Альбатрос — блукач морів

НА КОРАЛОВИХ РИФАХ

Берег враз подаленів. Не встигло судно лягти на головний курс, як зелень кокосових гаїв, білопінний вінець прибою, що обрамляв атол, буруни в проходах між кораловими рифами злилися в одну розпливчасту пляму. Та й вона скоро щезла з виднокола, ніби розтанула в мареві жаркого дня.

Ми простували на південь, далі й далі у відкритий океан. Це були вічно теплі води Південної півкулі, безмовний океан, що розкинувся по той бік екватора. Сюди, в приекваторіальну зону, рідко долітають вітри. Безгоміння, штиль — смуга незайманої тиші, яку лиш інколи стривожують тропічні урагани.

Все нижчала Полярна зірка — та, що в нашому краю палає в самій високості, — аж поки не зникла за обрієм. Востаннє бачили її над Бенгальською затокою. Спостерігаючи, як вона згасає, Наталя мовила:

— Прощальний вогник рідного краю…

І тоді небо всіялося незнаними зорями й сузір’ями. Високо над щоглами, розташувавшись невеликим ромбиком, палахкотіли чотири повновиді і одна ледь помітна зірка славетного сузір’я Південного Хреста.

А океан лежав мовчазний, тихий. Тільки там, біля берега, поміж скелями, відчувається, що він недремний; бачиш, як народжуються й помирають хвилі, буруниться водокруть, гримкочуть припливи й відпливи. Тут же ані шелесне — на сотні, тисячі миль тиша.

На південь від Індії, майже на п’ятсот миль в океан витягнулася низка коралових суходолів. Лежать вони з боку морських второваних шляхів, звідусюди оточені підступними рифами й мілинами. Тому їх рідко відвідують мореплавці, хоча з суден, що йдуть із Європи до країн Сходу, прямуючи протокою Восьмого градуса, крізь імлистий серпанок видно цятки землі; пасатні вітри доносять її пряні пахощі. Це — Мальдівський архіпелаг, власне, дві тисячі більших і зовсім малих острівців. Північне закінчення їх, атол Іхавандіфулу, на який ми висаджувались, розташований на 7-му градусі у Північній півкулі землі; атол Аду — південне крило архіпелагу — розкинувся за екватором.

Залящало з усіх гучномовців. Розбудило й мене, змореного вахтою.

— Увага! Увага! Всім — на палубу! — оголошував штурман.

— Пожежна тривога чи, може, тонемо? — спросоння вигукнув хтось із машиністів, намет яких височів поруч з моїм.

— Не знаю, — відказав я, заплутавшись у брезентовому лахмітті куреня, силкуючись вибратися з нього.

— Дивіться уважно! — волав штурман. — Прямо по курсу, де чорні плями на воді, лежить лінія. То екватор. Підготуватися до зустрічі з Нептуном.

Ось воно що! Цікаво глянути.

Під розкотисте виття корабельного гудка, яким вітали морського царя, виповзаю з намету… У-ух, яка задуха. А сонце в зеніті, прямовисне. Високі щогли, і люди на палубі — без тіней. Океан, небо — все залито сонячною повінню. Плями на воді? Чи я сонний, чи, може, штурман фантазує, бо ніяких плям не бачу. Вода як вода, синя-синя. Від краю до краю захлюпано нею виднокола. Але судно таки зупинилося — стих гуркіт машин; течія розвернула нас на 180 градусів: екватор лежав тепер десь за кормою.

З численних розваг, які знають і знали з давніх-давен моряки, аби скрасити своє одноманітне плавання, свято Нептуна чи не найкраще. На «Витязі» до нього готувалися вже кілька днів: «русалки» — хлопці з машинної команди, шили барвисте вбрання; «чорти» — синоптики, гідрологи та матрос Петраченко — з паклі плели короткі натільні спіднички, фарбуючи їх у чорне. Наш Дерев’яний, себто корабельний тесля, спорудив басейн і довгу диктову трубу — «чистилище».

По судну пролунало:

— Його величність Нептун!

У «коштовній» золотій коропі, оточений «царедворцями» і «слугами», на високий трон — ящик з-під мила піднімається володар морів.

— Капітан!

Натовп розступився, пропускаючи капітана… Розпитування тривало довго: що за судно, куди і чого прямує і чому раптом його, Нептуна, потривожили гудками. Все як с розповів капітан: і про тайфун біля Філіппін, і про торнадо в Бенгальській затоці.

— Годі! Досить докорів! — перебив Нептун. — Не ваші болі мене цікавлять, а те, що ви встигли зробити.

Йому розповіли про дослідження підводних хребтів, улоговин. В океанології Нептун розуміється! На слова капітана про те, що в Бенгальській затоці шторм не дав можливість вивчити дно і відроги гірського кряжа, Нептун зауважив:

— Східно-Індійський хребет проліг по дев’яностому меридіану, а ви відхилилися на захід. Тож про який хребет могла бути мова? Щось не гаразд у вас з навігацією.

Від келеха вина подобрішало Нептунове серце: цар подав капітанові ключ, щоб «відімкнути» екватор і потім перейти в Південну півкулю землі.

Екватор «відімкнули».

Новачків, тих, хто вперше його пересікав, «чорти» потягли в «чистилище», потім жбурнули в басейн. Цирульник кожного поголив, а виночерпій підніс келехи з вином.

Ми заходилися вшановувати царя морського.

Залишивши атол Іхавандіфулу і виклопотавши дозвіл у Нептуна перейти екватор, по вісімдесятому меридіану спустилися вниз — на восьмий градус південної широти. Там, посеред океану, лежить Центральна улоговина, глибини якої сягають понад шість кілометрів.

