300 миль на схід

V

Подібно до людей старіють і міста. Зморшками потрісканих стін, шрамами розритих вулиць, виразками стічних канав. Восени я повернувся до Лемберга, який було годі впізнати. Мовби опинився у чужому місті й дивом знав тут кожен провулок.

Моє місто постаріло після війни. І це була зовсім не та старість, що додає шарму архітектурі, котра починає «дихати віками», як говорять туристи. Старість була іншою: стрімкою і безжальною. Так старіє солдат, якому рік війни коштує десяти.

Наказ вирушити до Львова я отримав тиждень тому у Відні. Максиміліан Ронґе, начальник Evidenzbüro, що тоді доживало свої останні дні (а на папері не існувало вже понад рік), призначив мені зустріч у кав’ярні «Старий ліхтар» неподалік Ґрабену[109]. У пам’яті виринула моя зустріч з Альфредом Редлем у львівському «Атлясі», що відбулася незабутнього 1907 року. Згадав я про неї не лише через схожість ситуації, але й тому, що саме завдяки Ронґе, ще перед війною закінчилася кар’єра Редля. Втім, «закінчилася» — ​не найточніше слово. Редль, звинувачений у шпигунстві на користь Росії, наклав на себе руки, а головні докази слідству надав саме Ронґе.

Ясна річ, у мене були свої міркування щодо того, винен Редль чи ні. Ми навзаєм недолюблювали один одного, проте я ніколи не повірив би, що він зрадник. Редль бавився у небезпечні ігри, купуючи й продаючи інформацію на міжнародному шпигунському ринку. Таким чином він стільки ж нашкодив імперії, скільки й допоміг. За час своєї кар’єри полковник упіймав не одного російського шпигуна. І вже хоча би з огляду на цю обставину міг розраховувати на деяке пом’якшення вироку: заслання, пониження у званні тощо. Проте його залишили в кімнаті наодинці з револьвером, ясно натякаючи, що в такій ситуації офіцер може вчинити тільки одне: пустити кулю в скроню. Що, зрештою, Редль і зробив.

На мертвого й після війни вішали всіх собак. Мовляв, як же ми могли перемогти, коли зрадники, наче шашіль, точили нас із середини. Прізвище Редля у пресі стало синонімом слова «негідник». Журналісти, здавалось, лише шкодували, що той не був євреєм, як, приміром, Дрейфус[110]. Бо тоді його зрадливу натуру вдалося би розгледіти відразу. Однак полковник походив з Ґаліції, що також пасувало до образу імперського Юди.

З тієї ж причини Ронґе не довіряв і мені. Точніше, причин тепер було більше: мало того, що я також походив із Лемберга, то ще й був колись у підпорядкуванні офіцера-зрадника.

Новий шеф конаючого Evidenzbüro вигляд мав цілковито протилежний до покійного Редля: невисокого зросту, лисуватий, риси обличчя його були радше невиразними, а колір шкіри — ​нездорово блідий. Очі він підозріливо прищурював, навіть коли дивився на кельнера.

Ронґе також прийшов не в мундирі, а в мішкуватому гарусовому костюмі, що незграбно висів на ньому, мов на палиці. Як і Редль, цей чоловік мав звання полковника, хоча заледве чи в контррозвідці це мало якесь значення.

Ми обидвоє замовили чай, і Ронґе, не гаючись, перейшов до справи:

— Коли ви були востаннє в Лемберзі, пане Вістовичу? — ​запитав він.

— Трохи менше року тому, — ​відповів я, і неприємні спогади різонули пам’ять. Я виконував тоді доручення Міністерства, й мене ледь не підстрелили у власному помешканні. А ще я намагався знайти Бейлу, проте без успіху.

— Хочу запропонувати вам знову вирушити до рідного міста, — ​продовжив полковник. — ​Це не наказ, тому ви, звісно, маєте право відмовитись.

— Залежить від того, яка переді мною буде ціль, — ​відповів я, хоч майже напевно знав, що погоджусь.

Ронґе відпив і нервово облизав губи. Після цього продовжив стишеним голосом:

— Триває війна між поляками та більшовиками. Подейкують, що після невдалих переговорів з Денікіним[111], Пілсудський шукає союзу з українцями. Ба більше, неофіційно, йому начебто вдалося порозумітись із Петлюрою[112] щодо того, аби виступити спільним фронтом проти червоних. Кажуть, маршал навіть заявив, що без вільної України не буде вільної Польщі. Можете уявити таке ще бодай рік тому, коли українці й поляки завзято різали одне одного в битві за Ґаліцію? Видно, ніщо не зближує краще за спільного ворога.

Ронґе трохи помовчав, пильно дивлячись на мене, ніби хотів переконатися, що я добре втямив сказане. Ми одночасно відсьорбнули чаю, мовби підкорилися чиїйсь німій команді. Невдовзі полковник продовжив:

— У серпні до союзників приєдналися американські добровольці. Це два десятки пілотів, які входять до окремої 7-ї ескадрильї польської армії. Командує ними майор Фаунтлерой. Не можна сказати, що це просто «вільні яструби», які полюватимуть з висоти на більшовиків. Свої вильоти, ясна річ, вони координуватимуть із наземним командуванням. Проте певний рівень свободи дій для них таки передбачено. Хоча б у тому, що кожен з цих пілотів — ​майстер своєї справи. Чи, як там кажуть у летунстві, справжній ас…

Далі Ронґе заговорив дещо філософським тоном, дозволивши собі при цьому розслаблено запалити цигарку:

— Якщо б ви хотіли знати мою думку, Вістовичу, то я зовсім не вірю в майбутнє цих машин. Літаків, маю на увазі… Доводилось вам бачити їх зблизька?

Я похитав головою. На італійському фронті повітряних боїв майже не було. Тож мені пригадалися тільки світлини з фотографічного апарату Бейли, які я поцупив колись у її вітальні. Аероплан Лібанського, який був на них, і справді скидався більше на чималий велосипед із дивакуватими крилами аніж на серйозний літальний механізм. Хоч, ясна річ, це було давно, і наука відтоді, думаю, зробила суттєвий поступ.

— Це все ще крилаті корита, — ​мовби читаючи мої думки, продовжив Ронґе. — ​Однак варто визнати, ті, хто наважуються в них сісти і піднятися в небо, — ​відчайдушні сміливці. Ба більше! Їх величають «лицарями неба». І хоч я далекий від цієї романтичної дурні, все ж мушу визнати, що часами летуни і справді воюють, як лицарі. Знаєте, як відбувається повітряний бій, комісаре?

Мене трохи дратував цей ліричний відступ, але я намагався не подавати виду. Вчергове відсьорбнув з чашки, відповів, що не знаю, і вдав цікавість.

— Коли два ворожі літаки сходяться у небі, — ​з азартом продовжив Ронґе, — ​то пілоти, ніби направду вершники на ристалищі, намагаються підійти один до одного з вигідного боку. Так, щоб можна було розрядити кулемет у супротивника або у двигун машини. Чи в паливний бак… Як пощастить.

Правда, така модель поєдинку стала можлива тільки тоді, коли інженери навчились прилаштовувати до літака кулемет, а до цього пілоти просто перестрілювались між собою з револьверів або гвинтівок. Були й такі, що тримали напоготові міцну мотузку з гаком чи невеликим якорем на кінці.

Вичекавши слушний момент, вони метали гак перед собою, намагаючись зачепити гвинт ворожої машини. Якщо це вдавалось, то для ворожого пілота все зазвичай завершувалось трагічно: гвинт зупинявся, і літак падав униз, як зранений птах. Чим не механізоване Середньовіччя? Га, Вістовичу?..

Ронґе хрипко засміявся і запалив другу цигарку. Летунство полковник з одного боку нещадно критикував, з іншого — ​безмірно ним потішався і навіть захоплювався. Як це могло поєднуватись в одній особі — ​для мене було незбагненним. Я скривив штучну посмішку і приготувався слухати далі.

— Переказували мені один випадок, що стався у небі над вашим рідним Лембергом, — ​продовжив Ронґе. — ​Було це під час галицької війни між поляками й русинами. Ім’я русинського пілота я навіть запам’ятав — ​його звали Петр Франко[113]. Ім’я поляка забув.

Так от. Зійшлися вони в небі. Обидвоє пілотували, здається, однакові «Ньюпорти», що не дивно, бо під час Великої війни, воювали на одному боці фронту проти альянтів, отже, їхні новостворені армії просто розділили раніше спільний повітряний флот.

