300 миль на схід

IV

Їдкий тютюновий серпанок непорушно висів у кабінеті, від чого ставало важко дихати. Шобер підвівся і прочинив вікно, впустивши всередину прохолодне вуличне повітря. Пора була вже післяобідня, ззовні долинув звук автомобілів і людські голоси. Дощ припинився.

Його співрозмовник сидів непорушно, мовби спогади змусили чоловіка заціпеніти. У руках Вістовича дотлівала цигарка, і попіл потроху діставався до пальців.

— Чи відомо вам, як склалася подальша доля цього інженера? — ​запитав Шобер.

Поліціянт ледь помітно здригнувся, ніби прийшовши до тями. Загасив недопалок і потер пальцями скроні.

— Як мені згодом стало відомо, тієї ж ночі Лібанський і справді зібрав речі, сів у своє авто й вирушив з міста, — ​сказав він. — ​Однак спочатку подався до Борислава.

— Аби попрощатися зі своїм дітищем?

— Так, щоправда, у доволі своєрідний спосіб. Виявляється, його аероплан ще жодного разу не здіймався в повітря. Планувалось це зробити лише за декілька днів. Тож Лібанський, знаючи, що цей момент вже не настане, вирішив випробувати своє творіння негайно. Залив у бак пальне, яке також зберігалося в ангарі, прибрав колодки з-під коліс і виштовхав усю неважку конструкцію в ніч. Потім запалив ліхтаря, завів двигун і стрибнув у кабіну… Все це стало відомо завдяки випадковому свідку — ​місцевому контрабандисту, який переховувався в поближньому лісі. Ніч була місячна, і він добре бачив, як машина, взявши короткий розбіг, здійнялась у повітря. Світло ліхтаря в кабіні описало над містом дугу, а потім вгорі почулося підступне чмихання двигуна. Врешті, Лібанський гепнувся з пристойної висоти, але вцілів. Пролежав кілька хвилин непритомний, а потім підвівся й облив аероплан пальним. Контрабандист стверджував, що летун при цьому плакав, наче мале дитя. Зрештою, чиркнув сірником, і полум’я охопило аероплан, мов купку хмизу. Не чекаючи, коли машина перетвориться на попіл, авіатор сів у своє авто й поїхав геть.

Коли контрабандиста, що став мимовільним свідком усієї цієї драми, за добу схопили, він докладно розповів про побачене. Сподівався, очевидно, що пом’якшить собі долю й подальший вирок.

На той час жандарми вже знайшли ангар і рештки аероплана. Інженера Кравчика та його помічника, які добували пальне та інші необхідні матеріали, заарештували. Лібанському вдалося втекти з Ґаліції.

— Більше ви про нього не чули? — ​поцікавився Шобер.

— Навпаки. За два роки інженер повернувся і продовжив свою справу. Достатньої кількості доказів проти нього так і не знайшлося, і контррозвідка, врешті, втратила інтерес.

Вістович запалив нову цигарку.

— Якби ж я тоді знав, що ця історія для мене стане лише передвісником іншої, значно ґрандіознішої, в якій авіація зіграє ключову роль, — ​сказав він. — ​І яка накличе на мене гнів одночасно Польщі й Росії.

Шобер нахилився вперед. Будь-які спроби приховати палку цікавість до розповіді арештованого були б тепер марні. Утім, колишній лемберзький комісар не поспішав продовжувати розповідь. Тільки поволі підносив цигарку до рота й струшував попіл у попільницю.

— Отже, відтоді ви були агентом Evidenzbüro? — ​нетерпляче запитав директор поліції.

Комісар кивнув.

— Саме від 1907 року й аж донедавна, доки Бюро не ліквідували. Згідно з документами, це сталося у вісімнадцятому, але структура існувала довше.

— Вона існує й донині, — ​раптом сказав Шобер. — ​Треба бути ідіотами, щоб за теперішньої ситуації в Європі зруйнувати секретну службу. Навіть під тиском альянтів.

— Що ж, тут вам відомо більше, ніж мені, — ​мовив Вістович.

— Здається, я починаю здогадуватись, коли ви стали для поляків ворогом, — ​продовжив Шобер. — ​Часом не під час битви за Лемберг[105]?

