300 миль на схід

VII

Ніколи раніше я не чув стільки молитов, промовлених уголос, як того літа. Одні промовлялися слабкими голосами, що потроху ставали шепотінням. Інші — ​зривалися криком, надламуючись на найвищих нотах. Вони по-різному інтонувалися і звучали різними мовами: українською, гебрейською, польською, німецькою, російською.

Слова із цих молитов, хоч половину з них я не розумів, подовгу стояли у моїх вухах навіть серед нічної тиші, а обличчя тих, хто молився, — ​перед очима, попри те, що втома знерухомлювала тіло, а близький сон обіцяв полегшу.

Молилися старці, жінки, діти й навіть дужі чоловіки. Зводячи погляд угору або закриваючи обличчя долонями. Молилися, коли армії залишали їхню територію і коли займали її.

Я також підіймав очі до небес і просив у Бога дощу. Спека, що вже який тиждень розпікала землю, доводила мене до сказу.

Ще я сподівався побачити в небі аероплани. Знав, що з Варшави в ескадрилью доставили десяток нових італійських «Ансальдо»[153], які мали якщо не замінити старі «Альбатроси», то принаймні доповнити повітряний флот.

Утім, сліпучо-чистий купол над головою посилав у відповідь тільки потоки гарячого проміння, від якого річки й озера, здавалось, от‑от закиплять. Жодної хмаринки і жодного знайомого обрису літака там не з’являлось.

Я не знав, за що Господь карає спекою і без того розпечену війною землю, але розумів, чому ескадрилья припинила вильоти: польсько-українська армія стрімко відступала, подекуди в останню мить встигаючи перемістити в тил військову техніку, боєприпаси та продовольство. І часто ледь уникаючи оточення, як під Києвом, коли більшовики несподівано почали контрнаступ з півдня.

Аероплани, здавалося б, могли переміститися за лічені хвилини, просто здійнявшись у повітря й випустивши по червоних кілька прощальних черг із кулеметів, втім, ескадрилья — ​це не лише літаки, але й цистерни з паливом, бригада механіків і навіть наземний транспорт. У розпорядженні майора Фаунтлероя (насправді вже полковника на той час, але я про це ще не знав) була вантажівка і два легкові автомобілі. Саме тому пілоти відступали в тому ж темпі, що й уся армія. Аероплани здебільшого транспортували залізницею.

Опинившись наприкінці травня за Дніпром, червоні добре вивчили свої помилки. Доки союзники святкували перемогу і сперечалися з приводу подальших дій (українці вимагали продовжувати наступ в той час, як поляки відмовлялися звільняти території, до яких не відчували жодного сентименту[154]), Москва перекинула з Кавказу проти нас легендарну конармію Будьоного[155]. Шістнадцять тисяч загартованих у боях кавалеристів, здатних блискавично переміщатися уздовж усієї лінії фронту, вишукуючи наші слабкі місця. Спроможних замаскуватися навіть великими групами й атакувати зненацька, з силою і раптовістю польового смерчу, що налітає на пшеничне поле. Саме перед цим смерчем союзники й були змушені відступити спочатку з Київщини, далі з Поділля і, врешті, віддати більшовикам значну частину Волині.

Що ж до мене, то я вирішив залишитися на землях, які знову захопили червоні, і продовжувати робити те, для чого подався у цю подорож — ​допомагати ескадрильї. Власне тому й чекав, коли ситуація на фронті стабілізується, відступ зупиниться і пілоти знову здіймуться в небо.

На початку липня я знову потрапив туди, звідки й розпочав свою східну виправу, — ​до Славути. Без надмірної надії попрямував одразу до санаторію святого Романа і з подивом побачив, що заклад не тільки вцілів, але й далі приймає постояльців.

Розпорядник, упізнавши мене, на радощах ледь не розплакався, а надто коли дізнався, що я знову планую зупинитися тут на достатньо довгий час. І до того ж платити подвійну ціну… По-перше, за те, щоб моє перебування тут залишилося таємницею. По-друге, мені самому була потрібна інформація про постояльців, які тут зупинилися чи зупинятимуться. І, по-третє, я попросив його знайти мені лікаря. Бажано доброго фахівця, який працював у цьому санаторії раніше, за мирних часів.

Першого ж дня, одразу після поселення, попри спеку, мене пробрало холодом, аж на шкірі виступили сироти. Знесилений, я повалився на ліжко просто в обійми лихоманки. Мені марився Київ, наче я знову йду Подолом через безкінечний стихійний ринок, де містяни намагаються продати все, що ще має хоч якусь цінність: столове срібло і порцеляновий посуд, старовинну зброю і шовкове вбрання, золоті годинники, стародруки у шкіряних оправах, дбайливо збережені меблі, статуї, полотна, естампи, столітні вина, пуделка з орієнтальними прянощами й чаєм, козацькі люльки та чоботи, навіть церковні хрести й чаші якимось дивом потрапили на це торговисько. Мене зусібіч намагалися вхопити за рукав, щоб привернути увагу до свого товару, а я лише відчайдушно пробирався вперед, подумки картаючи себе, що так необережно збочив і опинився серед цього вертепу безнадії, паноптикону розпачу, в місці, де повітря наелектризувалося болем.

Дорогу мені раптом перегородила молода жінка, чорнявка у легенькій сукні, що знизу сягала їй тільки до колін, а згори відкривала смагляві плечі. Я подумав, що мода після Великої війни надто раптово змінилася, бо раніше таке вбрання вважалося б непристойним. Сукня, звісна річ, мала би бути довшою, а плечі прикриті.

Жінка простягнула до мене руки, майже торкаючись моєї просякнутої потом сорочки, і промовила:

— Ви нетутешній, правда?

— Я з Ґаліції, — ​відповів їй, не впізнаючи власного голосу. Той був сухий і ламкий, наче я тиждень терпів спрагу.

