Альбатрос — блукач морів

ЧЕРЕПАХИ ТРОМЛЕНА

Сейшельські острови зникли за кормою, розтанули в імлистій далині. Тільки обриси їх, здавалось, передались хмарам, які кучугурилися високо над щоглами і були схожі на рухливий архіпелаг, що плив і плив, невідступно супроводжуючи наше судно.

Дороги вели на південь, у безмежну водяну пустелю. Океан і кликав і лякав. І світовідчуттям своїм кожен з нас нагадував, мабуть, парашутиста, що стрибонув у безвість, в нічну темряву й невідомість. Вражаюча велич стихії приголомшувала; дедалі більше зникала вартість нашого «я», бо у порівнянні з океаном найграндіозніше здавалося піщинкою. І цій нездоланності мали протистояти наше завзяття, наполегливість і наш розум. Ми кинули виклик океану, і в цьому вже була перевага й сила.

Судно зупинилося. Крутилися котушки, розмотуючи сотні метрів троса; застугоніли електромотори, зарипіли блоки лебідок. Дночерпаки, драги вже в котрий раз пішли на розвідку в безодню.

З каюти вийшов боцман. Оглянув захаращену залізяччям палубу, мовив:

— Геологам бракує дрібнички — уламка корінної породи, — щоб остаточно довести: під дном Маскаренської улоговини, над якою стоїмо, не мул чи глина, а гранітна товща — опущена частина мадагаскарського материка. Сейсмологи своє сказали: під дном залягає кора материкового походження. Тепер слово за геологами.

Я теж чув, що геологи збираються повести вирішальний наступ, щоб з’ясувати колишній зв’язок материків, існування легендарної Лемурії, перешийка, який, гадають, близько десяти тисяч років тому з’єднував Африку з Мадагаскаром і півостровом Індостан.

Ключик до розгадки цієї таємниці материків десь глибоко на дні. Він не дається в руки. Як його дістати? Сотні кілометрів тягнеться Маскаренська улоговина — прірва, яких чимало в Індійському океані. Розкинулась вона одразу за північно-східними берегами Мадагаскару. Звідусюди її оточують острови — Сейшельські, Амірантські та Маскаренські. І цим улоговина схожа на лагуну коралового атолу, яку теж обрамлює кільце островів. Принаймні так здалося мені, зачарованому красою недавно відвіданого атолу Аду.

Про це я й сказав уголос.

— Нічого собі лагуна! — відповів штурман, розшифровуючи стрічку ехолота. І, підвівши голову, додав: — Лагуна і ця улоговина, хлопче, так схожі між собою, як ставок і океан.

Схилившись над стрічкою, що весь час рухалася, я побачив, як самописець креслить хвилясту лінію, позначаючи на ній цифри: 4200, 4500, 4900… Глибина збільшувалась. А ми, сновигаючи з краю в край серед клятої пірви, шукали місце, де б можна було промацати дно і дістати зразок корінних порід.

За кілька днів після виходу з порту Вікторія досягли дванадцятої паралелі. Стали неподалік північного берега Мадагаскару. Раптом океанське дно вигорбилось, і ехолот засік незначні глибини, придатні для спуску драги. Вовтузилися цілу ніч, а вранці дізналися, що драга вернулась порожня.

Опускали ще тричі і підняли тільки шматок глини — корінних порід так і не було.

Геологи ходили похмурі. Запевняли, що ось у такій і такій точці неодмінно повинні бути корівні породи — їх треба лише підняти. «Витязь» лягав у дрейф, і знову бралися до роботи. І все марно. Тільки згодом з’ясували, що саме тут проходить Південна Екваторіальна течія. Вона зносила наше судно до Мадагаскару. Не встигали знайти потрібне місце, як течія підхоплювала його і несла далеко на захід.

Так кілька днів борюкалися з хвилями, аж поки драга не повернулася з уловом. Отоді й дали повний уперед, лігши курсом на південь.

Я скочив у воду й побачив: крізь білу, що клубочилася, як туман, коралову каламуть проступали руді плями саргосових водоростей. Дно було нерівне, всіяне величезними валунами. Кожен — завбільшки з багатоповерховий будинок. Широкі тераси, химерні виступи й заглибини, котрі протягом тисячоліть висікав океан, створювали враження, ніби тут затонули якісь напівміфічні міста.

