300 миль на схід

VI

Чоловік навпроти пив моїм коштом вже третю чарку, заїдаючи сушеною рибою, і був не від того, аби випити ще. Його довгий тулуб височів над потрісканим дерев’яним столом, гостра борідка-еспаньйолка смикалася в такт жувальним рухам щелепи, на продовгуватому обличчі з маленькими окулярами на носі застиг вираз невимовної нудьги. Коли він трохи повертав голову, щоб подивитися кудись убік, я бачив, як у його гладеньких асферичних лінзах відображається частина вбогого інтер’єру корчми, і навіть згорблені постаті нечисленних завсідників. Свою думку щодо них він висловив ще перед першою чаркою: «Обскурна публіка». Голос мав тріскучий і високий.

— Кацман з’їв би чогось іще, — ​сказав раптом мій співрозмовник. Його найхарактернішою особливістю була манера говорити про себе в третій особі. Сказане зараз означало, що я мушу замовити йому додаткову «загризку».

— Кацман ризикував. Кацман заслужив, — ​додав він з майже дитячою вередливістю і втупив у мене свій скляний погляд, очікуючи на мої дії. Я не збирався відмовляти. Ба більше, був готовий оплатити й вечерю в «Ґранд-ресторації», якщо би Кацман про це попросив. Сьогодні він мав передати мені важливу інформацію. І понад усе я боявся, що той передумає, заметушиться й піде геть, як зривається сполохана дичина, зрозумівши, що її тримають на мушці.

Спіймавши погляд корчмаря, я жестом підкликав його й попросив принести звареної в мундирі картоплі, шкварок з цибулею, квашених огірків і ще карафку горілки. Кацман вдоволено прицмокнув, схвалюючи мій вибір, попри трефні шкварки. Цей чоловік був євреєм, але жодними релігійними заборонами не переймався. Та й самою релігією також.

Ми познайомилися взимку, одразу після мого приїзду на Волинь. Я замешкав тоді в містечку Славута, винаймаючи покої в санаторії посеред соснового бору. Обрав я це місце не тому, що збирався лікуватись (у сімнадцятому році банда червоних убила власника закладу й відтоді санаторій діяв лише як готель), а через надзвичайно низьку ціну. За гроші, які я заплатив розпоряднику за всю зиму й більшу частину березня, у Львові я міг би винайняти поганеньку «кавалєрку» щонайбільше на два-три тижні.

Тут лише за три місяці кілька разів змінювалася влада: спочатку були більшовики, потім місто ненадовго увійшло до складу УНР, далі переходило до рук різного штибу анархістів. І кожного разу мені здавалось, що санаторій перетворять на який-небудь штаб, а постояльців просто виженуть на вулицю. Утім, на щастя, цього не сталося. Можливо, посприяло те, що заклад розташовувався на околиці, однаково далеко як від центру містечка, так і від залізничної станції. І коли випадало достатньо багато снігу, що на Волині трапляється частіше, ніж в Галичині, дістатися навіть до найближчої корчми або крамниці потребувало неабияких зусиль. А можливо, всі, хто проголошував тут свою владу, добре розуміли, що затриматись надовго не вдасться, отже, й займати околиці марно.

Так чи інак я спокійно провів у санаторії зиму й зустрів прегарну весну з її первоцвітами біля підніжжя старезних дубів і сосен та могутньою кригою, яка йшла за течією швидкоплинної Горині.

Старанно, докладаючи весь артистизм, на який тільки мене вистачало, я вдавав із себе невдаху-торговця вином, якого доля занесла сюди з Ґаліції, і який переживає зараз не найкращі часи. Світ, мовляв, перевернувся догори дриґом, вчорашні покупці тепер воліють заощаджувати або купувати речі важливіші, ніж пляшка доброго рейнського чи бургундського.

У санаторії, крім мене, впродовж цілої зими проживало ще п’ятеро постояльців: інженер-астматик, який занедужав десь у вугільних шахтах Юзівки, відставний російський полковник, якого роз’їдала біла гарячка, мовчазне румунське подружжя, котре чекало, коли відновиться повноцінне залізничне сполучення з Козятином чи Києвом, звідки вони могли б дістатися додому, та власне Кацман, мандрівний фотограф, що збував солдатам низькопробні порнографічні знимки. Часом, коли снігопади припинялися, він зникав на кілька днів, шукаючи покупців для свого непристойного товару. Зазвичай повертався у доброму гуморі, втішений вдалим ґешефтом, але іноді приплітався, ледве тягнучи ноги, сердитий, голодний і обдертий, подібний у такі миті на обскубаного півня.

День-два після того Кацман приходив до тями, блукав алеями поближнього парку, наче Телемах у пошуках батька, а далі до нього поверталася звична бадьорість та цинізм.

Цей чоловік був єдиним, хто не повірив у мою легенду. Інженер та полковник навіть попросили добути їм по дві пляшки доброго бордо, і я мусив у той же день бити телеграму Самковському з проханням купити вино в крамниці Штадтмюллера на Краківській і вислати його мені. Товар, як не дивно, дістався до Славути цілим, а я навіть заробив на замовленні два рублі. Якраз тоді, коли щасливці відкорковували першу пляшку, Кацман запропонував мені прогулятися вздовж річки. Уже з інтонації, що бриніла в його голосі, я збагнув у чому річ. Цей сучий син мене розкусив…

Відповівши згодою, я сказав, що мушу піднятися до себе нагору й узяти теплий шарф. Проте в кімнаті я найперше витягнув з-за пояса браунінга і, переконавшись, що той заряджений, поклав його до кишені тренча. Дістати звідти його вдасться швидко й непомітно. Далі справді взяв з полиці шарф і обгорнув його довкола шиї. Ця річ також була по-своєму зброєю. Хтозна чи вдасться відійти достатньо далеко від санаторію, аби постояльці не почули пострілу. Якщо критичний момент станеться заблизько, Кацмана доведеться просто задушити. Оцим власне шарфом.

Від таких роздумів по спині в мене виступили сироти. Це я, поліціянт, який усе життя ловив убивць, тепер сам планую вбивство. Ба більше, не відчуваю жодних сумнівів і навіть бачу, як штовхаю свіжий труп Кацмана у крижану воду, де він разом із брилами льоду понесеться кудись далі і, можливо, впаде разом із Гориню в Прип’ять.

Хотілося, щоб у мене бодай затремтіли руки, чи від хвилювання пришвидшилося дихання, але я відчував тільки легкий неспокій і холодок за коміром. Що ж я, в біса, за чудовисько? Невже і справді здатний холоднокровно вбити людину? Невже так сильно мене змінила війна? Але ж стріляти там доводилось тільки кудись убік ворога, у невідомість. Я жодного разу не зіткнувся з ворожим солдатом лице в лице.

