Альбатрос — блукач морів

ОЧІ БЕЗОДНІ

І Сінгапур, і Цейлон, і низка тропічних островів, куди недавно заходили, — все лишилося позаду, в голубих теплих водах. Тепер ми в районі дрейфуючих айсбергів біля північного кордону полярної криги, що насуває з Антарктиди.

Океан сірий, як миша, хвилі гарчать, небо от-от упаде — низьке, з нудними холодними хмарами. І на душі холодно — півроку не бачили рідного берега! За один день десятки разів міняємо курс. Ішли на південь, потім на захід і знову повернули в попередню точку. То повний уперед, то раптом стоп або повземо як черепаха. Сторонньому може здатися, що судно щось загубило і тепер шукає, шарахаючись то сюди, то туди по океану.

Воістину дивне плавання!

Звісно, що поробиш. Штурман через кожні півгодини мене, вахтового, посилає в обхід — подивитися, що діється на судні, чи не трапилось надзвичайної пригоди.

І я нишпорю по всіх усюдах — відвідую лабораторії, каюти, опускаюся в трюми, як гончак по сліду, принюхуюся, чи не чути, бува, диму — пожежа на морі жахлива річ! Заглядаю майже в кожну щілину, чи не залишив хто увімкненою праску, чи погашене світло, чи задраяні ілюмінатори тощо. В ехолотній затримуюсь найдовше. Невеличка каюта заставлена різними апаратами. Клац-клац-клац… Так день і ніч, безперестанку. То працюють ехолоти — наші підводні очі.

Кому, скажіть, не цікаво зазирнути в морську безодню! Там, на коралових рифах тропічних островів, пірнаючи в масці і ластах, ми спостерігали дивовижний підводний світ. Чого тільки не бачили! Рибки всіляких відтінків і форм, химерні, порослі водоростями гроти, що, немов палаци морської царівни, підводяться серед океанської голубіні; велетенські перламутрові черепашки-тридактни, кожна стулка якої важить тридцять-сорок кілограмів і зовні схожа на пелюстку лілеї; ці коралові сади, ці… О світ принад і зваби!

Тоді ми спускалися на п’ять, у найкращому разі десять метрів. А що ж нижче, які дива там, у безодні??

Гліб Борисович Удінцев казав: землі під океаном — то незвідана планета. Людина в океані зробила перші кроки. Є там, як і на поверхні землі, широкі долини, стрімкі урвища, високі гори.

Ось ці землі і вивчає наша експедиція. Ми — перші аргонавти. І те, що потім люди читатимуть на географічних картах, в атласах, довідниках — про нові гори, підводні хребти Тихого та Індійського океанів, — то відкрито нами, до нього якоюсь мірою причетний кожен із нас…

Коли розшифровують тайнопис ехолота, підводна країна постає у всій своїй повноті, а шлях «Витязя» здається лінією, яку прокреслив над океанськими долами й горами диво-корабель: там, де рівнина, проорав слід; трапилася вершина — корабель стрімко піднявся вгору, повис, мов птах, над хребтами.

Уже шістнадцять тисяч миль пройшли ми дорогами без верстових стовпів. Які тільки таємниці не розкривалися нам! Яких тільки сюрпризів не приносив ехолот!.. Засікали не позначені на жодній карті підводні гори, ущелини, вулкани.

Вздовж і впоперек сновигаємо по океану. Звісно, увесь відразу не промацаєш — площа його мільйони квадратних кілометрів. Обираємо райони, де, на думку вчених, до мантії можна дістатися найлегше. Геологів цікавлять корінні породи дна. Ми їх піднімали вже з Мальдівського і Аравійського хребтів. Тепер «Витязь» над Серединно-океанським. Глибина — три тисячі метрів. Але це — дрібничка: в Тихому океані «Витязь» стояв над Маріанською улоговиною, де глибина десять кілометрів.

