Вілла Деккера

1

Уранці я знову її не застав біля себе. В голові було порожньо, але я намагався згадати, що мені наговорила Ірма, однак в пам’яті залишилися лише пошматовані фрази, які не ліпилися в цілісний текст. Після тієї цікавезної розмови ми допили вино, якого, вочевидь, мені було вже забагато, доволі ліниво покохалися, і я заснув як убитий. Але коли я виліз з ліжка і хлюпнув зимної води собі в обличчя, переді мною постала уся яскрава картина мого вербування. Невже це все відбувалося зі мною? Вона справді щиро вірить, що мене можна так легко переманити на інший бік? Формальні підстави начебто є — я не поляк і нічим не зобов’язаний Речі Посполитій. Скоріше ­Чехословаччині, яка мені дала освіту. Але Рейх мене теж не манить. Ще якби я не прочитав «Майн Кампф», може б, якісь ілюзії і тліли, але давно вже ні.

Я поглянув на годинник — пів на дев’яту. Мабуть, варто зателефонувати Камілі і домовитися про поїздку до Брюхович. На мій подив, слухавка не лежала на ріжках, а безвільно звисала. Дивно. Чи не Ірма, йдучи, її зняла? Телефонувати не могла, бо я б почув. То навіщо вона це зробила? Щоб дзвінки не потривожили мого сну? Та щойно я поклав слухавку на місце, як за хвилину пролунав дзвінок від Обуха.

— Що за чортівня! — лаявся він.— До тебе неможливо додзвонитися. На світанку до нашого чергового зателефонував Шпак і просив передати, що чекає тебе на скочні в Брюховичах.

— На скочні? Гадаєш, він досі там?

— Він там був усю ніч. Сказав, що то його спостережний пост. І що він там буде чекати на тебе до полудня. Просив прихопити йому кілька канапок і води.

— Гаразд. Їду. Де твоє авто?

— На Баторія[57]. Навпроти суду.

Я нашвидкуруч поснідав, прихопив пістолет, зателефонував Камілі і сказав, щоб збиралася, бо я за десять хвилин буду чекати її під брамою. У мене склалося враження, що вона ще й не прокинулася.

— Що? Так ра-а-ано?..— невдоволено провуркотіла вона напівпритомним голосом і позіхнула.— Я ще сплю-у-у…

— Треба їхати вже.

— Але я ще не зі-і-ібрана…— І знову цей розморений, заспаний тон.

— То збирайся.

— Тоді мусиш зайти на ка-а-а-аву…

— Ще чого! — відрубав я рішуче.— Нема коли.

— На хвильку заскочиш. Щось тобі покажу.

Не було ради, я погодився. Купив канапки в «Шкоцькій», сів до авта і заїхав на Чарнецького. Шимон, відчиняючи браму, сказав:

— Прошу пана редактора, оно там на закруті… Бачите?.. Стоїть чорне авто. Воно вже там давно стоїть.

— Хтось звідти виходив?

— Ні, ніхто. Може, то й ніц не означає. А може, щось і означає.

— Ваша брама має виліт на протилежну вулицю?

— На Театинську[58]? Має.

Я вручив йому десять грошів і вибіг нагору та постукав у двері. Голос Каміли повідомив, що не замкнено. Я переступив поріг, потім перекрутив ключа ­зсередини і, зайшовши до покою, остовпів. Вона була не тільки не зібрана, вона була геть розібрана і лежала гола на правому боці, одну руку підклавши під голову, а другу випроставши уздовж тіла, сповненого пристрасті і зваби. Низ живота вона дбайливо поголила, і я не міг відвести від нього погляду.

— Ти це мені хотіла показати? — усміхнувся я.

— Ага… Подобається? То ходи хутше сюди… Покохаємося і поїдемо.

— У нас на це нема часу,— намагався я боронитися, відчуваючи, що голова ще від вчорашнього не отямилася.

— Не бійся. Це недовго. Я вже така заведена, що вистачить кількох хвилин. Не сперечайся.

— Не вийде,— відповів я.— Вчора перепив. Не дуже хочеться розтрясати голову.

— А тобі й не доведеться. Я буду на тобі стрибати. Я все зроблю сама.

Я бачив, що викрутитися не вдасться, роздягнувся й ліг на канапі, заклавши руки під голову, а Каміла, ставши на коліна наді мною, трішки себе попестила і врешті сіла на мене та почала вигойдуватися в різні боки. Я не стримався, вивільнив руки і ухопив її перса в жмені. Потім вона продовжила свої рухи, обернувшись до мене спиною і даючи змогу милуватися її ідеально круглою сідницею. Волосся її злітало догори, спадало на плечі, метлялося то в один, то в другий бік, а вона при цьому голосно вдихала і видихала повітря, час від часу підбадьорюючи чи то себе, чи мене збудливими слівцями.

Ми й справді вклалися в кілька хвилин, і, коли вона звалилася біля мене та пригорнулася персами, я відчув, що не маю бажання нікуди їхати, що найкраще було б отако лежати собі і чути при собі це слухняне розпа­шіле тіло. Каміла вкусила мене злегка за вухо і прошепотіла:

— А тепер будемо збиратися.