Кацман чекав мене, стоячи на ґанку. У роті мав затиснену безкровними губами цигарку. Руки сховав у кишені пальта (може, в нього також там зброя?). З-під широкого переднього краю капелюха, що наліз йому глибоко на лоба, виблискували скельця окулярів.

Погода була похмурою, сонце сьогодні жодного разу не визирнуло з-за свинцевого купола. Здавалось, от‑от почне падати сніг.

Ми рушили уздовж берега й кілька хвилин мовчали. Просуватися вузькою протоптаною у снігу стежкою було незручно. Комусь доводилось іти спереду, а комусь — ​позаду. Я подумав, що це полегшить мою справу. Можна пропустити Кацмана вперед і вистрілити йому в потилицю. Або накинути йому на шию свій смертоносний шарф.

Утім, ледве за сотню метрів від санаторію фотограф зупинився й пильно глянув на мене. Стежка в цьому місці була ширшою, і ми йшли в цей момент пліч-о-пліч.

— Кацман хоче приєднатися до ґешефту, — ​заявив він.

Я глибоко й полегшено зітхнув. Он воно що! Цей чоловік хоче торгувати вином, а я вже готовий був його порішити.

— Справи йдуть погано. Важко говорити про якусь співпрацю, — ​слова мої звучали неправдиво радісно.

Чоловік перекотив цигарку з одного краю рота в інший. Стовпець попелу обвалився з недопалка й упав на сніг перед його ногами.

— Більшовики відступають. Це погано? — ​раптом проговорив той.

Усю полегшу з моєї душі, як рукою зняло. Я затиснув у кишені руків’я браунінга. Кацман, схоже, помітив цей рух.

— Облиште, добродію, — ​сказав він. — ​Вбивати Кацмана нерозумно. Та й потреби такої немає. Краще вислухайте, що він пропонує…

І Кацман запропонував вивідувати для мене все, що потрібно: розміщення більшовицьких військ, кількість коней та артилерії, місце розташування штабів та складів. Словом, те, що він і так часто дізнавався, коли торгував порнографією. Тільки той, хто платив би за такі відомості, йому раніше не траплявся. Аж до часу, коли Кацман в цьому санаторії зустрів мене.

— Отже, на вашу думку, я шпиг? — ​розкривати перед ним карти мені вперто не хотілося.

— Здається, таких, як ви, ще називають розвідниками, — ​уточнив він. — ​Кацман волів би послуговуватись цим словом.

Я все ще роздумував, як бути у цій ситуації. І чи не пустити в хід браунінга, коли Кацман спантеличив мене вдруге:

— Облиште вашу зброю, — ​сказав він. — ​Ви домовитеся з Кацманом, інакше бути не може.

— Чому ви так у цьому впевнені? — ​з сумнівом запитав я.

— Було б по-дурному не порозумітися двом людям, які мають однакові переконання й однакову думку щодо червоних. І вже точно буде цілковитим безглуздям, якщо зараз один із нас продірявить кулею іншого.

Кацман мав рацію. Вбивати потенційного союзника й помічника — ​щонайменше нерозумно. Мене цікавило тільки одне-єдине питання, котре я поставив йому наостанок:

— І що ж, на вашу думку, мене виказало, пане Кацман?

Фотограф нарешті виплюнув недопалок цигарки й окинув мене поглядом, в якому змішалися тріумф і легка насмішкуватість.

— Важко відповісти однозначно, — ​сказав він. — ​Кацман назвав би це комплексним враженням. Тут важило все: починаючи від того, як ви п’єте каву, щоразу лише з порцелянової чашки, і закінчуючи вашим шанобливим ставленням до жінок. Людина з такими манерами не може симпатизувати більшовикам. Утім, Кацман утвердився у своєму переконанні, лише коли застав вас за переписуванням текстів та перемальовуванням карт з «Малоросійської енциклопедії». Схоже, ви зовсім не знаєте міст і місцевостей, куди подалися, за вашими словами, шукати «вдалого ґешефту»… Ніхто так не робить. Торговий люд прямує тільки туди, де вже має хоча б найменші гарантії прибутку та безпеки. Проте, — ​продовжив фотограф, — ​Кацман запевняє, що такі речі здатний помітити й обдумати лише він. Всі інші постояльці санаторію вам вірять.

Я все ще непорушно стояв, мовби закам’янівши. Подумки намагався знайти влучні слова для остаточної відповіді, проте фотограф підсумував нашу розмову замість мене:

— Кацман повідомить, коли знатиме щось важливе, — ​він проминув мене й рушив назад до санаторію. А потім, не озираючись, додав:

— Не стійте тут довго. Погода препаскудна, і вітер віє зі сходу. А звідти рідко приходить щось добре.

Як я потім дізнався, у Кацмана були свої рахунки з більшовиками. Довгий час він служив у маєтку останнього власника Славути й фундатора санаторію, князя Романа Сангушка. Був, здається, розпорядником його чималої мистецької колекції та бібліотеки. А також займався міжнародною кореспонденцією, оскільки князь мав чимало торгових партнерів за кордоном.

Восени сімнадцятого року дух революції ширився усією Російською імперією, досягнувши, ясна річ, і Волинської губернії. Це спричинило те, що тутешній люмпен-пролетаріат став нахабнішим, ніж зазвичай. Вже нікого не обходила заборона полювати й рубати деревину в лісах, що належали Сангушкові. Князь був змушений найняти власний охоронний загін, що невдовзі охрестили «лісовою вартою», оскільки той чував переважно в борах.

Коли неподалік Славути розквартирували піхотний полк, то вирубувати ліс узялися й солдати. Конфлікту між ними й «лісовою вартою» було не уникнути. Варта спочатку прогнала лісорубів, але ті за годину повернулися з підмогою й відтіснили її аж у місто, під самий палац.

Князь, як розповідають, вийшов на ґанок і спробував уладнати конфлікт, але своїми словами тільки погіршив ситуацію, а далі й підписав собі смертний вирок. Солдати стягнули його вниз і потягли в центр міста на судилище, проте по дорозі, не втримавшись від спокуси, убили. Тоді повернулися до княжого палацу й почали грабунок. «Лісова варта» на той час вже встигла накивати п’ятами, тож відважні піхотинці не зустріли ані найменшого опору. І все одно вони до смерті забили конюха, двох лакеїв і старшу покоївку на ім’я Сара Кацман, яка до того ж виношувала дитину.

Саме в пам’ять про дружину Самуїл Кацман постановив відомстити більшовикам, щойно трапиться слушна нагода. От я і був для нього тією нагодою…

У березні фронт посунувся ще далі на схід, а 7-ма ескадрилья планувала переміститися з Тернополя у поближнє містечко Полонне. У Славуті, ясна річ, мені не було потреби залишатися, і я вирушив убік Житомира, цілком підконтрольного червоним. Кацман також виїжджав, але пообіцяв мені невдовзі вийти на зв’язок. Так воно і сталося — ​я, зрештою, отримав від нього записку, в якій той призначав мені зустріч у корчмі «Кривий піп», що була за дві години їзди від Житомира.

