Альбатрос — блукач морів

ТАМ, ДЕ ПЛАВАВ СІНДБАД-МОРЕХОДЕЦЬ

Ми простували на південь. Неподалік Мальдівських островів лежав архіпелаг Чагос — група низинних коралових атолів.

Океан хвилювався. На заході небо запнули хмари. Припустився рясний дощ. Скоро він перейшов у зливу.

Я завітав до каюти. Мій талісман — гумовий морячок, Сіндбад-мореходець, гойдався, тикаючись носом у скло ілюмінатора. Я теж ледве стояв на ногах: від хитавиці та й від утоми, бо цілий день працював, миючи зібрані корали. Глянув на кумедного «морячка» — усміхнувся. Згадав арабську казку про багдадського Сіндбада, його третю подорож… Двадцять днів і двадцять ночей плив корабель, а на двадцять перший день знялась буря і почалася злива. Хвиля залила палубу і змила всіх матросів — урятувався тільки Сіндбад.

Ця картина нагадала мені наше плавання. Правда, штормом нікого не змило, та й не стрілися ми, як Сіндбад, із велетенським птахом Рухх. А ще в тій казці, пам’ятаю, розповідалося про змія, що ковтав людей і навіть острови.

Увечері, коли «Витязь» наближався до атола Дієго-Гарсія, одна з іноземних радіостанцій передала новину: Англія, яка вже втратила більшість своїх колоніальних володінь, тепер, щоб утриматися на островах Індійського океану, збирається купити у приватної акціонерної компанії архіпелаг Чагос. Разом із американцями англійці готують побудувати там військову базу.

Ось тобі й подорож Сіндбада, і змій, що ковтає острови!

На Чагос так і не висадилися: поблизу нього, в Центральній улоговині, почали промацувати дно, намагаючись проникнути до потаємних глибин підокеанських земель, до так званої мантії… Потім знову повернули на захід — геологи збиралися вивчати Аравійсько-Індійський підводний хребет.

Ліворуч нас — група Сейшельських островів, праворуч — Мальдівські; прямо по курсу — Африка, землі, до яких плавав колись і Сіндбад.

День відпломенів — тропічний буденний день.

Ми прямуємо на захід. Вітер дує весь час у лівий борт — мусон, що несе прохолоду, ми любимо його, цей вітер, він підбадьорює нас, стомлених вахтами, знімає втому, і наші м’язи знову наливаються снагою.

Так вечорами. Але вечір надходить не зразу. В мареві спечного дня кожна хвилина здається вічністю!..

Завершивши неспішний біг по крутому склепінню неба, огнисте сонце краєчком торкається води, мовби спирається на неї, щоб не потонути, ще і ще потриматися на плесі океану. Проте вода тут — всесильна й невблаганна: вона щомиті засмоктує огнисту кулю. Знесилившись у двобої, сонце скоряється стихії, і ось на виднокрузі лишається тільки його окраєць — золота скалка, яка будь-що намагається підпалити це високе бездонне небо. То — останнє зусилля.

Коли сонце вже згасло, золотаві хмаринки піднебесся гострим мечем розпанахав зелений промінь.

У моряків чимало прикмет. Кажуть, ніби зелений промінь — рідкість і той, хто побачить його, неодмінно буде щасливий. Скільки разів спалахував він переді мною! От і сьогодні я бачив його — зелений і справді дуже гарний. Виходить, якщо вірити в прикмети, мені зі щастям діватись нікуди. Що ж, на долю я й справді не нарікаю, хоча й народженим у сорочці себе ніколи не вважав.

І тоді настав вечір — темно-зоряний, тихий, з розсипом зірок і сузір’я. Спохмурнів океан.

Ніч лякає нас своєю таємничістю, і тільки він, тропічний вечір, єднає в собі і пригаслий пломінь дня і незворушність нічної тиші, коли потемнілому океану міріади зірок сповна віддають своє синювате сяйво, а легкокрилий вітер з побожністю обціловує зморене денною спекою тіло.

