Аналітична історія України

1. Напередодні Других Визвольних Змагань

Перед Першою світовою, коли до початку Других Визвольних Змагань залишалися дослівно роки, – стан України та її народу був з ненайліпших. Вона була розкраяна та поділена імперіями на лоскути, мало пов’язані між собою.

Першим та основним був загальний поділ схід – захід, поміж імперіями: Австро-Угорською та Російською; практично – поміж цивілізованою Європою та «дикою Азією». Дикою – на той час, бо підросійською. Підкреслимо, що ми тут не схильні піддавати сумнівам великі культурні досягнення народів Азії. Але, вся справа в тому, що хоч Росія й була дикою – та не Азією; отже – деяка данина умовності, не більше.

Австро-Угорщина – імперія, нема сумніву; так, безумовно – гнітила народи, але гнітила їх не свавіллям царату та його «охранкі», а – імперськими законами. Була конституційною монархією, яка мала парламент, через який на ці закони можна було впливати, можна було їх досконалити. До парламенту могли обиратися, і дійсно обиралися – українці. На останніх перед Першою світовою виборах їх фракція в парламенті імперії сягнула 30 депутатів, а українець Юліан Романчук був обраний навіть віце-спікером, як тепер кажуть. Активне політичне життя українців на заході не могло не впливати й на схід, куди приїздили люди, куди потрапляла література і газети. Все це, у свою чергу, сприяло розвиткові та поширенню національного руху. Найбільш визначною в цьому відношенні стала культурна подія, яку Росія негайно перетворила на політичну, – відкриття 1903 пам’ятника Івану Котляревському в Полтаві. На нього мала прибути представницька офіційна делеґація з Австро-Угорщини, австрійці та українці. А, як у Росії (іще навіть не совєцькій) все прийнято розписувати та обмежувати заздалегідь, то й виникло питання, неможливе ні в Австро-Угорщині, ні будь-де, крім Росії: якою мовою на цьому відкритті виступатимуть місцеві люди? Вирішено було – ясна річ, що «на вєліком і моґучєм». Але, коли дійшло справи, ці місцеві люди мали мужність наплювати на цю ідіотичну постанову та виступали українською, як і австріяки, та… нічого не сталося; не те вже було російське самодержавство. Натомість царська влада спробувала була 1914 заборонити сторіччя Т. Шевченка, але тут наштовхнулася на рішучий громадський опір, який і зробив свою справу. Але, українство – як ми це вже відзначали, не було однорідним, ні на сході, ні на заході.

На заході найбільш політично розвиненою була Галичина, де українці (яких у середньому було менше) вимушені були політично ривалізувати з поляками, та могли вже, навіть, якоюсь мірою блокувати невигідні українській людності Галичини постанови сейму краю. Мабуть тому в Галичині перед Першою світовою – насправді кипіло українське духовне життя.

Політична ривалізація у змаганнях за автономію або й незалежність підсилювалася й старими, іще часів Жечі Посполітої, міжрелігійними антагонізмами та чварами. Хоча ці останні, з ростом загального рівня культури обох народів, – уже не мали такого значення, як колись. Польський рух дещо підтримувала Франція, наскільки дозволяли тамішні русофіли, але уряд самої Австро-Угорщини віддавав належне інтересам українців.

Дещо інакше стояли справи у Буковині, де місцеве румунство сповідувало ту саму релігію та спори могли бути тільки щодо української автокефалії. Румуни орієнтувалися на давно самовизначену Румунію, яка хоч і претендувала на Буковину, навіть – на угорський Ердей, але до пори мусила рахуватися з імперією. Отже, тут політичні відносини були не аж так гострі, та сваритися можна було, хіба за автокефалію. До того, українське та румунське населення було тут переважно сільським, та по містах бриніла німецька мова; щоправда, було чимало й німецьких селян. Тому, іще 1903 у сеймі цього краю було прийняте роздільне самоврядування для всіх трьох цих найбільших громад.

Знову інші справи були у Закарпатті, яке з 1867 було віднесене до Угорщини, та яке – за кілька десятків років, стало мало не повністю мадярським. За – підкреслимо це особливо, не найгірших стартових умов. Бо ще у 1850 Закарпаття мало сітку з більше як 500 українських шкіл, найбільшу, відносно як абсолютно. Але, вже на 1907 їх кількість скоротилася до 27, а з 1907 угорський парламент зліквідував неугорські школи взагалі. Чи не можна було цьому протиставитись? – далебі…

Були певні законодавчі рамки, спільні для всієї Австро-Угорської імперії, не були в ній першими й угорці, та марно було би все це приписувати виключно мадярській люті та підступності (?): слід буває, часом, звернути увагу й на себе. Значить, не явили свого часу закарпатці достатнього рівня політичної та загальної культури, аби цьому протиставитись: що ж тут поробиш…

Це тепер, у самостійній Україні, вони базікають про своє якесь окремішнє русинство та вимагають незалежності. А, де ж воно саме тоді було, поміж 1867 та 1907, – оте ваше русинство? – чи було взагалі?

На початку XX століття, за австро-імперської свободи – виникають численні українські спортивні, юнацькі, а часом і парамілітарні орґанізації: 1894 – Сокіл, 1900 – Січ та 1910 – Пласт; а 1913 у Львові відбувається перший збір нового товариства – Українських Січових Стрільців.

Ідея таких товариств виявилася на заході України дуже плідною, та хутко поширювалася: всього через рік існувало вже 96 відділень.

Із початком Першої світової створюється 6.08.1914 Українська Бойова Управа, яка має на меті згуртувати українські сили з Січових Стрільців у самостійну військову силу. А вже 21.08.1914 створюється Головна Українська Рада з представників усіх українських політичних сил заходу, під проводом Костя Левицького. Цікаво навести її маніфест, із якого видно політичні спрямуваня західного українства (за Валентином Морозом, «Україна у XX ст.»):

Отже, так дивились на стан речей на заході, у Західній Україні. Зробимо цьому деякий підсумок. Тільки на те, щоби порівняти зрілість політичного мислення підавстрійського українського заходу, та розкладеного російським пануванням сходу. Не знайти тут, у цьому документі ніяких випрошувань (якоїсь там «національно-територіальної автономії» або «визнання української мови» (в Україні!). Одне слово, всього того політичного недолузтва, з якого розпочала свою «боротьбу за Україну» Українська Центральна Рада (УЦР) на сході. Бо ще III Універсал УЦР товктиме ту ж саму воду в ступі, проголошуючи Українську Народну Республику (УНР) в «складі федеративної Росіі», та доповзе повного суверенітету, суверенної УНР, – тільки наприкінці 1917, перед муравйовською масакрою Києва.

А, між тим, не можна сказати, щоби на сході не було й розумних людей. Коли всі прагнули автономії (якої згодом і домоглися в особі УССР), Українська демократична хліборобська партія відстоювала на сході саме те, без чого не можна бути жодному народові: повний суверенітет народу та приватну власність на землю. Але, подивіться, хто був у проводі партії: В. Шемет (1873–1933), Д. Донцов (1883–1973) та М. Міхновський (1873–1924). Це були класики української національної ідеї, на відміну від грушевських та винниченків, які так ніколи її й не збагнули. Вони тоді не перемогли, але… не забудемо, що проти них працював наймогутніший з титанів новітньої історії та могутній союзник імперії, – людська глупота…

До того ж часу відноситься й виникнення орґанізації, яка відіграла на заході не менш важливу роль, ніж східні ради та директорії. То був відомий Союз Визволення України (СВУ), в орґанізації якого брали участь політичні еміґранти сходу, та серед них Дмитро Дорошенко (1882–1951), згодом – відомий український історик. Це була орґанізація, визнана на урядовому рівні, та така, що популяризувала українську національну ідею в Австрії та Німеччині. Як пише В. Мороз у своїй «Україні в XX столітті».

Можливо, головне та незамінне, серед того що ці люди зробили, то була реорґанізація таборів для російських військово-полонених, серед яких було чимало українців. Бо, як ви розумієте, воювати з Туреччиною або Європою, – то не те, що «побєдіть Кучума»; в аґресії проти них годі було сподіватися на власний набрід: потрібне було щось капітальніше, боєздатніше. Люди із «Союзу» отримали офіційний доступ до двох таборів військово-полонених (Раштат та Фрайштадт) звідки перевели всіх українців до окремих, чисто українських таборів, де незабаром закипіло українське життя. Почали існувати власні газети, школи, навіть – хори та театри. Проґрами для шкіл та курсів, які велися добровольцями з СВУ, складав молодий ще тоді Дмитро Донцов, згодом – один із великих українських мислителів XX ст.

Характерним для цих проґрам був не тільки умілий підбір та певна широта знань, яких можна було набути, – своєрідні університети, але й абсолютно чітка національна спрямованість, національна орієнтація. Цілком відкидалася куца ідея автономії в складі Росії, навкруги якої так довго вовтузитимуться на недолугому сході. Чи не вперше у світі ставилося питання про Україну, як окрему та незалежну державу, рівноправну з будь-якою іншою європейською. Абсолютно точно, історично та геополітично, – визначалася реакційна роль Росії у світі та категорична необхідність зупинення її постійної аґресії. Абсолютно точно, історично та геополітично, визначалося, що імперія підтримується, як така, за рахунок потуги України, висмоктує, живиться її людськими засобами.

На таких ідеях виховалися в українських таборах сотні тисяч українців, стали свідомими творцями своєї власної, української долі.

Але, під австрійським прапором на формації СС – Січових Стрільців, чекали нелегкі випробування. Попри велику кількість бажаючих (більше 25 000) австріяки обмежились кількістю українського легіону в усього 2,5 тисячі, та й тих спочатку намагалися поділити на окремі частини у складі армії, невеличкі, чи то диверсійні, чи то розвідувальні загони. Бо українці завжди мали той привілей, що проти них ніколи не йшло однієї війни. А, як правило, крім відвертої, – ще кілька підпільних, – диверсійна, інтриґанська, наклепницька тощо. Отже, про польське лоббі в Австрії годі казати, а вже пролазливість російської аґентури – є всім відома.

Однак, незважаючи на все це, леґіону вдалося показати себе, як єдине ціле, з самого початку провівши звитяжний бій не проти когось, а проти відбірних частин «кубанскіх казаков». Дехто з українських авторів вбачає в цьому мало не братовбивчу трагедію, але – хіба ж так було насправді? Адже, тут одні відстоювали режим гноблення України, а другі – надію на визволення. То, хто ж тут кому «брат»?

Потім, підчас стабілізації фронту в Карпатах взимку 1914–1915 Українські Січові Стрільці (УСС) продемонстрували й доброго рівня розвідувальну діяльність. Це вони, власне, надали Австрійському штабові неоціненні дані, необхідні для подальшого великого наступу на схід. Саме з УСС невідривно пов’язані дві великі та переломні справи цієї кампанії. Наступ у квітні 1915, що призвів у кінці до прориву російського фронту, – забезпечило взяття українцями верху Маківка в Карпатах. Ця гора в землях бойків вважалася важливим стратеґічним пунктом, та австрійці зайняли її першими. Але, російський наступ 28.04.1915, – відкинув їх назад. Тоді УСС, в одногодинному бої, зайняли верх та захопивши кілька сотен полонених, – відігнали росіян геть. Ті, свіжими силами перейшли у наступ та 1.05.1915 знову захопили гору, але цього разу УСС винищили мало не цілу російську бригаду, остаточно закріпивши за собою стратеґічно важливий пункт. А це знаменувало загальний російський відступ, із Карпат та далі.

Другим критичним пунктом військових дій на цьому театрі, де відзначили себе УСС, став бій за гору Лисоню на Бережанщині (1916). Там леґіон три доби утримував позиції під вогнем, та, – хоча цього разу й з чималими втратами, а знову забезпечив перелом на свою користь у військових діях.

І – нарешті, це вони вперше підняли український прапор над українським містом, – звільненим княжим Галичем.

Авторитет Січових Стрільців на кінець війни піднявся настільки, що офіційною мовою наказів та спілкування в леґіоні стала українська (здається, в перший і останній раз в історії), а німецькомовні офіцери леґіону – мусили тепер її вивчати. З ним же, корпусом УСС, невідривно пов’язані три великі в майбутньому імена новітньої української історії, імена його полковників: Василя Вишиваного (1896–1951), Євгена Коновальця (1891–1938), та Андрія Мельника (1890–1964).

Українські Січові Стрільці були опорою Західно-Української Народної Республіки, а згодом перетворились на Українську Галицьку Армію (1918–1920).

Але, наша історія є аналітичною, а тому те, що було, має часом ставати лише претекстом для того, щоби задуматися: а, що могло би бути (якби?). Якби, скажімо, домагання Івана Франка та Юліана Романчука, щодо утворення української національної автономії у складі Австро-Угорщини, не пішли на марне?

Австро-Угорщина – так, була імперією, але була ще й правовою державою та не розглядала власних підданих як отару рабів. Однак, не була вона й сучасною, не використовувала власних політичних можливостей. І поляки, і українці не одного разу заявляли про свої національні вимоги. Навіть – цілком офіційно, через парламент імперії. Чи не можна було би піти їм назустріч іще в минулому сторіччі, коли було надано певної автономії Угорщині, та тим зняте чимале міжнаціональне напруження? – так, безумовно, можна було.

Утворення принаймні двох нових окремих автономних утворень у складі імперії, польського та українського, вимагало розумного поділу Галичини, але надало би неоціненні переваги країні в цілому. Хоча би внаслідок хуткого національного та економічного розвитку обох народів. А, їх більші частини – не забудемо, продовжували гнітитись Росією.

Легко збагнути, що в такому разі Австрія могла би вступити у Першу світову значно потужнішою державою, не гірше від Німеччини, та… Не було би жодного там «Брусіловского прорива». Був би прорив у зворотньому, східному напрямку, до Дніпра, а може й далі, до Дону. Чи встояла би тоді Росія, що гнала своїх поляків та українців на захід батогом? – навряд.

На закінчення зазначимо, що це скорочення, СС – Січові Стрільці, існувало ще перед Першою світовою, та не має жодного відношення до будь-чого німецького (поготів, із отого «Третього райху»), – це – очевидно. Однак, спостережливе око московського злочинства угледіло й тут можливість обернути це проти українців; в очах невігласних недоумків, ясна річ, на яких вони, однак, – виключно й спираються. Бо українці у цих психічно збочених людей – це манія, паранойя; вони й тільки вони мають бути «за всє в отвєтє». А звідси й побралася їх свідома брехня про «українскую дівізію ес-ес «Галічіна». Чи може ви вважаєте, що ця потолоч просто собі «помилилася!?» – розкажіть комусь іншому…

До речі, те саме сполучення літер – СС, опинилося й у назві отієї «укрєпляющєй і направляющєй», незабутньої КПСС, але ж, ніхто цього проти неї не використовував, а – чому, власне?

Правдоподібно, по-перше тому, що розуму більше (важко – мати ще менше). А по-друге, чи не тому, що ми – люди доброї волі всього світу, всіх націй, в глибині душі були згодні, що гітлерівські есесмани – були мало не янголами у порівнянні до декого з тих «КП-есесів», останніх з останніх (ну, хіба що потім, отой їх Пол Пот…).

2. Центральна Рада

Українська революція стала відлунням російської, та буде незмінно її наслідувати. В цьому була перша, можливо, основна помилка Української революції. У відповідь на лютневу революцію в Росії, у Києві в кінці лютого формується Рада об’єднаних громадських орґанізацій, до якої переходить на час міська влада. Одночасно створюються Ради робітничих і селянських депутатів по промислових центрах України – більшовицька заявка на владу в Україні. Селянство України на той час було досить однорідним, на заході та сході, та ще не розкладеним більшовиками, але робітництво… Воно чітко поділялося, соціально і географічно, на здебільшу національно свідомих робітників цукроварень та гуралень Правобережжя, і на денаціоналізованих імперських люмпенів, шахтарів та металургів сходу. Саме ці останні й стануть основою для антинаціональної більшовицької контрреволюції, – більшовизму.