І вона стала швиденько натягувати на себе свої манелі, тихо підсміхуючись, що їй вдалося мене зламати. Покинувши помешкання і спустившись на діл, я сказав:

— А тепер ти вийдеш на Театинську. Я тебе там під­беру.

— А що сталося?

— Може, й нічого. Але якесь авто стоїть неподалік, і то, як каже шимон, давно.

— А якщо воно поїде за тобою?

— Не думаю. Якщо вони стежать за тобою, то не рушать, поки не побачать тебе. Ти чекай там в брамі, на вулицю не виходь. Якщо воно поїде за мною, я поїду далі, а потім знайду спосіб, як його позбутися.

Вона слухняно перетнула широке подвір’я і зайшла в браму, яка вела на паралельну вулицю. Я попросив шимона, щоб, коли я сяду до автівки, запитав мене з вікна, коли я повернуся. Він так і зробив, а я відгукнув йому: «Я не надовго. Лише до Бачевського^[59]!»

Авто за мною не рушило, я підібрав Камілу, піднявся Театинською попри Високий Замок на Кісельки[60], звідти на гетьмана Жулкєвського[61] і виїхав на Замарстинівську. Ще хвилин двадцять ми їхали уздовж лісу, а коли в’їхали в Брюховичі, я запитав пияків біля будки з пивом, де тут скочня. Вони витріщилися на мене, як на марсіянина. Кого влітку може цікавити скочня? Але показали напрям і ще довго дивилися нам услід. Я припаркувався так, аби авта не було видно від дороги, і сказав Камілі:

— Я піду піднімуся нагору, а ти сиди тут. З автівки не виходь. Там нагорі мене чекає мій агент. Може, він уже щось рознюхав. Бо вілла Деккера десь тут поруч.

Я прихопив канапки й воду та рушив доріжкою, всипаною гравієм. Камінці під ногами гучно потріскували.

— Агов! — гукнув я, намагаючись знизу розгледіти Шпака.— Я тут!

Але ніхто до мене не озвався. Хоча було видно, що хтось там нагорі сидить. Може, заснув? Це й не дивно, якщо він усю ніч стежив.

Я став підніматися пологими дерев’яними сходами, що голосно поскрипували. Врешті опинився на широкому майданчику, де гуртувалися лещетарі, і побачив у кутку Шпака, що сидів на підлозі з гибльованих дощок, зіпершись плечима на металевий бар’єр і розкинувши ноги. Голову низько звісив на груди і міцно спав, затисши в руках бінокль. Я струснув його за рамено. І тут він безпорадно звалився набік. Горло його було пробите, очевидно, ножем.

Я роззирнувся. Похила лещетарська траса скочні бігла серед лісу, сосни височіли з обох боків. Але праворуч розкинувся густелезний ліс, а ліворуч поміж сосен виднілися вілли. Довкола не видно було живої душі.

Мій погляд упав на Шпака. Цікаво, чи вбивця обшукав його. Напевно, обшукав. Я обмацав його куртку і нічого не знайшов. Кишені штанів були теж порожні. Все, що могло мені придатися і що-небудь підказати, зникло. Але Шпак мене ще при першій зустрічі вразив своєю скрупульозністю. Коли вбивця ще тільки крався доріжкою, його неможливо було не почути, а що вже казати про те, коли він піднімався скрипучими сходами. Шпак міг приготуватися. А міг і втекти. Дочекатися, коли вбивця подолає половину висоти, і з’їхати на дупі на самий низ.

Хіба що… Хіба що внизу чекав хтось іще. Й тоді в нього виходу не було.

Я взяв з його рук бінокль і подивився туди, де був самий кінець траси. Якщо там хтось влаштував засідку, його було цілком добре видно.

Тіло ще не заклякло. Отже, загинув, може, годину тому.

Однак мене муляло, що Шпак не залишив жодної підказки. Я з силою розтиснув його щелепу і зазирнув до рота. З-під язика стирчав маленький огризок хімічного олівця, від чого язик і нижня щелепа набрали синьої барви. Я добув олівчика. Це вже щось. Для чогось він його волів сховати. Хоча міг просто викинути. Але викинути він його не хотів. Бо знав, що, коли будуть в трупарні його обстежувати, обов’язково зазирнуть до писка. Натраплять на олівчик і здогадаються… здогадаються про що?.. Мабуть, про те, що цим олівчиком мусило щось бути занотовано.

От тільки де?

Таким олівцем можна писати й на дошках, і на манжетах, і на тілі. Я уважно обстежив дошки — ніде нічого. Відгорнув рукави, штанки — теж нічого. Мені треба було квапитися. Каміла могла втнути якусь дурницю. Наприклад, втратити терпець і піти шукати самій віллу.