В очах жінки блиснули вогники надії.

— Петлюрівці скоро звідси підуть… — ​сказала вона.

— Чому ви так думаєте? — ​нервово перебив я.

— Підуть, — ​твердо сказала киянка. — ​Усі так кажуть, навіть вони самі. А коли це станеться, сюди повернуться більшовики…

На коротку мить ми обидвоє замовкли. Розряд її болю пронизав мене від голови до стоп.

— Візьміть мене з собою, — ​прошепотіла раптом жінка. — ​Мене і мою матір, вона ще міцна і не буде тягарем. Чоловіка в мене більше немає, тож і немає для кого берегти вірність. Я буду вашою… Тільки заберіть до Польщі або й далі, куди самі вирушите.

Слова застрягли в моїй горлянці хлібними крихтами, а дихання зробилося майже спазматичним. Бідоласі здалося, що я вагаюсь, і вона зі сльозами продовжила:

— Ви й уявити не можете, що москалі роблять з жінками… Уявити не можете…

У ту ж мить поруч із чорнявкою опинилася старша пані, дивовижно схожа на неї, як пізня осіння троянда на весняну. Вона зміряла мене гордовитим поглядом і, сердито вхопивши мою співрозмовницю за руку, відтягнула вбік.

— Як ти поводишся, Оксано! — ​сказала вона молодшій. — ​Де твоя гідність? Що про тебе подумають люди?

Я потягнувся до гаманця і, діставши звідти кілька банкнот, простягнув їм.

— Дозвольте вам допомогти… Будь ласка, — ​голос усе ще не слухався, і я навіть не був певен, чи насправді тоді сказав щось виразне.

Старша пані звела підборіддя трохи вище і, дивлячись мені просто в очі, відповіла:

— Спасибі вам за щедрість, добродію, але, запевняю, ми дамо собі раду. І прошу вибачення за поведінку моєї доньки. Це було недостойно молодої і шляхетної особи.

Жінки відійшли, і я вже хотів кинутись за ними, щоби принаймні скупити увесь їхній крам, який вони принесли на цей ринок, проте повз мою руку, що досі тримала гроші, прошмигнула якась тінь. Я відчув раптовий сильний біль у зап’ясті й рефлексивно розімкнув пальці. Банкноти зникли, мовби розчинились у повітрі. Злодій, якого навіть не вдалося розгледіти, забрав усе, що я збирався віддати.

Від злості, гіркоти та розпачу я закричав так сильно, що заболіло у скронях і в животі. Чиїсь руки міцно вхопили мене за плечі й притиснули до ліжка.

— Тихо, тихо, тихо… — ​проговорив сипкий голос, і мені в ніздрі вдарило чиєсь квасне дихання.

Я широко розплющив очі й побачив, як наді мною схилився бородатий кремезний чоловік невизначеного віку. Йому однаково можна було дати як сорок, так і шістдесят. Сивину мав невиразну, волосся густе, сплутане, як грива у тяглового коня. Павутинки зморшок неглибокі, шкіра набрякла й почервоніла.

— Заспокойтесь, — ​продовжив він, не відпускаючи моїх плечей. — ​Я зробив укол, вам скоро покращає.

— Хто ви, в біса, такий? — ​випалив я.

З-за спини бороданя визирнув розпорядник санаторію.

— Це лікар, добродію, — ​сказав він. — ​Ви просили привести до вас лікаря. Пригадуєте?

Так, я пригадав.

— Вас добряче лихоманило, — ​сказав ескулап, прибираючи нарешті з моїх плечей свої лаписька. — ​Мене покликали доволі вчасно.

— Що зі мною? — ​запитав я в нього.

— Схоже на поворотний тиф, — ​відповів той. — ​Його розносять воші. Ви мусили часто бувати в розмаїтих гадючниках.

Я перевів погляд на стелю. Концентрувати погляд на докторові та й взагалі на будь-чому коштувало мені титанічних зусиль. Страшенно ломило кості, й болів кожен клаптик шкіри.

— Напади гарячки будуть повторюватись, — ​долинув до мене голос доктора звідкілясь іздалеку. — ​Я проситиму, щоб за мною посилали в такому випадку.

«Нікому ні слова про мене!» — ​хотів крикнути я.

Але мене розібрала в’язка млявість, і я поволі занурився в гарячий сон. Хоча власне сном це назвати було важко. Мій мозок, наче по спіралі, знову повертав мене спогадами на береги Дніпра. Я ними снив, і водночас вони були такими ж реальними, як і краєвид за вікном моєї кімнати. Високі важкі трави низько прилягали до землі й напоювали повітря стиглим ароматом літньої пори у повні. Я відчував його так само виразно, як і різкий запах ліків, що сочився з докторського несесера.

Широченним плесом річки пробігали дрібні брижі, що здаля скидалися на стривожений мурашник. Вдалині, вгору за течією, виднілися обриси Києва: блискуче золото церков, сірі ряди робітничих кварталів і кілька стовпів диму від пожеж, спричинених чи то війною, чи то випадковими паліями.

Усе моє нутро переповнює очікування. Мої нерви напнуті, руки тремтять. Я не витримую і тягнуся до кишені, де маю невеличку металеву флягу з випивкою. Відкручую кришку й жадібно п’ю. Нагрітий метал одразу жалить губи, а вслід за ним рот і горлянку обпікає алкоголь. Я закашлююсь і відчуваю, як з очей бризкають сльози. Необачно втираю їх спітнілою долонею, і тепер очі печуть від солі.

За хвилину, втім, припадаю до землі, нарешті зауваживши посеред річки те, на що чекав: три броньовані пароплави червоних, плавучі фортеці, кожна з яких нашпигована кулеметами й самотужки може знищити будь-який дніпровський порт.

Дізнатися маршрут і час рейду цих монстрів мені коштувало чималих зусиль і грошей. Їхньою ціллю була атака прибережних позицій нашої армії поміж Києвом і Черкасами, і зупинити плавучі панцирники могли тільки пілоти полковника Фаунтлероя. Війська союзників на той час вже мали наказ вийти з Києва, оскільки втримати місто перед контратакою червоних видавалось неможливим. Тому понад усе я боявся, що моя відомість не дійде до летунського штабу. А якщо й дійде, то пілоти просто не зможуть вилетіти, бо аероплани вже будуть розібрані й завантажені на поїзд.

Я спостерігаю за пароплавами, до болю закусивши губу. Присмак власної крові змішується в роті з післясмаком алкоголю. Мені бракне повітря, хоч усі верхні ґудзики сорочки розстебнуті. Від нагрітої землі, сонця й густого повітря забиває памороки. Доводиться докладати чималих зусиль, щоб не зомліти.

Панцирники тим часом спокійнісінько прямують далі, розрізаючи темно-зелену шкіру води, мов кравецькі ножиці — ​гладеньку тканину. Ось вони вже за якихось дві сотні кроків од мене. Я виразно чую шум двигунів, бачу бронзові борти з кривими червоними зірками, облущену місцями фарбу і стволи кулеметів. Я майже відчуваю, як сильно вони розпеклися на сонці, який одур панує під бронею та яка сочиться від них ненависть.

Аеропланів усе ще немає і, схоже, не буде… Панцирники безперешкодно підуть далі й рознесуть до бісової матері кожне наше укріплення на обох берегах. Від люті, безсилля й жалю мої кулаки стискаються. Важко добута важлива інформація виявилась марною.

Коли пароплави проходять повз мене, а відтак за кілька хвилин мені видно лише три їхні корми, я підводжуся й витираю з чола піт. Тоді роззираюся, наче злодій, і вдруге припадаю до фляги. Алкоголь смакує вже інакше: тепер я топлю в ньому не тривогу, а нудкий жаль.

Перебираюся в тінь одинокого дерева, все ще не зводячи погляду з панцирників. Тут, під деревом, можу дозволити собі цигарку. Дістаю портсигар і майже порожню запальничку. Добру хвилину намагаюся викресати з неї вогонь, але з-під моїх пальців з’являються тільки дрібні іскринки, яких замало, щоб підпалити куриво.

Не випускаючи цигарку з рота, сердито лаюся, не добираючи слів. Спершу німецькою, а далі пригадую вербальні конструкції, почуті тут від російськомовних комуняк. Вимовляю, а радше виригую всю цю «матєрщіну» й від того відчуваю несподівану полегшу.

Мовби у відповідь на мої потуги, над річкою раптом загуділи двигуни. Так і не закуривши, я підвів погляд і ледь не здурів од раптового щастя: пташиним клином, як тоді у Львові, сюди із заходу наближалися одразу п’ять аеропланів. Опинившись над панцирниками, вони злагоджено, мовби і справді розігрували повітряну виставу, опустили донизу кожен ліве крило й описали над своєю ціллю широке коло.

Плавучі фортеці, не стишуючи ходу, зустріли їх щільним вогнем кулеметів. У відповідь три важких бомбувальники випустили з черева свій смертоносний вантаж, а два легких «Фоккери» звилися вгору, набираючи достатньо висоти для звичної «яструбиної» атаки. На щастя, жодного літака не було ушкоджено.

Бомби лягли в один ряд, мов під учнівську лінійку. Дніпро болісно зойкнув, а з його тіла вирвалося три височенні водяні стовпи. Один із панцирників розлетівся на друзки, ніби рибацький човник, інший притиснуло до берега і ще одного відкинуло хвилями добряче назад. Та все ж, двоє вцілілих не забарилися з відповіддю: кулемети їхні продовжували сіяти в небо щільні ряди куль, і врешті один з «Фоккерів», який сам лаштувався до обстрілу, раптом здригнувся в повітрі усім своїм зґрабним тілом і, спалахнувши мов сірник, упав у річку поруч із уламками знищеного броньовика. Інший, розрядивши по пароплавах чи не половину стрічок з обох кулеметів, знову піднявся вгору. Тим часом повернулися бомбувальники й удруге змішали воду, машини і прибережну землю в одну масу.

Один із панцирників завертівся, наче дзиґа, і ткнувся носом в берег, але вцілів, інший перекинувся на бік. Одразу ж за цим, бомбувальник, що летів найнижче, спробував піднятися, але, видно, кулеметні кулі з поверхні води встигли пошкодити йому стерно. Хвіст, наче обважнілий, почав хилитися донизу, доки не зачепив крону дерева. Літак покотився по землі, мов чортове колесо, і за хвилину вибухнув. Слідом за машиною спалахнула суха трава, прибережний очерет і сухі кущі. Величезний чорний стовп диму сизо-чорними клубками злетів угору.

Уцілілий панцирник завмер біля берега, вже не стріляючи, а лише чекаючи своєї долі, мов жертовна вівця. Бомбувальники відлетіли, очевидно, кожен мав на борту тільки по дві бомби. «Фоккер» знизився і ще раз обстріляв його, а потім подався слідом за товаришами.

Я не знав, як оцінить цю виправу полковник Фаунтлерой. Чи не буде це для нього пірровою перемогою? Втратити два літаки, а найголовніше — ​двох пілотів (серед загиблих міг бути хтось із моїх знайомих — ​я потім довго мучився цією думкою) — ​чи не занадто велика ціна?

Мені, однак, лишалося тільки втретє пригубити флягу, і цього разу здалося, що я відчуваю присмак кіптяви й обвугленого металу, хоч бій відбувся достатньо далеко від мене.

