Симпатик

Розділ 14

Іноді підривний елемент робить щось навмисне, а іноді, зізнаюся, випадково. Якщо подивитися назад, можливо, те, що я поставив під сумнів мужність Сонні, підштовхнуло його до написання того заголовка, який я побачив через два тижні після наших маневрів: «Живемо далі, війна скінчилась». Я побачив його на столі Генерала у штабній кімнаті його крамниці — вирізаний, прикріплений до дошки й придавлений степлером. Можливо, хтось і поділяв почуття, висловлені в заголовку, але точно не Генерал. Під заголовком була фотографія мітингу, влаштованого Братством у парку Вестмінстера — лави похмурих ветеранів у напіввійськовій формі з коричневих сорочок і червоних беретів. На іншому фото цивільні звичним для біженців способом вимахували плакатами й стискали банери з телеграфічним вираженням політичного протесту. «ГО ШІ МІН = ГІТЛЕР!», «СВОБОДУ НАШОМУ НАРОДОВІ!», «ДЯКУЄМО, АМЕРИКО!». Зважаючи на те, що стаття могла посіяти зерна сумніву в серцях вигнанців щодо продовження війни і розколоти окремі групи вигнанців, я знав, що моя провокація на адресу Сонні мала незапланований, однак цілком бажаний вплив.

Я сфотографував статтю міні-камерою «Мінокс», що нарешті стала мені в пригоді. В останні кілька тижнів я фотографував теки Генерала, до яких мав доступ як ад’ютант. Відколи я повернувся з Філіппін, я був безробітний, за винятком значної роботи на суспільне благо для Генерала, Братства та Руху. Навіть таємні армії та політичні фронти потребують клерків. Треба писати пам’ятки, заповнювати документи, оголошувати зустрічі, розробляти, друкувати і розповсюджувати листівки, робити фото, призначати бесіди, знаходити спонсорів і, що найважливіше для моєї справи, забирати й відправляти листи, а також отримувати і читати їх, перш ніж передати Генералові. Я зняв весь бойовий порядок Генерала: від місцевого загону до батальйону в Таїланді, від парадів Братства до потайних маневрів Руху, а також комюніке між Генералом та його офіцерами в таборі біженців у Таїланді, що очолював закритий на суходолі адмірал. Не менш важливо, що я фотографував і виписки з банківських рахунків, на яких Генерал складав скромні кошти Руху — невеликі пожертви від спільноти біженців, доходи від ресторану Мадам та внески від поважних доброчинних організацій, зроблені на користь Братства, щоб полегшити долю сумних біженців і ще сумніших ветеранів.

Уся ця інформація була зібрана в пакунку, надісланому паризькій тітці. Пакунок містив листа та дешевий сувенір — снігову кульку зі знаком Голлівуду всередині. Знак обертався, коли кулька живилася від дев’ятивольтових батарейок, які я туди доклав, попередньо випорожнивши. В кожну з них був вкладений картридж з плівкою з «Мінокса» — витончений спосіб, значно кращий за той, у який мені передавав інформацію мій кур’єр у Сайгоні. Коли Ман уперше сказав мені про кур’єра, я одразу ж уявив собі одну з тих тендітних красунь, якими недарма славилася наша країна, зовні білу, наче рафінований цукор, усередині багряну, наче захід сонця, таку собі кошіншінську[69] Мату Гарі. Натомість на моєму порозі щоранку з’являлася немолода тітка, лінії зморшок на її обличчі обіцяли розкрити більше таємниць, аніж лінії на долонях, вона продавала бетелеву[70] жуйку та свою фірмову страву — липкий рис, загорнутий у бананове листя. Я купував його щоранку на сніданок, і в ньому могло бути повідомлення, скручене й загорнене в пластик, а могло й не бути. Так само, в невеликому згортку паперових грошей, якими я їй платив, міг бути картридж з плівкою чи моє невидиме повідомлення, написане рисовою водою на клейкому папері, а міг і не бути. Єдиним недоліком цього методу було те, що тітка жахливо готувала — її рис був схожий на кульку клею, яку мені доводилося ковтати, інакше покоївка могла б знайти її у смітті, й дивуватися, чому ж я купую те, чого не їм. Якось я поскаржився тітці, однак вона прокляла мене такою довгою й винахідливою лайкою, що мав глянути і на годинника, і в словника. Навіть водії триколісних таксі, що вешталися навколо вілли Генерала, були вражені.

— Краще вам взяти її заміж, капітане, — вигукнув водій без лівої руки. — Така не буде довго сама!

