Тінь перемоги (Тінь перемоги-1)

1.

Повернемося до тих, хто у важку хвилину Жукова не покинув.

Як ми пам'ятаємо, на дачі у невтішного плакси полководця новий 1947 рік зустрічали генерал-лейтенант Тєлєгін з дружиною. Трохи пізніше з'явився генерал-лейтенант Крюков з дружиною Лідією Русланової.

Почнемо з Тєлєгіна Костянтина Федоровича. На війні він був членом Військової ради 1-го Білоруського фронту, потім - Групи радянських окупаційних військ у Німеччині. Щоб було ясніше: член військової ради - це політичний комісар, який приставлений до командувача армії, військового округу, флоту чи фронту, щоб стежити за його поведінкою і доповідати куди слід про прийняті командувачем рішення. В даному випадку командувачем був Жуков, а Тєлєгін був над ним наглядачем по лінії комуністичної партії. Сталося неймовірне: командувач і наглядач здружилися. Жили душа в душу. І все було чудово, але наглядач попався.

Попався генерал-лейтенант Тєлєгін на сущих дрібницях. На дрібниці. Гнав він з окупованої Німеччини в Радянський Союз ешелон з якимсь добром. Родом Костянтин Тєлєгін був з міста Татарськ Новосибірської області. Ось туди ешелон і гнав. Ешелон перехопили. На слідстві бравий генерал пояснив: не собі - землякам, земляки попросили, не міг відмовити. І ще пояснення: прокляті гітлерівці напали на нашу улюблену Батьківщину, розорили її, тепер треба відновлювати.

Тєлєгін розсудив так: якщо скажу, що для себе, вважатимуть мародерством. А якщо скажу, для земляків, то це буде пом'якшувальною обставиною.

Зрозуміло, кожен тягнув з Німеччини, скільки міг: валізами, мішками, ящиками. Хто рангом старший - возами, машинами, літаками, вагонами. Однак не було дозволу вивозити ешелонами.

Ешелонами з Німеччини гнали багато чого. Але тільки централізованим порядком, і тільки на користь держави. І ще: був наказ Сталіна вивозити державне трофейне майно тільки в ті райони Радянського Союзу, які постраждали від війни й окупації. Новосибірська область в розряді постраждалих від війни й окупації не значилася.

Костянтин Тєлєгін порушив накази і розпорядження Сталіна відразу за всіма пунктами. За це був заарештований, розжалуваний, судимий. Термін йому відписали важкий - 25 років. У «Військово-історичному журналі» (1989 № 6) про цей випадок була поміщена велика стаття «Ешелон довжиною у чверть століття». Сенс статті: от гади, сталінські! Ні за що людину посадили! За таку-от дрібницю, і в тюрму! Може, генерал Тєлєгін крав трофейне майно ешелонами, але ж це не доведено! Попався ж він не на багатьох ешелонах, а всього лише на одному! Нелюди сталінські не пошкодували людини! Всього лише за один вкрадений ешелон 25 років дали!

Правда, у статті про нещасного генерала повідомляється побіжно, що, крім того ешелону «для земляків», він урвав трохи трофейного майно ще й для себе. При обшуку у нього знайшли «велику кількість цінностей», у тому числі «понад 16 кілограмів виробів із срібла, 218 відрізів вовняних і шовкових тканин, 21 мисливську рушницю, багато антикварних виробів з порцеляни і фаянсу, хутра, гобелени роботи французьких і фламандських майстрів XVII і XVIII століть та інші дорогі речі.»

Тут слід згадати свідчення на допиті генерал-майора Сіднєва. Він теж захоплено колекціонував гобелени тих же самих майстрів, з тих самих століть. Чи не з одного сховища товариші генерали ті гобелени витягували і по-братськи ділили? І ще: генерал-майор Сіднєв розповідав на допиті, що не прості мисливські рушниці товариші генерали збирали у свої колекції, а знайшов генерал армії Сєров старого Зауера, власника всесвітньо знаменитого заводу, і ось на тому заводі для товаришів переможців в індивідуальному порядку виготовляли рушниці з особливою обробкою.

У генерал-лейтенанта Тєлєгіна крім тих гобеленів і рушниць при обшуку знайшли ще багато всього.

2.

Крав генерал-лейтенант Тєлєгін так багато, що діяння його стали як би еталоном, точкою відліку. Коли треба було чиїсь злочини з чимось співставити і порівняти, то порівнювали з Тєлєгіном. Про когось слідчі з повагою говорили: крав майже як Тєлєгін!

