300 миль на схід

ІІ

Крок за кроком у порожнечу…

Холод і сирість кам’яних стін відчувається шкірою. Одяг не гріє, наче його немає зовсім. Поодинокі жарівки, які вкрай ощадно розвішані під суфітом тунелю, лише через кожні п’ятнадцять або й двадцять кроків ледве розбавляють темряву.

Чути власне дихання і звуки власних кроків. У скронях стугонить так, що голова, здається, от‑от вибухне, мов динаміт.

З кожним кроком нутро все більше крижаніє від страху, ніби попереду чекає сама смерть.

Дихання невдовзі перетворюється на спазм. Кроки стають хаотичними, наче в п’яниці посеред нічної вулиці. Скільки це ще триватиме? Де в біса закінчується цей тунель? Хочеться кричати, аж доводиться затиснути рукою рота. Боротися з самим собою.

Хтось іде назустріч. Чиясь безформна тінь миготить на стінах із випуклого каміння. Вона прозора й ледь помітна. З’являється, коли незнайомець проходить під жарівками, а потім знову зникає.

У кишені плаща лежить револьвер. Це єдиний рятунок від невідомого, який наближається швидко, мов звір. Здається, це він сам, а не його тінь ковзає по камінню… У руках його довгий кривий ніж. Видно навіть обличчя, перекошене в диявольській гримасі.

— Хто ти?.. Хто ти?! Стояти! Стій!!!

Постріл! Ще один!

Марно… Кулі проходять крізь нього, мов крізь туман. Вдаряються об стіни, висікають іскри. Диявольська посмішка тепер навпроти, ближче, ніж на відстані удару.

Знову постріл. Тепер майже впритул… Знову в нікуди.

З горла виривається крик — ​остання зброя поранених страхом і відчаєм.

Чоловік у темній кімнаті підхопився на ліжку. Сон минув, залишивши по собі гострий біль у потилиці й холодний піт на чолі.

Крізь вікно в кімнату пробивалося світло вуличного ліхтаря. Воно м’яко розливалось на письмовому столі й звідти потрапляло на дерев’яну підлогу. Десь у темному кутку чувся розмірений хід годинника. Ніч дихала спокоєм.

У двері обережно постукали.

— Пане Вістовичу, — ​почувся приглушений жіночий голос. — ​Пане Вістовичу, у вас усе гаразд?

— Так, пані Новак, — ​видихнув чоловік, — ​усе добре…

— Ви кричали, пане Вістовичу… — ​додала вона ледь чутно.

Він підвівся, зняв одяг зі спинки крісла й хутко одягнувся. Потім підійшов босоніж до дверей і, двічі повернувши ключ у замку, відчинив.

Пані Новак, власниця помешкання, де він винаймав кімнату, невисока темноволоса жінка, щільно закутана в теплий халат, стояла на порозі, дивлячись на нього знизу вгору широко відкритими очима.

— Знову наснилося страхіття?

Вістович кивнув.

— Пробачте, що розбудив, — ​винувато додав він.

Жінка стенула плечима.

— Ходімо на кухню, я заварю чаю, якщо вже обидвоє не спимо, — ​запропонувала пані Новак і, повернувшись, зникла в пітьмі коридору.

Вістович зайшов назад до кімнати, намацав поряд із дверима вимикач і ввімкнув електричне світло. Праворуч на стіні висіло дзеркало, звідки на нього подивився високий чоловік у зім’ятій, поспіхом одягненій сорочці без комірця. Обличчя мав стомлене, очі запалені, тонкі губи міцно затиснені й майже безкровні. На високому чолі — ​кілька виразних зморщок, що нагадували нерівні спущені струни. Шкіра аж до сірості бліда. Волосся мало би бути зачесане назад, але тепер кумедно стирчало в різні боки.

Чоловік був міцної статури, й схоже, що раніше — ​навіть дещо огрядний. Утім, за чотири роки на фронті добряче висох. Мирне життя у Відні також минало без надмірної розкоші, тож до попередньої ваги він не повернувся.

Стрілки годинника показували другу ночі. Ніякого чаю зараз йому не хотілося, проте чоловік поправив сорочку, одягнув наверх камізельку і, нанісши на волосся трохи брилантини, акуратно його зачесав. Узяв зі столу свою папіросницю, витягнув цигарку і з виразним задоволенням закурив. Від цигаркового диму трохи полегшало: руки перестали дрібно тремтіти, а думки прояснились.

Поклавши сірники й папіросницю до кишені, Вістович попрямував на кухню. Тут уже гудів гасовий примус, на якому потроху нагрівався чайник. Невдовзі зайшла і пані Новак, перевдягнена в домашню сорочку й бавовняну спідницю. На плечах мала теплу накидку. Волосся жінка стягнула в тугий вузол на потилиці.

Владислава Новак була родом звідкілясь із Моравії. До Відня переїхала понад двадцять років тому разом із чоловіком та матір’ю, продавши на батьківщині чимале господарство, землю й великий будинок. Грошей якраз вистачило, щоб придбати двокімнатне помешкання на одній із бічних вуличок Кольмаркту[21] і на перший тиждень-два скромного життя у столиці.

Все це було зроблено заради їхнього єдиного десятирічного сина Петера, якому батьки хотіли забезпечити добре майбутнє. І всупереч волі матері, старої Богуміли Брунової, яка за цей крок ненавиділа подружжя лютою ненавистю. Крім того, ненавиділа «гівнюка Петера», «бісовий Відень» і «срану німецьку мову», яку ніколи достатньо добре не розуміла і навіть не намагалася зв’язати нею бодай два слова.

— Якби твій батько був живий, ти б ніколи не посміла так зі мною вчинити! — ​кричала вона на доньку. — ​Негіднице! Курво! Слід було вдушити тебе в колисці!..

Знаючи свою провину, Владислава опускала очі й натирала підлогу, готувала їжу, прала одяг. Вона дала собі тверду обіцянку, що витримає цей нескінченний потік образ, який лився їй на голову, доки чоловік був на роботі. Молодому й сильному Яну Новаку, на щастя, швидко вдалося дістати місце вантажника на Staatsbahnhof[22]. Коли він, стомлений і голодний, повертався додому, Богуміла замовкала, проте тільки для того, щоб вранці, коли за ним зачинялися двері, з новими силами узятися до своїх прокльонів.

