Сніданок чемпіонів, або Прощавай, чорний понеділку!

Розділ 3

За сторіччя після прибуття Каґо на Землю, згідно з Тра­утовим романом, усі форми життя на цій колись мирній, вологій і живильній блакитно-зеленій кулі вмирали або вже вмерли. Всюди валялися оболонки великих жуків, яких люди створили і яким поклоня­лися. То були автомобілі. Вони знищили все.

Маленький Каґо загинув задовго до того, як загинула планета. Він спробував виступити з промовою про поро­ки автомобіля в одному з барів Детройта. Але він був такий мацьопий, що ніхто не звернув на нього уваги. Він на хвилю приліг, щоб перепочити, і п’яний робітник з автозаводу подумав, що це сірник. Він убив Каґо, кілька разів чиркнувши ним об барну стійку.

До 1972 року Траут отримав лише один лист від фана. То був лист від ексцентричного мільйонера, який найняв приватну детективну аґенцію, щоб з’ясувати, хто такий Траут і де він живе. Траут був такий непомітний, що пошуки коштували вісімнадцять тисяч доларів.

Лист від фана дійшов до нього в його напівпідвалі в міс­ті Когосі. Написаний він був від руки, і Траут зробив висновок, що авторові років десь чотирнадцять. У листі говорилося, що «Чума на колесах» — це найвидатніший роман англій­ською мовою і що Траут має стати Президен­том Сполучених Штатів.

Траут прочитав листа вголос своєму папузі.

— Справи йдуть на краще, Білле, — сказав він. — Я завжди знав, що так і буде. Ось послухай.

І прочитав йому листа. В листі нічого не свідчило про те, що автор на ім’я Еліот Роузвотер був дорослим, казково багатим.

Кілґор Траут, до речі, не міг би стати Президентом Спо­лучених Штатів без конституційної правки. Він не народився в межах країни. Його місцем народження були Бермудські острови. Його батько, Лео Траут, зали­шаючись американським громадянином, багато років працював у Королівському орнітологічному товаристві — охороняв єдине у світі місце гніздування бермудських орланів-білохвостів. Ці великі зелені морські орли згодом вимерли, і ніхто нічим не допоміг.

В дитинстві Траут бачив, як помирають ці орлани-білохвости, один за одним. Його батько доручив йому меланхолійний обов’язок вимірю­вати розмах крил у мертвих птахів. То були найбільші створіння на планеті, що самостійно літали. І останній труп мав найбільший розмах крил, а саме дев’ятнадцять футів, два і три чверті дюйма.

Коли вигинули всі орлани-білохвости, було виявлено, що їх убило. Це був грибок, який атакував їхні очі та мозок. Люди занесли цей грибок у їхнє гніздище в невинній формі мікозу ніг.

Ось як виглядав прапор рідного остро­ва Кілґора Траута:

Тож Кілґор Траут мав депре­сив­не ди­тинство, незва­жаю­чи на сонячну погоду і свіже повітря. Песимізм, який охо­пив його в пізніші роки, який зруйнував три його шлюби, який вигнав з дому його єдиного сина, Лео, в чотирнадцять років, цілком імовірно корінився у гіркувато-солодкій мульчі орланів-білохвостів, що гнили.

Лист від фана прийшов надто пізно. Нічого доброго в цьому не було. Кілґор Траут сприйняв його як втручання в приватне життя. В листі Роузвотер обіцяв, що прославить Траута. Ось що сказав про це Траут, лише з папугою за слухача:

— Не пхайтеся в мій похоронний мішок.

Похоронний мішок був великий пластиковий конверт для свіжовбитого американського солдата. То був новий винахід.

Я не знаю, хто придумав похоронний мішок. Зате я знаю, хто придумав Кілґора Траута. Я.

Я дав йому криві зуби. Дав волосся, але зробив його сивим. Я не доз­во­ляв йому зачісуватись або ходити до перукаря. Воно росло в нього довгим і заплутаним.

Я дав йому ті самі ноги, що й Творець Всесвіту дав моєму батькові, коли він став жалюгідним старим. То були тонкі блідо-білі палиці. Зовсім без волосся. У химерних візе­рунках варикозних вен.