І коли справа дійшла до Жукова, розмах його злодійства і непомірну жуковську жадібність порівняли саме з крадіжками і жадібністю Тєлєгіна. Жукову було наказано писати пояснення. Справу з розслідування злочинної діяльності Жукова вів секретар ЦК Жданов Андрій Олександрович. Пояснювальна записка Жукова адресована Жданову. Жуков писав: «Звинувачення мене в тому, що я змагався в лахмітництві з Тєлєгіном - є наклепом. Я нічого сказати про Тєлєгіна не можу. Я вважаю, що він неправильно придбав обстановку в Ляйпціґу. Про це я йому особисто казав. Куди він її подів, я не знаю». (Військові архіви Росії. 1993 № 1 С.243)

З письмового пояснення Жукова випливає, що генерал-лейтенант Тєлєгін незаконно придбав «обстановку» в Ляйпціґу. Насмілюся припустити, що мова йде не про солдатські табуретки. Жуков визнає, що знав про злодійство Тєлєгіна. Жуков нібито висловив Тєлєгіну своє невдоволення незаконними діями. Ми не знаємо, чи це так. Але навіть якщо Жуков і висловив Тєлєгіну невдоволення, далі цього не пішло. З письмового пояснення Жукова також випливає, що меблі, придбані Тєлєгіном, знаходяться невідомо де. Ясно, що Тєлєгін незаконно купував «обстановку», але неясно, де вона. З цього, у свою чергу, випливає, що крім перехопленого ешелону, який Тєлєгін відправляв «землякам», і крім того, що знайдене на його квартирах і дачах, були й інші дуже дорогі речі, які Тєлєгін незаконно отримував і невідомо куди відправляв. З цим питанням і намагався розібратися секретар ЦК А. А. Жданов.

3.

Мовою блатних, скупник краденого називався баригою, власниця будинку розпусти - бандершею. А в оточенні Жукова підібралася парочка, в якій ролі помінялися. Він був утримувачем підпільного публічного будинку, вона - скупницею краденого. Його звали Крюков Володимир Вікторович, її - Русланова Лідія Андріївна.

Окрім утримання підпільного публічного будинку Крюков Володимир Вікторович займався мародерством і барижничав з розмахом. Для прикриття своєї бурхливої діяльності він мав суміжну професію - був генерал-лейтенантом, командиром 2-го гвардійського кавалерійського корпусу. Крюкова ми вже зустрічали в розділі про ордени. Крюков командував полком у дивізії Жукова ще в 1932 році. Потім Жуков тягнув Крюкова за собою і обвішував орденами, порушуючи накази Сталіна і закони Радянського Союзу.

Крюков був викритий у крадіжці, арештований і посаджений. З матеріалів справи випливає, що він вивіз з Німеччини величезний чорний автомобіль «Horch 951A», два «Мерседеси» і «Ауді». Розповім про «Horch 951А». Цю машину створювали як Гітлерваген, тобто автомобіль для Гітлера. Це була восьмимісна машина з робочим об'ємом двигуна 4944 куб. см. Машина була обладнана всіма мислимими і немислимими зручностями. Наприклад, праве переднє крило можна було підняти, під ним знаходився вбудований умивальник. На вікнах були шторки-фіранки. На стійках задніх дверей були особливі кріплення для трьох вазочок для квітів. Водійський відсік був відділений від відсіку пасажирів звуконепроникною зсувною перегородкою. Над пасажирським салоном - відсувний сонячний люк. У той час радіатори машин прикрашали мініатюрними статуетками: гончими псами, що біжать оленями, яструбами, срібними примарами. Символ фірми Horch - летяче ядро. Щоб підкреслити, що воно летить, а не лежить на капоті, ядро зробили з розгорнутими орлиними крильцями. Цей символ був розбавлений стриманим гумором. Верхи на гарматному ядрі барон Мюнхгаузен літав над Німеччиною. Це й малося на увазі при виборі символу: ми вигадки втілили в життя, на нашій машині можемо літати куди завгодно, як на гарматному ядрі. Цей м'який гумор підходив кому завгодно, але тільки не очільнику Німецької держави. Гітлер не бажав ні в якому разі пов'язувати своє ім'я з ім'ям знаменитого на весь світ барона, що літав на ядрі. Horch 951А - дуже велика, потужна, зручна і вкрай дорога машина. Вона виготовлялася тільки за індивідуальними замовленнями. Єдиний недолік: на її радіаторі не було трипроменевої зірки. «Мерседес» був символом Німеччини, тому Гітлер вибрав «Мерседес». Проте найближче оточення Гітлера, наприклад Герінг і Розенберг, вибрали саме Horch 951. Таку машину Гітлер подарував маршалу Маннергейму, в знак подяки Німеччині за те, що Маннергейм не підпустив Червону Армію до покладів шведської руди і тим врятував Німеччину від негайної поразки у війні.