Слідом утворюється в Києві, спочатку шляхом самостворення та кооптації, – Українська Центральна Рада (УЦР). Провід її, наче досить вагомий. Голова – історик М. Грушевський (1866–1934), заступники: Д. Антонович (1877–1945) – син відомого українського історика В. Антоновича, теж історик, Д. Дорошенко (1882–1951) – історик, Ф. Крижанівський (1878–1938) – правник і економіст, В. Науменко (1852–1919) – педагог. Вона вперше заявляє про себе загальною відозвою до народу України. Згодом Українська Центральна Рада буде дообиратись, поповнюватись та структуризуватись.

Останнього дня лютого 1917 у Пєтрограді відбувається представницька українська демонстрація під жовто-блакитними прапорами, із більше як 20 000 учасників, – перша заява України про себе, до якої Київ не має жодного відношення. Він відповідає на це патріотичною демонстрацією з десь 100 000 учасників, а мітинг на Софіївському майдані затверджує резолюцію про «національно-територіальну автономію України», але – тільки у складі нової, революційної Росії.

На кінець березня припадає низка з’їздів: Установчий з’їзд есерів – негайне здійснення національно-територіальної автономії, Конференція соціал-демократів (УСДРП) – резолюція за автономію. Нарада радикальних демократів (УРДП, Д. Дорошенко, С. Єфремов та інші), – поміркованих націоналістів. Проходить з’їзд селянських представників, який створюється на підтримку автономії та на здійснення аграрної реформи, – Українську селянську спілку.

Увінчується ця з’їздівська діяльність Всеукраїнським національним конґресом, із десь 1000 представників з усієї України. Знову, та ж «національна автономія», але конгрес леґітимує УЦР, офіційно утвердивши або дообравши її, у складі 118 осіб. Великих змін у її складі не сталося, але… Зайшли досить відчутні зміни у керівництві. А саме – у заступниках голови.

Як спочатку їх було четверо: Д. Антонович, Д. Дорошенко, Ф. Крижанівський та В. Науменко, то тепер стали соціал-демократ і письменник В. Винниченко (1880–1951) та учений С. Єфремов (1876–1939). Саме з особою першого з них, воістину – непотопимого (він згодом очолить і Директорію), – буде пов’язана левова частина провалів тодішнього визвольного руху. Та, вся біда в тому, що він був далеко не один. Бо, на заході України, де було набагато менше соціалістичної дурості, ще з 1914 свідомо відстоювали «вільну Україну»; то й цікаво придивитися, звідки ж вона побралася, ота «автономія»? Чи, це дійсно був «народний вибір»? Автономію виправдовують тактичними міркуваннями, але саме з цієї точки зору вона була заздалегідь планованим провалом, та марно вилазив свого часу зі шкіри М. Грушевський, запевняючи усіх, ніби: «українці не мають заміру відривати Україну від Росії» або «українці не мають наміру віддалятися від російської республіки». Цей дипломований історик (!) вживає терміну «відривати», – тільки подумайте! Чи він не знає, бува, що Україна ніколи не була частиною Росії? – була брутально захоплена нею шляхом окупації? – а, як знає, то навіщо кривить душею?

Все це штучне зниження вимог було сутим глупством, як психологічно, так (і це випливає з першого) – тактично. Бо російські патріоти, хоч царські, а хоч і оті – «тимчасові», – все одно на стіну лізли чуючи, чи то про незалежність України, чи то навіть про автономію. Українських же патріотів така, ні чим не вимушена (вони це знали) поступливість великодержавності тільки відштовхувала. І марно брехав Винниченко у своєму «Відродженні нації», що ми, мовляв, хотіли державності, а от маси, – вони не були готові (не на часі, як тепер кажуть з першого ліпшого приводу). Бо насправді – все було якраз навпаки.

Як із граничною чіткістю сформулював це Валентин Мороз («Україна у XX ст.»):

Може маси й насправді не були в чомусь готові сприйняти ідею самостійності, не дозріли до неї? – але й так не було. Звернемося знову до попереднього джерела, чи не єдиного досі, де послідовно та логічно (а тому – й правильно) висвітлені події епохи та їх сенс. Наведемо аналіз перебігу Всеукраїнського селянського з’їзду з десь 2200 делегатів у червні 1917.

У виступах більшості, так би мовити, звичайних делегатів з’їзду бриніла думка: потрібно УЦР негайно проголосити незалежну Українську республіку, а відомий селянський діяч А. Степаненко запропонував з цього приводу відповідну резолюцію; вона не тільки проголошувала республіку, але й відкликала із «всєросійськіх організацій» українських представників, а головне – постановляла припинення виплати податків до Пєтрограду.

Отже, тоді вперше офіційно повстала альтернатива: незалежність, чи тільки автономія? Орґанізатори з’їзду, приперті до стінки у головному питанні, – не розгубилися. Було вирішено надати слово прихильникам обох концепцій: соціал-демократу Б. Мартосу (1879–1977) та тому ж А. Степаненку (1889–1931?); а потім – проголосувати. Наче – все демократично.

Бориса Мартоса важко звинуватити в притаманності саме соціалістичним ідеям, бо це він казав, що «широке громадянство просто не доросло до соціалізму», а до того «селяни розуміють соціалізм як перенесення майна із панського двору до свого власного»; в цьому було багато справедливого. Але, усім арсеналом «інтернаціональної» демагогії соціал-демократів, – він володів бездоганно. Так, із самостійниками йому було не по дорозі, бо:

І – далі, в тому ж дусі типової демагогії:

Що ж тут сказати? – такій демагогії, яка не має жодного прямого відношення до справи, – міг би позаздрити і Лєнін, і Троцкій. Додамо, що абсолютно така сама ідіотична арґументація – ходить і досьогодні, нагадаємо:

Такому – прохопись тільки щось про «автономію», – на весь світ верещатиме…

Але, повернемося до справи. Після доповіді Б. Мартоса, його однодумці просто не допустили А. Степаненка до трибуни, зчинивши несамовитий галас: «Не хочемо слухати!», «Не треба нам самодержавства!» Тобто, панове «автономісти» не погребували найбруднішими прийомами більшовицької «дємократії»; діяли, як звичайні шахраї… Що ж тут іще додати?. Не вадить з цього приводу навести точну та вичерпну характеристику В. Мороза (теж там):

Коли читаєш вищецитований виступ Мартоса – просто захоплюєшся, яких талановитих полемістів ми мали в 1917 році. Але ж працювали вони… проти нас! Це приводить нас до однієї з ключових державницьких істин: коли не виховаєш в еліті власного патріотизму – вона стає не просто безужитковою, а й шкідливою! Здичавілий собака робиться вовком і поїдає тих овець, яких мав би боронити від вовка.

Є досить характерним, що всі ці суб’єкти, від Мартоса по Винниченка, у своїх спогадах обходять мовчанкою своє антисамостійництво. А останній, навіть, мав нахабство писати, що – мовляв: «маси не були готові» (сприйняти ідею незалежності), Добре знала кішка, чиє м’ясо вкрала…

Тимчасовий уряд у Пєтроґраді, зрозуміло, відкинув навіть натяки на автономію, а російські прислужники в Україні зі свого боку зробили все, щоби навіть її, цю куцу автономію, – якось та саботувати. На тому ж з’їзді, той же Мартос, що так розписував переваги автономії та щосили наклепував на самостійність, потім хутенько відступив. Тепер, коли з його подачі з’їздом була відкинута самостійність, він став обґрунтовувати думку, що й автономії відразу вводити не можна, бо – а що ж на це скажуть національні меншини? Отже, як бачимо, вже тоді роблено вигляду, ніби ота нещасна Україна, – мало не вся складається з національних меншин. Використовувалася «інтернаціональна» демагогія й зі ще більш цікавого боку. Один із есерів, такий собі Андрій Заливний з Полтави, критикуючи ЦР (до якої був дообраний на з’їзді) добалакався до того, що, мовляв, «на російську буржуазію треба впливати, а з українською треба боротись.»

Одне слово, хто з них в Україні тоді працював на Росію, можна легко судити не лише за документованими виступами у пресі або на з’їздах, але й простежуючи за подальшою долею цих людей. За тим, кого з них не вбили потім. Бо Росія ніколи й нікому нічого не вибачала. На превеликий жаль, ми тут матимемо, так би мовити, – тільки нижню межу всього цього багатства. Бо московська катівська більшовичня мала звичку часом таємно розправлятися й зі своїми найвідданішими служаками.

А загалом, як бачимо, українські поля, іще перед війною та революціею, – були рясно захаращені бур’янами російського імперського «соціалізму».

Так стояли тоді справи з ґрунтовним питанням – українською незалежністю. Але були ще два питання, подальшого ступеню важливості: про землю та про армію.

Борці проти «передчасного самостійництва» (як от Винниченко або Мартос), видно, кепсько розрахували були свої сили, бо їх уже не вистачило на те, щоб поховати питання про земельну реформу. А може зробила свою справу гризня поміж тими, хто завжди розумів потреби народу – ліпше від самого народу: есерами та соціал-демократами (нагадаємо, на всякий випадок, що останніх на північ від Курска називали вже більшовиками). Тому, що були прийняті вельми проґресивні рішення, які відповідали бажанням селян. А саме, що землю оголошено загально-народною власністю та створено з неї загальноукраїнський земельний фонд, яким мав керувати Український Сейм (парламент). Щоправда – за затвердженням Всеросійських Установчих Зборів.

Важливою була й настанова самостійників – «земля тому, хто її обробляє». До цього були проголошені народною власністю надра та природні ресурси країни: все передавалося у державний фонд без жодного викупу. «Автономністи», схоже не добачали, що все це є радше компетенція суверенної держави.

Військові питання – теж, зовсім особлива частина визвольних змагань. Раніше від Селянського з’їзду, на початку травня, відбувся в Києві ж І Український Військовий З’їзд, що зібрав десь 900 делегатів від майже мільйона українських вояків у складі російського війська. Він затвердив УЦР єдиним орґаном державної влади в Україні та вимагав від тимчасового уряду негайного акту про автономію України; хоч так і не домігся.

Найбільша полеміка спалахнула з приводу обрання голови з’їзду, на що претендували як Микола Міхновський, так і Симон Петлюра. Обох добре знали у військових колах, та… Петлюрі дещо заважала його минула соціалістична репутація, а проти націоналіста Міхновського виступив В. Винниченко. Як завжди, ретельно відробляючи своє на користь більшовиків. Він вдався до тієї ж дешівки та демагогії, яку потім, на Селянському з’їзді, повторюватиме за ним Б. Мартос.

Мовляв, що ви! – не наша людина – «пан» та «має маєток», та ба, – і це ще не все. Бо він, бачите, іще хоче «завести старі порядки, панщину»… Людина без честі та совісті? – так, на жаль. Демагог? – безумовно; за фахом, так би мовити. Але ж, на той час і демагогія в Україні, – мала великий вплив на маси, шкода. Поготів, більшовичня взагалі не мала за душею нічого, крім демагогії; а – перемагала, і совісних, і розумних.

Згоди досягти не вдалося та зійшлися на компромісі, – обрали колективну президію. А Петлюрі прийшлося задовольнитись посадою голови уформованого з’їздом Українського Генерального Військового Комітету, що було значно важливіше. З’їзд установив принципи орґанізації української армії та проголосив право України на Чорноморський флот; в цьому пішов далі від сучасних незалежників.

Було вислано також делегацію до Пєтроґрада у складі десятка осіб на чолі з Винниченком, який був уже на той час заступником голови УЦР. Однак, не дивлячись на це (а, можливо, й завдяки цьому) делегація хутко повернулася зі столиці, потягнувши повного гарбуза. Ні старі «соглашатєлі» – тимчасовики при владі, ні претенденти на їх владу – Совєт Рабочіх, Крєстьянскіх і Солдатскіх Дєпутатов, – про жодну там автономію й чути не бажали.

Чашу терпіння переповнила нахабна телеґрама А. Кєрєнского, про якого, за далекістю Петроґрада вже дещо були й забули: «З огляду на воєнні умови, вважаю Український військовий з’їзд за несвоєчасний».

Вона, ця телеґрама, безумовно прискорила скликання, незабаром після Селянського з’їзду, – II Українського Військового з’їзду із 2038 делегатів, який запропонував УЦР не оглядатися більше на Тимчасовий уряд, а працювати над тим, щоби забезпечити «тверду орґанізацію краю», саме на підвалинах автономії. Та, схвалив проект І Універсалу. Який і був потім оголошений 10 травня 1917.

Він являв собою дивну мішанину того й іншого, починаючи з того, що Україна повинна бути вільною, але в жодному разі, – не відриваючись від Росії. Потім довго й розлегло викладалася історія питання про автономію та поставлення його перед російським урядом, його від’ємна позиція щодо цього. Та доходили, нарешті, того, що «український нарід вимушений сам визначати свою власну долю». Далі слідували настанови, на яких мусить засновуватись ця власна доля. Та висловлювалися надії, що Установчі Збори, – все це згодом ратифікують. Це вже було щось. Схоже на незалежність. Але, щодо всього іншого…

Період УЦР незмінно вражає, як чисельністю владних структур, так і кількістю людей у них. Перший склад самої УЦР (березень 1917) становив 94 персони; він же, але обраний Всеукраїнським національним конґресом (березень 1917) – становив 115 осіб; остаточний склад УЦР, затверджений у липні 1917 – уже 147. До цього була ще Всеукраїнська рада робітничих депутатів – 100, та Всеукраїнська рада військових депутатів – 132.

Були ще якісь «представництва»: територіальне – 61, від українських колоній – громад (в Росії) – 8; було професійно-просвітнє та економічне представництво – 17, представництво політичних орґанізацій – 10; найчисленнішим, однак, було представництво національних меншин – 152; своєрідний рекорд отого «представництва».

Думається, що за таких обставин уся діяльність цих численних утворень могла носити лише балаганно-мітинговий характер, та не дивно, що отой IV Універсал, про повну незалежність, – сподобилися прийняти лише за тиждень до бою під Крутами. А обрати президента УНР – напередодні гетьманського перевороту.

Не сприяла конструктивній діяльності УЦР її соціалістична основа, з постійним нахилом у бік звичайної охлократії. Протистояння з Росією було спочатку безнадійним, бо були спільні соціалістичні переконання, а більше… Що ж розділювало, поставимо питання: – коли нічого більше не було за душею, крім отієї «автономії»? А у Росії, до декоративного «соціалізму» – була ще добра стара імперська аґресивність, стала та нестримана. З усім цим у УЦР – жодних реальних історичних шансів не було.

Зазначимо в цьому важливий історичний елемент, – стале внутрішнє протиріччя, яке неможливо не помітити та ще важче іґнорувати. Бо воно стало мало не вирішальним. Будь-яка влада в той бурхливий час могла утриматись лише якоюсь військовою силою. Для УЦР то були формації УСС, створені та вишколені українським патріотичним рухом у Галичині. То були люди освічені, підготовані до своєї діяльності за настановами Дмитра Донцова та інших бездоганно українських людей. На сході ж усі вони потрапили до соціалістичного балагану, де взагалі ніхто не сушив собі голову, ні поняттям незалежності, ні поняттям держави. Де вели відверту «пацифістську» пропаганду більшовицького спрямування, доводячи, що Україна – країна мирна, та армія їй взагалі не потрібна. А вістря пропаґанди в Росії – було спрямоване на те, що в Росії не потрібна царська армія, а от червона – потрібна, як повітря. Щоб за допомогою своєї аґентури в УЦР знову підібрати під себе багату колонію – Україну.