— Це все ті кляті книжки німецькою! — ​докоряла вона Владиславі. — ​Ти забагато читала їх у дитинстві й через це геть звихнулася…

Авжеж, її маленька Влада багато читала, а тому мріяла про життя зі сторінок романів: красиве місто, люди в дорогому одязі, театри, кав’ярні… Нарешті вона була там, де це все може принаймні бачити, а тому, ковтаючи сльози, слухала образи й працювала. По обіді зі школи приходив Петер, тож вона могла хоч на якийсь час зачинитися з ним на кухні, щоб нагодувати хлопця й розпитати, як минув день.

Кілька років усе, начебто, йшло як слід: Петер вступив до гімназії, Яна зробили старшим над бригадою, сама вона навчилася затикати старій Богумілі рота, коли та зовсім пускалася берега.

Влітку 1914-го в газетах написали, що десь у Сараєво вбили наступника імперського престолу, а ще через місяць було оголошено мобілізацію[23]. Почалася Велика війна.

Яна забрали до війська взимку 1915-го року, Петера, на той час вже високого міцного юнака, — ​навесні 1916-го. Владислава зосталася сам на сам із матір’ю, яка до того часу зробилася геть немічною. Клясти доньку з попереднім завзяттям стара вже не могла, натомість з її зморщеного обличчя не сходила міна єхидного вдоволення. «Бачиш, — ​мовляв, — ​а я казала тобі, що ти дурницю робиш. А я казала, що цей твій Відень гівна вартий».

Владислава знову мовчала. Якогось дня перенесла до її кімнати свої речі, бо в іншу мусила прийняти квартиранта — ​інакше було не вижити.

Потім прийшла страшна звістка: Ян загинув десь у Ґаліції. Як не дивно, Владислава не плакала, мовби до цієї втрати давно була готова. Зібралась силами й чекала на повернення сина. Була переконана, що Петера ця доля мине.

Молодий лейтенант Петер Новак і справді щасливо повернувся з фронту. Худий, стомлений, з хрестом «Ver Dienst» найвищого ступеня на мундирі[24]. Щоправда, мундира свого він більше жодного разу не вдягнув, нагороду також заховав якнайдалі.

Квартиранта того ж дня попросили переїхати, повідомивши, що на його місці замешкає герой війни. Той не опирався.

Кілька тижнів Петер відмовлявся виходити з дому, а коли врешті вийшов, то надовго пропав. Повернувся у кращому гуморі, але з дивакуватим блиском в очах. Повідомив, що житиме тепер окремо.

— Знайшов роботу? — ​запитала Владислава.

Петер відмахнувся.

— Мені не потрібна робота. Я граю на біржі. З цього також можна непогано прожити…

Коли за дверима стихли його кроки, Влада вперше за останні роки заплакала. Плач перейшов у голосне ридання, мовби вся гіркота й біль, які вона доти увібрала в себе, вирвалися назовні.

Жінка заспокоїлася тільки через добру годину, геть знесилівши. У той вечір Богуміла вперше глянула на неї зі співчуттям і навіть кілька днів намагалася не турбувати доньку без зайвої потреби.

До помешкання знову вселялися тимчасові пожильці, займаючи й звільняючи другу кімнату. Аж доки пів року тому в ній не опинився оберкомісар Адам Вістович.

— Ві-сто-вич, — ​повільно повторила Владислава, коли він приніс їй свої документи та гроші за кілька місяців уперед, як вона й вимагала. — ​Ви не австріяк.

— Ні, — ​відповів той, визираючи у вікно свого нового помешкання.

Навпроти виднівся такий самий будинок зі схожими вікнами. Внизу тягнувся вимощений сірим бруком провулок.

— Я родом із Ґаліції.

Зачувши слово «Ґаліція», Владислава стрепенулась. Вже кілька років вона ненавиділа його й жодного разу не вимовила вголос, мовби воно означало страшне прокляття. У Ґаліції досі лежить її чоловік, і Влада жодного разу не була на його могилі.

— Сніданок і вечеря за додаткову оплату, — ​видавила з себе пані Новак. — ​Прання також…

Вістович кивнув.

— Пані дуже люб’язна, — ​промовив він.

Голос у поліціянта був низький, але приємний. Погляд уважний і проникливий. Але найбільше господиню вразила його ввічливість і гарні манери. Досі Владиславі здавалося, що в тій проклятущій Ґаліції живуть самі кровожерні варвари або якісь хтонічні чудовиська.

Її чоловіка, зрештою, вбили не галичани, а невідомий російський солдат. «Ян Новак по-геройськи загинув під час офензиви, — ​написав їй Zugkommandant[25]. — ​Ваш чоловік був прикладом відважного австрійського солдата. Його поховано з належними почестями біля міста Станіславова. Висловлюю щирі співчуття. Поділяю вашу скорботу…» Чи треба ненавидіти землю за те, що прийняла Янове тіло? Ні, це безглуздо…

Після того, як вона пробачила далекій і незнаній Ґаліції, Владиславі мовби полегшало. Щось важке впало з її плечей, і вона змогла нарешті випрямитись.

Тепер Влада іноді усміхалась. І навіть згадала старих подруг, з якими бачилась востаннє ще, либонь, перед війною. Почала відвідувати їх у неділю, або ті навідувались до неї. Ті самі подруги з ледь прихованою заздрістю визнавали, що Владислава, попри пережите, залишилася гарною, і це її також тішило. Вона споглядала на себе в люстерко й дивувалася, чому це русяве волосся геть не посивіло, темні великі очі не вицвіли, а шкіра не вкрилася зморшками. Адже вона вдова, і їй далеко за тридцять. А це поважна обставина, і поважний вік!

Чайник закипів, і жінка, загасивши примус, налила окропу до заварника зі солом’яною плетеною ручкою. Справжня металева десь загубилася, і Владиславі спало на думку виготовити іншу власноруч. Витвір вдався цілком добре. Нова ручка була, можливо, не надто зручною, зате вигляд мала кращий, ніж попередня.

Потім наготувала дві чисті чашки й, трохи подумавши, витягнула з буфета напівпорожню пляшку шнапсу і два келишки.

— Думаю, вам це зараз потрібніше ніж чай, — ​сказала вона, кинувши на Вістовича лагідний погляд.

З приємністю зауважила, що, йдучи сюди, він довів себе трохи до пуття.

— Так, не завадить, — ​вдячно всміхнувся він.

— А ви пригостіть мене цигаркою.

— Залюбки…

Вістович сягнув рукою до кишені за папіросницею й відкрив її перед Владиславою. Коли вона взяла звідти цигарку, він підніс їй запалений сірник. Потім закурив сам.

Пані Новак знала, що в цей момент їхню пам’ять обпік той самий спогад. Кілька тижнів тому Вістович повернувся пізно, але вона дочекалася його, щоб подати вечерю теплою. Господиня була роздратована, бо домовлялися, що ввечері вона накриває на стіл о восьмій, а тим часом пробило вже одинадцяту. Втім, побачивши, що постоялець почувається вкрай ніяково, стрималась від дорікань.

