Тінь перемоги (Тінь перемоги-1)

1.

Для того, щоб зарахувати Жукова до сонму святих, потрібно дотриматися деяких формальностей. Жуков повинен відповідати певним вимогам. Перш за все, чи творив він чудеса?

Тут ми покладемо руку на серце і відповімо: творив. Чого-чого, а чудес він накоїв у достатку з надлишком і перебором.

Ось одне чудо з багатьох. Скоєне 14 вересня 1954 року о 9 годині 53 хвилини на Тоцькому полігоні Південно-Уральського військового округу. На згадку про цю подію в районі здійсненого дива встановлена меморіальна дошка з написом: «У вересні 1954 р. на території полігону проводилися тактичні навчання військ під керівництвом Маршала Радянського Союзу Г. К. Жукова».

На будь-якому великому полігоні навчання проводяться практично безперервно, але тільки в пам'ять про одне навчання встановлена меморіальна дошка.

Через три дні після навчань, 17 вересня 1954 року, газета «Правда» опублікувала повідомлення ТАРС про це диво: «Відповідно до планів науково-дослідних та експериментальних робіт в останні дні в Радянському Союзі було проведено випробування одного з видів атомної зброї. Метою випробувань було вивчення дії атомного вибуху. При випробуванні отримані цінні результати, які допоможуть радянським ученим та інженерам успішно вирішити завдання щодо захисту від атомного нападу.»

У повідомленні ТАРС не було сказано, чим ці випробування відрізнялися від усіх попередніх, у чию голову вдарила геніальна думка, хто цей експеримент організував, і хто його проведенням керував. Тепер ми це знаємо: «Вивчення місцевості та інші підготовчі роботи почалися ще взимку і в повну силу розгорнулися навесні і влітку. Велику роль у цьому зіграв Маршал Радянського Союзу Г. К. Жуков. Він, повернувшись до Москви після смерті Сталіна, займав тоді пост першого заступника міністра оборони СРСР.»(«Красная Звезда» 29 вересня 1989.)

Випробування були досить незвичними. Пріоритет Радянського Союзу в цій галузі наукових досліджень незаперечний. Ніхто у світі до такого не додумався, ніхто у світі подібними звершеннями пишатися не може. Та й у нашій країні не у всяку голову приходять такі ідеї. Ні після Жукова, ні до нього нічого рівного і близького не бувало.

Маршал бронетанкових військ Олег Лосик, Герой Радянського Союзу, професор, голова клубу кавалерів ордена Жукова, оголосивши свого кумира «великим полководцем», продовжує: «Він зробив по суті переворот в оперативній та бойовій підготовці. Під його керівництвом у вересні 1954 року на Тоцькому полігоні вперше були проведені військові дослідні навчання з практичним застосуванням ядерної зброї. («Красная Звезда» 28 грудня 1996)

2.

Було ось що: бомбардувальник скинув бомбу з висоти 13 кілометрів. Тротиловий еквівалент - 40 кілотон, тобто міць вибухів у Гірошімі й Наґасакі, додані разом. Вибух - повітряний, на висоті 350 метрів.

А для чого?

Ідея була ось яка. Перша світова війна була позиційною. Такою вона була не тому, що так комусь подобалося чи хтось так вирішив. Ні, просто жодна армія світу не могла прорвати оборону противника. Було один виняток з правила - Брусиловський прорив. Але це, повторюю, виняток.

У Другій світовій війні стратегічний фронт противника навчилися проламувати. Але це залишалося найскладнішим завданням для будь-якого командувача. За прорив доводилося платити величезною витратою боєприпасів, титанічними втратами бойової техніки та солдатської крові. І не завжди прорив завершувався успіхом. Приклад: непотрібні й безглузді спроби Жукова прорвати фронт під Сичовкою з січня по грудень 1942 року.

Але от після Другої світової війни в руки радянських маршалів потрапила ядерна зброя. І вирішили: якщо треба, проламаємо фронт ядерним ударом, у пролам введемо війська і підемо гуляти по ворожих тилах!

Тільки треба спробувати на навчаннях. Так і вирішили.

До слова буде сказано: той, хто готується до війни оборонної, тому такі навчання зовсім не потрібні. Якби радянське керівництво було стурбоване загрозою ворожого вторгнення, то слід було оголосити: ми такі слабкі, такі полохливі, тому б'ємо один раз, але по голові. І мало не здасться ні Парижу, ні Лондону, ні Бонну, ні Нью-Йорку, ні Вашингтону.

При такій стратегічній концепції не треба проводити навчань. Досить підірвати бомбу в пустелі і прикинути, що буде, якщо її кинути на хмарочоси.

Але нам не треба було руйнувати ворожі міста. Треба було їх захоплювати, а для цього необхідно проламувати фронт противника. І проводити відповідні навчання.

3.

Отже, на Тоцькому полігоні звели оборону умовного противника й оборону наших військ. «Красная Звезда» (31 травня 1996) розповідає: «Бомба була скинута над районом, де в оборонних спорудах знаходилися тварини. Щодо особового складу як сторін оборони, так і наступу були прийняті всі відомі на той час заходи безпеки. Навчання дали багатющий науковий матеріал.

