Симпатик

Розділ 20

То це він — комісар?.. Перш ніж я зміг сказати хоч слово, вимовити хоч звук, охоронці схопили мене, заткнули рота, закрили очі. «Ти?» Мені хотілося горлати, кричати в темряву, але я міг лише стогнати й кректати, поки мене тягли на вулицю і вниз схилом до місця призначення менш ніж за сотню кроків звідти — руки зв’язані, пов’язка на очах колеться.

— Відчиняйте, — сказав охоронець з дитячою пикою. Рипнули завіси на дверях, і мене заштовхнули в закрите, повне відлуння приміщення. — Руки вгору.

Я підняв руки. Хтось розстібнув мою сорочку і зняв її з мене. Чиїсь руки розв’язали мотузку, що тримала на мені штани, вони впали.

— Ти диви, — інший охоронець аж свиснув від захвату. — А покидьок великий.

— Не більший, ніж у мене, — сказав третій охоронець.

— То покажи, — відповів четвертий.

— Побачиш, коли матір твою трахатиму.

Може, вони ще щось казали, але чиїсь грубі пальці сунули мені у вуха заглушки, хтось інший накрив їх ще чимось, і я нічого більше не чув. Мене, глухого, німого й сліпого, кинули на матрац. Матрац! Я весь останній рік спав на дошках. Охоронці прив’язали мене мотузками за зап’ястки й щиколотки, обв’язали груди й стегна, розіп’яли так, що я міг тільки звиватися. Мої долоні та ступні огорнув якийсь пінистий матеріал, голову закрив шовковистий каптур — найніжніша тканина, якої я торкався, після Ланиної білизни. Я припинив крутитися, заспокоїв себе, зосередившись на диханні через тканину. Далі були вібрації кроків по грубій, цементній підлозі, тоді тихе клацання зачинених дверей, і все.

Я був один чи хтось на мене дивився? Я почав пітніти від спеки, гніву й страху, піт збирався в калюжу під спиною швидше, ніж матрац вбирав його. Руки і ноги теж були гарячі й слизькі. Тілом раптово пройшлася хвиля паніки, страху перед утопленням. Я почав битись у путах, спробував закричати, але тіло майже не рухалося, єдиним звуком було сопіння. Чому зі мною це роблять? Чого Ман хоче від мене? Звісно ж, він не дасть мені тут померти! Ні! Це мій останній іспит. Я мушу заспокоїтися. Це просто тест. Я чудово складаю тести. Східні студенти — найкращі, завідувач кафедри не раз мені це казав. І за професором Гаммером, я вивчив найкращі зі слів та думок західної цивілізації, прийняв її олімпійський факел. Клод запевняв мене, що я був найліпший представник своєї країни — природжений розвідник. Пам’ятай, ти не половина ні від чого, казала моя мати, в тобі все подвійне! Так, я можу складати цей іспит, хоч би яким він був, розроблений комісаром, що вивчав нас з Боном останній рік. Він читав моє зізнання, хоча, на відміну від коменданта, знав про більшість з написаного там. Він міг відпустити нас, звільнити нас. Міг сказати мені, що це він комісар. Для чого садовити мене в ізолятор на цілий рік? Мій спокій зник, і я мало не вдавився кляпом. Заспокойся! Дихай повільно! Я знову зміг себе опанувати. Що тепер? Як мені гаяти час? Певно, минула вже година, відколи мене зв’язали, правда ж? Я спробував облизати губи, але, зважаючи на кляп, мало не блювонув. То була б неминуча смерть. Коли він по мене прийде? На скільки лишить тут? Що сталося з його обличчям? Охоронці мене годуватимуть, це точно. Думки бігли одна за іншою, тисячі тарганів часу повзали моїм тілом, доки я тремтів від агонії та огиди.

Тоді я оплакав себе, і сльози під пов’язкою несподівано змили пил з очей мого розуму, достатньо для того, щоб я усвідомив, що не осліп. Очі мого розуму бачили, і бачили вони огрядного майора та Сонні, що кружляли навколо мене, поки я лежав на матраці.

— Як ти опинився тут, де твій найкращий друг та побратим спостерігає, як ти помираєш? — спитав огрядний майор. — Тобі не здається, що твоє життя пішло б іншим шляхом, якби ти мене не вбив?

