300 миль на схід

VIII

Найхимернішим предметом у кабінеті начальника Staatspolizei була африканська бакаутова[160] статуетка племені Маконде[161], що стояла на краю столу поруч стіни. Вона зображала надміру худорляву жінку з велетенським кошиком на голові. Вістович мимоволі придивився до її обличчя, сподіваючись побачити на ньому вираз утоми й муки, проте жінка дивилась перед собою гордо та спокійно, ніби на голові замість важкої ноші в неї сидів невагомий метелик.

Ще до війни німецька преса писала про жорстокі племена колонізованих Камеруну і Занзібару, які нещадно вбивали європейських місіонерів, фермерів і вчителів, що намагалися принести на їхні дикі землі «світло цивілізації». Репортери запевняли, що інакшого виходу, аніж застосувати каральні методи, кайзер не мав. Унаслідок цього тисячі аборигенів було вбито, а до Європи солдати каральних експедицій привезли мільйони пам’яток: від дешевих дрібниць, як от намиста з мушель чи примітивної африканської зброї, до справжніх витворів тубільного мистецтва: статуеток, масок та музичних інструментів. Невдовзі все це осіло у приватних і музейних колекціях або прикрасило європейські помешкання та кабінети.

— Невдячна це справа, виконувати завдання бюро, яке вмирає, наче шмат льоду на сонці, — ​озвався Шобер.

Вони вже кілька хвилин тримали паузу. Кабінет укотре заволік тютюновий дим і висів тут, як портьєра.

— Я робив це не для Бюро, — ​відповів Вістович і відвів погляд від статуетки. — ​Вірите чи ні, але я по-справжньому вболіваю за ту землю. По один і по другий бік Збруча… Мені неоднаково, що з нею станеться. Як розпорядиться історія.

Шобер кивнув.

— Як розпорядиться історія ми знаємо, — ​сказав він. — ​Пілсудський знову розпочав перемовини з більшовиками. Вважатиму дивом, якщо українцям коли-небудь дістанеться бодай клапоть території. Мені шкода, Вістовичу.

Той знизав плечима.

— Справедливість померла разом зі старим світом, — ​сказав він. — ​Хоча й там вона траплялася нечасто.

— Повернімося до вашої розповіді, — ​після чергової паузи промовив Шобер. — ​Як довго ви перебували в полоні?

Вістович кинув погляд на вікно. На вулиці вже почало сіріти. Їхня розмова сьогодні тривала надміру довго. Чоловік потягнувся до склянки з водою і, відпивши, промовив:

— Два чи три тижні, можливо, більше. Хоч насправді мені видавалось, що все це триває лише один безкінечний день.

Вранці приходив Козлов, приносив якусь їжу. Утім, приносив її не мені, а всідався за стіл і жер у мене на очах. Потім виходив, лишаючи жалюгідні недоїдки. Чекісти хотіли, аби я доїдав те, що лишилось після нього, змагаючись при цьому зі щурами, які опинялися біля миски, щойно за Козловим зачинялися двері. Їм потрібно було, щоб я випрошував у них воду або по-тваринному злизував вологу зі стін. Не катуючи фізично, вони ламали мене зсередини. Такий метод значно дієвіший…

— Ви погодились на співпрацю? — ​запитав Шобер.

Вістович зітхнув. На якусь мить приклав долоні до обличчя, а коли опустив руки, ледь чутно відповів:

— Так.

Шобер відкинувся на спинку крісла, мовби йому раптом захотілося триматися від співрозмовника якнайдалі. Стомлене обличчя директора злегка скривилось, прибравши виразу здивування і навіть ворожості.

— Чи можу я уточнити в чому саме полягала ця співпраця? Що ви зробили для ЧК[162]? — ​продовжив він. — ​Точніше, що встигли зробити?

Оберкомісар німував, наче раптові спазми здавили йому горло. Шоберу навіть здалося, що зморшки на його обличчі несподівано стали глибшими, а в очах мовби погасло життя.

Не дочекавшись відповіді, директор звівся з-за столу.

— Не те щоб я вас засуджував, пане Вістовичу, — ​проговорив він, — ​бо не беруся стверджувати, що сам би таке витримав, але… Я втішений, що арештували ми вас недарма. Хочете мовчати — ​мовчіть. Але попереджаю: від завтра допит буде відбуватися інакше, і допитуватимуть вас так, як і заведено в таких випадках.

Директор наблизився до вішака, щоб узяти верхній одяг. Одягаючи плаща, крадькома зиркнув на Вістовича. Той і далі мовчки й нерухомо сидів на своєму місці, апатично дивлячись перед собою. Шобер надягнув капелюха й попрямував до дверей.

— За вами зараз зайдуть, — ​сказав він, беручись за дверну ручку. — ​Переведуть в інше місце.

— Що ж, я це заслужив, — ​озвався нарешті оберкомісар.

Шобер на секунду завмер, а потім знову обернувся до нього.

— Навряд вони вас зламали фізично, правда ж? Думаю, вам би вистачило сил витримати і голод, і приниження. Було щось іще, — ​сказав він.

— Чекісти пригрозили поширити в нашому тилу звістку про те, що я перейшов на їхній бік. Став тхором. А отже, частина невдач наших армій та добряча кількість солдатських смертей лежать на моїй совісті, — ​промовив Вістович. — ​Мій допитувач навіть демонстрував майбутні «докази»: мої фальшиві донесення, розписки про отримання російських грошей та іншу чортівню. Усе це опинилося б в руках польського або українського командування й однаково для мене означало б тільки одне — ​ганьбу і, якби я раптом повернувся, розстріл… А погодившись з ними на співпрацю, я отримував нехай примарний, але шанс.

Директор ще секунду затримався біля дверей, а тоді поволі рушив до вікна і прочинив його, впускаючи досередини свіже повітря й випускаючи назовні тютюновий серпанок.

— І тоді вас попросили передати повідомлення у штаб ескадрильї? — ​запитав він звідти.

— Так, з потрібними більшовикам координатами… Чесно зізнатись, я не надто переживав з цього приводу, бо ще у Львові ми з інженером Лібанським обговорили схожу ситуацію і домовились, що в такому випадку в повідомленні я напишу наприкінці «Тисну руку» замість звичного прощання. Це означатиме, що відправник у халепі…

— І вам вдалося це зробити?

— Так, але це не спрацювало.

— Що ви маєте на увазі?

— У Львові, куди прийшла телеграма, цього не зауважили. Можливо, біля апарату був не Самковський. Або ж моє повідомлення неточно передали у штаб ескадрильї, — ​пояснив Вістович. — ​У будь-якому разі пілоти вилетіли саме туди, куди я їх направив. За посередництва Олексія, звісна річ.

— І які були наслідки?

— Червона артилерія збила три літаки. Капітан Купер потрапив у полон… Про його подальшу долю я нічого не знаю, але найпевніше — ​це доля бранця людоїдів. Доброволець-американець та ще й офіцер — ​неабияка удача для них. І прекрасна мішень для їхньої ненависті.

— А ви впевнені, що більшовики не захотіли обміняти Купера на когось зі своїх полонених? — ​запитав Шобер.

— Це було б розумно, проте ідеологічно неправильно. Думаю, його піддали допиту, а коли вивідали все, що потрібно, жорстоко стратили. Він для них — ​уособлення всього буржуазного світу, класовий ворог, офіцер, який убивав їхніх товаришів. Такий не має права жити.