Я його завжди очікую, цього вечора, ніби збираюся на перше побачення або, як було давно, стрічаю, прокинувшись зворушений, сонячний світанок — з надією, що на мене чекає прекрасне.

Неповторна світанковість, і цей, що так хвилює дитинно, вечір! Він настає відразу — без пастельних барв і напівтонів, з яких у наших краях гаптується надвечір’я… Коли згас останній промінь, довкола розлилася густа темрява. Але ми йдемо у пітьмі, Тільки тоді, коли ехолот засікає потрібний геологам хребет чи улоговину, «Витязь» зупиняється.

Я звик до цієї невпинної плинності, зжився з нею.

Вічний рух… Скільки ж я в дорозі? Завжди. Відтоді, як себе пам’ятаю, прагнув до незвіданого, що лежить за видноколом… Широкі, як море, з козацькими могилами степи, спасибі вам за бентежжя, яким напоїли мою душу.

І океан, і небо, і дорога в незнане проходить крізь серце. І — роєм думи про тебе, земле! Думи обсідають мене, як чайки щоглу; напливають на мене звідусюди, сперечаються між собою.

— Про що ти думаєш? — питаю Петраченка, що працює поруч.

— Про все, — відповідає він. — Про те, як ходив, бувало, вранці в поле, як гарно, коли, прокинувшись, побачиш раптом перший сніг; про тих, кого люблю.

— Отак і я.

— А ще картаю себе, — каже товариш, — за байдужість. Ну, як би точніше висловитися: за те, що не завжди був жадібний до життя, і часом дні сповнювала порожнеча буденщини. Знаєш, тільки тут, в океані, де ми, як пилинки, я збагнув усю відповідальність за кожну прожиту мить.

Геть розніжену млявість! Хтось сказав — певне, він був воістину розумний, — що жити треба з такою жадобою, мовби до смерті лишилося п’ять хвилин. От, якщо хочеш, наріжний камінь незаперечної мудрості, яку я пізнав, стрівшись віч-на-віч з океаном.

Після Мальдівських островів, де так допікала задуха, у відкритому океані ми знову відчули полегкість. Тут нероздільно владарює мусон, і прохолода, що несуть його крила, не поглинається розпеченими суходолами.

До трьох тисяч кінських сил — потужності головного двигуна «Витязя» — мусон приєднує свої зусилля. Мов пара баских коней в одній упряжці, мчать вони наш білобокий корабель. Тільки спінена вода, навпіл розсічена форштевнем, сичить унизу; порипують щогли, та, як зграя казкових птахів, лопотять вгорі дахи брезентових наметів… І тремтливий серпанок краєвидів, і незбагненна голубінь океану — все зливається воєдино.

Ми з Анукіним стояли на палубі, коли до нас підійшов штурман.

Наш штурман старий морський вовк. Ось він, засмаглий, дужий, ніби прикипів до палуби, зрісся з нею, і його не владна повалити ніяка буря — такі, як віл, певне, були першовідкривачами, з каравелами Магеллана чи Крузенштерна вирушали на пошуки невідомих земель. Я спостерігав, як Степанович тримався, коли лютував тайфун і більшість моряків лежала крижем. Степанович і тоді не здався. Ще й інших підбадьорював.

— То як — обморячилися, звикли?

— Потроху звикаємо, — мовив Анукін.

Натякнув: мовляв, заїла щоденна одноманітність — вода й вода! Степанович вислухав, по хвилині мовчання обізвався:

— Набридає значить? — І, насунувши хлопцеві на очі кашкета, повчально мовив — Не те кажеш! В єдиноборстві з морем людина вивіряє свої сили. Зізнаюсь: ненавиджу тих, що хникають. Такі ще є і на землі й на морі, — обпік поглядом Анукіна. — Що про них скажеш? Слабаки, яких, мов тріску, носить дріб’язковість буденщини. Нудьга, скорбота… Ну, й артисти! Удають із себе чальдгарольдів. А я б їх, сучих синів, примусив, як ми, бувало, на траулері, день і ніч тягати сіті — куди й поділася б нудьга.