І ось тепер я спостерігав за тим, як мій резидент наминає варену картоплю зі шкварками. Далі він перехилив ще одну чарку з такою жадібністю, ніби це була остання випивка в його житті, та перейшов до справи:

— 14-го квітня більшовики планують згромадити чималий військовий вантаж на станції Чуднів, — ​проговорив мій співрозмовник таким тихим голосом, що мені знадобилося затамувати власне дихання, аби розчути його слова. — ​На окремих платформах поїзда стоятимуть зенітні гармати. Додатково склад охоронятиме п’ять вантажівок з піхотою і численна кавалерія.

— Що буде у вагонах? — ​запитав я.

— Різне, — ​стенув плечима Кацман. — ​Боєприпаси, зброя, провіант, корм для коней. Все це вони збираються перекинути ближче до Києва. Готуються, видно, до глибшої оборони.

Я не стримав усмішки. Якщо червоні відступають аж так далеко, значить справи в нашої армії ідуть цілком добре.

— Як ви дізналися? — ​поцікавився я. — ​Стара добра порнографія?

Фотограф скривився.

— Ні, Кацман тепер цим майже не займається. Знайшовся кращий товар.

— Он як? І який же?

— Морфій, — ​знехотя відповів резидент. — ​А з того боку знайшлися кілька високопоставлених морфіністів. Утім, Кацман проситиме більше не розпитувати. У Кацмана свої методи, тож нехай будуть і свої таємниці.

Я кивнув на знак згоди й непомітно підсунув йому загорнену в бавовняну шмату пачку рублів — ​гонорар за виконану роботу. Той вправно сховав їх до кишені й далі заходився біля картоплі і шкварок.

Кілька хвилин я мовчки спостерігав за їдцем, хоча насправді дивився крізь нього, повністю занурившись у роздуми. Це була перша по-справжньому значуща відомість, яку передав мені Кацман з часу нашої розмови на березі Горині. А отже, й перша справді важлива інформація, яку мені вдалося добути для ескадрильї. Якщо Фаунтлерой вирішить атакувати більшовиків у Чуднові, і якщо атака виявиться успішною, в цьому буде й моя безперечна заслуга. З іншого боку, якщо мій резидент щось наплутав або (я досі несповна йому довіряв) збрехав навмисно, то неминучий провал атаки поставлять у карб найперше мені.

Так чи інак до 14-го квітня залишалося понад два тижні. Сьогодні я все ще як слід обдумаю, а вранці виберусь до Житомира, щоб дати телеграму Самковському. Я вже навіть придумав її приблизний зміст. У повідомленні буде прохання вислати мені доброго рислінгу, оскільки знайшовся покупець. Цифри, які вказуватимуть кількість пляшок і вік вина, насправді означатимуть координати станції Чуднів, а слова «рислінг» і «покупець» — ​«поїзд» і «ворог».

Треба буде також попередити ескадрилью про зенітки. У шифрі, який для мене уклав Лібанський ще восени, гармати називалися «коркотягами». Отже, до вина я попрошу вислати мені декілька коркотягів. Після цього, найважливішим буде, щоб Самковський усе добре зрозумів і відправив перешифроване повідомлення у штаб ескадрильї.

Важливим у цій комунікації був також мій підпис. За домовленістю, «Щиро ваш» — ​означало, що і справді йдеться про вино, яке мені потрібно, аби підтримувати легенду про свою професію. А от «З повагою» — ​що повідомлення має подвійний зміст.

Наступні дні після відправки телеграми я провів, як на голках. Сумніви роз’їдали мій мозок, як шашіль деревину. Мені бачився день, коли аероплани підіймаються з летовища в Полонному і стрімко летять на Чуднів. Але тридюймових «Ландерів»[146] там виявляється достобіса, всі вони вже зведені догори й зенітники збивають американців, як голубів з рогатки. Після цього я навіть уявляв, як зганятиму злість на Кацмані.

Вранці 14-го квітня ми вже були з ним на околиці Чуднова, маленького непоказного містечка, подібного радше до селища, повз яке випадково простягнулася залізнична колія. Діставатися сюди з Житомира нам довелося весь учорашній день, ночувати мусили в сільській стодолі, але мені й на думку не спало пропустити сьогоднішнє дійство. Ясна річ, якщо тільки моє повідомлення дійшло до ескадрильї, і його потрактували серйозно.

Знайти місце, звідки можна було б спостерігати за станцією, виявилося складно. Ландшафт майже всюди був рівнинним, і ми з Кацманом відшукали, здавалося, єдине узвишшя, звідки через далековид бачили приземкувату споруду двірця, залізничне полотно і кілька десятків солдатів на пероні. За двірцем стояли численні фурманки, навантажені мішками, дерев’яними скринями й чимось іще, прикритим різноманітним ганчір’ям. Поїзд, про який говорив Кацман, якраз підкочувався до станції, розмірено постукуючи колесами й випускаючи в небо хмариська диму й пари.

— Ну от, — ​з тріумфом у голосі промовив мій резидент. — ​Кацман мав рацію. Кацман чесно заробив свої гроші.

Він зняв капелюха і витер хустинкою чоло, яке попри холодний ранок, блищало від поту.

Я, втім, не поспішав радіти. Те, що поїзд був на станції, — ​це, звісно, добре. Відомостям Кацмана справді можна довіряти. Але правдивою радістю для мене буде поява аеропланів, а далі — ​успішна атака й щасливий відліт.

Минуло ще дві години. Ми добряче зголодніли й промерзли. Я потроху почав миритися з тим, що ніякої атаки не буде. Моєму повідомленню не повірили або ж Фаунтлерой вирішив, що пілотам не варто ризикувати заради такої цілі. Гра, мовляв, не варта свічок.

Я вкотре підніс до очей далековид. На пероні панував лінивий спокій. Червоноармійці, вмостившись хто де, беззвучно теревенили, грали в карти або просто спали, вмостившись на чім попало. Вдалося навіть розгледіти машиніста, який, визираючи з кабіни локомотива, неспішно курив, то підносячи до рота цигарку, то опускаючи її вниз.

Мені врешті урвався терпець.

— Що ж, якщо в Полонному вирішили відпустити цей поїзд, то ми нічого не вдіємо, — ​знервовано сказав я. — ​Ходімо звідси, Кацмане. Підхопити застуду можемо й в іншому місці.