Їхні підсумки були ретельно проаналізовані та узагальнені. На їх основі була розроблена теорія нових видів бойових дій - наступу й оборони в умовах застосування ядерної зброї, уточнено наявні та створено нові підручники й довідники.»

Тут ми підійшли до головного: крім піддослідних тварин були на тих навчаннях ще й люди. Там були війська. Одні дивізії оборонялися в умовах реального застосування ядерної зброї, інші наступали. Загальне число учасників - 45000 душ. 45000 молодих здорових чоловіків. Є дані, що тільки учасників наступу було 45000. Ще й оборонялися 15000. Дані про те, що загальна кількість учасників була 60000 зустрічаються неодноразово. Приклад: газета «Час» 27 січня 2001. Офіційні джерела мовчать. Сам я схиляюся до другої цифри, але поки вона не підтверджена офіційно, зупинимося на першій.

Обороні належало в окопах, траншеях і бліндажах пережити ядерний вибух в безпосередній від себе близькості. Крім того - «бути в готовності закрити пролам в обороні "синіх", що утворилась у результаті ядерного удару, нанесеного "червоними". («Красная Звезда» 9 липня 1992). А наступу належало через епіцентр вибуху пройти крізь оборону умовного противника, як по проспекту.

Хід навчань описаний так. «Тиша навколо вражала. Світило сонце, трохи ворушилися листя чагарника. А десь високо в небі вже йшов літак-носій з атомною бомбою... У кожного були свої, індивідуальні відчуття, але сума їх вкладається у два слова: "Сильно хитнуло"... І ось нарешті - сигнал до атаки. Перше, що впало в очі після перебування під землею, - це величезна, в півнеба хмара, її знизу ніби підштовхувало вгору стугонливе багряне полум'я, воно змінювалося в кольорі, ставало малиновим, менш яскравим і все клубочилося, піднімалося вище, захоплюючи за собою, засмоктуючи з землі стовп пилу і всього, що там ще було. Вражало й інше: змінилася до невпізнання попереду лежить місцевість... Земля була рівна, всипана камінчиками, ніби зорана. Подекуди оплавлені. Місцями курилася. Ніякої рослинності або чого-небудь іншого... І ось несподіванка: рентгенометр майже не реагує на випромінювання. Командир танкового взводу з тривогою доносить по радіо: прилад несправний. Та ж історія з іншими приладами... По дорозі ближче до епіцентру вибуху бачили кілька танків, серед яких були й важкі. Деякі з них поплавились і ніби просіли в землю, інші відкинуті з місця на десятки метрів, лежали вгору гусеницями. Траплялися просто горби. Які об'єкти там поховані вибухом - не можна було навіть здогадатися. Потім бачили обвуглену вівцю, яку витягли з землі сапери...» («Красная Звезда» 29 вересня 1989)

Всі, хто залишив спогади, розповідали приблизно те ж саме: «Раптово я відчув смужкою шиї, не закритою маскою, легкий дотик тепла: приблизно таке відчуття відчуваєш на пляжі, коли сховане деякий час сонечко виходить з-за хмари. Зрозумів: вибух відбувся. Через кілька миттєвостей послідувало його звукове вираження ... Ударна хвиля пронеслась, і я з командою: "Розрахунки, до гармат!" вискочив із траншеї. Високо над головною позицією оборони "противника" клубилась і переливаючись, розвертаючись з величезної киплячої кулі, в якій ще вирувало полум'я, до небес піднімалася колосальна фантастична хмара. Гриб був схожий на той, з картинок, але скільки він випромінював злої сили. Який жах вселяв у свідомість очевидця!... На навчаннях були присутні міністри оборони країн народної демократії і вони повинні були добре чути симфонію бою у глибині оборони "противника". Навантаження на кожен ствол виходило з допустимих меж, стріляні гільзи приварювалися до казенника, викидачі не спрацьовували. До кінця навчань доводилося вибивати гільзи ломом і знову збирати буквально розсипані після кожного пострілу затвори. Звичайно, після такої "експлуатації" гармати підлягали списанню... Те, що ми побачили, не піддавалося опису й не вкладалось у свідомості, до цього неможливо звикнути і неможливо забути... По дорозі до епіцентру можна було спостерігати картину нещадної розправи атомного демона над природою у всій її огидній повноті і оголеності. Спочатку ліс (дуб, граб, в'яз) зустріли нас своїм зів'ялим і зморщеним листям, зламаними гілками і кронами. Далі йшов бурелом, де кожне дерево лежало відповідно до напрямку вибухової хвилі. Ближче до епіцентру весь ліс був перетворений на тріски та дрібні уламки, що тепер можна бачити на деяких лісозаготівельних ділянках наших борців з природою. І нарешті, - пустельне й похмуре поле, утрамбоване як муштровий плац, з оплавленою поверхнею, з маленькими отворами від спопелілих або віднесених атомним ураганом дерев... На оплавленому ґрунті лежали зірвані танкові башти, поставлені "на попа", подібно до сірникових коробок, корпуси бойових машин, скорчені гарматні лафети, зав'язані хитромудрими вузлами гарматні стволи, зім'яті, як старі носові хустки, кузови бронетранспортерів та автомобілів. Ми відвідали спеціально обладнаний за 1200 метрів від епіцентру ротний опорний пункт з розвиненою системою ходів сполучення, солідним накатом і укриттями для гармат і особового складу. Він зберігся, але ударна хвиля зруйнувавши перегородки, проникла в усі його відсіки і забила піском приміщення. Чохли гармат були зірвані, артилерійська оптика засвічена, а від пари коней, прив'язаних у конов'язі біля входу до споруди, залишилися тільки вуздечки - бідолахи-коні полетіли в небуття. Я бачив уривки цих вуздечок, і вони мені врізалися в пам'ять на все життя.» (Геннадій Амбразевич. «Независимость» 23 квітня 1997)

