300 миль на схід

III

Найбільше ми шкодуємо за тим, що втратили назавжди.

Найдужче хочеться повернутися до міста, чия бруківка пам’ятає усі наші кроки. І кроки людей, яких ми любили.

Спогади бувають болючими, але вони — ​єдиний мій зв’язок із Лембергом. Містом, де на мене більше ніхто не чекає.

Чорт забирай, як же я постарів і яким став сентиментальним… А тоді був зовсім інакшою людиною.

В 1907 році я служив у лемберзькій поліції та мав чин комісара. Вже кілька років чекав на підвищення, та попри обіцянки начальства, починав розуміти, що підвищать мене тоді, коли рак на горі свисне. За всю історію львівської поліції до чину надкомісара не авансував жодний русин, і керівництво не збиралося робити для мене винятку. Попри те, що свою роботу я виконував на совість.

За іронією долі, директор лемберзької поліції, Вільгельм Шехтель, австрієць, родом із Зальцбурга, від якого залежала моя кар’єра, також віддавна мріяв про підвищення. Точніше, мріяв одного дня спакувати валізи та поїхати з цього міста куди-небудь убік рідної Австрії. Утім, у Відні не помічали його розпачливих прохань, листів і рапортів. У міністерстві не планували переводити його деінде. А не щастило йому, не щастило й мені.

Шехтель, однак, не був поганою людиною. Інколи, коли справи у поліції йшли добре, ввечері, після важкого, але успішного дня, директор міг зайти до кабінету, який ми ділили з моїм помічником, ад’юнктом Самковським, дістати з-під поли піджака пляшку десятирічної житньої «Балабанівки» і загорнену в щільний папір добру шинку з масарського складу Йозефа Лінтнера.

Розливаючи випивку по чарках, директор піднесено говорив, що ми троє уособлюємо тут Ґаліцію. Самковський — ​поляк, він — ​австрієць і я — ​русин. Бракувало хіба що доктора Фельнера, нашого судового медика, який був євреєм і більшість часу просиджував у своєму «Царстві Аїда» — ​у мертвецькій на вулиці Пекарській. Коли випадала нагода, він долучався до товариства і своєю присутністю доповнював картину нашого благословенного краю, яку змальовував Шехтель.

Зазвичай я не поспішав додому. Після того, як пішла Анна, у моєму помешканні на Вірменській мене чекала тільки порожнеча. Вечори, навіть пізні, були нестерпно довгими та нудними. Я вбивав час випивкою і книжками. Мені навіть подобалося, як швидко перед очима з’являються нові обкладинки та нові етикетки, але цього виявилось замало.

По щирості, ми ніколи не були щасливими з Анною, хоча прожили разом багато років. Вона, колись юна і талановита акторка театру Скарбека[47], вийшла заміж за молодого, випускника Віденської військової академії, але й гадки не мала, що той будуватиме кар’єру не в армії, а в поліції. Я ж виявився неготовим до її подвійного життя. Повертаючись додому, вона думками залишалась на сцені. А обіймаючи мене, здавалось, от‑от назве чужим іменем. Я здогадувався про її інтрижки й романси на стороні, але мовчав, добре знаючи, як сильно мене самого змінила поліційна служба. Я став нервовим і брутальним, мало чим відрізнявся від різноманітних делінквентів, убивць, ґвалтівників і грабіжників, з якими мав справу кожного дня. Пробачаючи їй, хотів тим самим заслужити пробачення собі.

Утім, Анна не збиралась марнувати життя на грубіяна-чоловіка, тому щойно отримала запрошення до Берлінського театру, не зволікала ні хвилини. Мені лишила тільки записку, в якій просила не розшукувати її та, за нагоди, відправити їй решту гардеробу, який вона не встигла прихопити. Адресу обіцяла повідомити пізніше.

Я не шукав її. Лишився сам зі щоденними книжками й алкоголем. Проте за якийсь час мені її страшенно забракло. Я заходив у спальню і брав до рук її речі. Деякі з них досі зберігали запах її тіла і парфумів. Мені згадувалось, що попри все, Анна була чудовою коханкою. Хоча, мабуть, лише тому, що на моєму місці уявляла когось іншого.

Згодом у моєму житті з’явилася Бейла. Чорнява єврейська красуня. Розумниця з витонченими шляхетними манерами. Це їй я завдячую тим, що не скотився на самісіньке дно. І саме перед нею винний найбільше… Залишається лише сподіватись, що вона зуміла мені пробачити. Або пробачить колись. Але про це згодом.

П’ятницю 3 травня я пам’ятаю так, ніби це було вчора. Ми з Самковським ще були у кабінеті, але вже прощалися до понеділка, коли ж черговий фельдфебель приніс мені записку, запечатану в невеликий сірий конверт, на якому було виведено лише моє прізвище.

Самковський кудись поспішав, тому махнув мені на прощання рукою і поспіхом вийшов. Я ж, передчуваючи недобре, заходився шукати канцелярського ножа, щоб відкрити послання. Записки мені іноді надсилала Бейла, але точно не цього разу. Вчора я провів її на потяг до Трускавця, де вона збиралася пробути до кінця наступного тижня.

Розкривши врешті конверта, я витягнув коротку за змістом записку без підпису: «Запрошую сьогодні на партію в шахи. «Атляс»[48], о восьмій». Передчуття мої цілковито справдились. Запросити мене на гру до ресторації у п’ятницю ввечері міг лише один сучий син — ​полковник Редль. Цього типа я знав давно і відчував до нього лише глибоку і щиру відразу, не сумніваючись, утім, у взаємності.

Альфред Редль був очільником галицького відділу Evidenzbüro, яке займалося у Львові переважно російськими шпигами. І варто зазначити, що завдяки близькості від кордону роботи контррозвідці вистачало. Кілька разів наші з Редлем дороги перетиналися, і щоразу все закінчувалось тим, що я ладен був його пристрілити. У Бюро зазвичай хотіли виконати яку-небудь брудну роботу моїми руками, а результат представити керівництву у столиці як власний. Таким чином я розшукав для них убивцю провіденського депутата Галицького сейму, бо під тиском військових, мені доручив цю справу Шехтель, розкрив цілий телеграфний канал, який хитромудро передавав дані з балтійських військових портів через Позен і Лемберг одразу за Збруч (цим я добряче пошив Бюро у дурні, бо шпигуни діяли у них під самісіньким носом), а рік перед тим допоміг переправити в Росію золото, призначене тамтешнім революціонерам.

Редль знав про мої труднощі з поліційною кар’єрою і кілька разів пропонував перейти на службу до нього. Я щоразу відмовлявся, бо, по-перше, мав на нього зуб і не хотів бачити своїм шефом, по-друге, це означало б мій вступ до армії. Багато років тому, закінчивши на догоду батькові військову академію, я зняв мундир і більше не вдягнув його жодного разу. Армія, з її ідіотичною муштрою, підлабузництвом до зверхників і сліпою покорою старшому за званням, була мені осоружною.

З полковником нас, як не прикро, пов’язувала ще одна спільна таємниця: ми з ним виявились клієнтами одного банку в Берні. Причому кожному з нас було відомо, звідки гроші в іншого. Свої я отримав колись як гонорар за слідство у Пруссії. І на додачу, мені дозволили перевести їх у Швейцарію, не сплативши ані пфеніга[49] податку. Редль отримував прибуток, працюючи на приватні шпигунські агенції, не раз при цьому маючи справу з інформацією, пов’язаною з державною безпекою Австро-Угорщини. Цей чоловік ходив по лезу ножа і не раз, мабуть, був за крок до розстрілу.

Ми обидвоє мовчали, ненавидячи один одного і потайки бажаючи один одному наглої смерті. І справді, якби хтось із нас простягнув ноги, іншому жилося би значно легше.

Написавши мені запрошення до гри у шахи й не додавши підпису, Редль знав, що я відразу збагну від кого воно. Якось ми вже мали з ним партію в «Атлясі». Здається, перед Різдвом 1905-го, власне, після мого «прусського» розслідування. Пригадую, я грав за білих, і ми тоді не закінчили.

Зайве говорити, як сильно мені не хотілося йти на зустріч, але я добре розумів, що ігнорувати полковника не варто. Занадто велику владу він мав. Крім того, через дурницю не марнував би часу. Причина мусила бути справді поважна.

Я зайшов до «Атлясу» рівно о восьмій. Полковника побачив одразу. Зрештою, мені відомо було, яке місце у кав’ярні він собі вибере: столик ліворуч від дверей біля вікна. Звідти добре видно вхід і значну частину зали. Через вікно, за потреби, можна спостерігати за перехожими на площі, самому при цьому ховаючись за фіранкою.

Редль був одягнений у цивільне: світло-сірий двобортний піджак, поверх сорочки з високим комірцем і широкою краваткою. Поруч, на підвіконні, лежав його мелонік[50]. Я наблизився і, сухо привітавшись, сів навпроти нього.

— Ви не в гуморі, комісаре? — ​запитав він із удаваною байдужістю.

— Чому ж? Я щасливий провести з вами вечір п’ятниці, полковнику, — ​сказав я з отрутою в голосі.

Його тонкі губи скривились у посмішку, і короткі вусики підстрибнули. Очі, і так не надто виразні, зменшились до щілинок.

Редлю, як і мені, було за сорок. Волосся він мав темне, підстрижене коротко, по-армійському. Щоки з моменту нашої останньої зустрічі дещо округлились. Видно, жилося йому незле.

— Не треба іронізувати, — ​зазначив він. — ​Я заберу у вас рівно стільки часу, скільки ви будете готові мені присвятити.

Підійшов кельнер із шахівницею в руках. Коли він поставив її перед нами, я з подивом побачив там нашу незавершену попереднього разу партію.

— Сподіваюся, точно все пригадав, — ​не без гордощів сказав полковник. — ​Перевірте, пане Вістовичу.

— На жаль, у мене не така чудова пам’ять, — ​мусив визнати я.

— Тоді не маєте вибору.

— Чи панство зичить собі чогось? — ​нагадав про себе кельнер.

— Мені чарку алашу[51], — ​перший замовив Редль.

— Мені «Бернардинської»[52], — ​сказав я.

Офіціант кивнув і рушив до шинкваса.

— Ніхто з нас не став абстинентом із часу останньої зустрічі, — ​пожартував полковник.

— Ніколи не довіряв непитущим. Людина, яка свідомо позбавляє себе задоволення від випивки, ненавидить усе найкраще в цьому світі та здатна на страшні речі, — ​докинув я. — ​Більшість маніяків, з якими мені доводилось мати справу, були абстинентами.

Ми закурили, і я придивився до фігур на шахівниці, потроху пригадуючи давню партію.

— Здається, мій хід…

— Саме так, комісаре.

Якусь мить я і Редль сиділи мовчки, зосередившись на грі, ніби й справді прийшли сюди тільки для того, щоб завершити шахову дуель. Насправді ж чекали, коли кельнер принесе замовлення, а точніше — ​коли той піде і не наближатиметься якийсь час до нашого столика. Імовірність того, що йому заманеться підслухати нашу розмову була невелика, проте і зайва обережність, як відомо, ніколи не шкодить.

Нарешті випивка опинилася поряд із шахами на столі, і Редль зміг перейти до діла:

— Справи з кар’єрою в поліції йдуть гівняно, еге ж, Вістовичу? — ​почав він.

Я сердито відвернув погляд спершу до вікна, а потім перевів його на свій черевик, що визирав з-під столу. Той був не начищений і взагалі знав кращі часи. Давно треба було купити інше взуття.

— Ви про це збиралися поговорити, полковнику? — ​у кінці важкого тижня навіть не хотілося стримувати роздратування.

— Не зовсім, — ​Редль підніс чарку до рота і відпив. — ​Маю для вас роботу, комісаре.

Я підвівся й насадив на голову капелюха.

— На все добре, — ​кинув йому без зайвої церемонії.

— Я б, на вашому місці, дослухав до кінця, — ​незворушно зазначив той.

— Назвіть хоча б одну причину, через яку я мушу затриматись тут бодай на мить.

— Їх дві: перша — ​це випивка, яку ви замовили.

Продовжуючи стояти, я вихилив одним духом свою горілку і поклав поруч пів крони.

— А друга?

— А друга — ​це Бейла Цайсель. Приваблива єврейка, яку ви чудово знаєте. І з якою вас пов’язують дещо аморальні, проте досить романтичні стосунки…

Я важко опустився на стілець. Авжеж, годі було знайти вагомішої причини.

— Знав, що у HK — Stelle всі ви покидьки, — ​вирвалось у мене.

Редль задоволено усміхнувся, ніби це був неабиякий комплімент.

— Що ж, комісаре, тепер ви принаймні уважно мене вислухаєте.

Він запалив папіросу, глибоко затягнувся і видихнув струмінь диму. Я мимоволі приглянувся до його правиці. З насторогою, ніби замість цигарки, той тримав зброю. Проте крізь синю пелену диму я бачив лише довгі випещені пальці з доглянутими нігтями. Вказівний і середній стискали цигарку, безіменний мав на собі коштовний сигнет. Через усю тильну частину долоні тягнувся тонкий шрам — ​найпевніше від рани, яку колись було завдано флоретом або легкою шаблею. Я без труднощів міг уявити цього довготелесого і гнучкого чоловіка на дуелі в білій сорочці, завмерлого у фехтувальній стійці зі зброєю напоготові. Редль був скурвисином, але не боягузом.