Черевики в Шпака були розшнуровані. Хтось зазирнув і туди. Але я все ж стягнув їх з нього і уважно оглянув, навіть вийнявши устілки. Таки нічого. Хоча це неможливо. Олівець не був тут випадковим. Шпак розумів, що його зараз уб’ють… Він мусив щось занотовувати…

Я підібрав з холодних, але ще не задубілих пальців Шпака бінокль і окинув поглядом панораму Брюхович, які мали свого фризієра, свого поліціянта і свій кіоск «Руху». За ким він міг стежити? Невже за віллою Деккера? Я швидко її виловив серед сосен — червона черепиця і гострокутні шпилі. Вона єдина була оточена соснами з усіх боків і відразу впадала в око, бо була якраз навпроти того місця, з якого стежив Шпак. Інші вілли стояли дещо оддалік. Але, коли я забрав бінокль від очей, вілла зникла. Я знову приклав бінокль і продовжив його повільно пересувати, намагаючись зловити ще якийсь об’єкт, який міг потрапити в поле стеження Шпака. Так і є — далеко внизу, куди спускалася скочня, виднілася довга дерев’яна будівля. Там ніхто не зраджував життя. Мабуть, то лещетарська база, де вони отримують лещата і перевдягаються. Мабуть, він не за нею стежив. Я ще раз зафіксував напрямок до вілли Деккера, поглянув зі смутком на бідного агента і почав спускатися.

2

Каміли в авті не було. Невже без мене пішла шукати віллу?

Орієнтуючись на скочню, я швидким кроком перетнув кілька маленьких вуличок. Маючи лише три адреси, мені вдалося відшукати те, що треба. Вілла, з-за якої виднілися сосни і вершок скочні, містилася на Ялівцевій. До вілли вела бита доріжка, обабіч якої стелилася трава з білими цяточками ромашок. Будинок добряче заріс густими кущами бузку і ясьмину, що вже відцвіли і виглядали не надто привабливо. Під ногами хрумтіли сухі галузки. Я вибіг на ґанок і роззирнувся. Каміли ніде не було.

На стукіт ніхто не озвався. Я вийняв пістолет і шарпнув двері, вони легко відчинилися. Не переступаючи порогу, зачекав і прислухався. Запах крові витав у притухлому застояному повітрі. З глибини будинку долинало чиєсь жалісливе хлипання.

Я тихими кроками дістався вітальні й побачив Камілу. Вона стояла на колінах і молилася, ридаючи. На підлозі лежав молодий ще чоловік. Обличчя було побите на квасне ябко, а всі груди в крові — куля пробила шию.

— Господи…— шепотіла Каміла.— Врятуй його душу…

— Це Деккер? — запитав я.

— Так… Ігнац… Ігнац… Що ж вони з тобою зробили!

Вона спазматично заридала. Цей плач був цілком щирий і мене здивував. Але це був не останній мій подив того дня.

Я підійшов до стіни за спиню убитого і знайшов слід від кулі. Хтось її встиг акуратно виколупати. Луски теж не було.

Каміла підвелася і винувато поглянула на мене.

— Тебе так довго не-е було…— Вона знову захлипала, здригаючись.— Я не знала, що ду-умати… і пішла са-ама… са-ама… шу-укати…

Я пригорнув її, намагаючись заспокоїти. Сльози з неї лили, як з ринви. Я посадив її на канапу в сусідній кімнаті, а сам почав оглядати покої. Все довкола було перекинуте, всі шухляди випотрошені. Цікаво, чи вдалося їм знайти те, що вони шукали?

— Ти хотіла б тут роздивитися? — запитав я Камілу.

— Можливо,— відповіла вона, все ще хлипаючи.— Що вони тут шукали?

Я знав, що вони шукали — фотоплівки, але змовчав. Я підійшов до телефону і підняв слухавку — мені відізвалася тиша. Дроти були перерізані.

Каміла нарешті витерла сльози і, вклякнувши, стала обмацувала низ блакитних штор там, де тканина була підгорнута і прошита, завдяки чому всією шириною штор утворилася довга кишеня, в якій можна багато чого сховати. Плівки теж. Я уважно стежив за нею, щоб не пропустити історичної знахідки, але все марно. Завершивши промацувати штори, Каміла розчаровано підвелася і забігала очима по вітальні.

— А що ти шукаєш? — поцікавився я.

— Якби я знала. Просто згадала, що колись в такому місці ховала цигарки від тата.

Я пройшовся вітальнею, оглядаючи меблі, потім зазирнув до спальні. Тут теж уже все обшукали.

— Ой! — скрикнула Каміла з-за моїх плечей.

— Що таке? — не зрозумів я.

— Там… на коминку…

Я поглянув, куди вона показала рукою. На коминковій поличці з мармуру в рамці під склом була її світлина.

— Дивно,— сказав я.— Ви жили як киця з песиком, а він твою світлину у спальні тримав?

— Я теж здивована. От її я і заберу.

— Не забереш,— сказав я.— Сюди приїде поліція і все обшукає. Всі речі повинні залишатися на місці.

— Але я не хочу, щоб вони оглядали моє фото!

І вона, не звертаючи на мене уваги, підбігла й вихопила рамку з каміна. Я спробував вирвати її у неї з рук, рамка впала і скло розбилося.

— Що ти наробив! — зойкнула вона.