«У момент вибуху земля ніби зрушилася, пішла з-під ніг, пролунав громовий гуркіт, тріск, у небо зметнувся сліпучо яскравий вогненний гриб» («Красная Звезда» 9 липня 1992)

«Боляче було дивитися на збожеволілих, сліпих і обвуглених домашніх тварин, страшно згадувати про викорчувані дерева, про зниклий дубовий гай-красень, про згарища кількох сіл, про жалюгідні залишки військової техніки». («Литературная газета» 15 вересня 1999)

«Раз у раз у траншеях і просто на відкритих місцях зустрічалися приречені на атомний заріз корови, кози, вівці та інші домашні тварини. Одні ще стояли й жували травичку, в інших витекли очі та жевріла шерсть, треті (особливо коні) вже лежали, оголюючи страшні рани» («Независимость» 23 квітня 1997)

«Як пізніше виявилося, солдати, які брали участь у таємному заході, а з ними й місцеві жителі, отримали чималу дозу радіаційного опромінення.» («Красная звезда» 19 липня 1996)

Ось свідок з Латвії Михайло Аренсбург. Він був молодшим сержантом в інженерно-саперному батальйоні Тоцького полігону.

Він описує укриття для командного складу. «Бліндаж, до речі, був дуже гарним - немов станція метро. Наші хлопці будували.» («Час» 27 січня 2001) Тут же малюнок автора - молодого солдатика. І фотографія взводу - лейтенант і його солдати й сержанти. З 22-х усміхнених хлопців вижив один. Тут же його прохання журналістові: «Прошу вас, не фотографуйте мене, я жахливо виглядаю.» А ось його враження: «Хоча вибух був надземним і ми були так далеко, все одно відчули, як через якусь мить земля під нами заходила, як хвиля на морі... Наші прилади зашкалило, вони вийшли з ладу... До місця вибуху рванули танки й солдати, з криком "ура", зрозуміло... Башту одного з танків після вибуху віднесло аж на 150 метрів. А дубовий ліс з віковими деревами ліг на землю, як трава під осіннім вітром... Високі чини роз'їхалися відразу після завершення дійства буквально за кілька хвилин. Ніяких обідів і урочистих промов за мир у всьому світі. А на полігоні залишилися лежати не тільки купи худоби з відірваними кінцівками й обвугленими боками. Але і трупи людей. Акція була настільки погано спланована, що нерідко танки під час інсценованої атаки наїжджали на намети в кущах, де перебували солдати. Природно, про ці втрати промовчали. Мені здається, що в першу чергу хотіли поставити дослід на людях і тваринах... Я, можливо, тільки зараз зрозумів, що всі ми були в ролі піддослідних кроликів.» («Час» 27 січня 2001)

«Офіцерам показали цей район до і після вибуху. Від лісового дубового масиву залишилося лише чорне згарище - обгорілі кілочки. Бойова техніка - наша і наших ймовірних противників - оплавлена, пошкоджена. Траншей і укриттів не стало - верхній шар землі ніби перемістився. Все зрівнялося. Видовище було жахливим.» («Красная Звезда» 9 липня 1992)

До слова, про лісовий масив: Тоцькі діброви саджали за указом Петра. Було там багато тисяч могутніх дубів. Вік під 250 років. Спалити в мить таку прірву дубів! Чи це не чудо! Ви б зуміли? І я б - ні. При всьому бажанні. Таке тільки Георгію Костянтиновичу під силу. Він у нас не тільки переможець, а й чудотворець.

4.

Отже, тільки в нашій країні проводилися такі експерименти! Тільки у нас і ніде більше! Ми знову попереду планети всієї!

Але ось навчання успішно завершені, що далі? Далі - підвищення Жукову. На нього радіація не вплинула. Він знаходився далеко від епіцентру. В бетонному бункері. В районі вибуху після навчань він чомусь не побував. Його чекали грандіозні звершення далеко від Тоцького полігону.

Ну а як же 45000 молодих чоловіків? Вони оборонялись і наступали в районі, в якому рівень радіації був настільки високий, що прилади зашкалило. Прилади перестали реагувати на радіацію. Що ж сталося з людьми? Про них Жуков не згадав НІКОЛИ. «Красная Звезда» згадала про них через 38 років - 9 липня 1992 року: «Керівник навчань Г. К. Жуков подякував усім учасникам за майстерність, стійкість і мужність... Такі елементарні запобіжні заходи, як дезактивація техніки, зброї та обмундирування, не застосовувались. У навчаннях брала участь величезна маса людей. Ніякого спеціального медичного спостереження за станом їх здоров'я встановлено не було. Засекречені й забуті, вони жили, як могли, без всякої уваги з боку держави... Кожен дав підписку, клятвено зобов'язавшись мовчати про це протягом 25 років.»