— Ні. Тоді я був у Відні. І тільки раз навідався до рідного міста, — ​заперечив арештований. — ​Все сталося на рік пізніше, коли поляки разом з українцями виступили проти більшовиків. Саме тоді я повернувся до Львова і звідти вирушив на схід, у сторону Києва, виконуючи своє останнє секретне завдання.

— Все ще будучи нашим агентом?

— Формально, так. Втім, на ділі, жодних прямих наказів з Генштабу я більше не отримував. І ніяких рапортів туди не надсилав. Все, на що я міг розраховувати, — ​лише можливість повернення до Відня і поновлення на поліційній службі. Хоча, по щирості, за тодішніх і теперішніх умов — ​це було немало.

— Так, тепер я пригадую цю вашу «відпустку», — ​наморщивши лоба, промовив Шобер. — ​За вас і справді клопотали згори…

Директор поліції витримав коротку паузу, а тоді продовжив:

— Що ж, комісаре, тепер мені цікаво, що за завдання ви виконували, допомагаючи цій польсько-українській армії. Жодного рапорту немає… Тож залишається і далі сподіватися тільки на вашу відвертість.

— Відвертість, — ​повторив комісар і скривив посмішку. — ​Після війни я вже не вірю, що це слово має цінність. По-справжньому відвертим буває лише ворог, який перезаряджає зброю й цілиться в тебе. Бажаючи тобі смерті, він жодної секунди не лукавить. З тих самих причин для мене не існує більше «щирості» й «довіри». Щирим можна бути тільки перед собою й довіряти лише собі. Попри те, я чимало вам розповів. І хотів би тепер зрозуміти, наскільки сильно пошкодую.

Шобер випрямився в кріслі. Далі глянув на співрозмовника з деяким здивуванням, ніби щойно його тут зауважив. По обличчю директора поліції пробігла тінь роздумів чи то сумніву. Врешті чоловік дістав із кишені цибулину старомодного годинника й відкрив позолочену кришечку.

— Якраз час пізнього обіду, — ​промовив він урочисто. — ​Зізнатися, вмираю з голоду. А ви?

— Жартуєте, пане директоре? — ​запитанням відповів арештований.

— Хіба можна жартувати на такі серйозні теми? Аж ніяк… І, щоб довести це, запрошую вас на обід до себе.

Вістович, приголомшений таким несподіваним поворотом розмови, лише мовчки спровадив до попільниці чергового недопалка.

— Щосуботи ми з дружиною зазвичай приймаємо гостей, тож пані Шобер буде не проти, — ​продовжив директор. — ​То як, згода?

— Хіба мені можна звідси виходити? — ​перепитав Вістович.

— Вважатимемо, що я особисто взяв вас на поруки. Після обіду зможете піти додому.

— Надовго?

— Маєте повернутись не пізніше ніж через вісімнадцять годин. Інакше в нас виникнуть серйозні проблеми.

Чоловіки підвелися.

— Не знаю, як мені сприймати такий жест, — ​промовив комісар.

— Як вияв довіри, пане Вістовичу. Моєї довіри до вас і мого сподівання на взаємність.

Шобер зачинив вікно і, промовивши «хвилинку», вийшов з кабінету. Повернувся за мить, одягнений у щільний тренч і з капелюхом на голові. У руках тримав пару тонких рукавиць.

— Я живу на Куррентґассе, — ​сказав директор. — ​Пропоную прогулятися пішки. Це заледве п’ятнадцять хвилин звідси.

— Ми майже сусіди, — ​усміхнувся комісар. — ​Я знімаю помешкання у провулку біля Кольмаркту.

— Чудово! Die Welt ist ein Dorf[106], як кажуть у такому випадку. Ходімо.

Директор поліції і комісар вийшли з кабінету й рушили донизу. Пройшовши два марші сходів, Шобер повів арештованого коридором, що оминав пост вартового. Щойно вони опинились на вулиці, Вістович роззирнувся, намагаючись зрозуміти, де опинився.

Шобер замкнув ковані двері й поклав ключ до кишені.

— Вам не обов’язково знати цю адресу, комісаре, — ​сказав він. — ​Я її не приховую, але й не афішую.

— Мушу знати, куди завтра повернутись, — ​зазначив той.

— Приходьте в поліцію. На місце служби.

— Як скажете.