У той день мені принесли їжу й воду, і Козлов уже не напихався нею на моїх очах. Олексій був у доброму гуморі. Прийшов із шампанським (воно також було з запасів покійного Сангушка) та повідомив, що сьогодні в нього щасливий день. Завдяки мені його навіть нагородили. Тоді я й дізнався про полоненого.

За кілька днів Олексій знову доручив мені передати відомість у штаб ескадрильї. Як і минулого разу, поклав переді мною чистий аркуш паперу й олівець. «Пишіть, — ​наказав коротко».

«Після попередньої невдачі, вони, мабуть, щось запідозрили, — ​спробував я відвертітись». Але чекіст у відповідь тільки махнув рукою: «Не запідозрили. Така людська природа. В азарті війни навіть найтрагічніші випадки часто пояснюють просто невдалим днем або яким-небудь забобоном. Отож пишіть, Вістовичу».

— І ви вдруге мусили передати у штаб ціль для атаки? — ​запитав Шобер.

— Так, — ​відповів оберкомісар. — ​Я попросив, як зазвичай, телеграмою надіслати мені добірку вина. Проте цього разу вирішив ризикнути і вдався до хитрощів: дещо змінив координати, змістивши їх так, щоб ціллю атаки була Славута. А точніше — ​залишки палацу, який став моєю в’язницею.

— Були готові загинути? — ​промовив директор.

Вістович облизав сухі губи. Глибоко вдихнув і спробував угамувати дрібне тремтіння пальців.

— У вас є випивка? — ​трохи повагавшись, запитав він у Шобера.

— Маю трохи коньяку, — ​сказав той і знову зняв плаща й капелюха. Повісивши речі назад на вішак, директор дістав із шафи напівпорожню пляшку і дві склянки. Приніс їх до столу і налив співрозмовнику та собі. Вістович жадібно ковтнув випивку.

— Як ви, мабуть, розумієте, вибір у мене був невеликий, — ​сказав він після цього. — ​Моїм повідомленням і справді перестали би з часом вірити. Чекісти хотіли, щоби невдовзі я вирушив до своїх, але працював на червоних. Став їхнім агентом, вів подвійну гру. Про те, як вони збиралися контролювати мене й чим погрожували, я вже розповів… Тому зважитись на цю небезпечну хитрість — ​було єдине, що я міг. Молився тільки, щоби бомби, які я сам викликав собі на голову, вбили не тільки мене, а й добрячу зграю більшовиків.

— А той ваш допитувач не помітив підступу? Йому не спало на думку докладно перевірити числа у вашому повідомленні? — ​поцікавився Шобер.

— Звісно, він усе перевірив, — ​губи Вістовича раптом сіпнулись в усмішці, — ​причому ретельно й не раз.

— І не помітив, що там заховано вирок йому самому? Що ви підставляєте їх і себе під бомби?

— На щастя, ні.

— Як таке можливо?

— Можливо, якщо покликати на допомогу математику.

— Хай йому чорт, Вістовичу! Поясніть по-людськи!

— Налийте ще коньяку.

— А ви, бачу, втілення скромності… — ​гмикнув Шобер, проте слухняно налив йому наступну порцію алкоголю.

— Хтозна, може, це моя остання випивка, — ​відповів оберкомісар, знову підносячи коньяк до рота. — ​Одному Богові відомо, у чиїх руках я опинюся вже завтра. Адже розповідь моя добігає кінця…

— То що із цифрами? У який спосіб ви зашифрували справжні координати під носом у чекіста?

— Аби не втомлювати вас, розповім тільки загальний принцип, — ​почав Вістович. — ​Уявіть, що у вас, приміром, є число 9. Його можна записати багатьма способами: наприклад, як суму чисел 5 і 4 або 6 і 3. Або ж як різницю: 11–2 чи 30–21…

Між мною і телеграфістами у Львові існувала домовленість, що в особливо важливих і ризикованих випадках я буду записувати кожне число трохи інакше: наприклад ту саму дев’ятку подам як «1 + 1 = 7».

— Ви домовились з ними, що знак «=» має змінитись на «+», — ​здогадався Шобер.

— Саме так. А тепер я попрошу у вас також папір і олівець, — ​сказав оберкомісар.

Директор виконав його прохання.

— І що далі? — ​запитав він.

— Повернемось до нашої дев’ятки. Припустимо, це і є те число, яке я мушу зашифрувати на очах у чекістів. Воно може позначати будь-що: мінуту або секунду[163], довготи або широти. Звісно, я зараз говорю не про справжні координати, які передавав. Нагадую — ​це просто приклад.

Шобер кивнув.

— Отож на вимогу своїх тюремників, я мушу записати, приміром, «Діжка к’янті — ​9». — ​Вістович зробив перший запис. — ​Слово «діжка» ми використовували завжди, якщо ціллю бомбардування було місце, а не рухомий транспорт: поїзди, вантажівки чи вози. Дев’ятку, як і було домовлено, записуємо в абсурдній математичній формі. Тоді виходить:

Діжка к’янті — ​3 + 1 = 5

Далі, припустимо, у нас число 6. З ним проводимо ту саму операцію, але цього разу може йтися вже не про к’янті, а сильванер. Отже:

Діжка сильванеру — ​2 + 1 = 3

— І що? — ​знизав плечима директор. — ​У чому хитрість?

— У тому, що є лише один спосіб, аби ці два математичні вирази стали коректними. Гаразд, лише один відповідний для мене спосіб…

— І який же?

— Додати до них змінну[164]. Тобто записати їх, як

3+x = 5 i 2 x + 1 = 3

І ми отримали рівняння. Як вони розв’язуються, думаю, ви пам’ятаєте… Це молодші класи гімназії.

Вістович швидко вивів на папері:

3 + x = 5 2 x + 1 = 3

x = 5–3 2 x = 2

x = 2 x = 1

— Таким чином, — ​підсумував заарештований, — ​справжня координата — ​21. Решту чисел я зашифрував у той самий спосіб.

— Гаразд, але ж ви самі говорили, що дев’ятку й шістку можна записати ще інакше. Чому не підходить, скажімо 6 + 1 = 2 i 2 + 3 = 1? — ​запитав Шобер.

— Бо у виразах, які ви пропонуєте, як не підставляй змінну, вийде в результаті або дробове число або від’ємне, — ​пояснив оберкомісар. — ​Ані те, ані інше не годиться для позначення координат.

— Що ж, визнаю, це розумно, — ​мовив Шобер. — ​Однак поясніть, чому ви були переконані, що у Лемберзі вас зрозуміють? Адже перед цим там не помітили сигналу біди?

— Так, мого «тисну руку» не зауважили, і це дорого для усіх обійшлося, — ​кивнув Вістович.

Директор долив йому коньяку, але тепер і сам випив.

— Я вірив, що Лібанський помітить цю закономірність. Те, що кожен із виразів можна розв’язати в такий спосіб… Врешті-решт, він інженер. Та й Самковський — ​колишній студент математики. Люди з таким складом розуму, зазвичай, звертають пильну увагу на числа, навіть якщо при цьому помиляються у словах, — ​пояснив арештований.

— І що ж? Львів’яни розгадали ваше завдання? — ​з азартом запитав Шобер.

— Якнайкраще. За два дні авіація рознесла до бісової матері штаб чекістів у Славуті. Правда, рештки палацу при цьому також зрівнялися з землею.

— Але ж ви… Вам вдалося вижити, — ​директор подивився на співрозмовника з недовірою і водночас із прихованим страхом, ніби боявся, що той виявиться привидом.

Вістович вихилив третю чарку.