25 років мовчати? Навіщо? Давайте прикинемо, що міг розповісти учасник навчань? Що вони були? Це всі знають. Через три дні після вибуху 17 вересня 1954 року було опубліковано Повідомлення ТАРС. Що ще міг розповісти учасник навчань? Що бомба має жахливу руйнівну силу? А хто цього не знає? Припустимо, один учасник навчань проговорився, розповів комусь, що при вибуху утворюється вогненна куля, що світлове випромінювання спалює будинки й дерева, оплавляє танкову броню, що ударна хвиля дробить на друзки будь-які будови, плющить танкові корпуси і зриває башти. Припустимо, той, який почув, це розповів ще комусь і в кінці кінців ця інформація стала відома ворожим розвідкам. Питання: так невже ворогам ці відомості в новинку?

Тим часом, відразу ж після навчань солдатів і офіцерів, які брали в них участь, почали спішно вибраковувати. Перша напасть - кривавий пронос. Розповісти лікарям про причини не можна. Таємниця. Дивиться лікар, дивується: ніби не дизентерія, і не холера... Тане людина на очах, і нічим їй не допоможеш. І в армії їй робити нічого. Таких додому відправляли: нехай цивільні лікарі розбираються.

Але ж і цивільним лікарям розповісти не можна.

Ще напасть - імпотенція. Згадаймо описи учасників: хмара ядерного вибуху тільки попливла в небеса, і тут же були подані команди: «До гармат!», «По машинах!», «В атаку - вперед!" Ядерний вибух - це температура в мільйони градусів. У момент вибуху згорає величезна кількість кисню, крім того, ударна хвиля розганяє на всі боки колосальні маси повітря. Тому в центрі вибуху утворюється порожнеча, безповітряний простір. І ця порожнеча, як пилосос, тягне в себе ґрунт і пил, які потім осідають і обсипаються по околицях. Десятки тисяч солдатів і офіцерів кинулися в атаку через епіцентр вибуху, а згори на них сипалася радіоактивна гидота...

«Красная Звезда» термін «імпотенція» не застосовує. Про учасників експерименту розказано простіше: у того - розлад у родині, у цього пішла дружина... Або ось: «Почалися негаразди в сім'ї... Дружина стала висувати надумані закиди в невірності. Незабаром Олексій прийшов до висновку, що вона просто лукавить, маскуючи власну незадоволеність, а можливо, й невірність.» («Красная Звезда» 9 липня 1992) Це розповідь про старшого лейтенанта А. Рожкова. Він знаходився в танку за 15 кілометрів від вибуху. «В момент вибуху танкісти перебували у своїх закопаних на глибину близько трьох метрів" тридцятичетвірках". Засобів захисту, крім протигазів не було.»

Він у танку, на триметровій глибині, за 15 кілометрів. А як піхоті, яка не під бронею, не під землею на триметровій глибині, яка в траншеях за 8 кілометрів від вибуху?

Перетворити в лічені хвилини тисячі здорових чоловіків у імпотентів, - чи це не чудо? Погодимося: чудо негативне, але все ж ні мені, ні вам такого не повторити. Це тільки злому чудотворцеві Георгію під силу.

За імпотенцію з армії не гнали. Але були захворювання куди серйозніші. І в масовому порядку. Заради збереження таємниці, всім учасникам у їх документах були зроблені фальшиві записи про те, що у вересні 1954 року вони перебували на Далекому Сході, в Заполяр'я чи в Середній Азії. Наслідки були ось які: прибуває, припустимо, списаний солдатик у своє рідне село. Б’ється, бідний, невідомою хворобою. Чим сільський ескулап йому може допомогти, якщо солдату заборонено навіть натякнути на причини хвороби? А якщо й натякне, то ніхто йому не повірить, бо в документах у нього - щось зовсім інше записане, відповідними підписами і печатками завірене. І хто ж тобі повірить, якщо документ, виданий рідною Радянською владою, тебе викриває з головою. Тому учасники тих навчань тихо, мовчки і швидко вимирали.

Офіційні луб'янські історики закликають мене писати історію, тільки з опорою на документи. Це дуже навіть правильно, дорогі товариші. Тільки треба брати до уваги і той простий факт, що влада наша рідна чесністю не відрізняється. Їй, обожнюваній, збрехати, що води випити. Доля учасників навчань на Тоцькому полігоні - блискучий тому приклад, зразок масової фальсифікації документів. Влада відгородилася від наслідків свого злочину подвійною стіною: зобов'язаннями учасників мовчати і фальшивими документами.

Навіщо ж із десятків тисяч учасників брали підписку про нерозголошення і клятвені зобов'язання мовчати 25 років?

Щоб Жукову інваліди не докучали. Щоб Жуков спокійно жив і писав книжки про те, як він любить свій народ, свою чудову Батьківщину, мудру Комуністичну партію та її Центральний Комітет.