Врешті вони помірним кроком рушили віденськими вулицями, що гладенькою бруківкою виблискували на скупому осінньому сонці й сіріли вологими кам’яницями. Шобер час від часу зупинявся, щоб розповісти комісару цікавинку про те чи інше місце. Збоку могло здатися, що двоє старих друзів, один з яких не віденець, знічев’я прогулюються містом, чекаючи, доки на міському обрії з’явиться підходяща кнайпа і поглине їх, мов біблійна риба пророка Йону[107].

Випадковий спостерігач був би вкрай здивований, дізнавшись, що один із них кілька годин тому віддав наказ арештувати іншого. І того іншого доставили під конвоєм до управління Staatspolizei, піддали спершу процедурі бертільйонажу, а потім змусили залишити відбитки пальців у похмурій лабораторії доктора Бека.

На Штефансплатц Вістович почув позаду себе, як хтось голосно гукає його на ім’я. Озирнувшись, чоловік побачив перед собою розчервонілого Сташенка, молодого львів’янина, з яким уранці вони зійшлися на рингу в «Боксерському клубі». Той, видно, мусив багато пробігти, щоб їх наздогнати.

— Пане Вістовичу! — ​видихнув той. — ​Радий вас бачити… Чи все з вами добре?

Він покосився на Шобера, який з цієї тиради, звісна річ, не зрозумів ані слова.

— Так, усе гаразд, — ​відповів комісар, трохи спантеличений такою зустріччю.

— У клубі за вас турбуються, — ​продовжив юнак. — ​А добродій Наґель поставив на вуха всю околицю.

Комісар усміхнувся. Авжеж, це було дуже подібно на Алоїза.

— Скажіть йому, що виникло звичайне непорозуміння. Тепер усе владналося.

— Так, але…

— Ви ж самі бачите, пане Сташенко, я вільно йду вулицею, — ​комісар говорив якомога спокійніше, щоби той заспокоївся.

Вістович раптом відчув майже батьківську вдячність до хлопця, але зраджувати цього не хотів. «Якби в мене був син, — ​майнула в нього думка, — ​він міг би бути таким, як цей Матвій. Сміливим, щирим, дещо гарячкуватим».

— Ну гаразд, — ​промовив спокійніше Сташенко. — ​Не забудьте якось завітати до мене. Вугільна контора на Міхаелерплатц…

— Я пам’ятаю адресу, — ​сказав Вістович і, кивнувши йому на прощання, поспішив до Шобера, який ввічливо відійшов на декілька кроків.

— Ваш земляк? — ​поцікавився директор.

— Один із багатьох, яким тепер що далі від дому, то безпечніше.

Шобер зітхнув.

— Боюся, безпека — ​завелика розкіш для усіх громадян колишньої монархії. Не лише для русинів. Для австрійця спокій сьогодні також не означає спокою завтра… Будувати республіку на руїнах імперії — ​однаково, що зводити будинок над урвищем. Будь-який необережний крок може стати останнім. У цьому, пане Вістовичу, і сутність демократії: рівність, але рівність над прірвою.

Чоловіки невдовзі підійшли до помешкання Шобера на Куррентґассе. Це виявилась двоповерхова неоготична кам’яниця з офіциною і невеликим зґрабним балконом. До вхідних дверей під коротким навісним дашком провадили акуратні кам’яні сходи.

— Офіцину й частину партера ми змушені здавати в оренду, — ​сказав Шобер, зніяковівши при цьому, ніби зізнався у дрібному злочині. — ​Такі часи…

Господар натиснув маленький диск електричного дзвінка, й за хвилину двері прочинилися. На порозі постав слуга у старомодному фракові.

— Добридень, Феліксе, — ​першим озвався до нього директор. — ​Попередь Пауліну, що я привів гостя.

Той вклонився, забрав у прибулих верхній одяг і, між ділом, повідомив, що в пані Шобер також гостює подруга.

— Чудово, — ​зрадів господар. — ​Люблю, коли субота схожа на суботу. Еріх не заходив?

— Ваш син телефонував годину тому. Пані Шобер мала з ним коротку розмову.

— Ну звісно. Нащо приходити, якщо можна відбутися телефонним дзвінком… — ​директор сказав це жартома, проте Вістович помітив, як сильно це його вкололо.

