Тінь перемоги (Тінь перемоги-1)

1.

Ми бачимо незаконне розбазарювання Жуковим орденів, причому найдорожчих - з платини і золота. На цьому тлі дуже повчально розглянути роздачу орденів, так би мовити, законну.

І тут картина відкривається воістину захоплююча. У 1991 році на момент розпаду Радянського Союзу в Москві зберігалося 3,2 мільйона бойових нагород, які з різних причин не були вручені фронтовикам. Хто ж повинен був займатися пошуком нагороджених? Хто повинен вручати нагороди? Відповідь проста: держава. Держава закликала мільйони людей під знамена. Держава їх гнала в бій і у смерть. Держава їх нагородила. Так віддайте ж, державо, своїм громадянам те, що вони заслужили!

Хто конкретно в державі цим питанням займатися повинен? Міністерство оборони. Особисто міністр, всі його заступники, начальник Генерального штабу.

А хто півстоліття цим займався? Ніхто.

Про Жукова комуністи придумали багато легенд. Ось дві з них:

1. Солдати-фронтовики до повного божевілля любили Жукова.

2. Жуков до повного божевілля любив солдатів-фронтовиків.

Така, мовляв, була взаємна любов.

Тут не заперечиш. Однак потрібне уточнення: любитель солдатів товариш Жуков себе все ж любив трохи більше, ніж усіх фронтовиків разом узятих. Про себе улюбленого подбав, - після війни незаконно повісив на себе ще одну Золоту Зірку, яких і так вішати нікуди. Але він не згадав про мільйони солдатів, які нагороджені законно, але через жуковське нехлюйство нагород не отримали.

І ніхто фронтовиками в нашій батьківщині не займався. Нікому до них справи немає. Питання пошуку нагороджених на державному рівні взагалі ніхто не піднімав. Лежать нагороди купами, ящиками, штабелями - хай лежать. Вони каші не просять. Так вони й лежали, поки всі фронтовики не перевелися. Вони і зараз лежать. За моїми розрахунками, на початок нового тисячоліття, - близько вісімдесяти тон орденів і медалей. Більше третини цієї ваги - бронза: медалі за Ленінград, Сталінград, Варшаву, Будапешт, Кенігсберг. Більше половини загальної ваги - срібло: медалі «За відвагу» і «За бойові заслуги», ордени Червоного Прапора і Червоної Зірки, Вітчизняної війни II ступеня, Слави II і III ступенів, Олександра Невського та інші. Є там і вищі нагороди. За моїми підрахунками, до семи тон.

І нікому в державі справи немає до цих тон. А може, все давно розкрадене?

2.

От після великої перемоги солдат прийшов додому. Він нагороджений скромною солдатської медаллю «За відвагу» або орденом Червоної Зірки, але він не знає про це, і ніхто йому цього не повідомляє. І таких, як він, - мільйони.

Що ж міг зробити Жуков?

Він, перш за все, міг поставити питання перед правителями. Та не просто міг, а був зобов'язаний. Він повинен був шукати рішення. Він повинен був зобов'язати командувачів військових округів, військових комісарів республік, країв, областей, міст, районів, командирів частин, з'єднань, об'єднань вести постійну роботу з пошуку нагороджених та вручення бойових нагород. Жуков мав вимагати звіти про роботу, заохочувати ретельних і карати недбайливих. Але Жуков чомусь від виконання своїх обов'язків ухилився. Якщо немає бажання і часу виконувати свою роботу, вали її на підлеглих. Але Жуков і цього не робив.

Після війни Жуков був Головнокомандувачем у Німеччині. В його підпорядкуванні штаб у Вюнсдорфі, штаби шести армій, і у всіх цих штабах гори нагородних документів. Що зробив любитель фронтовиків Г. К. Жуков з усім цим? Нічого.