З кількох точок цієї прірви геологи збираються взяти проби грунту та зразки корінних порід. Геофізики, біологи, магнітометристи в свою чергу ладнаються до робіт.

Дарма що ввечері на вахту, ми з Анукіним цілий день допомагали науковцям: зрощували троси, підносили важкі океанологічні обладунки. Нарешті, все готово! На дно спустили глибоководні трубки, батометри, драги, Та… все даремно! Намагання проникнути до таємниць улоговини показали, що вона — твердий горішок.

Ось виписка із суднового журналу — звіт за кілька днів наших робіт, точніше — невдалих спроб промацати прірву: «Індійський океан. 8°22′ 0'' південної широти, 80°32′ 0'' східної довготи. Порвався кабель. Загублено гондолу з магнітометром.

… За борт спустили сейсмоакустичну косу, фотоустановку і підводний телевізор. Трос, з допомогою якого утримувалась коса, лопнув; фотоустановка під тиском води деформувалася; прилади, що були всередині, заклинило — їх не витягти. У футлярі телевізора — вода. Знімки зіпсовано.

… Геологічна трубка малого діаметра, піднята з п’ятикілометрової глибини, певно, вдарилась об скелясте дно — погнута, вернулася порожньою.

… Куль драги, що волочилася по дну, коли судно йшло малим ходом, розв’язався. Тільки коли її опустили втретє, вона принесла уламки корінних порід та грудки залізо-марганцевої конкреції».

— Кляті місця!

Дослідники обурюються. Та переможеними визнати себе не хочуть — знову готуються до штурму, знову спускають драгу.

Сьогодні 1 грудня — початок зими. На Батьківщині морозива тут температура плюс 28 градусів. Вранці океан був тихий, як лісове озеро, тепер же у зморшках хвиль. Синоптики повідомили, що десь на півдні ширшає зона високого тиску. Не сьогодні-завтра буде шторм.

Ось тобі й тихі води!

Навколо — пустеля. Навіть чайки — і ті давно відстали. Але з атола Іхавандіфулу нас супроводжує яструбок — невеличке сизокриле пташеня. Воно то шугає над щоглами, то знесилено опускається на палубу. З виямок на брезентових дахах наметів, де збирається дощова вода, п’є або лякливо клює крихти кинутого нами хліба. Якось спокійніше на душі, що він з нами, цей крилатий посланець землі.

… Цілу добу лежали в дрейфі, і течії, що тут вирують, знесли судно на кілька миль від обраного місця. Всі загони штурмують улоговину.

Зробивши серію промірів Центральної улоговини, лягли курсом на захід — до атола Аду, південного закінчення Мальдівських островів. Як і на Іхавандіфулу, природознавці мають намір зібрати зразки острівної флори та фауни коралових рифів.

Якось капітан похвалив мене за гострий зір, за те, що сумлінно несу вахту. Та цього разу як не вдивлявся я в далечінь, землі не було видно. Капітан Євген Андрійович підійшов ближче, поцікавився, чи бачу щось на видноколі.

— Ні, — відповідаю.

— Що ж, — мовив капітан. — Землі таки не видно, хоч вона поруч. — І спитав — А що, морський вовче, хіба тобі не доводилося бувати на атолах?

— Ніколи, — похнюпився я.

— Отож і воно, — хитнув він головою. — Так знай: на відміну від островів, атоли відкриваються зборові буквально за кілька миль — впритул. Бо всі вони низинні, півтора-два метри над водою.

Євген Андрійович пішов, а я, присоромлений, ще пильніше став вдивлятися вдалину. Атол виник з голубої океанської імли якось несподівано. Спочатку виткнулося кілька пальм, закущилася гущавина, потім з’явилися довгоносі острівці, що звідусюди обступали тихе плесо. Це була лагуна, до якої з океану вів вузький, досить глибокий прохід, навпіл розсікаючи підводний риф, на якому й тулилися коралові острівці.

На підступах до атола ехолот засікав трикілометрові глибини, та з кожною милею вони меншали, а біля бар’єрного рифу сягали всього-на-всього кількох десятків метрів. В проході Ган, яким ми прямували до лагуни, була сорокаметрова глибина, а поруч, засвідчувала лоція, глибина сягала півтора-два метри: навіть мотобот не пройде. Що мілина, видно й без довідників: на воді проступали тьмяно-зелені плями — колонії коралів, дуже небезпечні для суден… Та ось бар’єрний риф лишився позаду. Якір ліг на дно лагуни — глибоководної улоговини, оточеної мілководдям і низинними суходолами.

Острівців було з десяток, не більше. Сюди з океану не доходять хвилі, розбиваючись об зовнішній риф. Тільки в години припливу, немов крізь шлюзи, проходами, що йдуть з півночі й півдня до лагуни, океан наповнює її водою. Затишна бухта, і ці безмовні коралові острівці — надійна стоянка. Та під час тропічних ураганів бар’єрний риф не в змозі стримати натиск океану — хвилі перекочуються через суходіл, збурюють плесо. І тоді лагуна перетворюється на пастку: смерть чекає на того, хто не встигне вийти у відкритий океан, — прибій злостиво кине судно на рифи, звідки вже немає вороття.

Та зараз тихо. З нетерпінням чекаємо наказу для висадки. Дозвіл повинен надійти з берега: без нього висаджуватися не маємо права. Султан Мальдівського архіпелагу, який мав дати дозвіл, живе на острові Мале. В його руках духовна й адміністративна влада. Проте до султана далеко — якихось п’ятсот кілометрів. У нас же з мальдівського посольства на Цейлоні рекомендаційний лист. Його вручити хоча б вождеві атола — і дипломатичний церемоніал на цьому скінчиться. Але де він, той вождь?.

