Симпатик

Розділ 22

Ну звісно ж, тобі не спиться. Революціонери хворі на безсоння, вони надто бояться кошмарів історії, щоб спати, їх надто турбують біди світу, щоб нетямитися, чи принаймні так казав комендант. Він говорив, поки я лежав на своєму матраці, зразок на скельці під мікроскопом, і з легким клацанням замка я усвідомив, що експеримент лікаря вдався. Я був розділений навпіл, змучене тіло внизу, безтурботний дух високо над ним, під ілюмінованою стелею, відкинутий від агонії через невидимий гіроскопічний механізм. З цієї висоти та вівісекція, що проводили зі мною, була насправді дуже цікава, і мій хиткий тілесний жовток тремтів під в’язким білком розуму. Так я, одночасно принижений і піднесений, був недоступний навіть для Сонні та огрядного майора, що лишалися на плані мого хронічного безсоння, визирали з-за плеча лікаря, коменданта та комісара, коли ті стояли наді мною, вже не в халатах, медичній формі та захисних окулярах з іржотривкої сталі, а в жовтих формах з червоними позначками рангу, з пістолетами біля стегна. Вони внизу були людьми і привидами, я ж над ними був надприродним святим духом, ясновидющим і ясночуйним. У цьому розділеному стані я бачив, як комендант опустився на коліна й простягнув руку до мого недолюдського Я, повільно витягуючи вказівного пальця, аж поки він легенько не натиснув на моє розплющене око — і моє бідолашне тіло струсонуло від цього доторку.

Я. Прошу, дайте мені поспати.

КОМЕНДАНТ. Поспиш, коли я буду задоволений твоїм зізнанням.

Я. Але я нічого не зробив!

КОМЕНДАНТ. Саме так.

Я. Світло надто яскраве, якщо можна…

КОМЕНДАНТ. Світ спостерігав за тим, що відбувалося з нашою країною, і більшість світу нічого не робила. І не тільки — вони діставали від цього велику втіху. Ти не виняток.

Я. Я говорив, правда ж? Чи я винен, що ніхто не послухав?

КОМЕНДАНТ. Не виправдовуйся! Ми не скиглимо. Ми всі прагнули стати мучениками. Нам пощастило, що лікар, комісар та я вижили. Ти просто не прагнув пожертвувати собою задля порятунку агентки, хоча вона була готова віддати життя, аби врятувати комісара.

Я. Ні, я…

КОМЕНДАНТ і КОМІСАР і ЛІКАР (в унісон). Визнай це!

Тоді я бачив, як визнав це. Чув, як я визнаю, що мене карали і перевиховували не за те, що я зробив, а за те, чого не зробив. Я плакав і ридав безсоромно, бо саме сором огорнув мене. Я був винний у злочинній бездіяльності. Я був тим, з ким коїли всі ці речі, бо він нічого не зробив! І я не просто плакав і ридав — я завивав, бо торнадо почуттів змусило вікна моєї душі здригнутися й тріснути. Моє приниження виглядало і звучало так бентежно, що всі відвернулися від того прикрого хаосу, на який я перетворився, крім коменданта, комісара і мене.

КОМІСАР. Задоволені?

КОМЕНДАНТ. Тож він визнав, що нічого не зробив. А як щодо товариша Бру та Годинникаря?

КОМІСАР. Він нічого не міг зробити для порятунку товариша Бру та Годинникаря Говорячи про агентку, вона вижила.

КОМЕНДАНТ. Вона навіть ходити не могла, коли ми звільнили її.

КОМІСАР. Можливо, вона була зламана тілесно, та не духовно.

ЛІКАР. Що сталося з тими поліцаями?

КОМІСАР. Я їх знайшов.

КОМЕНДАНТ. Вони заплатили свою ціну. Хіба він не мусить?

КОМІСАР. Так, але йому варто віддати належне за забрані ним життя.

КОМЕНДАНТ. Сонні та майора? Ці жалюгідні життя не зрівняються з ранами агентки.

КОМІСАР. А життя його батька зрівняється?

Мого батька? Що? Навіть Сонні з огрядним майором, розгнівані такою оцінкою свого життя та смерті, зупинилися, щоб послухати.

