Симпатик

Розділ 16

Коли того ж дня, трохи по півночі, ми припаркувалися біля його резиденції, де не горіло світло, Генерал зробив мені сюрприз.

— Я думав про ваше прохання повернутися на батьківщину, — сказав він із заднього сидіння, так, що я бачив його очі в дзеркалі заднього огляду. — Ви потрібні мені тут, але я поважаю вашу мужність. Однак, на відміну від Бона та інших, ви ніколи не проходили перевірки боєм.

Далі йшов опис сивого капітана та беземоційного лейтенанта як героїв війни, чоловіків, яким він довірив би своє життя в бою.

— Ви мусите довести, що спроможні на те, що роблять вони. Мусите зробити те, що має бути зроблене. Ви можете?

— Звісно, сер. — Я завагався, а тоді поставив очевидне питання: — А що має бути зроблене?

— Ви знаєте, про що я, — сказав Генерал.

Я сидів, тримаючи руки на кермі, одна на десяту годину, друга на другу, і сподівався, що помилився.

— Я хочу переконатися, що все зроблю правильно, сер, — сказав я, дивлячись на нього в дзеркало. — Що саме має бути зроблене?

Генерал зашарудів на своєму сидінні, почав ритись у кишенях. Я простягнув йому свою запальничку.

— Дякую, капітане.

На коротку мить полум’я осяяло палімпсест його обличчя. Тоді світлотіні зникли, і це обличчя більше не можна було прочитати.

— Я ж не розповідав вам про те, як мені довелося провести два роки в комуністичному таборі? Що ж, обійдемося без деталей. Достатньо буде сказати, що ворог оточив наших біля Дьєнб’єнфу. Не тільки французів, марокканців, алжирців і німців, але й наших людей теж, тисячі. Я зголосився висадитись у Дьєнб’єнфу, хоча й знав, що теж буду приречений. Але я не міг дозволити моїм товаришам померти, доки я відсиджуюся. Коли Дьєнб’єнфу впав, мене захопили разом з іншими. Хоч я і втратив два роки життя у в’язниці, я не жалкую, що стрибнув тоді. Бо я став тим, ким я нині є, коли висадився там і пережив табір. Однак ніхто не просив мене це робити. Ніхто не казав, що мусить бути зроблене. Ніхто не обговорював наслідки. Усе це було зрозуміло. Розумієте, капітане?

— Так, сер, — відповів я.

— Дуже добре. Якщо те, що має бути зроблене, буде зроблене, тоді можете повернутися на батьківщину. Ви дуже розумний молодий чоловік, капітане. Усі деталі я довіряю вам, можете не обговорювати їх зі мною. Квиток для вас я влаштую. — Генерал зупинився, не до кінця відчинивши двері, і пирхнув. — Заміський клуб, га? Треба це запам’ятати.

Я дивився, як він іде доріжкою до свого темного будинку, де Мадам, певно, читала в ліжку, не лягаючи, доки він не повернеться, як це часто було на віллі. Вона знала, що обов’язки Генерала затримують його після півночі, але чи усвідомлювала, що може входити в ці обов’язки? Що в нас теж були заміські клуби? Іноді, привізши його на віллу, я стояв у коридорі в самих шкарпетках і прислухався, чи не лунатимуть з їхньої кімнати звуки сварки. Ніколи нічого не чув, але й Мадам була надто розумна, щоб не знати, що я там.

Стосовно того ж, що знав я, справи були такі: паризька тітонька надіслала відповідь, і невидиме повідомлення, що поступово проявлялось у листі, було стисле. «Не повертайся, — написав Ман. — Ти потрібен нам в Америці, а не тут. Це наказ». Я спалив листа в кошику для сміття, як і всі інші листи. До цієї миті таким був звичний спосіб позбутися доказів, але зізнаюся, що тоді спалювання листа було способом відправити його до пекла або ж принесенням жертви божеству (не Богу), що могло б уберегти нас з Боном. Я, звісно ж, не сказав Бонові про листа, а от про пропозицію Генерала сказав, шукаючи його поради. Реакція була типово різка.

— Ти ідіот, — сказав Бон. — Але відмовити тебе їхати я не можу. Щодо Сонні, тут нема чого шкодувати. У нього завеликий рот.