На всьому лежало тавро забуття. Та коли набігала хвиля і прибій, скуйовдивши, розгойдував синьо-зелені довгасті пасма порослої на підводних урвищах трави макроцистис, запустіння раптом зникало і мертве місто починало жити своїм, схованим від стороннього ока, життям. Це було справжнє підводне царство, як то оповідається у казках: дивовижні риби, краби-клишоноги, граціозні, з довгою фатою медузи… «Витязь» став на якір за кілька кабельтових од берега. І ми тепер човном наближалися до суходолу.

Після Маскаренської улоговини хотіли було пересікти підводний, теж Маскаренський, мало досліджений хребет, побувати на розташованому там архіпелазі Каргадос-Карахос. Але висадитись не наважилися.

— Останній з півночі в цьому архіпелазі острівець Альбатрос, до якого шапкою докинути, — сказав капітан. І всі, хто стояв на палубі, побачили низинний, порослий чагарями суходіл, мало обстежений, але висадка там неможлива.

Ми повернули на захід, майже впритул підійшовши до острівця Тромлен.

На березі наш човен помітили. Кілька остров’ян кинулись у воду. Переганяючи один одного, поспішили назустріч.

Коли до берега лишалося з кілометр, штурман, що був за старшого, дозволив охочим проплисти цю відстань.

Ото я й стрибонув з нетерплячки… Ворушачи ластами, легко, мов птах, повис над підводними скелями й урвищами. Як гарно в цій ласкавій, прогрітій тропічним сонцем, купелі! Воєдино зливаєшся з океанам, почуваєш себе частинкою його. Помах ласт — і ти вже в глибині або плинеш над пісками нових і нових хребтів.

Дно поволі переходило в широке, встелене бурою травою плато.

Чи то справді страх має великі очі, а чи тому,» що крізь скельця маски під водою все збільшувалось удвічі, — але я жахнувся. Прямо переді мною раптом виникла страхітлива потвора. Це була небаченої величини жаба! Передніми серповидними лапами вона махала в скаламученій прибоєм воді, а голова — сплюснута голова змії, що закінчувалася дзьобом і двома лютими очима, — погойдувалася з боку, в бік на довгій міцній шиї.

Не тямлячи себе, випірнув з води.

— Рятуйте!

Голосу мого, звісно, ніхто не міг почути, бо човен уже пристав до берега, а судно бовваніло ген вдалині.

Маска зсунулась на шию, крізь трубку, яку не встиг продути, наковтався води. Що робити! Одна, дві, три… п’ять, десять жаб-велетнів горбили свої спини серед хвиль неподалік меле.

Поборовши страх, якомога спокійніше почав ворушити ластами, аби, чого доброго, не піти на дно. Так минуло не більше хвилини, поки переодягнув маску і, пірнувши та лавіруючи між жабами, поплив до берега.

Коли про все розповів хлопцям, вони розреготалися:

— Отож, не знаючи броду, не лізь у воду! А взагалі, нічого було боятися — то пливли не жаби, а морські зелені черепахи.

Та про черепах — потім. Зараз мене вабив суходіл.

Радісно було відчути під ногою земну твердь. І я не гаючись пішов у глибину острова. Уже дома прочитав про Тромлен таке: «До суходолів та рифів, що становлять небезпеку для мореплавства, належить і острівець Тромлен, розташований за 230 миль на схід од Мадагаскару, Береги його оточені рифами, над якими під час північно-західних та південно-східних вітрів виникають шалені буруни. Згідно з навігаційними даними за 1846 рік висадка на острів неможлива».

Цей клаптик суходолу, площа якого щонайбільше шістдесят гектарів, по-тутешньому зветься Піщаний острів. І недарма! Низинний берег підводиться над рівнем моря всього на кілька метрів. Об нього не раз розбивалися кораблі, і їм не було вороття. У 1761 році судно, що везло на Маврікій африканських негрів, у пітьмі вдарилося об цей низинний суходіл і потонуло. Чимало невільників врятувалося, вибравшись на безлюдний острів, де не було ні прісної води, ні їжі. З горем-бідою жили вони тут п’ятнадцять довгих років, харчуючись молюсками та черепашачим м’ясом. А в 1776 році експедиція під командуванням де Тромлена випадково натрапила на цей нікому невідомий острівець, і мореплавці знайшли там тільки сімох підстаркуватих негритянок. І — жодного чоловіка!

Незважаючи на застереження лоцій і трагічні випадки, пов’язані з острівцем Тромлен, ми все-таки висадились на нього.

