Сніданок чемпіонів, або Прощавай, чорний понеділку!

Епілог

Відділення невідкладної допомоги було в підвалі шпиталю. Після того, як Кілґорові Трауту дезінфікували, почистили і перев’язали обрубок підмізинного пальця, йому сказали піднятися нагору в бухгалтерію. Там він мав заповнити певні бланки, оскільки був приїжджим в окрузі Мідленд, не застрахованим і нужденним. Він не мав чекової книжки. Не мав готівки.

Він трохи поблукав у підвалі, як і багато інших. Він знайшов подвійні двері в морґ, як і багато інших. Він автоматично пожурився над власною смертністю, як і багато інших. Він знайшов кімнату з рентґеном, яким не користувалися. Він автоматично замислився, чи не росте в нього всередині щось погане. Інші задумувалися точно про ті самі речі, коли проходили мимо.

Траут не відчув нічого такого, чого б не відчули мільйони інших людей — автоматично.

І Траут знайшов сходи, але то були не ті сходи. Вони повели його не до приймальні, бухгалтерії, сувенірного кіоску чи такого іншого, а до матриці палат, де люди видужували або не видужували від різноманітних травм. Чимало людей було скинуто на землю силою тяжіння, яка ні на мить не послаблювалася.

Тепер Траут проходив повз дуже дорогу приватну палату, де лежав молодий чорний чоловік, з білим телефоном і кольоровим телевізором, оточений багатьма коробками з цукерками і букетами квітів. Це був Елджин Вашинґтон, сутенер, який працював із готелю «Голідей Інн». Йому було лише двадцять шість, але він був казково багатий.

Час для відвідувачів закінчився, тож усі його сексуальні рабині вже пішли геть. Але вони залишили після себе хмари парфумів. Траут закашлявся, минаючи двері. Це була автоматична реакція на по суті ворожу хмару. Елджин Вашинґтон щойно нанюхався кокаїну, що надзвичайно посилило телепатичні повідомлення, які він надсилав і приймав. Він почувався в сто разів більшим, ніж у реальному житті, адже повідомлення були такими гучними і захопливими. Саме їхній шум його збуджував. Йому було байдуже, що вони означали.

І посеред цього гамору Елджин Вашинґтон щось улесливо сказав Траутові:

— Гей, братцю, гей, братцю, гей, братцю, — казав він. У той день Хашдрар Міязма ампутував йому ногу, але він про це забув. — Гей, братцю, гей, братцю, — вмовляв він. Він не хотів нічого конкретного від Траута. Якась частина його мозку все ще проганяла вхолосту його вміння приваблювати незнайомців. Він був ловцем людських душ. — Гей, братцю… — сказав він. І зблиснув золотим зубом. Підморгнув.

Траут підійшов до узніжжя ліжка чорного чоловіка. З його боку це не було співчуття. Він знову поводився машинально. Як і багато землян, Траут був повністю автоматичним йолопом, коли така патологічна особистість, як Елджин Вашинґтон, наказувала йому, що хотіти, що робити. Обидва чоловіки, до речі, були нащадками імператора Карла Великого. Кожен, хто мав європейську кров, був нащадком імператора Карла Великого.

Елджин Вашинґтон відчув, що зловив ще одну людську істоту, насправді цього не бажаючи. Не в його натурі було відпустити людину, якось не принизивши її, якось не обдуривши. Інколи він реально вбивав людину для того, щоб принизити, але з Траутом він повівся лагідно. Він заплющив очі, мовби замислившись, тоді серйозно сказав:

— Мені здається, я вмираю.

— Я покличу медсестру! — сказав Траут. Будь-яка людська істота сказала б точно те саме.

— Ні-ні, — заперечив Елджин Вашинґтон, наче вві сні замахавши руками. — Я вмираю повільно. Це поступово.

— Розумію, — сказав Траут.

— Мусите зробити мені послугу, — сказав Вашинґтон. Він не знав, про яку послугу попросити. Щось йому спаде на думку. Думки про послуги завжди спадали.

— Яку послугу? — спитав Траут тривожно. Він напружився при згадці про невизначену послугу. Він був саме такою машиною. Вашинґтон знав, що він напружиться.

