стояло маленьке люстерко, з отих, що мають позаду підпорку. Розкрита торбинка, розсипана на стільниці косметика. Жінка була дуже зосереджена. Я бачив, як вона схиляє набік голову, зводить догори брову — так роблять усі жінки, наносячи тіні на повіки. Вона щось мугикала. Я не впізнавав мелодії, то було тихе, монотонне бриніння, яке чомусь наганяло на мене страх. Я не міг збагнути, у що це вона вбрана; ніби обгорнулася целофаном, блискучим целофаном, який відбивав світло під дивними кутами і засліплював мене. Я заплющив очі. Не хотів, щоб вона помітила, що я опритомнів.

Однак вона таки помітила, бо трохи згодом я почув, як встала зі стільця.

— Мікаелю Бренне, — її голос прозвучав біля самого мого вуха. — Глянь на мене, Мікаелю. Я знаю, що ти отямився…

Я розплющив очі. Ніна сиділа переді мною, присівши на п'яти. Її обличчя було за якихось сорок сантиметрів від мого. Яскраво розмальоване. Важкі зелені тіні на повіках, густо накладена туш на віях, брови — товсті, чорні риски. Криваво-червона губна помада. Вона взяла в долоні мою голову, підвела до себе, подивилася на очі: спершу на одне, потім — на друге.

— Гм, твої зіниці кажуть, що тебе добряче вдарили по голові, Мікаелю. Сподіваюся, ти триматимешся при свідомості.

Ніна погладила мене по щоці, обережно, ласкаво. Я хотів щось сказати, але видобув з горлянки лише нерозбірливі звуки.

— Цить, Мікаелю, тобі не треба нічого казати. Це зовсім зайве.

Вона підвелася, і я побачив, у що вона вдягнена. Блискучий пластиковий плащ, чи радше дощова накидка, яку натягають через голову поверх решти одягу. Такі дощовики в мене завжди асоціювалися з британськими туристами.

Однак Ніна Гаґен нічим не нагадувала британську туристку. Вона була гола. У відблисках лампи позаду проглядало під пластиком голе тіло. Вона помітила мій погляд і усміхнулася, провела руками уздовж стегон.

— Як я тобі, Мікаелю? Подобаюся?

— Ні, — спромігся вимовити я, хрипко, ледь чутно, але виразно.

Але Ніна не слухала, вийшла з кімнати. Я чув, як вона чимсь гримає і брязкає. Я знову спробував звільнити руки. Цього разу вже доклав усіх сил, тягнув, що мав моці. Смикав. Намагався розхитати вузли, протиснути долоні. Біль в голові був такий нестерпний, що я мусив заплющити очі й закусити губи, щоб не закричати. Усе намарно. Мотуззя, чи чим там вона мене прив'язала, не ослабло ні на йоту.

Коли я розплющив очі, вона стояла переді мною й усміхалася. То була не Альвінова божевільна посмішка-гримаса. То була справжня людська усмішка, і вона налякала мене ще дужче. В очах світилася материнська турбота.

— Нікуди не йди, будь ласка, — мовила вона. — Я відлучуся ненадовго.

Невдовзі вона повернулася зі скринькою для інструментів. Я спробував сфокусувати погляд, але в очах далі двоїлося. Я розумів, що мушу тримати з нею контакт.

— Я… — подав я голос.

— Що? — Ніна ввічливо й терпляче чекала на продовження.

— Люди знають, що я тут.

— Ой, сумніваюся.

— Я розмовляв з сусідкою. Розпитував дорогу.

— Знаю, вона мені зателефонувала. Жінка подумала, що то був не зовсім слушний час для візиту з ріелтерської контори, — Ніна задумливо глянула на мене. — Тут я вже нічим не зараджу, але тебе однаково не знайдуть.

— Ти їх убила, правда? Матір і батька? — я закашлявся, а Ніна терпливо чекала, доки я віддихаюсь. — І решту — теж. Названих батьків. Трьох жінок. То ж ти їх убила? І Альвіна.

Ніна глянула на мене майже з повагою.