Очевидно, що за подібних умов жодних історичних шансів Центральна Рада не мала, і мати не могла.

Вони, ці історичні шанси, з’являться тільки з гетьманатом, вільним від політичної демагогії, який відкине соціалістичний балаган та продовжить натомість якось розвивати необхідне, українство, – єдину можливу опору нації.

Історичною очевидністю було та є те, що незалежність України може бути утримана лише у повсякденній антиімперіалістичній боротьбі з російським імперіалізмом, створенням максимального ідеологічного та ментального дистанціювання України від Росії.

Жодної української незалежності не буде доти, доки Україна остаточно не відліпиться від Росії, не лише фізично й політично, але насамперед морально та духовно. Поки «Геть від Москви!» не стане принципом життя для кожного окремого українця.

Насамкінець наведемо, без жодних коментарів, дещо повчальну статистику з неодноразово цитованого нами біографічного видання В. Верстюк, Т. Осташко, Діячі Української Центральної Ради, Київ, 1998, яке містить загалом 127 позицій. Відкинувши тих, про кого достеменно не відомо, за яких обставин помер, ми матимемо для позосталих 109 наступну статистику:

– Репресовано та знищено совєцькою владою – 53, в тому числі 5 із тих, що еміґрували.

– Померло своєю смертю по совєцький бік кордону – 14 (дехто з них і відсидів).

– Зуміли врятуватися за кордон та померли там власною смертю – 42.

3. Інтермеццо. Більшовицький візит

Хроніка подій часу виглядала в наступний спосіб. Проголошення 11.01.1918 IV Універсалу – про повну незалежність України від імперії, – переповнило чашу російського терпіння – почався відчайдушний наступ на Київ, бо реставратори люмпенської імперії, добре розуміли, що їх імперія, хоч із Сибіром та Далеким Сходом, але без України, – все одно ніщо, пшик.

Змагання більшовиків за поновне «покорєніє Украіни» – стало чи не головним сенсом так званої «ґражданской войни» («прєвратім войну імпєріалістічєскую – в войну ґражданскую!»); так, перетворили – годі казати, але від цього вона не перестала бути імперіалістичною. Бо, хоч поширення імперії, хоч її збереження, а хоч і відновлення, – все це імперіалізм, і нічого з цим не вдієш. Російська так звана Жовтнева революція порізнювалася від своїх попередниць мало не повною відсутністю ідейних підвалин (нас цікавитимуть не порожні гасла, а сутність): потолоч пригнічена – люмпенська – проти потолочі правлячої, царської. В одних – «бог, царь і отєчєство», у других – «кто нє с намі, тот враґ», і – оте, незабутнє, «ґрабь наґраблєнноє». У одних – стара «Єдіная і Нєдєлімая», з «царєм-батюшкой да звонамі колокольнимі», у других – нова, без меж, з «Політбюро, ЧК, ОҐПУ та фанфарамі». Так стояло питання.

«Рабочє-крєстьянская рєволюція»? – облиште, адже пройшло вісім десятків років та останній дурник давно помер. Селян вона донищила, теж геть злюмпенізувала, а робітники? – що ж, робітники… Як жили в бараках «прі царскіх фабріках», так жили в бараках і на «вєлікіх стройках СССР».

Отже, бунт люмпенства проти заслаблої верхівки, яка – ніби, не вберегла оте єдине, що було у цього убогого духом і тілом народу, – його «Єдіную і Нєдєлімую»; яку мало не захопили були до рук жиди та вірмени. Що ж, віддамо цьому люмпенському сміттю належне, свою «Єдіную і Нєдєлімую» вони відреставрували зовсім непогано: людство здригнулося.

Отже, внутрішньо, духовно, – імперський люмпен з отими «кто нє с намі – тот протів нас!» та невмирущим «ґрабь наґраблєнноє!» Добре. Ну, а ззовні?

Ззовні вони хутко обрядилися до своїх червоних (не дослівно) брудно сірих одностроїв, на перший погляд – дещо дивних. Сіро-брунатні шинелі до п’ят (а значить – не надто зручні) з малиновими відлигами та такими ж поперечними нашивками, як на боярських робах. А на голові – взагалі щось дивне, на кшталт уформованого з грубого сукна шолома з наляпаною поверх п’ятикутною зіркою – «будєновка». Невідповідність матеріалу – є нестосовність, та шолом, виконаний не зі сталі, а з фетру, є так само смішний, як дерев’яна шабля. Все разом – «красноармєйская форма», – звідки ж вона? – чи так уже хутко ідейно спроектували та пошили її засновники «Красной арміі», Лєв Троцкій та інші – «іжє с нім»? Але ж ні, – далебі… Надто добре ви про них подумали; все було радше справою випадку.

Важко сьогодні сказати, чи планував останній цар Росії, скажімо, конечний «парад побєди» у Токіо 1905, але що планував по перемозі у Першій Світовій (!) «парад русскіх войск в побєждєнном Бєрлінє», – це відомо достеменно. Бо, доручив патріотичному художнику Васнєцову (чи не від отих опудал «богатирєй», верхи на битюгах?) проектування парадного однострою, саме для цього майбутнього параду. Що й було достеменно виконано, адже – це легше, ніж створити прорив на фронті, та на жовтень 1917 сотні тисяч таких одностроїв очікували «побєди» на складах. Ними й скористалися більшовики; єдине, що було необхідне, це спороти отого нествора на шоломі, двоглавого орла, та замінити його на зірку.

Отже, без волі «єго імпєраторского вєлічєства» – не було би й «лєґєндарной будєнновкі».

Але, був і ще один зовнішній атрибут, без якого тих часів собі не уявити; хоча він потім якось сам собою, непомітно зійшов зі сцени. Він був притаманний переважно «коміссарам», які чомусь уникали «будєнновок» та замінювали їх на сплощений православний картуз при зірочці спереду. Та, носили дещо дивного виду штані, знизу – гранично вузькі, але зверху – з великими крилами, випусками убік; називалися вони «ґаліфе». Людина, що ходила потім до совєцької школи, вивчала історію Паризької комуни, знала, що її придушили реакційні французькі війська, якими командував лютий та кровожерний реакціонер, генерал Ґастон Ґаліфе. Не учили нас, тільки єдино того, що це саме він, придушивши цілу Комуну, так зарозумівся, що вигадав для себе оті небачені у світі штані, які були названі на його честь. Саме такою вона була, передісторія комісарських штанів. Отже, навіть це вони поцупили, знову ж, зі смітника історії. Та, ще й у запеклих ворогів робітничого класу…

Протистояння з Україною почалося, коли підготоване на 11.12.1917 більшовицьке повстання у Києві було придушене, а його учасники, замість того щоб їх розстріляти, – були ешелонами відправлені до своєї Росії. Війна ж розпочалася з відхилення українським урядом ультиматуму Совєта Народних Коміссаров у Пєтрограді від 17.12.1917. Ним вимагалося легалізувати більшовицькі загони в Україні. Тотожним оголошенню війни, однак, було створення 25.12.1917 рівнобіжного маріонеткового уряду в зросійщеному Харкові. Він формує з люмпенства Харківщини та Донеччини власні військові сили, але серйозно покладатися може тільки на червоні війська з півночі, інтервентів. В той же час, на Україну з Гомеля та Брянска вирушує чотирма угрупованнями проти України – іще 30 000 червоних військ, під командою А. Антонова-Овсєєнка. Вони сунуть по двох напрямах одночасно, – на Правобережжя і на Лівобережжя. Через день був окупований Харків, потім 9.01.1918 – Єкатєрінослав, потім 20.01.1918 – Полтава. Тим часом західне угруповання окупує 16.01.1918 – Конотоп, а 19.01.1918 – Глухів.

З Полтави група військ колишнього жандармського полковника, тепер – щирого більшовика М. Муравьєва – іде на захід, та з’єднується у Бахмачі 27.01.1918 із західною групою російських військ, та вони разом ідуть на Київ. Де були на той час реґулярні війська УНР – українська історія якось тактовно промовчує. Може їх, під впливом пана Винниченка розпустили по домівках («нам не потрібна українська армія»), але мало не всю вагу російського наступу прийняли на себе оті півтисячі героїчних хлопців з-під Крут, більше 300 яких там і полягли. Адже вони протистояли 4000 озброєних по зуби більшовиків.

Одночасно було підняте 29.01.1918 російською п’ятою колоною «робітниче» повстання на «Арсеналі», яке вдалося придушити тільки 4.02. Захопивши Дарницю та блокувавши мости, більшовики 5.02 розпочинають артилерійське бомбардування міста, але ризикнуть вдертися до нього тільки 8.02, коли уряд УНР встигне збігти.

Більшовики обстрілювали місто з великих гармат, – «імєть цєлью цєркві і крупниє зданія», але не лише з власних. Більша частина була українських, від тих, хто мали би зупинити більшовиків, та… порозбіглися, навіть не сховавши або не знешкодивши гармати: дарунок для більшовиків, тепер усі вони стріляли по Києву. Вже це дає певне уявлення про те, що то була за УНР і чого варта; чому мало не весь захист Києва впав на плечі Студентського Куреня, несмертельних героїв з-під Крут.

Київ – то історичне місто, як вони самі кажуть – «мать городов русскіх», та навіть німці Гітлера якось це розуміли, не зловживаючи бомбардуваннями, але – це ж були всього тільки російські більшовики…

Та, й це було ще далеко не все. Потім із Дарниці до вокзалу прорвався більшовицький «бронєпоєзд», ним командував такий собі більшовик Полупанов, вулиця імені якого й досі, певно, існує в столиці незалежної України. Його особливим завданням було знищити домівку президента УНР, професора М. Грушевського на вулиці Паньковській. До неї було зовсім недалеко та тут били «прямой наводкой». Дім був – половина на половину. Одну займав М. Грушевський, другу – відомий український художник В. Кричевський. Обидва збирали предмети мистецтва та мали всесвітньо відомі зібрання. До того у М. Грушевського, як історика, був іще зібраний ним історичний архів, де були документи унікальної наукової цінності. Загинуло в полум’ї все. Адже, як відомо ще від М. Булґакова, то рукописи з московською брехнею не горять (і у воді не тонуть); а українські горять тим жвавіше, чим вони більш українські.

Мета? – мети не було; єдина мета – терор заради терору.

Збитки місту від цього обстрілу, ціллю якого був виключно терор бо, жодних там військових об’єктів у Києві не було, – ніхто спеціально не підраховував, але – сьогодні ми їх знаємо. Бо по тому був гетьманат, та була в Києві така добра українська людина, як Федір Ернст, мистецтвознавець; його перу належить чи не перша монографія про творчість Миколи Реріха.

Збитки мистецтву від наїзду більшовицьких банд були теж чималі, а тому з цього приводу було створено урядову комісію гетьманату, для якого культурні справи були не на останньому місці. До цієї комісії входив і Ф. Ернст, який пізніше підсумував усе в книзі «Художественные сокровища Киева, пострадавшие в 1918 г.», Киев, 1918. Як бачите з наголовку – жодної політики, сама сутність справи.

Великих руйнувань зазнав відомий Михайлівський Золотоверхий монастир ХII ст., куди потрапило до цілі 7 великих фугасів. Десь п’ять таких влучень зазнала стіна Золотих воріт, 3 влучення отримала Андріївська церква Растреллі та аж 9 зазнав Старий Костьол. В Успенський собор на Печерську влучило аж 8 важких снарядів. Сильно пошкоджено було дзвінницю XVIII ст., роботи Йогана Шеделя. Пошкодили, як могли стару церкву св. Софії, про що Ф. Ернст пише в наступних словах:

Е-е-е, пане… І Батий, і татари (а уніати з литовцями, взагалі, ні до чого), то були люди: хіба можна порівнювати? Що в жодному разі не можна, це ми негайно та вичерпно покажемо. Зі слів того ж самого автора, який пише нам далі, що:

Так, так, все це дуже знайоме. Бо про те саме пишуть нам, наче змовившись і ті, хто навідав пєтєрбурзькі палаци, прикрашені шедеврами мистецтва, – де хоч раз побували «рєволюціонниє матроси». Значить, нічого не зробиш, – як то кажуть «профєссіональний почєрк ґоспод товаріщєй». Але, сутність речей пізнається у порівнянні. Тепер пригадаємо дещо наступні роки, скажімо, ту ж окупацію 1941–1944, коли в Києві перебували німецькі окупанти, гітлерівські «наці». Чи вони десь там «рвали на шматки» оті «полотна першокласних художників»? – щось не чули ми про це. Або, може це вони, німецькі наці, вирізували десь там «шкіру з крісел»? Знову ж, і про таке не чули.

Вони грабували, вивозили, але – безглузде нищення кращих творів людства? – це не для них. Адже, й вони були люди. Не те нице ніщо яке так пнулося стати всім. Так, німці були не дарунок, злі люди, а часом – і дуже злі, але – були люди. Так само як Батий, татари, уніати чи хто там іще з тих, що навідували св. Софію. Бо ж далеко не все, що ходить на двох ногах і розмовляє, – є людиною, що ж тут поробиш.

Продовжимо наше, аж як конструктивне порівняння. Гітлерівські наці визнавали в мистецтві той самий «соціалістічєскій рєалізм», що й російські більшовики; та зовсім не терпіли так званого модерну. Цей останній, незмінно, приписувано жидам або жидівським впливам та віднесено було до галузі так званого «ентартете кунст» – «звироднілого мистецтва». Але, чи таке знищували? – ніколи! У Мюнхені 1937 була навіть виставка подібного мистецтва, де було експоновано 730 картин. Після падіння Третього райху збереглося все, що не постраждало безпосередньо від військових дій.

Не так було з нелюдами, хоч за роки й вони дещо «окультурилися» – від стихійного полосування шаблями перейшли до орґанізованих дій. Коли вони знову дісталися України, з кримських музеїв було орґанізовано вилучено все, що могло нагадати про існування татарів. Не забули й нас. Коли було знову окуповано Західну Україну, видали «Пріказ № 375». Згідно з ним були проведені по музеях такі собі, як тепер кажуть, «етнічні чистки». Тільки зі Львівського художнього музею було вилучено більше трьох сотен картин та пару десятків скульптур. Все було ретельно знищено; твори всесвітньо відомих українських майстрів: Архипенко, Бойчук, Гординський, Грищенко…

Відповідно повели вони себе й з людьми. Твердять, що за наступні дні було розстріляно десь 5000 людей. Для них, як і для міста, така кількість видається невірогідно малою. Насправді мало бути в кілька разів більше. Бо – так розповідали, розстрілювали навіть тих, хто насмілився на вулиці заговорити українською мовою. Але, першими вони зайнялися отими двома сотнями хлопців зі Студентського Куреня, що вони їх не встигли добити під Крутами. Усі вони були ретельно розшукані та розстріляні біля Маріїнського палацу.

Так бешкетувала ця потолоч у місті аж до 1.03, поки не прийшли союзні війська, українські й німецькі, та не очистили від неї місто. Приємно сповістити, що М. Муравьєв незабаром був розстріляний за щось там своїми ж, десь на Волзі.

Про нього дещо довідуємося з приміток до видання – Л. Троцкий, «Моя жизнь», Москва, 1991, с. 608; там читаємо:

Сам Троцкій проливає певне світло на причини заколоту Муравьєва. Виявляється, що він, як російський патріот – не міг перенести ганьби замирення з німцями – «враґамі народа русского» у Бресті. Та й підняв отой заколот; думав, мабуть, особисто двинути «біть нємцєв».

З іншим, В. М. Прімаковим (1897–1937), що увірвався зі своїми «краснимі казакамі» до Печерську та теж там багацько чого накоїв, попалив та пограбував, – доля так не квапилася. Вона знешкодила його тільки на початку Великого Полювання, скільки би він там з цього приводу не пручався та не посилався на «лічно тов. Сталіна І. В.»

