Тягар пристрастей людських

56

Він не міг викинути її з голови. Розгнівано посміювався над власною дурістю: просто смішно перейматися через слова якоїсь дрібної хворобливої офіціантки, однак вони його чомусь принизили. Про це приниження не знав ніхто, крім Дансфорда, та й той незабаром забув, але Філіп відчував, що не заспокоїться, поки не зітре це зі своєї пам’яті, і вигадував, як цього краще домогтися. Кері вирішив ходити до кафе кожного дня; вочевидь, він справив на Мілдред погане враження, але тепер придумає, як це виправити, — він більше не скаже нічого, що могло б зачепити навіть найприскіпливішу людину. Філіп так і зробив, але це не дало жодного результату. Коли він заходив і бажав доброго вечора, дівчина відповідала тими ж словами, але якось раз він не сказав нічого, аби подивитися, що вона робитиме, і Мілдред теж промовчала. Подумки Філіп вилаяв її словом, яким часто називають жінок, але нечасто користуються в пристойному товаристві, а потім із незворушним обличчям замовив чай. Вирішивши не озиватися більше жодним словом, він вийшов із кафе не попрощавшись. Він пообіцяв собі, що більше ніколи там не з’явиться, але наступного дня, коли прийшов час пити чай, не міг заспокоїтися. Філіп спробував зайняти думки чимось іншим, але впоратися з ними не вдавалося. Кінець кінцем він розпачливо вигукнув:

— Зрештою, не бачу причин, чому б не піти, якщо мені хочеться.

Внутрішня боротьба тривала довго, і до кафе він увійшов о сьомій.

— Я вже думала, ви не прийдете, — зізналася дівчина, коли він сів за столик.

Філіпове серце загупало в грудях, і він відчув, як шаріється.

— Я був зайнятий. Не міг прийти раніше.

— Дайте вгадаю — різали людей?

— Я ж не якийсь шкуродер.

— Ви студент, чи не так?

— Так.

Схоже, це задовольнило її цікавість. Мілдред пішла геть і, оскільки о пізній годині інших відвідувачів не було, заглибилася в бульварний роман. Це було ще до появи видань за шість пенні. У ті часи без проблем можна було купити макулатуру, написану вбогими літературними неграми[235] для малограмотних читачів. Філіп почувався піднесено — вона сама до нього озвалася, вже не за горами той день, коли настане його черга і він скаже їй все, що про неї думає. Як приємно буде сповна продемонструвати своє зверхнє ставлення. Він подивився на офіціантку. Її личко в профіль справді було чарівним; навіть дивно, як часто англійські дівчата з простих сімей виглядають так, що тобі відбирає мову, однак обличчя Мілдред було холодніше за камінь, а зелений відтінок напівпрозорої шкіри був хворобливим. Усі офіціантки були вбрані однаково — у прості чорні сукні з білими фартушками, нарукавники і невеличкі наколки[236]. Філіп знайшов у кишені половинку аркуша, накидав на папері, як вона читає, схилившись над книжкою (читаючи, Мілдред ворушила губами), і пішов із кафе, залишивши його на столі. Це була гарна ідея: наступного дня, коли Кері зайшов до кафе, дівчина йому всміхнулася:

— Я й не знала, що ви вмієте малювати, — сказала вона.

— Я два роки вивчав живопис у Парижі.

— Я показала малюнок, який ви залишили тут учора ввечері, нашій завідувачці, їй аж подих перехопило. Це я там намальована?

— Ви.

Коли Мілдред пішла за чаєм, до Філіпа підійшла інша дівчина.

— Я бачила картинку, на якій ви намалювали міс Роджерс. Дуже схоже, — похвалила вона.

Так Кері вперше почув прізвище Мілдред і звернувся до дівчини, попросивши рахунок.

— Бачу, ви знаєте, як мене звуть, — мовила вона підійшовши.

— Ваша подруга сказала мені, коли говорила про малюнок.

— Вона хоче, щоб ви її теж намалювали. Не робіть цього. Зробите раз, і доведеться робити постійно, всі хотітимуть, аби ви їх намалювали. — Потім вона без паузи додала з якоюсь дивною непослідовністю: — А де ваш молодший друг, із яким ви ходили сюди? Він що, кудись поїхав?

— Дивно, що ви його запам’ятали, — озвався Філіп.

— Він привабливий юнак.

Кері відчув, як усередині заворушилося якесь химерне почуття, назви якого він не знав. Дансфорд мав гарні кучері, рум’яне обличчя й чарівну усмішку. Філіп позаздрив його принадам.

— Ох, мій друг закохався, — пояснив він, уривчасто засміявшись.

Кульгаючи додому, Кері подумки повторював кожне слово розмови. Тепер дівчина поводилася з ним досить привітно. Якщо випаде нагода, він запропонує їй намалювати кращий портрет; він був упевнений, що Мілдред не відмовиться. У неї було цікаве обличчя, з гарненьким профілем, і навіть зеленуватий відтінок дивним чином надихав юнака. Він замислився, який це колір, і на думку одразу спав гороховий суп, однак Філіп розгнівано відігнав цю ідею і уявив бутон чайної троянди. Якщо розкрити його до того, як він розквітне, відтінок буде точнісінько таким. Кері більше не відчував до дівчини неприязні.