— Еріх — ​мій молодший син, — ​сказав він, запрошуючи Вістовича до салону. — ​Єдиний, кого я можу сподіватися в гості на вихідні. Старший — ​військовий офіцер — ​здебільшого у відрядженні. А донька живе в Лінці…

Чоловіки вмостилися у кріслах і завели трохи натягнуту розмову про те, про се, як це завжди буває, коли співрозмовники пам’ятають про існування головної теми, що висить над ними, ніби гільйотинний ніж, і якої, рано чи пізно, не уникнути.

Повернувся Фелікс, приніс на срібній таці пляшку бренді та келихи. Налив гостеві й господарю. Потім поставив перед ними попільницю і поспіхом вийшов.

Вістович підніс чарку з напоєм до рота і трохи відпив. Бренді смакував, немов божественний нектар, а найголовніше — ​заспокоював нерви. Якби реальність була хворобою, то бренді, без сумніву, — ​найкращим знеболювальним.

Комісар мимоволі зиркнув на етикетку, але розібрати напис було годі. Літери добряче затерлися від часу. Шобер перехопив його погляд.

— «Janneau», — ​приязно сказав він. — ​Арманьяк з моїх довоєнних запасів.

— У вас чудовий смак, — ​похвалив гість.

До салону зайшла пані Шобер у супроводі своєї гості. Чоловіки звелися на ноги. Незнайомих між собою представили.

— Чоловік багато про вас розповідав, пане Вістовичу, — ​промовила з усмішкою Пауліна. — ​Знаєте, він має розкішний літературний талант і саме потребує героя для…

— О боже! Люба! — ​перебив її господар дому. Його щоки почервоніли, мовби від доброго ляпаса.

— Гаразд, гаразд! — ​мовила пані Шобер. — ​Більше про це ні слова! А ви, комісаре, дайте слово честі, що також негайно забудете почуте.

Вістович, утім, майже не чув її слів. Він прикипів очима до гості й відвів погляд тільки тоді, коли це вже ставало непристойним. Жінка, років сорока, яку господиня представила, як пані Віґельбаум, власницю салону капелюшків на Рінґштрассе, була не менш вражена. На мить в її очах зблиснув страх, змішаний зі здивуванням, ніби Вістович був привидом. Скориставшись тим, що подружжя Шоберів досі напівнатяками обговорювало таємні літературні амбіції господаря дому, гостя подала комісарові непомітний знак, що означав «Мовчи!».

Обід минув за цілковитої домінації пані Шобер, яка вважала своїм обов’язком розвеселити присутніх, і Вістович мусив визнати, що це їй вдалось якнайкраще. Пауліна була тактовною і водночас інтеліґентною та начитаною. А іскристе почуття гумору цієї жінки змушувало присутніх за столом почуватися невимушено, як в улюбленій кав’ярні. За інших обставин Вістович вважав би цей обід ледь не найприємнішою подією, що трапилася з ним, відколи він перебрався до Відня. Однак сама присутність шефа нагадувала, що справи в комісара кепські: вранці його заарештували скурвисини зі Staatspolizei, а невдовзі відправлять куди-небудь за східний кордон. А тепер ще й ця пані Віґельбаум…

Після обіду, коли подружжя обговорювало щось із камердинером, Вістович помітив, як гостя вийшла на балкон. Не роздумуючи, він подався слідом, на ходу дістаючи цигарку зі свого портсигара. Було схоже, ніби він вирішив потеревенити з пані Віґельбаум, аби познайомитись краще.

Переконавшись, що господарі не чують, Вістович тихо промовив, одночасно видихаючи сивий тютюновий дим:

— Що ти в біса тут робиш, Еммо?

— Хочу запитати в тебе те саме, — ​відповіла вона.

— Салон капелюшків на Рінґштрассе, — ​хмикнув комісар. — ​Це ж треба…

— Він і справді в мене є.

Вістович глянув на співрозмовницю. За ці роки Емма якщо і змінилась, то тільки покращала. Волосся тепер мала темно-каштанове замість рудого. Шкіра все така ж свіжа. Кілька ледь помітних зморшок у кутиках очей — ​ось і всі зміни.

— Тільки не кажи, що ти покинула давнє ремесло. Не вірю.

— Що ж, переконувати не буду.