Чи подіяла коротка але кривава російська окупація Києва на українців? – чи розлютив і згуртував їх більшовицький терор?

Якщо так і сталося, то якихось видимих для нас наслідків це, здається, – не викликало. А значить, можливо, що як звичайно, й це переблимали. Таке щось здатне навести на роздуми, радше – далекі від оптимізму. Вся історія Других Визвольних Змагань демонструє нам дратуючі контрасти. Нерішучу та обачну поведінку однієї сторони та безоглядний терор з боку протилежної; власне – взагалі нічого, крім брехні й терору. А при цьому – ще й закріплення за обачною та стриманою стороною, – репутації бандитсько-погромної. А ті другі – чисті бандити, то – мовляв, не терористи, ні, – янголи небесні, що єдино – будували «свєтлоє будущєє для всєґо чєловєчєства».

Хоча самі до цього останнього, як ми тільки-но вичерпно переконалися, – в жодному разі не належали.

Все це – дуже шкода, бо йдеться про справи надто загальні, надто важливі.

Бо, іще історія людства показала нам з усією можливою ясністю, на прикладі історичного змагання землеробних та кочових культур: наслідком змагання того, хто стримує себе певними правилами, з тим, хто ними нехтує, – буде завжди програш першого.

Так само стоять справи у змаганні з терористами. Його неможливо виграти стриманістю та гуманністю, а тільки єдино, – безоглядним нищенням терористів: терор долається тільки терором же. Неважко уявити собі, що було би, якби в Ірландії свого часу не було терору шінфейнів, – відповіді на імперський терор; вона, напевно, полишалася би імперською колонією і по IV тисячоліття. Терор на відповідь з боку зтероризованої нації, аби він приводив до цілі, – повинен мати певні особливості: бути абсолютно таємним та неухопним та не бути, в жодному разі, пропорційним, бо це розтягує змагання на нескінченність. Навпаки, на кожен акт терору з боку гнобителів, – потрібно відповідати десятьма. Саме цей могутній засіб добуття національної свободи, в нашій історії – на жаль, іще практично не використовувався.

Поготів дивним полишається все це в обличчі того тотального тероризму, яким було просякнуте, можна сказати, політичне життя Другої Російської імперії. Так, що ж це було? – може, небажання наслідувати абсолютно від’ємний в очах кожного свідомого українця імперський приклад? Але, як не слід незаслужено чорнити людей, так само не варто перебільшувати їх добродійства.

Отже, будемо вважати це питання ще не вирішеним…

До речі, а чи не чули ви про таке популярне революційне гасло тих, муравйовських та Ю. Коцюбинського часів: «Смерть буржуям и украинцам!»?

Чимало конкретних причин призвело до поразки Визвольних змагань, перших як і других. Але, не можна не помітити й деяке загальне підґрунтя, рису всього народу, яка не сприяла боротьбі за незалежність. Ідеться про нашу всім відому толерантність, якою ми, часом, навіть пишаємося; та за яку як же вдячні нам наші недруги. Бо, немає у світі, можливо, нічого доброго, що не несло би в собі й зерна зла.

Від одного відомого українського дисидента, який за совєтів чимало відсидів, – довелося почути, що ненавісті до своїх (і наших) гнобителів він не відчуває. Та й досить дружно спілкується тепер із колишніми каґебістами. Мовляв, всі ми люди, всі ми жертви системи. Не втручаючись у домен індивідуальних відносин і почуттів, по-перше, хотілося би звернути увагу на абсолютну неконструктивність такого підходу. Бо ж, всі є жертви системи, жертви режиму, так. Але, по-друге, одні були його жертвами на «правітєльствєнних дачах», а інші – в психушках і концентраційних таборах. Деяка асиметрія – погодьтеся.

Що ж стосується відсутності ненависті… Зробимо тут деякий аналіз, хоч і загальний але необхідний.

Відносини поміж частинами матерії цілком визначаються полями, які діють поміж ними. Вони можуть бути різного походження й природи, різно залежити від відстані, але сили, що вони (поля) породжують можуть бути тільки притягуванні або відштовхуванні; нічого третього не буває. Аби утворити всю оту видиму складність нашого світу, ці сили мусять діяти разом. Бо, за наявності самого притягування, весь світ злипнувся би до однієї маси; а саме відштовхування розігнало би все на нескінченну відстань, до нескінченого простору.

В зібранні людей таку саму роль відіграють почуття, знову ж два та знову ж протилежні: прийняття (симпатія, любов) та неприйняття (антипатія, ненависть). Аналоги притягування та відштовхування. Полиште у людей щось одне – й ви унеможливите a priori існування суспільства. Що, однак, не виключає можливості існування в ньому окремої особистості, позбавленої одного чи другого.

Або, уявіть собі націю в колі інших націй, нарід проникнений стовідсотковою толерантністю до всіх. Чи має він якісь шанси вистояти серед сусідів, позбавлених толерантності? – Далебі, жодних. Отже, нація, що не уміє ненавидіти чуже приречена на користь тих, що це уміють. Про це й писав колись Дмитро Донцов, та як же йому за це дорікали! – та як же неправомірно…

4. Гетьманат

Німецькі війська до України першою запросила УЦР, не в стані дати собі ради з більшовиками. Німці, зі свого боку, були зацікавлені в союзі з багатою продовольством Україною, бо власного не вистачало, тил давно сидів на дієті, а тепер подекуди почала підголодовувати й армія. Але, хутко виявилося, що уряд, з яким вони були порозумілися – був настільки ж бездіяльним, наскільки політично аморфним; не в змозі навіть був підтримувати в країні елементарний правовий порядок, що безпосередньо відбивалося на стані економіки. Не вирішувалося практично в селянській країні навіть земельне питання.

Потрібно було щось робити, та саме з цим.

І тут з’являється генерал Павло Скоропадський (1873–1945), командир І Українського корпусу, який він створив у часи «українізації» російського війська, та вивів до України. Помітили в царській Росії підчас війни, що військові частини були тим надійніші та дисциплінованіші, чим менше в них було «старшєго брата», а чим більше українців; то і розпочали оту кампанію «українізації». З цими військами він уже відбив перший наступ більшовиків на Україну, восени 1917. Незважаючи на це (а може – й завдяки цьому), УЦР із досить слушною підозрою ставиться до цього здібного царського генерала, якого чомусь поважають його солдати, а однодумці Винниченка починають вести в його корпусі аґітацію за роззброєння, демобілізацію та повернення додому. Твердо знаючи, що відбитий щойно більшовицький наступ – ніяк не буде останній.

Поготів, незадоволені вони й тим, що генерала обрав отаманом Українського Вільного Козацтва Всеукраїнський з’їзд козаків у Чигирині у жовтні 1917. Надав йому, так би мовити, певний громадський статус. А діє він тепер – від імені принаймні 60 000 козаків. От генерал і подає до димісії 6.01.1918, присвячуючи себе козацтву.

З усього типово російського скалозубства на адресу українського та українців, яким переповнена ота улюблена Сталіним «Бєлая ґвардія» М. Булґакова, – можна подумати, що гетьман, то взагалі якась опереткова постать, але – так не було.

Павло Скоропадський був досвідченим військовим, який уже не одного разу проявив себе на фронті, та мав за це й нагороди. Хоч він і закінчив, як багацько інших, Пажєскій корпус, але цікавився свого часу й університетськими лекціями, багато читав та був дійсно освіченою людиною. Не мав, щоправда, жодних ідей в галузі перебудови суспільства, але не був і повним профаном щодо політики та соціології, розумівся, безумовно, й на національній ідеї, хоч і не можна твердити, що був аж так гарячим її прихильником.

Навряд, чи якогось значення, крім суто декоративного, мало те, що він походив, ніби, з роду першого по Мазепі та вірнопідданого Москві гетьмана Івана Скоропадського (1646–1722), якого – однак, усі російські документи того часу іменують «Скуропацкой»; чи то від звичайної московської невігласної дурості, чи то з бажання принизити.

Крім відновлення козацтва Павло Скоропадський створив і більш широке громадське об’єднання – Українську Народну Громаду. А те, що її підтримали селянські демократи з УДХП – брати В. та С. Шемети, В. Липинський та М. Міхновський, – вже про щось свідчить. Бо, партія хліборобів-демократів – насправді представляла інтереси широких кіл народу. А УЦР, не забудемо – за своє коротке панування, тільки на те й спромоглася, що розвалити армію та націоналізувати землю; отже, як вона комусь із хліборобів перед тим і належала, то тепер – і того не було.

Тому й не дивно, що Хліборобський з’їзд – досі численніший з усіх попередніх (6432 делегати) 29.04.1918 проголосив Українську Державу на чолі з гетьманом: дотеперішнє напівбезладдя не принесло нічого доброго, ні країні, ні народові.

Того ж дня, кажуть, засідала востаннє й УЦР, яка для чогось обрала М. Грушевського президентом УНР. А це викликає принаймні два запитання до сов… перепрошую до українських істориків:

1. Сталося це – перед обранням гетьмана, чи після?

2. А, як і сталося перед, то скільки часу пробув президентом пан професор М. Грушевський? – добу, годину?

Бо, саме за це ж, за президенство спорудили йому його теперішні спадкоємці монументальний пам’ятник у Києві. Чи не тому, що мало приваблива ідейка перетворити Україну на прохідний двір поміж Московією та Європою – своєрідну «пріхожую Россіі», – тягнеться, хіба, з тих часів…

Не можемо не відзначити тут і двох інших цікавих сторін цього перевороту, які рішуче протирічили кривавому духові XX ст. По-перше, влада УЦР була настільки формальною та практично ні до чого не втіленою, що цей переворот стався майже без кровопролиття. По-друге, ніхто з попередніх владних структур при цьому не переслідувався, не сталося жодних арештів, що би там про це не брехали більшовики. Користувалася подібною брехнею, на превеликий жаль, і Директорія. Але, ми знаємо велику кількість діячів УНР, що були потім знищені більшовиками, а от – хто ж був знищений гетьманським урядом? – прошу, знайдіть. Отже, хоч подібну дезінформацію завжди можна очікувати від соціаліста В. Винниченка, але – не можна дарувати Петлюрі.

Новоявлений президент М. Грушевський виправився нарешті на свою дачу в Грушках, під Києвом, а В. Винниченко та інші провідні діячі УНР продовжували жити в Києві. Єдиним виключенням був, хіба, отой арешт С. Петлюри перед кінцем семи місяців гетьманату.

Але, саме тут, саме в цьому була ахіллесова п’ята гетьманату. Він не потурав більшовикам, хоч їх і не надто переслідував. Але, як адміністрація УНР була просякнута прибічниками ялової соціалістичної ідеї, з якими не в стані був упоратись і С. Петлюра, – так і тепер, їх місце зайняли прибічники збанкрутованої «бєлой ідєі», поборники старої «єдіной і нєдєлімой». Збройні сили гетьманату розвалив, принаймні, призначений Скоропадським білогвардійський генерал Келлер. Замість розбудови армії, він став заводити в ній старі царські порядки; були й інші.

В кінці гетьманат перетворюється на справжнє кубло «бєляков», але як вони гребували гетьманатом та всією Україною, можна зрозуміти тільки почитавши спогади когось із цієї банди шовіністів; скажімо – отого ж Дєнікіна.

Дуже важливим для розуміння історії, є чітко уявляти собі сенс того, що відбувалося. Щодо УЦР, то вона була надто вже наближеною ідейно до «свєтлого будущєґо», яке мало наступити після 1920. Пригадайте усі оті її «націоналізації». Гетьманат же, хай сам Скоропадський цього й не прагнув, – був надто близький до царизму минулого. Бо, хоч і були люди, остаточно віддані національній ідеї, як от Д. Донцов або М. Міхновський тощо, але не було помітної народної маси, яка би свідомо підтримувала національну ідею, – не було справжньої нації.

Гетьманський уряд виявився набагато дієвішим від уряду УНР, та це досить добре простежується за всіма об’єктивними показниками; як у зовнішній діяльності, так і у внутрішній. Гетьман, як вправна військова людина, мав навички адміністрування, а до того умів підбирати собі помічників не за своїми партійними схильностями (яких, практично, не було) або за їх політичними амбіціями (яких не толерував), а – за найпростішою ознакою, здібністю або навпаки, нездатністю. Коротше кажучи, влада – замість видавати пишні, хоч і ні чим не підкріплені універсали, – запрацювала. Та, в міру своїх можливостей, – примусила працювати й інших.

Було, нарешті, укладено якусь-такусь угоду з Росією, яка визнала Українську Державу, – мабуть німці у Бересті натиснули; та оскільки вони стояли й в Україні… Як тільки вони змушені будуть піти, а Росія вжиє всіх сил на те, щоб їх розкласти, – вона на цю угоду за своїм сталим звичаєм наплює. В Києві існували тоді дипломатичні представництва десятка держав, та ще по двох десятках їх – працювали українські дипломатичні представництва. Щось там дійсно робилося.

Було би марно звеличувати часи гетьманату, й там було зроблено чимало помилок, але… Як подальша доля УЦР майже не викликає сумнівів – вона, з усією своєю соціалістичною демагогією мала, рано чи пізно, розчинитись у потужному злочинному інтелекті Москви, провалитися згодом у чорну діру СССР, – то гетьманат мав шанси стати європейською державою; якби тільки зумів забезпечити собі чиюсь мінімальну підтримку в часи більшовицького наступу. Та, державою не будь-якою, можливо, – демократичною та освіченою. Бо, серед її міністрів були не тільки росіяни, що тільки шпигували на користь або Дєнікіна або Троцкого, а були й цілком прийнятні люди. Які за сім місяців гетьманату зуміли зробити непорівняно більше, ніж ота УЦР за двічі більший термін.

По Україні було відкрито цілу сітку нових українських середніх шкіл, та ще й нові університети: в Києві, Кам’янці на Поділлі та Дніпропетровську. Було переведено на українське викладання старі університети, разом із Київською Політехнікою. Було, нарешті, засновано Українську Академію Наук. Чи це мало?

Врешті, це з його часів, гетьмана Павла Скоропадського, існує тризуб як герб незалежної України (закон від 18.07.1918). Його підтвердить згодом 3.01.1919 і Головний Отаман – Симон Петлюра.

Чимало було зроблено гетьманом для відновлення української автокефалії, для створення сталої української армії, заснованої на періодичних призовах та підготовці для неї постійного офіцерського корпусу. Але, на все це, зрозуміло, семи місяців вистачити не могло. Якби до них додалося принаймні ще сім, то важко й передбачити, якими могли бути наслідки.

Істотно нашкодила Директорія, бо подолавши гетьманат, вона зобов’язана була прийняти на себе і всю відповідальність за подальше: лягти кістьми, а будь-що відбити більшовиків. Бо, саме завдяки наступу УСС на Київ з боку Білої Церкви – розпочалося повстання проти гетьмана. А за тим прийшлося зняти на допомогу Києву війська зі сходу, чим негайно скористалися більшовики, посунувши лавою на схід України. Так, чи не краще було отій Директорії – постривати? – дещо прикартати власні амбіції. Або спромогтися дійти компромісу з гетьманом? Ні, та сама соціалістична сверблячка, бачите, не дозволила.

