Аналітична історія України

1. Нова політика

Більш-менш очевидна поразка Других Визвольних Змагань, розуміння того, що соціалістичні упередження зіграли у цих змаганнях роль імперського троянського коня, – призводить до появи нового підходу, нових ідей: до становлення нового українського націоналізму на екзилі, за межами порабленої та спаплюженої більшовиками України.

Початком його стало створення в липні 1920 УВО (Української Військовоі Організації). Душею справи став герой Других Визвольних Змагань, досвідчений полковник УСС Євген Коновалець, що спирався теж переважно на людей з колишніх УСС, що зарекомендували себе. Оскільки українці знову опинилися під загарбниками, частково під Польщею, частково під Москвою, були прийняті досить очевидні організаційні принципи, які можна звести до кількох:

1. Організація має бути підпільно-революційною і військовою.

2. Опиратися на власні сили, ні від кого не залежати та нікому не підкорятися.

3. Непримиренно протистояти москвофільству (як і полонофільству), що так перепсувало визвольні змагання в минулому; призвело до їх чергової невдачі. Отже, спиратися, тільки й виключно, – на український націоналізм.

Це був тотальний відхід від минулих угодовських позицій М. Грушевського та В. Винниченка. Повернення до дієвого націоналізму Д. Донцова, В. Липинського та М. Міхновського.

Дійсно, було визнано та визначено, після прискіпливого політичного аналізу ті загальні причини, які привели до провалу Других Визвольних Змагань. Це, крім загального кунктаторства та нерішучості, – були наступні помилки:

1. Стала оглядка на Москву, наслідки невикоріненого москвофільства. Якого мало було на Заході, в ЗУНР, але вистачало на Сході, в УНР.

Адже, навіть після отого IV Універсалу, як же сміливого! – остаточне вирішення питання про волю або неволю України, покладалося на якісь там Установчі Збори.

2. Соціалістично-пацифістична маячня та демагогія винниченківського зразку та чи не повне нехтування національними збройними силами.

Слід зауважити, що політично незріла Україна 1917 пала жертвою імперського підступу, хоч і небаченого ще в історії: «тєпєр ми соціалісти – ви соціалісти, – давайте объєдіняться!» Приблизно так само як тепер, по 1991: «ми дємократи – ви дємократи, – давайтє объєдіняться!»

Отже, саме ці дві тези мають бути прийняті на озброєння:

1. Ні від кого не залежна, суверенна та соборна Україна;

2. Нічим не стримувана збройна боротьба для досягнення цієї мети.

Вони є неспірними особистими досягненнями Миколи Міхновського.

Він приклав свого часу і чимало власних зусиль для організації українських військових частин, але марно, бо:

З цього посилання, за авторітетним свідоцтвом голови УНР, ми можемо чітко зрозуміти: в чому вбачала свою основну місію ота ЦР. Пильно стежити за тими небагатьма людьми, що намагалися дійсно щось зробити для України, та… «протиставляти впливи»; як звичайно – негативні. Сам М. Грушевський, принаймні, ніколи жодної «каші» не заварив, хоч у просо своєчасно сховався: та… не допомогло воно йому, сердешному, оте просо… «націонал-фашистська» (агітація), – це ж треба!

Найбільше роздратування М. Грушевського викликали, мабуть, ще давно складені Міхновським «Десять заповітів Української національної партії (УНП), а зокрема, – три з них:

3. Україна для українців, тому виганяй з неї усіх ворогів-зайд.

8. Не обкрадай власного народу, працюючи на ворогів України.

9. Допомогай своєму землякові поперед усіх, держись купи.

Цих заповітів – і сьогодні важко недооцінити. Вони – так, є досить рішучі, але у світі тих титанічних зусиль, які робили наші сусіди, аби зробити Україну – Україною не для українців, – будуть справедливі завжди. У цьому й є вона, непорівняна заслуга М. Міхновського, що він із самого початку відкинув геть усі дурні сентименти щодо спадкових ворогів України. Повернув від соціалістичної маячні про «інтєрнаціональноє братство» – до реального життя, до вихідного штандпункту ще Т. Шевченка – геть з отими: «раби, підніжки, грязь Москви…» Проголосив усе те, неминуче, що було так не до вподоби саме безхребетному Грушевському…

Той час в Україні, так само як наш, був позначений спалахом партієтворення. Цьому сприяли дві причини. По-перше, низька дієвість партій, пов’язана, насамперед, із недосконалістю (або й відсутністю) належної інфраструктури. По-друге, свідома діяльність на розкол з боку імплантованої до всіх партій московської агентури. Незадоволений дієвістю УНП, Міхновський створює нову партію – УДХП (Українську Демократичну Хліборобську Партію) влітку 1917. Ця партія потім підтримає гетьманський переворот, якого не схвалить зате М. Міхновський. Він ставиться з великою підозрою до проросійських симпатій гетьмана, а коли той в кінці проголошує федерацію з Росією, хоч і не більшовицькою, – починає готувати протигетьманське повстання. Але, розстріл патріотичного полковника П. Болбочана, – остаточно сварить Міхновського із Директорією.

Зауважимо, що згодом у 1919, стихійний рух, очолюваний отаманом М. Григор’євим, у своїх закликах та відозвах широко використовує націоналістичну спадщину М. Міхновського.

М. Міхновський відходить від політичної діяльності, та не маючи змоги виемігрувати, – живе у Києві. Його заарештовує ГПУ, потім – відпускає, вирішуючи з якихось власних міркувань, що ліпше інсценізувати самогубство 3.05.1924; знову, як звичайно, гранично примітивна робота: такі люди з собою не покінчують, панове злочинці проти людства…

На зміну М. Міхновському приходить велика постать Дмитра Донцова (1883–1973), письменника й мислителя, теоретика українського націоналізму. Він учився у Петербурзькому університеті (1900–1905), коли в кінці був заарештований за членство в РУП. Там вирішальне значення мала для формування його націоналістичного світогляду саме брошура «Соборна Україна» М. Міхновського. У своєму підсумковому творі «Націоналізм», 1926, він напише про неї так: «ми бачимо новий світогляд, наскрізь націоналістичний і наскрізь активістичний».

Року 1907 Д. Донцову випадає можливість виїхати до Галичини, та на Україну він повернеться тепер лише на період революції. Сподобившись, навіть, короткий час бути міністром підчас гетьманату.

Його першою великою справою стане активна участь у підготовці з військово-полонених, – національно-свідомих бійців УСС; що й буде увінчане повним успіхом.

У Галичині після революції він веде активну журналістську діяльність, редагує спочатку «Львівський науковий вісник» (1922–1932), а потім «Вісник» (1933–1939). Розробляє на їх сторінках теорію українського націоналізму. Але, час іде та 1939 Галичина з польської колонії перетворюється на колонію російського імперіалізму. Донцов своєчасно тікає від совєцької окупації (він обов’язково був би знищений) до Канади; де (1948–1953) викладає в Монреальському університеті. Одночасно продовжуючи справу свого життя – розробку системи творчого українського націоналізму. Деякі попередні підсумки цьому він підвів у творі «Націоналізм», 1926.

Він протиставляє дієвий націоналізм М. Міхновського – провінційному та хуторянському «автономізму» драгоманових і грушевських, який іменує «провансальством». На відміну від нього, налаштованого на вижебрачення куцої «автономії», справжній націоналізм повинен мати волю, прагнення до влади, панування. Але, не тільки, бо це прагнення повинно підпиратися ще прагненням до боротьби; свідомістю того, що тільки вона, безкомпромісна боротьба, – є в стані змінити на краще обличчя світу.

Цей, мало відомий широкому загалові термін – «провансальство», – потребує певного пояснення, та потрібно тут звернутися до історії Франції, південна частина якої й є отим Провансом.

В першому тисячолітті н. е., коли римську Галлію 375 поділили біженці з України, готи й алани на півдні та франки на півночі, вона поділилася істотно, бо, на відміну від готів та аланів, – франки далеко не передували у культурному відношенні. Північ і південь стало ворогували, як то здавна бувало у германських народів, та останнім великим порахунком був, хіба, погром (1307–1314) ордена тамплієрів, який базувався переважно в Провансі. А ця країна мала, часом, вирішальне культурне значення для всієї Європи: звідси вийшла поезія трубадурів, лицарський роман, звідси тріумфально пішла Європою так звана готична архітектура, чи не вище досягнення в цій галузі.

Прованс передував у культурі Франції, аж до минулого сторіччя, існувала провансальська література окремою провансальською мовою, але… Провансальський сепаратизм безжально викорінювався, центральним урядом була заборонена, врешті, провансальська мова, та це й вирішило все, попри щирі культурно-автономічні зусилля самих провансальців. Бо вони вже не розуміли, що культурна незалежність забезпечується тільки політичною, а ця остання – шкода, повинна бути окроплена кров’ю гнобителів (ну, і своєю, зрозуміло). Подібність до історії України – разюча, та її й помітив гострим оком наш великий мислитель, влучно охрестивши оті недолугі та надмір інтелігентні побивання щодо автономії – «провансальством».

Неуникненою полишається при цьому постійна вищість загального над окремим, примат інтересів нації над інтересами окремої людини. Бо сума окремих людей – то сума окремих людей і не більше. А нація – суб’єкт міжнародного права, це є те, що дає можливість існування народові, а значить – кожній окремій людині. Бо, права окремої людини в стані гарантувати та забезпечити тільки держава, вища соціальна структура народу; а держави, у свою чергу, бувають тільки національними. Адже, саме для них, націй, передбачене у міжнародному законодавстві – «право на самовизначення»; яке й дає змогу побудувати власну державу. Втім, не забудемо, що до документів ООН – право націй на самовизначення було включене тільки 1948; хоч де факто існувало й раніше.

Нам сьогодні набалакують, що ніби-то національна ідея не спрацювала (а, де ж це, дозвольте узнати, вона у нас досі могла спрацювати?), а тому… Потрібно бути без нації, не з «українським народом», а – ба, з «народом України» (географія ставиться понад нацією) та створювати якісь новації: «політичну націю» на кшталт створених зі строкатого емігрантського наброду, як десь на Кюрасао або ж Тринідаді; чи то якесь там невідоме «громадянське суспільство», наче мислиме суспільство без громадянства. Чого тільки не вдієш, за що не вхописся, аби повернути назад колесо історії; не сушити собі голови, а виконувати команди з Москви. Але, все це, як і давно виплюнута всіма соціалістична жуйка – є покидьки з минулого, зі смітнику історії, – запрограмоване банкрутство. Послухаємо краще, що з цього приводу пише наш великий класик:

Нам національна незалежність, врешті-решт (якщо забути про століття боротьби за неї) – ніби мимохідь у руки впала, – то ви ж подивіться, як чиновники минулого прагнуть її скоріше позбавитись! Їм національна держава потрібна? – хабарі їм потрібні.

З належним піететом ставиться Д. Донцов і до таких феноменів духу, як романтизм, фанатизм та… нетолерантність (або – «аморальність»). Всі ці елементи національної ідеї обов’язково мають бути, бо… Нецікаво жити без романтизму, певного комплексу ідеальних сподівань. Аби бути притягальною, – ідея має бути романтичною. Фанатизм, не доведений – ясна річ, до масштабів мономанії, але на міру звичайного захоплення ідеєю – теж необхідний, заради успішного втілення її до життя. А, нетолерантність – хіба це добре? – адже, ми наче звикли до зворотнього. Так, безумовно. Якийсь захист від чужого – обов’язково має бути, бо без цього – відкидання чужого, – ми станемо його рабами. Неможливо буде зберігти своє.

А, це останнє є поготів потрібне, з огляду на те, що дотеперішня цивілізована толерантність нашого народу до всього чужинецького – межувала з повною байдужістю.

Романтизм – то добра річ, але він є функцією суспільного стану. В сучасному світі не є популярним та хутко заникає. Романтизм є необхідною складовою війни, без нього не буває героїзму, а бувають самі воєнні злочини. Мабуть тому у світі, де ще був романтизм, – так непопулярні були брудні війни. Ринкова економіка не сприяє романтизмові, особливо розвинена: коли менша частина нації щось там продукує, а більша або сидить по конторах, або продає чи подає щось одне одному. Цей вплив добре простежується в часі. Сполучені Штати непогано воювали ще у Другій світовій, але вже у В’єтнамі… Дуже там, бачите, великі були втрати, хоч половина з тих, що загинули сама переколошкала себе внаслідок необережного поводження з технікою.

А ще значно пізніше, коли американці надумали були замирювати Сомалі, – досить було когось там убити – і вся потужна армада, з танками та авіаносцями, – забралася геть. Не сприяє романтичним схильностям і гапитись на будь-що, хоч на екран ТБ, а хоч і на якесь «шоу». Часом дає добрий грунт для культивування романтизму національна історія, зокрема така, як наша: хоч би й історія УПА. Особливо, коли це сполучується з вихованням молоді у напіввійськових організаціях. Саме за роки незалежності ми маємо кілька незворотньо втрачених для нації поколінь.

Корені такої, не будемо лицемірити, – офіційної боягузливості західного суспільства, тягнуться ще з часів Першої світової. Її позиційний характер та великі втрати – породили такі геніальні твори осудження, деромантизації війни, як от «На західному фронті без змін» – Еріха Марія Ремарка, або «Жовтий хрест» Анджея Струга. Але, був ще геніальний останній романтик Європи – Ернст Юнгер, який настійно нагадав нам, що часом і високих цілей не досягти без війни, без убивств і людської крові. А останнім романтиком Америки був, мабуть, безсмертний Роберт Говард, автор відомого «Конана з Кимерії». З цього приводу не забудемо, що це наша Україна була понад тисячу років Великою Кимерією; іншою в історії не було.

На жаль – вони так і полишилися самотніми. Хоча, ніби, кожному має бути ясним, що й найбільше суспільство пацифістів – безсиле проти ницої купки терористів-камікадзе, озброєних романтизмом та фанатизмом. Вони здатні за лічені години поставити його на коліна. Але, що поробиш, як ні романтизм, ні фанатизм, – не мають ціни на ринку… а ринкова економіка, це ж усі знають – найпередовіша.

Фанатиків, зауважимо, людству вистачало в минулому, нема браку, здається, й тепер, однак у XX ст. чи не всі вони перемістилися зі сфери позитивної діяльності, до, так би мовити, – сфери діяльності негативної.

Але, фанатизм може бути ірраціональним, стихійним, несвідомим, а може бути свідомим, раціональним – розумінням величі поставленої цілі. Та, не тільки, а ще й умінням поставити на службу її досягненню, – всіх наявних засобів; не тільки присвятити досягненню мети власне життя, але й мобілізувати, заангажувати на це якомога більше інших людей.

Думається таке щось теж можна до певного ступеню виховувати.

Але, перейдемо до іншого. Нація існує в оточенні інших націй, та ота нетолерантність до чужого саме про це нам і нагадала. До них ми мусимо ставитись і не порушуючи їх життєвих вимог, і не даючи утискувати власні. З цього виникають певні обмеження на можливості національної ідеі. Зокрема таке просте, як примат зовнішньої політики над внутрішньою.

Далі, є ще таке загальне поняття, як розвиток цивілізації, поступ людства, – як із ним? – очевидно, що як національна ідея не працюватиме одночасно на загальний поступ, – вона є приречена.

До того, Україна є невід’ємною частиною Європи, а її культура, на відміну від культури московської, – є культура європейська. Отже треба подумати про ще одне, аби голос України не дисонував би у європейському хорі. А значить, потрібна й певна міра узгодженості української національної ідеї – з національними ідеями інших європейських народів.

Дмитро Донцов ніколи не ототожнював націю з народом, розуміючи носієм національної свідомості його еліту. Але, в сучасному суспільстві ідеалом вважається демократія з її загальним виборчим правом. До цього нагадаємо, що в суспільстві наших предків, хоч кимеріян, хоч скитів або гунів, – воно ніколи не бувало загальним. Однак, у сучасному суспільстві демократія вважається найкращим устроєм, та всі інші не надто толеруються; хоча й тут бувають свої відтінки. Не толерувався, чомусь, більш інтелігентний нацизм, але толерувалася хамська лєнінсько-сталінська диктатура концтаборів. В той же час, військова диктатура генерала А. Піночета, який з мінімумом жертов урятував свою країну від більшовизму, – засуджуєься й досі. Людожерську диктатуру Пол Пота, Ієнг Сарі та Кхієу Самфана, Захід – вважайте, – просто не помітив, переблимав: що там, якісь камбоджійці…

Але, еліта сама істотно залежить від властивостей власного народу, та – що би там не було, – визначається й ними. Це й спонукало нашого великого мислителя зайнятися проблемою властивостей народів, які більш-менш стало зберігаються в часі, поготів, чимало тут було зроблено ще перед ним. Народи, що записали себе до історії, дають можливість дослідити ці основні духовні властивості. Цікавою є з цього боку одна з пізніх праць Д. Донцова – «Дух нашої давнини», де він класифікує, так би мовити, етнічні типи.

Він ставить їх у певному порядку, оцінюючи їх поширеність у нашому народі. Шкода, але найпоширенішими є «остійці». Вони: «Звертають увагу, насамперед, на “людину” і “реальні можливості”, аж тоді на засади. Звідси їх “зарозумілість” і поблажливість до “людей української крові”, хоч би й зрадників, звідси улесливість і плазунство перед силою. Остійцеві власні інтереси дорожчі від таких абстракцій, як честь і слава, тому часом виправдовує він усіляку нечисть», – пише Д. Донцов. Для нас не важко помітити, що остієць, це основа пізнішого малороса, з якого, уже після совєцької обробки виробився сучасний зросійщений інтер-люмпен. Щось, як остаточно людське дно.

На другому місці фігурує «динарець», хоробрий та витривалий воїн, але вибуховість вдачі та дитинча простодухість, – постійно готують йому пастки у житті. Так, це вони динарці – провели Козацькі Війни або Перші Визвольні Змагання ще у XVII ст. проти Польщі, це вони понищили 1659 російських агресорів під Конотопом, але – куди ж вони поділися 1709, коли потрібно було (унікальний шанс!) разом зі шведським союзником протиставитися російським агресорам у Полтавській битві? – та де були потім, коли сербський генерал Текелі руйнував Запорізьку Січі Так і досі не відомо.

Про тих динарців пригадали далеко пізніше в Петрограде, проводячи «українізацію» російської армії, створюючи з українців останні боєздатні частини другої російської імперії.

Далі йдуть «медитеранці» (або середземноморці) – тип запальний та жадий перемін. Саме з них вербуються революціонери і змовники. Втім, видатної ролі в історії українського народу цей тип – здається, не зіграв.

Найменш розповсюдженим, шкода, вважає Д. Донцов нордичний тип. Хоробрий та витривалий воїн, людина дисципліни та порядку, наділена силою волі людина здорового глузду, правдолюбності та людської гідності. Саме цей тип має дар розумного державотворення та ідею самодосконалення.

Незважаючи на тотожність, цей термін не слід плутати з тією назвою, яку отримала в Третьому німецькому райху вища якість «арійця». Бо там це було тільки новим мітом, надбудованим над старим, «арійським». А справжні нордичні люди, що вийшли свого часу з України, – дани, готи та свеви, не тільки створили сучасну Скандинавію, але й розвинули по всій північній Європі, на рубежі тисячоліть, – високу та блискучу культуру вікінгів; з її непорівняними – історіографією, поетикою та літературою.

Окидуючи оком наше минуле, можемо сказати, що у Готських війнах (250–278), які повернули хід історії проти Риму, – домінував дух нордичності й динарства, але потім…

Як пояснити, наприклад, блискавичну перемогу Белембера? Або відчутне зниження рівня військової потуги каганату після Аттіли?

Наводять на роздуми й подальші події. Королівство українських візіготів в Еспанії, спадщина Аларіха, являє нам зразки нордичної доблесті, нічим в епоху вікінгів, але… Відносно легко, та головне – не без зради, поступається силі маврів та арабів. А остроготське королівство Амалів з Дніпра в Італії (493–553), крім відчайдушної військової доблесті, – являє нам і зразки чи не найбільш мерзотної зради. Та, до того, ще й у самому королівському домі.

Княжий Київ був спалахом войовничого динарства, але покінчився національною зрадою. Кого? – остійців?

Виникає спокуса вважати Другі Визвольні Змагання цілком справою остійців, якби не С. Петлюра з його полковниками, та ще рух УСС.

Зате чисто нордично-динарськими будуть Треті Визвольні Змагання, яким нема в чому собі дорікнути. Не підніметься разом із ними на збройну боротьбу з імперією Східна Україна, але – було й від чого. Після голодомору 1933 та репресій Великого Полювання 1937, – хто ж би й піднявся?

Після такого короткого екскурса в історію нашого українського націоналізму, що – підкреслимо це, у початках своїх зіходить до шевченкової спадщини, – наведемо дещо з сучасного твору на ту ж тему. Першим буде певний підсумок попереднього:

Важко, мабуть, сформулювати це стисліше та краще. Може додати дещо до отієї «території», яку «вони одержали у спадщину від батьків», – залишити її своім дітям кращою, ніж отримали від батьків. Бо, хіба ж не в цьому сенс людського існування? Що ж до шляху Д. Донцова – «через націю до держави», то підтвердимо, що його визнало саме життя. Бо він є відтепер визнаний та зафіксований наукою і міжнародним правом; як незаперечне «право націй на самовизначення», тобто – саме на побудову своєї держави; але, наш Донцов був раніше.

Однак, для реалізації цього всього є одна, але необхідна умова, а саме:

Тут ідеться про взаємовідносини рівноправних національних ідей.

Але, у своїй історії Україна майже не зтикалася з іншими національними ідеями, їй було ще набагато гірше. Бо, як ми вже не одного разу підкреслювали, – імперська ідея не є національною. Бо для нації проблема якогось поширення власного терену, поготів – за рахунок сусідів, бо – пошкодуємо знову – земля не гумова, може бути лише тимчасово актуальною. Для імперії існує лише одна ідея – сталого поширення, агресії, підкорення цілих народів, знищення їх культур та їх самих. Або, як доброчинна альтернатива знищенню, – перетворення на масу імперських люмпенів. Культура такої імперії, зокрема – існуюча російська культура виступає при цьому не як інтегруючий, а як розкладаючий чинник, який і має єдине призначення: заміняти собою культури підбитих народів, перетворювати всіх їх, знову ж, – на масу імперських люмпенів. «Жівую сілу», як у них кажуть. Для чого? – для підкорення нових теренів, нових народів; аж по самий край світу. Бо нема, зауважте, такого куточка світу, де би Росія не мала «національних інтєрєсов». Зверніть увагу, тут не помилка, бо ніхто так спритно, як вони, не використовують національну сліпоту інших, прикидаючись «націєй».

Одночасно, це є деяка новація в теорії національного питання. Бо ми приходимо до, так би мовити, скороченого поняття нації, яке практично вичерпується громадянством та мовою (от вам і «громадянське суспільство»!). Чи може додати до цього ще й традицію? – оту, постійного поширення…

Насправді, подібна імперія є запереченням будь-якої нації, є ворогом усіх націй.

Наша Україна свого часу активно сприяла розвалу антилюдської Римської імперії. Чимало, мабуть, посприяла й занепадові Другого Риму, хоч там остаточної перемоги й не одержала.

Її історична місія протиставитись і її власному поріддю, яке виросло тим часом на загрозу для всього світу. В цьому й тільки в цьому може вона віднайти себе.

2. Дві окупації Галичини та одна істина

Галичина, стара українська земля, аж до самого XX ст. – на власні очі не бачила московитів; на відміну від нещастивої східної України. Таким є історичний факт чималої ваги. Вона відома, як незалежна держава, ще в часи монголів, з якими, на відміну від княжого Києва, – непогано дає собі раду. Потім, через династичні шлюби, потрапляє до складу Великої Литви, чи не першою з українських земель взагалі. Потім, після отих зловісних уній, Кревської 1385 та Любельської 1569, – виявляється, що нема більше ні Литви, ні України, і лише всюдисуща Жечь Посполіта та Польська. Українці Наддніпрянщини не бажають визнати цього доконаного факту, та починають Козацькі Війни, які й стають початком руїни; не самої української, але й польської також.

Німецька шльондра на російському престолі прийшла до думки поділити Польщу поміж сусідами, та так воно – уперше 1772 і сталося. Галичина з її українцями та поляками, що так і не зазнали російської ласки, відійшла тоді до ближчої Австрійської імперії. Отже, з тих пір маємо поділ нації на західну частину, бодай – меншу, яка існуватиме в складі європейської імперії, та не з останніх – з високою культурою. Та й гнітиться буде собі цією імперією через її суворі імперські закони. Які, втім, в принципі можливо й легітимно змінювати, поліпшувати, як зайде така потреба.

Друга частина – східня, потрапила теж до імперії, але – яка ж разюча різниця! Бо, хто ж наважиться назвати її цивілізованою? – є й у неї якісь там закони, яких ніхто путтям і не знає, бо нема й потреби знати; бо за ними ніхто не живе. Бо, гнітять людей там не законами, а всезагальним хамським свавіллям правлячої еліти. Та усунути яке можна – лише фізично, усунувши саму еліту.

Так, чи не подумала як слід ота «Семіраміда Півночі», що вона робить, коли віддає частину своїх евентуальних підданих на європейське виховання? – куди її очі дивилися? Бо наслідки стали очевидні вже десь через століття.

Втім, питання не тільки зароджується, як таке, але й визріває. Проходить більше ста років та поруч із Росією, за Бродами, – виростає та квітне українська незалежницька думка. А їй до того, починає сприяти уряд австрійської імперії, обіцяючи 1912 – не пізніше 1915 – відкрити у Львові український університет, побік уже діючих, німецького та польського. Росія, що вже два століття безкорисливо присвятила себе знищенню української мови та культури, крім постійного оббирання України – саме це було її основною ціллю, – дослівно не може цього винести. Та плямує себе черговим дипломатичним ляпом. Ще великий Бісмарк – пам’ятаєте? – твердив, що Росія зловживає власною глупотою. Пєтєрбург надсилає до Відня погрозливу ноту, де – сміх один, – попереджає (!), що розглядатиме щось подібне, як воно станеться, як casus belli (привід до війни); ні більше, але й не менше!

Це було написане ще перед II Світовою, але на жаль не додало розуму ні Черчилеві, ні Рузвельту.

Розв’язавши так бажану їй світову війну, Росія, з її хирними силами, не впоралася з нею на півночі, потерпівши поразку в авантурі на Мазурських озерах, де вдарилася до панічної втечі 6–15.09.1914. Але на півдні пішла на все, аби захопити українську Галичину, це пощастило їй у вересні 1914; вона мусила її віддати на початку травня 1915. Другим разом (так званий «Брусіловській прорив») їй вдалося на час захопити східну Галичину.

Наслідки цієї окупації досить повно описав свого часу наш видатний історик – Дмитро Дорошенко (1882–1951). Підведемо цьому деякі підсумки. Першим завданням російського командування було тоді знищити всі українські організації, насамперед, просвітянські та наукові: товариство «Просвіта», Наукове товариство ім. Шевченка тощо. Туди були спрямовані спеціальні «казачьі команди» – загони досвідчених карателів; ну, щось на кшталт пізніших енкаведистів. Вони негайно понищили всі українські бібліотеки і архиви, що збиралися десятками років. Але, книжками та майном справа не вичерпувалася, це було лише першим, та може й не головним завданням чужоземних окупантів. Другим завданням було понищити якомога більше української інтелігенції – квіту нації. Д. Дорошенко пише, що навіть київські тюрми, далекі від Галичини, були на той час переповнені українцями, старими чи молодими, аби інтелігентними, національно свідомими. Характерним було вже те, що окупаційні пошта та телеграф, за наказом влади, – відмовляли приймати щось, написане українською мовою.

Загалом вважається, що на той час було розстріляно в окупованій Галичині, або вивезено до Сибіру, – десь чверть її населення. Так було того, першого разу, коли захід України вперше зустрівся зі «старшім братом», керованим російським самодержавним урядом.

Але, пройшло менше двадцяти років, режим у Росії по «Великому Жовтні» змінився, та став самим прогресивним у світі. Та настільки прогресивним, що заключив із іншим, не менш прогресивним гітлерівським, – пакт Молотова-Ріббентропа; за яким поділив із Гітлером Польщу та негайно заявився на західну Україну, – з черговим «освобождєнієм». От і цікаво ці два «освобождєнія», 1914–1915 та 1939–1941, – порівняти між собою.

Втім, таке порівняння дає на диво мало порізнень. Все достеменно повторювалося цього, другого разу: все те, що було вперше тоді. Знову були розгромлені та заборонені всі українські організації: «Просвіта», «Рідна школа», Наукове товариство ім. Т. Шевченка. Закриті всі українські видавництва, заборонені легальні за Польщі українські газети. А все дозволене опинилося під совєцькою цензурою, найдурнішою, найжорстокішою та найбільш дикунською у світі. Яка не лише знову цензурувала совєцькі перевидання російських класиків, бо її вимоги були суворішими від тієї: цензурувала посмертно навіть «вождя» (!) самого Лєніна.

Жертвами масових репресій цього разу стали ті самі люди, що й минулого разу – інтелігенція, національно свідомі; одне слово – «націоналісти». Розстріляли та відправили до Сибіру, щоправда – Сибіру нового, прогресивного, совєцького та інтернаціонального, – побільше людей ніж того, першого разу.

Як ілюстрацію до цього їхнього «освобождєнія» 1939, наведемо деякі дані, займані з гарантовано совєцького джерела; з того, що було установлене професором Парсадановою в журналі «Новая и новейшая история», Москва, 1989, № 2. Подібни цифри, стисло документовані та перевірені, – є мінімальними, оскільки, як не все документувалося, так і чимало відомостей загубилося. Однак, і з цим виявляється, що за неповних два роки 1939–1941 (власне, всього двадцять місяців), у Західній Білорусі та Західній Україні було репресовано біля 312 800 родин – загалом – десь 1 173 700 осіб; із них біля 400 000 складали діти. Доповнимо дещо. Із даних сучасних ексгумацій жертов НКВД 1939–1941 на Івано-Франківщині, – діти становлять 16 % розстріляних. По війні 1944–1953 на тій же Івано-Франківщині, цей відсоток сягає вже 9 % (див. «Національно-визвольна боротьба 20–50-х років XX ст. в Україні», Київ–Львів, 1993, с. 260–261). Чим їм були не догодили оті нещасні діти? – не до віри…

Між іншим, до історії II Світової війни увійшов такий собі партизанський генерал, А. Н. Сабуров (1908–1974), Герой Совєцького Союза (книжки: «За линией фронта», «У друзей одни дороги»). Про його діяльність у повоєнній Україні можемо, зокрема, прочитати й таке:

Втім, пригадується, щось там з цього приводу мудрував ще їх «Вєлікій Сталін», підчас свого «Великого Полювання», та й встановив, здається, мінімальний вік «врага народа» чи не до 12 років. Принаймні такий термін був установлений сталінським «законом» від 10.04.1935, – після 12 можна було розстрілювати. Не визначеним залишається тільки – з якого ж віку можна було катувати?