— Давно про мене ніхто так не дбав, пані Новак, — ​з усмішкою зізнався Вістович. — ​Відчуваю себе, мов удома.

— Я також давно ні про кого так не дбала, — ​вимовила Владислава, сама дивуючись зі своїх слів.

«І мені хочеться, щоб ти справді почувався тут, як удома», — ​ледь не додала вона. Натомість простягнула руку й торкнулася долонею його шорсткої щоки. Спантеличена власним рухом до краю, відчула, що мала би негайно відсмикнутись, вибачитись і піти геть, але долоня й далі була на його щоці, мов магніт на залізі. Тому, коли він підвівся й підтягнув її до себе, жінці полегшало від того, що тепер вони поділять цей сором на двох.

Востаннє вона була з чоловіком два роки тому, коли Яна відпустили додому на Різдво. Тепер Ян в землі. У тій самій землі, по якій ходив той, хто зараз обіймає її, Владиславу. Гладить груди, цілує шию, губи, а вона відповідає йому. Ласки їхні нервові, хаотичні, ніби через їхні тіла проходить електричний струм…

Раптом зі сторони коридору почулося гучне гупання, мовби хтось періщив молотком по дереву. Владислава на мить заціпеніла, а тоді відштовхнулася від чоловіка, як від гарячого заліза.

— Це мама… — ​видихнула вона, поправляючи блузку. — ​Кличе мене.

Стара Богуміла і справді лупила ціпком по підлозі, коли їй щось було потрібно. І якщо донька довго не приходила, зчиняла рейвах настільки гучний, наскільки їй дозволяли старечі сили. Владислава вибігла з кухні, а постоялець лишився вечеряти сам і без апетиту.

Цей випадок вони за мовчазною обопільною згодою забули та навіть не зуміли відтоді остаточно перейти на «ти».

— Сон завжди той самий? — ​запитала Владислава, наливаючи чай, щоб якось перервати незручну мовчанку.

Свою цигарку вона поклала на край тарільчика, що правив їм за попільничку. Дим від неї вився вгору тонкою хвилястою ниткою.

Вістович зітхнув.

— Іноді я маю на собі мундир і стріляю в незнайомця з манліхера[26], а не з револьвера. Але загалом ця бісова історія справді завжди та сама… — ​сказав він і потягнувся за шнапсом. Відкоркував пляшку й наповнив до половини два келишки та, не чекаючи на Владиславу, одразу ж випив свою порцію.

— Я майже нічого про тебе не знаю, — ​зауважила пані Новак. — ​Тільки те, що ти хороша людина.

Вістович засміявся.

— Ти помиляєшся, — ​сказав він. — ​Дуже помиляєшся. Я — ​негідник… І моє сумління мене вбиває.

— Не помиляюсь, — ​заперечила вона, — ​всі ми свідомо чи несвідомо в чомусь винні. Але тільки найдобріші та найвідважніші з нас погоджуються спокутувати провину тортурами совісті…

Обоє мовчали якийсь час. Із вулиці долинав шум вітру. Чути було, як він гуляє по дахах сусідніх будинків і завиває, мов із відчаю, у дощових ринвах. Опинитися зараз на вулиці не побажаєш і ворогу.

Владислава раптом ледь не до крові закусила нижню губу й потупила погляд, розглядаючи старий обрус на стільниці. Потім рвучко затягнулась папіросою, мовби це мало додати їй сміливості.

— Послухай, Адаме, — ​вимовила вона, вперше називаючи свого пожильця на ім’я. — ​Я, звісно, не врятую тебе від сумління… Але від снів…

Жінка нарешті звела очі й подивилася просто на нього.

— Впевнена, якщо буду поруч, то тобі буде легше, — ​продовжила вона. — ​Буде легше нам обом…

Вона ще раз піднесла до губ цигарку, а потім загасила її в блюдці.

— Я нескромна, я безсоромна, вибач… — ​Владислава розпачливо підвелась і хотіла вийти, але він встиг її стримати. Потім загасив кухонну лампу. Йдучи у темряві навшпиньках, щоб не розбудити випадково Богумілу, вони дісталися до його кімнати й, так само безшумно роздягнувшись, вляглися в ліжко.

— Я майже забула, як це… — ​прошепотіла вона йому.

У відповідь він лише мовчки цілував їй шию і, лігши позаду, притулився до її спини, обережними рухами також згадуючи, як це.

Прокинувшись уранці, Вістович якусь мить нерухомо лежав, дивлячись у стелю. Потім, згадавши події ночі, повернув голову ліворуч, але Владислави поряд із ним вже не було. Нічого дивного, зрештою. Давно настав ранок, і вона мусила взятися до своїх щоденних обов’язків. Мов на підтвердження цього здогаду, за дверима почувся слабкий голос Богуміли, яка, за звичкою, взялася до образ і нарікань. Владислава час від часу відповідала їй, хоч у голосі доньки не відчувалось ані краплини злості. Перемовлялись вони чеською, але Вістович розумів кожнісіньке слово. Мабуть, кожен, хто винаймав тут кімнату, врешті-решт не потребував перекладу словесних конструкцій пані Богуміли, оскільки чув їх під дверима кожного ранку після сну і кожного вечора перед. Навіть у суботу, як‑от сьогодні, коли спати можна було довше, а лягати пізніше.

Вістович підвівся й неквапом одягнувся. Йти до лазнички, доки стара в коридорі, йому не хотілося, тому вирішив дочекатись, коли вона повернеться до себе в кімнату. Богуміла часом забувала, що вони з донькою тримають удома постояльця і, завидівши перед собою незнайомого чоловіка, здіймала ґвалт.

За хвилину у двері постукали.

— Пане Вістовичу, — ​почув він з іншого боку голос Владислави. — ​Прошу пробачення, що турбую…

Фрау Новак перейшла на німецьку.

— Ваші випрасувані речі, — ​сказала жінка, коли той відчинив. З порога вона подала йому зв’язаний клунок і, наче мимоволі, зайшла досередини.

— Щиро вдячний, — ​відповів квартирант.

— Як спалося? — ​тихо запитала Владислава, коли двері за нею, ніби випадково, зачинились. У її очах блискотіли два щасливі вогники, яких він ніколи раніше не помічав.

— Ти зарано пішла.

— Не хотіла, щоб матір зчинила рейвах…

Запала незручна мовчанка.

— Що робитимеш сьогодні? — ​запитала Владислава. — ​Збираєшся кудись?