— Я хочу, щоб ви послухали, як я буду насвистувати пісню соловейка, — сказав він. Він звелів Траутові сидіти тихо, зловредно глянувши на нього. — Особливої краси до поклику соловейка, улюбленця поетів, — сказав він, — додає той факт, що співає він лише в місячному сяйві. — Тоді він зробив те, що зробила б майже кожна чорна людина в Мідленд-Сіті: він наслідував спів соловейка.

Через Двейнове шаленство Фестиваль мистецтв у Мідленд-Сіті було відкладено. Фред Т. Баррі, його голова, приїхав до шпиталю в своєму лімузині, вбраний, мов китаєць, щоб виразити співчуття Беатріс Кідслер і Кілґорові Трауту. Траута ніде не могли знайти. Беатріс Кідслер приспали морфіном.

Кілґор Траут припустив, що того вечора все-таки відбудеться Мистецький фестиваль. Він не мав грошей для проїзду, тож вирушив пішки. Він ішов усі п’ять миль бульваром Фейрчайлд — до маленької бурштинової точки в самому кінці. Тією точкою був Центр мистецтв Мідленд-Сіті. Траут збільшував її, наближаючись до неї. Коли його хода достатньо збільшить її, точка його проковтне. Всередині в ній буде їжа.

Я хотів перехопити його, кварталів за шість. Я сидів у «плімуті» моделі «Дастер», який орендував у ґаражі «Евіс» зі своєю карткою «Клуб ґурманів». У мене в роті була паперова трубка. Вона була набита листям. Я підпалив її. Це був рафінований жест.

Мій пеніс був завдовжки три дюйми і в діаметрі п’ять дюймів. Як мені відомо, його діаметр був світовим рекордом. Тепер він відпочивав у моїх плавках. І я вийшов з машини розім’яти ноги, і це було також рафінованим жестом. Я стояв посеред фабрик і складів. Тьмяні вуличні ліхтарі були далеко один від одного. Парковки спорожніли, лише там і сям стояли машини нічних сторожів. На бульварі Фейрчайлд — колись артерії міста — не було руху. Життя витекло з неї через автомагістраль і швидкісну трасу імені Роберта Ф. Кеннеді, збудовану на місці старої Мононівської залізниці. Залізниця вже не існує.

Не існує.

У тій частині міста ніхто не ночував. Ніхто там не переховувався. Вночі це була система укріплень, з високими загорожами і сиґналізацією, з псами-охоронцями. Вони були машинами для вбивства.

Коли я вийшов зі свого «плімута» моделі «Дастер», я нічого не боявся. Це було глупо з мого боку. Якщо письменник не насторожі, на нього може звалитися нещастя, швидке, мов удар грому, адже його твори такі небезпечні.

На мене от-от мав напасти доберман пінчер. Він був головним героєм у попередній версії цієї книжки.

Слухайте: цей доберман називався Казаком. Ночами він охороняв склад будівельної компанії «Брати Марітімо». Казакові дресирувальники — люди, які пояснили йому, на якій він планеті і яка він тварина, навчили його, що Творець Всесвіту наказує йому вбивати, а також загризти все, що він може зловити.

У попередній версії цієї книжки за моїм задумом за собакою доглядав Бенджамін Девіс, чорний чоловік Лотті Девіс, служниці Двейна Гувера. Він кидав сире м’ясо в яму, в якій Казак жив удень. Після сходу сонця він знову затягував Казака в яму. Він кричав на пса і кидав у нього тенісними м’ячиками після заходу сонця. Потім випускав його на волю.

Бенджамін Девіс був першим трубачем в Симфонічному оркестрі Мідленд-Сіті, але за це йому не платили, тож він потребував реальної роботи. Він одягав товсту робу, виготовлену зі старих армійських матраців і дротяної сітки, щоб Казак його не вбив. Казак пробував, і не раз. Весь двір був засипаний шматками матраців і обривками дротяної сітки.

І Казак з усіх сил старався вбити кожного, хто занадто близько підходив до загорожі, яка оточувала його планету. Він стрибав на людей, мовби загорожі й не було. Загорожа всюди випиналася в бік тротуару. Виглядало так, наче зсередини хтось постійно стріляє з гармати.

