300 миль на схід

І

О пів на одинадцяту вечора у просторій, тьмяно освітленій почекальні був лише один відвідувач. Чоловік сидів на гнутому стільці «Gebrüder Thonet»[1], ліктем спираючись на край столика. На столику парував чай у зґрабному порцеляновому горнятку та лежало кілька свіжих газет. Утім, оскільки в залі горіла тільки одна з трьох жирандолей, світла для читання було замало.

Хоча відвідувач і не читав би. Не тому, що його не цікавила віденська преса, якраз навпаки: він добре знав, про що сьогодні написали всі ці «Wiener Zeitung», «Neue Freie Presse», «Der Morgen» та інші. Кожен свій ранок директор віденської поліції Йоганн Шобер розпочинав із газетних новин. Він читав їх ще до сніданку, між сьомою та сьомою тридцять, у своєму помешканні на Куррентґассе. Потім снідав, як завжди, яєчнею та свіжою булочкою з джемом, випивав міцну чорну каву і вирушав на службу. Ба більше, до вечора, після чергового поліційного дня, директор знав переважну частину того, що вранці з’явиться на газетних шпальтах.

Стрілки старого масивного «Junghans»[2], що висів на стіні якраз навпроти Шобера, відрахували ще п’ять хвилин, коли двері зі скрипом відчинилися, і досередини зайшла тендітна молода секретарка. Винувато посміхаючись, дівчина підійшла до відвідувача. В руках вона тримала невеличку тацю, на якій перед тим принесла гостеві чай. Тепер там було пуделко з сигарами, гільйотинка і бензинова запальничка.

— Herr Bundeskanzler[3] просить вибачення, що досі не прийняв вас, — ​промовила дівчина застудженим хриплуватим голосом. — ​На жаль, він досі має телефон із президентом…

Шобер мимоволі придивився до її вбрання — ​чи не занадто воно легке, як для цієї пори й досить прохолодного приміщення. Проте секретарка мала на собі теплий габардиновий костюм із довгою спідницею й щільним піджаком із трохи заокругленими плечима. З-під нього визирала білосніжна блузка, а на шиї дівчина мала зав’язану шовкову хустинку.

— Втім, думаю, панове невдовзі завершать розмову, — ​додала вона.

— А вам хіба не час додому? — ​запитав Шобер.

На обличчі секретарки з’явився вираз непідробного й глибокого подиву.

— Як я можу піти, коли Herr Kanzler досі працює? — ​сказала вона.

«Авжеж, — ​подумав директор поліції, — ​тільки на такій напівбезглуздій відданості зараз все у Відні й тримається. Хоча, мабуть, не лише у Відні, а й у цілій Австрії…»

— Herr Kanzler попросив почастувати вас сигарою на знак вибачення, — ​продовжила секретарка.

— Як же він попросив, якщо весь час зайнятий теревенями? — ​сміючись запитав Шобер, хоча відповідь була очевидна. Авжеж, якщо працюєш зі своїм шефом щодня з ранку до пізнього вечора, то врешті для комунікації вистачає погляду або жесту.

Директор поліції, втім, охоче взяв сигару, обітнув її край на гільйотині та, клацнувши запальничкою, з приємністю закурив. Це був по-справжньому щедрий частунок. Востаннє йому доводилось смакувати сигарою, здається, ще до війни чи принаймні в році п’ятнадцятому або шістнадцятому, доки в крамницях ще зберігалися старі запаси. Пізніше, коли ті закінчились, їх вже не поновлювали. Під час війни жодні постачання з-за океану не надходили, а після капітуляції, у зголоднілій столиці навіть аристократи воліли витрачати гроші на речі значно необхідніші ніж дорогі сигари. Зник попит, зникла і пропозиція. У крамницях лежав переважно дешевий тютюн, а з кращого траплялися міцні австрійські цигарки «Nil», німецькі «Eckstein» або французькі «Gauloises».

— Чай вам не засмакував? — ​запитала дівчина, вказавши поглядом на майже повну чашку.

«Ні, — ​ледь не вирвалося у Шобера, — ​бридкий ерзац, на відміну від сигари. Навіть у почекальні канцлера».

Директор поліції натомість лише вдихнув повітря, ніби збирався щось сказати, але за мить без жодного слова видихнув. Вийшло щось на кшталт глибокого і скрушного зітхання. Тоді секретарка поставила чай на тацю й попрямувала до дверей, а Шобер і далі німував, проводжаючи її поглядом крізь свої делікатні окуляри в дротяній оправі, а на його широкому обличчі, прикрашеному акуратною борідкою та злегка підкрученими вусами, відбилося чи то зніяковіння, чи то замилування юною особою та її граційною ходою.

Біля самих дверей мало не сталася неприємна колізія: до почекальні несподівано зайшов канцлер, ледь не вибивши тацю з рук своєї вірної секретарки. Дівчина скрикнула, але зуміла втримати свою ношу, хоч недопитий чай таки розплескався.