— До боксерського клубу, — ​кивнув той. — ​Як завжди щосуботи…

— Гаразд.

Вона вже пішла до дверей, але затрималась і майже пошепки промовила:

— Ми нічим одне одному не зобов’язані, Адаме. Хочу, щоб ти знав… Сніданок за десять хвилин! — ​додала Владислава вже голосніше.

Коли вона вийшла, квартирант нахилився до клунка і з приємністю вдихнув запах чистого одягу. Як бракувало цього колись на фронті. А ще — ​свіжих булочок… Він давився слиною, мріючи про них в окопі десь під Капоретто[27]. Хрустка кайзерка[28] і чиста сорочка були для нього символами світу, який він утратив. Він боровся за ці прості речі на тому триклятому італійському фронті, бо більше не знав за що. Самому собі не міг вигадати нічого вартіснішого. Ніщо інше не мало сенсу на тій дурнуватій війні за тисячі миль від рідного Лемберга.

Після сніданку Вістович попрощався із Владиславою і, вдягнувши пальто й капелюх, вийшов на вулицю. Боксерський клуб розташовувався поруч із Ноймарктом, і йти туди було щонайдовше десять хвилин, тому чоловік не поспішав.

Суботній Відень о десятій ранку ще не був галасливий, як ополудні. Його нічна темна подоба розтанула у перших променях світанку, а денна — ​ще не народилася. Прибиральники з мітлами доводили вулиці й площі до ладу, згрібаючи сміття на купи, знищуючи сліди пиятик і бійок. Відкриті кав’ярні й цукерні очікували на відвідувачів, пропонуючи їм недорогі сніданки, після яких можна було ще добру годину сидіти за порожнім столиком і скрушно зітхати, згадуючи, як жилося раніше. До війни, за цісаря.

То там, то там вигулькували крикливі продавці суботньої преси, розкладали свій барвистий товар квітникарки, а звідкілясь уже чувся апетитний запах смажених каштанів та вигуки «Maronen! Geröstete Maronen!»[29].

Вістович минув Чумний стовп[30] і вийшов на Штефансплац. Звідси до цілі йому лишалося не більше п’яти хвилин.

Боксерський клуб біля Ноймаркту тримав його приятель із війська, колишній штабсвахмістр[31] кавалерії, широкоплечий вусань на ім’я Алоїз Наґель, який, подейкують, навчився боксувати у британському полоні, куди потрапив на самому початку війни й перебував там два роки. Британські вояки час від часу влаштовували між собою змагання, й одного разу хтось із них запропонував долучитися Наґелю. Полонений австрієць не відмовився й перший свій бій провів з англійським майором, чемпіоном полку. Проти верткого англійця, нижчого за нього на цілу голову, Алоїз виглядав незграбно. Жодного разу як слід не влучив, зате кожний удар майора потрапляв точно в ціль. До кінця бою австрієць втратив зуба, зовсім не бачив на праве око, ледве дихав від болю й утоми, але на ногах устояв. Вражений такою витривалістю офіцер наказав відвести його в лазарет, а щойно той зможе їсти — ​добре нагодувати.

Наступного дня, коли вони знову побачились, англієць жестами пояснив Алоїзу його хиби: відступати треба убік, а не назад, руки тримати ближче до корпуса, голову втягнути у плечі, бити не тільки прямо, але і збоку та знизу, разом з ударом повертати однойменну ногу і вкладатися у кожен випад цілою вагою…

— Розумієш мене? Тямиш? — ​сміючись запитав насамкінець офіцер.

— Ja, klar[32], — ​відповідав йому німецькою Алоїз, також вишкірюючи зуби, де бракувало нижнього різця.

Полонений і справді врахував свої помилки. Трохи оклигавши, він попросився боксувати знову, і солдати мусили визнати, що цього разу австріяк виглядав достойніше. Наґель вдруге програв, але й суперника зумів віддухопелити.

Після третього бою полоненому дозволили тренуватись. Звісно, не всім це подобалось — ​Алоїз не раз ловив на собі зневажливі погляди солдатів і чув різкі окрики у свій бік (англійської, зрештою, майже не розумів), але вдавав із себе сліпого і глухого. Мовчки відтискався від землі, стрибав через колоди, підтягувався на перекладині, лупив голими кулаками тугий мішок, набитий тирсою, і чекав наступних змагань, бо знав, що після цього добре нагодують. Він боксував, щоб їсти. І щоб домогтися до себе поваги.

За два місяці полонений кавалерист уперше переміг, відправивши на долівку точним ударом у щелепу кремезного шотландського капрала. Бідолаху довго поливали водою, доки той прийшов до тями. Увесь цей час Наґель подумки молився, щоб капрал, бува, не віддав Богові душу. Що зробили б тоді з полоненим австрійцем, навіть уявляти не хотілось.

Так минуло два роки, за які він перемагав ще безліч разів, хоч і програвав також не раз. Коли його врешті обміняли, й Алоїз мав повертатись до своїх, британці влаштували прощальну пиятику, де піднімали тости за те, щоб зустрітися з ним ще колись у мирний час.

Австрійське командування перевело його з кавалерії в піхоту і спровадило в Італію, де тривали битви на річці Ізонцо[33]. Так робили з багатьма колишніми полоненими, побоюючись, що ті можуть виявитись шпигунами.

В Італії Наґель отримав важке поранення. Коли через кілька днів гарячки й марень уперше розплющив очі, йому розповіли, що з-під куль його витягнув жандармський гауптман[34] на прізвище Вістович. Щойно ставши на ноги, Алоїз одразу його розшукав.

— Herr Hauptmann, якщо вам колись буде потрібно, щоб я віддав за вас життя, скажіть мені про це, — ​урочисто звернувся він до Вістовича.

Офіцер махнув рукою.

— Пам’ятайте, що я жандарм, пане Наґель, — ​промовив він. — ​Тому якраз навпаки: зробіть усе для того, щоб мені не довелося ніколи цим вашим життям розпоряджатися. Бо я, курва, ненавиджу свою срану службу…

Алоїз не зрозумів слова «курва». Його не було в лексиконі німецькомовних солдатів, але певнити службу пообіцяв чесно й обіцянки дотримався. У військовій жандармерії, де займалися дезертирами, мародерами та розслідували різноманітні солдатські злочини, не могли йому закинути навіть найменшого трафунку.