Звівшись на ноги, я рушив туди, де, пригадувалось, було найближче село, але Кацман слідом не пішов. Я здивовано озирнувся й побачив, що той прикипів поглядом до небокраю. Удалині, над свіжозеленим полем і на тлі ясного неба виднілися чотири ледь помітні чорні цятки. Трохи згодом до нас долинув шум двигунів.

У далековид я побачив кілька знайомих «Альбатросів» й один «Бранденбург». Хотілося, звісно, знати, хто з пілотів провадить ці аероплани, однак з’ясувати це в мене не було ані найменшого шансу. Та й зрештою, чи мало це хоч якесь значення? Важливішим було те, що літаки стрімко наближалися, а на сонній станції ніхто не поспішав хоч якось реагувати. Червоні, здавалось, до останнього не вірили, що їх можуть атакувати згори. Навіть тоді, коли, угледівши аероплани, посхоплювались на ноги, вони, мов заціпенілі, дивилися на них, не піднімаючи назустріч карабінів. З ясного квітневого неба доти лилося тільки проміння весняного сонця й мелодійне щебетання птахів. А вже за кілька хвилин звідти посипався смертоносний свинець з 8-міліметрових «Шварцлозе», закріплених по два перед кожним пілотом.

«Альбатроси» здіймалися вгору, як на моє око, десь на метрів вісімсот, і звідти по-яструбиному падали вниз, без упину стрекочучи кулеметами й за лічені секунди перетворивши перон і валку з фурманками на криваве місиво з людських і кінських тіл. Коли до землі залишалося не більше ста, а то й п’ятдесяти метрів, аероплани знову здіймалися вгору, щоб набрати висоти для нової атаки.

Ніхто з артилеристів так і не дістався зеніток, що стояли на вагонних платформах і завданням яких було захищати вантаж саме від таких атак. Тому «Бранденбург», описавши коло, безперешкодно пронісся над поїздом і скинув з утроби свою єдину бомбу, цілячись, як мені здалося, в локомотив. Бомба, однак, упала значно правіше й одразу вибухнула, рознісши ні в чому не винний двірець.

Тим часом поїзд потроху почав рушати. Схоже, машиніст вирішив рятувати вантаж самотужки, більше не сподіваючись на численну охорону, яка виявилась цілковито бездарною. Тієї ж миті повернулися «Альбатроси», розстрілюючи з кулеметів тепер вже кабіну локомотива. Невідомо, чи зупинили б вони рух цього важезного складу, якби один з вагонів раптом не вибухнув. Схоже, в ньому перевозили динаміт і вистачило кількох попадань із кулеметів або, що ймовірніше, декількох іскор з палаючого двірця, аби вагон злетів у повітря.

Експлозія була такою сильною, що двигтіння землі відчули навіть ми з Кацманом. Мені раптом стало тривожно за пілотів, бо здалося, що вибухова хвиля такої потужності здатна дістати їх навіть на висоті. Аероплани і справді хитнуло, але всі вони зуміли тієї ж миті знову набрати висоту.

Збоку червоних нарешті залунали постріли. Десяток тих, хто вціліли й зібралися з духом, намагалися поцілити в літаки з карабінів. Запрацювали навіть два «Ландери», проте полум’я, яке перекидалося з одного вагона на інший, швидко зігнало стрільців із платформ.

У літаків тим часом закінчувалось паливо, і вони, зробивши над станцією останнє коло, ніби милуючись виконаною роботою, вирушили назад убік Полонного.

Увесь цей час ми з Кацманом нервово виривали далековид один в одного з рук, і мені здалося, що милуючись тим пеклом, яке залишили після себе пілоти, він тихо промовив:

— Це вам за Сару, сучі сини…

Аероплани ще двічі поверталися до Чуднова, проте залишатися й спостерігати ставало небезпечно. Червона кавалерія і сполохані коні з обозу розсипалися в різні боки, як розлита ртуть. От-от хто-небудь помчить і в наш бік. Урятуватися від озвірілих більшовицьких солдатів, засліплених люттю і страхом, було б нелегким завданням.

Ми повернулися в село, де перечекали до вечора, а з настанням темряви трухлявою підводою, в яку було запряжено ледь живу клячу, вирушили до Житомира. Кращого транспорту тут було не знайти хоч за всі гроші світу.

Вішки тримали по черзі. І доки один спав, інший пильнував дорогу й заспокоював коня, який тривожно фиркав і тріпав головою, зачувши в темряві який-небудь сторонній звук: крик нічного птаха чи навіть кумкання жаби на темному болоті.

На світанку бідолашна тварина ледве тягнула ноги і, порадившись, ми з Кацманом вирішили зупинитись, щоб дати їй бодай короткий спочинок. Попереду засіріла одинока хата. Схоже, ми наближались до якогось села.

— Кацман пропонує зупинитися там, — ​почув я збоку слова фотографа. — ​Думаю, у господаря знайдеться оберемок сіна для нашого Буцефала. Та й нам самим не завадить хоч ненадовго прилягти на рівну поверхню.

Він озирнувся і з ненавистю глипнув на купу ганчір’я, що застеляло дно нашої кривуватої підводи. Спати там і справді було суцільною мукою. Краще вже сидіти, тримати вішки та дивитися на кінський зад і непевну дорогу перед собою.

Я нерішуче запротестував:

— Краще зупинитись просто неба. Нам не можна потрапляти на очі навіть селянам.

Кацман відмахнувся.

— Селянин зараз такий збідований, що за рубля мовчатиме, як риба. А за два радше скаже, що бачив пророка Іллю, ніж двох підозрілих подорожніх.

Я не мав сил на суперечку. Кості нестерпно боліли, а шлунок звело від голоду. У такі миті, як ніколи, я відчував, що вже добряче немолодий. До горла підкочувалась лють і якась дивна образа — ​почуття мені досі незнане. Образа на Бога, на світ довкола і на себе самого. Наче і справді когось можна було звинуватити в тому, що мені вже не двадцять, не тридцять і навіть не сорок.

Ми зупинились на чималій відстані від хати, прив’язали коня до кривої, але квітучої яблуні, й обережним кроком рушили на подвір’я, оточене плетеним тином. Про всяк випадок не заходили через хвіртку, а, переступивши через цю невисоку огорожу, підкралися до вікна з протилежної сторони, де стояла похилена дощата клуня. Вікно було темне, і роздивитися будь-що всередині ми не змогли. Зате добре почули звуки, що долинали звідти: ритмічне жіноче зойкання й поскрипування лежанки.

Обличчя Кацмана розтягнулося в іронічній посмішці.

— Природа бере своє навіть під час війни, — ​прошепотів він. — ​Треба почекати…

Та вже за мить усе змінилося. До нас долинув звук ляпасу, потім ще одного, й жінка заридала.

— Вот так, сучка! Вот так!.. — ​гаркнув хтось і по-бичачому заревів.

Усе врешті стихло. Чулося тільки схлипування і ранішній спів жайворонка десь над головою.

