Симпатик

Розділ 18

Два тижні ми звикали до погоди та своїх нових товаришів, серед яких виявилася трійця, яку я ніколи вже не очікував побачити. Ці лейтенанти тепер були бородаті й відростили волосся, якщо порівняти з тим вечором, коли ми з Боном та Маном зустріли їх у сайгонському провулку, де вони співали «Прекрасний Сайгон! О, Сайгоне! О, Сайгоне!», але вони були такі ж тупі, як тоді. Того дня, коли Сайгон упав, вони змогли дістатися до доків, а там застрибнули на борт корабля адмірала.

— Відтоді ми в Таїланді, — сказав лідер цієї трійці морпіхів.

Він усе життя провів у дельті Меконгу, як і його товариші, й на всіх трьох позначилося життя під сонцем, хоч і в різних відтінках. Його шкіра була темна, однак у другого морпіха — ще темніша, а в третього — найтемніша, подібна до чашки чорного чаю. Ми з Боном неохоче потиснули їм руки.

— Ми поведемо вас через кордон, — мовив темний морпіх. — Тож нам краще ставитися один до одного правильно.

Саме на нього я колись наставляв свого пістолета, та, відколи він вирішив не згадувати про це, я теж мовчав.

Усього в команді розвідки, що виходила на місію рано ввечері, було дванадцять вояків, на чолі з лаоським фермером і розвідником з хмонгів. Лаоський фермер вибору не мав. Люди адмірала викрали його під час попередньої розвідки, і тепер він був нашим провідником, зважаючи на знання землі, якою ми подорожували. Він не говорив в’єтнамською, однак хмонг говорив і був нашим перекладачем. Навіть з відстані було помітно, що його очі — руїна, темна й розбита, наче вікна до покинутого палацу. Він вбирався в чорне, як усі ми, однак тільки на ньому був завеликий для нього вицвілий зелений берет, який сповзав йому на вуха та брови. За ним ішли двоє морпіхів, темний з АК-47, темніший зі слонобійним М-79, чиї куці гранати скидалися на короткі металеві ділдо. За морпіхами йшли беземоційний лейтенант і сивий капітан, які не змогли змусити себе взяти здобуті у ворога АК-47 і несли свої М-16. За ними — сухорлявий радіотелефоніст з пістолетом-кулеметом у руках та радіо PRC-25 на спині. Далі — схильний до філософії медик, на одному плечі — аптечка М-3, з другого звисає М-14, бо в розвідці всі повинні мати зброю. Ми з ним одразу порозумілися. Одного вечора, напоєного пахощами жасмину й марихуани, він спитав мене: «Окрім суму та горя, що насправді важке і нічого не важить?» Побачивши, що питання загнало мене в глухий кут, він сам відповів: «Нігілізм». Це і була його філософія. Далі йшов кремезний кулеметник з М-60, а тоді — ми з Боном, у мене АК-47, у Бона М-16. Останнім з команди був найтемніший морпіх з протитанковим гранатометом В-40.

Замість куленепробивних жилетів і шоломів кожного з нас захищало ламіноване зображення Діви Марії розміром з гаманець, яке ми мали носити на серці. Адмірал благословив нас цими дарами, коли ми йшли з табору, — для більшості з нас це було справжнє полегшення. Ми цілими днями обговорювали тактику, готували пайки та вивчали свій маршрут півднем Лаосу на мапі. Сюди в попередні розвідки ходили морпіхи, тут був дім лаоського фермера. Він стверджував, що контрабандисти постійно переходили кордон. Час від часу ми слухали «Радіо вільного В’єтнаму» — його команда працювала з бамбукової хижки поряд з хатиною адмірала. Звідти вони транслювали промови адмірала, читали статті, перекладені з газет, грали поп-пісні з реакційними настроями — фаворитами сезону були Джеймс Тейлор та Донна Саммер.

— Комуністи ненавидять пісні про любов, — сказав адмірал. — Вони не вірять у любов, у романтику, в розваги. Вони вважають, що люди мусять любити тільки революцію і свою країну. Але люди люблять пісні про любов, а ми служимо людям.

Радіохвилі несли ці любовні пісні, повні емоцій, через Лаос до нашої батьківщини. У мене в кишені лежав радіоприймач з навушниками, тож я міг слухати ці трансляції, що для мене були цінніші за зброю і за Діву Марію. Клод, що не вірив ні в неї, ні в будь-якого бога, по-своєму благословив нас, давши кожному п’ять, коли ми йшли.

