Симпатик

Розділ 13

І чого я міг чекати? Мене не було сім місяців, я жодного разу не зателефонував, обмежившись кількома листівками. А міз Морі не була віддана ані моногамії, ані чоловікові, тим паче — одному конкретному чоловікові. Свої смаки вона проголошувала через найвидатнішу оздобу своєї вітальні — книжкові полиці, що гнулися, наче спини кулі[64], під вагою Сімони де Бовуар, Анаїс Нін, Енджели Дейвіс та інших жінок, які боролися з Жіночим Питанням. Західні чоловіки, від Адама до Фройда, також ставили це питання, хоча в них воно звучало як «Чого хоче жінка?». Принаймні вони хоч це розглядали. Мені тільки тоді подумалося, що ми, в’єтнамські чоловіки, ніколи й не намагалися питати, чого хоче жінка. Я не мав ані найменшого уявлення про те, чого хоче міз Морі. Можливо, я б хоч щось розумів, якби прочитав ці книжки, але все, що я про них знав, це короткий зміст на суперобкладинці. Інтуїція підказала мені, що Сонні таки прочитав якісь з них, повністю, і сівши поряд з ним, я відчув, як анафілактична реакція на його присутність поколює мені шкіру, цей прорив ворожості, запаленої його привітною усмішкою.

— Що там у тебе? — запитав Сонні, киваючи на паперовий пакет на моїх колінах.

Міз Морі пішла по ще один келих для вина. Два вже стояли на низенькому столику, разом з відкоркованою пляшкою червоного, штопором, на якому досі стирчав корок, скривавлений вином, та лежав фотоальбомом.

— Сигарети, — відповів я, витягаючи пачку. — І горілка.

Вибору я не мав — мусив запропонувати Сонні горілки, яку він показав міз Морі, щойно та повернулася з кухні.

— Не варто було, — бадьоро сказала вона, ставлячи пляшку поряд з вином. Прекрасна, прозора «Столична» зберігала суто російську стійкість, поки ми мовчки дивилися на неї. Кожна повна пляшка алкоголю несе в собі певну ідею, сюрприз, про який дізнаєшся тільки тоді, як вип’єш її. Я планував прочитати повідомлення від цієї пляшки разом з міз Морі, вони з Сонні це розуміли, тож ми цілком могли б так і сидіти там, обтікаючи крижаними водами ніяковості, якби не ласка міз Морі.

— Так завбачливо з твого боку, — сказала вона. — Особливо зважаючи на те, що сигарети майже скінчилися. Я візьму одну, як ти не проти.

— То як твоя подорож на Філіппіни? — спитав Сонні.

— Я хочу все про неї почути, — додала міз Морі, наливаючи мені вина й освіжаючи їхні келихи. — Завжди хотіла туди з’їздити, бо мій дядько постійно розповідав про те, як був там під час війни.

Я розкрив пачку, запропонував їй сигарету, взяв одну для себе і завів свою вже добре завчену історію. Кішка позіхнула з королівською зневагою, знову залізла на коліна Сонні, витягнулася там, глузливо вишкірилася на мене й заснула від нудьги. У мене склалося тверде враження, що Сонні та міз Морі моя розповідь цікавила хіба що трохи більше, поки вони слухали, палили мої сигарети й ставили ввічливі запитання. Мені, пригніченому, навіть не стало духу розповісти їм про те, що я мало не помер, і моя розповідь обірвалася без кульмінації. Я помітив фотоальбом, розгорнутий на сторінці з чорно-білими світлинами, що зображали сцени з життя середнього класу за пару десятиліть до нашого часу: батько та мати вдома, у кріслах з мереживними накидками, їхні сини та дочки грають на піаніно, плетуть, збираються за обіднім столом, вбрані за модою тридцятих років.

— Хто вони? — спитав я.

— Це моя родина, — відповіла міз Морі.

— Твоя родина?

Відповідь приголомшила мене. Звісно ж, я знав, що у міз Морі була родина, однак вона рідко говорила про них і вже точно ніколи не показувала мені фотографій. Я знав лише, що вони жили далеко на північ звідси, в одному з припалих пилом, спекотних містечок долини Сан-Хоакін.

