Альбатрос — блукач морів

ПРИСМЕРКИ ОСТРОВА РІЗДВА

Кінчається січень — розгар літа південної кулі, а ми все ще в Австралії. Після багатомісячного плавання це наша перша надійна зупинка, коли судно пришвартоване до причалу і йому не треба шарахатись з місця на місце, уникаючи штормового натиску, як там, біля тропічних острівців, де стоянки взагалі відсутні.

Австралія таки дала змогу трохи перепочити, познайомила із пекельною задухою своїх берегів. Хоч, правда, відчули ми цю спеку лише тепер, в останні дні, коли вже акліматизувалися і, здавалось, тамтешню спеку переноситимемо легше.

Сухий вітер. Він день за днем, як рибалка воблу, в’ялить і наше тіло. Воно стає схожим на живі мощі — одні кістки та шкіра, як ось і в мене аж торохтить під матроською робою.

… На борт піднімається лоцман. Команда у зборі.

— Віра якір! — басить капітан. — Віддати швартові!

Запрацювали лебідки, заскреготів якір-ланцюг.

Ми знову виходимо у море.

Як тільки залишили берег, вийшовши з-під його прикриття, зрозуміли, що океан неспокійний; чим далі, все більше розгойдується. Сіре небо і така ж хвиляста, сіра вода. Хлюпотить довкола, вал за валом набігаючи з півдня.

Стільки то нам іще бовтатись отак в океані! Підрахували. На дорогу до Владивостока припадає щось днів з двадцять, стільки ж для станцій над Західно-Австралійською улоговиною та Яванським жолобом і місяць для заходу в Японію та на деякі острови.

Звичайно, якщо ми хочемо швидше дійти додому, слід би взяти курс на протоку Ломбак — південні ворота Індонезії, а там, поминувши Яванське та Целебеське моря, поміж Філіплінськими островами вийти в Тихий океан — до Меланезії.

Та ми пішли не цим вивіреним мореплавцями шляхом, а лягли на північний захід… Знову пересікли тропік Козерога, увійшли в тропічну зону, а за кілька днів були над Східно-Індійським підводним хребтом — в точці, де двадцята паралель південної широти перетинає 86-й меридіан. На тисячі кілометрів з півдня на північ через увесь океан проліг цей хребет. Тут, де ми стоїмо, його вершини височіють над океанським дном майже на два кілометри. Геологи радіють: і драгу можна опустити, і трубу великого діаметра — дивись, трапляться корінні породи.

Опускають драгу. Але… як не старалися, нічого не вийшло: гористе дно — і драга принесла лише уламок скелі.

Поки океанологи снідали, Анукін на тій брилі видряпав різні загадкові знаки. Помітили це потім, і всі схопилися за долови: океан, мовляв, розкриває таємницю давно вимерлої цивілізації. І може б, учені ще поламали голову над цим загадковим письмом, якби хтось із них не наткнувся на підпис: «Анукін — матрос II класу його Величності Далекосхідного мореплавства».

Отже, остання станція не виправдала наших надій. Аби не гаяти часу, лягли курсом на Кокосові острови.

Та коли низка коралових суходолів вже вимальовувалась із далини, отримали радіограму. З Австралії повідомляли: заходити на острови не дозволяють… Пізніше з’ясувалася причина відмови: на тих островах перебувають каторжани.

— Нічого, матросики, не журіться, — підбадьорив радист і побіг до капітана.

Ми з Анатолієм — стріляні горобці, знаємо: якщо радист заметушився і ледь світ турбує капітана, значить, є цікаві вісті. Чекаємо.

Двері розчинилися — це він! Поки Анукін клопочеться біля стерна, я виходжу на крило.

— Зажди! — схопивши бігуна за руку, приглушено, так, щоб не почув штурман, кажу: — Які новини?

— Через кілька годин заходимо на острів Різдва.

І ось острів Різдва. Привіт тобі, незнаний суходоле! Бінокль з далини вихоплює скелясті обриси. Цей острів лежить за кількасот миль від Яви, на десятому градусі південної широти. В морях і океанах є десятки бухт, мисів, атолів із релігійними назвами: землі святого Матвія, Павла, Лаврентія, острови Пасхи, Санта-Крус, бухти Провидіння, Христова. Серед Тихого океану в архіпелазі Лайн лежить теж по-божому названий атол Різдва, а тільки від нього і диявол відцурався б, бо він став кузнею смерті — лиховісним атомним полігоном США.

Враження такс, ніби відкривали ці землі не відчайдушні морські блукачі-капітани, а запліснявілі, ладаном пропахлі попики.

Кажуть, у розпеченій сонцем пустелі виникають міражі. Одне з таких видінь нам довелося спостерігати на екваторі. За свідченням карт і лоцій, на сотні миль навколо не було жодного клаптика суходолу. Наш всевидючий локатор теж не міг нічого зафіксувати. Океанська пустеля — вода і небо. Та ось ми на власні очі побачили на видноколі обриси гір, кучеряві пальмові гаї, водоспади, ріки. То був, як з’ясувалося, справжнісінький міраж, фата моргана.

Є й інші міражі.

До того як ступити на берег острова Різдва, він здалеку вразив нас своєю романтичністю. Ми побачили скелясті урвища, високі, густо порослі джунглями гори, що губляться десь у захмар’ї.

Обійшовши південно-східний мис, наближалися до бухти Флаїнг-Фіш-Ков, що в перекладі на нашу мову значить Бухта Летючих Риб. Правда, жодної летючої риби ми тут не бачили. Зате коли вже підійшли до берега, побачили інше — незабутнє і вражаюче. Обабіч бухти над самим берегом висіли райдуги. Їх було багато — десятки, сотні. У промінні сонця вони цвіли, переливаючись барвами. Власне, райдуги були потім. Спочатку над берегом, високо вгору вириваючись із скелястих щілин, появилися гігантські водограї. То прибій, наганяючи воду в прибережні печери, піднімав її в небо. Коли водяний стовп опадав, на його місці лишалася смуга розпорошених бризок. Вони миттю спалахували, прокреслюючи в повітрі яскраві веселки. Райдуги злітали ще вище, спліталися між собою, утворюючи то дивовижні арки, то дугоподібні вежі, то прямовисні різноколірні колонади, які, здавалося, тримали на собі оце склепіння незмірно блакитного неба і сонячну кулю, що спроквола підводилася в зеніт, — весь казковий дах над казковим островом, до якого хвилею прибило наш корабель. Прямо перед нами, біля підніжжя гір, серед тропічної гущавини біліли будиночки селища. На березі, трохи вище від пірса, на широких природних терасах нагір’я височіли, дещо не вписуючись у цю екзотичну мальовничість, довгі сараї. Біля пірса стояло гігантське судію; до нього раз у раз підкочувалися вагонетки і так само спішно, перекинувши у трюми вантаж, поверталися підвісною дорогою вгору. Подумалося: земний рай, острів тисячі райдуг.

Як прикро розчаровуватися у сподіванках!

Анукін заздрісно дивиться, як я збираюся на берег. Він стоїть на вахті.

— Як ти знаєш, острів для нас — загадка. Отож усе цікаве, що запримітиш, записуй у блокнотик, а тоді мені розповіси… Не кожному ж щастить відвідати Різдво.

Його поради я дотримався.

Геологи Вікторія Чернипюва, Наташа Куренцова, Віктор Канаєв, матрос Антонов і я першими зійшли на берег.

Утворивши живий коридор на пірсі, що довгасто подався в море, остров’яни — темношкірі, сумовиті люди, з цікавістю розглядаючи кожного, пропустили нас на берег. «Витязь» заходить сюди вдруге. В Антонова серед остров’ян уже є знайомі.

— Петер! — кричить.

— Рашен шіп! — захоплено вигукують. — Російське судно.

Серед англійської, малайської раптом чути словацьку мову:

— Драгі приятелі, добро дошлі! Молім вас че біті звані гості. (Дорогі друзі, з приїздом! Просимо вас бути нашими званими гостями).

Кремезний юнак тисне нам руки.

— Георг Миочивеч, — каже і додає, сміючись — Юра, Юрій Гагарін.

Хоч ніхто з нас толком не знає словацької, все ж його розуміємо. Віднині він для нас просто Юра — слов’янин, якого доля закинула за океан, в цей новий, передчасно постарілий світ.

… Згодом об’їздили ми з Юрієм уздовж і впоперек увесь цей острів. А зараз нас запрошує в гості резидент острова. Прийом призначено на другу годину дня.

… Звернули ліворуч од пірса і опинилися в робітничому висілку серед довгих, темних і непривітних бараків. Тут живуть остров’яни. Всюди злигодні і бідність: у сараях — циновки, нари, на них кинуто струхлявіле ганчір’я, що править за постіль; замість посуду — череп’я; саморобні, витесані з дерева лави — примітивне, допотопне збіжжя. Діти… Їх у кожній сім’ї рясно. Рахітичні, виснажені тіла, сповнені невимовного смутку очі. Беззахисні жертви невблаганно жорстокого світу. З ранку до вечора їхні батьки на роботі, і діти лишаються напризволяще. Праця в копальнях, як спрут, висотує все живе в людини.

Згадалося: «… Ми пройшли на видноті безлюдного острова Різдва, схожого трохи обрисами на наш Гохланд». Це писав колись Гончаров. Що ж, в 1853 році, коли повз нього пропливав фрегат «Паллада», острів справді був не заселеним: хоч землі ці відкрито ще в середині XVII століття, і з 1888 року тут з’явилися перші поселенці.

Острівець, що лежить у так званій субекваторіальній кліматичній зоні, відрізняється благодатним кліматом. Температура не піднімається вище 37 градусів тепла і не надає нижче 19 градусів тепла. Вічне літо. Північно-східний мусон та шквали приносять жадану прохолоду. Під густими тропічними зливами рослинність буйно пнеться вгору, щедро розквітає. Жити в такому кліматі — насолода. Поселенці — вихідці з Малайї — ще в ті далекі роки розчистили від джунглів прибережні землі, розбили плантації під какао, кофе, перець.

Може б, отак і понині займалися вони натуральним господарством, як займаються мешканці інших островів. Та несподівано все різко змінилось. Ніхто вже не звертав уваги на відвойовані в джунглів ділянки — вони знову заросли хащами. До острова частіше й частіше підходили кораблі, привозячи нових і нових поселенців. І — закипіла робота! По всьому острову почали копати каньйони — лихоманка, подібна до тієї, що охопила в ту пору і золотоносний Клондайк. Хоч тут і не було золотих розсипів» проте колонізатори неабияк зацікавилися островом. Тут виявились інші багатства — фосфати, з яких виготовляють добрива.

Ця знахідка і вирішила долю острова Різдва: він став базою постачання цінної сировини для Австралії та інших капіталістичних країн. Збудували пірси, вузькоколійку, викопали нові кар’єри. Фосфатна компанія, котра стала господарем острова, по всіх усюдах вербувала легковірних добровільців, обіцяючи їм золоті гори. Та ілюзії розвіювались, як тільки люди потрапляли на цей берег.

Так залишилося й понині.

Їх три брати, чорногорці. Юрій — найменший. Двоє працюють в Австралії, а Юра ось уже другий рік на острові. Гадав: заробить грошей і повернеться до Югославії. Та надії не справдилися.

— Останні штани доведеться продати, щоб тільки до Австралії доїхати, а як у Югославію — не знаю, — гірко посміхнувся чорногорець.

… Ми залишили робітничий виселок і рушили до будинку резидента. Щоб дістатися туди, слід пройти довгий тунель, споруджений серед гір. Праворуч скелі різко обриваються до океану; ліворуч — складені, уступ за уступом, гори; тут же серед лісової гущавини — білий будинок. Хоч. зовні він і не схожий на середньовічний замок феодала, але й місцем, і неприступністю це не що інше, як фортеця. Ген за будинком на широкій терасі до океану виткнули гармати чорні жерла. Що — залишки давнини, часів піратства? Та ні. Гармати сучасні, бойові.

Виходить господар — сивоголовий літній англієць, володар острова. Запрошує в дім. Переступаємо поріг, вмощуємось у зручних кріслах. Вітає з прибуттям. Частує віскі, на закуску екзотичні страви: одні гострі, пекучі, приправлені всілякими спеціями, інші занадто солодкі, не звичні нашим смакам. Кривлячись, їмо, аби не образити господаря.

З уст резидента не сходить люб’язна усмішка. Тепер усі вони джентльмени, зразок вишколеності. Проте це не заважає бути колонізаторами.

І Юрій розповів:

— Нас було троє. Якось ми копали котлован. На розробках часто бувають випадки каліцтва: тому руку розчавить, а того й на смерть приб’є. У нашому селищі ви стрінете чимало літніх людей-інвалідів. Того разу сталося страшне: новозеландця Раймонда, з яким ми працювали, під час обвалу засипало землею. Хоч я й залишився з напарником, та нічим не допомогли Раймондові! З нами — самі лопати. Копай хоч десять днів — не доконаєшся. Я побіг на сусідню розробку. Там працював екскаватор, розказав про нещастя. З десяток копачів одразу кинулися в наш котлован. Та й вони не могли допомогти нещасному. А без дозволу управляючого чи резидента екскаватор ніхто не мав права взяти. Машиною дісталися до висілка. Резидент вислухав, розвів руками: мовляв, що вдієш — стихія. Екскаватор! Не варто чіпати. Он судно підійшло, треба вантажити… За кілька днів, коли у котловані почали — вести глибинну вибірку, знайшли нашого товариша. Земля була пухка, і, видно, він довго боровся за життя. Та вирватися з пастки не зміг. Тоді на острові відбувся страйк. Але в нас уміють розправлятися з бунтарями…

Ось вам і лагідність, і усмішка!

Кількома машинами їдемо в джунглі, до фосфатних розробок. Вабливий край! Буйнозелена повінь лісів розлилася довкола — з гір у низини. Росте лапата фаєна — як наша акація, тільки замість колючок — довгі м’які стручки, кущисті деревця віялом розкинули подібне до фікусового листя.