Бон запропонував утішити мене єдиним відомим йому способом — у більярді, де він купив мені кілька напоїв та кілька раундів гри. Щось у братській атмосфері більярдної втішало душу. Пляма світла над столом із зеленого фетру створювала своєрідну гідропонічну зону в приміщенні, на якій росли колючі рослини чоловічих емоцій, надто чутливі до сонячного світла та свіжого повітря. Більярдна була найпопулярнішим (після кафе і перед нічним клубом чи домом) місцем, де можна було зустріти південнов’єтнамського чоловіка. Тут він дізнавався, що в більярді, як і в занятті коханням, вірність і чіткість прицілу змінювалася пропорційно до випитого алкоголю. Так вечір тривав, а наші поєдинки поступово ставали все довшими. Однак варто віддати Бонові належне, пропозицію він мені зробив ще під час першої гри, задовго до того, як ніч зійшла на ніщо і ми мовчки вийшли з більярдної в перші хвилини світанку, на самотню вулицю, де єдиною ознакою життя був вкритий борошном пекар, який гарував у вітрині крамниці пундиків.

— Я зроблю це, — сказав Бон, спостерігаючи, як я розставляю кульки. — Скажеш Генералові, що це був ти, але я дістану його для тебе.

Його пропозиція зовсім мене не здивувала. Навіть дякуючи йому, я знав, що не можу пристати на це. Я рушав у ті дикі місця, які багато хто дослідив до мене, переступав поріг, що відділяв тих, хто вбивав, від тих, хто не вбивав. Генерал мав рацію, лише той, хто брав участь у цьому ритуалі, міг дістати дозвіл повернутися додому. Мені потрібне було причастя, але таких з цього приводу не існувало. А чому б ні? Кого ми дурили, вірячи, що Бог, якщо він справді існує, не хотів би, щоб ми визнали святість убивства? Повернемося до іншого вагомого питання катехізису мого батька:

З. Що таке людина?

В. Людина — істота, складена з тіла і душі, створена за Божим образом і подобою.

З. Це подоба тілесна чи душевна?

В. Ця подоба переважно душевна.

Мені не потрібно було дивитись у дзеркало чи на обличчя моїх товаришів, щоб знайти подобу до Бога. Я мусив тільки подивитися на їхню сутність і на свою, щоб зрозуміти, що ми не ставали б убивцями, якби Бог не був таким.

Але, звісно ж, я говорю не просто про вбивство, а про підмножину навмисних убивств. Бон знизав плечима на мої вагання і перехилився через стіл, обперши кий на свою розчепірену долоню.

— Ти завжди хочеш чогось учитися, — сказав він. — Що ж, немає більшого знання, ніж убивство людини.

Він ударив по кульці з підкруткою, вона влучила в ціль і м’яко відкотилася назад, наче готуючись до наступного удару.

— Як щодо любові та творення? — спитав я. — Одруження, народження дітей? З усіх інших людей, саме ти мав би вірити в такі знання.

Бон сперся стегном на край столу, поклав кий на плечі, наче коромисло, тримаючи обома руками.

— Ти мене випробовуєш, так? Гаразд. Ми можемо як завгодно говорити про життя і творення. Однак коли такі, як я, йдуть і вбивають, усі щасливі, що ми це робимо, і про це не треба говорити. Було б краще, якби щонеділі перед проповіддю вояк вставав і розповідав людям, кого він вбив від їхнього імені. Вони хоча б могли це вислухати, — він знизав плечима. — Але так не робиться. Тож ось тобі практична порада. Люди люблять прикидатися мертвими. Знаєш, як відрізнити, чи людина точно померла? Натисни пальцем їй на око. Живий поворушиться. Мертвий — ні.

Я міг уявити собі, як застрелюю Сонні, бо ж стільки разів бачив це в кіно. Однак ніяк не міг уявити свого пальця на слизькому, наче риба, желе його ока.

— Чому б просто не вистрелити двічі? — спитав я.

