Вілла Деккера

1

Його починало дратувати, що преса обмежується дуже короткими повідомленнями про жертв Цинамонового душія. Навіть не вживає цього вислову. Нічого не каже про видовбані очі. Просто ще одна задушена дівка. Мовчить і нічний репортер. Хоча до репортера він підібрався доволі близько.

Жертви він вибирав старанно й обдумано. Перша, Вікця, привернула увагу, коли танцювала запальний шалений танець, що їй спідниця догори злітала, демонструючи стрункі ноги. Прекрасне було тіло.

Непогана була й Аґнєшка. Бачив її колись із багатим коханцем. Але тоді ще не мав такого нестримного тваринного потягу душити. Були випадки, що пробував це робити жартома, переконуючись, що насолода тоді була неймовірна. Але ніколи не завершував справи. При перших звуках хрипоти забирав руки, терпляче витримував обурену лайку і ляпаси, звісно, доплачував, вибачався… А згодом уже не міг без цього жити.

Дівчина, яку побачив з нічним репортером, захопила насамперед тому, що була з ним, з цим шибайголовою, який лізе в усі темні діри, нехтуючи небезпекою. Щось їх обох єднало. Зокрема, маніякальна нестриманість і цілеспрямована відданість своєму захопленню. «Невже він і цього разу нічого про мене не напише? Ні, мусить написати. Він знає про мене найбільше від усіх інших репор­терів. Він крутиться з комісаром. Певно, відвідує і трупарню і слухає висновки після розтину. Це буде моє чергове послання для нього».

У п’ятницю він вирішив познайомитися з нею ближче. Довідався, що дівчина працює до одинадцятої, і почав стежити. Робив це фахово. Дівчина нічого не помітила. Коли вона поверталася з Длуґоша в глибокій задумі, авто з відкидним верхом котилося за нею майже безгучно, час від часу пригальмовувало і знову котилося, аж доки вона не вийшла на безлюдну вуличку Зиморовича[43]. Тут він вийшов з авта і простягнув їй букетик.

— Дозвольте вас привітати.

Все це дуже ввічливо, з усмішкою і легеньким поклоном. Вона здивувалася, побачивши перед собою елєґантного пана, і запитала:

— З чим?

— З вашим святом. З днем ангела.

— Господи, то ж тільки завтра.

— Ні…— Він глянув на годинника.— Всього лише через дванадцять хвилин. О, вже через одинадцять!

Вона мала зіпсований настрій, тому, не вагаючись, взяла букетик і подякувала. Та відразу ж насторожилася:

— А звідки ви знаєте про мене?

Він вийняв з кишені світлину й простягнув їй. Було темно, й вона нічого на тій світлині не могла розібрати. Чийсь силует… ніби дівочий… Вона піднесла світлину до очей, а в цей час їй на обличчя лягла мокра губка, чиясь груба рука оплела її шию ззаду і міцно притиснула. Вона засіпалася і відчула, як їй підгинаються ноги.

А за хвилю вона вже лежала в авті. Верх опустився, і жодна жива душа не побачила, що там відбулося.

2

Я прокинувся біля дев’ятої і не застав біля себе Ірми. В лазничці її теж не було. На столі в кухні лежала записка: «Марцю, вибач. Я мусила повернутися перед тетою». Вона також написала свій телефон. Я набрав номер і почув знову її ніжний голос.

— І що? Вдалося? — запитав я.

— Не могло не вдатися,— засміялася вона.— Тета раніше восьмої ніколи з казино не вертається. Тепер спить і похропує.

— А ти?

— А я лежу в гарячій ванні.

— Змиваєш пам’ять про мене?

— Чомусь не змивається,— відповіла зі сміхом.— Те, що ти мені шептав на вушко, правда?

Забийте мене на місці — я не згадаю, що шептав. Але що я міг шептати, окрім любовних слів? І я хотів уже сказати, що так, правда, але схаменувся. Адже я міг ще й запропонувати одружитися. Тому я видобув з вуст лише невиразне: е-е-е-е…

— Так я і думала,— зітхнула Ірма.— Брехун.