Ми перезирнулись. Усмішка стерлась з обличчя Кацмана, а сам він побілів, наче яма з вапном. Те, що ми вважали звуками розкошів, насправді виявилось зойками болю. І як тепер вчинити? Піти геть? Чи увірватися всередину й провчити грубіяна?

Кацман, схоже, схилявся до першого — ​повернутися до нашої клячі і продовжити мандри попри втому. Чоловік навіть відступив на крок від вікна. Мені ж хотілося бодай зазирнути до цієї хати й переконатися, що бідолаха жива.

Ми, може, і далі вагалися б, але за дерев’яною стіною почулися важкі кроки. Після цього вхідні двері відхилились і на поріг, пригнувши голову, вийшов кремезний тип у розхристаній сорочці й широких кавалерійських штанах. Волосся на голові було скуйовджене, а на широкій мармизі з потужною нижньою щелепою сірів густий заріст. Тип стояв босоніж. Мабуть, хотів лише вийти «до вітру» й після цього знову повернутися в хату.

Зволікати було годі. Ми з Кацманом за кілька кроків опинились навпроти нього. Забачивши нас, незнайомець вибалушив очі від здивування, а потім інстинктивно потягнувся до пояса, де, схоже, зазвичай у нього висіла кобура зі зброєю. Проте цього разу її там не було. Зате я вихопив з кишені свого браунінга й прицілився йому в лоба.

— Пішов назад у хату, — ​наказав йому.

Варто сказати, що перебування в одному санаторії з російським полковником не минуло для мене дарма. Я таки добре вивчив російську, хоча й не позбувся акценту, що зраджував у мені галичанина, який усе життя говорив українською, польською та німецькою, а російською тільки вряди-годи читав. Здебільшого москвофільські агітки, коли в цьому була службова необхідність.

Зачувши мій акцент, невідомий скривив презирливу посмішку.

— Хохол, — ​процідив він. — ​Треба ж таке… І жид. — ​Тут він повернув обличчя до мого супутника. — ​Як поживаєш, Кацмане? Ще продаєш свої прекрасні картинки?

Я здивовано покосився на фотографа. Побачив, що той також витягнув з-за пояса револьвер. Те, що його впізнали, не складало йому ані найменшої приємності.

— Кацману живеться непогано, товаришу комбриг[147]. Дякую, що запитали. А тепер зробіть те, що вам наказали. Марш усередину, — ​відповів фотограф.

Комбриг підкорився і, задкуючи, зайшов у темні сіни, а звідти — ​до єдиної кімнати з низькою дерев’яною стелею. Тут, на дерев’яній лежанці, ми побачили перелякану жінку з чималим свіжим синцем на обличчі. Бідолаха до плечей прикривалася старою ковдрою, під якою гостро промальовувались її підтягнуті до грудей коліна.

— Пан, бачу, розуміється на любощах, — ​сказав я, відчуваючи, як мене переповнює лють.

— У важкі часи коханки мусять бути терплячими, — ​сказав комбриг, скрививши нову посмішку. — ​Маруся не тримає на мене зла. Еге ж, моя люба?

Він звернувся до неї, проте жінка не зреагувала. Вона не зводила очей із мене та Кацмана. Точніше, зі зброї в наших руках.

Мені здалося, я лише на секунду втратив пильність, проте комбригу цього вистачило, щоб несподівано схопити мене за праву руку й притиснути до стіни. Мабуть, він розраховував, що зможе вирвати браунінга, проте натомість тільки підставив спину Кацманові. Той, не зволікаючи, вистрілив, і комбриг, сіпнувшись цілим тілом, гучно впав на підлогу.

Жінка заголосила. Фотограф, усе ще тримаючи в руках револьвер, опинився поруч із нею і спочатку спробував заспокоїти, а тоді грубо наказав заткатися. Останнє подіяло.

— На біса було стріляти? — ​нервово випалив я, дивлячись не мертвого червоноармійця, під яким потроху розросталася темна пляма крові. — ​А що, як постріл почули?

— У Кацмана не було вибору… — ​кволо виправдовувався той.

— Був, чорт забирай! Просто вдарити по голові!

— Це не голова, а масивний казан! По ній хоч кувалдою гати…

Я важко зітхнув. Кацман мав рацію: знерухомити цього здорованя було б украй важко. І якщо вже бути відвертим, то постріл урятував нас обох.

— Що робити з трупом? — ​промовив хриплим голосом фотограф. — ​Лишимо тут?

Я категорично заперечив і вказав на жінку:

— Коли сюди навідаються червоні, її повісять.

Мов на підтвердження цих слів, Маруся схлипнула. Я вперше придивився до неї уважніше. Молода, трохи за двадцять. Вродлива.

— Де твій чоловік? — ​запитав у неї.

— У війську, — ​сказала вона здавленим голосом.

Запитувати, в якому саме війську, не хотілося.

— А діти?

— Померли…

Нова хвиля плачу затрусила її худорлявим тілом.

Я потягнувся до підкладки своєї маринарки, за якою тримав гроші. Намацавши там пачку рублів, витягнув їх і поклав на ковдру.

— Бери й тікай звідси, — ​сказав жінці. — ​Цього тобі вистачить на кілька місяців.

Вона звела на мене затуманені сльозами очі.

— Куди тікати?

— Куди-небудь на захід. На Волинь… Там безпечніше ніж тут.

— Але ж наші звідти відступають, — ​раптом промовила жінка, і від її слів ми з Кацманом заціпеніли.

— Які «наші»? — ​хриплим голосом запитав я.

— Червона армія… На Волині тепер поляки й петлюрівці. Так кажуть…

Нависла мовчанка, а тоді я знову згадав про мертвого комбрига. На ослоні біля печі лежала його складена шинель і порепані чоботи. Поруч на підлозі валявся зім’ятий листок-агітка. На ній був зображений чоловік у польській піковій шапці-рогатувці, що крокував кудись з мішком на плечах і злодійкувато озирався. Текст українською повідомляв: «Наймит Петлюра продає Україну польським панам. Пани спалили й пограбували Україну. Смерть панам і петлюрівцям!».

Згрібши всі ці речі, я поніс їх назовні й кинув на підводу. За кілька хвилин ми з Кацманом, роззираючись так само злодійкувато, як Петлюра на плакаті, винесли з хати тіло комбрига. Закинувши і його на віз, повернулися до хати, щоби набрати якого-небудь ганчір’я. На щастя, цього добра там було з надлишком.

— Повитирай усюди кров, — ​сказав я Марусі наостанок.

Вона кивнула.

— І тримай язика за зубами, — ​додав Кацман. — ​Ти нас не бачила. Зрозуміло?