— Ох, вибачте, фройляйн! — ​вигукнув її шеф високим винуватим голосом. — ​Я зайшов не з тих дверей… Вибачте, заради Бога!

Таки справді. Зазвичай Карл Реннер виходив зі свого кабінету через службовий вихід, а тут вирішив, вочевидь, якнайшвидше побачитись із гостем. У руках він тримав пальто й капелюх, які свідчили про те, що розмова з президентом нарешті закінчилася і Його Екселенція збираються якнайшвидше покинути місце служби.

— Це все ви винні, Йоганне! — ​додав він із деякою театральністю, вочевидь, щоб перевести ситуацію на жарт. — ​Гребуєте нашим пролетарським чаєм, через що він опиняється на блузці моєї любої Емілії. Без якої я, мов без рук…

Останнє він сказав цілком щиро, дивлячись дівчині просто в очі, від чого її бліде обличчя миттю зашарілося.

— Herr Kanzler надто добрий до мене, — ​відповіла вона.

— Я винен? — ​підхопив його тон Шобер. — ​Майте на увазі, Ваша Екселенціє, що змушувати директора поліції, а заодно і свого політичного опонента, чекати півтори години вкрай небезпечно. Що як за цей час мені спаде на думку вчинити проти вас переворот?

— Майте Бога в серці, Шобере, хіба я вас не підкупив? — ​реготнув канцлер і вказав на тліючу сигару в руці співрозмовника.

— Однією сигарою? Так діло не піде! Я візьму дві!

З цими словами він сягнув рукою до пуделка, що лишилося на столі перед ним, і, демонстративно витягнувши звідти ще одну сигару, з удаваною серйозністю поклав її собі в кишеню піджака.

— Herr Direktor, ви вкрай нестерпна особа! — ​констатував Реннер, а тоді знову повернувся до Емілії, що ледь стримувалась, аби від душі не розсміятися з цієї вистави, й сказав:

— Люба фройляйн, прошу вас, якщо прочитаєте в газетах, що хтось задушив директора віденської поліції, дуже прошу, не виказуйте мене.

Секретарка відповіла реверансом.

— Ну от, справу залагоджено, — ​підсумував канцлер і рушив до гостя, простягаючи йому руку для привітання.

— Дякую, що дочекався, Йоганне, — ​сказав він вже серйозно, водночас переходячи зі співрозмовником на «ти».

— Маю надію, справа дійсно важлива, бо заради тебе я скасував наш із дружиною похід в оперу.

— Он як? Ви досі ходите в театр? Мені здавалось, що всім тепер до смаку лише кіно… Еміліє, будьте ласкаві, подайте панові Шоберу його пальто й капелюх! — ​гукнув він до дверей, які щойно зачинилися за його секретаркою.

— Одну хвилину, Herr Kanzler! — ​долинуло звідти.

— Ми кудись ідемо? — ​здивовано запитав директор. — ​Мені здавалось, ти хочеш поговорити без зайвих вух.

— Саме тому краще нам вибратися якнайдалі від мого кабінету…

Якусь мить вони мовчки дивилися один на одного. Ці двоє були схожими: однакового зросту і статури, приблизно однакового віку — ​обидвом близько п’ятдесяти. І Реннер, і Шобер носили окуляри, щоправда, канцлер їх надівав лише для роботи, а перед виходом на вулицю знімав. Директор мав трохи більше сивини та спокійніші, аристократичніші манери на противагу холеричному Реннеру.

Щойно чоловіки вдяглися для виходу, канцлер галантно попрощався з Емілією, поцікавившись, чи не підвезти її, бува, додому. Утім, дівчина рішуче відмовилась, пояснивши, що її супроводить наречений.

— Ви розбиваєте мені серце, — ​жартома зітхнув наостанок Реннер і повів свого гостя службовими сходами, які провадили до внутрішнього двору будівлі Уряду. Тут світив один-єдиний ліхтар, вихоплюючи з темряви обриси присадкуватого чорного «Даймлера», що раніше належав, мабуть, британським чи американським військовим.

Звідкілясь долинуло бадьоре привітання, і поруч із автомобілем з’явився водій у сірому однострої. В одну мить він опинився біля задніх дверей і відчинив їх для шефа та його друга.

— Доброго вечора, Міхаелю, — ​відповів канцлер, знаком запрошуючи Шобера сісти першим. — ​Як твої справи?

— Дякую, Herr Kanzler. Гріх жалітися, коли маю роботу. Іншим щастить менше… Бажаєте одразу додому чи заїдемо куди-небудь?

— Відвези нас на Барнабітенґассе. Там, біля кнайпи «Grazer Hof», ми вийдемо. Потім можеш їхати додому.

— Як скажете, шефе, — ​з тихою радістю в голосі відповів Міхаель.

