Альбатрос — блукач морів

ПЕРЛИНА ІНДІЙСЬКОГО ОКЕАНУ

Розмірено, як ритм океанських хвиль, іде на кораблі життя. Вахта — короткий спочинок — знову вахта. Мені вона випадає і вдень і вночі. Та якою б не була ця одноманітність, у ній завжди є щось нове й неповторне. З містка відкриваються неозорі далі: голубе склепіння неба, безмежжя блакитної води. Сліпучо-вогнисте сонце. Люблю я його торжество! Здається, що й серце повниться світлом і світло струмує в жилах. А скільки чарівності в цих темно-зоряних ночах. Золотобоким, гойдливим човником з-за хмар випірнув місяць. Час молодика. Остров’яни звуть його валамбао. Місяць — молодий, як і все, що відбувається в навколишній природі, пов’язують з віруваннями: коли народжується місяць, люди очікують, що прийде щастя.

Ми йдемо на південь, далеко від екватора. Під тропіком Козерога, за півтори тисячі миль від африканського берега і по сусідству з Мадагаскаром, розкинувшись уздовж двадцятої паралелі, лежать Маскаренські острови, названі так на честь їхнього відкривача — португальця Педру ді Маокареньясу.

Що ми знаємо про них? Обмаль, майже нічого, бо кораблі нашої країни дуже рідко причалювали до цих берегів.

— Індійський океан, — мовив штурман, — увагу океанологів привернув значно пізніше, ніж Тихий чи Атлантичний, хоч морські путі пролягали тут ще в сиву давнину. Із заходу на схід пересікали його фінікійці й арабські купці; з північного сходу на захід торували путі остров’яни Суматри і Яви.

Більшість островів було відкрито тільки в шістнадцятому столітті, як і Маскаренські, але народи Сходу знали про них значно раніше… З давніх часів до нас дійшли відомості, що мореплавці країн арабського халіфату вже у восьмому столітті перетинали Індійський океан і сягали аж до Великих Зондських островів — сучасної Індонезії. Тоді ж аравійський купець з Басри Сулейман дістався берегів Китаю.

У шостому столітті до Індії, Цейлону, Малакки ходили візантійські купці. А в часи великих географічних відкриттів розширюються, виднокола планети і для слов’ян. Ще раніше Афанасій Нікітін, перепливши Аравійське море, відвідав державу Бахманідів — Індію.

І все ж, незважаючи на численні плавання і на серйозне зацікавлення стародавніх географів, обриси земель Індійського океану, нанесені на перші карти, були неточні або й зовсім хибні…

Ми наближалися до Маскаренського архіпелагу. Зима, а спека, млосна задуха. Із грудня тут починається жарка пора. Та циклони виникають пізніше — в лютому, ті циклони, що все змітають на своєму шляху. Правда, вітри не завжди дотримуються чіткого графіка.

А поки що немає порятунку від злив. Вода цебенить, хлюпоче, ллється, ніби почався всесвітній потоп. А мені в таку негоду на вахту.

— Нехай шаленіє, — відзначив капітан, — аби не розійшовся справжній циклон.

Євген Андрійович щойно увійшов до ходової рубки, де я, передавши стерно напарнику, стояв, стежачи за горизонтом.

— Іди-но, хлопче, сюди, — покликав капітан, розгорнув карту. Масна чорна лінія позначала район, де ми перебували. Вістря пунктирних позначок спрямоване на південь.

— Зрозумів?

— Не все, — щиро зізнався.

— Салага! — зітхнув капітан. — Пора б розбиратися — не перший місяць морячиш. Дивись, — він показав на паралелі 6° і 15° південної широти. — О цій порі тут зароджуються циклони. Остров’яни звуть їх орканами. Потім вони мчать на південний захід, саме сюди, де ми перебуваємо.

— Виходить, дощ — перша ознака циклону?

— Не зовсім так, — відповів Євген Андрійович, згортаючи карту. — Тропічні циклони супроводжуються ще й великою хмарністю, сильним хвилюванням моря. Ну, а у нас поки що тільки незначна депресія.

Отже, циклон не перешкодить нам зайти на острів.

На світанку вдалині засиніли гори. То був Маврікій, один з островів Маскаренського архіпелагу. Як і інші вулканічні суходоли, його видно за десятки миль. У давнину мореплавці сприймали ці гори за південне закінчення Африки, не підозріваючи навіть, що це окремий суходіл.

До відкриття Суецького каналу через Маврікій пролягав жвавий торговельний шлях. Серед численних острівців і скель, розкиданих у безмежжі океану, на купецькі кораблі, що з країн Сходу везли прянощі й коштовності, очікували морські розбійники. До заселення острів був пристановищем піратів: під його прикриттям ховались їх всюдисущі кораблі. Тут «джентльмени удачі» закопували награбоване.