І за два місяці після того, як Траут отримав свій перший лист від фана, я придумав, що він знайде у своїй пош­товій скриньці запрошення виступити з промовою на мис­тецькому фестивалі на американському Середньому Заході.

Лист був від голови фестива­лю Фреда Т. Баррі. Він з повагою, мало не з благоговінням звертався до Кілґора Траута. Він прохав його стати одним із кількох видатних приїжджих учасників фестивалю, що триватиме п’ять днів. Фестиваль мав би відзначити відкриття Меморіального центру мистецтв імені Мілдред Баррі в Мідленд-Сіті.

У листі про це не йшлося, але Мілдред Баррі була покій­ною матір’ю голови, найбагатшого чоловіка в Мідленд-Сіті. Фред Т. Баррі за свої кошти збудував цей новий центр мистецтв — напівпрозору кулю на стояках. Вікон вона не мала. Коли освітлювалася вночі, куля нагадувала повний місяць на горизонті.

Фред Т. Баррі, до речі, був того самого віку, що й Траут. Вони народилися в один день. Але, звичайно, вони не були схожі. Фред Т. Баррі навіть уже не виглядав як білий чоло­вік, хоча був чистокровним англійцем. Що старішим і щасливішим він ставав і що більше випадало його волосся, то більше він виглядав як старий екзальтований китаєць.

Він так скидався на китайця, що почав одягатися як китаєць. Справжні китайці часто сприймали його за справжнього китайця.

Фред Т. Баррі зізнався у сво­єму листі, що він не читав творів Кілґора Траута, але з радіс­тю це зробить до початку фестивалю.

— Вас гаряче рекомендував Еліот Роузвотер, — сказав він, — який запевнив мене, що ви, можливо, найвидат­ніший з живих американських письменників. Не може бути вищої похвали.

До листа був прикріплений чек на тисячу доларів. Фред Т. Баррі пояснив, що це кошти на транспортні витрати і на гонорар.

То була велика сума. Траут раптом став казково багатим.

Ось як сталося, що запросили Траута: Фред Т. Баррі хотів, щоб в центрі уваги на Фестивалі мистецтв Мідленд-Сіті була казково дорога картина з олійним живописом. Хоч який багатий, він не міг собі дозволити купити таку кар­тину, тож він шукав, де б її позичити.

Перший, до кого він звернувся, був Еліот Роузвотер, у чиїй власності був Ель Ґреко вартістю три мільйони дола­рів, а то й більше. Роузвотер сказав, що фестиваль може взяти картину з однією умовою: запросить для виголошення промови найвидатнішого з усіх живих письменників, які пишуть англійською мовою, і ним був Кілґор Траут.

Траут посміявся з улесливого запрошення, але потім відчув страх. Оце знову хтось чужий порушував приват­ність його похоронного мішка. Втомлено закотивши очі, він адресував це питання до папуги:

— Звідки цей раптовий інтерес до Кілґора Траута?

Він ще раз перечитав листа.

— Вони не тільки хочуть бачити Кілґора Траута, — сказав він. — Вони хочуть, щоб він був у смокінґу, Білле. Тут ста­ла­ся якась помилка.

Він знизав плечима.

— Можливо, вони запросили мене, бо знають, що в мене є смокінґ, — сказав він.

Він дійсно мав смокінґ. Костюм лежав у дорожній скрині, яку він тягав за собою з місця на місце понад сорок років. Там були іграшки з дитинства, кістки бермудського орлана-білохвоста і ще багато цікавинок — зокрема смокінґ, який він одягав на танці якраз перед випуском із середньої школи імені Томаса Джефферсона в місті Дейтоні штату Огайо 1924 року. Траут народився на Бермудських островах і там ходив до початкової школи. Але потім його сім’я пере­їхала до Дейтона.

Його середня школа була названа іменем рабовласника, який також був одним із найвизначніших теоретиків у питанні людської свободи.

Траут вийняв зі скрині смокінґ і вдягнув. Смокінґ був дуже схожий на той, що його одягав мій батько, коли був старим-престарим чоловіком. Тканину вкривала патина зеленавої плісняви. Деякі з наростів нагадували жмутики тонкого заячого пуху.