Важливою була в цьому ще одна сторона тодішніх подій. Перед тим місцеві люди вважали, та не без певних підстав, свою західну Україну бідненькою, із якої не гріх податися по гроші й до далекої Канади, але тепер… Зіткнувшись з передовими представниками «родіни всєх трудящіхся», вони вимушені були радикально змінити думку та почати розуміти, що на них очікує. Одне слово:

Всі ці дії влади, реакція на них та численні спостереження людей, – стали своєрідним народним університетом, який заклав міцні духовні основи для розвитку подальшого національно-визвольного руху, підвалину Третіх Національно-Визвольних Змагань.

Так, як коротко, то чому саме тоді навчилися люди?

По совєцьких школах нас усіх колись учили (та учать, може, й досі по українських школах), що завжди було дві Росії: Росія царська – незаперечно реакційна, та… Росія нова, революційно-демократична, а значить – аж як прогресивна. Оминемо той дивний факт, що подібної роздвоєності, дещо дивної та загадкової, не мала, здається, більше жодна з країн світу, чи то стало реакційних (цілком можливо), чи то взагалі – невідомо яких. Але, добре, приймемо оте загадкове роздвоєння – Януса з двома обличчями – за вихідний факт та придивимося ближче, – на чому ж вона полягає, ота радикальна, ніби, різниця його двох обличчів? – до чого вона нас приведе?

В математиці величина, яка залежить від певноі кількості змінних, але не змінюється, зберігається у перебігу якихось перетворень цих змінних, – називається інваріантом таких перетворень. Отже, із попереднього порівняння двох послідовних зайнять Галичини, спочатку царськими, а потім і совєцькими військами, – з повною очевидністю витікає дуже важливий, вирішальний висновок. А він буде таким, що інваріантом відносно перетворень соціального устрою Росіїі, від крайнього правого, з Грішкой Распутіним та «Союзом Русского Народа» – аж до крайнього лівого, з Політбюро, Кремлем та «інтернаціоналом», – незмінно були українофобія (або антиукраїнізм) та україножерство. Висновок, підкреслимо, – єдино можливий.

Таким його сприйняли, схоже на те, й українські люди Галичини та Буковини. Що це не якийсь там «соціалізм» протистоїть капіталізмові, а російський імперський шовінізм намагається дожерти, донищити всі інші нації. Що ж, правильно сприйняли…

Отже, не було ніколи й не могло бути жодних там «двух Россій». Дурниці все це. Була одна, імперіалістична, ксенофобна та ворожа всім, всім народам світу. А тому й жодних подальших ілюзій щодо неї будувати собі аж ніяк не слід. Так проста математика допомагає демаскувати брехливу історію.

Ми покінчили тут зі шкідливою казкою про «двє Россіі», яка так добре попрацювала на імперську історію, та установили істину; одну, але дуже важливу. Довели, що Росія і в цьому є «єдіной і нєдєлімой»: імперіалістичною, жодною іншою. А тому, панове, не будуйте собі жодних подальших ілюзій у цьому напрямі. А значить, – не було й не могло бути тоді, 1939, жодного там «освобождєнія», чи як там це у них у Москві а, хоч і в Києві досі підноситься. Була, тільки й єдино, нова російська військова окупація. І, знову ж, органічно ворожа до всього українського. Підкреслимо, іменувати таке щось «освобождєнієм» – є всім очевидним блюзнирством. Цинічною наругою над пам’яттю безвинно загублених злочинним совєцьким режимом підчас окупації мільйонів людей.

Думається, що саме тоді, з 17.09.1939, й були знову посіяні зерна непримиреної народної ворожнечі до всього імперського, совєцького, російського. Які мають вирости незабаром в історичний подвиг ОУН–УПА, єдиний в історії та ні з чим більше не порівняльний. Боротьбу з тоталітаризмом, як таким, не розділюючи його кольору. Бо, всі інші боролися, як не з гітлерівським тоталітаризмом проти сталінського, – так зі сталінським проти гітлерівського. Одні українці боролися проти обох. Все це сповна відчули на власній шкурі обидва агресори, так схожі між собою в людоненависництві, обидва колишні союзники за пактом Молотова-Ріббентропа. Спочатку німецький Третій райх, а потім і Третя російська імперія – СССР. Саме оті дві окупації, перша царська від 1914–1915, від тієї, реакційної Росії, та друга – совєцька 1939–1941, від «прогресивної» та революційної, – і створили ту неповторну атмосферу Третіх Національно-Визвольних Змагань. Створили справжній вибух потягу до свободи та незалежності, – «Свободу народам, гідність людям!»

То були незабутні часи, коли перший заповіт із «Декалогу українського націоналіста»: «Здобудеш українську державу, або загинеш у боротьбі за неї» – стали розуміти вже не так ідеалістично та жертовно, як раніше; а, так би мовити, прагматичніше, розумніше. Що є не так важливо загинути самому «у боротьбі за неї», як конче важливо у цій боротьбі покласти трупом якомога більше її ворогів, і клали; хто та скільки міг.

Тодішній спалах (а, може вибух?) національно-визвольної боротьби – майже десятирічна війна ОУН–УПА проти тоталітаризму, – була у світовій історії унікальною та неповторною (не будемо боятись повторення). Насамперед тому, що то була єдина у XX ст. війна проти тоталітаризму, як такого, не порізнюючи кольору: червоного чи брунатного, байдуже. А похвалитися чимось подібним, підкреслимо ще раз, ніхто більше в цілому світі окрім УПА, – не міг. Хіба польська Армія Крайова з її Варшавським повстанням та наступною боротьбою з новими окупантами.

Про отой «рух опору фашизму в Європі», – чого там тільки не писали й не пишуть, чого тільки не вигадують, але реальне життя розвіює легенди, знімає маски. Не боїмось повторень. Коли в Ліоні, багато десятків років потім, судили тамішнього гестапівця Клауса Барбьє, – процес хутко обернувся фарсом. Бо підсудний пригрозив, що розкриє імена героїв Опору, які до червня 1941 співробітничали з гестапо (у дусі пакту Молотова-Ріббентропа). А значить, будемо відверті, співробітничали й потім. Тоді було прийнято соломонове рішення: зробити процес закритим. Аби сховати те, чого ніколи не існувало в природі: часть лівачків. Втім, якось обійшлося без демаскувань. Чи то сторони порозумілися, чи то пригадувати про таку потолоч стало гидко й самому гестапівцю. Захищав Клауса Барбьє тоді, та вельми активно, – відомий французький комуніст, адвокат Жак Вержес.

Але, повернемося до отого їх «опору». По війні виявилося, наприклад, що в малій та, чи не повністю міській Бельгії, – діяло аж 75 000 партизан, а – що ж вони там поробляли? – та, головне, – чи пам’ятають щось про них і німці, цікаво би знати? В Італії таких героїв назбиралося вже мало не чверть мільйона: чи там, бува, записували до партизан кожного, хто хоч раз скоса подивився на німця? Вже до мільйона партизан, червоних – ясна річ, налічувалося в окупованій німцями Україні. А, чи це – поклавши руку на серце, бува, не більше, ніж самих німецьких окупантів? А оті ОУН–УПА – що ж то воно, власне, таке? – «ми про такіх не знаєм». Бо, в «рух опору фашизму в Європі» – вони не вписані. Хоч центр Європи й лежить десь саме там, у Карпатах; де діяли ці люди. Чи ви маєте на увазі оті окремі «бандформірованія» – «бандєровцєв», простіше кажучи, що так заважали «мірному труду совєтскіх людєй»? – ну, тоді інша справа.

Викладене вище коротко підсумовує дотихчасове офіційне ставлення до історичного питання першорядної ваги. Номенклатурна влада в Україні, що так хутко прибрала до рук її незалежність, мала на меті принаймні два наміри. Не тільки законсервувати в країні совєцький режим, хоч і без ідеології, що себе скомпрометувала, але принаймні з усіма його совєцькими імперськими табу. Разом із совєцькою економікою у її стало кризовому стані. Але, згодом, непомітно, методом ескалації, – знову будь-що приліпити Україну до згнилої імперії на правах колонії. Отже, зберігти імперськє табу, – було для них украй необхідне. Тому питання оцінки історичної боротьби ОУН–УПА було та полишається основним пунктом розходжень поміж неукраїнською владою незалежної України та Всесвітнім Конгресом Українців. Категоричними резолюціями двох попередніх конгресів номенклатурна влада вже пронехтувала, так і не визнала ОУН–УПА воюючою стороною у II Світовій війні. Бо, найбільше страхається гніву норовливого гегемона СНГ (перепрошую – «стратегічного партнера») у Москві. А, що воно, мовляв, – скаже на це «старшій брат»?

Все це ставить під сумнів основну ідею, – чи то варто проводити подальші конгреси українців у Києві? – чи є він, власне, місто, де 90 % людей розмовляють російською мовою, – належним місцем для цього?

Часом певні сучасні політики (та й те – з так званих прогресивних) кажуть нам: час іде, ветеранів стає все менше, то й декларуємо примирення; оту, так улюблену тепер злагоду. Або, як із більшим правом її можна назвати: «нєпротівлєніє обрусітєльству». Тобто, давайте так само великодухо пробачимо їм їх несмертельний подвиг, простимо тим, хто клали життя за волю народу. Ну, так само, як давно відзначили тих, хто цей нарід мордували, розстрілювали та засилали до Сибіру. От тоді й матимемо повну злагоду по всій формі.

Подібні пропозиції, однак, полишають за полем зору два дуже важливі моменти. По-перше, чи дозволить незалежній Україні пробачити борцям за її свободу – Москва? По-друге, а – як же бути з моментом істини? Історичної істини, мається на увазі. Бо, боролися ці люди не лише з німецькими есесівцями, що дозволене офіційно, але боролися також із енкаведистськими звірюгами, давно за це відзначеними. То, як же досягти злагоди щодо історії? – це – питання особливе.

Можна дійти компромісу (або злагоди, якщо хочете) щодо кольору краватки або марки вина при столі. Але пошуки злагоди, примирення, у справах історичної істини, – можуть привести, тільки єдино, як не до брехні, то до напівбрехні. Того самого, що ми почали проходити ще 1709, уперше приєднавшися не своєю волею до єдиного у світі царства брехні. Та особливо ретельно, – після 1917, коли ця брехня сягла свого найвищого розквіту.

Отже, й настав час запитати самих себе, нарешті: так, що ж, панове, – так і будемо брехати, собі та іншим і далі, в незалежній Україні та по кінець вічності?

Чи може вона, історія, – взагалі не має великого значення? – раз нічого вже не змінити. Є й такі думки.

Наші самозвані покровителі, та – на превелике нещастя, й географічні сусіди, – так і не подужали за свою історію звичайної логіки, прийнятої в усьому світі, мислять натомість шаблонами своєї ні з чим не порівняної народної мудрості, на зразок: «нє било би счастья, да нєсчастьє помогло» («нєсчастьє», ясна річ, – чуже), «сіла єсть – ума нє надо», або «індюк думал і сдох» тощо. Подарували вони нас і таким: «історія учіт тому, что она нічєму нє учіт», – як же красиво, зграбно, та повчально! – не гірше, можна сказати, від отого «індюка», що узявся за невластиву йому справу. Однак, звернувшись до дійсності, ми хутко викриваємо важливе протиріччя, знову грубе порушення елементарної логіки. Бо, як історія ні до чого, як вона дійсно нічому не вчить, то значить вона може бути якою завгодно, а значить, в тому числі їй дозволено бути й справжньою, істинною; такою, як вона насправді була. А, як так, то неухильно виникає просте запитання: навіщо ж тоді так усилювалися над нею покоління імперських брехунів, над отією нещасною історією, аби спотворити її на власну імперіалістичну користь, спотворити до невпізнання, до наявного стану «нашєй совмєстной історіі»?

Значить, чомусь учить вона, історія, бодай і підробна. Ота сама, на якій виховувалися й виховалися покоління сучасних дуркуватих інтер-люмпенів. А оте: «учіт тому, что она нічєму нє учіт», – то для замилювання очей, для інших. Аби, знову ж, – зручніше брехати.

Але, в попередньому ми надто вже в загальних рисах зупинялися на відносинах: окупанти – місцеві люди. Заповнимо дещо, наостанок, цю люку, доповнимо пробіл.

Для аматорів і прибічників концепції «освобождєнія» (та якого – аж подвійного; 1939 та 1944), наведемо дещо фактів із тодішнього насправдішнього життя Галичини. Обмежимося тим, що попало на очі з одного числа газети «Поклик сумління» (орган товариства «Меморіал», Львів), № 21 (174), 1994, вибраного навмання. Попереджаємо, що все понижче не є чимось незвичайним: радше такі собі «будні НКВД». Втім, хто страждає на слабкі нерви – краще не читати.

Колись – бувало, ще за «Вєлікого Сталіна», до сибірських таборів ҐУЛАҐу приходили, часом поштиві люди, солідні сивобороді «чалдони», – з мішком. Вони, одна за одною, діставали з нього людські голови, які табірний енкаведист ретельно порівнював з фоткою в «дєлє». А коли все сходилося – відраховував за кожну голову збіглого зека по 500 р. «ассігнаціямі»; після чого «дєло» закривалося.

Звичка знімати голови збереглася у декого зі зайд і на заході, та 1.11.1948 енкаведисти у селі Підгородці, вбивши повстанця на псевдо «Крук», – відтяли йому на очах селян голову та повезли до району. Так само в селі Крушельниця розпорядилися з місцевими селянами Г. Чулевичем та Ф. Підгорецьким.

Схопивши в червні 1945 на хуторі Рогачка поблизу Синевідська пораненого повстанця М. Карпінця, – енкаведисти посадили його на палю. Селянка Г. Мицик, що випадком спостерігала цю процедуру, кажуть, збожеволіла.

У селі Синьовидне, банда майора Білоусова уславила себе незчисленними вчинками, подібними до понижчих. Вони 13.12.1944 замордували всю родину Барабашів – батька, мати і доньку студентку, – позабивавши ім цвяхи у тім’я. Там же вбили родину Савків, а їх дочку – школярку 6 класу, – загвалтували насмерть. Для вірності постріливши її кілька разів, уже мертву. Знаючи психіку наших історичних сусідів, можна бути певними, що першою з родини померла саме вона.

Втім, цвяхи та костилі в людських черепках, – у надвишку були знайдені у похованнях з дрогобицької тюрми; радше – типова знахідка.

У селі Верхня Стинава банда енкаведистів схопила 19-річну Оксану Гомелюк та згвалтувала гуртом. Це була у них звичайна, так би мовити, обов’язкова попередня процедура, щодо дівчат та жінок, взагалі. Потім її для чогось пригнали до села Орів та катували у кузні, – роздавили груди в лещатах та гвалтували знову, цього разу розпаченим залізним шворенем. Дід коваль, на очах якого це діялося, кажуть, теж не витримав і збожеволів.

Було, чого пригадати й із передвоєнних часів. У червні 1941 у стрийській тюрмі шістьох чоловіків та двох жінок (імена всіх відомі) – було вкинуто живцем до каналізаційного люку та завалено негашеним вапном. Один – Адам Кам’янка – вибрався був, але його помітили та пристрелили. Однак, він вижив, аби розповісти про все.

Підтвердимо і підкреслимо ще раз, – це не є щось там виключне або надзвичайне. Такою була – роками, саме московська повсякденність на українських землях, – «політіка партіі і правітєльства». Бо, як ніхто зі злочинців і ніколи за свої злочини не постраждав, – значить все було так, все було правильно. Можна ще раз пригадати німецьких гестапівців, які зрівнятися з московськими енкаведистами – в жодному разі не могли; ніде й ні в чому. Європейці, що ви хочете… не оті – ганьба великої Азії.

3. Українська Повстанська Армія (УПА)

Треті Визвольні Змагання український націоналізм зустрів розколеним навпіл, на дві течії: «мельниківців» та «бандерівців». Протиріччя між ними були, але не такі, аби споводувати обопільну ворожнечу, а схильні їх сьогодні перебільшувати та роздмухувати ті люди, що ні полковника Андрія Мельника (1890–1964), ні Степана Бандери (1909–1959), – ніколи й на власні очі не бачили.

Порізнювали їх вихідні настанови, та сьогодні це бачиться приблизно в такий спосіб:

1. Мельниківська ОУН схильна була пошукувати сторонньої допомоги та весь час її й пошукувала. Втім – більш-менш хутко розчарувавшись. Особливо, щодо «західних демократій».

2. Цей відлам українського націоналізму, на відміну від класичного, «орденського» націоналізму Дмитра Донцова, давав певний простір і для деякої демократії.

В той же час бандерівська ОУН спиралася виключно на власні сили та не робила жодних поступок у бік демократизму. Зберігала ідейний скарб М. Міхновського і Д. Донцова.

Остаточний розкол стався у квітні 1940, на Надзвичайному Великому Зборі ОУН, який схвалив та ствердив постанови наради в Кракові ж, 10.02.1940. На ній був сформований Революційний Провід ОУН, на чолі з С. Бандерою. Його підтримали С. Ленкавський, Я. Стецько, Р. Шухевич та багацько інших.

Втім, не зважаючи на те, що майбутня УПА була створена в основному бандерівцями, великого порізнення на рівні низових осередків та організацій не було, та вони – як правило, об’єднувалися в боротьбі проти спільного ворога; а краще сказати – ворогів. А цих було чимало.

По-перше то були два найпотужніші тоталітаризми світу, що схватилися між собою у нещадній імперіалістичній війні. Марксистські блудослови, що поспіхом охрестили цю війну «Вєлікой Отєчєствєнной», рясно набовкали нам про «войни справєдлівиє» (ті, що вела Росія) і «войни нєсправєдлівиє» (ті, що вели всі інші) та врешті решт ще й про «войни імпєріалістічєскіє» (за переділ світу).

Так от саме такою війною за переділ (ну, як не світу – то Європи), – була ота їх «Отєчєствєнная», внаслідок якої вісім (!) незалежних в минулому народів Європи – перейшли під комуністичне панування; з усіма його звичайними наслідками: терором, економічною і духовною деградацією. Воістину, з усіх загарбницьких воєн світової історії, – чи не найбільш плідна, чи не найбільш імперіалістична.

По-друге, до цих двох злих сил світу додавалися й вороги, так би мовити, локальні, – поляки, мадяри та румуни. Бо, ніхто зі сусідів не любив українців, не поважав їх за традиційну толерантність, та звик ладнати власні справи за їх рахунок. Особливо поляки, що завжди уміли знаходити собі ворогів, приплативши за це уміння власною незалежністю, та не вгамувалися з цим навіть під німцями.

Дали добру школу, та створили добрий грунт для національно-визвольного руху червоні, своєю окупацією Західної України восени 1939, за пактом Молотова-Ріббентропа. Вдершися збройно до країни, вони почали зі свого, стандартного російського, – терору та депортацій тих, хто їм не сподобався. Відрази людей до цього не могли компенсувати масові завози дешевої горілки з СССР. З цим більшовички теж дещо прорахувалися. Бо, на відміну від «старшєго брата» – горілка для українців ніколи не була вищою ціллю, альфою і омегою. Та чарівне для росіянина словосполучення «сто грамм», – не сприймається ними саме як чарівне. Та вже щось подібне – совєцька дешівка з дешівок, повинно було сприйматися добрими галичанами, хоч і східними – а все ж європейцями – з презирливою осудливістю. Не могли вже нічим пом’якшити перше враження від себе оті представники «родіни всєх трудящіхся», вперше ними побачені.

Все достеменно повторювалося цього, другого разу: те, що було вперше тоді, 1914–1915, підчас першої в історії російської окупації Галичини. Знову були розгромлені та заборонені всі українські організації: «Просвіта», «Рідна школа», Наукове товариство ім. Т. Шевченка… Закриті відразу українські видавництва, заборонені всі легальні українські організації та газети. Ворогом знову було все українське. Все опинилося під совєцькою цензурою.

В немалому ступені сприяли пробудженню національної свідомості й попередні короткі події на Закарпатті, де – незабаром після падіння Чехо-Словаччини, яка його окупувала, було 15.03.1939 проголошено незалежну Закарпатську Україну. На жаль, там не було своєчасно підготовано якоїсь-такоїсь збройної сили, та під тиском 40-тисячної угорської армії, якій зсередини допомагали чехи, а ззовні поляки, – республіка вистояти не змогла; незважаючи на героїчний опір.

Так, все добре, все почесно, але… Але, самими жертвами війни не виграють. Коли весь час тільки віддавати власне життя за Батьківщину, хоч як героїчно, – то й Батьківщина може знелюдити остаточно. От і виникає чи не слушне запитання, а коли ж ми нарешті, замість того, щоби весь час умирати самим, – примусимо вмирати наших історичних ворогів? – ні, зрозумійте правильно, це не обов’язково, живемо у найгуманніше сторіччя з усі можливих, але…

З німцями, які мали ось-ось змінити червоних совєцьких окупантів – відносини теж не складалися. Німецькі наці були надто вже тупі та зарозумілі, щоб убачати вигоду в незалежній Україні. А можливо, все ще дотримувалися якихось таємних угод із совєтами. Особливо обережні були у військових справах. Навесні 1941 вдалося, в принципі, домогтися від них згоди на створення двох українських легіонів під проводом ОУН, але… Все це врешті звелося до сформування двох невеличких (по 350 людей) батальйонів «Роланд» і «Нахтігаль». Вони проіснували до 1942, коли райх у своїй політиці остаточно повернувся проти українства.

Втім, батальйон «Нахтігаль» під командою Р. Шухевича придався для проголошення 30.06.1941 української незалежності у Львові, що так не сподобалося німцям.

Чи не найбільші нарікання з боку історичних ворогів України викликає саме цей Акт проголошення Української Суверенної Соборної держави у Львові, 30 червня 1941. Особливо заперечувався той пункт, де – так, протягувалася рука у бік Німеччини та пропонувалося співробітництво в боротьбі проти московської окупації, який, очевидно, забезпечував мінімум лояльності до нової (та переважаючої) сили на українських землях.

Чи було все це необхідним, історично доцільним? – так, безумовно.

Цим Третій райх був поставлений в становище без виходу. Визнавши Акт німці зобов’язувалися би визнати в українському народі рівноправного партнера та забути про свій «Дранг нах Остен» і пов’язані з ним колонізаторські плани. Але, могли забезпечити собі й підтримку українського народу в боротьбі з Росією. Так, що ж – тоді союз з нацизмом, чи як? А, хоч би й так, то що? Адже, у війні проти Гітлера зійшлися союзники, а хто ж вони власне були раніше? Адже, для Москви, що Англія з Францією, що США, – були ворогами. Пам’ятаєте? – «капіталістічєскоє окружєніє», «вражєскоє окружєніє»… А, пішли ж на союз із цим «вражєскім окружєнієм» коли підійшло вузлом до гузна. Бо, знову ж, бачите – подвійна мораль. Всім можна, а українцям – зась.

Втім, щодо цього пункту третього, то він так і полишився на папері. Можна скільки завгодно брехати про «співробітництво» бандерівців з новими окупантами, але є таємний німецький документ, який не полишає жодних сумнівів щодо подібного «співробітництва». Він займаний зі «Суду над головними злочинцями перед Міжнародним трибуналом у Нюрнберзі 14.11.1945–01.10.1946», Нюрнберг, 1949, с. 269–270; короткий текст інструкції Поліції Безпеки та Служби Безпеки – був розісланий ще 21.11.1941 по всіх обласних командатурах окупованої України:

Отже, щодо того вигаданого «співробітництва» українських націоналістів із гітлерівськими окупантами, – висновок може бути тільки один: брехати треба менше, панове з Москви… Бо, якщо цей документ є ще не досить красномовний, то можна зацитувати безліч інших. Та так само – абсолютно недвозначних.

Сьогодні, із дальньої перспективи історії, не має бути жодних сумнівів, щодо доцільності цього акту. Бо все це, насамперед, чітко орієнтувало нарід на безкомпромісну боротьбу за незалежність. А, крім того, наступна доля цієї акції, з гестапівськими арештами її учасників, – повністю здемаскувала німців, мимохідь і вибивши грунт з-під ніг мельниківської ОУН, яка ставила саме на них.

Два роки совєцької окупації були в чомусь важче від наступних, але за них удалося зберігти головне – структуру ОУН, в чому була немала заслуга голови Крайового Проводу – Івана Климіва («Легенди»). В чомусь він і дійсно став легендою Визвольного Руху.

З початком совєцько-німецької імперіалістичної війни, відбувається Перша конференція ОУН-революційної (бандерівської), яка визначила основні напрями майбутньої діяльності; це мали бути:

1. Якнайширша пропагандова діяльність проти обох окупантів. Як антигітлерівська, так само антисовєцька.

2. Накопичення, у будь-який спосіб, зброї для майбутньої війни проти обох тоталітарних окупантів.

3. Негайний початок військового вишколу українських вояків, як і вишкіл командирів.

Тоді ж був створений, дещо заздалегідь, військовий штаб під керівництвом Д. Грицая, що планував та разгортав майбутні структури УПА. Варто пригадати, що все це потрібно було робити стисло конспіративно, підпільно під носом у окупанта.

За німецької окупації коли саме проходило становлення УПА, Україна була поділеною на три адміністративні регіони: Галичина, приєднана до польського Генерал-губернаторства, власне райхскомісаріат Україна з центром у Києві, та так звану Трансністрію – землі на захід від Дністра і південь України; це було віддане на керування румунам. Закарпаття, ще раніше, 1939, після розгрому республіки А. Волошина, було приєднане до Угорщини. Втім, на відміну від своїх конкурентів, німці були люди освічені, ознайомлені з історією, та дещо хизувалися цим. Коли німецькі війська дійшли Кавказу, то Генерал-губернаторство було перетворене на Вандаленгау (Вандальська провінція), а власне Україна, райхскомісаріат, – на Готенгау (Готську провінцію).

Зауважимо тут особливо, щодо важливості виконання завдання 2. Адже, зброєю у військовий час ніхто не розкидується, а нормально купувати необхідну їй чималу кількість зброї – УПА була не в стані: не було у кого та не було за віщо. А для війни потрібна не лише зброя; постійно потрібні ще боєприпаси та пальне. А Українська Повстанська армія, склад якої часом перевищував 100 000, тільки уявіть собі, успішно провоювала майже десять років тим, що спромоглася відвоювати у своїх ворогів. Ніким не оцінений подвиг; історія, що не має прецеденту.

Тим часом по всій українській землі йде затята боротьба з усім, що є українське, як з боку гестапо, так і з боку червоних партизан-карателів НКВД, які дивно хутко розуміються з німцями щодо спільних цілей. Посилюється терор гестапо, гинуть 1942 командири, Іван Климів у Галичині, Андрій Марченко на Волині. Одночасно німці убивають у концтаборі братів Степана Бандери, – Олександра і Василя. Як свого часу більшовики закатували його батька, священика Андрія Бандеру, до чого бували вони схожі між собою, ці два збочення людства (чи може, краще сказати, – антилюдства?)!

Терпить великий провал у Києві й поміркована мельниківська ОУН, що покладала надії на німців та так необачно довірилася їм. Її людям тоді пощастило створити в Києві куточок національного відродження: видається газета «Українське слово», літературний журнал «Літаври» тощо. Створюється не лише спілка письменників, але й така собі Українська Національна Рада; вона розраховує на сприятливий розвиток українсько-німецьких відносин, має потаємний намір з часом перебрати владу в Україні, але… Гітлерівці були здібними учнями червоних, та всі ці послаблення мали на меті засвітити національно свідомих людей, не більше; як свого часу ота сталінська українізація. Репресії не примушують чекати на себе та взимку 1941–1942, все покінчується, – і душа справи Олена Теліга з чоловіком, і з нею сотні українських інтелігентів опиняються у Бабиному Яру.

З того часу й мельниківська ОУН вимушена піти до підпілля, але – якою ціною!

Але одночасно, вже восени 1942 на Волині та в інших місцях з’являються окремі військові частини та навіть з’єднання, які офіційно іменують себе УПА та координуються єдиним командуванням. Тому точною датою народження великого феномену Української Повстанської Армії вважається з тих пір 14 жовтня 1942.

На той час українці мали на своїх землях трьох смертельних ворогів: німецький окупант (головний) та його добровільні помічники – поляки (як Армії Крайової, так Армії Людової) та червоні партизани. Бо навіть з румунами та мадярами, хоч і після багатьох озброєних сутичок, – пощастило якось порозумітися; створити щось на кшталт озброєного нейтралітету. Але УПА спромогається якось вирівняти ситуацію та дає собі ради з усіма трьома. Заключивши згодом перемир’я навіть з польською (але – нечервоною) Армією Крайовою.

Головнокомандуючим УПА, замість убитого в боях Д. Клячківського, з початку 1943 та по рік 1950, – стає генерал Роман Шухевич («Тарас Чупринка»). Охоплені діями УПА терени поділяються на той час на чітко визначені регіони: УПА-Північ (Волинь та Полісся), УПА-Захід (Галичина, Буковина та Закарпаття), УПА-Південь (Поділля та Київщина).

З поляками, які з особливою охотою (так кажуть) йшли до німецьких поліційно-каральних частин – прийшлося воювати мало не до самого кінця, аж до «операції Вісла». Але їм, попри їх садистичну жорстокість, не пощастило чогось досягти, радше навпаки. Їх дії унеможливили перебування в Україні мирного польського населення, та такого за роки війни виселилося до Польщі з однієї Волині до півмільйона. Червоні – оті від С. Ковпака, спробували були вдертися в кількості 3–5 тисяч на Полісся, вершити свої «суд» та «право», але були відбиті військами УПА з чималими втратами. Німців каральним терором удалося поступово локалізувати в містах та на залізничних станціях, відбивши охоту запускатися до сільських місцевостей. На Поліссі, Волині та Галичині створюються цілі «повстанські республіки», де діє лише власна адміністрація, де часом ходять навіть власні гроші та власні поштові марки.