Ось таку машину і прихопив собі в Німеччині командир 2-го гвардійського кавалерійського корпусу, власник борделю, улюбленець Жукова Герой Радянського Союзу генерал-лейтенант Крюков. У російській мові для такої ситуації є влучний вислів: не по чину береш. Машина, яка призначалася для очільника Третього райху, володіти якою могли тільки найбагатші і найвпливовіші особи Німеччини, просто за своїми габаритами була завелика для комуніста Крюкова, який на війні вбив неабияку кількість людей заради загальної матеріальної рівності.

«Мерседеси», які генерал-лейтенант Крюков за нагоди прихопив у Німеччині, теж були неабиякі, а підібрані з поняттям і любов'ю. Одні з них-кабріолет «540К». Це спортивна модель приголомшливої витонченості.

У кавалерійського генерала Крюкова, крім машин, трьох московських квартир і двох дач, конфіскували 700 тисяч рублів готівкою. Це вже після грошової реформи 1947 року, коли рубль був стабілізований, коли Сталін грошовою реформою розорив багатьох підпільних мільйонерів. Удачливий Крюков навіть через сталінську грошову реформу проскочив, зберігши більше півмільйона готівкою. Для порівняння: генерал МГБ у той час отримував 5-6 тисяч рублів на місяць. (Лист генерал-полковника І. А. Сєрова Сталіну 8 лютого 1948. Військові архіви Росії. 1993 № 1 с.212)

Крім усього цього у доблесного генерала знайшли 107 кілограмів виробів зі срібла, 35 старовинних килимів, старовинні гобелени, багато антикварних сервізів, хутра, скульптури з бронзи й мармуру, декоративні вази, величезну бібліотеку старовинних німецьких книжок із золотим обрізом, 312 пар модельного взуття, 87 костюмів, штабелі шовкової натільної і постільної білизни та ін. та ін.

Усе це було захоплене Крюковом та вивезене з Німеччини тільки завдяки заступництву Жукова. Тому на допиті 1 жовтня 1948 року генерал-лейтенанту Крюкову було задане питання: «Ви сказали, що, опускаючись все нижче й нижче, перетворилися по суті в мародера і грабіжника. Чи можна вважати, що таким же мародером і грабіжником був Жуков, який отримував від вас подарунки, знаючи їх походження?»

Що міг заперечити утримувач борделя на таке питання?

4.

А дружина героїчного генерала Крюкова, скупниця краденого Лідія Русланова, як прикриття своєї діяльності прикидалася співачкою. Крюков та Русланова, бандер і барижниця, - перебували в законному шлюбі. Вони - найближчі друзі майже святого Георгія Жукова.

Упевнений, знайдуться ті, які заперечать: Русланова не прикидалася співачкою, вона нею була. Сперечатися не буду. Хочете називати її співачкою, називайте. А я залишуся при своїй думці. Мене вчили чітко розрізняти основну професію людини і професію прикриття. Головне в житті Лідії Русланової - збагачення. Здирництво - її пристрасть і мета життя. Злодійством, мародерством, скупкою та продажем краденого вона збила нечуваний статок. Скільки б вона пісень не співала, в Радянському Союзі вона не змогла б на всі свої гроші купити навіть раму від картини Айвазовського. А вона мала картинну галерею. Тому її підпільний бізнес треба вважати основним заняттям. Решта — прикриттям.

