Альбатрос — блукач морів

ПЕРША ЗУПИНКА

Пливли ми два дні. Нарешті ліворуч, з імлистого серпанку, ніби гостроносі човни, виткнулися скелі.

То були японські береги.

Поминувши з десяток острівців-пуп’янків, петляючи між ними, мов серед степових курганів, ми зайшли в простору бухту — гавань Нагасакі.

З рейду, де заякорився «Витязь», вона здавалася широкою. Та, спустившись у шлюпку, щоб їхати на берег, побачили: бухта — глибока яма, оточена звідусіль горами.

Це тут американці скинули атомну бомбу…

Безжальний спомин з того далекого літа, мов гостре лезо, вразив у саме серце!

Фронт давно відкотився на захід. Відгули гармати. Над селом тиша. Але чого триво ж но вслухаються в неї матері? Раз у раз тиша вибухає грозою. Сьогодні й ми одержали звістку: вбито батька… Моторошна тиша. І тужить мати.

Ми, підлітки, косимо жито. Здригається грізно земля. Товариш, підірвавшись у жнив'яному степу на міні, помира є. А з серця мого виривається не по-дитячому серйозне — і перша пісня, й мій перший гнів: будь проклята війна!

Зарясніли сумні листи у наше село. Он і сусідці сповістили: син її загинув у Маньчжурії; Сергійків батько поліг на Курілах.

Степовики, ми знаємо ціну повоєнної тиші.

Перед очима розляглася панорама невідомого міста. Нагасакі… атомний вибух… смерть тисяч людей. Мов висічені з граніту, врослі в скелі тулилися біля підніжжя гір один до одного будиночки, утворюючи суцільний, розірваний де-не-де синявою затоки масив.

В Японії я не вперше — бував уже на Хоккайдо та Хонсю. Тепер от південний острів і порт Нагасакі. Стоянка коротка: кілька днів.

Перед наступною багатомісячною плавбою і цей перепочинок неабищо.

Ми зійшли на берег. Та тільки в останні дні віч-на-віч зустрілися з Японією, бо жандармерія не дуже-то ввічлива, а без її дозволу на чужій землі і кроку не ступиш.

Сонце ще не прокинулось, а вулиці ожили: по зволожених морською хвилею пірсах і причалах квапливо задріботіли рибалки; візки, навантажені рибою, гримкочуть по бруківці; заворушилася, ожила численна армія крамарів. Яскраві тканини, вироби з синтетики, найрізноманітніший крам зайняв належне місце просто неба у кривих завулках і вуличках за порогом цих убогих магазинів-помешкань.

Дні і місяці, довго-довго лежатиме все оце отак, і його піхто не купуватиме.

Наш провідник, колишній солдат Квантунської армії Кіно Сіта, запропонував відвідати епіцентр атомного вибуху.

Мальовничі краєвиди: широке плесо бухти, поруч з гігантами кораблями невеличкі човники-кавасакі. На протилежному березі, біля підніжжя горбів, судоверф Міцубісі. Понад п’ятнадцять тисяч докерів працює на ній. Поруч рештки муру, що відгороджує місто од бухти.

— Мур збудовано перед війною, — пояснив Кіно Сіта, — коли на верфі почали споряджати військові кораблі. Від очей людських він приховував самурайські смертоносні «іграшки».

Старий солдат так і сказав: «самурайські», бо і йому війна принесла чимало лиха» поранення, полон.

На широкому майдані височать дерева, голубіють квіти. Колись тут стояв стародавній буддійський храм. Колись — це до серпня 1945 року…

— Американський літак, — показав на південь японець, — появився звідти…

Десятки тисяч людей обвуглились за одну мить, а цілі квартали перетворилися на купу руїн.

Те, що сталося того лиховісного дня, ми побачили у своєрідному музеї атомної трагедії. Жахливі експонати війни: людська тінь, відбита на розплавленому склі, годинник, що зупинився під час вибуху; обгорілі кістки. А ще піднята вгору, навіки скам’яніла дитяча рука.

Внизу, на площі — багатометровий монумент. Напис: «Статую споруджено в 1955 році як пам’ятник про десяту річницю атомного бомбардування Нагасакі, як вияв прагнення мешканців цього міста до міцного миру в усьому світі і надії, що людство буде врятовано від жаху війни…»

І далі: «Об одинадцятій годині дві хвилини 9 серпня 1945 року атомну бомбу скинуто з літака Б-29, вона вибухнула на висоті близько 500 метрів над цим зеленим кам’яним пілоном. Вибуховою хвилею, термічним промінням з температурою понад 300 000 градусів і радіоактивністю вся навколишня площа перетворилася на попіл та руїни. Було зруйновано третину міста, кількість жертв досягла 150 000 чоловік».

Я запитав Кіно Сіта:

— Чому скульптор зобразив людину, яка одну руку звела в небо, а другою показує на землю?

— Палець правиці, — відповів японець, — вказує на загрозу атомної бомби. Ліва рука, що показує на землю, закликає до миру. Своєю статуєю скульптор Сіебо Кітамура, уродженець Нагасакі, виголосив: люди, боріться проти загрози нової війни, бережіть мир!

На монумент з високості падають грайливі сонячні зайчики. Дівчинка з трояндою в косичці ловить тих стрибунців-невловимців. Я забув про все, дивлюсь на безжурне маля. Та з думки не сходить обвуглена дитяча рука і моє далеке суворе дитинство…

В Йокагамі мені показали згарище колишнього монастиря францісканок, в якому під час пожежі згоріла японка, — жінка, що надихнула великого Пуччіні створити образ мадам Баттерфляй в опері «Чіо-Чіо-сан».

Баттерфляй — значить метелик. Бо й справді є щось од нього — граціозність, принадна легкість, ніжність — у кожної японки.

Кіно Сіта й дівчина Аяко-сан ведуть нас вгору, до клаптика землі на високому пагорбі. Там стоїть будиночок мадам Баттерфляй. І кожен мореплавець, побувавши в Нагасакі, не повинен обминути його: для японців він — святиня.

Сто років тому англієць Томас Бурекгураба, котрий одним з перших серед європейців відвідав загадкову землю Дай Ніпон, — по-японськи це означає Велика країна Сонця на сході — одружився з японкою, звів цю споруду, назвавши її будинком мадам Хризантеми.

Проти сонця лисниться хвоя приземкуватої японської сосни, кучерявиться вруно. Внизу довкола — сіра хаотичність кварталів, де-не-де, ніби рукою живописця, кинуто осінні барви, і галасливі викрики кликунів біля велетнів магазинів; і масний дим лад сковородами, на яких смажать рибу, земляні горіхи, каштани. Мовби примара, велет-спрут, що сотає нерви, п’є живу людську кров, — багнисто-чорні щупальці диму над трубами металургійних заводів Сейхусьо. І може, тільки цього пагорба, де зараз стоїмо, не торкнувся життєвий бруд… На стіні сірого граніту барельєф Пуччіні, поруч скульптура жінки. Обійнявши дівчинку, вона показує їй на море. Це пам’ятник Міуру Томакі, відомій актрисі, яка дві тисячі разів виконувала роль мадам Баттерфляй.

І на подвір’ї, і в самому будиночку мадам Хризантеми од усього віє поезією, джерельною чистотою. Принаймні так повинно здаватися, відвідувачам.

З опери Пуччіні пригадується: вродлива японка закохалася в заморського офіцера, а той, обманувши, залишив її з маленьким сином на руках.

Самі японці трохи інакше розповідають цю історію.

— Колись давно, — мовив Кіно Сіта, — дівчину Охарусан за її кохання до чужоземного офіцера-християнина буддисти, переслідуючи, назавжди вислали з Нагасакі на безлюдний острів південних морів.

Наша провідниця Аяко-сан — втілення тактовності й уваги. Вона співала, замріяна й печальна. В її голосі й погляді відчувалася скорбота…

Кіно Сіта пошепки мовив:

— Аяко-сан — паша Баттерфляй: її теж залишив офіцер-американець. Залишив з маленькою донькою. Господар будинку, який ви оглядали, зрозумів, що з цього можна зробити бізнес. От вона й служить у нього.

І враз розвіявся романтичний ореол навколо мадам Хризантеми, чарівної квітки, серце якої від давнини й до сьогодні ошукують чужинці.

Поїздом добирались ми до Кобе. З Нагасакі він відходив о пів на п’яту вечора. Два радянських дипломати, товариші з посольства, їхали в Кобе у справах. З ними й відпустив мене капітан.

Зацокотіли колеса. Під їх перестук, мов на кінострічці, миготіли виднокола. Японія, навіть зблизька, — мініатюрна. Здрібнена, починаючи з поїзда, в якому їдемо. Такі у нас курсують на дитячих залізницях.

Гримкочуть віадуки, відлунюють тунелі, але це відлуння — смиренно тихе і до слуху долинає, мов крізь вату. Гать видовженою дугою — дві вузенькі стрічки, що блискотять на сонці, — підносить залізницю над навколишніми долинами:. Миготять скалки заток, чорніють плоти з густо повтиканими палицями. Неводи — не неводи. Нам сказали, що то ділянки штучного вирощування перлин.

Села туляться до скель: десяток-другий хатин. Біля них видовжена невеличка ділянка городу, у кінці, як у нас верба, самотіє пальма. І рисове пожнив’я нагадує осінні стерні в отчому краю, і скирточки рисової соломи розтривожують рій споминів. А тільки ти, хлопець-зірвиголова, з цих солом’яних карликів не з’їдеш від самого неба додолу, як, бувало, з’їжджав у дитинстві зі степових пірамід.

Коли ми, оглянувши Кобе, верталися назад, один з моїх супутників мовив:

— Їдемо з нами, не пошкодуєш: сьогодні зустрічаємося з емігрантами — нашими земляками.

Емігранти живуть у кам’яному лабіринті кварталів Ямо-Мото.

Знайти потрібну адресу в японському місті не так-то легко: вулиці назв не мають. І таксист добру годину катав пас, поки добралися до місця.