Я підняв рамку, витягнув світлину і віддав їй.

— Добре. Забирай.

Потім зачекав, коли вона вийде, бо в рамці я намацав ще щось. Під світлиною була не одна картонка, а дві. Вони тісно прилягали до країв рамки. Я підважив їх ножиком і вийняв. Між ними містилися негативи, порізані на смуги завдовжки з картонку. Я сховав їх до кишені.

У вітальні бушувала Каміла — з завзяттям відривала лиштви між стінами і підлогою.

— Гадаєш, він там сховав скарби? — поцікавився я.

— Скарб ні, але, може, мої листи.

— На дідька вони тобі?

— Не хочу, щоб сторонні читали.

— Нам пора. Нічого вже тут не знайдеш. Ті, що його вбили, все вже перешукали. Ходімо. Нема нам що тут робити.

Однак вона не слухала мене. Знадвору долинула жалобна духова музика. Я підійшов до вікна. Головною вулицею плуганилася похоронна процесія. Попереду несли хоругви і державні прапори, за ними повільно сунув чорний катафалк, запряжений чвіркою вороних, що ступали повагом, наче на параді. На козлах сидів візник у чорному фраку і чорному циліндрі. Коли майже вся процесія прокрокувала повз вікна, від її хвоста від’єдналося четверо чоловіків і рушили в напрямку Деккерової вілли, зазираючи до карти. Я притьма підбіг до вхідних дверей і перекрутив замок. Потім вхопив Камілу за руку і силоміць потягнув на задвірок, куди вели двері з кухні. Вона спочатку виривалася, але врешті скорилася, коли я пояснив, у чому річ. За садом був невеликий паркан, ми легко його подолали і забігли до лісу. Далі ми добиралися до авта так, аби нас не видно було ні з вулиці, ні з вілли.

— Хто то був? — питала вона.

— Не уявляю. Але зустрічатися з ними не маю жодного бажання.

За кілька хвилин ми виїхали на Голоско. То була одна з тих дільниць, яку лише дев’ять років тому приєднали до міста, але не до великоміської цивілізації. Тут ще залишалися газові ліхтарі, будки з папіросами, в яких торгували інваліди війни, і подекуди панувало запустіння. Тут ніколи не було відомо, чи будиночок на Коритній[62] не має, часом, виходу на Циганівку, яка окремими подвір’ями єдналося з Фіялковою. Такі місцини полюбляли люди з-під темної зірки, бо там можна легко заховатися і легко втекти, помітивши з вікна поліцію.

Я зупинився біля крамниці колоніяльних товарів пана Губського. Привітний господар зустрів мене радісними повідомленнями про дефіцитні смаколики, які днями надійшли до крамниці.

— Чудово,— сказав я.— Щось обов’язково придбаю. Але зараз попрошу телефон.

— А-а, прошу-прошу, для вас, пане редактор, усе, що забагнете.

Я набрав номер Обуха.

— Ромку… Шпака вбили. Лежить на скочні.

— Що? Шляк! Ще цього мені не вистачало! Як його було вбито?

— Ножем. Але слухай… в нього під язиком я знайшов хімічний олівчик. Він недарма його заховав. Тому ви там уважно все збадайте. Десь він щось мусив занотувати. Хоча вбивці його перетрусили з ніг до голови

— Добре. А ти де?

— Вертаю, власне, до Львова. Телефоную від пана Губського

— О, то слухай — прихопи мені «Місячну ніч».

— Що? Яку?

Я вже й забув про ті цукерки, які раніше купував у цій крамничці, але пан Губський нагадав:

— То цукерки. Маю, маю… Вже йду шукати.

— Гаразд,— сказав я.— Є в нього. Але то ще не все.

— А що ще, до холєри мами?

— Деккера застрелили. Я знайшов його віллу — вулиця Ялівцева, 8. Перед смертю його катували.

— Ку-у-урва! О-о, то треба негайно сповістити Конарського.

— Стривай. Бо і це ще не все.

— Що? Ще один труп?

— Ні. Але я знайшов те, що вони шукали.

— Що саме? — Я кашлянув. Він здогадався: — Негативи? Сиди там! Нікуди не їдь. Зброю маєш? Вже біжу до Конарського, і їдемо до тебе.

— Боже, боже,— хитав головою крамар.— Шо ся робе на цім світі, га? — Але, помітивши моє знервування, сказав: — Не буду вам набридати, бо гадаю, то все й так в газеті буде. Ось ваші цукерки. Ви теж пуделочко візьмете? Бо бачу, в автівці чекає на вас краля.

— Так. Зараз до Брюхович буде їхати поліція. Я мушу їх тут зачекати. Зробіть нам кави.

— Зараз, зараз, одну хвильку.

Я закликав Камілу.

— Мусимо зачекати на поліцію. А тим часом вип’ємо кави. А це тобі,— вручив я їй цукерки.

Вона спочатку зраділа, але вмить напружилася.

— Стривай! Але я не готова ще бачитися з поліцією. Для неї я мертва.

— Гадаю, тобі вже без потреби ховатися. Твоє життя було загрожене лише через Деккера, якого всі шукали. Тепер ти можеш повернутися до батька.