У штабі ескадрильї пізніше цю операцію назвали вдалою. А за полеглими пілотами, як і заведено, траур тривав лише до наступного ранку…

Коли я знову розплющив очі, то відчув одразу, що в моїй кімнаті є ще хтось. Мовби гарячка загострила перцепцію, а моя шкіра перетворилася раптом на чутливу мембрану, здатну вловлювати найменші і найтонші коливання повітря. Я обережно повернув голову туди, де відчував рух. Подушка піді мною задерев’яніла від поту.

Над скринею, в якій лежали мої речі, схилився розпорядник санаторію й обережно перебирав щось своїми кістлявими руками. Все ще намагаючись не видати себе, я потягнувся рукою під матрац, куди, як пам’ятав, завбачливо поклав браунінг. Зброя, на щастя, виявилась на місці.

Клацнув запобіжник, і чоловік у моїй кімнаті миттю випрямився. Його вицвілі очі розширились від жаху, а щелепа поволі поповзла вниз, відкриваючи темну порожнину рота й оголюючи нещільний ряд нижніх жовтуватих зубів.

— Що ти там шукаєш, падлюко? — ​без жодних церемоній прохрипів я.

Розпорядник зробив над собою зусилля, стулив рота і ковтнув важку слину. Його борлак спазматично сіпнувся при цьому вгору й знову опустився.

— Мені треба заплатити лікарю, — ​видавив із себе чоловік.

— Хіба ти отримав не досить грошей від мене? — ​я відчував, що говорю з ним надто грубо, але ніяк не міг приборкати раптовий гнів.

Розпорядник похитав головою.

— Ви в ліжку вже третій день. Доктор зумів роздобути якісь спеціальні ліки проти вашої недуги… До того ж я платив йому за мовчанку, згідно з вашим побажанням, — ​пояснив чоловік.

— Прошу мені вибачити, — ​я прибрав зброю і спробував підвестися.

Тіло досі страшенно судомило, але загалом деяка полегша відчувалась. Мені вдалося дістатись до скрині і витягнути звідти сховок з грішми. Розпорядник у цей час ввічливо відвернувся.

— Учора заходив ваш приятель, — ​обережно сказав він, коли я простягнув йому кілька згорнутих банкнот. Не полічивши, він одразу заховав їх у внутрішню кишеню камізельки.

— Який ще приятель? — ​насторожився я.

— Ну, той… Жид-фотограф.

— Кацман?

— Саме так! Забув прізвище…

— І що? Ви сказали йому, що я тут?

— Ні… Ми ж з вами домовились, що я мовчу й тільки доповідаю.

Розпорядник спантеличено дивився на мене, намагаючись збагнути, чи правильно він вчинив і якою буде моя реакція.

— Ми ж домовились… — ​повторив він.

— Все правильно, — ​я кивнув і, щоб заспокоїти, поплескав його по плечу. Після цього знову почвалав до свого ліжка.

— Розшукай його, — ​вимовив я звідти. — ​Скажи, що я тут і хочу зустрітися.

— Буде зроблено, — ​відповів той і, переступивши кілька разів з ноги на ногу, запитав:

— Бажаєте, може, чогось?

— Коньяку, — ​видихнув я. — ​І свіжу постіль…

Із Кацманом вдалося зустрітися тільки за три дні, коли напади гарячки стали не такими пекельними, і після них я міг триматися на ногах. Через розпорядника фотограф передав мені коротку записку, в якій призначив зустріч у корчмі неподалік місцевого ринку. Я вийшов завчасно, не був певний, що знайду це місце відразу.

Спека потроху спадала, гарячі дні змінились на хмарні, коли небо ставало то попільно-сірим, то майже свинцевим, обіцяючи дощ. Але дощу все не було.

Стежка від санаторію вилася через хвойний ліс, уздовж річки, поміж кущами черемхи, терну і глоду, то збігаючи піщаним берегом ледь не до самої води, то заглиблюючись у гущавину, де майже губилася під шаром опалих іржавих соснових голок. Пахло розігрітою корою, живицею і вологою поближньої Горині.

Серед цієї приємної летаргії волинського лісу, я мимоволі сповільнив крок, дослухаючись до навколишньої тиші, і майже забув куди прямую. Так, мовби світ раптом звузився лише до цього куточка природи довкола, залишивши біль, війну і нещастя десь поза своїми межами.

Коли стежка вивела до першої міської вулиці, я навіть мусив мотнути головою, наче кінь, аби повернути собі відчуття реальності й сьогодення. Далі прискорив крок, подавшись запилюженою дорогою, що тягнулася між двома рядами огорож до ринку.

Щойно почали траплятися перехожі, я прибрав злегка заклопотаного виду, мов гендляр, який поспішав кудись у справах. Для торгового міста це було звично, і я не привернув до себе жодної уваги. Ані містян, ані, на щастя, групи конармійців з їхнім дебелим командиром-кавказцем.

До ринкової корчми я прийшов за квадранс до зустрічі, але Кацман мене вже чекав. Мій резидент мав утомлений вигляд і сидів за столом понуро, наче смертник у камері. Час був передобідній, відвідувачів, крім нас, виявилось небагато, і ми, стишивши голос, могли спілкуватися вільно.

— Радий бачити, — ​щиро сказав я. — ​Чесно кажучи, вже не сподівався знову вас зустріти.

— Кацман також тішиться нашій зустрічі, — ​фотограф натягнуто усміхнувся й простягнув мені руку для привітання.

Я відповів потиском. З подивом відчув, що долоня цього чоловіка крижана, як шмат льоду. Тієї ж миті його гнітючий настрій передався мені. Я сів навпроти і непомітно перевірив зброю. Це було давньою звичкою, але щось мені підказувало, що сьогодні мій браунінг зайвим точно не буде.

— Кацман вас засмутив? — ​мій співрозмовник звів на мене важкий погляд, що проникав крізь його делікатні окуляри. — ​Кацману шкода.

— З вами все добре? — ​запитав я, хоч відчував, що питання ідіотське.

Його сіруваті губи знову смикнулись, зображаючи картонний усміх.