Та, не постривали, не дійшли… Більше від того, у першій же відозві до народу, сам Петлюра писав про «…зрадника, колишнього царського наймита, генерала Скоропадського…», який за свої злочинства оголошений поза законом. Які саме «злочинства»? – а як же, от: «за переповнення тюрем найкращими синами українського народу, за розстріл селян, за руйнування сел і за насильства над робітниками…»

Ой, пане Верховний Головнокомандуючий, а де ж це ви такий кривавий терор бачили? – та, чи був він взагалі? – та, чи не здається вам самому таке щось звичайною більшовицькою демагогією, останнім відлунням власного соціалістичного минулого? Не так легко, видно, позбавитись їх остаточно, отих «родімих пятєн соціалізма»…

Особливі претензії, зрозуміло, до союзників Антанти, які обіцяли, обіцяли… Дещо вибачає оту Антанту її власна повна нікчемність. Вони охоче ув’язалися до війни, не маючи на це нічогісінько за душею: ні грамотних політиків, ні добрих генералів. Бо «усмірять» якихось там неґрів, то не воювати в Європі. Та попри всю свою потугу не вибралися би з патової ситуації без допомоги американців, які вимушені були вперше брати участь в заокеанських війнах. Такий стан, попри набуті уроки, буде загострюватись, та якщо у Першій Світовій американці просто допомагали подолати пат після поразки Росії, то у Другій Світовій ми можемо прямо казати про врятування ними французької та англійської державності.

Вони ж, союзники – з упертістю хронічних ідіотів до кінця підтримували оте очевидно збанкрутіле «бєлоє воінство» та думки не мали викласти свої гроші на щось не збиткове.

Кінець гетьманату змінив і статус гетьмана, тепер він був політичним еміґрантом, колишнім головою не існуючої більше, хоча багатьма й визнаної держави. Однак, він залишився людиною, що користувалася повагою політичних діячів при владі. Його суспільний статус навіть вищий за статус його наступника, Симона Петлюри, останньої владної леґітимної особи України, що оселюється у Парижі. Гетьман живе віднині в затишній домівці у Ванзеє, під Берліном.

Згодом його навідав там полковник Євген Коновалець. Він сумно зізнався тоді: «Віддав би десять років життя, щоб тільки не було того повстання проти гетьмана…» Так, ця людина розумілася на історії. Невчасно? – ну й що? Адже були такі, що не розумілися взагалі; ні вчасно, ні потім. Хоча й пнулися робити історію…

Гетьман не займається більше політикою, на якій так обпікся; радше займається українською справою, не думаючи про те, що це є все одно політика. Він, зокрема, відроджує свою Українську Громаду в еміґрантських колах, яка тепер надає допомогу українським політичним еміґрантам, аж по кінець Німеччини. Він же засновує у Берліні 1922 Український науковий інститут з української історії: видання літератури, підготовка фахівців тощо.

Гетьман, іще з кінця минулої війни має розлегле знайомство серед вищих офіцерів райхсверу, а вони – хоч і неохоче, уводять його до кіл нацистської верхівки: вони дещо гребують цими людьми.

У вересні 1944, коли від великої арійської справи починає відчутно тхнути трупом, дещо пробуджується райхсфюрер, шеф СС Гайнріх Гіммлер. Йому здається, що добре би для Німеччини мати буфер із Росією, – незалежну українську державу. Для цього вже безнадійно пізно, якби це сталося було тоді, влітку 1941, коли це пропонував Ярослав Стецько, – все могло бути інакше. Але – що ж, уся історія гітлерізму – це історія не використаних або змарнованих можливостей. А саме ця можливість була на той час змарнована найбільше, – шалена війна з УПА, розстріли закладників, нищення націоналістів по всій Україні, концентраційні табори: відносини остаточно зіпсовані. Але, Гіммлер на цьому не розуміється та ще на щось сподівається. П. Скоропадський ні на віщо не сподівається, але свідомо використовує сприятливий шанс, вимагає від Гіммлера, на здійснення його ідеї, – звільнення українських політв’язнів із німецьких концтаборів; шеф ґестапо виконує це другого дня. Тоді звільнили не тільки С. Бандеру та А. Мельника, але й іще десь півтораста людей. Хоч божевільна ідея Гіммлера подальшого розвитку не набула.

Великими були заслуги гетьмана й підчас отого сталінського полювання союзників на совєцьких еміґрантів 1945–1946 усією Європою; полювання, яке проводила практично англійська армія. Коли наш Іван Багряний вимушений був написати свою славетну брошуру – «Чому я не хочу повертатись до СССР». Врятуванню українців від цього людожерського цькування «антигітлєрівців» – сприяв син гетьмана, Данило Скоропадський. Бо гетьман загинув на початку 1945 при бомбардуванні міста Платінґ на Дунаї, де був у справах.

Сина він вислав на «той бік», до Англії, ще перед війною, 1939, зважаючи на велику кількість українців у США та Канаді, аби мати можливість впливати на події з обох боків. Зв’язок вони підтримували через нейтральну Фінляндію, через старого приятеля гетьмана з часів навчання, – генерала Карла Ґустава фон Маннергейма. Сам Павло Скоропадський так і не став українським Маннергеймом, але – що ж тут сказати? – і він, можливо, не дорівнював в чомусь Маннергейму, та й Україна існувала у значно більш тугому вузлі історичних протиріч, ніж маленька окрайна Фінляндія.

Данилові ця місія не зійде з рук та він буде отруєний скритовбивцею з КҐБ, висланником «Хрущова-убивці», рівно в «Дєнь совєтской арміі» 23.02.1957. Це сталося в Лондоні та було кваліфіковане поліцією як «випадкове отруєння». В Англії, де на той час навіть її старіший Університет в Оксфорді був перетворений на розплідник совєцьких шпигунів (оті, Кім Філбі та інші), – КҐБ почувалося вільніше, ніж у себе вдома.

Люди пишуть, часом, про інших людей, пишуть різно. Одні зважають кожне слово, аби й несправедливості не вчинити, і себе у дурні, бува, не пошити. Інші – зводять і порахунки; розумні – розумно, всі інші – як прийдеться.

Вище ми вже процитували дещо з пропаґандної прокламації Головного Отамана, щодо П. Скоропадського, не дуже прихильне й для особи гетьмана. Відзначився й пан Винниченко, що ніколи не полишав останнього слова за кимось іншим. Ось, що він написав про гетьмана Павла Скоропадського:

Слово «німецький» експлуатується тут з очевидно ксенофобними цілями, – налякати читача та принизити гетьмана. На це зауважимо, що для нормальної людини це є просто позначення сусідської нації, з якою у нас можуть бути різні інтереси, а часом – і спільні. Саме так тоді й було. А вже про «слабовольність», «амбіціозність» та «славолюбство», – вибачайте: не панові Винниченку писати. Бо саме з цієї трійці складався він сам.

А, щодо націй та народів, то не забудемо історії, – єдиним народом світу, інтереси якого були завжди протилежні нашим, – завжди був російський. Що й є непідважним вислідом нашої історії, принаймні з року 1169.

Можна шкодувати, можна жалкувати, але від нас це ніколи не залежало; ні в чому…

5. Симон Петлюра

Збереглася розлегла іконографія Симона Петлюри. Він був невисокий, рухливий; мав високого лоба, сірі очі, прямий ніс, енерґійно стиснутий рот, завжди готовий до посмішки, лице видовжене, русявий. Обличчя прямодухої людини, чесної перед собою та іншими. Ні в чому не схожий на обраних йому історією соратників, ні на маститого (може – й передчасно) Михайла Грушевського, ні на Володимира Винниченка, незмінно стурбованого одним, – а, чи нема тут, поруч, когось, хто насмілився би не віддавати належне його особі? А оте «належне» було – самі знаєте, не абияке… Принаймні, – значно більше, ніж мало бути насправді.

Постать, що потрапляє до історичних досліджень, – є постаттю історичною, але ґарантовано історичною вона стає лише потрапивши до художньої літератури.

Цікавим з цього боку є роман М. Булґакова «Белая гвардия» (1924), що описує не тільки зазіхання «ґоспод офіцєров» на прихильність «рижєй Єлєни» (до речі – одруженої) у домі № 13 на Андріївському узвозі в Києві, але й побіжні події кінця гетьманату. Все – з точки зору невігласного російського обивателя; до них належить, зрозуміло, і автор твору, на який звернув увагу сам «тов. Сталін І. В.»; а тому – звернемо увагу й ми. Власне з цього твору та того ж сюжету п’єси, починаються відносини письменника зі Сталіним, які дещо охолоджуються по тому, як письменник забажав написати п’єсу про Сталіна у молоді роки. Той же, творець «культа лічності» за Н. С. Хрущевим, – такого відвертого лакузництва не полюбляв. Не кажучи вже про те, що не все що з ним траплялося у ті роки – було до оприлюднення. Втім – як і потім.

Жах перед Петлюрою переповнює собою сторінки роману. Здається, часом, що навіть жорстокий зимовий вітер зловісно завиває – «пєтлю-у-ра-а, пєтлю-у-ра-а…». Це, дослівно, якийсь первинний, первісний жах – терор-антіко, якого задовго перед тим описав нам Максим Кирієнко-Волошин. Поготів, про Петлюру в тодішньому Києві – нікому й нічого невідомо. Може в тому й основна причина, бо головний жах первісної Росії – то жах невідомого. Хто є Петлюра? – ставиться запитання вже наприкінці першої півсотні сторінок. Як і питання: «Кто стоіт за нім?» – не дивуйтеся, в Росії завжди за кимось стоїть хтось; «какови єго сіли?» – знову, невідомо. Ще кілька десятків сторінок далі полковник Малишєв заявляє: «у Пєтлюри на подступах к городу свишє чєм стотисячная армія». А ще потім виявляється, що «Пєтлюра, кроме того, єщє і погромщік». Але, «кромє чєго – того»? – крім того, з’ясовується, що «он єщє і мєрзавєц». Ось, власне, і все про Петлюру – «мєрзавєц і поґромщік».

До головної зовнішньої події роману, приходу Петлюри, різні люди готуються в різний спосіб. Всім добре відомий доктор Куріцкій – раптом перетворюється на якогось Курицького, уявляєте? Він, та ще кілька диваків, що досі поводили себе цілком нормально, та про яких усі гадали, що вони є добрі руські люди, – починають розмовляти між собою якоюсь дивною мовою, якою звичайний «кот» буде «кіт», а вже «кит», – взагалі, невідомо як.

Інші, патріоти, як хоробрий російський полковник Най-Турс,, турбуються про гідні однострої своїх майбутніх «бєлих» захисників «матєрі ґородов русскіх», бо – погодьтеся, щоби потім зривати з себе в панічній втечі «поґони» і «кокарди», – треба їх спочатку мати.

Російська жовторота юнкерня, під проводом «ґоспод офіцєров» силкується затримати пришестя жахливого Петлюри, але… Хоробрий полковник Най-Турс, вимушений дати останню команду: «сривай кокарди, поґони, подсумкі!»

По цьому, природно, підвищуються фонди Петлюри – «пришєл Пєтлюра, а у нєго мілліон войска…» Так, скільки ж насправді, того українського жаху: сто тисяч чи мільйон? І все це, тільки подумати, аби затриматись у місті всього сорок сім днів!

Доблесний російський полковник Най-Турс, (Фелікс Феліксовіч, як не помиляюся), – це й є, по Петлюрі, головна дієва особа роману; немов його заперечення, антитеза. У самовідданому опорі Петлюрі він накладає головою, а його злиденні рештки витягає за ногу з гори трупів моргу «анатомкі» Ніколка Турбін, разом із сестрою полковника, аби гідно поховати героя. Це виходить, мимохіть, якимось символом роману, бо показує, що Росія жива не стільки російськими Турбінимі, скільки отими доброхотами, невідомо з кого; як ми тепер би сказали «інтєрнаціоналістамі». Його справжнє походження не визначили би й академіки-етнографи, але й це не є важливе. Важливе одне, щоб він розмовляв тільки «на вєліком і моґучєм», а не якоюсь там «мовой». Та, наклав би головою за «русскоє дєло» – непотопиму «єдіную і нєдєлімую».

Однак, повернемося до справи. Можна з усією відповідальністю твердити, що не було би цієї оповитої загадковим жахом атмосфери роману, якби хтось у Росії (включаючи й самого автора) – час від часу щось би читав. Адже, вся вона, ця книжка – є типово російський синдром; синдром країни, де завжди не знають («про то знаєт Боґ да Вєлікій Ґосударь»). Не знають, однак, переважно того, що знати невигідно: «ми нє зналі!» Бо, якби читав щось із попередньої передреволюційної періодики хтось із Турбіних (або й сам автор), – не міг би не зустріти імені цього популярного ще перед Першою світовою журналіста і літературного критика. Познайомимося ближче з цією людиною, та – зрозуміло, із більш вірогідних джерел.

Симон Петлюра народився в Полтаві, в тому ж 1879 році, що й великий син Росії – Іосіф Сталін (Джуґашвілі) – у Ґорі. Який зробив для свого російського народу стільки, що той досі його забути не може. Але, на відміну від Сталіна та завдяки йому, – прожив не 74 роки, а всього лише 47. Сталін був сином бідного шевця; Петлюра був сином мало заможного візника, хоч і доброї української людини. Обидва вони були виключені з останнього курсу духовної семінарії, безпосередньо перед її закінченням. Обидва були соціалістами.

На цьому власне, рівнобіжність їх біографій (дивно – чимала) покінчується.

Із семінарії Петлюру виключили по-іншому, та це дає нам поняття про всю українофобність церкви московського патріархату в Україні. Справа в тому, що семінарист Петлюра був музично обдарованою людиною, добре співав та брав участь у семінарському студентському хорі, а часом – і диригував ним. Коли до Полтави завітав 1901 відомий український композитор Микола Лисенко – Петлюра запросив його на виконання хором забороненої (!) кантати композитора – «Б’ють пороги». Дізнавшись про це від своїх донощиків, ректор семінарії архієрей І. Пічета викликав до себе Петлюру та виключив із семінарії з «вовчим білетом» – без права продовжувати навчання в межах імперії.

Вже тоді, в семінарії, Симон Петлюра з іще двадцятьма студентами належав до таємної соціалістичної РУП (Революційної Української Партії). Коли 1902 на Полтавщині розгорається потужний селянський рух спротиву (де все це тепер!), Петлюра бере в ньому участь та підпадає під розшук поліції. Він рятується на час на Кубань, яка тоді етнічно не порізнювалася від України, не була ще зросійщена.

Там він підробляє приватними уроками в Єкатєрінодарі, а потім потрапляє до складу історико-дослідницької експедиції Ф. Щербини, тоді члена-кореспондента Російської АН. Вона вивчає багату подіями епоху XVIII ст. та працює над архівами Кубанського козацтва. Потім, у своїх спогадах професор Ф. Щербина виділить колишнього семінариста Симона Петлюру, як набільш кваліфікованого зі своїх тодішніх співробітників, знавця історії України та її козацтва.

Але, 1903 політична поліція дістає Петлюру й на Кубані, та він перебуває в арешті з грудня 1903 по березень 1904, коли його випускають під заставу.

Звільнившись, він мерщій тікає до Києва, а звідти виїздить до Галичини, де у Львові бере участь у конференції РУП, яка на той час розкололася, приєднавшись частково до РСДРП. Розкіл стався з національного питання, яке один із засновників РУП – Дмитро Антонович, син відомого історика В. Антоновича, – вважав неіснуючим: «Пролєтарії всєх стран, соєдіняйтесь!». Петлюра обстоює першорядність національного питання та потрапляє до нового керівництва РУП, яке тепер орієнтуєься, радше, на національно свідоме українське селянство, а не на денаціоналізований та декласований пролетаріат. Впродовж 1905 року він набуває й журналістського досвіду, редаґуючи друкований орґан партії, часопис «Селянин».

Рік у Львові був дуже плідним. Петлюра не тільки сам пише до «Селянина», «Волі» або «Літературно-наукового віснику», але й близько знайомиться з Іваном Франком та Михайлом Грушевським. Поповнює, як може, і власні знання (це він робитиме усе життя) відвідуючи лекції в університеті.

Повернувшись в Росію після жовтневого маніфесту 1905, по амністії, він працює в редакції щоденної «Ради», яку з вересня 1906 видає відомий Євген Чикаленко (1861–1929), публіцист, господарник і меценат.