— Щось ти, старче, розбурчався! — озвавсь Анукін. — Так ото вже й багато тих чальдгарольдів?

— Не багато, але є.

Ми згодні із Степановичем. Справді, нічого нарікати на долю, пустопорожність ховати за личиною романтичної скорботи! Ми згодні з ним. Тільки чого раптом він заговорив на цю тему? Натяк? Якщо натяк, то невиправданий. Хто-хто, а ми таки не скиглимо і трудимося, слово честі, неабияк.

Анукін сказав йому про це. Той усміхнувся. Та, видно, задерикуватість наша йому сподобалась:

— Не про вас сказано!..

Минув ще один день… Досліджуємо океан. Він таки поволі розкриває свої таємниці.

Сьогодні востаннє промацували Сомалійську, улоговину. Залишаємо ці місця, лягаємо курсом на захід.

На палубі — гомін.

— Хто не хоче проспати берега, лаштуйте фотоапарати, чистіть черевики — завтра заходимо на Занзібар…

Вночі, коли над головою квітнуть зорі та чути одноманітне порипування снастей, я, вахтовий, іду в обхід. Судно — велике, і мені треба зазирнути в кожну щілину: що там і як? Такі мої обов’язки.

Кожного разу в каюті начальника експедиції я бачу світло. Коли ж він спить, цей невтомний трудар.

Якось Гліб Борисович Удінцев запросив мене до себе. Корабельний тесля уже відпочивав, і в каюті треба було полагодити перебірку, аби вода не просочувалася на стіл.

— Будь ласка, заходьте. — По-юнацьки худорлявий, стрункий, схожий на спортсмена, що постійно гартує тіло, не дозволяючи запливти жиром. Його вимогливість — в усьому: в суворому режимі відпочинку, роботі, на яку припадає щонайменше шістнадцять годин на добу. Здається, він всюдисущий. У лабораторіях, де науковці працюють, схилившись над пробами грунту, біля глибоководних драг, у штурманській над маршрутною картою — скрізь можна побачити Гліба Борисовича. Про таких кажуть: «Душа колективу». До того він ще й морська душа: почуває себе в океані, як у давно звичному середовищі, бо з сорока п’яти років свого життя понад сто місяців — майже десять років! — провів в експедиціях.

Я зачарований ним!

Відгомін перший

Людина прагнула до мети, як ріка до моря. Вона йшла неухильно — крізь терни і завали. Повчальний приклад тим, хто зневірився в мрії, знесилився в путі!

Кожен з нас іде своїм шляхом. І у кожного є земля, де той шлях починався. Його благословляли Уральські гори, ліси. Вони змалку вчили Гліба мужності.

Ще хлопчиком бігав він на стрімкі, кедрами порослі узгір’я. Все чарувало душу: хащі, де за кожним пеньком причаїлися лісові чудовиська; кам’яне безладдя гір, серед яких десь виблискують казкові самоцвіти. Внук відомого письменника Маміна-Сибіряка, Гліб, як і його дід, був закоханий у гори, в ліси, в сувору уральську землю.

Удінцеви з діда-прадіда золотошукачі. І далі Уралу не бували. Хто ж посіяв у його душі прагнення до незнаного?

Якось я запитав його про це. Гліб Борисович замислився, поринув думкою в далеке. Потім відповів:

— Знаєте, прочитана книга здатна інколи повернути долю в інше русло. В дитинстві прочитав я повість — не знаю навіть якого автора — «Солоний вітер», і та книга утвердила рішення побрататися з морем, присвятити йому своє життя.

Романтичні, наївні мрії, яким судилося здійснитись.

Звивистий, довгий путь ріки до моря і — нелегкий, бо не всі ж ріки добігають туди… Минуле виринає, мов із небуття; він знову й знову повертається до того, свого першоджерельного початку, коли збагнув щастя пошуку.

Перед війною Гліб вирушив в експедицію. І куди? На Сіверський Донець — до місця битви князя Ігоря з половцями!

— Читали «Слово о полку Ігоревім»?

— Читав.