Жінка знову відповіла кивком. Мені хотілося запитати її, чи встигла вона вирішити, йти звідси геть чи залишитися? І якщо йти, то куди? Невже до «своїх»? Але для запитань більше не було часу. Треба було вшиватися.

Ми вийшли з хати, залізли на підводу й знову подалися в дорогу. Вранішні сутінки розсіялись, а на сході палахкотіло червоним. Багряний світанок віщував ясний погожий день, радше літній, аніж весняний. За інших умов, навіть попри втому, я милувався би цією ранковою свіжою красою. Але згадка про мертвого комбрига, який лежав на возі за нашими спинами, вкритий горою шмаття, знищувала світлі поривання моєї душі.

Ми з Кацманом виглядали найближчий підхожий лісочок або річку з густим очеретом, де могли би позбутися цього вантажу, але, як на лихо, місцевість була всуціль рівнинна й безліса. Крім того, хотілося від’їхати якнайдалі, аби мертвого командира знайшли якнайпізніше.

Проїхавши так добрих двадцять хвилин широкою польовою дорогою, ми врешті побачили попереду якісь густі чагарі. Вочевидь, зарослі терну впереміш із глодом та ліщиною.

— Викинемо його там, — ​видихнув Кацман. — ​Інакше доїдемо з цим сучим сином аж до Житомира.

Я не сперечався, а тільки сказав:

— Не думаю, що нам варто тепер заїжджати в Житомир. Розумніше буде податися з цих місць якнайдалі. Ми вбили не кого-небудь, а командира. Нас шукатимуть. І, щиро кажучи, я не певен, що Маруся нас не викаже.

Резидент заперечливо похитав головою.

— У Житомирі Кацман залишив свою переносну фотолабораторію. Кацман мусить повернутись і забрати її.

Я стенув плечима. Ризик, як на мене, був безглуздим. Проте розумів, що для Кацмана його фотографічна шафа — ​єдиний скарб. Ніхто, зрештою, не змушував мене повертатися з ним. Ми можемо зустрітися деінде пізніше, як це робили завжди.

Та вже за секунду я забув про ці роздуми. Від побаченого попереду нутро моє похололо, а чоло вкрилося потом. За кількасот метрів перед нами з’явилися п’ятеро вершників. Упізнати червоних кавалеристів було неважко: характерні «фрунзівки»[148] з червоними зірками, брудно-сині шинелі й шаблі при боці.

Кавалеристи також нас помітили і, вдаривши коней, щодуху кинулись навперейми, ніби ми і справді могли від них утекти на своїй трухлявій підводі. Не минуло й хвилини, як вони опинилися перед нами й закружляли довкола, наче круки.

«От і кінець, — ​подумав я непомітно ховаючи руку до кишені, де була зброя, — ​може, вдасться поцілити в когось із них наостанок».

— Що везете? — ​запитав один із червоних.

— Мотлох усякий, — ​відповів йому Кацман. — ​До лісу вивозимо.

Вершник недовірливо примружився.

— Який іще мотлох?

— Різний… Багато непотребу назбиралося.

Я чув, як голос його зрадливо затремтів. Те саме, схоже, помітив і червоний.

— Зараз перевіримо, що за мотлох, — ​сказав він і, під’їхавши до воза, схилився з сідла, щоб помацати рукою ганчір’я.

Я навіть уявив, як його рука досягає мертвого комбрига і злякано відсмикується, ніби труп виявився оповитий отруйними зміями. І як після цього кавалеристи розстрілюють нас із Кацманом або січуть на капусту своїми шаблями. Це був би гарний розвиток подій. Бо, кажуть, значно гірше за смерть — ​потрапити до них у полон.

Я стиснув руків’я браунінга і приготувався зробити бодай один прощальний постріл. Рука червоноармійця тягнулася приблизно туди, де мертвяк мав геніталії, тож наостанок можна буде навіть посміятись, коли цей бравий вояка ткнеться пальцями старшому товаришеві у член.

Щойно вояк відгорнув шмат ганчір’я, а з-під низу навіть зрадницьки завиднілася шинель, як у небі над нашими головами загуркотіли двигуни. Ми всі, як за командою, звели очі й побачили три аероплани, що падали на нас згори. І попри те, що ті були доволі високо, я безпомилково впізнав «Альбатроси» 7-ї ескадрильї.

Коні перелякано заіржали й понеслися стрімголов у різні боки, не слухаючись ані канчуків, ані криків своїх господарів. Навіть наша кляча кинулася вперед зі швидкістю, якої ні я, ні Кацман від неї не сподівалися.

Наступної миті затріскотіли кулемети пілотів. Кулі сіялися по дорозі, збиваючи стовпи пилюки, і стало зрозуміло, що стрільці намагаються влучити і в нашу підводу. Тоді я звівся на повний зріст і замахав руками. Мені видалось навіть, що в одному з пілотів, який пролітав особливо низько, я впізнав чималу постать Фаунтлероя. Хоча це були радше здогади.

Так чи інак, але по підводі пілоти більше не стріляли, а заходилися полювати на кавалеристів, наче яструби на мишей. Ховатися у відкритому полі було нікуди, а тому за якийсь час усі п’ятеро спочили у високій торішній траві.

Тепер ми могли з чистим сумлінням викинути серед поля й тіло комбрига. Хто б не знайшов його, вирішить, що той геройськи поліг від кулі з аероплана. Як і п’ятеро інших. Коли ж стане відомою справжня причина його смерті, ми, я мав надію, вже будемо далеко від цих місць.

Кацман, як і планував, повернувся до Житомира. Я ж вирішив на деякий час зупинитись у Бердичеві. Тут мені вдалося вже без мого резидента вивідати розміщення російських ангарів для аеропланів та дирижабля, що базувалися на околиці міста. Росіяни, як виявилось, мали тут щонайменше три «Ньюпорни», кілька цистерн із пальним та ремонтну майстерню. Все це охороняли чотири зенітки з артилеристами та загін піхоти.

Цю інформацію я негайно передав до Львова, звідки вона потрапила у штаб ескадрильї. І вже наприкінці квітня пілоти не залишили від цього місця каменя на камені. Літаки червоних перетворились на гору обвугленого сміття, так і не злетівши в повітря.

Більшовицьким артилеристам вдалося тоді підбити один з американських аеропланів. Пілот, на щастя, зумів приземлитися на нашому боці. Утім, після цього, через серйозну травму руки, вже ніколи не літав.

Офензива польсько-української армії тривала. Один за одним були взяті Житомир, Козятин, Жмеринка, Бар і, нарешті, на початку травня союзники вступили до Києва.

Здається, ще ніколи моє нутро не розривало одночасно стільки різних почуттів. Я споглядав урочистий парад на Хрещатику, знаючи, що також по-своєму доклався до звитяги цих різномовних солдатів зі стомленими обличчями і твердим кроком та поглядом. Я відчував, як сильно й сам утомився за ці пів року. За ці чотириста з лишком кілометрів. Або, як сказали б американці, за майже триста миль. Триста миль на схід від Лемберга.