Отож настає момент зближення: обидва стріляють, але кулі не потрапляють у ціль. Зазначу, що вести вогонь на льоту на той час вже стало зручніше, бо військові конструктори вигадали спосіб стріляти повз лопатки гвинта. Синхронізували два механізми, так би мовити… І от у поляка заклинює кулемет. Більше він не може зробити жодного пострілу, і з хижого яструба перетворюється на вальдшнепа, легку здобич. Розповідають, однак, що польський летун вирішив достойно прийняти свою смерть: відпустив штурвал, дістав флягу, в якій було трохи коньяку, відпив, поклав її назад до кишені, схрестив руки на грудях й розлігся у кріслі, як у пляжному фотелі.

Тим часом русин, описавши довкола нього два кола, замість стріляти, козирнув і полетів геть. Не став, бачите, вбивати фактично беззбройного. У піхоті чи кавалерії таке зустрінеш нечасто…

Полковник глибоко затягнувся димом і знову посерйознішав.

— І все одно, вважаю, що військовим конструкторам треба зробити ставку на дирижаблі. Авіація — ​добрий плацдарм для особистої мужності, але занадто дорогі витребеньки для армії. Дирижабль значно потужніший, хоч і не такий швидкий. І вже сам його вигляд, коли цей монстр з’являється в небі, наводить жах на ворожих солдатів, — ​промовив він. — ​Але досить лірики… Повернімось до нашої розмови, комісаре.

Отож 7-ма ескадрилья. Коли вони розпочнуть бойові вильоти, то будуть майже, як сліпі кошенята. По-перше, ще ніколи не літали над українськими територіями і зовсім їх не знають. І карти, які в них є, тут не надто допоможуть. По-друге, в житті не воювали з більшовиками.

— Чим більшовики відрізняються від будь-якого іншого ворога? — ​запитав я.

— Ненавистю, Вістовичу. Саме вона, їхня ідеологія, а не марксизм. Більшовики стверджують, що Бога немає, але вони просто замінили його ненавистю. Заради неї вбивають, у ній шукають спасіння, і вона їм прощає гріхи… Думаю, ви це збагнете, коли з ними зустрінетесь.

— Я мушу з ними зустрітись? — ​неприємний холодок пробігся уздовж мого хребта.

— Власне в цьому й полягає ваше завдання: під видом комівояжера перетнути фронт і стати для ескадрильї очима.

— Як я стану для них очима? Що ви маєте на увазі?

Тон мій був, мабуть, занадто різкий, бо полковник втиснувся у крісло і виставив перед собою долоню, мовби зупиняв колону солдатів, які маршували в його бік.

— Ніхто не вимагає від вас неможливого. Просто їдьте в Росію і передавайте до ескадрильї розміщення ворожих військ. Робіть усе, що вдаватиметься… — ​сказав він.

Ми вкотре помовчали.

— Знаєте російську? — ​запитав після паузи Ронґе.

— Не надто добре.

— Нічого. Ви ж урешті-решт комівояжер із Польщі. Або Австрії… Легенду можете вигадати самі.

Я роздумував над почутим, либонь, занадто довго, аж полковник мусив удавано кашлянути, щоб знову привернути мою увагу.

— Чому до цієї справи долучається Австрія? — ​запитав я в нього.

— Через бажання зупинити більшовиків якнайдалі від нашого кордону, — ​не вагаючись відповів полковник.

— Тоді лише моєї акції не вистачить.

— А хто сказав, що ми обмежимось лише підтримкою ескадрильї? Ясна річ, можливостей зараз небагато, крім того, в Австрії та Європі загалом бракує злагодженості, проте необхідність допомогти полякам і українцям більшість розуміє. Ми всі глибоко стурбовані подіями на сході. І вже точно нікому не хочеться, аби «червона чума» дісталася до їхніх домівок. Усі ми ослаблені. Австрія зараз у такому становищі, що військово не змогла б допомогти навіть собі в разі загрози. У нас більше немає виходу до моря, авіацію ліквідовано, чисельність армії скорочено до принизливого мінімуму.

Однак у підпільних сховищах, про які не знають альянти, збереглося достатньо палива. А в приватних руках — ​багато капіталу. До цих рук часто додається розсудливий розум і патріотичне серце. Цього вистачить не лише, щоби підтримати війну проти червоних, але й коли-небудь побороти наслідки катастрофи, що сталася у Сен-Жермені. Щоб відновити старий порядок, монархію…

Полковник затнувся, зрозумівши, що бовкнув зайвого. Втім, виправлятися не збирався.

— Якщо ви згодні, комісаре, — ​сказав він натомість, — ​то я хотів би почути ваші умови. Обговорити ваш… гонорар. Можливості наші, нагадую, не безмежні, але винагородити вас зуміємо.

— Я мав деякі заощадження у Швейцарії. У банку Hottinguer. Після війни мій рахунок, як і багато інших австрійських рахунків, на вимогу альянтів заблокували. Тепер, після численних перевірок, більшість клієнтів знову мають доступ до свого конто. Але мій рахунок і далі заморожений. Можливо, ви зможете допомогти мені з цим.

Ронґе кивнув.

— Подивлюся, чим зможу зарадити. Що ще?

— Це все.

— Вам більше нічого не потрібно? — ​з недовірою запитав він.

Я повагався якусь мить.

— Досить буде, якщо вдасться допомогти своїм, — ​сказав нарешті. — ​Хтозна, може, коли-небудь українці створять власну державу, і я доживатиму там решту віку.

— Дуже популярна ідея в наш час, — ​скривив посмішку полковник. — ​Самостійні державні утворення малих націй. Наче при Габсбургах вам кепсько жилося.

— Herr Oberst[114], я монархіст до останнього хребця, але, як показав час, монархії — ​це пережиток. І наші з вами переконання також застаріли.

— Це ми ще побачимо, Herr Kommissar[115]. Це ми ще побачимо… А поки що збирайтеся в дорогу. І нехай допоможе вам Бог.

Мій потяг прибув на світанку. У Львові був собачий холод і, вийшовши з теплого вагона на перон, я одразу ж зацокотів зубами, мов телеграф. Не рятував навіть добрий тренч, під яким була гарусова маринарка й обгорнуте довкола шиї тепле кашне. Закутавшись якомога щільніше, я підхопив свою валізу й подався на двірцеву площу, де сподівався сісти на трамвай. Втім, виявилось, що для трамваїв було зарано. Тоді ноги, здавалось, самі понесли мене до стоянки таксі.

Біля чорного п’ятимісного Renault курив плечистий таксист, закутаний по вуха у стару сіру шинель. Побачивши мене, він швидко викинув недопалок і рушив назустріч, щоб узяти валізу, цим самим даючи зрозуміти іншим водіям, що клієнта зарезервовано.

— Доброго ранку, пане шановний! — ​сказав він хриплуватим застудженим голосом. Однак, згадавши, що поїзд прибув з Відня, швидко додав, про всяк випадок, німецькою:

— Guten Morgen, mein Herr! Willkommen in Lemberg![116]

— Мені на Вірменську, — ​коротко відповів я.

— Вже їдемо!

Чоловік поспіхом, ніби досі побоюючись, що я передумаю або мене переманить інший водій, поставив мою валізу поруч із водійським місцем, а мені самому відчинив задні дверцята. Я з полегшенням зауважив, що кабіну авто засклено з усіх боків, хоча це й було незвично, бо здебільшого в таких автомобілях є лише вітрове скло. Але таксисти, вочевидь, у боротьбі за клієнтів, проявляли винахідливість. Адже кому хочеться у холодну погоду відчувати за пазухою всі попутні вітри? Особливо комусь, хто, як я, ледь не задубів перед цим на пероні.

Ззовні водій завів довгою сталевою ручкою двигун і, сховавши її десь під капот, заскочив до кабіни.

— Тож на Вірменську? — ​голосно перепитав він, перекрикуючи сердите чмихання автомобільного механізму й одночасно виставляючи стартову поділку на таксометрі.

Я на кілька секунд замислився. А й справді, чи не краще зупинитися в готелі? Навряд чи моє помешкання зараз у доброму стані. Та й хтозна, чи нова влада не реквізувала його, щоб заселити туди яких-небудь достойників? І хтозна, що гірше: зустріти там чужих людей чи застати цілковиту розруху. Паскудно однаково.

Таксист, не дочекавшись відповіді, з подивом озирнувся.