З салону почулася патефонна музика. А слідом за нею голос Пауліни, яка запрошувала гостей досередини.

— На вулиці осінь! Застудитесь, — ​гукала вона.

— Завітаю якось до вашого салону, пані Віґельбаум, — ​голосно сказав комісар, мовби це і справді було продовженням їхньої розмови.

— Але ж капелюшки в мене тільки для дам, — ​засміялась вона у відповідь.

— Куплю на подарунок… — ​буркнув чоловік.

По завершенню обіду, коли гості вже прощались, Шобер, як не дивно, не нагадав комісару про його зобов’язання прийти до поліції не пізніше десятої ранку. Емма вийшла з будинку першою, вочевидь, побоюючись, що Вістович піде слідом. Крізь відчинене вікно було чути, як завівся двигун таксі й захрускотіли під колесами крем’яхи.

Вістович подякував господарям і також подався на вулицю. Була тільки п’ята, проте в цю пору темніло рано, й місто поспіхом надягало на обличчя свою бридку нічну маску. То там, то там чулись підхмелілі голоси, вулицями швендяли волоцюги і шукачі нічних пригод.

Опинившись перед дверима помешкання Владислави Новак, Вістович постояв хвилину, роздумуючи над чимось, а тоді дістав з кишені ключа і швидким ходом піднявся до своєї кімнати. Не знімаючи пальта, комісар витягнув з-під ліжка валізу й заходився складати в неї свій одяг. Коли він весь опинився там, прийшла черга бруліону, шкіряного етуі, бритви та інших дрібних речей. Всі вони рівномірно розмістилися поверх твідового піджака, якого Вістович купив після повернення з фронту в Будапешті й одягнув після того лише двічі. Перший раз — ​коли приміряв, другий — ​коли йшов винаймати цю кімнату. Хотілося справити на господарів приємне враження.

Комісар витягнув із кишені затертий пулярес[108] і перелічив готівку всередині. На квиток має вистачити. Тільки-от на який квиток? Куди? Не до Львова ж. Можна куди-небудь до Італії. Доки служив там, трохи навіть вивчив італійську.

Раптом пригадався Шобер. Так, Вістович обіцяв повернутися вранці… Але хто покірно пхатиме голову в петлю, маючи шанс врятуватись?

— До дідька! — ​сказав він уголос і закрив одним рухом валізу.

Повернувшись обличчям до виходу, він побачив у дверях Владу. Жінка непомітно зайшла, доки той збирав речі. Добру хвилину вони мовчали. Утім, такі мовчанки зазвичай голосніші за будь-який крик.

— Про свій намір переїхати, ви мали би попередити завчасно, — ​врешті видусила з себе пані Новак. — ​Така була умова.

Комісар зітхнув і зняв з голови капелюха.

— Я… нікуди не збираюся, Владо, — ​видихнув він. — ​Тобі здалось.

Жінка сплела на животі пальці рук і ще кілька секунд постояла так, дивлячись кудись убік. Вістович за цей час зняв пальто і розстебнув ґудзики маринарки.

— Вечеря, як завжди, о восьмій, — ​вдруге озвалася господиня.

— Попрошу тільки чай.

Коли двері за нею зачинились, Вістович розпакував речі, розклав їх на попередні місця і втомлено розтягнувся на ліжку. З подивом зрозумів, що відчуває полегшення. Владислава допомогла йому зберегти в собі рештки гідності. Завтра, як і личить людині слова, він повернеться в поліцію, і Шобер продовжить допит.

Вістович заплющив очі, пригадуючи події важкого дня. «Боксерський клуб», арешт і допит, який став для нього сповіддю. Чи то пак розповіддю про зовсім іншу людину. Іншого Адама Вістовича, знаного йому й незнаного водночас. Тоді поруч була Бейла. Тоді він міг знайти відраду в її домі, в її обіймах, в її ліжку.

Після того, як Лібанський поспіхом виїхав з міста, вони зустрілися в її помешканні, і Вістович, як і обіцяв, повернув їй фотопластинку.

— Раджу все ж її знищити, — ​сказав він.

Бейла не відповіла. Тільки взяла його за руку й повела нагору. Єдині слова, які він почув від неї були: «Пробач, пробач, пробач… Я не знала, що все це через мене…». І коли він намагався щось промовити, то м’яко притулила йому палець до губ. Це був знаний обидвом сигнал.

