Сніданок чемпіонів, або Прощавай, чорний понеділку!

Розділ 23

Двейн Гувер читав далі: «Вас оточують люблячі машини, ненавидні машини, жадібні машини, безкорисливі машини, відважні машини, боягузливі машини, правдиві машини, брехливі машини, смішні машини, поважні машини, — читав він. — Єдина їхня мета — це вас розворушувати в будь-який мислимий спосіб, щоб Творець Всесвіту мав нагоду спостерігати за вашими реакціями. Вони не відчувають і не мислять більше за годинники вашого дідуся.

Творець Всесвіту тепер хотів би вибачитись не лише за капризне, нахабне товариство, яким він оточив вас під час тестування, але й за паскудний, смердючий стан самої планети. Творець запрограмував роботів так, щоб вони знущалися над нею мільйони років, тож коли ви на неї потрапите, вона буде отруйним, гнилим сиром. Також Він подбав про те, щоб вона була вкрай переповнена, програмуючи роботів, незважаючи на їхні умови життя, прагнути статевих зносин і майже понад усе обожнювати немовлят».

Мері-Еліс Міллер, до речі, чем­піонка сві­ту з плавання брасом і королева мистецького фестивалю, тепер проходила через коктейль-бар. Вона йшла навпростець до вестибюля з парковки, де її батько чекав на неї у своєму зеленому «плімуті» моделі «Баракуда» 1970 року випуску, який він купив у Двейна як вживану машину. Ґарантію дали як на нову машину.

Батько Мері-Еліс, Дон Міллер, був, крім іншого, головою ради з умовно-дострокового звільнення в Шепердстауні. Саме він вирішив, що Вейн Гублер, який знову причаївся поміж вживаними машинами, вже був готовий зайняти своє місце в суспільстві.

Мері-Еліс пройшла до вестибюля забрати корону і скіпетр, щоб того вечора виступити в ролі королеви на бенкеті мистецького фестивалю. Майло Марітімо, адміністратор, внук ґанґстера, зробив їх своїми руками. Його очі були постійно запалені. Вони виглядали мов коктейльні вишні.

Лише одна особа звернула на неї увагу і сказала про це вголос. То був Абе Коен, ювелір. Він сказав це про Мері-Еліс, зневажаючи її асексуальність, невинність і пустоголовість:

— Справжня риба тунець!

Кілґор Траут почув його слова — про справжню рибу тунець. Він постарався зрозуміти, що вони означають. Його розум був завалений таємницями. Сам він міг би бути Вейном Гублером, який тиняється посеред вживаних Двейнових машин під час Гавайського тижня.

Його ступні, обліплені пластиком, щораз більше пекли. Йому вже стало боляче. Ступні корчились і викручувались, благаючи, щоб їх занурили в холодну воду або помахали ними в повітрі.

І Двейн далі читав про себе і Творця Всесвіту, тобто:

«Він також запрограмував роботів писати книжки, і журнали, і газети для вас, і телевізійні та радіопрограми, і вистави, і фільми. Вони писали для вас пісні. Творець Всесвіту змусив їх придумати сотні релігій, тож вам буде з чого вибирати. Він змусив їх вбивати одне одного мільйонами з єдиною метою: щоб ви здивувалися. Вони вчинили всі можливі злочини і всі можливі добрі справи без жодних почуттів, автоматично, неминуче, щоб отримати реакцію від В-А–С».

Це останнє слово було надруковано особливо великим шрифтом і окремим рядком, тож воно виглядало ось так:

«Кожного разу, як ви йшли в бібліотеку, — говорилося в книжці, — Творець Всесвіту тамував подих. З таким сумбурним культурним “шведським столом” перед вами, що ви, з вашою свобідною волею, виберете?

Ваші батьки були сварливими машинами, і жалісливими до себе машинами, — говорилося в книжці. — Ваша мати була запрограмована лаяти вашого батька за те, що він був несправною прибутковою машиною, а ваш батько був запрограмований лаяти її за те, що вона була несправною домогосподарською машиною. Вони були запрограмовані лаяти одне одного за те, що були несправними люблячими машинами.

Тоді ваш батько був запрограмований іти з дому, гупаючи і гримаючи дверима. Це автоматично перетворювало вашу маму на плакучу машину. І ваш батько йшов до кабачка, де він напивався з іншими питущими машинами. Тоді всі питущі машини йшли в бордель і орендували трахальні машини. І тоді ваш батько волочився додому, щоб стати вибачливою машиною. І ваша мама ставала дуже повільною всепрощальною машиною».

Тепер Двейн звівся на ноги, за хвилин десять проковтнувши десять тисяч слів такого соліпсичного мудрування.

