Тягар пристрастей людських

58

Наступного дня Філіп прокинувся рано й одразу ж подумав про Мілдред. Йому спало на думку, що можна зустріти дівчину на вокзалі Вікторії і провести до кафе. Він поспіхом поголився, вдягнувся нашвидкуруч і сів на автобус до залізничної станції. Вийшовши на вокзалі за двадцять восьма, він узявся розглядати потяги. О цій ранній порі з них висипалися і розтікалися платформою натовпи службовців та продавців: усі поспішали, деякі йшли парами, час від часу з’являлася зграйка дівчат, але здебільшого люди крокували самотою. У променях ранкового світла вони були блідими, майже всі потворними та відстороненими; молодь ішла легко, наче крокувати цементною платформою було приємно, а старше покоління, стривожено насупившись, рухалося механічно.

Нарешті Філіп помітив Мілдред і радісно кинувся їй назустріч.

— Доброго ранку, — привітався він. — Я вирішив прийти і дізнатися, як ви маєтеся після вчорашнього вечора.

Дівчина була вбрана у старе коричневе пальто і матроський капелюшок. Із виразу її обличчя ставало зрозуміло, що вона не надто рада бачити Філіпа.

— Ох, зі мною все гаразд, але я не можу гаяти багато часу.

— Ви не заперечуєте, якщо я прогуляюся з вами уздовж Вікторія-стрит?

— Я вже запізнююся й мушу йти хутчіш, — озвалася офіціантка, кидаючи погляд на Філіпову хвору ногу.

Він залився багрянцем.

— Перепрошую. Не затримуватиму вас.

— Як собі хочете.

Мілдред пішла далі, а Філіп, похнюпившись, повернувся додому снідати. Він ненавидів її. Знав, що перейматися нею може тільки дурень; ця жінка була з тих, кому він був абсолютно байдужий, і, мабуть, дивилася на його ваду з огидою. Кері вирішив, що сьогодні по обіді не питиме чай у кафе, але все ж пішов туди і ненавидів себе за це. Коли він увійшов, Мілдред кивнула йому й усміхнулася.

— Здається, сьогодні вранці я була з вами дещо грубою, — сказала вона. — Розумієте, я не чекала, що ви з’явитеся, і це стало справжньою несподіванкою.

— Ой, нічого страшного.

Філіп відчув, як раптом із його плечей впав велетенський тягар, і був страшенно вдячний дівчині за кожне привітне слово.

— Чому б вам не посидіти зі мною? — запропонував він. — Однаково вас поки що ніхто не кличе.

— Я не проти.

Кері подивився на дівчину, але не міг придумати, що сказати їй; він ретельно напружував мізки, намагаючись вигадати фразу, яка допоможе затримати Мілдред якомога довше, хотів пояснити, яка важлива вона для нього, але тепер, закохавшись по-справжньому, забув, як упадати за жінками.

— Де ваш друг зі світлими вусами? Я його давненько не бачив.

— Ах, він повернувся до Бірмінґема. У нього там бізнес. А до Лондона він частенько приїздить у справах.

— Він у вас закоханий?

— Краще запитайте про це у нього, — засміялася офіціантка. — Хоча я не знаю, чи стосується вас його закоханість.

У Філіпа мало не зірвалася з язика в’їдлива відповідь, але він уже навчився стримуватися.

— Цікаво, чому ви так зі мною розмовляєте. — Ось і все, що дозволив собі сказати.

Мілдред кинула на нього байдужий погляд.

— Здається, я вас не надто хвилюю, — додав він.

— А чому мали б?

— Та ні, у вас немає жодної причини цікавитися мною.

Філіп потягнувся за газетою.

— Ну й вибуховий ви, — сказала дівчина, помітивши цей рух. — Вас дуже легко образити.

Він усміхнувся і благально подивився на Мілдред.

— Зробите мені одну послугу?

— Дивлячись яку.

— Дозвольте мені провести вас увечері на вокзал.

— Я не проти.

Випивши чаю, Філіп повернувся до свого помешкання, але о восьмій, коли кафе зачинилося, вже чекав перед дверима.

— Ви справжній дивак, — сказала Мілдред, виходячи на вулицю. — Я вас не розумію.

— Не думав, що це так складно, — ображено озвався він.

— Хтось із дівчат бачив, що ви на мене чекаєте?

— Не знаю, і мені це байдуже.

— Знаєте, вони всі з вас кепкують. Кажуть, що ви втратили через мене голову.

— Наче вас це цікавить, — пробурмотів Кері.

— Ось ви знову сваритеся.

На станції Філіп купив квиток і сказав дівчині, що відвезе її додому.

— Схоже, ви не знаєте, як збавити час, — зауважила вона.

— Гадаю, я можу гаяти його так, як мені заманеться.