Потім Жуков - Головнокомандувач Сухопутних військ. Основна маса людей пройшла війну саме у складі Сухопутних військ. У Жукова в руках величезна влада і всі документи. Що він зробив для вирішення проблеми? Знову нічого. Жуков ставився до свого народу, точно як наші «демократи» ставляться. Тільки гірше. Люди зробили роботу, а «демократи» їм через рік, через два повертають те, що зароблене. Фронтовики робили найважчу на цій планеті роботу, на цій роботі віддавали кров і життя. Настав час розплачуватись. Але Жуков і не думає віддавати людям те, що заслужене, те, що їм належить за правом і за законом.

Потім Жуков командує військовими округами. Займися ж проблемою повернення боргу хоча б на цьому рівні. Ти - командувач Уральським військовим округом. З Уралу йшли на війну дивізії, корпуси й цілі армії. Їх тут формували і гнали в бій. Війни тут не було. Всі документи збереглися. Починай роботу! Але Жуков чомусь роботу не починав. Свій час він витрачав на баб і п'янку.

Далі Жуков - перший заступник міністра оборони, потім міністр оборони і майже повноправний диктатор Радянського Союзу. В руках Жукова всі документи на всіх, усі ордени і майже неосяжна влада.

Що робив Жуков?

Нагороджував себе.

3.

І ось Жукова з ганьбою скинули. Він сидить удома. Робити йому нічого. Згадай же каліку, для якого вже надана, але не вручена медаль «За оборону Сталінграда» буде розрадою. Ти на війні не шкодував солдатської крові, так хоч після війни віддай солдатам те, за що було сплачено кров'ю. Але не пам'ятає Жуков калік-фронтовиків.

Тим часом до Жукова натовпом валять фронтовики номенклатурні. Ось завітав письменник Костянтин Симонов, герой Соцпраці, лауреат Ленінської і шести Сталінських премій. Він з себе теж корчить знавця війни й любителя солдатів. З Жуковом розмови веде про високі матерії. І ні один, ні інший не пам'ятають про свій обов'язок воякам.

Міг би Жуков подати голос. Міг би у своїх мемуарах написати: давайте, братове, всією громадою рішення проблеми знайдемо! Міг би й Костянтин Симонов про фронтовиків згадати. Але не було в ньому інтересу до війни. Він робив кар'єру, служив владі, зривав свої премії і мільйони, писав не те, що народу треба, а те, що вимагала влада.

Тим часом було зовсім просте рішення проблеми. Треба було випустити книжку на манер телефонної:

Іванов Петро Сидорович, рядовий, призваний Зубиловським райвійськкоматом у 1941 році, - орден Слави III ступеня.

Петров Микола Олександрович... І т.д.

От і все. Адже Воєніздат все одно випускав гори нікому непотрібної макулатури - твори усіляких Симонових, всіх мастей Чаковських та інших всяких Бондарєвих, Стаднюків і Пікулів. А цього якраз і не треба було робити. Замість усіх цих героїчних творів, замість книжок про вигаданих героїв, треба було друкувати книжки з іменами справжніх героїв. Нехай кожен себе у списку знайде і з'явиться. Нехай мати, дружина, брат і син знайдуть у списку рідну людину й отримають за загиблого солдатський орден. Але Стаднюки-Пікулі кричали нестямними голосами: НІХТО НЕ ЗАБУТИЙ! НІЩО НЕ ЗАБУТЕ! І під цей крик вірою і правдою служили режиму, який не визнавав своїх боргів народу.

Мені скажуть, та що це ти до Жукова прив'язався? Не один же ледар Жуков у Міністерстві оборони був. Їх он скільки після Жукова змінилось і в Міністерстві оборони, і в Генеральному штабі. І всі - нероби. Всі ці Огаркови, Куликови, Лосики і Ахромєєви, Гречки і Грачови так і не спромоглися пригадати про повернення боргів. Чому ж, запитають, ти інших не чіпаєш? Та тому, що їх не оголошують любителями фронтовиків. Тому, що їх поки на постаменти не підносять і до лику святих не зараховують. А Жукова оголосили кандидатом у святі Георгії. Про Жукова розповідають, що він ласкавим із солдатом був. А я відповідаю: ні, був Жуков таким же ненажерливим військовим бюрократом, як усі його попередники і послідовники.