— На Вірменську, — ​сказав я врешті, здивувавши цим рішенням самого себе.

— То рушаймо! — ​вигукнув чоловік за кермом з такою врочистістю, ніби ми зібралися щонайменше в навколосвітню подорож, а не в центр міста.

— Як вам моє «марне таксі»? — ​запитав він, коли ми викотились на Казимирівську.

За вікном промайнув освітлений двома газовими ліхтарями портал костелу святої Ельжбети.

— Приємно, що є всі шибки, — ​відповів я, відчуваючи, як тепло від двигуна потроху наповнює кабіну.

— Чого не зробиш заради пасажирів. На літо я скло виймаю. Лишаю тільки переднє…

— А чому «марне»? — ​поцікавився я.

— Ну як… Це ж Renault AG‑1. Французи називають його Le Taxi de la Marne[117], — ​сказав він, намагаючись відтворити французький акцент. — ​Коли ми в чотирнадцятому році, разом із пруссаками вийшли до ріки Марни, то зустріла нас там лише жменя їхніх солдатів. І був би тим жабоїдам амінь, якби в Парижі не змобілізували тисячі таксистів і не змусили їх доставити підмогу… А їздили таксисти якраз на отаких кониках. — ​Він з ніжністю погладив кермо. — ​А ви, добродію, на фронті були? Воювали-сте?

— Був, — ​коротко відповів я і, щоб не розвивати далі цю тему, запитав:

— А чому так багато прапорів на вулиці?

І справді, коли ми проїжджали Бригідки, я нарахував уже шість біло-червоних стягів, які добре вирізнялися на тлі темних кам’яниць.

— Ну як… — ​він знову почав речення так, ніби хотів перепитати, чи я не впав із Місяця. — ​Завтра річниця звільнення Львова[118]. Кажуть, сам Начальник Панства[119] приїде.

Раптова думка змусила його рвучко озирнутись, щоб окинути мене підозрілим поглядом.

— А ви… ви, бува, не русин? — ​запитав він.

Я розсміявся.

— А якою мовою я говорю?

— Нашою… львівською. Ну… львівською русинською.

Тут він затнувся. Його пасажир виявився тим, від кого рік тому начебто «звільнили Львів». Хоча українці зі Львова, ясна річ, нікуди не зникли.

— У нас же багатьма мовами говорять. Жиди по-своєму, християни по-своєму… — ​продовжив він чи то виправдовуючись, чи то пояснюючи й так очевидні речі. — ​А тепер, кажуть, спільно будемо бити червоних!

Водій відповідав мені також «русинською», хоча, видно, вважав себе за поляка.

— Будемо, — ​кивнув я.

— Ну от, — ​збадьорився таксист і наспівав трохи фальшивим голосом:

Я попросив зупинити трохи раніше — ​біля Опери. Не тому, що мене роздратував цей спів. Я просто відчув, що зігрівся й був не проти пройтися кількасот метрів. Порожнє корзо[121], площа перед Старим театром[122], вулиця Скарбківська[123], що виводила на Краківську, а та — ​на мою Вірменську… Я знав усю цю міську топографію і безпомилково йшов впевненим кроком навіть у темряві. Здавалось, що знали її навіть мої черевики, хоч і були куплені півтора року тому в Gerngross[124] у Відні. Не знали вони тільки, як багато нових ям і канав утворилося за час двох воєн у Львові, а тому я двічі ледь не скрутив собі в’язи, перечепившись і давши сторчака у темряву. Моя валіза при цьому падала на долівку з важким гупанням, що змусило мене пригадати, чи немає всередині скляних речей. Здається, була тільки пляшечка колонської води.

Урешті я зупинився і застиг, мов зачарований, біля свого будинку на Вірменській, 5. Ця частина вулиці була сяк-так освітлена, і вгорі можна було розгледіти два вікна мого помешкання. Шибки вціліли, і це тішило, навіть якщо про них подбав новий мешканець. Урешті, що мені заважало у такому разі просто зайти і заявити про свої права?

Я штовхнув дерев’яну браму, що вела до партеру кам’яниці, й та, на щастя, виявилась незамкненою. Присвітивши собі сірниками, піднявся сходами нагору і врешті опинився перед дверима, що вели до моєї квартири. Нервуючи, мов новобранець в окопі, я дістав ключ, просунув його в замкову шпарину і спробував повернути. У відповідь на мої зусилля замок сердито заскреготів, клацнув, проте двері відчинив…

Я зайшов досередини з такою ж обережністю, як археологи, мабуть, пробираються всередину щойно знайденої гробниці фараона. Пройшов із передпокою до вітальні, зазирнув до спальні, кухні, лазнички. Всі меблі й дрібні речі були на своїх місцях. Тільки припорошені шаром пилу.

Я перевів погляд на вікно, досі підсвічуючи собі сірниками. Угорі хтось замінив фрамугу. Стара, видно, була вже зовсім непридатною. Непофарбована деревина різко контрастувала з іншими частинами цієї нехитрої віконної конструкції. Лише одна людина в цілому Львові могла дбати про моє житло — ​ад’юнкт Самковський. Точніше, зараз уже комісар. Мій колишній підлеглий, якому я залишив ключ, від’їжджаючи до Відня.

Мене переповнила вдячність і водночас розібрала втома. Я загасив сірника, що не встиг догоріти сам і, не знімаючи тренча й кашне, простягнувся на ліжку. Тієї ж миті провалився у глибокий сон.

Прокинувся я після полудня, вже коли кімната наповнилась яскравим сонячним світлом. День заповідався не по-осінньому погожим. Я підвівся і з подивом оглянув брудне від пилу ліжко. Мені чомусь видалася дивною думка, що на ньому можна було так солодко виспатись.

Наступні кілька годин присвятив прибиранню. Усі необхідні для цього знаряддя також були на своїх місцях. Не скажу, що після моїх незграбних зусиль помешкання засяяло, але принаймні вигляду набуло пристойнішого, ніж дотепер. Гордий собою, я умостився у своє старе крісло, вдихаючи на повні груди свіже повітря, що наповнювало кімнату через відчинене вікно. Львівське міське осіннє повітря, що здавалось мені ароматнішим ніж дим найдорожчої сигари.

О шостій вечора, згідно з інструкціями, отриманими від Ронґе, я мав зустрітися з майором Фаунтлероєм в «Американській» кав’ярні на вулиці 3 Травня[125].

Ну звісно! Де, в біса, ще зустрічатися з американцем. Присутніми мали бути й інші особи «повірені в нашу справу», як зазначив полковник. Їхні імена були мені невідомі. Як упізнати цього майора я також не знав. Хіба що той буде в мундирі армії США. Тоді, звісно, проблем не виникне.

До цієї зустрічі залишалося ще чимало часу, тож я вирішив пообідати як слід. Вечерю в поїзді заледве чи можна було назвати вечерею, а сніданок я проспав. До всього, фізична праця спровокувала в мене такий апетит, що приказка «з’їсти бика» не видавалась мені чимось аж таким неймовірним. Почистивши тренча і маринарку, я зав’язав довкола шиї сатинову хустинку замість кашне, пригладив волосся і, прикривши його мелоніком, вийшов на вулицю.

Ноги самі понесли мене до кав’ярні «Атляс», що, як і все місто, переживала зараз не найкращі часи. Стіни помітно вицвіли, і ніхто найближчим часом не збирався клеїти нові шпалери, дерев’яна підлога потріскала, меню збідніло. Єдине, що залишилося незмінним, — ​це ідеальна чистота в закладі й бездоганний вишкіл тутешніх кельнерів. Вони з такою ж усмішкою вітали кожного відвідувача, з такою ж делікатністю пропонували скуштувати «страву дня» і з такою ж гідністю в поставі й жестах приймали чайові, як і десяток років тому.

Я вмостився за той самий столик поруч вікна, за яким колись ми сиділи з полковником Редлем. Крізь шибку, обрамлену накрохмаленою фіранкою, виднівся той самий краєвид: фігура Адоніса з яловим тепер фонтаном, північно-східний кут Ратуші та ряд кам’яниць Ринку, серед яких вирізнялася імпозантна Чорна кам’яниця[126].

— Доброго дня, пане Вістовичу, — ​привітався зі мною невисокий лисуватий кельнер, випростаний рівно, наче його змусили ковтнути стрілу.