Після війни Вістович і Наґель зустрілися у столиці. Алоїз торгував овочами, а ввечері за невеликі гроші навчав усіх охочих боксу, винайнявши для цього простору офіцину у старому будинку, господарі якого ледве зводили кінці з кінцями. Це приміщення, де він облаштував місця для поєдинків і тренувань, гардероб і комірчину для реманенту, з часом і назвали «Боксерським клубом». Щосуботи тут збиралися лише друзі Наґеля, аби, хто мав таке бажання, розім’яти кістки й потеревенити. Ясна річ, Алоїз одразу ж запросив Вістовича, пам’ятаючи, що Herr Hauptmann також любить бокс. Відтоді суботні зустрічі стали традицією і для нього.

Колишній штабсвахмістр зустрів його, як завжди, широкою вусатою усмішкою.

— Доброго ранку, пане Вістовичу! — ​промовив Наґель, простягаючи для привітання своє міцне широке лаписько.

Оберкомісар відповів на привітання, а також кивнув решті присутніх: п’ятеро чи шестеро чоловіків уже виконували руханку, щоб розігріти м’язи, а дехто почав гупати кулаками по мішку.

— Боксуєте сьогодні, Herr Hauptmann? — ​запитав Алоїз.

Він продовжував називати Вістовича «гауптманом», хоча обидвоє давно залишили військо.

— Чом би й ні? Для доброго гумору буває незайвим дістати по пиці.

Наґель зареготав.

— Не прибідняйтеся, пане Вістовичу. Ви добрий боєць. А ця ваша галицька техніка… До речі! — ​пригадавши щось, Алоїз окинув поглядом присутніх. — ​Ви більше не єдиний тут з Ґаліції, Herr Hauptmann.

— Справді? — ​зацікавився той.

— Так… Агов, панове! Де наш новачок? — ​звернувся він до гурту.

— Я тут, пане Наґель, — ​почулося збоку.

Вони повернулись, побачивши перед собою молодого чоловіка віком до тридцяти. Худого, проте жилавого, мов гімнаст. Зросту той був середнього, обличчя мав продовгувате, з тонким носом, виразними сірими очима й акуратними вусиками над губою. Бліда шкіра на обличчі контрастувала з його чорним, як смола, чубом, зачесаним на правий бік.

— А ось і ви, пане Сташенко, — ​сказав йому Наґель. — ​Познайомтеся зі своїм земляком, добродієм Вістовичем.

Молодик простягнув руку.

— Дуже приємно, пане Вістовичу, — ​сказав він українською.

— Навзаєм, — ​відповів йому той. — ​Отже, ви новачок у клубі?

— Так, перший тиждень тут.

— А у Відні?

— Менше року. Довелося виїхати зі Львова після поразки нашої Галицької Армії[35]…

Тут він зробив паузу й пильно подивився Вістовичу в очі.

— А ви?

— Достатньо давно.

— Пан Наґель розповідав, що до війни ви були поліціянтом у Львові. І тут також служите в поліції.

— Він має рацію.

Алоїз, який все ще стояв поруч і з їхнього діалогу не зрозумів, крім свого прізвища, ані слова, кашлянув у кулак.

— Що ж, ви собі порозмовляйте, панове, а я піду до гурту, — ​сказав він.

— Я чув, що пан Вістович збирається сьогодні боксувати, — ​промовив раптом Сташенко, перейшовши на непогану німецьку. — ​То, може, я буду йому за супротивника? Бо теж не від того, щоб розім’яти кості. Що скажете, пане поліціянте?

Вістович зміряв його поглядом. Молодий, гнучкий, впевнений у собі. Либонь, має добрий удар. Шансів перемогти такого небагато, але й відмовлятись від поєдинку на очах у всіх не хотілося.

— Де ви вчилися боксу? — ​запитав він його.

— У нашому «Соколі»[36], — ​відповів Сташенко.

— Не знав, що там боксують.

— Ще й як боксують. Зараз побачите…

Вістович зняв маринарку і камізельку. Потім — ​верхню сорочку, залишившись лише у нижній. Перевзув легші черевики, які зберігав тут, у клубі, і трохи підкотив штани.

— Вправне щеня, — ​прошепотів йому на вухо Наґель. — ​Я бачив, як він б’ється. Будьте обачним, а краще відмовтеся… Я щось придумаю, аби залагодити.

— Дам раду, — ​заспокоїв його Вістович і заходився перев’язувати кулаки.

Алоїз приніс йому рукавиці зі свинячої шкіри, туго набиті кінським волосом. Допоміг одягнути й надійно зав’язав їх на руках.

— З Богом, Herr Hauptmann, — ​сказав наостанок. — ​Якщо буде зовсім зле, я зупиню поєдинок.

Вістович спостерігав, як його молодий суперник неквапно виходить на ристалище, розминаючи плечі, потім передпліччя і шию. Вигляд мав упевнений, як мисливець, який добре знає, де його здобич, і як її вполювати. Вони підійшли ближче один до одного.

— Хотів дещо запитати вас, — ​раптом сказав Сташенко. — ​Де ви були під час наших боїв за Галичину?[37]

— До чого це? — ​не зрозумів Вістович.

— Хочу знати.

— У вісімнадцятому році я вже був у Відні.

— А під час війни з більшовиками?[38]

— Це вас не стосується, добродію, — ​Вістович виразно відчув, як всередині нього закипає гнів, спровокований не так питаннями, як зневажливим тоном, яким послуговувався молодик навпроти.

— Помиляєтесь, стосується…

— Про що ви там теревените, панство? — ​вигукнув хтось із присутніх, хто з нетерпінням чекав поєдинку.

— Ми програвали через таких, як ви, — ​швидко продовжив Сташенко. — ​Через тих, хто відсиджувався у безпечних віднях, берлінах і парижах, доки їхня Батьківщина спливала кров’ю. Такі, як ви, Вістовичу, інфіковані бацилою імперіалізму. Ви — ​зрадники… Ви заодно з поляками, жидами, австріяками та іншою нечистю. Коли Україна постане, вам у ній місця не буде!

На цих словах він завдав першого удару, а що суперник готовий не був, то влучив прямісінько у щелепу.

Вістович захитався і, відступивши вбік, закрив обличчя рукавицями. Сташенко підскочив до нього і знову заходився бити. Щоправда, тепер уже не так успішно: цілив у печінку, але її вчасно закрив лікоть суперника, у голову, але там був надійний блок. Намагався зайти зі сторони, але й це не вдавалось.

Поліціянтові, втім, доводилось важко. Вістович відчував присмак крові, що цідилася з розбитої губи, і біль десь під ребром. Сяк-так намагався вгамувати дихання. А коли воно врівноважилося, несподівано зникла й злість.