— Майже рік ми стежимо за таким собі Едмундом Лібанським, — ​продовжив полковник. — ​Це інженер-авіатор, підприємець, а до всього — ​сраний соціаліст. Лібанський — ​не справжнє його прізвище, він вихрещений єврей з роду Моншайнів.

Редль говорив, притишивши голос, а його погляд блукав по кав’ярні. Точніше, говорячи, він обмацував очима присутніх, перевіряючи, чи ніхто з них до нас не дослухався.

— Руку готовий дати на відсіч, що Лібанський шпигує для Росії. Кілька разів він отримував щедрі грошові перекази з Києва. Причому вони надходили не сюди, не до Львова, а до Дрогобича і двічі до Самбора.

Він помовчав, подивившись врешті на мене, мовби хотів переконатися, що сказане до мене дійшло.

— То чому ви просто його не заарештуєте? — ​запитав я.

— І що тоді? Він знана і впливова особа, має чималий авторитет в академічних і політичних колах, до того ж чоловік небідний. Якщо дійде до суду, то його захищатимуть найкращі меценаси, а наших доказів може виявитись замало… Ми тільки змарнуємо сили та втратимо купу часу. Значно більше користі з цього суб’єкта нам буде, якщо продовжимо стеження, не виказуючи себе. Крім того, я маю вагомі підстави думати, що звичайним шпигунством його діяльність не обмежується…

— А до чого тут Бейла? — ​моє запитання прозвучало надто голосно, і полковник знаком показав не горланити.

— Не спішіть поперед батька в пекло, комісаре. Дайте договорити… Час від часу пан інженер читає публічні лекції. Відвідати їх може кожен охочий, хто витримає довгі години монотонного варнякання лектора про перспективи авіації, і навіть пасажирської, та про ймовірність польоту людини чортзна-куди вгору. На Місяць або й вище. Але іноді Лібанський збирає однодумців таємно. Це нечисленне витравне товариство, яке складається заледве з п’яти осіб, засідає найчастіше у нього вдома на Баторія[53], проте іноді вони винаймають люкс у «Ґранді» або й узагалі їдуть із Лемберга. Найчастіше — ​до Дрогобича або до Трускавця. Про що вони говорять на цих зібраннях, ми не знаємо, але, думаю, йдеться там також про науку.

— Про науку? — ​перепитав я.

— Так. Про його бісові літальні машини, які можуть служити ворогові. Не забувайте, зрештою, хто платить панові інженеру.

Полковник загасив у попільничці недопалок. Мені також страшенно захотілося курити, але я стримався. Здавалось, якщо зараз потягнуся за своїм портсигаром у кишені, то ризикую недочути найважливішого.

— Оскільки ми дізналися про ці таємні лекції відносно недавно, то, крім самого Едмунда Лібанського, імен інших учасників достеменно не знаємо, — ​сказав Редль. — ​Хоча, що я кажу… Одне з них відоме.

Він втупив у мене сповнений насмішкуватості погляд.

— Ваша Бейла, пане Вістовичу, належить до найближчого оточення пана конспіратора. І про це я хотів би поговорити з вами детальніше.

— Звідки у вас така певність щодо Бейли? — ​нервово запитав я.

— Важко помилитися, якщо вона серед них — ​єдина жінка. Крім того, та, яку ми й так давно тримаємо на оці, — ​незворушно відповів полковник. — ​Не подумайте лихого, комісаре. Мені вона потрібна тільки, щоби дістатися до вас. Так, як потрібний ключ, аби відімкнути непробивну скриню.

Редль одним ковтком допив свій алаш, мовби нагороджуючи себе таким чином за вдало викладені факти. Я запалив цигарку і спробував краще зосередитись, відігнавши емоції геть. До нас невдовзі навідався кельнер і запропонував поповнити чарки. Полковник, не цікавлячись моєю думкою, одразу погодився. За якийсь час поруч із шахівницею знову з’явилася випивка. Мій келишок «Бернардинської» був спітнілий від зимної горілки і приємно милував око. Я незчувся, як випив її одразу всю. Дивно, але замість того, щоб бодай трохи сп’яніти, я почувався тепер тверезішим, ніж тоді, коли сюди зайшов.

— Словом, комісаре, пропоную вам вибрати, — ​повернувся до розмови Редль, перед тим знову оглянувши залу, — ​або ми заарештовуємо вашу єврейку й усе в неї випитуємо. Або…

Він затягнув нестерпно довгу паузу, і я ладен був за це вчепитися йому в горлянку, мов розлючений пес.

— …або? — ​підігнав його.

— Або ви нам допоможете з цією справою, — ​закінчив Редль.

— Яким чином?

— Думаю, ви самі згоджуєтесь: спочатку вивідайте про Лібанського все, що можливо, у своєї пасії, а далі розпочніть стежити за ним. Звісно, можете робити одночасно перше і друге, але в підсумку я хочу, щоб ви добули мені стільки незаперечних доказів шпигунської діяльності цього засранця, щоб його меценаси не мали потім на суді жодного шансу. Ніхто в Лемберзі не впорається з такою роботою краще ніж ви.

Розуміючи, що не мушу відповідати одразу, я не поспішав. Зручніше вмостився на своєму стільці, загасив недопалок і запалив наступну цигарку. Потім перевів погляд на шахівницю, вдаючи, ніби й справді обдумую наступний хід. Втім, я добре знав, що ситуація на дошці така ж паскудна, як і поза нею. Білі програвали чорним, я програвав полковнику. Хотілося ще випивки, проте варто було стриматись. Принаймні поки що.

— Думаю, ви маєте додаткові запитання, пане Вістовичу, — ​озвався Редль. — ​Ба більше, два з них можу навіть вгадати.

Я відвів погляд від шахів і мовчки подивився на нього. Полковник продовжив:

— Найперше вам цікаво, як ви будете поєднувати з цією справою свої поліційні обов’язки. Чи не так?

— Так.

— Можете на якийсь час про них забути. З вашим шефом я домовлюся сам. Вже відсьогодні, якщо хочете, матимете лише одне завдання — ​повністю зосередитись на Лібанському.

— Красно дякую.

— А ще, певен, вас цікавлять гроші.

— Яка проникливість, полковнику! — ​іронічно зауважив я.

— Вам і далі платитимуть у поліції. Крім того, з цього моменту ви будете отримувати ще й платню в Evidenzbüro, — ​сказав він абсолютно сухим канцелярським тоном.

Я сіпнувся, ніби мене раптово вкололи голкою.

— Яку ще платню?

— Гаразд, якщо відмовляєтесь, то й ми не проти заощадити…

— Стривайте, чорт забирай! Поясніть до пуття, на якій підставі мені будуть платити?

— Ми зазвичай винагороджуємо своїх агентів, комісаре. Досвід показує, що з грішми у кишені вони працюють краще, ніж на дурняк.

— Отже, я тепер агент Evidenzbüro?

— Чекаєте привітань? Ну що ж, вітаю!..

— Ідіть до дідька, полковнику! Ми не домовлялися, що мене буде зачислено у штат.

Редль скривив посмішку, яка, втім, була радше схожа на звіриний вищир.

— Бачу, я вибрав не той шлях і не ту методу, — ​стомлено промовив він. — ​Легше нам буде дістатися до Лібанського через Бейлу.

Тепер уже він дістав із кишені якусь купюру і вдав, що збирається йти. Я знав, що цей хитрий лис блефує, але все одно стримав його.

— Чекайте.

Редль завмер.

— Добре, хай буде по-вашому. Вважатимемо, що ви мене завербували.

— Я волів би послуговуватися іншим визначенням. Скажімо, «схилив до співпраці». І, знаючи деякі ваші побоювання, Вістовичу, хочу одразу запевнити, що з армією ви нічого спільного не матимете. Для вас передбачено роль виключно цивільного конфідента.

На цих словах він простягнув мені руку. Зціпивши зуби, я її потиснув, і з цього моменту почалась моя робота на імперську секретну службу.

Далі Редль продовжив трохи інакшим, вже не настільки діловим, а радше змовницьким тоном:

— Під столом невеликий шкіряний портфель. У ньому копії паперів та світлин, які у нас підшиті до «Справи авіатора». Це вам допоможе.

Я обережно зиркнув униз, хоч і не сумнівався у його словах. Брудно-рудого кольору портфель і справді був майже біля моїх ніг і нагадував пса, який чекав там подачки зі столу. Хто-небудь сторонній не зміг би сказати впевнено, кому ця річ належить, мені чи полковнику, тож і забрати її зі собою міг будь-хто з нас.

Мені спало на думку, що Редль, попри впевнену поведінку, все ж когось побоюється. Хоча, може, це був і не страх, а просто професійна обережність. Бо навіть я знав, що наше місто кишить росіянами, різного ґатунку шпигунами та терористами, а також місцевими радикальними москвофілами, які мають очі та вуха у найнесподіваніших місцях, як‑от в урядових установах чи у банках. А що вже говорити про звичайну кав’ярню на площі Ринок.

— Тільки затямте, комісаре, загубити ці документи — ​означає самому собі стрілити у голову, — ​додав він.

Я не відповів. Востаннє глянувши на шахівницю, де моє становище і далі залишалося жалюгідним, і ніякого порятунку для білих не було, я взяв із-під столу портфель і підвівся.

Після короткого прощання полковник докинув мені вслід, що партію ми коли-небудь закінчимо. Я не сумнівався і навіть уявив, як під час наступної зустрічі він безпомилково розставляє на дошці фігури, й мої поневіряння продовжуються. Хотів би я знати, за що Господь обдарував Редля такою феноменальною пам’яттю на додачу до шахового таланту і життєвої вдачі.

На вулиці, попри теплий весняний вечір, мене пройняли дрижаки. Випивка, яка зазвичай заспокоювала, тепер, здавалось, навпаки роз’їдала мої нерви, і думки летіли геть із голови, мов бджолиний рій.

Я сердився на Бейлу і водночас за неї хвилювався. Намагався вирішити, як діяти далі: зізнатися їй у всьому, розповісти, в яку халепу втрапив, чи таємно вивідувати у неї те, що потрібно Редлю? І чи дотримає він слова? Чи справді їй дадуть спокій, якщо я візьмуся за цю роботу?

За мить я спохопився, що стою на місці, поруч із таким самим нерухомим кам’яним Адонісом, чия фігура прикрашала фонтан на розі площі Ринок. У ногах античного героя лежала туша вбитого кабана, і я щиро в душі побажав, щоб цим кабаном був полковник Альфред Редль.

До мого помешкання на Вірменській звідси було заледве кілька хвилин неспішної ходи, і я справді рушив, ніби прогулюючись. Не поспішав із двох причин: по-перше, все ще розмірковував над своїм гівняним становищем і намагався вжитися у роль агента імперської розвідки, а по-друге, хотілося довше подихати вологим весняним повітрям, яке приємно заспокоювало розпечені тютюновим димом легені. Курив я сьогодні цілий день, починаючи від першої вранішньої цигарки натщесерце, потім під час наради у шефа, який істеричним голосом зачитував нові постанови Намісництва[54], під час двох допитів, аби заспокоїтись і не розтовкти пики ґвалтівникові й злодієві, під час обіду в кав’ярні Шнайдера і під час поїздки на Замарстинів, де зустрічався із поліційними конфідентами. Кожного дня я смалив, як добрячий локомотив, який мусить пахкотіти, щоби не вибухнули його котли. Подейкують, що куріння шкодить, але це брехня. Інакше я б давно врізав дуба.

Було невтямки, як ця пізня весна могла відчуватися тут, посеред кам’яного міста. З його сопухами, які сочилися зі старих підворіть, та аромати, що линули з відчинених кав’ярень і крамниць. Я радо прогулявся би зараз де-небудь між деревами замість того, щоби скніти вдома. І навіть почав згадувати, які місця у Львові найкраще пасують для прогулянок. Найперше — ​це, ясна річ, Стрийський парк, наймальовничіший і найбільший з усіх, площею понад 80 морґів[55]. Туди можна вибратись на цілих пів дня і нескінченно блукати хвилястими алеями, краями глибоких ярів та узвишшями пагорбів. До нього, втім, далеченько. Значно ближче було до старовинного Єзуїтського саду[56], який починався одразу навпроти Галицького сейму. На відміну від Стрийського парку тут завжди було людно і гамірно. Алеями сновигали торговці льодяниками, шоколадом і печивом, довгі «колєйки»[57] тягнулись до яток із льодами[58], вареними сосисками та марунами[59].

Під куполом паркової ротонди, який тримався на декількох доричних колонах, частенько вигравав оркестр пожежної команди. Мене завжди дратував цей велелюдний вертеп, а от моя колишня дружина обожнювала там бувати. Не тому, що так сильно любила прогулянки й розваги просто неба, а тому, що тішилась, коли її впізнавали. Красуня Анна Каліш, знаменита галицька акторка, обожнювала славу в усіх її проявах: коли після вистави, збуджені й захоплені адоратори надсилали їй у гримерку велетенські букети квітів та коштовні презенти, і коли її талант вихваляли газети, чи коли на парковій алеї люди раптом завмирали, чоловіки знімали капелюхи й усміхалися їй, а жінки метали в її бік сердиті погляди-блискавки.