Він штивно покрокував до піаніно-бару. Штивним його зробило зачудування власною силою і правотою. Він наважився не вкладати свою повну силу в просту ходьбу, побоюючись розвалити новий «Голідей Інн» своїм важким кроком. Він не боявся за своє власне життя, Траутова книжка запевнила його, що його вбивали вже двадцять три рази. В кожному випадку Творець Всесвіту його підрихтовував і знову пускав в рух.

Двейн стримувався в ім’я елеґантності радше, ніж безпеки. Він збирався зреаґувати на своє нове розуміння життя вишукано, для двох глядачів — для себе і свого Творця.

Він підійшов до свого гомосексуального сина.

Банні побачив наближення біди, подумавши, що це смерть. Він міг би з легкістю захиститися за допомогою усіх прийомів, яких він навчився у військовій академії. Але натомість він вирішив медитувати. Він заплющив очі, і його свідомість занурилася в тишу невживаних частин його мозку. Ця фосфоресцентна шаль пропливла мимо:

Двейн гепнув Банні в потилицю. Він катуляв його голову по клавішах піаніно, мов диню. Двейн засміявся і назвав свого сина «клята члено­смоктальна машина!».

Банні не опирався, хоч лице його було жахливо спотворене. Двейн відірвав його голову від клавіш і знову тарахнув. На клавішах була кров — і слина, і слиз.

Рабо Карабекіян, і Беатріс Кідслер, і Бонні Макмагон — тепер усі разом схопили Двейна, відтягнули від Банні. Це ще більше розвеселило Двейна.

— Ніколи не бити жінку, так? — сказав він Творцеві Всесвіту.

Він влупив Беатріс Кідслер в щелепу. Гаратнув Бонні Макмагон в живіт. Він щиро вірив, що всі вони були нечутливими машинами.

— Ви всі, роботи, хочете знати, чому моя дружина проковтнула «Драно»? — спитав Двейн своїх приголомшених глядачів. — Я скажу вам чому: вона була такою машиною!

Наступного ранку газета надрукувала мапу Двейнового буйства. Штрихована лінія його маршруту почалася в коктейль-барі, перетнула асфальт до офісу Франсін Пефко в його автомобільній аґенції, знову повернулася до нового «Голідей Інн», тоді перетнула Цукровий Струмок і смугу автомагістралі в західному напрямку до роздільної смуги, вкритої травою. Двейна схопили на роздільній смузі два поліціянти, які там випадково опинились.

Ось що Двейн сказав поліціянтам, коли вони надягали йому наручники за спиною:

— Дякувати Богу, що ви тут!

Двейн нікого не вбив у нестямі, але він так покалічив одинадцятьох людей, що вони потрапили до шпиталю. І на мапі в газеті була позначка на кожному місці, де була серйозно поранена людина. Ось ця позначка, дуже збільшена:

На газетній мапі Двейнового буйства були три такі хрестики в коктейль-барі — для Банні, Беатріс Кідслер і Бонні Макмагон.

Тоді Двейн вибіг на асфальт між готелем і парковкою його вживаних авто. Він закричав, щоб негритоси негайно виходили до нього.

— Я хочу з вами поговорити, — сказав він.

Він був зовсім сам. Ніхто з коктейль-бару ще не вийшов за ним. Батько Мері-Еліс Міллер, Дон Міллер, сидів у своїй машині біля Двейна, чекаючи на Мері-Еліс з її короною і скіпетром, але він ще не бачив шоу, яке влаштував Двейн. Його машина мала сидіння, які можна було опустити до лежачого положення, перетворивши на ліжка. Дон лежав на спині, з головою нижче рівня вікон, відпочивав, втупившись у стелю. Він старався вивчити французьку, слухаючи записані на плівку уроки.

«Demain nous allons passer la soirée au cinéma», — говорила плівка, і Дон старався її повторити. «Nous espérons que notre grand-père vivra encore longtemps», — говорила плівка. І таке інше.

Двейн далі викрикував, щоб негритоси до нього виходили. Він засміявся. Він подумав, що Творець Всесвіту ради жарту запрограмував їх усіх поховатися.

Двейн хитро озирнувся довкола. Тоді він викрикнув сиґнал, яким користувався в дитинстві, щоб показати, що гра в хованки закінчилась і дітям, які поховалися, пора йти додому.

Ось що він викрикнув, і сонце сідало, коли він це вигукував:

— Раз, два, три, хто останній — виходи-и-и-и-и-и-и-и.

Людина, яка відповіла на це заклинання, була людиню, яка ніколи в житті не грала в хованки. Це був Вейн Гублер, який тихо вийшов з-посеред вживаних машин. Він заклав руки за спину і розставив ноги. Він став у стройову стійку, що відома як «вільно по-парадному». Цієї стійки навчали як солдатів, так і ув’язнених — як способу продемонструвати увагу, довірливість, повагу і свідому незахищеність. Він був готовий до будь-чого, навіть до смерті.