… Ще година, і мені знову на вахту. Нашвидкуруч пообідавши, виходжу на палубу. Робочий день у розпалі. Касянович латає продірявлені під час нічного лову сіті, днювальні чистять картоплю, геологічна партія готується до штурму дна: щось пригвинчують до драги, бігають з корми в лабораторію. Драгу ту опустять на дно, і по тому, що вона принесе, вивчатимуть походження підводних хребтів.

Звідки вони, ці гори, диявольські вирви на тілі землі — океани? Одні вчені гадають, ніби за мільйони літ до нашої ери континенти опустилися, а їхнє місце заповнилось водою. З того доісторичного суходолу залишилися тільки велетенські гірські пасма, покриті океанськими водами, як, наприклад, ось ці підводні хребти, над якими ми стоїмо. Дехто з вчених припускає інше. Відомо, що щільність Місяця приблизно така ж, як і континентальних мас Землі. А звідси висновок: певне, під час застигання нашої планети од неї відірвалася частина земної кори і стала Місяцем, а ті вирви, заповнившись водою, на земній кулі утворили океани.

Гіпотези, припущення…

І от — драга за бортом. Металевий з довгими металевими лапами куль на тросі, опустившись до самого дна, тягнеться по ньому, зачерпує все, що трапляється. Але робота ця не наосліп. Геологи вибирають район, де, як вважають, корінні породи оголені, не прикриті осадковим мулом. У цьому районі жодної експедиції не було. Ми перші.

Дизель працює на найменших обертах — судно ледь-ледь рухається. Здавалося б, при таких темпах нам, стерновим, робота не бий лежачого. Але де там!

— Десять градусів ліворуч! — наказує капітан.

Стрілка репітера гірокомпаса хилиться ліворуч. Та не встиг я надати судну рівноваги, закріпити стерно на тих десяти градусах, як уже нова команда:

— Півборта праворуч!

Потім:

— Право на борт!

Нарешті, зупиняємось. Мені дозволено вийти на крило перепочити.

На кормі — натовп, не протиснутися. Кожному цікаво побачити, що ж там принесла з глибини драга.

О, що за дивина! Глибоководні риби, зуби акул — скам’янілі, допотопних часів, — різні черепашки, грона залізомарганцевої конкреції (ними часом устелене все океанське дно), нарешті, величезні уламки граніту — оце і є та корінна порада, на яку полюють «геологи.

Співробітник загону тектоніків Вікторія Чернишова розганяє зівак, щоб не заважали. Так от чого ми шарахалися з боку в бік! Драга зачепилася за підводну скелю, попала в кам’яну пастку. Погнута, зім’ята, вона лежить, неначе по ній тупцювався сам диявол.

Перед Вікторією ящик, у якому, ніби полив’яні черепки, чорні, з синюватим відтінком уламки.

— Знаєте, що це?

— Ні.

— Тоді ви нічого не, знаєте! — вигукує вона. — Дивіться, дивіться ж — це рідкісна річ: шарова і подушкова лава. Колись, видно, вибухнув вулкан. І магма в сполученні з водою вкрилася склоподібною шкуринкою.

Вікторія радіє, як дитина: їй ці уламки — ключі для розгадки багатьох таємниць.

— Пам’ятаєте, — каже, — ми зупинялися над Західно-Австралійським хребтом. Тоді натрапили на долерити. Цікава знахідка! Погляньте!

Я дивлюся на уламки граніту. Звичайнісінькі камінці. А Вікторія розтлумачує:

— Ці океанські долерити як дві краплі води схожі з материковими, австралійськими, а це дає ще одну підставу стверджувати, що Австралія та інші землі колись були зв’язані між собою. Про Гондвану чули?

— Гондвана? Чув… — невпевнено відповідаю, бо таки чув, а от що воно — не знаю.

— Це був колись, як гадають вчені, єдиний материк. Він об’єднував Південну Америку, частину Африки, Аравію, Індію і Австралію. Потім Гондвана розпалася на окремі материки. Правда, інші вчені доводять, що ніякого суцільного суходолу, тобто Гондвани, — не було. Просто між материками тягнувся ланцюг островів, з’єднуючи їх воєдино. А коли ми працювали на підводному Мальдівському хребті, то виявили дуже цікаву річ: Мальдівський хребет — це продовження півострова Індостан. Тому деякі вчені припускали, що він і є стародавня Гондвана. Але, обстеживши його, дійшли висновку, що хребет — самостійне базальтове пасмо, замулене осадковою товщею. Ось тут і подумай: з одного боку, ніби Гондвана існувала, з іншого — все навпаки.