— Не кажучи вже про мене, — додав Сонні. — Ти знаєш, що Софія досі плаче за мною? Я намагався навідатися до неї, заспокоїти, але вона мене не бачить. А от ти бачиш постійно, хоча я сам волів би не бачити тебе. Але мушу сказати, що видовище, яке ти являєш собою тепер, мене тішить. Справедливість усе ж таки існує!

Я хотів відповісти на їхні звинувачення, сказати, що мій друг комісар усе пояснить, але навіть подумки занімів. Міг тільки застогнати, протестуючи, і це їх хіба що розсмішило.

Огрядний майор копнув мене в стегно і спитав:

— Бачиш, до чого довели твої інтриги?

Тоді копнув ще раз, сильніше, і я здригнувся, протестуючи. Він усе копав мене, а я здригався, доки не зрозумів, що це не огрядний майор, а хтось інший, кого я не бачу, пхає мою ногу п’ятою. Я відчув, що двері знову зачинилися. Хтось увійшов, і я того не знав, чи він весь час був тут і щойно вийшов. Скільки часу минуло? Я не міг сказати напевно. Чи я заснув? Якщо так, то могло минути кілька годин, а може, й увесь день. Певно, саме тому я був голодний. Нарешті хоч щось у мені було чутно — хоча б стогін мого шлунка. Найголосніший у світі голос — голос змученого шлунка. Та й навіть так, цей голос був дуже тихий проти того розлюченого звіра, яким він міг ревти. Я не помирав з голоду, ще ні. Я просто хотів їсти, тіло повністю перетравило лісового голуба, що насправді виявився пацюком. Вони не збираються мене годувати? Чому зі мною так чинять? Що я йому зробив?

Я пам’ятав цей вид голоду. Я так часто відчував його в юні роки, навіть коли мати згодовувала мені три чверті нашої їжі, лишаючи для себе лише чверть.

— Я не голодна, — казала вона.

Коли я виріс достатньо, щоб бачити, що вона сама собі заперечує, я казав:

— Я теж не голодний, мамо.

Наша суперечка над тими вбогими порціями приводила до того, що ми пхали тарілки туди-сюди, аж поки її любов до мене не пересилювала моєї любові до неї, як завжди. З’їдаючи її порцію, я ковтав не тільки саму їжу, а й сіль та перець любові й гніву, приправи, міцніші й різкіші за цукор співчуття. «Чому ми голодували?» — ридав мій шлунок. Навіть тоді я розумів, що, якби багатії віддавали голодним лише миску рису, одні стали б менш багатими, та другі не голодували б. Якщо рішення було таке просте, чому в світі взагалі були голодні? Тільки через брак спочуття?

— Ні, — мовив Ман.

Як він вчив нас у навчальній групі, і в Біблії, і в «Капіталі» були відповіді. Саме лиш спочуття ніколи б не переконало багатих з радістю ділитися, а сильних — добровільно відмовлятися від влади. До цих неможливих речей приводили революції. Революція звільнила б нас усіх, бідних і багатих… Але Ман мав на увазі свободу для класів і колективів. Це не обов’язково означало, що окремі особистості стануть вільними. Ні, чимало революціонерів загинуло в тюрмах, і все більше здавалося, що така доля чекає й на мене. Однак, попри моє відчуття приреченості, разом з потом, голодом, любов’ю та люттю, сон майже переміг мене. Я вже відлітав, коли чиясь ступня знову копнула мене, тепер уже по ребрах. Я потрусив головою і спробував перевернутися набік, але пута не дозволяли. Ступня знову копнула мене. Ця ступня! Цей демон не дозволяв мені відпочити. Як я зненавидів її рогаті пальці, що дряпали мою голу шкіру і все пхали мене в стегна, боки, плечі, лоба. Ступня знала, коли я був уже на межі сну, і поверталася саме вчасно, щоб позбавити мене навіть найменшого присмаку того, чого я так потребував. Монотонність темряви була важка, голод був болісний, однак це постійне безсоння було ще гірше. Скільки я не спав? Скільки я вже пробув у цій кімнаті — певно, оглядовій кімнаті? Я не міг сказати. Хід часу відзначався лише ступнею і час від часу доторком рук, які знімали каптур, ослаблювали кляп і бризкали водою мені в горло. Я не встигав вимовити більш ніж одне-два слова, як кляп повертався на місце і каптур знову натягувався мені аж до шиї. О, дайте мені поспати! Я міг торкнутися цих темних вод… а тоді клята ступня знову копала мене.