— Це Бетсі, а це Елеанор, — сказав Сонні, схиляючись, щоб вказати на відповідні обличчя. — Ось Джордж та Ейб. Бідолашний Ейб.

Я глянув на міз Морі, що спокійно потягувала своє вино.

— Він помер на війні?

— Ні, — відповіла вона. — Він відмовився йти воювати. Натомість його відправили до в’язниці. Він досі злиться. Не те, щоб приводу не було, я б, певно, теж злилася, якби була на його місці, бозна. Просто хотілося б, щоб він був трохи щасливіший. Війна вже тридцять років як скінчилася, а він усе ще живе нею, хоча й не воював.

— Воював, — заперечив Сонні, — тільки вдома. Хто може його звинуватити? Уряд відправляє його родину до табору, а тоді просить його воювати за рідну країну? Я б страшенно лютував.

Тепер нас трьох розділяла завіса диму. Ледь помітні вихори наших думок здійнялись у повітря, прозорі, однак цілком матеріальні, й на якусь мить мій привид зависнув над головою Сонні.

— Де Ейб тепер? — спитав я.

— У Японії. Не те, щоб там він був щасливіший, ніж тут. Коли війна скінчилась і його звільнили, він вирішив повернутися до свого народу — так усе його життя казали білі люди, хоча він і народився тут. Тож він поїхав і дізнався, що люди в Японії теж не вважали його своїм. Для них він — один з нас, для нас — один з них. Ні те, ні се.

— Може, наш завідувач кафедри міг би йому допомогти.

— Господи, сподіваюся, це ти так жартуєш, — сказала міз Морі.

Звісно ж, я жартував, однак просто збився з ритму, як небажаний партнер у цьому складному ménage àtrois[65]. Я заспокоїв себе, прикінчивши своє вино. Коли подивився на пляшку, побачив, що вона спорожніла.

— Хочеш горілки? — спитала міз Морі.

Її погляд обтяжувало спочуття, що подають лише трохи теплим. Бажання заповнило підвалини мого серця, й усе, що я міг — лише мовчки кивнути. Вона пішла на кухню і принесла чисті склянки для горілки, поки ми з Сонні сиділи в ніяковій тиші. Налита горілка була така ж гостра й чудова, як я її уявляв, саме той розчинник для фарб, яким варто мити брудні, вкриті лушпайками стіни своїх нутрощів.

— Може, якось поїдемо до Японії, — сказав Сонні. — Я б хотів познайомитися з Ейбом.

— Я б теж хотіла вас познайомити, — відповіла міз Морі. — Він боєць, як і ти.

Горілка чудово сприяє відвертості, особливо якщо пити її з льодом, як я. Горілка з льодом така прозора, чиста, сильна, що спонукає тих, хто її п’є, бути такими ж. Я проковтнув рештки своєї порції, готуючись до стусанів, яких було не уникнути.

— Мене ще з нашого навчання дещо дивувало, Сонні. Ти завжди говорив про те, як ти віриш у людей та революцію. Чула б ти його, міз Морі. Він такі промови виголошував.

— Я б хотіла їх послухати, — сказала міз Морі. — Дуже хотіла б.

— Але якби ти їх чула, ти теж спитала б себе, чому він не повернувся і не бився за революцію, в яку так вірив. Чи чому він не повернеться туди тепер, щоб стати частиною народу та революції завтра? Навіть твій брат Ейб відсидів у в’язниці і повернувся до Японії за те, у що вірив.

— І подивися, до чого це його довело.

— Я просто хочу від тебе відповіді, Сонні. Ти досі тут, бо кохаєш міз Морі? Чи ти досі тут, бо тобі страшно?