Вечір настав раптово: сіре небо потемніло, і темрява, як вода в пробоїну, сочилася крізь ілюмінатори в каюти. Вмикаємо світло. Золотаві цятки ланцюгом оповивають борти корабля, і здається, що то казковий палац царя Гвідона, загублений серед океанського безмежжя.

Барометр впав — отже, знову десь зароджується циклон. Та настрій у всіх піднесений — вранці заходимо на острів.

Привіт тобі, Сент-Поле, безлюдний острівець, що по-нашому означає Святий Павло!

Циклон, про який повідомляли синоптики, обійшов нас стороною, відхилився далеко на північ. Ну, а наш курс — на південь. Ми вже кілька разів проривалися до сорокової паралелі. Геологи хочуть простежити розгалуження підводних хребтів. Проте хвилювання і брижі не дають змоги зупинитися, і ми ні з чим повертаємо назад. Цей район взагалі — небезпечний: трапляється, що айсберги запливають навіть вище Амстердамських островів.

Одначе дісталися ми сюди благополучно. Хіба що більше стало тих, кого здолала морська хвороба. Мертві брижі, відгоміння шторму — гірше за будь-яку хитавицю: не знаєш, звідки налітає хвиля — якась незрозуміла, набридлива штовханина.

Сент-Поль підвівся з океану, мов велетенський айсберг. Судно заякорили за кілька миль од берега. Група геологів і природознавців, ті, що вже висаджувалися на Амстердамі, сидять у човні. Володя Петраченко, матрос першого класу, що при кожній висадці за стернового, десь затримується. Його вже, чую, гукають. Це мене і виручило. Спішно домовившись із Погорілим, щоб постояв за мене вахту, сплигую у човен.

— Куди це!? — дивується капітан.

Я переконую його, що вільний. Він тільки хитнув головою — їдь, мовляв, що з тобою поробиш…

Човен здригнувся, ніби його днище наштовхнулося на риф. Могло бути й таке, бо підходів до острова ми не знаємо. Але тут же з’ясувалася причина поштовху. Ліворуч од шлюпки, мов привид, виткнуло свою морду якесь страховисько. Паща бегемота, спина вигорблена, широка. Петраченко різко повертає праворуч, потім лягає на попередній курс. Це й рятує нас від небезпеки нової зустрічі з морським чудовиськом.

Вчені одразу визначили, що то був морський слон. На Сент-Полі вони не водяться, але інколи запливають сюди з півдня. От з ними ми і здибалися.

Морські слони чатують на нас і при вході до бухти: обабіч човна за кілька метрів з води витикаються їхні страшні морди.

Вузький прохід між невисокими кам’яними бар’єрами, що, мов клешні краба, витнувся з обох сторін, веде до затишної бухти. Ніхто нас не зустрічає. Навколо ніяких ознак життя. Та й бухта тільки так зветься: ані причалу, ні якірної стоянки. Безлюддя.

І це нас зацікавлює ще більше — що ж за острів? А острів справді незвичайний — острів-вулкан..

В океані чимало суходолів вулканічного походження. Але цей — особливий. Якщо інші острови утворилися внаслідок тривалого вулканічного виверження, то Сент-Поль — дітище однієї миті. Колись дуже давно вибухнув велетенський вулкан та й скам’янів над водою. Ото і є Сент-Поль, до якого ми причалили.

Хто першим відкрив Сент-Поль — невідомо, хоча згадки про нього є в лоціях ще шістнадцятого століття. З європейців першим причалив сюди в 1696 році мореплавець Ван-Фламінго. Відтоді Сент-Поль відвідують численні рибалки та мисливці на тюленів і китів. Десь в середині дев’ятнадцятого століття, точніше — з 1841 року, тут оселилося кілька мисливців напостійно. Але дуже скоро вони покинули ці землі — ненадійне пристановище тут для людини: постійні шторми, тумани, нестача продуктів харчування.