Островом скарбів, романтичною землею називають його шукачі пригод, хто приїздять сюди з надією віднайти дзвінкі піастри. «Історія Маврікія тісно пов’язана з португальськими, французькими та англійськими мореплавцями. Острів, де мешкає понад 700 тисяч африканців та індусів, можна вважати земним раєм. Недаром кажуть: «Боже, зроби Маврікій першим, а рай другим! Люди тут справді знайшли свій рай», — такими словами починається путівник по Маврікію.

Поминувши гострі рифи, «Витязь» наближався до берега. Нелегка це річ! На кожному кроці очікує небезпека; про неї нагадує лоція: мореплавцю, остерігайся мілин, які підступають до самого фарватеру; зваж і на мінливі течії, водоверті, що не одне судно затягнули на рифи. Та й після того, як судно заякориться, машина повинна бути в постійній готовності, щоб вчасно, коли розлютується циклон, вийти у море.

Маючи таку невтішну інформацію, ми виставили дозорців, уповільнили хід. Ехолот фіксував глибини… Поминули низинний мис з красномовним йменням — Нещастя. Скелясті береги нависали над гаванню Порт-Луї. Громаддя гір, долини…

Як тільки ступили на берег, підійшло двоє хлопців-остров’ян.

— Садакан і Ганніс.

Вони погодилися показати Порт-Луї.

Місто пашіло спекою розжарених вулиць. Плетиво завулків. Біля ветхих глинобитих хижок зграйки дітлахів. Сумні очі. Простягають руки, просять милостині. Таке ми бачили й на інших островах.

Від набережної веде широкий Арсенал-стріт. Численні магазинчики й таверни. Вулички й завулки то петляють серед хаосу будинків, то губляться з-поміж приземкуватих хаток бідарів. Місто розкинулось обабіч ріки, біля підніжжя гір.

— Колись тут було військове поселення, — розповів Ганніс. — На його місці раби збудували цитадель, мур ще он сіріє вгорі.

Захекавшись, дісталися на вершину. У кам’яних стінах — щілини-бійниці. Ганніс пояснив:

— Фортеця слугувала не для оборони: у ній тримали рабів.

Мур почорнів од часу; фортеця заросла травою, де-не-де до світла пробиваються тоненькі пагінці акації. Похмуре запустіння, темні камери — свідки жорстоких часів. Та — ба. Чи це тільки відлуння історії? З кам’яного «мішка» раптом людський голос. Закривавлений, з невимовним жахом в очах юнак простягав руку — просить їсти. Хто він? Чого тут?

— Махмед, — про щось запитавши хлопця, каже Садакан.

Хтозна, через що не поладив він з властями. На острові жорстокий поліцейський режим. Переслідують патріотів. Похмуре сьогодення; мов привиди, напливають і картини похмурої минувшини… «Люди різних національностей на вулицях Порт-Луї були найцікавішим видовищем, — писав Чарльз Дарвін, відвідавши острів у минулому столітті. І далі: — Сюди на вічне заслання вивозили злочинців з Індії».

Виходить, і заселення Маврікія — ганебна сторінка історії.

Ще до того як португальські колонізатори «відкрили» острів для європейців, він був відкритий фінікійцями. У шістнадцятому столітті Маврікій, відомий як Срібний острів, поневолили голландці, пізніше — французи й англійці. І — пішло гендлярство. На початку XVIII століття, захопивши Маврікій, французи переіменовують його в Іль-де-Франс, тобто французький острів. Починається суперечка між французами й англійцями. У 1810 році Маврікій захопила англійська ескадра. На плантаціях цукрової тростини, на будівництві Порт-Луї працювали тисячі рабів. Процвітала торгівля живим товаром.

Скільки тут пам’ятників поневолювачам! Майже на кожній вулиці увічнені в граніт «герої». Губернатор Малортик, котрий і після закону про заборону рабства вів жваву торгівлю людьми; інший людолов, «засновник» Порт-Луї — Лабурдоней, на совісті якого тисячі смертей невільників, король Едуард VII; воєводи, «відкривачі» земель.

На околиці Порт-Луї ми завітали до ботанічного саду. Кажуть, він — найкращий у світі. В ньому й справді зібрано рослини чи не з усіх континентів. Бамбук, сандал, папайя, тамаринди, мускатне дерево…

Як вабить у затінок ось цей велет з пишною кроною! Лапате, як у банана, листя. Подумав, банан.

— Ні, — відповів Садакан, — це «дерево мандрівника». Батьківщина його — Мадагаскар.

Юнак нагнув гілку, надрізав соковитий листок, і з нього потекла прозора, чиста рідина.

— Пийте! — запросив Садакан.

Я припав до «струмка». Смачна, приємна водиця, а Садакан сміється.

— Тепер зрозуміло, чому його називають «деревом мандрівника»? У найжаркішу спекоту воно зберігає воду, рятує подорожан від спраги.

Раптом нашу увагу привернуло страхітливе створіння. Людина — не людина. Підходимо ближче: так, людина. Хлопець-каліка. Вправно знявши пальцями ноги капелюха, привітався. Довідавшись, що ми з Радянського Союзу, радісно посміхнувся і щось сказав.