Він поморщився. Я вдарив його туди, де боліло, в сонячне сплетіння совісті, вразливе в усіх ідеалістів. Роззброїти ідеаліста було просто. Треба було лише спитати, чому ідеаліст не на передньому фронті тієї конкретної битви, яку він обрав для себе. Це було питання відданості, хоча він цього не знав, але я був відданий і знав це. Сонні, присоромлений, опустив очі на свої босі ноги, однак, з якоїсь причини, на міз Морі це ніяк не вплинуло. Вона тільки глянула на нього з розумінням, а коли повернулася до мене, в її очах було не тільки спочуття, я побачив там і дещо інше — жаль. Саме час було зупинитись і піти красиво, однак горілка, що не так швидко просочувалась у забиту раковину підвалин мого серця, підштовхнула мене пливти далі.

— Ти завжди з таким захопленням говориш про народ, — сказав я. — Якщо так уже хочеш бути з народом, то їдь додому.

— Його дім тут, — сказала міз Морі. Ще ніколи я не хотів її так сильно, як зараз, коли вона палила сигарету й відбивалася. — Він тут, бо тут теж є частина вашого народу. Є робота, яку варто робити з ними і для них. Ти не розумієш? Хіба ж твій дім тепер не тут теж?

Сонні поклав руку їй на плече і сказав:

— Софіє. — У мене в горлі встав клубок, який я не міг проковтнути, дивлячись, як вона накриває його руку своєю. — Не захищай мене. Його правда.

Моя правда? Ніколи раніше не чув, щоб він казав щось подібне. Я мав би радіти, однак ставало все зрозуміліше, що я не міг сказати нічого такого, що переконало б міз Морі відвернути серце або розум від Сонні.

Він допив решту своєї горілки і сказав:

— Я прожив у цій країні вже чотирнадцять років. Ще кілька років, і вийде, що тут я провів стільки ж часу, скільки на нашій батьківщині. Я не мав таких намірів. Приїхав сюди, як і ти, вчитися. Добре пам’ятаю, як прощався з батьками в аеропорту і обіцяв, що повернуся й допомагатиму нашій країні. Я закінчу американський університет, матиму найкращу освіту, яку світ може запропонувати. Я використовуватиму ці знання, допомагаючи нашому народові звільнитися від американців. На це я сподівався.

Сонні простягнув свою склянку міз Морі, вона налила йому подвійну порцію. Трохи відпивши, він повів далі, дивлячись кудись між мною та нею.

— Я дізнався, проти своєї волі, що неможливо жити серед чужих людей і не змінитися від цього. — Він покрутив горілку в склянці й прикінчив одним великим ковтком. — Зрештою, іноді я почуваюся іноземцем сам для себе. Визнаю`, я боюся. Визнаю` своє боягузтво, своє лицемірство, свою слабкість і свій сором. Визнаю`, що ти кращий за мене. Не погоджуюся з твоїми політичними поглядами, я їх зневажаю, однак ти повернувся додому, коли мав вибір, і бився за те, у що вірив. Ти стояв за своїх людей так, як ти це бачив. За це я тебе поважаю.

Мені аж не вірилося. Я змусив його зізнатись у своїх невдачах, здатись. Я переміг у суперечці з Сонні, в наші студентські роки у мене це ніколи не виходило. То чому ж міз Морі горнеться до його руки і шепоче щось лагідне?

— Все гаразд, — сказала вона. — Я знаю, як ти почуваєшся.

То все гаразд? Я мусив випити ще.

— Поглянь на мене, Сонні, — говорила далі міз Морі. — Хто я така? Секретарка білого чоловіка, який вважає, що робить мені комплімент, коли називає мене міс Батерфляй[66]. Чи ж я протестую і кажу йому згинути в пеклі? Ні. Я всміхаюся, мовчу і далі друкую. Я не краща за тебе, Сонні.

Вони дивились одне одному в очі так, наче мене зовсім не існувало. Я налив горілки нам усім, однак пив сам. Та моя роль, яка була мною, сказала: «Я люблю тебе, міз Морі». Ніхто цього не чув. Вони чули лиш те, що сказала та роль, яку я грав:

— Ніколи не пізно боротися, правда ж, міз Морі?

Це зруйнувало магію. Сонні знову подивився на мене. Це було якесь інтелектуальне дзюдо, що розвернуло мій удар на мене ж самого. Однак він не показував тріумфу, як зробив би це в наші юні роки.