— Удачі, — сказав він. — Туди й назад. Тихо й швидко.

«Легше сказати, аніж зробити», — подумав я і лишив цю думку при собі, хоча підозрюю, що багато хто з нашої команди міг думати так само. Клод відчув мою тривогу і стиснув моє плече.

— Бережи себе, друже. Якщо почнеться стрілянина, просто лягай. Нехай професіонали б’ються.

Його оцінка моїх здібностей була зворушлива і доволі точна. Він хотів уберегти мене, той, хто, як і Ман, навчив мене всього, що я знав про розвідку, про потаємне життя.

— Ми чекатимемо на ваше повернення, — сказав Клод.

— Скоро побачимося, — відповів я. Та й по всьому.

Ми рушили під срібним світлом місяця, підбадьорені оптимізмом, який зазвичай людина має на початку інтенсивного тренування, — тим гелієм, що заповнює легені й підносить тебе. Тоді, за годину, ми вже ледве тяглися, принаймні я ледве тягнувся, гелій весь вийшов і замість нього з’явилися перші натяки на втому, що поступово всотувалася в тіло, як вода, повільно скрапуючи, всотується в рушник. Через кілька годин ми прийшли до ставка і сивий капітан оголосив привал. Сидячи на березі осяяного місяцем ставка, витягнувши змучені ноги, я розібрав, що освітлені, розрізнені стрілки мого годинника вказують на першу годину ночі. Мої власні руки здавалися мені такими ж відокремленими від тіла, як ці стрілки, бо вони прагнули лише тримати й пестити одну з сигарет з моєї нагрудної кишені, й від цього бажання вся моя нервова система здавалася наелектризованою. Бон, начебто позбавлений подібних бажань, сидів поряд зі мною і мовчки жував рисову кульку. Ставок смердів брудом і гнилими рослинами, на поверхні води в короні з пір’їн плавала мертва пташка розміром із зяблика.

— Кратер від бомби, — пробурмотів Бон.

Кратер був американським відбитком, знаком того, що ми вже в Лаосі. Йдучи на схід, ми пройшли ще чимало таких кратерів, іноді поодиноких, іноді групами, і мусили йти дуже обережно, щоб не спіткнутися об порубані рештки вирваних з коренем каєпутів, які від вибухів розкидало там і тут. Одного разу ми проходили поблизу селища і на берегах кратерів бачили сіті на стовпах, готові зануритися в уже зариблені ставки.

Ближче до світанку сивий капітан зупинив нашу ходу, в місці, де, як сказав фермер, жителі прикордонної зони бували нечасто. Ми влаштувалися на відпочинок на верхівці пагорба, розклали свої пончо під байдужими каєпутами і прикрилися сітчастими накидками з вплетеними пальмовими гілками. Я ліг головою на наплічник, у якому, крім моїх пайків, лежав «Азійський комунізм та східний спосіб знищення», запханий у фальшиве дно на той випадок, якщо він мені колись знову знадобиться. Двоє чи троє чергували змінами по три години, і мені не пощастило бути призначеним на одне з середніх чергувань. Я, здавалося, ледве встиг задрімати, прикривши голову краєм капелюха, коли кремезний кулеметник потрусив мене за плече і дихнув в обличчя страшенним, повним бактерій подихом, повідомляючи, що надійшла моя черга бути на посту. Сонце стояло високо в небі, і в горлі було сухо. У свій бінокль вдалині я бачив Меконг, коричневий ремінь на зеленому торсі землі. Бачив знаки оклику і питання, що на небі малював дим з ферм та цегелень. Бачив голоногих фермерів, що брели за своїми буйволами, які занурювали копита у брудну воду рисових плантацій. Бачив сільські дороги та шляхи, повні машин — на відстані здавалося, що вони рухалися повільно, наче черепахи з артритом. Бачив крихкий піщаник руїн стародавнього храму, зведеного колись уже занепалою расою, якою правила коронована голова забутого тирана, чиї порожні очі засліпила велич його імперії. Бачив усю землю, це оголене тіло, виставлене на сонце і зовсім не схоже на загадкове нічне створіння. І раптом мене охопило неймовірне бажання, з такою силою, що земля розпливлася перед очима і затремтіла, і я рівною мірою з подивом і жахом усвідомив, що ми взяли з собою всі життєво необхідні речі, та не взяли жодної краплини алкоголю.

