Тягар пристрастей людських

117

Філіп написав Ательні і повідомив, що знайшов тимчасове місце у Дорсетширі, і незабаром отримав від нього відповідь. Листа було написано у звичному формальному тоні, помережаному помпезними епітетами, наче перську діадему коштовним камінням, і виконано прекрасним почерком (гордістю свого господаря), який нагадував готичні літери і так само важко піддавався розшифровці. Ательні пропонував Філіпові приєднатися до нього та його родини на хмільнику в Кенті, куди вони вирушали щороку, і для більшої переконливості додавав безліч гарних і незрозумілих слів про Філіпову душу і звивисті вусики хмелю. Кері негайно відповів і пообіцяв приїхати до них, щойно звільниться. Він відчував особливу прихильність до острова Танет, попри те що народився не тут. Від думки про можливість провести два тижні так близько до землі і в умовах, що завдяки синяві неба стають такими ж ідеальними, як оливкові гаї Аркадії, він загорівся ентузіазмом.

Чотири тижні практики у Фернлі промайнули швидко. Нове містечко височіло на стрімчаку, вілли з червоної цегли вишикувалися навколо майданчиків для гольфу, а великий готель нещодавно розчахнув свої двері для відвідувачів, що приїхали сюди влітку; однак Філіп нечасто зазирав сюди. У гавані внизу розкинулася чарівна плутанина маленьких кам’яних будиночків, зведених у минулому столітті, а вузенькі вулички круто дряпалися вгору, створюючи атмосферу старовини і збурюючи уяву. Біля крайки води виструнчилися чепурні будиночки з охайними крихітними садочками перед вікнами; тут жили колишні капітани торгівельних суден, що вже вийшли на пенсію, та матері чи вдови чоловіків, які заробляли собі на життя у морі; усе навколо дихало оригінальністю і спокоєм. До маленької гавані заходили кораблі з невеликою вантажопідйомністю з Іспанії та Леванту, але час від часу вітри романтики заносили сюди самотній вітрильник. Філіп згадував невеличку брудну гавань у Блекстейблі з кораблями-вугільниками, і думав, що саме там у нього народилося бажання (котре тепер переросло у пристрасть) побачити східні країни і залиті сонячним сяйвом острови в тропічних морях. А тут ти почувався ближчим до нескореного просторого океану, ніж на узбережжі Північного моря, яке завжди здавалося затиснутим у рамки; тут ти міг дивитися на гладеньку широчінь і дихати на повні груди. Саме тут західний вітер, любий м’який солоний вітер Англії, сповнював серце піднесенням, і водночас воно тануло від ніжності.

Одного вечора (саме йшов останній тиждень перебування Філіпа на посаді помічника доктора Сауса), коли літній лікар і Філіп виписували рецепти, до дверей хірургії підбігла дитина. Це була маленька дівчинка в лахмітті, з брудним обличчям і босими ніжками. Філіп відчинив двері.

— Будь ласка, сер, ви можете негайно піти до місіс Флетчер із Айві-лейн?

— Що сталося з місіс Флетчер? — гукнув доктор Саус своїм скрипучим голосом.

Дитина не звернула на нього жодної уваги і знову звернулася до Філіпа:

— Будь ласка, сер, із її маленьким хлопчиком стався нещасний випадок, чи не могли б ви негайно прийти?

— Перекажи місіс Флетчер, що я йду, — крикнув доктор Саус.

Маленька дівчинка на кілька секунд завагалася і стояла, дивлячись на Філіпа та запхавши брудний палець до брудного ротика.

— У чому річ, дитинко? — поцікавився Філіп, усміхнувшись.

— Будь ласка, сер, місіс Флетчер питала, чи прийде новий лікар? — З амбулаторії почувся якийсь звук, і доктор Саус вийшов до коридору.

— То мною місіс Флетчер незадоволена? — прогарчав він. — Я лікував місіс Флетчер із того дня, коли вона народилася. То хіба я недостатньо вправний, щоб вилікувати її брудного шмаркача?

Якусь мить здавалося, що дівчинка ось-ось заплаче, а потім, гарненько все обдумавши, вона навмисно показала докторові Саусу язика і, поки він остовпіло стояв, щодуху кинулася геть. Філіп бачив, що це дошкулило літньому джентльменові.

— Ви маєте змучений вигляд, а шлях до Айві-лейн неблизький, — зауважив Філіп, намагаючись підкинути лікареві причину не йти туди самому.

Доктор Саус коротко буркнув:

— Той, хто звик ходити на двох ногах, дістанеться туди значно швидше, дідько забирай, ніж той, у кого є лише півтори.

Філіп почервонів і кілька секунд стояв мовчки.

— То ви хочете, щоб я пішов туди чи підете самі? — запитав він нарешті холодно.

— Який сенс у тому, що я піду. Вони хочуть бачити вас.

Філіп узяв свій капелюх і пішов до пацієнта. Коли він повернувся, було близько восьмої вечора. Доктор Саус стояв у їдальні, повернувшись спиною до каміна.

— Вас довго не було, — сказав він.

— Перепрошую. Чому ви не сідали вечеряти?

— Тому що вирішив почекати. Увесь цей час ви були у місіс Флетчер?

— Ні, боюся, що не весь. На зворотному шляху я зупинився, щоб помилуватися заходом сонця, і забув про час.

Доктор Саус не відповів, а слуга приніс смажені шпроти. Філіп узявся за них із відмінним апетитом. Раптом доктор Саус приголомшив його запитанням:

— Чому ви дивилися на захід сонця?

Філіп відповів із набитим ротом:

— Тому що почувався щасливим.

Доктор Саус якось дивно на нього подивився, і на його старому втомленому обличчі з’явилася подоба усмішки. Вони мовчки доїли вечерю, однак після того, як покоївка принесла їм портвейн і вийшла з кімнати, чоловік відкинувся на стільці та увіп’явся поглядом у молодика.

— Схоже, вас трохи вкололо, коли я згадав про вашу хвору ногу, мій юний друже? — поцікавився він.

— Люди завжди ображають мене, навмисно чи мимохіть, коли гніваються.

— Гадаю, вони знають, що це ваше болюче місце.

Філіп повернувся до чоловіка і впевнено подивився йому увічі:

— Ви неабияк задоволені цим відкриттям?

Лікар не відповів, але придушено фиркнув; утім, у його веселощах була якась гіркота. Вони трохи посиділи, дивлячись один на одного, потім доктор Саус неабияк здивував Філіпа.

— Чому б вам не залишитися тут, тоді я зможу позбутися цього клятого дурня з його свинкою.

— Дуже люб’язно з вашого боку, але я сподіваюся, що восени отримаю місце в шпиталі. У майбутньому це допоможе мені знайти іншу роботу.

— Я пропоную вам партнерство, — дратівливо буркнув доктор Саус.

— Чому? — здивовано запитав Кері.

— Схоже, там внизу вас люблять.

— Не думаю, що це якось пов’язано з вашим схваленням, — сухо кинув Філіп.

— Ви гадаєте, наче після сорока років практики мене обходить, чи цінують пацієнти мого помічника більше за мене? Ні, мій друже. Між мною та моїми пацієнтами немає жодних сантиментів. Я не чекаю вдячності від них, я чекаю, що вони заплатять мені мій гонорар. Ну, що ви на це скажете?

Філіп не відповів не тому, що обдумував його пропозицію, а через те, що був приголомшений. Безумовно, ніхто не пропонує партнерство лікарю, який щойно отримав диплом; і він із подивом зрозумів (хоча нічого не змусило б його промовити це вголос), що подобається доктору Саусу. Кері уявив, як здивується секретар у шпиталі Святого Луки, коли він йому розповість.

— Практика дає приблизно сім сотень прибутку на рік. Ми можемо домовитися просто зараз, скільки коштуватиме ваша частка, і ви поступово виплачуватимете мені її. А коли я помру, ви успадкуєте справу. Здається, це краще, ніж тинятися шпиталями два чи три роки, а потім працювати, поки не вдасться влаштувати власну справу.

Філіп знав, що люди його професії здебільшого вхопилися б за такий шанс; лікарів було занадто багато, і Кері чудово знав, що половина з них радо погодилися б навіть на таку скромну платню.