Тільки гіршим.

4.

Може часу не вистачило видати ордена фронтовикам? Шістдесяти років? Може бюджет підтискав? А хто їх і коли в бюджеті обмежував? Як же назвати всіх керівників Міністерства оборони, всіх цих Василевських і Булганінів, Жукових і Малиновських, Устинових і Грачових? Ви підкажете: злочинці! А я не погоджуся. От саме у злочинців і прийнято повертати борги. Причому - негайно. Це вікова й непорушна традиція кримінального світу Росії. Той, хто повернув борг, але із запізненням хоча б на хвилину, того в'яжуть і кладуть у прохід між нар. А потім стрибають по черзі з верхнього ярусу. Це простий і надійний спосіб швидко переламати ребра і розтрощити грудну клітку. Такий підхід - зразок справедливості й неухильного виконання прийнятих рішень. Якби весь наш народ слідував цим законам, якби одного разу розтрощив грудну клітку тому, хто народу не повернув борги, то іншим вождям не кортіло б народ дурити.

Жуков не повернув борги фронтовикам. Але назвати його злочинцем ми не маємо права. Якщо назвемо Жукова злочинцем, то це буде незаслуженою образою всім нашим кишеньковим злодіям, домушникам, ведмежатникам, мокрушникам.

5.

Та що там ордени.

Ось після війни повертаються додому воїни-визволителі. В той час більшість населення - сільські жителі. Вони приходять у колгосп, і в них відбирають усі документи. Паспорт селянину мати не належить. Раз ти селянин, отже, ти не є громадянином своєї країни, паспорт тобі не дають, щоб з колгоспу не втік. Раз ти солдат-переможець, раз ти годуєш країну, отже, ти позбавлений усіх прав. Ось, наприклад, у літаку тобі літати не годиться: хто тебе в літак без паспорта пустить? У літаку можна було возити собак. Я особисто бачив, як в радянському літаку Ан-24 везли щура. Його в клітку посадили і везли. А воїн-визволитель у своїх правах був нижче собак. На собаку породисту треба було мати паспорт, а селянину породистому паспорт не передбачався. І грошей у колгоспах не платили. Повторю ще сто разів: велич країни визначається не ракетами і не супутниками, не перекритим Єнісеєм і навіть не балетом «Лебедине озеро», а величчю її рядових громадян.

Ну хай, Сталін був тираном і людожером. Але через три роки після вбивства Сталіна до влади прийшли Хрущов і Жуков. Чим вони кращі за Сталіна? Повинен був Хрущов сказати Жукову або Жуков Хрущову: війна була ніби великою, і наша пропаганда називає її навіть «вітчизняною», так давай зробимо добру справу, давай воїнів-визволителів зрівняєм у правах із собаками!

Чи сказав такі слова Хрущов Жукову? А Жуков Хрущову? Цього ми знати не можемо. Але бачимо результат: солдати-визволителі у своїй більшості так і не були юридично прирівняні до собак. Вони могли тільки мріяти про світле майбутнє, коли їх нащадків зрівняють у правах зі щурами і псами.

І коли комуністична пропаганда розповідає нам про те, що Радянський Союз виграв війну, ми засумніваємся. В результаті цієї «перемоги» народи нашої країни опинилися всі в тому ж соціалістичному рабстві. І не повіримо розповідям про те, що війна в якійсь мірі була ніби «вітчизняною». Основна маса населення не мала паспортів, тому юридично більше ста мільйонів людей громадянами своєї країни не були. Вони не могли воювати за «отечество», бо його не мали. Це, так зване, «отечество» не визнавало їх своїми громадянами і ставилося до них відповідним чином.