— У паскудні часи добре тільки негідникам, — ​відповів він.

Подумки я вирішив, що варто негайно встати й піти, надто вже дивною видавалася ця розмова, проте тієї ж миті нагодився корчмар, аби запитати, чого ми бажаємо.

— Карафку горілки, — ​відповів Кацман і, трохи подумавши, додав:

— Ще оселедця з цибулею і хліб.

Корчмар кивнув і подався у свою комірчину за шинквасом. Аби трохи заспокоїтись, я закурив. Кацман також. Ми обидвоє не знали, як почати розмову, але оскільки формально просив про зустріч я, тож мовив:

— Мене дуже втішила звістка, що ви також повернулися до Славути, — ​сказав йому. — ​Навіть дещо підбадьорила, бо останнім часом я перебував не в найкращому стані.

Кацман кивнув.

— Вигляд у вас і зараз, щиро кажучи, препаскудний, — ​зазначив він.

Із цим було важко не погодитись. Виходячи сьогодні з кімнати, я зазирнув у дзеркало. Від хвороби моє обличчя осунулось, губи досі були знекровлені, повіки набряклі. Якби такого суб’єкта я зустрів посеред міста, то найпевніше перейшов би на інший бік вулиці.

— Як вам повелося після того, як ми попрощалися? — ​провадив я розмову далі.

— Кацман повернувся до Житомира. Але краще б цього не робив, бо весь його маєток, переносна лабораторія на той час вже опинилася в інших руках. Більшовики присвоїли її собі і, звісна річ, про жодне відшкодування для бідного Кацмана не йшлося… Він лишився ні з чим. Пікантні картинки швидко розпродалися. Зароблених грошей вистачило якраз, аби дістатися сюди.

— А як з іншим ґешефтом?

Чоловік подивився на мене так, ніби ніколи не зізнавався, що торгує морфієм.

— Немає ніякого «іншого ґешефту», — ​відрубав фотограф сердитим тоном.

Коли корчмар приніс наше замовлення, ми мовчки випили і взялися до хліба та оселедців. Змащували тверді скоринки солоним рибним тлущем й розгризали їх, навсправжки ризикуючи поламати зуби. Ділили між собою піддатливу рибну плоть і соковиту цибулю. Далі знову пили, наче зустрілися тут лише для цього.

Коли їжі більше не лишилось, а останні краплі горілки ми порівну розлили на два келишки, мій співрозмовник глибоко зітхнув і несподівано продовжив:

— Червоні упіймали Кацмана й обіцяли повісити. Через морфій…

Від несподіваного здогаду в мене потемніло в очах. Трохи опанувавши себе, я запитав, знаючи, втім, відповідь:

— І чому не повісили?

Губи Кацмана затремтіли. Він вказав поглядом на корчмаря. Я обережно озирнувся й побачив, що той цілиться в мене з нагана. Решта завсідників також повернулися до нас й мовчки за нами спостерігали. Дехто також мав у руках зброю. У цій чортовій дірі був тільки ворог.

— Кацману дуже шкода… — ​прошепотів мій колишній резидент. — ​Кацман не хотів помирати.

Я вирівнявся за столом і взяв до рук свою чарку. Шкода, якщо випивка пропаде. Та вже коли відправив горілку до рота, хтось вперіщив мене ззаду по голові. Пам’ятаю, як від удару виплеснув усе Кацману в обличчя, а далі світ, мов у театрі, опустив переді мною темну завісу.

Коли до мене почала потроху повертатися свідомість, найперше, що я відчув, — ​це прохолоду. Здавалось, мене занурили у ванну з льодом. А посеред спекотного літа, треба визнати, таке вважалося б щедрою послугою. Якби було правдою…

Утім, вже за кілька секунд я усвідомив, що лежу насправді на вологій кам’яній підлозі, а згори в мої ще мутні очі врізаються гострі промені електричної лампи. Біля самого вуха почулися кроки важких черевиків, і сухий тріскучий голос промовив російською:

— Здається, він очуняв, командире.

— Добре. Вийди звідси, Козлов. Залиш нас наодинці, — ​наказали звідкілясь із глибини цього незнаного мені приміщення.

Черевики виконали наказ. Невидимі двері скрипнули завісами і глухо зачинились. Далі запанувала тиша.

Я розплющив очі й дочекався, доки остаточно відновиться зір. Нарешті за кілька хвилин почав бачити брудно-червону стіну й округлу аркоподібну стелю, а згодом — ​і розрізняти прямокутники дрібної цегли. Приміщення було схоже на яку-небудь середньовічну залу або погріб для вина.

Одразу під жарівкою стояв масивний стіл, за ним я побачив чоловіка у конармійській літній шинелі. З-під столу визирала пара начищених чобіт. Обличчя незнайомця видавалось приязним: було наділене суворими, але приємними рисами, засмагле і чисто поголене, на щоці виднівся місяцеподібний шрам. Світло-русе волосся акуратно зачесане на проділ. Таку зовнішність зазвичай мають у кіно різноманітного штибу герої або лицарі на ілюстраціях до дитячих книжок. На вигляд незнайомцеві було трохи за тридцять або навіть менше.

Він дочекався, доки я зведусь на лікті і сяду, притулившись до стіни, а далі промовив:

— Вітаю, пане Вістовичу. Як почуваєтесь?

Я здригнувся, почувши від нього своє справжнє прізвище. По цей бік Збруча я назвався ним лише раз: у Білій Церкві, коли відвідав квартиру пілотів. Тоді вдаватися до чергового псевдо не було змісту. На щодень же мав їх чимало.

Другим здивуванням було те, що невідомий без найменшого акценту і труднощів перейшов зі мною на українську. Вочевидь, аби підкреслити, що, крім справжнього прізвища, знає про мене ще багато.

Не дочекавшись відповіді, чоловік підвівся й повільним кроком підійшов. Зупинився приблизно на тому ж місці, де перед тим стояв Козлов.