З тих пір, як востаннє відвідали берег, не минуло й місяця. Умови для плавання були бездоганні: жодного разу не збурився океан, притримуючи лють, либонь, на пізніше. Хіба що в районі Південної Екваторіальної течії водокруть намагалася потерти боки «Витязю». Але не могла ж вона нас, мореплавців, закачати настільки, щоб ось тепер, коли нога торкнулася надійної тверді, перед очима все попливло й закрутилося!

Я ступив крок, другий, збираючись видряпатися по ковзькому, схожому на снігові кучугури пагорбу, та мене хитнуло, мов п’яного, з боку на бік. Перемолоті жорнами прибою уламки відмерлих коралів були не що інше, як спорохнявілий вапняк — курява, що запилючувала з ніг до голови. Астронавти, хто ступив на іншу планету, почуваються, мабуть, так, як і я нині. Цей пил, оці дивні, над якими виснуть барвисті райдуги, пагорби!.. Одначе стан невагомості був химерний: від землі я не одривався, не відскакував, а лише погойдувався.

Помітивши, як я рухаюсь, Касянович здивовано вилупив очі:

— Ти що, п’яний чи дурня клеїш?

— З-земля ходором… — крізь зуби видавив я.

Іхтіолог підійшов до мене, зупинився.

— Дитя! — виголосив патетично. — Мої риби, кинуті на палубу, почувають себе теж не гаразд. Краби, що здатні обходитись без води, і ті, витягнуті з рідного середовища, стають пришелепкуватими. А ти довго пробув під водою, бовтаючись серед черепах. Зябер у тебе немає, — він помацав моє підборіддя — ото й замакітрилася голова. Вестибулярний апарат схибив. Та не переживай — скоро мине! — Він схопив мене за руку, потягнув за собою вгору.

Острівець лежав як на долоні. І було його всього кілометрів зо три. Вигорблений посередині, поплямований білими латками піску та ще смарагдовими заростями чагарників, суходіл полого нижчав з країв, непомітно зливаючись з поверхнею води, немов хвиля, що піднялася високо та й скам’яніла навіки.

Під ногами шурхали невеличкі краби, лякливо ховаючись у кущі, та подекуди траплялися пухнасті, з чорними обідками навколо очей олуші — тутешні птахи. Рослинність дивувала одноманітністю: ріденька й чахла — не рівня тропічним заростям. Схожі на фікуси деревця. Непримітні, ніби петрів батіг, стеблинки дрібненькими, блідо-ліловими квіточками витикалися з піску.

— Геологічний вік острова порівняно молодий, — пояснив Канаєв. — Таких островів на планеті вдень з вогнем не знайдеш. Він виник внаслідок вулканічної діяльності землі, згодом обріс коралами, які й підняли його на кілька метрів над рівнем моря. Тут немає постійної рослинності, флора в зародковій стадії і складається з випадкових рослин, насіння яких принесли з малайського архіпелагу морські течії.

Я подався до каланчі, що височіла ліворуч од місця висадки.

Хлопці наші, видно, давно сюди прийшли — вони сиділи на піску в колі остров’ян і за допомогою жестів про щось жваво розмовляли.

Перед навісом, спорудженим з почорнілих дощок, — хижка, в якій мешкали остров’яни, — було вимуровано невеличкий олтар. «Набожні», — майнула думка, і я пильніше став його розглядати. В ньому стояла висічена з коралової брили матір божа, з багатьма янголами й херувимами обабіч. Хоч біблейський сюжет споруди сягав глибини віків, каменяр, порушивши заповідь божу про невтручання людини в створене всевишнім, багато чого додав од себе. Його божа матір була схожа на одну з тих сучасних дівиць, які над усе ставлять моду. Гінкий стан богородиці облягала куца, вище колін спідничка, нафарбовані губи широко розтулені, декольте оголювало пишногруде тіло.

Огорожа довкола олтаря варта була цієї «святої»: її зробили з порожніх, повтиканих шийками в пісок пляшок з-під віскі. Певно, на острові дуже сутужно з будівельними матеріалами або ж тут живуть великі гумористи.

Плин моїх думок порушив Касянович — він вигукнув, показуючи на мене:

— Ось хто зелену черепаху сплутав із жабою. Не соромся, — запросив, — підходь.

Я приєднався до гурту балакунів, стомлено опустившись на гарячий пісок. Остров’яни сиділи підібгавши ноги. Вольові, дещо аскетичні обличчя; в більшості на руках та ногах зарубцьовані рани. Їхні тіла лисніли коричнюватим відтінком, тією густою смаготою, що свідчить про постійне перебування людини на сонці. Хоч дехто з них за віком був уже не молодий, та всі стрункі, дужі. Я замилувався ними. Щось горде, завзяте світилося в їхніх очах — навіть натяку не було на релігійну смиренність. «Це не похмурі набожники, а великі сонцелюби!» — подумав я.