— А вона нічогенька, — пробурмотів він собі під ніс.

Нерозумно було ображатися на неї; безсумнівно, він сам винен; вона не хотіла поводитися грубо — варто вже звикнути, що спершу він справляє на людей неприємне враження. Філіпу лестив успіх його малюнка; тепер, дізнавшись про його невеличкий талант, Мілдред дивилася на нього зацікавленіше. Наступного дня Кері не міг знайти собі місця. Він хотів навіть пообідати в кафе, але там неодмінно було багато людей, і дівчині не вдалося б із ним поговорити. Філіп уже давно припинив пити чай із Дансфордом і рівно о пів на п’яту, десять раз подивившись на годинник, зайшов у кафе.

Мілдред сиділа до нього спиною. Вона розмовляла з німцем, якого Філіп раніше бачив тут щодня, поки два тижні тому той не зник і до сьогодні не показувався. Дівчина засміялася у відповідь на якусь його фразу. Кері подумав, що сміх у неї вульгарний, і його аж пересмикнуло. Він покликав Мілдред, але вона не звернула уваги. Тоді він погукав її ще раз, а потім, розлютившись (він був не надто терплячим), гупнув ціпком по столу. Офіціантка з похмурим виглядом підійшла до нього.

— Як справи? — поцікавився він.

— Схоже, ви неабияк поспішаєте.

Вона дивилася на нього з уже добре знайомим нахабним виглядом.

— Послухайте, що це з вами? — перепитав Філіп.

— Якщо ви люб’язно озвучите своє замовлення, я вам його принесу. А стояти тут і теревенити цілу ніч у мене немає часу.

— Чай і підсмажену булочку, — коротко кинув він.

Вона його розлютила. Коли Мілдред принесла чай, Філіп старанно читав газету «Стар», яку прихопив із собою.

— Якщо ви одразу дасте мені рахунок, я вас більше не турбуватиму, — озвався він крижаним тоном.

Дівчина написала суму, поклала листочок на стіл і повернулася до німця. Незабаром вона вже захоплено щебетала з ним. Це був чоловік середнього зросту, з круглою, характерною для німців головою й обличчям землистого кольору, на якому їжачилися пишні вуса. Він був убраний у фрак, сірі штани і носив на масивному золотому ланцюжку годинник. Філіпу здалося, що інші офіціантки кидають погляди то на нього, то на цю парочку і багатозначно перезираються. Він був переконаний, що з нього сміються, і кров усередині кипіла. Тепер він щиро ненавидів Мілдред. Філіп знав, що найкраще було б припинити сюди ходити, але не міг змиритися з думкою, що його пошили в дурні, і вигадав план, як продемонструвати дівчині свою зневагу. Наступного дня він сів за інший столик і замовив чай в іншої офіціантки. Приятель Мілдред знову був тут як тут, і вона з ним базікала, не звертаючи на Філіпа уваги. Однак Кері вибрав вдалу мить і, виходячи, пішов дівчині назустріч і подивився на неї так, наче вперше бачив. Він повторював це декілька днів, сподіваючись, що врешті-решт дівчина скористається нагодою й озветься до нього. Він чекав, що вона запитає, чому він більше не сідає за її столики, і навіть підготував образливу відповідь. Філіп знав, що смішно цим перейматися, але нічого не міг із собою вдіяти. Вона знову його перемогла. Німець раптово зник, але Філіп продовжував сідати за інші столики, а Мілдред не звертала на нього уваги. Юнак несподівано зрозумів, що всі його хитрощі залишають її байдужою; він міг продовжувати хоч до Судного дня без жодного результату.

— Я ще не закінчив, — заприсягся він собі.

Наступного дня Кері повернувся на старе місце і, коли дівчина підійшла, привітався так, наче не ігнорував її цілий тиждень. Обличчя його залишалося спокійним, але впоратися з шаленим серцебиттям не вдавалося. Публіка саме захопилася оперетами, і він не сумнівався, що Мілдред радо захоче щось подивитися.

— Послухайте, — сказав він раптово, — я хотів поцікавитися, чи не погодитеся ви якось повечеряти зі мною і подивитися «Нью-йоркську красуню». Я візьму квитки в партер.

Останню фразу він додав, щоб зацікавити дівчину. Філіп добре знав, що дівчата зазвичай сидять у театрі на гальорці, і навіть якщо їх запрошують чоловіки, вони рідко купують щось дорожче за місця на балконі. Бліде обличчя Мілдред залишалося незворушним.

— Я не проти, — сказала вона.

— Коли хочете піти?

— У четвер я звільняюся раніше.

Вони домовилися про зустріч. Мілдред жила у Герн-Гілл із тіткою. Вистава починалася о восьмій, тож о сьомій треба було повечеряти. Дівчина запропонувала Філіпу зустріти її в залі очікування другого класу на вокзалі Вікторії. Задоволення вона не виказувала і прийняла запрошення так, наче робила йому послугу. Філіп відчув невиразне роздратування.