— Я прийшов до тями серед гори цегли й землі, — ​сказав він. — ​Велетенський камінь, що мав би розчавити мене, ніби комаху, завис усього за пів метра від моєї голови. А ще я побачив цього сучого сина Козлова. Точніше те, що від нього залишилось. Думаю, саме вигляд цього кривавого місива, що було колись більшовиком-садистом, повернув мені віру в Бога і додав сил та бажання жити. Із настанням темряви мені вдалося вилізти з-під завалу. Поранений, обдертий і знесилений, я все ж подався туди, де, на мою думку, був кордон. Чи принаймні те, що його нагадувало.

За місяць мені вдалося опинитися в Угорщині, звідки я зв’язався з полковником Ронґе. Він і допоміг мені повернутися до Відня.

Шобер знову підвівся й кілька хвилин міряв неспішними кроками свій кабінет.

— Чи правильно я розумію, що ви навмисне не повернулись до Лемберга? — ​запитав невдовзі він.

— Там мене чекав би арешт і трибунал, — ​відповів оберкомісар. — ​Наклепницькі документи чекістів уже на той час опинились у руках польських військових, — ​відповів Вістович. — ​Крім того, загибель Купера болісно сприйняв сам Пілсудський. Він кілька разів зустрічався з пілотами й добре знав їх усіх, а його цінував найбільше.

— Це тому у Варшаві так хочуть вашу голову?

— Так. І чи не дужче, ніж прагнуть її більшовики. Ті, завдяки Кацману, знають все про мою справжню діяльність під час війни.

Директор укотре підійшов до вікна, повернувся до нього спиною і задумливо роздивився звідти свій кабінет, ніби якимось дивом потрапив сюди вперше.

— Що ж, тепер я розумію все значно краще, — ​сказав Шобер. — ​Ви зараз не просто між молотом і ковадлом. Ви всередині ковальської печі, пане оберкомісаре.

— Нехай так, — ​погодився Вістович без жодної гіркоти в голосі, мовби йшлося не про його життя, а про шахову партію. — ​Кожному своє, хіба не правда, Herr Direktor? Я отримаю те, на що заслуговую. Може, вдасться, врешті-решт, спокутувати провину й заглушити голоси сумління всередині.

— Меріан Купер і Бейла Цайсель не дають вам спокою? — ​промовив Шобер.

— Двоє людей, чия доля залежала від мене.

— Що ж, — ​тихо сказав директор і тим самим повільним кроком, яким прогулювався по кабінету, підійшов до шафи. — ​Я, звісна річ, не знаю, де зараз Бейла. Хоч і сподіваюся, що її доля склалася добре. А от про вашого американця мені, здається, дещо відомо…

Директор дістав з кишені ключа і відімкнув ним дверцята. Вістович побачив, що всередині шафа щільно забита стосами паперів. Його співрозмовник зашурхотів ними, наче пес в осінньому листі.

— Ось! — ​переможно вигукнув він, прокопирсавшись там не менше десяти хвилин. — ​Знайшов…

Директор обернувся, тримаючи в руках списаний аркуш. Потім сів за стіл і поклав документ перед арештованим.

— Що це? — ​запитав Вістович.

— Ваше знеболювальне.

Оберкомісар напружив зір.

— Нічого не можу розібрати, — ​сказав він.

— І не дивно. Це рапорт нашого агента у Вільнюсі, тому текст зашифровано. Але в рапорті йдеться про те, що йому вдалося поспілкуватися з американцем, який втік з російського полону.

— І хто цей американець?

— Пілот 7-ї ескадрильї.

— А ім’я? — ​нетерпляче випалив оберкомісар.

Шобер примружив очі й вгледівся в документ, що на позір був лише хаотичним набором літер і чисел.

— Френсіс Мошер, — ​відповів він за мить.

Обличчя Вістовича смикнулось від болісного розчарування.

— Ви ж знаєте, що через мене збили іншого пілота, його звали…

— Стривайте, Вістовичу, — ​перебив директор. — ​Спочатку скажіть, чи відоме вам прізвище Мошер? Ви ж знали усіх летунів. Був серед них такий?

— Здається, ні.

— Отож-бо! І в полон за весь час потрапив тільки один…

— Ім’я вигадане, — ​від радощів у Вістовича затремтів голос.

— Безумовно. Гадаю, він навіть приховав своє офіцерське звання. Вдав із себе рядового, щоб червоні не вважали його класовим ворогом. А лише бідолахою-рекрутом.

— Хотілося би, щоб це було правдою.

— Гадаю, ви зможете зв’язатися з ним через посольство США, коли все закінчиться, — ​припустив директор.

— «Коли все закінчиться», — ​повторив Вістович. — ​А коли це станеться, пане директоре? Я розповів усе, як ви й хотіли. Тепер усе залежить від вас, чи не так?

Шобер мовчав. Потім знову підійшов до вішака, де висіли його плащ і капелюх. Узявши їх, він ще хвилину поміркував, а тоді промовив:

— Маєте рацію, оберкомісаре, треба ухвалити рішення. І вже завтра ввечері у міністерстві чекатимуть мого звіту. Тобто залишилась усього доба. Я не вірю, що в цій шаховій задачі є лише два можливі рішення: віддати вас полякам або росіянам. Не вірю, бо, як на мене, вони помилкові. Треба шукати третє, правильне. І якщо я не спробую це зробити, то до скону собі не пробачу. А ви, ясна річ, мусите мені допомогти.

— І що мені робити?

— Ми обидвоє сьогодні вийдемо звідси. Спершу я, а потім ви, через кілька хвилин, бо нам краще бути порізно. Проте завтра не пізніше сьомої ранку ви мусите прийти до мене додому. Наголошую, не сюди, а до мене на Куррентґассе. Вам зрозуміло?

— Ви знову готові мені повірити?

— А чому не мав би? Хіба сьогодні я про це пошкодував? Отож завтра…

— Я прийду.

Директор покрокував до дверей. Вже прочинивши їх, він затримався і, повернувшись до Вістовича, додав:

— Часто шахову задачу не вдається розв’язати тому, що ми враховуємо не всі фігури. Можливо, ми забули про когось, хто може допомогти. Подумайте…

За дверима, у порожній приймальні Шобер підійшов до телефонного апарата і, знявши слухавку, набрав п’ятизначний віденський номер. Чекаючи на відповідь, директор нетерпляче перебирав у кишені дрібні монети, мовби це могло прискорити когось на іншому боці дроту. Врешті, з того боку підняли слухавку.

— Пані Реннер? — ​якнайлюб’язніше проказав директор після привітання. — ​Чи вдома ваш чоловік?.. Ні, ні… Кликати не треба… Передайте, що я зараз приїду… Так, до вашого дому, якщо дозволите… Прошу вибачити, що турбую так пізно… Ні, все гаразд, нічого не сталося. Просто ми з паном канцлером перехилимо по чарчині… Думаю, він не проти. Авжеж! До зустрічі!

Канцлер прийняв його у своєму кабінеті, де панував напівбезлад і напівморок. На столі лежали абияк складені папери, два відкриті брульйони та пошарпаний план Відня. Усе це коронувала переповнена попільничка й акуратне, але брудне горнятко з-під кави на делікатному блюдечку. Поруч зі столом стояв торшер і відчайдушно виборював у темряви клапоть освітленого простору, куди потрапляли двоє чоловіків по різні боки стільниці та книжкова шафа за плечима Реннера.

— Не бажаєш чогось випити? — ​запитав канцлер, потираючи стомлено очі. Було, втім, зрозуміло, що Шоберу краще відмовитись. Прислуговувати гостеві Реннер не мав ані сил, ані бажання.

— Дякую. Годину тому пив коньяк. Гадаю, досить на сьогодні, — ​сказав директор.