Ступня не давала б мені спати, аж до смерті. Вона повільно, так повільно вбивала мене. Ступня була суддею, охоронцем і катом. О, ступне, май до мене спочуття! Усе твоє життя на тобі стоять, тобою ступають по брудній землі, тобою нехтує все, що вище, ти як ніхто з усіх живих істот мусиш розуміти мене. Скажи, ступне, чим би ми, люди, були без тебе? Ти вивела нас з Африки в решту світу, і все одно про тебе так мало сказано. Вочевидь, тобі сильно не пощастило проти, скажімо, руки. Якщо ти залишиш мені життя, я присвячу тобі свої слова, щоб мої читачі зрозуміли, яка ти важлива. О, ступне! Благаю, не копай мене більше. Не трися мозолями об мою шкіру. Не дряпай мене гострими, необрізаними нігтями. Не те, щоб ці мозолі та нігті були твоєю провиною. Це провина твого недбалого власника. Зізнаюся, я так само недбалий до своїх ступень, твоїх товаришок. Але обіцяю, якщо ти даси мені поспати, я стану новою людиною для своїх власних ступень і всіх ступень узагалі! Я шануватиме тебе, ступне, як Ісус Христос, коли він омивав ноги грішникам і цілував їх.

Ти, ступне, маєш бути символом революції, а не рука з серпом і молотом. Та все ж ми ховаємо тебе під столом, пхаємо у взуття. Ми ґвалтуємо тебе, перемотуючи, як китайці. Чи чинили б ми так з руками? Годі бити мене, благаю. Я визнаю, що людство погано представляє тебе, за винятком того, що витрачає неабиякі гроші на те, щоб тебе одягнути, бо ж ти, звісно, не можеш представити себе сама. Ступне, не знаю, чому я ніколи не думав про тебе раніше, взагалі не думав. Рука вільна робити, що їй заманеться. Вона навіть писати може! Не дивно, що про долоню сказано більше, ніж про ступню. У нас з тобою є дещо спільне, ступне. Нами знехтував світ. Якби ти тільки дала мені заснути, якби ж…

Цього разу мене привела до тями рука. Хтось учепився в мій каптур, послабив його і підняв мені аж за вуха, однак так, що він лишився в мене на голові. Тоді рука витягла мені з вух заглушки і я почув човгання сандалів, рипіння стільця чи табурета по цементу.

— Ти дурень! — мовив голос.

Я досі був у темряві, руки й ноги досі зв’язані й закриті, тіло оголене й вологе. Вода лилася моїм спраглим горлом, аж поки я не захлинувся.

— Чи я не казав тобі не повертатися?

Голос ішов з висоти наді мною, звідкись зі стелі, його голос, я був певний у цьому навіть у своїй агонії.

— Хіба я міг не повернутися? — пробелькотів я. — Мама казала, що птаха завжди повертається до свого гнізда. Хіба я не птаха? Хіба це не моє гніздо? Моє походження, місце, де я народився, моя країна? Мій дім? Хіба це не мій народ? А ти не мій друг, побратим, мій вірний товариш? Скажи, чому ти чиниш так зі мною. Я і з найгіршим ворогом такого б не зробив.

Голос зітхнув.

— Ніколи не недооцінюй того, що можеш зробити з найгіршим ворогом. Але тим часом, чи ж не так завжди кажуть священики, такі як твій батько? Чини з іншими так, як хочеш, щоб вони чинили з тобою. Звучить добре, але насправді все не так просто. Розумієш, проблема в тому, щоб знати, як ми хочемо, щоб з нами чинили.

— Я не розумію, про що ти, — сказав я. — Чому ти мене катуєш?

— Думаєш, я хочу це з тобою робити? Я відчайдушно намагаюся зробити так, щоб з тобою не сталося щось гірше. Комендант уже вважає, що мої педагогічні методи надто м’які, бо я хочу вислухати твоє зізнання. Він з тих дантистів, які вірять, що зубний біль можна лікувати, вирвавши людині всі зуби. Ось до чого ти себе привів, зробивши саме те, що я казав тобі не робити. Якщо ти хочеш залишити цей табір з цілими зубами, мусимо грати наші ролі, поки комендант не буде задоволений.

— Прошу, не злися на мене, — схлипував я. — Я не витримаю, якщо й ти будеш на мене злий.

Він знову зітхнув.

— Пам’ятаєш, ти писав, що щось забув і не можеш згадати, що саме?

Я сказав, що не пам’ятаю.

— Звісно ж, — мовив він. — Людська пам’ять коротка, а час довгий. Ти тут, у цій оглядовій кімнаті, для того, щоб згадати те, що забув чи принаймні забув написати. Друже мій, я тут, щоб допомогти тобі побачити те, що ти не бачиш сам. — Він копнув мене в самий низ черепа. — Ось тут, у твоїй голові.

— Але до чого тут те, що ви не даєте мені спати? — запитав я.

Він розсміявся, не як той школяр, що любив комікси про Тінтіна, а як хтось, наче трохи божевільний.

— Ти, як і я, знаєш, чому я не можу дозволити тобі спати, — сказав він. — Ми мусимо дістатися до того сейфа, де схована твоя остання таємниця. Що довше ти не спатимеш, то кращі в нас шанси цей сейф зламати.

— Але я ж у всьому зізнався.

— Не в усьому, — мовив голос. — Я не звинувачую тебе в тому, що ти щось приховуєш, хоч і дав тобі багато шансів написати зізнання так, щоб задовольнити коменданта. Ти накликав це на себе, не хтось інший.

— Так у чому я мушу зізнатися?

— Якби я сказав тобі, в чому зізнатися, то було б не зовсім зізнання, — сказав голос. — Та втішайся тим, що твоя ситуація не така вже неможлива. Пам’ятаєш наші іспити, коли ти завжди здобував вищий бал, а мені постійно чогось бракувало? Я читав і вчив так само затято, як і ти, але ти завжди перевершував мене. Я просто не міг витягнути відповіді зі своєї голови. Але вони були там. Розум не забуває. Коли я дививсь у підручники знову, думав — ну звісно ж! Я знав їх весь цей час. Насправді я знаю, що ти знаєш відповідь на питання, яку мусиш дати, щоб завершити своє перевиховання. Я навіть поставлю тобі це питання. Дай правильну відповідь, і я звільню тебе від пут. Готовий?

— Питай, — сказав я, розбухаючи від самовпевненості. Усе, що мені було потрібно, — це тест, щоб довести свою вправність. Я почув шелестіння паперу, наче він гортав сторінки якоїсь книжки, а може, і мого зізнання.

— Що цінніше за незалежність і свободу?

Це пастка? Відповідь очевидна. То чого він чекає? Мій розум огорнуло щось м’яке й липке. Через нього я відчував тверду, міцну відповідь, але не міг зрозуміти, що це. Можливо, все й справді очевидно. Зрештою, я сказав йому те, що, здавалося, він хоче почути:

— Ніщо, — сказав я, — не може бути цінніше за незалежність і свободу.

Голос зітхнув.

— Майже так, але не зовсім. Майже так, але ні. Правда ж, бентежно, коли відповідь поряд, але не знаєш, що це?

— Чому ти це зі мною робиш? — закричав я. — Ти мій друг, мій брат, мій товариш!

Тривала тиша. Я чув лише шарудіння паперу та хрипіння його змученого дихання. Він вбирав багато повітря, щоб до легень дійшло хоч трохи. Тоді сказав:

— Так, я твій друг, брат, товариш, усе це до самої смерті. І як твій друг, брат, товариш, я попереджав тебе, правда ж? Ясніше і не скажеш. Не я один читав твої листи і не міг відправити листа тобі так, щоб хтось не дивився мені через плече. Тут усім зазирають через плече. І ти все одно вирішив повернутися, дурню.

— Бона могли вбити, я мав повернутися, щоб захистити його.

— Щоб і тебе теж убили? Що це за план? Де б ви, двоє, були, якби мене тут не було? Ми ж три мушкетери, правда? Хоча тепер більше схожі на трьох поросят. Ніхто не йде в цей табір добровільно, але коли я усвідомив, що ти повернешся, то запросив для себе посаду комісара і щоб вас обох відправили сюди. Знаєш, для кого цей табір? Для тих, хто йде в останній бій, хто продовжує вести партизанську війну, хто не зізнається, не відречеться і не покається. Бон уже двічі вимагав, щоб його застрелили. Комендант радо послухався б, якби не я. І твої шанси на виживання без моєї протекції були б сумнівні.

— Ти звеш це протекцією?