Цікавою була подальша доля отого недолугого «народного мстітєля», амбітного С. Ковпака, що з Волині подався на південь, у Карпати. Це було, з самого початку, чистою авантюрою. Бо, як відомо, з москаля – гораль ніякий; це всі добре знають – з часів «покорєнія Кавказа» та по військові дії російських зайд проти афганських «душманов». Що ж його туди потягнуло?

Справа в тому, що гори – надійний захист від окупанта, бо саме слово «бескиди» у шведській мові зберігає стару семантику «захисту». Саме тому у Карпатах довший час працювали табори УПА (здається, принаймні чотири) для військового вишколу. Не дивно, що саме вони могли бути ціллю, як німців, так росіян. Більш-менш очевидно, що метою диверсійних загонів С. Ковпака, – могла бути саме дезорганізація цієї важливої основи діяльності УПА. Це ж було й ціллю німців, хоч від них УПА зуміла відбитись. Але, німці ринули й на Ковпака, завдавши йому тяжких втрат. По цьому війська УПА почали його добивати, погнавши на схід. «Красниє партізани» пробули в Карпатах і не так довго, але так кажуть не полишили по собі добру пам’ять.

На виручку генерал-губернатору Франку та райхскомісару Коху, – райхсфюрер Гіммлер кидає свого приятеля, фахівця з каральних операцій обергруппенфюрера СС (генерал-лейтенанта) фон Еріха дем Баха-Зелевскі з 10 000 відбірних есесманів. Влітку 1943 вони проводять широкомасштабну операцію по замиренню. Полонених – для прикладу іншим, – закатовують; полоненим може бути будь-хто: військовий, селянин, жінка або дитина. Хто під руку потрапить.

УПА з полоненими есесманами – теж не сушить собі голову. Їх вішають на деревах – так дешевше; несвідомо наслідуючи приклад середньовічних чернег.

Акція «замирення» на Волині тривала кілька місяців. Загинули від неї десь 5000 мирних людей, убитих або закатованих есесівцями. Але й половина есесівців, або убиті (десь 3000), або вже ніколи не візьмуть до рук зброї. Обергруппенфюрера СС Е. фон дем Баха відкликають, із порядно зіпсованою репутацією.

Тим часом, прочувши про німецьку каральну операцію, на Волинь наступають совєцькі партизани, – а, чи не можна нанести українцям удар в спину, та врешті – донищити їх? На це мобілізується «отряд Міхайлова» та «отряд Фєдорова», але – не з більшим успіхом, ніж їх ідейний союзник, обергруппенфюрер СС Е. фон дем Бах; відкочуються, зализуючи рани.

Восени 1943 спостерігається спроба поновити каральні операції проти УПА-Північ, на цей раз – із ужиттям авіації, але – не з більшим успіхом, ніж перед тим. УПА не тільки живе, УПА – наступає. А тим часом надходить рік 1944, німецька справа валиться на очах, від неї починає смердіти трупом, та райх пропонує УПА… співпрацю! – нема потреби казати, що ця сміховинна пропозиція відкидається.

Бо, добрий окупант, то лише мертвий окупант; хто би він там не був…

Але, восени 1943 настає визначна подія, підготована всією попередньою боротьбою українського націоналізму за звільнення нашого народу. Є банальною істиною те, що націоналіст одного народу – завжди порозумієєься з націоналістом іншого. Для прикладу нагадаємо вже відому нам згоду С. Петлюри та В. Жаботинського; є й сила інших. Так само, як ніколи й ні в чому жоден націоналіст не знайде спільної мови з імперським люмпеном. Справа й була в тому, що до лав УПА завітало чимало інших національно-свідомих людей, як із місцевих, так і зі збіглих військово-полонених: азебрайджанці, грузини, вірмени, узбеки; траплялися навіть жидівські лікарі. Всі вони були деталічно повідомлені про мету українського визвольного руху, та цілком її схвалювали, віддаючи за неї власне життя.

З цих людей, коли була на це можливість, утворювали навіть окремі національні частини у складі УПА; бо кожному приємніше воювати серед своїх. В боях із ворогами України, які були – одночасно, й ворогами їх власних народів, – вони презентувалися якнайліпше.

Отже, з цих причин ОУН–УПА й скликає в листопаді 1943 – і Конференцію Поневолених Народів Сходу Європи і Азії. Поневолених – ясна річ, Москвою. Не будемо забувати про умови війни, про перегороженість світу фронтами, про те, що вона й не могла бути, за виключенням України, – представницькою. Але, не лише завдяки фронтам. А й з тієї простої причини, що хто ж з отих народів, крім українського, – мав узагалі політичне представництво, будь-де? Але, в Конференції участили наступні делегації: азербайджанська, башкирська, білоруська, вірменська, грузинська, кабардинська, казахська, осетинська, татарська, узбецька, черкеська й чувашська.

Конференція стала, що б там не було потім, великим початком звільнення пораблених Москвою народів, хоч Третя імперія розпадеться номінально тільки через майже півстоліття. Наведемо коротке посилання зі звернення, в якому – чи не вперше, дається як же точне наукове визначення отієї їх «Вєлікой Отєчєствєнной».

Як же коротко і точно це сформульовано! – непоганих політиків мала в своєму розпорядженні ОУН–УПА, нічого не сказати. Наступним кроком цього великого початку стане об’єднання сил для звільнення: створення Антибільшовицького Блоку Народів (АБН).

Значно пожвавлюється на той час і військова діяльність ОУН–УПА, доходячи на схід Дніпра, а часом – і далі. Ціллю цих, загалом успішних рейдів, є нищення червоних, там, де вони були завелися, та залучення українського населення східних областей до національно-визвольного руху, до боротьби за Україну. А там, звідки вони повиганяли червоних, місцеве населення завжди мало можливість порівняти московських окупантів – із витриманими, ввічливими та дисциплінованими українськими вояками.

Є незаперечні свідоцтва того, що й на сході України працювала на той час сітка підпільних організацій ОУН, яка завдавала чималої шкоди німцям, та перше, про що потурбувалися по війні московські окупанти, – це понищити всяку пам’ять про них. Хоч – і не завжди. Спокусившися історією націоналістичної організації у Краснодоні, на Донеччині, та – вкравши її для себе. Перефарбувати українського карася на москальське порося, – узявся такий собі бездарний комісар від письменництва, алкоголік і донощик 1937, А. Фадєєв; а якась там іще зграя доброхотів – і собі: відзняли про це патріотичний фільм: брехня знову перемогла правду.

За одвічним московським принципом: греби під себе все українське, що придасться, а все інше – знищуй.

III Надзвичайний Великий Збір ОУН 21–25.09.1943 є примітним тим, що у ньому беруть участь делегати від центральної та східної частин України. Після цього дещо реконструюється Провід, який складається з десяти людей, яких очолює трійка, Бюро Проводу: Роман Щухевич (голова), Дмитро Маєвський та Ростислав Волошин (заступники). Крім них у складі Проводу працює начальник штабу УПА, Дмитро Грицай, та референти з низки питань: організаційних – Василь Кук, політичних – Яків Бусел, пропагандових – Петро Дужий, головний редактор ідеологічного журналу «Ідея і чин», безпеки – Микола Арсенич, з особливих доручень – Микола Степаняко. Провідником ОУН на південно-західних українських землях був призначений Роман Кравчук.

Незабаром по цьому створюєєься й УГВР (Українська Головна Визвольна Рада), завданням якої є перейняти від ОУН–УПА не військові, а адміністративні та державницькі функції.

Наближення совєцько-німецького фронту у 1944 – УПА зустріла, так би мовити, в своєму зеніті, добре розвиненою, озброєною та вишколеною народною армією, що контролювала розлеглі терени України, не лише звільнені від окупанта, але часом і такі, де цього окупанта й на вічі не бачили. Контрольована, спираючись на волю та сприяння народу, який твердо вирішив не повертатися більше до російського ярма.

Армія була розгорнута й забезпечена виключно власними силами, це важливо. Бо, ніхто й ніколи, ні з заходу, ні звідкілясь іще, – пальцем не ворухнув аби їй допомогти; а це, з боку тих «антифашистів» Заходу, що так себе повсюдно рекламували, – відверто тхне кримінальним злочином. У колах ОУН, серед її досвідчених політиків, була якась надія, що західні союзники наприкінці війни замиряться з німцями та спільними зусиллями звернуть шию Сталіну та його банді, як цього настійливо вимагали життєві інтереси їх країн, але… Життя хутко розставило все по місцях, показало, що українські націоналісти були надто високої опінії щодо цих одвічних недоумків. Це вичерпно продемонстрував ганебний гендель долями народів у Ялті 4–11.02.1944. Втім, щоби вести війни – мало бовкати язиками, потрібно ще уміти воювати; та – не страхатися цього.

Перші потички з новим ворогом України (однак, чому ж новим? – найстарішим з усіх, історичним) – починаються наприкінці січня 1944. УПА вперше 18.01 відбиває масований наступ совєцьких військ, та відбивається два місяці, спричиняючи агресорові великі втрати. Це – Волинь, північ і схід. На півдні 20.01 відзначився легендарний пострах німців – «генерал Еней». Він несподіваним нападом наніс великих втрат совєцьким, що перли на захід переслідуючи німців. Саме тоді був убитий бійцями УПА уславлений російський генерал Ватутін. Що він загинув саме у боях з УПА, – совєцька історія мовчить і досі.

З того часу в ОУН–УПА змінюється ворог, але не тільки, разом із ним змінється мало не все, – з німцями їх об’єднувало (крім тоталітаризму), єдино, лише прагнення знищити українців; все ж інше було абсолютно, здебільшу – гірше. Складність військової тактики і стратегії була обмежена можливостями командирів і солдатів, та не була високою. Була переважно лобовою: «взять висотку любой цєной!». І брали, часом – і «любой цєной». Виграш на полі бою досягався за рахунок, як власної чисельної переваги, так і за рахунок значно вищих власних же втрат. Старе побажання А. Суворова – «воєвать нє числом, а умєньєм!» – так і полишилося всього тільки побажанням, не більше.

Тому, проти отих 100 000 бійців УПА була створена стала, принаймні, 5–6-кратна перевага чисельності: в Москві здавна і добре знали свої можливості.

Гострою та надійною зброєю, так само давньою та випробуваною, – була підлість у всіх її видах, можливих і неможливих. З їх появою та прибуттям починається широкомасштабне розтління людей, звичайне у них вишукування негідників та зрадників з місцевого населення, навіть формування з них озброєних загонів; так би мовити: «прєвратім войну міжнаціональную – в войну гражданскую!»

Якщо німці, скажімо, громили в каральних операціях українські села у власних одностроях «Ваффен СС», то енкаведисти для чогось переодягалися в однострої УПА, демонструючи власну безглуздість, бо добре відомо, що москалеві легше живим потрапити на небо, ніж вивчити хоч кілька українських слів. Чи вони, бува, собі рота зав’язували? Так, що ж це – знову, алогічна поведінка божевільних? – можливо…

Дав тоді про себе знати й ще один характерний бік їх імперської поведінки – постійна турбота про оту свою «інтєрнаціональную дружбу народов»: мало не всі жиди, що працювали на той час у системі НКВД – були переведені до Західної України. Як – пам’ятаєте? – ще у 1937 репресованого українця доручали слідчому жидові або вірменові; ну, і навпаки, ясна річ. Велика то штука – слова. Бо одне – старе, імперське: «раздєляй і властвуй!» А вже зовсім інше – «дружба народов», – звучить!

Не гребували тоді й провокацією, як звичайно – найбруднішою у світі – совєцькою. Розберемо тут механіку тільки одного, але широко відомого заходу. Через сітку совєцьких шпигунів – місцевістю пускається чутка про те, що – мовляв, такого дня та о такій годині в яру Н. буде проходити запис добровольців до УПА. Та коли в цьому ярові збирається достатня кількість молодих хлопців з навколішних сіл, – енкаведисти оточуюють їх і розстрілюють з автоматів; просто і зручно. І – чим же не благородно?

Більшовицький наступ на Волинь тоді – 1944, не тільки провалився, спричинивши агресору відчутні втрати, але УПА, в свою чергу, організувала на відповідь глибокі рейди своїх частин на Житомирщину, добре давшися взнаки ворогові.

Але, найбільш тяжким випробуванням для національного руху стала зима 1944–1945, коли військові дії переносяться далі, на терени Галичини, проти якої було кинуто більше 200 000 карателів. Вони воюють не проти партизан, яких не в стані знайти, хоч ті й нищать їх несподіваними нападами, – вони воюють із населенням, яке й відповісти не може (який неоцінимий плюс!), але й є основою руху: постачає УПА всім необхідним. Ну, крім зброї, зрозуміло, її тепер постачає совєцька армія.

Тим часом на конференції ОУН в лютому 1945 – її головою обирається звільнений німцями С. Бандера, який проводить необхідну роботу по відновленню національної основи руху. Бо в постановах III Великого Збору (отого, з участю людей зі сходу) та прийнятих ним документах знайшли місце поступки опортунізму та згнилим «західним демократіям», які, підкреслимо це ще раз, не надали й на ламаний гріш допомоги українському антигітлерівському рухові. Який і спричинив найбільших клопот німцям. Втім, дещо постачали з повітря польську Армію Крайову, яка відсиджувалася аж до самого Варшавського повстання.

Саме він, С. Бандера, за допомогою – знову ж, Д. Донцова, – піднімає ідейність українського націоналізму до минулого рівня. Аби в ньому й не тхнуло отією «західною демократією», яка насправді ніколи не була чимось вартим наслідування. Бо була, з самого початку та до кінця, – послідовним сприянням червоному тоталітаризмові; та – рано чи пізно, мала розчинитися в ньому. Та навіть тоді, коли він оголосив їй безкомпромісну тотальну війну, – спромоглася подарувати йому за це цілих 100 млрд. долларів. Бо, саме таку суму склали «долгі СССР» на день його розпаду. Можу їм сповістити, що тільки вони їх бачили; і долара не повернуть.

Спроби зіштовхнути національний рух із його єдиної можливої основи, продовжувалися й далі, продовжуються й тепер. Саме з цього приводу напише вже 1954 Степан Бандера статтю – «Фальшування визвольного руху», де укаже, що:

З половини 1945 тиск Москви на Західну Україну зростає, війна проти народу стає тотальною, та більшовичня, якій є органічно чужі правила будь-якої моралі, – оголошує тотальний терор. На відповідь посилює оборонні дії УПА, яка від масштабних операцій переходить до миттєвих блискавичних ударів. Посилює одночасно, роз’яснювально-агітаційну роботу, активно протиставиться безоглядній московській брехні. Організує акції масового саботажу.

Посилюється терор індивідуальний, проти адміністративної структури зайд, надісланих з метою «помочь восстановлєнію западной Украіни», – комуністів, комсомольцєв. Досить було поглянути на тваринний жах, з яким вони, «мобілізованниє партієй і правітєльством», – відбували на місце свого призначення; для переважної більшості – останнє. Зауважимо, що по рік 1950 їх було понищено, загалом, десь більше 30 000; цифра досить вражаюча. Дані – перевірені, а значить – мінімальні, могло бути й більше.

Наскільки твердим був спротив народу окупантам, показали вибори до «Вєрховного Совєта СССР», які проходили 10.02.1946, вони були однодухо пробойкотовані всією Західною Україною; що би там не брехали тоді, та що би не брехали після.

Влітку, в червні 1946 відбулася чергова Конференція ОУН, яка проаналізувала міжнародний стан та намітила відповідні зміни у тактиці визвольної боротьби. Бо восени 1946 спостерігаємо хуткий перехід до нової, підпільної тактики. Військові частини УПА зберігаються та продовжують діяти тільки там, куди не дістатися окупантам: на Поліссі та по Карпатах. На всіх інших теренах УПА уходить до підпілля, розділюючись на невеличкі стисло законспіровані боївки.

На той час сталінським райхскомісаром України був Н. С. Хрущов (секретар ЦК КПУ, 1938–1949), виключаючи ті кілька років, коли його тимчасово заміщував Еріх Кох. Ім’я цієї людини, «нашєго Нікіти Сєргєєвіча» – навічно стоятиме поруч із іменами таких катів України, як Л. Кагановіч, С. Косіор і П. Постишєв.

Питання, хто саме вирішив провести новий голодомор в Україні 1946–1947, роздратований українським опором Сталін, чи сам Хрущов, кар’єрі якого загрожував затятий опір українського народу, – є чисто академічним, не має жодного значення для історії. Є цікавим тільки для біографів цих двох видатних московських злочинців. Для нас важливе, єдино те, що його розпочали в надії, як не підкорити Україну голодом, то принаймні виморити її, непокірну. Поготів, як щось не так – були напоготові офіційні пояснення – «трудності послєвоєнного врємєні». Тобто, оте їх, московське, мовляв – «война всє спішєт». Для «старшєго брата» техніка була відпрацьованою, – були розміщені енкаведистські застави на кордоні з Росією, почато «мєропріятіє», але… Не так сталося, як гадалося.

По-перше, стала бунтувати «своя» напівприручена Східна Україна та плани й зірвалися: вдалося виморити всього якийсь мільйон людей. Для апетитів «старшєго брата» та сподівань «нашєго Нікіти Сєргєєвіча», – сута дрібниця. По-друге, попри всі намагання – не змогли нічого вдіяти на Західній Україні, де тоді поки ще не вдалося створити колгоспну систему. Яка не так забезпечує загальне процвітання, комуністам необхідне лише для себе, як необмежену можливість виморювати голодом будь-яку кількість людей. Втім, цього разу справа дещо зірвалась.

Соціал-шовіністи аж тепер (часом вони бувають на диво дурні, навіть у цьому своєму, особистому – людонищенні) схаменулися, – та тут же «нєт колхозов!»; а у окремого селянина – хліб не відібрати – УПА може трупом покласти: треба колективізувати, за будь-яку ціну. Але народові колективізація ні до чого, та він пручається з усих сил, хоч засоби цієї колективізації є не менш драстичні та насильницькі, ніж тоді, уперше, – 1930 у совєцькій Україні.

На цю, другу половину епохи опору, припадають далекі рейди загонів УПА за кордони України, на терени Польщі, Румунії, Чехословаччини, часом – і Німеччини. Вони переслідують агітаційні цілі та діють потаємно від влади, але… як трапиться нагода – зменшують кількість комуністів і по сусідніх країнах. Ці рейди матимуть неоцінене значення для майбутнього відступу останніх боївок на захід, до двох вільних ще країн Європи, – республіки Швайцарія та князівства Ліхтенштайн; звідки кровожерним совєтам ніколи не видали ні єдиної людини.

Відчувши на власній шкурі військову доблесть УПА, та прочувши про ці рейди, Москва – переможиця самого Третього райху, – лякається настільки, що поспіхом заключає зі своіми сателітами, Польщею та Чехословаччиною – спеціальні угоди щодо спільної боротьби з українською небезпекою.

Історичною жалібною датою всіх українців стало 5 березня 1950, коли в бою біля Львова, в с. Білогорща загинув легендарний генерал Роман Шухевич – «Тарас Чупринка». Його негайно замінює Василь Коваль, але сили опору за сім років виснажуються, та рештки УПА уходять на захід. Втім, поступово, бо остання потичка з окупантом, смертельним ворогом України, відбувається ще 1958, під Івано-Франківськом.

Три роки потім, того ж 5 березня 1953, віддасть кінці його смертельний ворог, Іосіф Сталін, не без допомоги своїх вірних поплічників та холопів: співпадіння, чи іронія Провидіння? – хто зна?… Для історії мають значення самі факти; набагато рідше набувають значення й співпадіння.

Остання українсько-російська війна, як не була об’явленою, так і не покінчилася миром; як не покінчилася миром війна 1709. Війна триває, опір триває, він має тривати до кінця; аж поки Москва не перестане бути столицею імперії, як би ця імперія не називалася. Поки Росія остаточно не відчепиться від України, хоч зі своїми «боргами», а хоч і зі своєю «дружбой».

В офіційній історії антифашистського руху опору – УПА відсутня.

Коротка німецька «Всесвітня історія» (Ляйпціг, 1966) подає кількість антигітлерівських партизан у різних країнах Європи, у таких спосіб:

Ну, і так далі. Кількості уславлених французьких «макі» – не подають зовсім. Одне слово, тут Бібліографічний інститут в Ляйпцігу, що видав цю «Енциклопедію», – знеславив себе, яскраво продемонструвавши, як на тлі повної безкарності здатна розгулюватися комуністична брехня; бо, навряд чи хоч одна з наведених цифр є вірогідною. Не було в німецькому тилу мільйона совєцьких партизан (де б вони вже були, оті німці?), – хіба вдесятеро менше.

Незрозуміло, й що там поробляла ота армія з 75 000 партизан у маленькій та ще й стовідсотково міській Бельгії; де німці, до того, почували себе як вдома. Відсутні тут і хоч одне слово, як ми вже зауважили, про французький рух опору, який так чудово розрекламував себе по війні.

Втім, про все це ми вже пригадували.

Наприкінці розважимося дещо винахідливістю отого червоного бандитства (ой, чи ж не образяться звичайні, кримінальні бандити!), яке особистою хоробрістю, попри незлічену кількість «гєроєв», – ніколи не відзначалося. Цікаво роздивитись до кінця, на що ж вони робили ставку в боротьбі проти українського народу. Українські вояки з УПА ставили саме на хоробріть і відданість національній ідеї, на знання справи та дисципліну. Не порушили жодної з Женевських конвенцій. А, на що ж покладали надії оті «борци за свєтлоє будущєє», – без честі, розуму та моралі; соціальне шумовіння імператорської Росії?

Основною їх опорою було, крім звичайного для них створення багаторазової чисельної переваги в бою, ясна річ, – численні агенти і провокатори, що вербувалися переважно з отого ж, як у них кажуть, «классово (або – «соціально») блізкого» шумовіння; втім, і провокаторство не надто допомагало, бо надто своєрідним та однорідним ментально було вояцтво УПА, – ловило найменшу фальш. Тут, аби успішно працювати, – треба було бути видатним провокатором; майстром своєї справи. Бували й такі.

Втім, провокаторами користувалися й німці. А чи було таке щось, притаманне саме нашим «освободітєлям»? – так, було і чимало.

До найбільш аморальних та підступних засобів війни, так вважається, – відноситься бактеріологічна війна, суворо заборонена міжнародним правом. Більшовики ще тоді, після війни, почали звинувачувати в цьому японців, проводили якісь там (абсолютно фіктивні, ясна річ) процеси, але… Переконливих доказів подати так і не змогли. Однак, тут було дослівно як із тим злодієм, що біжить по вулиці та кричить – «дєржі вора!» До речі, зауважимо, що цей образ є притаманний саме російській культурі, та саме з неї став відомий іншим.

Бо, добре відомо, що це вони розкидали 1945–1946 по українських селах, які підозрювалися у співпраці з УПА, – тифозних вошей, заражених на висипний тиф. Продукт цей виготовлявся у спецрозплідниках НКВД у Львові та Чернівцях. У Галичині ця совєцька диверсія майже провалилася, але в Буковині спричинила навіть коротку епідемію, з якою ледь – ледь упоралася добре розвинена (на щастя!) медична служба УПА.

В тому ж дослідженні (А. Кравець, «Медична служба УПА», у зб. «Національно-визвольна боротьба 20–50-х років XX ст. в Україні», Київ–Львів, 1994), читаємо й про ще одну, як же підступну більшовицьку вигадку:

До цієї відомості можу додати дещо від себе. Того ж таки 1946, за дзвінком із Дніпропетровського горкому партії, у місцевому венеричному діспансері було припинене лікування всіх венериків від Х до Y років (точні цифри вже не пам’ятаю). Вони були потрібні, такими, як є – хворими, для більш високої місії. Всі вони були незабаром відряджені на захід, «на помощь народу Западної Украіни». Правдоподібно думати, що так само було вчинено й по інших великих містах.

Але, як підтверджує й попередній автор, спалаху венеричних хвороб на Галичині та Буковині, – не сталося. Схоже, що українки та українці не надто ласилися на москальських зайд; разом із їх москальськими повіями… їх надійно розділював національний бар’єр. А, як так, то – слід гадати, вся ця витівка призвела лише до розповсюдження венеричних хвороб серед самих зайд.

Завжди підступною, але часом і дивно дурною буває вона, ота їх соціал-шовіністична більшовичня…

Найбільш розгорнуті та ефективні дії ОУН–УПА проти московських окупантів – припадають на роки 1944–1950. Але, час давався взнаки, давав знати про себе. Вислано до Сибіру та Колими мільйони українців, як із заходу, так зі сходу. Новий голодомор 1947, проведений самим «Вєлікім Сталіним», незаперечним автором першого, 1933, хоч дещо й зірвався, а все ж уніс якихось півтора мільйони життів тих, хто в очах Москви були її запеклими ворогами. Проведено, нарешті, улюблену колективізацію й на заході країни, а новий кремлівський хряк Хрущов, – засудив 1956 (власне, «разоблачіл» – яка сміливість!), – «культ лічності Сталіна». Задавлені військовою силою Москви масові протести німецьких робітників 1953, придушено з благословіння «миролюбних» «західних демократій» соціалістичну революцію в Угорщині 1956…

Здавалося би – мир та благодать остаточно царюють в усьому соціалістичному концтаборі, і от…

Виявляється, що останній спалах збройної боротьби проти окупантів припадає аж на 1959 рік. Відкрито вести таку боротьбу совєти, зрозуміло, не могли, то було би визнанням власної безпорадності. Адже, вони ще дев’ять років тому об’явили, що останній «бандєровєц» подоланий, та в Україні все спокійно. Для цього були придумані такі собі «воєнниє манєври в Карпатах», які на ділі були справжньою військовою кампанією проти партизан. Принаймні, за кордоном, за залізною куртиною, – нікого обманути не вдалося. Наведемо з цього приводу пару посилань:

Через іще пару днів цю новину підхоплює та розповсюджує агентство ЮПІ (Юнайтед Пресс Інтернейшенел), та вона стає світовою.

Інформація про подальший перебіг цих маневрів поширювалася потім газетами інших країн Європи і США. Значить не покінчилася й 1959 озброєна боротьба українського народу з московськими окупантами…

Третя російська імперія стисло наслідувала самодержавний характер попередніх, а тому на всіх злочинах кремлівських махтгаберів лежить відбиток їх особистих якостей. Злочини Сталіна відзначав невід’ємно властивий йому дух провокації. Дії Хрущова, який наливався кров’ю при найменшому протиріччі, – так само відзначав дух примітивної дикунської хитрості.

Продовжувати енкаведистські каральні виправи до Карпат через п’ятнадцять років по війні, – незручно перед Європою, світом, ООН… Що ж, замаскуємо їх під «воєнниє манєври». Саме – хитрість. Саме примітивна, дикунська.

4. Генерал-хорунжий Роман Шухевич

Роман Шухевич (1907–1950) народився у Львові. Навчаючись у Львівській українській гімназії участить у русі «Пласт», стає його активістом, допомагає в організації Першого пластового збору 1922. Це його перша, так би мовити, громадська справа. Року 1925, по закінченні гімназії, він поступає до Львівської політехніки, на відділення архитектури. Але, йому так і не судилося побудувати щось. Бо він вступає, ще студентом 18 років, – до створеної полковником Євгеном Коновальцем УВО (Української Військової Організації).

Тут справа була в тому, що юнаком Роман, підчас навчання у Львівській гімназії і студентства, жив у Львові, у своєї бабці Герміни Шухевич. А у неї ж, з 1921, знімав кімнату полковник Є. Коновалець, за порадою свого товариша із гімназії, а потім і зі австрійської армії – професора Степана Шаха.

Там збиралися діячі національного відродження, а з ними нерідко бував і гімназист, а згодом студент Роман Шухевич. Професор С. Шах у своїх спогадах оцінює молодика, як особистість, що викривала – словами Платона – «Ясність в думанні, правдивість у говорінні, рішучість у чині».

Мало не щоденне спілкування з такою яскравою особистістю, як полковник Є. Коновалець, не могло не вплинути на юнака. Дружба з досвідченим військовим діячем пробуджує його цікавість до військових справ, та він і собі вчиться – де може. Вивчає теорію, стратегію і тактику, технічні питання. А тому, з утворенням ОУН, очолює її Військову Референтуру.

То був тяжкий період для Крайового Проводу ОУН, коли польський уряд проводить свої «замирення» краю – «пацифікацію»; намагаючись ліквідувати, по можливості, всі сліди українського національного руху. Це було, насамперед, організоване удушення українських сіл непомірними податками, організоване переселення до української Галичини поляків, так званих «осадників», – ну, як оте поселення римських ветеранів на чужих, загарбаних землях. Та організоване нищення українського інтелектуального життя, заганяння його в підпіл.

Втім, послухаімо краще історика:

Спостерігаючи цю картину, мимоволі шкодуєш, що «Польська нєподлєгла» – не мала своїх «русскіх казаков», професійних карателів. Бо все це, одне в одне, нагадує нрави царських «усмірітєлєй» передреволюційного (1905) або столипінського часу. На власні очі переконуєшся, що міжвоєнна Польща найбільше нагадувала не Європу, а саме свою двохсотлітню мачуху – царську Росію.

Справи, за допомогою ОУН і української діаспори, набули тоді широкого розголосу, та 1930 Ліга Націй вже призначила була комісію для розслідування справ у Польщі, але… Втрутилося легальне у Польщі УНДО (Українське Народне Демократичне Об’єднання), що мало своїх депутатів у польському сеймі. Воно й зрадило, хутко домовилося, від імені всіх українців, з польським урядом; за якісь там косметичні обіцянки (а може хабарі?). Підтвердивши свої демократично-соціалістичне угодовське єство.

ОУН в підпіллі відповідає на все це терором; на терор масовий – терором індивідуальним, фізично знищуючи найбільш антиукраїнських представників польської адміністрації. Ці замахи розробляє, а часом і сам участить в них – і студент Роман Шухевич. Вони часом удаються, часом ні, поки не наступає кульмінація цієї діяльності – вбивство у Варшаві 15.06.1934; атентат щодо, так би мовити, душі всієї справи «пацифікації», міністра внутрішніх справ Польщі, – генерала Броніслава Пєрацького. Той самий, за який Степан Бандера був засуджений до смертної кари. Заарештований в цій справі був і Роман Шухевич, що відсидів два с половиною роки у Березі Картуській, чи не найгіршому з польських концентраційних таборів.