До самого вечора ждемо господарів тутешніх земель. Нарешті, прибули. Але… не ті, кого ждали, — англійці, військові! Ну й дивина! Звідки вони?

Кілька офіцерів зійшли на «Витязь». Затримались недовго: поговорили з капітаном, на катер — і гайда на острів, що лежить ліворуч, відразу при вході до лагуни.

Ми стояли на містку. Євген Андрійович вийшов з каюти, загадково усміхаючись.

— Знаєте, хто був? — спитав штурмана.

— Якісь вояки, — відповів той. — Звідки вони тут?

— Як — звідки? — сказав капітан. — На Мальдівах розташована англійська військова база. Он на тому острівці, що зветься Ган, — Євген Андрійович показав ліворуч, на суходіл, який танув у вечоровому присмерку і куди раз у раз, стривожуючи тишу пронизливим виттям, приземлялися реактивні літаки, — там аеродром. Воїни її величності королеви Англійської ото й завітали до нас.

І розповів, про що була розмова з англійцями.

… Мальдівські острови — незалежна держава, султанат. З двох тисяч островів заселена тільки незначна частина, бо землі тут не варті уваги. Кораловий, сухотний грунт. Нічого й думати про землеробство. Так, між іншим, вирощують кокосові пальми, динне дерево — папайю та ще де-не-де сіють просо. Англійців це не цікавить. І взагалі, дорого, мовляв, обходиться покровительство — протекторат — над цими дикунами! Ну, подумайте: сірники, ножі, шорти — кожну дрібницю треба привозити, бо свого немає. Стотисячне населення? Але ж це не сто тисяч британців. Тубільці — ледарі, їм аби витанцьовувати та в затінку лежати. Треба мати неабияке терпіння, великодушність, як це мають англійці, щоб опікати такий народець. Хоч і теревенять про англійський колоніалізм (тубільці завжди чимось невдоволені!), та хіба приклад з Мальдівами — надання їм незалежності — не свідчить про те, що Великобританія над усе шанує волю малорозвинутих народів і що в так званій Британській Співдружності націй — від англійців до напівдиких мальдійців — усі рівноправні, збратані взаємною любов’ю?..

Ну, а що з того виходить, коли тубільці починають господарювати самі, засвідчують ті ж Мальдіви. Не встигли англійці подарувати незалежність, як чернь повстала: на архіпелазі відбулася революція, султана скинули. Забаглося республіки. Що ж, хай буде республіка! Республіку теж повалили. Народні збори — меджліс — знов обрали султана. «У життя Мальдівів ми не втручаємось», — закінчили неждані гості.

— Такий от візит! — хитнув головою капітан. — Але й це ще не все. — Англійці повідомили: вождь атола — непривітний, похмурий дикун. Спільної мови з ним не знайти. Та й на «Витязь» не прибуде — хворий. А вони, англійці, не можуть нам дозволити висадитися на берег.

Минув день. З якоря ми не знімалися, сподіваючись, що вождь чи хоч його представник все-таки відвідає нас.

І таки діждалися.

З містка наказали, щоб ми спустилися вниз: Анукіну підмести палуби, мені стати на вахту біля парадного трапа. Це непогано — подалі від всевидящих очей штурмана. Узяв бінокль, почав роздивлятися навколишні острівці. Від одного з них відчалив гостроносий довгий човен. Він швидко підходив до «Витязя». У човні повно людей. Веслярі, розмістившись по двоє, щосили гребли. Один стояв у носовій частині — впередзорящий, другий — на кормі, біля прапора.

Були ті веслярі простоволосі, хто в що вдягнені: в сорочку чи майку або й зовсім без нічого. Саронг — схожа на спідницю натільна пов’язка — прикривала стегна. Високий юнак, мабуть, виконував роль штурмана чи керманича, щось наказував, подаючи команди веслярам.

На широкій, барвисто вигаптуваній циновці, схрестивши руки сидів худорлявий ще молодий чоловік. З-поміж інших він виділявся виразом суворо зосередженого обличчя і одягом. Його попутники всміхалися, перемовлялися, жартували між собою, а він сидів мовчки. До куточків міцно стулених уст пролягли борозенки. Довгаста зморшка запала й над переніссям. Та й одяг його був чудернацький: довгі полотняні штани, злинялий, застебнутий до підборіддя кітель, на голові — смушева чи, може, з штучного хутра шапка, схожа на «кубанку», а ноги… босі…

Нарешті, човен впритул підійшов до «Витязя». Мені, вахтовому, слід його зустріти і пришвартувати.

— Муса Алі Діді — вождь Вілінгілі, Мулікаду, Куду-Канда й семи інших островів! — вигукнув той, що стояв у носовій частині човна, подаючи мені на майданчик парадного трапа швартовий кінець.

Схопивши вірьовку, я почав прив’язувати її до тятивини хитромудрим, як мені здавалося, брамшкотовим вузлом. Двічі обкрутив мотузкою тетивину. Зав’язав, перевірив, чи міцно. Надійно! Але смикнув — і вірьовка розв’язалася. Човен з вождем різко накренився.

— Ти що — з глузду з’їхав? — розчервонівшись, біг до трапа боцман. — Кріпи зашморгом! Зашморгом!! «Ага, затяжний вузол», — блискавично майнуло заучене колись. Він служить для кріплення кінців за товсте дерево, трубу чи інший круглий предмет. Ч-чорт! Як же його в’язати? Все вилетіло з голови.