— Наш водій під час війни служив механіком в авіації, — ​сказав Реннер, вмощуючись на сидінні поруч з Шобером. — ​Отримав Хрест святого Карла, медаль за хоробрість, медаль за поранення. Але після Сен-Жермену[4] літати австрійцям, як ви знаєте, заборонено. А отже, сотні майстрів своєї справи залишилися без діла. І мова тут не тільки про механіків, як ви розумієте. Стрільці, пілоти… Усім довелося знаходити собі інший фах. Наш друг почав ремонтувати розгепані автомобілі. Оцей-от «Даймлер» добряче пошкодила міна. Британці просто попросили забрати уламки, а Міхаель зробив з нього елеґанське авто, в якому не відмовився би проїхатись і президент США. Еге ж, друже?

— Якщо Herr Kanzler так каже, значить, так воно і є, — ​відповів Міхаель і завів двигун.

Автомобіль виїхав із площі Баллгауз, потім попри Фольксґартен рушив до дільниці Санкт Ульріх. Минув Фолькстеатр, палац Траутсонів, а далі широкою Кірхенґассе, майже не змінюючи швидкості, дістався до потрібної адреси.

Вулиці Відня, навіть центральні, освітлювалися все ще погано. Міська газовня була напівзруйнованою, а електрифікація проводилась повільно. Два промені автомобільних рефлекторів часом сполохували бродячих псів або безхатьків, які рвучко закривали очі руками, ніби боячись осліпнути.

Біля замкнених крамниць можна було побачити й звичайних містян, які з ночі займали чергу, аби на момент відкриття мати змогу купити м’ясо, набіл чи інші продукти, які завозили в доволі обмежених кількостях, а тому їх не вистачало всім охочим. Щастило найбільше тому, хто мав дорослих родичів, які могли б замінити їх на кілька годин у черзі. Ті ж, хто мусили стояти всю ніч самі, бувало, не витримували й з гіркотою прямували додому, щоб поспати голодним сном тих кілька годин, які залишались до ранку.

— Хай йому чорт, мені Відень значно миліший за денного світла, — ​сказав Реннер, відводячи погляд від вікна.

— Нічне місто, як темна сторона Місяця. Це невіддільна частина цілого.

— Я обираю світлу сторону.

— А темна сторона обирає вас. Ви, так чи інакше, у цю мить їй належите.

Канцлер перевів погляд на Шобера і кілька секунд спостерігав, як той методично протирає хустинкою свої окуляри.

— Я все забуваю, що ви не лише поліціянт, але й філософ, — ​промовив Реннер.

— Жодної філософії, Herr Kanzler. Річ у тім, що коли всі ваші підлеглі йдуть спати, мої люди залишаються тут єдиною законною владою. Тож, як ви розумієте, я не можу любити своє місто лише вдень. Уночі, разом з усіма своїми вбивцями, грабіжниками та повіями, Відень також лишається моїм коханим Віднем, — ​відповів Шобер і знову надів окуляри.

Міхаель вимкнув двигун і поспішив до задніх дверей, щоб допомогти вийти своїм поважним пасажирам.

— Гарного вечора, мої панове! — ​урочисто побажав він їм.

Ті відповіли й неквапно рушили до дверей кнайпи.

— Не знаю, як ти, а я зараз убив би за чарку доброго коньяку, — ​промовив Реннер, полишаючи знову звертання на «ви», до якого повернувся в авто.

Чоловіки, мов за командою, насадили капелюхи глибше на голови. Вечір був по-осінньому прохолодний. Міський туман безликим привидом блукав поміж темних стін, огортаючи час від часу одиноких перехожих, мовби й справді велетенська бентежна душа намагалася знайти собі нове тіло.

— Щодо справи, через яку ти мене покликав… — ​почав було Шобер, але канцлер його перебив:

— Зайдімо досередини. Тут збіса холодно.

— Авжеж, — ​мусив погодитись Шобер, тим більше, що Реннер вже вхопився за масивну ручку кнайпових дверей і потягнув їх до себе. З протилежного боку гостей зустрів усміхнений оберкельнер, який тут виконував роль метрдотеля.

У «Grazer Hof» було душно й гамірно. Більшість підхмелілої публіки — офіцери-американці та віденські комерсанти. Словом, ті, кого мало обходила післявоєнна інфляція австрійської крони та кого не лякали ціни в меню.

Шобер мусив знову протерти запотілі окуляри. Після чого, без найменшої втіхи, роздивився довкола.

— Побоюєшся, що нас побачать газетярі? — ​запитав Реннер, поправляючи піджак і кількома рухами приводячи до ладу фризуру. — ​Що ж, дайте їм поживу. Усі знають, що я перебуваю останні дні на посаді канцлера, а тебе називають найімовірнішим моїм наступником.

Шобер не відповів. Натомість дістав свою недокурену сигару, встромив її до рота й знаком попросив кельнера піднести йому вогню.

— Жартую, не буває тут жодних газетярів, — ​буркнув Реннер, трохи роздратований тим, що той змовчав у відповідь на ці слова.

Кельнер провів їх до віддаленого від решти столика, з якого тієї ж миті прибрав дерев’яну табличку з написом «Reserviert»[5]. Чоловіки замовили коньяк, дві порції картопляного салату, шніцелі, житній хліб та сир.