Тим часом оголошується Закарпатська Українська Народна Республіка, та Роман Шухевич відбуває до Хусту, де у грудні 1938 організує збройний опір мадярським військам.

Після падіння нещастивої республіки Августина Волошина, роздавленої переважаючою військовою потугою сусідів, Р. Шухевич їде з дорученням ОУН до Гданська, а тим часом приходить Друга Світова війна, яка розпочинається поділом Польщі між двома тоталітарними агресорами. Він – у Кракові, куди виїздить разом із родиною, організує військові курси для підготовки майбутнього українського офіцерства, а з 1941 домагається у німців сформування двох українських батальонів, «Роланд» і «Нахтігаль». З них, щоправда, нічого особливого не виходить і справи розвиваються у зовсім іншому напрямі, бо ОУН організує збройний спротив окупантам.

На початку 1943 Третій великий збір ОУН обирає Р. Шухевича Головою Бюро Проводу. Та, цього ж року він очолює командування силами УПА на всіх окупованих українських теренах. Він розбудовує її структуру на західних землях та формує частини, що відряджуються на схід, на колишню підсовєцьку Україну. Починається передбачена і проголошена ним ще 1941 – «безкомпромісна боротьба, і проти Гітлера, і проти Сталіна». Тобто, саме те, що перетворило УПА на єдину у світі антитоталітарну силу; що не мала прецедентів.

З купи окремих боївок Роман Шухевич хутко створив потужну армію з розвиненою структурою забезпечення та надійним тилом. Не маючи на це, підкреслимо ще раз, необхідних матеріальних засобів.

Українській Повстанській Армії та її командуючому, генералу Роману Шухевичу (псевдо – Тарас Чупринка), належить і заслуга інтернаціоналізації антитоталітарного руху опору. До УПА хутко переходять із формувань гітлерівської армії, із військовополонених, – представники інших народів. Завдяки цьому, 22–23.11.1943 відбулася Конференція поневолених народів Східної Європи і Азії, де взяли участь 65 представників від 13 поневолених націй. То був початок АБН (Антибільшовицького Блоку Народів). А поки з’явилися ще й неукраїнські відділи УПА, якими керував майор Д. Карпенко-Яструб, колишній офіцер совєцької армії.

Зі звільненням німцями Степана Бандери, генерал Шухевич розвантажується від політики, віддає йому керівництво Проводу ОУН, присвячуючи себе цілком військовим справам.

Провід ОУН завжди високо цінував можливість зв’язку з широким світом, та з початку жовтня по квітень 1945 працювала саморобна радіостанція «Вільна Україна», яку можна було, однак, приймати по країнах Європи у короткохвильовому діапазоні 41 метр. Вона вела передачі українською, а також англійською, німецькою, російською і французькою мовами.

Для УПА німці були грізними ворогами, але вона переможно вийшла з війни з ними, почасти тому, що хоча вони й кидали на боротьбу з нею відбірні сили «Ваффен СС», ці сили ніколи не перевищували двох дивізій. Та й німці не розглядали розправу з УПА, як питання престижу. Але, з приходом совєтів – ситуація докорінно змінилася. Спочатку, все було як раніше. Як повідомляє той же історик:

Це нищення окупаційної адміністрації відлунилося й на сході. Пам’ятаю, з яким тваринним страхом їхали туди комуністи, мобілізовані керувати Західною Україною, та як чимало з них «клалі на стіл партбілєти», аби тільки не наражати на небезпеку власне життя. Що ж до Карпат, то нагадаємо, що саме у Карпатах були центри підготовки та військові школи УПА. Дірватися саме них, було для Москви життєво важливе. Але, УПА не лише відбивається, але й огризається – наступає. Виправляє рейди на схід: на Житомирщину, на Поділля…

Але, час іде та становище продовжує погіршуватись. У зв’язку з різким звуженням фронту на заході – він уже, мало не цілком, перенесений на терени Німеччини, із заходу можна зняти чимало військ та перекинути їх на Україну. Починається вирішальна зима 1944/1945.

Однак, УПА пережила перший наступ, та не тільки. Як знову пише з цього приводу історик:

Так, втрати були як не втричі то вдвічі більшими, але коли в Галичину нагнали до півмільйона москалів, із закінченням війни, – прийшлося змінювати стратегію і тактику боротьби. Генерал Шухевич слушно вирішує, що в подібних умовах п’ятикратного перевищення ворожих сил, – найбільш ефективною буде підпільна партизанка. На початку липня 1946 в підрозділах УПА розповсюджується відозва командуючого; її варто навести:

Згідно існуючого міжнародного права, поява на театрі військових дій у чужому однострої, – карається розстрілом на місці. Але вони, ви ж знаєте, ніколи не визнавали ні людських, ні Божих законів, поготів – міжнародних (Женевську Конвенцію, діючу підчас воєн ніколи не підписували). Втім, навряд чи українські селяни могли тут заплутатися, – надто добре знали вони бездоганно інтелігентну поведінку справжньої УПА, аби повірити зайдам, що вони й є бійці УПА.

Рік 1947 знаменний, принаймні, трьома подіями. Першою став новий більшовицький голодомор, організований Хрущовим за наказом Сталіна, та який, хоч і уніс півтора мільйони жертов, але був – значною мірою, зірваний. Завдяки, як попередній діяльності ОУН на теренах України підчас німецької окупації, так і завдяки допомозі продовольством із Західної України. Тому Москві й удалося убити «всього» півтора мільйона українців. А розраховувала вона, можливо, – на десятки мільйонів: «война – всє спішєт!» Другою знаменною подією став початок колективізації в Західній Україні, якій нарід противився, як міг. Третьою стали так звані «рейди УПА» на захід.

Так, німецька газета «Мюнхенер Меркур» від 12.09.1947 надрукувала статтю «Біля Пассау затримано українців», де подала відомості про чоту сотника УПА Михайла Дуди, яка пройшовши 1500 км теренами Польщі, Словаччини, Чехії та Австрії, – за 4 місяці бойового маршу дісталася американської зони окупації, як і планувалося. Від сотні полишилось тільки 36 бійців. Їх шлях не був засланий килимами, вони змушені були розділюватися на дрібні групки, обминати пости, потім з’єднуватися знову; часом – відстрілюватися. Найбільше втрат вони зазнали під Пільзеном у Чехії, де 20 убито, а 31 поранено. Протягом 1947–1948 так прибуло до Німеччини ще чотири сотні бійців УПА.

Ці безприкладні рейди, що викликали загальне захоплення майстерністю та вишколом українських солдатів, – досягли першої цілі, яку ставив перед собою генерал-хорунжий, висилаючи свої сотні на Захід – розголосу у світі. Про українську справу та українську боротьбу узнали від делегованих – через журналістів – мільйони людей в Європі та за океаном. Але, попри те, що вже розпочалася, практично, холодна війна та гранично прояснилася московська установка на загарбання світу, – на політиків Заходу це помітно не вплинуло.

Командуючий УПА загинув 5 березня 1950 біля с. Білогорща, при й досі не з’ясованих обставинах. Один із найвидатніших героїв нашої української історії. Його місце займає його заступник, Василь Коваль, але – надто нерівними є сили, та визвольна боротьба поступово вщухає, хоч протягнеться ще багацько років.

За звірячим совєцьким звичаєм, десь 1945 російські енкаведисти репресували усіх вистежених ними родичів генерала Романа Шухевича: мати, сестру, дружину з сином Юрієм (12 років) та дочкою Марією (5 років) та матір’ю. Від тих пір їм призначено було по кінець життя тинятися по таборах та засланнях.

Мати дружини померла ще у Львові, в тюрмі, рік по арешті. Мати генерала – вже відбувши «срок» (за віщо?), на засланні в Казахстані.

Дружина командуючого, Наталія Шухевич (Березинська, 1910 року народження), коли злочинний режим уже впав – 1993, пригадувала російського слідчого у Львові Тєрєнтьєва, який збивав її по спині до непритомності гумовим кийком, поки спина не чорніла від синців. Він добре знав, що вона ніколи не займалася політикою, та не мала в чому й зізнаватись. Бо, не сповіщав же її чоловік, ясна річ, про те, де він на даний час перебуває. На це розуму слідчого ще вистачало. Бив, як виходячи з державних міркувань, так і просто – «по-русскі» – «чтоби жізнь мєдом нє казалась»; ну, а ще для власного задоволення, безумовно. Адже, ви пам’ятаєте оті їх соціальні сходини, де кожний мазохистськи насолоджується знущанням вищих, а сам за це садистично знущаєься над нижчими.

Врятувало пані Наталію та її дітей – тільки падіння, бодай тимчасове, – Імперії Зла.

Наостанок можна ще раз повернутись до головного. Першою ціллю збройної боротьби ОУН–УПА, як це не одного разу проголошувалося, було створення Української Самостійної Держави, але вже з кінцем Другої світової, коли на «демократичному» Заході Сталіна мало не носили на руках, – ця ціль відсувалася до невизначеного майбутнього. Так, чи варто було? – чи не віддали були люди своїх життів на марно? Безумовно – ні. Бо, коли до історії підходять з отим, одеським, – «а што я с етого буду імєть?» – то саме тоді нічого і «нє імєют».

Про діяльність ОУН–УПА, як великий урок принциповості всьому людству – боротьбу проти тоталітаризму як такого, – ми вже писали; але – було й чимало іншого, та теж, – далеко не збитків. Приклад УПА та її пропагандові рейди на терени сусідніх країн, – не могли не загальмувати їх збільшовичення.

Мала першорядне значення ця боротьба й для самого народу, самої країни, створюючи героїчний історичний прецедент: та – не тільки. Бо, були й безпосередні практичні наслідки.

Насамперед, оті укладені в землю десятки тисяч відбірних енкаведистів. Вони не тільки не могли вже нікого й ніколи катувати або розстрілювати; вони й не полишили по собі й відповідних нащадків: еліміновано було з популяції людства величезну кількість як же злоякісних генів. Не кажучи вже про заощаджені високі пенсії, з наших власних грошей. Значення одного цього – важко переоцінити.

Самовіддана боротьба ОУН–УПА надихала й східну Україну, та це недвозначно показує перебіг голодомору 1947, – він був, значною мірою, зірваний самим народом. Те, що відбувалося перед тим та на той час у західній Україні, заощадило нам – як мінімум, ще десяток мільйонів українських життів.

Ну, і останнє. Про це добре сказав сам генерал-хорунжий Роман Шухевич: «Ми боремося не за те, щоби помститися, а за те, щоби подібний лад у світі не міг існувати». Бо, навряд чи можна мати сумніви в тому, що ОУН–УПА істотно скоротили вік, відведений історією для імперії Зла.

5. Степан Бандера

Степан Бандера (1909–1959), голова і душа Третіх Визвольних Змагань, народився 1 січня 1909 в селі Старий Угринів, Калушського повіту, ще під Австро-Угорською монархією.

Батько, угринівський священик Андрій Бандера (греко-католицького віросповідання) походив зі Стрию, з простої родини, але був освіченою та національно свідомою людиною. Такою ж була й мати, Мирослава Бандера, що походила зі священицької ж родини. В домі була велика бібліотека, проводилася просвітницька праця та часто бували інтелігентні люди. Але, ні Степану Бандері, ні його старшій сестрі, ні обом молодшим братам, – спокою не було. З 1914 вирувала війна. Як пригадує сам Бандера – фронт чотири рази прокочувався через Угринів, а у 1917 навкруги йшов двохтижневий бій; дім батьків був частково знищений. Можна тільки уявляти собі, яке враження все це справляло на малого ще хлопця. Однак, він ще тоді помічає та визначає радикальну різницю у вигляді, та – особливо – поведінці, австрійських та російських вояків.

Батько С. Бандери був активним діячем ЗУНР, депутатом її парламенту, хоч і провів чимало часу на схід від Збручу. Там, однак, його прізвища серед діячів епохи ми не зустрічаємо; принаймні – у совєцьких джерелах. Повертається він додому, вже під польську окупацію, лише 1920.

Степан Бандера вчиться в обсязі початкової школи вдома, та поступає до гімназії в Стриї тільки 1919, де успішно складає матуру 1927. Він брав у цей час активну участь в українських молодіжних організаціях, які були тоді осередками національного виховання, був членом «Пласту». Попри набутий ще в дитинстві ревматизм суглобів, – участить і в спортивних гуртках.

Студентське життя С. Бандери розпочинається 1928, на агрономічному факультеті Вищої Політехнічної Школи у Львові. Він учиться та бере участь у громадському та політичному житті, стає з 1929, з перших днів, членом новоствореної ОУН, але – ще роком раніше, стає членом УВО; спочатку працює у розвідувальному, потім – у пропагандовому відділі. З курсу навчання йому пощастило закінчити лише 8 семестрів; дипломування не відбулося з причини політичного арешту, не першого в житті, але цим разом – капітального.

Важливого значення для наступного політичного спрямування Бандери мала Конференція ОУН у Празі 1932, друга по засновницькій Віденській 1929, де він був делегатом.

Року 1934 наступає ув’язнення, внаслідок обвинувачення у підготовці атентату на міністра внутрішніх справ Польщі, Броніслава Пєрацкого, чи не найбільш жорстокого з польських українофобів при владі. Процес проводився у Варшаві та Степан Бандера був засуджений на смертну кару. На щастя, вже в ході процесу польський сейм прийняв новий амнестійний закон, за яким цей вирок міг бути замінений на дожиттєве ув’язнення, чим і не забарився скористатися захист. Йому змінюють тюрми, не даючи ніде засидітись, гірші з тюрем Польщі, – він сидить у «Свєнтим кшижу» побіля Кільців, потім у Вронках під Познанню. Потім потрапляє до каторжної в’язниці в Бересті над Бугом (Західним).

Коли закінчується німецько-польська війна 1939, його звільняють із в’язниці українські націоналісти. З іншими звільненими патріотами він таємно дістається Львова. Зауважимо принагідно, що в’язні львівських тюрем, які були політичними, з відходом німців були совєцькою владою просто понищені. Польська влада, як бачимо, себе цим не плямувала. В аналітичній історії, підкреслимо це, будь-які порівняння, рівнобіжні, – є неймовірно конструктивні.

До Львова вони потрапляють кілька днів по утвердженні російської окупаційної влади. Отже, про якесь там розконспірування, – і мови бути не може, це вам не поляки… Ознайомившись ближче із обставинами совєцької окупації, С. Бандера вирішує покинути Галичину. Він перебирається до німецької зони окупації, до Генерал-губернаторства, до Кракова.

Як він сам характеризує це місто в своїх біографічних спогадах:

Там він займається активною патріотичною діяльністю, але на черзі більш актуальна проблема: як пише він сам:

З цієї причини, необхідності або погодження штандпунктів, або остаточного розходження, – С. Бандера з іншими відправляється 1940 до Риму, де перебуває полковник Андрій Мельник. Там він бачиться, по чималій перерві, з братом, Олександром Бандерою, який набув там докторат з політичної економії та працює в місцевому українському представництві.

Переговори виявляються до нічого, та непримиренне розходження двох напрямів національного руху стає фактом історії. Виникає нова, революційна ОУН на чолі зі Степаном Бандерою. Вона організує проголошення 30 червня 1941 – відновлення Української Держави у Львові, та цей акт, у свою чергу, чітко відокремлює національний рух від німців; які віднині виступають як окупанти. Німці по цьому негайно заарештовують С. Бандеру, німецьким в’язнем він пробуде аж до 1944.

Німці відпускають його лише тоді, коли німецької справи вже ніхто врятувати не може, в останніх пошуках союзника проти Москви, запізно, але Бандера категорично відмовляється співробітничати з ними. На крайовій нараді проводу ОУН, у лютому 1945 обирається новий провід ОУН у складі С. Бандери, Я. Стецька та Р. Шухевича, а з конференцією закордонної ОУН 1947 С. Бандера обирається головою ОУН, та полишається ним до кінця.

Критичним роком, щоправда, став рік 1948, рік випробування для всього національного руху, коли наступив черговий розкол. З’являється опозиція у ЗЧ (Закордонних Частинах) ОУН. Як пише дещо прямо та не без іронії історик національного руху:

Тобто, після війни, по масових репресіях та голодоморі 1947, – ми знову маємо справу з рецидивом отієї марної винниченківщини, рецидивом імперсько-соціалістичного або краще соціал-шовіністичного блудослів’я. Яке – по суті, й зірвало свого часу Другі Визвольні Змагання. Можна тепер тільки дивуватися тому, яким живучим виявилося це соціалістичне забрехальство, яким український визвольний рух був інфікований ще на початку сторіччя, задовго перед 1917. Твердять, що все це привіз із більшовицької зони окупації Австрії ще 1946 професор Лев Ребет, але… Добре ж йому тоді відплатили за це більшовики, підступно убивши 1957 на сходах офісу в Мюнхені!

Все це, як легко зрозуміти, було з початку та до кінця запереченням національної платформи Д. Донцова, якої досі твердо тримався український визвольний рух, твердо тримався й Степан Бандера. Бо, сліпому видно, що з московським «соціалізмом» – вона є абсолютно не сумісною. Особливо яскраво це видно сьогодні, коли цей «соціалізм» остаточно виявився звичайним монополістичним державним капіталізмом, із найвищою у світі нормою експлуатації трудящих.

Слід зауважити, що при всьому тому й практична політика, яку проводила опозиція, була, м’яко кажучи, не надто чесною. Українців на екзилі вона переконувала, що все це є позицією визвольного руху на рідних українських землях. А тому й потрібно стати на ці позиції всім, аби не опинитись у розколі з батьківщиною. А тому ж визвольному рухові в Україні все це підносилося, в свою чергу, як нібито останнє слово науки західного світу. Позиція, що й казати, – не надто моральна.

Степан Бандера, повністю відкинувши платформу опозиції, уміло зманеврував, зберігши головне – єдність українського національно-визвольного руху. Почав з того, що спростував підозри у якихось особистих амбіціях тобто, саме в тому, що досі незмінно йшло на некористь для справи; він 1950 уступив сам із посту Голови Проводу, залишившись його членом. Працюючи спочатку під Ст. Ленкавським, а з квітня 1951 – під Я. Стецьком. А з 1952 відмовився бути Головою Проводу взагалі, навіть – почесно. Це подіяло, та Конференція ОУН у травні 1953 знову обирає С. Бандеру на голову Проводу. У лютому 1954, після остаточного розриву з опозицією (яка, втім, в подальшому великої популярності так і не набула), скликається 1955 нова Конференція ЗЧ ОУН, що підтвердила призначення попередньої; з того часу та по день свого убивства С. Бандера очолював український національно-визвольний рух.

Розвідувальний відділ ЗЧ ОУН – працює, та знає, в загальних рисах про наміри Москви, яка вже зуміла убити С. Петлюру і Є. Коновальця. Тому С. Бандера живе в Мюнхені конспіративно, під іменем журналіста Стефана Попеля; всі розуміють, що від КҐБ – це не прикриття, але… Під цим іменем він є досить відомий, дає навіть інтерв’ю пресі. Широкого розголосу набуває його зустріч із п’ятьма представниками світової преси 31.03.1950 (вона була висвітлена провідними газетами 72 країн світу). Він роз’яснює цілі та методи українського національно-визвольного руху. Бо одвічно брехлива Москва прагне представити українців, як недобитків Гітлера (!). Він дає півгодинне інтерв’ю відомому журналісту Августу Гоппе, яке було передане 9.02.1954 системою станцій Нордвестдойче Рундфунк (Північно-західне Німецьке Радіомовлення) о 19.45 місцевого середньоєвропейського часу. Він знову користується нагодою спростувати примітивні наклепи московського негідництва на український визвольний рух, але – не тільки. Заходить мова й про більш загальні, глобальні справи.

Той час, початок другої половини XX ст., то час ядерного протистояння сходу та заходу. Під знаком якого людству належить існувати, – кожну мить очікуючи ядерної катастрофи, принаймні, ще три десятки років. Втім, не будемо себе передчасно заспокоювати: загальне ставлення до атомової зброї тоді, так би мовити, ще немовляче, – навіть учені, що її створили, не розуміють усіх можливих наслідків чогось, як атомова війна.

На заході за її допомогою розраховують позбавитись нарешті двічі прогавленої його дуркуватими політиками бестії більшовизму: прогавленої спочатку у двадцятих, а вдруге прогавленої у сорокових.

Там, на сході, бомба – спочатку атомова, потім – воднева, розцінюється як останній гарант світового панування Росії, до якого вона прагнула все своє історичне життя: «прізваніє її – бить грозою свєта».

Поки до війни ще не доходило, засмічували світ атомовими випробуваннями в атмосфері, змагаючись, хто підірве більше мегатонн. Особливо біснувалися з цим, ясна річ, боягузливі (так само, як нахабні) совєти, постійною звичкою яких було залякувати всіх непокірних. Одна мегатонна, підірвана просто у повітрі, – забезпечувала лейкемією (раком крові) принаймні 50 000 випадкових людей по цілому світі; не кажучи вже про інші захворювання, спричинені радіоактивністю. На це в Москві гроші не заощаджували (наші з вами).

До найбільш масштабних злочинних заходів подібного роду, можна віднести, хіба, водневий вибух на полігоні в Тоцку, під Оренбургом влітку 1954. Там було побудоване ціле місто, нагнано цілі отари піддослідної худоби; та – не лише, бо піддослідна худоба була й потім. Про час вибуху попередили (яка ж безмежна «забота о чєловєкє!») місцевих комуністів, аби вони мали змогу поховатися на цей час у льохах. Що там було з безпартійними, історія – як завжди, – промовчує. Взагалі, вважається, що совєцькі ядерні випробування в атмосфері, – вартували в тисячі жертв з боку поблизьких місцевих людей. Але, це ті, що загинули на місці; про долю смертельно опромінених – даних не маємо: «государствєнная тайна».

Так от, на відміну від інших, вибух у Тоцку був характерний тим, що через іще не остигле місце термоядерного вибуху були прогнані – в чому були, – кілька десятків тисяч совєцьких солдатів. Піддослідні кролі? – далебі, їх потім ніхто навіть медично не оглядав. Прогнали за так, ні для чого.

Аби тільки показати кремлівським хрякам, що совєцькому солдатові – й атомове море по коліна.

Як усе це відбувалося, краще описати словами людини, що там побувала, свідка, який був у совєцькому атомовому пеклі. Та, був не в укриттях, як оте одвічно боягузливе, настрахане безкарністю власних злочинів московське ніщо, а – саме там, де все й відбувалося. Звернімося по це до спогадів полковника запасу Юрія Лисенка (журн. «Україна», № 5, 1993).

Він, на початку, не забуває повідомити нас про те, що на атомове опромінення були перекинуті частини, ясна річ – з України. Бо, у XX ст. російський геноцид був спрямований, насамперед, – проти українського народу.

Сам атомовий геноцид відбувався в наступний, як же відвертий спосіб:

Солдатських життів не шкодували – маневрували «до побєдного конца» і далі:

За підрахунками, з усіх атомних солдатів, тих, що ходили в атаку під Тоцком, живих лишилося відсотків п’ятнадцять–двадцять. А на маневри звідусіль прибуло понад сорок тисяч чоловік.

Так проходили атомові випробування під Тоцком 14.09.1954. Сорок років потім на полігон було запрошено американців для якихось там сумісних навчань. Цікаво, чи попередили їх про те, що місцевість заражена радіонуклідами? Росіяни – добре, «жівая сіла», – для влади – людське бидло, – все винесут, а от як же американці? – цих слід би й попередити, бо ще образитись можуть… Та, грошей на прожиття не дадуть.

Відповідальність за цей «досвід» (мається на увазі – пряму та безпосередню) несуть: Л. Берія, Ґ. Жуков та І. Курчатов. Хоча першого на той час уже придушили «сообщнікі»; аби остаточно поховати кінці у воду зі смертю І. Сталіна.

Обидва ж останні, що й готували, мабуть, все це неподобство, чи то випробування, чи то маневри, – спостерігають за всім із надійного укриття, в повній безпеці. Що ж тут сказати? – з маршала Г. К. Жукова годі й питати: що там воно тямить, що знає про атоми? Але, І. В. Курчатов, то інша справа, до нього й вимоги інші. Адже, він є цілий академік (щоправда – совєцький, це теж, багацько чого знімає) та не може не розуміти, що роблять з людьми у нього на очах, – то як же він? – а, ви ж бачите: ніяк; значить – такий самий злочинець.

Опромінені в Тоцку солдати – вмиратимуть. І незабаром, і десятки років по тому. Але, це вже нікого не хвилюватиме, головне зроблене – кремлівська верхівка «довела» самій собі, що совєцька людина – все витримає. Можна розпочинати нову світову війну. Яка має стати третьою з тих, що їх розпочала Москва.

Починається епоха совєцького атомового шантажу світу.

Стривожений ним цивілізований світ, стривожений і С. Бандера. Користуючись нагодою він висловлює свої думки, головне – з двох актуальних проблем, які його хвилюють.

Тодішні кремлівські можновладці, так само, як і всі наступні, – зі шкіри вилазили, аби переконати світ у небезпеці українського національного руху; у його «фашистській» спрямованості. Тоді, як і сьогодні, вони таврували всіх незгодних віддати їм своє, останнє, – як бандитів («бандформірованія»), «фашістов» тощо, отже… На долю Бандери випадає, насамперед, спростування тієї навали брехні, яка суне на людство з московської пропагандової машини. Він стисло та переконливо доводить, що український націоналізм не мав і не має нічого спільного ні з німецьким націонал-соціалізмом, ні з італійським фашизмом, ні навіть із шовінізмом.

Це, тільки й єдино, – національна ідея в дії, абсолютно подібна в цьому до тих, з якими завойовували свою незалежність у минулому й деякі більш щастиві народи Європи.

Але, є й інше, що всіх турбує – крокування світу до атомової війни. З цього приводу він також не пропускає нагоди висловити свої застереження. Якщо в галузі національного питання він є фахівець, то в атомовій проблемі далеко не експерт, але… Варто навести, з якою простотою та переконливістю він попереджує обидві сторони конфлікту:

Зауважимо, що ці слова, під якими підпишеться сьогодні будь-який фахівець, були тоді – півстоліття тому, – чимось нечуваним у світі.

Бо тоді зграя політичних банкротів у Кремлі сподівалася сісти на шию всьому людству, хоч і спаливши його більшість в атомовій війні. Як потім у них казали: «Пусть останєтся хоть дєсять чєловєк, но чтоби ето билі совєтскіє». Кількість наводить на думку, що малися на увазі, схоже, оті вражені маразмом старці зі совєцького Політбюро. А їх демократичні супротивники прагнули зупинити, навіть ціною атомового знищення, – ганебно прогавлену ними ж у боягузливих компромісах – бестію кремлівського більшовизму. А власне – традиційного російського імперіалізму.

А тим часом численні «стороннікі міра» протестували, за добрі совєцькі нафтодолари, звісна річ, – саме й тільки проти американської атомової бомби; та аж ніяк – проти російської. В жодному разі.

Висловлена вперше Степаном Бандерою очевидна тепер істина про неприпустимість будь-якої ядерної війни, – не швидко, але пробила собі дорогу на заході. Там, через сім років по С. Бандері, прийшов до неї відомий фізик Ральф Лепп (США), що оприлюднив 1964 в Нью Йорку свою книгу «Стратегія взаємознищення». По ньому ідея неможливості широкомасштабної ядерної війни стала там загальною.

Своєрідним розумам сходу, отого – «на схід від Перемишлю», для яких не існує ні звичайної логіки, ні здорового глузду, вона – ця ідея, можливо, є невідомою й досі. Не зважаючи на те, що їх два десятки років по Бандері перестерігав щодо цього ж їх власний академік А. Сахаров, визнаний та відомий фахівець у подібних справах.

Бо, на брежнієських з’їздах керівників комуністичних партій світу виступав такий собі Армандо Гарт, наймолодший тоді з керівників комуністичної партії Куби. Він із холодною кров’ю розважав можливість атомової війни у семидесяті роки, та запевняв: нічого страшного не трапиться, як у ній загинуть повністю такі невеликі народи, як то кубинці або якісь чехи. Зате в усьому світі остаточно переможе совєцький соціалізм. Тобто – уточнимо, – монопольний держкапіталізм із найвищою у світі нормою експлуатації; керований з Москви.

Аби не бути запідозреними у пристрасті, наведемо офіційне совєцьке формулювання цього постулату, оприлюднене десь у середині семидесятих. З передмови до книжки американця Поля Кроссера «Діалектика військової технології та її наслідки», Москва, 1975, с. 16:

Тут особливо зворушливо бринить останнє: «трудящих усіх країн». А значить і тих, що мають бути повністю знищені в перебігу такої війни; як оті чехи або кубинці, яких не жалко заради перемоги соціалізму в усьому світі. Що думають ті самі люди, або подібні їм, про все це сьогодні – важко сказати, але слід пам’ятати, що в їх руках і досі знаходиться більша половина атомового арсеналу світу. Та ще й про те, що їм однаково чужі, як елементарна логіка, так і здоровий глузд. Про це не можна забувати ні на мить.

Сьогодні, по Чорнобилі, згубність атомової війни стала для тих, хто зберіг рештки розуму – очевидною, але півстоліття тому…

Отже, не забудемо, що першим, хто так коротко, але вичерпно ясно попередив світ про цю планетарну небезпеку – був саме Степан Бандера. Віддамо належне генієві цієї великої людини.

Але, час плине та в Кремлі не сплять. У Мюнхені, на сходах офісу 12 жовтня 1957 гине український журналіст Лев Ребет, той самий, що підтримував та роздував так сприятливу для Москви опозицію в ЗЧ ОУН. Вбивство практично досконале, бо розтин визначає загибель від серцевого нападу, та ніщо не свідчить про постріл убивці в обличчя жертви синільною кислотою. За допомогою спеціальноі пістолі, сконструйованої у Москві, «в хозяйствє Жєлєзнова».

Убивство не могло бути, ясна річ, зовсім уже несподіваним, історія кагебістських полювань на Степана Бандеру, – це окремий том; чого тут тільки не було! За повоєнні роки трьох совєцьких агентів арештувала американська Сі-Ай-Ей, двох вистежила німецька поліція; зірвано було план викрадення дітей С. Бандери. Але, не забудемо, що політичних емігрантів ніхто спеціально не охороняє, та сили були не співрозмірні.