— Ти провів велику роботу, Мікаелю. Який ти розумний! Майже все так і було. Але це пусті балачки. Тобі треба берегти сили.

— Утекти… — прохрипів я. — Ти можеш утекти. Покинути країну. Не робити собі ще гірше, ніж є. Просто покинь мене тут, Ніно. Це дасть тобі чималу фору.

Ніна довго стояла, думала, потім сіла мені на литки, опершись колінами на підлогу по обидва боки моїх ніг.

— Ні, Мікаелю, — похитала вона головою і знов усміхнулася. — Так легко не відбудешся… Може, й справді, час покинути країну. Але спершу розберемося з нами. Насамперед ми обоє…

Вона нахилилася уперед і впилася в мене поцілунком. Я відчував, як вона намацує мою руку. Не відриваючись від моїх губ, вона схопила мій мізинець і зламала його.

Біль паралізував тіло. Я закричав, вибухнув криком просто їй в обличчя. Але найгіршим був не біль. Найгіршою була крихітна частка секунди, коли біль і шок забив мені памороки; мізерна мить перед тим, як я закричав: Ніна Гаґен тоненько пискнула. Звук був чимось середнім між зітханням і стогоном. Задоволення. Блаженство. Так реагує жінка, коли твої пальці вперше торкаються її плоті. Почувши цей згук, я збагнув, що зламаним пальцем не скінчиться. Вона піде далі. До кінця…

Мабуть, я тоді здався. Щось замкнулося у мені. Я вже знав — це кінець. Я почав помирати — для себе, поволі, десь глибоко в собі. На мить згадалася Карі. Батько. Я й не здогадувався, що плачу, доки Ніна не обтерла мені сльози, шепочучи в вухо якісь безтямні слова. Опісля я вже не думав. Опісля був лише біль.

Вона майже відразу зламала мій другий мізинець, а за ним — безіменний палець. Я спробував щосили вдарити головою до стіни, щоб знепритомніти. Ніна відхилилася назад, досягла рукою подушку з канапи й запхала мені під голову. Я теліпав головою збоку вбік, щоб зсунути подушку. Тоді Ніна прибила її до стіни цвяхом і вгатила молотком по руці. Я чув, як хряснули кості.

Потім вона взялася за ножа. То був звичайний ніж для розрізання шпалер, лезо якого втягувалося і висувалося на потрібну довжину. Вона колола неглибоко, зосереджено, раз попри раз, уникаючи життєво важливих органів. Я бачив перед собою її рот, розтулений, з обвислими губами; відчував, як вона, звиваючись на мені усім тілом, підсувається що раз ближче. Вона була страшенно збуджена. Дощовик закривавлений; краплинки крові скочувалися донизу, збираючись струмками й стікаючи їй у поділ. Вона важко дихала, груди ходили ходором, ніби після тривалого бігу. Раз обхопила долонею моє чоловіче достоїнство, погойдала, немов зважуючи. Жалібний голос у мені безгучно заволав: «Ні, тільки не там!» Вона розтулила долоню і знову заходилася колоти груди. Важко працювала. Важко дихала.

Я не чув, як відчинилися двері. Ані звуку не було чутно. Ніна Гаґен у своєму божевільному мареві теж нічого не чула. Здається я скрикнув, закричав, щоб заглушити скрип дверей і кроки.

Я глянув поверх плеча Ніни Гаґен, але спершу нічого не побачив, бо вже давно перестав сприймати довколишні речі — жив лише всередині себе. Зосереджений на вмиранні. То була голова. Русява голова. Тіло.

Ніна нічого не помітила, вона перебувала в трансі, у власному, знесамовитілому світі. Вона нічого не помічала, доки голова позад неї сказала: «Привіт». Дуже тихим і цілком нормальним голосом. Жіночим голосом.

Ось тоді Ніна Гаґен зреагувала. Здригнулася і так швидко зірвалася на ноги, що ледь не втратила рівноваги.

— То ти… — промовила вона; лезо ножа зблиснуло в її руці. — То ти…

А мені причулося: «То тать…»

Ніна ворухнулася, занесла руку з ножем і блискавично кинулася на некликану гостю.