Я здригнувся, згадуючи про це, і налив собі скотчу п’ятнадцятилітньої витримки з пляшки, яку Генерал зберігав у шухляді. Зважаючи на те, що грошей мені не платили, Генерал тримав мене задоволеним і, визнаю, залежним від щедрих дарів якісного і не дуже алкоголю зі своїх запасів. Мені це було потрібно. Невидимим чорнилом у листі були прописані дати та деталі маршрутів Бона, сивого капітана та беземоційного лейтенанта, починаючи з квитків на літак до місця розташування тренувального табору. Інформація по суті своїй не сильно відрізнялася від того, що я передав через тітоньку, бо ж таємна логістика операції неодмінно привела б до нищівної засідки. Статті в газетах повідомляли про кількість мертвих і поранених американських чи республіканських солдатів, однак ці дані були такі ж абстрактні, як і позбавлені облич мерці з історичних книжок. Я зазвичай дуже просто писав такі депеші, однак повідомлення про Бона зайняло в мене всю ніч, не через кількість слів у ньому, а через те, що він був моїм другом. «Я теж повертаюся, — написав я, хоча сам ще не вирішив точно, як це зроблю. — Щоб краще повідомляти про пересування ворога». Я це написав, хоча насправді мав на меті врятувати Бонові життя. Як це зробити, я теж поки не знав, однак невідання ніколи не зупиняло мене від дії.

Не маючи жодного уявлення про те, як я зможу зрадити Бона та водночас врятувати його, я шукав натхнення на дні пляшки. Коли зайшов Генерал, я потягував уже другу порцію скотчу. Було трохи по третій, у цей час він зазвичай повертався з ресторану Мадам після обідньої лихоманки. Як завжди після годин, проведених за касовим апаратом, він був роздратований. Колишні солдати козиряли йому — знак поваги, що, втім, нагадував йому про зірки, яких він більше не носив, тоді як час від часу ница цивільна, завжди жінка, казала: «Це не ви були тим генералом?». Якщо вона була дуже ница, то лишала йому чайові, зазвичай значну суму — один долар, наш реверанс тому, що ми вважали сміхотворним американським звичаєм. Тож Генерал приїздив удень до свого магазину, як-от сьогодні, жбурляв жменю зібганих доларових купюр на стіл і чекав, доки я наллю йому подвійного скотчу. Розвалившись у кріслі, він потягував свій напій, заплющивши очі, й драматично зітхав. Однак сьогодні, замість цього, він перехилився до мене через стіл, постукав пальцем по газеті й запитав:

— Ви це читали?

Аби не позбавляти Генерала можливості погримати, я сказав, що ні. Він похмуро кивнув і почав зачитувати уривки вголос.

— «Ходять численні чутки про це Братство та його справжню мету», — рівним голосом читав він, з порожнім виразом обличчя. — «Вочевидь, воно збирається скинути комуністичний режим, однак як далеко прагне зайти? Братство просить жертвувати гроші на допомогу біженцям, однак ці кошти цілком можуть іти на фінансування Руху озброєних біженців у Таїланді. Подейкують, що Братство робить внески в певний бізнес і пожинає його плоди. Найбільше у Братстві розчаровує та фальшива надія, яку воно дає нашим землякам, — те, що одного дня ми силою можемо повернути собі країну. Було б краще, якби ми йшли до примирення, сподіваючись, що колись можемо повернутися з вигнання і допомогти перебудовувати нашу країну».

Генерал згорнув газету і поклав її на стіл, на те ж місце, яке вона займала до того.

— Хтось згодовує цьому чоловікові вірогідну інформацію, капітане.

Я відпив скотчу, аби приховати те, що насправді ковтаю слину, яка зібралася в роті.

— Це витоки інформації, сер, так само, як було вдома. Погляньте на фото. Усі ці люди знають щось про те, що відбувається. Усе, що мав зробити Сонні, — це пройтися поміж них з відром, збираючи краплину тут, краплину там. Доволі скоро набралася б склянка-друга інформації.

— Звісно ж, ваша правда, — сказав Генерал. — Ми вміємо берегти гроші, а таємниці не вміємо. Ось це, — він ткнув у газету, — чудово звучить, чи не так? Примирення, повернення, перебудова. Хто б цього не хотів? А хто дістане від цього найбільші переваги? Комуністи. А нас, якщо повернемося, найімовірніше, чекатиме куля в голову чи тривале перевиховання. Ось що комуністи мають на увазі, коли говорять про примирення та перебудову — вони прагнуть позбутися таких, як ми. А цей новинар згодовує лівацьку пропаганду бідним людям, які у відчаї чіпляються за будь-яку надію. Від нього все більше проблем, вам не здається?

— Звісно, — сказав я і простягнув руку до пляшки скотчу. Вона, як і я, була наполовину порожня і наполовину повна. — Від новинарів завжди чимало проблем, якщо вони незалежні.