— Ні, боротися ніколи не пізно, — сказав він, тверезий, попри випите вино й горілку. — У цьому ти правий, друже мій.

— Ага, — погодилася міз Морі.

Від того, як вона повільно видихнула це слово, як дивилася на Сонні з тією ненаситною увагою, якої ніколи не приділяла мені, як обрала саме це слово, замість «так», я остаточно зрозумів, що між нами все скінчилось. Я переміг у суперечці, однак, як і в студентські роки, публіка обрала його.

Генерал теж вважав, що боротися ніколи не пізно, як я і доповів у наступному листі до паризької тітки. Він знайшов відокремлений шмат землі на повних сонця пагорбах зі східного краю Лос-Анджелеса, біля віддаленої індіанської резервації, для тренування та маневрів своєї армії, що саме народжувалася. Близько двох сотень чоловіків їхали по шосе через передмістя та прилеглі містечка до цієї смуги порослої чагарником землі, де в минулому цілком могли ховати своїх жертв гангстери. Наше зібрання було не таке вже й дивне, як могло здатися. Ксенофоб побачив би групу іноземців у камуфляжі, які займаються муштрою та спортивними вправами, і цілком міг би уявити, що це — передова група нечестивого азійського вторгнення на американські землі, Жовта Загроза для Сполучених Штатів, диявольська мрія Мінга Безжального[67]. Нічого подібного. Готуючись до вторгнення на нашу нині комуністичну батьківщину, люди Генерала насправді перетворювалися на нових американців. Зрештою, ніщо не могло бути більш американським за те, щоб вимахувати зброєю, зобов’язавшись померти за свободу та незалежність, хіба що вимахування зброєю, щоб відібрати свободу та незалежність у когось іншого.

Спочатку Генерал зібрав цих чоловіків у власному ресторані, саме там, де накреслював для мене на серветці організацію своєї компактної армії. Ту серветку я прибрав до кишені і згодом відправив своїй паризькій тітці — замальовку зі штабним загоном, трьома піхотними загонами та загоном важкої зброї, хоча власне важкої зброї вони ще не мали.

— То не проблема, — сказав Генерал. — У Південно-Східній Азії повно важкої зброї. Дістанемо її там. Наша мета тут — вибудувати дисципліну, зміцнити тіла, підготувати душі, зробити так, щоб ці добровольці знову думали про себе як про армію, щоб уявляли майбутнє.

Він записав імена командирів загонів і штабних офіцерів, пояснюючи мені їхні історії: ось цей — колишній керівник штабу такої-то дивізії, ось цей — колишній командир батальйону такого-то полку і так далі. Ці деталі я теж надіслав тітці, цього разу — ретельно закодованими. Також перефразував те, що мені сказав Генерал, що всі вони — досвідчені чоловіки, навіть найпростіші рядові.

— Вдома вони всі брали участь у бойових діях, — мовив він. — Усі добровольці. Я не оголошував загального призову. Спочатку зібрав офіцерів, тоді вони зв’язалися з довіреними людьми сержантського складу, а ті знайшли інших. На те, щоб зібрати це ядро, пішов рік. Тепер ми готові до наступної фази. Фізичне тренування, муштра, маневри, перетворення їх на бойову одиницю. Ви зі мною, капітане?

— Завжди, сер.

Так я знову опинився в лавах, хоча моє завдання на той момент полягало в тому, щоб бути документалістом, а не солдатом. Близько двохсот чоловіків сиділи на землі, схрестивши ноги, Генерал стояв перед ними, а я, з камерою в руці, — за їхніми спинами. Як і ці люди, Генерал убрався в бойовий камуфляж, придбаний у крамниці військових залишків та підшитий Мадам. У цій формі він перестав бути відлюдькуватим власником ресторану та крамниці алкоголю, дрібним буржуа, що підраховував свої надії, немов дрібні гроші в касі. Стрій, червоний берет, виглянсувані солдатські чоботи, зірки на комірі та нашивка авіатора на рукаві повернули Генералові ту шляхетність, яка була в нього на батьківщині. Щодо мого строю, він був для мене бронею з тканини. Хоча куля чи ніж легко пробили б його, я почувався не таким вразливим, як у буденному цивільному одязі. Якщо я і не був куленепробивний, то принаймні був зачарований, як і всі ці чоловіки.