Не повіримо й розповідям про так звану «визвольну місію Червоної Армії». Якщо хочеш нести свободу людям, звільнися спочатку сам. Але наші солдати йшли на війну рабами. І повернулися з війни рабами. Збройні раби під конвоєм НКВС і під проводом рабовласників могли нести навколишнім народам тільки рабство. Його і несли.

Жуков нічого не зробив для звільнення народу. Він про це і не замислювався. Номенклатура була колективним рабовласником. Жуков був таким же членом рабовласницької асоціації, як Хрущов і Брежнєв, як Русланова та Андропов, як Берія, Єжов і Шолохов.

6.

Гаразд, солдат-визволитель не мав прав.

Гаразд, заробив він ордени-медалі, а Батьківщина не спромоглася їх йому вручити. Так хоч мертвого його поважайте! «Дві третини загиблих у 1941-1945 роках воїнів поховані як невідомі» («Красная Звезда» 6 жовтня 1999)

У похованнях бійців і командирів Червоної Армії, які загинули у війні проти Німеччини «поховані понад 6,5 мільйона осіб, з них усього лише 2,3 мільйона відомі за прізвищами». (Там же)

Зіставлення втрат Червоної Армії і Вермахту шокує. У чому ж справа? Чому для того, щоб вбити в бою одного німця, треба було покласти в землю п'ять, а то й десять наших Іванів?

Причин багато. Ось одна, мабуть, не остання: у нас солдата після війни оспівували в піснях і звеличували в легендах, але на фронті життя солдатське не коштувало взагалі нічого, його не поважали живим, а тим більше - мертвим. У Німеччині було інакше. Кожен німецький офіцер, завершивши роботу, був зобов'язаний після себе прибрати робоче місце. Тобто, завершивши бій, був зобов'язаний евакуювати з поля бою пошкоджену бойову техніку, винести поранених і тіла вбитих. Поранених - у госпіталь. Убитих - у землю. З військовими почестями.

У Червоній Армії евакуація бойової техніки і зброї з полів битв була поставлена зразково. Зрозуміло, я маю на увазі тільки другу половину війни. Все, що було кинуте в 1941 році, - наш національний сором. Те, що було кинуте в 1941, створювалося працею нашого народу два десятки років. Тих кинутих запасів 1941 року вистачило б на багато років війни до самої перемоги. Але ми зараз - не про покинуті запаси. Ми говоримо про те, що в другій половині війни в Червоній Армії евакуація техніки з поля бою була налагоджена. Був організований збір кинутої зброї, боєприпасів, стріляних артилерійських гільз. Сталін встановив простий порядок: кожен полк, дивізія, корпус, армія, фронт зобов'язані здавати стріляні артилерійські гільзи. Зрозуміло, не всі 100%, але дуже істотну частину з того, що було отримано. Не здав артилерійські гільзи за минулий тиждень боїв, не отримаєш нових снарядів. А начальникам артилерійського постачання всіх рангів наказ: подавати бойовим підрозділам снаряди тільки в обмін на стріляні гільзи. Якщо видав комусь снаряди, а стріляних гільз не отримав, - підеш під трибунал. І відразу встановився зразковий порядок. Зрозуміло, були винятки. Зрозуміло, виникали ситуації, коли було не до збору стріляних гільз. Але за великим рахунком проблема повторного використання стріляних гільз була вирішена. Було вирішено багато інших завдань. За евакуацію танків з поля бою давали ордени. За евакуацію поранених — теж.

А за евакуацію трупів у нас орденів не давали. З військовими почестями радянських бійців ховали, але тільки деяких. Коли руки доходили. Німці ховали в трунах, і кожного у своїй могилі. Кожному свій власний хрест передбачався. У нас про труни мова не йшла. Не до трун. І ховали не кожного у своїй могилі, а навалом. Так роботи менше: звалили всіх у воронку або у протитанковий рів і землею закидали. І милозвучну назву придумали: братська могила. Не до трун нам було, не до індивідуальних могил. Землю рідну треба було звільняти! І гнати ворога з рідної землі! І народам Європи нести свободу і щастя!