— Для вечора підійде, — сказав Траут. — Але порадь мені, Білле, що одягають у Мідленд-Сіті до заходу сонця? — Він підтягнув штанини, виставивши гомілки в ґротескних ор­наментах. — Бермуди і шкарпетки, га, Білле? Зрештою, я родом з Бермудських островів.

Він протер смокінґ вологою шматою, і пліснява легко зійшла.

— Не люблю такого, Білле, — сказав він про грибки, яких убивав. — Грибки мають таке ж право на життя, як і я. Вони знають, чого хочуть, Білле. Сам дідько не знає, чого тепер хочу я.

Тоді він замислився, чого може хотіти сам Білл. Здогадатися було легко.

— Білле, — сказав він, — ти мені так подобаєшся, і я таке велике цабе у Всесвіті, що я здійсню три твої найбільші бажання.

Він відчинив дверцята клітки — те, що Білл не міг би зробити сам і за тисячу років.

Білл перелетів на підвіконня. Він притиснувся своїм плечиком до скла. Лише одна шибка відділяла Білла від великого відкритого простору. Хоча Траут встановлював захисні віконні рами, у своєму помешканні захисних рам він не мав.

— Скоро збудеться твоє друге бажання, — сказав Траут і знову зробив щось, чого сам Білл ніколи б не зміг. Він відчинив вікно. Але відчинене вікно так стривожило папугу, що він знову повернувся до своєї клітки і заскочив досередини.

Траут зачинив дверцята і замкнув клітку на засувку.

— Я ще не чув, аби хтось так розумно використовував три свої бажання, — сказав він пташці. — Ти переконався, що все ще маєш чого прагнути — вибратися з клітки.

Траут побачив зв’язок між єдиним листом від фана і запрошенням, проте ніяк не міг повірити, що Еліот Роузвотер був дорослим. Ось як виглядав почерк Роузвотера:

— Білле, — нерішуче сказав Траут, — один підліток на ім’я Роузвотер дав мені роботу. Його батьки мають бути дру­зями голови Мистецького фестивалю, і там вони нічого про книжки не знають. Тож коли він сказав, що я добрий письменник, вони йому повірили.

Траут похитав головою.

— Я не поїду, Білле. Не хочу вибиратися зі своєї клітки. Занадто розумний для цього. Навіть якби я хотів вибрати­ся, я б не поїхав до Мідленд-Сіті, щоб виставляти себе на посміховисько — і свого єдиного фана.

На цьому він зупинився. Але час від часу він перечитував запрошення, вивчивши його напам’ять. І тоді до нього дійшов один із менш помітних смислів на папері. Він містився у шапці бланка із зображенням двох масок, що репрезентували комедію і трагедію:

Одна маска виглядала ось так:

А друга виглядала ось так:

— Їм там нікого, крім усміхнених, не потрібно, — сказав Траут папузі. — Нещасливим невдахам не треба подаватися. — Але він не міг перестати про це думати. Йому на дум­ку прийшла ідея, яка здалася дуже пікантною: — Але, мож­ливо, нещасливий невдаха є саме тим, що їм треба побачити.

Після цього він вибухнув енергією.

— Білле, Білле… — сказав він, — послухай, я виходжу з клітки, але збираюсь повернутися. Я їду до них показати, чого ніхто і ніколи ще не бачив на мистецькому фестивалі: представника усіх тисяч мистців, які посвятили все своє життя пошукам істини і краси — і не знайшли ані дірки з бублика!

Зрештою Траут прийняв запрошення. За два дні до початку фестивалю він передав Білла під опіку своєї квартирної хазяйки і попутками вибрався до Нью-Йорка — з п’ятьма сотнями доларів, пришпилени­ми до трусів. Решту грошей він поклав у банк.

Спочатку він поїхав до Нью-Йорка, тому що надіявся там знайти у крамницях порнографії декілька своїх книжок. Вдома він не мав жодного примірника. Він їх зневажав, але тепер йому захотілось прочитати з них дещо вголос у Мідленд-Сіті — як приклад трагедії, яка також була сміховинною.

Він планував розповісти людям, на який пам’ятник він сподівався.

Ось він: