Альбатрос — блукач морів

ДОРОГОЮ ФРЕГАТІВ

Індійський океан. Січень. Сто сімдесятий день нашого плавання. Прямуємо, здається, в напрямі Австралії. Знову шукаємо якусь дивовижну морську улоговину. Пошуки — наше постійне заняття. Не улоговини, то підводні морські хребти, а все одно шукаємо, шукаємо. Вчора ехолот засік височезну підводну гору: на чотирикілометровій глибині вона, як шпичак, стирчить серед океану. Такі підвищення тут рідкість.

… І день, і ніч, і знову день — і так без кінця. І немає їм впину, цим дням, цим хвилям, цій воді. Часом здається, взагалі немає землі, є тільки океан.

Погода балувала нас: ласкаве сонце, лагідний шепіт мусонних вітрів, неозора блакить… Ми раділи — таке блаженство, сущий рай! І раптом рай перетворився на пекло. Шторм, шторм, шторм! Ця хмарна облога, це сіре, холодне небо, це набридливе завивання можуть будь-кого обернути на безнадійного скептика. Ми втратили лік дням, забули, що таке спокійний сон і взагалі, що таке спокій. Але я знаю, у моряків є правило: не думати про свої болячки. А коли вже стає нестерпно — завантажувати себе роботою, геть відганяти різні неприємні відчуття, навіяні морською хворобою. Швидкість вітру дев’ять метрів на секунду. За шкалою Бофорта — це значить п’ятибальний вітер. Хвилювання моря ще менше. Старпом записав дані, подзвонив капітану, запитавши дозволу спускати черпак. Капітан дозволив.

І ось я в трюмі біля котушки. Моє завдання стежити, як іде трос по осі. Стою біля ручного гальма. Я — весь уваго, напружений, мов струна. Якийсь найменший поштовх чи ривок — і трос може заплутатися, скуйовдитися. Підуть петлі, а потім усе це натягнеться, трос порветься. Але мені підвладне гальмо. І це втішає. Коли що — два дзвінки на корму, до пульта управління, ручку гальма — на себе, і рух припиниться. Один дзвінок — пуск, три — аварія. Якось я вже стояв біля гальма глибоководної котушки, коли спускали трубу на велику глибину. Раптом поштовх. Я ледве встиг закріпити гальмо. Блиск, скрегіт, дим! Мене відкинуло на кілька метрів… Розплющив очі — наді мною схилилися товариші. Руки, обличчя і все тіло забризкала розплавлена смола. Як з’ясувалося, перегоріло магнітне гальмо. Я тільки обгорів, а могло бути гірше.

Ото з тих пір у мене якийсь страх перед цією котушкою. Ми спішно залишаємо стоянку. Насувається тайфун, і судно наше шукає порятунку на півдні.

Йдемо на південь, знову повертаємось на північ. За нами невідступно йдуть дощі, над водою клубочиться туман. Зараз ми в районі, який залишили кілька тижнів тому. Тут спокійніше — тайфун минув нас трохи вище. На траверзі знайомі острови — Сент-Поль і Амстердам… Ось вони, землі, де недавно ще блукав, захоплений їхніми дивами, і. куди, звичайно, ніколи вже більше не повернуся.

Сьогодні після вахти в бібліотеці натрапив на книжку Гончарова «Фрегат «Паллада». Ось що в ній прочитав: «Ми бачили багато, близько й вдалині, китів, що бавилися; зграї птахів, яким вказано по карті сидіти в такому-то градусі широти і довготи, і вони насправді сиділи там: усі альбатроси, чайки та інші морські птахи, із розташованих в 77° східної довготи пустельних, кам’янистих острівців Амстердаму і св. Павла. Ми пройшли повз них уночі».

Це було сто дванадцять років тому. Та слід, прокладений фрегатом, вікопомний. Ніщо не зникає безслідно. Ніщо! В пам’яті людській наші діяння навічно… З «Палладою» я зустрічався біля рідних берегів, там, у Татарській протоці, коли водолази опускалися на дно фрегата. А тепер іду його дорогою.

Дорогою фрегатів. Тут на початку минулого століття, прямуючи до Нідерландської Індії, нинішньої Індонезії, проходив під командуванням Федора Літке фрегат «Сенявин»; плавали й інші наші співвітчизники. А тепер — «Витязь». Невідступно перед нами — наші попередника. Ми думаємо про них.

Я думаю про автора «Паллади»…

З чого ж почалося? Як він наважився в таку дорогу? Людина звикає до того, що її оточує повсякчас. Звички тяжіють над нами з непереборною силою. І рідко кому вдається перемогти в собі страх перед невідомим, зрештою, відректися від затишшя.

Здавалося б, куди йому, людині спокійної вдачі, звиклій до шумливої Північної Пальміри, було вирушать у далеку небезпечну подорож? Уже написано «Звичайну історію», початок «Обломова». Гончарову незабаром сорок — у такому віці не кожен легкий на підйом. Та, виявляється, під зовнішнім спокоєм крилася бентежна і відважна душа письменника, яка прагнула бурі.

Дізнавшись, що військовий корабель іде в кругосвітню подорож, Гончаров клопочеться, аби і його взяли в експедицію. У листі до подружжя Язикових, своїх давніх приятелів, Іван Олександрович пише, що якби йому пощастило вирушити в мандри, то він, може, решту життя прожив би щасливіше… А звідусюди — поради відмовитись од цього кроку. Його звинувачують у донкіхотстві…

Але вибір зроблено.

І ось Гончаров, вчорашній чиновник департаменту, на борту «Паллади».

На судні він значиться секретарем начальника експедиції адмірала Путятіна. 7 жовтня 1862 року фрегат залишив кронштадтську бухту і вийшов у своє тридцятимісячне плавання. А через два роки він був саме тут, у цих водах, де зараз перебуває наш «Витязь».

Дороги фрегатів… Ми йдемо ними, ми думаємо про тих, хто першим прокладав далекі дороги.