— Мудро… А я, знаєш, ніколи не вмів зупинитись вчасно, — ​всміхнувся канцлер. — ​Дружина, щоправда, передала, що ти збирався перехилити зі мною чарку.

— Нехай так і думає.

— То що ж тебе привело насправді?

— А ти не здогадуєшся?

Реннер важко зітхнув.

— Уяви собі, я також цілий день думаю про того клятого Вістовича…

Шобер трохи помовчав, очікуючи, що співрозмовник продовжить фразу, але той тільки відвів погляд, спрямувавши його кудись у темну порожнечу, звідки долинав розмірений хід годинника.

— Я допитав його, — ​сказав натомість директор. — ​Точніше, він усе мені розповів. Бо на допит це було не схоже.

— І що ж? — ​Реннер пожвавішав.

— Зізнатися, мені все ще важко ухвалити рішення.

— Тоді я зроблю це за тебе, — ​несподівано твердо промовив канцлер. — ​Ми віддаємо його росіянам.

Шобер стрепенувся.

— Чому? — ​врешті видавив із себе, у нього раптово пересохло горло.

Директор, здавалося, сам не очікував, що доля Вістовича за ці дні стане для нього настільки небайдужою.

Реннер випрямився в кріслі, мов пасажир повітряної кулі, коли та несподівано почала спускатись. Нервово пожував губами й потягнувся за портсигаром.

— Бачиш, Йоганне, в австрійських кабінетах, як виявилось, чимало русофілів. І навіть відвертих прихильників теперішньої влади в Москві. Прихильників на найвищих рівнях…

— Але ж ти канцлер, чорт забирай! — ​несподівано навіть для самого себе випалив Шобер.

— Вже ні. Тобто не надовго… Я подаю у відставку.

Новина приголомшила гостя.

— Це ж як?

— А як зазвичай це робиться? — ​сварливо відповів Реннер.

— Зазвичай, це довга процедура.

— От від завтра я її й почну!

Шобер звівся на ноги. Тільки тепер чоловік відчув, що втома розлилася його тілом, наче сік усередині дерева. Було важко стояти, дивитись і навіть дихати. Хоч останнє — ​це радше через сперте повітря в кабінеті Реннера.

Господар звів на нього неспокійні запалені очі.

— Йдеш? — ​запитав він.

Директор кивнув.

— Йоганне, я не певен, що ці два твої рішення правильні. Зовсім не певен. Піти з посади в такий час, не оголошуючи наступника, — ​це майже зрадити країну. А віддати мого оберкомісара більшовикам — ​те саме, що затягнути петлю на його шиї. Варто було шукати інший варіант…

— Якби тобі погрожували ті, хто погрожував мені, ти вчинив би так само! — ​закричав раптом канцлер, також зриваючись на рівні ноги. — ​Сміливцем, урешті-решт, ти ніколи не був! Якби з твоєю родиною обіцяли зробити те саме, що і з моєю, ти б також зламався! Вістович вирушає в Росію! Крапка! І, знаєш, мені вже насрати на його долю… Хай забирають його звідси до чортової матері.

— Хто тобі погрожував? — ​якомога спокійніше запитав Шобер.

Важко дихаючи, Реннер мусив розв’язати краватку і розстебнути комір.

— Радянський посол, — ​здавленим голосом відповів Реннер. — ​У присутності своїх чекістів. Ти навіть не уявляєш, скільки в них тут агентів.

— Я шеф Державної поліції. Ти мусив розповісти все мені.

Канцлер підняв руку, жестом просячи того помовчати.

— Ти б нічого не зробив. Повір мені.

Шобер, не прощаючись, поволі пішов до дверей. Піти швидше — ​означало б продемонструвати образу, а її насправді не було. Залишитись — ​означало би погодитись із Реннером, а він був не згодний.

З кабінету Шобера, услід за директором, зачекавши пів години, вийшов оберкомісар Вістович. Черговий біля виходу його не спинив і навіть на нього не глянув. Очевидно, таким був наказ: дозволити оберкомісарові вийти з будівлі.

Вістович із насолодою вдихнув вологе вечірнє повітря і, прискоривши крок, рушив темною вулицею. За кілька хвилин чоловік зупинився біля вуличного вогню в металевій діжці, біля якого грілися візники фіакрів. Один із них спішно підійшов до нього.

— Мені на Рінґштрассе, — ​коротко мовив оберкомісар.

— А будинок? — ​перепитав візник. — ​Знаєте номер?

Оберкомісар сягнув рукою до внутрішньої кишені, звідки витягнув записник і, підставивши його під світло, знайшов там адресу салону капелюшків Емми Віґельбаум.

— Тридцятий, — ​сказав він.

— Зрозумів. Гайда, добродію.

Візник вказав рукою на свій фіакр.

Дорога тривала не більше десяти хвилин. Салон капелюшків «Віґельбаум», як і очікувалось, був зачинений, але Вістович упевнено натиснув ґудзик електричного дзвінка. Коли за хвилину ніхто не відповів, оберкомісар повторив цю процедуру і знову почекав. Так тривало доти, доки з іншого боку дверей не почулися спочатку кроки, а потім хриплий старечий голос:

— Якого біса? — ​долинуло до Вістовича.

— Мені потрібна фрау Віґельбаум, — ​відповів він.

— Ви здуріли? Салон зачинено! Тут тільки я, сторож…

Що ж, якби Емма і справді була всього лише власницею модної крамниці, Вістович би в це повірив. Але він добре знав, хто вона насправді, тому, озирнувшись, аби перевірити, чи не привернув забагато сторонньої уваги, промовив, трохи стишивши голос:

— Перекажіть їй, що до неї гості з Лемберга.

— Звідки? — ​не почув сторож.

— З Ґаліції, з Лемберга, — ​повторив оберкомісар.

Знову почулися кроки, які віддалялися кудись углиб приміщення. Після цього настала тиша. Вістович устиг нетерпляче викурити дві цигарки, перш ніж у дверях лунко клацнув замок і вони трохи відхилились досередини. У темному просторі з’явився силует жінки, що в одній руці тримала ліхтарик, а в іншій — ​револьвер.

— Якого дідька, Адаме? — ​почувся непривітний голос Емми. — ​Сюди не можна приходити в такий час.

— А якщо мені терміново знадобився капелюшок?

— Не блазнюй. Чого ти хочеш?

— Впусти досередини.

— Не можу.

— Там твої більшовицькі друзі?

— Не твоє діло хто.

Прибулий знову роззирнувся. Цього разу якось злодійкувато, наче збирався щось поцупити.

— Я хочу знати, що ти замислила. Для чого зблизилася з подружжям Шоберів, — ​тихо проказав Вістович.

— Нічого я не замислила. Вони мої друзі.

Навіть темрява не приховала скептичну посмішку на обличчі львів’янина.

— Гаразд, тоді я просто розповім йому, чим ти займалась до війни. Про всяк випадок. Про те, як ти шпиг…

— Помовч! — ​перебила вона і, сховавши револьвер, підступила до нього. У руках Емми залишився тільки ліхтар. — ​Гаразд, поговорімо. Але не тут… За рогом є кнайпа «Під святим Стефаном». Зустрінемось там за двадцять хвилин.

Вістович неохоче кивнув. Еммі заледве чи можна було вірити, але вибору не лишалось.

Жінка, втім, не підвела. Рівно за двадцять хвилин вона з’явилася у призначеному місці, у кнайпі, де він завбачливо зайняв для них столик. Одягнена була в теплий жакет, довгу спідницю й акуратний капелюшок. Руки були обтягнуті шкіряними рукавичками, на плечі висів невеликий ридикюль. Вістович підвівся їй на зустріч.