— Ось ви де, — сказав Двейн, і його очі прищулились з гіркувато-солодким усміхом. Він не знав, хто такий Вейн. Він привітав його як типового чорного робота. Будь-який інший чорний робот підійшов би так само. І Двейн знову повів насмішливу розмову з Творцем Всесвіту, використовуючи робота як нечутливий привід для розмови. Багато людей в Мідленд-Сіті кладе непотрібні дрібнички з Гавайських островів, Мексики чи з якоїсь іншої екзотичної країни на кавові столики, на тумбочки у вітальні чи етажерки — і така дрібничка називалася «приводом для розмови».

Вейн залишався у стійці «вільно по-парадному», поки Двейн розповідав йому, як рік працював керівником «Американських скаутів» в окрузі, коли до скаутської організації приєдналося більше чорних юнаків, ніж попереднього року. Двейн розказав Вейнові про своє намагання врятувати життя чорного юнака на ім’я Пайтон Браун, який у віці п’ятнадцяти з половиною став наймолодшою особою, яка померла в електричному кріслі в Шепердстауні. Двейн тарабанив про всіх чорних людей, яких він наймав на роботу, тоді коли ніхто не наймав чорних, про те, як вони, здавалось, були неспроможні прийти на роботу вчасно. Він також згадав кількох осіб, які були енергійними і пунктуальними, і він підморгнув до Вейна і сказав оце:

— Вони були так запрограмовані.

Він знову заговорив про свою дружину і свого сина, визнав, що білі роботи по суті були такими самими, як і чорні, в тому сенсі, що були запрограмовані бути тими, якими були, робити те, що робили.

Потім Двейн трохи помовчав.

Батько Мері-Еліс Міллер тим часом продовжував вивчати розмовну французьку, лежачи в своєму автомобілі, на відстані лише кількох ярдів.

І тоді Двейн замахнувся на Вейна. Він хотів вдарити його відкритою долонею, але Вейн дуже добре вмів пригинатися. Він впав на коліна, а рука просвистіла в повітрі там, де було його обличчя.

Двейн засміявся.

— Африканський спритник, — сказав він.

То був натяк на своєрідний карнавальний атракціон, популярний, коли Двейн був хлопчиком. Чорний чоловік пропихав свою голову в дірку, вирізану в шматку парусини вглибині намету, і люди платили гроші за право покидати тверді бейсбольні м’ячики в його голову. Якщо вони влучали в голову, то вигравали приз.

Тож Двейн подумав, що Творець Всесвіту запросив його тепер зіграти в африканського спритника. Він зробився хитрим, приховав свої насильницькі наміри видимою нудьгою. Тоді дуже несподівано копнув Вейна.

Вейн знову спритно ухилився і майже негайно мусив знов ухилитися, оскільки Двейн наступав зі швидкими комбінаціями навмисних ударів ногою, долонею і кулаком. І Вейн вистрибнув на кузов дуже незвичної вантажівки, який був причеплений на шасі лімузина «кадилака» 1962 року випуску. Вантажівка належала будівельній компанії «Брати Марітімо».

Нове Вейнове підвищення дало йому змогу побачити поверх Двейна обидва стволи автомагістралі і близько милі Меморіального аеропорту імені Вілла Фейрчайлда, що лежав далі. І в цю мить важливо зрозуміти, що Вейн ніколи раніше не бачив аеропорту, був не готовий до того, що могло статися з аеропортом, коли вночі сідає літак.

— Гаразд, гаразд, — заспокоїв Двейн Вейна. Він був дуже чесним у грі. Він не мав наміру вилазити на вантажівку, аби ще раз вдарити Вейна. По-перше, він втомився. По-друге, він зрозумів, що Вейн був досконалою вивертливою машиною. Лише досконала ударна машина могла його вдарити.

— Ти для мене занадто вправний, — сказав Двейн.

Тож Двейн трохи відступив назад, задовольнившись проповідуванням до Вейна. Він заговорив про рабство — не лише про чорних рабів, але й про білих. Двейн вважав гірників і робітників на конвеєрах і такому іншому рабами, байдуже, якого вони кольору.

— Я колись думав, що електричний стілець — це біда. Колись я думав, що війна — це біда, і автомобільні аварії, і рак, — сказав він, і таке інше.

Він уже не думав, що все це було прикрістю.

— Навіщо мені перейматися тим, що стається з машинами? — сказав він.

Обличчя Вейна Гублера досі було без виразу, але тепер воно почало розквітати невтримним благоговінням. Його рот розкрився.

Щойно загорілися світла на злітно-посадковій смузі аеропорту імені Вілла Фейрчайлда. Для Вейна ці світла виглядали як багато миль бентежно прекрасного намиста. Він бачив, як на другому боці автомагістралі його мрія стає реальністю.

Двейнів мозок загорівся, розпізнавши цю мрію, загорівся електричними вогниками, які дарували цій мрії дитяче ім’я — ось так: