Тягар пристрастей людських

119

Філіп не мав власного кошика і сидів разом із Саллі. Джейн здавалося неприпустимим, що він допомагає не їй, а старшій сестрі, і Кері пообіцяв позбирати хміль для неї, щойно Саллі наповнить свій кошик, а дівчина була майже такою ж вправною, як мати.

— У вас від шиття не болять руки? — поцікавився Кері.

— О, ні. Шиття полюбляє ніжні руки. Із тієї ж причини жінки краще за чоловіків збирають урожай. Якщо руки жорсткі, а пальці не гнуться, то зібрати щось швидко точно не вдасться.

Він полюбляв спостерігати за її спритними руками, а тепер дівчина теж дивилася на нього якось так по-материнськи, що це водночас дратувало і зачаровувало. Спочатку він працював незграбно, і вона посміювалася з нього. Коли Саллі нахилилася, щоб показати Філіпу, як краще збирати хміль одразу з цілого рядка рослин, їхні руки зустрілися. Кері здивувався, помітивши, що дівчина зашарілася. Він не міг переконати себе, що вона — жінка, адже пам’ятав її підлітком і досі вважав дитиною, хоча численні залицяльники Саллі свідчили, що вона вже не дитина. Попри те що вони були тут лише кілька днів, один із кузенів дівчини поводився з нею так люб’язно, що Саллі довелося вислухати від інших чимало кепкувань. Його звали Пітер Ґенн, це був син сестри місіс Ательні, котра вийшла заміж за фермера, що жив неподалік від Ферне. Усі навколо знали, чому хлопець щодня обов’язково минає хмільник.

О восьмій годині ріжок запросив на сніданок, і всі з’їли його з неабияким апетитом, попри те що місіс Ательні стверджувала, що вони його не заслужили. Потім усі повернулися до роботи і працювали до полудня, коли ріжок покликав на обід. У перервах з’являвся зважувач і ходив від мішка до мішка, записуючи спочатку в свою книжку, а потім у документи збирачів хмелю, скільки бушелів було зібрано. Коли мішок наповнювався, хміль із нього відміряли кошиками в один бушель кожен, а далі пересипали врожай до велетенської сумки, яку називали торбою. Потім зважувач разом із носієм потягнули торбу і завантажили її у свій фургон. Повернувся містер Ательні з байками про те, скільки врожаю зібрали міс Хіс чи містер Джонс, і благаючи свою родину побити їхній рекорд; він завжди хотів бути найкращим, і часом його ентузіазм не вщухав годинами. Але чоловік любив ті заняття, котрі давали нагоду продемонструвати красу своїх рук, якими він страшенно пишався, і витрачав чимало часу на манікюр. Він розповідав Філіпові, витягуючи свої конусоподібні пальці, що іспанські вельможі завжди спали в промаслених рукавичках, аби захистити білість своєї шкіри. «Рука, що стиснула горло Європи, — драматично зауважував він, — була вишуканою і своєю формою нагадувала жіночу». Після цих слів він дивився на свої власні кисті, що обережно збирали хміль, і самовдоволено зітхав. Втомившись від цього заняття, містер Ательні скручував собі цигарку і читав Філіпові лекцію з мистецтва та літератури. Спека по обіді була безжальною. Робота просувалася не так активно, і балачки стихали. Невтомна ранкова балаканина виснажувалася до уривчастих зауважень. У Саллі над верхньою губою виступали крихітні крапельки поту; працюючи, вона трохи розтуляла вуста. Дівчина нагадувала трояндовий бутон, що перетворився на справжню квітку.

Кінець зміни залежав від печі для сушіння хмелю. Часом вона наповнювалася рано, і зібраний до третьої чи четвертої години хміль міг сушитися цілу ніч. Тоді робота припинялася. Зазвичай останнє зважування відбувалося о п’ятій. Коли мішки зважували, люди збиралися групками, забирали свої інструменти і, знову жваво теревенячи після завершення роботи, неквапливо виходили з саду. Жінки поверталися до хатинок, де на них чекало прибирання і готування вечері, а чоловіки здебільшого прямували до шинку. Після робочого дня келих пива ставав справжнім задоволенням.

Мішок родини Ательні зважували останнім. Коли нарешті прийшов зважувач, місіс Ательні з полегшенням зітхнула і потягнулася: вона кілька годин просиділа в одній позі, і тіло затерпло.

— А тепер ходімо до «Веселого матроса», — запропонував Ательні. — Щоденних ритуалів слід неодмінно дотримуватися, і немає нічого святішого за них.

— Ательні, прихопи з собою глечик, — попросила дружина, — і принеси до вечері півтори пінти.

Вона відрахувала йому мідяк за мідяком необхідну суму. Біля шинквасу вже було досить людно. Підлога під розставленими по колу лавицями була посипана піском, а на стінах висіли фотографії боксерів вікторіанської епохи. Шинкар знав імена всіх своїх відвідувачів і, перехилившись через шинквас, усміхався двом юнакам, які кидали кільця на палицю, що стирчала з підлоги: щоразу, коли кільце не потрапляло в ціль, решта компанії радісно гомоніла. Для нових гостей швидко звільнили місце. Філіп опинився між старим робітником у вельветових штанах, перев’язаних під колінами, та сімнадцятирічним юнаком із блискучим обличчям та ретельно приклеєним на червоне чоло локоном. Ательні наполягав, що хоче спробувати свій хист до кидання кілець. Він підкріпився половиною пінти пива і виграв змагання. Випивши за здоров’я тих, хто програв, Ательні зауважив:

— Я швидше переможу тут, ніж на Дербі, мій хлопчику.

У своєму капелюсі з широкими крисами та загостреною бородою чоловік виглядав чужаком серед цих селян; очевидно було, що вони вважають його диваком; однак його настрій був таким гарним, а ентузіазм таким запальним, що неможливо було його не полюбити.

Люди жваво базікали. Селяни здебільшого розмовляли з тягучим повільним акцентом мешканців острова Танет і гучно реготали з витівок місцевих жартівників. Яка приємна компанія! Лише бездушна людина не прикипіла б серцем до цих чолов’яг. Філіпів погляд майнув до віконець, за якими досі було сонячно та ясно; на них висіли коротенькі білі фіраночки, зав’язані червоними стрічками так само, як на вікнах котеджу, а на підвіконнях стояли горщики з геранню. Коли прийшов час, усі ледацюги один за одним піднялися та повернулися на луку, де готувалася вечеря.

— Підозрюю, що вам уже хочеться лягти, — озвався до Філіпа містер Ательні. — Ви не звикли вставати о п’ятій та працювати цілий день на свіжому повітрі.

— Ви підете з нами поплавати, дядьку Філе? — закричали хлопчики.

— Авжеж.

Кері почувався стомленим і щасливим. Після вечері, обіпершись на стільці без спинки об стіну хатинки, Філіп запалив люльку і вдивлявся у темряву. Саллі була зайнята. Вона заходила в хатинку і поверталася надвір, а він мимохіть спостерігав за її методичними діями. Його увагу привернула хода дівчини: вона була не надто граціозною, проте легкою і впевненою; нога рухалася вперед від стегна, а стопи, схоже, свідомо торкалися землі. Ательні пішов попліткувати з кимось із сусідів, і раптом Філіп почув, як його дружина промовила вголос, ні до кого не звертаючись:

— Ось тобі маєш, у нас закінчився чай, і я хотіла відправити Ательні забігти до місіс Блек та купити трохи. — Жінка змовкла, а потім додала вже голосніше: — Саллі, біжи до місіс Блек та принеси мені півфунта чаю, добре? Наш уже майже закінчився.

— Гаразд, мамо.

Місіс Блек мала котедж за півмилі від них уздовж дороги і влаштувала там поштове відділення й універсальну крамничку. Саллі вийшла з хатинки, розкасуючи рукави.

— Хочете, я піду з вами? — запропонував Філіп.

— Не завдавайте собі клопоту, я не боюся йти сама.

— Я й не думав, що ви боїтеся; але скоро лягатиму спати і збирався трохи розім’яти ноги.

Саллі не відповіла, і вони пішли разом. Дорога була білою й тихою. Тишу літньої ночі не порушував жодний звук. Вони теж майже не розмовляли.

— Навіть зараз іще досить спекотно, чи не так? — озвався Філіп.

— Мені ця пора року здається дивовижною.

У їхньому мовчанні не було нічого незручного. Навпаки, здавалося приємним іти кудись поруч і не потребувати жодних слів. Раптом на сходах біля живої загорожі вони почули бурмотіння голосів і побачили в темряві силуети двох людей. Вони сиділи, притиснувшись одне до одного, й не поворушилися, коли Філіп і Саллі пройшли повз них.

— Цікаво, хто це був? — сказала Саллі.

— Схоже, вони по-справжньому щасливі. Правда?

— Підозрюю, що вони теж вважають нас коханцями.

У котеджі перед ними світилися вікна, і за хвилину вони увійшли до невеличкої крамнички. На мить їх засліпило яскраве світло.

— Ви сьогодні пізно, — зауважила місіс Блек. — Я вже збиралася зачинятися. — Вона глипнула на годинник. — Майже дев’ята.

Саллі попросила півфунта чаю (місіс Ательні ніколи не могла змусити себе купити більше ніж півфунта чогось), і вони рушили в зворотному напрямку. Час від часу в темряві коротко й різко скрикувала якась тварина, але здавалося, наче вона лише хоче підкреслити тишу.

— Здається, якщо завмерти, можна почути море, — сказала Саллі.

Вони нашорошили вуха, й уява одразу намалювала ледь чутний звук, із яким невеликі хвилі набігають на гальку. Коли вони вдруге минали східці, закохані досі були там, але цього разу вони не розмовляли, а обіймалися — чоловікові вуста притискалися до дівочих.

— Схоже, вони дуже зайняті, — пожартувала Саллі.

Вони повернули за ріг, і теплий вітер на мить торкнувся їхніх облич. Від землі ширилася свіжість. Ця тремтяча ніч була якоюсь дивною, і здавалося, наче щось невідоме причаїлося і чекає: тиша раптом набрякла змістом. Філіп відчув у серці щось дивне: щось переповнювало його, і воно ледь не топилося (банальні фрази надзвичайно точно описували цей дивний стан); він почувався щасливим, схвильованим і нетерплячим. Раптом згадалися рядки, в яких Джессіка та Лоренцо[344] бурмотіли одне одному мелодійні слова, шукаючи межу одне одного; у химерних образах, що зачудували Філіпа, їхня пристрасть здавалася чистою та яскравою. Він не знав, що було такого в повітрі, що всі його почуття наїжачилися; він відчував, що перетворився на суцільну душу, готову насолоджуватися пахощами, звуками і смаками землі. Ніколи раніше Кері не відчував такої вишуканої готовності сприймати красу. Він боявся, що Саллі промовить слово і зруйнує чари, і водночас мріяв почути її голос, але дівчина мовчала. Глибокий багатий дівочий голос всотав у себе голос сільської ночі.

Вони дійшли до поля, через яке Саллі мала повернутися до хатинки. Філіп пішов уперед, щоб відчинити для неї ворота.

— Ну, що ж, гадаю, тут я з вами попрощаюся.

— Дякую, що пройшли стільки зі мною.

Саллі простягнула хлопцеві руку і, торкнувшись її, він сказав:

— Якщо ваша ласка, поцілуйте мене, як цілуєте родичів, бажаючи їм на добраніч.

— Я не проти, — озвалася дівчина.

Філіп просто пожартував. Він хотів поцілувати її лише тому, що почувався щасливим, дівчина поруч гарно виглядала, а ніч була такою прекрасною.

— Отже, на добраніч, — сказав він, тихенько засміявшись, і притягнув дівчину до себе.

Вона підставила йому теплі, повні м’які вуста. Кері трохи нахилився до їхнього пуп’янку, а потім, сам не розуміючи чому, стиснув дівчину в обіймах. Саллі мовчки піддалася. Її тіло було міцним і сильним. Філіп відчував, як б’ється навпроти його грудей її серце. А потім він утратив голову. Почуття наповнили його, наче невпинні потоки води, і він потягнув дівчину в темну місцину під живоплотом.