КОМЕНДАНТ. Що він зробив зі своїм батьком?

КОМІСАР. Спитайте його самі.

КОМЕНДАНТ. Гей ти! Глянь на мене! Що ти зробив зі своїм батьком?

Я. Я нічого не зробив зі своїм батьком!

КОМЕНДАНТ і КОМІСАР і ЛІКАР (в унісон). Визнай це!

Дивлячись вниз на себе, на цей заплаканий жовток, я не знав, сміятися мені чи плакати від спочуття. Хіба ж я не пам’ятав, що писав Манові про батька? «Як я хочу, щоб він помер!»

Я. Але я не хотів цього!

КОМІСАР. Будь чесний з собою.

Я. Я не хотів про це просити!

КОМІСАР. Звісно, хотів! Ти знав, кому писав.

Я писав революціонерові, який належав до владного комітету і який уже тоді знав, що одного дня може стати комісаром; я писав політичній фігурі, що вже вивчала пластичне мистецтво перероблення душ та розумів людських; я писав другові, який зробив би все, про що я попрошу; я писав авторові, що цінував силу речення і вагу слова; я писав братові, який знав, чого я хочу, краще за мене самого.

КОМЕНДАНТ і КОМІСАР і ЛІКАР (в унісон). Що ти зробив?

Я. Я хотів його смерті!

Комендант потер підборіддя і з сумнівом поглянув на лікаря, той знизав плечима. Лікар лише розкривав тіла та душі, він не ніс відповідальності за те, що там знайдеться.

ЛІКАР. Як помер його батько?

КОМІСАР. Дістав кулю в голову, коли слухав сповідь свого вбивці.

КОМЕНДАНТ. Я б допускав, що ви вигадали цю історію, щоб урятувати його.

КОМІСАР. Спитайте мою агентку. Вона влаштувала смерть його батька.

Комендант подивився вниз на мене. Якщо я міг бути винний у бездіяльності, чи міг я заслуговувати на те, щоб чогось хотіти? У цьому разі — смерті власного батька. Батько, на атеїстичну думку коменданта, був колонізатор, дилер опіуму для мас, речник Бога, якому принесли в жертву мільйони людей з темною шкірою, начебто заради їхнього ж порятунку, щоб палаючий хрест світив їм на важкому шляху до раю. Його смерть не була вбивством, то був справедливий вирок — про це, і тільки про це, я писав.

КОМЕНДАНТ. Я про це подумаю.

Комендант розвернувся і вийшов, лікар послужливо рушив за ним, залишивши Сонні та огрядного майора спостерігати за тим, як комісар повільно, скривившись, влаштовується зручніше на своєму стільці.

КОМІСАР. Ну ми з тобою і пара.

Я. Вимкни світло. Я нічого не бачу.

КОМІСАР. Що цінніше за незалежність та свободу?

Я. Щастя?

КОМІСАР. Що цінніше за незалежність та свободу?

Я. Любов?

КОМІСАР. Що цінніше за незалежність та свободу?

Я. Я не знаю!

КОМІСАР. Що цінніше за незалежність та свободу?

Я. Я хочу померти!

Ну от, я це сказав, схлипуючи і завиваючи. Тепер я принаймні знав, що хочу для себе саме того, чого для мене хотіло стільки людей. Сонні та огрядний майор схвально плескали в долоні, а комісар дістав свого пістолета. Нарешті! Смерть болітиме мені лиш мить, а це не так уже й погано, якщо подумати, як сильно і як довго болить життя. Звук подання патрона в набійник був чистий, як дзвін батьківської церкви, який ми з матір’ю чули з нашої хатини кожного недільного ранку. Дивлячись униз, на себе, я досі бачив дитя в чоловікові й чоловіка в дитині. Я завжди був розділений, хоча частково був винний у цьому сам. Я обрав жити двома життями, бути людиною двох розумів — важко було інакше, зважаючи на те, що люди завжди називали мене байстрюком. Наша країна сама по собі була проклята, байстрючна, розділена на Північ і Південь, і якби про нас сказали, що ми самі обрали це розділення і смерть у нашій негромадянській війні, то це була б лише частина правди. Ми не обирали для себе приниження від французів, розділення їхніми руками на несвяту трійцю Півночі, Центру та Півдня, навернення до могутніх сил капіталізму і комунізму для подальшого поділу навпіл, ролей двох войовничих армій у шаховому турнірі холодної війни, розіграному в кімнатах з кондиціонерами білими чоловіками, вбраними в костюми та брехню. Ні, як моє змучене покоління було розділене ще до свого народження, так і мене розділило саме моє народження, у світі, в який я прийшов, майже ніхто не сприймав мене таким, яким я був, — мене завжди штовхали до обрання однієї з двох сторін. Це було не просто складно — ні, це було справді неможливо, бо як я міг обирати поміж собою і собою? Тепер мій друг випустить мене з цього тісного світу обмежених людей, подалі від натовпу, що сприймає чоловіка з двома розумами і двома обличчями за виродка, який хоче мати тільки одну відповідь на будь-яке питання.