До цього не вадить, можливо, нагадати, що лише за роки 1951–1959 у Федеративній республіці Німеччині було заарештовано або викрито, одне слово – знешкоджено, загалом 18 299 більшовицьких шпигунів, але то ж були далеко не всі…

У Кремлі – свято, торжествують: нарешті винайдений засіб досконалого мордування, досконалого скритовбивства. Відкрита, можна сказати, дорога до світлого майбутнього: кого ні замордуй – все зійде, – на розробників і виконавців щедро сиплеться дощ «правітєльствєнних наград».

Перша удача підбадьорює, надихає московських убивць, – Хрущова з Шєлєпіним, та вони через два роки насилають того ж таки щастивого скритовбивцю КҐБ Богдана Сташінского для наступного, головного скритовбивства. Воно теж, ніби блискуче вдається, та 15.10.1959 падає на сходинах свого дому у Мюнхені, Крайтмайрштрассе 7, – замордований Степан Бандера: черговий серцевий напад, споводований доброю давкою синільної кислоти в обличчя зі секретної пістолі.

Але, знайшлися у світі й проникливі люди, що відразу побачили руку Москви. Аргентинський журналіст Енріке Мартінес Кодо, у статті «Особистість героя» в газеті «Ель Пуебло» («Нарід») № 19 505, від 31.10.1959 (Буенас Айрес), – чітко схарактеризував це, як «помсту Хрущова, помсту Москви». Наприкінці статті він пише, варто це навести, що:

Однак, офіційні підозри в убивсті з’являються лише тоді, коли було, хоч і з порядним запізненням оприлюднено 9.12.1959 дані медичного розтину, який показав наявність в організмі убитого певної кількості ціанідів. Отже, яка шкода, так і не винайшли в московському «хозяйствє Жєлєзнова» (а, як насправді – то Хрущова-Шєлєпіна) – засобу досконалого морду; марно пішли оті «правітєльствєнниє награди» розробникам… Але, це у них не новина, радше – правило.

Втім, часткові невдачі не розхолоджували Москву у пошуках методів досконалого скритовбивства. Менше двох десятків років по С. Бандері було винайдене мало не досконале рішення: Замість пістолі з отрутою, – легка парасолька з голкою на кінці, обмазаною кураре, або ще чимось. Так був убитий в лондонському метро болгарський емігрант, письменник-антикомуніст Марков.

Потім, коли Р. Рейган, аби остаточно добити московську імперію Зла – оприлюднив програму «зоряних воєн», – до неї відразу пристали з десяток європейських учених та інженерів. Але, яка шкода! – більше половини з них незабаром померло, впродовж кількох місяців. Причиною смерті став – дивно – той самий нещасний випадок: ураження електричним струмом у власній ванні.

Там, у них, не надто про це й розводилися, сенсації не робили. Бо, в сучасному світі з його інтернетами та комп’ютерами, дещо підзабули, на жаль, речі, яких колись знала мало не кожна дитина. Зокрема те, що один випадок – то випадок, два випадки – то співпадіння, а вже три випадки – то є система. А системою – завжди має хтось керувати…

Але, бодай підтвердження факту атентату ще нічого прояснити не могло; допомогла цьому тільки вона ж – сама совєцька система.

Агент Хрущова й Шєлєпіна, убивця Л. Ребета і С. Бандери, Богдан Сташінскій, – не був хороброю людиною, таких у цьому відомстві не буває. Як звичайно у КҐБ – звичайне людське ніщо, безпринципне, в міру підле, в міру боягузливе: героїв там не відшукати. Але він, навіть отримавши за свій злочин «ордєн Красного Знамєні» (пишайтеся кумпаном, інші «ордєноносци»!), не міг не замислюватися над своєю подальшою долею.

Він мав створити досконале скритовбивство, але… Воно вдалося першого, так би мовити, пробного разу, та не вийшло, щоправда – не з його вини, того другого – найбільш відповідального разу.

Нових доручень йому не давали, утримували за так, та його почали поволі гризти сумніви. Він надто добре знав середовище, в якому провів не один рік, при чому – наскрізь, з верхівки та аж до самого низу. Добре знав, що людині нового суспільства відібрати людське життя – не важче, ніж висякатись; особливо, як цього – поготів, вимагають «державні інтереси». На міру того, як розголос у зв’язку з убивством С. Бандери все більше поширювався, він усе більше страхався за своє життя. Бо, як відомо, ніщо не додає досконалому вбивстві такої досконалості, як наступне убивство самого убивці. Адже, хоч Сташінскій цього ще не бачив, – пригадайте подальше убивство американського президента Джона Ф. Кеннеді, – як майстерно там було проведено цілу ескалацію убивств: убивці, убивці убивці, убивство убивці убивці…

Все це, разом, і призвело до втечі Б. Сташінского на захід 12.08.1961, та вже 1.09.1961 він сам звернувся до німецької поліції, він утік на захід разом із дружиною. Німецькій поліції він зізнався в тому, що це він 12.10.1957 убив у Мюнхені доктора Лева Ребета, а 15.10.1959 – провідника ОУН Степана Бандеру, діючи при цьому з відома та за дорученням генсека Н. Хрущова та його голови КҐБ А. Шєлєпіна. Як бачимо, він не покладався на можливість таємно жити на Заході уникаючи довгих рук КҐБ. Цілком слушно визнав за краще відразу оприлюднити ту секретну інформацію, за володіння якою його й могли убити; поведінка, зауважимо, абсолютно логічна.

Зазначимо символічне співпадіння: на другий день по втечі Сташінского у Берліні, за наказом того ж біснуватого Н. С. Хрущова, – стали зводити славетний Берлінський мур, який проіснував до 1989.

Зі «Служебной характеристики на т. Сташинского Б. Н.», виданої 28.12.1960, дізнаємося, що він «работал в НИИ п/я 046 с марта 1951 по декабрь 1960 года». Закінчується вона оптимістичним повідомленням: «За успешную работу в разработке важной проблемы Указом Президиума Верховного Совета от 6 ноября 1959 года награжден орденом Красного Знамени».

На склад і стиль не звертайте уваги – це ж усього тільки «Вєлікій і могучій». Цінним є тут переконливе свідчення того, що під словами «почтовый ящик №…», так розповсюдженими у колишньому Союзі, крилися часом розбійницькі кубла, а їх «важнимі проблємамі» були злочинні убивства. Кращої характеристики системи – не придумати…

Сташінского судив Федеральний суд в Карлсруе 9–13, 15 і 19 жовтня 1962, який до дрібниць викрив усю підпільну й підривну діяльність «імперії Зла» за останні роки на теренах вільного світу; та висвітив до кінця подробиці обох атентатів у Мюнхені. Для світової преси це було рівноцінно судові над Н. С. Хрущовим та його «реформованою», ніби, отим блазенським «разоблачєнієм культа лічності», безнадійно злочинною совєцькою системою.

Сташінскій отримав за два свої підступних політичних скритовбивства – вісім років каторжної тюрми, не так і багато, можливо, але не будемо забувати й того, скільки цінних матеріалів дав цей суд у руки Заходу для протистояння совєтам: так, мабуть, лічив і Федеральний суд в Карлсруе. Нагадаємо, хоча би, про те, наскільки почастішали, саме після нього, – втечі співробітників КҐБ на захід. Часом – і провідних. Почався доволі помітний вже тоді – розвал підривної системи Москви на Заході.

Зізнання Б. Сташінского, ясна річ, були оприлюднені ще задовго перед процесом, ще наприкінці 1961. Та, чимало стали в нагоді засобам масової інформації у світі.

Чи не найбільш фаховий політичний аналіз подіям дав тоді еспанський журналіст Хосе Гомес Тельо – редактор фалангістської газети «Арріба» («Піднімайся») у статті від 2.12.1961. Це й не дивно, бо в Еспанії ще довго пам’ятатимуть совєцьких за Сталіна, які не лише геть поруйнували країну, але покинувши 1939 напризволяще – наостанок обікрали її, присвоївши собі золотий запас Еспанії – 600 тонн золота (зараз – десь 6 млрд. доларів США). Цю операцію проводив тоді особисто совєцький посол (від ГПУ) В. Орлов (у дівоцтві – Едельштейн, як не помиляюсь). Вимагали повернути, як же: сам еспанський король приїздив. Але… що до них попало – те пропало: ніколи не віддадуть. Хіба, що разом зі своім падлючим життям.

Тельо, насамперед, дорікає «боягузливому заходові», саме боягузливість якого постійно потурала нахабству совєтів; він пише:

Діалоги тривають, вони триватимуть і далі, бо система, справжнє ім’я якій – імперіалізм, – пристосовується до умов часу, змінює свою зовнішність.

Цій же людині належить один із кращих некрологів Степана Бандери. Роком раніше, в газеті «Арріба» від 22.10.1959, він закінчив свою статтю «Степан Бандера – герой», – словами:

Вірно і добре написане, не забутий і отой «боягузливий західний світ», який і досі тішить себе ілюзіями можливості якогось там «мирного співіснування» з катівськими й терористичними режимами.

Чудово написав на смерть С. Бандери і його незмінний соратник, великий український націоналіст, Дмитро Донцов, у статті «Степан Бандера – ім’я-символ», написаній по смерті Бандери в Канаді. Наведемо дещо:

Бачимо тут разючу подібність, рівнобіжність мислення двох різних та незалежних людей, які обидва користуються виключно логікою та розумом. Бо ті «москвофільські міжнародні мафії» – то й є отой «боягузливий західний світ», що тішиться обманом «мирного співіснування» («Ми вас похоронім!»); терміни різні, але сутність та сама. Тому що істина – всюди, – є й буває тільки одна.

Не упускає можливості і нагоди Д. Донцов, – іще раз підкреслити єдиність національного шляху України – «Геть від Москви!»

Ці слова написані сорок років тому, але – як же вони актуальні сьогодні, коли ми, нарешті, маємо незалежну Україну, та от тільки знову, – трохи, трохи не з тим режимом, як нам усім би хотілося…

Коли під «злагодою», яка забезпечила нам оте мирне («без кровопролиття») існування, – маються на увазі нові роки продовження руссифікації та посилення колоніального гноблення.

Наостанку, не забудемо пом’янути «добрим словом» ще раз пана Пала Р. Магочі, який у своїй «історії України» (на аж 784 с.), – зграбно промовчує убивство Степана Бандери 1959, суд над кагебістом Богданом Сташінскім 1962, та всесвітні обурення з цього приводу: «Хрущов – убивця!». Імені Сташінского, як імені Шварцбарта в його «індексі» (на 60 с.!), – взагалі немає; хоч і є якість там греки Іаннопуло з Одеси, що теж мали невідомо яке відношення до України.

Взагалі, щодо навіть поцінування ролі України у світі – то відомому професорові далеко до мало відомого тепер Ланселота Лавтона, який ще 1939 ствердив, сповістив нас про те, що Україна – то є найбільша проблема сучасної Європи.

6. «Хрущов – убивця!»

Так скандували були підчас демонстрацій люди доброї волі, б’ючи вікна совєцьких амбасад по цілому світі. Але, не помічено, аби хтось за подібних обставин скандував би – «Сталін – убивця!». А «наш Нікіта Сєргєєвіч», тільки подумати, – прославився на заході саме тим, що «разоблачіл (культ лічності) Сталіна». А це вам уже не дурепство з кукурудзою, яку треба продвинути за Полярне Коло, або хрестовий похід проти віслюків…

Нагадаємо про це ще раз. Службовий шлях самого Н. С. (як і Брєжнєва з Косигіним) потерпає відчутний перелом саме 1937, та перед ним він товчеться десь на самих задах кремлівської ієрархії. А вже 1939 поповнює своєю персоною дещо спорожніле Політбюро ЦК ВКП(б). Того ж 1939 він призначається сталінським гауляйтером України (1939–1949). Його основним життєвим призначенням є тепер боротьба на основному фронті Москви, – викоріненні всього українського: нації, культури, народу. Одне слово, очистка чергової «русской зємлі» від її законних власників. Не забуде він про це й ставши «вождєм», поки не злетить 1964.

Таким чином, саме він, Н. С. Хрущов, несе пряму відповідальність за все те, що відбувалося в Україні з 1939 та по 1964. А відбувалося за цей час чимало, та відповідальність за це несе, в першу чергу, – він. Це й перелічимо: політичні (вони ж – етнічні) чистки в Галичині, Буковині та на Закарпатті; як перед війною, так само після. На його ж совєсті усі повоєнні репресії, вивезення до Бетпак Дала (Голодного Степу) всього татарського народу, а з ним ще десь мільйона людей з України («бил в окупаціі»). На конті цього ж кремлівського хряка й голодомор 1947 в Україні, ще з півтора мільйони людей.

Отже, ота доповідь Хрущова на XX з’їзді – мала чітке підгрунтя: необхідність виробу якогось модус вівенді – засобу існування поміж самими кремлівськими хряками, не більше. Давайте ж, мовляв, «жіть дружно»: гризня за владу, та – як же без неї, але… принаймні ж – не нищити одне одного! Що ж, по ньому такий спосіб життя прижився: і він не понищив опозиціонерів – Молотова, Кагановіча «і прімкнувшєго к нім» Шєпілова, і його не знищили, відправивши на пенсію.

Але, за межами вузького класу номенклатури – не змінилося рівно нічого. До того, все це були справи внутрішні, та не ними він набув на заході славу убивці, міжнародного злочинця, не меншого від самого Сталіна.

Отже, повернемося до основного ворога Н. С. Хрущова – України.

Є досить відомими масакри політичних в’язнів НКВД по численних містах України (Львів, Київ, Житомир, Тернопіль тощо, 1941). Розстріли інтелігенції у Львові. Вони, ясна річ, не могли бути здійснені без санкції Хрущова, та на це є незаперечні підтвердження. Зокрема німецький дослідник Курт Цізель («Червоний Румфорд. Документація до холодної війни», Тюбінген, 1961, с. 97) посилається на:

Інтелігенцію встигли були знищити у Львові та мало успіли в Києві. Не від совісті, а радше від того, що передчасно накивали п’ятами. Але, маючи на увазі отого «збіглого урядовця НКВД», Москва затіяла так звану «аферу Оберлендера» у своїй завжди марній надії «упрєдіть врага».

Напередодні планованого Н. С. Хрущовим убивства С. Бандери (та по вдалому та нерозкритому убивстві Л. Ребета), газетка східнонімецьких московських попихачів – «Нойес Дойчлянд» (де вона тепер, ця «Нова Німеччина»!) надрукувала статтю – «Масовий убивця Оберлендер при дєлє». В ній саме йому, Теодорові Оберлендеру, й приписувано масові більшовицьки убивства у Львові влітку 1941, як політв’язнів так інтелігенції.

Підкреслимо принагідно, що за наказами Хрущова розстрілювано тоді саме й тільки політв’язнів; кримінальників, як це згідно підтверджують усі свідки, – було випущено на волю. Вже з цього, аж як простого факту, будь-яка неупереджена людина, що має хоч крихту власного розуму, може незаперечно заключити, що вони – вбивці, грабіжники та гвалтівники, – розглядалися більшовиками як свої. Ворогами для них були, виключно, люди, які відстоювали інтереси власного народу.

А це, в свою чергу, незаперечно свідчить, що Совєцький Союз був не так державою, як інші, а всього тільки найбільшою у світі кримінальною бандою. Але, повернемося до чергової більшовицької афери.

Доктор Теодор Оберлендер був на той час міністром ФРН у справах біженців та інвалідів війни в уряді бундесканцлера Конрада Аденауера (1876–1967), та його дискредитація сприяла би, посередньо, дискредитації самого Аденауера, а значить – дала би великий козир Москві, яка й тоді ще не могла відмитись від пакту Молотова-Ріббентропа.

Відповідальність за убивства у Львові 1941 (як і в іншіх містах України) й була покладена на Т. Оберлендера, який тоді був, ніби «політічєскім руководітєлєм» батальйону «Нахтігаль», уформованого – з кого би ви думали? – правильно: «із українскіх добровольцєв».

Сенс цієї московської афери з Оберлендером виявиться пізніше, після убивства 15 жовтня 1959 Степана Бандери в Мюнхені. Негайно по тому, як підчас розтину були викриті сліди ціанової кислоти, – відпала й версія про смерть від серцевого нападу, яка так добре спрацювала у випадку Лева Ребета 1957. Стало більш-менш очевидно, що йдеться про вбивство. От тоді й придався запасний варіант з аферою: мовляв, Бандера знав про злочини Оберлендера та міг бути свідком проти нього на суді; а той злякався цього й убив Бандеру. Одночасно Москва почала випробувати й запасні варіанти. Зокрема, плести щось про порахунки всередині ОУН. Вся правда виявиться остаточно лише роками пізніше, на Федеральному суді в Карлсруе, 1962.

Історія хрущовських полювань на Степана Бандеру, найвидатнішу постать українського визвольного руху, уходить коренями в часи хрущовського гауляйтерства в Україні.

Почалося все ще 1947, та з провінційного київського КҐБ (тоді – МҐБ), безпосередньо підвладного Хрущеву. Убивство повинен був виконати совєцький агент Ярослав Мороз, виправлений до Німеччини. Пояснити його, це вбивство, передбачалося якимись ОУНівськими порахунками, хоча щось подібне й не було відоме взагалі. Отже, треба було викликати якусь українську міжусобицю; але, злочинний план Хрущова провалився відразу, завдяки пильності українців.

Спробу було поновлено вже 1948, коли через Польщу до Німеччини був перекинутий другий агент КҐБ Володимир Стельмащук, більш досвідчений. Він був перед тим капітаном АК («Армія Крайова»), де виконував провокаторські завдання КҐБ (НКВД). В ОУН його незабаром теж здемаскували та він змушений був хутко зникнути з Німеччини.

Пізніше, коли Хрущов був уже у Москві, 1952, – зі Східної Німеччини до ФРН були заслані двоє агентів МҐБ, Лагуда й Леман, з наказом убити С. Бандеру. Але, німецька розвідка Гелена мала тоді свого агента на оперативній базі МҐБ у Карлсгорсті (Східний Берлін), та миттю заарештувала обох, надовго засадивши до каторжної тюрми у Франкфурті над Майном.

Наступного 1953 Н. Хрущов висилає на убивство Бандери до Мюнхену свого старого та випробуваного агента, німця Стефана Лібгольца з Волині. Одначе його в ОУН хутко розпізнали та стежили за ним, простежуючи мережу його зв’язків. Тільки 1957 йому прямим текстом заявили, що йому нема чого робити в Німеччині та він зумів зникнути. Подався до Східного Берліна, кубла совєцьких шпигунів і диверсантів. Потім, 1961, він вирине знову, у зв’язку зі втечею убивці Ребета і Бандери, Богдана Сташінского на захід.

Крутилося навкруги Бандери й чимало іншого московського сміття, аж до якогось Вінціга, заарештованого німецькою розвідкою; він планував викрадення дітей Бандери.

В Москві тим часом починають розуміти, що часи аматорства минули, в Німеччині є свій захисний апарат проти терору, своя розвідка, та… до справи треба готуватись грунтовно. Настає час Богдана Сташінского, досвідченого агента КҐБ з 1950. Його готує та напутує сам голова КҐБ Алєксандр Шєлєпін, довірена особа Н. С. Хрущова. Той згодом зробить його за це на XXII партз’їзді (1961) – секретарем ЦК. Зброю для Сташінского виготовляє спеціальний науковий інститут убивць КҐБ «почтовий ящік №…», у просторіччі – «хозяйство Жєлєзнова». Це компактна пістоля, що вистрілює в обличчя жертви плювок синільної кислоти, найсильнішої отрути, яка провокує негайну зупинку серця: імітуючи раптову природну смерть від серцевого нападу. Хоч і має характерний запах – гіркого міндалю, який, однак, скоро вивітрюється; але, попавши до організму – отрута зберігається довше, та може бути викритою при своєчасному розтині.

Саме з цієї зброї був убитий Б. Сташінскім 12 жовтня 1957 на сходах свого бюро український журналіст, доктор Лев Ребет, – перше мюнхенське вбивство. Але, воно було радше пробою, перевіркою схеми дій. Бо, – поліція навіть не засвідчила вбивства, та зійшлася на тому, що Л. Ребет помер від несподіваного серцевого нападу.

У Москві перебіг подій викликав загальне захоплення та радість: шлях до досконалого скритовбивства нарешті знайдений! – тепер…

Але, наступне убивство Степана Бандери на сходах його власного дому у Мюнхені 15 жовтня 1959, – показало, що московським убивцям ще далеко до досконалості: розтин тіла показав наявність отрути. Саме тоді й придалася для відведення очей попередня афера з наклепами на Оберлендера. Однак, і цього було замало, бо 13 жовтня 1964 на прес конференції у Східному Берліні, московська більшевичня вустами агента КҐБ Стефана Лібгольца робить сенсаційне «відкриття»: С. Бандеру замордував член проводу ОУН Дмитро Миськів!

Здавалося би – навіщо нова версія, коли вже й стара, з Оберлендером, майже забуласяі Але, справа в тому, що місяць перед тим, 12 серпня 1964, – звіяв на захід убивця Ребета і Бандери, агент Шєлєпіна і Хрущова, Богдан Сташінскій; тільки-но нагороджений за свій геройський вчинок орденом «Красного Знамєні».

Втім, як ця нова версія щось там і засвідчила, так це радше те, що всі й раніше могли добре знати (як хотіли знати). А саме, що навіть у справі свого життя – брудній провокації, московські більшовики були, часом, таким самим сміттям та нікчемством, як і в будь-чому іншому. Бо Дмитро Миськів, шкода, був 12–15 жовтня 1959 у Римі в справах, що засвідчене документами та свідками. Та був викликаний терміново до Мюнхену тільки 15 жовтня 1959, після убивства Бандери.

Одне слово, брехливих совєцький версій, та ще таких, що кожна виключала інші (!), – було тоді не перелічити. Однак, жодна з них не була сприйнята кимось серйозно; з кожної стирчали віслючі вуха московського КҐБ. Ну, як з отим повідомленням про смерть Бандери радіостанцією в Празі, яке, кажуть люди, передувало самому вбивстві на цілу годину.

Для новітньої історії десятиріччя 1953–1963, – було чи не найбільш рясним на історичні події. Оглянемо їх коротко.

Смерть І. Сталіна 5.03.1953 – призвела до радикальної зміни влади в Кремлі. Світ турбується, сподівається, гадає – якою ж вона буде, ота нова влада? Дещо заспокоюється, розумуючи так, просто і очевидно: а, чи щось може бути ще гірше від «отца народов»? Але, ці блогі надії підкріплює 14–25.02.1956 – XX з’їзд партії більшовиків: «культ лічності» разом із його «послєдствіямі» – повністю викрито, все в повному порядку; нічого такого більше не повторюватиметься. Але, що за шкода, – минає всього кілька місяців та практичне намагання мадярського народу позбавитись для себе «послєдствій культа лічності» – 23.10–4.11.1956, – утоплюється Кремлем у їх власній крові, роздавлюється совєцькими танками. Тут навіть «боягузливий Захід» починає щось розуміти.

На відповідь Совєцький Союз запускає «спутнік» 4.10.1957, але 12.10.1957 – убиває Лева Ребета. Втім, що ж – серцевий напад, з ким не буває? – фонди СССР дещо підвищуються; поготів, 4.10.1959 удається сфотографувати зворотній бік Місяця, якого ще ніхто не бачив, чи ж не досягнення? Однак усе остаточно псує вбивство Степана Бандери, поготів, досвідчені люди не мають сумнівів щодо авторства. Одночасно наприкінці 1960 відбувається XV Генеральна Ассамблея ООН, де виступає сам Н. С. Хрущов, борець за загальний мир, пропонуючи остаточно звільнити усі колонії та всім повністю роззброїтись. Під контролем ООН, ясна річ. Він добре знає, що його СССР не роззброїться ніколи, але… Він – досвідчений демагог та знає, що каже. Зі своєї кремлівської висоти вважає весь світ за придурків, та не приховує цього. Йому сміливо наважується опонувати прем’єр Канади, пастор Джон Діффенбейкер, який прямо указує, що в колоніальній залежності від Москви перебувають багатомільйонні народи так званого СССР, в тому числі – й український. Не дарма ж уже рік, як конгрес США прийняв резолюцію про щорічний Тиждень Пораблених Націй; до яких, знову ж, входить і українська. Не в стані чомусь заперечити по суті, Хрущов 12.04.1961 на відповідь поспіхом запускає в космос Ю. Гагаріна, – «наш отвєт Діфєнбєйкєру». Мовляв, ви вже бачили – соціалізм – то й є найкраща стартова площадка до космосу. Довірливий світ на разі знову трохи заспокоюється, ви ж бачите: «русскіє опять удівілі мір!»

Але, спалахує 17–19.04.1961 кубинська криза, Совєцький Союз знову впійманий за руку, на гарячому. Криза якось-такось ладнається особистою зустріччю Хрущова та Кеннеді у Відні 3–4.05.1961, але все знову псується спорудженням берлінського муру у жовтні 1961. Потім, 22.11.1961 у Торонто виступає Джон Діфенбейкер та громить СССР із повним знанням справи, як колоніальну та імперіалістичну державу, а тут ще тікає на захід рятуючи шкуру Богдан Сташінскій та вибовкує там усю правду, як про підле убивство Степана Бандери, так і про іншу терористичну діяльність Кремля за кордоном. Знову – сенсація на весь світ, та знову – до чого ж неприємна! Але все це так, тільки попередні демаскування; а через рік відбудеться процес в Карлсруе, деталічний та прилюдний, без секретів, що додасть до цього – попереднього, ще чимало нових цікавих подробиць, – висвітлить усю кухню КҐБ.

Цього разу світом прокочується хвиля протестних антисовєцьких демонстрацій по великих містах країн світу, наприкінці 1961 та на початку 1962; усього – з півтори сотні. З них найбільше припадає на Великобританію – 48, Канаду – 38, Німеччину – 13, США – 11, тощо. Повчально навести гасла, під якими вони проходили, виписані великими літерами на транспарантах. Для зразку наведемо їх з отих двох, чи не багатолюдніших (сотні тисяч!), у Лондоні, 25–26.11.1961:

Вражає тут, як реторична сила гасел, так і висока політична зрілість їх змісту.

Коли розмірковують оті славетні підстави «снятія Н. С. Хрущова», то з цієї причини можна й багацько чого почути. Від посилання на особисті амбіції Л. І. Брєжнєва до «зради» Анастаса Мікояна. Все це було так, але справжній історичний аналіз свідчить лише про одвічну містечковість совєцької історії. Бо, як підходити до історії зі справжньою історичного пункту зору, ідучи від аналізу дотихчасової совєцької політики, яку чи не особисто формулював «наш Нікіта Сєргєєвіч», то його – як політичного діяча, можна вважати на той час (1964), – стовідсотково спаленим.

У внутрішній політиці, крім другорядних, але численних промахів, він розвивав економічну ідею регіональності: так звані совнархози. Пояснимо це так, аби було ясно для кожного. Сталінська економічна інтеграція базувалася на штучних засадах, на тому, що кінцевий, стовідсотковий продукт виробництва – завжди виробляла Москва. По «рєспубліках» виробляли завжди лише напівфабрикати. Скажімо, бавовну вирощували в Узбекістані, нитку з неї сукали десь в іншому місці, скажімо – в Прибалтиці, матерію з неї ткали ще десь в іншому місці, а штані з цієї матерії – кінцевий продукт, – сшили десь у Москві. Така система, щоправда, була можливою лише за умовних цін на нафту, на перевезення, за отого монополістичного держкапіталізму. За ринкової економіки такі «економічєскіє связі» стали би понад збитковими та саме над їх «розривом» так плакалися свого часу інтер-люмпени у незалежній вже Україні. Хрущов, віддамо йому належне, помітив збитковість подібної «інтеграції», та спробував дещо поліпшити справу, провівши чітке економічне районування, створивши регіональне керування економікою, – так звані «совнархози». Але спалив себе цим в очах соратників, які розуміли до чого це може привести в перспективі: економічної, а значить і політичної самостійності совєцьких «рєспублік».

Цілком спалив він себе, очевидно, і ззовні, показавши, що оте «разоблачєніє культа лічності», – було та полишилося тільки балаганом, який – у жодному разі не змінив хиже єство традиційного російського імперіалізму.

Таким чином, його зняття, якщо воно мотивувалося дійсно політичними мотивами, – мало бути абсолютно закономірним.

Назви (чи звання?) убивці «наш Нікіта Сєргєєвіч» заслужено здобув у світі тільки з початком шестидесятих, коли убив Ребета та Бандеру, але то вже був присмерк його кар’єри. Але, гудячи Сталіна за масові репресії проти членів партії саме це було стрижнем його критики – він і сам не нехтував масовими репресіями: хоч і не проти комуністів. На його конто можна поставити масові розстріли просто неба, не гірші від уславленого «9 января», що його приписують отому, останньому зі «псевдо-Романових» – «Ніколашкє кровавому». Та яких поберегався навіть «Вєлікій Сталін».

Це були відомі розстріли білого дня в Джезказгані 1954, ще на самому початку правління. Потім – розстріл ініційованої студентами демонстрації в Тбілісі 1959, на честь 80-річчя тов. Сталіна І. В. Як же вони наважилися, коли він особисто, ще 1956 – «разоблачіл» саме «культ лічності» останнього! На ньому ж, біснуватому кремлівському хрякові, лежить уся відповідальність за розстріл робітничої демонстрації в Новочеркаську, 1962.

Отже – чому ні? – саме так, насправді, – «Хрущов – убивця»!

7. Справа Івана Дем’янюка

Наше XX ст., як жодне інше, рясніє сенсаційними судовими процесами, на яких задумувалося було торжество справедливості, але… не так ставалося, як гадалося. Процес М. Бейліса 1911 в Росії, – повністю обманув надії його організаторів: втрутилися прості люди, присяглі. Та й навели остаточний порядок. Зате процес Шварцбарта пройшов за планом, став типовим антипроцесом, на якому судили не вбивцю-терориста, а його жертву.

Не було, годі казати, торжеством справедливості й судилище 1946 в Нюрнбергу, та з вельми простої причини, – на лаві підсудних була відсутня краща половина військових та всяких інших злочинців часу: вона обвинувачувала другу… Не став таким навіть процес Б. Сташінского в Карлсруе 1962, якому нема чого дорікнути з правової точки зору; що ж тут поробиш, тактичні міркування. От, якби по ньому зависли на шибениці Хрущов разом із Шєлєпіним, ну, тоді інша справа…

Але, був у XX ст. і судовий процес, який – хоч і став найдовшим з усіх, але так і не дав остаточно перемогти несправедливості; це був процес Івана Дем’янюка.