Окрім цих двох парків, були ще й інші. Скажімо, Високий Замок, який височів на однойменній горі, звідкіля вдень відкривався прегарний вид на місто. І де, за жодних обставин, я не радив би вештатись вночі. Ця місцина належала до так званої ІІІ дільниці Жовківського передмістя, і кожний ранок тамтешньої експозитури поліції у невеликому будинку на вулиці Об’їзній починався з перерахунку трупів, знайдених на Високому Замку з першими променями сонця.

Те саме стосується і парку біля Личаківської рогатки[60]. Хоча ні, там небезпечно не лише вночі, але й за дня. Особливо, коли на поближньому стадіоні «Сокіл» відбувається гра в копаний м’яч. Глядачі-вболівальники з ворожих таборів нерідко сходяться навкулачки. А що поліція тоді жене їх до дідька зі стадіону, то продовжують вони протиборство у парку. Нерідко справа завершувалась не лише вибитими зубами чи зламаними ребрами, але і ножовими пораненнями.

Я, однак, міг би пройти ще сотню-другу метрів, минувши Домініканський собор, і вийти до Губернаторських Валів, де навпроти будівлі Намісництва було розбито гарний сквер із тінистими кленами і платанами, або далі, попри костел кармелітів, дістатись на вулицю Куркову[61], а звідти до Міської стрільниці — ​колись тут вправлялося зі зброєю Стрілецьке братство. Утім, у теперішні часи братчики змінили карабіни та револьвери на сталеві пера й авторучки, замість пороху і куль мали атрамент[62] і папір, а замість стрільбищ — ​сиділи у теплих кабінетах, прицілюючись поглядом хіба що у підлеглих. Братство перетворилося на панський клуб багатих і впливових львівських достойників. Парком своїм, на щастя для містян, вони й далі опікувались. Їхні слуги на совість дбали про старезні липи й осики, висаджували свіжі квіти на клумбах, посипали рінню прогулянкові доріжки, чистили та підфарбовували пам’ятник Яну ІІІ[63].

До Стрільниці я дістався би за якихось десять хвилин, але все ж, пройшовши вздовж короткої Домініканської вулиці[64], біля ресторації «Морське око» повернув ліворуч і подався убік Вірменської. Згадалося, що маю при собі важливий портфель, з яким краще не вештатись.

За спиною раптом почувся гучний юнацький сміх. Я озирнувся і побачив двох гімназистів, один з яких, указуючи пальцем на стіни кам’яниці, у партері якої була ресторація, голосно розповідав другові про сороміцькі барельєфи, які містилися просто над головами тих, хто сиділи на літній терасі «Морського ока».

— А тут, пане шановний, прошу звернути увагу на ось цього моцного мужа, що напівлежить-напівсидить, — ​говорив гімназист, вдаючи провідника. — ​Ми бачимо, як своєю могутньою лівицею він стиснув дещо… кхм… трохи нижче живота, поглядаючи при цьому вбік оголеної діви на сусідньому барельєфі…

Його товариш пирснув зі сміху, розчервонівшись при цьому, як варений рак. Очевидно, був нетутешній і ровесник-львів’янин таки справді знайомив його з містом. Тільки по-своєму, по-гімназійному.

— А що заняття се — ​страшний гріх, — ​продовжив той, — ​то згодом бачимо і неминучу кару: могутній птах дзьобом відриває йому «забавку»…

— Ану геть звідси, лайдаки! — ​гаркнув на них оберкельнер, вискочивши на вулицю, як розсерджений пес.

Хлопці кинулись навтьоки, регочучи від душі, і невдовзі зникли десь за рогом Бляхарської[65]. Однак відвідувачі все ж із насторогою зводили очі догори, мовби і справді побоюючись, що над ними дійсно відбувалося щось вкрай аморальне.

Я добре знав ці барельєфи на Домініканській, 4. Зрештою, жив неподалік. На першому з них насправді зображено напівлежачого Геракла, тільки тримає він у лівій руці золоте яблуко Гесперид[66], яке, втім, варто визнати, не надто помітне для спостерігача знизу. А от у сцені покарання — ​Прометей, якому орел вириває печінку. Заледве чи міг скульптор передбачити таке викривлене трактування своїх творів. Однак біля них реготало вже не одне покоління гімназистів.

У той час, як назовні тільки спадали сутінки, у моєму помешканні вже було темно, мов у кротячій норі. Я намацав умикач світла, проте він тільки марно клацнув у темряві. Нічого дивного, через ремонт електровні на Пелчинській[67] сьогодні ледь не щогодини у місті зупинялись трамваї. Місто вже рік обіцяє збудувати нову десь поруч Стрийського парку, але далі розмов справа не йде. Вочевидь, через колосальну вартість такого проєкту, яка сягає 10 мільйонів крон. Так принаймні писали у газетах.

Я сердито вилаявся, знаючи, що струм у моєму помешканні з’явиться не раніше понеділка, а то й вівторка. Потім запалив гасову лампу і, сівши за свій стіл, узявся переглядати матеріали, які були у портфелі.

На десятку друкованих аркушів була біографія. Вказувалось, що Едмунд Лібанський народився у Кракові 1862 року. Вихрещений єврей. Студіював інженерну справу у Львівській політехніці. Належить до «Галицького політехнічного товариства», що знаходиться на вулиці Зиморовича[68]… Проживає на Баторія. З дружиною розлучився, дітей не має.

Окремо були скріплені кілька жандармських звітів про його відвідування львівських соціалістичних зібрань. Місце, час, тривалість… Далі нарешті рапорти про засідання його власного «таємного товариства», про яке говорив Редль. Побачивши серед інших ім’я Бейли, я відчув, як мене кинуло в піт. У кімнаті було сиро й прохолодно, але мені довелося зняти маринарку і розстебнути комір сорочки. Здавалось, тільки тепер я по-справжньому повірив у те, що полковник говорив правду, хоча підстав сумніватися у його словах не мав від початку. І лише зараз відчув, що ми з Бейлою у нього на гачку.

Мені страшенно захотілося випити. Ті дві чарки «Бернардинської» в «Атлясі» тільки роздразнили моє нутро. Крім того, не завадило б і повечеряти. Та найперше — ​варто вирішити, де заховати документи. Я згріб їх зі столу і, поклавши назад у портфель, застебнув його на дві масивні клямри. Потім підвівся і роззирнувся по кімнаті. У мене не було сейфа чи бодай потаємного місця, де можна було б зберігати важливі папери. Вдома я ніколи не тримав великої суми грошей або коштовності. Зброя, мій особистий семизарядний браунінг, завжди був у кобурі під рукою і також не потребував особливого сховку.

Тільки у сусідній кімнаті стояла стара вогнетривка шафа, яка належала ще попередньому власнику помешкання, банкіру, що, продаючи своє житло, не мав змоги забрати її разом із рештою меблів і запитав, чи може він її залишити. Я погодився, узяв від неї ключ, і за весь час скористався ним хіба з десяток разів.

Спочатку там лежав старий одяг, потім — ​старі папери, а далі просто громадився усілякий мотлох. Коли до мене перебралася Анна, то одразу заявила, що цій незграбній важкій шафі у нашому помешканні не місце. Я погодився і пообіцяв позбутися «банкірського спадку», однак обіцянки не виконав. Анна з часом перестала про неї нагадувати, а потім, коли наш із нею шлюб полетів під три чорти, було вже не до шафи. І взагалі не до інтер’єру. Що ж, тепер я міг лише порадіти, що, на відміну від дружини, шафа тут залишилась.

Не без зусиль відімкнувши її, я поклав портфель усередину на «Львівську адресову книгу 1897 року». Тоді замкнув шафу знову і, сховавши ключ до кишені, зітхнув із полегшенням. Найголовнішу справу вечора було зроблено.

За десять хвилин я вибрався з дому і швидким кроком рушив знову через Ринок убік Галицької. Звідти вийшов на Марійську площу[69]. Пройшов повз «Французький готель», що у партері мав пишну ресторацію, де голосними звуками музики та гучним сміхом відвідувачів розпочинався п’ятничний вечір. Увесь готель, від ресторації аж до бельетажу, яскраво сяяв електричним світлом, яке пробудило в мені пекельну заздрість.

Трохи далі в напрямку Академічної під гасовим ліхтарем була стоянка таксистів. Я швидко минув її, не звертаючи уваги на люб’язне запрошення вусатого «chauffeur»[70] довезти мене будь-куди «комфортово і майже задурно». Пригадалося, що тепер у їхніх авто встановлені механічні лічильники, або ж, як вони самі їх називають, «таксометри». Ці прилади не лише визначають відстань, яку проїхав пасажир, але й одразу, мов на звичайній рахівниці, лічать вартість проїзду, з розрахунку по 20 гелерів[71] за кожні 300 метрів. Щоправда, перші 600 метрів коштували все ж цілу крону. Я, може, цього і не пам’ятав би, але кожного дня до поліції зверталися обурені пасажири, стверджуючи, що таксисти зумисне підкручують лічильники, щоб таким чином здерти з клієнтів більше грошей.

Хвилину поміркувавши, я рушив до ресторації «Voise»[72], де за старшого кельнера був мій добрий знайомий. Колись я допоміг йому у скруті, витягнув ледь не з самих Бригідок[73], куди він потрапив через канцелярську помилку, раптово перетворившись зі свідка злочину на його учасника. Я розшукав цього криворукого судового канцеляриста і змусив його виправити документ, після чого бідолаху Моріца, який вже змирився з долею і збирався відсидіти довгий і несправедливий термін, відпустили. Перші його слова на волі, після того, як він вдихнув на повні груди запилючене повітря на Казимирівській[74], прозвучали приблизно так:

— Для Адама Вістовича завжди знайдеться столик у кожній ресторації, де я працюватиму. Навіть якщо доведеться поставити його на голову самому кайзеру!

Через два дні Моріц влаштувався у «Voise», де виконував обов’язки не лише оберкельнера, але і метрдотеля, й одразу ж прислав мені записку, в якій повідомляв, що кожної п’ятниці цей ресторан приймає свіжу партію відмінного бурбону, доставленого з Гамбурга, куди той своєю чергою прибуває прямісінько із Нью-Йорка. Кращого запрошення годі й вигадати!

Саме про бурбон і про те, що сьогодні акурат п’ятниця, я думав, заходячи до ресторану і віддаючи гардеробнику капелюх. Щойно мій черевик переступив поріг трохи задушливої і яскравої зали, як до мене попрямував метрдотель.

— Радий вас бачити, пане Вістовичу! — ​промовив він, опинившись поруч.

На його чисто виголеному обличчі сяяла привітна усмішка. Моріц був невисокого зросту, худорлявий і лисий, мов коліно. Тримався, однак, рівно, як і личить працівникам його професії. Погляд мав уважний і прискіпливий, ніби у торговця, який упівока визначає вагу вашого гаманця і те, скільки ви сьогодні витратите.

— Вітаю, Моріце, — ​відповів я.

— Ви один? — ​поцікавився він.

— Один, не рахуючи мого вовчого голоду.

Оберкельнеру дотеп сподобався.

— Для вас маю столик, звідки добре видно estrade[75], — ​сказав той майже змовницьким тоном. — ​Ходіть за мною.

По щирості, мені було байдуже, що там відбувалося на сцені, але я подякував і пішов слідом. Умостився за свій одинокий столик, відокремлений від решти зали невеликою колоною. Моріц, не запитуючи, приніс мені пляшку бурбону, відкоркував і налив до склянки одразу подвійну порцію. Я жадібно відпив. Блаженний вогонь спалахнув у горлянці і приємним теплом заповнив нутро. У голові відчулося легке приємне запаморочення. Цей бісовий день нарешті закінчувався. Я ковтнув алкоголю вдруге, запалив цигарку і, гукнувши кельнера, замовив антрекот з індички.

На сцені тим часом грав невеликий оркестрик, який складався з тромбоніста, двох скрипалів, альтиста і високого худого контрабасиста. Музиканти жваво імпровізували, мовби спілкуючись між собою голосами кожен свого інструмента. Після цього зіграли кілька жвавих мелодій, отримавши від захмелілої публіки шквал вдячних овацій.

Після вечері я випив ще трохи бурбону і вже збирався йти, коли на сцені поруч з музикантами з’явилась рудоволоса вродлива жінка, вбрана в атласну сукню. Вона перемовилась кількома словами з контрабасистом, який, схоже, був серед них за старшого. Той кивнув і дав знак решті музикантів. За мить оркестрик почав нову мелодію, а незнайомка заспівала проникливим мецо-сопрано щось із репертуару Йозефа Арміна[76].

Я дослухав пісню до кінця, а потім спостерігав, як публіка вимагала від співачки повторити виконання на біс. У якусь мить мені здалося, що, співаючи, вона дивиться у мій бік, і її погляд чомусь обпікав дужче й приємніше ніж міцний алкоголь. Вона виконувала вже щось інше, а я і далі на неї витріщався і вже точно передумав іти.

Після виступу співачка зійшла зі сцени й зникла десь за оксамитовою ширмою. Я, не гаючи часу, жестом підкликав до себе Моріца.

— Не знав, що у вас тут співають німфи, — ​сказав я йому, щойно оберкельнер наблизився.

— По щирості, пане Вістовичу, цей виступ не планувався. Публіку сьогодні мали розважати лише музиканти.

— То звідки взялася співачка? — ​здивувався я.