Їх тут шестеро, на цьому загубленому серед океану острові: Оніго, Саїд, Карбіер, Сінкер, Хамед, Каро. Шестеро пустельників, вихідців з Реюньйону й Мадагаскару, людей, котрих знають не поіменно, а тільки під одним номером — 976. Під цим номером у Бомбеї й Коломбо, Найробі й Таматаве відома метеорологічна станція, яку обслуговують відірвані від усього світу остров’яни. Вони сповіщають про виникнення тропічних ураганів. Та, рятуючи інших, не завжди врятовуються самі.

Про це розповів нам Каро.

— Майна ні андро! — глянувши на небо, мовив остров’янин, що по-мальгаськи означало «погожа днина». І, розрівнявши долонею пісок, намалював на ньому звивисту лінію.

Слово за словом, то жестами, то переходячи на англійську мову, розтлумачив, що тропічні урагани виникають восени між восьмою та десятою паралелями — трохи вище Тромлену. Навала збуреного повітря, зародившись десь серед океану і взявши розгін на захід, не доходить до Мадагаскару, різко повертав на південь, а далі разом з хвилями простує своїм початковим курсом — на схід. Шлях урагану графічно можна зобразити звивистою лінією, яку щойно накреслив Каро.

— У цій точці, — остров’янин показав місце, де лінія вигнулася підковою, — розташовано Тромлен, і саме тут найбільше збирається ударна сила вихору: швидкість вітру сягає за п’ятдесят метрів на секунду, здіймаються височенні хвилі.

Ураган нищить на своєму шляху все. Не минає і суходолів, особливо Тромлену та сусідніх Маскаренських островів.

Там, на Мадагаскарі, в прибережному селищі Маномпана, хижки якого розкинулись обабіч невеликої бухти, ще змалку чував Каро про всесильних велетнів, замкнутих людьми в міжгір’ї. Те місце вважають священним: ніхто не сміє туди поткнутися. Та вряди-годи забредає якийсь мальгаш. І тоді велети пробуджуються, розпрямляють плечі — аж здригається земля, і від подиху їхнього збурюється океан, виникає вітер.

Ще й понині вірять у загадкових велетнів односельці Каро. Чимало горя завдають розгнівані демони мальгашам: замулюють посіви, знищують сади, затягують у безодню човни.

— Мальгаші — марновірні діти природи. Водоймища й гори, океан і небо, — мовив Каро, — все в їхній уяві пов’язано з добрими або злими духами. Вважають, одразу після смерті людини душа її оселяється десь поруч, перевтілюючись у вертких напівмавп — лемурів. Не можна гнівити дух померлих: він керує життям людини.

Каро давно не вірить у це. Він знає: коли здригається земля — це означає, що в її розпечених глибинах виникає поштовх; збурена атмосфера, циклон, хвилює море. То лише його затуркані земляки такі звичайні явища оповивають містикою, приписують їм надприродну силу. І не дивно! Серед мальгаші в дуже мало людей з освітою. Каро — щасливий виняток: закінчив ліцей, давно вже працює метеорологом на Тромлені — острові, що колись став могилою його батькові…

Ми залишили садибу метеорологів. Геологи вирушили в глиб острова, сподіваючись найти зразки потрібних мінералів. Ті, хто був з Касяновичем, пішли вздовж південного узбережжя, як завжди, збираючи всяких жучків та комах… Решта на чолі з Каро подалися на північний схід. Нам сказали: у тій частині острова є гарні черепашки і трапляються гнізда цейлон-мідас — зелених черепах, які так налякали мене.

— Черепахи — це вже щось та значить! — вигукнув Петраченко, перескакуючи з каменя на камінь. — З дитинства мрію про них. Кажуть, мер Лондона щороку влаштовує бенкети, на яких подають суп, зварений з тутешніх черепах.

Настрій був піднесений, ми йшли бадьоро, жартували. Але місцевість не тішила ока. Всюди траплялися валуни — гострі, скелясті уламки, об які кожен з нас уже в перші хвилини позбивав ноги. Трохи вище за валунами тягнулися порослі розкарякуватими кущами дюни. Коли підійшли ближче, від них повіяло духмяними пахощами. Здалося, що ми попали у квітучий сад. Із кущів висунули голови довгоногі, пухнаті пташенята.

— Фу! — мовив Каро, показуючи на птахів.