В Совєцькому Союзі кінець семидесятих – початок восьмидесятих, то не були найліпші роки: кінець ери Брєжнєва та п’ятнадцять місяців Андропова. Який учиняв полювання на людей за зразком німецької гестапо – систематичні «абляуф» (облави). Нехтуючи при цьому сутою дрібницею, тим, що гестапо робило це на окупованих землях та у воєнний час. А він – у мирний час, та ще у власній країні.

Підтримувався на рівні, відповідно, й войовничій дух інтер-люмпенської «нації», – час від часу кого-небудь судили; як не було під рукою військового злочинця (мало не обов’язково – з українців), так судили «дисідента» (у нас – «націоналіста»).

Як судили «дисідентів» – розбирати не будемо, не про те зараз ідеться, а військових злочинців судили, звичайно, на підставі свідоцтв «очевидцєв»; бо, які там уже речові докази злочину можуть бути через тридцять – сорок – п’ятдесят років…

Кожен, хто слідчим працював зі свідками – добре знає, яка це мозольна робота, – люди темнять, плутаються, часом, у тому, що було тільки вчора–позавчора, а тут… проходять десятки років. Людська пам’ять, хоч ніби й фіксує дослівно все, що переживає людина при свідомості, але є тут і свої підводні камені. Якась там відомість, що не запотребується роками – забувається, шлях до неї, так би мовити, заростає. Довелося читати десь про польське село, ніби вирізане бійцями УПА. Два свідки (це було через півстоліття!) сподобилися припам’ятати біля 300 імен та прізвищ своїх колишніх односельчан, подавши ще й вік кожної жертви. Читаючи таке щось із сумом думаєш: а, чи назвав би хтось із них в такий спосіб хоч пару десятків людей з їх сучасного оточення? – певний, не назвав би. Отже, тут ніяк не можна бути гарантованими від свідомого фальшування. Тому такі процеси – в свинячий голос, – взагалі слід би заборонити. Вони протирічать основам правосуддя.

Але, навіщо ж вони були потрібні, оті так запізнілі процеси? – насамперед, на те, аби підтримувати оту їх «дружбу народов», а простіше кажучи – антагонізм поміж ними. Бо, саме вона – «дружба народов», і почала давати тріщину перед кінцем «імперії Зла». Зростала знову, після Сталіна, кількість політв’язнів по російських концтаборах, але тепер там усі були разом: українці, жиди, естонці… Створена тим же «старшім братом» легенда про «українскій антісємітізм» та українську вишиванку-«антісємітку», – все більше не спрацьовувала. Та, й саме життя підганяло, починали виникати жидівсько-українські товариства у вільному світі: як же таке терпіти?

Потрібне було, як повітря, щось незвичайне, нещоденне, – сенсація світового масштабу. І – це не просто слова, бо…

Про такий можливий союз, а радше (оскільки його ще немає) про його загрозу, – спритяться заздалегідь сповістити світ совєцькі «політологі». Пригадується така собі, не худенька (190 с.) книжечка товаріща Л. В. Гамольского – «Тризуб і “зірка” Давида», Дніпропетровськ, 1975. Чому «зірка» взята у лапки – відомо лише автору. Чи то, бува, тільки ота їх п’ятикутня – пентаграмма диявола, – є справжньою зіркою, а всі інші то так – «зірки»? Автор рясно цитує «вождєй», Л. І. Брєжнєва та В. Щербіцкого, та… Втім, краще наведемо просто аннотацію книжки:

Вони обидва, що сіонізм, що націоналізм, ви розумієте, – ледь животіють, але – тим вони небезпечніші, чи не так? – пригадайте, чому нас учив «Вєлікій Сталін». Бо,

От тепер ми знаємо, нарешті, з якої причини треба вести цю непримиренну (як завжди) боротьбу.

Після антисемітської резолюції ООН, що прирівнювала ідеологію сіонізму, ні більше, ні менше, як до фашизму, – потрібне щось ще сенсаційніше, щось антиукраїнське. Як от процес М. Бейліса – тільки навпаки. Так би мовити – у зворотньому напрямі.

Поготів, існувала, чи то правда, чи то легенда (створена у тому ж КҐБ), про такого собі наглядача в крематоріях, чи то Аушвіца, чи то Тремблінки, якого й прозвали ніби «Іваном Грозним». Кровожерного – ясна річ – українця, що нелюдськи знущався над жидами, яких відправляв до крематоріїв. А на легенду схоже це з двох причин. По-перше, хто би там про оті знущання сповістив світ, як їх жертви потрапили до крематорію? – а, по-друге, дуже зграбно така легенда укладається до другої, – російської легенди про «українскій антісємітізм»; хіба не так?

Вони, зграя дрібних кримінальників, захопивши владу над цілою імперією, стали вважати себе всемогутніми, та хутко вибовкали цей потяг у пророчих словах: «ми рождєни, чтоб сказку сдєлать билью»; і – «дєлалі», що б ви думали… Вони, що не мали зеленого поняття про законність і право, – обожнювали судити, обожнювали різного роду «процєсси». Судити тих, «кто нє с намі» (а значить – «протів нас»). Пригадується фільм про революційні роки, за твором такого собі третьогатункового совєцького письменника Рекемчука. Там двоє «пролєтарскіх рєбят» незадоволені своїм знайомим, чистюлею-гімназистом. От один і каже другому: «Давай єго судіть; ти будєшь судья, а я – прокурор». Приблизно за такою ж схемою та з подібним же знанням справи діяли їх офіційні суди. Цими «судами» повняться двадцяті–тридцяті роки: «процєсс СВУ», «Шахтінскоє дєло», «процєсс Камєнєва-Зіновьєва», «процєсс Бухаріна-Рикова» тощо. Потім, уже по війні, – не менш сенсаційні «процеси» по «народних демократіях»: «процєсс Сланского», «процєсс Костова» тощо…

Отже, на той час їм був потрібний як повітря новий сенсаційний «процєсс». На зміну отим, старим, які їм давно великодухо дарував і вибачив «боягузливий Захід». Процес над яким-небудь видатним військовм злочинцем; а, якби він до того був ще й українцем, – то чого ж тут іще можна побажати?

Нагода не забарилася. Справа в тому, що совєцьке КҐБ на боягузливому Заході, де арешт чергового совєцького шпигуна встидливо укривався від розголосу преси, – ніколи не знало для себе істотних проблем. Але загальне тло могло змінюватися з часом, ставати більше або менше сприятливм. З приходом до влади у США президента Дж. Картера (отого, від земляного горіха) відповідно змінилася й уся урядова адміністрація. Яка, в цілому, стисло відповідала й своєму президентові, що не вписався великими досягненнями (особливо – політичними) до історії країни. Агентам КҐБ удалося тоді, схоже, проникнути до Соціального відділу Департаменту юстиції США, який 1979, без жодних причин чи приводів, почав оприлюднювати листи «військових злочинців», катів жидівського народу, але не німців, ні, навіть не поляків, – кого треба: українців, литовців, латишів, естонців… При цьому – дивна річ, – чи ви не звернули уваги – справа в тому, що табори знищення – Освєнцім (Аушвіц), Собібор, Тремблінка, – всі як один були у Польщі. На її цілому терені, вважається, було винищено три мільйони європейських жидів; проти десь мільйону в Україні. Але от у всіх отих командах нищення, – українці, литовці, а – де ж поляки? – або росіяни? Хіба вже так жодного й не було? – не до віри.

Люди, американські громадяни, що зазнали наклепів з боку отого Соціального відділу (інакше це не назвати, не кваліфікувати) були, як правило, люди від Третіх Національно-Визвольних Змагань, що були би приречені на смерть або заслання в СССР. Нагадаємо, що підчас війни чи по війні, СССР покинуло, за свідоцтвом експерта Н. Толстого, що займався цим питанням, загалом приблизно 2 270 000 людей. Їх усіх прагнула віднайти та виловити британська армія, що не надто знесилювала себе військовими діями проти німців (переважно відступала), але… В загальному післявоєнному заметі й вона навряд чи була в стані повністю виконати дане їй сталінське доручення; відправила на Колиму, напевно, десь менше половини. Решта цих людей, не сподіваючись на гостинність ще більш боягузливої Європи, – незабаром перебралася до Нового Світу, головне – до США та Канади. А тепер і ці почали злигуватися зі совєтами, уже не сталінськими, так брєжнєвськими, бо й у Канаді була створена комісія в справах військових злочинців, під головуванням сенатора Дашена. Яка теж, у свинячий голос, без жодних речових доказів, тільки за відомостями свідків, – намагалася й собі переслідувати «військових злочинців».

Зауважимо, так – мимохідь, що юстиція «найбільш демократичної з країн світу» – обробилася тоді по самісінькі вуха, бо абсолютно переважна частина підозрюваних змогла відразу довести свою непричетність до будь-яких «військових злочинів», а до того у списках було виявлено чимало імен людей, жодних слідів існування яких насправді, – ніколи викрито не було.

Чому саме КҐБ, вкупі з Соціальним відділом Департаменту юстиції США, – призначило тоді жертвою Івана Дем’янюка, полишається їх спільним секретом.

Він, народжений в Україні 3 квітня 1920, в селі Дуб-Махаринці на Вінничині, змалку працював на колгоспній кріпаччині, та зумів якось вижити 1933, уникнувши свого совєцького призначення; грубо порушивши сподівання влади. Року 1936 Іван вивчився на тракториста та 1940 був покликаний до армії, але потім відправлений додому за відсутністю чобіт. Було у них таке, свідчу: чогось саме напередодні війни, коли треба було ось-ось «шагать на Бєрлін», у них як навмисно забракло отого їх кирзового неподобства, яке вони звикли велично іменувати «чоботами». Потім, із першого дня війни покликаний знову на передову, поранений та видужалий, він потрапляє до німецького полону під Керчю 1942, разом із іншими 125 тисячами бійців армії. Із таборів військово-полонених його 1944 відправляють до РОА (Русская Освободітєльная Армія) Власова; а вже з нею він потрапляє до американських таборів. Потім одружується з депортованою та 1948 звертається за дозволом на в’їзд до США, якого отримує 1951; а з 1958 отримує й американське громадянство. Працює, участить у громадському житті української громади, має власний будинок і трьох дітей, і от – на тобі…

Отже, Іван Дем’янюк уже намічений жертвою, але… Нема як нема приводу, якоїсь конкретноі зачіпки, аби його можна було поставити перед судом. Такий доказ, та прямо іменний, незаперечний, знаходиться, та – де б ви думали? – правильно, у Москві.

Його (доказ) – відповідальна місія, доставляє до США на власному літаку – вєрний друг російського імперіалізму та більшовицького тоталітаризму, від Лєніна по Горбачова, – американський міліардер жидівського походження – Арманд Гаммер. Той самий, що на замовлення Москви спорудив в Україні завод по виробництву аміаку; з очевидно геноцидними цілями, бо він не стільки виробляє, скільки трує усе навкруги.

Так от, цей суб’єкт і привіз до США готовеньке посвідчення про закінчення таким собі Іваном Дем’янюком поліційних курсів підготовки табірних охоронців. І не якихось там собі совєцьких «вєртухаєв», а – самих справжніх: німецьких. Чи існували були в історії подібні «курси», ніхто – звісно, не перевіряв. Тільки десь потім, потім, кажуть, у когось вистачило розуму звернути уваги на клей, яким було склеєне новісіньке посвідчення, – полімерний, якого в сорокові роки не знали. Та й папірові, кажуть, теж не можна було дати десятків років.

Але, що би там не було потім, а на початку московська фальшивка спрацювала та Іван Дем’янюк на початку 1981 був арештований і обвинувачений в тому, що він і є отой легендарний «Іван Грозний», повинний у знищенні десятків тисяч людей.

Можливо, що організатори процесу в США – з самого початку знали, відали, що творять, та сподівалися не так на вирок у справі, як підняти цим судом антиукраїнську кампанію в пресі світу, за наказом Москви. Що цілком і повністю вдалося. Бо, прововтузившись п’ять (!) років і так нічого певного й не встановивши, американська Феміда передає 28.02.1986 Івана Дем’янюка до Ізраїлю, – хай там судять: може у них щось вийде…

Там теж не надто квапляться, – все життя попереду, та обвинувачення пред’являють тільки 29.10.1986, а суд розпочинається 25.11.1986. Через п’ятнадцять місяців або 92 засідання, суд 25.04.1987 виносить нарешті Дем’янюкові смертний вирок, але… сумніви полишаються надто великими. Івана Дем’янюка тримають у буцегарні ще 5 років, та… врешті скасовують вирок; все розпочинається з самого початку: справа спрямовується на нове дослідування. А підсудний, якого все одно прийдеться виправляти, – все сидить і сидить; в сумі – десь п’ятнадцять років. А, якби ще не добросовєсність ізраїльських юристів, – міг би приплатити й життям. За віщо ж це все?

Так покінчився нічим чи не самий ганебний зі судових процесів XX ст.

Думається, поки держава (будь-яка) не буде вимушена по закону оплачувати мільйонними сумами кожен рік, марно проведений людиною у в’язниці, – порядку в світі так і не буде. Бо сучасна Феміда вже не тільки безока, – вона ще й безмозгла…

Але, якщо хтось там думає, що на тому воно все й покінчилося, та людину яка марно, ні за що провела в тюрмах цілих п’ятнадцять років, не отримавши за це й копійки компенсації, нарешті полишили у спокої, то… Як же капітально помиляється! Адже отих, тоталітаріїв і з ними, порізнює від людей, насамперед, патологічна мстивість. Пригадайте, як ретельно вони вишукували всіх, хто тоді 1945 (або раніше) наважилися збігти зі совєцького раю – «родіни всєх трудящіхся». Скільки сил та засобів на це витрачали, аби лише останнє слово полишилося за ними. Так сталося й тут.

Бо десь на самому початку 2002 нас сповістили, що все – таки отой Іван Дем’янюк, хоч і доведено, що нікого не вбивав, але все ж незаконно отримав свого часу американське громадянство. Та був його, нарешті, законно позбавлений.

Що ж тут поробиш… Як воно комусь, хоч окремому недоумкові, а хоч і цілій великодержаві свербить виставити себе на загальне посміховисько, – хто ж може цьому запобігти? – в такі часи живемо…

Доповнення 1 Греко-католицька церква

Незаперечним є мабуть те, що кожен окремий нарід має право на свій власний шлях до Бога. Колись, власне, так воно й було, релігія була невід’ємною частиною національної культури, та спільним тут було для народів Великого Степу, хіба поняття єдиного вічного Бога Хана Тенгрі – Владця Неба, з яким уже кожен нарід спілкувався на свій спосіб. Та то було, можливо, й найкраще.

Але, внаслідок певних історичних причин, а простіше кажучи – розвитку імперіалізму, який вбачав у релігіях додатково потужне знаряддя впливу, – з’являються так звані світові реліґії: християнство, іслам…

Не оминув цього шляху й російський імперіалізм. Він, від самого початку існування державності, яку можна назвати російською, – спирався на християнство візантійського обряду, відповідно спростивши його та пристосувавши до власних цілей. Так було від початку відокремлення київських колоній 1169, в наступній Московії та двох російських імперіях, Першій (1721–1861) та Другій (1861–1917). Але до Третьої імперії (1917–1991) російський імперіалізм для чогось розчарувався з релігії минулого та створив нову – атеїзм, таку собі Віру в Ніщо. Атеїзм, або дослівно – безбожжя, був завжди, але оформився до чогось систематичного у Вік Просвіти – XVIII ст., коли європейське християнство взагалі підірвало свій авторитет кривавою Тридцятирічною війною, що спустошила половину Європи.

Можливо, що тут відіграло роль саме оте їх: «Грабь награблєнноє!» Бо у церкві – було таки на той час, чого пограбувати.

Але війна 1941–1945, підчас якої прийшлося мобілізувати й те, що полишилося від імперіалістичних традицій минулого – почасти відродила й церкву. Нове, ентузіастичне ставлення біло-еміґрантських кіл до переможної сталінської диктатури – вимусило й диктатуру піти на певні поступки; зокрема в релігійному питанні. Віднині Москва дозволяє собі й певні поступки, певні послаблення щодо так переслідуваного тридцять років християнства.

Тепер у країні існує ніби дві релігії – атеїзм для партійних та православ’я для безпартійних. Але – на певних умовах.

Попри таке нечуване потурання минулому – й церква мусить, зі свого боку, – осучаснитись. Всі православні святі отці мають перебувати на службі в КҐБ, аби мати можливість зрадити таїнство сповіді в інтересах державного донощицтва. Без цього вони не мають права виконувати церковні обряди. Дозволені, а як же, й духовні семінарії, хоч від поступаючих до них вимагається, «аби не були фанатиками». У перекладі з езопівської мови це означає, що вони не повинні вірувати в Бога насправді.

Так сталося по війні з православ’ям, яке в такий спосіб повернулося (до певного ступеню, ясна річ) в ранг державної релігії. Але, як же з іншими – з інакше віруючими? Їм тепер не потурають. Втім, так само, як і раніше. Католицтво? – «что ви, что ви…». Іслам? – «так ето ж формєнноє басмачєство!..» Поладнали якось-такось лише з синагогами. Та, й те сказати – бо писок у пусі: спочатку полишили жидів німцям на з’єдення, а потім ще й собі хотіли депортувати геть; отого, 1953. Як же тут без синагоги…

В Західній Україні було поширене уніатство, ота єдина релігія, що набувши вчасно популярності й на схід від Збручу, – могла би запобігти зловісному аншлюсу, врятувати Україну від поглинання Росією. Не дати й полишитись у Польщі, але й не дати злитися з Росією; чи не унікальний історичний шанс? Але, на заході уніатство не занапастили, та воно тепер було релігією мільйонів людей, під назвою християнства греко-католицького обряду. В часи від 1939 й після, греко-католицька церква та її вірні віддано боролися разом із усім народом проти обох тоталітарних окупантів, що змінювали одне одного кожні три роки. Вона й відзначила себе в історії Третіх Визвольних Змагань – як великими людьми, як митрополит Андрій Шептицький або кардинал Йосип Сліпий, так і численними героями й мучениками. З нею московським окупантам по їх перемозі – теж потрібно було щось робити.

Що ж і зробили. Із властивою собі брутальністю та примітивністю. Було, насамперед, знайдено необхідну для справи кількість зрадників, бо – як же без них? Бо, Москва завжди, у будь-якій справі, спиралася не на власних героїв, яких ніколи не було, а на чужих зрадників.

Все завершилося комедією «Собору» восени 1945, де було, як не зраджує пам’ять, десь 40 зрадників та ще пару десятків «мирян» – напевно енкаведистів. «Собор» і вирішив «для пользи дєла» – приєднати назад греко-католицьку церкву до російської православної. Через триста з добрим гаком років – повернути в «лоно», так би мовити. Коли врахувати, що в Галичині на той час було кілька сотен парафій – «собор» можна вважати, аж як представницьким…

У XX ст., як ми добре знаємо, справедливість (як вона взагалі бувала) повзала черепашим ходом, та тільки 1980 у Римі був проведений синод Української Католицької Церкви, в якому взяли участь 15 уніатських єпископів світу, з США, Канади, Німеччини тощо. Він, нарешті, й викрив офіційно нелеґітимність собору 1946, постановивши, що такого просто «ніколи не було». Тобто – підкресливши цим його повну тодішню неправомірність. Чи не можна було цього зробити тоді ж, як не у 1947, то хоча би у 1953? Але, що ж краще запізно, ніж взагалі – ніколи…

Втім і це, як же запізніле рішення викликало чергову судому пропаґандистського сказу в Москві. Йдеться про збірку (наклад 200 000 прим.) «Арґументы», Москва, ИПЛ, 1981, де саме про це й собі писнуло таке щось як К. Є. Дмітрук («Бесперспективная ставка» с. 78–95). Усі замахи на Львівський собор 1946 рішуче спростовуються, бо (зберігаємо рідну мову автора):

Але, давайте з нашим досвідом мерщій впіймаємо цього автора за руку. Бо, слова «другие епископы православной церкви» не полишають і тіні сумнівів у тому, що й перелічені перед ними владики теж належали до православ’я, аж до голови – «известного противника униатства». А як воно так, то й малій дитині має бути ясно, що до уніатства цей собор, були там, чи не були оті «грєко-католічєскіє свящєннікі», – вже жодного відношення мати не міг, як був незаконним. А, щодо отих «19 мірян», то це й були, мабуть, головні на ньому енкаведешники, хіба ні? Цей автор не шкодує реторики, розписуючи нам про те, що:

Поб’ємо ми далі й цього козирного аса московськой пропаґанди, показавши як двічі два його фальшивість; поб’ємо звичайною логічною двійкою. Бо брехня, здебільшого, не може не бути алогічною.

Як бачимо, якщо в Україні так і не оцінили – унікальних можливостей греко-католицтва для звільнення від Росії, то більшовики триста років потім – як же вірно та добре оцінили! – та поквапились ліквідувати греко-католицтво в першу чергу.

Годі казати, що українська церква не підкорилася, пішла до підпілля та вклала свій чималий внесок у справу національного визволення.

Доповнення 2 Як вони нас «колективізували»

Досі ми всю увагу віддавали боротьбі та військовим діям. Настав час подивитись зблизька на побудову «нового общєства» у Галичині московськими окупантами, бо – віддамо їм і належне, – вони не тільки грабували, убивали, закатовували та депортували до ҐУЛАҐу і Сибіру українських людей, але робили все це прагнучи «наладіть мірную жізнь»; та – й наладнали, врешті. Всі бачили.

Ми попередньо, за більш важливими справами, дещо оминули отой їх «год вєлікого пєрєлома» 1930, що так полегшив керування голодоморами; то й компенсуємо це тепер. Бо й тут, на заході України, припізнена «коллєктівізація сєльского хозяйства» була один в один такою самою: ґвалтівницькою, протиправною (навіть за їх законами) та безглуздою для справи. Як і будь де; як і в іншій Україні того пам’ятного 1930.

Так от, придивимося дещо, а як це ними робилося.

Розглянемо один-єдиний приклад, цього стане задосить. Бо, ми ж знаємо, розмахом уяви ця потолоч не відзначається. Використаємо те, що було свого часу викладене в статті Р. Пастуха «Правда про Мужиловичі» (ґаз. «За вільну Україну», Львів № 128 (488), від 27.10.1992); дамо це у вільній переповіді, але стисло дотримуючись наведених фактів. А факти ці були викладені ще десь у 1950, гектографічній листівці підпільного проводу ОУН, яка випадком потрапила до рук автора згаданої статті.

Московська більшовичня ризикнула проводити свою «коллєктівізацію» лише тоді, коли збройний опір ОУН–УПА вже дещо виснажився та послабнув. Але, самі люди добре знали, що «коллєктівізація» несе їм працю за так, загальне зубожіння та голодомори. А комуністи, зі свого боку, теж це добре знали та прагнули цим тримати селянство у карбах постійною погрозою голоду. Пам’ятаєте, що з цього приводу учив їх божевільний садист В. Лєнін – «нашє срєдство – хлєбная карточка…» «Срєдство» – примусити задарма працювати.

Отже, простежимо хроніку та динаміку проведення «коллєктівізаціі» в селі Мужиловичі, Яворівського району Львівськоі області, на початку 1950. Селяни якого однодухо об’єдналися на тому, що ніяк не бажали об’єднуватися в «колхоз».

Тоді, 3.01.1950, до їх села заявилися біля 200 озброєних окупантів та намагалися багнетами зігнати селян на загальні збори. До них додався 5.01.1950 якийсь «прєдставітєль» зі самого Києва, що рясно наливав їм про оте «свєтлоє будущєє», але не мав успіху. Та відбуваючи, наказав війську, що зайняло село, – вдатися до випробуваних методів.

Тоді 7.01.1950 окупанти вивезли 14 селянських родин до Сибіру, а селянина В. Бубися побили до непритомності, зломавши ребро. Тільки за те, що відмовився подавати заяву щодо вступу в «колхоз»: «на прімєрє одного – научіть всєх!»

Тяжкими були три дні – 12–14.01.1950, коли, як доповідає листівка ОУН:

До цих же днів відносяться тяжкі побиття тих, хто відмовлявся подавати вступні заяви до «колхоза». Били не жаліючи, за російським звичаєм – усі одного, до крові, до втрати притомності; ламали, часом, руки й ребра.

У міжчасі прибули підкріплення, бо 200, хоч і озброєних по зуби бандитів, – все було мало. Військовий «гарнізон» мирного села Мужиловичі збільшено вже десь до 700 бандитів. Бо, як повідомляє листівка:

Потім, 5.03.1950 до Сибіру було відправлено ще 40 українських родин, у повному складі. Хоча… внаслідок всієї цієї совєцько-бандитської колотнечі вдалося, поки, вибити з людей всього кілька заяв.

Однак, попри це, районна ґазетка зайд – «Вільне життя» (помилуйтеся на саму назву – це оте, з поламанням ребер та з покладанням голяка на сніг!) орґан «Яворовского райкома КП(б)У», ще 5.02 надрукувала статтю «Село Мужиловичі стало селом суцільної колективізації», роботи якогось там Буквіна.

Тут теж варто буде надати слова представникові другої сторони, прибічникові «свєтлого будущєго»:

А тепер, коли всі крапки над «і» виставлені, розважимо дещо юридичний бік справи: на підставі яких законів діяли «комуністи і комсомольці», підтримувані 700 озброєними по зуби вояками («автомати, кулемети і протитанкова зброя»)? Задамося питанням: а, чи існував у цій державі якийсь закон, що зобов‘язував би селянина вступати до «колхоза»? Та передбачав би за відмову від цього відповідні покарання? У вигляді, скажімо, – побиття до непритомності (з поламанням ребра)? або депортації до Сибіру?

Підозрюю, що «господа товаріщі» мені такого закону – не покажуть. З самої простої причини, що такого закону ніколи не було і немає. А тоді й виходить, що усі ці «разъяснєнія», як побиття до непритомності або вигнання голими на мороз (де «придержують ногами»), чи адміністративні заслання, – є кримінальним свавіллям, яке підлягає відповідному суворому покаранню; згідно законів же країни.

Напрошується порівняння. Червоний тоталітаризм не одного разу хизувався тим, що врятував світ від гітлерізму. Добре, приймемо виклик. Придивимося – хто був хто? Коли у Третьому райху відправляли до концтабору антифашиста або звичайного жида, то це – вибачайте, робилося за законом. В першому випадку – за законом про охорону держави, у другому за расовими законами. Які достеменно й виконувалися. Та й судили в Нюрнберзі юстицію Німечини, – не за якісь беззаконня, в жодному разі. Судили – за нелюдські закони.

Бо, саме виконання законів (або ні) відділяє правову державу від неправової, яка – по суті справи, й не може вважатися державою.

Отже, німецький жид був приречений за законом (хоч йому від цього легше ніяк не було). Але, інша справа, кажуть, як він був ветераном Першої світової, та міг це довести. Тоді він був повноправним громадянином гітлерівського райху, знову ж – за законом, та ніхто не міг його переслідувати за те, що він є жид. А тому в гітлерівській Німеччині ніколи не могло би відбутися щось подібне до 1930, 1933 або 1937 в СССР. От такі – бачите, істотні різниці поміж двома тоталітаризмами. То й виникає природне запитання: а чи дійсно їх було два?

А тому й не слід дивуватися, що автор часом і розглядає Третю російську імперію не як великодержаву, а радше як найбільшу у світі кримінальну банду. Підстави для цього, як бачите, є. Бо саме це (а, що ж інше?) й порізнює банду від держави: у держави є відомі всім закони, без потаємних інструкцій (або нормативних актів), які достеменно виконуються, для всіх громадян абсолютно.

Доповнення 3 Хто був хто?

Уся історія Третіх Визвольних Змагань ставить, а радше – виносить на поверхню подій одне загальне питання: хто був хто у цій гранично жорстокій війні? Чи ж і насправді «бандєровци грабілі і убівалі мірноє насєлєніє»? Хоч, можливо й не все, а отой їх набір: «дєтєй, старіков і бєрємєнних жєнщін». А вони, енкаведистські карателі були сутими втіленими янголами, що тільки бажали охоронити людей від запеклих бандитів – налагодити мирне життя в країні?

Чи може вони, наші історичні захисники, помилково приписали нам свої одвічні слабощі?

Це питання є постійне, наскрізне та прохідне для всієї нашої історії. Бо, пам’ятаєте, ще козаків Богдана Хмельницького звинувачували у нищенні мирного населення, у жидівських та польських погромах; та один Бог відає, в чому ще.

Своєрідного верху сягли ці звинувачення в часи Коліївщини, українського повстання під проводом І. Гонти та М. Залізняка 1768. Тут обидва союзники, що московські хами, що їх попихачі – польські пани – понабрехали разом стільки всякого, та так переконливо, що навіть обережний Т. Шевченко, можливо, дозволив себе зайвого у своїх «Гайдамаках». Розквітло все це разом потім у досить бездарній графоманії польського нобелівського лавреата (1905) Генрика Сєнкєвіча (1848–1916) – «Огнєм і мєчєм». Характерно, що сучасна «Енциклопедія популярна: Польське Видавництво Наукове», Варшава, 1982, – про цей твір чомусь згадує як тільки про трилогію. Тому й російська традиція ставлення до України, жива й досі, то є чисте мавпування такої самої традиції польської, – пригадайте хоча би отого невігласа В. Бєлінского, з його «Малороссієй» та її «полудікім битом». Не дивно, бо російське, то – переважно є в кінцевому підсумку, і чиєсь чуже, підібране на смітнику історії; переконувалися не одного разу.

Але, і тут є важливий загальний чинник, якого ми спромагатимемося витягти нарешті на світ Божий. Імперському люмпенові – чуже абстрактне мислення (тут ми, щодо терміну, до знаку розходимося з великим Гегелем) та такі поняття, як національна самосвідомість або самопожертва в ім’я нації, народу, – теж йому чужі; у нього немає нації, є держава. Це його сила, сила мільйонів імперських люмпенів, нею він пишається, та це йому «за дєржаву обідно». Це – один стимул войовничості. Другий, теж історичний і універсальний – жага пограбування. Бо, заради пограбування існують імперії, а значить заради пограбування існує й він сам. Досить пригадати, як припускала, починала традиційно швидше просуватися вперед російська армія, перекрочивши кордони багатої Європи.