— Ну ж бо, вставайте, — ​з цими словами він простягнув мені руку.

Коли я з його допомогою піднявся, він уважно придивився до мого обличчя, як це робить лікар під час боксерського поєдинку, коли один із бійців побував на настилі.

— А Козлов молодець, — ​сказав раптом незнайомець, закінчивши свою коротку інспекцію. — ​Жодної подряпинки, як я і просив…

Промовивши це, чоловік повернувся за стіл, одночасно поставивши напроти ще один стілець.

— Сідайте, — ​запросив він і, побачивши мою нерішучість, наполіг:

— Сідайте, сідайте. Ви ж ледь на ногах тримаєтесь. Крім того, нам треба спокійно поговорити, а якщо залишитесь там, мені доведеться кричати, як на стрільбищах, а це збіса незручно…

Я скорився й обережним кроком рушив до столу. Голова страшенно боліла, ноги ледве згинались у колінах, тому, сівши на запропоноване місце, відчув навіть полегшення.

— Нічого, скоро повернетесь до норми, — ​заспокоїв мене чоловік навпроти, наче і справді був у цьому переконаний.

— Хто ви? — ​важко промовив я.

Це були мої перші слова, промовлені в цьому могильному приміщенні. Військовий помовчав якусь мить, наче дослухаючись до відголосу мого питання.

— Спочатку волів би почути те саме від вас, — ​зазначив нарешті він.

— Я торговець вином. Моє ім’я…

— Ваше ім’я Адам Вістович, — ​перебив мене співрозмовник, — ​не треба мені дурнуватих псевдо. Прибережіть їх для когось іншого. І для іншого разу, якщо він буде!

Хвиля знервованості пробігла його благородним обличчям, але тієї ж миті чоловік опанував себе, і воно знову розгладилось.

— Мене можете називати Олексієм, — ​сказав він. — ​Вірите чи ні, але це моє справжнє ім’я.

Чоловік дістав папіросницю й запропонував цигарку. Я не відмовився, курити хотілося страшенно. Після цього він узяв куриво й собі. Далі витягнув з кишені сірники, черкнув і підніс вогонь знову спершу мені, а далі запалив сам. Така ґречність, втім, не видавалась награною. Рухи його були природними, як у людини, яка звикла шанувати етикет.

— Річ у тім, товаришу Вістович, що у санаторних покоях, де ви зупинились, ми знайшли ваш австрійський паспорт. Визнаю, сховали ви його дотепно: в металевій капсулі, яку помістили в пляшечку з кельнською водою, але й ми не в тім’я биті. Бачили хитрунів і не таких, — ​пояснив Олексій, видихаючи перший густий струмінь тютюнового диму. — ​Тож заперечувати справжнє ім’я для вас уже безглуздо. Пропоную минути цей етап нашої бесіди й перейти далі.

— А до моєї кімнати в санаторії вас провів розпорядник? — ​поцікавився я.

Співрозмовник ствердно кивнув.

— Не тримайте на нього зла, — ​сказав Олексій. — ​У бідолахи не було вибору. Ми, знаєте, вміємо бути переконливими…

Я набрав у легені більше нахабства ніж повітря й запитав:

— І на біса чекістам скромний торговець вином?

Чоловік засміявся.

— Ви мені починаєте подобатись, Вістовичу, їй-богу, — ​сказав він. — «Скромний торговець вином», це ж треба. Козлов! — ​гукнув він, повернувши голову вбік дверей.

Завіси знову заскрипіли, й досередини зайшов дебелий чорновусий конармієць з револьверною кобурою і кавказьким кинджалом на поясі. Нарешті я побачив того, чиї черевики скрипіли підошвами біля мого обличчя.

— Принеси вино, — ​наказав йому Олексій.

— Оту кислятину? — ​перепитав прибулий.

— Оту кислятину, — ​підтвердив командир. — ​Тільки не розбий по дорозі.

— Так точно-с!

— Бачили, який у нього погляд? — ​запитав мій співрозмовник, щойно двері за Козловим зачинилися. — ​А ручиська? Цього типа побоювались навіть кавказці. Я і сам поруч з ним почуваюся, м’яко кажучи, некомфортно. Надто часто бачив, як він ламає людям кості й перерізає горлянки. Виглядає це геть неестетично, але для перемоги робітничо-селянської революції допускається і не таке… І ви би, товаришу Вістович, у його руках заспівали б іншої.

Я змовчав, жадібно докурюючи свою цигарку. Однієї було мало, але попросити ще одну не наважувався.

— Не здогадуєтесь, де ми зараз? — ​продовжив Олексій. — ​Ви ж бо тривалий час провели у Славуті.

— Не здогадуюсь, — ​відповів.

Стіни, стеля й цегла справді небагато мені розповідали.

— Це винний погріб палацу Сангушків, — ​пояснив Олексій. — ​Точніше того, що лишилося від палацу. Повстала солдатня і тутешнє міське шумовиння після вбивства ненависного магната спершу знищили палацовий інтер’єр, разом із бібліотекою й колекцією картин, а потім цей люмпен-пролетаріат узявся руйнувати стіни. Спитаєте навіщо? З ненависті. Сліпої ненависті, яка підживлювалась їхнім невіглаством. Але вона, ця ненависть, прискорила наш прихід сюди. Це мутна вода, по якій іде вперед більшовицький човен.

— Дивно таке чути від вас, — ​зазначив я.

— Думали, я битиму себе в груди, стверджуючи, що в революції чисті руки? Аж ніяк. Руки в неї по лікті у крові. І це лише початок…

На моє щастя, він знову відкрив папіросницю й запропонував мені закурити.