Мене долала надмірна нервовість, коли роздратувати могла найменша дрібниця, і водночас переповнювала гордість від моєї причетності до поразки більшовиків. Я знав, що про свою участь у цій війні ще не скоро зможу розповісти. А якщо розповім, то не матиму жодних доказів на підтвердження розповіді.

Та я не прагнув слави чи нагороди. Мені хотілося тільки, щоб про мене коли-небудь згадали. І бажано хтось інший, а не полковник Ронґе у Відні, який уже лічить останні дні своєї кар’єри, чи майор Фаунтлерой, який небавом повернеться до США, як і всі його пілоти, щойно їхня східноєвропейська пригода втратить свою романтичну привабливість. За умови, звісно, що вціліють.

Кожен, хто мав мундир і йшов у ньому київською вулицею, зазвичай ловив на собі захоплені або презирливі погляди киян. Залежало від політичних уподобань. Що ж до мене, то я бродив тут невидимий, наче привид. Ніби й справді збанкрутілий гендляр вином, яких у місті й без мене вистачало.

За декілька днів після параду стало відомо, що 7-ма ескадрилья перебазувалася до Білої Церкви. Не роздумуючи, я одразу подався туди. Як тільки метушлива столиця лишилася позаду, відчув полегшення. Нерви все ще були напнуті, мов струни, але дихалося значно вільніше, попри те, що в повітрі стояла духота.

Пізно ввечері 11-го травня я вийшов на залізничній станції в Білій Церкві. Поїзди курсували тепер нерегулярно, майже завжди запізнюючись і часто сповільнюючись у дорозі, щоб оминути непевні ділянки колії, поруйновані бомбами. Усю відстань, 80 верст[149] (чи 50 миль), мій поїзд подолав за шість годин. Раніше, як свідчив старий розклад, на таку подорож знадобилося б удвічі менше часу.

Та все ж, розтягнувшись на кострубатій вагонній лаві, я з приємністю дослухався до ритму сталевих коліс, насолоджуючись ним, як музикою. Це була музика спокою, соната відради, етюд рівноваги. Уперше цієї весни я не мусив сторожко роззиратися довкола, сидячи на якомусь возі чи верхи на ледь живій шкапі. Мандруючи, я міг навіть заплющити очі й, попри задуху, що панувала у вагоні, задрімати.

Залізниця часто навіювала мені дитячі спогади. Мій батько, колєйовий інженер, мав на Підзамчі майстерню, куди часто навідувались його підлеглі: міцні, загорілі чоловіки у засмальцьованих робах. Вони подовгу роздивлялись батькові креслення, погоджувались або сперечалися. Батько не любив, коли йому перечили, тому гримав долонею по столі, стверджуючи цим своє виключне право на остаточну істину. Чоловіки схрещували руки на грудях, а в їхніх очах спалахував сердитий вогонь.

Семирічним хлопчаком я, бувало, ставав свідком цих суперечок і, стежачи за перебігом баталій, одночасно втискався у крісло, на якому сидів, і стискав кулаки. Повітря навколо було важким, наче старе рядно. У мої ніздрі вдаряв терпкий запах поту, мастила, яким був просякнутий одяг цих чоловіків, та палючого сонця, яке всотали їхня шкіра й волосся.

Я боявся, що підлеглі от‑от кинуться на мого батька, і мені доведеться стати на його бік. Хоча, якби таке й трапилось, то заледве чи я зміг би допомогти інженеру Романові Вістовичу. Батько й ці чоловіки видавалися мені титанами, які затіяли суперечку десь над жерлом вулкана й були здатні побачити лише когось, хто мав такий же зріст, як вони. Меншого за себе либонь би просто розчавили, не помітивши.

Утім, усе закінчувалось завжди мирно. Титани заспокоювались і переходили з крику й гуркоту на спокійну розмову та навіть жартували. Батько трохи ніяково виправдовувався за свою гарячковість, а вони, підбадьорені цією зміною настрою, якщо пора була вечірня, пропонували випити мирову. Батько кивав і прибирав зі столу креслення, нотатники, довідники й мапи, а стільницю натомість застеляли старим вицвілим обрусом. На столі з’являлися гладенькі чорно-руді дощечки, на яких чоловіки краяли жовтувате сало, хліб, затверділі пляцки, що залишилися в когось з обіду, цибулю, квашені огірки та свіжі овочі, якщо була відповідна пора року. Хтось із чоловіків зникав за дверима, а потім повертався з плящиною, купленою в поближньому генделику.

Я, мов зачарований, стежив за методичними рухами подобрілих титанів. Руки, що вганяли костилі у шпали, прикріплюючи до них рейки, повертали масивні гайки велетенськими ключами, закидали вугілля в ненажерливу топку локомотива, натискали на важелі й контролювали диявольські потужності, що мали в собі парові залізничні двигуни. Ці руки тепер порядкували їжею і келишками з мутного скла.

Мій рот і горлянка були забиті слиною, якої не меншало, скільки не ковтай. Нарешті батько клав руку мені на плече й м’яко підштовхував до столу. Тут я отримував шмат чорного хліба з цибулею і кавалком сала або той же хліб, тільки натертий згори смальцем і посипаний дрібними кристаликами солі.

Тоді я вгризався зубами в гостинець із таким апетитом, ніби за життя не їв нічого смачнішого. Я не тямив себе від щастя, що стою біля столу з цими чоловіками, як рівний. Ковзаючи поглядом від одного обличчя до іншого, зазирав кожному в очі, сміявся, якщо всміхалися мені, стежив, як у їхніх ротах зникає питво і їжа. Як вони жестикулюють і перемовляються один з одним.

Потім ми з батьком поверталися додому. Розвеселений горілкою та балачками за столом, він упівголоса наспівував якусь батярську пісеньку, а я гордо крокував попереду, ніби всі паротяги на залізниці Карла-Людвіґа[150] тягнули й штовхали вантажі сьогодні тільки завдяки мені. Наче інженери й робітники в усій Ґаліції зуміли за сьогодні прокласти кількасот метрів нової колії тільки тому, що я з’їв найсмачнішу у світі канапку.

Знайти в Білій Церкві ескадру виявилось нескладно. Двоє українських офіцерів, яких я зустрів на залізничній станції, одразу вказали мені, де квартирують американські летуни. Аеропланів тут вони ще не бачили. Мені подумалось, що командування, вирішивши заощадити пальне, наказало розібрати літаки й відправити їх сюди потягом. У такому разі ті можуть бути десь неподалік, перетворені на гору деталей і міцно прив’язані до залізничних платформ.