— Це єдине місце в цілому Відні, де можна замовити мій улюблений «Rémy Martin»[6], — ​промовив Реннер, коли кельнер пішов. — ​Крім того, сир тут справжній, альпійський, а не чортів ерзац, який подають в інших кнайпах. І найголовніше — ​тут я впевнений, що ніхто нас не підслухає…

— Отже, ми нарешті перейдемо до справи, — ​сказав Шобер.

— Власне, так… — ​канцлер дістав із кишені срібну папіросницю і також закурив. Дим заклубочився довкола його обличчя й пальців, розтягнувся хмаркою над столом і ліниво звився догори.

— Мова йтиме про одного з твоїх підлеглих, — ​почав Реннер, — ​оберкомісара віденської поліції.

Шобер здивовано подивився на співрозмовника, а тоді відкинувся на спинку стільця. Він і далі не зводив очей з канцлера, проте відстань між ними дещо збільшилась, мовби Реннер був палаючим каміном, і Шобер побоювався обпектись.

— Відколи ти цікавишся моїми підлеглими? — ​запитав директор поліції.

— Відтоді, відколи ними цікавиться маршал Пілсудський[7].

Шобер не стримався й хрипко засміявся, ледь не вдавившись при цьому сигарним димом.

— Який ще Пілсудський, Карле? — ​перепитав він, відкашлюючись і знову знімаючи окуляри, цього разу, щоб витерти з очей сльози, які у нього проступили. Реннер, втім, залишився серйозним і терпляче дочекався, коли той закінчить свою процедуру.

— Який ще Пілсудський? — ​повторив запитання директор поліції вже спокійніше.

— Ти знаєш багатьох Пілсудських, Йоганне?

— Ні, лише одного.

— От і я також.

— Гаразд, але настобіса йому мій оберкомісар? До речі, як звати цього щасливчика, яким цікавиться сам польський маршал?

— Зараз… — ​Реннер поліз до кишені, де тримав записника. З іншої він витягнув монокля на срібному ланцюжкові. — ​У твого підлеглого слов’янське прізвище. Боюся хибно вимовити… Хвилинку.

Канцлер енергійно перегортав списані сторінки, шукаючи потрібного запису. Врешті знайшов.

— Адам Ві-сто-вич… — ​прочитав він. — ​Саме так, оберкомісар Адам Вістович. Це його видачі вимагає Польська держава. У чому, як ти розумієш, її, за потреби, підтримають тутешні представники альянтів[8]…

— Але чим він завинив, чорт забирай? — ​директор вимовив це, мабуть, занадто гучно, бо Реннер озирнувся, щоб пересвідчитись, чи не дослухається хтось до їхньої розмови. Після цього знаком попросив Шобера говорити тихіше.

— Мені достеменно невідомо в чому річ, але, гадаю, йдеться про його колишню співпрацю з HK — Stelle[9], — ​сказав канцлер. — ​Ти, без сумніву, знаєш, що цей Віст… Вістманн… Вісто…

Реннер сердито клацнув пальцями й знову зашурхотів сторінками записника, який встиг перед тим згорнути. Доброї пам’яті на прізвища він ніколи не мав.

— Вістович, — ​допоміг йому директор.

— Саме так… Отож ти мав би знати, що твій оберкомісар у минулому — ​конфідент[10] імперської розвідки.

— Після того, як її розформували, багато колишніх агентів знайшли собі нові місця служби. І не лише в поліції.

— Розумію. Але тільки одного з них вимагає видати відроджена Річ Посполита. Отже, цей Вістманн, якогось дива, для них — ​значуща фігура.

— Вістович, — ​знову виправив його Шобер.

Реннер стомлено відмахнувся.

— Байдуже, як там його звати…

Розмова перервалася, коли до столика знову наблизився кельнер: приніс коньяк, сир та хліб. Поставивши все на стіл, він пообіцяв, що шніцелі й картопляний салат будуть за мить. Після цього вклонився і знову відійшов.

Канцлер важко зітхнув.

— Збирався спокійно посидіти за коньяком і потеревенити з тобою, але, схоже, не вийде, — ​сказав він. Після цього підніс чарку до носа і вдихнув аромат дорогої випивки.

— Щоб спокійно теревенити, Карле, треба підбирати спокійну тему. А поки що ти пропонуєш згодувати полякам одного з кращих віденських поліціянтів. При всій повазі до вас, Herr Kanzler, я, чорт забирай, не можу сприймати це холоднокровно. Тим більше зараз, коли добрі функціонарії на вагу золота.

— Хіба я сказав саме так? Що вже завтра у тебе буде на одного поліціянта менше? — ​Реннер ковтнув коньяку і потягнувся за новою цигаркою.

— Ні, але навряд чи Республіка псуватиме стосунки з Польщею через якогось оберкомісара, — ​зауважив директор.