— Що я збрехав?

— Ти вже й не пригадуєш?

— Так багато всього говорилося… Нагадай.

— Сам нагадай. А я зараз вилізу з ванни і піду відсипатися. Па-па.

Вона поклала слухавку, а я важко зітхнув. Потім помився в душі, з’їв два варених яйця, запив кавою і пробував писати статтю про фордансерок, але йшло мені важкувато. У двері постукали.

— Пане Марку! — почув я голос пана Амброзяка і відчинив. А він продовжив: — Вчора я не міг вам того вповісти, бо були-сьте зі сьлічною панною. Але пізно ­ввечері приходила до вас теж сьлічна панна з таким теньґим^[44] бюстом, жи аж мені, старому, слина потекла. То та, гейби ваша секретарка. Питала за вами. А вас не було ще. Казала, щоб я її пустив до вас, що зачекає на вас. Але я подумав, що як ви мені таких вказівок не давали, то чого би я мав когось пускати до вас. Нє?

— Святі слова, пане Амброзяк.

— Просила, жиби я вам переказав, що була Людвіка. То було по десятій. Але за годину вона знову приходила. Ну а потім вже не приходила. І була дуже сумна. Так шо підіт, пане Марцю, потіште бідну дівчину, бо таких сьлічньоток треба шанувати.

Я подякував і подумав, що справді варто б потішити Людвіку. Але вирішив писати далі. Пополудні зателефонував Обух.

— Ти коли виповзаєш зі своєї барлоги?

— Та от збираюся.

— То не забудь провідати мене.

— А що там?

— Приходь, побачиш.

Чого б то відразу не сказати? А отак, аби я всю дорогу тільки й думав, що там сталося. А видно таки щось сталося, бо Обух знервовано курив і крокував з кута в кут, коли я прийшов, не звертаючи на мене уваги.

— Сервус,— сказав я голосно. Він зиркнув на мене, але ходити не перестав.— Щось трапилося?

— Третя. Цієї ночі.

— І знову танцівниця?

— Ні. Платнича.

Гаряча хвиля вдарила мені в груди, я завмер і чекав, що він скаже далі. Але Обух вийняв з шафки пляшку коньяку, налив у дві шклянки й одну простягнув мені. Свою порцію він випив одним махом, я ж цідив поволі, бо ­з ­голови ще вчорашній хміль не вивітрився. Потім я поставив шклянку на стіл і сказав:

— Тільки не кажи, що її звати Людвіка і працювала вона в кнайпі Мусяловича.

— Курва! — вибухнув він.— То вже друга твоя зна­йома!

— А що з її очима?

— Те саме. Він її очі вибрав, а натомість вставив чужі. Мабуть, Аґнєшчині.

Мені це не вкладалося в голову. Навіщо аж так знущатися?

— Де її знайшли? — запитав я пригнобленим голосом.

Тут комісар поглянув на мене, примруживши очі, і сказав:

— Знаєш, якби я тебе не знав стільки літ… То, курва, ти б зараз сидів у цюпі і щоранку виносив відерко зі свої­ми сцяками до кльозету.

— Тільки тому, що я її знав?

— Нє. Не тільки тому. Бо знайшли її на світанку на святого Марка[45]. А це за кільканадцять метрів від твого помешкання на Длуґоша. І що ти на це?

Тепер і я скрикнув «Курва!», бо загинула вона через мене.

— Налий мені ще,— попросив я.— Ти розумієш… Вона чекала на мене. Двічі приходила. Просилася в шимона до мого помешкання. Той відмовив. Коли її було вбито?

— Між північчю і другою ночі. В Мусяловича підтвердили, що вона перед десятою вибігала, прохаючи її замінити. Очевидно, вибігала де тебе. Потім повернулася, а об одинадцятій попрощалася й пішла додому.

— Отже, він її перехопив, коли вона мене не застала вдруге.

— А ти коли приперся?

— Після другої ночі.

— І, звісно, не сам.

— Ні, не сам. Але з панною, яка, очевидно, мала контакт з душієм.