Сівши на край ліжка, він м’яко провів долонями по її стегнах, піднімаючи одночасно краї сукні вгору. Далі вона сама перехопила їх і кількома вправними рухами звільнилась від усього одягу. Дозволила йому помилуватися трохи своїм тілом, а тоді підступила ближче, підставляючи під поцілунки невеликі пругкі груди. Вістович впивався у них із жадібністю і слухав, як її дихання переривається зойками й стогоном, аж врешті Бейла змусила його податися трохи назад і спертись на лікті. Пальці жінки пробіглися ґудзиками сорочки вниз і нетерпляче розстебнули ремінь. Ще трохи і, вмостившись згори, вона зробила перший найсолодший рух, впускаючи його плоть у себе.

Бейла просила пробачення так, як уміла тільки вона. І він пробачив би їй що завгодно: хоч всесвітній потоп, хоч десять єгипетських нещасть, якби вона була в них винна.

Коли влітку чотирнадцятого року він вирушав до Сербії, то обидвом здавалось, що це не надовго. Найпізніше — ​до Різдва. Так, зрештою, думали в усій Європі. Які затяжні війни в наш час? З теперішньою потужністю артилерії? З теперішнім залізничним сполученням? Із можливостями повітряної розвідки? Серби капітулюють за місяць-два, а їхні союзники тільки побрязкають зброєю. Справу докінчать за столом переговорів.

Утім, невдовзі російські війська зайняли Ґаліцію, а капітан Вістович опинився в Італії, в долині Ізонцо, і марно просив командування перевести його на Східний фронт. Русинам не довіряли, вважаючи, що ті не будуть належним чином воювати проти «братів-слов’ян».

З Італії Вістович повернувся тільки восени вісімнадцятого року, після капітуляції Австро-Угорщини. Щоправда, повернувся не до Лемберга, а до Відня. Таким було розпорядження керівництва Evidenzbüro. Згодом Вістович отримав місце комісара в поліції Рудольфсгайму і був занесений до оновленого списку агентів контррозвідки. До списку тих, що пережили війну, не отримавши каліцтва ані фізичного, ані психічного, й готові до подальших завдань. Щоправда, сама Австрія була скалічена демілітаризацією, втратою більшості своїх територій й обтяжена драконівськими репараціями.

«Відень, то Відень, — ​думав комісар, — ​післявоєнну розруху, зрештою, краще пережити тут». І щойно відновилися телефонні лінії, одразу ж задзвонив до Дирекції поліції у Львові й попросив з’єднати його з Антоні Самковським. Був січень 1919 року.

— Комісар Самковський, — ​пролунав нарешті знайомий голос.

— Це Вістович, — ​відповів він.

— Говоріть голосніше! — ​гаркнув колишній ад’юнкт. — ​Погано чути!

— Це Вістович!

З того боку раптом запала тиша. Чулося тільки звичне шипіння і потріскування лінії.

— Самковський, ви там? — ​занепокоївся Вістович.

— Так. Слухаю вас.

— Самковський, вам відомо, що з Бейлою? Бейлою Цайсель?..

Знову мовчанка.

— Курва, Самковський! Я спробую приїхати…

— Вам не можна!

— Що?! Чому?

— Назвіть адресу для телеграфу.

— Для телеграфу?.. Хвилинку… «Wien-Rudolfsheim-Süd»… Чути мене?

— Так. Сьогодні відправлю телеграму.

Зв’язок миттєво урвався.

У своїй телеграмі Самковський запропонував зустрітися у Кракові за два тижні. І додав адресу якоїсь кав’ярні.

Саме під час цієї зустрічі Вістович почув те, чого боявся понад усе:

— Востаннє я бачив пані Цайсель у листопаді минулого року, коли… наші війська влаштували у Львові єврейський погром. Мені вдалося її попередити, — ​Самковський говорив так, ніби в горлі в нього застряг пісок.

— Вона виїхала з міста? — ​запитав Вістович.

— Я не знаю…

— То якого біса ми зустрілися тут, Самковський? Чому не у Львові? Я мушу бути зараз там, щоб її знайти! Чи принаймні з’ясувати, де вона.