— Тільки не треба супитись, — ​одразу сказав він, побачивши кислу міну на її обличчі. — ​Ти сама була не проти, аби я завітав до твого салону.

— Хто ж знав, що ти припхаєшся ледь не серед ночі, — ​відповіла Емма. Голос її був усе ще різкий, але тепер без жовчі.

Надійшов кельнер, і вони замовили дві склянки ґьоссеру[165]. Не знімаючи рукавичок, Емма закурила.

— Жінка у кнайпі питиме пиво на рівні з чоловіком, — ​промовила вона, торкаючись вустами дерев’яної люфки. — ​Нечувано.

— Часи змінились, — ​констатував Вістович.

Емма уважно придивилась до нього й раптом усміхнулась.

— І люди також. Ти, приміром, змарнів, схуд, зробився набурмосеним, наче ведмідь… Не знаю, чи вдалося б мені зараз тебе звабити, як тоді?

«Вдалося б, — ​подумав оберкомісар, ковзаючи поглядом по її гарних вустах, виразних вилицях і зазираючи у глибочезні очі. — ​Люди, може, й змінюються, але їхні слабкості не зникають».

Мовби прочитавши його думки, Емма продовжила:

— Скільки років минуло, Адаме?

— Тринадцять, здається.

Вона також мовчки порахувала й кивнула на знак підтвердження.

— Не аж так зле нам було? Правда ж? — ​запитала Емма зовсім тихо.

— Якщо не зважати на те, що я був на волосинці від трибуналу.

— А мене могли покарати мої товариші. У нас були схожі обставини.

Вона розстебнула жакет і зручніше вмостилася на дерев’яному стільці. Дивлячись на неї, Вістович не вірив, що менш ніж пів години тому ця жінка ще тримала націлений на нього револьвер і говорила з ним тоном тюремного наглядача.

Кельнер приніс ґьоссер.

— Розкажи трохи про себе, — ​знову озвалась Емма. — ​Ти був на війні.

Він кивнув.

— На італійському фронті.

— А потім?

— Що потім?

— Я чула, опинився в полоні.

Відро зимної води, вилите в цю мить оберкомісару на голову, не спричинило би такого потрясіння, як її слова. Уся аура солодкої ностальгії, що досі оточувала цю жінку, луснула, наче мильна бульбашка.

— Звідки ти це знаєш? — ​запитав він.

— Розповідав Олексій. Альоша… Тільки не сердься, прошу. Адже він тебе не скривдив, як це роблять зазвичай, правда?

Вістович відпив, і склянка при цьому ледь не тріснула в його руках.

— Правда? — ​наполегливо перепитала Емма.

— Отже, ви знайомі.

— Були. Олексій загинув під час наступу Будьоного на Львів. Коли я дізналась про його смерть, то подумала, що твоє місто за тебе відомстило…

Вона помовчала хвилину, а потім знову продовжила:

— Він був непоганою людиною. З дворянської родини, інтеліґентний, начитаний, знав латину…

— То як став чекістом? — ​не втримавши питання, перебив її Вістович.

Емма стенула плечима.

— Думаєш, він один такий? Аристократ, який повірив у справедливість революції?

Вістович змовчав.

— Ні, не один… — ​відповіла вона сама собі.

— А тепер повернемось до головного, — ​сказав чоловік після паузи. — ​Яку долю приготовано Шоберу?

— Хіба тобі не однаково?

— Ні, якщо запитую.

Емма затягнулася папіросою і випустила тонкий прозорий струмінь диму.

— Ти йому не зарадиш, Адаме.

— Помиляєшся, — ​всміхнувся оберкомісар. — ​Просто з цієї кнайпи я зараз зателефоную йому і скажу, що до нього в довіру затерлась більшовицька агентка. А в одному салоні дамських капелюшків треба негайно влаштувати обшук. Крім того…

— Більше ні слова, — ​попередила Емма. — ​Для твого ж добра… Тобі взагалі краще подбати про себе, аніж про нього.

Вона перехилилася через стіл, майже наблизившись до нього, як для поцілунку.

— Про твій арешт я також знаю. А ще про нього знають тутешні агенти ЧК. І якщо раптом австрійська влада вирішить передати тебе Польщі, вони вб’ють тебе тут.

Емма відхилилася, сівши знову рівно, її тонкі нервові пальці обвили склянку з неторканим ґьоссером.

— А ще я дуже ризикую, попереджаючи тебе.

— То чому це робиш?

Жінка стенула плечима.

— Може, хочу повернути давній борг. Ти все ж таки не виказав мене тоді в Лемберзі.

Вістович зітхнув.

— Все марно, Еммо, — ​сказав він. — ​Ти ніяк не допомогла мені цією звісткою. Я й так знав, що ЧК рано чи пізно захоче звести зі мною рахунки…

Вона кинула на нього холодний погляд.

— Сучий егоїст, — ​промовили вуста, якими Вістович ще кілька хвилин тому милувався. — ​Я, між іншим, добряче ризикую, повідомляючи тобі це.

— Мені жаль.

Здавалось, тепер настала мить, коли обидвоє мали б підвестись і розійтися в різні боки, проте ані Емма, ані її співрозмовник не рушили з місця, мовби чекали когось третього, хто мав би підійти й сказати заключні слова замість них.

— Ну, гаразд, я маю ще дещо, — ​першою порушила мовчанку Емма і, загасивши папіросу, відкрила свій ридикюль. Звідти вона дістала елеґантний брульйон в оксамитовій оправі. Вістович мимоволі придивився до цієї зґрабної речі. Його завжди дивувало те, як хтось вміє зберігати свої записники цілими й охайними, тоді як його власні втрачають пристойний вигляд вже за тиждень користування.

Перегорнувши кілька сторінок, жінка розгорнула його на стрункому, акуратно пронумерованому спискові.

— Якщо і це не вартуватиме твого мовчання… — ​її голос ледь помітно затремтів.

Трохи повагавшись, Емма простягнула Вістовичу свого розгорнутого записника.

— Що це? — ​запитав він.

— Список усіх клієнток мого салону.

— І навіщо він мені?

— Переглянь…

Оберкомісар пробігся очима згори донизу. Почерк у Емми був такий же гарний, як і її нотатник. Своїми бездоганними рядами рівних літер вона могла би змагатися з найкращими каліграфістами.

— Все одно не розумію, — ​розвів руками Вістович.

— Невтямки, як ти міг бути найкращим сищиком Ґаліції, — ​промовила Емма.

— Але жодного з цих прізвищ я не знаю! — ​знервувався той.

— Переглянь імена.

Чоловік знову занурився у список і раптом заціпенів.

— Бейла, — ​промовив він. — ​Бейла… Гофман.

Емма з тріумфальною напівусмішкою на вустах, очевидно втішаючись його раптовою розгубленістю, запалила другу папіросу.

— Але ж… збігається тільки ім’я… Прізвище інше, — ​продовжив оберкомісар, хоча розумів, що в цю мить має щонайменше кумедний вигляд.

— По-твоєму, я не впізнала ту, за якою спостерігала в товаристві Лібанського? — ​мовила жінка. — ​Будь певен. Це твоя Бейла.

— Отже, вона у Відні.

— Тільки останні два тижні. Її чоловік… — ​тут Емма зумисне зробила паузу, начебто для того, аби ковтнути ґьоссеру. — …чоловік її торговий аташе, тож подружжя багато мандрує. У Відні, як я зрозуміла, збираються зупинитися на місяць-два. От пані Гофман і вирішила трохи оновити в мене свій гардероб.