— Бо від цього, розумнику, багато галасу. Постріл робить бах. До того ж хто казав про хоча б один постріл? Іноді ми вбиваємо в’єтконгівців не з пістолетів. Якщо тобі від цього стане краще, це не злочин. Це навіть не вбивство. Це політичний акт. Спитай свого Клода, якщо ще не питав. Він приходить і каже: «Ось список покупок. Ідіть і принесіть». І ми йдемо вночі по селах зі списком. В’єтконгівський терорист, в’єтконгівський прихильник, в’єтконгівський колабораціоніст, можливо в’єтконгівець, напевно в’єтконгівець, у цієї в животі в’єтконгівець. Цей думає стати в’єтконгівцем. Про цього всі думають, що він в’єтконгівець. У цього батько чи мати з в’єтконгівців, тож він в’єтконгівець за вихованням. Нам бракувало часу дістати їх усіх. Треба було винищити їх усіх, коли була можливість. Не повторюй нашої помилки. Зніми цього в’єтконгівця, поки він не став надто значним, поки не перетворив інших на в’єтконгівців. Ось і все. Нема про що шкодувати. Нема про що плакати.

Якби ж усе було так просто. Проблемою з убивством усіх в’єтконгівців було те, що завжди з’являтимуться нові, вони тремтітимуть у стінах нашої пам’яті, важко дихатимуть під підлогою наших душ, оргіастично розмножуватимуться там, де не видно. Іншою проблемою було те, що Сонні в’єтконгівцем не був, адже підривний елемент, за означенням, не балакатиме стільки. Але я міг і помилитися. Агент-провокатор теж був підривним елементом, та мав завдання саме говорити, агітувати інших у циклі обертання радикалізації. У цьому разі агент-провокатор не був би комуністом, підштовхуючи антикомуністів до дій проти себе. Він був би саме антикомуністом і заохочував би подібним чином налаштованих людей заходити надто далеко, п’яніти від ідеологічного запалу, хоча б і гіркого від обурення. От за цим означенням найімовірнішим агентом-провокатором був Генерал. Чи Мадам. Чому б ні? Ман запевняв мене, що в нас є люди в найвищих колах. «Ти здивуєшся, побачивши, хто отримає медалі після визволення», — казав він. То чи здивуюся? Оце було б смішно, якби Генерал і Мадам теж були прихильники комуністів. Ми всі посміялися б з такого жарту, коли нас вшановували б як народних героїв.

Відкинувши Бонову пораду, я звернувся до єдиної іншої людини, з якою міг поговорити, — до Лани. Прийшов до її помешкання наступного тижня з пляшкою вина. Вдома вона була схожа на студентку у своєму берклівському спортивному светрі, вицвілих блакитних джинсах, з ледь помітним макіяжем. Готувала теж як студентка, але це не мало значення. Ми вечеряли у вітальні, дивлячись «Джефферсонів», телевізійну комедію про невизнаних нащадків Томаса Джефферсона, третього президента Америки та автора Декларації незалежності. Тоді випили ще пляшку вина, що трохи пом’якшила важкі крохмальні кулі в шлунку. Я вказав на яскраво освітлені шедеври архітектури на схилі вдалині, які було видно з її вікна, і розповів, що один з них належав Авторові, чий опус скоро мав вийти на екрани. Я вже переповідав їй про свої нещасливі пригоди на Філіппінах і поділився своїм припущенням, хоч і параноїдальним, що Автор намагався мене вбити. Визнаю, я говорив їй, що сам раз чи два фантазував про те, щоб убити його. Лана знизала плечима і збила попіл зі своєї сигарети.

— Ми всі маємо фантазії про вбивства, — мовила вона. — Побіжні думки на зразок — о, що було б, якби я переїхав ту людину? Чи принаймні думаємо про те, що було б, якби хтось помер. Моя мати, наприклад. Ні, не серйозно, просто — що, якби… Правда ж? Не лишай мене з думкою, що я божевільна.

У мене на колінах лежала її гітара, і я взяв драматичний іспанський акорд.

— Якщо вже ми тут сповідаємося, — сказав я, — я думав про вбивство свого батька. Звісно ж, не насправді, але — що, якби… Я тобі не казав, що він був священиком?

Лана широко розкрила очі.

— Священиком? Боже мій!