— О господи… Це для нього і для Росі буде неабиякий шок… та й для мене.

Ми сіли за столик. Крамар приніс нам каву і сказав:

— Є дуже добрий італійський шампан, цейлонська гербата і свіженькі дактилі^[63].

— Чудово,— відказав я.— Заїду до вас днями.

— Слухай,— торкнулася мене рукою Каміла.— Може, не сьогодні…

Голос її тремтів.

— Що не сьогодні? — не зрозумів я.

— Не сьогодні я воскресну. Мушу все це в собі перетравити, заспокоїтися. Мене всю ще тіпає.

— Від тіпання є добрі ліки. Пане Губський, а налийте нам по келишку коньяку.

— З того, як та сьлічна панна ся нервує,— сказав крамар,— то тре вам налити подвійну порцію. Зараз, вже несу.

Я поглянув на Камілу — була бліда й кусала губи. Коньяк вона перехилила одним духом і твердо сказала:

— Сховай мене. Ми вже завтра… завтра… завтра я все зроблю, як скажеш.

— Пане Губський,— звернувся я до крамаря.— Чи могла б ця панна пересидіти у вас десь там на задвірках? Бо поліція зараз почне засипати її питаннями.

— А чо нє? Прошу за мною, ласкава панно. Прошу сюди.

Я прибрав зі столика одне горнятко і келишок, сховав під лядою і став чекати.

Незабаром почулося ревіння моторів. Я допив коньяк, прихопив пуделко з цукерками і вийшов на вулицю, з одного авта висунулася голова Обуха:

— А ходи-но до нас!

В автівці я побачив ще Конарського й інспектора. Я сів до них, поклав цукерки біля Обуха, а він вдав, що не помітив. Тоді я слухняно повторив усе те, що вже оповів Обуху, а відтак простягнув їм конверт з негативами.

— Як ви знайшли віллу? — відразу взяв бика за роги Конарський.

Я мусив брехати.

— Вдалося знайти підказку. В хаті Деккера. Тій, що на Східній.

— Ви проникли до його хати? — вирячив очі інспектор.— Хто ви такий? Комісар поліції? Інспектор? Шерльок Голмс?

— Зачекайте,— зупинив його Конарський.— Якщо ви там побували і не знайшли її, то це ваша проблема. А він знайшов.

— І що це було? — ледь не трясся від гніву інспектор.

Треба було якось викручуватися. Якщо вони робили там обшук, то мали б зазирнути і до смітника, але якщо не побачили пуделочок від «Кодака», то не зазирнули, а відтак для них зосталося таємницею, з якої нагоди на Деккера оголошені лови.

— То був пожмаканий папірчик — квитанція за світло з адресою. Я знайшов її в смітнику,— сказав я, не сумніваючись у своєму здогаді, що туди вони не зазирали.

— Що? В смітнику? — обурився інспектор.— Це неможливо! Ми його перетрусили. Він з нас кепкує!

— Якщо ви його перетрусили,— спокійно промовив я,— то мусили натрапити ще й на пуделочки від «Кодака», які б підказали вам, що саме ховав Деккер і за чим усі полювали.

— Ви бачили ті пуделочки? — запитав Конарський в інспектора.

Той не знав, що казати, і лише бурмотів:

— То неможливо! Радомський… я йому голову відірву.

— А ви? — запитав шеф контррозвідки в Обуха.— Ви бачили?

— А мене там не було,— спокійно відказав Роман.— Мені доручили займатися маніяком.

— Отже, обшукував помешкання капрал Радомський,— підсумував Конарський.— Так, пане інспектор?

Той набурмосено кивнув і сказав:

— Їх там троє було. Я приїхав під кінець. Вони прозвітували, що перетрусили геть усе.

— Ну гаразд, зі своїми спецами ви самі розберетеся. Ми їдемо. Ви з нами? — звернувся до мене.

— Ні, дякую. Забагато вражень. Ось олівець, якого знайшов у Шпака.

Коли їхні авта зникли за закрутом, я покликав Камілу. Вона нарешті заспокоїлася. Я розрахувався з крамарем, і ми поїхали.

Дорогою я запитав:

— Ти після Деккерового зникнення бувала в його хаті?

— На Східній? Ні. Чого мені там бувати?

— Там ще залишалися твої речі.

— То й що? Вони мені без потреби. Старі манелі.— Раптом насторожилась.— А ти звідки знаєш? Ти був там?

— Був одного вечора.

— І що?

— Якась жінка теж намагалася там побувати, але я її сполохав. Вона притьма вискочила і замкнула мене на ключ. Мусив через вікно вилазити.

— Ти думаєш, що то була я?

— Я нічого не думаю. Але хочу туди зайти ще раз.

— В тебе є ключ?

— Є.

— Тобі дала Рося? — запитала вона ображеним тоном. Я кивнув.— Я так і думала.

Я завернув на Східну з Замарстинівської, заглушив мотор і запитав:

— Зайдеш зі мною?

— Ні. З мене досить.