Та чекайте — що він робить? Він поклав пістолета на підлогу й став на коліна біля мене, зняв мішок з моєї правої руки, тоді розв’язав на ній мотузку. Я бачив, як я піднімаю до очей руку, помічену червоним знаком нашого братерства. Недолюдськими очима внизу і надприродним поглядом згори я бачив, як мій друг кладе пістолета Токарева мені в руку. Створюючи цю зброю, Совєти спиралися на американський кольт, і тоді як його вага була мені знайома, я не міг тримати його сам, змушуючи друга стискати мої пальці на руків’ї.

КОМІСАР. Ти єдиний, хто може це для мене зробити. Зробиш?

Він нахилився вперед, поставив дуло собі поміж очей, врівноважуючи своїми руками мою руку.

Я. Чому ти це робиш?

Говорячи це, я плакав. Він теж ридав, і сльози котилися по жахливій нестачі того обличчя, яке я не бачив так близько вже кілька років.

Де був брат моєї юності, що зник звідусіль, крім моєї пам’яті? Там і тільки там лишилося його серйозне обличчя, чесне й ідеалістичне, з високими, різкими вилицями, тонкими й вузькими губами, аристократичним тонким носом і широким лобом, який натякав на потужний розум, чия припливна хвиля змила лінію росту волосся. Впізнаваними були лише очі, живі, завдяки сльозам, і тембр голосу.

КОМІСАР. Я плачу, бо мені важко бачити тебе таким хворим. Та я не можу тебе врятувати інакшим чином. Комендант на інше не зголоситься.

Тут я засміявся, хоча тіло на матраці хіба що затремтіло.

Я. І як це мене врятує?

Він усміхнувся крізь сльози. Я впізнав і цю усмішку, найбілішу з тих, які я бачив у свого народу, таку, яка належить синові дантиста.

Змінилася не усмішка, а обличчя, на якому вона була, чи, точніше, місце, де це обличчя було, так що тепер ця біла усмішка плавала в порожнечі, наче жахлива гримаса Чеширського кота.

КОМІСАР. Ми в неможливій ситуації. Комендант відпустить тебе тільки тоді, як ти будеш перевихований. А як же Бон? Навіть якщо і він зможе піти, що ви обидва робитимете?

Я. Якщо Бон не зможе піти… то і я не зможу.

КОМІСАР. І ви помрете тут.

Він ще дужче притиснув дуло до своєї голови.

КОМІСАР. Спочатку застрель мене. Не через моє обличчя. Я б не помирав через нього. Хіба що рушив у вигнання сюди, щоб моя родина не мала знову бачити це. Але я б жив.

Я вже не був ані своїм тілом, ані собою — я був тільки пістолетом, і через його сталь йшли вібрації його слів, віщували прибуття локомотива, що розчавить нас обох.

КОМІСАР. Я комісар, але якою школою я опікуюся? Тією, в якій перевиховують тебе, з усіх можливих людей. Ти тут не тому, що нічого не зробив. Ти надто освічений, тому тебе перевиховують. Але чого ти навчився?

Я. Я дивився і нічого не зробив!

КОМІСАР. Я скажу тобі те, чого не знайдеш у жодній книжці. У кожному містечку, селищі та камері наші кадри читають одні й ті самі лекції. Вони запевняють у своїх добрих намірах тих громадян, яких не перевиховати. Але комітети і комісарів не турбує перетворення полонених. Усі це знають, і ніхто не говорить про це вголос. Усі ті жаргонні промови, що ллються з наших кадрів, приховують жахливу правду…

Я. Я хотів смерті свого батька!