— Це одна з наших гостей. Запитала, чи можна їй виконати щось для публіки. Звісна річ, я дозволив і, як бачите, мав рацію…

— А як щодо її товариства?

— З нею за столиком був якийсь добродій, але він зник…

Моріц скрушно розвів руками, наче і справді щиро переймався зникненням невідомого суб’єкта.

— Тоді віднесіть цій пані з чарівним голосом пляшку шампану і який-небудь десерт, скажімо… — ​я зиркнув у меню, — «Груші a la Otero». Сподіваюся, він смачний.

— Дуже смачний, пане Вістовичу, — ​запевнив оберкельнер і продовжив трохи зніяковілим голосом:

— Однак мушу вас попередити, що на цю мить пані Фоґель, так звати нашу співачку, вже відправили дві пляшки французького вина, пляшку «Cherry Brandy» від «Baczewski» та кілька пуделок із солодощами.

— Хто відправив?

— Такі ж… кхм… адоратори, як ви. Зачаровані її незрівнянним голосом.

Я почувався останнім дурнем, а проте вирішив іти до кінця.

— От бачите? Саме шампанського в цьому переліку й бракує.

— Як скажете, — ​співчутливо всміхнувся той.

Я зібрався розплатитись і навіть подав знак офіціантові. Звідкілясь з’явилося передчуття, що саме зараз варто піти, а інтуїція мене зазвичай не підводила. Та вже коли кельнер виводив олівцем суму, яку я маю сплатити за бурбон, антрекот і комплімент співачці, вона сама вийшла з-за тієї ж оксамитової ширми, безцеремонно тримаючи в руках пляшку шампана в одній руці та грушевий десерт в іншій. Така поведінка могла видатись однаково сміливою, як і непристойною. Тим більше, що, ступаючи легко й невимушено, вона попрямувала до мого столика.

Мені перехопило дух, і я, мов на пружині, підхопився їй на зустріч. Їй-богу, тільки такі жінки вміють перетворити бувалого комісара поліції на сором’язливого школяра. Публіка навколо помітно стихла. Навіть музиканти збилися з ритму і мусили заграти мелодію від початку. Я майже фізично відчував на собі заздрісні погляди інших чоловіків у цій залі. І якби замість очей у них були револьвери, то я б уже був дірявий, неначе емменталь.

— Для такого частунку потрібне товариство, — ​промовила пані Фоґель, зупинившись навпроти мене. — ​Кажуть, наодинці шампанське не смакує. Розділите його зі мною?

Кельнер миттю опинився поруч, узяв з її рук тарілку і пляшку, поставив їх на стіл і підсунув співачці крісло.

— Матиму за честь, — ​відповів я, потроху приходячи до тями.

У ту ж мить нагодився Моріц і, непомітно підморгнувши мені, мовляв, «Вітаю, комісаре! Хто б сподівався?», відкоркував шампанське і наповнив два бокали. Після цього побажав гарного вечора і зник.

Пані Фоґель попросила називати її Еммою. А за чверть години ми перейшли на «ти». Тепер я міг як слід її роздивитися. Еммі було трохи за тридцять, худорлява, лінії плечей і шиї витончені, як у героїнь класичних картин. Очі мала карі, глибокі, з якоюсь потаємною загадкою. Коли дивишся у такі очі, завжди складається враження, що людина навпроти знає про тебе більше, ніж ти сам. Ніс правильний, виразні губи то міцно стискаються, то розтягуються в усмішці. Руде волосся згорнуте в зачіску і скріплене срібними шпильками.

Я запитав, куди подівся її кавалер, але Емма у відповідь тільки відмахнулась. Це був кузен, якому від випитого стало недобре, от він і залишив її «тільки на хвилинку». Вона нудьгувала, а потім вирішила трохи розважити публіку…

— Далі ти знаєш, — ​підсумувала пані Фоґель, дістаючи з елеґантного ридикюля папіроску і люфку.

Я підніс їй вогонь і хвилину спостерігав, як вона закурює. Дивно, але у цю мить я подумав про Бейлу. Вона любила повторювати, що «ми не речі й не належимо одне одному…», тому кожен із нас має постійне право на захоплення. І якщо станеться так, що в моєму ліжку опиниться інша жінка, вона не ставитиме зайвих запитань. Звісно, ця умова існувала навзаєм: я також не повинен був знати забагато.

Хтозна, чи вона сама цього вечора не у товаристві якого-небудь чоловіка. У Трускавці безліч чудових модерних вілл, де здаються затишні номери, цілком придатні для пристрасної ночі.

Ця думка мене вколола розпеченою голкою, і я сіпнувся, ніби справді від болю.

— Все гаразд? — ​поцікавилась Емма.

Я кивнув і налив собі порцію бурбону. Шампану не хотілося…

Вранці наступного дня, щойно розплющивши очі, саме з цього моменту я намагався пригадати, що відбувалося далі. У голові шуміло і звідкілясь здаля, мовби з самих глибин моєї свідомості, долинав біль. Я знав, що він посилиться, щойно спробую підвестися, тому лише обережно повернув голову, шукаючи поглядом циферблат настінного годинника. Було пів на п’яту. Очевидно, ранку, оскільки в кімнаті панував сірий напівморок. Виходить, минуло не більше трьох годин, відколи ми з Еммою вийшли з ресторації.

Пригадую, кельнер гукнув для нас таксі. Як не дивно, це був той самий вусань, якого я зауважив перед тим. Від «Voise» до мого помешкання було десять хвилин ходу, але їхали ми довше.

Потім ми з пані Фоґель залишились наодинці вже тут і мов ошаліли. Як же божественно пахла її шкіра, якими пружними були груди, яких безсоромних пестощів вона вділяла і вимагала. А далі — ​порожнеча. Більше я не пам’ятав нічого. Невже справді набрався так сильно? І врешті… Де сама Емма? Я провів рукою праворуч від себе, але місце поруч і справді було порожнім.

Жахливо мучила спрага, тож врешті хоч-не-хоч я мусив підвестись. І побачив те, від чого миттю протверезів, а біль у голові запульсував з новою силою: шафа, в яку я сховав портфель з документами, отриманими вчора від полковника Редля, була відчинена. Мов очманілий, я кинувся до неї і зазирнув усередину. Портфеля там не було.

Емма! Взяти могла тільки вона! Але для чого він їй? На біса?.. Треба негайно повернути документи! Хоч з-під землі дістати цю шльондру, але портфель має бути знову в мене.

Я кинувся в лазничку, де завжди тримав чималу миску з водою. Не довго думаючи, занурив туди голову, мовби та була розпеченою вуглиною. Ця нехитра процедура принесла деяке полегшення. Думки проясніли, і навіть біль зробився не таким гострим.

Повернувшись до кімнати, я побачив на підлозі її шифонову накидку. Підняв і міцно стиснув у руці. Першим бажанням було пожбурити цю річ якнайдалі, але не зміг. Делікатна тканина пахла її парфумами і її шкірою, нагадуючи розкоші цієї короткої ночі.

— Сам винен, — ​промовив до себе впівголоса.

За лічені хвилини я вийшов із дому, а ще через десять хвилин був біля входу до «Voise». Двері було зачинено, тож я щосили постукав. Марно було сподіватися, що у такій порі мені відчинять одразу, тому лише за квадранс зсередини почувся чийсь ненависний і стомлений голос.

— Ми зачинені.

— Поліція! — ​крикнув я просто у замкову щілину і, мовби саме від цього слова, у ній двічі повернувся ключ.

На порозі постав заспаний швейцар.

— Де оберкельнер? — ​це питання розбудило його остаточно.

— На Бога, пане ласкавий… — ​почав був той, але я штовхнув його досередини і зайшов сам. Бідолаха поточився назад, безпомічно змахнув руками і гепнувся на дупу.

Минувши його, я швидким кроком рушив до ресторанної зали. Тут панував напівморок і тхнуло застояним тютюновим димом. Столики більше не стояли у правильному порядку, а громадились абиде, і бруднуваті обруси висіли на них, як пошарпаний одяг на тілі нічної блудниці.

— Моріце! — ​загорланив я. — ​Моріце, сучий ти сину!

Оберкельнер, на відміну від швейцара, з’явився майже відразу. Неголений, у зім’ятому фракові без хустинки, він ішов мені назустріч, маючи вигляд смертника, що прямував на розстріл.

— Ві-вістовичу… що с-сталося? — ​затинаючись пролепетав розпорядник ресторації.

— Хто насправді ця пані Фоґель? — ​випалив я, чітко артикулюючи запитання, що хвилювало мене найдужче.

— Я… я… не знаю! Звідки ж мені знати? — ​говорячи, він поклав руки на груди, мовби підкреслюючи свою граничну щирість.

— Моріце, це не жінка, а бестія! Через неї у мене велетенські неприємності! — ​у моєму голосі виявилося стільки погрози, що обличчя оберкельнера затремтіло, а з очей, здавалось, от‑от бризнуть сльози.

— Богом клянусь! — ​простогнав він. — ​Мені нічого про неї невідомо…

Після цього скоромовкою повторив історію, яку я і так знав: прийшла у товаристві якогось пана, чоловікові згодом зробилось кепсько, і він пішов прогулятися, вона нудьгувала, а тоді вирішила розважити публіку…

— Розважила, чорт забирай, — ​промовив я сердито, але вже тихіше.

Намагатися випитати щось про неї в оберкельнера, схоже, було марно.

— І де мешкає ця добродійка ти також не знаєш?

Він похитав головою.

Я вже збирався піти геть, коли раптова думка осяяла мій зболений мозок.

— Послухай, Моріце, а як ця пані Фоґель розпорядилася з учорашніми дарунками від публіки?

Чоловік звів на мене здивований погляд.

— Запитую не про свій, — ​довелося уточнити. — ​Ти говорив, окрім мого шампана, їй запрезентували вино і пляшку бренді.

Оберкельнер пожвавішав і радісно кивнув, мовби щасливий від того, що нарешті може дати ствердну відповідь хоч на якесь із моїх запитань.

— Саме так, комісаре.

— То як вона розпорядилась такою кількістю алкоголю? Не випила ж одразу?

— Веліла відправити посильним.

— Чудово, — ​мене також переповнила радість, — ​а тепер скажи, куди саме? Яку адресу вона назвала?

Моріц сягнув рукою до внутрішньої кишені фрака і витягнув звідти нотатник у темно-вишневій коленкоровій оправі. Якийсь час, примружуючись, гортав списані сторінки. Жовна під його блідими вилицями смикались від напруження, а пальці дрібно тремтіли. Врешті, чоловікові вдалося знайти потрібну нотатку.

— Ось! — ​тріумфально і водночас з полегшенням вигукнув він. — ​Доставити у «Французький готель» на ім’я Емми Фоґель… Веліла залишити нічному портьє.

— Вказала номер покоїв? — ​уточнив я, хоч це й не мало жодного значення.

— Ні, на жаль… — ​почулася відповідь вже за моєю спиною.

Я чимдуж кинувся до виходу з ресторації. Хотів так само хутко добігти до готелю, але напівдорозі сперло дихання, тож довелося зупинитись. Несамовито пульсувало у скронях. Відновився гострий похмільний біль, до якого додалась нестерпна нудота.

Я проклинав себе за пияцтво і за те, що вчергове не встояв перед жіночою звабою. Я ненавидів себе за всі свої слабкості! Голосно лаявся і водночас дякував Богові, що місто в цей час було порожнім.

Дихання невдовзі відновилось, а вміст шлунка, на щастя, лишився всередині. Я поправив гарнітур, вирівняв краватку і перевірив, чи не загубив, бува, зброю. Браунінг був на місці, тобто в кобурі на поясі. Після цього, наскільки вдавалося, швидким кроком я дістався до «Французького готелю».

Нічний портьє зустрів мене мученицьким поглядом. Зміна у нього видалася, либонь, важкою, а настрій був не кращим, ніж у мене. Каву в невеликому горнятку, що парувала на його конторці, він навіть не поспішав прибрати геть з-перед очей прибулого гостя, як веліло готельне правило. Мені, втім, було начхати, бо і гостем я не був.

— Поліція! — ​буркнув мій хриплий голос, який я чув, наче від когось іншого за кілька кроків від себе.

Портьє важко зітхнув. Було видно, що його вже не здивувати нічим.

— Чим можу служити? — ​видавив він із себе.

— Мені потрібно знати, в якому номері проживає така собі пані Емма Фоґель, — ​промовив я.

— Проживала, — ​уточнив портьє.

— Що ви маєте на увазі?

— Те, що пані Фоґель виїхала пів години тому.

Я закусив губу, щоб не вилаятись на всю горлянку.

— Чи знаєте, куди вона попрямувала?

Портьє зітхнув і перевів погляд кудись на стелю. Здавалось, от‑от і він почне знічев’я посвистувати.

Я міг би нагадати цьому скурвисину, що перед ним поліціянт і говорити треба все, мов на сповіді, проте стримався. Досить того, що вже познущався над психікою Богу душу винного Моріца.

Тому дістав з кишені гаманця, звідки видобув п’ятикронову монету і простягнув її страждальцю. Той прийняв її із виглядом, сповненим гідності, та врочисто повідомив:

— Я мав приємність замовити пані авто на двірець, а напередодні забронювати квиток першого класу до Кракова.