При Сталіні в період масових розстрілів була введена формула: «Десять років без права листування». Людину вбивали, а родичам повідомляли: сидить. Якщо через десять років про нього згадували, то на запити була відповідь: помер в ув'язненні від нежитю. І наугад ліпили дату смерті.

«25 років нерозголошення» і «10 років без права переписки» - одного поля ягода з породи журавлинних. Жуков точно розрахував: нехай через 25 років скаржаться... Хто їм повірить, якщо в документах їхня участь все одно не зафіксована?

«Якщо чорнобильських "ліквідаторів" не забезпечили довідками з поспіху, недогляду, а то й нехлюйства, то учасників ліквідації наслідків аварії на "Маяку" в 1957 році, випробувань ядерної зброї на Тоцькому, Новоземельскому полігонах, жертвам радіаційного опромінення в інших аварійних ситуаціях просто наказали мовчати під страхом притягнення до кримінальної відповідальності, про що до речі, кожен з них давав підписку. А коли дозволили про все говорити, то з цих нещасних зажадали довідки. Але звідки вони їх візьмуть, якщо навіть у подольському та інших архівах не знаходиться потрібних документів. Чи то вони знищені, чи то не складалися взагалі. Скільки людей передчасно пішли на той світ тільки тому, що навіть лікарю людина не могла відкритися, через що в нього насправді ця хвороба!... Іноді в голову приходить крамольна думка: а чи не державна це політика?» («Красная Звезда» 27 серпня 1998)

Думка і справді крамольна. Але неправильна.

5.

В Росії ніхто не займається пошуком жертв злочинних експериментів Жукова. Але Радянський Союз, слава Богу, впав, від нього відкололися шматки. В деяких з відпалих держав про людей дбають. І ось латвійська газета «Час» почала пошуки тих, хто вижив. За люб'язним запрошенням редакції газети навесні 2001 року я побував у Ризі і зустрічався з тими, кого вдалося розшукати. Розповідь про ці зустрічі вимагає окремої книжки. І не для людей зі слабкими нервами ці розповіді про те, як на третій день почалися масові захворювання. Про те, як у степу в районі Чкалова були розбиті наметові містечка за багатьма рядами колючого дроту і там тисячі учасників доживали свої дні. Про те, як запалав бунт, і про те, як його душили. У нас вміють.

Я, грішним ділом, думав, що якщо людина не померла через тиждень, не померла через рік і через десять, отже, знаходилася далеко від вибуху, або не чутлива до радіації. Я помилився. Переді мною сиділи міцні люди похилого віку, ті, кому, здавалося б, пощастило, ті, хто прожив після жуковських фокусів ще майже півстоліття. Але виявилося, що пощастило одному тільки Жукову, який сидів далеко і глибоко. Всіх інших радіація не шкодувала. У цілком, здавалося б, здорових людей раптом народжувалися діти з невідомими хворобами. Наслідки Тоцьких забав видатного полководця раптом зі страшною силою виявляються в другому і в наступних поколіннях. Раптом народжуються діти з величезними головами, з м'якими кістками.

І сумне схлипування старого мені не забути: чому не попередили, що нам не можна мати дітей? Чому нас не попередили!

6.

Прийнято вважати, що на Тоцькому полігоні було дві категорії піддослідних: десятки тисяч коней, корів, овець, свиней, собак і кішок і 45000 (або 60000) солдатів і офіцерів. Але була іще одна категорія піддослідних: ув'язнені.

Розповідає колишній радянський капітан Младлен Маркович. Ім'я у нього якесь не сибірське. Це вимагає пояснення. Після Другої світової війни в Радянському Союзі готували тисячі офіцерів для армій «братніх» країн: Польщі, Чехословаччини, Угорщини, Болгарії, Румунії, Югославії, Албанії. Але раптом - розрив з Югославією. Молодим югославським хлопцям вибір: повертатися додому, де їх посадять, як сталінських шпигунів, чи залишатися в Радянському Союзі. Вибір цей був чисто теоретичним. Усіх, хто побажав повернутися, за наказом товариша Сталіна садили в нас, як югославських шпигунів. Младлен Маркович у числі багатьох залишився, прийняв радянське громадянство і був зарахований до Збройних сил СРСР. У Тоцькому експерименті в нього була особлива роль. Вибір на нього впав тому, що в разі загибелі про нього ніхто б не згадав.

Ось його розповідь: «Начальник хімічної служби Південно-Уральського військового округу полковник Чихладзе ввів мене у великий кабінет, де за столом сиділи незнайомі мені цивільні люди, відрекомендував мене їм, повернувся і пішов. Вважаю, що Чихладзе не належало знати про майбутнє завдання. Незнайомі люди не відрекомендувались і не поставили мені жодного запитання. Моєї згоди ні на що не було потрібно. Я вислухав наказ: "Із завтрашнього дня ви призначаєтеся начальником курсів з вимірювання радіації при практичному застосуванні атомної зброї в Радянській Армії. Ви повинні навчити засуджених виміру радіації і з ними вимірювати радіацію після вибухів атомної бомби. Все необхідне для роботи отримаєте". Далі були пояснення про мою відповідальність і необмежені права: за будь-який прояв непокори підлеглих мені давали право розстрілювати їх на місці і ні перед ким не відповідати за це. На закінчення дали підписати зобов'язання зберігання військової таємниці протягом 25 років. Мені тоді було 27.