— Він хоче вам на згадку намалювати картину, — переклав його слова Садакан.

Ми здивовані. Як же він, безрукий, малюватиме? Пальцями ноги хлопець спритно взяв пензель, фарби, заходився малювати. Минали хвилини, на аркушику проступили обриси навколишніх гір — Пітер Бот, Поль Евіжені. Ось маврікієць намалював прапор із серпом і молотом, потім прапор Маврікія.

Дивна вона, ця гора Пітер Бот, яка височіє вдалині і яку малює хлопець. На її вершину хтось ніби навмисне поклав величезну брилу. Я запитав художника, що то за брила.

— Така легенда, — відповів хлопець. — Її склали давно, ще наші прадіди. В легенді сказано, ніби дужий велетень виніс отой камінь на гору. Кам’яна брила — то тягар, що з давнини гнітить народ. Вона ледь тримається і впаде, коли останній поневолювач залишить Маврікій.

Поблукавши по острову, ми зайшли в одну з крамничок Порт-Луї. Вона містилася на вузькій гомінкій вулиці, наче скелями затиснутій між громаддям велетенських будинків.

Переступивши поріг, привіталися з господарем — худорлявим, засмаглим молодим чоловіком. Попросили щось випити. Він дістав з холодильника кілька запітнілих пляшок кока-коли.

В тісному закутті крамниці чого тільки не було: фрукти, бакалія, тут же поруч — газети, книги. Я підійшов до прилавка, погортав кілька бойовиків і раптом побачив у перекладі на англійську мову твори Леніна, Шевченка. Поряд — стенд з краєвидами Києва.

Помітивши мою зацікавленість, господар підійшов ближче.

— Ленін, — сказав я, беручи до рук том.

— Ленін, — повторив незнайомець.

Привітна усмішка осяяла його лице.

— Англійці чи, може, французи? — запитав він російською мовою.

— Ні, з Радянського Союзу.

Видно, це було для нього несподіванкою. Якусь мить він мовчав, а потім, хвилюючись, заговорив:

— О дорогі товариші! Ласкаво просимо. Чого ж ви одразу не сказали? Сундері! — гукнув.

Із закутка вибігла струнка дівчина, як дві краплі води схожа на нашого співрозмовника.

— Сундері, — звернувся до неї, — принеси мерщій стільці.

Дівчинка метнулася по стільці, а ми, здивовані, почали розпитувати, що за крамниця і хто ж він, її господар.

— Говіндсамі Калімуто, — назвав своє ім’я маврікієць. — Певне, здивовані, звідки знаю вашу мову?

Зізнались, що так.

— Що ж, я не раз бував у Радянському Союзі. У Москві, Києві в мене лишилося чимало друзів.

З кишені вийняв записник, погортав.

— Ось, — прочитав, силкуючись якомога точніше вимовляти важкі для нього ймення. — Анатолій Хорунжий. Може, знаєте?

Я відповів, що знаю: це наш письменник. І в свою чергу поцікавився, де він з ним познайомився.

— У Криму, під час Всесвітнього фестивалю молоді.

… Калімуто працював у порту, змінив кілька професій.

І всюди, де б не був, бачив, як експлуатують простий народ. Говіндсамі Калімуто увібрав у себе гнів і біль свого народу і вирішив будь-що боротися за його щастя! Але як?

І відповідь знайшов у Леніна. Якось йому до рук попала книжка творів Володимира Ілліча. Відтоді Ленін став супутником його життя — хлопець почав пропагувати ленінське слово серед своїх друзів. Придбав невеличку крамницю. Але головне тепер у його житті інше. Він згуртував навколо себе однодумців — таких, як і сам, знедолених, але певних у правоті своєї боротьби товаришів.

Так на Маврікії виникла Ленінська молодіжна організація. Товариші обрали Говіндсамі ватажком. Спочатку їх було небагато. Члени організації виступали проти існуючого колоніального режиму, відстоювали громадянські права маврікійців. З кожним роком лави організації зростали. Невеличка група перетворилась в організацію з відділеннями по всьому острову. І з перших кроків боротьби рівнялися вони на Радянський Союз, а невдовзі звернулися до нашої країни по допомогу. Радянська молодь відгукнулася на цей голос. На далекий острів почали надходити книги, політична й художня література.

… На вулиці Бурбон-стріт, проти пишного католицького храму — нічим не примітний будиночок. Вгорі емблема: мускулястий чоловік кує меч, поруч розбитий ланцюг. Майстерно виготовлений силует Леніна і напис: «Ленінська організація острова Маврікій». Це — штаб маврікійської Ленінської організації, її Центральний Комітет.

Заходимо наче в рідний дім. На стендах — твори Леніна, довідники про Радянський Союз, книги наших письменників. Обступають привітні маврікійці. Розпитують про Радянський Союз. Зі мною вітається високий юнак — таміл, виходець з Цейлону. На лівій руці у нього татуїровка: серп і молот. Перехопивши мій погляд, пояснює:

— Я — комуніст.

— Це Джімі, наш поет, — пояснив Калімуто.