— Звідки нам знати, що він просто новинар? Половина сайгонських новинарів спочувала комуністам, а чималий відсоток так і просто були ними. Звідки нам знати, що комуністи їх не відправили сюди чимало років тому, саме це маючи на меті — стежити за тими з нас, хто дістанеться сюди, і підривати нас? Ви були знайомі в коледжі. Він тоді не виказував таких симпатій?

Якщо я скажу «ні», а Генерал згодом почує від когось, що це не так, у мене будуть проблеми. Єдиною можливою відповіддю було «так», на що Генерал відповів:

— Як на мого офіцера розвідки, ви не надто розумний, правда ж, капітане? Чому ви не попередили мене про це тоді, коли я його зустрів? — Він з відразою похитав головою. — Знаєте, в чому ваша проблема, капітане?

У мене був чималий список проблем, однак тут краще було просто сказати, що я і гадки не маю.

— Ви надто спочутливий, — сказав Генерал. — Ви не бачили небезпеки в майорі, бо він був товстий, і ви жаліли його за це. Тепер докази свідчать, що ви вирішили заплющити очі на те, що Сонні не просто лівий радикал, а потенційно сплячий агент комуністів.

Генерал дуже пильно на мене дивився. Мені почало свербіти обличчя, але я не наважувався почухатися.

— Треба щось робити, капітане. Чи ви не згодні?

— Так, — відповів я пересохлим горлом. — Треба щось робити.

У наступні дні я мав чимало часу, щоб поміркувати над неясною вимогою Генерала. Чи ж можна не погодитися з тим, що щось робити треба? Хтось завжди має щось робити. Рекламне оголошення в газеті Сонні, з якого стало відомо, що Лана співатиме у виставі під назвою «Фантазія», дало мені змогу діяти, хоч і не так, як, імовірно, сподівався Генерал. Мені була потрібна відпустка від напруженої, самітницької роботи підривного елемента хоча б на один вечір. Для крота, що звик до темряви, нічний клуб був ідеальним місцем. Переконати Бона сходити на «Фантазію», послухати пісні та звуки нашої покинутої, однак не забутої країни було не так важко, як я думав, бо після того, як Бон вирішив померти, він нарешті почав виявляти ознаки життя. Навіть дозволив мені підстригти себе і змастив волосся «Брілкремом», аж поки воно не стало блищати так, як наше виглянсуване чорне взуття. «Брілкрем» та одеколон створили в моєму авто п’янку чоловічу атмосферу, ми слухали «Роллінг Стоунз» і їхали не лише на захід до Голлівуду, але й до днів слави Сайгона, десь у 1969 рік, після мого повернення з Америки. Тоді Бон та Ман ще не були батьками і ми втрьох марнували вихідні дні нашої юності по клубах і барах Сайгона, як і мали б. Якщо юність не змарнована, то яка ж це юність?

Можливо, у моїй дружбі з Боном можна звинувачувати юні роки. Що спонукає чотирнадцятилітнього хлопця присягнути на крові своєму побратимові? І, що важливіше, що змушує дорослого чоловіка вірити в цю присягу? Чи не мають справді важливі речі, такі як ідеологія та політичні вірування, стиглі плоди нашого дорослого життя, важити більше за незрілі ідеї та ілюзії юності? Можу припустити, що в цих юнацьких дурощах, до певної міри, можна знайти істину, а дорослі ми забуваємо про неї, і це наша втрата. Ось декорації, в яких виникла наша дружба: футбольне поле в нашому ліцеї, я — новенький, в оточенні старших учнів, вищих за мене, шкільних брикливих румаків. Вони збиралися повторити сцену, яку чоловіки повторюють від початку світу, той момент, коли сильні напосідають на слабкого чи дивного заради розваги. Я був дивний, однак не слабкий, і вже довів це з тим сільським блазнем, що назвав мене неприродним. Хоча я й побив його, сам раніше теж бував битим і вже готувався до того, що цю бійку я програю. Саме тоді на мій захист несподівано виступив ще один новенький, він вийшов з кола глядачів і сказав:

— Так не годиться. Не виділяйте його. Він один з нас.

Старший хлопчик пирхнув:

— А ти хто такий, щоб казати, хто один з нас? Чого ти себе вважаєш одним з нас? Геть з дороги.

Ман з дороги не забрався, і за це дістав перший удар, ляпас по вуху, що змусив його захитатися. Я врізався головою в ребра старшого хлопця, збив з ніг, осідлав грудну клітку, і звідти встиг завдати два удари, поки його друзі-роззяви не кинулися на мене. Вони переважали нас, мене і мого нового друга Мана, п’ять до одного, і хоча я відчайдушно й запекло відбивався, та знав, що ми приречені. Усі інші школярі, що оточили нас, теж це знали. То чому тоді Бон вистрибнув з натовпу і став на наш бік? Він теж був новенький, не менший за старших хлопців, то правда, однак навіть так він не міг побити їх усіх. Одного він вдарив кулаком, іншого пхнув ліктем, протаранив третього, а тоді його теж збила з ніг та орда. Вони давали нам копняків, лупцювали, гамселили, а тоді облишили, скривавлених, укритих синцями і піднесених. Так, піднесених! Бо ми пройшли якесь загадкове випробування, воно відділяло нас від розбишак, з одного боку, та боягузів — з другого. Того ж вечора ми вислизнули з наших спалень, пішли до тамариндового гаю і там, під гілками, розрізали свої долоні. Ми змішали нашу кров, визнавши одне одного ріднішими за справжню рідню, і присягнулися.