— О котрій годині відправляється поїзд? — ​стрепенувся я.

Портьє знизав плечима.

— Я не пригадую достеменно, але не так багато потягів відходить сьогодні вранці до Кракова, — ​сказав він.

Із цими словами він узяв зі стійки рецепції складену вчетверо газету й простягнув мені. Темним чорнилом на ній було обведено актуальний розклад прибуття й відправлення потягів з головного двірця. Я прикипів очима до таблиці, списаної дрібним шрифтом, шукаючи потрібний напрямок.

Портьє мав рацію: вранці зі Львова до Кракова відправлялися всього два експреси. Перший о 3:45, а наступний о 6:30. Очевидно, цим другим Емма і збиралася виїхати. Я глянув на годинник. До відправлення залишалася майже година. Часу в мене було достатньо.

— Бажаєте замовити таксі? — ​поцікавився портьє.

— Візьму фіакр, — ​буркнув я у відповідь.

Чоловік подивився на мене, як на останнього злидня, і презирливо відвернувся. Утім, я ним більше не переймався. Вийшов із готелю, попрямував на стоянку фіакрів і за пів години був уже на місці.

Тут, не гаючи часу, подався до двірцевої експозитури[77] поліції. У невеликому приміщенні, за столом, відкинувшись на спинку крісла, дрімав черговий капрал. Перед ним стояв телефонний апарат і кава у надщербленому горняті, що, схоже, не надто допомогла йому подолати сонливість. Я голосно кашлянув, і капрал підскочив, мов ошпарений, втупившись у мене затуманеними від сну очима.

— Я з Дирекції. Комісар Вістович, — ​повідомив йому. — ​Дайте мені список пасажирів краківського потяга.

Він схопився на ноги і, бурмочучи щось про важку ніч і те, що задрімав лише на хвилинку, взявся перебирати папери. Врешті простягнув мені списаний згори донизу аркуш із підписом якогось колєйового начальника.

— Ще раз перепрошую, що зустрів вас отак… — ​пробурмотів капрал, ніяково посміхаючись і винувато вказуючи рукою на стілець, в якому ще мить перед тим спав.

Я не був його зверхником і взагалі не мав стосунку до військово-поліційної служби, але розумів, що бідолаха побоювався доносу.

«Та плювати я хотів, що ви тут робите», — ​ледь не вирвалось у мене, але натомість попросив негайно провести мене до потяга.

— Але він ще на запасній колії, — ​промовив капрал, зиркаючи на годинник. — ​Його подадуть лише за двадцять хвилин.

— От і чудово! — ​сказав я.

Капрал крикнув комусь у сусідню кімнату, щоб той зайняв його місце біля телефона, а сам вдягнув на голову поліційне чако[78], осмикнув мундир, і ми рушили до колій. На ходу я вгледівся у список і майже відразу знайшов прізвище Фоґель. Зрештою, це було неважко — ​пасажирів першого класу виявилось не так багато.

Капрал підвів мене до комфортового пульмана[79], звідки до нас визирнув стривожений кондуктор.

— Що трапилось, панове? — ​запитав він.

Я повернувся до поліціянта.

— Ви вільні, капрале, — ​сказав я йому. — ​Дякую за допомогу.

Той козирнув і рушив назад до вокзалу.

Я дістав з кишені легітимацію і тицьнув її кондуктору.

— Відведіть мене у купе під номером чотири, — ​наказав. — ​Тільки хутчіш. Часу небагато…

Службовець зблід, наче йому щойно зачитали смертний вирок.

— Гаразд, — ​сказав він. — ​Підіймайтесь до вагона…

У пульмані кожному пасажирові належало осібне купе зі зручною лежанкою, свіжою постіллю і виходом у загальний коридор. Рік тому саме у такому вагоні я повертався через пів Європи додому зі Швейцарії. Пасажири нижчого класу мусили тіснитися в одному переділі по четверо. До того ж їхній тимчасовий життєвий простір мав двері, що відчинялися одразу назовні. З одного боку, вони могли швидше вийти на перон, коли потяг прибував на потрібну станцію, а з іншого, якщо траплялось пограбування, то грабіжники діставались до них практично без проблем.

Зазвичай у Кракові пульмани чіпляли до іншого складу, і вони продовжували подорож до Бреслау[80], Берліна, Праги чи Карлсбаду[81]. Тож куди насправді зібралася Емма, було невідомо.

— Ось купе номер чотири, — ​озвався кондуктор, вказавши мені на відповідні двері.

Я подякував, відчинив їх і вмостився всередині. Здивований службовець якусь хвилину потоптався поряд, а тоді пішов собі геть. Потяг невдовзі рушив із місця, прямуючи до перону.

Коли Емма зайшла до свого купе, я сидів у кутку, закрившись цілим розворотом вранішньої газети. Власне, це й була «Gazeta Poranna» за 18 травня 1907 року. Довжелезні нудні таблиці галицької біржі, справа русинських студентів Університету Яна Казимира[82], імовірний прогноз погоди у Львові на наступну добу, кримінальна хроніка…

— Прошу пана! — ​прозвучав обурений голос Емми, який долинув до мене крізь газетний папір. — ​Це купе зарезервовано!

Я повільно опустив газету й усміхнувся до неї наймилішою усмішкою, на яку тільки був здатний після всього, що ця мегера мені заподіяла.

— Адаме, ти?! — ​із жахом скрикнула жінка і кинулась до виходу, але я спритно зачинив двері купе ногою просто перед її чарівним носиком. Клацнув делікатний нікельовий замок, сповіщаючи, що ми залишились тут сам на сам. Тоді вона кинула на мене вогненний погляд і відступила до вікна, ніби збиралася пролізти крізь нього назовні, хоча воно й не відчинялося. Точніше відчинялася лише невелика його частина — ​продовгуватий оберлюфт угорі, крізь який не пролізла б навіть пані Фоґель.

Насправді ж, цей маневр знадобився їй для того, щоб витягнути з ридикюля маленького кишенькового револьвера і, звівши курок, націлити на мене. Я покосився на зброю. Ну звісно. Елеґантний англійський «Webley»[83] типу «бульдог». Ідеальна зброя для стрільби на короткій відстані. А якщо пані Фоґель ще й вчилася з ним поводитись, то я і вилаятись не встигну, як зустрінуся на тому світі з покійним батечком.

— Що ти робитимеш з трупом поліціянта, Еммо? — ​запитав я обережно, уникаючи різких звуків, так само як і різких рухів.

Схоже, вона і сама не знала. На її прегарне личко набігла тінь роздумів та спантеличення.

— Віддай сюди свого самопала, — ​продовжив я, вкрай необачно подавшись у її бік.

Гримнув постріл, і лише дивом я вчасно зігнувся навпіл, мов швейцарський ніж, відчувши, як револьверна куля пролетіла над моєю головою так низько, що либонь обсмалила волосся на маківці. Аби перешкодити пані Фоґель вистрілити вдруге, я кинувся до неї й ухопив її озброєну руку. «Бульдог», однак, випалив ще раз. Куля цього разу влучила кудись у суфіт[84], вдруге завдавши добрячого збитку люксусовому вагонові прискореного потяга Цісарсько-королівської залізниці.

Зброю у пані Фоґель мені вдалося відібрати ціною кількох чималих подряпин на обличчі й безлічі дрібних на руках. Ніби насправді я змагався зі скаженою кішкою, а не тендітною жінкою. Якусь мить ми обидвоє голосно відсапувались по різні боки купе. Потім, коли наші дихання сяк-так заспокоїлись, ще кілька хвилин просто помовчали. Почувався я геть препаскудно: біль у скронях запульсував із новою силою, у шлунку знову стало неспокійно. Найгірше, що Емму я не міг випустити з виду ані на секунду, бо лишалося тільки догадуватись, на що ще здатна ця шалениця.

У коридорі чулися хаотичні кроки та перелякані голоси. Очевидно, пасажири, які зайшли до вагона, аж ніяк не сподівалися, що тут стрілятимуть. Хтось кликав поліцію, але кондуктор тремтливим голосом повідомив, що поліція вже тут. Схоже, мав на увазі мене.

— Де портфель, Еммо? — ​запитав я, ховаючи до кишені її «бульдога».

— Який ще портфель? — ​буркнула жінка.

— Той, що ти вкрала з моєї шафи, чорт забирай! Ніхто крім тебе не міг цього зробити.

Вона відвела погляд. Далі ламати цю комедію вже не було змісту.

— Ти ж не подумав, що я тягатиму його з собою? — ​промовила Емма, і в її голосі чулося відверте знущання. — ​Це було б небезпечно. До того ж у руках жінки така річ надто впадає в очі.

— Ти знаєш, що всередині? — ​сказав я й одразу ж зрозумів безглуздість свого питання.

Звісно, вона знає, що там! Інакше б не поцупила його.

— Гаразд, — ​я підвівся і подав їй руку. — ​Ходімо.

— Куди?

— На шпацер, моя пташко. До речі, «Фоґель» — ​не твоє справжнє прізвище, чи не так?[85]

— Навіщо тобі знати?

— Для протоколу.

Вона стрепенулась.

— Якого ще протоколу?

Не відповівши, я прочинив двері купе, і ми вийшли до переляканих пасажирів, мов пара молодят щойно після вінчання. Ніхто не зронив ані слова і не зрушив з місця, тільки блідий, мов смерть, кондуктор простягнув Еммі руку, щоб допомогти вийти з вагона.

По перону до нас біг той самий черговий капрал у супроводі двох постерункових. Схоже, хтось все-таки гукнув поліцію. Або вони самі почули звуки пострілів. Добігши, капрал витріщився на мене з мовчазним запитанням, важко при цьому відсапуючись.

— Чи не забезпечите нам транспорт на Міцкевича[86]? — ​попросив я.

— Чому туди? — ​озвалася Емма, не давши відповісти поліціянту.

— У затишній атмосфері, що панує у головній будівлі ц. к.[87] Дирекції поліції, тобі легше буде зосередитись і згадати, де документи, — ​відповів я зовсім тихо, щоб почула тільки вона. — ​До того ж після вас, пані Фоґель, залишились дві вогнепальні дірки в купе першого класу. А це вже серйозний кримінал…

Я не був певен, чи на Міцкевича зараз і справді панує відповідна атмосфера, зрештою, був ранок суботи. Але наш із Самковським тихий кабінет на Академічній точно скидався у цей час на сонний готельний номер.

Емма зблідла, але перш ніж капрал кинувся виконувати доручення, підняла голову і промовила:

— Тоді їдемо не на Міцкевича.

Я скривив усмішку, і шкіра на обличчі занила від подряпин.

— А куди ж? — ​запитав.

Жінка нахилилася до мене ближче.

— На Вірменську, до тебе, — ​сказала вона і додала, вже майже благаючи:

— Я усе розповім, обіцяю. Тільки не треба арешту…

«Що ж, — ​подумалось мені, — ​нехай так».

У моєму помешканні панував безлад, за який, утім, соромно мені не було. Я прочинив вікно, щоб упустити трохи свіжого повітря, підсунув Еммі крісло. Сам також вмостився у фотелі.

Жінка зауважила свою накидку.

— Думала, ти її пошматуєш, — ​сказала вона, стримано усміхнувшись.

— Мав таке бажання.

Далі її погляд упав на відчинену шафу, й вона витягнула з ридикюля ключа від неї. Обережно поклала на стіл, наче той був зроблений з кришталю. Здавалось, не хотіла створювати зайвого навіть найменшого шуму.

Я закурив, не зводячи, втім, з неї очей. Надто добре пам’ятав, на що вона здатна.

— Не запропонуєш мені чаю? — ​запитала Емма.

— Ні.

Прозвучало різко, але я не мав наміру навіть підводитись, доки не почую від неї все від початку до кінця.

Емма закусила губу і трохи помовчала. Якусь мить ми обидвоє слухали звичні звуки суботньої вулиці: дзеленчання трамваю, вигуки перекупок на Ринку, кроки перехожих по бруківці Вірменської.

— До «Voise» я прийшла, бо стежила за тобою, — ​почала врешті Емма, — ​точніше, стежили вони…

— Хто «вони»?

Жінка якусь мить вагалась.

— Ті з «Галицького молота». Це лівацька організація. Мабуть, ти чув про них.

Я кивнув. Мені справді доводилося кілька разів стикатися з ними. Це були галицькі радикали, сформовані на взірець російських есерів[88]. Нижня ланка — ​всуціль мізераблі, а от керівництво збіса розумне.

— Вони стежили за тобою ще від твоєї зустрічі з тим високим суб’єктом в «Атлясі», — ​продовжила Емма. — ​Бачили, як він передав тобі портфель із документами. Мені одразу ж доручили їх добути.

— Ти також належиш до грона цих ліваків? — ​не міг не запитати я.

— Формально, ні. Лише час від часу виконую схожі завдання.

— Шпигунка на замовлення, — ​хмикнув я. — ​Цікава професія. Мабуть, виконуєш таку роботу не лише для них.

Жінка змовчала.

— Тобі відомо, що в тих паперах?

— Так. Треба ж знати, через що ризикуєш.

Я загасив недопалок.

— А тепер найголовніше: де ті бісові документи?

Вона повільно підвелася й зняла капелюшок, відклала вбік ридикюль, зняла рукавички, потім жакет, а далі заходилась розстібати ґудзики на блузці.