— Скільки чарівності в ньому! — І продекламував — «То быо вь ты ратии вь ты пльчкы, а сицей ратии не слышано! Сь зараниа до вечера, сь вечера до свьия летять стрьлы каленыя, гримлють сабли о шеломьт… Чрьна земля под копыты костьми была посьяна, а кровию польяна: тугою взыдоша по Руской земли».

Перша експедиція, перша поїздка запалила у хлопця непереборне бажання вивчати рідний край, його історію.

Земля — захоплююча книга, її будь-що треба прочитати — тільки тоді можна збагнути і землю й себе. Потім, через десятиріччя, цим своїм думкам він знайде потвердження в Екзюпері, котрий сказав, що «земля помагає нам зрозуміти самих себе, як не поможуть ніякі книги. Бо земля опирається нам».

Та почалася війна.

Відгомін другий

Цей Вагнер, нестримний політ валькірій! Його музика душу потрясає. Вона й зараз лунає в каюті Гліба Борисовича.

— Любите?

— Дуже! Із ним, Вагнером, у мене пов’язаний один випадок.

Давно це було…

Йшов останній рік війни. Одного березневого дня вони летіли над Данцігською бухтою. Служив Гліб Борисович у нічній авіації. Та цього разу навіть для них, сміливців, завдання було не з легких. Наказ: удень прорватися крізь вогонь фашистських зеніток і скинути бомби на порт Хелл… ІЛ-4 летів за хмарами. Але й там не уник зустрічі з «мессершміттом». Його переслідували три ворожі літаки. Зав’язався нерівний бій.

— Одного «мессера» ми збили відразу, — розповідав Гліб Борисович, — решта продовжувала погоню. То жахлива річ — повітряний бій. Бачили ви, як акули напали на коріфену?

— Аякже. Це було сьогодні на моїй вахті. Кривавий поєдинок в океані!

— Ну, так ото щось таке сталося і зі мною. Тільки — в небі. «Мессери» не відставали… Нас було четверо: пілот, два стрільці і я — штурман. Невдовзі кулеметна черга скосила стрільців. Лишилися ми з пілотом.

Демонічного Вагнера фашисти обожнювали. Який парадокс — злочинці люблять генія! Під його бравурні марші в сорок першому, пам’ятаю, гітлерівці вдерлися на нашу землю. Може, тоді до кінця збагнув я всю глибінь прадавньої журби моєї землі, про яку читав колись у «Слові о полку Ігоревім». І, може, тоді ще сказав собі: прийде час — і той же Вагнер, що супроводжує «хрестовий похід», громитиме вас на вашій же землі! Цей час настав, і настала вирішальна мить для мене: або грудкою впасти в холодні води Балтики, або загнати туди своїх переслідувачів. Та мені ще конче треба було пожити — хоча б для того, щоб відплатити за смерть брата, за смерть сотень і тисяч радянських людей.

У шлемофоні — шум. То — відлуння грози. Я замінив убитого кулеметника. Прикипів до гашетки. Черга, друга, третя. Бачу: смуга чорного диму прокреслила небо. Ще один «мессер» шубовснув у воду. А в шлемофоні — гроза. Не знаю, звідки саме передавали вагнерівське «Кільце Нібелунгів». Отакий збіг: і це грозове небо, і скандінавська сага, що оповідала про те, як крізь хмари й темряву на крилатих конях мчать у загір’я безстрашні валькірії. Під акорди вагнерівської музики ми обрушили вогненну лавину на порт. А коли поверталися, нас підбили. Поранило й мене. Та все ж поєдинок ми виграли!

Війна скінчилась, а море не переставало вабити його. Воно кликало, було уособленням усіх потаємних бажань — стати дослідником океану… Тепер, коли він написав десятки робіт з океанології і в цій галузі став неперевершеним авторитетом, до слів якого прислухаються вчені всього світу, Гліб Борисович впевнено може сказати, що не помилився тоді, обравши нелегкий шлях дослідника.

Усю війну була з ним книга Ф. Нансена «Подорож на «Фрамі». Замість талісмана возив.