Але, є й ще один могутній надихаючий чинник, побудований на вродженій ксенофобії імперського люмпена та на імперській подвійній моралі, – знелюдинення противника у своїх очах, очах імперського інтер-люмпена. Ми не знаємо достеменно стану імперської пропаґанди в минулому, але – ми відмінно знаємо його тепер, у XX ст., коли все, що було, – є точно доведене та задокументоване.

Центр ваги совєцької патріотичної імперської пропаґанди – незмінно полягає на прищепленні тези, що противник – то взагалі не є людина, а – «звєрь», «бандіт»; що завгодно, але тільки не людина, а з таким усе дозволено. Бо рабовласницька ідеологія – не знає поняття рівності. Вона визнає тільки нерівність. Бо, кожен має розуміти, що бандитові місце в тюрмі; як хтось недавно (та – цілком слушно) проголосив у нас: «робітникам – зарплату, бандитам – тюрми»; хоч це й полишилося, здається, лише благим побажанням. А в тюрмі, принаймні совєцькій, бандита дозволяється й побити, саме за те, що він є бандит; навіть ще перед тим, як у судовому порядку буде доведений його злочин.

Щодо цього, – місця для сумнівів немає. Хоч не було й жодних там судів, – де ж їм побратися у злочинному XX ст.?

В американській психології аґресивності це явище набуло не зовсім адекватної назви «демонізації супротивника». Але тут центр ваги радше не в тому, що супротивник є демоном, втіленням зла, а в тому, що він ніби взагалі не є людиною, що він є гірший ніж тварина. Бо йшлося, ви ж пам’ятаєте, не про якогось там «фашістского дємона», а про «фашістского звєря». А значить… значить моральний бар’єр заборони на вбивство для такого не існує, його життя має від’ємну вартість, щодо нього мають бути повністю розв’язані руки. А саме це й відкриває прямий шлях для справжньої повені військових злочинів, бо моральні бар’єри мають підступну властивість розмиватися, обнижуватися не так вибірково, як взагалі; що ми, загалом, і простежимо.

Конкретики не перебрати, не перелічити. Для паралелів із сучасністю варто навести дещо з минулого «славной россійской арміі» на тому ж Кавказі, де на наших очах «новая Россія» (тобто Четверта Російська імперія) незворотньо заплямувала себе новим чеченським ґеноцидом. Але саме в цьому вона не явила світові жодних новин. Бо коротка епоха «пєрєстройкі і гласності» явила нам чимало нового, – із отого ґрунтовно забутого старого. Бо історія російського ґеноциду на Кавказі налічує вже не одне століття. Тоді перше «покорєніє Кавказа», яке проводили царські кати й військові злочинці Єрмолов і Паскевіч («покорялі» воюючи, знову ж, не проти людей, ні, – проти «нєхрістєй-басурманов») розтягнулося десь на півстоліття, аж по 1859. Закінчившись придушенням так званого у них «восстанія Шаміля».

Як пише нам російський же історик:

Та на доказ наводить уривок із спогадів російського офіцера Полторацкого, оприлюднених іще десь у ХІX ст. (в умовах царської цензури!). Події стосуються тотального вирізання російськими рабами в солдатських шинелях в березні 1847 мирного чеченського села Дуба-Юрт. Наведемо лише частку з розлеглого посилання у цитованій книзі, зберігаючи для точності мову ориґінала:

З нагоди пригадуваних вище відрубаних ніг та рук, зауважимо, спираючись на інші тогочасні джерела, що ноги, руки, а часом і голови «прєдставлялись по начальству», для отримання за них відповідних нагород.

Результат ґеноциду Першої та Другої Російських імперій проти чеченського народу є підсумований (без коментарів) у енциклопедичних виданнях, уже без спотворених російськими солдатами трупів, суто академічно:

А потім були ще не забудемо, міжнародні злочинці Сталін і Берія з їх ґеноцидом 1944. Тому й не дивно, що на 20 липня 1959 чисельність чеченів складала, за офіційними ж даними – 191 479, а інгушів – 48 191; не марно ж пропрацювали аж 100 років, – чи не так?

А тепер, оскільки не марно ж ми зацікавились цим питанням, – подумаємо: а як воно там було з першим ворогом УПА? Чи ж могли би похвалитися таким переконливим та статечним родоводом німці? Хоча би оті бездоганно арійські есесмани, від ґенерала Еріха фон дем Бах-Зелевски? Будь- яка відповідь є тут очевидь зайвою…

Отже, й ствердимо, що вояки Української Повстанської Армії, які ніколи не переодягалися до чужих одностроїв та не порушували жодних міжнародних конвенцій, – незмінно фігурували у московських брехунів від пропаґанди – як «бандіти-бандєровци». З другого боку, російські енкаведисти творили всі можливі кримінальні злочини, аж до самих бестіальних, – масово та щоденно. На все це є тисячі свідоцтв та документів, незаперечних, чимало з яких, найбільше вражаючих, було й оприлюднено; ясна річ – у цивілізованій Канаді, не у московській Пустобрехії.

Далі перейдемо до більш свіжих прикладів сталого московського злочинства. Коли совєти наприкінці 1979 вдерлися до незалежного Афганістану, вважаючи його легкою здобиччю для Росії, вони зустріли там, крім фанфар зрадників, – власних холопів, – однодухий опір озброєного народу. Його вони миттєво охрестили «душманамі» (ворог, тюрк.), а значить, уже цією маґічною формулою (не забувайте про первісне дикунське мислення), – поставили себе незмірно вище, бо, що таке – ворогі – «когда враг не сдається, єго унічтожают!», чи не так? – та й «унічтожілі» таки чимало (1,5 млн. людей).

За десять років вони – у каральних операціях проти мирного населення, бо «душман» був їм не по зубах, – накоїли чимало військових злочинів. Принаймні, у віденського професора Фелікса Єрмакори, котрий очолював тоді комісію ООН по військових злочинах, – накопичилося за десять років не одна сотня томів із незаперечними документальними доказами цих злочинів. В «Афгані» совєтам добре наклали по шиї, та 1989 прийшлося вибиратися, підібравши хвоста. Та забувши, на час, про «славу русского оружія». Однак, пам’ять у них із часом катастрофічно слабшає, та 1994 хтось там з їхнїх владних недоумків (а інших у них при владі вже не буває), – надумав зайнятися «навєдєнєім констітуціонного порядка в Чєчнє»; і – зайнялися.

В Чечні вони воювали, знову ж, не з озброєним народом, не з армією (хоч це була реґулярна армія, очолювана, навіть, дипломованими офіцерами), ні, це були – бачите, «бандформірованія» (!), звичайні «бандіти». Але, як це вичерпно виявили два роки війни, єдиними бандитами були саме вони, бо винищили не тільки десятки тисяч мирного чеченського населення, але й десятки тисяч свого російського, так само мирного населення. Державним злочином були оті «Моздокскіє лаґеря», конкуренти Майданека і Собібора. Отже, знову, вивалялися у військових злочинах нічим ота свиня у грязюці. Адже, не турбуйтеся панове – і тут все задокументовано, все засвідчено.

Але, дуже хутко, набагато хутчіше ніж у «Афгані», знову так отримали по шиї, що вимушені були сісти за один стіл із «бандітамі»; і не соромно вам, «господа защітнікі Родіни», – домовлятись з «бандітамі»? Чи не могли ви цього передбачити та попритримати свого одвічно брудного язика, честячи добрих людей «бандітамі»? – ні, це виключене. Бо, нагадаємо ту ж європейську приповідку, що: «німець спочатку міркує, потім діє, француз спочатку діє, потім думає; а росіянин не думає взагалі, ні перед, ні після».

Бо, якби вони хоч іноді думали, то щось би воно, певно, за тисячу років таки зрушилося б.

Отже, щодо морального розподілу сторін у Третіх Визвольних Змаганнях, у національно-визвольній українсько-російській війні 1943–1950, – не може бути жодних сумнівів, бо з другого боку, це була війна, формулюючи питання гранично ясно, – національних героїв із бандитськими покидьками: щодо цього ми згодні на будь-який безпристрасний суд.

А влада в Україні, яка цього й досі не визнала, не бажає цього визнавати – є владою антинародною та антиукраїнською, злочинною. З тієї простої причини, що попускання злочинцям – теж є злочин. Будемо певні, що саме такою вона безперечно й увійде з часом до історії України кінця XX ст.

Доповнення 4 Осуди дивізії «Галичина»

Історичні помилки, або, як ідеться про наші часи, то свідома історична брехня, – живучі нічим той осот, найзліший з бур’янів. Їх, ці брехні, часом, – майже неможливо вивести. Тут прийдеться виправити одну з них, яка існує вже чи не півстоліття; йдеться про так звану «дивізію СС Галичина».

Совєцька пропаґанда, уміло використовуючи невігластво (бо на ньому вона вся побудована та всіляко його сама насаджувала), спекулювала тут всього на двох літерах, відносячи це суто українське формування – дивізію Січових Стрільців «Галичина» – до нацистських «Ваффен СС». А, вже що то були за дивізії «Ваффен СС» – доводити не треба, – про це знають і останні невігласи. Отже… тавро поставлене; мети (як звичайно – українофобної) досягнуто. Всі задоволені.

Так, брудна спекуляція (не помилка, ні) всього на двох літерах, а – який же прибуток! Та, не дивуйтеся, бо – скільки ж знову, політичного прибутку вони набули з одного-єдиного краденого слівця – Русь. Хіба забули?

Між тим, аби спростувати цю нісенітницю, не потрібно шперати по архівах чи документах, або виставляти свідків. Поготів, що таких уже небагато й залишилося. Бо, саме так, здається, діяли досі. Але, це було дещо марне, бо незаперечні докази лежать у зовсім іншій площині, та є так само прості, як і незаперечні: неспростовні. Тут істина лежить на поверхні.

Всі знають, як хтось там притаскає до наукового закладу черговий проект, скажімо, вічного двигуна, – ніхто йому не роз’яснюватиме по колесках та важелях, – в чому він є хибний. А просто пошлються на протиріччя зі законом збереження енерґії, і все; ідіть собі геть, добродію! – щось таке є неможливе.

Так, само, однак, було би в принципі неможливе, щоб будь-яка українська дивізія, що складається з українців, – стала би колись, згодом, формуванням німецьких «Ваффен СС». Для того, щоби це у належний спосіб збагнути, нам прийдеться дещо повернутися в минуле.

Коли порівнюють між собою дві нелюдські тоталітарні системи, цього минулого, – нацистську (яку невірно називають фашистською) та совєцьку, то роблять наголос на їх спільному: на їх антилюдському змісті. Але часто забувають і про одну, але понад істотну різницю; бо ці системи виникли та існували у дещо різний, як не протилежний спосіб; втім, про це ми вже не одного разу почасти писали вище.

Вона, ця істотна різниця, полягала на тому (повторимо ще раз), що у совєцькій тоталітарній державі існували цілком прийнятні та навіть демократичні за формою закони, але – шкода, існували радше на папері. На ділі царювало свавілля правлячої партійної номенклатури, телефонне право тощо. Тоді – чи пам’ятаєте? – бодай не тяжчим злочином було саме послатися на закони, особливо – на Конституцію: «Ах ти… Я тєбє покажу Констітуцію!» Тому Совєцький Союз не був ніколи правовою державою. Та «нє поступался прінціпамі», бо таких просто не мав. Це ж вичерпно висвітлилося по пакті Молотова-Ріббентропа. Бо, правові держави – то ті, де закони стисло виконуються.

У той же час «Велика Ґерманія» Гітлера, «Третій райх» чи як так ще, – то була, на жаль, мало не правова держава, за всіма сучасними поняттями. Бо там достеменно дотримувалися власних законів, хоч ці закони могли подобатися далеко не всім. Та коли якогось там антифашиста або жида відправляли до ґазової камери, то це не було жодним свавіллям. Просто їх вільне існування протирічило законам країни; не було ними передбачене, так би мовити. Всі чули про антижидівські расові закони, але – чи багато людей знає про те, що був і закон, згідно з яким тих жидів, хто воював у Першій світовій – ніхто й зачепити не міг? – А таких теж було чимало. Бо слід пам’ятати, що й сам Гітлер прийшов до влади не шляхом державного перевороту, як свого часу більшовики, а навпаки – через загальні не фальсифіковані вибори 1932, волею народу. Отже…

Держава була правовою, та тільки от, закони її були не людськими.

Про цей разючий приклад слід добре знати всім, хто сьогодні у нас будує правову державу. Так само, як і про можливість цілком «демократичного» вповзання до нового тоталітаризму. Бодай – аґресивної імперії, до якої нас тягнуть, і ззовні, і зсередини.

А тепер звернімося до важливого запитання, а що ж, власне, являли собою у цій державі оті «СС» та їх військові формування? Та яке місце посідали у Третьому райху? Бо не розібравшись у цьому до кінця, ми не з’ясуємо того, що нас тут безпосередньо цікавить.

Загони СС були засновані самим «фюрером» ще 1923, під назвою Штабвахе (Штабна Охорона) та сучасної назви Шутц Штаффельн – Охоронні Загони, скорочено СС, було їм надано 1926. Тоді вони були тільки особистою охороною Гітлера та не мали аж так великого значення у партії. Їх розбудова та виростання на загально німецьку державну орґанізацію починається з призначенням їх керівника, Ґайнріха Ґіммлера, – на посаду «райхсфюрера СС» 1929. Вони поділяються на загальну частину – «Альгемайне СС» та військову – «Ваффен СС». Та як 1929 їх було всього три сотні, то вже на 1933 їх кількість сягає 200 000 та продовжує швидко зростати. На плечах СС лежала вся турбота про політичну поліцію гестапо («Гегайме Штатполіцай») та сітку її концентраційних таборів. Але військові, дивізії «Ваффен СС» – виконували особливо відповідальні військові завдання. То були відбірні частини німецької армії.

Такі відбірні, найбільш віддані партії частини – були й у совєцькій армії, але – щоб уникнути непорозумінь розставимо усі крапки над «і». У совєцькій армії ЧОН (Часті Особого Назначєнія), наступали за спинами армії, даючи їй зрозуміти, що наступаючи вперед, є ще якісь мінімальні шанси вижити; а от відступаючи… У німців же дивізії «Ваффен СС» – завжди були попереду, розв’язуючи найбільш тяжкі завдання; мабуть тому й програли війну…

Оскільки ми тут чи не вперше, здається, піднімаємо таку цікаву тему, можуть виникнути – щонайменше два дражливі запитання. Перше стосуватиметься наступного: ми знаємо купу совєцьких фільмів, де висвітлюються подвиги совєцьких воїнів: піхоти, авіації, розвідки. Але чомусь не знаємо жодного, присвяченого подвигам «заград-отрядов» або «штрафбатов», – чому?

Друге, не менш логічне й цікаве запитання виникає щодо втрат. У німців найбільші втрати, схоже, несли ті, хто виконували найбільш важкі та відповідальні завдання, хто був попереду, тобто – вояки елітних дивізій «Ваффен СС». А, хто ж у нас? Чи не складається, бува, післявоєнне ветеранство не так із тих, хто «грудью брал» Сталінград і Берлін (та там і полягли), як із?… Ну, ви зрозуміли.

Але, продовжимо.

За задумом самого Гітлера формування СС мали бути «елітною орґанізацією націонал-соціалістичної партії», чимось на зразок «партії в партії», про яку згодом напише Джордж Орвелл. Претензією на щось подібне мала бути совєцька «номенклатура», але… для того, хто її зна?…

Для прийняття до лав СС обов’язковим було не тільки «всебічно поділяти націонал-соціалістичні погляди та мати політичний стаж», але ще й бути «бездоганно німецько-нордицького походження». Це не було звичайне собі «арійське походження» будь-кого з повноправних німецьких громадян райху: німцями мали бути батьки. Тут ішлося про значно вищу категорію – «рассіш гохвертіґе» («расово високоцінні»). Тобто, мало бути документально засвідчене «арійське походження» не лише батьків, але й дідів, – «арієць з діда-прадіда»!

Кодекс СС був вельми строгим в усіх своїх частинах та весь час досконалився далі. Цікавим був, зокрема, наказ Ґіммлера – «СС бефейль № 65» від 31 грудня 1931; так би мовити, новорічний дарунок своїм підопічним. Він більше відомий як «Шлюбний наказ», що реґулював шлюбні відносини для членів СС. Про його загальне призначення свідчить п. 3: «Далекою ціллю і створення спадково здорового цінного роду німецької нордично визначеної раси». Цим наказом категорично заборонялися позашлюбні діти, а до дружин есесівців були виставлені такі саме вимоги «расової чистоти», як і до СС взагалі. Письмовий дозвіл на одруження видавав сам райхсфюрер СС Ґайнріх Ґіммлер.

Зазначимо, всі ці подробиці ми розглядаємо тут не марно: вони понад важливі саме для нашого питання. Бо тепер, коли ми дещо ознайомилися з тим, ким були німецькі СС, – повернемося до української дивізії Січових Стрільців (скороченно – СС) «Галичина». Чи могла вона бути військовим формуванням «Ваффен СС», як це їй досі закидають вороги українського народу?

Підкреслимо при цьому, хоч таке щось і слід вважати загально відомим, що слов’яни взагалі, або українці зокрема, – націонал-соціалістичними політиками не відносилися до «арійців». Поготів, до тих «расово високоцінних», із яких за уставом складалися СС, а значить – і їх військові частини, дивізії СС. Про це є численні свідоцтва з писанини самих наці, починаючи від Альфреда Розенберґа («Міт XX ст.») та по самого Адольфа Гітлера («Моя боротьба»).

Так, чи могла українська дивізія, до якої вербувалися часом і молоді «остарбайтери», ще вчора – мало не «неарійські» раби німецьких «арійських» бауерів, – становити частину СС? Адже, всі вони не тільки не мали партійного стажу, але… Але й взагалі ніколи не могли належати до нацистської партії.

Відповідь є та може бути єдиною: бути частиною військових формувань СС – українська дивізія «Галичина», – не могла. В жодному разі. А все, що з цього приводу досі написане або сказане, – є чиста та свідома брехня.

Або, чи могли якогось окремого українця прийняти до лав СС? – Далебі… За німецьких законів таке щось було неможливе.

Так само неймовірне, як, скажімо, за «развітого соціалізма» побачити обраним на посаду першого секретаря обкому (а хоч і ґоркому) – такого собі жида; та ще й безпартійного… Бо, не забувайте, «поступіться прінціпамі» – аж ніяк не можна.

Але, що ж, може наці нарешті «поступілісь прінціпамі»? – та ні. Вже чим не чим, а своїми людожерськими принципами вони не поступалися ніколи й ніде, до останньої миті свого земного існування; всі знають.

Нагадаємо й ще одне, не менш очевидне, але таке, що вже пам’ятають не всі (а на цьому, на послабленні пам’яті з часом, – і паразитує пропаґандова брехня), на комірах одностроїв вояків «Галичини» – були не «блискавки» СС, а звичайний галичанський золотий лев.

Однак, попри все це – очевидне та незаперечне, можемо прочитати в досить авторитетному джерелі, до якого ми не одного разу зверталися, – й таке:

Повторимо ще раз: не-німці до німецьких СС не допускалися в жодному вигляді (див. вище). Все це наводить на вельми сумні роздуми. Тут ми зтикаємося з фатальним фактом: видалити з тезаурусу людства якусь, хоч помилку, а хоч і свідому брехню, – практично неможливо.

Політичні шахраї, що домінували у XX ст. – цим широко користувалися, а райхсміністр пропаґанди, доктор Й. Гьоббельс, навіть надихав своїх підручних: «Брешіть, брешіть якнайбільше, – щось та полишиться!» Але, передувала в цьому (та – як же далеко!), ясна річ, – Москва.

Військовий шлях дивізії був понад коротким. Вона була сформована за наказом галичанського губернатора Вехтера, та кинута під Броди, проти совєтів, але там потрапила до «котла». Рештки її були відправлені на переформування, та її подальші сліди губляться у вирі подій кінця війни.

Це не завадило деяким негідникам від московської пропаґанди твердити, ніби негайно після погрому під Бродами 21–22 липня 1944 (де дивізія, однак, порядно поскубла совєцьких) її було відправлено на придушення Польського повстання у Варшаві. Повною брехнею є й ця версія.

Мета її – подальше розпалення ворожнечі поміж українцями та поляками; та не тільки. Бо, є ще й друга: відвернути увагу від свого власного союзницького злочину; нагадаємо й про це.

Повстання проти гітлерівців у Варшаві 1.08.–2.10.1944 – вартувало польському народові десь у 20 тисяч убитих бійців, та ще у десь 150 тисяч вимордованого карателями мирного населення. На другому березі Вісли на той час стояла та відпочивала озброєна по зуби «Красная армія», яка – заохотивши поляків та навіть пообіцявши допомогу (про все це є документи), – не зробила по німцях за два місяці жодного пострілу. Справа в тому, що повстання підняла патріотична Армія Крайова (АК), а не прокомуністична (а значить – антипатріотична) Армія Людова (АЛ). А тому, всі їх обіцянки були стовідсотковою провокацією. Вони, «красниє», завжди любили звалювати власну брудну роботу на інших. Бо недорізані німцями поляки Варшави – незабаром потрапили до ҐУЛАҐу «визволителів». Про якусь там звичайну людську «честь» – тут годі казати, це був їх злочин з найвидатніших, щось не ліпше, навіть, від морду польських офіцерів у Катині та Старобєльску (як це і його не приписали ще дивізії СС «Галичина»! – або УПА?).

Все це, однак, учить нас і ще одному, – тій глибокій солідарності цих двох різновидів виродків людства, яка за найтяжчих умов обопільної гризні за владу над світом (хоч і дещо передчасної), – не забували берегти та плекати свої спільні інтереси антилюдської солідарності.

Доповнення 5 «Операція Вісла»

Перемога Сталіна та його союзників у Другій Світовій війні – увічнена в історії як торжество ідей антифашизму та демократії. Але, те, що коїлося перед кінцем війни та після неї, не назвати інакше, як розгулом тоталітаризму, який – цілком можливо, – порівнюється з гітлерівськими злочинами проти людства. Розпочалася справжня епідемія полювання на людей, єдиною провиною яких було те, що вони жили там, де це комусь не подобалось.

Почалося велике полювання британської армії, акція по вилову тих, що посміли збігти від «вєлікого Сталіна». Ловили та депортували до ҐУЛАҐу народів свіжих втікачів – воєнних років. Але хапали, бувало, й «русскіх казаков» та інших, що збігли незабаром після «Вєлікого Октября». Чимало з них тоді покінчило самогубством, добре знаючи, що очікує їх «на любімой родінє». Це біснування було припинене, кажуть, тільки за наказом американського командування, якому розкрив очі Іван Багряний, такий саме втікач від Сталіна. Повну відповідальність за цей злочин проти людства несе Гарольд Макміллан, майбутній (1957–1963) прем’єр Великобританії; не комуніст, – консерватор.

Виселяли примусово судетських німців, помщаючись гуртом – на всіх, за колишні провини крикуна Гайнлайна. А союзнички, між іншим – нагадаємо, на словах засуджували принцип колективної відповідальності. А предки цих людей, до речі, жили там, по Судетах, часом і з XIV ст. Наприклад, родовід чи не найбільш відомого з судетських німців засновника ґенетики аббата Грегора Менделя (1822–1884) сягає XVI ст. Виганяли, так само, корінне німецьке населення Західного Шльонску, нових польських «зємь одзисканих». Вивезли до Німеччини населення Східної Прусії (яке не встигли вибити), яка (Східна Прусія) нечекано, – не повірите, виявилася іще однією «ісконно-русской зємлєй». Одночасно чистили від небажаних етнічних елементів схід Польщі, Україну, та… Один Бог відає, що там ще. Виселяли мільйони й мільйони людей, цілі народи, чого, як пригадуємо, – не робив і Гітлер.

Підкреслимо тут дві незаперечні обставини, які ставлять переможців і переможених на один правовий та моральний рівень.

По-перше, згідно з міжнародним правом покладеним, хоча би, в основу тієї ж створеної союзниками-переможцями ООН – примусова депортація населення – юридично прирівнюється до ґеноциду. Отже, спалення мільйонів у печах Майданека чи Тремблінки, або виселення мільйонів людей з їх батьківщини, – то однаково, ґеноцид.

По-друге, міжнародне право категорично засуджує, як злочин, – застосування принципу колективної відповідальності. У будь-яких формах чи відмінах. А його, пам’ятаєте, – широко використовували німецькі окупанти. Уб’ють десь німця, а вони за це не вагаючись розстрілюють сотню перших-ліпших із навколишнього населення. Цим широко користувалися «красниє партізани», полюючи на німців в окупованих країнах. Так населення Білорусі вдалося підкоротити німецькими кулями десь на 1/4. Але, таке щось, це злочин проти сотні людей. Коли виселяють за якесь вигадане «сотруднічєство с нємцамі» цілий нарід (татари Криму, чечени, судетські німці тощо), – це злочин проти мільйонів, проти цілого народу: ґеноцид.

Подібний ґеноцид творився рівно півстоліття тому й на прикордонні Польщі та України, – почалося переселення українських поляків до Польщі, польських українців до України… Угода про «добровільне» (звичайно, у совєцькому сенсі) взаємне переселення, – датується ще 9.09.1944. Якщо з поляками практично не було проблем (як не було, а все одно подалі від Сталіна!), то десь із півмільйона польських українців удалося вигнати з Польщі до України тільки терором. А ще десь чверть мільйона – залишилось у Польщі. Поляки твердять, що це тоді Москва відмовила приймати подальших переселенців. Це виглядає досить правдоподібно. Справа в тому, що Росія ніколи не була військовим гігантом, її частенько били, навіть – набагато слабкіші. Про це писав свого часу ще Сталін, промовчуючи, як били Росію совєцьку. Свої ж набутки вона отримувала переважно чужими руками, сіючи розбрат і ненависть, сварячи та послаблюючи чварами інші народи. Завжди робила свою першу, головну місію – місія розкладу людства. Отже, усе, що наступило потім, – то радше російський вклад у «скарбницю» польсько-українських чвар; хоча, може, й не без сприяння поляків.

Бо саме ними чверть мільйона українців зі сходу були в більшості депортовані на захід, до «повернених польських земель». Кілька тисяч визнаних небезпечними для нової совєцької Польщі («націоналісти!»), – осіли у гітлерівському, ще теплому концтаборі Явожно – філії поблизького Освенциму. Для тих, хто цього уникнув, секретна інструкція передбачала: не селити поруч двох українських родин, не перевищувати 10 % українців у кожному населеному пункті. Назва цього злочину проти людства, хоч і не так вже великого, на польські масштаби, була придумана віце-міністром оборони, ґенералом Марьяном Спихальським: «Операція Вісла». Він хотів, мабуть, спаплюжити цим пам’ять про історичну перемогу над більшовиками на Віслі.

Що ж тут іще сказати, чого додати? Схоже, що панове поляки, за своє перебування під Росією, як же добре засвоїли, часом, російські уроки. Бо оте їх «не перевищувати 10 % українців у кожному населенному пункті» – так це ж просто з отієї «Русской Правды» дєкабріста П. Пєстєля (ця глибока думка цитувалась в ч. 2 на с. 87):

Усього й різниці, що лемки то не кавказці, а Польща то не Росія. А взагалі… Як бачимо добрі думки історія не забуває. Не лише на той прислівний «схід від Перемишлю», а часом і на захід.

Нагадаємо, що московським гауляйтером Польщі був призначений такий собі Болєслав Бєрут, кажуть, колишній «слєдоватєль НКВД по особим дєлам». Це можна тільки уявляти собі, яким треба було бути останнім покидьком, щоб поляком пережити 1937! Бо, не забудемо, що ворогами «государства рабочіх і крєстьян» були, в тому числі й «бєлополякі»; або – «польскіє пани».

Початок операції «Вісла» був понад драматичним та багатозначним. Наведемо коротку хроніку подій.

Деталічний план депортації доповідається на засіданні Держбезпеки та передається до Політбюро ЦК ПОРП (польська об’єднана робітнича партія, маскуюча назва для сталінських комуністів) – 27.03.1947. На другий день, за не досить з’ясованих обставинах гине на Лемківщині віце-міністр оборони, ґенерал Кароль Свєрчєвський. Всі польські енциклопедії згідно подають: «загинув у бою з бандами УПА», але… розслідувати та підтвердити таке щось, то справа не однієї доби, але того ж дня, 28.03.1947 розпочинається «Операція Вісла». Політбюро ЦК ПОРП збирається лише на наступний день, 29.03.1947 та приймає рішення про депортацію, яка вже йде на повний хід.

Це рішення Політбюро – є завідомо злочинне, бо називає депортацію «акція репресійна», а значить засновується на принципі колективної відповідальності, засудженому міжнародним правом.

Здається, що мало хто з істориків звернув увагу на цей перебіг подій, котрий сам по собі може про багато чого свідчити. Спробуємо тому знову, як ми це робили не одного разу, підібрати розгадку, яка валяється на поверхні.

Військовим міністром Польщі був на той час ґенерал Міхал Жимерський (Роля). За ним не було комуністичного минулого, він був фахівцем, професійним військовим, та відзначився свого часу лише опозицією Пілсудському. Його призначення було деякою поступкою польській діаспорі й Лондону, та він мав із часом піти. Його першим заступником був Свєрчєвський, але й він мав свою ваду: був над міру популярний. А в сталінській системі таке щось може дозволити собі лише самий верхній – «пєрвий». Невдовзі, 1949, Жимерський дійсно піде, але його замінить не поляк. Станеться безпрецедентне: на місце міністра оборони Польщі сяде сталінський попихач, совєцький маршал К. Рокоссовскій. Поспіхом навчений кільком десяткам польських слів (адже, військова мова є стисла та коротка), він пробуде на посаді сталінського наглядача (чи намісника?) Польщі аж до 1956, коли за кордоном сприймуть «разоблачєніє Хрущєва» як годиться, коли польський нарід скине, врешті, злочинне бєрутовське кубло, та замінить їх, хоч і комуністами ж, але… більш прийнятними, людськими, так би мовити.

Отже, хто тоді своєчасно прибрав ґенерала Свєрчєвського, бєрутовська охранка, чи сталінське НКВД, – то є питання суто академічні. Важливо одне, що з цього вийшло аж три вигоди: був розчищений шлях до Польщі російському ґенералові, створений привід для здійснення репресивної акції «Вісла» та набутий ще один пропаґандовий антиукраїнський козир проти УПА.