У цей період Сергій Єфремов, людина твереза та скептична, засвідчує С. Петлюру як чистого соціал-демократа, хоч на відміну від них Петлюра ніколи не нехтував національно ідеєю; просто, вважав, що за капіталістичного укладу вона не знайде повного втілення.

У роки реакції повністю припиняється український друк, та Петлюра подається до Пєтєрбурґу, потім до Москви. Працює бухгалтером у досить солідних підприємствах. Тут ми знову можемо подивуватись здібності цієї людини, – ознайомившись із будь-якою новою галуззю людської діяльності – хутко досягати фахового рівня.

Улюблена професія – журналістика, повністю повертається до нього лише з 1912, коли він, разом із О. Сальковським, засновує та видає в Москві журнал «Украинская жизнь» (УЖ), який гуртує круг себе українців та проіснує до самої революції (1912–1917). За роки реакції Петлюра ще більше укріплюється в національній ідеї, в необхідності незалежності України, а тепер цьому сприяє й полеміка з російськими шовіністами, В. Щєґолєвим та П. Струве. А найбільше те, що автором УЖ стає Дмитро Донцов, видатніший з теоретиків націоналізму.

Вони переписуються, дискутують про майбутнє України. Нью-Йоркське видання статей, листів та інших документів Симона Петлюри (1979), – містить більше тридцяти листів до Донцова (з грудня 1911 по січень 1914). За ними можна простежити зміцнення національних позицій Петлюри. Із діячів Других визвольних змагань – він був найвідповіднішим у цьому, на відміну від дещо безхребетного М. Грушевського з його автономією, та, дещо, невігласного В. Винниченка, для якого усе українство вичерпувалося суто декоративними прикметами.

Як зразок його ставлення до справи, наведемо його власну характеристику Івана Франка:

Що він іще «небезпечніший, ніж перший», – це ми добре знаємо в наші часи. А загалом, – яка гранична точність висловлювання – не шереговим журналістом і критиком був Симон Петлюра…

Підчас Першої світової Петлюра потрапляє до армії, але працює в інтендантстві, і там хутко опановуючи фахові вершини.

У визвольну боротьбу Симон Петлюра включається на І Всеукраїнському військовому з’їзді в травні 1917. Там він, наперекір В. Винниченку, виступає за негайне створення національної української армії, та своєю незмінною переконливістю добивається потрібних йому рішень. Там же він стає головою Українського Генерального Військового Комітету та поринає до праці. А незабаром і потрапляє до складу ЦР. Тоді Україна ще не порвала з Тимчасовим урядом, та на початку вересня Петлюра відправляється до А. Кєрєнского та добивається домовленості про створення 15 українських дивізій. Та, якщо їх стільки й не виникло – то вже не його провина. Бо він особисто доклав усі зусилля до забезпечення армії всім необхідним, спираючись на власний інтендантський досвід. Одночасно зростала більшовицька загроза, та 15.12.1917 на засіданні Генерального Секретаріату Петлюра домагався остаточного вирішення цього питання: воюємо ми, чи не воюємо? Цікавою була тут позиція Винниченка, стійко пробільшовицька: він пропонував запитати про це Совєт Народних Коміссаров. Однак, був прийнятий ультиматум СНК з вимогою припинити війну проти України та створений Комітет Оборони, на чолі з Петлюрою (С. Петлюра, В. Єщенко та М. Порш).

Несподівано 18.12.1917 С. Петлюра димісує з Генерального Секретаріату ЦР. Справа була, схоже, в тому, що більшовицька загроза вимусила шукати союзників, та опінії розділилися: німці чи Антанта? Судячи з наступного, перемогла тоді німецька партія, що й спонукало Петлюру подати до димісії. Бо, він вів якісь попередні переговори з союзниками, та навіть домігся певних грошових сум. Тепер він і вирішив їх використати, розв’язавши собі димісією руки, виправився на Лівобережжя, де хутко створив на англо-французькі гроші гайдамацьку армію з двох кошів, – червоного та чорного.

Він тоді – як у воду глядів, бо коли п’ята колона Москви підняла у січні 1918 проросійське повстання на «Арсеналі», – гайдамаки його миттєво придушили. Вони, поруч з УСС, до кінця полишалися найбільш боєздатними частинами української армії, та в останній раз показали це тоді, на Віслі. Разом із польськими леґіонами чимдуж погнали більшовицький набрід назад, до Росії, врятувавши Європу.

В той час, як на початку війни можна було (а точніше – доводилося) орієнтуватися на Австрію та Німеччину, то часи змінювалися, і Петлюра, як недругорядний політик, це добре розумів; що повоєнний устрій Європи вирішуватимуть переможці, союзники, та на них і потрібно переорієнтовуватися. Та почав це ще в часи ЦР, хоч не знайшов підтримки тоді. Тому він не співробітничав із німцями та наприкінці епохи УЦР і впродовж гетьманату – перебуває в опозиції, головою впливової громадської орґанізації – Всеукраїнського Союзу Земств. Наприкінці гетьманату його заарештовують 27.07.1918. Офіційна версія – за підготовку антигетьманського заколоту, але… 13.11.1918 він опиняється на волі, звільнюється з-під арешту.

Підґрунтя всієї справи було радше в тому, що гетьманська влада, разом із окупантами, розпочала арешти громадських активістів, а Петлюра, як голова Союзу Земств, – направив з цього приводу офіційний протест німецькому послові в Києві, баронові фон Мумм. Це й викликало, правдоподібно, обурення самого гетьмана.

Директорія, що з уходом німців змінила гетьманат, була з самого початку недієздатною, бо в основу її формування був знову покладений принцип міжпартійного представництва (досвід УЦР так нічому й не навчив). А тут, не забудемо, не в стані були досягнути єдності навіть у простішому питанні: бути Україні незалежною державою, або ні. Як тут було виробити якусь спільну програму, спільну політику? Поготів, головою Директорії став усе той же спільник більшовиків, непотопимий В. Винниченко; наскільки пихатий, настільки ж і нездарний.

Марно представники УСС на київській державній нараді у січні 1919 пропонували єдине розумне: замість політично аморфного збіговиська партійних діячів у Директорії, – створити орґан диктатури, з трьох: С. Петлюри, Є. Коновальця та А. Мельника. Це був оптимальний вихід із ситуації. Бо всі троє були завзятими прибічниками національної ідеї, чого ніяк не можна твердити щодо переважного складу Директорії. З іншого боку, політиком там був один Петлюра, який, у свою чергу, не мав військових амбіцій, хоч на справі й знався. А Є. Коновалець і А. Мельник – були досвідчені військові, та на той час не займалися політикою. То був би найліпший вихід; але пропозиція була відхилена.

Тим часом соціал-демократи остаточно продають Україну більшовикам і виходять зі складу Директорії, припиняючи свою підтримку й офіційно. З цієї нагоди відбуває за кордон перший голова Директорії, а заразом її ініціатор, В. Винниченко. Який вважає, напевно, що з нього – досить, і так – розвалив усе, що тільки міг… За ним подається й президент УНР М. Грушевський та інші: капітуляція. Симон Петлюра полишається з історією один на один. Він давно подолав свої соціалістичні упередження, але в складі його Директорії є ще соціалісти-самостійники, які продовжують підкопуватися під Головного Отамана; твердо знаючи, при цьому, що жодних власних планів на майбутнє у них немає.

Починає розвалюватися останнє, що утримує Україну – фронт. На півночі 29.04.1919 бунтує командуючий Північною групою військ УНР – В. Оскілко, а 9.05.1919, і собі бунтує в Проскурові П. Болбочан. Обидва вони теж не мають нічого за душею, та може полестилися на якісь обіцянки більшовиків. Петлюра вмить ліквідує заколоти, але Директорія весь час відступає перед більшовицькими бандами.

Починаються саме ті короткі часи, коли, як писав наш незабутній Юрій Клен: «У вагоні Директорія, під вагоном територія».

Терміново потрібна була якась допомога ззовні, але… Антанта, політично недоумкувата та короткозора, до кінця покладала всі надії (та викидала на це гроші) на збанкрутіле від початку «бєлоє дєло». Якби хоч частина цих засобів підтримки перепала тоді Україні, – більшовизм міг би бути реально локалізований у самій Росії, що навряд чи призвело би до Другої світової. Але, у Європі XX ст., на відміну від минулого, – був відчутний брак розумних політиків. Гріх було би тут не навести знову той випадково знайдений уривок із текстів самого Симона Петлюри, якого ми вже наводили вище (Доп. 1). Усього два речення, але який же точний політичний аналіз, глибокий та блискучий:

Петлюра був убитий Москвою 1926, але все це повториться – одне до одного – набагато пізніше, за другої світової, під час наших Третіх визвольних змагань, ганьбою та зрадництвом Ялти й Потсдама. Показуючи всьому світові, що не буває нічого тривкішого від недоумкуватості, поготів – історичної та політичної…

Чи могли бути взагалі успішними Другі Визвольні Змагання без чиєїсь сталої сторонньої допомоги? Так, могли. Але, на це вони потребували такої єдності та однодухості українського народу, на які тоді годі було сподіватись. Бо він на той час, за два з гаком століття російської окупації, встиг заразитися всіма російськими ментальними хибами, не маючи, однак, за душею такого потужного інтеґруючого чинника, як ґенетична імперська аґресивність, як ґенетична імперська ксенофобія, ненависть до інших. Одне слово – утопія.

Але, крім російського – було й своє, рідне, напрацьоване століттями рабства, ціла філософія нікчем: «А мені воно навіщо? – моя хата скраю, якось воно буде. Бо, ще ніколи не бувало так, щоби ніяк не було». А це, своє, було хіба не гірше чужого. Адже, поки воно буде – взагалі нічого не буде. Попри те, що вже більшовики показали, що можна дуже легко зробити, «щоби ніяк не було», але…

До речі, так само, як безнадійною утопією буде можливість існування повністю незалежної від Москви України – без загально-національної кампанії реконструкції: орґанізованої за рахунок широкої історичної освіти населення тощо. Без цього Україна назавжди залишиться пасивним придатком Москви, скільки б формальної незалежності у неї не було.

Головний Отаман звертається за допомогою до єдиної сили, до якої можна звернутись: новонародженої Польщі, як же ще слабкої, але визвольні змагання котрої стали успішними саме завдяки своєчасній допомозі Антанти. У якої, однак, не вистачило розуму забезпечити таку підтримку Україні та Білорусі. Польща так само слабка, їй усього тільки два рочки, але… нічого іншого не полишається. Поготів, один із її – Польщі – офіційних засновників, генерал Юзеф Пілсудський (1867–1935), знався з Петлюрою ще в їх давні соціалістичні часи.

За все треба платити та страждає соборність, – Україні це вартуватиме Галичини, з якою вона щойно (хоч і перший раз у житті) об’єдналася. Переговори займають кілька днів, усе треба полагодити, все гранично уточнити (21–24.04.1920), але все врешті погоджено.

Петлюрі за цей союз – хто тільки не дорікав. Від завідомих ворогів усього українського – більшовиків, і до учасників Визвольних Змагань; у першу чергу тих, хто й спричинили їх занепад, ясна річ. Але, не забудемо, що без цього союзу могло не статися дива на Віслі, яке відсунуло більшовізацію цілої Європи. Бо, не забудемо: Польща була єдиним бар’єром на шляху до неї. Послаблена та ще й розкладена більшовиками Німеччина (пригадайте, хоча би, «Дас нойнте новембер» та Баварську революцію), – стала би легкою здобиччю совєтів, а там… Але, – не стала.

Цей захід Головного Отамана – радикально змінив хід історії. Не забудемо, до цього ж, і офіційну подяку УНР та Петлюрі від голови Угорщини, контр-адмірала Міклоша Горті (1868–1957). За те, що Україна не пропустила більшовиків до Угорщини, на допомогу катівському режимові (21.03–1.08,1919) Тібора Самуельї та Бейли Куна. І таке щось, це теж не мало; бо, скільки би ще людей вони могли понищити!

Симон Петлюра еміґрував останнім, та деякий час знаходить притулок поруч, у Польщі, у Пілсудського. Але, Ризька мирна угода 1921 зобов’язує Польщу не допускати політичної діяльності еміґрантів, та Петлюра, перемінивши по черзі Угорщину та Австрію, – врешті оселюється наприкінці 1924 у Парижі, поновлюючи свою улюблену журналістську діяльність (журнал «Тризуб»).

Там його 25.05.1926, білого дня, убиває на вулиці найманий сталінський кіллер, дрібний кримінальник в минулому добре знайомий австро-угорській поліції, – Самуіл Шварцбарт; мститься на ньому за «українські жидівські погроми». Смертельним був уже перший постріл, але він буде стріляти й стріляти в лежачого на землі Петлюру, а той, кажуть, лише прохрипить йому (він завжди апелював до розуму): «Досить…досить…» Та – не досить було Шварцбарту, що відробляв своє.

Це й, тільки подумати! – «месник за поневіряння свого народу» – з молодих років мав стійку репутацію дрібного злочинця. Сидів у тюрмі у Відні 1908 – за крадіжку; сидів 1909 у тюрмі в Будапешті, за крадіжку ж, але вже «со взломом»; сидів… Що й казати, гідний герой французької Феміди, яка свого часу так рясно обробилася з жидофобською справою Дрейфуса; а тепер мала – будь-що, надолужити це у процесі Шварцбарта, та тільки й того, що обробилася ще більше, вже по самісінькі вуха…

Як бачимо, погроми – не погроми, а роки – Перша Світова і революція – зробили з месьє Шварцбартом справжні дива, нічим з отим завороженим казковим принцем, що на очах відновлюється з невідомо кого. Від скромного крадійка неіснуючої більше Австро-Угорської імперії – до всесвітнього прославленого процесом кіллера ҐПУ, – хіба не шлях, хіба не кар’єра? До того він тепер не простий французький громадянин: очолює, кажуть, якусь орґанізацію французьких ветеранів. Як же це він, тиняючись по австро-угорських в’язницях за сталі крадіжки, – сподобився ще пролити кров за рідну Францію? – воїстіну, незбагненним буває часом промисел Божий…

Втім, правди тут, можливо, й не довідатись, все це політичне чаклунство полишиться секретом, таємницею двох дружніх держав – «нової» більшовицької Росії – та рідної їй за духом Французької республіки, з якої так і не вивітрився дуркуватий дух більшовизму 1789. Республіки, яка скуштувавши чужих набутків з Першої світової, з ентузіазмом ув’яжеться до Другої, в надії нових, але – безславно загине під гусеницями перших німецьких танків.

Головний Отаман, шанований мільйонами українських патріотів у всьому світі, був похований на відомому цвинтарі Монпарнас, а його вбивця виправданий французьким судом.

Ми, люди XX ст., найкримінальнішого та найзлочиннішого (поки) в історії, знаємо чимало несправедливих судових процесів, які час від часу нагадують нам про міцно зав’язані очі справедливості. Але, принаймні три з них (це гучних, а скільки невідомих) можуть претендувати на «процеси століття»: процес М. Бейліса 1913 в Росії, процес С. Шварцбарта 1926 в Парижі та процес І. Дем’янюка в Ізраїлі, що зайняв не один рік наприкінці XX ст. Всі вони є варті одне одного, але тільки два з них покінчилися торжеством справедливості, хоч і досить неквапним.

Другий, процес Самуіла Шварцбарта 1926, – може претендувати на торжество несправедливості, з чим і ґратулюємо французьку Феміду. Нічого не додав цей суд до отієї «величі Франції,» яка була оголошена національною метою. Бо, цій Феміді, схоже, вже не зав’язували очі, а просто випалили. Можливо, то був взагалі єдиний в історії людства випадок, коли вбивця, схоплений на гарячому (та до того, – вбивця із заздалегідь обдуманим наміром, обтяжуюча обставина), був судимий та… випущений на волю. Коли суд судив, фактично, не його – судив жертву. Та – на основі завідомо фальшивих обвинувачень.