Здавалося, наче вони весь час балансують на межі сварки. Правду кажучи, Філіп ненавидів себе через те, що закохався у цю дівчину. Вона, вочевидь, весь час намагалася принизити його, і з кожною новою образою всередині у нього закипала злість. Утім, того вечора Мілдред була привітною та балакучою: вона розповіла хлопцю, що її батьки померли, і натякнула, що працює для власного задоволення, а не для того, щоб заробити собі на життя.

— Моїй тітці не подобається, що я найнялася на роботу. Вдома я й так маю все найкраще. Не хочу, аби ви думали, що я мушу працювати.

Філіп знав, що вона збрехала. Вдавати з себе когось дівчину змушували міщанські погляди її класу, адже праця заради заробітку вважалася ганебною для жінки.

— У моєї родини чудові зв’язки, — повідомила Мілдред.

Філіп легенько усміхнувся, і дівчина це помітила.

— Чому ви смієтеся? — рвучко запитала вона. — Ви, може, не вірите, що це правда?

— Звичайно, вірю, — запевнив він.

Вона підозріло подивилася на нього, але одразу ж не змогла втриматися від спокуси вразити Кері розкошами, серед яких виросла.

— Мій батько завжди тримав догкарт[237], і в нас було троє служників — кухар, покоївка та двірник. Ми вирощували чарівні троянди. Вони були такі прекрасні, що люди зупинялися біля воріт і питали, чий це будинок. Звичайно, з мого боку не надто гарно, що я знаюся з усіма цими дівчатами в кафе, я до такого товариства не звикла і часом замислююся, чи не звільнитися мені через це. Не думайте, наче я не хочу працювати; це лише через людей, із якими мені доводиться спілкуватися.

У потязі вони сиділи одне навпроти одного, і Філіп, співчутливо слухаючи її, був на сьомому небі від щастя. Його зачаровувала і трохи розчулювала її naïvete[238]. На щоках у Мілдред навіть заграв ледь помітний рум’янець. Філіп подумав про те, як приємно було б поцілувати краєчок її підборіддя.

— Я одразу помітила, що ви справжній джентльмен в усьому, щойно ви зайшли до кафе. Чим займався ваш батько?

— Він був лікарем.

— Професіоналів одразу видно. Є в них щось особливе. Не знаю, що саме, але одразу це помічаю.

Від вокзалу вони пішли разом.

— Послухайте, мені хотілося б подивитися з вами ще якусь виставу, — озвався Філіп.

— Я не проти, — погодилася дівчина.

— Ви могли б хоч раз сказати «залюбки».

— Навіщо?

— Байдуже. Нумо домовимося про день. Вечір суботи вас влаштує?

— Так, нехай буде.

Вони домовилися про все інше й опинилися на розі вулиці, де жила дівчина. Вона простягнула руку, і Філіп потиснув її.

— Знаєте, мені хочеться називати вас Мілдред.

— Можете називати, якщо хочете, мені байдуже.

— А ви називатимете мене Філіп, гаразд?

— Називатиму, якщо не забуду. Звичніше звертатися до вас «містер Кері».

Він легенько притягнув Мілдред до себе, але вона відхилилася.

— Що це ви робите?

— Хіба ви не поцілуєте мене на прощання? — прошепотів Філіп.

— Безсоромець! — кинула дівчина.

Вона висмикнула руку й поспіхом кинулася до будинку.

Філіп купив квитки на суботній вечір. Сьогодні Мілдред звільнялася не раніше, ніж зазвичай, і не мала часу піти додому перевдягнутися, але вирішила принести вранці сукню з собою і швиденько причепуритися в кафе. Якщо у завідувачки буде гарний настрій, вона відпустить її о сьомій. Кері погодився прийти о чверть на восьму й чекати дівчину на вулиці. Він ледве діждався, коли настане цей день, адже сподівався, що на зворотному шляху в кебі Мілдред дозволить себе поцілувати. У кареті чоловікові зручно обійняти дівчину за талію (у цьому перевага кебів перед сучасними таксі), а така приємність була варта більше, ніж витрати на вечірні розваги.

Однак, прийшовши в суботу в кафе, щоб попити чаю й підтвердити їхні домовленості, Філіп зустрів у дверях чоловіка зі світлими вусами. Як хлопець уже знав, його звали Міллер. Це був натуралізований німець, який жив у Англії багато років і писав своє прізвище на англійський лад. Філіп чув, як той розмовляє англійською — легко і жваво, але із зовсім іншими інтонаціями. Він бачив, що німець фліртує з Мілдред, і страшенно ревнував, але заспокоював себе її холодним темпераментом, котрий зазвичай його бентежив; зважаючи на її несхильність до пристрасті, у суперника було не більше шансів, ніж у самого Кері. Однак тепер у Філіпа стиснулося серце: а що як несподівана поява Міллера якось завадить побаченню, на яке він так чекав? Він увійшов, страждаючи від поганих передчуттів. Мілдред одразу підійшла, записала замовлений чай і незабаром принесла його.

