Розділ 5

Поки Двейн Гувер слухав Західну Вірджинію, Кілґор Траут намагався заснути в одному з кінотеатрів Нью-Йорка. Це було набагато дешевше за номер в готелі. Ніколи раніше Траут такого не робив, але він знав, що в кіно­театрах спали справді брудні старигани. Йому хоті­лось повернутися до Мід­ленд-Сіті найбруднішим зі стариганів. Там він мав взяти участь у симпозіумі під назвою «Майбутнє амери­кан­ського роману в епоху Маклуена». Йому хотілось ска­зати на цьо­му симпозіумі: «Я не знаю, хто такий Маклуен, але знаю, що таке провести ніч з іншими брудними старига­нами в кінотеатрі Нью-Йорка. Може, поговоримо про це?».

Йому хотілось також сказати: «Чи цей Маклуен, хоч ким би він був, має що сказати про зв’язок розчахнутих бобриків і продажі книжок?».


Траут приїхав з міста Когоса під вечір. Він сходив у кілька порнографічних крамниць і крамницю з сороч­ками. Купив дві власні книжки, «Чума на колесах» і «Тепер про це можна розказати», журнал зі своїм оповіданням і сорочку під смокінґ. Крамниця називалася «Чорні під­в’яз­ки». Всі груди сорочки під смокінґ були в рюшах. За пора­дою продавця Траут також купив запакований набір, що скла­­дався з широкого пояса, бутоньєрки і краватки-метелика. Всі були кольору мандаринок.

Усе це добро лежало в нього на колінах, разом із хрустким паперовим пакунком, де був смокінґ, шість пар нових шортів, шість пар нових шкарпеток, бритва і нова зубна щітка. Траут роками не мав зубної щітки.


Суперобкладинки «Чуми на колесах» і «Тепер про це можна розказати» обіцяли багато розчахнутих бобриків усередині. Малюнок на обкладинці «Тепер про це можна розказати», книжки, що перетворить Двейна Гувера на кровожерного мані­яка, зображав університетського професора, якого роздягала групка голих студенток. Вежа бібліотеки виднілась через вікно університетського жіночого клубу. Був день, і на вежі виднівся годинник. Годинник виглядав ось так:

Професора роздягнули до смугастих трусів, шкар­петок з підв’язками і академічної шапочки, яка виглядала ось так:

В тексті книжки не було геть нічого про професора, про жіночий клуб чи університет. Книжка була написана у формі довгого листа від Творця Всесвіту до єдиної істоти у Всесвіті, наділеної свобідною волею.


Щодо оповідання в журналі «Чорні підв’язки»: Траут не мав поняття, що оповідання опублікували. Очевидно, його опублікували багато років тому, адже дата на журналі була квітень 1962 року. Траут випадково зауважив його в кошику з безбарвними старими журналами при вході до крамниці. То були журнали для білизни.

Коли він приніс журнал, касир подумав, що Траут п’яний або недоумкуватий. Все, що він отримає, подумав касир, були фотографії жінок у трусиках. Їхні ноги були роз­су­нуті, з тим усе гаразд, але на них були трусики, тож не до по­рівняння з розчахнутими бобриками на розпро­дажу вглибині крамниці.

— Сподіваюсь, вам сподобається, — сказав касир Траутові.

Тобто він сподівався, що Траут знайде якісь картинки, на які зможе мастурбувати, оскільки такою була єдина суть усіх цих книжок і журналів.

— Це я для мистецького фестивалю, — сказав Траут.


Щодо самого оповідання, воно називалося «Дурень-танцівник». Як і в багатьох оповіданнях Траута, у ньому йшлося про трагічний про­вал у спілкуванні.

Ось його сюжет: Створіння з літаючої тарілки на ім’я Зоґ прибуває на Землю, щоб пояснити, як можна уникнути війни і як вилікувати рак. Зоґ привіз цю інформацію з Марґо, планети, де місцеві спілкувалися за допомогою пуків і чечітки.