Але я стверджую, що війна завершилася б набагато раніше, з набагато кращими результатами і меншими втратами, якби був відданий наказ виносити мертвих з поля бою і ховати у трунах.

Уявіть собі командира полку. Послав він батальйон висотку штурмувати, поклав людей даремно і немає йому турбот. Загинули люди - на те війна. Не взяли висотку - завтра візьмемо. Завтра в полк нових людей пришлють, знову ту висотку штурмувати будемо. А поки йде полковий командир у свій бліндаж горілку пити. І чекає його у бліндажі вірна ППД - похідно-польова дружина. Виходило ось що: з одного боку, командир людей не береже, з іншого боку, йому назавтра нових людей приженуть, необстріляних, які самі себе берегти не навчилися. Тому самознищення армії йшло одночасно з двох боків - знизу і зверху.

Назавтра необстріляних теж покладуть у найпершому бою біля підніжжя тієї ж висотки. І нових пришлють... Червона Армія у Другій світовій війні була зовсім невеликою, але ненажерливою. На кожний даний момент на війні воювало мільйонів п'ять. Іноді доходило до восьми і навіть до десяти мільйонів солдатів і офіцерів. Не більше. Але тільки вчора це були одні мільйони, а сьогодні вони вже гниють по ярах і перелісках, а замість них воюють інші мільйони. Ляжуть і вони, а по їх хрустких кістках підуть інші, свободу щастя народу понесуть.

А от якщо б поставили командиру в обов'язок усіх убитих з поля бою виносити й ховати у трунах та з військовими почестями, - тоді інший розклад. Тоді б командиру - біль головний. Як під вогнем противника всі трупи з поля бою витягнути? Скільки на це треба ще людей покласти? І як тих додаткових потім з поля бою тягти? Хто цим займатися буде? Якщо всіх солдатів полку покладеш, самому чи що їх потім на собі тягати? І де стільки трун роздобути? А ям скільки викопати треба! Та ще кожен труп впізнати. Та кожному фанерну зірку над могилою! Скільки турбот! Дивишся, наступного разу командир обережніше людей на непотрібні висотки кидав би.

З цього пішли б інші наслідки. Якби кожен командир полку людей беріг, тоді в діючій армії можна було мати не п'ять, не десять, а п'ятнадцять чи двадцять мільйонів солдатів. І солдати не гинули б у першому бою. Одна справа - п'ять мільйонів необстріляних солдатів, яких тільки що прямо з військкоматів на поля битви кинули, інша справа - двадцять мільйонів досвідчених бійців. Ось тоді і війна зовсім іншою була.

А всього лише і потрібно було: дати наказ солдата нашого в труні ховати. Уявіть: ось який-небудь Жуков готує якусь Ржевсько-Сичовську операцію. Йому доповідають: для проведення операції потрібно подати військам на передній край 4139 вагонів снарядів, 120 тисяч тон бензину і солярки. Крім того, Жукову подають список всього необхідного. І в тому списку танкові двигуни, сотні тон інших запасних частин для танків і машин, патрони, міни, хліб, тушонка, бинти, горілка цистернами, інженерне майн ... і 78000 трун соснових. Думаю, тут би й Жуков обурився. Прикиньте, скільки треба вагонів, щоб ті гроби доставити на фронтові склади. Тепер прикиньте, скільки треба зняти машин з перевезення військ, боєприпасів і всього іншого й кинути їх на доставку трун з фронтових складів на армійські та далі - на корпусні, дивізійні, бригадні й полкові. Скільки солдатів треба відірвати на розвантаження і перевантаження трун. З іншого боку, - демаскування. Якщо стільки трун вивантажують у районі майбутньої операції, будь-який шпигун і диверсант тут же у ворожий штаб доповість: щось затівається! Так от, заради того, щоб демаскувальні ознаки приховати, Жуков зажадав би воювати так, щоб трун було потрібно менше.