— Я намагаюся бути щирим із вами, — ​сказав далі Олексій. — ​Чекаючи, ясна річ, того самого навзаєм…

Повернувся Козлов, тримаючи в руках темну запліснявілу пляшку, дві склянки й коркотяг. Вино поставив між нами посередині, склянки, наче кельнер, кожному підсунув до його краю, коркотяг простягнув начальнику. Далі виструнчився і дочекався наказу повернутися за двері.

— Що ж, пограймо у вашу гру, — ​мовив чекіст, обережно відкорковуючи пляшку. — ​Це вино зберігалося тут, у цьому погребі. Як ви почули, Козлов невисокої думки про знайдену колекцію. Йому, на жаль, дістались дві пляшки відмінної мальвазії…

Найсвітліший князь, Роман Сангушко, думаю, почастував би своїх гостей за якої-небудь урочистої нагоди. Ми з вами, у певному розумінні, і справді тут гостюємо, а повторний прихід на Волинь Революції — ​чудовий привід для учти. Згодні зі мною?..

Закривши рукою напис на етикетці, Олексій наповнив дві чарки.

— Скуштуйте, — ​запросив він. — ​І, якщо вгадаєте сорт цього вина та його вік, одразу звідси зможете вийти на волю. Я не жартую… Виноторговцю таке завдання цілком до снаги, а для в’язня — ​гарний шанс повернути свободу.

— Навіщо вам ризикувати? — ​не повірив я.

— Бо я азартний гравець і люблю ризик, — ​відповів той. — ​На полі бою зазвичай немає місця для гри, і тільки мій фронт — ​це по-своєму ломберний стіл[156]. Я не рубаю шаблею поляків і петлюрівців. Я граю проти них.

Кілька секунд ми мовчали, дивлячись один одному в очі. У погляді мого співрозмовника справді прочитувався азарт. Його темні очі аж іскрилися від задоволення. Здавалось, він і справді сидів зараз не в сутеренах, а в якому-небудь клубі за партією у бридж або в пікет.

Я взяв склянку з вином і підніс її до губ. Пити не поспішав. Найперше, вдихнув його запах — ​пряний, насичений, злегка солодкавий. Колір трунок мав темно-червоний, майже кривавий. Я охоче спробував би його за інших обставин, у добрій львівській або віденській ресторації у товаристві гарної жінки… Трішки відпивши, я мимоволі заплющив очі. Мені пригадалася Бейла, яка полюбляла під добре вино давати волю своїй винахідливій фантазії. Ми змагалися хто з нас відіп’є рівно третину бокала або кому вдасться прочитати рядок із вечірньої газети, дивлячись на нього через пляшкове скло. Та частіше ми читали поезію. Кожен мав прочитати строфу, яка б починалася з літер, узятих з винної етикетки. Для Бейли це було легко, вона багато знала напам’ять. А я ж мусив діставати книжки з її бібліотеки й підшуковувати відповідну поезію в Петрарки, Овідія, Вергілія, Шиллера, Ґете чи рядки з п’єс Шекспіра.

— І що скажете? — ​повернув мене до реальності чоловік навпроти.

— Я не певен.

— Раджу перебрати в пам’яті лише благородні вина. У цьому погребі навряд чи тримали абищо, — ​сказав він.

Я відпив ще один ковток і дослухався, як делікатно трунок діє на мої притуплені хворобою смакові рецептори.

— Думаю, вино з Бордо, — ​припустив нарешті.

— Так, — ​відповів Олексій. — ​А точніше?

— Як на мене, це… Ротшильд[157]. Не інакше.

Чекіст помовчав, а потім кутики його рота смикнулись у посмішці.

— Вгадали, чорт забирай! — ​вигукнув він. — ​Це справді Ротшильд. Старий князь мав відмінний смак.

Я не зводив з нього погляду.

— Що ж, ідіть, — ​сказав він нарешті.

— Справді? — ​не повірив я.

— Так, ми ж домовились, — ​підтвердив чекіст. — ​Двері он там. Козлову скажете, що я вас відпустив. Звісно, він не повірить, зайде сюди, але я підтверджу.

Не зводячи з нього недовірливого погляду, я підвівся й обережно рушив до виходу, наче йшов по замінованому полю. Коли моя рука вже майже торкнулася клямки, позаду мене знову почувся голос Олексія:

— Стривайте, — ​сказав він тоном людини, яка раптом пригадала щось направду важливе. — ​Ми домовлялися, що ви назвете ще вік вина. Чи не так?

Я завмер.

— Авжеж, — ​відповів йому замогильним голосом.

— Отже…

— 1850-й, — ​сказав я навмання, знаючи, що й так не вгадаю.

Олексій скривив розчаровану гримасу й підвівся з-за столу.

— А ось тут, дорогий Вістовичу, варто було проявити кмітливість. Старий князь, затятий полонофіл, любив символічність у всьому… — ​сказав він. — ​І цю пляшку, думаю, відкоркував би 11 листопада 1918 року[158]. Якби дожив.

— Вино 1863 року…[159], — ​тихо промовив я.

— Атож.

Він випив зі своєї чарки і долив трохи мені.

— На сьогодні досить, — ​підсумував Олексій. — ​Маю надію, що переконав вас, по-перше, у тому, що не всі червоні такі звірі, як про нас розповідають. А по-друге, що ми можемо один одному довіряти. Адже можемо?

Я був втомлений розмовою і до того ж ще недостатньо здоровий, тому тільки безсило кивнув.

— До завтра, — ​попрощався він і вийшов, прихопивши пляшку.

Я повернувся до свого кутка під стіною і знову ліг, наче побитий пес. Ця не надто довга розмова чомусь мене страшенно втомила. Тому не минуло й хвилини, як я провалився у прірву сну.

Розбудив мене Козлов, безцеремонно копнувши у бік черевиком. Лють гарячою хвилею вдарила мені в голову, захотілося кинутись на нього й придушити, але, зціпивши зуби, я опанував себе. Ослаблений і голодний, я заледве чи мав би якісь шанси проти цього здорованя.