Я зітхнув і промовив:

— Еммо, мені вже не до цього…

— Мені також, — ​перебила жінка. — ​Але все одно допоможи роздягнутись. Папери вшиті у мій корсет.

Коли за пів години я нарешті з неабияким полегшенням перебирав у руках усе те, що так необачно втратив уночі, Емма вже неспішно одягалась. Я намагався не дивитися у її бік, відчуваючи, що спогади про нашу ніч закипають у пам’яті й от‑от переростуть у нове бажання.

— То як тепер? Ти мене відпустиш? — ​почув я збоку її голос.

— Маю ще кілька запитань, — ​сказав я, відчуваючи, що в горлі пересохло, і голос мій зрадницьки хрипить.

— Яких, наприклад?

— Тобі відомо щось про цього Лібанського? — ​я постукав пальцем по його світлині, що лежала серед паперів.

— Палкий соціаліст, тому «Галицький молот» йому й допомагає, — ​відповіла Емма, стенувши плечима. — ​У цій організації вірять, що його літальні машини колись допоможуть пригнобленим у боротьбі з буржуями.

— А ще пов’язаний з росіянами. Чи не так?

— Цього не знаю.

— Чому ти везла ці папери до Кракова?

— Було домовлено, що там я передам їх у руки керівникам організації. Вони хотіли, щоб увесь компромат, який зібрали на Лібанського, був у них.

— І тебе ніхто не супроводжував? Дозволили їхати самій?

— Так було краще. Багато кого з них знає поліція, тож нас могли заарештувати в дорозі. А самотня жінка зазвичай не викликає підозр.

— І як ти тепер поясниш їм свою невдачу?

— Це вже не твій клопіт.

Вона застебнула жакет і знову прилаштувала на голову капелюшок.

— Тепер я можу йти? — ​запитала Емма.

Я кивнув. Мабуть, це було помилкою, але й затримати її не міг.

— Можливо, ще побачимось.

— Якщо й так, то найпевніше, мене зватимуть інакше. І навіть колір волосся буде інший. Можеш і не впізнати.

— Вночі ти підсипала мені щось у склянку. Чи не так?

— Звичайне снодійне, — ​відповіла вона без жодної вини в голосі. — ​Воно нешкідливе.

— Тепер зрозуміло, чому я не почув, як ти копирсалася у шафі.

Вона не відповіла. Хвилину ще постояла, дивлячись на мене, а тоді поспішно, мовби боялася, що будь-якої миті я міг передумати, рушила до виходу.

Тепер, коли ці бісові папери повернулись до мене, слід було знайти для них інший сховок. До того ж треба зважати на те, що за мною почали стежити ліворадикали.

Я зібрав документи і склав у власний портфель, яким ніколи не користувався. Це був подарунок Анни. Їй видавалося, що такі речі додають чоловікові солідності. Я намагався пояснити, що волію тримати руки вільними. Це, зрештою, важливо для поліціянта: будь-якої миті може знадобитися зброя чи хоча б власні кулаки, але їй це було невтямки. Лише раз, аби догодити дружині, я взяв портфеля зі собою на службу, поклавши туди недочитану звечора газету, й одразу ж ледь не забув його у сніданковому локалі, де мав звичку пити вранішню каву. Після цього він спочивав у гардеробі аж до сьогодні.

У нашому з ад’юнктом Самковським кабінеті на Академічній, як на сміх, стояла схожа вогнетривка шафа, як і в моєму помешканні. І в ній ми також тримали гору паперів, якими вкрай рідко користувалися. Здебільшого, це були старі справи, які давно вже мали би спочивати в архіві.

Із документів «Справи Лібанського» я найперше переписав собі в нотатник усі його адреси: помешкання, місце служби, місце зібрань його адептів. Виписав також кілька прізвищ, які були відомі контррозвідці. Знову наштовхнувшись у цих рапортах на згадку про Бейлу, відчув, як усередині щось вкололо, наче у шлунок потрапив цвях. Вона повернеться лише за тиждень, отже, часу, щоби вирішити, як бути мені в цьому становищі, я маю достатньо.

Самого ж Едмунда Лібанського, львівського інженера, якого контррозвідка підозрювала в державній зраді, мені вдалося вистежити лише наприкінці наступного тижня. Невисокий чоловік у світлому костюмі з капелюхом-канотьє на голові. Дні були погожі, навіть дещо спекотні, тож для такого вбрання пора була відповідна. З-під капелюха виблискували скельця окулярів. У руках Лібанський тримав теку з паперами. Прямував з Баторія на Зиморовича, очевидно, на сьогодні було призначене засідання Політехнічного товариства.

Наступного дня я простежив за ним від Крайового Банку, де він провів близько години, до кафе «Орфеум». Там він зустрівся із двома незнайомцями і, як мені видалось, передав їм добрячу суму грошей. Утім, зробив це досить необачно, просто прикрив купюри серветкою і підсунув до них.

Я допив каву, підвівся з-за свого столика, який був за десяток метрів від них, і подався на вулицю. Вирішив почекати назовні. За квадранс вийшли двоє незнайомців і попрямували вгору по Казимирівській. Йшли непевним кроком, розглядаючись, мовби боялися загубитись. Найпевніше, були нетутешніми і на ходу пригадували, як дістатись до двірця.

Я трохи випередив їх, ідучи по іншій стороні вулиці, а тоді знову перейшов дорогу і швидким кроком рушив їм назустріч, крокуючи просто посеред вузького хідника.

Коли довго служиш у поліції і щодня маєш справу зі злодіями та шахраями, то поступово переймаєш і деякі їхні навички, якими час від часу потім користуєшся.

Із двома незнайомцями я зіткнувся, мов гарматне ядро з не надто грубою стіною. Чоловіки не були худорлявими — ​одного з них можна було назвати навіть кремезним, однак ефект несподіванки спричинив очікуваний результат. Вони замахали руками, намагаючись утримати рівновагу. Кремезний брудно вилаявся, інший зойкнув, промовивши тонким голосом «Єзус Марія!».

— Ґречно перепрошую, панове! — ​вигукнув я з усією театральністю, на яку був здатний. — ​Мені шкода!

— Дивись, куди преш! — ​гаркнув здоровань.

Не довго думаючи, я схопив його за комір.

— Хамити мені надумав, скотино? — ​сказав йому.

Замість відповіді, той спробував звільнитись, міцно вхопившись за мої руки. Обличчя його почервоніло, рот, обрамлений чорнющою бородою, прибрав подоби звіриного вищиру, жили на шиї розбухли й напнулись, як у рисака в повному галопі. Удавши, що піддаюся, я ковзнув руками нижче по його камізельці і, намацавши кишеню, зірвав її разом із папером, який там зберігався, і відступив. Маневр був ризикований, але здоровань, палаючи азартом поєдинку, його не помітив.

— Ходи сюди, сучий сину! — ​заревів він, виставивши кулаки вперед, доки я непомітно ховав свою здобич до кишені маринарки. — ​Я з тебе шницля зроблю.

Його товариш, побоюючись авантури посеред міста, намагався заспокоїти здорованя, одночасно жестикулюючи, щоб я забирався геть. Удаючи, ніби також ледь стримую гнів, я знову перейшов вулицю, рушивши далі Шпитальною. Хотілося якомога швидше зникнути з очей випадкових роззяв, що вже зібралися на видовище.

І лише діставшись безлюдного провулка, який виводив далі на єврейський цвинтар, я зупинився і витягнув із кишені свій трофей. Звісно, діяв я навмання, і в руках у мене могло опинитися будь-що: від записки до якої-небудь легітимації. І те, й інше дало б змогу зрозуміти, хто ці люди. Однак розгорнувши сірувато-жовтий аркуш, я побачив перед собою план місцевості, виведений червонуватим чорнилом. Кілька штрихів позначали, очевидно, ліс. Будинки — ​населений пункт, підписаний як «Борислав». Кілька доріг, що вели до невідомого прямокутника.

Я сердито стиснув зуби. Ця здобич не варта була ризику, хоча… Тепер знаю, що ці двоє звідкілясь із Борислава. І, вочевидь, Лібанський має в тих краях свій інтерес. Зрештою, досить часто проводить зібрання свого товариства у Трускавці. А це поруч.

Спустившись знову до Шпитальної, я перечекав з пів години у найближчій кнайпі, а тоді подався додому. На сьогодні було досить.

Хід справи, як і очікувалось, різко змінився, щойно до Лемберга повернулася Бейла. Зазвичай, наше перше побачення після тривалої розлуки минало палко і майже без слів, однак цього разу розмова мала вкрай важливе значення.

У телеграмі, яку я отримав напередодні, Бейла просила не зустрічати її з потяга, а навідати вдома. О дев’ятій вечора.

Їй належала гарненька вілла поруч зі Стрийським парком. Дісталась, як я пригадую, у спадок від когось із близьких родичів. Хвилястими брукованими алеями туди приємно було дійти пішки, особливо після спекотного дня, який довелося провести в душному кабінеті. Я зняв маринарку і, несучи її в руках, неквапно крокував, розбавляючи густе вечірнє повітря димом сигари.

Я вирішив, що підберу слова для нашої розмови саме під час цієї прогулянки, але натомість розмірковував, чи панове з винної крамниці «Ганс Віксель і син» встигли до цього часу надіслати Бейлі пляшку доброго к’янті з листівкою від мене. Адже замовлення я зробив годину тому.

— Встигнемо, пане шановний! — ​запевняв мене по телефону гендляр. — ​То ж не до Америки, нє?.. І листівку маємо… Ая… Фотографічну. З написом «Herzlich willkommen!»[89]. Мій колєга, що має добру руку, допише там ваше ім’я… Все буде цимес[90]! Перша кляса!

Коли до вілли залишалося заледве сто кроків, я пішов іще повільніше. Щоразу мав тут відчуття, ніби наближаюся до якого-небудь невеличкого індійського храму. І відчуття це посилювалось, щойно я переступав поріг.

Світло всередині було м’яке, інтер’єр по-східному вишуканий, але не перевантажений ані псевдояпонськими ширмами й картинами, ані китайським посудом, як це я бачив у деяких помешканнях львівської аристократичної верхівки. Зручні меблі, скромні шпалери, легкі штори на високих вікнах, багато вільного простору. Над каміном зазвичай запалені ароматичні палички. Єдине, що вибивалося із загальної гармонії, — ​це фортепіано в кутку вітальні: коштовний «Плеєль»[91] з клавішами зі слонової кістки. Бейла обожнювала музику й часто музикувала сама.

Знав я також, що в її спальні стояв невеликий патефон. Платівки до нього вона замовляла щомісяця з Берліна, де, як вона стверджувала, відмінно записували звук. Зайве говорити, що я знав усіх її улюблених композиторів і виконавців.

Служниця принесла мені гербату[92] й попросила зачекати у вітальні. Отже, в мене було ще трохи додаткового часу на роздуми. Думки однак не трималися купи, тому зайве й говорити, що, коли Бейла покликала врешті мене до себе нагору, я почувався студентом, який ішов на іспит, не вивчивши предмета.

Спальня її дихала спокоєм. Вікна були закриті темними оксамитовими шторами з довгими ламбрекенами. Біля акуратного дамського столика з високим дзеркалом у срібній арочній оправі стояв торшер, який розливав м’які хвилі світла крізь текстильний абажур. Біля патефона, на акуратному секретері, лежала таця з відкоркованим к’янті й тарілкою із сиром та сушеними фруктами.

Господиня цього царства затишку, одягнена в легку шовкову туніку з позолоченим паском довкола стану, посміхнулась і ступила назустріч. Простягнула обидві руки для привітання. Я взяв їх у свої, притулив спершу до губ, а потім до грудей.

— Як же довго тебе не було, — ​сказав їй, миттєво забуваючи про всі свої роздуми й душевні муки.

— Думала, ти не помітиш, — ​відповіла Бейла. — ​У тебе завжди безліч справ, тож було чим зайнятись.

Я прикусив губу. Украй недоречно раптом виник спогад про Емму, через яку я мав усі шанси отримати великі неприємності з Генштабом у першу ж добу роботи на Evidenzbüro. І з якою провів вогненну, наче її волосся, ніч.

— Дякую за вино, — ​порушила мовчанку Бейла. — ​І за листівку, хоча вона дещо кумедна.

— Чому? — ​перепитав я.

— Сам подивись.

Жінка підійшла до свого столика, взяла звідти моє послання, точніше те, що було відправлене від мого імені, і простягнула мені. На картинці виявилась пишногруда молодиця з глибоким декольте. Вона широко усміхалась, позуючи фотографу десь на площі Ринок. Над нею вигнувся напис «Herzlich willkommen!», а на рівні живота каліграфічними літерами було виведено: «Адам В.».

— Оце ж у вас бюст, комісаре Вістовичу! — ​засміялася Бейла.

Я і сам не втримався від сміху. Гендляр із «Віксель і син» обрав, без сумніву, найкращу листівку. Як на його смак.

Ми випили трохи вина, а потім Бейла увімкнула патефон.

— Маю дещо нове, — ​промовила вона, беручи до рук платівку. — ​Фортепіанні п’єси такого собі Моріса Равеля. Він ще молодий, але вже доволі знаний… Ось, приміром, його «Menuet antique»[93]. Послухай! Далі буде «Гра води», а потім…

Під перші акорди, які наповнили кімнату, я підійшов до неї і легенько обійняв. Потім, щойно руки впізнали знайомі лінії, неквапними рухами зняв її тонку туніку.