— Ти що — хочеш нас перед іноземцями зганьбити?

Боцман вириває у мене з рук кінець. Круть-верть — і вузол готовий.

В оточенні почту вождь зійшов на «Витязь».

— Отже, англійці вже були? — здивувався мальдівець-перекладач, що супроводжував Мусу Алі Діді.

— Були.

Після Короткої бесіди з капітаном вождь пішов оглядати судно.

На палубу висипали всі. Кожного хвилювало одне: чи дозволять висадитись на берег.

— Якщо вождь завітав, — мовив Касянович, — все буде о’кей!

— А що, вам доводилося зустрічатися з вождями?

— Доводилося? — перепитав насмішкувато іхтіолог. — Не те слово, — обурився він і, наблизившись, зашепотів — Касянович не тільки з вождями Мальдівських і всіх полінезійських островів на короткій нозі — він і з самим султаном — Мохаммедом Фарідом Діді балакав.

— Коли і де? — поцікавивсь я.

— На острові Мале, під час одного з рейсів «Витязя» в Індійський океан.

Касянович хоч і рибалка, та йому можна вірити: на відміну від інших рибалок, він слів на вітер не кидає. А що «Витязь» заходив на Мале, про це мені розповідали й інші.

— Тільки от, бачиш, яка петрушка: англійці обскакали вождя. Хоч і патякають про співдружність націй, а плюють в душу тубільцям. Ну, та про це я казав і султану. Погодився той. Приїдьте років через десять, пообіцяв, жодного окупанта не побачите. Та, видно, час той ще не настав.

І Касянович побрів до лабораторії — адже у вождя могло виникнути бажання подивитися й на його рибок.

— Ладнайтесь на берег!

Наказу тільки й ждали. Та який берег, коли вже смеркає! Але заметушилися, збуджені. Вождь і прибулі лишалися на судні.

Вечоріло. Кільком з нас — старпому, радисту Сахарову, мотористу Онойко, Петраченкові й мені — наказано вирушити на розвідку, щоб уранці на ті рифи висадилися інші.

Мотобот спущено на воду. Ми повинні оглянути острівець, що праворуч від протоки Ган, розвідати підходи до нього та місце висадки… Вода хвилястим оксамитом м’яко хлюпотить довкола. Глибочінь — смарагдова, світло-зелена, синя. Крізь товщу води проступають плями найдивовижніших відтінків і форм: коричневі, жовтаві, яскраво-рожеві, цитринові. Перехилившись за борт, бачу, як плями миготять, горблячись на дні, ніби там пасеться табун химерних істот з барвисто розцяцькованими спинами. То починалися коралові рифи.

Удар! Човен наразився, мабуть, на скелю. Скрегіт, мовби кришиться крига. Це колонія коралів. Здали назад, пробуючи промацати підходи ліворуч. Нічого не вийшло — звідусюди щільним кільцем підступають корали.

До острова Вілінгілі не підійти. Обрали сусідній — Мулікаду. Мотобот заякорюємо неподалік берега, між рифами, самі ж — у ластах, масках — скакаємо у воду. Яка зваба, ласкава теплінь яка! Наче купіль — найжаркішого літа дніпровська вода так не нагрівається, хіба що в ставку на мілинах буває таке.

Згасав день, а до берега далеченько.

Щоб набрати повітря в легені, я випірнув, продуваючи воду з трубки. Глянув угору — занімів. Край неба, де тільки-но палало сонце, немов хвіст жар-птиці, накрили перисті, поплямовані в оранжево-золоте хмаринки. І фіолетове, й блідо-лілове, й багряне — стоцвітна веселка.

Перепочивши, знову зануривсь у воду.

Казковий світ, раніше не бачений, розкинувся переді мною. То була казка з каменю, з найрізноманітніших барв і відтінків. На лобатих валунах, на прямовисних підводних скелях, серед яких просвічувалися вузькі тунелі й гроти, кучерявилися, кущилися, цвіли коралові джунглі — незаймані сади Нептуна…

Над ними, мов метелики над квітами, пурхали зграйки смугастих, то довгастих, а то якихось сплюснуто широких, рибок. Пам’ятаю, якось Касянович, котрий до всього підходить з наукових позицій, класифікував корали на групи й підгрупи. Є, мовляв, корали мандрепорові, або ж корали-роги; мозкові, виглядом схожі на півкулі людського мозку; поритові, гіллясті, грибоподібні, м’які та ще сила-силенна інших.

Може, воно й так — піді мною на дні в непорушному мовчанні, наче вирізьблене рукою геніального зодчого, — розкинулося кам’яне диво. І кожна квітка не схожа на іншу, і рука вже тягнеться її зірвати. Можливо, Касянович має рацію. Та що його той науковий підхід у порівнянні з цією живою, яку не втиснути ні в які рамки, красою!

Я, зачарований підводним дивосвітом, пливу до берега. Він усе ближче й ближче. Води тут, мабуть, по коліна, та я не хочу зупинятися — пливу. Нарешті, ногами торкнувся коралів. Е, та вони крихкі. Дотик — і кам’яна квітка ламається. Її пелюстки повільно опускаються на дно. А я йду, власне, повзу по цьому всіяному суцвіттям лузі… Аж потім, через день-другий, збагну свою необачність. І коли ноги, руки — все тіло, всі подряпинки від коралових квіток, опухши, загнояться, почнуть пекти, я ще не раз картатиму себе за необачну зухвалість — за дике захоплення.