Картинна галерея Лідії Русланової - 132 картини великих російських майстрів: Шишкіна, Рєпіна, Сєрова, Сурікова, Васнєцова, Верещагіна, Левітана, Крамського, Брюллова, Тропініна, Врубеля, Маковського, Айвазовського та інших. Просто інтересу заради, я зайшов у Британську національну галерею на Трафальгарській площі та почав відраховувати перші від входу 132 картини. Вирішив прикинути, яку площу стін треба мати, щоб розвішати стільки картин. Картини бувають різних розмірів: малі, середні, великі. Так от, які картини не бери, хоч найменші, все одно потрібна дуже велика площа стін, щоб розвішати 132 картини. Всім бажаючим рекомендую мій досвід повторити. У Лідії Русланової площі стін цілком вистачило, щоб усі ці скарби розвішати на радість гостям і домашнім.

Лідію Русланову «Красная Звезда» ласкаво називає соціалістичним соловейком. Де тільки цей соловейко грошей стільки нагребла?

Скринька відкривалася просто. Гроші не були потрібні. Було багато шляхів збору скарбів без грошей. Величезні цінності були зосереджені в Ленінграді. А в Ленінграді під час блокади - людожерство. Цікаво, що відразу після війни існував музей Блокади Ленінграда, і в ньому кілька залів були відведені темі людожерства. Але незабаром після війни ця тема була закрита, експонати заховані, а то й зовсім знищені. Воно й зрозуміло: не могла ж одна радянська людина з'їсти іншу радянську людину. Такого не повинно було бути. А раз не повинно, отож, і не було.

Гроші в блокадному Ленінграді, та й у всій країні ціни не мали. Навіщо вам гроші, якщо ви вмираєте від голоду? Вам потрібен хліб, а його на гроші не продають. Хліб видають за картками. Так от, у блокадному Ленінграді розцвів небувалим кольором чорний ринок. Найтвердіша валюта блокадного Ленінграда - американська тушонка. В обложене місто по кризі Ладозького озера безперервної вервечкою йшли машини. Вони везли хліб, сало, м'ясо, крупи, цукор. «У ті часи за кільце "Краківської" можна було отримати Левітана, Кандинського, Сомова... За кіло шпику - рубльовскую ікону отримати було можна.» (Ю. Алешковський. Рука. Оповідання ката. Нью-Йорк. Руссика. 1980. Стор.74)

Тисячі тон продовольства хтось розподіляв. Якщо розподільник міг повернути ліворуч машину ЗІС-5, навантажену ящиками з тушонкою або копченою ковбасою, то добрий підприємець за такий вантаж міг розрахуватися не тільки полотнами Нестерова або смарагдами з царських колекцій, він міг вам доставити, все що накажете.

Тільки будь ласка не подумайте поганого. Я не казав, що командувач Ленінградського фронту, а згодом - заступник Верховного головнокомандувача генерал армії Жуков повертав машини з продовольством наліво. Я навіть не натякаю на таке. Я просто кажу, що в Жукова на війні така можливість була, а в подружки Жукова Лідії Русланової в ході тієї ж війни раптом з'явилися незліченні скарби. І в самого Жукова - теж. Ясна річ, немає і не могло бути ніякого зв'язку між скарбами Русланової, Крюкова, Жукова і тушонкою, яку постачав добрий дядечко Сем і розподіляв добрий дядечко Жуков. Чітко встановимо: скарби окремо, тушонка — окремо.

Але неясність зберігається: а звідки ж тоді скарби?

5.

Пояснюють, що Лідія Русланова концерти давала, і на свої трудові гроші купувала шедеври. Цьому ми не повіримо.

Причин багато. Перш за все, вільного мистецтва і вільної творчості у нас не було. Всі творчі працівники були об'єднані у відповідні спілки й колективи. Над усіма творчими колективами і спілками височіли стрункі державні структури. Під час війни (і під час миру - теж) артисти виконували державну волю: відволікали широкі народні маси від негарних настроїв. Артист був державним службовцем. А держава наша скупа. Ось приклад. Олег Попов. Найвидатніший клоун ХХ століття. А книжка рекордів Гіннеса не робить навіть і таких обмежень. У цій книжці просто сказано: найсмішніший клоун світу. Без вказівок, у якому столітті. Олег Попов мав воістину планетарну популярність. Його знали всі. Він ніс по світу славу своєї Батьківщини і приносив державі прибутки в багато десятків мільйонів доларів. На арені цирку він провів повністю всю другу половину ХХ століття, прямо починаючи з 1950 року. Він багато разів обійшов усю планету, від Мельбурна до Торонто, від Рима до Пекіна, від Каракаса до Сіднея. Він виступає і в новому тисячолітті. В подяку за все це наша рідна держава пограбувала його до нитки і викинула, визначивши йому злиденну пенсію. Саме час іти просити милостиню.