— Як же довго ти сьогодні зволікав, — прошепотіла вона, обвиваючи руками мою шию.

Я подумав, що от‑от мушу зруйнувати цю гармонію між нами. Що от‑от доведеться приховано або відверто розпитувати Бейлу про тих бісових соціалістів. «Приховано не вийде, — ​майнула в мене думка, — ​ця жінка надто розумна, щоб не здогадатись. Доведеться відкривати карти…»

Чомусь знову пригадалася Емма, і я вже ненавидів себе за спогади про неї. Рудоволоса бестія розпекла мене, мов залізо. А Бейла занурює у спокійне лагідне озеро.

Лише вранці, коли ми спустились у вітальню, і служниця подала нам сніданок, я почав неприємну розмову:

— Як тобі Трускавець? — ​кращого питання підшукати не зумів.

— Нічого нового, — ​відмахнулась вона. — ​Прогулянки, роздуми, читання…

— Де ти зупинялась?

— Там, де завжди.

— У «Клюберзі»[94]?

— Так.

Я відставив горнятко з кавою і спробував спіймати її погляд.

— Я перевіряв — ​минулого тижня тебе не було серед постояльців.

Нависла пауза. Бейла зітхнула.

— Адаме, колись я тебе попереджала, що не варто за мною шпигувати, — ​сказала вона крижаним голосом.

Авжеж, я пам’ятаю. Бейла завжди була для мене загадкою, і кілька років тому я навіть розпорядився, аби за нею простежило двоє філерів. Утім, чи варто було дивуватися, що та швидко їх помітила? «Що вважатиму за потрібне — ​розповім тобі сама. Інакше нашим стосункам кінець», — ​сказала тоді вона таким самим тоном, як зараз.

Я погодився. Погодився з тим, що майже нічого не знатиму про її минуле і, зрештою, навіть про теперішнє. І що бути з нею для мене важливіше, ніж удовольнити цікавість.

Тепер я ризикував знову.

— Розкажи мені про Едмунда Лібанського, — ​мій голос прозвучав якось приречено.

Як же не хотілося цієї розмови!

Бейла звела погляд кудись угору. Глибоко вдихнула. Здавалось, жінка починала розуміти в чому річ.

— Він вчений, винахідник і мислитель, — ​промовила вона. — ​Людина, що йде попереду свого часу. Утім, скидається на те, що ти знаєш значно більше…

«Так, знаю, що, до всього, він ще й сраний соціаліст, — ​подумав я. — ​І, найпевніше, державний зрадник…»

— Про що йдеться на ваших зібраннях? Маю на увазі на лекціях для «вузького кола»?..

Бейла гірко всміхнулася.

— Он що, виявляється, цікавить поліцію…

— Не поліцію, Бейло! — ​вирвалося в мене. — ​Дай мені відповідь! Я мушу знати.

По її обличчю пробігла тінь чи то страху, чи то роздратування.

— Доктор Лібанський має деякі технічні проєкти не для загалу, — ​сухо відповіла вона. — ​Я стенографую на цих засіданнях.

— Які проєкти? Чому для цього треба виїжджати зі Львова? — ​заговорив я, мов на справжньому допиті.

Бейла підвелася. Очі її палали гнівом, на щоках з’явився нехарактерний рум’янець. Такою цю жінку я ще не бачив.

— Пане Вістович, змушена просити вас залишити моє помешкання, — ​сказала вона.

— Тримайся якнайдалі від цього Лібанського, — ​промовив я, також зводячись на ноги. — ​Навряд чи ти знаєш про нього все…

— Залиште мій дім, комісаре, — ​перебила вона й, відвернувшись, рушила до себе нагору.

Я залишився наодинці. Стояв якусь мить нерухомо, ніби закам’янілий, дослухаючись, як на сходах затихають її кроки.

«Дурень! Ідіот! — ​кляв я себе подумки. — ​Варто було пояснити їй усе від початку до кінця, а не накидатися відразу зі своїми запитаннями…»

Нічого іншого, як податися до виходу, мені не лишалося. Між тим, погляд мій зупинився на речі, яку я, через сутінки, не помітив увечері, і якої точно раніше в цій вітальні не було: в кутку на дерев’яній тринозі стояв фотографічний пресапарат. Я злодійкувато наблизився до нього і впізнав німецький «Goerz»[95]. Одним із таких користувалася лемберзька поліція. Прилад однаково зручний як для швидкої зйомки, так і для портретної чи пейзажної. Крім того, його зручно було переносити. Словом, апарат мав усі функції, необхідні поліційному фотографу.

Утім, найбільше мою увагу привернула тринога. Унизу, на гострій металевій основі, яка впиралася у спеціальну дерев’яну підставку, я зауважив рештки ґрунту. Знаючи, що Бейла понад усе любить чистоту, можна було припустити, що користувалися річчю нещодавно, і жінка просто не встигла як слід її відчистити.

Ще раз озирнувшись на сходи (наскільки ж паскудно почувався цієї миті!), я швидко зробив дві речі: зібрав хустинкою ледь помітні рештки ґрунту і витягнув з апарата прямокутну фотопластинку у спеціальному футлярі, який беріг її від світла. Після цього, як і наказала господиня, забрався до бісової матері з помешкання. Ще за хвилину, знову крокував парковою алеєю. Щоправда, у зворотній бік і в значно гіршому гуморі ніж напередодні.

На службу я дістався вчасно, рівно о восьмій, чим неабияк здивував свого молодшого колегу, ад’юнкта Самковського. Той звик мене бачити не раніше ніж пів на дев’яту. Ці пів години були виключно його часом, коли Самковський міг наодинці випити вранішню каву й випалити першу цигарку. Щойно я прочинив двері і привітався, обличчя його витягнулось і було схоже на африканську маску. Разом із подивом у цій гримасі читався гіркий жаль, спричинений моїм завчасним прибуттям.

Я, втім, знаком показав йому, що він може читати далі свою газету, і за роботу ми зараз негайно братись не будемо. Ад’юнктові однак відчутно не полегшало. До читання він повернувся, проте добрий гумор було втрачено.

Мене це розсмішило. Хотілося ще більше дошкулити йому яким-небудь жартом, але стримався. Я знав Самковського вже багато років. І в цій часто-густо брудній, небезпечній роботі, яку ми виконували, кращого помічника годі було й бажати. Ад’юнкт з однаковим завзяттям виконував найнуднішу паперову роботу і переслідував злочинців на вулиці. Був худорлявий, сутулився, але ще жодного разу не відступив, опинившись супроти якого-небудь громіздкого зарізяки, якого породив кримінальний Замарстинів або інша неспокійна довколишня місцевість.

Ад’юнктові було за тридцять. Хоча окуляри робили його старшим на вигляд. Про достеменний вік свідчило тільки зачесане на проділ темно-русяве волосся без сивини та високе гладке чоло, на якому не встигли з’явитися зморшки.

— Що цікавого пишуть? — ​запитав я, кивнувши на газету.

Хотілося бодай якось порушити дратівливу мовчанку.

Ад’юнкт стенув плечима й монотонним голосом проказав:

— Вибори до Крайового Сейму[96], новини біржі, нудна літературна сторінка… У «Колізеї»[97] відбудуться вистави цирку ліліпутів…

Далі продовжив трохи жвавіше:

— На вулиці Асника[98] здається житло, «кавалєрка». Вирішив поцікавитись…

— Збираєтесь переїхати зі свого Підзамча?

Самковський ствердно кивнув.

— Хочу, якщо помешкання буде по кишені. Це нова дільниця, забудована нещодавно. Кажуть, у кожній чиншовці є електричне освітлення і навіть ліфт.

— Кримінальну хроніку читали? — ​запитав я.

— Звісно, — ​Самковський розгорнув «Gazetę Lwowską» на третій шпальті. — ​Спроба самогубства в Єзуїтському парку… Ми з вами були на місці події… Сімейна крадіжка, бійка двох різників з використанням професійних інструментів… Зухвалий напад біля кафе «Орфеум»…

Я стрепенувся.

— Почитайте повністю, Самковський…

— Про напад? Гаразд, — ​він поправив окуляри й прочистив горло, ніби збирався щонайменше голосити Євангеліє. — «У п’ятницю по обіді, невідомий грубіян зчинив бійку з інженером Станіславом К. та його розпорядником Хомою В., які в особистих справах прибули до нашого міста з Борислава. Після короткої авантюри, невідомий деліквент зник, а пан Хома В. повідомив постерунковому поліціянту, який прибув на місце, про зникнення вкрай важливого документа, який він мав у кишені камізельки…»

— Вкрай важливого, — ​гмикнув я. — ​Гівняний папірець…

Самковський з подивом витріщився на мене. Крізь скельця окулярів очі його видавались неприродньо великими, наче в риби, яку викинули на берег.

— Вам щось відомо про цю подію, шефе?

Я відмахнувся.

— Дочитайте.

«…Панове з Борислава, втім, відмовилися від складання скарги на комісаріаті», — ​продовжив мій колега. — ​Й окремо з нового рядка: «Такі індивіди, як цей невідомий грубіян, — ​справжня ганьба для нашого міста!».

Самковський склав газету й знову перевів погляд на мене.

— Маю для вас два доручення, — ​сказав я і дістав з однієї кишені фотопластинку, а з іншої — ​складений носовичок зі шматочками землі. — ​Підіть у нашу фотолабораторію і проявіть світлини. А в хіміків з’ясуйте склад ґрунту й звідки він може бути.

Ад’юнкт підвівся, підійшов до мене й узяв обидві речі. Тоді сховав їх до своєї кишені. За кілька хвилин вийшов.

Я підвівся й узяв з полиці велику адресову книгу, видану колись спеціально на замовлення ц. к. Дирекції поліції Лемберга. Точніше «Allgemeiner Wohnung-Anzeiger nebst Gewerbe und Handels Adressbuch für die Landeshauptstadt Lemberg und ihre Umgebung»[99], оскільки цей примірник був німецькою. Такий самий польською зберігався у головному корпусі Дирекції на Міцкевича.

Відшукавши, врешті-решт, у цьому гігантському фоліанті Борислав, я спробував знайти всіх інженерів на ім’я Станіслав, прізвище яких починалося б на літеру К. Однак не виявилось жодного.

Що ж, можна припустити, що довідник застарів, бо виданий був 1900 року. Хтозна, може, сім років тому, бідолаха, якого я штовхнув біля кафе «Орфеум», ще не займався інженерною справою самостійно, а скнів у якій-небудь зацофаній конторі чи горбатився на нафтовій копальні. Причин його відсутності в цьому списку могло бути достобіса.

Я зиркнув на годинник і зрозумів, що потратив на марні пошуки добру годину. Тоді сердито закрив довідник і гучно вилаявся.

Повернувся Самковський, який за цей час встиг виконати моє завдання і навіть прикупити по дорозі свіжих прецлів. Запах свіжої здоби заполонив наш кабінет, зумівши пересилити навіть тютюновий дим.

— Світлини будуть завтра вранці. Аналіз ґрунту — ​по обіді, — ​промовив він, поклавши одного прецля мені на стіл. Іншого він залишив собі й з апетитом вгризся зубами у хрустку ароматну скоринку. — ​У протокол нічого не внесуть, — ​додав він вже з повним ротом.

Я вдячно усміхнувся. Якимось дивом, ад’юнкт завжди здогадувався, коли його шеф провадив справу офіційно, а коли інформація була потрібна приватно.

Через деякий час я спустився вниз до чергового, де був телефонічний апарат. Задзвонив на комутатор і попросив з’єднати з комісаріатом у Бориславі. Після довгого потріскування і шипіння, з протилежного боку дроту врешті озвались:

— Поліція. При апараті фельдфебель Проць.

— Це Лемберг, Дирекція, — ​гукнув я у мікрофон. — ​Дайте комісара Лясецького.

Доки унтерофіцер виконував моє прохання, я, мабуть, встиг би прогулятися на Кайзервальд і повернутись, але вдіяти нічого не міг. Мусив чекати. Врешті у слухавці почувся знайомий розважливий голос:

— Комісар слухає.

— Вітаю, Зеноне, — ​відповів я. — ​Це Вістович.

— Адаме! Хай тобі чорт! Сто років не чув!

Я добре знав свого бориславського колегу, тому глибоко вдихнув, набираючись терпіння, аби вислухати всі новини, які трапились, відколи ми розмовляли востаннє. А було це і справді давненько. Врешті, за чверть години, Лясецький запитав:

— То, може, ти маєш до мене справу якусь?

Я витер хустинкою змокріле чоло й коротко пояснив, що шукаю бориславського інженера, який має ім’я Станіслав і прізвище, яке починається на літеру К.

У відповідь комісар пообіцяв допомогти, а тоді заходився розповідати про нестерпне життя у «тій провінційній дупі, де порядної людини не зустрінеш». Тут я вже не витримав і заволав, що не чую, мовляв, погіршав зв’язок… Після чого раптово повісив слухавку на важіль, з полегшенням зітхнув і повернувся до свого кабінету.

Відповідь від Лясецького прийшла наступного дня вранці. Через чергового він повідомив, що знайшов такого собі Станіслава Кравчика, інженера, який наразі затруднений в «Акційному товаристві мінеральної олії». Також пан Кравчик виконує приватні замовлення. Мешкає у Східниці.