Я вийшов з авта, вибіг на ґанок і вставив ключ у двері, але він натрапив на перепону. З тамтого боку вже був ключ. Я постукав. За хвилю двері відчинила висока жінка років під сорок в темно-синьому жакеті і такій же спідниці, яка тісно облягала її могутні стегна. Русяве волосся було зібране на потилиці на ґудз, великі чорні очі пронизували мене непривітним поглядом, а вузькі вуста з-під орлиного носа озвалися деренчливим голосом:

— Ви до кого?

— До Деккера,— сказав я.

— Його нема.

— Де ж він?

— Сама хотіла б довідатися. Ви хто?

— Я приватний детектив.

— О! — не приховала вона здивування.— Я повинна була й сама здогадатися… І що ви хочете?

— Хочу довідатися, хто ви і що робите в чужому будинку.

— Я його сестра.

— Сестра? — здивувався я.— Вперше чую, що він мав сестру.

— Просто я живу не тут. Я живу в Ґданську.

— Звідки у вас ключ? — запитав я.

— Те саме можу запитати і я.

— Я маю ключ від сестри його колишньої дружини. А ви звідки?

— А я від Іґнаца. Ще тоді, коли він парубкував.

— Це ви пробували вчора завітати сюди і втекли, побачивши, що тут не знайомі вам люди?

Вона якось дивно всміхнулася, демонструючи чи то зневагу, чи пихатість.

— Якщо я маю намір кудись завітати, то не тікаю. Бачите, й зараз я не втекла. А могла б затраснути двері перед вашим носом. Я лише сьогодні приїхала. Отже, ви теж не знаєте, де він?

Я вирішив не говорити їй про долю її брата.

— Ні, не знаю. Ви ночуватимете тут?

— Так.

— Гаразд. До побачення.

Дорогою я думав про те, чому вона не заговорила про віллу. Не може бути, щоб сестра не довідалася від брата про те, що він купив віллу в Брюховичах. Кількома словами я переповів свій візит Камілі.

— Ти повірив їй? — запитала вона.

— Ні. Треба, щоб нею зайнялася поліція. Вона така Деккерова сестра, як я вуйко.— Я поглянув на Камілу і сказав: — Саме час потішити родину твоїм воскресінням.

— Я боюсь.

— В батька ти будеш у безпеці. Авто, яке стояло на Чарнецького, могло вистежувати тебе. Тобі вже туди не варто повертатися.

— У мене там залишилися речі. Ні, я так не можу. Краще завтра. Завтра…— відмахувалася вона знервовано.— Я стільки пережила…

— І що ти пропонуєш?

— Заїдемо до мене. Я мушу напитися. З тобою. Гаразд? Вип’ємо шампан і підемо лю-лю.

— Тобі мало було зранку?

— Ну, ми ж тоді квапилися. А зараз нас нічого не підганяє. Поїхали. І ще… Коли я опинюся в татка, нам буде не так просто здибатися. Найрадше, я б на Чарнецького й надалі залишалася. Або переїхала до тебе.

Так… ще одна, яка б переїхала до мене. Я нічого не відповів. Вона запитально поглянула на мене і, мабуть, зрозуміла, що відповіді не буде. Відтак продовжила загадковим тоном:

— А… знаєш… Та валіза…

— З коштовностями?

— Так. Я знаю, де вона.

— І що?

— Вона може стати нашою.

Це вже цікавіше, але щось мене тут муляло. Вона знає, де валіза — а це була ще одна причина для полювання за Деккером. Чи хочу я, щоб натомість почали полювати на мене? І якщо вже Каміла, то чому не Рося? Вона мені дужче подобалася. Щось у ній було таке, що притягувало, і не конче тілесно.

— Гаразд,— погодився я.— Відкладемо на завтра. Єдине, що я мушу зателефонувати до твого батька і повідомити про Деккера.

— Але не кажи ще про мене. Нехай то буде несподіванка.

Вона закурила. Її тоненькі пальці з довгими нігтями тремтіли.

Я заїхав знову на Театинську, припаркував авто, і ми проникли до помешкання через наскрізну браму. Перед дверима вона кілька хвилин копошилася у торбинці в пошуках ключа, при цьому дідькаючи і нервуючи. Врешті знайшла, відчинила, ми увійшли в передпокій. Каміла відразу пішла до лазнички, а я раптом закляк на місці, втягуючи носом ледь відчутний запах ментолових цигарок. Його тут не було зранку. То було щось нове і дивне. Але зробити жодних висновків я не встиг, як і двох-трьох кроків у напрямку вітальні, бо отримав удар по голові і звалився на підлогу. В пам’яті ще зблиснув короткий скрик Каміли. А потім настав темний провал у свідомості, я відчув, що відлітаю в країну рожевих хмар.

Коли я почав отямлюватися, в голові заблискотіли зірки, а мертву тишу замінило гуркотіння потяга, якого тут і близько не могло бути, але я виразно чув, як він гуркоче і навіть шипить парою. Тут я усвідомив собі одну важливу річ: я живий, а на ті два крильця, якими полину колись у безвість, доведеться ще зачекати. Очей, щоправда, я розплющити не міг, вони склеїлися, а руки мене не слухали. Спершу я подумав, що вони зв’язані, але ні, вони просто задубіли, бо я усім тілом лежав на обох руках.