Островом відчаю назвав Сент-Поль французький вчений Обер, котрий присвятив йому книгу, «Два роки на острові відчаю».

На всьому тут тавро велетенського поштовху й руйнації: схили круті, прямовисні, утворені скидами вулканічної лави й граніту. Звідусюди над цією кількакілометровою кам’яною пасткою, мов складені в штабелі дошки, нависає гранітне — то чорне, як антрацит, то криваво-червоне — громаддя виверженої породи.

Лоції застерігають: з крутих берегів можуть відколюватися небезпечні кам’яні уламки; на якір ставати не рекомендується. Сама бухта — не що інше, як зруйнований кратер вулкана, заповнений водою.

… Вікторія Чернишова розшукує зразки порід. Гострим кінцем молотка, схожого на гуцульський топірець, відколює уламки граніту, ми з Петраченком збираємо все це в рюкзаки.

Поминувши урвище, попадаємо у невеликий вибалок. Кущиста трава, як наша нехворощ, клубочиться ген до самої вершини; всюди — купина, а між нею невеличкі рівчаки, густо втоптані чиїмись лапами.

Що то за сліди?

— Дивись, дивись! — кричить Петраченко. — Качки!

— Які качки?

— А он!

За купиною щось майнуло. Я поспішив туди, але нічого не побачив — тільки трава хиталася, зачеплена кимось. Раптом угорі, за лобатим валуном, що не знаю яким дивом утримувався на цьому стрімкому гранітному підмурку, — щось сильно загорланило — ніби заграло в очеретяну дудку.

— Та це ж пінгвіни!

Ось вони! Двоє стоять над нами. Білі груди, мов фалди фрака, крильця, голова увінчана золотавим чубчиком. Пінгвіни махають крильцями — вітають, значить, нас.

Привіт, привіт!

Птахи високо заходять, а ще вище гніздяться… Петраченко — навздогін, та пінгвіни, мов жаби, перескакують з каменя на камень: скік-скік — не догнати… Їх тут цілі колонії. На пінгвінячі схованки натикаємося через кожні десять кроків. Касяновичу вдалося піймати двох пінгвінят. Ми з Петраченком теж прихопили по одному. Та коли піднімалися по трапу, вони, продерши торбину, повискакували у воду і — до берега.

Тут ще сила-силенна кроликів, тих прожерливих кроликів, що на сусідньому острові повністю знищили відому кергеленську капусту, якою полярники рятувалися від цинги.

Ні, острів не назвеш мертвою землею. Вирує він, не схожий на інші суходоли, живе своїм життям. Он біля води з кам’яних щілин виривається дим, смердить сіркою, а коли прикладеш руку, віє нестерпним теплом… То — вулканічні гази. І всюди б’ють гарячі джерела. Вода в бухті, як у великому казані, щойно поставленому на вогонь. Унизу гаряча, зверху — прохолодніша. Але навіть зверху є місця, де вона, мов окріп, — риба сюди не запливає. Але риба в кратері є, у верхніх шарах води. Оце так вулкан! Чим не запорозький казан, по вінця повен юшки!

Та найцікавіше ждало нас на березі.

Росте, схилившись до води, як у нашому селі осока, гостролиста травиця. Валяються металеві верші — хтось, видно, ловив омарів, якими славляться тутешні води. Біля підніжжя гори — поїдене іржею жерло старовинної гармати… Тут же, поруч, руїни будинку. На цей острів, як і на Амстердам, не раз заходили пірати. Хоч морські довідники зазначають, що на Сент-Полі є хижка із запасом одягу і харчів для тих, хто зазнає аварії, проте нічого цього ми тут не побачили. Руїни. Запустіння.

На острові рідко хто буває, хіба що буря заганяє поодиноких китобійців. А відомості про місце його розташування і підходи до нього — старі, ще за 1853 рік.

І все ж, певно, хтось тут бував, якщо лишились сліди людського житла.