З цим щирим здивуванням вона стала мені ще ближчою. Під макіяжем для нічних клубів і штучним блиском примадонни Лана досі була невинна, така незаплямована, що мені хотілося тільки втерти пом’якшувальну, кремову м’якоть свого екстатичного Я в її ніжну білу шкіру. Я хотів відтворити з нею найдавнішу полеміку всіх часів, тезу Адама й антитезу Єви, що привели до синтезу нас усіх, цього гнилого яблука людства, яке так далеко впало від Божого дерева. Не те, щоб ми колись були такими чистими, як наші предки. Якщо Адам та Єва принизили Боже знання, ми і собі принизили Адама та Єву, тож я тепер насправді прагнув лише паркої, гарячої, дикої діалектики: «Я — Тарзан, ти — Джейн». Чи була хоч одна з цих пар краща за в’єтнамську дівчину і французького духівника?

— Мати казала мені, що нема нічого поганого в тому, щоб бути дитям любові такої пари, — сказав я Лані. — Зрештою, за маминими словами, ми, люди, народжені від кохання дракона та феї. Чи ж може бути щось дивніше? Однак люди все одно дивилися на мене зверхньо, і я звинувачував у цьому свого батька. Коли я ріс, то часто уявляв собі, як він одного дня стане перед своєю паствою і скаже: «Ось мій син, що його ви можете знати. Нехай він стане поміж вас, щоб ви визнали його і любили, як я люблю». Чи щось таке. Я був би щасливий, якби він хоча б навідувався до нас, сідав з нами за стіл і потай називав своїм сином. Однак він цього не робив, тож я уявляв собі блискавку, скаженого слона, смертельну хворобу, янгола, що спуститься з неба за його спиною на кафедрі, подме в сурму просто йому на вухо і покличе до Творця.

— Це не думки про те, щоб убити його.

— О, лише про пістолет.

— Але ти його пробачив?

— Інколи мені здається, що так. Інколи — що ні, особливо коли я думаю про матір. Судячи з цього, гадаю, що насправді не пробачив.

Тоді Лана нахилилася до мене, поклавши руку мені на коліно.

— Можливо, прощення переоцінюють, — сказала вона.

Її обличчя було як ніколи близько до мого, мені потрібно було лише схилитися до неї. Саме тоді я вчинив найбільше у своєму житті збочення. Я відступив чи, точніше, відхилився, збільшивши відстань до цього прекрасного обличчя, до спокусливої тріщини цих злегка розтулених губ.

— Мені треба йти.

— Тобі треба йти? — з виразу обличчя Лани було зрозуміло, що раніше вона таких слів від чоловіка не чула. Вона не виглядала б так збентежено, навіть якби я запропонував їй вчинити наймерзенніший із содомських гріхів. Я встав, поки не передумав, і передав їй гітару.

— Треба дещо зробити, перш ніж я зможу зробити те, що треба, тут.

Тепер була черга Лани відхилитись у здивуванні й узяти драматичний акорд.

— Звучить серйозно, — сказала вона. — Але знаєш, мені подобаються серйозні чоловіки.

Знала б вона, яким серйозним я можу бути. Дорогою від її квартири до помешкання Сонні я керував машиною, тримаючи руки на кермі на десятій та на другій годині, дихаючи глибоко та рівно, щоб вгамувати свій жаль від того, що довелося кинути Лану, і нервозність перед зустріччю з ним. Усвідомлене дихання, запозичене в буддистських монахів, було одне з того, чого навчив мене Клод. Усе зводилося до зосередженості на диханні. Повільно вдихаючи і видихаючи, ти позбувався білого шуму життя, так що розум ставав вільним і мирним, щоб злитися з об’єктом міркувань.

— Коли суб’єкт і об’єкт — одне ціле, — казав Клод, — ти не труситимешся, спускаючи курок.

Коли я паркувався за рогом від будинку Сонні, мій розум став подібним до чайки, що ширяє над пляжем, яку несе не її воля чи рухи, а вітерець. Я зняв свою синю сорочку поло й одягнув білу футболку. Зняв коричневі лофери і штани хакі, натомість натягнув сині джинси та бежеві полотняні туфлі. Останньою була двостороння вітрівка, картатим сподом назовні, та фетровий капелюх. Виходячи з машини, я взяв з собою велику сумку, отриману за підписку на журнал «Тайм». Усередині лежав невеликий наплічник, одяг, який я щойно змінив, бейсболка, білява перука, затемнені окуляри та чорний самозарядний «Вальтер Р22» з глушником. Генерал дав Бонові конверт із готівкою, на неї Бон купив пістолета і глушника в тієї ж китайської банди, що продала йому тридцять восьмий. Тоді змусив мене повторити план стільки разів, щоб я його запам’ятав.

Дорогою до квартири автомобілів біля тротуару не було. Спостерігаючи за своїм районом, я помітив, що американці не мали звичаю прогулюватися вулицями. Було трохи по дев’ятій, коли я подивився на годинника на порозі багатоквартирного будинку, в якому жив Сонні, — сірої двоповерхової фабрики, де вироблялися сотні втомлених Американських Мрій. Усі арештанти вірили у винятковість своїх мрій, однак вони були хіба що бляшаними репродукціями втраченого оригіналу. Я подзвонив у домофон.

— Алло? — сказав Сонні. Я оповістив свою присутність, він злегка завагався, перш ніж сказати: — Впускаю.

Я піднявся сходами, а не ліфтом, щоб ні з ким не зустрічатися. На другому поверсі визирнув у коридор, перевірити, чи точно там нікого нема. Він відчинив двері за секунду після того, як я постукав.

Його квартира пахла домом: смаженою рибою, білим рисом, приготованим на парі, та сигаретним димом.

— Я знаю, чому ти тут, — мовив Сонні, поки я сідав на його диван.

Я стиснув сумку міцніше.

— То чому я тут? — спитав я.

— Софія, — відповів він, так само серйозний, як і я, хоч і взутий у пухнасті рожеві капці.

На ньому були спортивні штани і сіра кофта. На обідньому столі за його спиною зіщулилася друкарська машинка, з валка якої звисав аркуш паперу, а поряд з нею безладні купи документів. Під люстрою над обіднім столом, над попільничкою, пливла, повільно танучи, хмара диму, викиди мозкової активності Сонні. А на стіні над столом, наче задник до цих декорацій, висів такий годинник, як у ресторані Генерала і Мадам, теж із сайгонським часом.

— Ми ніколи не говорили про неї так, як слід було, — сказав Сонні. — Остання розмова вийшла ніякова, вибачаюся за це. Якби ми поводилися гідно, то написали б тобі листа на Філіппіни.

Ця несподівана й начебто щира занепокоєність моїм добробутом захопила мене зненацька.

— Це моя вина, — мовив я. — Варто почати з того, що я сам ніколи їй не писав.

Якусь мить ми дивились один на одного, а тоді Сонні посміхнувся і сказав:

— Я поганий господар, навіть не запропонував тобі випити. Як тобі ідея?

Не зважаючи на мої протести, він скочив на ноги і пішов на кухню, саме так, як передбачив Бон. Я поклав руку на пістолет у сумці, однак не міг змусити себе підвестися, піти за ним на кухню і швидко всадити кулю йому за вухо, як порадив Бон. «То буде милосердно», — сказав він. Так, звісно, однак грудка крохмалю в животі приклеїла мене до дивана, оббитого жорсткою, тривкою до забруднень тканиною, призначеною для побачень у мотелях. Стоси книжок на килимовому покритті підпирали стіни, на старому телевізорі тихенько бурмотіло сріблясте стерео. Над кріслом висіла плямиста, вочевидь аматорська картина в стилі божевільного Моне, ілюструючи цікавий принцип: для того щоб зробити середовище привабливішим, краса не потрібна. Дуже огидна річ може зробити огидну кімнату не такою огидною, через порівняння. Інший доступний спосіб зробити світ симпатичнішим — змінити не його, а те, як ти його бачиш. Саме це, крім іншого, і робила пляшка бурбону, з якою повернувся Сонні, повна на третину.

— Чуєш? — спитав він, кивнувши на стерео. Ми обережно тримали свої склянки на колінах. — Після всіх камбоджійських атак на наші прикордонні міста ми щойно вдерлися в Камбоджу. А можна було б подумати, що годі з нас війни, що не треба ще однієї.

Я подумав про те, що прикордонні сутички з червоними кхмерами — неймовірна удача для Генерала, бо всі відволікатимуться від нашого кордону з Лаосом.

— Це проблема перемоги, — сказав я. — Усі такі збуджені, що готові знову битися.

Сонні кивнув і відпив бурбону.

— У програші добре те, що він утримує від чергової війни, хоча б на якийсь час. Хоча це не про твого Генерала.

Я хотів запротестувати, але Сонні підняв руку і вибачився:

— Перепрошую, я знову говорю про політику. Присягаюся, брате, більше ніякої політики в сьогоднішній розмові. Ти ж знаєш, як це важко для того, хто вірить, що політики стосується все.

— Навіть бурбон? — спитав я.

Він посміхнувся.

— Гаразд, може, бурбон і не політичний. Я не знаю, про що говорити, як не про політику. Це моя слабкість. Більшість людей не терпить цього. Але Софія може. Я говорю з нею так, як ні з ким більше. Це кохання.

— То ти її кохаєш?

— Ти ж її не кохав, так? Вона сказала, що ні.

— Якщо вона так сказала, то, певно, ні.

— Розумію. Боляче її втрачати, навіть якщо не любив. Така вже людська природа. Ти хочеш її повернути. Не хочеш віддавати такому, як я. Але прошу, подивися на це з моєї перспективи. Ми нічого не планували. Просто коли почали говорити тоді, на весіллі, не могли зупинитися. Кохання в тому, щоб говорити з іншою людиною, не докладаючи зусиль, не ховаючись, і водночас почуватися комфортно, не кажучи ані слова. Принаймні це один зі способів описати кохання. Я ніколи раніше не кохав. Тому в мене є дивна потреба знайти правильну метафору для того, щоб описати закоханість. Наче я вітряк, а вона вітер. Це дурня, правда ж?

— Та ні, — пробелькотів я, усвідомлюючи, що ми порушили тему, значно проблемнішу за політику. Я подивився на майже порожню склянку у своїй долоні й через хмару бурбону побачив на її дні червоний шрам.

— Вона не винна, — сказав Сонні. — Я на весіллі дав їй свій номер і попросив номер у неї, сказавши, чи ж не чудово було б, якби я міг написати статтю про те, як японці бачать нас, в’єтнамців. Вона виправила мене — японоамериканці, не японці. І в’єтнамоамериканців, не в’єтнамців. Америку треба привласнювати, сказала вона. Якщо не привласнити Америку, якщо Америка не у твоєму серці, вона кине тебе в концентраційний табір, чи в резервацію, чи на плантацію. І знову ж, якщо не привласнити Америку, куди йти? Я відповів, що ми можемо йти куди завгодно. Вона сказала, що я так думаю, бо не народився тут. А вона народилась, і їй нема куди піти. Якби в неї були діти, вони теж не мали б, куди йти. Вони будуть громадянами. Це їхня країна. І цієї миті, з цими її словами, мене охопило бажання, якого я раніше не відчував. Я захотів мати з нею дитину. Я, що ніколи не прагнув шлюбу! Що не міг уявити себе батьком!

— Можна мені ще випити?

— Звісно! — Сонні наповнив мою склянку. «Тупий байстрюче, — мовив голос Бона в моїй голові. — Ти все ускладнюєш. Покінчи з цим».

— Тепер, — продовжив Сонні, — я розумію, що питання дітей і батьківства для мене швидше мрія, аніж можливість. Софія вийшла з дітородного віку. Але ж є всиновлення. Гадаю, час подумати про когось, крім себе. Раніше я хотів лише змінити світ. І досі хочу, але от іронія, я ніколи не хотів змінити себе. Однак саме так починається революція! І це єдиний спосіб продовжити революцію — і далі дивитись у себе, дивитися на те, як нас можуть бачити інші. Ось що сталося, коли я зустрів Софію. Я побачив себе таким, яким мене бачить вона.

І з цим нас огорнула тиша. Моя рішучість так заслабла, що я не міг підняти руку і потягнутися до сумки по пістолета.

— Слухай, — сказав я. — Мушу в дечому тобі зізнатися.

— То ти кохаєш Софію. — Смуток Сонні видавався щирим. — Мені так прикро.

— Я тут не через міз Морі. Ми можемо просто поговорити про політику?

— Якщо хочеш.

— Я питав тебе раніше, чи ти не комуніст. Ти сказав, що не зізнався б мені, якби був ним. Але що, як я скажу тобі, що я комуніст?

Він усміхнувся і похитав головою.

— Я не вірю в гіпотетичність, — сказав він. — Який сенс гратися в те, чим або ким ти можеш бути?

— Це не гра, — відповів я. — Я комуніст. Я твій союзник. Я вже давно — агент опозиції та революції. Що ти про це думаєш?

— Що я думаю? — Сонні завагався, не вірячи мені. Тоді його обличчя розчервонілося від люті. — Я не вірю в це, ось що я думаю. Я думаю, що ти прийшов, аби ошукати мене. Хочеш, щоб я визнав себе комуністом, а ти тоді міг убити чи викрити мене, чи не так?

— Я намагаюся тобі допомогти, — сказав я.

— І як саме ти хочеш мені допомогти?

На це питання я відповіді не мав. Зізнаюся, я не знаю, що тоді підштовхнуло мене розкритися йому. Чи, швидше, я не знав цього тоді, але зараз, ймовірно, знаю. Я носив маску так довго, а тут мав можливість безпечно зняти її. Я зробив це інстинктивно, через уже знайоме мені відчуття. Я не можу бути єдиним, хто вірить, що коли люди побачать моє справжнє обличчя, вони зрозуміють і, можливо, полюблять мене. Але що сталося б, якби ти зняв маску, а інший зазирнув під неї не з любов’ю, а зі страхом, огидою та гнівом? Що якби відкрите обличчя було для інших таке ж неприємне, як маска, а то й ще гірше?

— Це Генерал тебе намовив? — спитав Сонні. — Я можу уявити вас двох за змовою. Якби мене не стало, це було б на користь і йому, і тобі, безсумнівно.

— Послухай мене…

— Ти заздриш, бо Софія моя, навіть якщо ти її і не кохаєш. Я знав, що ти розлютишся, однак не думав, що ти впадеш так низько, аби спробувати так звабити мене. Це ж яким дурнем ти мене вважаєш? Чи ти гадаєш, що раптом знову станеш привабливим для Софії, якщо назвешся комуністом? Не думаєш, що вона відчує твій відчай і розсміється тобі в обличчя? Господи, навіть не уявляю, що вона скаже, коли я їй розповім…

Хоча здається неможливим схибити з п’яти футів[77], це цілком можливо, особливо якщо випити багато вина і пару склянок бурбону, приправленого гірким торфом минулого. Куля пробила радіо, однак воно не змовкло, лише стало ще нерозбірливіше. Сонні подивився на мене вкрай отетеріло, сфокусувавшись на пістолеті в моїй руці, якому глушник додав кілька дюймів довжини. Я затамував дух, серце стало. Пістолет здригнувся, і Сонні закричав, поранений у викинуту вперед руку. Він раптом усвідомив, що смерть уже близько, стрибком звівся на ноги і розвернувся, щоб утікати. Третя куля влучила між лопаткою та хребтом, похитнула, але не спинила його, тож я застрибнув на низького столика, доганяючи його, перш ніж він добіг до дверей. Тепер я був в ідеальній позиції — так сказав Бон: на фут позаду цілі, в його сліпій зоні, де не вцілити вже було неможливо. «Клац-клац», — сказав пістолет, одна куля за вухо, друга в череп, і Сонні впав обличчям донизу, так важко й незграбно, що, певно, зламав собі носа.

Я стояв над його тілом, розпростертим на килимі, з дірок у його голові рясно текла кров. З того кута, під яким я стояв за ним, очей не було видно, однак я бачив вивернуту долоню з кривавою діркою, другу руку, незручно вивернуту за спиною. Крохмальна кулька розчинилася, однак тепер п’яно плескалась у животі, погрожуючи розлитись. Я глибоко вдихнув, повільно видихнув. Подумав про міз Морі: вона, певно, вдома, з кішкою на колінах, читає якийсь радикально феміністичний трактат і чекає на дзвінок Сонні — дзвінок, якого вже ніколи не буде, що визначив наші стосунки з Господом, якого ми, забуті коханці, завжди кличемо. Тепер Сонні перейшов найважливішу межу, лишивши позаду лише свою холодну, темну тінь, бо його світло назавжди згасло. Ззаду його кофти розпливалася багрова пляма, навколо голови набрякав кривавий ореол. Моїм тілом пройшлася хвиля нудоти й тремтіння, і моя мати сказала:

— Ти будеш кращий за всіх них, правда ж, синку?