Звучання мого власного прізвища в цьому місці змусило мене сіпнутись, як від укусу. Та ще більше я оторопів, коли побачив, що в руках офіціант тримає тацю, на якій стояла шахівниця з незавершеною партією. Одного мого погляду на шахову дошку вистачило, аби я впізнав нашу з Редлем партію, де він грав за чорних, а я — ​за білих. Причому моє ігрове становище лишалося вкрай безнадійним. Просто диво, що фігури зберегли свій порядок і не зрушили ані на клітину за цілих дванадцять років!

— Можливо, ви чекаєте на свого шахового опонента? — ​продовжив кельнер. — ​Якщо так, то смію завірити, що партія у повному порядку. Я навіть записав положення фігур для певності.

Цей чоловік говорив так, ніби з моменту гри минуло день-два, а не понад десяток років.

— Щиро вдячний, — ​відповів я, долаючи внутрішнє хвилювання, яке переповнювало мене до країв. — ​Опонента, на жаль, не буде. Але дошку залиште…

Він тієї ж миті зняв її з таці й поставив переді мною.

— Дивина, що ви мене впізнали, а я вас — ​ні, — ​вирвалось у мене.

Кельнер стримано усміхнувся.

— У цій кав’ярні все моє життя, — ​промовив він. — ​Було б дивно, якби я не пам’ятав найважливіших клієнтів. Сподіваюся, справи у вас ідуть добре, комісаре.

— З огляду на те, що навколо валиться світ, гріх жалітись, — ​відповів я цілком щиро.

Чоловік витримав коротку паузу.

— Чого бажаєте? — ​запитав він.

Я замовив флячки, голонку з гірчицею й оселедця на чорному хлібі. Прийнявши замовлення, кельнер не рушив з місця, наче вважаючи, що такий набір страв щонайменше неповноцінний.

Я усміхнувся. Ну звісно. Я можу не пам’ятати цього добродія, але він чудово пам’ятав мої гурманські вподобання.

— Ще попрошу склянку холодної «Балабанівки» і повний кавник, — ​додав я.

Кельнер вдоволено всміхнувся.

— Напої подавати одразу? — ​поцікавився він.

Я кивнув.

Офіціант відкланявся і подався виконувати замовлення.

Я схилився над шахівницею. Мабуть, у цю мить не зумів би точно описати портрет полковника Редля, мого шахового супротивника, проте партію чомусь пам’ятав до найменших дрібниць. Враховуючи навіть запасні ходи, які тримав, як виявилося, десь у заглибинах мозку всі ці роки.

Дванадцять років тому позиція білих видавалась мені безнадійною, але зараз я раптом побачив рішення, яке принаймні вирівнювало шанси сторін. Коли б воно спало мені на думку тоді, я б, можливо, вирушив на своє перше завдання від Evidenzbüro у кращому гуморі.

Кельнер приніс каву й «Балабанівку», а також тарілку з грінками — ​своєрідним компліментом від закладу. Я взяв чарку до рук і, піднісши її над фігурами, потримав так якусь мить, а потім випив. Мій суперник давно вже віддав Богові душу, тож нехай це буде йому останньою шаною.

Після обіду я ще трохи прогулявся містом і врешті незчувся, як настав час іти на зустріч до «Американської» кав’ярні.

На Гетьманських Валах[127] я прискорив крок, минувши «Ґранд-готель» із поважним швейцаром на вході, і біля Галицької ощадної каси повернув на Ягеллонську[128]. Тут, біля Дирекції залізниць, знову збочив наліво, опинившись відтак на вулиці 3 Травня.

«Американська» кав’ярня була на другому поверсі, над недіючим кінотеатром «Еліт», в ошатній новій кам’яниці, збудованій менш як двадцять років тому. Часи тоді були спокійні, місто розвивалося, вкладати в нерухомість здавалося чи не найприбутковішою справою. Війну тоді міг передбачити хіба що Господь. Хоча вже після революційних подій у Росії стало зрозуміло, що Європа, а з нею і наш Лемберг, доживають останні спокійні роки.

Піднявшись нагору, відвідувач потрапляв у затишний, майже порожній заклад із дерев’яною підлогою і високими меблями. Над шинквасом висів чималий американський стяг. Зі старого патефона хриплувато лилася незвична для мого вуха музика: вільна імпровізація труби в супроводі ритмічного баса й барабанів.

Я роззирнувся, намагаючись побачити серед відвідувачів людину в американській військовій формі, проте нікого, хто був би схожим на майора Фаунтлероя, не побачив. Натомість мене чекала справжня несподіванка: в кутку, під навісним ліхтарем стояв дубовий штамтіш[129], за яким я спочатку побачив Самковського, а потім уздрів поруч із ним інженера Едмунда Лібанського. У моїй уяві ці двоє аж ніяк не могли бути знайомими. А вже сидіти в кав’ярні за одним столом і поготів!

Я заціпенів на кілька секунд, все ще не вірячи своїм очам, а тому не відразу помітив поруч із ними третього — ​кремезного чоловіка в шкіряній куртці, з-під якої визирав теплий в’язаний светр із довгим до самого підборіддя коміром.

Першим мене, як і слід було очікувати, помітив Самковський і махнув рукою. Двоє інших тієї ж миті пожвавішали й зиркнули в мій бік. Я наблизився до них і, досі не вірячи своїм очам, зняв тренч та капелюх і відпровадив на вішак.

Підійшов до вільного місця, проте сісти не поспішав. Кинув погляд на стіл — ​там стояла відкоркована пляшка кларету, а перед кожним із присутніх — ​склянка з порцією вина. Випити вони як слід не встигли, отже, сиділи тут недовго.

Самковський підвівся і простягнув мені руку для привітання. Я охоче її потиснув.

— Вітаю, шефе, — ​приязно сказав він, хоч я давно вже не був його шефом.

— Радий бачити вас, Самковський.

Слідом за ним підвівся інженер. Ми і з ним навзаєм потиснули руки. Після цього Лібанський сказав:

— Дозвольте вам представити нашого американського друга, майора Седріка Фаунтлероя.

Чоловік у шкіряній куртці звівся на весь свій чималий зріст, недбало простягнув мені правицю і після рукостискання, знову сів. На його ретельно виголеному молодому обличчі майнула тінь нудьги, як буває тоді, коли когось змушують марнувати час, замість займатися чимось направду важливим. Риси він мав крупні та виразні: масивне підборіддя, міцний прямий ніс, округлі щоки і високе чоло.

— Говорімо німецькою, — ​запропонував Лібанський. — ​Майор знає цю мову, а польською не володіє.

— А де ви її вивчили? — ​поцікавився я.

Американець звів на мене погляд. Його темно-сірі очі секунду дивилися так, мовби Фаунтлерой вирішував, чи варто мені відповідати, а потім промовив спокійним глибоким голосом:

— В ескадрильї Лафаєт[130]. Пройшов спеціальні курси для офіцерів.

Чоловік говорив зі смішним акцентом, плутав відмінки, але зрозуміти його можна було без труднощів.

— У Відні я отримав розпорядження від полковника Ронґе зустрітися з вами.

Майор кивнув.

— От ми й зустрілись, — ​констатував він і, піднісши до рота склянку, випив. Після цього скривився і скептично покосився на пляшку.

— З вашого дозволу я продовжу, — ​втрутився Лібанський і негучно кашлянув, аби прочистити горло. — ​Ми тут цікава компанія… Різних національностей, якщо не брати до уваги нас із Самковським, то громадяни різних держав, у нас різне минуле й теперішнє, різний фах, а проте — ​спільна мета: допомогти новоствореній ескадрильї, якою командує майор, у боротьбі проти більшовиків.

Ескадрилья базується на Левандівському летовищі[131]. Я відповідаю за її технічну складову — ​літаки. Похвалитися аж надто новітнім повітряним флотом наразі ми не можемо. Більшість машин — ​це те, що нам дісталося від повітряних сил колишньої монархії: два «Бранденбурги», один з яких був колись поштовим літаком і виконував сполучення між Києвом та Віднем, себто між Австро-Угорщиною та УНР, кілька «Фоккерів» та найновіші «Альбатроси» типу D.III, які ми отримали зовсім нещодавно…[132]

— На одному з таких завтра літатиме мій найкращий пілот — ​капітан Ґрейвс, — ​перебив майор. — ​Продемонструє кілька висококласних фігур спеціально для Пілсудського.

— Пілсудський не приїде, — ​зазначив Самковський.