Я сфотографував їх з кількох різних кутів — цих чоловіків, яких те, на що вони перетворились у вигнанні, зробило значно скромнішими. Ці обшарпані екземпляри декласованих людей у робочій формі офіціантів, садівників, працівників на фермах, рибалок, некваліфікованих робітників, охоронців чи просто безробітних, повністю чи частково, зливалися з тлом там, де опинялись, у них завжди бачили людську масу, а от особистостей не бачив ніхто. Однак тепер, вдягнувши військову форму та сховавши паршиві зачіски під кептарями та беретами, вони вже не були непомітні. Ця віднайдена мужність проголошувалася в тому, що їхні спини були рівні й міцні, на противагу вічній скрюченості біженців, у тому, як вони гордо маршували, на противагу звичному човганню в дешевому взутті з продавленими підошвами.

Вони знову були чоловіками, і саме так до них звертався Генерал.

— Чоловіки! — вигукнув він. — Чоловіки! Ми потрібні народові.

Навіть зі свого місця я чув кожне його слово, хоча він, схоже, не докладав зусиль до того, щоб бути почутим.

— Їм потрібна надія, потрібні лідери, — сказав Генерал. — Ви — ці лідери. Ви покажете людям, що може статися, якщо вони матимуть мужність повстати, взяти зброю і пожертвувати собою.

Я спостерігав за чоловіками, чи не здригнуться вони від думки про самопожертву, але вони не здригнулися. Такою була містична влада строю і спільноти, що ті, хто й не мріяв пожертвувати собою, щодня обслуговуючи столики, залюбки погодилися на це, чекаючи під пекучим сонцем.

— Чоловіки! — сказав Генерал. — Чоловіки! Народ благає про свободу! Комуністи обіцяли йому свободу й незалежність, однак доправили саму лиш бідність та рабство. Вони зрадили в’єтнамський народ, а революція не може зраджувати народ. Навіть тут ми лишаємося разом з людьми і повернемося, щоб звільнити тих, кому відмовлено у свободі, яка є в нас. Революція для народу, від народу, руками народу! Це наша революція!

Не було нічого правдивішого й нічого загадковішого за його слова, адже на питання, хто такий народ і чого він хоче, відповідей не було. Нестача відповідей не мала значення. Насправді ця нестача навіть зробила потужнішою цю ідею про народ, від якої чоловіки звелися на ноги й у їхніх очах бриніли сльози, поки вони кричали: «Геть комунізм!» Немов лосось, який інстинктивно знає, коли час пливти вгору річкою, ми всі знали, хто народ, а хто не народ. Ті, кому треба було пояснювати, хто такий народ, певно, не були його частиною, чи принаймні так я скоро написав своїй паризькій тітці. Ще я надіслав їй світлини чоловіків у формі, що раділи й плескали в долоні, разом з іншими фото, на яких вони решту вихідних тренувалися і вправлялися у маневруванні. Можливо, вони й виглядали дурнувато чи смішно, коли відтискалися, поки на них гримав сивий капітан, або ж коли припадали до землі за деревами, цілячись зі старих гвинтівок за командою беземоційного лейтенанта, чи тренувалися з Боном ходити в дозор серед чагарників, де колись полювали індіанці. Але хай це не вводить вас в оману, застерігав я Мана в закодованому посланні. Саме так починаються революції — з людей, що прагнуть битися, байдуже, які вони мають шанси, що добровільно погоджуються віддати все, бо не мають нічого. Це був влучний опис і для сивого капітана, колишнього мисливця на партизанів, який тепер був кухарем у фастфуді, і для беземоційного лейтенанта, що один вижив з усього загону, розбитого із засідки, а тепер був посильним. Як і Бон, це були справді божевільні чоловіки, що погодилися взяти участь у розвідувальній місії в Таїланді. Вони вирішили, що смерть нічим не гірша за життя, для них це було нормально, однак турбувало мене, в тому разі якщо я поїду з ними.