— То чого ж ти мені голову морочиш? — Обух налив мені шклянку.— Пий скоро. Я покличу наших, і ти розповіси.

Він вискочив з кабінету. Я випив і сховав шклянку до шафки. За хвилю зійшлася мало не вся комендатура разом з інспектором, а я розповів пригоду Ірми.

— Треба, щоб вона прийшла до нас,— сказав інс­пектор.— Це перше свідчення дівчини, яка вирвалася з його рук.

— Ще є свідчення фордансерки з «Варшави»,— додав я.— Вона бачила, з ким пішла Аґнєшка.

— Як її звати?

— Сабіна.— Я кількома словами описав підозрюваного.— Вона повинна зателефонувати мені або комісарові, коли той з’явиться знову.

— То вже щось…— кивнув головою інспектор і звернувся до Обуха.— Візьми, Романе, телефон тої Ірми і запиши її свідчення. З якої години фордансерки у «Варшаві» працюють?

— З шостої,— відповів я.

— Радомський! З шостої години сиди в кабінеті комісара. Бо той,— кивнув на мене,— весь час десь волочиться, то хто до нього додзвониться?

— І доки я маю сидіти? — запитав капрал не надто радісним тоном.

— До Другого пришестя або Страшного суду. Маєш тут канапу, можеш і задрімати. Сидиш і чекаєш на дзвінок.

— Мушу уточнити,— сказав я.— Дівчина не буде знати, що телефонує на поліцію. Тому бажано не мельдуватися «Головна комендатура поліції. Капрал Радомський слухає».

Поліцейські розсміялися.

— І ще одне,— сказав інспектор.— До тої Ірми треба вчепити «хвоста». З історії, яку оповів Марко, наш душій буде мати на неї зуб. Хтозна, чи не захоче помститися. Увечері зробите рейд кнайпами. Звертати увагу на всіх з перебитим носом. Усі вільні, окрім Радомського. А ви, Марку, дзенькніть Ірмі. Запитайте, коли вона зможе до нас завітати.

— Е-е…— промимрив я.— Зараз їй телефонувати марно. Бо вона спить.

Інспектор і комісар витріщилися на мене здивованими очима.

— Так-так-та-ак…— покивав головою інспектор.— І як ви тільки встигаєте… А до речі… Та Людвіка, що її за­души­ли вночі, вам часом не знайома? Її знайшли біля ­вашого дому.

— Та чого ж не знайома! — втрутився Радомський.— Не раз він до Мусяловича заходив і не раз її брав з собою до хати. Я щойно допитав шимона. Каже, що дів­чина двічі пізно ввечері приходила до нашого нічного репортера.

Інспектор сів на столі, вийняв дзигарничку, поклав собі папіросу до вуст і закурив, не зводячи з мене очей. Обух відійшов до вікна, тамуючи сміх. Радомський з задоволеною міною тішився з мого ошелешеного вигляду. Я не знав, як маю все пояснювати.

— Отже,— тягнув інспектор,— то вже друга жертва, з якою ви були знайомі. Обидві бували у вас вдома. А тепер розкажіть, де ви були з півночі до другої ночі.

— В «Ґранді» я був до другої.

— З ким?

— З дівчиною… Ірмою.

— Тою самою! А потім?

— Потім пішли до мене.

— Коли саме?

Це вже мене почало дратувати, і я бовкнув:

— Нехай капрал скаже, він же ж допитав шимона.

Радомський скривився і пробурчав:

— По другій вони прийшли.

— І тота Ірма теж усе це підтвердить? — не вгавав інспектор, але я змовчав.— Де ви зазнайомилися з Ірмою?

Я кинув оком на Обуха. Він ледь помітно хитнув головою. Кисілеве казино, мабуть, краще не згадувати.

— В «Ромі» на каві.

— Коли?

— Кілька днів тому.

— Точніше?

— Мммм… Минулої неділі.

— І так відразу у вас зародилися теплі, зворушливі стосунки? Вона хто? Теж танцівниця?

— Ні. Вона з вищої сфери.

— Наскільки вищої?

— Вона живе в тети. Тета світська левиця.