Товариші з посольства мали вручати подружжю Н. візи.

— Заходьте, панове, — запросив до кімнати сивобородий старець.

Не встиг це сказати, як його дружина, невеличка, згорблена бабуся, заперечила сердито:

— Та які ж вони пани? От і ми вже товариші. Доволі, за сорок п’ять літ «напанувалися» на чужині.

І заметушилася, підсовуючи стільці:

— Почувайте себе, товариші, як вдома.

Тісна комірчина ледве вмістила гостей. Господарі схвильовані, не знають, чим і пригостити.

За вікном — пальма, тінь імлистим віялом падає на шибку. І хоч пальма погойдується під вітром і тінь од неї ворушиться на вікні, вона здається лише декорацією — мертвою, безмовною красунею. А в хаті на полусканому етюді живуть і дихають повногрудо три білокорі берізки…

Людина без батьківщини — що птах без крил. Скільки блукає їх по світу, народжених під шепіт беріз, вогненним вихором закинутих далеко від рідної землі.

— На руднику я працював, на Уралі, — здалеку почав старий оповідь. — Жилу золотоносну шукав. Од Тагіла за двадцять верст. Чорноджерельний виселок був там, зараз, кажуть, Робітничим зветься. У лісі жив, тільки в неділю, бувало, приходив додому. Яке то життя! В лісі — гидь, здичавіння, а у виселок прийдеш — пиятика, мордобій жандармський… Під ружо поставили мене. Японець напав тоді на Росію. В Порт-Артурі був, на Електричній скелі, артилеристом. Олександр Степанов у своєму романі «Порт-Артур» гарно описав нашу батарею, про командира мого, Борейка, розповів. Багато наших полягло тоді, а я в полон попав. Під Осакою у в’язниці тримали росіян.

І замиготіли роки й десятиліття.

— На Хоккайдо переїхав — хоч трохи ближче до рідного берега. Японці добре до мене ставилися, рибу я з ними ловив. Про Радянський Союз нічого не знав, бо не можна було про це говорити. А тільки мої японські товариші розповідали: усе те, що пишуть про мою батьківщину газети, — брехня. Траплялися і серед них, правда, злі люди. От хоча б і Ояхасі. У війну він був поліцаєм. Завжди розпитував мене про Росію. Співчував. Тепер він начальник іноземного відділу жандармерії в Кобе. Теж завжди цікавиться, що мені пишуть з батьківщини. А тільки я розкусив його, хто він.

Коли ми прощалися, дружина емігранта мовила:

— Ночі не було, щоб не думали про рідну землю. Лягали і вставали з думкою про неї. «Ми помилялися. Ми стратили життя на чужині. Якщо можна, пробач, Батьківщино, і дозволь хоч померти під твоїми березами».

Так написав у листі до Президії Верховної Ради СРСР дев’яностолітній скиталець.

У глухому закутку бухти, на схилах високих гір, що оточують Нагасакі, кількома рядами сірих надгробних брил розкинулось кладовище. Хтось давно посадив тут берізки, і вони розрослися кучеряво. І повіяло рідним, найдорожчим — отчою землею.

Батьківщино, як далеко закинула доля твоїх синів!

Чи, може, це легенда? А тільки легендарне тісно переплелося з дійсністю.

На рейді стоїть «Витязь» — мій голубий корабель. Кораблі — естафета віків, символ діяння людського. Ми віддаємо людям серця свої й міць, а потім, як зорі, згасаєм.

Скільки вас було, моїх побратимів-матросів на борту цих кораблів! Російський корвет «Витязь», легендарна «Аврора», броненосець «Орел». З дитинства знайомі ймення. І нині на далекій чужині зустрівся я з вашими хлопцями-матросами, легендарні кораблі!

Йду від могили до імогили. Читаю: «Ескадренного броненосца «Орел» минер Петр Субботин. Скончался 3-го апреля 1906 года». Далі на кам’яній брилі: «Крейсера 1-го ранга «Аврора» матрос 1-й статьи Архип Григорьевич Бубелло. Скончался 27-го мая 1905 года».

Це — учасники Цусімського бою. Скільки тут їх, нездоланних! Матроси, каноніри, кочегари… Після падіння Порт-Артура сотні росіян перебували в полоні. Багато з них, як і ці матроси з «Орла» й «Аврори», так ніколи і не повернулися до рідного берега… Щемливе почуття стисло серце. Подумав: «Якщо доведеться побачити могилу фараона чи іншого владики, перед нею я не занімію в мовчанні і рука моя не покладе росяні квіти…»

А тут я стрепенувся, вражений. Павло Кононов, Василь Долгополов, Якір Іванов — мої побратими, матроси, які плавали колись на російському корветі «Витязь», поховані тут у 1872 році. І я поклав на сірий холодний граніт жмуток росяних гвоздик.

Там, унизу, багатоголосою незрозумілою мовою вирувало чуже місто, а білі берези, схилившись над могилами синів батьківщини моєї, шептали їм ласкаве й вічне.