Мені слід було б зауважити химерну форму загорожі, коли я вийшов з машини, коли зробив рафінований жест, запаливши сиґарету. Я мав би знати, що такого злобливого героя, як Казак, вирізати з роману не так легко.

Казак причаївся за купою бронзових труб, яку того дня «Брати Марітімо» задешево купили в якогось бандита. Казак зібрався вбити мене і загризти.

Я обернуся спиною до загорожі, глибоко затягнувся сиґаретою. «Пел Мел» буде вбивати мене поступово. І я по-філософськи зажурився над понурими бастіонами старого маєтку Кідслера, по інший бік бульвару Фейрчайлд.

Там виросла Беатріс Кідслер. Там сталося найвідоміше вбивство в міській історії. Вілл Фейрчайлд, герой війни і вуйко Беатріс Кідслер, одного літнього вечора 1926 року з’явився там з ґвинтівкою Спрінфілд. Він застрелив п’ять родичів, трьох слуг, двох поліціянтів і всіх тварин у приватному зоопарку Кідслерів. Потім він вбив себе пострілом у серце.

Коли зробили розтин, у його мозку знайшли пухлину завбільшки з дробинку. Саме вона спричинила ті вбивства.

Після того, як на початку Великої депресії Кідслери втратили маєток, до нього в’їхав Фред Т. Баррі з батьками. Старе місце наповнилося звуками британських пташок. Тепер це була власність міста, і зайшла мова перетворити його на музей, де діти могли б вивчати історію Мідленд-Сіті — розказану наконечниками стріл, і опудалами тварин, і ранніми артефактами білий людей.

Фред Т. Баррі запропонував пожертву в пів мільйона доларів на запланований музей за однієї умови: серед експонатів буде перша модель «Робо-Меджик» і перші плакати, які її рекламували.

І він хотів, щоб експозиція також показувала, як машини еволюціонували подібно до тварин, лише з більшою швидкістю.

Я задивився на маєток Кідслерів, не підозрюючи, що вулканічний пес от-от вибухне у мене за спиною. Кілґор Траут підійшов ближче. Його поява мене майже не цікавила, хоч ми мали серйозно поговорити про те, як я його створив.

Натомість я подумав про мого діда по татовій лінії, який був першим ліцензованим архітектором в Індіані. Він спроєктував кілька будинків мрії для тамтешніх мільйонерів. Тепер вони стали похоронними бюро, гітарними студіями, ямами від підвалів і парковками. Я подумав про свою маму, яка під час Великої депресії повозила мене Індіанаполісом, щоб вразити багатством і владою мого діда по материнській лінії. Вона показувала, де раніше була його броварня, де колись були деякі з його будинків мрії. Кожна з пам’яток тепер була ямою від підвалу.

Кілґор Траут тепер був лише за пів кварталу від свого Творця і сповільнив ходу. Я непокоїв його.

Я повернувся до нього так, що мої навколоносові пазухи, звідки посилалися і де отримувалися всі телепатичні повідомлення, були на одній симетричній лінії з його. Я ще і ще раз передав йому телепатично: «У мене для вас добра новина».

Казак стрибнув.

Я помітив Казака краєм мого правого ока. Його очі були вітрячками. Його зуби були білими кинджалами. Його слина була ціанідом. Його кров була нітрогліцерином. Він летів до мене, мов цепелін, ліниво зависнувши в повітрі.

Мої очі повідомили про нього мій мозок.

Мій мозок вислав повідомлення до мого гіпоталамуса, наказав йому вивільнити гормон КРФ у короткі судини, які поєднують мій гіпоталамус з моїм гіпофізом.

Гормон КРФ спонукав мій гіпофіз викинути гормон АКТГ у кровотік. Мій гіпофіз виробляв і зберігав АКТГ саме для такої нагоди. А цепелін підлітав чимраз ближче і ближче.

І якась частина АКТГ в моєму кровотоці досягнула зовнішньої кори мого наднирника, який виробляв і зберігав глюкокортикоїди для надзвичайних подій. Мій наднирник додав глюкокортикоїди до кровотоку. Вони розійшлися по всьому тілу, перетворюючи глікоген на глюкозу. Глюкоза була їжею для м’язів. Вона допомогла б мені битися, мов дика кішка, чи втікати, мов олень.