— Пане інспектор,— втрутився Обух.— Я знаю Марка безліч років…

— Я знаю, що ви знаєте,— обірвав його Ґождзєвскі.— Мене турбує лише те, що завше якимось чином його довгий ніс опиняється швидше за ваші носи там, де насправді його ніс і не повинен опинитися. Ще одне питання, Марку. З Людвікою у вас були такі ж теплі стосунки?

Я кивнув.

— Ото франца^[46]! — не стримався Радомський.— Треба ще ту Ірму перевірити. Що воно за пташка.

— Ірму допитає комісар,— відказав твердо інспектор.— Додзвоніться до неї… Коли відіспиться. Ходімо, капрале.

Коли за ними зачинилися двері, Обух пирснув сміхом.

— Але ж ти зашкварився! То де ти Ірму підчепив?

— Та де ж, як не в Кисіля.

— Треба її попередити, щоб її свідчення не відбігали від твоїх. А тепер мені розповідж детально про свої розмови в казино.

3

О другій ми вийшли з комісаром до «Шкоцької» і пообідали. Потім я з його кабінету зателефонував Ірмі. Вона вже встала і вуркотливим голосом повідомила, що мене вибачає. Я не второпав, за що вона може мене вибачати, але напровсяк подякував.

— Зозулько, як я тебе й попереджав, з тобою хоче перебалакати комісар поліції.— Вона зітхнула.— Це мій давній товариш. Він тобі сподобається.

Вона зітхнула вдруге.

Обух, слухаючи мене, усміхнувся і підкрутив вуса.

— Ти справді хочеш, щоб він мені сподобався? — запитала ображеним тоном Ірма.

— Як людина,— пояснив я.— Але ти не повинна згадувати казино. Ми з тобою познайомилися минулої неділі в «Ромі».

— В «Ромі»? Але я ще там ніколи не була…

— То нічого.

— Як нічого? А коли мене запитають, які там сто­лики — круглі чи квадратові? А які там мальовидла на стінах?

— Ти вже забула, що я тобі перед тим сказав? То мій товариш. Ніхто до тебе доколупуватися не буде. А хоча… Коли ти будеш готова?

— За пів години.

— Гаразд. Чекатиму тебе в «Ромі».

— А де та «Рома»?

— Просто на розі Фредра і Академічної.

— Так би й відразу. Цьом.

Я поклав слухавку. Обух похитав головою.

— Ті баби тебе колись доведуть до біди.

— Хто б казав?

— А що? Я так не волочуся, як ти. І взагалі я женюся.

— Ти? Ну нарешті! І хто ця неймовірно щаслива панна?

— З порядної родини. Донька священника. Пече такі смаковиті пляцки, що можна забути про все на світі.

— Де пече?

— Та де? Вдома в себе. В Рудному. Що за питання?

— Я думав, що вона в тебе вдома пече. Бо знаєш, трап­лялися мені такі панни, які теж ніби в себе вдома пекли, а насправді то пекли їхні матусі або дещо шкарадніші сестри. А коли вони опинялися в моїй хаті, то не годні були навіть яйця всмажити, аби не пригоріло.

— Ох ти ж вибредний! Не біда, якщо тестьова буде пекти. А вона навчиться.

— Що ж, тоді вітаю тебе.

4

«Рома» славилася тим, що тут можна було оглянути всі найважливіші місцеві і німецькі, французькі та англійські газети. Тому публіка сюди приходила вишукана. Тільки в «Ромі» подавали всі відтінки кави-капуцина — «Shale Gold», «Shale Nuss», «Nuss-braun», «Braun», «Capo», аж до найтемнішої «Schwarzer gespritzt».

Недарма про цю каварню гадав австрієць Йозеф Рот, провідавши Львів: «Є літературна каварня, що називається “Roma”. Сюди навідуються добропорядні обивателі, і тут стираються межі між бюрґерством і богемою. Тут засиджуються і син відомого адвоката, і режисер, і літератор. За сусіднім столиком можуть сидіти їхні родичі. Всі грані невиразні, ледь помітні». Кажуть, що той Рот ще й письменник, але руки мої до нього не доходили.