Усе це буде пізніше. А зараз…

Один за одним виходимо з води.

Острівець Мулікаду, порослий чагарниками, лежав як на долоні, увесь перед нами — півкілометрова цятка землі. Де-не-де височіли кокосові пальми, з чіткими, мов вирізьблені гравіром стовбурами на тлі вечорового неба. Хащі підступали до самої води — чіпкі, довгасті, мов огидні ноги павуків, корчі. Мангри! Дерева-упирі, непролазна гущавина океанського узбережжя… Безлюддя. Тиша. Тут ніхто, здається, не живе. Та не встигли ступити й десяти кроків, як оторопілі зупинилися. Широка галявина, власне, оголений, — без кущів пісок, раптом почав… рухатися. Заворушилася пустиня, захвилювалася, як море.

— Що воно?!

Ще кілька кроків — і хвилювання вляглося, але не там, далеко, — поруч. За кілька ж метрів від нас пісок, як і щойно під ногами, горбився, хвилювався знову й знову. Мара!

— Хлопці, та це ж краби!

Наважившись розгадати таємницю «хвилювання», я чимдуж побіг уперед, наздоганяючи «хвилю», що не встигла згаснути. Тисячі, сотні тисяч маленьких рачків раптом кинулися врозсип і, мов провалившись крізь землю, десь зникли.

Старпом зареготав:

— Салаги! — І, до кінця вірний своїй вдачі кожного повчати, додав — Перш ніж ганятися за привидами, запитала б старших. Ну, то хоч тепер збагнули, що воно?

— Раки, — обізвався Сахаров.

— Не раки, а краби-солдати, — уточнив старпом. — Є краби-самотники, краби-павуки, симулянти, горохові і навіть скрипалі. А це краби-солдати. На їхні полчища ми й натрапили.

— Скорше краби-дезертири, — зауважив я, — бо для солдатів вони надто полохливі.

— Ну, то й назвемо їх полохливими солдатами, що, рятуючись, тікають з поля бою і за дві-три секунди встигають сховатися в пісок.

— Нехай тоді ї суходіл зветься островом Лякливих Воїнів.

— Хай буде так! — погодився старпом.

Пізно ввечері повернулися на «Витязь».

Вождь, повечерявши з екіпажем, дивився «За двома зайцями» — фільм, що для нас, мореплавців, був джерелом веселощів. А чи сприймуть наш гумор чужоземці?

Як він сміявся, Муса Алі Діді, спостерігаючи женихання Голохвостова до «незрівнянної» Проні Прокопівни — героїні фільму!

Того ж вечора ми дізналися, чому вождь у перший день не зміг прибути на «Витязь». Англійські офіцери почали вмовляти його не спілкуватися з радянськими моряками, котрі, буцімто, озброєні до зубів, завітали сюди, щоб схилити його, Мусу Алі Діді, не коритися урядові Мальдівів підняти на островах бунт проти султана Мохаммеда Фарід Діді Авал.

— Пробачте, — ніби виправдовуючись за, наклепи своїх «Покровителів», мовив вождь. — У перший день завітати до вас не зміг не через те, що мені наговорили англійці, — ціну їхнім словам я знаю! — просто були невідкладні справи. Нічого, — зітхнувши, вів далі, — і з цього, останнього острівка, де вояки-англійці звили собі кубельце, скоро всіх виженемо.

Пізно ввечері залишив він борт «Витязя» — вождь атола Аду, людина, що вболіває за долю й майбутнє свого багатостраждального народу і якого англійці назвали похмурим дикуном.

Острови огорнула густа тропічна темрява. Настала ніч. Чути було, як десь, натикаючись на рифи, важко зітхав океан. Глухо, немов трусили рядна, сплескували хвилі; у повітрі була розлита ласкава прохолода, темряву прокреслювали вогнисті терміти чи, може, якісь інші світлячки…

З усіх вахт ці нічні вахти на стоянках для мене — відрада. Стоїш на самотині, стежиш, чи надійно тримаються якорі, чи мотобот, що гойдається внизу, не накрило хвилею. Туди іноді треба спускатися, вичерпувати воду, яка просочується десь в розсохлі, погано законопачені щілини, та поглядати, аби якесь суденце не зіткнулося часом з нашим. Ото, власне, і все.

Пом’якшала денна спека. Я в самих шортах, босоніж. Удень так не повахтуєш — накажуть, згідно з морським статутом, одягнутися як і належить: штани, сорочка, черевики.

Розвидняється. Світання — огниста повінь, розхлюпана довкола, в якій горить-полум’яніє океан і небо. «І вам, лежні, не спиться», — у думці, помітивши, як з кают і наметів все більше людей виходить на палубу. Ще звечора кожен підготувався до висадки. Дерев’яні ящики обв’язали шматками пінопласту, щоб вони, коли туди назбираємо коралів, не потонули; а довгі металеві шворні — це знаряддя, з допомогою якого від скель одколюватимемо коралові квітки; рукавиці, брезентові роби, маски, ласти. Видно, стріляні горобці.. Касяновича виучка. Це тільки я такий наївний, поліз голий на рифи: он як болять подряпини на руках! А товариші мої знають, що до чого і що вирушати по корали треба неодмінно вдягненим, аби уникнути їх небезпечних дотиків.

Біологи ладнаються збирати коралові зразки для наукових досліджень. Касянович, Пастернак, Рудяков та ще кілька товаришів уже спускаються в човен.

З ними вирушив і я.

Збирачі-любителі висадилися на суходіл Мулікаду, тобто острівець Лякливих Воїнів, напередодні обстежений нами. А іхтіологи обрали Вілінгілд — острів, до якого вчора ми так і не підійшли.