Другої ночі ми пройшли не так далеко, як першої. Я не дуже розумів, ішов я тоді чи просто висів на спині звіра, що брикався і важко дихав піді мною. Хвиля жовчі здіймалась у моєму горлі й опадала, вуха опухли від самої голови, я тремтів, немов узимку. Подивившись угору, я побачив відблиски зірок у гілках, ці мерехтливі сніжинки в склі снігової кульки. Сонні та огрядний майор тихенько сміялися, дивлячись на мене в цій кульці, й трусили її своїми величезними руками. Єдиною справжньою річчю, що приковувала мене до матеріального світу, була зброя в моїх руках, бо землі під ногами я не відчував. Я тримав АК-47 міцно, наче руки Лани тієї ночі, коли пішов з квартири Сонні. Вона не здалася здивованою, коли відчинила мені двері, бо від початку знала, що я повернуся. Я не сказав Генералові, що ми з Ланою зробили, хоча й варто було. Була одна-однісінька річ, недоступна для нього, і я це зробив, бо ж, убивши людину, я більше не мав жодної заборони, навіть щодо того, що належало йому чи було ним створене. Навіть запах лісу був її запахом, і, коли я скинув наплічника й сів між Боном та беземоційним лейтенантом серед бамбукового гаю, волога землі нагадала про неї. Незчисленні світляки запалювали гілки над нашими головами, і мені здавалося, що всі писки й очі лісу повернуті до нас. Деякі тварини могли бачити в темряві, однак тільки люди з власної волі вишукували всі можливі дороги до темряви своїх душ. Ми як вид ніколи не бачили печери, дверей чи будь-якого входу, до якого нам не хотілося б увійти. Один шлях нас ніколи не вдовольняє. Ми завжди пробуватимемо все, навіть найтемніші та найзабороненіші проходи — про це мені нагадала ніч із Ланою.

— Піду віділлю, — сказав беземоційний лейтенант, знову встаючи.

Він зник у похмурих хащах, і світляки над його головою вимкнулися й увімкнулися в унісон. «Знаєш, чому ти мені подобаєшся? — спитала Лана після того. — У тобі є все, що моя мати зненавиділа б». Я не образився. Мені згодовували стільки ненависті, що ще трохи ніяк не могло вплинути на мою жирну печінку. Якщо мої вороги колись виріжуть і з’їдять її, як подейкують про камбоджійців, вони пальці облизуватимуть від насолоди, бо нема нічого смачнішого за фуа-гра з ненависті, якщо звикнути до її смаку. Я почув, як там, куди пішов лейтенант, тріснула гілка.

— Усе гаразд? — спитав Бон.

Я кивнув, зосередившись на світляках: їхній колективний сигнал окреслював силуети бамбукових дерев цього дикого Різдва. Підлісок затріщав, і з-за бамбука постала розмита фігура лейтенанта.

— Агов, — сказав він. — Я…

Спалах світла й звуку засліпив і оглушив мене. У мене полетіли земля та гравій, і я відкотився назад. У вухах дзвеніло, і я чув, як хтось верещить, поки я згорнувся на землі, затуливши голову руками. Хтось верещав, і то був не я. Хтось лаявся, і то був не я. Я струсив землю з обличчя, і дерева над моєю головою стали темними. Світляки припинили блимати, і хтось верещав. То був беземоційний лейтенант, що звивався в заростях папороті. Медик-філософ перечепився через мене, поки біг на допомогу лейтенантові. З темряви постав сивий капітан.

— Займайте оборонні позиції, чорт забирай.

Бон поряд зі мною розвернувся спиною до колотнечі, відтягнув замок — клац-клац — і націлився в темряву. Я чув клац-клац, поки люди навколо мене готувалися стріляти, і сам зробив те ж саме. Хтось увімкнув ліхтарика, і навіть сидячи спиною до головної сцени, я бачив його світло.

— Ноги нема, — мовив медик-філософ. Лейтенант і далі верещав. — Потримайте світло, поки я його перев’яжу.

— Його чує вся долина, — сказав темний морпіх.

— Він житиме? — спитав сивий капітан.

— Можливо, й житиме, якщо доправити його до лікарні, — відповів медик. — Тримайте його.

— Його треба заткнути, — сказав темний морпіх.

— То, певно, була міна, — сказав сивий капітан. — Не напад.

— Зробіть це, або я зроблю, — мовив темний морпіх.