А цепелін підлітав щораз ближче і ближче.

Мій наднирник також випустив у мене дозу адреналіну. Я весь почервонів від тиску, що різко піднявся. Адреналін змусив моє серце застукотіти, мов сиґнал тривоги. Він також підняв волосся дибки. Також випустив коаґулянти в кровотік, щоб на випадок поранення мої життєві соки не витекли.

Все, що наразі зробило моє тіло, вписувалося в нормальні робочі процеси людської машини. Але моє тіло вдалося до однієї захисної реакції, яка, як мені сказали, не мала прецеденту в медичній історії. Реакція могла відбутися через те, що закоротився якийсь дріт або перегоріла якась прокладка. В будь-якому разі я також втягнув у черевну порожнину свої яєчка, підняв їх у свій фюзеляж, мов шасі в літаку. І тепер мені кажуть, що опустити донизу їх можна лише за допомогою операції.

Хай там як, Кілґор Траут спостерігав за мною з віддалі пів кварталу, не знаючи, хто я такий, не знаючи про Казака і про те, як моє тіло зреаґувало на Казака.

Траут уже прожив насичений день, але це ще був не кінець. Тепер він побачив, як його Творець перескочив через автомобіль.

Я приземлився на руки й коліна посеред бульвару Фейрчайлд.

Казак був відкинутий загорожею. Сила тяжіння подіяла на нього так само, як і на мене. Сила тяжіння кинула його на бетон. Казак відрубався.

Кілґор Траут відвернувся. З тривогою він поквапився назад до шпиталю. Я покликав його, але це лише змусило його піти ще швидше.

Тож я скочив у свою машину і погнав за ним. Доза адреналіну, коаґулянтів і такого іншого в мені зашкалювала. Тоді я ще не знав, що від цього збудження втягнув досередини яєчка. Там унизу я відчув лише легкий дискомфорт.

Коли я його наздоганяв, Траут біг легким галопом. Я вирахував, що його швидкість — одинадцять миль за годину, і це було прекрасно для чоловіка його віку. Його також переповнював адреналін, коаґулянти і глюкокортикоїди.

Мої вікна були опущені, і я вигукнув до нього:

— Тпру! Тпру! Містере Траут! Тпру! Містере Траут!

Він сповільнив ходу, почувши своє ім’я.

— Тпру! Я ваш друг! — сказав я.

Він ще трохи прочовгав і зупинився, виснажено і задихаючись притулився до загорожі, яка оточувала склад приладів компанії «Дженерал Електрикс». Монограма і девіз компанії висіли в нічному небі поза Кілґором Траутом, чиї очі дико вирячилися. Девіз був таким:

— Містере Траут, — сказав я з неосвітленого інтер’єру машини, — вам немає чого боятись. Я приніс для вас дуже радісну новину.

Він не відразу віддихався, тож спочатку йому було важко говорити.

— Чи… ви… ви… з… Фестивалю мистецтв? — сказав він. Його очі закочувались.

— Я з Фестивалю усього, — відповів я.

— Чого? — сказав він.

Я подумав, що непогана ідея буде дозволити йому мене роздивитись, тож я спробував ввімкнути верхнє світло. Натомість я ввімкнув двірники. І знову їх вимкнув. Світла окружного шпиталю розпливалися від крапельок води на лобовому склі. Я потягнув інший вмикач, і він залишився в моїй долоні. Це була сиґаретна запальничка. Тож вибору в мене не було, хіба як говорити з ним у темряві.

— Містере Траут, — сказав я, — я романіст, і я вас створив для своїх книжок.

— Перепрошую? — сказав він.

— Я ваш Творець, — сказав я. — Зараз ви на середині книжки — ближче до кінця, насправді.

— Гм, — сказав він.

— У вас є до мене якісь запитання?

— Перепрошую?

— Питайте в мене будь-що, що хочете — про минуле, про майбутнє, — сказав я. — В майбутньому вас чекає Нобелівська премія.

— Що? — сказав він.

— Нобелівська премія з медицини.

— А-а, — сказав він. Це був ухильний звук.