— Якби не я, ти міг би вже бути мертвий. Я комісар, але наді мною є інші комісари, що читають твої зізнання, стежать за прогресом. Вони командують твоїм перевихованням. Я можу лише очолити це і переконати коменданта, що мої методи спрацюють. Комендант поставив би тебе в команду з розмінування, і там тобі настав би кінець. Але я здобув тобі таку розкіш, як рік за писанням в ізоляторі. Інші полонені готові вбивати за те, що мав ти. І це не метафорично. Я зробив тобі величезну послугу, переконавши коменданта не випускати тебе. В його очах ти — найнебезпечніший з підривних елементів, та я переконав його, що для революції буде краще зцілити тебе, а не вбити.

— Мене? Хіба я не довів, що я справжній революціонер? Хіба я не жертвував десятиліттями свого життя заради звільнення нашої країни? Ти як ніхто мусиш це знати!

— Це не мене треба переконувати, а коменданта. Ти пишеш незрозуміло для такого, як він. Ти кажеш, що ти революціонер, однак твоя історія зраджує тебе, чи, точніше, ти зраджуєш себе сам. Чому, впертий ти віслюче, ти вирішив писати саме так, якщо ти знаєш, що подібні до тебе — загроза для комендантів усього світу…

Копняк знову розбудив мене. Я заснув на одну смаковиту мить, наче повз крізь пустелю, і випив одну сльозу…

— Не спати, — сказав голос. — Твоє життя залежить від цього.

— Ти вб’єш мене, якщо не даси мені поспати, — відповів я.

— Я не даватиму тобі спати, доки ти не зрозумієш, — мовив голос.

— Я нічого не розумію!

— Тоді ти зрозумів майже все, — сказав він і пирхнув. Це було так схоже на мого старого шкільного товариша. — Хіба не цікаво, як ми опинилися тут, друже? Ти приїхав, щоб врятувати Бонові життя, а я рятую життя вам обом. Будемо сподіватися, що мій план спрацює краще за твій. Але, чесно кажучи, я не тільки з дружніх почуттів подався на місцевого комісара. Ти бачив моє обличчя, точніше, його нестачу. Можеш уявити собі, як моїй дружині і дітям це бачити? — його голос зірвався. — Можеш уявити їхній жах? Мій — кожного разу, як я дивлюсь у дзеркало? Хоча, якщо чесно, я вже кілька років не дивився в дзеркало.

Я заридав, думаючи про його вигнання. Його дружина теж була революціонеркою — дівчина з сусідньої школи, така цілісна і красива простою красою, що я сам закохався б у неї, якби він не встиг перший. Його хлопчикові та дівчинці тепер щонайменше сім і вісім років — маленькі янголятка, винні лише в тому, що час від часу билися між собою.

— Вони ніколи не дивитимуться зі страхом на твоє… на твій стан, — сказав я. — Ти тільки уявляєш, що вони бачать, з того як ти сам бачиш себе.

— Ти нічого не знаєш! — заволав він.

Далі знову запанувала тиша, яку переривало тільки його хрипке дихання. Я міг уявити собі шрами на його губах, шрами в його горлі, але мені хотілося тільки спати… Він копнув мене.

— Вибач, що я знетямився, — м’яко сказав голос. — Друже, ти не можеш знати, що я відчуваю. Ти тільки думаєш, що можеш. Та звідки тобі знати, як це — бути таким жахливим, що власні діти плачуть, побачивши тебе, що твоя жінка здригається від твого доторку, що твій друг тебе не впізнає? Бон бачив мене весь цей рік і не знає, хто я. Так, він сидить в останніх рядах і бачить мене лише здалеку. Я не кликав його до себе, не розповідав, хто я, бо краще від цього знання йому не стане, а от зашкодити може, навіть дуже. Однак… однак я мрію, що він впізнає мене попри мене самого, навіть коли, впізнавши, захоче хіба що вбити. Можеш уявити собі мій біль від втраченої дружби з ним? Певно, що можеш. Але чи зможеш уявити біль від напалму, який випалює шкіру з твого обличчя й тіла? Як?

— То розкажи мені! — вигукнув я. — Я хочу знати, що з тобою сталося!

Запала тиша, не знаю, чи надовго, але ступня знову копнула мене і я усвідомив, що першу частину розповіді пропустив.