Хтось поклав руку на рота лейтенантові, придушуючи його крики. Глянувши через плече, я побачив ліхтарик темного морпіха, скерований на медика-філософа, що без жодного сенсу накладав джгут на недогризок ноги лейтенанта — білий моляр кістки стирчав вище від коліна, там, де ногу відірвало. Сивий капітан однією рукою накрив лейтенантові рота, другою затиснув йому ніздрі. Лейтенант звивався, хапав медика-філософа і сивого капітана за рукави, і темний морпіх вимкнув ліхтарика. Поступово звуки борсання й задухи вщухли, й він нарешті закляк, мертвий. Але якщо він і справді помер, то чому я досі чув його крики?

— Треба йти, — сказав темний морпіх. — Зараз ніхто не прийде, але коли буде світло — прийдуть.

Сивий капітан не відповів.

— Ви мене чули?

Сивий капітан сказав «так».

— То робіть що-небудь. До ранку ми мусимо бути якнайдалі звідси.

Сивий капітан наказав поховати лейтенанта. Коли темний морпіх завважив, що це буде надто довго, капітан віддав наказ взяти тіло з нами. Амуніцію лейтенанта ми розділили поміж собою, наплічника віддали лаоському фермерові, а темний морпіх узяв його М-16. Кремезний кулеметник віддав свій М-60 темнішому морпіхові й забрав тіло лейтенанта. Ми вже збиралися рушати, коли кулеметник спитав:

— А де його нога?

Темний морпіх увімкнув ліхтарика. Нога була подана на салаті з рубаної папороті, м’ясо було пошматоване, на ньому досі висіли шматки чорної тканини, а з дірки у плоті визирала біла кістка.

— Де ступня? — спитав темний морпіх.

— Гадаю, її відірвало, — відповів медик-філософ.

Шматки рожевої плоті, шкіри і тканини висіли на папороті й уже бриніли мурахами. Темний морпіх підібрав ногу, а коли подивився на нас, мене побачив першим.

— Вона вся твоя, — сказав він і жбурнув ногу мені.

Я думав відмовитися, але хтось мусив її нести. «Пам’ятай, ти не половина ні від чого — в тобі все подвійне!» Якщо хтось мав це робити, то і я міг. То був лише шмат м’яса на кістці, плоть, липка від крові й жорстка від налиплого бруду. Коли я взяв її й струсив з неї мурах, виявилося, що вона трохи важча за мій АК-47, бо відірвана від невеликого чоловіка. Сивий капітан наказав виходити, і я пішов слідом за кремезним кулеметником, що перекинув лейтенанта через плече. Сорочка лейтенанта закотилася на спині, й відкрита смуга плоті під місяцем здавалася блакитною.

Я ніс його ногу в одній руці, другу поклав на ремінь АК-47, що висів на плечі, й вага ноги людини видавалася значно більшою за вагу всього тіла. Я ніс ногу, відставивши якомога далі від себе, а вона ставала дедалі важчою, наче та Біблія, що її мій батько змусив мене тримати перед усім класом на простягнутій руці, на знак покарання за якийсь гріх. Я досі ніс із собою цей спогад, як і спогад про тіло батька в труні, таке ж біле, як кістка, що випирала з ноги беземоційного лейтенанта. Балачки пастви в церкві досі дзижчали у моїх вухах. Я дізнався про смерть батька, коли його диякон зателефонував мені в штаб поліції.

— Звідки у вас мій номер? — спитав я.

Виявилося, що він був серед батькових паперів, на столі. Я тоді подивився на документ на власному столі, таємне розслідування цілком невизначної події минулого, 1968 року, коли американський загін відновлював порядок у майже закинутому селищі поблизу Куангая. Стративши всіх буйволів, свиней та собак і зґвалтувавши гуртом чотирьох дівчат, солдати зібрали їх, а також п’ятнадцять жінок, дітей і старих людей на сільській площі й стріляли в них, доки не повбивали, згідно зі свідченнями одного рядового, що згодом розкаявся. Доповідь керівника загону свідчила, що його люди вбили дев’ятнадцятьох в’єтконгівців, хоча зброї, крім лопат, заступів, арбалета і мушкета не знайшли.

— У мене немає часу, — сказав я.

— Для вас це важливо, — мовив диякон.

— Чому важливо? — спитав я.

Після довгої паузи диякон сказав:

— Ви були важливі для нього, а він — для вас.

Тоді я зрозумів, без зайвих слів, що диякон знав, ким був мій батько.