Як я знав, пілоти такого методу транспортування не любили, вважаючи це своєрідним приниженням. Аероплан, мовляв, мусить літати, а не волочитись по землі складений, мов гора брухту. Інженери, зрештою, також цього не схвалювали, слушно побоюючись дефектів і пошкоджень, яких можуть зазнати ці достатньо делікатні машини під час перевезень. Утім, рішення насправді ухвалювали бухгалтери, перед якими в будь-якій армії світу капітулюють найвідважніші генерали.

Офіцери ескадри розмістилися у зґрабному палацику, що до війни, очевидно, належав якому-небудь тутешньому поміщику. Американцям, щоправда, відвели тільки партер. Два горішні поверхи та еркер були або непридатні для квартирування, або ж призначалися для інших потреб.

Крізь густий темний сад, оточений самшитовою огорожею, проглядалися високі освітлені вікна, за якими чувся дружній регіт і звуки фортепіано. Я сповільнив крок і дослухався до цього мирного галасування з деякою заздрістю і здивуванням. Наче серед понурого цвинтаря мені раптом зустрівся гурт ярмаркових музикантів.

Біля входу в будинок мене зустрів набурмосений капрал.

— Я повідомлю про вас панству, — ​сказав він мені, почувши, що я хочу зайти досередини. — ​Запитаю, чи пускати.

Владним жестом він вказав на поріг, де я мав би зачекати, доки той повернеться. Я підкорився й відступив на два кроки. Двері переді мною зачинились.

Через хвилину музика урвалась, а голоси затихли. За дверима почулося тупотіння кількох пар ніг у важких військових чоботях і вигуки дивною сумішшю польської, української та англійської:

— Ясна річ, пускати!.. Пускати, чорт забирай!.. Сюди Вістовича, до нас!..

Услід за цим важкі двері розчахнулися, ледь не злетівши з петель, і переді мною постали розчервонілі Фаунтлерой, Корсі та Купер, а за ними я знову побачив постать капрала, що ніяково усміхався, ніби промовляючи «Звідки ж я знав, до ясної холєри, що цей вечірній приблуда — ​важливий гість?».

Американці втягли мене досередини, де в просторій залі з добряче зачовганою підлогою і важким тютюновим повітрям, серед решток старих шляхетних меблів стояв невеликий стіл без обруса. На ньому тіснилося кілька пляшок з випивкою, відкриті консерви й пуделка з хлібом та печивом. Ще з десяток чоловіків у польській летунській формі перемовлялися між собою англійською, тримаючи в руках чарки й запалені цигарки. Коли ми зайшли, їхні неуважні погляди на хвилину звернулись до мене. Купер по-товариському представив мене, і чоловіки коротко й приязно привіталися.

Це вперше я побачив разом усю ескадрилью, людей, з якими вже понад пів року був пов’язаний невидимими тонкими нитками, що часто-густо здавались мені радше болючими нервами. І не лише через небезпеку для мене самого, але і страх передати їм неправдиву звістку, неточні координати, ненадійні дані, через які ті могли би втрапити в пастку під більшовицькі зенітки.

Якийсь час, перейшовши на німецьку, ми обговорювали нещодавні події, до яких я мав безпосередній стосунок: наліт на Чуднів, знищення російських ангарів у Бердичеві й врешті мій дивовижний порятунок біля Житомира.

Пілотом, який першим почав розстрілювати більшовицьких кавалеристів, як виявилось, був Корсі. Настав і мій час розповісти про свою пригоду з червоним комбригом, якого мій резидент, Кацман, відправив на той світ, а потім товариші вбитого ледь не вигребли його труп з-під лахміття на нашому возі. Американці слухали з непідробним інтересом, час від часу плескаючи мене по плечу й доливаючи в мою склянку бурбону.

За пів години військові теми скінчились. І я, і вони вже добряче наситились війною, тому почали згадувати мирний час. Точніше, згадував переважно Купер, переповідаючи нам, а властиво мені, їхні пригоди в Парижі, де американці чекали на відправлення спершу до Варшави, а відтак до Львова.

— І от сидимо ми за столиком в нашій улюбленій Cafe de la Paix, — ​вигукував капітан, і було видно, як всередині нього набирається хвиля сміху, що в фіналі розповіді перетвориться на регіт. — ​Фаунт, як пригадую, вже добряче набрався. Дарма, що найкремезніший із нас…

— Не бреши, я був тверезий, мов скельце! — ​весело перебив майор.

— Настільки тверезий, що не відрізняв долара від франка і ледь не залишив кельнеру на чай пів свого статку, — ​не вгавав Купер.

— Кельнерці! — ​уточнив командир. — ​Це була кельнерка! Краля, яких мало. Я їй залишив своє серце, не лише гроші. Інформацію треба передавати точно, капітане.

— Так, сер! — ​жартівливо виструнчився Купер і одразу ж продовжив:

— Отож сидимо ми. А тут за столиком навпроти вмощується гарно вбраний китаєць і приязно нам усміхається. Ми подумали, це не інакше, як китайський амбасадор! Яка честь, чорт забирай!

І ось наш Корсі (такий самий «тверезий», як і Фаунт) підводиться з чаркою в руці й вигукує мандарину[151]: «Шаньдун[152] мусить належати Китаю! За Шаньдун!».

Усю привітність нашого незнайомця наче хвилею знесло. Він підхопився на ноги, випрямився, ніби його насадили на шпицю, повернувся й рушив до виходу. Ми тієї ж миті кинулись до старшого кельнера, щоб розпитати, чи справді це був амбасадор. А той глянув на нас і відповів: «Авжеж, це був амбасадор. Тільки не Китаю, а Японії…».

Пілоти дружно зареготали.

— «Японії…», — ​повторив Купер, згинаючись навпіл від сміху, — ​отак витягнув свої французькі губки під маленькими щурячими вусиками й сказав «Ambassadeur du Japon»!..

Я і сам зареготав, добре уявивши цього француза й спантеличення хлопців. Спазми веселощів до болю стиснули мені ребра, мовби тіло встигло забути, як треба реагувати на такі емоції. Останні пів року воно знало тільки відчуття небезпеки, страх і тваринну радість від успіху.

Я пив алкоголь, який мені щедро наливали в чарку, і випив, здавалось, більше ніж будь-коли. Хотілося вжертись до непритомності, але випивка тільки обпалювала горло, ніяк не діючи на свідомість.

Під ранок ми з Купером вийшли з палацу і, стоячи посеред напівтемного саду, дивились, як на обрії займалася ранкова зоря.

— Я полюбити цю семлю, — ​раптом промовив він.

До мене не відразу дійшло, що американець намагався говорити українською.

— Цю вашу семлю… — ​уточнив він. — ​Україну.

І, не дочекавшись від мене відповіді, додав уже звичною німецькою:

— Сподіваюся, більшовики вже ніколи сюди не повернуться.