Незалежній би Україні домогтися гучного та вселюдного спростування цього суду, вибачення, але – для цього потрібно, аби вона існувала насправді, ота незалежна Україна…

Цей суд став своєрідним закликом до політичних убивств: убивайте, не бійтеся, аби тільки були поважні мотиви (проти жертви). Таке щось абсолютно немислиме та неприпустиме в цивілізованому та правовому світі; в цивілізованій та правовій державі.

А заразом він став і виправданням того, хто підіслав убивцю Петлюри, – убивці народів Сталіна.

Але, зупинимося на жидівському питанні дещо більш докладно.

Послухаємо, що нам пише про це історик, не схильний ідеалізувати постать Головного Отамана:

Зазначимо тут тільки дві обставини, але – не до заперечення. По-перше, в жодній країні світу, та ніколи в історії, жидівська меншина не набувала такого впливового представництва в урядових структурах – було навіть міністерство! По-друге ж, зазначимо ту однодухість, яку проявило це представництво, відкидаючи саму ідею незалежної України від імперської Росії. Цілковито солідарізуючись в цьому з імперією (хоч у біло-синьо-червоній, а хоч і в чисто червоній обгортці, байдуже). Але, підемо далі.

Автор пригадує нам офіційну опінію з цього приводу, що попри наявність у себе отого міністерства у жидівських справах в уряді УНР, – вона ніколи щиро не турбувалася жидівською справою. Добре. Але ж, змилуйтеся шановні панове, – вона повинна була турбуватися й турбувалася, насамперед, українською справою. А на жидівські справи створила спеціальне міністерство, але – якщо воно нічого не робило, а тільки голосувало проти незалежності – то з нього й питайте; з отих міністрів, від Моше Зільберфарба та по Пінхуса Красного.

Отже, що жидівські представники солідарізувалися з Дєнікіним та Вранґелем, як і з більшовиками, – проти української незалежності від Росії, про це ми вже чули. А от де та коли УНР ставила палки в колеса міністерству в жидівських справах? – про це ми якось взагалі не чули.

Перелічують сили, які могли бути відповідальні за жидівські погроми, наведемо їх іще раз, перелічимо: біляки з «єдіной і нєдєлімой» – оті, від «Союза русского народа», червоні, окремі місцеві вожді (Григор’єв, Махно), та врешті українці: ЦР, потім Директорія. Поминемо тут «вождів». Чим воно там був отой Григор’єв, – важко сьогодні й визначити, а Махно – що ж, Махно… Він не володів українською, а його записки «Гуляй-поле», надруковані колись журналом «Україна», – викривають нам людину типово інтер-люмпенської ментальності. Не кажучи вже про те, що понад сумнівні ідеї анархізму – ніколи не були популярні у розпорядкованій та дисциплінованій Україні. Та є більш ніж сумнівним оте звинувачення Махна в жидівських погромах. Отже, полишимо три сили: біляків, червоних (це все – російське) та – українців.

Таким чином, оті погроми мали би, здавалося, на дві третини зіпсувати жидівсько-російські відносини, та тільки на третину – жидівсько-українські. Але, бачите, згідно цитованому джерелу вони «отруїли жидівсько-українські відносини» та ніби не позначилися на жидівсько-російських про таке, принаймні, не згадується. Цікаво, – а чому ж так?

А тому дозволимо собі, нарешті, спираючись на непереборні закони звичайної логіки, вважати, що все це, включаючи «отруєння відносин», є не так об’єктивним наслідком погромів, як того, що цією справою займалися – з жидівського боку, – свідомі імперські українофоби. З якими у нас – українців, саме з цієї причини, – жодних діалогів (та на жодну тему) бути не може.

У того ж історика – професора Пала Роберта Маґочі, дивно – так стурбованого «погромницькою діяльністю Петлюри», – нема нічого про кінець цього «погромника» – Головного Отамана Симона Петлюри – 1926, від руки енкаведистського терориста С. Шварцбарта. Вражає, що нема імені його вбивці у алфавітному «Індексі» (аж на 60 с.!), де – бачите, є навіть Йосип Тереля, що – так мені здається, – ніколи не претендував на політика.

Як це є особиста неприязнь до Петлюри, то й виглядає досить дивно, та такому в науковій історії не має бути місця, а як це політичні антипатії – то так само. Бо, що було – то було, та обминати це тому, хто вважає себе науковцем, – дивно як смішно. Втім далі ми побачимо, що це не випадок: до всіх, національно переконаних українських людей цей автор ставиться дещо своєрідно…

Але, поглянемо тепер на те, як мріяли собі розпорядитися з особою Симона Петлюри як історичного діяча ті, хто його спочатку вбили, а потім десятки років паплюжили його пам’ять. Коли їх історична авантюра, започаткована 1917 – стала очевидно доходити кінця. Це завжди буває цікаво спостерігати, як від величної будівлі минулої брехні – пнуться врятувати хоч якісь ниці тріски.

Ітиметься про твердження статті доктора історичних наук І. Хміля «Політичні метаморфози Симона Петлюри» («Україна», № 4, 1991). Вона була своєрідною відповіддю совєцького наукового офіціозу передсмертних часів СССР на розвідку Олеся Білодіда, правду про смерть С. Петлюри та «суд» над Шварцбартом («Україна», № 41–44, 1990).

Критик О. Білодіда погоджується, так – дійсно:

Однак, бачите, з іншого боку сталося так, що оті:

Зазначимо тут ще раз характерне спотворення всієї судової процедури в цілому: присяглі, єдиною місією яких є винести остаточне рішення щодо провини (або ні) підсудного, – зайняті проблемою провини (або ні) жертви злочину; химерне правосуддя отієї Франції!

Хоча, з іще іншого боку не можна не визнати, що:

Однак, ви ж розумієте, що це так само, як у більшовиків, офіційно, для публіки одне, а насправді – зовсім друге (персональні списки на депортацію жидів у 1953).

Але був і непублічний, службовий бік справи, і деякі свідчення про це відклалися навіть в архівах.

Як приклад наводиться діалог поміж Петлюрою та його уповноваженим у Кам’янці на Поділлі, 29.12.1918. Уповноважений доповідає, що планується «виступ більшовиків-жидів, підтриманий залогою». На що Петлюра відповідає: «Кам’янецьку авантюру зліквідувати негайно, не чекаючи виступу. Винуватих розстріляти і сповістити про це населення, щоб воно знало, що ні до якої анархії ми не допустимо». Автор і використовує це на доказ антисемітизму, бо тут – бачите:

Ми би тут зауважили, що Петлюра просто проіґнорував (та, цілком, слушно) оту «національну належність», але… що ж тут сказати? – автор знає ліпше…

Далі автор, із далекосяжними намірами силкується з самого початку скомпроментувати Петлюру, пишучи про його виключення з семінарії наступне:

Перед тим автор посилається на спогади В. Короліва-Старого, «який водночас з ним вступив до бурси» (так, саме так, до бурси). Що ж, пошлемося на цю людину й ми, без коментарів та з іншого джерела, де про це пишеться, дослівно:

Отже, – порівняйте, може й знайдете істину.

Автор визнає зміну поглядів Петлюри:

Та, не тільки, бо він іще дорікає йому за недостатньо українські позиції. Так, так, не дивуйтеся: «в спорє всє срєдства хороші»:

Все це є знову ж, далеке від історичної правди, з низки причин.

По-перше, не слід забувати про царську цензуру, яка хоч і була непорівняно м’якшою та легшою від наступної совєцької, але навряд чи дозволила би відверту пропаґанду незалежності на сторінках легального видання.

По-друге, це твердження ніяк не відповідає фактам, бо Петлюра весь час Визвольних Змагань був свідомим борцем саме за незалежність України.

По-третє, – ви ж самі, панове комуністи, не дали Україні навіть отієї куцої «національно-культурної автономії», то як же повертається язик дорікати щось Петлюрі? – чи може це Лєнін обстоював нашу «визвольну справу»?

З приводу останнього союзу України та Польщі, який дивом на Віслі врятував Європу від розграбунку більшовицькими ордами, наш опонент Петлюри зі зловтіхою пише:

Щодо цього, вже суто дитинства, то пише він так упевнено, наче сам там був. На це зауважимо, хіба, що це тільки в Росії, хоч царській, а хоч і в іще більш антилюдській совєцькій, – солдатське бидло возили в «тєплушках»; у нормальних людей – цього зроду не бувало.

Автор, яка небачена сміливість, – не побоюється цитувати самого Симона Петлюру; мабуть дозволив майбутній «об’єднаний соціал-демократ», отой, від нулика та ще й у дужках, який першим забезпечив нам оте – «маємо те, що маємо»; бо ж це саме він завідував тоді ідеологією. Він ставить йому в провину наступне висловлювання (цитуємо за статтею!):

Та зауважує, що все це робиться на те, щоби:

А, чого ж панове більшовики не повернули були тоді ж отих «поступок», дозвольте спитати? – протягнули з цим аж до 1939 (на радість тамішнім людям). Не хочеться, як бачимо, визнавати, що їх вселенським загарбницьким мріям тоді поклали край на Віслі поляки й українці.

Ставиться у провину Петлюрі й таке висловлення:

Але тут у відповідь на це, абсолютно розумне та невідпорне зауваження, автор, на жаль, вдається до досить типової демагогії:

Підкреслимо тут, що – як це не дивно для декого, але Петлюра якось не боровся за владу, не прагнув її. А коли вона потрапляла йому до рук, прагнув використати її з найбільшою користю для України. Про це красномовно свідчить весь його життєвий шлях.

Покінчується аналіз дій Петлюри тим, що хоч він був і злочинець, але для української історії жодного значення мати не може. Що ж тут сказати? – що додати?

Жалюгідна полеміка, жалюгідні висновки. Все це тільки зайвого разу підтверджує: з українським є несумісне, що імперське, що совєцьке.

Для більшовиків оббрехати, звести наклеп на ворога (а ворог був «кто нє с намі»), – то було мало не півсправи на шляху до перемоги. Але, далеко не всіх було так легко оббрехати. Сам Лєв Бронштейн (Троцкій) – права рука Лєніна, мало не жалиться на це у передмові до своєї «Інструкціі для політработніков», – як важко звести наклепи на Петлюру (а – треба!):

Отже, звідси з очевидністю плине, що залишаються єдино – жидівські погроми. А, як не квапляться з ними петлюрівці, – що ж: «нєчєго ждать мілостєй от пріроди…» А тому й закінчує цей червоний ґанґстер свою передмову на радше оптимістичній ноті:

З цих останніх слів можна би вивести й деяку мораль: що вся ця метушня з «Авророй», «совєтамі» та РСФСР, – була тільки камуфляжем для дурників. А насправді від самого початку йшло «строітельство» все тієї ж непотопимої: «Єдіной і Нєдєлімой». І, ще одне. Можливо тут, в особі цієї, згодом всесвітнього розголосу людини, – ми не вперше зтикаємося з так розповсюдженим типом, так би мовити, – «жідо-росса»; найвідданішого імперського патріота, попри Союз Русского Народа з його справжніми жидівськими погромами. Щось, як певний прецедент Азефа… Феномен не менш цікавий та своєрідний, ніж добра знайома нам постать українського імперського яничара.

Тут дещо зупинимося, зробимо невеличке інтермеццо. Спробуємо розвинути тезу, підказану нам попередніми рядками. У Росії (ще і ще раз нагадаємо) напередодні революції були вигадані такі собі «Протоколи сіонскіх мудрєцов» (ПСМ), якими й досі надихаються у Москві. Та – де тут правди діти – бавляться часом і малороси, бо ж воно – малорос, без оглядки на Москву і не кихне.

Всі, у кого є щось в голові, давно знають, що не було таких «мудрєцов», та якби й були – то не вели би «протоколи», а якби й вели – то нічого подібного в них би не відшукати, але…

Ці «Протоколи» наоповідали нам жахів про жидівську змову проти цілого людства, а головне – проти кращої з кращих в ньому – Росії. Яка завжди й у всьому є правою тільки тому, що це є Росія (а хто має сумніви щодо цього, того треба негайно «замочіть в сортірє»). Одне слово, з цим – все ясно.

Серед більшовиків, і дійсно, ще перед революцією крутилося чимало жидів. А до того – й впливових, інтелектуалів. Бо покінчали хейдери, а часом – навіть російські гімназії. Отже, це саме вони, згідно з ПСМ, – і повинні були все зробити для знищення Росії; отієї самої, що ми на щастя «потєрялі». Але, чи ж дійсно зробили?

Пам’ятаєте, як нас попереджала та алармувала петербурзька листівка від 19.02.1906 – «Воззвание к русскому народу» (ми вже її цитували раніше):

Ну, і як? – «раздєлілі на мєлкіє царства»? – «раздалі врагам народа русского»? Як же, підставляйте кишеню…

Вони – навпаки, застарілу «тюрьму народов» – перетворили на просторий концтабір народів, загнавши до нього ще майже десяток націй. Та діючи в повній згоді з більшовиками російськими.

Замість Росії, що претендувала, всього й тільки, на якихось там «славян» і «проліви» з якимось там невідомим «Константінополєм» (можливо, сучасний Істанбул?), – постала Росія нова. Вона претендувала вже на весь світ, не менше, та поставила була свій брудний кирзовий чобіт – у В’єтнамі, Абіссінії, Анґолі, Мозамбіку, Кубі й Нікараґва…

А до того – все це під гаслом: «Пролєтаріі всєх стран, соєдіняйтєсь!», придуманим німецьким жидом Марксом. Та ще й «вооружівшісь нєпобєдімим учєнієм марксізма-лєнінізма». Чи може отой, другий засновник «учєнія», – був бездоганним «россом»?

Ну, а те, що власним жидам за все їх, російські більшовики хотіли потім віддячити 1953 шибеницями на Красной площаді та повним виселенням на Колиму, то вже справа інша; та й – не наша. Якось воно тоді зірвалося, кажуть, «ізмєннік Бєрія» все зіпсував (та й отримав своє). От і прийшлося обмежитися всього й тільки, загально-державним советським жидофобством.

Дивує дещо ставлення до всього цього іншої, жидівської сторони, з її постійною русофілією. Але це вже, й насправді не наша справа.

Про те, хто був зацікавлений оббрехати Петлюру, як погромника, дещо повідомляють нам і «Щоденники» Сергія Єфремова. Там, під роком 1923 читаємо:

Процес Шварцбарта буде завалений «фактичними матеріалами», але – не більш вірогідними. По вбивстві Петлюри, – розпочинається істино наклепницький шабаш. Наведемо ще два уривки з того ж джерела.

Це вказує, здається, на деяку непогодженість ҐПУ та друку. На певну розгубленість. Але – все хутко становиться на свої місця.

Бачите, навіть така розумна й прониклива людина бідкається з усе тим же питанням, – як можуть бути такі люди? – не здогадуючись про просту істину, – що це взагалі не люди. Бо, не все, що може розмовляти та ходить на двох ногах, – то є людина.

Чи не стане, бува, саме це відкриття, – найбільшою мудрістю XX ст.?

Варто буде навести загальну характеристику Симона Петлюри, яку подав у своіх щоденниках тверезий та скептичний Сергій Єфремов, учений та політик, який ніколи не давав віддзеркалитись на істині своїм особистим симпатіям або антипатіям. По його смерті він пише наступне; наведемо повністю, з початку та до кінця:

З приводу цього останнього зауважимо, що всі зусилля більшовицького режиму в Україні були спрямовані саме на те, щоби – упаси Боже, не народжувалися нові козаки. Не влаштовували їх більше й свинопаси. Бо, інтер-люмпену – далеко до свинопаса; адже, й свинопас – це людина.