— Мені страшенно шкода, але я не можу, — озвався він. — Прийняти пропозицію означає забути про все, чого я прагнув роками. Як не крути, часи були скрутні, але переді мною завжди майоріла надія отримати диплом і вирушити в мандри; і тепер, коли я прокидаюсь уранці, в мене аж усе тіло свербить — байдуже куди податися, головне, щоб це були місця, де я не бував раніше.

Тепер мета здавалася дуже близькою. Усередині наступного року Філіп завершить свою практику в шпиталі Святого Луки, а потім поїде до Іспанії; він може дозволити собі провести там кілька місяців, роз’їжджаючи країною, що асоціювалася з романтикою, а потім застрибнути на корабель і податися на схід. Перед ним простягалося життя, і можна було не лічити годин. Філіп міг мандрувати, скільки йому заманеться, у незвичних місцях, серед чужих людей, що живуть незнайомим життям. Він не знав, чого шукає і що на нього чекає у подорожах, але відчував, що дізнається багато нового про життя й отримає кілька підказок до загадки, яку він намагався розгадати і щоразу заплутувався ще більше. Навіть якщо він нічого не знайде, то втамує неспокій, що пожирає душу. Однак доктор Саус повівся із ним надзвичайно люб’язно, і було неввічливо відмовляти чоловікові без поважної причини. Саме тому Філіп, як завжди, сором’язливо і, намагаючись звучати якомога офіційніше, взявся пояснювати, чому для нього так важливо здійснити давно виплекані плани.

Доктор Саус слухав мовчки, але у його старому проникливому погляді з’явилася якась ніжність. Чоловік не наполягав, аби Кері прийняв його пропозицію, і це зробило його ще доброзичливішим в очах хлопця. Милосердя часто буває справжнім тираном. Схоже, лікаря переконали Філіпові причини. Облишивши цю тему, доктор Саус завів розмову про власну юність; він служив у Королівському флоті і так прив’язався до моря, що, звільнившись, вирішив оселитися у Фернлі. Він розповів Кері про своє минуле в Тихому океані та пригоди в Китаї. Доктор Саус брав участь в експедиції проти мисливців за головами на Борнео і пам’ятав Самоа з часів його незалежності. Він потроху відкривався Філіпові. Доктор Саус був удівцем, його дружина померла тридцять років тому, а донька побралася з фермером із Родезії; батько з чоловіком посварилися, тож вона десять років не навідувалася до Англії. Він жив так, наче ніколи не мав ані дітей, ані дружини і був страшенно самотнім. Його похмурість була звичайнісінькою маскою, за якою чоловік ховав гірке розчарування. Філіпові було страшенно сумно дивитися, як лікар чекає своєї смерті, чекає без нетерпіння, навпаки — неохоче, він ненавидить старість і не може змиритися з обмеженнями, які накладає на нього вік, однак відчуває, що смерть — єдиний порятунок від гіркоти життя. Їхні з Філіпом шляхи перетнулися, у старому прокинулася природна прихильність, котру, здавалося, вбила розлука з донькою (у сварці вона стала на бік свого чоловіка, а онуків доктор Саус ніколи не бачив), і привернула його до молодого помічника. Спершу чоловік сердився і переконував себе, що це ознака старечої слабкості, але в Кері було щось, що його приваблювало. Незабаром доктор Саус почав помічати за собою, що усміхається без жодної на те причини. Кері йому не набридав. Раз чи два Філіп клав руку йому на плече: ближчої ласки старий не відчував, відколи його донька багато років тому поїхала з Англії. Коли Філіпові настав час від’їжджати, лікар схотів провести його до станції і раптом відчув себе страшенно засмученим.

— Я чудово провів тут час, — сказав Філіп. — Ви були зі мною страшенно люб’язні.

— Гадаю, ви радієте, що час їхати.

— Тут я насолоджувався кожним днем.

— Але ви хочете піти в широкий світ? Ах, ви ще молодий. — Чоловік трохи повагався. — Я хочу, щоб ви пам’ятали: якщо передумаєте, моя пропозиція досі чинна.

— Це страшенно люб’язно з вашого боку.

Через вікно вагона Філіп потиснув лікареві руку, і потяг помчав його геть від станції. Філіп подумав про два тижні, які збирався провести на хмільнику: думка про зустріч із друзями зігрівала його, і він тішився погожій днині. А доктор Саус повільно почовгав до свого порожнього будинку. Він почувався дуже старим і самотнім.