— Як це не приїде? — ​Фаунтлерой смикнувся усім своїм чималим тілом, від чого крісло під ним жалібно заскрипіло. — ​Чому ж ви нічого мені не сказали?

В очах майора спалахнув вогонь, який, здавалось, от‑от спопелить нещасного.

— Я сам про це дізнався лише годину тому, — ​відповів той спокійно.

— А яка причина? Чому він відмовився?

Поліціянт стенув плечима.

— Офіційно — ​через погіршення здоров’я. Лікарі, мовляв, не радять вирушати в дорогу.

— А неофіційно? — ​допитувався далі майор, ніби це і справді тепер мало якесь для нього значення.

— Неофіційно, думаю, через побоювання його охорони, — ​незворушно відповів Самковський. — ​У Варшаві не довіряють нашій поліції. Уважають, що належну безпеку ми тут не забезпечимо.

Вже пізніше я довідався, що Седрік Фаунтлерой був особисто знайомий з Пілсудським. Ба більше, саме з благословення президента молодої Польської держави і створили 7-му ескадрилью, якій до того ж було присвоєно ім’я Тадеуша Костюшка[133]. У Львові майор хотів продемонструвати Пілсудському все, на що здатні його пілоти, а тому і сприйняв цю звістку так болісно.

— Словом, ці «Альбатроси», виробництва Österreichische Flugzeugfabrik[134] з двигуном Austro-Daimler потужністю в середньому 200 кінських сил, з двома кулеметами Schwarzlose калібру 8 міліметрів — ​наразі наша основна зброя, — ​закінчив свою промову Лібанський.

— Свої повідомлення, пане Вістовичу, як тільки випаде змога їх надіслати, вам слід буде шифрувати, — ​промовив Самковський. — ​Гадаю, буде найкраще, якщо ви надсилатимете начебто ділові телеграми до Львова, а вже звідси їх відправлятимуть в ескадрилью. Надсилати напряму небезпечно.

Я досі не міг опам’ятатися від того, що цими «повіреними у справу особами», про яких говорив Ронґе, виявились Самковський та Лібанський. Звісно, нічого дивного в тому, що до акції задіяно представника поліції та інженера-авіатора. Але у Відні, мабуть, до деталей вивчили мою особову справу, якщо вирішили залучити саме цих двох.

— Гаразд, — ​сказав я. — ​Коли ж мені вирушати на схід?

— Ви можете вирушати, коли захочете, — ​промовив майор, все ще засмучений звісткою, яку отримав щойно від Самковського. — ​Питання в тому, коли наша ескадрилья почне бойові вильоти. А тут жодної дати я, на жаль, повідомити не у змозі. Є ряд причин, від яких ми залежимо: готовність літаків, погодні умови…

— Готовність пілотів, — ​докинув Лібанський.

— Пілоти готові, — ​урвав американець. — ​Окрім того, майже в кожного з них бойовий досвід за плечима.

— Думаю, вам так чи інак варто перетнути кордон значно раніше, — ​зазначив Самковський. — ​І триматися якомога ближче до фронту.

Він мав рацію. Коли ескадрилья розпочне нальоти, буде краще, якщо я матиму достатньо корисної інформації, щоб їм допомогти.

— Що ж, панове, — ​сказав, підводячись, Фаунтлерой, — ​мені час іти. Приїде завтра до Львова Пілсудський чи ні, роботи однаково сьогодні багато. Треба підготуватися до показових польотів як слід. Тому залишаю вас.

— Мені також пора, — ​мовив інженер. — ​Зустрінемось рівно за тиждень у моєму помешканні на Баторія. У цей самий час. Я підготую всі необхідні мапи, домовимось про кодові слова, обговоримо інші технічні моменти…

Коли ми знову тиснули з ним руки, цього разу на прощання, він тихо додав, аби почув тільки я:

— Я не забув, що ви зробили для мене, Вістовичу. І дасть Бог, колись вам віддячу.

— Дрібниці, пане Лібанський…

— Не для мене, — ​заперечив інженер і попрощався.

Ми залишились удвох із Самковським і якийсь час мовчали. Я попросив у кельнера чисту склянку й налив собі кларету з відкоркованої пляшки. Вино видалось мені надто кислим, тож обмежився тільки одним неповним ковтком.

— Як там Відень? — ​врешті запитав Самковський.

— Столиця перебуває в найгіршому стані з часу, мабуть, ще наполеонівської окупації[135], — ​відповів я.

— Наша столиця тепер у Варшаві, — ​з усмішкою виправив мене він.

— Все ніяк не звикну.

— Я, чесно кажучи, також.

Патефон затих, і чути було тільки голоси відвідувачів та делікатний дзенькіт склянок, які протирав бармен і виставляв у рівний ряд на полиці.

— Дякую, що припильнували моє помешкання, — ​згадав я. — ​Чесно кажучи, побоювався, що буде вже нікуди повернутись.

— Я не особливо його пильнував, — ​відмахнувся Самковський. — ​Тільки й того, що підрихтував фрамугу…

— А ще, мабуть, подбали, щоб його в мене не відібрали.

— Просто викреслив вашу адресу з деяких списків. Хоча нові помешкання були вкрай потрібні нашим військовим.

— Поганий із вас поляк, Самковський.

Він засміявся.

— Не повірите, але мені це вже говорили.

— І хто ж?

— Свої. У вісімнадцятому, коли я мав чергування у двірцевій експозитурі. Підійшли легіоністи[136] і вимагали від мене здати зброю й приміщення. А я відповів, що досі служу в поліції й не маю такого права…

— І що було далі?

Поліціянт зітхнув.

— До стрільби, звісно, не дійшло. Я залишив пост при зброї й прихопив із собою теку з документами, за які відповідав. Однак після цього потрапив у «чорні списки» і довелося відбути не надто приємну «авдієнцію» у самого Мончинського[137]. Один Бог знає, чому той дозволив мені й далі служити в поліції… Між нами кажучи, пане Вістовичу, ненавиджу цього типа всією душею. Він і пальцем не поворухнув, коли маргінали з нашої армії та львівського дна почали у Львові жидівський погром.

Ми знову замовкли, відчуваючи, що підходимо до теми, яку не вдасться оминути.

— Чи чули ви щось про Бейлу Цайсель? — ​запитав я.

Ці слова далися мені важко. Я говорив так, ніби на ходу вигадував граматику.

— Боюся, не маю чим вас потішити, — ​після нової паузи відповів Самковський. — ​Є лише деякі чутки, зовсім не перевірені…

— Кажіть, — ​випалив я.

Він зітхнув.

— Нещодавно зі мною зв’язався доктор Фельнер. Пригадуєте його? Наш колишній поліційний медик.

— Звісно, пригадую! — ​я зрадів, бо чомусь досі вважав, що Фельнер не пережив усіх тутешніх катастроф. — ​Як він?

— Виїхав до Палестини.

— Чудова звістка!

— Мене це також тішить… — ​Самковський дістав із кишені пачку «Heimat»[138] і, відкривши її, запропонував спочатку цигарку мені, а потім закурив сам. — ​Отож Фельнер говорив, що бачив жінку, схожу на Бейлу…

— Бачив? — ​вигукнув я. — ​Де?

— У якомусь порту… Вістовичу, ви ж пам’ятаєте, що доктор завжди мав кепський зір.

— Пам’ятаю, але це перша звістка про неї за стільки років!

— Фельнер говорив дуже непевно. А найголовніше…

Самковський затнувся.

— Що найголовніше? — ​наполіг я.

— Якщо це справді була Бейла, то вона, здається, більше не одиначка… Фельнер начебто бачив її у товаристві якогось чоловіка. Вони подорожували разом.

Я затягнувся цигаркою так, ніби всередині мав ще одну пару легень, яку також хотів заповнити димом.

— Головне, щоби була живою.

— Фельнер майже напевно помилився, — ​тихо додав Самковський. — ​Голос доктор мав піднесений… Швидше за все, перед тим як телефонувати, перехилив на радощах не одну чарку.

— І все ж, надія є, — ​сказав я радше собі, ніж співрозмовнику. — ​Хай навіть примарна.

За чверть години ми попрощалися, залишивши на столі недопиту пляшку вина, яке нікому з нас не припало до смаку.

Я повернувся на Вірменську в значно кращому гуморі, ніж тоді, коли вийшов із дому. Мені вірилось, що Фельнер і справді бачив Бейлу. Я знав, що ця віра врешті почне слабшати під впливом сумнівів, як гасне полум’я на вітрі, але поки що вона жила й допомагала жити мені.