— Я досі був у формі, — говорив голос. — Мій загін переповнювала приреченість, в очах офіцерів і вояків була паніка. До звільнення лишалися лічені години, і я міг приховати радість і захват, але не турботу за родину, хоча з ними все мало бути гаразд. Дружина була вдома з дітьми, наша людина поблизу забезпечувала їм безпеку. Коли танки визвольної армії наблизилися до нашого мосту і командир наказав нам стояти до кінця, я дещо хвилювався. Не хотів, щоб наші визволителі застрелили мене в останній день війни, і намагався розрахувати, як мені уникнути цієї долі, коли хтось сказав: «Ось, нарешті, повітряні сили». Один з наших літаків був саме над головами, летів високо, щоб уникнути зенітного вогню, але й надто високо для бомбування. «Підлітай ближче! — гукнув хтось. — Як він збирається влучати в щось з такої висоти? — голос пирхнув. — Справді, як?». Коли пілот скинув бомби, жах, який охоплював моїх офіцерів, зачепив і мене, бо я бачив, що бомби, замість того щоб падати на танки, наче в уповільненому русі падають на нас. Бомби падали швидше, ніж очам вірилось, і хоч ми й утікали, далеко втекти не могли. Нас охопила хмара напалму, і, гадаю, мені пощастило. Я біг швидше за інших, мене він тільки лизнув. Було боляче, ох, як мені було боляче! Та що я можу сказати, крім того факту, що, коли ти в полум’ї, це відчувається так, наче ти гориш? Що я можу розповісти про біль, окрім того, що це був найстрашніший біль з тих, що я відчував? Єдиний спосіб показати тобі, друже, як це було боляче, — спалити тебе самого, але я цього ніколи не зроблю.

Я теж був близький до смерті на гудроні Сайгонського аеропорту, а потім і на знімальному майданчику, однак це не було близьке до спалення. Мене хіба що трохи підсмалило. Я намагався уявити собі це, в десять тисяч разів сильніше, з напалмом — самим світлом західної цивілізації, винайденим у Гарварді, як нас вчив на заняттях Клод. Та я не міг. Я відчував лише бажання заснути, моє я розчинилося, лишивши по собі тільки тонучий розум. Однак навіть у такому розмазаному стані він розумів, що про себе говорити не час.

— Не можу уявити, — сказав я. — Зовсім.

— Те, що я вижив, — диво. Я — живе диво! Людська істота, вивернута назовні. Я б помер, якби не моя люба дружина, вона шукала мене, коли я не прийшов додому. Вона знайшла мене при смерті в армійському шпиталі, непріоритетного пацієнта. Коли доповіла про це владі, вони наказали найкращим хірургам, які лишились у Сайгоні, оперувати мене. Я був врятований! Але навіщо? Навряд чи спалювання болить більше за те, що ти не маєш шкіри, не маєш обличчя. Я палав щодня, місяцями. Коли ліки припиняють діяти, я досі палаю. «Катівня» — ось правильне слово для цього, але я не можу передати те почуття, що воно описує.

— Гадаю, я знаю, як себе відчувають у катівні.

— Ти тільки починаєш це розуміти.

— Ти не мусиш цього робити!

— Тоді ти поки не розумієш. Є речі, яких можна навчитися тільки через нестерпний біль. Я хочу, щоб ти знав те, що дізнався і досі знаю я. Я б позбавив тебе цього знання, якби ти не повернувся. Але ти повернувся, і комендант спостерігає за нами. Якби ти лишився один, ти б не вижив під його опікою. Ти його лякаєш. Ти лише тінь, що стоїть на вході до його печери, дивна істота, що бачить усе з двох боків. Таких, як ти, треба винищувати, бо ти несеш у собі заразу, яка може знищити революційну чистоту. Моє завдання — довести, що тебе не треба знищувати, що тебе можна звільнити. Ця кімната була споруджена лише з цією метою.

— Ти не мусиш цього робити, — пробелькотів я.

— Мушу! Те, що з тобою роблять, — для твого ж добра. Комендант зламав би тебе єдиним відомим йому чином, через тіло. Я міг порятувати тебе, лише пообіцявши йому, що випробую на тобі нові методи допитів, які не лишають на тілі слідів. Саме тому він жодного разу тебе не бив.

— Мені слід за це дякувати?

— Так, слід. Але настав час останньої ревізії. Комендант не вдовольниться чимось меншим. Ти мусиш дати йому більше, ніж маєш.