— До Львова вам не можна, — ​заперечив той з несподіваною твердістю. — ​Принаймні поки що. У нової влади буде забагато питань до колишнього комісара-українця, доки війна з УГА ще триває. Почекайте хоча би з пів року. Нехай ситуація урівноважиться. Нехай… — ​він не договорив.

— Нехай остаточно розіб’ють українців, — ​доповнив за нього Вістович.

Вони помовчали.

— Зрештою, робіть, як знаєте, — ​зітхнув згодом Самковський. — ​Але я мусив застерегти…

Він підвівся з-за столу.

— На все добре, пане Вістовичу.

Уже коли довготелеса постать колишнього ад’юнкта поліції Лемберга загубилася серед перехожих на площі, комісар згадав, що не подякував йому. І хотілося сподіватися, що така можливість ще трапиться.

До Львова він усе-таки навідався ще тієї ж зими. Інкогніто, вдаючи з себе торговця вином. Утім, про Бейлу так нічого й не дізнався.

Жити з почуттям вини — ​це мовби щодня ковтати розпечене вугілля. Що глибше дихаєш, то дужче воно пече. Чому він не домігся дозволу відвідати Львів бодай кілька місяців тому? Чому сліпо виконав наказ і залишився у Відні?

Про погром у Львові він і гадки не мав. Преса написала про це значно пізніше, навесні. Більше сотні жертв… Що коли Бейла серед них?

Під ранок Вістовичу наснився той самий крижаний сон. Замість тунелю, щоправда, — ​вузька стежка, а довкола — ​пуста місцина, вистелена поваленими чорними деревами й мертвою травою. Чиїсь кроки назустріч. Хтось невідомий наближається впевнено і швидко. Комісар ледве встигає вихопити зброю, але пальці невідомого стискаються на його горлянці, здавлюючи крик, що несамовито звідти виривається…

Вістович розплющує очі й бачить перед собою обличчя Влади. Її руки ніжно його заспокоюють. Волосся розсипалося по голих плечах і грудях. Вона шепоче йому щось чеською…

Кошмар ще не відпустив, а тіло постояльця раптом наповнює тепла ексцитація. Владислава усміхається. Її руки тепер ковзнули по його животу вниз.

«Бути немолодим і все ще відчувати радість стосунків із жінкою… — ​подумав Вістович. — ​Принаймні в цьому мені пощастило».

Одним рухом він притягнув її, мовби хотів вживити в себе спокій і тепло, які вона йому дарувала.

Коли комісар о восьмій тридцять переступив поріг кабінету директора віденської поліції, Шобер зітхнув із полегшенням. Хоч на обличчі його було написане відверте здивування.

— А я вже грішним ділом вирішив, що ви зараз у потязі до Італії, — ​усміхнувся він. — ​Каюсь. Щиро каюсь.

«Старий дідько, — ​подумав Вістович. — ​Навіть керунок вгадав…»

На столі директора парувало горнятко з кавою і диміла цигарка, яку той поклав запаленим краєм у попільничку. Крізь вікно пробивалися прозорі снопи світла, впиралися у підлогу без килима, підсвічуючи на ній візерунки деревини, що проступали крізь облізлу фарбу.

Директор зняв з телефона слухавку й попросив з’єднати його з кимось із підлеглих. Хвилину почекав, а потім промовив:

— Це Шобер. Дайте відбій поліції залізниці… Дякую.

— Сподіваюсь, ви не ображаєтесь на мене, пане Вістовичу, — ​сказав він, завершивши цю коротку розмову. — ​Я мусив перестрахуватись.

— А якби я вирішив утекти автомобілем? — ​поцікавився комісар, якого ця ситуація навіть звеселила.

— Було б іще легше вас упіймати. Повірте. У столиці поліція знає про кожне корито з двигуном. Далеко ви б не заїхали.

— Я радий, що повернувся, — ​несподівано визнав Вістович.

— Справді? Чому ж?

Комісар і собі запалив цигарку.

— Ви, безперечно, знаєте про доктора Фройда і його новітні методи.

Шобер кивнув.

— Доктор Фройд лікує бесідою. Думаю, найкраще для мене зараз — ​це якраз виговоритись. Витягнути на світло демонів пам’яті, що пожирають зсередини.

— А мені ваші демони потрібні для протоколу, — ​сказав директор. — ​Тож продовжуйте свою розповідь.