300 миль на схід

Епілог

Двадцятирічна Кетрін Спаркс, позаштатна кореспондентка мистецького часопису «The London Magazine», картала себе за те, що прийшла на зустріч майже на сорок хвилин раніше домовленого часу. Падав холодний вересневий дощ, і їй нічого не залишалося, як зайти до ресторації готелю «Коринтія», у якому їй призначив зустріч Вальтер Стерлінґ, австрійський автор, чия книга «Шпигун з Ґаліції» нещодавно побачила світ у видавництві Джорджа Ньюнеса[173]. Що робити стільки часу в цьому помпезному приміщенні, трохи меншому за лондонський собор святого Павла, вона не знала, втім, тинятися в таку погоду по вулиці було б дурістю, вже не кажучи про те, що існував ризик добряче застудитись.

— Доброго дня, міс! — ​приязно звернувся до неї метрдотель і простягнув руку в бездоганно білій рукавичці, щоб узяти її парасолю.

Дівчина відповіла на привітання.

— У вас замовлено столик?

— Гадаю так, але… Чи дозволите мені просто почекати? Я, на жаль, прийшла завчасно.

Метрдотель співчутливо кивнув.

— Дозвольте запропонувати вам чаю.

— Чаю неодмінно! — ​почувся збоку чоловічий голос, у якому вловлювався ледь помітний акцент. — ​І трохи бренді, як на мене, також не завадить…

Обидвоє повернулися до мовця й побачили перед собою міцного сивуватого чоловіка в темно-коричневому гарнітурі.

— О, ви, мабуть, містер Стерлінґ! — ​радісно вигукнула дівчина.

— Саме так.

— Даруйте, я прийшла раніше і… — ​вона зніяковіло розвела руками.

— Ми з вами маємо схожу звичку. Я також усе життя боюся запізнитися.

Метрдотель нагадав про себе делікатним «кхм» і запропонував провести їх до вільного столика. Потім записав замовлення і поспішно відійшов, залишивши їх самих.

— Як вам наша лондонська погода? — ​запитала Кетрін, аби якось заповнити незручну паузу.

— Мало чим відрізняється від віденської. У нас також дощить, — ​відповів Стерлінґ.

— Ніколи не була у Відні.

Журналістка поклала на стіл свого записника, однак з-поміж його сторінок тієї ж миті на скатертину висипалась ціла купа записок на окремих клаптиках паперу.

— Даруйте, — ​невідомо чому вибачилась вона. — ​Якщо чесно, то це мій перший великий матеріал, і я трохи нервуюся.

Австрієць кивнув.

— Що ж, а я написав книжку, про яку Сомерсет Моем[174] відгукнувся, як про найгірший серед найкращих цьогорічних дебютів. Тож підстави нервуватися маємо обоє, — ​сказав він.

Вони засміялись, напруження розвіялося, і Кетрін почала розмову ще до того, як принесли чай:

— Чи правда, що ви були змушені вибрати собі літературний псевдонім, бо в Австрії займаєте важливу державну посаду? — ​запитала вона.

— Займав, — ​уточнив той. — ​Рік тому довелося подати у відставку.

— Отже, тепер ви можете назвати своє справжнє ім’я та прізвище?

— Йоганн Шобер. Хоча Вальтер Стерлінґ мені подобається більше.

Кетрін вправно вивела це ім’я на чистій сторінці свого нотатника і вже за мить знову звела на нього свій пильний погляд. Австрійцеві вона нагадувала його доньку: таке ж бліде обличчя, виразні темні очі й неслухняні кучері.

— Якщо ви вже почали розкривати карти, містере Стерлінґ (з вашого дозволу я продовжу вас так називати), може, зізнаєтесь: герой вашого роману справжній? Чи він — ​просто плід авторської фантазії? Цей галичанин Адам Вістович?

Стерлінґ помовчав.

— Уже й сам не знаю, — ​сказав він після паузи. — ​Пам’ять часом стирає межі між реальним і вигаданим. Особливо, письменницька пам’ять. Особливо, коли йдеться про немолодого автора.

— І все ж?

Чоловік зітхнув.

— Він — ​моя вигадка, міс Кетрін. Гадаю, так буде краще…

— Це тішить, бо в романі нещасливий фінал. Не хотілося би, щоб та моторошна загибель у горах виявилася справжньою…

Вони проговорили ще майже дві години, аж доки Кетрін спохопилася і поглянула на годинник.