— Якби я був на вашому місці, я мав би багато питань, — сказав я.

— У вас є пістолет? — сказав він.

Я засміявся в темряві, знову спробував ввімкнути світло, знову ввімкнув двірники на лобовому склі.

— Мені не потрібен пістолет, щоб вами управляти, містере Траут. Мені треба лише щось про вас написати, оце й усе.

— Ви божевільний? — сказав він.

— Ні, — сказав я.

І я зруйнував його здатність сумніватись в мені. Я переніс його до Тадж-Махалу, потім до Венеції, потім до Дар-ел-Саламу, потім на поверхню Сонця, де полум’я не могло його поглинути, — і потім назад до Мідленд-Сіті.

Бідолашний старий впав на коліна. Він нагадав мені те, як колись поводилась моя мати і мати Банні Гувера щоразу, як хтось пробував їх сфотографувати.

Поки він так зіщулився, я переніс його на Бермудські острови його дитинства, дозволив йому споглядати безплідне яйце орлана-білохвоста. Звідти я переніс його до Індіанаполіса мого дитинства. Я поставив його посеред циркового натовпу. Я показав йому чоловіка з локомоторною атаксією і жінку з зобом завбільшки з цукіні.

Я вийшов зі своєї орендованої машини. Я зробив це з шумом, тож його вуха багато могли йому сказати про його Творця, навіть якщо він не хотів користуватися очима. Я гучно гримнув дверима. Підходячи до нього з боку водія, я трохи притупував, щоб мої кроки здавались не лише цілеспрямованими, але й сміливими.

Я зупинився так, щоб носки моїх черевиків потрапили у вузьке поле бачення його опущених очей.

— Містере Траут, я вас люблю, — сказав я м’яко. — Я розтрощив вашу свідомість вдрузки. Я хочу повернути їй цілісність. Я хочу, щоб ви відчували цілість і внутрішню гармонію, які я ніколи раніше не дозволяв вам відчути. Я хочу, щоб ви підвели очі, щоб глянули, що я маю в руках.

Я нічого не мав у руках, але такою була моя влада над Траутом, що він побачить усе, що я накажу йому побачити. Я міг би показати йому Єлену Прекрасну, наприклад, зростом лише шість дюймів.

— Містере Траут… Кілґоре… — сказав я, — я тримаю в моїй руці символ цілості, гармонії і поживи. Воно східне у своїй простоті, але ми американці, Кілґоре, не китайці. Ми, американці, вимагаємо символів, які яскраво забарвлені, тривимірні й соковиті. Понад усе ми прагнемо символів, не отруєних великими гріхами, які вчинила наша країна, такі як рабство, геноцид і злочинне недбальство або претензійна жадоба і підступність комерції.

— Підведіть очі, містере Тра­ут, — сказав я і став терпляче чекати. — Кілґоре…?

Старий чоловік підвів очі, і в нього було спустошене обличчя мого батька, коли той був удівцем — коли мій батько був старим-престарим чоловіком. Він побачив, що в руці я тримаю яблуко.

— Скоро мені виповниться п’ятдесят, містере Траут, — сказав я. — Я очищуюсь і оновлюю себе для цілком іншого життя у прийдешньому. В такому ж духовному стані граф Толстой відпустив своїх кріпаків. Томас Джефферсон відпустив своїх рабів. Я збираюсь звільнити всіх своїх літературних героїв, які віддано служили мені впродовж усієї моєї літературної діяльності.

Ви єдиний, кому я це кажу. Для інших сьогодні буде такий самий вечір, як завжди. Вставайте, містере Траут, ви вільний, ви вільний.

Він незграбно піднявся.

Я міг би потиснути йому руку, але його права долоня була поранена, тож наші руки повисли з боків.

— Bon voyage, — сказав я.

Я зник.

Я ліниво й задоволено зробив сальто в порожнечі, яка є моєю схованкою, коли я дематеріалізуюся. Траутові вигуки до мене затихали, а відстань між нами росла.

Його голос був голосом мого батька. Я почув мого батька — і я побачив мою матір в порожнечі. Моя мама стояла дуже-ду-же далеко, бо вона залишила для мене спадок самогубства.