Петраченко впізнав фрегатів. Припустився було ловити, та птахи в руки не давались.

Ішли берегом по зволоженому прибоєм піску. Каро розповідав.

… На східному узбережжі Мадагаскару велетенська піщана акула зветься акіо. Серед численних отруйних риб, скорпен, баракуд та іншої нечисті акула чи не найнебезпечніша. Не знаєш, звідки й коли вона нападе, а з жертвою своєю поводиться жахливо — роздирає на шматки або навічно залишає страшні сліди. Он і в Маномпані скільки їх, рибалок, з шрамами на тілі чи й зовсім безруких — тих, хто стрічався колись з акулою.

Акіо — всюдисущі. Ними кишить бухта Тинтингуе, вони запливають і в гирло прісноводної Маномпани, на берегах якої розкинулось мальгаське поселення.

Може, тому, що батько Каро з поєдинків завжди виходив переможцем, люди прозвали рибалку Акіо. Це прізвисько пристало й до його дітей.

Спіймавши подих пасату, Акіо, напнувши злинялі, латані-перелатані вітрила, на човнику виходив далеко в море.

Тамтешні води підступні, не знаєш, звідки й куди спрямовано їх плин. Але і в цьому плетиві течій розбирався Акіо, знав їх мінливу вдачу. Тож завжди йому щастило, і ніхто не міг з ним позмагатись у спритності.

Та минав час — Акіо теж не поталанило. Одного разу, коли він на мілководді розплутував сіті, з-за рифу підпливло кілька акул. З’явились, мов привиди, неждано. На таке він не сподівався — адже акули уникають мілин.

Пожадливо кинулась на «нього хижа зграя.

Увечері мальгаші, повертаючись з моря, побачили за лінією прибою закривавлену, з понівеченими руками людину. То був Акіо…

Довго боровся він зі смертю і таки вижив, хоча з тих пір попрощався з морем: важко було йому веслувати, а тягти сіті й поготів. Завідувала багатодітна родина; засмутився Акіо.

Якось в поселення зайшла моторна пірога. Таких човнів немає в тих місцях. Видно було, що вона з Дієго-Суарес, а може й з самої столиці Таматаве.

Акіо стояв на пірсі.

— Агов, мамбо! (крокодили), — звертаючись до мальгашів, гукнув прибулий. — Хто хоче заробити грошиків, піднімайтесь на борт.

Ніколи не шукав Акіо легкого заробітку, а зараз озвався на голос незнайомця (може, його слова чогось і варті!), квапливо пішов до піроги.

Прибулець одібрав трьох. Між них — Акіо. Дізнавшись, що всі троє — люди злиденні, сказав не криючись:

— Прогуляночка, правда, ризикована…

І пояснив. Тих, хто погодиться і дасть слово джентльмена мовчати, він, капітан Жорес, відвезе в океан, на безлюдний острів. Харчі, воду, човен — усе дасть. Від них вимагатиметься одне: вечорами, коли черепахи виповзатимуть на берег класти яйця, їх треба підстерігати й перекидати панциром униз. Перекинута черепаха не може підвестись, і він, Жорес, уранці забиратиме здобич.

Кажуть: славиться м’ясо черепашаче. Усе то — хе-хе! — побрехеньки: від продажу його, хай вони знають, Жоресу мало що перепадає. Отже, ще менше діставатиметься мисливцям.

Але й на такі умови погодився Акіо.

Так він попав на Тромлен. Кілька років підряд висаджував його туди Жорес. Полювання на черепах було заборонено, тому щоразу на Акіо чатувала небезпека; бракувало харчів, води, допікали шторми… Та ось через кілька років на острові збудували метеорологічну станцію. Сім’я Акіо, як і раніше, бідувала. І за незначну платню Акіо погодився лишитися на Тромлені, взявши з собою двох синів. Хлопці помагали метеорологам, а він, старий, був за куховара.

На такому відлюдному суходолі, де ні продуктів, ні води, а зв’язок з материком підтримується через випадкові шхуни, жити не легко. Щоб вижити, доводиться весь час думати про кусок хліба, про кожен ковток води, перемагати розгнівану стихію.

І вони, мальгаші, жили, працювали, відводили небезпеку від сотень і тисяч кораблів.

Загублений в океані острів-маяк не поривав зв’язку з великою землею, слугуючи людям. Але зв’язок був односторонній. Бо стежачи за ураганами, остров’яни рятували інших, а самі ні від кого не ждали допомоги. Хто ж бо їм міг допомогти, коли лютувала стихія?