Прагматик і справжній матеріаліст відкинув би цю історію і мою прихильність до неї як романтичність. Однак ця історія каже все про те, ким ми в тому віці бачили себе і один одного — тими, хто інстинктивно знав, що наша справа — заступатися за слабших. Ми з Боном давно не говорили про той випадок, однак я відчував, що він у нього в крові, так само як у мене, поки ми співали пісні нашої юності дорогою до готелю «Рузвельт». У чорно-білу епоху це був блискучий заклад для знаменитостей, на бульварі Голлівуд, однак тепер він немодний, наче зірка німого кіно. Витерті килими ховали побиту плитку, а серед меблів у холі чомусь були столи для гри в карти та стільці з тонкими журавлиними ногами, готові до покеру й солітеру. Я очікував побачити остаточні сліди голлівудського блиску, з пузатими продюсерами порно в метеликах і зеленкувато-синіх блейзерах, які вестимуть напівглянсових жінок під увішані коштовностями руки. Однак дорогою до залу, де на нас чекала «Фантазія», ми виявили, що найкраще вбраними в цьому готелі були мої земляки, прибрані у блискітки, поліестер та свої соціальні настанови. Інші патрони, ймовірно, гості готелю, були вдягнені в картаті сорочки, сандалі, мали неголені обличчя і вели на буксирі хіба що балони з киснем. Ми завжди запізнювалися, вочевидь, запізнилися і на модний період у житті Голлівуду.

Однак атмосфера всередині затишного залу готелю була життєрадісна. Якийсь підприємець орендував його, щоб поставити «Фантазію», і в результаті це було місце без жодної ознаки знедолених, зі стильними чоловіками в шитих на замовлення костюмах і чудовими жінками в бальних сукнях. Наша майбутня буржуазія знайшла роботу по сорок годин на тиждень з понаднормовими і, напхавши гаманці достатньо для того, щоб зручніше влаштуватися, тепер вийшла на полювання за вином й піснями. Поки ми з Боном влаштовувалися за столиком у кінці залу, привабливий співак у піджаку болеро зачаровував глядачів повною сердечного болю версією «Міста смутку» Фам Дуя. Чи можна було інакше співати про місто смутку, місто, яке носив з собою у вигнанні кожен з нас? Чи ж «смуток» не найпоширеніший після «кохання» іменник у нашому ліричному репертуарі? Ми стікали слиною, прагнучи смутку, чи просто навчилися любити те, що нас змушували їсти? Для відповіді на ці питання був потрібен або Камю, або коньяк, а що Камю був недоступний, я замовив коньяк.

За ці келихи я без вагань платив готівкою, отриманою за нещасний випадок, яка вже добігала кінця, бо твердо вірив, що гроші не живуть, доки їх не витратять, особливо в компанії друзів. Коли я помітив сивого капітана та беземоційного лейтенанта, що присмокталися до пива біля бару, то замовив коньяку і їм. Вони підійшли до нашого столика випити за дружбу, хоча я досі не порушив перед Генералом питання про моє повернення. Однак саме такий був мій намір, і я радо купив нам ще випити. Коньяк, цей еквівалент материного поцілунку для дорослих чоловіків, усе робив кращим, і ми насолоджувалися ним, поки співаки змінювали одне одного на сцені. Чоловіки й жінки наспівували, голосили, зітхали, співали на все горло, стогнали, гарчали, і байдуже, що вони співали чи як, натовп обожнював їх. Усі ми, навіть Бон, перенеслися назад у часі завдяки легеням співаків, через роки та милі до нічних клубів Сайгона, де смак шампанського, крім звичних ароматів і відтінків, завжди трохи відгонив сльозами. Забагато сліз — і людина була переможена; жодної сльози — і людина не була зачарована. Однак краплина цього еліксиру — все, що було потрібно язикові, перш ніж вимовити одне-однісіньке ім’я: Сайгон.