«Дурне хлопчисько, — ​подумав він. — ​Б’єш сильно, але марно. Тільки витрачаєш сили. Думаєш, я лише захищаюся? Аж ніяк, я стежу за тобою. Вивчаю твої рухи, щоб знати, коли ти підставишся під мій удар…»

Вістович раптом викинув рукавицю вперед, і Сташенко очікувано смикнув головою ліворуч. Це виявилось його гіркою помилкою. Поліціянт ударив справа, потрапивши супернику в самісінький ніс. Цього було досить, щоб поєдинок закінчився: бідолаха впав на підлогу і вже не мав сил підвестись.

Публіка зааплодувала. Хтось кинувся допомагати Сташенкові, а Наґель поплескав Вістовича по плечу.

— Старий кінь борозни не зіпсує, — ​засміявся він. — ​Провчили молодого нахабу. Всього два удари, але які, хай йому грець!..

Поліціянт кивнув і знаком попросив допомогти йому зняти рукавиці. На сьогодні з нього було досить. Біля рукомийника він змочив розбиту губу і приклав до неї хустинку. Трохи так постояв, а тоді повернувся до залу.

Сташенко вже тримався на ногах і весело з кимось перемовлявся, тримаючи біля носа рушника. Від розгніваного молодика, який кипів ненавистю, здавалось, не залишилось і сліду. Побачивши Вістовича, він поволі рушив до нього і миролюбно простягнув руку.

— Ви дали мені урок, який я ніколи не забуду, дорогий земляче, — ​сказав він німецькою. — ​Якби знав, що ви так добре боксуєте, то двічі би подумав перед тим, як викликати вас на двобій.

Чоловіки довкола дружно зареготали.

— Ви також боєць нівроку, — ​відповів Вістович.

— А ще прошу пробачити мою неґречність. Я наговорив зайвого.

— Пусте.

— Я називаюся Матвієм. Прізвище моє ви знаєте, — ​перейшов він на українську. — ​Служу канцеляристом у вугільній компанії на Міхаелерплац… Знайти нескладно: у нас вивіска чорна, як дошка від гробу. Заходьте колись.

Поліціянт кивнув. Матвій чекав, що Вістович назве і свою адресу, втім, той змовчав.

Нова пара бійців узялася до поєдинку. Інші запалили цигарки й викрикували до них з місця, то підбадьорюючи, то критикуючи.

Усе мало завершитись за якусь годину-півтори у сусідній кнайпі «Zum Schwarzen Bären» гучними обговореннями останніх політичних подій, спогадами про війну і суперечками, а поміж тим — ​питтям кислуватого, не надто доброго пива, хоч і значно кращого ніж в інших місцях.

Зненацька до зали зайшло двоє чоловіків у сірих плащах, на яких виднілися продовгуваті сліди вологи. Схоже, на вулиці пішов дощ. Мов за командою, вони зняли капелюхи, щоб обтрусити їх від дощових крапель, а потім понасаджували знову на голови.

Наґель зміряв чоловіків поглядом і, всадивши руки до кишень, рушив у їхній бік.

— Чим можу бути корисним, панове? — ​запитав він прибулих.

— Нам потрібний оберкомісар Адам Вістович, — ​промовив один із незнайомців, звертаючись чи то до Алоїза, чи то до загалу.

— Це ж треба, — ​Наґель скривив посмішку, — ​нам він також потрібний.

Прибулий дістав із кишені легітимацію.

— Staatspolizei, — ​сказав він після цього. — ​Тому стули пельку, розумнику.

Алоїз, ясна річ, не збирався на цьому завершувати розмову з непроханими гостями та невідомо, до чого б договорився, якби Вістович вчасно не втрутився:

— Я до ваших послуг, панове, — ​сказав він і рушив до дискутантів.

— На два слова, Herr Hauptmann, — ​Наґель поклав йому руку на плече й відвів убік.

— Ось що, пане Вістовичу, — ​прошепотів він, — ​може, ви не бачите, але це зовсім не проповідники Євангельського товариства і не цицькаті сестрички з госпіталю. Словом, не ті, до кого я б вас відпустив зі спокійною душею. Це два скурвисини, які збираються невідомо за що вас замкнути десь на Штернґассе[39]…

— Алоїзе… — ​спробував перебити його той.

— …але якщо вони думають, що можуть просто так це зробити, то я їх розчарую. Нас тут майже десяток проти двох. Бити не будемо, але заступимо вид і поштовхаємо назад до дверей. А ви, Herr Hauptmann, тим часом до чорного виходу…

— Алоїзе, — ​повторив поліціянт, — ​ви зробите дурницю, яка погано закінчиться для всіх.

— Ви також робили дурницю, коли кидалися за мною під кулі, — ​гаряче промовив той.

Вістович узяв його за лікоть.

— Я служу в поліції, мене не можуть просто так замкнути, — ​сказав він. — ​А якщо справді потраплю в біду, то якось дам знати.

— Агов, там! — ​нагадав про себе добродій із Staatspolizei.

— Йду, — ​сказав поліціянт і справді рушив до них, по дорозі беручи з гардероба верхній одяг.

На вулиці, під дощем, наче вірний пес, стояв чорний «Adler».

— Здайте зброю і сідайте в автомобіль, — ​наказав Вістовичу один із типів, смикнувши на себе задні дверцята. Трохи подумавши, той скорився. Дістав із кишені браунінга[40] і простягнув конвоїру. Далі, притримуючи капелюха, пірнув в авто. Коли всі вони вмостилися на прохолодних шкіряних сидіннях, оберкомісар запитав:

— Я маю право дізнатись у чому мене звинувачено.

— Дізнаєтесь на місці.

— Хто видав наказ на арешт?

Конвоїр, що сів поруч, криво всміхнувся.

— Це має значення? — ​мовив він.

— Має, якщо запитую.

— Цісар Карл! — ​озирнувшись, насмішкувато кинув той, який був за кермом.

Обидва агенти голосно зареготали, після чого загудів двигун. Вістович відчував, що з приємністю натовк би цим двом пики, втім, як і в «Боксерському клубі», це було б зараз дурістю. Утішивши себе, що така нагода йому неодмінно випаде, він утупив погляд у вікно, за яким крізь мереживо дощу проглядалися віденські вулиці.

За чверть години авто зупинилось.

— Виходьте, — ​буркнув водій, наче Вістович збирався й далі сидіти у салоні.

Дощ не стихав, а тільки посилювався. «Adler» стояв у просторому внутрішньому дворі, тому зрозуміти, куди саме вони приїхали, арештований не міг. Бюро Staatspolizei мало кілька адрес, більшість з яких трималися у секреті.