— Твоя правда. Зізнаюся, якби все було так просто, ти би отримав від мене листа, в якому був би наказ негайно арештувати цього Вістовича. Ми вирішили б усе на рівні канцелярії. Не сиділи б зараз тут, і ти не спопеляв би мене своїм вогненним поглядом. Проте є одна обставина…

— Яка ж?

Реннер несподівано сплеснув у долоні.

— А-а-а, от і наші шніцелі!

До них справді знову підійшов кельнер, тримаючи на таці решту замовлення: дві великі тарелі з холодним картопляним салатом і майстерно обсмаженим до золотистої скоринки м’ясом. Це були справжні віденські шніцелі: соковита телятина, відбита до тонкого листа, посипана борошном, хлібними крихтами, перцем і сіллю, а потім спроваджена на пательню з розпеченим маслом, де й була доведена до цього божественного стану.

— У мене в голові паморочиться від цього аромату, — ​продовжував тішитися Реннер. — ​Спасибі, Herr Ober[11].

Кельнер вклонився і запитав, чи не бажають панове ще чогось.

— Ще коньяку, але залиште нам цілу пляшку, — ​розпорядився канцлер.

— Одну хвилину, — ​відповів той і справді миттю приніс відкоркований для них «Rémy Martin».

— Ще якихось два роки тому було б украй непатріотично замовити у кнайпі французький коньяк, — ​промовив Реннер, розтинаючи свій шніцель спочатку надвоє, потім учетверо й так далі, нарізаючи його на зручні шматочки. — ​Як добре, що часи змінилися.

— Можливо, часи змінилися, але не люди, — ​відповів Шобер.

— Що ти маєш на увазі?

— Те, що для багатьох ветеранів, які повернулися з фронту, і просто для гарячих голів війна не закінчилась, а перенеслась сюди, до Відня. Мовляв, ми б ніколи не капітулювали, якби не внутрішні зрадники.

— Як-от каторські моряки?[12]

— Так. І комуністи на вулицях… Я і мої люди щодня з цим маємо справу. Кожне друге вбивство у столиці стається на політичному ґрунті.

— Тобі як монархісту, думаю, це особливо неприємно.

— Я не вважаю себе монархістом, Карле, але прошу, повернімось до мого оберкомісара. Що за обставина стримала тебе від рішучих дій супроти нього?

— Бачиш, Йоганне. Майже в один час із Польщею голову цього Вістовича забажала Радянська Росія.

Шобер не стримав усмішки.

— Он як? А хіба ми маємо дипломатичні стосунки з більшовиками? — ​запитав він.

Реннер скривився, як від кислого яблука.

— Заради Бога… офіційно, звісно, ні. Але не можемо ж ми ігнорувати такий велетенський шмат суші. Нам повідомили через канал у Берліні. Все як завжди… І так само через Берлін чекають нашої відповіді.

Шобер якусь мить мовчки дивився на співрозмовника, а тоді врешті й сам підніс до рота чарку з коньяком. Трохи відпив, віддаючи подумки належне Реннеру за його вибір. Алкоголь був пречудовий. Знову затягнувся сигарою. Їсти чомусь не хотілося, попри те, що через шалений день не зміг як слід пообідати.

— Якщо я правильно тебе зрозумів, Карле, то вибір насправді полягає в тому, з ким Австрія мусить зіпсувати стосунки: з Польщею чи з Росією.

— Сказано дещо поверхнево, але так. У цілому маєш рацію, — ​погодився Реннер. — ​Я міг би, звісно, сказати, що нам начхати на більшовиків, і Польща та альянти для нас — ​пріоритет, але це було б неправдою. Їхнього впливу, неофіційного, підпільного, підривного, їхньої помсти з вибухівкою в будинках і на залізниці нам варто також остерігатися. Зрештою, тобі це пояснювати не треба.

Шобер кивнув. За свої понад двадцять років служби в поліції він не раз мав справу з лівими терористами. Особливо після війни, коли їх надихав приклад революції в Росії та боротьба «спартаківців»[13] у Німеччині. Звісно, самим натхненням тут не обходилось. Кілька разів поліціянтам разом із функціонаріями Staatspolizei[14] вдавалося перехопити чималі партії зброї, які прямували з Росії до Відня залізницею й були заховані у вагонах із вугіллям або зерном та призначені для тутешніх Genossen[15]. Що ж до агіток і революційної преси, в якій закликали нищити капіталістичних гнобителів та зрадників-соціалістів, то їх сюди відправляли без надмірної конспірації. Вилучення цього «червоного мотлоху» стало для поліціянтів звичною, майже буденною справою.

Вистачало, втім, мороки й з ворожими до комуністів таборами: націонал-соціалістами, різного ґатунку пангерманцями та особливо з Гаймвером[16]. Ці не ховалися, діяли відкрито й нахабно, декларуючи вбивства «червоних» під час робітничих маніфестацій та пограбування євреїв, як служіння державі. Знаючи, що мають чимало симпатиків серед високопоставлених військових та урядовців і можуть в будь-який момент розраховувати на підтримку з самих верхів, ці люди почували себе над законом.