— Вставай, зараз командир прийде, — ​буркнув Козлов, свердлячи мене своїм ненависним поглядом.

Я скорився. Спочатку звівся на ноги, потім підійшов до столу й сів на свій стілець.

— Я б тебе прирізав, петлюрівська собако… — ​у потилицю мені промовив Козлов. Голос його був трохи стишений, але все ж виразний. — ​Не знаю, чому командир з тобою панькається.

Відчинилися двері, і зайшов Олексій. Дав знак моєму навіженому конвоїру вийти, а потім сів навпроти мене. Обличчя допитувача цього разу було напружене, губи стиснуті, очі звужені до щілин.

— Як спалось? — ​кинув він мені.

— Чудово.

Олексій гмикнув.

— Спілкувались із Козловим?

— Так, йому хочеться мене прирізати.

— Видно, не надто хочеться, якщо ви досі живі. Коли він щиро бажає комусь смерті, то не зважає на будь-які перешкоди. Навіть командир йому не завада, — ​зазначив Олексій.

— Що ж, дякую, що попередили. Пильнуватиму.

Допитувач закурив, цього разу мені не пропонуючи.

— Ми сьогодні говоритимемо більше по суті, Вістовичу, — ​сказав чекіст. — ​Буде менше, так би мовити, світоглядної філософії.

— Як вам завгодно.

Він уважно придивився до мене.

— Вам нічого не потрібно? — ​запитав раптом. — ​Нічого не хочете попросити?

— Про що ви? — ​питанням на питання відповів я.

Той знизав плечима.

— Бритву, щоб поголитися, чисту воду… Їжу, врешті-решт. Хочете їсти?

Он воно що. Йому треба, щоб я просив. Учора наливав мені дорогого вина, був приязним, а сьогодні змінив тактику.

— Хіба полонених не годують? — ​промовив я.

— Буває, що забувають.

— Якщо охляну від голоду, то навряд чи зможу підтримувати розмову.

— Ваша правда. Гаразд, Козлов щось вам пізніше принесе. Якщо, звісна річ, не зжере по дорозі.

Я уявив цю тварину з моєю їжею в руках, і до горла підступила нудота. На столі все ще стояло вчорашнє вино, тож я мимоволі вхопив склянку й одним ковтком випив.

— Поговоримо про 7-му ескадрилью, — ​мовби не помітивши моєї реакції, продовжив Олексій. — ​Давно з ними виходили на зв’язок?

— Я не виходжу з ними на зв’язок.

Це було чистою правдою, оскільки наше спілкування відбувалося в односторонньому порядку. Я лише передавав інформацію у штаб.

— Гаразд, уточню запитання: ви можете з ними зв’язатися?

— Ескадрилья відступає разом з усією армією. Доки це відбувається, жодного зв’язку бути не може.

— Однак як тільки відступ зупиниться, ви можете повернутися до старої моделі зв’язку?

— Не впевнений.

— Чому?

— Хіба Кацман не розповів чому?

Олексій витримав паузу, за цей час закинувши ногу на ногу.

— Сердитесь на нього? — ​запитав він. — ​Дарма. Цей чоловік переповнений жагою помсти, але витримки в нього значно менше, ніж у вас. Козлову було достатньо лише підвісити його за ноги й добре перевірити на міцність його суглоби, навіть їх не ламаючи, щоб той усе розповів. Усе, починаючи з вашого знайомства й аж до повітряної атаки американців на Чуднів… До речі, знаєте, чому він так дивакувато говорить про себе в третій особі?

— Гадки не маю.

— Це своєрідний спосіб відмежуватися від реальності, від теперішнього, від того, що старого ладу більше немає, від смерті дружини, від щоденного страху. Мовляв, все це відбувається не зі мною, а з кимось іншим. З іншим Кацманом. Звідси й ці фрази, на кшталт «Кацман радий вас бачити», «Кацман погоджується» чи «Кацману час іти». Цікавий випадок, скажу я вам.

— А що з ним буде тепер?

— Вас і справді це цікавить, Вістовичу?

— Інакше б не питав.

— Він нам іще знадобиться. Наразі житиме…

Під стіною пробіг велетенський щур, лише на секунду затримавшись, аби глипнути на людей. Гризун був розміром з невелику кішку. Шерсть його лискотіла, відбиваючи електричне світло.

— А хто ж видав самого Кацмана?

— Одна молодиця десь з-під Житомира звинуватила в убивстві свого коханця якогось мандрівного єврея. Червоноармійці, яким той продавав порнографію і морфій, швидко збагнули про кого мова.

До горла підкотився сухий клубок. Я важко ковтнув. Олексій тим часом пожбурив якомога далі від себе недопалок і запалив нову цигарку.

— Повторюю: чи повернетесь ви до старого способу зв’язку, як тільки відступ вашої армії припиниться? — ​сказав він.

— Можливо.

— Тобто якщо налагодиться телеграфний зв’язок?

— Так.

— Чудово.

Допитувач підвівся і якийсь час міряв мою в’язницю кроками.

— Перейдемо тепер до справи, — ​озвався він з кутка, в якому кілька хвилин тому зник щур. — ​Я готовий вас відпустити, Вістовичу. Не так, як учора. По-справжньому.

Я затамував подих.

— В обмін, звісно, на деяку послугу робітничо-селянській Червоній армії і персонально мені.

Допитувач знову опинився навпроти і, спершись руками на стіл, нахилився до мене. Обличчя його опинилося просто перед моїм.

— Ви передаватимете їм ті координати, які я сам вкажу, — ​промовив Олексій, викрешуючи кожне слово.

— І що їх чекатиме? Ваша артилерія?

— Ні, польова кухня…

Кинувши мені цей позбавлений веселощів жарт, допитувач рушив до дверей.

— Подумайте, — ​сказав він наостанок. — ​А я невдовзі повернуся.

Двері за ним зачинились.