Ми закінчили перехід за дві години, той самий час, що знадобився на поховальну месу по моєму батькові. У яру, де ми зупинилися і де я подряпав обличчя лозою бугенвілеї, дзюркотів струмок. Я поклав ногу на землю, а морпіхи почали копати неглибоку могилу. Моя рука була липка від крові, і я схилився біля струмка, щоб вимити її в холодній воді. Коли морпіхи закінчили, моя рука була вже суха, а на видноколі з’явився слабкий відблиск рожевого світла. Сивий капітан розгорнув лейтенантову накидку з пальмовими гілками, кремезний кулеметник опустив на неї тіло. Тільки тоді я усвідомив, що мені знову доведеться заплямувати руки кров’ю. Я підняв ногу і поклав її на місце. У рожевому світлі побачив його розплющені очі, провислий рот і досі чув його верещання. Сивий капітан закрив йому очі й рота, загорнув тіло в накидку, але коли вони з кулеметником підняли тіло, нога вислизнула. Я вже витирав липку руку об штани, але не мав вибору, довелося знову підняти ногу. Коли вони опустили тіло в могилу, я схилився і запхнув її під накидку, під його коліно. Блискучі хробаки вже виповзали з землі, коли я допомагав закидати могилу землею. Її глибини вистачало, щоб прикрити наші сліди на день-два, поки тварини не викопають тіло і не з’їдять його.

— От мені цікаво, — сказав Сонні, сівши навпочіпки поряд зі мною, поки я стояв біля могили на колінах, — лейтенант вештатиметься тут з однією ногою чи з двома? І чи будуть у нього з очей випадати хробаки?

— Це точно, — мовив огрядний майор, чия голова стирчала з могили, коли він звертався до мене. — Дивовижно, якої форми може набути привид. Чому я тут цілий, окрім цієї дірки в голові, а не огидне місиво кісток та м’яса? Скажіть мені, капітане. Ви ж усе про все знаєте, чи не так?

Я б відповів, якби міг, але це було важко, зважаючи на те, що я відчував, наче в моїй голові теж діра.

День минув, нас не викрили, і пізно ввечері, після короткого переходу, ми дійшли до берега Меконгу, що блищав у світлі місяця. Десь на другому боці на мене чекали ви, Коменданте, разом з безликим комісаром. Я тоді про це не знав, однак важко було не передчувати наближення чогось, знімаючи з себе п’явок, які чіплялися до нас з упертістю поганих спогадів. Ми несли їх на собі, не знаючи того, поки лаоський фермер не зняв зі своєї щиколотки звивистого чорного пальця. Витягаючи з себе малого монстра, що впився в мою ногу, я не міг не прагнути, щоб Лана була так прив’язана до мене. Сухорлявий радіотелефоніст зв’язався з табором, і поки сивий капітан доповідав адміралові, морпіхи ще раз показали, що на щось годяться, спорудивши пліт із бамбукових стовбурів, зв’язаних ліанами. Четверо чоловіків могли переправитися на ньому через річку за допомогою імпровізованих весел, теж з бамбуку. Перша команда, в особі темнішого морпіха, тягнула з собою мотузку, що, прив’язана до дерев на кожному боці, мала скерувати його назад з плотом. Потрібно було чотири рейди, щоб перевезти всіх нас, і перша група рушила ще до півночі: темніший морпіх, розвідник-хмонг, кремезний кулеметник і темний морпіх. Решта розсіялася по берегу, присіла навпочіпки під накидками з листя, спинами до річки, цілячись у густий ліс.

За півгодини темніший морпіх повернувся з плотом. Ще троє попливли з ним — лаоський фермер, найтемніший морпіх і медик-філософ, який над могилою беземоційного лейтенанта прочитав щось на кшталт молитви: «Усі, що живуть, умирають. Не вмирають лише мертві». «І що це, чорт забирай, має означати?» — спитав темний морпіх. Я знав, що це значить. Моя мати не помирала, бо вона була мертва. Мій батько теж не помирав, бо був мертвий, однак я, сидячи на цьому березі, помирав, бо ще не вмер.

— А ми тоді що? — спитали Сонні та огрядний майор. — Помираємо чи вже мертві?

Я здригнувся і пильно вдивився в темряву лісу, по лінії своєї зброї. Там, серед зачарованих дерев, я побачив інших привидів. Привидів людей та привидів тварин, привидів рослин та привидів комах, духів мертвих тигрів, і кажанів, і цикад, і гобгоблінів, рослинний та тваринний світи, що переплелися й у потойбіччі теж. Весь ліс мерехтів кривлянням смерті, комедіанта, та життя, серйозного чоловіка, — цього дуету, що ніколи не розлучиться. Жити означало терпіти переслідування неминучості власного розпаду, а бути мертвим — терпіти пам’ять про своє життя.