— Додзвонювач просив передати, що запрошує вас до себе в гості, — ​додав черговий.

— Цілком імовірно, що приїду, — ​сказав я без надмірної, щоправда, радості.

Лише ввечері, під кінець робочого дня, ми змогли зустрітися з Самковським. Ад’юнкт повідомив, що моє завдання виконав. Вигляд у нього, втім, був дещо спантеличений. Як у людини, яка дізналась забагато й тепер не знає, в якій із комірчин своєї пам’яті зберігати це знання.

— Почну зі світлин, — ​сказав Самковський і, витягнувши з паперового конверта кілька знимків, поклав їх переді мною. — ​Це, здається, літальна машина… Я колись про такі читав.

— Аероплан, — ​уточнив я, беручи до рук по черзі кожне фото.

Чималу хрестоподібну конструкцію з широкими крилами і гвинтами, яка спиралась на землю трьома колесами, було знято з усіх можливих ракурсів. На задньому плані проглядалася стіна ангара, в якому, очевидно, зберігали машину.

— Не уявляю, як це може літати, — ​сказав ад’юнкт.

— Я також.

— А хто знимкував? — ​запитав він мене. — ​Ви, шефе?

Я змовчав.

— Як щодо ґрунту, Самковський?

Мій помічник дістав з того ж конверта складений удвоє аркуш, випрямив його й поклав поруч із фотографіями.

— Лаборант каже, що набір сполук досить характерний для нашої місцевості, — ​промовив він, — ​крім однієї суміші. У Львові вона майже не зустрічається.

Самковський тицьнув пальцем у символи внизу сторінки.

— Що це? — ​запитав я.

— Нафта, комісаре. Зразок ґрунту, який ви мені передали вчора, походить з місцевості, де її має бути вдосталь. І якщо мова про Ґаліцію, то це майже напевно Борислав. Чи його околиці.

«Що ж, — ​подумав я, — ​тепер усе сходиться: Бейла зробила ці фото в Бориславі. Літальна машина — ​це якраз і є та найбільша таємниця Лібанського, за якою полює Редль. Можна припустити, що авіатор збудував її на російські гроші. Залишається тільки одне питання: за що він у кафе «Орфеум» платив інженеру Кравчику? Однак і тут відповідь очевидна: Лібанському потрібне паливо й мастила для аероплана. Той усе постачав… Тепер, зрештою, і зрозуміло, що за схема була в кишені помічника інженера, якою я заволодів у такий ганебний спосіб, — ​план місцевості, де знаходиться ангар».

У двері постукали. До кабінету зайшов черговий і повідомив, що мені телефонують.

— Хто? — ​запитав я.

— Якась пані.

Я підхопився й щодуху кинувся вниз. Схопив слухавку.

— Вістович, — ​видихнув у мікрофон.

— Це було низько, Адаме, — ​почув я холодний голос Бейли. — ​Я не сподівалась.

— Про що ти?

— Не прикидайся… Скажи тільки, куди потрапили чи потраплять знимки?

— Не можу сказати.

— Що ж…

— Я поверну фотопластинку!

— Та невже? Коли?

— За день-два. Якщо мовчатимеш і не скажеш Лібанському про те, що вони зникли. Будь ласка, Бейло! Це заради твого добра! Я все це, чорт забирай, зробив заради…

Договорити я не встиг. Вона обірвала зв’язок. Мене охопила лють. Захотілося рознести ні в чому невинний апарат на друзки. Ледве стримавшись, я гримнув кулаком по столі, на якому той стояв.

— На Бога, пане комісаре, — ​пролепетав збоку черговий. — ​Зламаєте, а винен я буду.

Утім, зараз мені було не до нього. Удруге вхопивши слухавку, я знову задзвонив на комутатор. Попросив з’єднати мене за номером, який раніше дав мені полковник Редль для зв’язку з ним. Щойно зачув його високий тріскучий голос, попросив про негайну зустріч. Той погодився і назвав мені адресу.

Квартира була в чиншовій кам’яниці на Пелчинській. Біля дверей мене зустрів кремезний тип у цивільному і, пильно оглянувши, провів усередину. Через вкрай малу кількість меблів, кімната здавалась величезною. Схоже, тут тримали тільки те, що справді може знадобитись: два облущені крісла, стіл із паперами і руїни креденса, на якому стояв телефонний апарат. Поруч із ним горіла гасова лампа. Довга портьєра щільно закривала єдине вікно.

Редль сидів в одному з крісел і димів цигаркою.

— Заходьте, Вістовичу, — ​сказав він після короткого вітання. — ​Сідайте. Даруйте мені цей інтер’єр, — ​він театрально повів рукою, — ​але, самі розумієте, явочна квартира й не мусить бути номером у готелі «Рітц»[100].

Я сів у крісло навпроти нього й кілька секунд помовчав, збираючись з думками. На інтер’єр було начхати. Згадав, як сильно не довіряю Редлю. Минулого року, коли доля нас обидвох одночасно занесла у Швейцарію і зіштовхнула лобами в круговерті шпигунської гри, я був готовий присягнути, що він сам торгує військовими таємницями. Може, й не продає їх напряму росіянам, але надійним посередникам на міжнародному шпигунському ринку — ​вже напевно.

І от зараз я мушу віддати йому в лапи людину, в чиїй вині навіть достатньо не переконаний. Утім, у наступну мить я згадав про Бейлу, про погрози Редля її заарештувати, й мої сумніви розвіялись.

— Слухаю вас, комісаре, — ​полковник остаточно вивів мене з задуми.

Я поклав перед ним конверт зі світлинами. Той дістав їх і від несподіванки присвиснув.

— Це розробка Лібанського? — ​уточнив він.

Я кивнув.

— Невеликий ангар десь за Бориславом. Найпевніше, замаскований під щось інше. Склад озокериту, наприклад.

— Чорт забирай, — ​продовжував дивуватись Редль. — ​Тепер зрозуміло, на що в нього йшли російські гроші… І от ця чортівня, комісаре, — ​він постукав пальцем по зображенню аероплана, — ​у випадку війни мала скидати бомби на голови нашим солдатам. З тилу!

— Але ж він соціаліст. Мені здавалось, вони готуються до війни радше з панівним класом.

— Не будьте наївним, комісаре, — ​відмахнувся полковник. — ​Хто, по-вашому, фінансує ліваків у Ґаліції? Російський генштаб. Ми, зрештою, робимо те саме. Пригадуєте, як минулого року, не без вашої допомоги, відправили тамтешнім революціонерам цілий вагон золота?

Звісно, я пам’ятав. Це була спільна операція прусського Третього Відділу[101] та австрійського Evidenzbüro, а ми з Самковським опинилися тоді між молотом і ковадлом.

— Щодо Бейли Цайсель, — ​змінив я тему.

— Я вже забув про неї, пане Вістовичу. Не турбуйтесь…

«Але згадаю, як тільки буде потрібно», — ​здавалось, хотів він додати після цих слів.

Опинившись знову на вулиці, я з полегшенням зітхнув. Був радий, що забрався геть з того гнітючого помешкання. Цікаво, чи навмисне контррозвідка облаштовує явочні квартири в місцях, де думки про самогубство чи кінець світу можуть видатися найвеселішими. З голови, однак, не йшов авіатор Лібанський. Не те, що б я надміру переймався долею цього лівака, аж ніяк! Проте чуття підказувало, що в державній зраді він не винний. І коли Лібанський опиниться за ґратами або на шибениці, в цьому буде достатня частка моєї вини.

— Дідько з ним, — ​сказав я вже вголос, наче хотів заглушити власне сумління. — ​Не можна працювати на контррозвідку, не забруднивши рук…

На місто впала темна, мов сажа, ніч, з якою відчайдушно боролися газові ліхтарі. Їм, проте, вдавалось небагато: лише вирізати в чорному просторі продовгуваті освітлені конуси, в які часом потрапляли боязкі вуличні коти або поодинокі перехожі.

Я обійшов невидиму в темряві Цитадель і почав поволі спускатися Калічою Горою, яка стрімко збігала вниз до вулиці Фрідріхів[102]. Ішов так повільно, як тільки міг, бо спіткнутися тут — ​означало майже напевно скрутити собі в’язи.

Коли спуск скінчився, а до найближчого ліхтаря залишалося не менше десяти кроків, я відчув позаду себе чиюсь присутність. Подумав, чи варто прискорити крок, аби швидко дістатися до освітленої частини вулиці, проте одразу ж відкинув цю думку. Той, хто позаду, якщо в нього справді ворожі наміри, заледве чи дозволить мені це зробити. Тільки виставлю себе боягузом.

Я різко повернувся і притулився спиною до стіни кам’яниці. У темряві також зупинились. Тоді я дістав цигарку й чиркнув сірниками. Ледве, втім, встиг закурити, як дві кремезні постаті виросли одразу навпроти, ніби їх, якимось дивом, привабило полум’я сірника.

— Доброго вечора, комісаре, — ​хрипло привіталася одна із них.

— Вітаю, панове, — ​відповів я і, видихнувши дим, обережно потягнувся до браунінга в кишені.

— Як вам погода? — ​продовжив розмову мій невидимий співрозмовник.

— Гівняна. Буде дощ.

— Думаєте?

— Переконаний. Небо у хмарах.

— Так, видно не далі носа…

Інша постать, що не брала участі в розмові, раптом підскочила до мене, ніби втративши терпець, і величезний кулак, який виринув з темряви, лунко приклався до моєї щелепи.

— Це тобі від «Галицького молота», стерво, — ​промовив інший голос, не такий хриплий і не такий поштивий.

Услід за цим новий удар прийшовся в живіт. Я зігнувся й вихопив нарешті браунінг. Перший постріл пролунав у повітря, вдруге я випалив навмання перед собою. У темряві почувся болісний зойк, а вслід за ним тупотіння двох пар ніг, що поступово стихало в темряві.

Я витер з обличчя кров і сповз по стіні вниз. Дихати було важко, руки тремтіли. Виявляється, можна все життя прослужити в поліції, але так і не звикнути до нападів з темряви. Коли бачиш супротивника, то принаймні здатний оцінити свої шанси. Бо невідомість — ​це перший союзник ворога.

З вулиці Фрідріхів я поспішив забратися якомога швидше. Якщо на звук пострілів раптово прибіжать поліціянти, доведеться забагато пояснювати. Мені цього вкрай не хотілося.

Я рушив значно краще освітленою вулицею Оссолінських[103], звернув на Коперника, відтак вже збирався через Марійську площу вийти на Ринок і попрямувати до себе на Вірменську, але передумав. Швидким кроком я пішов уздовж Академічної до площі Фредра[104] й через однойменну коротку вуличку вийшов на Баторія. Зупинився біля брами будинку під номером 34. Натиснув ґудзик електричного дзвінка.

Консьєрж відчинив не одразу. Лише за добрих десять хвилин у щілині з’явилось його стривожене обличчя.

— Поліція, — ​без жодних зволікань промовив я і штовхнув двері вперед.

— Але прошу пана…

— Де мешкає Едмунд Лібанський?

— Пан доктор у такий час вже…

— Я запитав, де він мешкає.

Сивоголовий чоловік стрепенувся усім своїм сухим тілом, ніби хтось вліпив йому потиличника.

— Другий поверх, помешкання 10.

Я подався сходами нагору. Опинившись перед потрібними дверима щосили загрюкав у них кулаком.

— Пане Лібанський, це поліція! Відчиняйте негайно!

Як не дивно, господар не зволікав. Двері прочинилися відразу, й на порозі постав авіатор. Одягнений він був у домашній халат, руки тримав рівно по швах, мов солдат, дивився на мене дещо зверхньо і сміливо.

— Я чекав, коли ж ви нарешті прийдете, — ​кинув він. — ​Утім наша поліція, видно, така ж, як і ця недомонархія. Неповоротка й відстала… О, це консьєрж натовк вам пику?

— Стуліть пельку, Лібанський, — ​гаркнув я і провів рукавом по обличчю, вкотре за вечір витираючи кров, що ніяк не зупинялась і вперто текла.

— А ви покажіть легітимацію! Звідки я знаю, що ви справді з поліції?

З моїх легень вирвалося важке зітхання.

— Слухайте мене уважно, добродію. Військові знають про ваш аероплан у Бориславі. Не пізніше ранку сюди навідаються жандарми. Тому буде краще, якщо просто зараз ви складете валізу й чимшвидше поїдете з міста. А краще — ​за межі імперії.

Я зібрався йти геть, однак він схопив мене за рукав.

— Стривайте.

Тепер господар був блідий, мов покійник.

— Ви… ви один із них? Чи я можу вам вірити?

— Це ваша справа. Можете сидіти тут і чекати жандармів.

Він все ще міцно тримав мій рукав і намагався зазирнути в очі. Сумніви на його обличчі потроху розвіювались.

— Тоді чим я можу вам віддячити? — ​запитав він зовсім тихо.

Я подумав якусь мить.

— У вашому товаристві є стенографістка, Бейла. Вона зробила фото аероплана…

— Саме так, для наукового журналу у Варшаві! — ​пожвавішав він.

— Від сьогодні ви її не знаєте, — ​сказав я. — ​І ніколи не знали. Це зрозуміло?

Лібанський ствердно кивнув.