У помешканні стояв лютий холод, і я тихо вилаявся, згадавши, що не купив ані дров, ані вугілля, якими міг би розпалити в п’єцу. Добре, хоч гасу для лампи виявилося вдосталь. Інакше мусив би сидіти не лише в холоді, але й у темряві.

Трохи поміркувавши, я розламав старе крісло і витягнув з шафи оберемок старих газет. Горіло все це непогано, але димохід був давно нечищений, і кімната миттю наповнилась їдким димом, тож довелося негайно відчиняти настіж вікно. Нова порція холоду увірвалася досередини, проте, ясна річ, я волів уже мерзнути, аніж задихатися. Ще одну ніч мені довелося провести закутавшись у верхній одяг і ковдру.

Вранці, ледве прокинувшись, я подався у найближчий сніданковий локаль, щоб відігрітися і випити гарячої кави. Господиня локалю поставила переді мною чималу порцію яєчні з салом, кілька рум’яних скоринок підсмаженого хліба і кавалок солоного сиру. Запитала, чи бажаю я ранкову газету. Я відповів тільки глухим «угу», бо взявся наминати свій сніданок із таким апетитом, ніби не їв щонайменше тиждень. Холодна ніч відібрала в мене добрячу частину життєвих запасів, які треба було негайно поповнювати.

«Gazeta Lwowska» нагадала мені про заплановане на цей день святкування здобуття міста. І хоча президент скасував свій візит, поважних гостей збереться чимало, найголовнішим з яких буде військовий міністр, генерал Лешнєвский[139].

Урочистості, як заведено, розпочнуться зі святкових богослужінь. Далі промови поважних гостей, після яких об одинадцятій годині відбудуться показові виступи американських пілотів 7-ї ескадрильї імені Костюшка одночасно з військовим парадом.

Після сніданку я вирішив якнайшвидше подбати про вугілля і дрова для свого помешкання, аби не цокотіти зубами ще одну ніч. І найголовніше — ​встигнути до одинадцятої години, щоби побачити американців у небі. Поїздка з цією метою на Замарстинів зайняла в мене час до десятої. Далі я переодягнувся у чистий одяг і подався на корзо, звідки, як обіцяла «Gazeta Lwowska», спостерігати за літаками буде найкраще. Проте, як виявилось, на Гетьманських Валах і поближніх вулицях зібралося стільки охочих побачити цю «небесну виставу», що про яке-небудь зручне місце для споглядання мені було годі й мріяти. Залюдненим був, здавалось, кожен метр бруківки й хідника, і це при тому, що до польотів залишалося добрих пів години. Складно було уявити, де тут зможе пройти колона військових, але невдовзі з боку Марійської площі з’явився загін кінної поліції, що голосними вигуками змусив львів’ян розступитися й утворити продовгуватий пасаж, довжиною від Міського театру[140] до площі Фредра, призначений для маршу солдат.

Розчарований і сердитий, я притиснувся до стіни кам’яниці навпроти пам’ятника Собеському[141] і вирішив стояти тут і триматися за свою опору, аби людський потік не зніс мене куди-небудь до бісової матері. Зненацька хтось мене смикнув за рукав. Я повернувся і побачив перед собою Едмунда Лібанського, який також потерпав від штовханини, тримаючись при цьому чомусь за свого капелюха. Очевидно, інженер побоювався, що той злетить з голови, щойно він сам учергове отримає випадкового штурхана під ребра.

— Пане Вістовичу, — ​радісно вигукнув Лібанський. — ​Не сподівався вас тут зустріти.

— Чому ж? — ​буркнув я.

— Ееее… — ​зніяковів той. Слова «Бо це ж річниця перемоги над українцями», видно, застрягли йому в горлянці.

— Слухайте, я маю зарезервований балкон у будинку. Саме в тому, за який ви тримаєтесь, — ​сказав він натомість. — ​Ходімо зі мною. Переконаний, звідти ми краще все побачимо, а найголовніше — ​нас перестануть штовхати.

Я не сперечався. Кивнув і мовчки подався слідом за ним. Ми зайшли в партер кам’яниці й піднялися сходами на третій поверх. Тут Лібанський постукав у двері, пофарбовані в темно-вишневий колір, і за хвилину нас впустили у просторе помешкання, без зайвих церемоній, запропонувавши йти одразу на балкон. Там для нас вже приготували крісла і розкладний столик. Побачивши, що людське море бушує тепер унизу, я відчув райське полегшення. З нашого місця добре проглядався костел Єзуїтів, було видно вежу Латинської катедри та Ратушу, а вище над ними простягався купол біло-синього чистого неба. Погода, як мені здавалось, чудово підходила для польотів.

— Дивно, що ви вирішили спостерігати звідси, — ​сказав я Лібанському, порушивши нашу затяжну мовчанку. — ​Думав, захочете триматися ближче до аеродрому, звідки вони злітатимуть.

— Зовсім ні, — ​заперечив той. — ​Аероплани я перевірив ще на світанку. Далі все зроблять мої механіки. Від мене на Левандівці більше ніякої користі немає.

Я погодився.

— Треба було прихопити пляшку коньяку, — ​усміхнувся інженер.

— Хвилюєтесь?

— Трохи… Але всі вони досвідчені пілоти, тож я можу спокійно на них покластись.

Дійство розпочалось рівно об одинадцятій, як і було заплановано. Колона солдатів замаршувала Гетьманськими валами, а над ними в небі одночасно загуділи двигуни аеропланів. Лібанський схопився на ноги й перехилився через балюстраду так сильно, що я почав побоюватись, аби він сам не здійснив піке, ринувши з балкона донизу.

Літаки тим часом утворили клин і гордо пронеслись над юрбою, тримаючи висоту приблизно 300–400 метрів. Далі, трохи нижче, пронісся важкий «Бранденбург» і, здійнявшись над Оперою, видовищно кілька разів похитав крилами. Публіка вибухнула оваціями.

— Це капітан Купер, — ​гукнув мені Лібанський, перекрикуючи власні аплодисменти. Обличчя його сяяло на радощах. — ​Жартівник!

«Бранденбург» невдовзі зник вдалині, а шість аеропланів, що утворювали клин, розвернулися десь над Ринком і розділилися на дві рівні групи: одна вирушила вбік Левандівки, очевидно, для завершення польоту і посадки, а троє інших здійнялися вище й збільшили відстань між собою.

— Фаунтлерой, Корсі та Ґрейвс, — ​видихнув Лібанський. — ​У них окрема акробатична програма.

Аероплани й справді синхронно виконали кілька маневрів, від яких у мене перехопило подих. Ці повітряні петлі та піруети, різке падіння вниз, а потім несподіваний підйом здавались мені чимось надприродним. Складалося враження, що ці машини приводять у рух не двигуни, а якась магія. І ще менше вірилося у те, що керують ними живі люди.

— У майора сьогодні день народження, — ​сказав Лібанський, як і я, не відриваючи погляду від неба. — ​Ось найкраще святкування, яке може зичити собі пілот.

Два літаки раптом розійшлися у різні боки, лишаючи по центру зґрабний «Альбатрос», що виблискував на сонці сріблястими крилами.

— Капітан Ґрейвс! — ​захоплено промовив інженер. — ​У нього індивідуальний виступ. До речі, цей офіцер був у США інструктором із повітряної акробатики. Можу тільки уявити, що він нам приготував!

Пілот не поспішав здійматися надто високо, мовби навмисне, щоб публіка не проґавила кожен найменший рух його аероплана. Тоді раптово описав у повітрі стрімку петлю, після якої «Альбатрос», не зменшуючи швидкості, двічі обернувся навколо своєї осі.

— Вони це називають double barrel[142], — ​знову озвався Лібанський, і голос його раптово обірвався.

Літак несподівано різко хитнуло, ніби той наскочив на невидиму повітряну перешкоду. Праве крило «Альбатроса» відламалось, як суха гілка, і машина ринула вниз. Майже одразу після цього десь зі сторони Академічної пролунав вибух.

Натовпом унизу прокотилася хвиля жаху. Найгірше, що кожному кортіло тепер побачити місце катастрофи зблизька, тому людські хвилі понесло туди, де, вочевидь, лежали уламки аероплана.

Я глянув на Лібанського. Той був блідий, наче покійник. Відірвавшись від балюстради, він без сил опустився у крісло. Руки його дрібно тремтіли, губи марно намагалися щось вимовити. Минуло кілька хвилин, перш ніж я почув його слова:

— Надто низько… — ​майже пошепки сказав інженер. — ​Він летів надто низько.