Ми зупинилися на розлогій галяві. Всюди кущиста травиця.

— Що воно? — запитую.

— Фег, — відповідає шофер.

Фег то й фег, але зернятка — точнісінько вовча ягода. А ця ось їстівна, так звана сепора, остров’янин пропонує поласувати нею: схоже на грушу-дичку, навіть смак терпкий і кислий.

У повітрі п’янкі, солодкуваті пахощі. Цвітуть квіти, дерева, трави; цвіте щонайменша билинка. Вдихаю глибоко, з насолодою пахощі.

Яка краса, яка благодать! Рожеві, схожі на квітки мальв, дзвоники хібіскуса, лісові плумерії. Від пряних пахощів відчуваю легке сп’яніння, як буває від склянки шампанського. Земля в цвіту, казкової зваби земля! А мені хочеться іншої зваби!.. У нас в кінці городу в березі густі очерети. Там у надвечір’я, коли сонце котиться за далекі скирти торішньої соломи, галасливі очеретянки озиваються стодзвонно. І легкий шепіт вітерця в травах, і плескіт хвиль — симфонія моєї. землі, її материнська ласкавість, принада її. Я так люблю, коли в надвечір’ї пахнуть чорнобривці!

І ось тепер із цієї повені незбагненних пахощів я вловлюю знайоме, рідне. Так, це вона — берізка, прогріта спечним жнив’яним сонцем, польова квітка! Запитую, як зветься.

— Фанджі-пані, — каже чорногорець.

— Зриваю квітку далекої родички нашої берізки.

Ідемо далі. Стрімкі гори, улоговини; хащі пралісів, а то й зовсім молоді гаї…

— Саксонська Швейцарія, — мовить Вікторія і запитує:— А ви не бували у Баден-Бадені?

— Ні, не бував!

От люди! Неодмінно треба поцікавитися, чи бачив те-то й те, знаючи наперед, що цього, звичайно, не бачив, і тим самим зайвий раз підкреслити свою обізнаність.

Ми замовкаємо. Нас захоплює калейдоскопічна зміна краєвидів.

Потім зупинялися в джунглях, де сиро і темно, і густа мережа ліан заступила світло. Невеличкі сизі пташки, довірливі і неполохливі, впритул підпускають до себе. Якесь пташеня сіло мені на плече. Ще довго вгорі наді мною, кружляючи, жалібно квилила його мати.

Ось яка ти, коштовна земелька, котру так пожадливо грабують чужинці!

… Нічого похмурішого за ці фосфатні розробки я не зустрічав. Я бачив і розверзлі кратери вулканів, розмиті океанськими хвилями атоли, і випалені сонцем пустелі. Та якщо вже й звати щось пустелею, то тільки ці місця на острові Різдва!

Запитав, що воно за кам’яні зморшки, якими вкрита навколишня місцевість. Чорногорець щось розповідав, але я так і не зрозумів. Аж тепер з’ясувалося, що то за шрами на тілі землі.

Екскаватори, землечерпалки день і ніч розривають острів, вибираючи родючі шари грунту. Потім на кораблі — і в Австралію, на суперфосфатні заводи. А на острові лишаються велетенські кам’яні вирви. Де були вікові ліси — пустеля; де плодоносні землі — сумне провалля.

Фосфатів острова Різдва вистачить ще на два-три десятиліття. Тому, знаючи про безнадійність цієї землі в недалекому майбутньому, англійці продали острів Австралійській фосфатній компанії.

Нині острів — власність Австралії.

Кілька століть тому відкрита земля — коштовна 150-кілометрова скалка, загублена в безмежна океану, — продана і перепродана, по-хижацьки руйнується цивілізованими дикунами. Ще кілька десятиріч — і людство навіки втратить острів, його чарівну природу.

— Ну, старина, розказуй, що довелося побачити? — запитав Анукін.

І я розповів.

Я не милувався чарівною природою, не розказував про усмішку резидента, не згадав і про бачені екзотичні дива. Я розповів про єдине… Коли ми відвідали робітничий виселок, мене оточили діти. Вони не виявляли радості, захоплення, здивування. Виснажені, сумні, діти мовчали.

У дітей є ще хоч якась надія на краще, подумалось. А он у них, отих передчасно постарілих безруких, з невидячими очима чоловіків-остров’ян, що сидять пригнічені і згорблені біля бараків, — у тих не було минулого і, звісно, вже не буде майбутнього. Острів забрав сили, молодість, життя; погубив і поховав найкращі надії — і викинув їх, колишніх трударів, геть, як викинуть і поховають, зрештою, і його, острів з ім’ям життєлюбним Різдва.

Анукін вислухав мене мовчки.

Цього разу він не жартував.