— Що ж, ситуація нелегка, — ​промовив Шобер. — ​Не хотів би я зараз бути на твоєму місці.

— Ти сказав, що цей Вістович — ​добрий поліціянт, — ​зазначив Реннер. — ​Чи можеш мені розповісти про нього більше?

— Це, мабуть, єдине, що я сам знаю достеменно, — ​відповів директор. — ​Років п’ятнадцять тому вперше прочитав про нього в газетах. Розповідалося, що комісару з Лемберга вдалося схопити віденського маніяка на прізвисько Упир.

— Комісару з Лемберга? — ​перепитав Реннер. — ​Отже, Вістович родом з Ґаліції?

— Наскільки мені відомо, так.

— Поляк?

— Ні, українець.

— Я, здається, також чув про ту справу з Упирем, хоча не надто цікавлюся кримінальними новинами.

— Віденська поліція тоді добряче пошилася в дурні: ми, навіть доклавши чималих зусиль, не змогли спіймати маніяка, коли той був у нас під носом. А якийсь провінційний комісар зробив це майже самотужки. Тільки лінивий із нас не кепкував.

— Даруй, що навіяв неприємні спогади, — ​трохи зніяковіло сказав Реннер.

Шобер відмахнувся.

— Я кажу «ми», маючи на увазі поліцію, а не себе, — ​пояснив він. — ​Сам я тоді служив поліційним юристом і не був причетний до цієї справи. Утім, мене зацікавила постать невідомого галицького розумаки, адже нечасто у провінції трапляються такі таланти. Я спробував з’ясувати, чи інші свої розслідування він провадив так само блискуче й, уяви собі, виявилось, що чимало вбивць і маніяків у Ґаліції пішли на шибеницю саме завдяки Вістовичу. Так само достобіса інших злочинців можуть поставити йому на карб свій арешт і ув’язнення. І, знаєш, Карле, якби я був письменником, як, приміром, сер Конан Дойл…

Шобер прикусив язика і, трохи зніяковівши, замовк.

— Ах, Йоганне! — ​засміявся канцлер. — ​Знаю я про твої літературні слабкості!

— Припини.

— Думаю, твій час ще настане. Ми ще почуємо про тебе, як про славетного автора. Нічим не гіршого за того англійця.

— Боже збав!

Реннер відпив ще коньяку, а тоді продовжив, повертаючись до головної теми:

— Гаразд, а як цей Вістович потрапив на службу до віденської поліції?

— За протекцією самого міністра внутрішніх справ. Два або три роки тому. Його перевели сюди з польової жандармерії, де він служив під час війни.

— Он як? Наш комісар, виявляється, непроста птиця.

— Можливо, хоча міністр потім про нього жодного разу не згадав.

Шобер замовк, проте його співрозмовник виразно чекав продовження.

— Що ще? — ​запитав канцлер.

— Це все. Більше про нашого галичанина я нічого не знаю.

— Не може бути. Хіба він не зацікавив тебе, скажімо, як прототип твого майбутнього літературного героя?

— Коли я очолив віденську поліцію, Карле, а приблизно тоді Вістовича перевели до нас, мені, як ти пригадуєш, було зовсім не до літератури…

Реннер кивнув. Авжеж, два роки тому розлючений некерований натовп на площах Відня вимагав крові Габсбургів: імператора Карла І[17] та його сім’ї. Шоберові найперше довелося подбати про їхню безпеку й забезпечити Габсбургам таємний виїзд за кордон. Згодом поліціянти заходилися наводити лад на вулицях, де господарювали переважно комуністи. Дійшло до сутичок, кровопролиття і навіть смертей. Однак революціонери, які марили Австрійською Радянською Республікою, повернулися у своє підпілля.

— І все ж, я запросив тебе сьогодні не просто так. Ми мусимо ухвалити рішення щодо твого комісара, — ​мовив канцлер. — ​Точніше, я хотів би, щоб це зробив ти.

— Зробив що? — ​сіпнувся Шобер.

— Сказав мені, як з ним вчинити.

— Послухай, Карле. Якщо ситуація справді така, як ти описуєш, то виходу з неї немає. І хто я такий, зрештою, щоб втручатися у твою дипломатію?

— Шеф віденської поліції, відповідальний за державну безпеку, один з очільників Staatspolizei. Hofrat[18] врешті-решт!

— Тепер я бачу, що ти просто намагаєшся перекласти проблему на мої плечі, аби тебе потім не мучило сумління, знаючи, що комісара Вістовича розстріляли поляки або до смерті замучили більшовики, — ​проказав Шобер.

— Гаразд, якщо долю свого підлеглого ти цілковито доручаєш мені… — ​нервово мовив Реннер і схопився на рівні ноги.

Директор помітив, як тієї ж миті з-за столу навпроти них підвелося двоє чоловіків у цивільному.

— Чекай, — ​зупинив його Шобер. — ​Не треба гарячкувати.

Реннер зітхнув і знову опустився на стілець. Двоє в цивільному також сіли.