КОМІСАР. Тепер ми такі могутні, що нам не потрібні французи чи американці, щоб нас підставляти. Ми можемо чудово робити це самі.

Сяйво над моїм тілом засліплювало. Я вже не був певен, чи я бачу все, чи не бачу нічого, і моя долоня під пеклом ламп була слизька від поту. Пістолет ковзав у руці, та комісар тримав дуло на місці.

КОМІСАР. Якщо хтось, крім тебе, дізнається, що я висловив несказанне, мене відправлять на перевиховання. Але я не його боюся. Я боюся своєї власної освіченості. Як може вчитель жити, навчаючи інших того, в що він не вірить? Як мені жити і бачити тебе таким? Я не можу. Тепер тисни на гачок.

Здається, я сказав, що краще застрелю себе першим, але я себе не чув, а коли спробував відвести пістолета від його голови і повернути до своєї, мені забракло сили. Ці невгамовні очі пильно дивилися на мене згори вниз, тепер зовсім сухі, й щось загуркотіло в нього глибоко всередині, тоді покотилося вперед і вибухнуло. Він сміявся. Що тут було смішного? Ця чорна комедія? Ні, це надто важко. Ілюмінація в кімнаті лишала місце тільки для світлої комедії, білої комедії, де можна померти від реготу, щоправда, він сміявся не так довго. Зупинився, коли відпустив мою руку, та впала на матрац, і пістолет грюкнув об цементну підлогу. Сонні та огрядний майор за спиною комісара палко поїдали очима ТТ. Кожен з них з радістю підібрав би його і застрелив би мене, якби міг, але в них більше не було тіл. Щодо нас з комісаром, у нас були тіла, але стріляти ми не могли, може, це й насмішило комісара. Порожнеча, що була його обличчям, досі височіла наді мною, регіт минувся так швидко, що я не був певен, що правильно його зрозумів. Мені здалося, що в порожнечі я бачу сум, але певно сказати не можу. Тільки очі та зуби виражали хоч якісь емоції, але він уже не плакав і не посміхався.

КОМІСАР. Вибач. То був прояв слабкості й егоїзму з мого боку. Якби я помер, то помер би й ти, а тоді й Бон. Комендант не дочекається, коли можна буде поставити його перед розстрільним загоном. Принаймні тепер ти можеш врятувати себе і нашого друга, якщо не мене. З цим я можу жити.

Я. Прошу, поговоримо про це, коли я посплю?

КОМІСАР. Спочатку дай відповідь на питання.

Я. Чому?

Комісар вклав пістолета в кобуру. Тоді знову зв’язав мою вільну руку і підвівся. Він дивився на мене з висоти, і, можливо, через певний ракурс, я побачив у його нестачі обличчя щось ще, крім жаху… слабку тінь, що її відкидало безумство, хоча, ймовірно, то був лише оптичний ефект через сяйво за його головою.

КОМІСАР. Друже мій, комендант може відпустити тебе, бо він хотів смерті твого батька, але я відпущу тебе тільки тоді, коли ти зможеш дати відповідь на моє запитання. Пам’ятай, брате мій, що я роблю це задля твого ж добра.

Він підняв руку, прощаючись зі мною, і на його долоні сяяла червона мітка нашої присяги. З цим він пішов.

— Найнебезпечніші слова, які тільки можна почути, — мовив Сонні, сідаючи на звільненого стільця. Огрядний майор приєднався до нього, трохи відштовхнувши, щоб мати місце.

— «Задля твого ж добра» може означати лише щось погане, — сказав він.

Наче за його командою, колонки по кутках кімнати клацнули й загуділи, саме ті, які я помітив, коли комісар ставив мені мій власний чужий голос. Питання того, що ж саме зі мною зроблять, розв’язалося, коли хтось почав кричати, і тоді як Сонні з огрядним майором могли затулити вуха руками, я не міг. Але навіть затуливши вуха, Сонні та огрядний майор стерпіли цей крик не більш ніж хвилину — цей вереск катованої дитини — і дуже швидко зникли теж.