Врешті я зумів торкнутися очей і зрозумів, що вони злиплися від крові. Невже моєї? Я звівся на коліна, потім встав на повен зріст і навпомацки посунув до лазнички. Там промив очі й обличчя теплою водою, потім підставив під струмінь зимної води голову і відчув, як біль просто пронизує мій череп. Я засичав і скрикнув. Але після цієї пекельної процедури я відчув деяку полегкість і здатність знову мислити.

Я витерся рушником і поплентався шукати Камілу. Але її і сліду не було. Вона зникла разом зі своїми речами. Хтось її викрав?

Я опинився в ідіотичній ситуації. Підійшов до креденса, відкрив дверцята бару і знайшов недопиту пляшку віскі. Я перехилив її одним махом.

Що ж тут відбулося? Нас хтось підстерігав. Хтось у Камілиному помешканні. Він гепнув мене чимсь важким по голові… Ага… ось чим… В передпокої на підлозі валявся розтрощений ослін. Можна тільки подивуватися міцності моєї макітри. Кишені в мене були вивернуті. Отже, мене обшукали, але пістолет не забрали. Скільки я пролежав без пам’яті? Години, мабуть, дві або й три. Зараз третя.

Я набрав телефон Кисіля.

— Моє шанування. То Марко,— прохрипів я.

— Ваш голос годі впізнати. Застудилися, чи що? А то я вже став хвилюватися,— сказав Кисіль.— Де ж то ви пропали?

— Я знайшов Деккера.

— Невже? Знайшли? І де ж він?

— Думаю, зараз уже в трупарні.

— Що? Він мертвий?

— Так. Його вбили. На його віллі в Брюховичах.

— Коли?

— Мабуть, учора.

— Гм… Ну, я не скажу, що така звістка мене сильно засмутила. Навпаки… Є нагода випити. Приїжджайте. Хочу почути деталі.

3

В себе я помився і перевдягнувся. На голові була невелика ґуля і розсічена шкіра, але вже перестала кровити. Я обережно зачесався і вийшов з дому. Авто поставив біля комендатури і зайшов до Обуха.

— Ти мав рацію,— сказав він.— Шпак таки встиг написати записку. Ось вона.

Він простягнув мені сторінку з нотатника, на якій муравлиним почерком було виведено: «Пізно ввечері вони зібралися в лещетарському клубі і були там усю ніч. На світанку мене видало сонце. Йдуть за мною. Я знайшов віллу Деккера. Він мертвий. Убивць було двоє. Записник шукайте під скочнею. Подбайте про пенсію для пані Шпакової».

— Таємничі вони…— промовив я.— Все ж таки незрозуміло, хто за цим стоїть.

— Може, він і сам не знав,— стенув плечима Обух.— Помітив лише чиєсь зібрання.

— Його видало сонце… Ну так… бінокль зблиснув на сонячних променях,— здогадався я.— Де ж ви це знай­шли?

— Не повіриш. У нього під перукою.

— В Шпака була перука? — здивувався я, але відразу пригадав, як він акуратно скидав капелюха, як поправляв зачіску.— А записника знайшли?

— Ні,— похитав головою комісар.— Ми обнишпорили там усе. Хтось його знайшов перед нами.

— Незрозуміло, кого він саме вистежував. Деккера чи тих, що збиралися в клубі.

— Ну, ми ж йому загадали стежити за твоєю німкенею.

— Припини знущатися. Ірми там не було, вона була весь вечір і всю ніч зі мною.

— З котрої години?

— Я приїхав до Кисіля о пів на восьму вечора. Тоді її ще не було. З’явилася о десятій. А ви з’ясували, коли загинув Деккер?

— Так, з’ясували. Мабуть, тобі це не сподобається, бо загинув він учора між восьмою та десятою. Отже, у неї алібі нема. Де вона була?

— Сказала, що була вдома. Її голова боліла. Хто в цей час за нею стежив?

— Пані Шпакова.

— І що вона повідомила?

— Що Ірма була справді вдома. О 21:40 світло в її помешканні згасло, і вона вийшла з дому. Але там є другий вихід.

— Але там вистежував її син.

— Він стежив лише за дня. А увечері йшов додому. То ж дитина. Отже, вона могла спокійно вислизнути раніше.

— Ч-ч-чорт! Однак це не означає…

— Ні, не означає.

Я розповів йому все про Камілу. Комісар уважно слухав, але не втримався від дорікань, що я так по-дурному попався. А якби був звістив його, то всього цього б не сталося.

— Вона просила мене все тримати в секреті,— виправдовувався я.— І дуже боялася. Тепер вона невідомо де.

— Це все перевертає догори дриґом.— Він нервово пройшовся кабінетом.— А звідки в тебе певність, що то взагалі була Каміла?

Я був ошелешений цими словами. Досі мені й на гадку не спадало запідозрити Камілу в тому, що вона не та, за кого себе вдає.