— Вибач. Нерви зовсім погані… — ​видихнув канцлер.

— Твої охоронці? — ​поцікавився директор, кивнувши вбік невідомих.

— Так. Ти ж не думаєш, що канцлеру дозволено перебувати у кнайпі самому. Навіть якщо це «Grazer Hof», де кельнери знають усіх відвідувачів поіменно.

— Скільки часу ми маємо на відповідь? — ​запитав його Шобер.

— Небагато. Тиждень, може, трохи більше.

— Думаю, найперше Вістовича треба заарештувати. Причому не таємно, а відкрито. Так, щоб це навіть потрапило в пресу. Тоді і більшовики, і поляки знатимуть, що ми поставились до їхніх вимог серйозно, — ​сказав директор. — ​А далі побачимо…

— Маєш рацію.

Якийсь час вони мовчали, зосередившись на їжі, а потім спробували відновити розмову. Згадали старі часи, коли вперше зустрілись у Студентському братстві Віденського університету. Тоді сімнадцятирічний Йоганн і на кілька років старший за нього Карл навіть були суперниками, змагаючись за прихильність однієї панни. Юна Пауліна, донька столичного фабриканта, віддала перевагу першому і через кілька років стала фрау Шобер. Тепер ці двоє сміялися, провадячи розмову під добрий коньяк, а тоді все ледь не закінчилося дуеллю.

За годину Шобер і Реннер попрощалися, домовившись про зустріч за кілька днів.

— Вибач, що справді переклав цю проблему на твої плечі, — ​наостанок сказав канцлер, сідаючи цього разу в темно-синій «Packard». Поруч із ним стояли ті самі двоє типів у цивільному, які пильнували його цілий вечір. Один притримував для Реннера задні дверцята, інший вже сидів за кермом. — ​Мені видається, буде правильніше, якщо рішення ухвалиш ти. Підпис під наказом у моїй канцелярії — ​це завжди, як рух гільйотини. Стрімкий, безжалісний і смертоносний. Спинити його неможливо… Ти розумієш, про що я?

Реннер добряче випив, і язик його заплітався.

— Розумію, — ​відповів Шобер, піднімаючи комір пальта. Після теплої кнайпи його проймали дрижаки.

— Я все ще вірю в гуманізм, Йоганне. Якщо ці бісові революції чогось і досягнули, то це того, що ми стали людянішими… Навчилися поділяти біду інших… Ти точно не хочеш, щоб я тебе підвіз?

— Ні, я попросив кельнера спіймати таксі.

— Як хочеш… Тоді бувай.

— Бувай, Карле.

До свого дому Йоганн Шобер дістався близько другої ночі. Заспаний камердинер відчинив йому двері, взяв верхній одяг і поцікавився, чи зробити господарю чаю.

— Так, не відмовлюсь, — ​відповів той, відчуваючи, як сильно насправді промерз. Усередині таксі гуляв протяг, що крижаним свердлом діставався йому до самих кісток. — ​Принеси в бібліотеку.

У бібліотеці було тепло. Найпевніше, Пауліна, знаючи про його звичку сидіти тут перед сном, розпорядилася запалити в п’єцу. Шобер увімкнув електричну лампу на своєму столі, вмостився в крісло і якийсь час сидів нерухомо, розглядаючи предмети перед собою, ніби бачив їх уперше: масивну попільницю і коробку з сірниками, продовгувату скриньку із горіхового дерева, в якій зберігалася чорнильна ручка «Lucky Curve», а поруч з нею — ​замкнена на крихітний замок чорнильниця. Портрет дружини в округлій срібній рамці. На ньому Пауліні заледве двадцять, але вона вже матір їхнього первістка. Поруч з портретом — ​сімейне фото, зазнимковане п’ять років тому. Подружжя Шоберів разом із трьома своїми дітьми: найстаршому Францу шістнадцять, він має на собі кадетський мундир, дивиться в об’єктив гордо й сміливо, як і личить майбутньому офіцерові. Далі Еріх, молодший від брата на рік. Тендітний і замріяний юнак, який геть не перейняв братову вдачу. Змалку обожнював мистецтво, брав уроки живопису, аж врешті вступив до художньої академії. І нарешті красуня Емілія, їхня сестра, тепер уже заміжня за молодим успішним інженером із Лінца.

Біля портретів громадились записники. Чотири бруліони[19] в товстій шкіряній оправі, три з яких уже були списані від першої до останньої сторінки дрібним акуратним почерком їхнього власника, проте Шобер нізащо не хотів їх позбутися, оскільки добре пам’ятав що й де записано та часом сягав по ті записи.

Утім, дещо нове на його столі таки з’явилося: невеликий прямокутний поштовий пакунок, до якого світло лампи не досягало. Шобер потягнув його до себе.

«London. George Newnes Ltd»[20], — ​прочитав він адресу відправника.

У двері постукали.

— Так, Феліксе, — ​не озираючись промовив чоловік.