Вночі Зоґ приземлився в Коннектикуті. Щойно він тор­кнувся землі, як побачив будинок у вогні. Він кинувся в будинок, пукаючи і відбиваючи чечітку, попереджаючи людей про жахливу небезпеку, що їм грозила. Господар дому розтрощив Зоґові голову ключкою для ґольфа.


Кінотеатр, де сидів Траут з усі­ма сво­їми пакунками на колінах, нічого, крім похабних фільмів, не показував. Музика була заспокійливою. На срібному екрані фантоми молодого чоловіка і молодої жінки невин­но смоктали м’які щілини одне одного.

І, сидячи там, Траут придумав новий роман. Історія була про астронавта-землянина, який прибув на планету, де все тваринне і рослинне життя, за винятком гуманоїдів, було вбито забрудненням. Гуманоїди харчувалися їжею, зробленою з нафти і вугілля.

Вони влаштували бенкет для астронавта, чиє ім’я було Дон. Їжа була жахливою. Основна тема для розмови була цензура. Міста були вражені кінотеатрами, де нічого іншого, крім похабних фільмів, не показували. Гуманоїди хотіли якось витіснити їх із бізнесу, але так, щоб не заш­кодити свободі слова.

Вони запитали в Дона, чи похабні фільми також були проблемою на Землі, і Дон сказав: «Так». Вони запитали його, чи фільми були справді похабні, і Дон відповів: «Похабніших не буває».

Це був виклик для гуманоїдів, які були впевнені, що їхні похабні фільми могли переплюнути будь-який фільм на Землі. Тож усі розсілися по машинах на повітряних подушках і поплили до похабного кінотеатру в центрі міста.

До кінотеатру вони добралися під час перерви, тож у Дона був час подумати, що могло бути похабнішим за те, що він бачив на Землі. Ще до того, як згасло світло, він відчув сексуальне збудження. Всі жінки в його групі щебетали і корчились від сміху.

Тож у залі стемніло і завіси піднялися. Спочатку не було ніякого зображення. З гучномовців чулося чвакання і сто­гони. Тоді з’явилося саме зображення. Це був високо­якісний фільм про чоловічого гуманоїда, що їв щось схоже на грушку. Відеокамера сфокусувалася на його губах, язику і зубах, що виблискували слиною. Він їв грушку не поспішаючи. Коли останній шматочок зник у його заслиненому роті, камера зупинилася на його адамовому яблуці. Його адамове яблуко непристойно підскакувало. Він задоволено відригнув, а тоді ось ці слова з’явилися на екрані, але мовою тієї планети:

КІНЕЦЬ

Все це було фальшивкою, звісно. Грушок уже не існувало. І поїдання грушки навіть не було основною подією вечора. Цей короткий сюжет просто давав глядачам час зручно всістися.

Далі почався основний фільм. У ньому йшлося про чоло­віка, жінку і двох їхніх дітей, собаку й кота. Впродовж півтори години вони постійно їли — суп, м’ясо, печиво, масло, овочі, картопляне пюре з підливою, фрукти, цукер­ки, торт, пиріг. Відеокамера рідко коли від’їжджала далі ніж на фут від їхніх блискучих губ і адамових яблук, що підстрибували. А потім батько поставив кота з собакою на стіл, щоб і вони взяли участь в оргії.

За якийсь час актори вже не могли їсти. Вони так напха­лися, що аж вибалушили очі. Не могли ворухнутися. Казали, що напевно цілий тиждень не зможуть їсти, і таке інше. Поволі прибрали зі столу. Пошкандибали на кухню і викинули близько тридцяти фунтів недоїдків у смітник.

Глядачі шаленіли.


Коли Дон з друзями вийшли з кінотеатру, до них приста­ли повії-гуманоїди, які пропонували їм яйця і помаранчі, молоко, масло, арахіс і таке інше. Звісно, повії насправді не могли подати це добро.

Гуманоїди пояснили Донові: якщо він піде додому з пові­єю, вона зможе приготувати йому страву з продуктів нафти і вугілля за фантастичними цінами.

А тоді, коли він поїсть, вона розкаже похабщину про те, якою свіжою і сповненою натуральних соків була їжа, хоча насправді їжа була фальшива.

Загрузка...