— Гей, твоя черга, — просичав сивий капітан.

Певно, минуло ще півгодини. Пліт знову проскрипів, ударившись об берег, притягнутий за мотузку темнішим морпіхом. Ми з Боном встали, разом з Сонні та огрядним майором, готовими піти за мною через річку. Пам’ятаю її білий шум, біль у колінах і вагу зброї в руках. Пам’ятаю несправедливість того, що моя мати ніколи не приходила до мене після смерті, байдуже, скільки разів я її кликав, на відміну від Сонні та огрядного майора, яких я нестиму з собою довіку. Пам’ятаю, що на березі жоден з нас не був схожий на людину — накидки з листя, розмальовані чорним обличчя, зброя, здобута зі світу мінералів. Пам’ятаю, як сивий капітан сказав: «Бери весло» і кинув його в мене, саме перед тим, як біля мого вуха щось просвистіло і голова капітана розкололася, випускаючи свій жовток. Щось м’яке і мокре пристало до моєї щоки, і обома сторонами річки прокотився грім. Той берег вкрився гарячими спалахами, повітря розірвали вибухи гранат. Темний морпіх зробив крок убік, коли пущена реактивна граната зі свистом пролетіла повз мене й ударилася в пліт, пошматувавши його стовпом вогню й іскор, скинувши морпіха на мілководдя біля берега, де він лежав і кричав, не зовсім мертвий.

— Лягай, дурню! — Бон збив мене на землю.

Сухорлявий радіотелефоніст уже відстрілювався з нашого боку лісу, постріли його пістолета-кулемета били по моїх барабанних перетинках. Я відчував міць зброї, силу куль, що летіли над головою. Страх надув кульку мого серця і я втиснувся обличчям у землю. Ми були на схилистому березі, це рятувало нас від засади, бо ми сиділи нижче лінії зору мстивих духів лісу.

— Стріляй, чорт забирай, — сказав Бон.

Десятки божевільних, убивчих світляків літали з лісу та в ліс, от тільки це були спалахи від пострілів. Щоб стріляти, я мусив підняти голову й прицілитися, але зброя була надто голосна, і я відчував, як кулі врізаються в землю.

— Стріляй, чорт забирай!

Я підняв свою зброю, націлився в ліс, але коли натиснув на спусковий гачок, мене вдарило в плече. Спалах у темряві був такий яскравий, що ті, хто хотів нас убити, тепер точно знали, де я, однак мені не лишалося нічого, крім спускати курок. Плече боліло від віддачі, й коли я зупинився витягнути порожній магазин і вставити інший, то відчув, що вуха теж болять, від стереоефекту нашої стрілянини з цього боку річки і гамору — з другого. Я боявся, що Бон підведеться і накаже мені йти з ним в атаку на вогонь супротивника — я знав, що не зможу так. Я боявся смерті й любив життя. Я хотів прожити стільки, щоб випалити ще одну сигарету, випити ще склянку, відчути ще сім секунд безумного блаженства, а тоді, можливо, я міг би померти, хоча швидше ні.

Раптом вони припинили стріляти в нас, і тепер темряву розривали лише ми з Боном. Тільки тоді я помітив, що сухорлявий радіотелефоніст більше не з нами. Я припинив стріляти і побачив у світлі місяця, що він схилив голову на свій мовчазний пістолет-кулемет. Бон єдиний і досі стріляв, але, розрядивши останній магазин, припинив. Вогонь з того боку вже вщух, кілька чоловіків кричали щось звідти іноземною мовою. Тоді, зі сховку в похмурих лісах з нашого боку, хтось гукнув нашою мовою:

— Здавайтеся! Не помирайте марно!

Акцент був північний.

Запала тиша, яку порушував лише горловий шепіт річки. Ніхто більше не кликав маму, і так я зрозумів, що темніший морпіх теж помер. Я повернувся до Бона й у світлі місяця побачив білки його очей, бо він теж дивився на мене, крізь сльози.

— Якби не ти, покидьку, — сказав Бон, — я б тут помер.

Він плакав лише втретє за весь той час, що я його знав, не в нападі апокаліптичної люті, як тоді, коли померли його дружина і син, і не в скорботному настрої, який він ділив з Ланою, а тихо, від поразки. Місія завершилася, він лишився живий, і мій план спрацював, байдуже, що мимовільно та незграбно. Я зміг урятувати його, але, як виявилося, тільки від смерті.