Це слово згадував чи не кожен з виконавців, і конферансьє теж. Цей гід до країни «Фантазії» був чоловіком скромної будови, скромно вбраним у сірий фланелевий костюм, єдиним блискучим елементом у нього були окуляри. Я не бачив його очей, однак ім’я впізнав. Поет друкувався в літературних журналах і газетах, писав ніжні, ностальгічні вірші про текстури повсякденного життя. Пам’ятаю один з них, про прозріння, віднайдене у промиванні рису, і якщо самого прозріння Поета я й не запам’ятав, то виражене у вірші прагнення знайти зміст навіть у найнудніших обов’язках пам’ятаю. Іноді, коли я промивав рис і занурював руку в мокрі насінини, я згадував Поета. Тепер пишався з того, що в нашій культурі Поет може вести вечір вина й пісень для простих людей. Ми поважали наших поетів, припускаючи, що вони можуть навчити нас чогось важливого, і цей Поет таки навчив. Він написав кілька колонок для газети Сонні, пояснюючи примхи американського способу життя чи культурні розбіжності між нами й американцями, й у тому ж стилі зараз прикрашав представлення співаків коротенькими лекціями з нашої чи американської культури.

Коли настав час Лани співати, він почав словами:

— Дехто з вас, можливо, чув, що американці — це нація, яка любить мріяти. Це правда, бо, хоч і кажуть, що Америка — країна добробуту, це насправді країна мрій. Тут ми можемо мріяти про що завгодно, правда ж, пані та панове? Я розповім вам про свою Американську Мрію. — Говорячи, він тримав мікрофон з такою обережністю, наче це була паличка динаміту. — Моя Американська Мрія в тому, щоб ще раз побачити перед смертю землю, де я народився, скуштувати ще раз дозрілу хурму з дерева в садку моєї родини в Тайніні. Моя Американська Мрія — повернутися додому, щоб запалити пахощі на могилах моїх пращурів, щоб блукати нашою прекрасною країною, коли вона нарешті стане мирною і звуки пострілів більше не перекриватимуть криків радості. Моя Американська Мрія — ходити від міста до села, від села до ферми і бачити, як сміються і бавляться хлопчики й дівчатка, що ніколи не чули про війну, від Дананга до Далата, від Камау до Тяудока, від Садека до Сонгкау, від Б’єнгоа до Банметгуота…

Подорож поїздом великими й малими містами і містечками тривала, але я зійшов у Банметгуоті, моєму рідному містечку на схилі, містечку червоного ґрунту в гірському краю найкращих кавових бобів, краю гуркотіння водоспадів, роздратованих слонів, голодних зяраїв[71] у настегенних пов’язках, голоногих і гологрудих, землі, де померли мої батько й мати, де моя пуповина похована на вбогому клаптику материної землі, де героїчна Народна армія завдала першого удару під час визволення Півдня у великій кампанії сімдесят п’ятого року, землі, що була моїм домом.

— Це моя Американська Мрія, — мовив Поет. — Що, попри одяг, який я ношу, чи їжу, яку я їм, чи мову, якою я говорю, моє серце лишиться незмінним. Саме тому ми зібралися сьогодні тут, пані та панове. Хоча ми не можемо потрапити додому в реальності, у «Фантазії» ми можемо повернутися.

Публіка щиро й палко аплодувала нашому поетові діаспори, однак він, мудрий чоловік, знав, що ми зібралися тут не для того, щоб слухати його, а з іншою метою.

— Пані та панове, — сказав він, піднявши руку, щоб заспокоїти натовп. — Дозвольте представити вам ще одну Американську Мрію, нашу в’єтнамську фантазію…

Поки не знана за самим лише ім’ям, як Джон, Пол, Джордж, Рінго та Марія, вона вийшла на сцену, вбрана в червоне оксамитове бюстьє, міні-спідницю з леопардовим принтом, чорні шкіряні рукавички та височенні шкіряні чоботи на підборах-шпильках. Моє серце зробило б паузу лише від чобіт, підборів чи гладенької ділянки її плаского животика, оголеного між спідницею та бюстьє, однак поєднання всіх трьох просто зупинило його й побило з завзятістю поліційного загону Лос-Анджелеса. Поливши серце коньяком, я його звільнив, однак, просочене алкоголем, воно легко спалахнуло від її запальної пісні. Вона підняла градус першим номером, несподіваною «Мені б подобалося, щоб ти мене хотіла», яку раніше я чув лише в чоловічому виконанні. Це була тема неодружених і нещасливо одружених чоловіків мого покоління, чи то в англійському оригіналі, чи в так само відмінних французькому та в’єтнамському варіантах. Пісня, від слів до мелодії, досконало втілювала ідею неподіленого кохання, а ми, південні чоловіки, ніщо не любимо більше за неподілене кохання, бо розбиті серця — наша головна слабкість, важливіша за сигарети, каву та коньяк.