Старий римський принцип визначення злочинця – «кому це добре?», не є абсолютний, може й підвести. Але, коли з одного злочину комусь виходять аж три користі, – жодних сумнівів бути не може. Схоже, що це план Сталіна. Він не був ні ґенієм, ні стратеґом, але був ґеніальним та неперевершеним провокатором. Можливо, (поки що) й найбільшим в історії багатостраждального людства. Топорне виконання є так, мабуть, на жаль і для нього, «вождя народов». Але, що ж тут поробиш… Як вони всі самі були покидьками, то в НКВД працювали вже покидьки з покидьків, а від таких – годі чекати дійсно доброї роботи.

Але, повернемося до «Вісли». Вражає кількість задіяних до акції людей, – майже дві армійських бригади, дивізія внутрішніх військ, міліція… В середньому, правдоподібно, одна озброєна людина на двох–трьох неозброєних українців. Вони, нема сумніву, стали жертвами своєї власної злочинної пропаґанди, спрямованої проти УПА, – у жаху – великі очі! Тільки він, тваринний страх перед можливою відплатою УПА, – спонукав зігнати стільки виконавців ґеноцидного злочину разом.

Сьогодні Європа поступово долає, ліквідує наслідки імперіалістичної війни між Гітлером та Сталіним. Останнім вибачився перед судетськими німцями за їх депортацію – президент Чехії Вацлав Ґавел. Їм від цього нічогісінько не прибуло, але – важливий є принцип. Бо, скільки би ми не бачили в ній черговий ґеноцидний задум Сталіна, «Операція Вісла» проводилася польськими руками, від імені польської держави, а це й потребує остаточного визначення щодо неї тепер, коли поруч живуть незалежна Польща та незалежна (будемо сподіватися) Україна. Частково це було зроблено ще 1990, коли Польща та інші окуповані країни Європи почали звільнятися від московського ярма: сенат Польщі засудив «Операцію Вісла»; нещодавно зробив це й сейм. Вирішується питання й з компенсацією колишнім в’язням концтабору Явожно.

Не слід забувати, що саме історичне примирення відкриває обом державам шлях до співпраці, до таких величних проектів, як «Міжмор’я». До зближення та дружби вимушує нас, насамперед, – ґеополітика. Бо разом – ми нездоланні; пригадайте змарнований досвід Великої Литви, пригадайте «Диво на Віслі».

Бо на переломі віків у світі існує одна країна, яка не відмовилася, ні теоретично, ні практично, – від гегемонізму та його зловісної тіні – ґеноциду. Отже, пам’ятайте про імперію! – а про неї нам усім як полякам так українцям, – є, що пригадати.

Доповнення 6 Юрій Липа

Юрій Липа (1900–1944) був лікар за фахом, але як усі обдаровані люди – не задовольнявся цим. Бо був ще письменником і журналістом, а в своїх книгах на історичні теми – проявив себе ще як видатний історик-ґеополітик. Він належав до спадкових українських інтеліґентів, був сином Івана Липи, теж лікаря та видатного громадського діяча, члена уряду УНР.

Вимушений до еміґрації, разом із батьком, Ю. Липа оселюється під Львовом та починає 1922 вивчати медицину в Познаньському університеті, який закінчить 1929. До того він отримує ще диплом військового лікаря, певний, що це придасться йому в наступних визвольних змаганнях. А з цим і оселюється у Варшаві, відкриваючи медичну практику.

Ще по приїзді він об’єднує українських ветеранів Других Визвольних Змагань та українську студентську молодь у так зване «Чорноморське братство», яке веде й чималу просвітницьку діяльність, видаючи українські книжки. Крім Юрія Липи там працювали Євґен Маланюк, Іван Шовґенів та його дочка Олена (згодом – Теліга).

За цю діяльність йому шле письмову подяку 1942 інший видатний борець за майбутнє України – львівський митрополит Андрій Шептицький, а це було щось.

Юрій Липа полишив нам чимало творчості, як на своє коротке життя. Це вірші, новели, романи. Але, він писав і ґрунтовні історичні дослідження, які завжди будуть прикрасою нашої україніани. В усьому він був людиною позитивною, утверджував вічні цінності людського життя. Сучасним «дослідникам», що перелопачують приватне життя наших класиків, в надії набути на цьому й собі якісь лаври – бодай геростратівські, можна порадити почитати те, що писав про них Ю. Липа, краще мабуть не написати. Але, найбільше значення, можливо, набувають його історико-соціологічні твори – відоме «Призначення України» (1938) та ще дві книги, дещо менш відомі – «Чорноморська доктрина» (1940) та «Розподіл Росії» (1942).

В них Ю. Липа – чи не першим із українських дослідників нашої історії, практикує наукові методи так званої ґеополітики, відкритої та розробленої перед тим мюнхенським професором Карлом Гаусгоффером (1869–1947), близьким за політичними поглядами до нацизму. Бо, кажуть люди, що це саме він – професор Карл Гаусгоффер – запропонував прийняти символом нацизму стару як сам світ індійську свастику.

Але – подумаємо, чи то така вже велика біда? – Хоч нас і давно вже налякали, що:

Але, по-перше, ми вже ними так лякані-перелякані, – що давно вже нічого не лякаємося. А, по-друге, що ж – а чому власне й «фашист» не може відкрити чогось там розумного в науці? – звідки це відомо?

Бо, пригадаємо відомий випадок із життєвої практики – прецедент.

Колись, ще перед війною, німецькі наці почали турбуватися про таку собі свою власну – арійську науку. Протиставляючи їй, звичайно, – науку «вироджену» – жидівську. Ну, одне в одне зі своіми червоними спільниками, що по війні почали будувати теж свою особливу, совєцьку науку. От тоді й пішли по Німеччині чутки, що й теорія відносності Айнштайна – теж із вимислів отієї жидівської науки, а тому й має бути забороненою. Для німецьких фізиків, що продовжували займатись справжньою наукою – то була проблема.

Але, вихід із тяжкої ситуації знайшов ще молодий тоді фізик Карл Фрідріх, нащадок баронів фон Вайцзеккер. Син видатного дипломата, він був добре прийнятий на верхівці влади, в нацистських колах. Він же й розладував ситуацію, представивши її так, що теорія відносності є науковою істиною, але випадково (ну, що ви хочете, може ж бути й так!) була відкрита жидом. А тому й ми тут можемо з усією повагою поставитися до ґеополітики Юрія Липи, хоч хай вона й була випадково відкрита нацистом. Бо, знову ж, – жодна ідеологія не дає монополії на наукову істину. А у тих – червоних «антіфашістов» – і поготів: ідеологія є монополією на брехню.

Але, слід гадати, що саме за цю історично-політичну трилогію – Ю. Липа й був заздалегідь засуджений на смерть Москвою, убитий нею при першій-ліпшій нагоді. Тому й не можна дарувати йому перебування в червоній окупації: він мусив знати, що там йому залишатись не можна.

Починався 1943 та війна вдруге докотилася до Варшави, та Ю. Липа з родиною знову перебрався до свого Яворова під Львовом, продовжуючи лікарську працю, яка не приносила йому великого багатства, бо українців він (так кажуть) лікував безкоштовно. З початком нової російської окупації родина переїхала, всього й тільки, до сусіднього села Бунів, але його знайшли й там.

За ним приїхали четверо червоних бандитів: двоє офіцерів і двоє солдатів. Вони чемно запросили його поїхати з ними для надання лікарської допомоги, попросивши взяти з собою й лікарські інструменти. Та увезли геть; більше він не повернувся.

Це було 20.08.1944, а через два дні його тіло – бестіально закатованого на смерть сталінськими бандитами – знайшли далеко за селом у купі сміття. В селі Бунів він і похований.

Його закатували за те, що він був письменником та громадським діячем, а головне за те – що був свідомим українцем.

Оцінювати непересічний літературний доробок доктора Юрія Липи – то є справа українських літературознавців, а його особистий вклад у фітотерапію – є справою фахівців. Для нас тут – є важливий науково-історичний бік його діяльності, – що ж можна певно сказати про нього?

Зазначимо тут принаймні три пункти.

1. На відміну від «класичної» історичної дурні карамзінсько-соловйовського типу, про початок слов’янської державності – Київську Русь, із якої вийшли три відомих усім «братніх» народи (а перед тим Диким Полем самі «плємєна» бігали), яка часом викладається й досі, – Ю. Липа виходив із іншого.

А саме – з намагання простежити історичний процес в Україні в його неперервності, від тих часів, коли про нього відоме бодай щось певне, прив’язавши його до загально-європейського історичного процесу, невід’ємною частиною якого він завжди був.

Якщо він і помилявся десь у чомусь вторинному – його вибачає те, що він був першим.

2. В своїх історичних дослідженнях він користувався сучасними соціологічними та ґеополітичними теоріями, відкриваючи добре їх розуміння. Був істориком сучасного типу.

3. В його часи в Європі утверджувалася расова теорія, бодай і не в тому аспекті, який можна назвати науковим. Після цього сучасність віддає перевагу хованню голови до піску, уникаючи (скажімо – в документах ООН або ЮНЕСКО) самого поняття раси; мовляв, аби не давати приводу до расистських зловживань. Дещо дивне, бо ж усі знають: відрізнити неґра або китайця – здатна й мала дитина.

Але, справа полягає на тому, що як раси та етніки насправді існують, то й виникає природне запитання: а як і чому вони утворилися історично, та в чому саме (в точно науково визначимих критеріях, зрозуміло) полягають порізнення поміж ними? Питання – так, дражливі. А до того людина й не вибирає, в якій расі чи народі їй народитись. Тому трактувати такі питання потрібно коректно та обережно, але уникати їх не можна. Бо ж саме таке уникання та створення наукових білих плям – і дає ґрунт для расистських зловживань.

Юрій Липа в своїх дослідженнях не уникав і расових питань, але – віддамо йому належне – в расизмі йому не дорікнути.

Доповнення 7 Іван Багряний

Іван Багряний народився 2.10.1906 у Грунівському повіті Полтавщини, неподалік Охтирки на Ворсклі. Помер 25.08.1963 в санаторії для сухотних у Шварцвальді (ФРН), а похований на цвинтарі містечка Новий Ульм, навпроти Старого Ульма – на південному березі Дунаю. Після смерті, менше як рік перед тим, українського Данте – поета-вигнанця Тодося Осьмачки, – друга поспіль болісна втрата для нашої культури. Але, в отій «совєтской Україні» про це тоді навіть не знали: обох не любили в Москві, на обох полювали чекісти «із відомства гєнєрала…»

В ці короткі та неповні 57 років життя вмістилося на диво багато, – романи, поезії, драми, журналістика, політика, малюнки, фото та кінострічки. Все, що могла робити – неодмінно робила ця безмежно талановита людина. Вмістилося в ці скупі роки й чимало історії: війна, революція, перші десятиліття совєцькоі влади, початки письменництва в непритульному (особливо – духовно) зросійщеному Харкові, «столиці» залежної УССР. Політичні неприємності розпочинаються незвично рано, після виходу 1929 поеми «Вандея», де чужа влада безпомилково помітила натяк на Україну (!). Як особливо неприйнятні, ультранаціоналістичні, були виділені два рядки:

Як же то «під чужим», коли – «ми – одін народ»? – або, як і з цим упіймають за руку, то принаймні – «братья-славянє»…

Перший арешт 1932, потім заслання, табори ҐУЛАҐу, післявоєнні табори для переміщених, так званих «ді-пі» у зруйнованій війною Німеччині, літературні успіхи з мільйонними накладами, хвороби, зради однодумців, полювання чекістів, палка любов близьких і друзів.

Часто буває так, що напрям життя обдарованої Богом людини, а значить чутливої та вразливої, – визначається однією-єдиною подією. Такою стала для Івана Багряного смерть улюбленого дідуся – однорукого каліки Івана, коли він сам був ще хлопчиком. Його вбили на власній пасиці, а хто та як, – варто надати слова самому письменникові:

От таких собі маєте – «братьєв-славян»…

Так уперше, ще малим хлопцем він поглянув у справжнє обличчя Горгони їх лєнінського «свєтлого будущєго». Цього він не забув ніколи. Все наступне життя – то буде для нього один відчайдушний, часом – самітній, бій з російським більшовизмом. Він вів його всіма засобами, романами «Сад Гетсиманський», «Огнене коло», «Тигролови», книгою «Під знаком Скорпіона» тощо; саме з них, перекладених англійською, німецькою, французькою, – люди на Заході вперше дізналися про імперію ҐУЛАҐу, вміло приховану за залізною куртиною «свєтлого будущєго». Боровся й публіцистикою, і незмінно – блискуче.

В одному, ролю цієї людини важко переоцінити. По війні Сталін знахабнів остаточно та вимагав у західних альянтів видати йому на розправу всіх збіглих до Європи совєцьких рабів, аж до еміґрантів жовтневої революції включно; офіційно це називалося «репатріація».

Підкреслимо тут абсолютну неприпустимість чогось подібного – порушення всіх мислимих законів щодо права екзилю, міжнародних та людських, але… На цю нахабну вимогу з холопською готовістю відгукнувся негордий Вінстон Черчіль, доручивши справу своєму молодшому соратникові за партією торі, майбутньому прем’єрові (1957–1963) Гарольду Макміллану, він і несе повну моральну відповідальність за цей злочин, хоч і провадила ці ганебні дії – британська армія. Звитяжна «Битва за Англію» восени 1941 точилася і вирішувалася в повітрі, а на суші ця армія не відзначилася перемогами над німецьким вермахтом, зато набула неоціненого досвіду відступів та евакуацій. Чи не єдина перемога, що їй наважилися приписати – над Роммелем під Ель Аламейном в Африці (червень 1942), – була здобута за міцними спинами поляків екзильної армії ґенерала Владислава Андерса. Отже, залишалися невичерпані сили для безкарного полювання на людей по всій Європі. Чи розуміли ці люди, що виконуючи подібні поліційні функції – вони віддано служать тоталітаризмові, не гірше від отих німецьких СС? – Важко сказати…

Однак, колишніх совєцьких громадян, а часом – тільки підозрюваних, затримували по всій Європі, де були союзні війська та передавали до совєцьких окупаційних зон, а вже звідти вони слідували ешелонами просто до Сибіру. Такий собі совєцький 1937 в умовах Європи, «цивілізованої» та «антифашистської». За подробицями відсилаємо до відповідної книги Ніколая Толстого, онука відомого письменника; там, здається, «ніхто не забутий, ніщо не забуто…». Єдиними в Європі, хто нікого не видав Сталіну були як завжди – Швайцарія та Ліхтенштайн.

Підкреслимо, що за ці злочини, часом не гірші від гітлерівських – ніхто й ніколи не відповів.

Але, на цю більшовицьку кампанію полювання на людей блискавично відгукнувся збіглий зек ҐУЛАҐу, потенційний репатріант Іван Багряний. Перебуваючи в таборі в Авгобурзі він, кажуть – за одну добу написав брошуру – «Чому я не хочу вертатися до СССР», де розкрив очі всім на те, чим є насправді головний «борєц протів фашізма». Брошура була миттєво надрукована людьми доброї волі англійською, французькою, німецькою та італійською, та розповсюджена – справивши належне враження. Скандал набрав сили, дійшло до американського вищого командування та примусову репатріацію людей було припинено.

Стиль цього твору був може й не надто вишуканий, як на Івана Багряного, але – досить виразний. Наведемо для ознайомлення його популярне визначення більшовизму:

Наче – все на місці, наче – нічого не забув наш великий письменник. Цей сміливий захід Івана Багряного врятував тоді життя, без перебільшення – багатьом сотням тисяч людей.

Його стиль життя – є гідний уваги сам по собі. Він був стало тяжко хворою людиною: винесені зі совіцьких таборів сухоти, цукровий діабет, серцева недостатність, але – він ніколи не дозволяв собі розслабитися. Будь-який виклик негайно мобілізував усі сили цієї мужньої людини, а вони – здавалося – не мали краю.

Судовий процес над переможеним урядом гітлерівської Німеччини відбувався в партійній столиці наці – Нюрнберзі, з 20.11.1945 по 1.10.1946 (403 засідання), та теж не уникнув уваги цього великого українського письменника, публіциста та політика. То був, без жодного перебільшення, – дивний, химерний процес. На ньому злочини тоталітарного гітлерівського режиму – судили не тільки демократії Заходу, що ніколи собі чогось подібного не дозволяли. Але до суддів проліз і режим набагато злочинніший від гітлерівського. Бо той, крім жидів на яких був остаточно схиблений, – убивав тих, хто проти нього боровся. А совєцький – убивав кого міг, аби за якимось приводом; а часто й без жодного приводу, так – тільки за підозрою. Хіба ж не різниця? А тому не випадково вже на той час сума його безвинних жертов – у кілька разів перевищувала гітлерівський врожай смерті. Поготів, він був і поплічником гітлеризму, що не тільки допоміг йому озброїтись по зуби, але й розв’язати Другу Світову війну. Але, вимовляти на процесі такі скандальні словосполучення, як «Саратовські полігони» або «пакт Молотова-Ріббентропа», – вважалося чимось вкрай непристойним, неприпустимим.

Недарма ж головний обвинувач (!) від СССР, ґенеральний прокурор Р. А. Руденко, знахабнів до того, що:

Тобто, зверніть на це особливу увагу, шив Гітлеру та його банді саме те, що він та інші більшовицькі злочинці практикували вже з 1917, за 16 років перед приходом до влади в Німеччині Гітлера, – німецького фюрера, який насмілився порушити більшовицьку монополію на державний злочин. Та практикуватимуть і далеко після розправи з Гітлером.

Іван Багряний, здається – першим, висунув і відстоював і досі живу ідею Нюрнберга II, суду людства над злочинами російського більшовизму. Він вірив до самої смерті, що такий суд відбудеться, та подальше зволікання, нехтування цим є також є постійною зрадою його світлої пам’яті.

Багряного – революціонера, борця за свободу й незалежність України – все життя цікавив феномен Миколи Хвильового, якого він особисто знав на батьківщині. Це було явище переконаного українського комуніста, що зумів під «інтернаціональним» камуфляжем розгледіти імперіалістичну царистську політику більшовицької Москви та відкинути її геть. Бо ще у своїй незавершеній повісті «Вальдшнепи» – зазначив, що ота лєнінська партія «потихеньку та полегоньку перетворилася собі на звичайного “собєратєля зємлі русской”». У нас люблять повторювати, але якось по-російськи бездумно, оте славетне гасло М. Хвильового – «Геть від Москви!», забуваючи чи то навмисно опускаючи останню, важливішу частину речення – дуже точного гасла: «Геть від Москви – у бік психологічної Європи!» Отже, йшлося очевидно, не про саме політичне відділення від Москви, після визвольних змагань таке щось було би чистим баналом, який би правовірний комуніст цього не прорік. Йшлося про звільнення від кайданів російського мислення та російської культури; про повний вихід українського народу з чужого йому російського культурного ґетт: «у бік психологічної Європи!» – коротше та точніше – не сказати.

Не випадково так зацікавився М. Хвильовим і наш Дмитро Донцов, теж видатний борец проти того, що він теж дотепно охрестив «червоним ісламом». Він навіть присвятив йому цілу книжку (Д. Донцов, «Микола Хвильовий», Львів, 1933). Все це було закономірним, бо проблему не те, що непотрібності, але й небезпечності домінування російської культури для України, – підняв ще раніше сам Д. Донцов у есеї «Московська отрута», 1927; чого варті там хоча б такі рядки:

Бачите, як чудово зійшлися тут погляди українського націонал-комуніста М. Хвильового та українського націоналіста Д. Донцова! – але, з ними ж був іще наш вічний революціонер Іван Багряний… А у нас і досі наосліп пошукують – а що ж нас усіх може об’єднати? – українство, українство, панове. Книжки читати треба, а там… було би бажання.

До речі, якщо в українських істориків ще можна зустріти певні упередження, нав’язані імперським культурним ґетт, то провідні українські письменники-інтелектуали, від Т. Шевченка та по Л. Українку, – були практично вільні від цього; поготів – уже те пізніше покоління, до якого належали І. Багряний, Д. Гуменна, Є. Маланюк, Т. Осьмачка та У. Самчук. Отже, з отим «Геть від Москви!» йдеться радше про ширший загал, про інтеліґенцію та нарід. З іншого боку піддався був звабним спокусам упадкового російського модерну В. Винниченко, та мабуть тому був та полишиться в Україні найменш читаним зі своїх сучасників. Про більшість совєцьких письменників періоду після М. Хвильового – годі й казати.

Феномен Багряного не вичерпується письменництвом, він був ще далекоглядним та реалістичним політиком. Розумів історичну неминучість розпаду Третьої російської імперії – СССР, так турботливо врятованої Заходом 1941–1945, та готувався до нього. Став засновником Української Революційно-Демократичноі Партії (УРДП) та українського молодіжного руху на екзилі – Об’єднання Демократичної Української Молоді (ОДУМ). Про можливість знесення імперії Зла шляхом революції думав ще 1952 – в часи її розквіту – «Чи можлива революція в СССР?» Писав про це чимало й пізніше, добре розуміючи, однак, що:

А тому й покладав такі надії на національну ідею, в тому числі – на націонал-комунізм.

Такі його передбачення цілком справдилися щодо комуністичної Польщі, де побудовано нормальну економіку, а президент – колишній комуніст, нині соціаліст, прагне увічнити безпеку своєі країни від Четвертої Російської імперії в структурах НАТО. Так само сталося в колишній совєцькій Литві, де теж повернулися були до влади комуністи. Але не сталося в Україні, на батьківщині письменника. Бо тут свого часу самі комуністи – у рабському служальстві Москві видушували як могли носіїв національної ідеї. Багато чого їм можна вибачити, але цього – ніколи: гріх смертельний, злочин непростимий. Ще гірше було хіба що в недолугій Білорусі, де сьогодні у вищої посадової особи тільки й національного, що потворний білоруський акцент бідної та каліченої російської мови; а жодної там держави – нема й взагалі не передбачається. Отже, – скалічені народи; смертельно чи ні? – виявиться свого часу.

Нас теж колись сповістили про те, що «національна ідея – не спрацювала»; слушно, але – де вона могла спрацювати? – ніде було. Поки вищими цінностями полишатимуться совєцькі: кар’єра, влада та особисте збагачення (бо останнім в історії переконаним комуністом був, здається, Н. С. Хрущов) – не може спрацювати жодна ідея. Адже, на це потрібно принаймні ще голову мати. Як вичерпно показали совєцькі часи – не можна побудувати нічого там, де влада дає власність. А саме цей російський принцип – «влада дає власність» – шкода – переможно вкорінився на схід від Перемишлю. На відміну від значно більш конструктивного західного принципу – «власність дає владу»…

А в геть зросійщеній Україні так і не з’явилося жодного націонал-комуніста, ні перед 1991, ні після: комунізм себе остаточно вичерпав. Микола Хвильовий так і полишився єдиним націонал-комуністом в Україні – першим і останнім у лавах ВКП(б).

Саме цього не предбачив Іван Багряний та це стало його чи не єдиною помилкою.

Як і все українське відродження, він вертається до нас черепашою ходою, зусиллями небагатьох людей доброї волі; бо ще надто безкарні та надто могутні у нас приречені історією злочинні проімперські сили. Але поволі щось зрушується. Піонером тут став, здається, наш донецький земляк, київський кінорежисер Ростислав Синько, який 1993 зняв чудовий телесеріал «Сад Гетсиманський», зумів якось проштовхнути його й на УТ (тоді він демонструвався, як годиться, увечері). Удруге його показали напередодні ювілею письменника, 23–27 вересня 1996, але вдень. Звідси добре видно, до речі, куди рухається з часом на УТ національне відродження.

Потім були видані романи письменника, а з 1996 маємо ще й том публіцистики Івана Багряного: статті, есеї тощо (більше як 850 с.).

Важко думати, що цьому якось сприяли ті недолугі, для кого національна ідея так і не спрацювала, все це є більше заслугою Фундації ім. Івана Багряного та орґанізації ОДУМ у Сполучених Штатах.

Доповнення 8 Дмитро Донцов

Дмитро Донцов (1883–1973) народився на півдні, в затишному Мелітополі на вже пересохлій під совєцьким керівництвом річці Молошній, неподалік Азовського моря. То був рік неспокійного Сонця, та йому передписано було стати видатною людиною. Родина була українською, але російськомовною, а місто так само зросійщеним, та ніщо не провіщувало майбутнього. Він поступає 1900 до Петербурзького університету, не останнього, але теж російського, та… Як і чимало молоді його віку поринає до революційної діяльності, – мода часу, що тут поробиш. Але він вступає до РУПу (революційна українська партія), та на нього справляє вирішальне враження її мало не проґрамний документ – брошура Миколи Міхновського «Самостійна Україна» (Львів, 1900). Мабуть це й стало поворотним пунктом його життя, яке він присвятить дослідженню феномена націоналізму взагалі, та створенню теорії українського націоналізму зокрема.

Пам’ятного 1905 його заарештовують та випускають лише за амністією 1906. Він повертається до Києва та приєднується на часі до РСДРП, де його знову заарештовують. Звільняють лише під запоруку родини та знайомих, але йому цього задосить. Він не хоче більше полишатися в Росії, остаточно рве з нею, переходячи 1907 кордон Галичини.

З року 1914 Д. Донцов є головою Союзу Визволення України, але й чимало працює конкретно, над національною освітою УСС (Українських Січових Стрільців). З післявоєнною (Першою світовою) УНР не надто співпрацює, внаслідок угодовських позицій М. Грушевського та В. Винниченка, але допомагає Гетьманату в його зв’язках із зовнішним світом.

Після остаточної поразки Других визвольних змагань, він усе більше відходить від політичної діяльності на користь наукової та літературної. Року 1939 він вимушений, однак, покинути Галичину, внаслідок її окупації совєтами, піти у другу еміґрацію. А, із совєцькою окупацією Східної Європи не почуває себе у безпеці й там, та 1947 еміґрує втретє, за океан до рідної Канади. Стає, наразі, професором української літератури в Монреалі.

З українською мовою він надобре обізнався вже дорослою людиною, але… Якою ж чудовою була його мова! З багатим словником, яскрава та суґестивна. Велика шкода, що він не спробував себе в художній літературі. Напевно, полишився би в історії не тільки як великий український учений, але й як великий письменник.

Попереду вже не раз робились посилання на погляди Донцова, тепер лише дещо підсумуємо головне.

Погляди Дмитра Донцова на націю і на націоналізм, почали складатись ще перед Першою світовою, яка, попри те, що була війною імперіалістичною, дала свободу восьми, пригніченим імперіями, народам. П’яти – з-під Російської імперії, трьом – з-під Австрійської. Не поталанило тоді лише Україні, та почасти з власної провини, та це багатьому навчило Донцова. Його націоналізм склався вже на рік 1926, коли вийшли «Націоналізм» і «Московська отрута». Вся творчість Донцова в цілому була реакцією на духовне убозтво запитів культурно-автономічного руху, від Н. Костомарова та по М. Драгоманова і М. Грушевського. Думається з попередників його беззастережно схвалив би один Т. Шевченко. Чого тільки йому не закидали? Й ніби надмірну емоційність, чи так само ненависть до інших народів. За те, що відкидав дурну концепцію злих царів та нескінчено доброго народу імперії. Порівнювали з теоретиками націонал-соціалізму. Або його ж, автора терміна «червоний іслам», порівнювали мало не з марксистами. От давайте з усім цим трохи й розберемося. Процитуємо сучасного, об’єктивного автора:

Почнемо, хіба, з примату нації над людиною. Він є природний та забезпечується співвідношенням рівнів: не люди складаються з націй, а нації з людей: не стало однієї, другої, але поки є люди – живе нація. А не стало нації з її мовою і культурою – скажімо, всіх русифіковали, то чого варті ці люди без усього, голі інтер-люмпени?

До «касти провідників» – і взагалі не слід чіплятись, бо то ж є просто «еліта нації» – поняття загально прийняте. Саме та, що відповідає у нас за провал Перших визвольних змагань, як і Других. Наша сучасна еліта складена мало не цілком, як не з колишніх секретарів райкомів, то зі секретарів комсомолу, з чого маємо й відповідні результати. За десять років створили рай на землі для чиновників, а населення так і жевріє, максимум на 40 дол./міс. Такі приведуть нас до «найвищої форми буття», як же… Але, це так – до слова.

Під цим кутом зору варто порівняти переможену Німеччину, яка на 1945 була зрівнена з землею, а вже 1955 більшість її людей і горя не знала. Бо, різні вони бувають, еліти.

Далі цитований автор цілком слушно пише, що:

Цитований автор погоджується, що це стало, в свою чергу, джерелом натхнення для Третіх визвольних змагань 1942–1950, з їх бездоганною моральною позицією; до речі, мало не єдиною. Бо вони були заздалегідь приречені тим світом, який дещо передчасно (та як же нахабно) проголосив сам себе «вільним» (!) та робив погоду. Адже, головне, що його турбувало тоді, та це, щоби не згорів, упаси Боже, в полум’ї війни людожерський режим більшовиків – Третя Російська імперія…

Саме вони, Треті визвольні змагання, й стали досконалою практичною перевіркою ідейних позицій Дмитра Донцова. Які бездоганно витримали цей тяжкий іспит. Саме націоналізм Донцова створив зоряний час України – Треті визвольні змагання.

Але, продовжимо дещо нашу розвідку. Дорікання щодо ненависті, яка є протилежністю любові – уб’ємо за методом ad absurdum, запропонувавши простий мислений експерімент. Уявимо собі лишень дві нації, перша з яких перебуває на колоніальному статусі у другої – імперської. Вирішальне запитання буде таким: які шанси звільнитись від колоніального гноблення матиме перша нація, якщо її люди палко любитимуть (замість ненавидіти) оту другу, імперське націю? Втім, оскільки відповідь запроґрамована вже в самому запитанні, наразі її опустимо.

Однак, коли люди, спираючись на творчу й конструктивну ненавість до інших людей – нарешті звільнили себе від пут імперії – можна буває почути й заклики: от, все позаду, а тепер «давайтє дружіть» – забудемо про минуле. Підкреслимо, таке щось здатний пропагувати або іноземний аґент, або неоколоніаліст, або найправдоподібніше звичайний недоумок.

Бо, сьогодні – це сьогодні, а дружно всім потрібно жити завжди; адже на одній Землі живемо, – іншої у нас не буде.

А, щодо того «забути», то це або національна зрада, або знову ж дурство. Бо національний досвід не забувають, його свято бережуть та передають новим поколінням, в повному обсязі. Бо це саме він складає в часі історію нації.