Альбатрос — блукач морів

З давнини — степовики осілі —

Ми корінням в землю уросли.

Але нас вітрила кличуть білі

І морські розгнівані вали.

Пісне, що давно колись почута,

Ти мене далеко завела

Від степів, де медом пахне рута

В сутінках осіннього села.

Тільки. небо, та високі зорі,

Та вітрів закличні голоси:

«В флібустьєрськім дальнім синім морі

Бригантина напинав паруси».

Бригантина чи не бригантина,

Тільки я годинам втратив лік.

Місяцю, хоч ти вже посвіти нам

Ліхтарем пригаслим звіддалік!

Ураган за далину імлисту,

Озвірівши, всі вітри привів,

Де разком коштовного намиста

Ліг ланцюг чужинських островів.

Як вирує й піниться в безодні,

Вже безпомилково знаєш ти,

Що пливуть не айсберги холодні,

А гренландські голубі кити.

Довгождані гості — альбатроси,

Але їх, мій друже, не гарпунь!

Тихий берег… Світанкові роси…

Обізвалось сотнями відлунь.

І тому крізь простори туманні

Прямо в душу — здавна й дотепер —

Дивляться степи мої кохані

Голубими плесами озер.

Не впізнавши поруділу хату,

Обминувши батьківський поріг,

Бачу я, як на траву прим’яту

В надвечір’я хтось спочити ліг,

Та мені вертатися не скоро…

Ніч минав. Вітру голоси…

«В тім далекім, найсинішім морі

Бригантина напинав паруси».