Повторилося учорашнє, захоплююче, вабливе — підводні сади, зустрічі з їхніми мешканцями. Трапилися й інші зустрічі — з хижаками: баракудами, муренами…

— Наука потребує жертв! — мовив Касянович і наказав — Пірнай!

Сам він, керманич, на човні. Закинувши сітку, ловить рибу. Непогано влаштувався! А я — на дні.

Корали чудові. Відломив од скелі, до якої вони приросли, не роздумуючи, бери підряд. І я заходився збирати. Побачу гарний — пірнаю, відколупую і гайда на поверхню: повітря бракує — очі на лоба лізуть!

— Правда ж, дивовижні? — запитую Касяновича.

— Не те! — бурмоче він і наказує:— Пірнай знову! Мені потрібні не мозкові, а мадрепорові.

— Мадрепорові? Які вони?

Тут Касянович починає свою науку: які то корали мадрепорові та де їх ліпше шукати. Для підтвердження сказаного бере серед щойно піднятих один, схожий на гіллясті оленячі роги.

— Оце і є мадрепори. «Роги» забарвлені в яскраво-зелене, з ліловими відростками-кінчиками та з рожевою, своєрідною торочкою внизу. Тепер мені зрозуміло, що від мене треба! Бульк — і знову на дні. Сонце, пронизавши товщу води, кинуло райдужні барви, і в їхньому ореолі спалахнуло фантастичним вогнем підводне царство: химерні палаци скель, рухливі медузи, морські зірки, що розцвічують дно, довгасті водорості, зграйки лякливих рибок між ними. Кого не заворожить це видовище! Та заняття моє — не розвага: збираю для науковців корали, і, мабуть, схожий на баклана, з допомогою якого ловлять рибу: того теж хитрі рибалки, самі боячись замочити ніжки, посилають у воду. А щоб він пійману рибу не проковтнув, на шию надівають обруч. Я, правда, без обруча, та все ж знайдені корали забирають.

— Касяновичу, — кажу, — я не проти, щоб жертвувати в ім’я науки, а тільки й мені хочеться зібрати дещо. Для себе, звичайно.

— Ще встигнеш! — відмахується той. — До вечора далеко.

Продувши трубку, я слухняно опускаюсь на дно. Але скільки можна мене мучити? Човен і так перевантажено — потоне скоро. Нарешті, гукнули, що першу партію коралів везуть на судно. Поки вони повернуться, трохи погуляю під водою.

Пірнати погодився й іхтіолог.

Стрибнувши у воду прямо з човна, Касянович поплив на глибину, до скелі, на якій з усіх боків налипли гарні мадренори. До них підпливав і я, але брати не схотів.

Скоро іхтіолог зник за відрогами скель, а я, взявши рушницю для підводного полювання, повис над широким, усіяним коралами плато. Корали мали дивну форму — суцільне плетиво, ніби на дно простелили густий темно-коричневий невід. Де-не-де над ним поодиноко стирчали химерні, схожі на буддійські храми коралові нарості та довгі, кармінного відтінку, водорості. Вони, мов трава під вітром, погойдувалися, кидаючи на сусідні скелі рухливі тіні. Всюди паслися табунці барвистих рибок. Крізь маску видно розкарякуватих крабів, що, плюхнувши каламуттю, зариваються в пісок; довгих, мов озерні «явдошки», вугрів. А це що за страхіття? Очі витріщені, злі, замість луски — довгі голки. Ще мить тому риба була якась сплюснута, ніби на неї. необачно наступили, та раптом у мене на очах вона надулася: голки настовбурчилися. Справжнісінька куля!

Це риба-їжак, голки її дуже отруйні, та й сама вона не їстівна.

Уся ця мілька не варта була мисливської уваги, і я жодного разу так і не вистрелив. Щоправда, майнула півметрова макрель, та поки я натискав спусковий курок, вона щезла, а гарпун, вдарившись об скам’янілий корал, погнувся.

Прибережний риф раптово обривався. Кінчалось мілководдя, і починалася справжня глибочінь, крізь яку вже не проглядало дно. Світло-блакитні відтінки, згустившись, перейшли в синяву, а далі в непроглядну темряву.

Це була безодня.

По краях скель, густо порослих травою, висли гірлянди смугастих коралових рибок. Побачивши більшу за себе, вони лякливо кидалися врозтіч. Крупна риба тут траплялася частіше.

Перезарядивши рушницю, я сховався за скелястий виступ, очікуючи на здобич. Ждати довелося недовго. За кілька хвилин майнула тінь: жаб’яча голова, видовжений тулуб. Витріщивши банькуваті очі, риба зиркнула на мене і, певна своєї сили, — не я, а вона тут господар! — повільно попливла до печери. Не втечеш, вирішив я і кинувся за нею. Постріл! Цього разу гарпун улучив. Та… я з нею не впораюсь: риба тягне на глибину. Попускаю капронову ліску, але риба неабиякої сили, і мені раз по раз доводиться виринати, щоб набрати повітря.

— Г-оп! Тепер не втечеш. Ногами чіпляюся за скелю, ледь покриту водою.

— Касяновичу! — гукаю.

А риба сіпає. Нарешті, іхтіолог підплив.

— Чого репетуєш?

— Успіх! — горлаю, не випускаючи з рук повідка. — Риба небаченої величини і взагалі — рідкісний екземпляр.

Касянович сповзає зі скелі, кидається у воду — туди, де в щілині сховалася моя риба. Раптом він як навіжений вискакує.