Лідія Русланова не мала й сотої частки успіху Олега Попова. За рубежами нашої країни її знали тільки в Монголії. Ніяких доларів вона в казну не несла. Тим більше, що під час війни ні солдати на фронті, ні поранені в госпіталях, ні роботяги на військових заводах, ні колгоспники на польових станах за концерти грошей не платили. Для підйому бойового духу широких народних мас концерти у своїй переважній більшості були безкоштовними. Їх організовувала наша рідна держава, потім скупою державної рукою розраховувалася з артистами - хлібними картками та грошима, на які все одно нічого купити не можна було. Тому отримати багато грошей артист не міг.

Але якщо б і отримав, то все одно під час війни народ у гроші не вірив. Народ ще пам'ятав Громадянську війну: на її початку на рубль гуляєш за повною програмою, а дуже скоро за мільйон тих же рублів не купиш дрібку солі. Сьогодні - гроші з орлами і коронами, а завтра - керенки, гроші Тимчасового уряду. Після них - перші комуністичні гроші зі свастиками. Якщо хто пам'ятає: до винаходу серпа й молота, був молот і плуг, а до них - наша рідна комуністична свастика. Гітлер свастику потім у Леніна перейняв.

Так от, не вірили люди у гроші. Сьогодні вони ціну мають, а завтра - інфляція. Або грошова реформа. Тому під час війни йшов по країні натуральний обмін. Той, хто помирав з голоду, віддавав за хліб усе, що мав. Той, хто розподіляв хліб і сало, раптово і стрімко багатів. За гроші не можна було купити навіть скоринку хліба. Тому шлях Лідії Русланової до скарбів не міг бути вимощений її трудовими заощадженнями. Але якщо припустити, що цей шлях до скарбів не був вимощений і банками з тушонкою, то тоді — що?

Поясніть мені, нетямущому, як величезні цінності з блокадного Ленінграда могли потрапити в палаци Лідії Русланової, якщо за гроші вони не продавалися?

6.

Було у Русланової та її покровителя Жукова багато шляхів до скарбів. Ось ще один. Гітлерівці грабували наші музеї і награбоване добро вивозили до Німеччини. Потім до Німеччини прийшли визволителі та награбовані цінності привласнили. Якийсь товариш з «Літературної Газети» (5 серпня 1992) вважає таку практику природною: «В деяке виправдання чудової співачки Русланової зазначу не тільки її гарний смак, але й ту безперечну обставину, що привезені нею з Німеччини "32 справжні малярські полотна" належали у своїй більшості пензлю видатних російських художників (Рєпіна, Левітана, Айвазовського, Шишкіна та інших), які у свою чергу, вивезені нацистськими окупантами з Росії та України».

Ось так. Якщо гітлерівці вивезли з наших музеїв скарби, отже, вони мародери. А якщо після того Русланова привласнила вкрадене гітлерівцями надбання України та Росії, то ці цінності вважаються вже «відмитими» і тому ніби вже й не краденими.

Мене тільки питання цікавить: за які такі заслуги командувач 1-го Білоруського фронту Маршал Радянського Союзу Г. К. Жуков незаконно нагороджував соціалістичного соловейка бойовими орденами та ще й дозволяв їй нишпорити по сховищах трофейного майна, забирати все, що подобається, і безперешкодно вивозити на свої численні квартири, палаци і дачі?

Сам Георгій Костянтинович Жуков теж не губився. Він сам був великим знавцем і цінителем мистецтва. Він теж був збирачем. У його колекції були картини із зібрання Дрезденської галереї. Тут вже, ясна річ, обійшлося без тушонки. Після війни Жуков - господар підкореної Східної Німеччини. Тому: он ту голу бабу в позолоченій рамі - в мої покої! І ось цю — теж!

Тим часом, навесні 1942 року, коли подружка Жукова отоварювалась у блокадному Ленінграді, у 2-й ударній армії генерал-лейтенанта А. А. Власова лютував голод. Армія проривалася до обложеного Ленінграда, але ніхто їй назустріч не прорвався, і сусіди теж відстали. 2-а ударна армія опинилася на самоті у глибокому тилу противника. Армію треба було відводити назад, але товаришам у Кремлі шкода було залишати територію, яку 2-а ударна армія вже відвоювала. Тому був наказ триматися, хоча ніяких можливостей постачати 2-у ударну армію не було. Тут повторився той же сценарій весни 1942 року, коли Жуков загнав 33-ю армію в глибокий тил противника і кинув на погибель: постачати армію не можу, а відходити не дозволяю!