Десь кричала дитина, розділяючи свої страждання зі мною, тим, кому не потрібно було ще більше страждань. Я бачив, як міцно заплющую очі, наче це могло дозволити мені затулити водночас і вуха. Неможливо було думати з цим вереском в оглядовій кімнаті, і вперше за дуже довгий час мені хотілося не тільки спати. Мені хотілося тиші. О, благаю… Я почув, як кричу це вголос.

— Припиніть!

Ще одне клацання, вереск вщух. Плівка! Я слухав запис. Ніхто не катував дитя в сусідній камері, заливаючи мою її виттям. То був просто запис, і на якийсь час я мав турбуватися лише про безперервне світло, спеку і прив’язаний до мого мізинця на нозі електричний дріт. Але тоді я знову почув клацання, й усе моє тіло стиснулося в очікуванні. Хтось знову почав верещати. Хтось кричав так голосно, що я втратив не лише відчуття себе самого, я втратив лік часу. Час перестав йти рівно, як залізнична колія; час перестав обертатися, як диск; час перестав повзти під моєю спиною; час рухався нескінченною петлею, запис на касеті повторювався без кінця; час завивав у моїх вухах, верещав зі сміху від однієї думки, що ми пробували контролювати його годинниками, будильниками, революціями, історією. Нам усім бракувало часу, всім, окрім зловтішної дитини. Дитина, що верещала, мала у своєму розпорядженні весь можливий час і, за іронією долі, навіть не знала про це.

Прошу… я знову почув себе.

— Припиніть! Я зроблю все, що хочете!

Як найвразливіша у світі істота могла бути й наймогутнішою водночас? Може, я так само кричав на свою матір? Якщо так — пробач мені, мамо! Якщо я кричав, то було не через тебе. Я один, але мене двоє, я постав з яйцеклітини та сперми і якщо й кричав, то, напевно, через блакитні гени, набуті від мого батька. Тепер я бачив її, мить мого походження, цього китайського акробата часу, неможливо вигнутого назад так, що я міг бачити вторгнення тупих, чоловічих орд мого батька до лона моєї матері — цю ревучу банду заповзятих кочівників у шоломах, що прагне пробити велику стіну яйцеклітини моєї матері. З моменту цього вторгнення, ніщо, яким я був, стало чимось, що я є. Хтось кричав, і це була не дитина. Моя клітина ділилася, і ділилася, і ділилася знову, доки я не став мільйоном клітин, і ще більше, доки я не став множинами і множинами, своєю власною країною, своєю власною нацією, імператором і диктатором для мас самого себе, вимагаючи неподільної уваги своєї матері. Хтось кричав, і це була агентка. Я був тісно запакований в акваріум своєї матері, нічого не знаючи про незалежність і свободу, всіма своїми чуттями, крім зору, засвідчуючи наймоторошніше з усіх переживань — перебування всередині іншої людської істоти. Я був лялькою в ляльці, загіпнотизований метрономом, що цокав з ідеальною регулярністю, — сильним і рівним серцебиттям матері. Хтось кричав, і це була моя мати. Її голос був перший почутий мною звук, коли я виринув вперед головою у вологу кімнату, теплу, наче лоно, підхоплений покрученими руками зовсім цим не враженої повитухи, що через багато років розповідала мені, як своїм гострим нігтем розрізала вуздечку, яка стримувала мій язик, щоб я міг смоктати і говорити. Ця ж жінка весело розповіла мені, що моя мати тужилася так сильно, що виштовхнула не лише мене, а й вміст своїх кишок, виплеснувши мене на берег дивного нового світу материнським припливом з крові та екскрементів. Хтось кричав, і я не знаю, хто це був. Мою шворку розірвали, і моє голе й брудне, багрове Я повернули до пульсацій світла, відкривши мені світ тіней і тьмяних форм, які говорили мовою моєї матері, іноземною мовою. Хтось кричав, і я знаю, хто це був. Це був я, кричав одне слово, яке висіло переді мною, відколи питання було поставлене вперше, — ніщо — відповідь, яку я не міг ані бачити, ані чути до цієї миті, — ніщо! — відповідь, яку я кричав знову, і знову, і знову, — ніщо! — бо тепер, нарешті, я став просвітленим.