— Я вирішила сама зробити тобі чай, — ​почув він голос дружини після того, як двері відчинилися. — ​Бідолаха Фелікс і так цілий день на ногах.

Шобер повернувся і з радістю в очах спостерігав, як Пауліна наближалась до нього, несучи в руках тацю. Жінка була одягнена в довгу спальну сорочку, поверх якої мала теплий шлафрок.

— Я думав, ти вже спиш, — ​промовив господар дому, підводячись їй назустріч.

— Я також думала, що ти прийдеш раніше, і зараз ми обидвоє вже спатимемо, — ​відповіла вона. — ​Але ж у мого чоловіка є справи важливіші, ніж наш сон.

Вона поставила тацю на стіл, тоді Шобер узяв її руку й ніжно поцілував.

— Не підлизуйтесь, Herr Direktor. Я все ще сповнена рішучості влаштувати вам ревнивий допит, — ​промовила фрау Шобер.

— Допит? І що ж вас цікавить, моя люба?

— Чи не завели ви собі молоду коханку, якій мені час готувати отруту.

— Отрута — ​кепський засіб, серденько. Кажу тобі як знавець. Майже всі отруєння поліції вдається розкрити.

Шобер підсунув дружині крісло і налив чай у дві філіжанки. Тоді сів навпроти.

— Якби в мене з’явилася коханка, думаю, їй би врешті самій закортіло мене вбити, — ​промовив він. — ​Я — ​нестерпний, буркотливий вар’ят, якого здатна витримати лише ти.

Жінка засміялась, і її обличчя стало ще чарівнішим. Ці повні вуста, акуратне аристократичне підборіддя і гладенькі щоки творили магію, проти якої не міг встояти жоден чоловік. І навіть якщо його не брала в полон усмішка пані Шобер, то вже напевно роззброював погляд карих очей із грайливими бісиками.

Пауліна соромилася своїх ледь помітних зморщок і незначної сивини у темному волоссі, яку доводилось ретельно маскувати. А Шобер усе ніяк не міг підібрати правильних слів, аби сказати їй, що з віком вона стала ще привабливішою. Доводилося сподіватись, що жінка це й так розуміє.

— Як тобі сьогоднішня опера? — ​запитав він.

— Завдяки подружжю Майєрів, які виручили мене й узяли з собою, я мала можливість піти й побачити «Дон Жуана», але також через них майже нічого не чула. Бо театральна ложа здалася їм вдалим місцем, щоб обговорити найновіші віденські плітки.

— О, так! Майєри пліткуватимуть навіть на Страшному суді, — ​кивнув Шобер.

— А як твоя зустріч із Реннером? Чого від тебе він хотів? — ​запитала жінка.

Її чоловік зняв окуляри й стомлено потер очі. Потім важко зітхнув і насадив скельця знову на носа.

— Пам’ятаєш, я розповідав про галицького комісара, чиїми розслідуваннями колись захопився? Я ще говорив, що коли б урешті сів писати роман, то зробив би його своїм героєм? — ​запитав Шобер.

— Так, а після війни він потрапив на службу до віденської поліції, — ​відповіла йому дружина. — ​Дивовижний збіг, правда?

— Правда, але… Краще б цього не сталося, бо тепер я мушу підписати йому вирок. Точніше, обрати екзекуторів. Видачі комісара вимагають одночасно Польща і Росія.

— Одночасно дві держави? Що ж він такого накоїв? — ​здивувалась Пауліна.

— Не знаю. Але хочу це якнайшвидше з’ясувати. І вчинити зрештою так, як буде найкраще.

Фрау Шобер дістала з кишені халата елеґантний портсигар, на якому були вигравіювані руїни Колізею. Цю річ вона придбала під час їхньої сімейної подорожі до Італії ще в довоєнні, значно кращі й заможніші часи, а тому дуже нею дорожила. З портсигара жінка дістала тонку папіроску й дерев’яну різьблену люфку. Склала їх разом і піднесла до вуст. За той час в руках Шобера спалахнув сірник, і він подав їй вогонь.

— Ти завжди був ґалантним кавалером, Йоганне, — ​промовила фрау Шобер, видихаючи першу хмарку диму. — ​Це мені в тобі шалено подобалось.

Вона з ніжністю погладила його по щоці.

— А ще ти був завжди занадто відповідальним, — ​додала жінка за мить.

— Про що ти?

— Про те, що часом можна проявити й деяку, скажімо так, ноншалантність… Менше перейматися чужими долями.

— Я не можу, бо на мені купа обов’язків.

— Хто поклав їх на тебе?

— Австрія.

— От і вчини так, як найкраще буде для Австрії, — ​підсумувала фрау Шобер. — ​Не для Реннера, не для комісара з Ґаліції, а саме для Республіки.

Кілька хвилин вони мовчки пили чай.

— Яке щастя, що можу вільно отримувати книжки з Лондона, — ​сказав нарешті Шобер, згадавши про поштовий пакунок. — ​Тепер хочу надолужити все, що не зміг прочитати за чотири роки тієї безглуздої війни.