— Мушу бігти, — ​перелякано сказала вона. — ​Редактор мене вб’є…

Стерлінґ підвівся й ґалантно провів її до виходу. Потім розрахувався й поволі піднявся до себе в номер.

Тут він сів у крісло і, підтягнувши до себе портсигар та попільничку, з приємністю закурив. На столику лежали непрочитані свіжі газети та акуратно складений квиток на пароплав до Гамбурга. Усі справи, які стосувалися його книжки, він залагодив і завтра збирався залишити Лондон.

Поруч з квитком лежав лист у сіруватому конверті американської пошти. Його принесли сьогодні вранці і, на відміну від газет, Шобер — Стерлінґ прочитав його від початку до кінця вже двічі. Докуривши свою цигарку, австрієць знову взяв його до рук і витягнув з конверта складеного вчетверо листа, написаного німецькою:

«Дорогий Йоганне!

Маю надію, що ви отримаєте цей лист! Я надсилаю його згідно з нашою телеграфною домовленістю, на адресу видавництва з проханням-приміткою переслати в готель, де ви зупинитесь.

Одразу ж поспішаю повідомити: книжку я прочитав! Ба більше, вчора побачив її також у двох тутешніх книгарнях. Думаю, мине трохи часу і вам, вельмишановний авторе, доведеться готуватися до подорожі за океан! Буду радий зустріти вас тут, у країні, яка два роки тому стала мені домівкою.

Ще про книгу: читаючи, я раз у раз зупинявся, і не міг повірити, що все описане відбулося насправді. Ви додали тільки дещицю вигадки, решта — ​правда.

Крім моєї смерті, звісна річ. Тут ви трохи передали куті меду, бо в тому поєдинку в Альпах переміг я, а не сучий син Сташенко.

Утім, так навіть краще. Нехай ті, хто полюють на мене, хоча би якийсь час вважають, що я помер.

І ще, можливо, сумніваюся в тому, чи справді мене так до нестями любили всі ті жінки, і чи в дійсності я п’ю так багато алкоголю, як ви описуєте? Лишаю це на вашій совісті! І перше, і друге, кажуть, додає літературному герою привабливості. Деякого, так би мовити, шарму.

Хочу водночас подякувати за ту делікатність, з якою ви описали історію з Бейлою. Знаєте, я досі не можу забути цю жінку… І вже навіть з цим змирився. Бо це те саме, що намагатися забути про зубний біль. Різниця тільки в тому, що біль рано чи пізно минає, а почуття, як виявилось, ні.

Ми бачилися з Бейлою пів року тому, коли вони з чоловіком відвідували Нью-Йорк. Я натрапив на кілька прізвищ Гофман у діловому дайджесті й вирішив навмання перевірити, кому вони належать. Пощастило після четвертої спроби — ​видно, професійні якості ще при мені.

У них прегарна донечка, дуже схожа на свою матір.

З Бейлою вдалося перекинутися кількома словами і навіть обмінятися адресами. Я написав уже три листи і все ще чекаю на відповідь. Проте, чесно кажучи, не надто вірю, що дочекаюся.

Та до біса меланхолію! Чи пам’ятаєте ви, Йоганне, як я, власне, опинився у США? У Берліні, за вашою порадою, подався до американської амбасади, де попросив зв’язати мене з Меріаном Купером. Понад усе мені хотілося переконатися, що він живий і не тримає на мене зла. Колишній пілот відписав мені менше ніж за місяць, а потім запросив до себе.

А зараз, якщо раптом читаєте цього листа стоячи, вам краще сісти. Знаєте, чим займається тепер наш капітан? Знімає кіно! Я не жартую. У Штатах з’являється понад десяток фільмів щороку. А довжелезні черги до кінотеатрів вишиковуються за кілька годин до сеансу.

Меріан каже, що сінема — ​це не тільки мистецтво, але і вигідний бізнес. І я схильний йому вірити.

Мене, до речі, наш капітан Купер призначив консультантом. Моє завдання полягає в тому, щоби стежити, аби актори правильно тримали зброю в кадрі й не повбивали один одного навіть з бутафорських револьверів. А оскільки батальних сцен він знімає багато, то без роботи я не сиджу.

У цілому, як бачите, у мене все склалося непогано.

От тільки страшенно скучив за Львовом.

Усе би віддав, щоб кілька кроків ступити площею Ринок.

На цьому прощаюся, сподіваючись, однак, на Вашу швидку відповідь. Вміння чекати ніколи не було моєю чеснотою. Цьому мистецтву я не навчився і, схоже, вже не навчусь.

Міцно обіймаю!

Щиро ваш,

Адам Вістович»