З оцих почорнілих, зарослих мохом кам’яних брил перед нами постає (ціла історія…

Ми з Петраченком спустилися до берега. Вода в кратері нерухома, як олово. У дзвінкій тиші міжгір’я кожне слово відлунює далеко і дзвінко. Впаде камінець — луна підхоплює той звук і множить стоголосо.

Прибережні скелі, куди навіть у повноводдя не дістають хвилі, ряботять викарбуваними на граніті написами. Тисаком зішкрябуємо з тих брил нарости. Читаємо. Про що вони, ці перші повернені нами до життя слова? Хто розкриє нам таємницю чийогось життя? Це не слова надгробків — це голос боротьби людини зі стихією.

Ось зізнання якогось Фаєкафа. Він попав на острів під час бурі. А скільки прожив тут і чи вирвався з кам’яної пастки — невідомо.

Напис за 1870 рік свідчить, що тут жив ще один робінзон — Павло Болет.

Та найбільше зацікавив напис, що його ми надибали зовсім випадково, в останню годину перебування на острові.

Володя Петраченко підійшов до води помити руки. Повертаючись, спіткнувся об кам’яну брилу, до половини залиту водою, коли підвівся, помітив на камені напис, який ледь проступав з-під моху.

— Ходи-но сюди! — гукнув.

Я поспішив до нього.

Нас уже давно кличуть товариші, а ми заклопотано схилилися над гранітом. Літера за літерою відвойовуємо в давнини, вириваємо з полону забуття кожне слово. Граніт так цоріс мохом, що доводиться з силою його обдряпувати. І зрештою, хоч як ревно беріг граніт свою таємницю, ми все-таки до неї докопалися!

Ось що ми прочитали: «Маров А. В. 1852–1857».

Отже, в минулому столітті на Сент-Полі побував і наш співвітчизник. Хто він, як попав сюди, як прожив ті п’ять довгих самітних років?

Минувшина мовчить — не розтуляє уст. І, мабуть, ніколи не розтулить.

Ці острови, загублені в океані, з сивої давнини були й лишаються останньою гаванню для багатьох блукачів, котрих спіткала катастрофа. Бо звідси немає вороття, принаймні для більшості…

Знявшись із якоря і вийшовши з-під прикриття Сент-Поля, ми відразу ж попали в обійми вітру. Синоптики сповістили: з півночі, з зони тропічних ураганів і одночасно з сорокових ревучих широт насувається шторм. Його наближення відчувалося в усьому: в облозі хмар, у горах-хвилях, що обступали судно, в шаленому подиху вітру, який сердито вив у снастях, холодними бризками жбурляв в обличчя. «Витязь» простував далі й далі на південь, у холодні антарктичні води. Десь збоку, по правому борту, лежала група необжитих островів архіпелагу Крозе. Були вони біля самих воріт Антарктиди. Суворі хвилі, посланці білого континенту, од віку до віку злостиво гризли їхні береги: стрімкі, гострошпилі скелі, неприступні бухточки, викинуті на берег рештки кораблів.

Як і Сент-Польг ці суходоли — теж пристановище для потерпілих…

З островом Крозе пов’язана доля ще одного нашого співвітчизника — Роскова, мисливця на морських слонів. Він жив тут на початку минулого століття. Пожовклі аркушики його щоденника, які майже півтора століття пролежали на острові Східний, — їх тільки недавно знайшла серед руїн острівної хижки французька експедиція, — розповідають…

Щоденник Роскова. Це сталося 28 травня 1825 року. Під знаком нещасливої зірки вирушив я на шхуні «Пригода» з Порт-Луї, (взявши курс до островів Крозе. Бажання довідатися, що то за суходоли, та надія добре заробити спонукали мене на цю мандрівку.

Ми надумали висадитися на острови, щоб наповнити бочки жиром морських слонів. Судновласник М. Блакі доручив керувати полюванням капітанові М. Фотерінгаму. Команда складалася з шістнадцяти чоловік: французи, англійці, іспанці, португальці, голландці. То була мішанина, якої важко уникнути, вербуючи екіпаж на судно в колоніях, де моряків обмаль і платня їм надто висока.