— А як же ваші дружини та діти? — спитав я.

Ми вчотирьох сиділи під дубом, закотивши рукави, і їли нашу обідню пайку армійського раціону, що на вході до людського організму виглядала так само, як і на виході.

Сивий капітан покалатав ложкою у вмісті своєї бляшанки і відповів:

— Нас розлучили під час безладу в Данангу. Вони не вибралися. Останнє, що я про них чув — в’єтконгівці відправили їх розчищати болота за те, що вони моя рідня. Гадаю, мені лишається або чекати, поки їх звільнять, або ж іти визволяти їх самому.

У нього була звичка говорити, стиснувши зуби, гризучи слова, наче кістки. Щодо лейтенанта, його емоції давно були обрізані. Він був подібний до людини, однак якщо його тіло рухалося, то обличчя і голос залишалися непорушними. Тож коли він сказав: «Вони мертві», це рівне повідомлення було загрозливіше, аніж лайка чи прокльони. Я боявся питати його, що саме сталося.

Натомість сказав:

— Ви ж не збираєтеся повертатися?

Беземоційний лейтенант на кілька градусів повернув турель своєї голови і націлився в мене очима.

— Повертатися до чого?

Сивий капітан пирхнув.

— Не лякайся, хлопче. Я чимало людей послав на неминучу смерть. Тепер, певно, моя черга. Я цього чекаю. Може, війна і пекло, але знаєш що? Пекло краще за цю діру.

На цих словах беземоційний лейтенант і сивий капітан відійшли помочитися.

Я не мав потреби писати в листі до Парижа, що ці чоловіки не дурні, принаймні поки що. Мінітмени[68] не були дурнями, вірячи, що можуть перемогти британські «червоні мундири», не більш ніж перший озброєний пропагандистський загін нашої революції дуркував, тренуючись з найрізноманітнішими видами примітивної зброї. З такого ополчення зрештою виросла мільйонна армія. Хто мав право сказати, що така ж доля не чекала на це зібрання?

«Люба тітонько, — писав я видимим чорнилом, — цих людей не варто недооцінювати. Наполеон казав, що люди помруть за стрічки, причеплені до їхніх грудей, однак Генерал розуміє, що ще більше людей помиратимуть за того, хто пам’ятає їхні імена, як він. Коли він проводить інспекцію, то ходить поміж них, їсть разом з ними, називає їх на імена, питає про їхніх дружин, дітей, дівчат, рідні міста. Кожен з нас хоче лише, щоб його визнавали й пам’ятали. Без інших людей не може бути нічого. Це бажання штовхає цих офіціантів, прибиральників, садівників, механіків, нічних сторожів і споживачів державних пільг економити, щоб мати змогу придбати стрій, чоботи, зброю, аби знову стати чоловіками. Вони хочуть повернути свою країну, люба тітонько, але також вони прагнуть визнання та пам’яті від тої країни, якої більше нема, від удів та дітей, від майбутніх нащадків, від тих чоловіків, якими вони самі були. Якщо вони програють, їх назвуть дурнями. Однак, якщо не програють, вони стануть героями та провидцями, живі чи мертві. Можливо, я повернуся з ними до нашої країни, байдуже, що про це скаже Генерал».

Хоча я сам і планував своє ймовірне повернення, але зробив усе можливе, щоб відмовити від цього Бона. Ми палили свої останні сигарети під дубом — останній відпочинок перед походом на десять миль. Ми дивилися, як чоловіки під командуванням сивого капітана та беземоційного лейтенанта підводяться, потягуються, чухають різні частини своїх кострубатих тіл.

— Ці хлопці вже позаписували свої передсмертні бажання, — сказав я. — Ти не розумієш? Вони не мають наміру повертатися. Вони знають, що ця місія самогубна.

— Життя теж самогубна місія.

— Дуже філософськи з твого боку, — мовив я. — Але це не змінює того факту, що ти божевільний.

Бон щиро й весело розсміявся — після захоплення Сайгона це з ним траплялося дуже нечасто. Вдруге, відколи я його знав, він завів епічну для себе промову.