— Ласкаво просимо, пане Вістовичу, — ​сказав хтось із агентів і вказав рукою на масивні двері поміж темно-сірих колон. — ​Нам туди…

За дверима починалися сходи вгору. Вони були широкими та брудними. Поруч тягнулася кам’яна балюстрада з гарними опуклими балясинами та гладким парапетом. Кроки трьох пар черевиків звучали лунко, ніби удари тенісними м’ячами. Тхнуло сирістю і застояним тютюновим димом.

Угорі за столиком сидів поліційний фельдфебель[41]. Побачивши прибулих, звівся на ноги й виструнчився перед конвоїрами. Потім знову сів за стіл, щоби вписати у журнал прізвища прибулих.

— Арештованого звати Адам Вістович, — ​коротко додав один із агентів.

Коли той занотував, вони рушили далі. За постом фельдфебеля починався довгий напівтемний коридор із вікном укінці. Вістовича провели до других дверей з написом «Відділ антропометрії та дактилоскопії». Не стукаючи, відчинили й підштовхнули його досередини.

Якийсь миршавий тип, одягнений у брудний халат, копирсався у розгорнутих папках на старому письмовому столі.

— Ось вам новий екземпляр, докторе Бек, — ​сказав той конвоїр, ніби Вістович був річчю. — ​Ми тим часом покуримо на сходах.

Той, кого назвали доктором Беком, лише на мить підняв очі та подивився на прибулих крізь товсті окуляри.

— Ніби у мене тисяча рук, трясця вашій матері, — ​пробурмотів він.

За кілька хвилин, однак, відсунув папери та дістав із шухляди чистого аркуша.

— Назвіть ім’я та прізвище, — ​звернувся він до арештованого.

— Адам Вістович.

— Місце служби.

— Поліція Відня, Іннере-штадт[42].

Доктор знову подивився на нього, цього разу зі здивуванням.

— Поліція?

— Саме так.

— Чин?

— Оберкомісар.

— Якого дідька ви тут? Вбили когось?

Чоловік заперечливо хитнув головою.

— Поки що ні, але бажання переповнює. Наприклад, тих двох на сходах.

Доктор Бек скривив посмішку, вишкіривши два ряди крупних, як у коня, жовтуватих зубів.

— Кожен робить свою роботу, Herr Oberkommissar… — ​по-філософськи сказав він. — ​То яка причина арешту?

— Гадки не маю.

— Що ж, думаю, сьогодні дізнаєтесь… — ​доктор підвівся і рушив до накритого чорним простирадлом фотоапарату на дерев’яній тринозі. — ​Беремось до роботи… Процедура, без сумніву, вам відома. Так званий «бертільйонаж»[43].

Вістовичу було наказано зняти пальто й сісти навпроти об’єктива на вузький незручний стілець. Замість спинки той мав довгий залізний стержень із дерев’яною підставкою для голови. Звісна річ, поліціянт добре знав, як фотографують злочинців. Спершу у профіль, потім в анфас. Позаду нього — ​біле тло зі спеціальними мітками, за якими визначався розмір голови, ширина плечей і безліч інших дрібних антропометричних деталей.

Після знимкування потрібно буде стати під ростомір, далі — ​зазвичай дактилоскопічна[44] процедура. Вістович знав усе до дрібниць, але вперше був на місці злочинців. На місці тих, кого сам відпроваджував на схоже ідіотське крісло під об’єктив поліційного фотоапарата. Від цього він почувався по-дурному, ніби був убраний у чужий одяг, який нестерпно тиснув або висів на ньому, як на опудалі.

Разом із роздратуванням всередині закипала лють, ніби вода у казанку. Він навіть мусив закусити губу, щоб стримати цей гнів усередині. Доктор Бек це, схоже, помітив.

— Не думаю, що треба аж так нервуватися, пане Вістовичу, — ​зазначив він незворушно. — ​Вас навряд чи трактують, як небезпечного злочинця.

— З чого ви це взяли?

— Конвоїри спокійно залишили нас наодинці, не боячись, що ви відірвете мені голову, як дитина гівняній мусі, й утечете через вікно, — ​пояснив той.

Вістович, заради цікавості, визирнув у вкриту дощовими візерунками шибку. Під ними був той самий двір, де залишився службовий «Adler».

— Знаю, ви хочете сказати, що тим двом начхати на мене, а стрибати через вікно — ​це те саме, що самому відбити собі голову м’ясним молотком, та все ж! — ​додав криміналіст.

— Staatspolizei не арештовує абикого, пане докторе.

— Я ж не сказав, що у вас немає проблем, пане Вістовичу. Судячи з усього, ви у них по вуха… — ​чоловік затнувся. — ​Не зважайте, просто хотів трохи розрадити.

— Розрадили. Дякую.

Повернулися двоє агентів. Були в гарному гуморі, наче після доброї гулянки.

— Закінчили, докторе? — ​запитав один із них.

У відповідь той лише кивнув і жестом показав, щоб усі йшли звідси геть.

Вістович та його сторожа знову опинилися на коридорі. Поліціянт відчув, як його підштовхують рукою вперед.

— Куди тепер? — ​запитав він.

— Побачите, добродію. Наразі — ​вперед і сходами нагору.

Поверхом вище був такий самий коридор, проте краще освітлений. За третіми дверима праворуч виявилась вузька почекальня. З-за столу підвелася молода світловолоса секретарка у сірому костюмі. На плечах мала в’язану накидку.

— Пан директор у себе? — ​запитали в неї.

— Так. Дав розпорядження одразу заходити.

— Чудово.

Один з агентів підійшов до дверей навпроти та голосно постукав. Почувши зсередини виразне «Прошу», відчинив їх і встромив голову в кабінет.

— Пане Шобер. Арештований прибув, — ​прозвітував він.

Зачувши знайоме прізвище, Вістович стрепенувся. Шобер керував віденською поліцією, був надзвичайно впливовим політиком, але про його причетність до будь-яких секретних служб комісар досі нічого не знав.

— Ведіть сюди.

Арештованому дали знак заходити.

— Herr Oberkommіssar, мені прикро, що довелося вдатися до таких методів, — ​несподівано почув Вістович одразу після того, як двері за ним зачинились. — ​Сподіваюсь, ви не тримаєте на мене зла.

Прибулий, дещо ошелешений від таких слів, не зміг підібрати жодної відповіді.

— Сідайте, — ​запросив Шобер, вказавши йому на крісло навпроти себе. — ​Пальто й капелюх можете повісити на вішак поруч із моїм одягом.

Вістович кивнув. Звільнивши руки, він мимоволі роззирнувся довкола.