Я не розумів, про що той говорить. Мені здавалося, все мало би бути навпаки: що нижче станеться аварія, то більше шансів у пілота вижити. Утім, як виявилось пізніше, таке судження було надто простим. За таких обставин пілот може врятуватися, якщо вистрибне з парашутом. Однак, коли висота над землею невелика, парашут просто не встигне розкритися… Це й сталося з капітаном Ґрейвсом.

— От вам і день звитяги, — ​простогнав Лібанський і закрив обличчя долонями.

Я запитав, чи можу бути чимось корисним, але той тільки скрушно похитав головою. Тоді ми попрощались, я спустився донизу і почав пробиратися на Вірменську крізь юрбу, яка досі пхалася туди, де впав літак.

Зі сторони пасажу Міколяша[143] підіймався густий стовп диму. Пожежна вантажівка діставалася туди зі швидкістю черепахи, намагаючись проїхати крізь натовп. До справи, як і годину тому, взялася кінна поліція, змушуючи, ніби старозавітний Мойсей, розступитися людське море. Після цього пожежники врешті змогли рушити швидше.

Я повернувся додому в гнітючому настрої й добру годину просто сидів за столом, втупившись поглядом у вікно, за яким все ще сяяв сонячний осінній день, який видавався тепер геть недоречним.

На війні мені довелося бачити чимало смертей. Подекуди на моїх очах солдати й цивільні вмирали сотнями. Із багатьма з них ми були добре знайомі й навіть ділили хліб та випивку. А проте загибель невідомого мені капітана Ґрейвса чомусь вразила з небувалою силою. Якась пекельна таємниця криється у смертельному дійстві, коли один гине на очах у тисяч. Мовби ці тисячі поглядів у тисячі разів помножують трагізм.

Того дня я був здатний виконувати тільки яку-небудь бездумну роботу, що не вимагала б від мене розумової концентрації. Тому, відшукавши в комірчині старий одяг, який міг би правити за робу, взявся чистити димохід.

До вечора справу було зроблено. Я заліз у гарячу ванну, щоб змити з себе їдку сажу, потім одягнув чистий одяг і рушив до «Атлясу», де замовив собі вечерю.

Чекаючи, взяв до рук вечірню газету й одразу ж побачив статтю про сьогоднішню драму. Як виявилось, літак упав просто на палац Потоцьких, від чого спалахнула чимала пожежа. За іронією, саме там відбувалися найважливіші наради 7-ї ескадрильї.

«Летунська катастрофа. Палац Потоцьких у вогні!» — ​виголошував заголовок, а далі темною смугою тягнулася вниз решта тексту:

«Під час сьогоднішніх урочистостей, о годині 11 перед полуднем, американський пілот Ґрейвс на апараті D.III впав із висоти на дах палацу Потоцьких. Катастрофу спричинило несправне крило, яке відламалося в повітрі. Летун вискочив з апарата орієнтовно над пасажем Міколяша, однак потік повітря відніс його аж на площу перед палацом.

Після падіння аероплана, двигун машини вибухнув. Миттю спалахнув бензин, а далі й увесь дах будівлі охопило полум’я. З великими труднощами, через натовп на вулицях, до місця пригоди зуміла дістатись пожежна команда. До рятункових акцій було залучено також поліцію та військових.

Година 12:10. Пожежа несподівано розростається, охоплюючи перший поверх. З палацу викидають меблі, одяг і решту цінних речей, що належать родині Потоцьких та американській місії.

Директор водотягів особисто керує постачанням води, стежачи, щоб у рурах утримувався найвищий тиск.

Година 12:35. Залучено рятувальні загони з інших дільниць, а також пів сотні жандармів, щоб забезпечити порядок. Публіка безупинно прямувала на вулицю Коперника, прагнучи за будь-яку ціну побачити місце пожежі.

Останки капітана Ґрейвса забрано до мертвецької.

У командуванні 7-ї ескадрильї, а також ІІІ повітряної групи зазначили, що польотам передував наказ виконувати акробатичні фігури лише на висоті понад 500 метрів.

Якби у цьому трагічному випадку крило відламалося на такій відстані над землею, то пілот зумів би скористатися парашутом, якого мав при собі. Однак аероплан перебував на висоті заледве 100–150 метрів, що і спричинило смертельні наслідки.

Ця нещаслива подія сповнює нас гірким смутком, тим більше, що трапилась вона в момент великої радості та загального піднесення…»

У мене склалося враження, що, пишучи цю скорботну замітку, автор більше звинувачував бідолаху Ґрейвса, ніж йому співчував. Той, мовляв, своєю смертю посмів зіпсувати таке визначне свято! Хоча пілот насправді лише хотів зробити його якомога феєричнішим.

Кельнер приніс мою вечерю: капусту зі шкварками, кружальця підсмаженої цибулі, чорний хліб і порцію зимної горілки. Я випив, але їв без апетиту. Потім поплентався додому, де впав на ліжко і провалився у глибокий сон.

Наступного дня я мав коротку телефонічну розмову з полковником Ронґе. Для цього довелося знайти чинне поштово-телеграфне відділення, а потім довго чекати на з’єднання із Віднем.

— Вітаю, пане Вістовичу, — ​нарешті прохрипів у слухавці його голос.

— Добридень, полковнику, — ​відповів я і мимоволі зиркнув через скляні дверцята свого переговорного місця на циферблат великого годинника, що висів на стіні, якраз над конторкою чергового. Мені хотілося переконатись, що була й справді денна пора, а не вечір. Відчуття часу, яке досі ніколи мені не зраджувало, чомусь втратилось у рідному місті.

— Радий, що ви живі, — ​ні сіло ні впало промовив далі Ронґе.

Я трохи оторопів, але швидко оговтався.

— З тієї ж причини радію за вас, — ​відповів.

— Ну-у-у, знаєте… — ​протягнув він. — ​У Відні літаки не падають.

Он воно що. Новина, без сумніву, вже від учора в австрійських газетах. Хоча він, мабуть, дізнався про неї з власних джерел.

— Загинув лише пілот, — ​сказав я.

— А також знищено купу майна, через що Потоцькі позиватимуться до суду. І матимуть рацію, — ​підсумував полковник. — ​Пам’ятаєте, Вістовичу, я казав, що ніякого майбутнього в цих аеропланів нема? От вам і підтвердження.

У моїй голові досі не вкладалось, як він може не вірити в летунство і відправляти мене допомагати пілотам. Так ніби в цьому чоловікові вживалися дві різні особи. Мовби вгадавши, про що я думаю, Ронґе продовжив:

— Утім, я буду радий, навіть якщо ці самогубці просто падатимуть на більшовиків з висоти. Так, як на палац Потоцьких… Знищення ж чималі, правда, комісаре?

— Я, відверто кажучи, не бачив.

— Гаразд, облишмо цю тему… Коли ви збираєтесь вирушати далі на схід?

— Щонайбільше — ​за тиждень-два. Я не маю наміру тут надовго залишатись.

— Це тішить… Що ж, Вістовичу, тоді можу лише побажати вам гарної дороги.

— Спасибі, полковнику.

— Ага, і ще одне… Про ваші гроші.

Я затамував подих.

— Банк у Швейцарії наразі відмовив.

— Курва… — ​вирвалось у мене.

— Що, даруйте?

— Срані швейцарці.

— Ну так, вкрай бюрократичний народ. Утім, не втрачаймо надії. Обіцяю не покладати рук у цій справі… А тим часом хочу повідомити, що деяку фінансову підтримку вам забезпечить Генштаб. Із власних резервів.

— Вислати вам телеграмою номер мого конта? — ​запитав я.

— Жартуєте, Вістовичу? Ми його знаємо. У нас є вся інформація про вас.

— Ну звісно. Як я міг забути.

— Щасти вам, комісаре!

— На все добре, полковнику.

Повісивши слухавку на металевий важіль, я зітхнув із полегшенням. Цинічна манера спілкування, до якої Ронґе так часто вдавався, мене добряче рознервувала навіть через телефон. Може тому, що я добре міг уявити вираз його обличчя і жести, коли той оцінював новини з Лемберга.

Одночасно передчуття нової подорожі лоскотало нерви. Я лише двічі бував за східним кордоном старої монархії. Виконував деякі службові доручення і, після ночівлі в готелі, повертався назад. Тепер же мав вирушити туди на невизначено довгий час.