— Божевілля — це жити, не маючи для цього причини, — сказав він. — Заради чого я живу? Для життя в нашій квартирі? Це не дім. Це камера у в’язниці, хіба що без ґрат. Усі ми живемо в камерах без ґрат. Ми більше не чоловіки, тепер, коли американці двічі трахнули нас і змусили наших жінок та дітей дивитися на це. Спочатку американці сказали — ми врятуємо ваші жовті шкури, тільки робіть, що ми скажемо. Бийтеся по-нашому, беріть наші гроші, дайте нам своїх жінок, тоді будете вільні. Нічого не вийшло, правда ж? Тоді, підвівши нас, вони нас врятували. Тільки от не сказали, що дорогою відрізали нам яйця й повирізали язики. Знаєш що? Були б ми справжні чоловіки, ми б не дозволили їм цього зробити.

Зазвичай Бон вживав слова наче снайпер, але це була черга з автомата, що змусила мене замовкнути на певний час. Тоді я сказав:

— Ти не віддаєш їм належне за те, що вони зробили, з чим їм довелося зіткнутися. — Хоча вони були моїми ворогами, я розумів їхні солдатські серця, те, як вони билися з вірою у власну мужність у бою. — Ти надто жорсткий до них.

Бон знову розсміявся, тепер уже без гумору.

— Я до себе жорсткий. Не називай мене ані солдатом, ані чоловіком. Зви солдатами й чоловіками тих, хто там лишився. Чоловіків із мого загону. Мана. Вони всі або мертві, або ув’язнені, але принаймні знають, що вони — чоловіки. Вони такі небезпечні, що для того, щоб утримати їх під замком, потрібні інші чоловіки, зі зброєю. А тут нас ніхто не боїться. Ми лякаємо лише наших жінок та дітей. І самих себе. Я знаю цих хлопців, продаю їм алкоголь, слухаю їхні історії. Вони повертаються додому з роботи, кричать на жінок і дітей, час від часу лупцюють їх, аби показати, що вони ще чоловіки. Тільки от це не так. Чоловік захищає свою дружину, своє дитя. Чоловік не боїться померти за них, за свою країну, за товаришів. Він не живе, щоб побачити, як усі вони помирають до нього. А от я так і зробив.

— Ти просто відступив, от і все, — я поклав руку йому на плече.

Він здригнувся і скинув її. Я ніколи раніше не бачив, щоб він так відверто говорив про свій біль. Мені хотілося його втішити, і було боляче, що він не дає мені цього зробити.

— Ти мав врятувати свою родину. Це не робить тебе менше солдатом чи чоловіком. Ти солдат, от і думай як солдат. Що краще, піти на самогубну місію і не повернутися чи піти з наступною хвилею, яка насправді матиме шанс?

Бон плюнув і розчавив свою сигарету об підошву, тоді закопав її в купку бруду.

— Так більшість з них і каже. Вони невдахи, а невдахи завжди мають виправдання. Вони вдягають форму, говорять грубо, вдають солдатів. Але скільки з них справді поїде додому битися? Генерал просив добровольців. Отримав трьох. Решта сховалися за жінками й дітьми, саме тими, яких вони б’ють, бо ненавидять ховатися за ними. Дай боягузові другий шанс, і він знову втече. Так і з більшістю цих хлопців. Вони блефують.

— Ти цинічний покидьок! — заволав я. — За що ти тоді помираєш?

— За що я помираю? — крикнув він у відповідь. — Я помираю, бо світ, у якому я живу, не вартий того, щоб за нього померти! Якщо маєш те, за що годиться померти, то в тебе є причина жити.

Я нічого не міг на це відповісти. Це була правда, навіть для цієї команди героїв, а може і дурнів. Хоч би ким вони були, тепер вони мали заради чого жити, якщо і не помирати. Вони радо відкинули жалобний одяг свого посереднього цивільного життя, розуміючи, як привабливо виглядає тигрова смужка строю з разючими жовтими, білими, червоними шаликами на їхніх шиях — військова розкіш, подібна до костюмів супергероїв. Однак, як і супергерої, вони не хотіли довго лишатися таємницею. Як можна бути супергероєм, якщо ніхто не знає про твоє існування?