— Нансена варто наслідувати. Але не слід забувати, що незвідані острови, шторми, то лише звабливість, бо іноді за зовнішніми ознаками не можна розгледіти того, що таїться в глибині! Справді, кому з нас не затуманювали голову оті романтичні бригантини, голубі моря, осяйні дороги — аж поки на власному досвіді не пересвідчились, що не це головне. Головне — наша праця, цілеспрямованість і віра в те, що робиш в ім’я інших. З часом, як непотрібне лушпиння, облітають з наших мріянь оці романтичні красивості. Та ми не розчаровані, ні!

Я слухав ученого, і слова його викликали шанобу до всіх тих, хто, навіть спаливши в бурю й грози крила, не відцурався юнацької мрії, залишився таким же, як і раніше, закоханим у життя романтиком.

Відгомін третій

У 1947 році молодий дослідник Удінцев із професором-океанологом Зенкевичем вирушив у свою першу морську експедицію. Була вона дещо незвичайна: на шлюпках… у відкрите море. Зухвальці заходилися вивчати Чорне море. А через рік нова дорога — у Північний Льодовитий океан.

Та все ж початок біографії вченого пов’язаний з «Витязем».

— Восени сорок дев’ятого вперше приїхав я на Далекий Схід. «Витязь» лаштувався в Охотське море. Про ті води океанологи знали мало, бо хоч там і працювали експедиції, але послідовного вивчення не проводилось. От ми й заходилися вивчати. Зараз на географічних картах чимало хребтів, улоговин, гір, відкритих нами тієї далекої осені. Це і хребет «Витязя», і улоговина Дерюгіна, і підводна скеля Академії наук, і багато інших.

Усі експедиційні спостереження: лягли в основу його кандидатської дисертації, удостоєної премії імені академіка Вавилова.

Згодом було ще чимало експедицій.

І нині, слухаючи його розповідь, я уявно оглянув пройдений океанологом шлях. Позаздрив такій долі. Та й хто б не позаздрив.

Плескотять хвилі, од поштовхів, що йдуть знизу, від двигуна, здригається судно; вібрують перебірки, порипують щогли — знайомий, милий серцю гомін. На палубі всі витязяни, примостившись хто де зміг, слухають звіт начальника експедиції.

Голос Гліба Борисовича ледь долинає до мене — я дечого не розчув. Тоді запитую Наталю.

— Що таке мантія? — озивається вона. — Гаразд, слухай. У тебе, — каже Наталя, — в наметі я бачила не один десяток кокосових горіхів. Навіщо тобі стільки — не знаю. Та річ не в цьому. Візьмімо один дозрілий горіх, в якому молоко затверділо, перетворившись на копру.

Коли його розсікти навпіл, як це робиш ти, ласуючи смачною копрою, постане картина, що дасть можливість у розрізі глянути на земну кулю. Уяви собі: земна кора — то шкаралупа горіха. Вона теж складається з кількох шарів. Це її верхній покрив, або так звані осадочні породи — пісковики, глина, базальтовий і гранітний шари. Але шкаралупа горіха лише кілька сантиметрів завтовшки, а товща земної кори кілька десятків кілометрів. На суходолі — п’ятдесят-сімдесят, під океанами оболонка буває навіть і п’ятикілометрова.

Далі, — терпляче, як сумлінний учитель, тлумачить дівчина, — розбили ми кокосовий горіх; під шкаралупою в ньому тверда шкірка — оболонка, а ще нижче — м’якуш. Під земною корою лежить багатокілометрова товща — мантія. Її поверхня, яка перебуває під земною корою, зветься поясом Мохоровичича — по імені югославського геофізика, що її відкрив… Мантія, як шкірка велетенського горіха, містить у собі земне ядро. Про земну кору люди вже дещо знають. Та ядро і мантія для нас — таємниця. Ви чули, — Гліб Борисович розповідав, — у мантії, за припущенням учених, формуються всі корисні копалини планети. Вона, ніби комора, яку ми й намагаємося відімкнути. А пошуки в океані — це означає, що ми підбираємо десятки і сотні ключів до неї. Можете пишатися, — підводячись з тенту, мовила Наталя, — ви — свідки того, як людині вдалося, нарешті, відвоювати у мантії уламки загадкової речовини — перидотитової магми. Бог земних надр Плутон цього разу скорився нашій волі: краєчком ока ми зазирнули в його країну, глянули в очі земної безодні.