Про наближення циклону людей тепер попереджають мудрі прилади, та й без них мальгаші по десятках прикмет здавна знали, коли сподіватися бурі… Подує легковій, бриз чи пасатний вітер, що приносить прохолоду, а потім раптом настає нестерпна спека, і довкола залягав тиша — мертве безгоміння, від якого стає моторошно й тривожно; непорушне повітря, важке й прозоре, мов розплавлене скло, насичене випарами. Та природа ніби кепкує над людиною і, готуючи їй смертний вирок, не шкодує барв для підступної омани: перед сходом і заходом сонця хмари забарвлює у вогненно-червоне, а з високих пір’їстих хмар плете казкової краси вінки. Море в пітьмі палає, охоплене дивовижною пожежею; безстрашні блукачі — альбатроси тривожно припадають до хвиль, ніби шукають у них порятунку…

Коли все це побачиш, так і знай: незабаром буде ураган.

Але той, від якого загинув Акіо, налетів несподівано. І не восени чи взимку, як то буває завжди, а в середині літа. На острові не лишилося живої душі. Загинуло чимало й на Маврикії та Реюньйоні.

І досі нічого не відомо про останні хвилини життя Акіо, його синів та кількох метеорологів, що були на Тромлені. Велетенська хвиля ринула з півночі й затопила низинний суходіл, розтрощила метеорологічну станцію.

Коли 976 замовкла, не відповідаючи на голос материка, всі зрозуміли: і там сталося лихо. А через кілька днів, відвідавши Тромлен, пересвідчились у цьому на власні очі. По острову виблискували озерця води, що лишилась після урагану. Голий, спустошений острів… — кінчив розповідь Каро. І по хвилі мовчання додав: — Я замінив батька на цьому острові. Я, наймолодший з родини Акіо.

У північно-східній частині Тромлену, куди ми забрели, мабуть, ніхто ще не бував: берег незайманий, пустельний, всіяний дивовижної краси черепашками. Одні завбільшки з кулак, інші — зовсім мініатюрні, як горошини, розсипані на вологому піску. Ті, що вгорі, за лінією прибою, були вибілені сонцем і схожі на звичайні камінці. Де океан щоразу набігав на пісок, черепашки не втратили ще принадності, виблискували різнобарвно, мов сонячні цятки. Така зваба! На Цейлоні за одну черепашку-каурі доводилося платити по дві рупії, на Сейшелах — трохи менше, а тут збирай скільки завгодно.

У мене вже повен картуз. Я нанижу їх на нитку, вийде гарне намисто. Комусь подарую або ні, залишу собі, щоб нагадувало мені острів в океані, оцей берег, цей день, коли я був молодий і щасливий…

Ми йшли на схід, де гніздяться велетенські черепахи. Валунів поменшало, чагарників не стрічали теж, а піщані, розкинуті довкола дюни зверху ніби хто стесав, утворивши широке, нахилене до води плато. За кілька кроків од берега височіла схожа на невелику домну циліндрична споруда. Вона складалася з двох чанів, з’єднаних між собою трубою-змійовиком, під одним тліли дрова. Каро поворушив жар — і вогонь у печі спалахнув, а в чан, що стояв осторонь, закапала вода. З допомогою цього пристрою остров’яни морську воду перегонили на прісну. Природних криниць на Тромлені немає, і воду доводиться добувати штучно або збирати дощову… От і нам, зайшлим подорожанам, втамувала вона спрагу, ця несмачна, але мокра водиця.

Ще з півмилі, запевнив остров’янин, і він покаже черепах. Але йти ставало дедалі важче: зібрані каурі відтягували кишені, повно їх було і за пазухою. А на березі були кращі й кращі черепашки — як їх не взяти! Бачу, Петраченко раз по раз нахиляється, бігаючи з місця на місце. Потім зупинився, пригорщами сипле черепашки собі за сорочку.

— Що там? — запитую.

— Золоте дно, — каже хлопець і раптом: — А-а-ай!!

Петраченко горланить, рве на собі сорочку. За мить на ньому висіло саме лахміття. Стоїть оторопілий.

— Яка муха тебе вкусила?

— Не муха, брате, — каже, — а краб.

Ось воно що! Серед черепашок, що їх набрав Петраченко, були й такі, в яких поселилися раки-пустельники. Підступні створіння! Прикинувшсь неживими, рачки, коли все вгомониться, наполовину висуваються із свого перламутрового будиночка і боляче щипаються.

Після заходу на Мальдівські острови в рундуку моєї каюти, який хлопці охрестили піратським сундуком, чого тільки не було! Я поскладав туди всі свої знахідки: висушені морські зірки, іскристо білі корали і, звичайно, найрізноманітніші черепашки. Вони й не давали мені спати. Тільки-но заплющу очі, як між перебірками починає щось шарудіти. Увімкну світло — знову тиша. Так тривало кілька ночей. Та якось уранці мені стало зрозуміло що й до чого. Прокинувся я від різкого болю — мене щось щипало. А коли відкинув ковдру, побачив: до моєї постелі з відчиненого рундука залізло кілька злодійкуватих крабів.

З тих пір я обминаю їх десятою дорогою! Петраченко зрозумів це лише тепер.

Від води в глиб острова вели якісь сліди. Здавалося, тут щойно пройшли гусеничні трактори, залишивши на піску довгі смуги з численними зазублинами. Цих чудернацьких доріжок було з десяток, і починалися вони всі в одній точці — на пологому, захлюпаному прибоєм березі. Далі розходилися, окресливши лобату випуклість острова, як лінії меридіанів креслять поверхню глобуса.

Каро пояснив, що то сліди черепах, вони ведуть до гнізд.

І ми прискорили ходу.

Про черепах я знав чимало найхимерніших оповідей, вичитаних з книг натуралістів чи письменників-мандрівників. Запам’яталася казка про те, як черепаха врятувала життя рибалці, що попав у шторм і його хвилею змило за борт. Полінезійські казки твердять, що ці тварини причетні до походження островів й архіпелагів: буцімто суходоли в океані — не що інше, як вигорблені спини гігантських черепах. Легенди, в які вірили й наші предки, походження Землі теж пов’язували з черепахою. Недарма ж виник малюнок, на якому Земля тримається на трьох слонах, що стоять на панцирі океанського велетня.

І йдучи по слідах черепах до їхніх гнізд, я згадував колись прочитане або почуте про них… Ніби я на борту каравел Колумба. Разом з першовідкривачами висаджуюсь на невідомий берег невідомої землі. Там, в Карібському морі, в Новому Світі, до берегів якого причалили наші човни, сила-силенна черепах-велетнів. Вони оточують наші каравели, пасуться у густій береговій траві. Пагорбиться ними земля, ворушиться, немов жива. Аборигени, що нас зустріли, розповіли: черепахи їстівні. І в цьому ми пересвідчилися, повертаючись назад, у Європу. Коли в Атлантиці потрощило наші кораблі, ми згуртувалися на невеличкому судні — купка людей в хисткій, ненадійній шкаралупі. Продукти скінчились, лишилася смердюча, нудотлива солонина. Та були в трюмах перекинуті панцирами вниз черепахи. Вони і врятували нас від голодної смерті. Смачне їхнє м’ясо, може, навіть краще яловичини чи курятини.

Звідтоді, з тих далеких часів, коли першовідкривачі завантажили трюми своїх каравел черепахами, їх почали ловити більше й більше. Тепер брали не тільки для харчування під час плавання, а й для продажу як делікатес у Європі. Почалася справжнісінька лихоманка: черепах вивозили десятки й сотні тисяч.

Тих велетенських черепах, що важили по кілька тонн, нині не залишилось. До нас дійшли далекі родичі доісторичних велетнів: зелені, шкірясті, та ще так звані рідлеї, логгерхеди й біссі. Цейлон-мідас через зеленаве забарвлення жиру звуть ще зеленою.

На Альдабрі та сусідніх Маскаренських островах колись, як і в Карібському морі, на Галапагосі, цейлон-мідас було дуже багато, Але після колоніального освоєння португальцями, французами й голландцями цих вод і земель їх лишилося зовсім мало. Славиться м’ясо, особливо хрящовина, каліпі, — яке зрізають з нижнього щита у зелених черепах. Висушені каліпі з Альдабри й Маскаренських островів експортують в Англію і до країн Сходу. Вивозять туди й живих цейлон-мідас, використовуючи для цього спеціальні, наловлені морською водою резервуари. Розповідають, що якийсь гендляр з Сейшельських островів на ймення Джон Люсті організував фірму по доставці черепах у Лондон. Там, на Парнхам-стріт, де розташована Британська компанія по продажу й перепродажу черепах, споруджено басейн, куди вивантажують сейшельських велетнів.

Не менш цінується й панцир: з нього виготовляють браслети, гребінці, брошки. В моїй каюті стоїть виточена з роговини панцира мініатюрна бригантина, яку подарував мені шукач піратських скарбів з острова має містер Вілкінс Крус.