— Мені страшенно шкода, — сказала вона з виразом непідробного смутку на обличчі, — але сьогодні ввечері я не зможу з вами нікуди піти.

— Чому? — поцікавився Філіп.

— Не дивіться на мене таким колючим поглядом, — засміялася дівчина. — Я тут не винна. Моя тітка вчора захворіла, а сьогодні у її служниці вихідний, тож мені доведеться посидіти з хворою. Не можна ж залишати її саму, правда?

— Нічого страшного. Я краще проведу вас додому.

— Але ви ж купили квитки. Шкода буде змарнувати їх.

Філіп витяг квитки з кишені й демонстративно порвав.

— Навіщо ви це робите?

— Ви ж не думаєте, що я піду сам дивитися якусь недолугу музичну комедійку, чи не так? Я купив квитки лише заради вас.

— Якщо ви збираєтеся мене провести, то це неможливо.

— Ви вже домовилися з кимось іншим.

— Не знаю, про що мова. Ви — егоїст, як і всі інші. Думаєте лише про себе. Я не винна, що моя тітка нездужає.

Мілдред швидко виписала йому рахунок і пішла геть. Філіп знав про жінок надто мало, інакше йому було б відомо, що слід вірити їхній найнеоковирнішій брехні. Він вирішив прослідкувати ввечері біля кафе і напевно дізнатися, чи вийде Мілдред разом із німцем. У нього була прикра звичка все дізнаватися напевно. О сьомій Філіп влаштувався на протилежному хіднику. Він виглядав Міллера, але не побачив його. За десять хвилин із кафе вийшла Мілдред, убрана в плащ і шаль, у яких ходила з ним до шафтесберійського театру. Очевидно, додому вона не збиралася. Дівчина побачила Кері, перш ніж йому вдалося зникнути, злегка здригнулася і вирушила прямісінько до нього.

— Що ви тут робите? — поцікавилася вона.

— Дихаю свіжим повітрям, — відрубав юнак.

— Ви шпигуєте за мною, маленький брудний негіднику. А я вважала вас джентльменом.

— Гадаєте, джентльмен міг вами зацікавитися? — пробурмотів він.

Бісеня всередині наказувало Філіпу зіпсувати все ще більше. Хотілося зробити їй так само боляче, як вона зробила йому.

— Гадаю, я маю право передумати, якщо мені так заманеться. Я не обіцяла ходити з вами на побачення. Кажу вам, я йду додому, і не треба мене переслідувати і шпигувати за мною.

— Ви сьогодні бачили Міллера?

— Це не ваша справа. Але заради справедливості скажу, що не бачила, це знову лише ваші вигадки.

— Я бачив його по обіді. Ми зіштовхнулися в дверях.

— Ну то й що? Якщо мені захочеться, я можу піти з ним на побачення, чи не так? Не думаю, що ви можете заперечувати.

— Він змушує вас чекати.

— Ну, краще я почекаю на нього, ніж знатиму, що ви чекаєте на мене. Зарубайте це собі на носі. А тепер краще йдіть додому і надалі не пхайте носа в чужі справи.

Злість раптом змінилася розпачем, і коли Філіп озвався, голос його тремтів.

— Послухайте, Мілдред, не поводьтеся зі мною по-свинськи. Ви знаєте, що страшенно подобаєтеся мені. Гадаю, я кохаю вас до глибини душі. Невже ви не передумаєте? Я так довго чекав цього вечора. Бачите, він не прийшов і насправді анітрохи про вас не думає. Ходімо, повечеряємо разом? Я куплю інші квитки і підемо, куди ви захочете.

— Кажу вам, я нікуди не піду. Ваші балачки не допоможуть. Я вже вирішила, а вирішивши щось, я своєї думки не змінюю.

Якусь мить Філіп дивився на дівчину. Серце краялося від смутку. Люди, поспішаючи, проштовхувалися повз них хідником, проїжджали галасливі кеби та омнібуси. Він бачив, як блукає погляд Мілдред. Вона боялася проґавити в натовпі свого Міллера.

— Я так більше не можу, — простогнав Філіп. — Це занадто принизливо. Якщо я зараз піду, то вже не повернуся ніколи. Якщо сьогодні ввечері ви не підете зі мною, то ми більше ніколи не побачимося.

— Схоже, вам здається, що це мене налякає. А я скажу ось що: щасливої дороги.

— Тоді прощавайте.

Він кивнув і повільно покульгав геть, усім серцем сподіваючись, що Мілдред покличе його назад. Біля наступного ліхтаря Філіп зупинився й озирнувся. Він думав, що вона знаком покличе його, — і тоді він радо все забуде, погодиться на будь-яке приниження, — але Мілдред відвернулася і, схоже, одразу викинула його з голови. Кері зрозумів, що дівчина радо його позбулася.