— Вона багато чого знала,— сказав я.— Навела мене на ту віллу.

— Навела, щоб за твоєю допомогою її знайти.

— То хто ж вона, по-твоєму, була?

— Не знаю. Деккер, очевидно, збирався плівки комусь продати. Мабуть, саме їх та Каміла теж шукала.

— Не розумію тільки, куди вона поділася.

— Ну, вона своє завдання виконала. Хоч і без успіху. Далі робити з тата вар’ята не було сенсу. При тобі плівок не виявили, от вона і звіялася. Тобі не треба було тягнути з пошуком вілли. Ти отримав адреси в середу. Згадай, з ким ти опісля зустрічався. Ти ж мав ті адреси при собі?

— Так. В маринарці.

Я згадав, що залишав маринарку на кріслі під час зустрічі з Ірмою і баронесою, коли мене покликала Рося. Чи могли вони ті адреси скопіювати? А ще… коли того ж дня зустрічався зі Шпаком. І теж на кілька хвилин відволікся до телефону. Відволікся задля безглуздого дзвінка його дружини. Хто з них поцупив адресу?

— Мабуть, так і було…— погодився я.— Однак я знав, як виглядає вілла, а вони — ні.

— Три вілли — не такий уже заплутаний вибір. А ти поїхав туди щойно в суботу.

— Так, це була моя помилка.

— Так виглядає,— сказав похмуро Обух,— що убивці Деккера і Шпака пов’язані з Ірмою і баронесою. Лише в них була нагода обшукати твою маринарку і знайти адресу вілли.

— За Ірмою хтось стежить?

— Так… Пані Шпакова. Ми вирішили дати їй роботу. Вона доволі спритна.

— Тоді остання новина: мене спробувала завербувати Ірма.

— О! Цього варто було сподіватися.— Він задоволено потер долоні.— І ти повівся?

— Так. Вона скаже, коли й де я зустрінуся з їхньою організацією.

Я почав переказувати Обухові розмову з Ірмою і її вербунок, але він мене спинив, вважаючи, що справа надто поважна, і потягнув до Конарського.

4

Відтак я поїхав до Кисіля. Браму відчинила Рося.

— О, як приємно,— усміхнувся я,— ти тепер за швейцара?

— Тільки для тебе, любий,— промовила вона з іро­нією.— Побачила тебе з вікна. Ти ж тепер страшенно зай­нятий, то хотіла запитати: ти ще довго збираєшся блукати між трьох сосон?

— Ні. Не перебільшуй.

— Що, вже тільки дві? Як там твоя німкеня?

— Та не моя вона. Дайся на стримання.

— Невже нарешті тебе відпустила?

— Це я її відпустив. Зараз усе розповім.

— Гаразд.

Вона повела мене в садок, в альтанці сидів Кисіль і гортав кримінальний часопис. На столі перед ним ­стояло кілька пляшок пива. Побачивши мене, відклав часопис набік.

— Нарешті ви! Не дочекаюся. Розказуйте, як то було. Може, пива?

Я подякував і сів навпроти нього на лаві, Рося — поруч з батьком. Кисіль налив у гальби пиво мені й собі, я надпив і почав розповідати.

— Є одна не розлущена загадка,— продовжив я, описавши пошуки вілли Деккера.— Мені в редакцію зателефонувала незнайома жінка і попросила прийти до неї на Чарнецького. Я запитав, в якій справі. Вона сказала лише одне слово: Каміла.— Обоє сіпнулися й перезирнулися.— Коли я прийшов, вона мене ошелешила… сказала, що вона і є та сама Каміла і що вона не загинула. А загинула з Косом сестра охоронця рабина.

Я розповідав далі про Камілу, звісно, опустивши наші любощі. Спочатку Рося і Кисіль слухали напружившись, але потім Рося, не дослухавши до кінця, перебила:

— Яке в неї було волосся?

— Русяве, трохи нижче плечей. Обличчя округле.

— То не могла бути Каміла. Вона мала чорне волосся і стриглася коротко, за останньою модою. Крім того… як вона розмовляла?

— Звичайно… голос доволі мелодійний.

— Мелодійний? Каміла злегка гаркавила.

— Тоді зрозуміло, що мене пошили в дурні.

— Щоб при вашій допомозі знайти Деккера,— зауважив Кисіль.

— Те саме мені сьогодні сказав і комісар.

— Ну а тепер про приємне.— Він простягнув мені гру­бенький конверт.— Ви моє завдання виконали. Ось вам решта гонорару. Особлива дяка за те, що знайшли негативи.

Контрабандист-патріот — цікаве явище. Ми потиснули руки і попрощалися. Рося мене провела до брами і сказала:

— Якби ти не волочився з Ірмою, а поїхав би до Брюхович відразу, то застав би його ще живого. Може, тоді б і довідався щось більше.

— Маєш рацію. І чому я з тобою не порадився?

— Кепкуєш?

— Зовсім ні. Коли ще забавимося в «Ґранді»?

— Я подумаю,— усміхнулась вона, відчувалося, що дується на мене.