Я сів за столик біля вікна, замовив каву і став чекати. За більшістю столиків сиділи самотні завсідники, які ревниво дотримуються усіх своїх призвичаєнь. Від найдавніших літ з’являються вони завше пунктуально о котрійсь годині, сідають за свій неодмінний столик під лицарським щитом і, п’ючи незмінну чорну каву, переглядають газети в роками усталеній черговості. З регулярністю військової варти переходить із рук в руки газетний стіл, як і столики з шахами.

Ірма вбралася як на прийняття, а не на допит в комендатуру. На її обличчі грала знадлива посмішка.

— Ти кудись іще зібралася, окрім поліцейської комендатури? — поцікавився я.

— Тета мене тягне до філармонії. Приїхав італійський тенор.

— О! Ти таке любиш?

— Люблю. Але без тети. А ти? Куди нині поволочишся?

— Піду до хати дописувати репортаж.

— Про кого?

— Про фордансерок.

— А котрась із них буде присутня? — запитала вона з усміхом.

— Ще чого! Будеш каву?

— Ні. Вже випила. Можливо, я забіжу перевірити, як ти працюєш. Якщо вдасться вирватися від тети.

— Ти так навмисне сказала, щоб я був насторожі?

— А ти собі думай, що я мала на увазі.

— Гаразд, подумаю. Слухай, коли ти виходила вранці… Там ліворуч від мого будинку не бачила поліцейських?

— Бачила. Поруч іще медична машина стояла. Але я не стала з’ясовувати, що там сталося, бо квапилася додому. А що трапилося?

— Маніяк задушив дівчину. Платничу з ресторації Мусяловича.

— Господи! То вже третя!

— Так. Тому пильнуйся і не швендяй ніде насамоті. Він на тебе має злість. І, можливо, буде вистежувати. Ти не проти, якщо за тобою буде «хвіст»?

— Який ще такий хвіст?

— Таємний агент буде непомітно стежити за тобою на відстані. Може, якраз той душій знову випливе. Це ж усе задля твоєї безпеки.

— Не дуже приємне відчуття опинитися під чиєюсь обсервацією.

Вона роззирнулася по стінах і запитала:

— Чому «Рома»? Бо «всі шляхи ведуть до Риму»?

— Мені більше подобається інша версія, що назва пов’язана з корчмою «Рим» з легенди про пана Твардовського. Легендарний чорнокнижник намагався обдурити чорта, пообіцявши віддати йому свою душу в Римі. Чорт мусив довго чекати на обіцяне, бо Твардовський і не збирався вирушати до Риму. Але якось загуляв у корчмі, і там його нечистий допав. Бо корчма, власне, «Рим» і називалася.

Ірма розсміялася.

Раптом з-за одного столу, де сиділо четверо молодиків у цивільному, пролунало:

— Артилєрія платить!

— Не бачу там жодного військового,— здивувалася Ірма.— До чого тут артилерія?

— «Рома» належить до рідкісних каварень у Львові, що зберігають вірність навіть деяким застарілим традиціям. За Австрії за тим столом завше сиділи австрійські артилеристи, і коли вони збиралися йти, то кельнер гукав платничого словами «Артилєрія платить!». А тепер це вже такий жарт. Кожен, хто знає цю історію, послуговується таким гаслом, хоч «артилєрії» ані духу.

— Ну що ж,— сказала Ірма.— Мені пора. Думаю, мене там не довго будуть мучити.

— Ні. Розповіси лише те саме, що й мені. А що увечері? Будеш вільна?

— Мабуть, ні. Тета наклала на мене свою дбайливу лап­ку. Можливо, завтра. Я тобі зранку зателефоную. Або ти мені. Але до полудня.

— Чому саме до полудня?

— Бо тета тоді ще спить. Вона лягає дуже пізно. Ну, па.— Вона роззирнулася і прошептала: — Я б поцілувала тебе, але артилерія витріщилася.

Справді, вся чвірка вибалушила очі на Ірму.

Ірма не здурила, таки завітала до мене, і мій репортаж накрився її майточками.