Слухаючи, як вона співає, я хотів лише принести себе в жертву ночі кохання з нею, яку можна було б згадувати довіку. Кожен чоловік у залі поділяв мої емоції, і ми спостерігали, як вона похитується біля мікрофона. Її голосу було досить, щоб зворушити публіку або ж змусити нас сидіти тихо. Ніхто не говорив, ніхто не ворушився, хіба що підносячи до рота сигарету чи склянку, і ця зосередженість зберіглась і до її наступного, трохи веселішого номера — пісні «Бах-бах (мій любий мене застрелив)». Перша її виконала Ненсі Сінатра — всього лиш платинова принцеса, що знала про жорстокість і зброю лише від бандитів, що дружили з її батьком, Френком. Лана, на противагу їй, виросла в місті, де гангстери були такі могутні, що армія боролася з ними просто на вулицях. Сайгон був столицею, для якої вибухи гранат були звичні, терористичні бомбування — цілком очікувані, а саме вторгнення в’єтконгівців — епізод спільного досвіду. Що та Ненсі Сінатра знала, коли співала «бах-бах»? Для неї то був текст поп-пісні, схожий на жувальну гумку. Для нас «бах-бах» — саундтрек нашого життя.

Більше навіть, Ненсі Сінатра, як і значна більшість американців хворіла на одномовність. Лана у своїй багатшій, виразнішій версії пересипала англійську французькою та в’єтнамською. «Бах-бах, я не забуду його», — то був останній рядок французької версії, якому вторував в’єтнамський варіант Фам Дуя: — «Ми ніколи не забудемо». У пантеоні класичних популярних пісень з Сайгона цей триколірний переспів був один із найпам’ятніших, бо в ньому насильство та любов майстерно переплітались у загадковій історії двох закоханих, які, дарма що вони знайомі з дитинства, а може саме тому, що вони знайомі з дитинства, стріляють одне в одного. «Бах-бах» — то був звук пострілу пістолета пам’яті в наші голови, бо ми не могли забути любов, не могли забути війну, не могли забути коханих, не могли забути ворогів, не могли забути дім і не могли забути Сайгон. Ми не могли забути карамельний смак кави з льодом та цукром-сирцем; миски супу з локшиною, з’їдені навпочіпки на тротуарі; звуки струн гітари друга під час відпочинку в гамаках під кокосовими деревами; футбольні матчі, зіграні босоніж, без сорочок в алеях і парках, на площах і луках; намиста з перлів ранкового туману на горах; вологу устриць, відкритих на піщаних пляжах; шепіт спітнілих коханих, найспокусливіші в нашій мові слова — ан ой[72]; гуркіт рису під час молотіння; робочих чоловіків, які сплять у своїх триколісних таксі й зігріваються лише спогадами про рідних; біженців, що сплять на тротуарах у всіх містах; повільнотлійних пацієнтів протимоскітних спіралей; пружність і солодкий смак щойно зірваного з дерева манго; дівчат, які відмовлялися говорити з нами, тим самим змушуючи тільки прагнути більшого; чоловіків, що померли або зникли; вулиці та будинки, підірвані набоями; потічки, в яких ми, сміючись, плавали голяка; таємні гаї, в яких ми стежили за німфами, що купалися та бризкалися, невинні, немов пташки; тіні, які свічки кидали на плетені стіни хатин; атональне дзеленчання дзвіночків на шиях корів на брудних дорогах і сільських стежках; гавкіт голодного собаки в покинутому селищі; апетитний сморід свіжого дуріана, який їси плачучи; те, як виглядали і звучали сироти, що завивали біля мертвих тіл своїх матерів і батьків; сорочки, липкі вже після полудня, коханок, липких під кінець любощів, нашу залиплість у своєму становищі; божевільний вереск свиней, які втікали від селян; схили, що палають на заході сонця; коронований світанок, що піднімає голову з-за простирадл моря; гарячу хватку материної руки — цей список міг тривати, тривати і тривати, однак річ була ось у чому: найголовнішим з того, що ми не могли забути, було те, що ми не могли забути.

Коли Лана скінчила, публіка плескала, свистіла й кричала, однак я сидів мовчки, ошелешений, поки вона кланялася і граційно сходила зі сцени, — я був такий обеззброєний, що навіть аплодувати не міг. Поки Поет представляв наступного виконавця, я чув лише «бах-бах», і коли Лана повернулася за столик, зарезервований для виконавців, стілець зліва від неї був порожній, бо на ньому сиділа та, хто змінила її на сцені, і я сказав Бонові, що за десять хвилин повернусь.

Я чув його слова:

— Не роби цього, вилупку дурний.