— Мурена! — кричить. — Ріж мерщій ліску!

Дурних немає — у мене лишився останній гарпун, обрізавши ліску, я позбудусь і його.

— Ні, — відказую, — якби трапилася навіть акула, і то б я не пожертвував гарпуном. Почекаю, поки знесилиться.

— Та чи знаєш ти, що це мурена-кумноторакс, отруйна, хижа і живуча?

Ліску довелося обрізати…

Повернувся мотобот. Тепер мене, нирця, замінить Володя Петраченко. Нехай ще й він попрацює в ім’я науки. А я майну на острів.

Обладунки для підводного полювання: рукавиці, черевики, робу — все залишив на березі, в самих плавках побіг до оголених, безладно розкиданих, сліпучих від сонця валунів.

Стояла низька вода — був час відпливу, і прибережна смуга чорніла внизу. Валуни скидалися на морди химер, що виповзли з глибин. З витягнутого далеко в океан мису, котрий підступав аж до протоки, якою «Витязь» зайшов у лагуну, проглядався увесь острів. Він був схожий на підкову, — невеличка, зо два кілометри в довжину і метрів триста завширшки смуга землі. Зовнішнім боком «підкова» — як, до речі, всі інші острівці, — вигнулася до океану. Бо природа мудра: створивши атоли — правічне напластування скам’янілих, відмерлих коралів, — вона подбала й про те, щоб їх не руйнувало водою. І як би не лютував океан, хвилі, натикаючись на суходіл, ковзають уздовж його зовнішнього вигину, шукаючи річища з боків, у глибоководних проходах між рифами.

З-поміж дев’яти інших острівців Мальдівського архіпелагу Вілінгілі першим стрічав напад океану. За ним, на тисячі миль унизу, розкинулася безмежна водяна пустеля.

Як і на острові Лякливих Воїнів, тут всюди кущилися непрохідні мангрові хащі, мов лисини, біліли галяви піску — жорнами хвиль потрощені, перемелені в порох корали. Корчуваті, з обчухраними стовбурами — височіли над повінню приземкуватої гущавини дерева. І — ні душі: пустельно, тихо.

Я подався берегом, сподіваючись назбирати викинутих прибоєм каурі — це такі гарні перламутрові черепашки… Та пошуки були марні — жодної каурі так і не знайшов. Здивувався: як — безлюдний острів, а — сліди чиїхось ніг? Мокрий пісок узбережної помережила низка слідів.

Виходить, хтось із судна вже побував тут. Але хто? Адже всі висадилися на острові Лякливих Воїнів. Так і є, мене хтось перехитрив, визбиравши всі каурі.

Я звернув у гущавину, щоб, перейшовши через неї, дістатися протилежного берега. Та не встиг розсунути кущі, як щось прудке і полохливе пурхнуло з-під ніг. За час плавання доводилося зустрічатися з різними дивами: і летючими рибами, й велетенськими спрутами — привидами океанської безодні. Але такого не бачив. Жаба? Ні, щось несхоже. Може, риба? Так, це була риба. Переливаючись зеленаво-коричневим, риба-жаба скакала з гілки на гілку. На голові в неї — хижо витріщене око. Циклоп, та й годі!

Касянович потвердив: є така риба, стрибуном зветься. Більшу частину життя вона проводить на суші і не може жити без повітря. Плавцями, схожими на ноги цвіркуна, вона «ходить»: спочатку рвучко висуває їх вперед, потім спирається хвостом і — скакає.

Я поминув «жаб’яче» болото, заглибившись у хащі. Там було нестерпно душно. За хвилину-другу з мене вже струмками лив піт. Нетрі заважали просуватися. Внизу, мов павутиння, переплелося густе гілля. Дерева й справді схожі на велетенські фікуси! Від їхнього зеленавого листя повітря гущавини світло-смарагдове, наче ти занурився в поросле лататтям озеро.

Сяк-так продершись крізь гущавину, дістався до рідколісся. Вийшов на галяву. Оточена невисокими пальмами та динним деревом, на галяві стояла довгаста, схожа на сарай хижка. Біля широкої, врослої в землю кам’яної брили клопоталося кілька тубільців — усі темношкірі, з хвилястим чорним волоссям. Двоє з них важкими товкачами дробили копру — м’якуш кокосового горіха; решта тіпала, мов коноплі, кору. Побачивши мене, мальдівці облишили свою роботу, підвелися.

— Добрий день, Дев’яткіна! — хором закричали.

— ??!

Мов грім серед ясного неба! Я був приголомшений, вражений! Аби з гущавини вийшов слон і почав танцювати, я не так би здивувався, як щойно почутому.

— Добрий день, Дев’яткіна! — нашою мовою знову повторили вони.

— Добрий день, Дев’яткіна!

І тубільці простягли руки для вітання.

— Здоровенькі були, землячки! — відповів я, кліпаючи очима.

Аж згодом довідався. Це його, Анукіна, роботка! Перебрівши неглибоку протоку, що відмежовувала Вілінгілі від сусіднього острівця, мій товариш-дотепник заходився «розмовляти» з остров’янами. Показував на сонце — і йому відповідали «іру». На руки — говорили «ай». Ніс означало «нефай», губи — «тумфай» і так далі. Вирішив і він, Анукін, навчити розмовляти по-нашому мальдівців… Всього, звичайно, вони не запам’ятали, а от вітання «Добрий» день, Дев’яткіна!» зосталося.