Або ось, скажімо, готує все той же Жуков штурм Берліна. Сідає він втомлений у крісло, а начальник штабу 1-го Білоруського фронту доповідає, що для штурму Берліна крім іншого потрібно підвести півмільйона трун. Вірю: тут би навіть Жуков задумався. Тут би і в його світлу голову закралися сумніви: а навіщо взагалі Берлін штурмувати? Кому цей штурм потрібен? Берлін уже оточений радянськими військами. Зовнішній фронт оточення знаходиться за 30-50 кілометрів на захід від Берліна. Величезне місто стиснуте кільцем радянських військ. Авіацією США і Британії Берлін вже перетворений в океан битої цегли. У Берліні величезне населення та ще сотні тисяч біженців зі східних районів Німеччини. За нашими даними, в місті два мільйона людей, в основному - цивільних. За німецькими даними - три мільйони. В Берліні вже голод. У Берліні конина - делікатес. Сподіватися захисникам Берліна ні на що. Продовольства їм ніхто не підвезе і боєприпасів - теж. У Берліні немає пального. У Берліні немає світла. У Берліні зруйновано водопровідні системи. У Берліні не працює каналізація. У Берліні ніхто не прибирає сміття і трупи. І нікуди прибирати сміття. Скільки величезне місто може триматися? Це не Ленінград, за яким стояла величезна країна. Це не Ленінград, який можна було сяк-так постачати через Ладогу. Берлін постачати неможливо. І нікому його постачати. І немає в Берліна надії. Війна вже скінчилась. Один Берлін залишився. Дайте захисникам Берліна ще тиждень доїсти останню гнилу конину. Потім Берлін сам викине білий прапор. Але Жукову потрібен не білий прапор над Берліном, а червоний над Райхстагом. Заради цього Жуков проводить нікому непотрібний злочинно-бездарний штурм величезного міста. Питання про те, скільки в ході цього штурму належить покласти в землю солдатів, Жукова не хвилювало. Якщо б у трунах солдатиків ховати, тоді штурм був би неможливий із чисто постачальницьких причин. Довелося б заради підвезення трун для майбутньої операції відмовитися від підвезення боєприпасів. Але у нас ховали без трун - тому проблем не виникло.

Заперечать: штурм Берліна - це наказ Сталіна, чи міг Жуков заперечити?

Давайте вважати, що Жуков заперечити не міг. Але в цьому випадку нічого з нього ліпити героя. В цьому випадку треба прямо і чесно визнати: Сталін віддав безглуздий наказ штурмувати Берлін, а Жуков безглуздий наказ виконав, не заперечуючи і не розмірковуючи над наслідками.

7.

І все-таки пощастило тим, хто був убитий в ході безглуздого штурму Берліна. Їх хоч і без трун, але поховали. У Німеччині землі мало, тому трупи просто так не кинеш серед поля. А в нас на Русі землі багато. Тому не кожен з тих, хто був убитий на рідній землі, в неї потрапив. Солдата не вважали людиною за життя, так хоч би мертвого поховали! Мертвого раба в усі часи в усіх народів ховали в землі. Чому наші рабовласники своїх рабів не ховають? Чому в полях і лісах кістки солдатські валяються через півстоліття після війни? «Красная Звезда» пише, що у військових похованнях «поховані понад 6,5 мільйона осіб, з них всього лише 2,3 мільйона відомі за прізвищами». Читаємо ми й радіємо: наші втрати на війні були такими скромними. Але давайте вникнемо в написане. Мова йде не про всіх загиблих солдатів і офіцерів, а тільки про ті, які поховані. А ті, які не поховані, хто їх рахував?

Білі солдатські ребра на полях минулих боїв - це сором і ганьба Росії на весь світ і на всі часи. Хто ж мав ховати солдатів на війні та після війни? Військові журналісти обурюються: через півстоліття ентузіасти знаходять солдатські медальйони, але їх зміст давно знищений часом. «Лінь, байдужість, міщанське міркування "моя хата скраю..." Але ж тоді солдатські медальйони легко відкрили б свої таємниці. Сьогодні ж вони часто-густо мовчать, як риба. Час - він навіть камінь кришить. Не зберіг і крихких медальйонів з вкладеними в них "паспортами смерті".» («Красная Звезда» 9 грудня 1999)

Правильну лінію газета гне! Тільки було б непогано, щоб назвала «Звездочка» за іменами тих військових вельмож, які після війни проявили лінощі, байдужість і міщанське ставлення до полеглих.