Я глибоко вдихнув і повільно видихнув, раз, другий, ще раз, поки тремтіння не стало ледь помітним. «Пам’ятай, — сказав у моїй голові Бон. — Ти робиш те, що треба зробити». Я згадав список того, що ще треба було зробити. Зняв куртку й футболку, знову вдягнув синю сорочку поло. Джинси й туфлі замінили штани хакі та лофери. Куртку я вивернув на білу сторону, замість капелюха вдягнув перуку (біляві кучері доходили до самого низу шиї), на неї — бейсболку. Останніми були тоновані окуляри, і зміни завершилися запакуванням сумки та пістолета в наплічник. Перука, бейсболка та окуляри спали на думку Бонові. Він показав мені мене в дзеркалі ванної кімнати, туманному від річного запасу цяток зубної пасти.

— Бачиш? — спитав він. — Тепер ти білий чоловік.

Собі я досі видавався собою в надто нормальному для маскараду чи гелловінської вечірки костюмі. Але саме в цьому і був сенс. Той, хто не знав, як я виглядаю, не зрозумів би, що це костюм.

Я витер відбитки зі склянки носовою хустинкою і, щойно огорнувши нею дверну ручку, начебто почув від Сонні стогін. Я озирнувся на його розтрощену голову, але за шумом крові у вухах більше нічого не чув.

— Ти знаєш, що треба зробити, — сказав Бон.

Я став на коліна, опустив голову, зазираючи в одне розплющене око Сонні. Рідкий вміст моєї вечері знову піднявся по задній стінці горла, довелося затулити рота рукою і ковтнути цю гіркоту. Око Сонні було тьмяне й порожнє.

Він напевно був мертвий, але Бон казав мені, що іноді мертві не розуміють, що вже померли. Тож я простягнув вказівний палець, повільно, все ближче і ближче до ока, що не ворушилося. Палець зависнув за дюйм до ока, тоді за кілька міліметрів. Жодного руху. Тоді я торкнувся м’якого, схожого за текстурою на чищене перепелине яйце, ока, і він блимнув. Я відстрибнув, поки його тіло трусонуло, зовсім трішки, а тоді випустив ще одну кулю йому в скроню, з футової відстані.

— От тепер, — сказав Бон, — він помер.

Я глибоко вдихнув, повільно видихнув і мало не блювонув. Від першого пострілу минуло десь три з гаком хвилини. Я глибоко вдихнув, повільно видихнув, і рідкий вміст мого шлунка набув сумнівної рівноваги. Усе було спокійно, тож я відчинив двері квартири Сонні й вийшов з президентською самовпевненістю, як і радив Бон.

— Дихай, — сказав Клод.

Тож я дихав, біжучи вниз повними відлуння сходами, і вдихнув ще раз, уже в холі, коли відчинялися вхідні двері.

То був білий чоловік, газонокосарка середнього віку пройшлася широкою лисою смугою через його волосся. Добре пошитий, однак дешевий на вигляд костюм, підшитий за його значною фігурою, натякав на те, що він працював на одній з тих низькооплачуваних посад, де вигляд мав значення, бо від нього залежав відсоток. Черевики з перфорацією на носках блищали, наче морожена риба. Я все це помітив, бо подивився на нього, чого Бон сказав мені не робити.

— Не дивись очі в очі. Не давай людям приводу оглянути тебе вдруге.

Але він навіть не глянув на мене. Пройшов повз, наче я був невидимий, привид чи, ймовірніше, просто ще один невизначний білий чоловік, дивлячись чітко вперед. Я пройшов через шлейф штучних феромонів, який він лишив, випари дешевого одеколону для мачо, і спіймав двері, перш ніж вони зачинилися. Тоді я опинився на вулиці, вдихнув повітря Південної Каліфорнії, зернисте від часточок смогу, сп’янілий від усвідомлення того, що я можу йти, куди захочу. Дійшов аж до свого авто. Тоді впав на коліна біля колеса і мене знудило, і я здригався у спазмах, аж поки всередині не лишилося нічого, і тільки стічна канава була заплямована чаїнками з моїх нутрощів.