Однак і не думаючи над ними, пішов через залу. Найважчим у спілкуванні з жінкою завжди було зробити перший крок, але тут найважливіше одне: не думати. Не думати важче, ніж здається, та все одно з жінками думати ніколи не варто. Ніколи. Нічого не вийде. У перших своїх спробах підійти до дівчат, ще в ліцейські роки, я забагато думав, вагався і зрештою зазнавав невдачі за невдачею. Однак навіть з цим я відкрив, що все те цькування, що його я пережив у дитинстві, зміцнило мене, навівши на думку: якщо тобі й відмовлять — це краще, аніж зовсім не мати на це шансу. Отже, я підходив до дівчат, а тепер — і до жінок з такою дзенською відмовою від сумнівів та страху, що сам Будда її б схвалив. Сидячи поряд з Ланою і ні про що не думаючи, я всього лише йшов за своїми інстинктами та трьома головними принципами в розмові з жінкою: не питати дозволу, не казати «привіт» і не дати їй заговорити першою.

— Я і гадки не мав, що ви так співаєте, коли ми познайомилися, — сказав я.

Лана подивилася на мене очима, схожими на очі античної грецької статуї, порожніми і водночас виразними.

— Звідки вам було знати? Мені було лише шістнадцять.

— А мені — лише двадцять п’ять. Що я знав?

Я нахилився до неї, щоб не перекрикувати музику, і запропонував їй сигарету. Четвертий принцип: дати жінці можливість відмовитися ще від чогось, окрім мене. Якщо вона відмовиться від сигарети, як годиться будь-якій з наших порядних молодих жінок, я матиму привід сам її взяти, а отже, матиму кілька секунд для того, щоб щось сказати, поки вона буде зосереджена на моїй сигареті. Однак Лана несподівано погодилась і дала мені шанс неоднозначно підпалити сигарету для неї, як це було в нас з міз Морі.

— Що про все це думають ваші мати й батько?

— Вони думають, що співи і танці — марнування часу. Гадаю, ви з ними згодні?

Я підпалив свою сигарету.

— Якби я з ними погоджувався, чи був би я тут?

— Ви погоджуєтеся з усім, що каже мій батько.

— Я погоджуюся з деякими речами з тих, що каже ваш батько. Але не сперечаюся ні з чим.

— То ви на моєму боці, коли йдеться про музику?

— Музика й пісні дають нам надію, тримають нас у житті. Якщо ми можемо відчувати, то знаємо, що можемо жити.

— І знаємо, що можемо кохати. — Вона випустила дим вбік, хоча я був би радий, якби вона зробила це мені в очі чи в будь-яку іншу частину тіла. — Мої батьки бояться, що спів зіпсує мене для шлюбу. Вони хочуть, щоб я хоч завтра вийшла заміж за когось дуже поважного і дуже багатого. Ви ж не те і не те, правда, капітане?

— А ви б хотіли, щоб я був поважним і багатим?

— Якби так, ви були б значно менш цікавим.

— Ви можете бути першою в історії світу жінкою, яка так вважає, — сказав я.

Весь цей час я не зводив погляду з її очей — надзвичайно важке завдання, зважаючи на гравітаційну тягу до її декольте. Я критично ставився до багатьох речей у так званій західній цивілізації, однак декольте до них не входило. Китайці, може, й винайшли порох та локшину, однак Захід винайшов декольте, з його глибоким, хоч і недооціненим змістом. Дивлячись на напівоголені груди, чоловік не лише виявляв свою хіть, він медитував, навіть не знаючи того, на візуальне втілення суперечливості, досконально проілюстроване декольте, бо груди — це дві окремі сутності з однією суттю. Подвійне значення представлене й у тому, як декольте відділяє жінку від чоловіка і водночас притягує його до неї з непереборною силою, наче котить вниз слизьким схилом. Чоловічого еквіваленту декольте немає, хіба що, крім єдиного аналога, до якого жінки справді небайдужі, — відкритого, добряче напханого гаманця. Проте, тоді як жінки можуть дивитися на нас скільки завгодно і нас це лише потішить, ми будемо прокляті, якщо подивимося на них, і трохи менш прокляті, якщо дивитися не будемо. Жінка з видатним декольте недаремно буде ображена чоловіком, очі якого можуть протистояти цій принаді, тож, суто з ввічливості, я витончено кинув туди оком, поки тягнувся по чергову сигарету. Між цими дивовижними грудьми підстрибувало золоте розп’яття на золотому ланцюжку, і мені хоч раз захотілося стати добрим християнином — щоб мене могли розіп’яти на цьому хресті.

— Може, ще сигарету? — спитав я, і ми знову ззирнулися, коли я простягнув їй пачку.

Жоден з нас не визнав проведеного мною експертного оцінення її декольте. Натомість, вона мовчки прийняла мою пропозицію, простягнула свою ніжну руку, витягла сигарету, встромила між своїми солодкими губами, зачекала, доки її не підпалить полум’я з моєї руки, і тоді поступово випалила її, поки сигарета не перетворилася на гірку попелу, що так легко було здути. Якщо чоловік пережив час, відведений на першу сигарету, в нього був шанс висадитися на тіло цієї жінки. Те, що я пережив і другу сигарету, неймовірно піднесло мою впевненість.