Отже, хто ж повинен був ховати загиблих? Хто повинен був цією справою займатися? За старою традицією війна вважається закінченою в той момент, коли похований останній убитий солдат. Якщо так, то «велика вітчизняна» буде тривати нескінченно. І давайте не будемо святкувати так званий «день перемоги». Солдати ще не поховані, отже, війна ще не завершилась. Чи не рано перемогу святкувати?

Так зване «отечество», закликавши в ході війни під знамена 34 мільйони своїх громадян, не потурбувалось похоронами мертвих. Через півстоліття після закінчення війни солдатські кістки так і валяються в полях, лісах і болотах. Радянського Союзу, нашої соціалістичної батьківщини, більше немає, а про останнього похованого солдата ми навіть і не мріємо. Їх білих кісточок у полях — безліч.

Батьківщина мала ховати своїх захисників. “Отечество”. Уряд. Міністерство оборони. Всі маршали й генерали. І Жуков - перш за все. На його совісті найбільше загублених життів. Він найкривавіший полководець в історії людства. Він першим і повинен був прибирати з полів купи солдатських кісточок.

Грошей не було на похорон? Гроші були. Ніхто у світі не набудував стільки потворних монументів, скільки їх набудували в Радянському Союзі. У нас споруджували виродків найнеймовірніших розмірів, і в кожному місті. Це ідоли на курганах. Чому ж усіх мастей Вучетичі гробили сотні тисяч тон бетону і сталі, мільярди народних рублів на зведення мерзенних бетонних опудал, але не ховали вбитих солдатів? Тому, що тягатися по лісах і болотах, кістки зотлілі шукати, - справа тоскна, та й небезпечна. Можна на іржавій міні підірватися. А зведення циклопічних залізних тіток з піднесеними мечами - справа грошова, прибуткова, престижна.

Але ж повинен був Жуков, під час перебування головкомом Сухопутних військ або міністром оборони, зайнятися похованням загиблих солдатів. Слід було кинути армію в райони, де були битви. Бойове завдання: розмінування, збір боєприпасів і кинутої зброї, пошук і поховання загиблих. Всю армію через це слід було пропустити: формувати пошукові загони й посилати в райони боїв на місяць-другий. І тут же замість них слати інші загони. І це - життя в польових умовах. І це - бойова підготовка без спрощень, зі справжнім ризиком для життя. І це - вивчення топографії, розвиток навичок орієнтування на незнайомій місцевості. І це - виховання характеру та патріотизму. І це - формування колективів. І це - вивчення історії війни.

Заодно й кісточки зібрали б.

Виступає донька великого полководця Маргарита Георгіївна і осоромлює Москву з Пітером: у Старому Осколі пам'ятник моєму татові поставлений, в Уральську - поставлений, у Нижньому Новгороді - поставлений, в селі Стрілковка - цілий комплекс, з монументом і меморіальною хатою. А в Москві та в Пітері - ганьбище! Пам'ятник Жукову не спромоглися поставити, неподобство яке!

Почули керівні товариші крик душі, миттю в Москві пам'ятник Жукову зліпили. Треба б ще в Пітері. У Волгограді. На Прохоровському полі. В Києві. У Варшаві. В Берліні. В Потсдамі. В Вюнсдорфі. В Одесі. І далі — скрізь.

Все це гарно. Тільки, на мою думку, слід було спочатку поховати мільйони солдатів, а вже потім розставляти пам'ятники тому, хто своїм геніальним керівництво загнав їх у смерть, але не потурбувався розпорядитися, щоб кістки закопали.