Увечері 4 липня, після важкої плавби, ми побачили землю, а п’ятого стали на якір під ударами норд-весту біля острова Східний з архіпелагу Крозе.

Острів був покритий снігом, небо чорне, погрозливо-зловіще. Завивали шалені вітри. Негода тривала до 25 липня, себто протягом двадцяти днів, і ми не мали змоги висадитися на берег, щоб набрати води.

З 10 липня ми зменшили раціон води до одного кухля в день на людину, а 25 всю воду було випито; тоді ми вирішили, поки погода не стала ще гіршою, послати на берег шлюпку.

Дев’ять чоловік повантажились, ї ми незабаром із задоволенням побачили, як вони благополучно висадилися на берег. Увечері вони не змогли повернутися — піднялася хвиля. До ночі наші якірні канати порвалися. Не гаючись ми напнули вітрила і опинились у відкритому морі.

29 липня. Після численних марних спроб підійти до землі ми з гіркотою зрозуміли, що заблудилися. Ніхто не знав, де шукати острів з людьми, які висадились на нього. Велетенська хвиля жбурнула нас на риф. Страшенний удар трусонув шхуну. Грот-щогла впала за борт. Друга хвиля зірвала нас з рифу і віднесла на інший риф за кабельтов од землі. Тоді судно розламалось, і кожен намагався якось урятуватись. Я кинувся у воду. Велика хвиля незабаром винесла мене на берег. Страшенна сила цієї хвилі так притисла мене до скелі, що я не міг дихати.

Опам’ятавшись, я роззирнувся ї помітив двох своїх товаришів по нещастю. Невдовзі я побачив інших членів екіпажу, їх винесло на суходіл.

Нашою першою турботою було збудувати дім з уламків судна. Для опалення використовували жир морських слонів, яких ми нищили ударами весел. Їх м’ясо нам спочатку здалося неїстівним. Та згодом ми жадібно накинулися на нього.

16 серпня. Сніг йшов цілий день. Зовсім не було чого їсти, ми наважилися вийти, аби пошукати морських слонів. На жаль, побігавши піщаним берегом, повернулися додому, нічого не роздобувши. Мізерні рештки слонячого м’яса розділили між собою на сім частин, але не змогли втамувати голоду.

17 серпня. Погода така ж, як і напередодні. Певно, така погода буде кілька днів; ми вкрай знесилені… В пригніченому стані минула жахлива ніч з 16 на 17 серпня. Це була піч скорботи, ніч гірких дум і запізнілого каяття.

18 серпня. Ми прожили ще один день. Наш погляд блукає навколо халупи, але ми нічого не бачимо. Ми ослабли так, що четверо наших товаришів уже не можуть вийти з хатини.

19 серпня. Два товариші вже, здається, в агонії. Я почуваю себе ще досить дужим, щоб піти на берег Достатку, який відкрив кілька тижнів тому, і повернутися назад із здобиччю.

Двоє товаришів погодилися супроводжувати мене і Фотерінгама туди. Та у нас не було взуття — довелося розрізали на шматки одну з шкур морських слонів, що прикривала дах нашої хижки, і замотати ними ноги. Отож ми й вирушили вчотирьох.

Близько шостої години дісталися берега Достатку, стонадцять разів ризикуючи провалитися в снігові замети біля підніжжя гори. Ми знайшли кілька морських слонів на піщаному березі і, забивши їх, розпалили велике багаття під навислою гірською скелею.