— Що ж, спасибі, Еммо, — ​промовив Вістович, відчуваючи, як до горла в нього підступає важкий клубок. — ​Тепер я принаймні впевнений, що з нею все гаразд.

На хвилину йому здалося, що на обличчі жінки промайнуло співчуття.

— Цей шлюб її просто врятував, — ​пояснила вона. — ​Сам знаєш, що творилося у Львові два роки тому. Бейла, лише завдяки протекції майбутнього чоловіка, змогла вижити і вибратися з Галичини, а тепер і розпочати нове життя.

Вістович відвів погляд.

— Вона заслуговує на це, — ​сказав він.

— Влаштувати вам зустріч? — ​раптом запитала Емма.

Оберкомісар повернув їй записник і, трохи подумавши, заперечливо хитнув головою.

— Я маю час тільки до ранку. До того ж… — ​він дістав з кишені пулярес, аби заплатити за випивку. — ​Не хочу її тривожити.

Він підвівся.

— То як, ми домовились? — ​запитала Емма. — ​Не викажеш мене Шоберу?

— За умови, що його життю нічого не загрожує.

— Даю слово. Нам потрібно тільки, щоб він пішов з посади.

— І як ви це влаштуєте?

— Нам дещо відомо про його сина-художника.

— Що саме?

— Що він warmer Bruder[166], — ​незворушно промовила жінка. — ​Ти навіть не уявляєш, яка це пожива для бульварної преси…

Краєм ока Вістович уловив, як з-за протилежного столика підвелося двоє чоловіків. Вони начебто зібралися виходити з кнайпи, але він був переконаний, що вийдуть тільки після нього. Хоча б тому, що один із них не зводив з нього очей.

— Щодо Шобера, то це підло, Еммо, — ​сказав він.

— Але дієво, — ​відповіла вона. — ​За теперішніх часів, перебирати засобами не випадає.

Він одягнув плаща.

— Оті двоє проведуть мене додому? Чи до найближчої канави? — ​з усмішкою запитав він, кивнувши вбік незнайомців.

Жінка стенула плечима.

— Щиро кажучи, не знаю, — ​відповіла вона. — ​Але я, здається, про все тебе попередила.

Чоловік надягнув капелюха і востаннє вловив її погляд.

— Прощавай, Еммо, — ​сказав він їй.

— Прощавайте, дорогий комісаре Вістовичу, — ​стишено мовила жінка.

Львів’янин попрямував до виходу, і двоє невідомих, як він і передбачав, подалися за ним услід.

Чоловік пішов спочатку повільним кроком, а далі потроху почав прискорюватись. Дві тіні позаду незмінно дотримувались при цьому сталої дистанції, не збільшуючи її, хоч і не скорочуючи. Вістович не озирався, але добре відчував їхню присутність. По шкірі пробігли знайомі сироти. Так бувало завжди, коли небезпека буквально дихала йому в карк.

Трохи поміркувавши, оберкомісар спочатку рушив добре освітленою Рінґштрассе, але не пройшовши й сотні кроків, несподівано звернув праворуч у напрямку Шведського мосту[167].

Ліхтарів на вулицях, що вели до набережної, було значно менше, хідники під ногами нерівні та помережені дрібними ямами, і чоловік з приємністю дослухався, як переслідувачі позаду час від часу спіткаються, стишено при цьому лаючись. Сам же він чудово знав тутешню дорогу і не раз, будучи на службі, проходив тут по кілька разів за ніч.

Уже за п’ять хвилин у темряві почувся плюскітливий шепіт Дунаю, а в ніздрі вдарила важка річкова волога. Ще за мить попереду почав сіріти похилий бетонний берег, і з’явилося чорне хвилясте тіло води, над яким лиховісним привидом тягнувся туман.

Вістович упевнено закрокував уздовж Дунаю, ловлячи слухом кожний шурхіт за своєю спиною. Він знав, що його темний плащ майже зливається з бетонними плитами, які укріплюють берег, а тому втікач зараз майже невидимий для переслідувачів. Вони, як він, мусили йти зараз на слух.

Дорога врешті повела під міст, де Вістович зупинився, принишкнувши за громіздкою сирою опорою. Намагаючись вгамувати дихання, він слухав, як до нього наближаються двоє типів із кнайпи, і гарячково намагався спланувати свої подальші дії. Його браунінг залишився у конторі Staatspolizei, і якщо у них є зброя, то йому доведеться кепсько. А вона в них, без сумніву, є…

Тікати далі було марно: ці пси можуть ганятися за ним хоч усю ніч і по всьому місту. Кинутись до найближчого постерунку поліції? Але він офіційно заарештований, тож його у кращому випадку кинуть за ґрати. Це означало б остаточно поставити на собі хрест. Крім того, так він добряче підставить Шобера, який вдруге його відпустив.

Лишалось тільки одне. Коли важке дихання переслідувачів почулося зовсім близько, ледь не біля вуха, Вістович несподівано вийшов їм назустріч. У ту ж мить сірий овал обличчя одного з типів опинився просто перед ним, і поліціянт, не зволікаючи ні секунди, викинув уперед кулак. Незнайомець зойкнув і важко повалився на бетонну долівку. Утім, реакція другого не забарилася: той кинувся вперед, одночасно хапаючи Вістовича за горлянку й притискаючи до бетонної опори, за якою він ще хвилину тому ховався.

Хват був сталевий. Оберкомісар відчув, що задихається, як у зашморгу. Спроба зірвати з себе ці руки виявилась марною і тільки коштувала йому дорогоцінних зусиль. У скронях шалено застугоніло, а перед очима затягнуло червоною пеленою. «Вижив на двох війнах, а тепер задушать, як волоцюгу, — ​майнула думка в його зболеній голові. — ​Е, ні… Жити! Жити-и-и-и…»

— Жити, — ​прохрипів він просто в перекошене від люті обличчя душителя. Далі опустив руки і, востаннє стиснувши кулаки, завдав нападнику два короткі удари. Один у живіт, інший — ​по печінці.

Цей другий не вимагав надмірної сили, а тільки боксерської точності. Ще малим Вістович бачив, як навіть чималі бійці на рингу падали від цього непомітного, мовби випадкового удару. Він чудово пасував для завершення атаки: б’єш, приміром, лівий-правий-лівий, цілячись у голову, а коли суперник підіймає рукавиці, щоб захиститись, скорочуєш дистанцію і прикладаєшся до його незахищеного боку.

Пізніше, боксуючи у військовій академії, він і сам не раз вдавався до цього прийому, терпляче вичікуючи, доки супротивник необачно підніме руки.

Його душитель болісно смикнувся і застогнав, миттю послабивши хват. Відштовхнувши його, Вістович спазматично вдихнув повітря широко роззявленим ротом, і в цю мить скидався на чималого сома, якого рибалки тримали на дні човна. Намагаючись не зомліти та все ще шумно дихаючи, він поточився дорогою, що вела вгору до міста. Слід було забиратися звідси якомога далі, доки його переслідувачі не отямились.

Думка, як виявилось, була слушною: вже за кілька секунд позаду Вістовича гримнув постріл, а біля його вуха просвистіла куля. Це змусило чоловіка ринутись уперед з подвійною силою.

На дорозі його раптом засліпило автомобільне світло. Заціпенівши на секунду, поліціянт закрив очі рукою. Швидше б авто проїхало! Адже це чортове сяйво робить його ідеальною мішенню для тих, хто позаду.