Отже: незнайомі особи усним наказом призначили мене на нештатну посаду і без будь-якого письмового документа дали завдання навчити загін засуджених з невідомими мені біографіями. Єдиним слідом на папері був мій підпис із зобов'язанням мовчати.

Контейнер і апаратуру постійно охороняли два охоронці з автоматами. На територію, де я жив і працював зі своїми курсантами, доступ був заборонений...

Весь наш захист складався з загальновійськового протигаза, прооліфлених панчіх та паперової накидки. Повітряну хвилю атомного вибуху ми зустріли у відкритих траншеях. І поки «наступальна сторона» артилерією й авіацією розправлялася з «противником» по флангах, я на танку рухався до епіцентру. Радіація в радіусі 10 кілометрів була підвищеною, а в епіцентрі становила 48 рентген. Повернувшись на КП і доповівши начальству про радіаційну обстановку, я вже з усіма разом повторив шлях до епіцентру, позначивши прапорцями ступінь зараження місцевості. На цьому моя роль головного піддослідного на Тоцькому полігоні була закінчена.

Я не міг стояти на ногах, коли відвели ув'язнених, про долю яких я більше нічого не дізнався. Мене поклали на нари, де я пролежав кілька днів без усякої медичної допомоги. Освідчення ступеню зараження не проводилося. Про те, що моє лікування не входило в плани Тоцького сценарію, я дізнався достеменно через 40 років, коли за запитом отримав ксерокопію архівного послужного списку, в якому чорним по білому записано, що я з 7 серпня, тобто за 37 днів до атомного вибуху, знаходився «в розпорядженні командувача Північно-Кавказького військового округу». Тобто дуже далеко від місця тих подій...

Не дивно, що наступні півстоліття мою долю, як і долю тисяч «піддослідних», кроїли за офіційною дезінформацією та брехнею, скріпленими підписками «про нерозголошення». Відкрий рота - тут же опинишся державним злочинцем. А вся «держтаємниця» полягає в тому, що до сьогоднішнього дня в мене немає квартири, що армія, в якій залишилися моя молодість і здоров'я, не визнавала за мною прав на лікування в своїх госпіталях». («Литературная газета». 15 вересня 1999 р.)

Мені кажуть: от ти в «Акваріумі» про експерименти на ув'язнених писав, а таке було тільки при Сталіні. Ні, товариші, - ось і при Жукові теж. І після нього.

7.

У повідомленні ТАРС сказано: «Метою випробувань було вивчення дії атомного вибуху. При випробуванні отримані цінні результати, які допоможуть радянським ученим та інженерам успішно вирішити завдання щодо захисту від атомного нападу.»

Ті, на кому Жуков ставив свій експеримент, мають на цей рахунок свою думку: «Життя показало, що отриманий дорогою ціною досвід втратив усякий сенс. Люди, що опинилися в зоні ядерного впливу, навіть якщо вони залишаються живі, втрачають боєздатність і волю до збройної боротьби, якими б високими моральними й фізичними якостями вони не володіли. Наша участь у цьому оригінальному атомному експерименті довгі роки залишалася військовою та державною таємницею, ніхто нас після навчань не обстежував, а хворих ніхто не лікував... 20 листопада 1954 року під час профілактичного огляду в мене в лівій легені було виявлено «інфільтрат завбільшки з волоський горіх» (Геннадій Амбразевич. «Независимость» 23 квітня 1997)

Далі - туберкульоз, дев'ять місяців у госпіталі, потім автора цих рядків викинули зі Збройних сил з пенсією. Потім - позбавили пенсії. Але це - знову ж розповіді офіцера, який був у танку.

Жителям навколишніх сіл товариш Жуков подяку не оголошував, але свою дозу вони теж схопили. І була різниця: учасники навчань відвоювали своє - і їх відвезли. А жителі тут і залишилися, в районі рукотворного Чорнобиля. На період навчань їх виселяли, після навчань вони повернулися... Не буду втомлювати читачів статистикою онкологічних захворювань у районі Тоцького полігону. Ця статистика не веселить і не радує.

Все це до питання про те, як Жуков любив свій народ, своїх солдатів і офіцерів.

Прикинемо тепер цінність отриманого досвіду. Учасники навчань тисячами викинуті з армії і більше в неї ніколи не повернуться. Навіщо їм потрібен досвід прориву через епіцентр, якщо в армії вони ніколи більше служити не будуть? Ні з ким вони знанням своїм поділитися не можуть, не можуть розповісти те, що бачили. Який же сенс від такого досвіду? Якби Жуков заразив десятки тисяч людей променевою хворобою, білокрів'ям та іншими гидотами, а потім наказав би їх лікувати, то це був би досвід лікарям. Але ніхто цим не займався. Якби людей після вибуху пропустили через медичний, радіаційний і хімічний контроль, то це був би досвід військовим медикам і фахівцям радіаційного та хімічного захисту. Але й цього не було. Якби проводили після вибуху дезактивацію техніки і озброєння, то це був би досвід усяким іншим фахівцям. Але не було дезактивації. Так хто ж і який досвід отримав на тих навчаннях? Дивовижна логіки: навчили десятки тисяч людей діяти в умовах реального застосування ядерної зброї, а вони всі вимерли. Так який же сенс їх вчити?