Була, проте, деяка іронія в тім, що в теперішньому, післявоєнному світі кордони залишалися хиткими. Тож людина несподівано могла опинитися в іншій країні, не виїжджаючи зі свого міста, а за деякий час — ​так само, сидячи вдома, — ​повернутися.

Роздумуючи про «невизначений час» моєї майбутньої подорожі, я добре усвідомлював, що йдеться не лише про «невизначено довгий» період. Цілком імовірно, що я повернуся звідтіля вже за тиждень чи за місяць, або взагалі за кілька днів. Причин може бути безліч: виникнуть проблеми з моїми документами, з грішми або, скажімо, зміняться плани в командування ескадрильї, жодних бойових вильотів не буде, а отже, й моє перебування на східних теренах виявиться непотрібним.

Загиблого пілота, Едмунда Ґрейвса, поховали за три дні на Личакові з усіма належними військовими почестями. У момент, коли його друзі несли труну, над ними навіть пролетів літак, що додало цим скорботним урочистостям своєрідного символізму.

Яким же, однак, було моє здивування, коли зустрівшись невдовзі з пілотами 7-ї ескадрильї в помешканні Лібанського, я застав їх у веселому, майже безтурботному настрої, ніби з моменту смерті їхнього товариша минув щонайменше рік.

За вікном сипав перший лапатий сніг, і великі сніжинки ліпилися до скла й завмирали, мовби пришпилені до картону метелики. У чималій вітальні палахкотів камін, і я побачив майора Фаунтлероя, що, недбало розкинувшись у кріслі, брав з підлоги тонкі соснові поліна й лінивими рухами спроваджував їх на металевий рушт.

Окрім нього й господаря дому, тут були ще двоє американців, одягнені в польські льотні мундири. Лібанський представив мені їх як першого лейтенанта Корсі та капітана Купера.

— Ці прізвища я вам вже називав. Пригадуєте, Вістовичу? — ​додав Лібанський.

— Справді? — ​здивувався я. — ​Коли ж?

— Ну як… Панове літали над нашими головами під час урочистостей 22 листопада, — ​промовив інженер і в ту ж мить замовк, пригадавши очевидно, чим завершились ті повітряні виправи.

— А й справді, — ​сказав я і додав за мить, звертаючись до двох пілотів:

— Радий зустрітися знову.

З Лібанським, у присутності Фаунтлероя, ми вже звично перейшли на німецьку. Утім, схоже, сяк-так розумів нас тільки Купер. Його товариш ніяково всміхнувся й перевів погляд на майора з німим проханням про переклад. Командир переклав йому мої слова англійською. Тоді Корсі з широкою усмішкою простягнув мені руку й відповів:

— Nice to meet you![144]

Лейтенант був худорлявим, доволі високого зросту, з вольовими, але ще юними, майже дитячими рисами обличчя. Пригадую, на момент нашої зустрічі йому не було і двадцяти двох років. Проте він устиг повоювати разом із Фаунтлероєм в ескадрильї Лафаєт у Франції, а коли війна закінчилася, то шукав будь-яку можливість повернутися знову в небо.

Старшим за нього, трохи нижчим, але ширшим у плечах був капітан Купер. Вся його постать дихала енергією. Рухи були трохи метушливими, ніби той спізнювався на поїзд і говорив з усіма в останню мить. Погляд карих очей пронизливий і трохи з насмішкою, наче ви щойно сказали якусь дурницю і він от‑от віддячить гострим дотепом.

Саме Купер, як згодом виявилось, був ініціатором добровольчої ескадрильї, яка вирушила з Америки до Європи в пошуках повітряних пригод. Війна для таких закінчилася надто швидко, не подарувавши достатньої порції куражу й достатньої кількості бойових польотів. США вступили у війну тільки 1917 року, а вже за рік Четверний Союз[145] капітулював.

Куперові пощастило насолодитися невідомою раніше романтикою бойового неба найменше з усіх. Рік тому німці збили його літак над Північною Францією, і кілька місяців капітан провів у полоні. Крім того, отримав серйозні опіки рук, шрами від яких залишились йому на згадку до кінця життя. Цих шрамів пілот соромився, коли тиснув комусь руку й водночас гордився ними, коли розповідав про свій летунський досвід.

У німецькому таборі допитливий розум капітана Купера почав засвоювати німецьку. Ясна річ, вивчити цю мову до свого звільнення він як слід не встиг, проте зумів запам’ятати необхідний набір слів, з яких формував тепер короткі, проте цілком зрозумілі речення.

— Ви українець, Вістовичу? — ​запитав він у мене.

Я відповів ствердно.

— Ми боролися проти вас, українців. На боці поляків. Рік тому. Обороняли від вас Львів.

Я подивився йому в очі й запитав:

— І ви тримали зброю, капітане Купере?

— Ні. Ми служили в місії Червоного Хреста. Допомагали львів’янам з провізією.

— Тоді я не проти вашої боротьби.

Зрозумівши мене, він засміявся й, витягнувши з кишені цигарки, запропонував мені закурити. Тоді я вперше вдихнув у легені «Lucky Strike». Ті папіроси видалися мені занадто слабкими, в порівнянні з німецькими «Eckstein», і не такими ароматними, як французькі «Gauloises», проте з ввічливості я похвалив їх, сказавши, що вони чудово смакують.

Далі наша розмова потекла вільно й невимушено, начебто ми були знайомі щонайменше останні років десять. Фаунтлерой не завжди перекладав наші слова лейтенанту Корсі, втім, йому, схоже, вдавалося зрозуміти зміст і без допомоги. Американці відкоркували принесену пляшку бурбону й пригощали нас випивкою. Зайве було говорити, як я втішився такому частунку, бо востаннє смакував бурбон ще перед війною. Та попри те, сам дідько підштовхнув мене запитати, як їм ведеться після втрати побратима-пілота, капітана Ґрейвса. Військові спохмурніли й на мить затихли. Я вже хотів перепросити за свою недоречну репліку, але майор Фаунтлерой мене випередив:

— Наступного дня після загибелі Ґрейвса ми зібралися на поминальний обід, — ​проказав він повільно, підбираючи німецькі слова, які б не мали двозначного трактування. — ​За столом лишили для нього вільне крісло, столове приладдя, тарілку й склянку з випивкою. Ми всі добре знали нашого друга, Вістовичу. Не думайте, що замість пам’яті в наших серцях і думках суцільна легковажність… Ґрейвс був нашим побратимом, братом по зброї і, зрештою, був американцем. Але вже наступного ранку я наказав прибрати це вільне крісло й більше не ставити додаткове приладдя й посуд. За неписаним законом пілотів, ніхто не має права оплакувати загиблого довше ніж добу. Так станеться, якщо загину я, Купер або Корсі. Кожен з нас, обираючи небо, обрав собі долю. Небесний смуток, пане комісаре, коротший ніж земний. Бо й життя пілота коротше ніж пересічного солдата на землі.

На моє щастя, невдовзі до помешкання зайшов Самковський і тему розмови вдалося змінити. Решту вечора ми провели вивчаючи мапи з нестійкими кордонами Польщі, УНР та Радянської Росії, а також я отримав від Лібанського записник із набором кодових слів, якими той пропонував послуговуватися під час нашої кореспонденції.

— Ясна річ, вам доведеться вивчити їх напам’ять, а потім знищити цей нотатник, пане Вістовичу, — ​додав він. — ​Бо втрапити з ним до рук більшовиків чи бодай тамтешньої поліції, для вас означатиме смертну кару.

— Звичайно, — ​погодився я.

— Поліційні телеграфісти цілодобово чергуватимуть біля апарата, чекаючи на повідомлення від вас, — ​промовив Самковський. — ​Звідси всю інформацію ми переправлятимемо у штаб ескадрильї. Вже невдовзі пілоти також перебазуються спочатку до Тернополя, а потім і далі на схід.

— Швидше би, — ​буркнув майор.

Потому ми кілька хвилин тільки мовчки палили цигарки.

— Вам не обов’язково вирушати тепер, пане Вістович, — ​промовив Лібанський наостанок. — ​Зима буде лютою. На волинському фронті, як пишуть газети, зараз затишшя. Коли снігу по коліна, то все, що можуть робити війська, — ​це чекати весни. Поїдьте після Різдва.

Я заперечив:

— На Різдво у Львові надто затишно. А затишок робить мене сентиментальним і лінивим.