Так, ми були свідки цього! Я записав про це у своєму щоденнику. «… Дивний океан. Голубе безмежжя, сліпуче сонце. Тепер уже ні штормів, ані злив, як це було донедавна. На тисячі миль безгоміння. Лиш іноді з-під форштевня випурхне зграйка летючих рибок, пролетить над водою, плюхнеться вниз — і знову тиша».

Опускаємо широку металеву трубу, що важить майже три тонни. Гудуть електромотори, порипують блоки — труба підходить до дна. Глибина — чотири кілометри.

Ось труба торкнулася дна. Зверху на ній кілька важких тягарів — під тиском їх і завдяки своїй вазі труба вгризається в грунт. Спуск, почали вранці, а на борт підняли це знаряддя тільки пізно ввечері.

— Увімкніть прожектори! — чути знизу.

Промінь вихоплює. гурт людей — тих, хто клопочеться біля труби. Мені з ходового містка видно, як кілька чоловік пригвинчують шланг із забортною водою. Під тиском води з протилежного боку труби вичавлюється довга ковбаска грунту. Два геологи підставляють під неї металевий жолоб. Потім, як бессараби мамалигу, ниткою розрізають той грунт на шматки.

У попередні рази грунт, кажуть, був глиняний, сьогодні ж він спресований, закам’янілий.

— Неабияка вдача! — радісно гукають.

— Що за улов?

— На відміну од попередніх проб, ця набагато цінніша: грунт надзвичайно давній!

— Раніше ми піднімали його там, де течії намулюють осадки в океані. Нині підняли грунт місцевого походження, зветься він коколітовим. — І геолог поніс скарби до лабораторії.

Хтось необачно відкрутив кран — з труби виповзло кілька метрів грунту. Під нього не встигли підставити лист — покришився. Тепер учені по крихітці збирають «його», відновлюють колонку в тій послідовності, як її було піднято на борт.

Глибока ніч. Та геологи все ще розрізають колонку на частини, нумерують. Протерши начисто скляні трубки, наповнюють їх грунтом, герметично закупорюють. Експонати треба довезти в такому хімічному стані, як піднято з дна, бо на відкритому повітрі під впливом кисню хімічний склад грунту може змінитися. І тоді вся робота зведеться нанівець.

Скоро розвидниться, а вчені ще й не збиралися спочивати.

— Виявляється, рельєф Аравійсько-Індійського хребта, — проходячи повз геологічну лабораторію, чую, каже Гліб Борисович, якого обступили науковці, — це скелясте гірське пасмо, а глибока рифтова долина — не що інше, як тріщина земної кори. Із спостережень інших експедицій на серединно-океанійських хребтах відомо, що з такими долинами зв’язані високі магнітні. аномалії. Звідки вони? Припускали, ніби в цих тріщинах до поверхні землі піднімається глибинна речовина мантії — перидотитова магма. Донедавна її нікому не вдавалося зібрати, та й сейсмічним зондуванням ніхто що не довів, що ця речовина може виходити Тут на поверхню. Правда, під час попереднього рейсу «Витязя» у рифтовій долині нам поталанило дістати кілька уламків серпентініту — породи, яка утворилася від перидотитової магми. А тепер ми иідняли цілі брили цього серпентініту! Лишається з’ясувати, чи справді це вихід на поверхню глибинної речовини землі… Породи на зразок серпентініту тут утворюють суцільний масив і земна кора розірвана, а мантія підступає до самісінької поверхні, ледь прикрита тонким покровом осадкового та вулканічного матеріалу.

… Радист наш трохи помилився, оголосивши, що ми йдемо у Занзібар. Насправді наш курс — Кенія.