Заступника командувача Волховського фронту генерал-лейтенанта Власова кинули рятувати 2-у ударну армію. Йому належало розсьорбувати чужі помилки, промахи і злочини. На Власова поклали відповідальність за 2-у ударну армію, операцію якій він не планував, не готував, не починав і не проводив. Його поставили командувати армією, яку було неможливо постачати, в той же час не дозволялось її і відводити назад. Коли наказ на вихід з оточення нарешті був отриманий, виходити з оточення було нікому, а той, хто і міг би вийти з оточення, не міг від виснаження стояти на ногах.

Не Власов зрадив, а Власова зрадили.

В лісах під Любанню, де армія Власова тримала оборону, кора на деревах, бруньки і перші листки були обдерті на рівні людського зросту. Солдат на день отримував 50 грамів сухарних крихт. І це - все. Коні у 2-й ударній армії були з'їдені і трупи полеглих коней - теж. Були з'їдені шкіряні сумки, ремені та чоботи. Потім веселе життя скінчилося, солдатам і офіцерам перестали давати і ті 50 грамів хлібних крихт. Власов доповідав 21 червня 1942 року у штаб Волховського фронту: «Спостерігається групова смертність від голоду». Літаки скидали зовсім небагато сухарів і консервів. Все це було потрібно шукати по болотах, знаходити і здавати. Приховав банку консервів - розстріл. («Красная звезда» 28 лютого 1996)

Взагалі в Червоній Армії до розкрадачів і мародерів ставилися суворо. Солдат-фронтовик Н. Толочко свідчить: у липні 1944 року старшина артилерійської батареї 179-ї стрілецької дивізії забрав у литовського селянина коня для транспортування гармати на вогневу позицію. Дії старшини кваліфікували як мародерство. Вирок короткий: розстріл. (ВІЖ. 1992 № 1 стор.49

Військовий лікар Ольга Іваненко свідчить: 1942 рік, 238-а стрілецька дивізія, війна, спалене місто, розбитий кинутий будинок, два солдати витягують з-під руїн розбите ліжко. За цим заняттям їх застають. Їхні дії розцінюють як мародерство. Вирок у цьому випадку єдино можливий: розстріл. Вирок виносить начальник штабу полку старший лейтенант Капустянський. Йому навіть трибуналу не треба. Своєї влади достатньо. («Русская мысль» 21 червня 2001).

Подібних випадків я можу розповісти тисячі з посиланнями на конкретних свідків, на архівні документи, публікації, листи фронтовиків.

А соціалістична соловейко стягнула цілу картинну галерею. І це не просто полотна - це національне надбання Росії та України. Але їй можна пробачити - вона подруга майже святого Георгія, видатного полководця ХХ століття.

7.

У 1948 році Тєлєгіна, Крюкова, Русланову посадили. Сиділи вони з комфортом. Піаністка Т. Баришнікова розповіла про появу Русланової в табірному бараці: «в мавп’ячій шубі з чорно-бурими манжетами, в чоботях з найтоншого шевро, у величезній пуховій білій шалі». («Русская мысль» 8 лютого 2001) У такому вбранні сибірські морози не страшні. З-к Русланова красувалася по таборах і пересилках у таких вбраннях (вивезених зі звільненої Німеччини), які не снилися не те, що дружині начальника Озерлагу, а й дружині першого секретаря Іркутського обкому комуністичної партії. Зрозуміло, що з-к Русланова стояла на спеціальному постачанні і мала безліч привілеїв. По крайній мірі, рейки вона на собі не тягала і тачку не котила.

Сиділа вся ця весела компанія в курортних умовах і дуже недовго. Незабаром дивна смерть спіткала секретаря ЦК товариша Жданова Андрія Олександровича, який намагався наводити порядок у країні. Був заарештований міністр державної безпеки генерал-полковник Абакумов. Потім, дуже дивною смертю помер і Сталін. І тут же Тєлєгіна, Крюкова і Русланову випустили. Судді, які цих злодіїв, мародерів і розкрадачів судили, тут же їх і виправдали.

А чому? За нововиявленими обставинами.

Що ж це за обставини такі відкрилися? Слідчі справи друзів Жукова цього не уточнюють. Відкрилися обставини, і все тут - виходьте, товариші, з в'язниці.