Проте машина несподівано зупинилась просто поруч із ним. Дверцята відчинилися, і збіса знайомий голос наказав йому хутко залазити досередини. Лише опинившись на задньому сидінні, поліціянт зрозумів, що це був голос колишнього штабсвахмістра Алоїза Наґеля. Той сидів за кермом і гарячково пояснював щось іншому чоловікові праворуч від себе, одночасно намагаючись знову завести двигун, який раптом заглох. Коли пасажир озирнувся, Вістович упізнав Матвія Сташенка.

— Як ви… як ви мене знайшли? — ​запитав поліціянт.

Проте ніхто з них не відповів. Всі дивилися на дорогу, куди слідом за Вістовичем вибіг один із його переслідувачів. Очевидно той, хто перед цим стріляв, бо мав у руках зброю. Забачивши авто, він націлився просто в них і вистрілив. Куля пробила скло, проте водій і пасажири встигли пригнутися. Тієї ж миті двигун завівся, і машина стрімко понеслася просто на стрільця. Почувся глухий удар тіла об корпус авта. Незнайомець на добрих два метри злетів у повітря й гепнувся на дорогу. Автомобіль же, не зупиняючись, помчав убік Альзерґрунду[168].

За кілька хвилин, коли вони опинились достатньо далеко від Шведського мосту, Наґель сповільнив швидкість. Авто їхало тепер зовсім неквапом.

— То як ви мене знайшли? — ​повторив запитання Вістович.

Дихати він міг тепер вільно, проте шия страшенно боліла.

— Ну як, — ​стенув плечима колишній штабсвахмістр. — ​Коли вас забрали, я вирішив не сидіти склавши руки. Простежив трохи, розпитав, де бачили автомобіль, у якому вас повезли. Але, дивлюся, сам ради не дам, то й пішов до вашого земляка і кажу йому: «Кепські справи, брате. Кидати своїх не годиться… Придумаймо щось разом».

— Словом, стежили ми за вами аж до тієї кнайпи «Під святим Стефаном», — ​втрутився Матвій.

— Його була ідея, — ​уточнив Наґель. — ​Я казав: «Підійдемо, розпитаємо що до чого». А він: «Ні, краще простежити. Щось тут не так».

— Далі, думаю, здогадуєтесь, — ​продовжив Сташенко. — ​Виходите, бачу, а за вами ті два довбні.

Наґель врешті зупинив авто і, загасивши світло, закурив.

— Мусимо вирішити, куди далі, — ​сказав він.

— До мене, на Кольмаркт, — ​промовив Вістович.

— Не варто, — ​заперечив Сташенко. — ​Гадаю, там нас чекатимуть.

Поліціянт подумав про Владиславу, і серце його болісно стиснулось. Мов прочитавши його думки, Матвій сказав:

— За господиню не хвилюйтесь. Нікому не потрібно її кривдити. Немає потреби.

— Тоді на Куррентґассе, — ​сказав Вістович. — ​Я маю там з’явитися рано-вранці, але доведеться змінити плани.

— Це чиєсь помешкання? — ​запитав Наґель.

Той кивнув.

— Йоганна Шобера, директора віденської поліції.

Чоловіки попереду засміялись.

— Авжеж. Безпечнішого місця не придумати, — ​підсумував Матвій.

На Куррентґассе Вістович потиснув їм руки.

— Тепер я ваш боржник, — ​сказав він.

— Не мій, — ​заперечив Наґель. — ​Це я віддав свій борг.

— А мене якось повчите боксувати, — ​усміхнувся Сташенко. — ​Буду радий.

І вже коли оберкомісар вийшов з авто, Матвій додав:

— Повідомте нам, куди вирушаєте.

— Так, це важливо, — ​підтвердив водій.

— Обов’язково, — ​пообіцяв Вістович і рушив до знайомих дверей.

Господар дому, здавалося, зовсім не здивувався такою завчасною появою свого арештанта. Він з’явився рівно за квадранс після того, як камердинер провів гостя до вітальні. Тут уже горів камін, біля якого сиділи двоє озброєних поліціянтів. Побачивши Вістовича, вони тільки коротко кивнули йому на знак привітання й далі втупили погляди в заспокійливий танець вогню за кованими ґратами з рослинним орнаментом.

Шобер був спокійний. Вони з Вістовичем потиснули один одному руки, і директор запросив його до бібліотеки.

— Бажаєте чаю? — ​запитав він. — ​А може, чогось міцнішого?

Прибулий кивнув. Випити і справді би не завадило.

— Будете здивовані, але сьогодні я випадково знайшов у крамниці пляшку «Baczewski», — ​сказав він і витягнув трунок та чарки зі сховку у столі. — ​Вважаю, що це добрий знак, хоч здерли з мене втричі більшу ціну, ніж ця горілка коштувала до війни.

— Мені прикро, що довелося вас турбувати раніше визначеного часу, — ​зніяковіло промовив гість.

— Облиште, — ​відмахнувся Шобер. — ​Я був готовий до такого розвитку подій. Ви ж бачите, у моєму домі озброєні охоронці.

— А де ваша дружина?

— Поїхала в Лінц, до доньки. Давно збиралася її навідати.

Господар наповнив чарки. Обидвоє випили за один раз і трохи помовчали.

— Мені вас нічим потішити, пане Вістовичу, — ​неохоче порушив мовчанку Шобер. — ​Канцлер ухвалив рішення на користь Росії. Вас віддають більшовикам.

— Тоді це поминки, — ​засміявся той. — ​І день відповідний: 31 жовтня. Завтра починаються задушні дні.

— Лишіть свій бісів чорний гумор… Краще скажіть мені ось що: куди б ви подалися, якби раптом змогли вибратися за межі Австрії?

— У Німеччину, — ​трохи подумавши, відповів оберкомісар.

— У вас там є впливові друзі?

— Не знаю, наскільки вони впливові зараз… Вони з кайзерської розвідки і колись мені заборгували.

— Хто саме?

— Майор Фішер, наприклад.

Шобер кивнув.

— Уже полковник, до речі. І ще при посаді.

Він вказав на телефонічний апарат біля вікна і продовжив:

— Отже, вип’ємо ще по одній чарці, а потім зателефонуємо в Берлін і повідомимо полковнику, що зараз найкращий час вам віддячити. Кращого, думаю, вже не буде. Після дзвінка негайно їдемо з Відня. Зупинимось на певний час у моєму будинку в Гальштаті[169]. Там вас не шукатимуть. Та й мене також…

На високогір’ї Альп сніг, зазвичай, з’являється вже у вересні, а до листопада снігова ковдра рясно вкриває підніжжя гір, а відтак і маленькі села та крихітні гірські міста такі, як Гальштат. Чиясь невидима рука, здавалось, дивом зуміла втиснути його зґрабні дерев’яні будиночки, кілька кам’яниць та дві церкви (католицьку й протестантську) на єдиний рівний клаптик поверхні між скелястим хребтом і мальовничим озером, що живилося водоспадами й водами неширокої, зате стрімкої річки Траун.

Ще не так давно дістатися сюди можна було тільки човном. Населення жило переважно з добування гірської солі, яку робітники на плечах, у велетенських кошиках зносили донизу, щоб відправити озером на продаж. Лише наприкінці минулого століття, після численних невдалих спроб, інженери зуміли прокласти сюди дорогу. А перед Великою війною — ​збудувати вузькоколійну залізницю.

Ці інженерні потуги лишили на скелястому альпійському тілі численні шрами: ялові або недобудовані тунелі, розлами, спричинені вибухами будівельного динаміту, або й цілі провалля, які не задумував Господь, коли створював Зальцкаммерґут.