Про них уже ходили чутки. Навіть до тих зборів у пустелі, того вечора, коли Сонні визнав свою поразку й усе одно переміг, він питав мене про цих загадкових людей. Колеса нашої розмови більше не оберталися, чорна кішка глузувала з моєї поразки, й у викликаній горілкою тиші Сонні порушив тему таємної армії, що готується до таємного вторгнення. Я відповів, що не чув ні про що подібне, на що він відповів:

— Не вдавай невинного. Ти — людина Генерала.

— Якби я був його людиною, — сказав я, — то мав би причини не розповідати комуністові.

— Хто сказав, що я комуніст?

Я прикинувся здивованим.

— А ти не комуніст?

— Якби я ним був, чи я б тобі сказав?

Ось вона, дилема підривних елементів. Замість того, щоб пишатись у сексуально неоднозначних костюмах супергероїв, ми ховалися під плащами-невидимками, тут так само, як у Сайгоні. Там, коли я відвідував таємні збори разом з такими ж підривними елементами, що відбувались у задушливих підвалах конспіративних будинків, сидячи на бочках з виробленими в США ручними гранатами з чорного ринку, я вбирався в непривітний бавовняний плащ з каптуром, який відкривав лише мої очі. У світлі свічок або олійних ламп ми знали одне одного лише за вигаданими прізвиськами, за обрисами тіл, за звуком голосів, за білками очей. Тепер, дивлячись, як міз Морі напівлежить під рукою Сонні, я був певен, що мої пильні очі вже не білі — вони криваво-червоні від вина, горілки й тютюну. Наші легені дійшли до димної рівноваги зі спертим повітрям, а попільничка на столику мовчки страждала від звичних тортур, напхана недопалками та гірким попелом. Я вкинув залишок від моєї сигарети в колодязь винної пляшки, де він утопився в рештках рідини зі слабким, докірливим шипінням.

— Війна скінчилася, — сказала міз Морі. — Невже вони цього не знають?

Підводячись, щоб побажати їм доброї ночі, я хотів сказати щось глибоке. Хотів вразити міз Морі своїм інтелектом, який більше ніколи не буде до її послуг.

— Вíйни ніколи не помирають, — мовив я. — Вони просто засинають.

— Це справедливо і про старих солдатів? — спитала вона, схоже, не вражена.

— Звісно ж справедливо, — відповів Сонні. — Якби вони не засинали, як ще вони могли б бачити сни?

Я мало не відповів йому, перш ніж зрозумів, що це питання риторичне.

Міз Морі підставила мені щоку для цілунку, Сонні простягнув руку. Він провів мене до дверей, і я прослизнув поміж холодними простирадлами ночі додому, до свого ліжка, де Бон крутився уві сні на своїй койці наді мною. Я заплющив очі й, під закляттям темряви, поплив на своєму матраці по чорній річці до чужої країни, що не питала паспортів. Нині з усіх її афористичних рис і похмурих жителів я пам’ятаю лише одне, з моєї пам’яті стерлося все, крім цього смертного відбитку — старого бавовняного дерева, місця останнього мого спочинку, на вузлувату кору якого я поклав втомлену голову. Я майже заснув уві сні, коли зрозумів, що шишкуватий дерев’яний вузол, на якому лежить моє вухо, насправді теж вухо, покручене й тверде, й віск його слухового нерва змішався з зеленим мохом нерівного слухового каналу. Половина дерева височіла наді мною, половина ховалась у повній коріння землі, й коли я подивився вгору, то побачив не лише одне — багато вух, які набряками стирчали з кори його товстого стовбура, сотні вух, що слухали й чули те, чого не чув я. То було таке страшне видовище, що мене викинуло назад у чорну річку. Я прокинувся спітнілий, хапаючи повітря, стискаючи голову. Тільки після того, як я скинув мокрі простирадла і зазирнув під подушку, я знову зміг лягти, хоч і весь тремтів. Моє серце досі билося, наче навіжений барабанник, але принаймні моє ліжко не було повне ампутованих вух.