20 серпня. Навантажившись м’ясом слонів і молодих альбатросів, ми пішли назад, у Долину загиблих кораблів. Повернувшись, застали трьох наших товаришів у тяжкому стані: вони не могли підвестися і підтримувати вогонь. На наші запитання відповідали невиразним бурмотінням. Жоден з них не хотів доторкнутися до м’яса. Нам довелося годувати їх силоміць…

30 листопада. Після дводенного походу по острову, повернувшись із розвідки, Фотерінгам і я застали наших супутників у великому збентеженні. Вони посварились і мало не вбили матроса-голландця. Португалець Сальвадор тяжко поранив його кошем у спину, голландець не міг поворухнути ні рукою, ні ногою. Причиною сварки, котра призвела до цієї кривавої бійки, як нам здалося, стала різанина англійців в Амбуані, на острові Ява, влаштована голландцями в минулому столітті. Саме це й викликало конфлікт. Почалося з того, що голландцю. кинули докір з цього приводу, а той відповів зухвалістю, звинувативши у конфлікті англійців і французів. Два французи у відповідь на це схопили палиці і побили голландця. А португалець увійшов у такий раж, що вдарив його ножем у спину. Ми різко засудили цей нелюдський вчинок і заявили, що віднині не хочемо з ними жити під одним дахом…

Після п’ятнадцяти місяців перебування на острові ми пересвідчились, що нас ніщо не врятує. Тоді я надумав збудувати човна. Тільки Фотерінгам і Луї Кремон підтримали мене. Ми вирішили вийти на човні в море з надією зустріти якесь судно або, дотримуючись курсу по зорях, дістатися до якогось суходолу.

15 грудня. Будівництво човна закінчено. Довжина його — шістнадцять футів, ширипа — шість; палубу щільно встелили шкурами морських слонів, поставили щоглу з вітрилом. Парус ми теж зробили з шкур молодих морських слонів, він досить гнучкий. Водночас закінчуємо готувати їстівні припаси для нашого плавання.

21 грудня. Фотерінгам вийшов з халупи і за кілька хвилин повернувся, несамовито викрикуючи щось незрозуміле. На мої запитання він не відповідав, тільки розмахував руками і продовжував щось вигукувати. Я подумав, що він збожеволів. Жестами він дав зрозуміти, щоб я вийшов з хатини. Я побіг слідом за ним і побачив корабель, що наближався до острова. Господи, він був не далі як за три милі!..»

Цей корабель, що випадково зайшов на архіпелаг Крозе, і врятував Роскова та його побратимів. Після п’ятнадцятимісячного перебування на безлюдному острові вони знову повернулися на Маврікій, у Порт-Луї.

Скупі рядки чудом врятованого записника нічого не розповідають про життя цього загадкового морського російського мисливця. Хто він, цей блукач, як попав на чужину, на жаль, поки що на це не можна відповісти.

Після невдалих спроб пробитися на південь «Витязь» повернув на схід.

Сувора біла земля — Антарктида владарювала над тутешніми водами. Вона дихала холодом, насилала шторми, від яких не було порятунку. З темряви й туману, мов рештки затонулих архіпелагів, здіймалися примарні айсберги; Щось згубне й оманливе таїли вони, ніби нашіптуючи: «Зійди, мореплавцю, на цей жаданий берег!» Але то була ілюзія. І хоч би як сумувала душа за берегом, моряк не піддасться оманливій звабі.

Довкола «Витязя» залягли глибокі вирви-хвилі, що раз у раз оберталися на високі пагорби і заступали виднокіл. Вода, небо і знову вода. Та ще вгорі блискавками шугають альбатроси, морські блукачі, незалежні і горді птахи, що воєдино злилися з цією розбурханою стихією. Вважають, альбатроси — неприкаяні безбатченки, без власного гнізда і рідного берега. Хоч вони й справді морські блукачі і більшу частину життя перебувають у відкритому морі, проте завжди повертаються до єдиного, свого берега. За твердженням орнітологів, альбатроси на рідкість прив’язані до насиджених місць, вигнати їх звідти майже неможливо. Недавно американці спробували очистити авіабазу, розташовану на острові Мідуей, від альбатросів, що заважали підійматися й сідати літакам. Птахів вивозили на суднах далеко в океан, та вони все одно поверталися назад, хоч, як повідомляли газети, й гинули тисячами.

Спустившись у каюту, я вперше за всю плавбу взяв зошит, заходився віршувати. Здавалось, оця стихія пробудила в мені потаємне. Та ні, видно, інші джерела загомоніли і мені так владно наказали: «Ти — син степів і там твої дороги!»