Негайно після навчання на Тоцькому полігоні нашим східнонімецьким друзям був замовлений фільм. Називався він «Біла кров». Сюжет: прокляті західнонімецькі реваншисти тягнуть руки до ядерної зброї. Вони посилають у США своїх офіцерів на навчання. Але й американці не ликом шиті. Десяток західнонімецьких офіцерів американці використовують як піддослідних кроликів на навчаннях з реальним застосуванням ядерної зброї. І ось ядерний вибух у пустелі. Відділення німецьких офіцерів, одягнених у сріблясті майже космічні скафандри кидається в атаку. У одного порвана маска. Він вдихнув радіоактивної гидоти... І ось він повертається додому, його лікують найкращі світила, а він тане на очах. У заключному кадрі вмираючий повертає обличчя в зал і закликає до чогось доброго, вимовляє фрази типу «Люди, я любив вас! Будьте пильні!» У відповідь глядацькі зали ридали. Наші кулаки стискалися. Наші серця переповнювалися благородною люттю.

Тепер порівняємо фільм ядерних жахів і нашу сувору дійсність. У фільмі «Біла кров» - діють 7-8 людей. У нас - 45000. Або більше. Там - офіцери-добровольці. А в наших ніхто не питав ні дозволу, ні згоди. В кіно - у сріблястих скафандрах. У нас - у паперових накидках. У них лікують. У нас - ні. Злі кіношні американці випробовують дію ядерної зброї на своїх молодших партнерах. Наші реальні - на своїх людях.

8.

Існує два типи описів злочину на Тоцькому полігоні.

Перший тип: ядерний вибух - видатне досягнення нашої військової думки. Тільки ми і тільки під керівництвом видатного стратегічного генія товариша Жукова цей подвиг могли зробити.

Ось зразки такого підходу.

«Настільки масштабне, настільки наближене до не освоєної ще військами бойової дійсності навчання обійшлося без втрат. Жодного загиблого, жодного пораненого або травмованого, жодної розбитої машини. Таким був рівень організації, наскрізь пронизаної особистою участю і впливом Г. К. Жукова.» («Красная Звезда» 25 грудня 1998)

45000 імпотентів, зрозуміло, не враховуються.

Ось ще приклад:

«Серед найбільш значимих заходів того періоду слід відзначити військове навчання у вересні 1954 року в Південно-Уральському військовому окрузі на Тоцькому полігоні. В ході його вперше у практиці оперативної підготовки відпрацьовувалися дії військ в наступі й обороні в умовах застосування ядерної зброї. Задум, план і підготовка цього без аналогів у вітчизняній військовій практиці навчання розроблялися і здійснювалися за безпосередньої участі Маршала Радянського Союзу Г. К. Жукова, призначеного його керівником. Навчання носило дослідно-експериментальний, дослідницький характер. В ході його вивчався вплив атомної бомби середнього калібру на озброєння, військову техніку та особовий склад.» (Генерал-полковник В. Баринькін. «Красная Звезда» 31 травня 1996)

І є інший підхід: це злочин!

Ось як описує ті ж події «Литературная Газета» (15 вересня 1999). Заголовок: ЯДЕРНИЙ УДАР ПО РОСІЇ. І підзаголовок, як продовження заголовка: ЗАВДАЛА РАДЯНСЬКА АРМІЯ 45 РОКІВ ТОМУ.

У статті сказано: «Вибір місця випробування був не помилковим - він був злочинним. Важко було на просторі в одну шосту земної суші знайти більш населений регіон, ніж область між Волгою і Уралом. Як і важко вибрати для зараження більш родючий ґрунт або таку гарну річку, як Самара, довжина якої 600 кілометрів і яка в самому місті Самарі з населенням понад мільйон жителів вливається в найкращу магістральну річку Європи - Волгу, річку, в якій із задоволенням купалися "вожді" країни, які приїхали на навчання. Після вибуху нікому з них не спало на думку в ній освіжитися.

Назвемо поіменно державних діячів, які відіграли вирішальну роль у визначенні місця вибуху: Л. П. Берія, Н. А. Булганін, Л. М. Каганович, В. М. Молотов, Г. М. Маленков (за спогадами генерал-лейтенанта А. А. Осіна)».

Ми бачимо два підходи.

Перший: ядерний вибух на Тоцькому полігоні - велике досягнення. Тоді - Жуков найбільший військовий геній. Це він вибирав наймальовничіші місця Росії, найродючіші ґрунти. Це в його голову прийшла велика думка випробовувати на людях! І не було в нього ні помічників, ні заступників, ні начальників. Все сам зробив! Слава йому! І на Тоцькому полігоні меморіальна дошка прикручена: «Під особистим керівництвом Жукова».