Уже два дні після приїзду сюди Вістович використовував усе передобіддя, щоб прогулятися тутешніми околицями. Часу у другій половині дня не було — ​темніло у цій порі напрочуд швидко.

Шобер лишався у своєму будинку, сидів за столом перед друкарською машинкою, курив, пив бренді й час від часу вистукував на ній речення-два. Зазвичай усі його творчі потуги цим і завершувались. Тоді він щось нервово нотував у записнику, закреслював написане і починав писати знову. Могло здатися, що всі його віденські проблеми залишилися у Відні. А Вістович просто дав йому привід вибратися на певний час зі столиці.

Звісна річ, це було не так. Він знав, що з відставкою Реннера чимало зміниться. Відень перетвориться на киплячий котел, у який, після повернення, доведеться пірнути і йому самому. Крім того, він буде змушений пояснювати новому канцлеру, куди подівся заарештований оберкомісар, і як тепер бути з двома амбасадами, польською та радянською, які вимагатимуть пояснень в австрійської влади.

«Але це буде потім, — ​казав він собі і ставив у «Ремінгтон»[170] чистий аркуш паперу. — ​А поки трохи свободи…»

Вістович у цей час брав на плече стару лефошівку[171] і йшов на прогулянку. Якщо погода була ясна і не сніжило, йому вдавалося піднятись доволі високо в гори, звідки проглядався казковий альпійський краєвид.

Ці свої кількагодинні мандри він подумки називав прогулянками з власним сумлінням і пам’яттю. Вони говорили з ним, коли навколо панувала велична тиша. Напередодні свого від’їзду до Німеччини, коли днина видалась напрочуд погожою, і він зумів піднятися як ніколи високо, чоловік спробував востаннє підсумувати ці внутрішні діалоги. Вже завтра вони з Шобером збираються виїхати до Зальцбурґа, там він сяде в поїзд до Мюнхена, а звідти — ​до Берліна, де його зустріне полковник Фішер. Як добре, що той не забув, скільки разів комісар із Лемберга допомагав прусській розвідці.

Умостившись на камені, Вістович, примруживши очі, кілька хвилин милувався горою Дахштайн, що височіла над рештою, мов шахова королева, вбрана в корону з округлих скель. Морозяне повітря приємно пощипувало шкіру і, здавалось, от‑от задзвенить, мов кришталь.

Він пригадав Бейлу, якій не зумів допомогти у важкий час, а тому це зробив інший. Отой торговий аташе Гофман, якому вона тепер належить. Який виборов право називатися її чоловіком. Який, мабуть, втратив голову від кохання, і Вістович добре його розуміє. А ще він йому заздрить і готовий убити з рушниці, яку стискає зараз у руках. Та, поміж тим, насамперед йому вдячний… Бейла жива, і це — ​найважливіше.

Далі пам’ять і сумління нагадали йому Владиславу. Бідолаха віддала йому стільки теплоти й турботи, а він не знайшов способу навіть попрощатися. Щоправда, він залишив Шоберу чималу суму грошей і попросив передати їй. Тих коштів мало би вистачити на кілька місяців, доки жінка шукатиме нового постояльця.

Цікаво, що вона зробить із речами, які він залишив у кімнаті? Віднесе у поліцію? Знищить? Продасть? Віддасть у Карітас[172]?

Та найбільшою мукою зараз було думати про таємницю, яку розповіла йому Емма, і яку він пообіцяв зберегти: брудний підлий метод, до якого збираються вдатися більшовицькі посіпаки, щоб прибрати з посади Шобера. А може, й далі шантажувати його навіть після цього.

«Ти мав би повідомити його про все, — ​говорило сумління. — ​Це було б чесно щодо людини, яка тебе врятувала. Слово, дане Еммі, — ​ніщо в порівнянні з крахом його кар’єри».

«Може й так, але що це змінить? — ​виправдовувався подумки Вістович. — ​Навіть якщо я розповім йому? Що це змінить? Що він встигне зробити? Завчасно піде з посади? Відречеться від сина?.. Аж ніяк».

Він підвівся й попрямував до покинутого тунелю, крізь який не раз проходив на інший бік гірського хребта. Вже біля самого входу пам’ять нагадала йому про Меріана Купера. Летуна-сміливця, який втрапив через нього у полон.

— Але ж він вижив, — ​промовив чоловік уголос. — ​Він вижив! Я більше не мушу себе картати, чорт забирай!..

Опинившись у темній пащі тунелю, Вістович рушив уже повільніше. Після яскравого гірського сонця, що відбивалося від снігового шару й немилосердно сліпило очі, його зір погано сприйняв майже цілковиту темряву з цяткою світла вдалині. Він знав, що тунель тягнеться приблизно триста кроків, які доведеться пройти навпомацки, але з іншого боку краєвид ще розкішніший. Завтра він поїде звідси, тож варто побачити його востаннє.

Зненацька десь на середині дороги світло попереду потускніло. А зовні долинуло диявольське ревіння.

«Буря, — ​подумав оберкомісар. — ​Пощастило сховатися тут…»

Він притулився плечем до стіни і чекав. Погода в Альпах змінювалася різко, часом і оком не змигнеш, як замість ясного сонця небо затягували свинцеві хмари. Бувало, щоправда, і навпаки. Треба набратися терпіння і просто почекати. Єдине, що його по-справжньому непокоїло — ​чи не засипле снігом стежку, якою він сюди піднявся. Бо якщо так станеться, то спускатися цими стрімкими схилами буде вкрай важко.

Раптом звідтіля, куди він ішов, почулися ледь виразні кроки. Вістович спершу вирішив, що йому вчувається, або ж то був лише відзвук бурі, проте слідом за кроками попереду замиготіло світло ліхтаря.

Йому нагадався важкий сон, що переслідував його не одну ніч, і серце стислося від важкого передчуття.

Виставивши перед собою рушницю, Вістович дочекався, доки постать перед ним стане виразною. Тепер він вже міг розгледіти чоловіка у похідній куртці і з шарфом довкола шиї. Обличчя його поки що лишалося у темряві. Ліва рука тримала ліхтар, права — ​була схована в кишені.

«Може, такий самий мандрівник, як і я», — ​подумав оберкомісар, але зброї не опустив.

Незнайомець, втім, не зупинився, а продовжував наближатися, попри те, що бачив націлену на нього лефошівку.

— Стій! — ​наказав йому Вістович.

Той не реагував.

— Стій! Хто ти?

Палець його ліг на рушничний гачок.

— Думав, сховаєшся від нас? — ​озвався нарешті невідомий. — ​Думав, утечеш від більшовицького гніву? Уникнеш кари за те, що, мов щур, вивідував таємниці в нашому тилу?.. Ні.

Знайомий голос! До біса знайомий голос, бо той, хто зараз промовляв до Вістовича, здався йому підозрілим ще тоді, коли вони вперше зустрілись у «Боксерському клубі». Тільки цю підозру чоловік заховав глибоко в собі, аж доки зовсім про неї не забув. А так не можна! Фаховий поліціянт не припускається таких помилок. Він завжди мусить прислухатися до інтуїції. Це було його золоте правило, яке він порушив.

Чоловік підійшов ближче, і Вістович тепер чітко бачив обличчя Сташенка.

— Стій! — ​востаннє наказав він йому, проте одразу ж вистрілив.

Відголос пострілу ще гуляв тунелем, коли обличчя нападника, перекошене від люті, опинилося просто перед ним, а біля горла Вістович відчув холодний дотик ножа, що вже розтинав йому шкіру.

Все, як у сні.