Кабінет Шобера був невеликий, ба навіть тісний. Стіни обшиті деревом, з меблів — ​тільки шафа, креденс і стіл. Єдине вікно виходило на вулицю, але вид закривали гілки платана з поодиноким, пожовклим, мокрим від дощу листям. Арештований досі все ще не знав, у якій частині Відня знаходився.

— Інший ваш кабінет, на Шоттенрінґ[45], значно просторіший, пане директоре, — ​зазначив Вістович, сідаючи у крісло. Після стільця у відділі доктора Бека, воно здавалось йому дуже зручним.

— Маєте рацію, — ​сказав Шобер.

— Не знав про ваш стосунок до Staatspolizei, — ​вирвалось у прибулого.

Шоберу, вочевидь, не хотілося відповідати на цю репліку, тому він пропустив її повз вуха.

— Давно хотів з вами познайомитись ближче, пане Вістовичу, — ​сказав він натомість, — ​щоправда, не за таких обставин. У столиці чули про ваші розслідування, ще коли ви служили у поліції Лемберга. «Wiener Zeitung» писала про справу віденського Упиря, а ще раніше — ​про загадкові вбивства галицьких німфоманок і те, як вам блискуче вдалося спіймати маніяка-психіатра Тофіля, а також про вбивства, які скоював колишній судовий медик, прибічник оптографії, цієї безглуздої теорії, яка стверджувала, що портрет убивці залишається на сітківці ока жертви, як на фотопластинці, тому він виколював своїм жертвам очі. Моторошна історія! Цей псевдонауковець уникнув би покарання, якби до діла не взялися ви! Пригадую, цю справу я навіть розбирав на лекції зі своїми студентами-криміналістами. Ще до війни…

Менш за все Вістович сподівався, що після арешту його привезуть кудись, де він слухатиме похвалу від начальства. Утім, ніде правди діти, йому таки було приємно, хоч і йшлося про справи, які він розслідував понад десяток років тому.

— І тому уявіть моє здивування й одночасно мою радість, коли сам міністр рекомендував мені вас! Спочатку для роботи у Рудольфсгаймі[46], а потім і в Іннере-штадті, — ​продовжив Шобер.

Вістович уважніше придивився до співрозмовника. Куди той, в біса, хилить? І що насправді хоче сказати?

— Колишній міністр, — ​уточнив комісар.

— У вісімнадцятому році ще ні.

Нависла коротка пауза.

— Дозволите закурити? — ​запитав Вістович. І раптом усвідомив, що йому вже безглуздо нервуватися. Він приблизно у такій же ситуації, як рибина у сіті, становище якої нітрохи не покращиться, навіть коли вона битиме хвостом.

— Так, звісно, — ​дозволив Шобер. — ​Я й сам з приємністю складу вам компанію.

Кілька секунд курці клацали кожен своєю запальничкою і втягували в легені гіркуватий дим. Його темно-сині стрічки звилися довкола їхніх облич, мовби прозорі змії.

— Колись у Лемберзі я зробив послугу тодішньому міністру поліції, яку він не забув навіть після війни. Знайшов деякі папери, які могли серйозно вдарити по його репутації, — ​сказав Вістович. — ​Мене заарештовано через це, пане Шобер? Секретній службі треба знати більше про мої зв’язки з колишніми урядовцями?

— Не через це, пане оберкомісаре.

— Тоді через що?

Директор підвівся і підійшов до вікна. Якусь мить він розглядав гілки платана, ніби ті видались йому несподівано цікавими.

— Одразу дві держави вимагають видати вас. Одна офіційно, інша — ​неофіційно, — ​промовив Шобер, не озираючись. — ​Думаю, ви здогадалися, що йдеться про Польщу і Радянську Росію.

Цигарка помандрувала до його рота для нової затяжки. Директор ненадовго замовк, щоб дати трохи часу на роздуми чи то собі, чи то Вістовичу.

— Мене цікавить причина. Що ви такого зробили, пане оберкомісаре? — ​прозвучало врешті запитання.

— Гадки не маю.

— Не брешіть! — ​Шобер повернувся до співрозмовника.

— Тоді й ви скажіть, хто із них отримає мою голову? — ​різко промовив арештований.

— Ще не вирішено, Вістовичу.

— Отже, можливість захистити громадянина Австрії навіть не розглядається?

Шобер важко зітхнув.

— Ви знаєте, в якому становищі Республіка. На нас тиснуть зусібіч. Ми платимо драконівські репарації. Будь-який конфлікт, навіть найменший, може стати іскрою, з якої розгориться нова пожежа.

— Але ж конфлікту й так не минути, — ​Вістович скривив гірку посмішку. — ​Ви ж не можете видати мене одночасно двом державам. Хтось, урешті-решт, буде незадоволений.

— Саме тому мені й потрібно почути вашу розповідь… — ​вирвалось у Шобера.

Він прикусив язика і повернувся за стіл.

— …щоб вирішити, кому віддати, — ​доповнив за нього Вістович. — ​Австрійська дипломатія завжди славилась своїм гуманізмом. Слухайте, а може, мене розрубати навпіл, як свинячу тушу?

Директор сердито ляснув двома долонями по столі.

— Трясця, Вістовичу! Вам не спадало на думку, що я можу шукати спосіб врятувати вас? І саме для цього, сучий ви сину, мені й потрібна ваша розповідь! Усе до дрібниць! До найменших деталей…

Він раптом почервонів і, тримаючись за стіл, повільно опустився у крісло. Дихання його стало важким, як у бігуна після довгої дистанції. Вістович підхопився на ноги. Подумки він вже намагався уявити, що робитиме, якщо його начальник просто зараз вріже дуба. До всіх його «приємностей» бракувало ще цієї…

Утім Шобер знаком показав, що все гаразд. Різко потягнув до себе шухляду і дістав звідти маленьку пляшечку з ліками. Відкрутив кришку і різко ковтнув рідину. Десь за пів хвилини йому стало краще.

— Серце, — ​видихнув директор, ховаючи ліки назад у шухляду. — ​Дає про себе знати, коли нервуюсь.

— Даруйте, не хотів до такого спричинитись, — ​перепросив арештований.

— Пусте.

Шобер витягнув хустинку і витер нею чоло.

— Починайте свою розповідь, Herr Oberkommissar, — ​сказав він підлеглому.

— Це займе багато часу, пане директоре.

— Час у нас є. Принаймні поки що… Почніть, мабуть, з того, коли ви стали агентом імперської контррозвідки. Не дивуйтесь, мені це відомо… Отже, все почалося перед війною? Десь у тринадцятому році?

Вістович запалив другу цигарку. Кілька секунд збирав до купи думки у голові, а тоді промовив:

— Значно раніше, пане Шобере… Навесні 1907-го.