Але гадати про причини швидкого звільнення довго не доводиться. До самих вершин влади прорвався товариш Жуков. Ось це й були ті самі нововиявлені обставини. А тому злодійкуваті друзі й соратники великого стратега були урочисто випущені на волю.

Ось тут і з'ясувалося, що все-таки гнав товариш Тєлєгін ешелон краденого добра не для улюблених земляків, а для себе. Вийшовши з в'язниці, він зажадав, щоб ешелон з добром повернули не землякам, а йому особисто. Виникла дивна ситуація. З одного боку, генерал-лейтенант Тєлєгін - злодій, мародер, розкрадач трофейного майна. З іншого боку, за наказом Жукова він випущений з в'язниці, судимість з нього знята. Виходить, що він начебто вже й не злодій, і не мародер. Що ж робити з конфіскованим ешелоном трофейного майна? Якщо визнати, що Тєлєгін не злодій, отже, конфіскований ешелон з трофейним майном належав йому, значить треба Тєлєгіну ешелон з добром повернути або відшкодувати вартість. Але всім зрозуміло, що радянський генерал-комуніст на свої трудові заощадження не міг купити навіть один 60-тонний вагон шовкової жіночої білизни. А тут — ешелон.

У Головній військовій прокуратурі та Генеральній прокуратурі СРСР було знайдене соломонове рішення. Генерал-лейтенанту Тєлєгіну оголосили: ти не злодій, ти чесна людина, живи на волі, але ешелон з трофейним майном ти вкрав, тому ми його тобі повернути не можемо. Головний військовий прокурор Радянської Армії генерал-лейтенант А. А. Чепцов «від імені Генерального прокурора СРСР Руденка недвозначно нагадав наполегливому скаржнику, що речі, які він вимагає повернути, "придбані незаконним шляхом", а тому поверненню не підлягають.» (ВИЖ 1989 № 6 стор 82)

Свої скарби зажадала назад і Лідія Русланова. За конфісковану шкатулку з діамантами їй запропонували компенсацію в 100 тисяч рублів. «А вона вимагала мільйон. За словами Л. Русланової, серед прикрас, вилучених у неї, були унікальні вироби, і вартість шкатулки, де зберігалися ці цінності, становила 2 мільйони.» («Русская мысль». 22 лютого 2001)

Що таке два мільйони рублів за поняттями 1948 року, коли Русланову заарештували? Після грошової реформи 1947 року і до 1953 року, коли Русланову випустили з в'язниці, інфляційних тенденцій фактично не спостерігалося. Тепер згадаємо наведений вище уривок з листа генерал-полковника І. А. Сєрова Сталіну 8 лютого 1948: генерал МДБ в той час отримував 5-6 тисяч рублів на місяць. Це - 60-72 тисячі на рік. З цього випливає, що генералу-чекістові треба було від 28 до 33 років заарештовувати людей, допитувати їх і катувати, рвати їм нігті і ніздрі, ламати їм хребти, палити села, розстрілювати заручників і полонених офіцерів, гнати своїх і чужих ешелонами в табори і на розстріл, щоб зібрати грошей на одну скриньку Русланової. Ясна річ, усі ці роки генерал-чекіст мав би всі отримані гроші складати, і ні копійки не витрачати.

За доброю комуністичною традицією армійський офіцер і генерал отримував рівно вдвічі менше, ніж чекіст, який мав рівну кількість зірок на погонах. Отже, армійському генералові, щоб зібрати грошей на одну таку скриньку треба було командувати дивізією або корпусом вдвічі більше часу - від 56 до 66 років. І нічого не витрачати.

Донька великої співачки і героїчного генерала Маргарита Володимирівна Крюкова в тій же статті, в якій повідомляється про вартість шкатулки з діамантами у два мільйони рублів, продовжує розповідь про свого чесного батька: «В. Крюков за все своє життя не міг відрізнити діамант від кругляка: коло його інтересів лежало в іншій площині. Він був розумною, освіченою людиною. І особливою його слабкістю була російська класична література, а на чому він сидів і спав, для нього не становило ніякого інтересу». («Русская мысль». 22 лютого 2001)

Слабкому на класичну літературу генералу Крюкову було все одно з чого їсти: з мідного солдатського казанка чи з алюмінієвої миски. Тому він їв зі срібних тарелів із золотим орнаментом, вкрадених у Потсдамському палаці. Йому було все одно на чому їздити: на розбитому радянському автомобілі «Москвич» чи на старому іржавому велосипеді. Тому він їздив на автомобілі, який створювали для фюрера Німецького райху. Він не розрізняв діамантів від каміння. Але, мабуть, заповітну скриньку наповнював не каменюками.