Смачні яйця цейлон-мідас, неперевершеного смаку і жир, котрий, до речі, використовують для виготовлення парфумів, зокрема високоякісних кремів. Кажуть, ніби легендарна цариця Клеопатра користувалася тільки кремами з жиру зелених черепах.

І взагалі, якщо б згадати все те, що я про них чув, то можна було б і не йти до тих гнізд, не шукати їх в таку спеку на цьому острові! «У них спокійна, меланхолійна вдача, — писав про цейлон-мідас один натураліст, — а тому живуть черепахи двісті і більше років».

Ото б їхню вдачу — сидів би собі десь у затінку вишневого саду, ліниво марив би про голубі моря, удавав би з себе, як то роблять інші, великого романтика-мрійника і жив би, мабуть, сотню літ! Але ж ні, тягне до всього дотикнутися власноруч, віч-на-віч побачити самому…

— Що ти як неживий тягнеш ноги?! — крикнув Петраченко, зруйнувавши враз світ мого видива: і каравели Колумба, і шторми Атлантики. Та й не заздрив я їм, тим мореплавцям, слово честі! Бо хіба на нашу долю менше випало?

Я наздогнав друзів, коли ті підходили до гнізд.

На воду лягла тінь, кинута з волохатих, закучугурених хмарин. Призахідній край неба палав, ніби там розкочегарювали багаття. Сонце от-от мало залишити небозвід. І таки недовго довелося чекати — розпеченою жариною (здалось: дотикнувшись до води, воно засичало) шубовснуло в океан. А баню небесну всіяли зорі — іскристі вогники далеких світів. Ще п’янкіше запахли квіти.

Зараз ми наполохаємо черепах.

Наблизившись до ям, помітили вдавлені в пісок їхні панцири. Панцири були нерухомі, з шматками пожолобленої роговини зверху. Коли перекинули, виявилося, що це жалюгідні рештки колись живих черепах. Тут же, біля невеличких пагорбів піску, стирчали повтикані в грунт гілки чагарників — мітки, якими остров’яни позначали місця, де черепахи клали яйця.

Каро нагнувся, розгріб землю — там лежало гроно великих круглих яєць. Шкаралупи, як у курячому виливку, не було. Замість неї — тоненька, схожа на поліетиленову плівку, оболонка…. У нашого провідника тих яєць повен картуз. Він веде нас до інших пагорбів.

Заворушився пісок, і ми побачили розгублені очі наляканої черепахи. За кілька метрів від нас почали витикатись інші черепахи. Плазуючи по грунту, вони махали передніми ластами, підгрібаючи під себе пісок, водночас опираючись коротким, але пружним і міцним хвостом, від якого лишався звивистий слід — три крапки, три тире, ніби втікачка подавала сигнал тривоги.

Черепахи повзли до води.

Поклавши картуз з яйцями, Каро наздогнав одну, виліз на неї. Втікачка уповільнила хід, але не спинилась. Покірно везла вона вершника. Ось і вода. Схопившись за панцирні виступи коло шиї, Каро разом з черепахою пірнає в океан. Видно тільки, як його голова чорніє серед хвиль. Нарешті, він виходить на берег, щось кричить, показуючи на черепах, які не встигли доповзти до лінії прибою. Ми зрозуміли — Каро запрошує покататися.

Ми наздоганяємо черепах, хапаємось за панцири — вони тягнуть нас до води.

Океан дихає неквапно, повногрудо. Ввесь у легких брижах, посріблений зверху грайливими місячними пелюстками, мов обсипаний лускою, фантастичної риби. Палає океан, горить іскристо-срібним, латунно-золотим голублячим огнем. Пінявий і тихий, гойдливий, як марево, прибій затягує нас в хлюпливу водокруть.

На мені маска; захлинаючись, раз у раз ковтаю солону, аж гірку воду. Десь унизу підводне царство, в якому ще вдень я бачив черепах. Виходить, одну з них таки «загнуздав», приборкав! Та «коник» норовистий: тягне вбік, силкується повернути назад, а то раптом припускається в глибину, і я задихаюсь.

… Сліпучим полиском майнула перед очима макрель, налякана нею зграйка коралових рибок іскристими зорями кинулася врозтіч. Та поєдинок виграє черепаха — все глибше тягне мене вниз. Знесилений боротьбою, відпускаю її, а сам виходжу на берег.

Місячна ніч чаклує над світом, мережить йому стобарвий серпанок. Я стомлено падаю на пісок. І в такт хвилям, що набігають з безвісті, шалено б’ється моє серце.