— Мені не лишилося в чому зізнаватися!

— Завжди щось є. Така вже природа. Неможливо припинити зізнаватися, бо ми недосконалі. Навіть ми з комендантом мусимо критикувати себе один перед одним, це передбачено партією. Військовий комендант і політичний комісар — живе втілення діалектичного матеріалізму. Ми — теза і антитеза, з яких постає потужний синтез, істинно революційна свідомість.

— Якщо ти вже знаєш, у чому я забув зізнатися, — скажи мені!

Голос знову пирхнув. Я почув шурхотіння паперів.

— Я процитую рядки з твого рукопису, — мовив голос. — «Агентка комуністів зі свідченням свого шпигунства, запханим до рота так, що наші гидкі імена були в неї справді на язику». Ти ще чотири рази згадуєш її у своєму зізнанні. Ми знаємо, що ти витягнув цей список у неї з рота і що вона дивилася на тебе зі смертельною ненавистю, та не знаємо її долі. Ти мусиш сказати нам, що ви з нею зробили. Ми вимагаємо цього!

Я знову побачив її обличчя, її темну селянську шкіру і широкий, плаский ніс, такий подібний до пласких, широких носів тих лікарів, що оточували її в кінотеатрі.

— Але ж, — сказав я, — я нічого з нею не робив.

— Нічого! Думаєш, її доля — те, що ти забув, що забув? Але як можна забути її трагедію? Її доля така ясна. Чи могла на неї чекати інша за ту, яку може уявити читач, побачивши її у твоїй сповіді?

— Але я нічого з нею не робив!

— Саме так! От бачиш, усе, в чому треба зізнатися, вже відомо. Ти і правда нічого не робив. Ти мусиш визнати цей злочин і зізнатись у ньому. Згоден?

— Можливо, — мій голос був слабкий.

Він знову пхнув мене ногою. Може, він дасть мені поспати, якщо я скажу «так»?

— Мені час відпочити, друже. Я знову відчуваю біль. Біль ніколи не кидає мене. Знаєш, як я витримую його? Морфій, — голос пирхнув. — Але від цих диво-ліків ціпеніють лише тіло і мозок. А мій розум? Я дізнався, що єдиний спосіб впоратися з болем, це уявити ще більший біль когось іншого. Страждання, що применшує твоє власне. Пам’ятаєш, ми вчили в ліцеї слова Фан Бой Тяу? «Найбільше страждання для людини — втратити свою країну». Коли ця людина втратила своє обличчя, свою шкіру і свою родину, ця людина уявляла тебе, друже мій. Ти втратив свою країну, і це я відправив тебе у вигнання. Я глибоко спочував тобі, твої зашифровані повідомлення лише натякали на твою страшну втрату. Але тепер ти повернувся і я більше не можу уявляти собі, що ти страждаєш більше за мене.

— Я страждаю зараз, — сказав я. — Прошу, дай мені заснути.

— Ми революціонери, друже. Страждання гартує нас. Страждання за народ — те, що ми обрали, бо так сильно спочували їхнім стражданням.

— Я все це знаю, — мовив я.

— Тоді слухай мене. — Рипнув стілець, і голос, який і без того височів наді мною, став ще вищим. — Прошу, зрозумій. Я роблю це з тобою тому, що я твій друг і твій брат. Тільки не маючи втіхи, яку дає сон, ти повністю зрозумієш жахи історії. Кажу це тобі як той, хто дуже мало спить після того, що зі мною сталося. Вір мені, коли кажу, що знаю, що ти відчуваєш, і що це мусить бути зроблене.

Мені й так було страшно, але цей рецепт мого зцілення зробив страх ще сильнішим. Певно, хтось з ним щось зробив! Чи це був я? Ні! Це не може бути правда, я хотів йому про це сказати, однак язик відмовився слугувати мені. Мене випадково прийняли за цього когось, і я сказав йому чи, здається, сказав, що я — ніхто. Я — кавун, зрячий цемент. Ні! Я — дикун, терплячий абсент. Ні! Я… Я… Я…

Стілець знову зарипів, і я відчув виразний, несвіжий запах охоронця з дитячою пикою. Мене копнули, і я затремтів.

— Прошу, товаришу, — сказав я. — Дайте мені поспати.

Охоронець з дитячою пикою хропнув, дав мені ще копняка своєю грубою ногою і сказав:

— Я тобі не товариш.