Другий підхід: ядерний вибух на Тоцькому полігоні - мерзенний злочин. Але в цьому випадку ім'я Жукова чомусь не називають. У цьому випадку називають банду мерзотників: Берія, Булганін, Маленков, Каганович, Молотов. Це вони створили злочин. І відразу ж знаходять якогось чесного генерал-лейтенанта А. А. Осіна, який пам'ятає Лаврентія Берію, а Жукова не пригадує. Хоча Жуков офіційно був керівником випробувань. Хоча Берія Лаврентій Павлович мав залізне алібі. Він був заарештований 26 червня 1953 року, більше, ніж за рік до вибуху, і розстріляний 23 грудня 1953 року о 19 годині 50 хвилин - майже за дев'ять місяців до вибуху. Але це наших генералів не хвилює: всі звершення - від Жукова, всі злочини - від Берії!

І лише одного разу учасник подій колишній молодший сержант Михайло Аренсбург розповів про головного організатора злочину. Молодший сержант служив у батальйоні, який входив до бойового складу полігону, тобто він був не в складі військ прибулих на навчання, а у складі персоналу Тоцького полігону. Тому його присутність на навчаннях, на відміну від десятків тисяч інших учасників експерименту, офіційно підтверджена довідкою з Центрального архіву Міністерства оборони Росії. Ось продовження його розповіді: «На полігоні був клуб, де солдатам показували кіно, і я там підробляв кіномеханіком. Виходило так, що я зі свого віконечка бачив багато чого, наприклад, генеральські обіди. Бачив маршала Жукова, він кілька разів до нас приїжджав. Його страшно всі боялися. Коли він під'їжджав на машині, генерали, як курки розбігалися врозтіч - аби тільки на очі йому не потрапляти. Одного разу Георгій Костянтинович прилюдно зірвав погони з одного генерала і прогнав геть.»

До речі, про зривання погонів. Жуков Георгій Костянтинович на це був здатний. З почуттям глибокого задоволення він рвав погони з офіцерів, генералів та адміралів. Садист розпорює жертві живіт і обережно витягає нутрощі так, щоб нещасний бачив весь процес витягування. Садист на цьому своє задоволення ловить. Жуков животи не розпорював, у всякому разі, свідоцтв на цей рахунок у нас поки немає, але особисто поров лампаси і золоті погони. І впивався процесом. Свідчень з цього приводу в мене в надлишку. Не цитую тому, що одноманітним читання виходить, надто вже нудним. Але давайте на випадки зривання погонів і лампасів подивимося з дещо іншої точки. З центрального комітету КПРС.

Надання генеральських і адміральських звань, а також і позбавлення цих звань, до компетенції міністра оборони і його заступників не входить. Генеральські й адміральські звання надавалися постановою Ради міністрів СРСР. І тільки Рада Міністрів мала право генералів і адміралів у військових званнях знижувати або взагалі позбавляти цих звань.

Але це видима частина. Була й невидима. Всіма кадровими питаннями в Радянському Союзі відав центральний комітет КПРС. Кожен командир дивізії, хай він генерал-майор або ще тільки полковник, - це номенклатура ЦК. Піднімемося в посадах і званнях трохи вище - і це вже номенклатура Політбюро. У ЦК і Політбюро приймалися негласні рішення. Це називалося терміном «рішення інстанції відбулося». Після цього Рада міністрів ніби від свого імені приймала те ж саме рішення, яке до цього було вирішене на більш високих рівнях.

Жуков зривав погони і здирав генеральські лампаси. Але не про жорстокість і садизм мова. Мова про дурниці. Жуков не знав і не хотів знати меж своєї влади. Він творив те, чого без згоди ЦК і Політбюро творити не дозволялося. По суті, Жуков явочним порядком привласнював собі владу так званих «директивних інстанцій». І не треба сперечатися про те, готував Жуков захоплення влади чи не готував. Він вже тягнув ковдру влади на себе. Тільки надто вже незграбно і безглуздо.

Дурість Жукова ось у чому: підімни під себе ЦК і Політбюро, тоді твори те, що подобається, хоч розпорюй животи і вимотуй генеральські кишки. А поки не підім'яв, тримайся в рамках встановлених порядків і правил.

Коротше: не кажи «гоп», коли пика крива.

Комуністичні агітатори в сучасній Росії вселяють молодому поколінню, що не слід соромитися Жукова. Комуністи кажуть: у сім'ї не без виродка, кожна нація народжувала чудовиськ, у Німеччині був виродок Гітлер, у нас — Жуков.

На перший погляд, усе правильно. Гітлерівці проводили злочинні експерименти на людях, і Жуков проводив злочинні експерименти на людях. Здавалося б, це мерзотники одного калібру.

Але звернімо увагу на відмінності. Гітлерівці проводили злочинні експерименти на людях, але не в таких масштабах, як Жуков. Немає відомостей про те, що Гітлер особисто був присутній при проведенні експериментів на людях. А Жуков був присутній. На місці цих експериментів мармурові дошки прикручені. І нас змушують експериментами над людьми пишатися.

І ще: гітлерівці для експериментів використовували людей, яких вважали ворогами.

А Жуков використовував своїх.

21 серпня 2001

Брістоль.