Тож, коли співачка з завитим волоссям, на чиєму стільці я сидів, повернулася, я саме з впевненістю підвівся і сказав Лані:

— Ходімо до бару.

Принцип п’ятий: твердження, не запитання, в них менше шансів призвести до відмови. Лана знизала плечима і простягнула мені руку.

У наступну годину, в проміжках між тим, як Лана випалювала землю і волосся на моїх руках вогнем ще кількох своїх пісень, я дізнався таке. Вона любила горілку з мартіні, я замовив їй три штуки. Кожен келих містив найкращий алкоголь, і в його прозорості плавали дві пухкі зелені оливки з непристойними пипками гвоздикового перцю. Вона працювала в галереї мистецтв у фешенебельному районі Брентвуд. Вона вже зустрічалася з хлопцями, у множині, а коли жінка обговорює з вами своїх колишніх, вона інформує вас про те, що оцінює вас, порівнюючи зі своїми дефективними та ефективними партнерами. Хоча я був надто тактовний для розмов про політику чи релігію, я дізнався, що вона соціально та економічно прогресивна жінка. Вона вірила в контроль над народжуваністю, контроль над озброєнням і державний контроль над орендною платою; вона вірила у звільнення гомосексуалів і громадянські права для всіх; вона вірила в Ґанді, Мартіна Лютера Кінга молодшого та Тіт Нат Гана[73]; вона вірила в ненасильство, мир у світі та йогу; вона вірила в революційний потенціал диско та Об’єднані Нації нічних клубів; вона вірила в національне самовизначення для країн третього світу, так само як у ліберальну демократію та регульований капіталізм — вона сказала, що це як вірити в те, що невидима рука ринку мусить вдягнути дитячу рукавичку соціалізму. Її улюблені виконавці були Біллі Голідей, Дасті Спрінгфілд, Елвіс Фуонг та Хань Лі, й вона вважала, що в’єтнамці теж можуть співати блюз. З американських міст вона хотіла б жити в Нью-Йорку, якщо не зможе жити в Лос- Анджелесі. Однак найважливіше з того, що я про неї дізнався було ось що: тоді як більшість в’єтнамських жінок тримали свою думку при собі аж до одруження, після якого вони вже ніколи не тримали своєї думки при собі, Лана не вагалася, говорячи саме те, що думає.

У кінці години я махнув рукою Бонові, кличучи його у відчайдушному прагненні мати ще одну пару вух, щоб зняти напругу зі своїх. Йому коньяк теж додав енергії й зробив як ніколи балакучим. Лана не гордувала спілкуванням з простими людьми, і наступну годину вони разом пішли дорогою спогадів, згадуючи Сайгон та пісні, поки я тихенько пив коньяк і потай милувався ногами Лани. Вони були довші за Біблію, збіса цікавіші й тягнулися вічно, наче індійський йог чи американське шосе через Великі Рівнини або південно-західну пустелю. Її ноги вимагали того, щоб на них дивилися, вони не приймали за відповідь «ні», «нон», «найн», «нєт» чи навіть «можливо». Я був їхнім заручником, коли почув, як Лана каже:

— А твої дружина та дитина?

Сльози на Бонових щоках розірвали її закляття, це видовище витягло мене з глухоти. Розмова якось перейшла від Сайгона і пісень до падіння Сайгона, в чому не було нічого дивного. Більшість пісень, яких слухали вигнанці, були просочені меланхолією та романтикою втрати, й це не могло не нагадати їм про падіння їхнього міста. Кожна розмова вигнанців про Сайгон зрештою ставала розмовою про падіння Сайгона та долю тих, хто там лишився.

— Вони мертві, — сказав нарешті Бон.

Я був вражений, бо Бон ніколи не говорив про Лінь і Дука ні з ким, крім мене, зважаючи на те що він взагалі майже ні з ким не говорив. Ось у чому була проблема з блуканням дорогою спогадів. Там майже завжди стояв туман, і дуже легко було спітнутись і впасти. Однак цілком може бути, що це ніякове падіння було того варте, бо ж Лана, що вразило мене ще більше, обійняла його й притиснула його вперту, негарну голову до своєї щоки.

— Ти бідолаха, — сказала вона. — От ти бідолаха.

Мене переповнювала величезна, болюча любов до мого найкращого друга й цієї жінки, чия божественна фігура була символом нескінченності, поставленим на один із заокруглених боків. Я прагнув довести гіпотезу мого жадання, емпірично дослідивши її оголені форми своїми очима, її груди своїми пальцями, її шкіру своїм язиком. Я знав тоді, коли вона всю свою увагу спрямувала на плачу´щого Бона, якого так поглинуло горе, що він був несвідомий тієї зачарованої долини, яка відкрилася його погляду, що я володітиму нею, а вона матиме мене.