Так на атолі Аду лишилося жити ім’я камбузниці Антоніни Дев’яткіної, яка, подейкували, чимось завинила Анукіну…

Їх тух шестеро, на цьому, здавалося, безлюдному острові. І я забрів саме в поселення — якщо так можна назвати кілька хиж, — загублене серед тропічної гущавини.

Велика, схожа на сарай хата, певне, слугувала схованкою копри. Зазирнувши, я побачив на широких, зроблених з лози, нішах скидану в кучу, мов висохлі половинки гарбуза, копру. В обличчя війнуло теплом і нудотливо солодкуватим запахом, схожим на запах м’якуша кокосового, горіха.

Хотілося пити. Але як це розтлумачиш? Щоб мене зрозуміли, закинув голову назад, а до розкритого рота підніс кулак.

— Гайжа, гайжа! — здогадавшись, закричали мальдівці..

Один з них метнувся до гайка кокосових пальм. Дерева росли приземкуваті, трохи вищі від людини — таких карликових пальм я ще но бачив. Угорі, під віялом листя, звисали грона важких, завбільшки з футбольний, м’яч, горіхів. Мальдівець рубонув тесаком, і кілька «м’ячів», покотилося додолу.

— Ге, ге! — показуючи на хижку, що причаїлася: в гущавині, гукнув він.

Ті, що стояли поруч, жестами веліли йти за ними.

Хижа — мов у казці, — без вікон, без дверей, тільки що не на курячих лапках. Замість стін негусто повтикані лозини: легенький, протяг між щілин, певне, рятував остров’ян від задухи. Вкрито хижу лапатим банановим листям. Як і солома на наших хатах, те листя, спресувавшись, не пропускає води. А всередині висіла довга, з вичовганими боками дерев’яна колиска-ліжко.

Ми всілися на циновці — господарі заходилися мене частувати кокосовим молоком. Вони надрубували горіхи, один подали мені.

— Гайжа!

Кожен, піднісши горіх до рота, починав пити. Я приклався теж. Питво не погане — і прохолодне, і смачне. Але хотілося води… Вже тоді, коли вийшли на подвір’я, під папайєю я помітив невеличку нору. Заглянув. Так то ж криниця! В землю вмуровано велетенський, з гладенькими, може, навіть полив’яними стінами, глек, до половини наповнений водою. Показав, що хочу напитися. Кружкою, власне, половинкою кокосового горіха, мальдівець зачерпнув водиці і подав мені. Звісно, не те… А що вдієш? Мальдівці завжди п’ють воду, зібрану під час дощу. Іншої прісної на кораловому суходолі немає.

Ми сиділи під тінистим деревом — шестеро мальдівців і я. Спокійні, з якоюсь невимовною тугою очі, здавалося, дивились прямо в душу. І цих людей англійці називають ледарями! Але ж руки їхні, натруджені від важких кам’яних товкачів, свідчили про нелегку, виснажливу працю.

— От де ідилія — на Мальдівах! — розповідали нам в Коломбо.

Та ідилії я не побачив… Оця кора, яку з дня в день б’ють остров’яни, аби виготовити собі примітивний одяг; боніто — риба, що сушиться он на низці під пальмами, яку потім забирають на Хітаду, а звідти вивозять на Цейлон та в Індію; копра, так ретельно обчищена й просушена; вода, яку по краплинці збирають у дощові дні; плодові дерева, догляд за якими потребує стільки сил і терпіння, — хіба все це не свідчить про повсякденну боротьбу людини за хліб насущний?

Як же дізнатися їхні імена, цих гостинних остров’ян? — ламаю голову. З горем-бідою довідався, вдавшись до жестів і міміки.

Відповідають мені по черзі: Сандіді, Алідіді, Абдул, Тута, Хамід, Ісмайдіді.

Прийшов Касянович, Пастернак і з ними Абдуладіді — літній остров’янин, котрий учора привозив вождя; він розуміє й по-англійськи.

Скоро повечоріє, а ми гостюємо в мальдівців…

— Що вони тут зроблять, ці шестеро? — питаю Абдуладіді.

Той розповів… На; всіх острівцях атолу є родючі клапті коралового намулу, хоч і не всі суходоли заселені. Кокосова пальма — годувальниця остров’ян: вона й харчує, й одягає людину. Кожне дерево — на обліку. То лише верхоглядам здається, що горіхи самі з неба падають. Ні, пальму треба старанно вирощувати. Вона — справжнє багатство. А ці шестеро мальдівців живуть тут, доглядаючи кокосову плантацію, та ще ловлять рибу — смугастий. тунець славиться за межами архіпелагу.

Стрункий, вродливий юнак — Ісмайдіді — один з шести, з якими я стрівся на острові; Хамід — його молодший брат, підліток. Вони й запросили мене до затоки, де стояв їхній човен. Вдосвіта хлопці повернулися з океану; на лов вирушать тільки під вечір.

Показували острів, пірнали в лагуні, щоб дістати корали й черепашки… Потім Хамід узяв довгасту мандоліну, заграв.

Його брат пустився в танок. Він то рвучко викидав руки вперед, то, як птах крила, опускав їх. Він співає, і пісня така гарна, що хочеться її записати. Але на чому?

Тоді я беру довгасте воскоподібне листя деревця герафа; тонкою перламутровою скалкою з черепашки кукула записую пісню. На судні з допомогою Абдуладді переклав слова. Пісня — про море, про сонце, що незгасно сяє над островами. Мальдівець співав про те, як тихо зітхає голуба вода, шепоче пальмове віття і як цю тишу щодня стривожує гуркіт англійських реактивних літаків.

З «Витязя» повідомили: всім повертатися на судно.

Увечері ми залишили атол.