Я хотів гукнути, застерегти, але голосові зв'язки, які щойно надривалися криком від болю, немов зімкнулися. Я усвідомлював, що весь зранений і не мав сили встежити за тим, що відбувалося перед моїми очима. Це було схоже на запис аматорського відео з часів дитинства: зненацька завислі посеред руху люди, законсервовані в часі… А потім усе покотилося дуже швидко, набагато швидше, ніж я міг уловити.

Навколо голови жінки, що увійшла, світився німб — світло. Вона здавалася чорним ангелом, палаючим мечем — прекрасна й грізна водночас. Якась частина мене розуміла, що я запаморочений, і все зовсім не так. На мить мені подумалося, що я марю, бачу галюцинації, що насправді ніхто не прийшов мене рятувати, а бачене відбувається у моєму затуманеному мозку.

Але ні, я не марив. Я бачив, як Ніну Гаґен зацідило в шию щось схоже на дерев'яний молот. Побачив і почув звук потужного удару, глухий звук, наче по м'якому. Ніна повалилася на підлогу. До мене долинув гуркіт від падіння тіла; мною трусило, і аж тоді я повірив, що все відбувається у дійсності.

Жінка замахнулася і ще раз ударила. По тому ж місці.

Ніна перевернулася набік, її голова опинилася між моїми випростаними ногами. Я бачив, як вона вмирала. Це не зайняло багато часу. Вона намагалася вдихнути повітря розтрощеною горлянкою, трималася руками за горло, а груди натужно здіймалися й опускались; вона билася у конвульсіях, молотила ногами по підлозі, аж врешті затихла. Я ні на мить не зводив з неї очей, намагаючись перехопити її погляд. Не знаю, що сподівався там побачити… Проблиск людських почуттів? Може, каяття, страх? Хоч що-небудь… Але не побачив. Я зміг роздивитися одне її око, тільки тоді як вона затихла. Око дивилося на мене з-під волосся, розсипаного на обличчі, наче водорості, але в ньому вже годі було щось відчитати. У ньому вже не було життя. Воно вже нічого не бачило, і в ньому вже нічого не віддзеркалювалось. Ні ненависть, ні хіть, ні страждання, ані страх. Нічого не зосталося у голові, яка колись була Ніною Гаґен.

Лише після того, як вона згинула, я підвів голову й упізнав Ірене Ґудвік. Ірене схилилася наді мною, довго не зводила з мене погляду. Я не міг зрозуміти виразу її очей. Десь на дні зіниць щось ворухнулося, думка чи почуття, які так і не виринули на поверхню.

— Допоможіть мені, — попросив я, але голосу не було, лише хрипкий шепіт прошелестів у кімнаті.

Вона ковзнула поглядом по мені, по руках, грудях, закривавленому тілу.

— Так, — озвалася нарешті, а, здалося, минула вічність. — Я покличу на допомогу…

Поговоривши з кимось телефоном, Ірене заходилася обережно розплутувати вузли навколо моїх зап'ястків і стіп.

— Як?..

— Цить! Не шарпайтесь. Вас жахливо покалічено.

— Так, — прошепотів я. — Але як ви мене знайшли?

— Стежила за нею. Чекала перед її будинком. Коли вона від'їхала автом, я подалася услід, — Ірене ледь помітно всміхнулася. — Знаю, ви веліли мені припинити стеження, але…

Я нічого не сказав. Кров знову потекла жилами стерплих кінцівок, а біль був такий нестерпний, що я боявся знову зімліти. Ірене допомогла мені лягти на підлогу, підклала під голову подушку.

— Котра година? — запитав я.

Мій голос був наче й не мій, долинав немов здалеку, немов сягав моїх вух через довгий час після того, як вимовив слова мій рот. Це мене трохи лякало.

Вона сторопіло подивилася на мене, та все ж глянула на годинник на руці.

— Четверта ночі. Чи ранку… А що?

— Я мушу бути в суді, — сказав я і знову знепритомнів.