8.

Ні Тєлєгін, ні Русланова, ні Крюков ніколи після звільнення не заявляли про свою невинність.

Генеральна прокуратура СРСР, підкоряючись наказам Жукова, звільнила його друзів з в'язниці. Однак у всіх офіційних документах підкреслювалося, що їм повертається лише частина майна, бо інша частина придбана шляхом грабежу, крадіжки й мародерства.

У своєму поясненні до Центрального комітету комуністичної партії Жуков не заперечував, що генерал-лейтенант Тєлєгін крав.

І ось тепер проблема нашим агітаторам: як виправдати мародерів, грабіжників і злодіїв Тєлєгіна, Крюкова, Русланову? Аж надто брудне оточення у кандидата в святі Георгія виходить.

Виправдання мародерам знайшли швидко. І не одне.

Виправдання перше: вони брали тільки гарні речі, у них художній смак. Це їх виправдовує. Діаманти менше двох каратів вони не брали. Чи це не свідчення відмінного смаку? Чи це не виправдання нещасним жертвам сталінізму? Цей аргумент мені подобається. За часів Єльцина був розграбований Алмазний фонд Росії. Дійшло до того, що дирекція була змушена влаштувати виставку. Треба було показати: розкрадено багато чого, але дещо все-таки ще залишилося. Давайте ж оголосимо, що шукати розкрадачів Алмазного фонду Росії нема чого, бо брали вони не всяку погань, а речі дійсно цінні, гарні та й просто чудові. За відмінний смак давайте їх пошкодуємо.

Виправдання друге: Крюков, Тєлєгін, Русланова - друзі Жукова. А друзям майже святого прощається все. Як і самому майже святому Георгію.

Виправдання третє: Русланова оголосила, що все добро належить її чоловікові Крюкову. І її простили. А її чоловік Крюков оголосив, що все добро належить його дружині Руслановій. Тоді і його довелося пробачити.

Після арешту слідчий майор Гришаєв допитував Русланову:

Слідчий: Матеріалами слідства ви викриваєтесь у тому, що під час перебування в Німеччині займалися здирством і привласненням трофейного майна у великих масштабах. Чи визнаєте ви це?

Русланова різко відповідає, що не визнає.

Слідчий: Але при обшуку на вашій дачі вилучено велику кількість цінностей і майна. Звідки?

Русланова: Це майно належить моєму чоловікові. А йому його прислали в подарунок з Німеччини. Цілком ймовірно, товариші по службі. (А. Бушков. Росія, якої не було. Стор. 560.)

У 1951 році Крюков на суді у всьому зізнався. Але незабаром, у 1953 році, Жуков виявився біля самої вершини влади, він наказав всіх своїх друзів з в'язниць випустити, а їхні справи переглянути і провести «додаткову перевірку». Покірні прокурори справи тут же переглянули. Ось результат перегляду:

«Не заперечував Крюков в суді свою провину і в розкраданні державного майна. У той же час, як зазначається у висновку Головної військової прокуратури, складеної за результатами проведеної в 1953 році додаткової перевірки, вилучені при арешті Крюкова цінності належали його дружині — Руслановій Л. А., придбані нею на особисті гроші». (Н. Смирнов. Аж до вищої міри. Стор. 156-157)

Коло замкнулося. Вийшов старий єврейський анекдот на російський лад.

– Громадянине Крюков, де ви берете стільки грошей?

– В тумбочці.

– А хто їх туди кладе?

– Дружина Лідія Русланова.

– А де вона їх бере?

– Я їй даю.

– А ви де берете?

– Громадянине слідчий, я ж вже відповів: у тумбочці.

Мораль ось яка. Кому - війна, а кому - мати рідна. Не могли друзі Жукова утримувати підпільний бордель в медсанбаті 2-го гвардійського кавалерійського корпусу, не могли красти на війні так відкрито і нахабно, якби не мали над собою захисника в особі заступника Верховного Головнокомандувача Маршала Радянського Союзу Жукова.

В сучасній російській мові для такої ситуації є спеціальний термін — дах.