В усьому іншому, – погодимося зі Сергієм Єфремовим.

Втім, часом не любили Петлюру не тільки зліва, але й справа. Дещо знайомий нам із попереднього досить глибокий та своєрідний український мислитель Микита Мироненко, до речі – іґнорований українською (поготів – російською) історією, – цілком слушно визначає причиною поразки у Других Визвольних Змаганнях – зрадництво на користь Москви. Так само, як і у Перших; бо й там уже провід нації скидався радше на московську аґентуру. Однак, були й різниці, як тут, так там. Так, М. Мироненко беззастережно відносить до зрадників усіх трьох: М. Грушевського, В. Винниченка і С. Петлюру, заразом. Називаючи останнього, як не «васалом Москви» (с. 27) так дорікаючи йому, що, мовляв

Думається, що це не слушно і не справедливо, бо були поміж ними трьома відчутні різниці. Без заперечень таке визначення можна віднести, хіба, до В. Винниченка.

Справа в тому, що всі троє (як і сила інших, другорядних та третьорядних) були політиками імперіально-російського вихову, але… Як М. Грушевський зі своєю «культурною автономією» та «Україною для неукраїнців» так і не зумів із нього вилізти, не подолав по кінець життя, то у С. Петлюри вистачило на це інтелекту ще перед революцією. А того, що він один та запізно, вже не спромігся забезпечити успіху – навряд чи варто йому закидати; тут покладемося на С. Єфремова.

Що ж до союзу з Польщею, то так – цей хід був непередбачуваний, але слушний, бо його повністю виправдала наступна історія. Без нього могло би й не статися «Дива на Віслі», що могло привести до взагалі катастрофічних наслідків. А Західна Україна не звільнившися на ще два десятка років від російського панування, з-під брудної московської лапи, – не накопичила би сил на Треті Визвольні Змагання, душею яких стала саме вона. А ними – не забудемо, Україна як найславніше записала себе до історії. Єдиною, хто була у XX ст. проти тоталітаризму взагалі!

Можна додати до цього й інші свідоцтва, не прямі, але від того не менше значущі та вагомі. Ляменти Льови Троцкого з приводу того, як важко скомпроментувати Петлюру в очах людей. Призвісько «пєтлюровєц», якого стали ліпити до нас між Другими та Третіми Визвольними Змаганнями, по яких його замінили на «бандєровєц», – хіба це ні про що не промовляє?

Адже, як тепер кажуть, «не все так погано в нашому домі» було й тоді. Як, додамо, ніколи перед тим.

Насамкінець не вадить звернути увагу, ще раз, й на такий цікавий пункт, як офіційне відношення постсовєцької влади (української у нас, кажуть поки, і по сей день немає, та не відомо коли буде) – до справи увічнення історичних постатей. Богдану Хмельницькому можна було ставити пам’ятники й за царської, й за совєцької України: «прісоєдініл Украіну к Россії». Не можна Іванові Богуну (був проти Переяслава) або Іванові Виговському (набив морду московитам під Конотопом). Можливо, коли-небудь спроможуться відзначити й Івана Мазепу, єдиною заслугою якого було те, що так і не зміг подолати відрази до не просихаючого московського ката, якому вимушений був служити стільки років. Але навряд чи побачимо пам’ятники Пилипові Орлику, або Костеві Гордієнку.

Спорудили вже пам’ятник М. Грушевському, першому президентові України, який своєю недолугістю мало порізнювався від пізніших. Але не скоро побачимо пам’ятника на честь Симона Петлюри.

Пам’ятники нашим наступним мученикам: Євгену Коновальцю, Степану Бандері чи Романові Шухевичу? – що ви, що ви… тихше! – хтось може почути…

Не дивно, а радше символічно, що дотеперішня Україна, після недолугого М. Грушевського спромоглася увічнити тільки промотаного цилюрника Голохвостого, безсмертний символ малоросійства, знайдений генієм М. Старицького.

Доповнення 1 Михайло Грушевський

М. С. Грушевський (1866–1934), від початку та до кінця був головою УЦР (Української Центральної Ради), а згодом і першим президентом УНР (Української Народної Республіки). А значить, подобалося це йому чи ні, а був центральною (принаймні – формально) постаттю Других Визвольних Змагань.

Він народився в родині гімназіального учителя «русской словєсності». Родина була зросійщеною, та хоч Михайло Грушевський і побачив світ в Україні, але виїхав із неї вже 1870 разом із батьками на Північний Кавказ, – то, що ж там могло полишитись у пам’яті? – в оті чотири роки? В наступному він бачитиме рідний край десь тричі, раз на три роки, підчас літньої відпустки, яку родина проводить у діда з боку матері, священика с. Сестринівці Бердичівського повіту. Оці три поїздки й було все, що пов’язувало його з батьківщиною, аж до студентських років. Потім він поступає відразу до третього класу гімназії в Тифлісі, де його зацікавлення українською переходить на єдино можливий за тих умов літературний рівень; в кінці починає писати сам та заскарблює прихильність самого Івана Нечуя (Левицького). Відмінно закінчивши гімназію 1886, Грушевський поступає до Київського університету, та починає жити, в якій-неякій, а Україні. Він радо вітаний у професора Володимира Антоновича та інших членів Київської громади, яку він поповнює.

Потім, по закінченні, 1891, у Львівському університеті створюється кафедра української історії, та за авторитетною рекомендацією В. Антоновича, він і потрапляє туди, як викладач української історії. Він хутко захищає необхідну дисертацію, але не лише працює в університеті, а й віддає чимало сил Науковому товариству ім. Т. Шевченка (НТШ). Яке чомусь може вільно існувати в Австро-Угорщині, але – шкода, для чогось не повинно існувати в Росії. Тому його потім, 1915, підчас російського наступу, – першим погромить «казачья команда». Товариству він віддав двадцять років свого галицького життя, чимало для нього зробивши; тут його заслуги применшити неможливо. Гідного соратника знаходить він в особі Івана Франка, з яким разом видавав «Літературно-науковий вісник» (окрім досить авторитетних «Записок НТШ», куди також чимало пише). На превеликий жаль він, схоже, так і не віддав належне пересторогам І. Франка щодо підводних каменів соціалістичної ідеї, яких той висловив із властивою йому геніальністю, та чи не першим у Європі; а значить – у світі. Втім, можливо, що він тоді взагалі не надто цікавився соціалізмом. Хоча і входив у політичне життя.

Зокрема, він брав участь і в перетворенні 1899 товариства «Народна Рада» – в Українську національно-демократичну партію, яка проголосила кінцевою метою незалежну та соборну Русь-Україну. Ця ж партія представила до парламенту у Відні обґрунтований проект коронної національної провінції, яка обіймала би українські землі імперії. Він вивчався та неодмінно був би реалізований, якби Росія не спровокувала Першу Світову: їй тільки української провінції не вистачало…

Коли в Росії склалася «рєволюціонная сітуація» 1905–1907 та у Пєтєрбурзі став видаватися навіть «Український вісник» – М. Грушевський в серії статей викладає свою точку зору на українську проблему. Це все є досить знайоме та досить банальне. Росія повинна стати демократичною та федеральною, отже… свій шматок федеральності має отримати й Україна: національно-культурну автономію – «і зайцу дан клочок мєдвєжьєго ушка…»

Тобто, оте саме убоство, що весь час фігурувало у «державницьких» претензіях наступної УЦР.

Обміркуємо дещо ситуацію. Росія тоді, 1709–1711, брутальною силою і безоглядним терором приєднала Україну, заливши її кров’ю безвинних людей, пригадайте вирізаний Батурин, пригадайте роки наступного рабства; так, чи ж були підстави у будь-якого українця турбуватись, – а – що ж там буде з отією Росією? – очевидно, ні. Бо, чим гірше для Росії, тим краще для України. Визвольний рух мав би за будь-яких умов набути характеру загальної Коліївщини. Поготів, на таке щось Росія є понад чутливою: досить висадити в повітря кілька мостів, і «распоряжєнія єго вєлічєства» прийдется знову рік везти до Якутска, як у добрі старі часи. Простіше кажучи – шлях ірландських шінфейнів. Але ж, ні, ми – культурні люди, – подайте нам Христа ради шматочок автономії. Значить, – що ж? – уже відчували себе частиною Росії, хіба не так? От і не дивно, що замість автономії – отримали чергову різанину жандармського полковника Муравьєва; адже – не тією мовою, яку вони розуміють, ви розмовляли з ними, панове. Ми толерантні, кажете? – Ой, радше, байдужі до всього…

А ще при цьому вважають себе нащадками козаків: не до віри. Хіба що отих – «реєстрових», що рівно змагалися за кожну зайву вакансію; хоч королівську, а хоч і царську. Дивні, дивні люди населили Україну у XX ст., нічого не скажеш…

Але, повернемося до професора М. Грушевського. На часи революції він був уже відомим українським істориком, але – що ж він, власне, там зробив? Якщо формулювати коротко, то він тільки відновив істину. Але, з іншого боку, – чи не на цьому полягає обов’язок історика, чи не саме це є його вищим можливим досягненням? Бо в російській історії, з самих її початків, з XVIII ст., зі шкіри вилазили, пнулися представити справу так, ніби від Олега та по біжучого російського монарха, – тягнеться неперервний історичний ланцюг російської історії; власне – «русской історії». А Україна – це глуха «окраіна вєлікой дєржави Россійской», якісь там «малороси» «где-то на югє Россії»; та, більш-менш успішно впоїли цю дурість і світові. Цьому дуже сприяло підкрадене Пєтром і слівце «Русь» («якби не ми, то як вас величать?», Л. Костенко), та з великим рейвахом відсвятковане фіктивне «Тисячєлєтіє Россіі». Але, процитуємо краще з цього приводу сучасну точку зору:

Викладено стисло та точно, але – дозволимо собі дещо продовжити. М. Грушевський чудово ствердив факт, та не зробив з нього, можливо, подальших висновків. Що й відбилося в кінці на його власній концепції національно-культурної автономії.

А висновки тут – дуже й дуже прості. Як Росія має починатись з Володимирського та Московського князівств, з яких Володимирське було колонією Києва, а Московське – вже його колонією, – то треба робити й завершальний крок. Ствердити, що як колишні колонії Києва остаточно звільнилися від нього внаслідок війни 1169, то й наступні претензії Росії на Україну є не більш обґрунтовані, аніж були би претензії США чи Нової Зеландії на Великобританію; або Сенегалу – на Францію.

Отже, й виникає питання, як усе це є в принципі давно відоме, то чому ж повз цього проходили і продовжують проходити українські історики; від Грушевського, який не міг цього не розуміти, – та по наш час? – інерція мислення, чи може щось гірше?

Може тому, що це є несумісне з якимись там автономіями?

На виправдання такого, чи то невігластва, чи то національної сліпоти, було складено спеціальну психологічну мотивацію, виправдання, про яке доволі відверто пише Валентин Мороз. Вважаючи, таку мотивацію за абсолютно хибну. Мотивація – не надто складна. Це те саме, класично російське, негідне українців, як би воно: «І нєвінность соблюсті, і капітал пріобрєсті». Тобто, не дратувати росіян вимогами повної незалежності, а там потихеньку щось і собі вибороти.

Завчасний та повний психологічний прорахунок тут полягав на тому, про що вже писалося вище, – на повній різниці підходів, ставлень. Бо для середнього росіянина, після трьох століть окупації, все що є українське, ще полишилося ним, – є невимовно дратівливе, не до сприйняття. Отже, він однаково не захоче чути, що про незалежність, що про якусь там «автономію». Для нього є однаково неприйнятне все, що може послабити підґеноцидний статус України – безправної російської колонії. Пригадайте, не треба далеко ходити, вислів нашого видатного історика Ярослава Дашкевича:

Автор – теж не зустрічав, та й від людей про таких не чув. От тільки – до чого тут оте – «на жаль»? Колонізатор та грабіжник – полишається колонізатором та грабіжником, та жаль з цього приводу, – почуття абсолютно недоречне.

Українець терпить над собою москаля, але не полюбляє поляка, а поляк – розумніший від нього, тому завжди живе краще. Так от, і вчіться ж у нього, у поляка. Це він вигадав оте несмертельне гасло: «За волю, нашу і вашу!», але подумаємо – до кого він за цей час із ним звертався? Добре відомо, – до кого завгодно: американців, кубинців тощо. Але ж – тільки не до росіян; ніколи, навіть у тому 1917. Може виникнути слушне запитання, а – чому? – відповідь проста. Тому що підданому імперії не потрібно жодної там волі, крім однієї-єдиної, – «волі» гнітити інших. А такий партнером у визволенні нікому бути не може; якраз навпаки. Навіть у тій куцій та зачуханій «автономії». Бо, ще раз – з аґресором жодного співжиття бути не може, його треба тільки бити, аби хоч не нахабнів; тоді, може, й відстане нарешті. Чим і керувалися, загалом, наші предки докиївської епохи.

А, як покепкувати, то можна ствердити що в простому народному гаслі революційних часів: «Бий «красних» поки не побіліють, бий «бєлих» поки не почервоніють!» – було більше історичного та державницького сенсу, ніж у всіх Універсалах УЦР разом.

Завинив наш великий історик і ще в одному, – з отим дурним: «Україна не лише для українців». До чого це, власне, було? Адже можна було на той час у Берліні стати на Александерплятц та волати щоголосу: «Німеччина – для німців!»; або так само в Парижі вилізти на пляс де Конкорд та ревіти: «Франція – для французів!» – ніхто би й не прислухався, не обернувся, ґарантую. Бо там відомо з дитячого садку, що в Німеччині живуть німці, які розмовляють німецькою мовою, нікого дозволу на це не питаючи; а тому й країна одвіку зветься Німеччиною. А у Франції, скажімо, так само живуть з непам’ятних часів французи, та розмовляють собі своєю, французькою мовою. А, чи живе там, бува, хтось інший – не німець, не француз? – а як же, безумовно; як їм там подобається, ясна річ. Та, як вони самі поважають закони країни. А тут – на тобі, вибачаються (так, так, дійсно): «Україна не лише для українців», самі себе роблять національною меншиною, сміх і ганьба. Відлуння цієї малоросійської дурості довелося почути, ні більше, ні менше, як 1991, коли хтось там наляпав, що нам потрібна така українська держава (цитую за пам’яттю); де: «Росіянинові буде краще ніж у Москві, а жидові краще ніж у Тель-Авіві», щось подібне. Все добре, все так, але… Про українців у їх власній країні тут взагалі, наче не йшлося.

Отже, внаслідок цієї багаторічної естафети ідіотизму стає не зайвим запитання: «А, чи знайдеться коли-небудь і українцеві місце в Україні?» – радимо обміркувати; саме тому, що поки – наче не знаходилося.

Абсолютно практичною – життєвою дискредитацією поняття національно-культурної автономії, – стала вся практика семи десятків років існування так званої УССР; не «автономії» – бери більше, «рєспублікі». На кінець існування якої українців в Україні було рівно стільки ж, скільки у 1913, а українська мова практично вийшла з ужитку. Але, що розумному перестрога – то дурникові втіха.

Отже, весь досвід трьох минулих епох: царської, совєцької та незалежної (ми вживаємо офіційної термінології), – вчить нас одному: безпечне для України та українства співіснування російського та українського, – мислиме лише на міждержавному рівні та під стислим з боку України державним контролем. Бо навіть російські мова та культура настільки просякнуті насьогодні духом імперської аґресії, що вимагають і в самій Україні жорстокого контролю на державному рівні. А дотеперішня влада номенклатурників московського вишколу (як і московського патріархату), які на людях з великим трудом намагаються спілкуватися кепською українською, а вдома з полегшенням переходять на «общєпонятний» – «вєлікій і моґучій», – цьому завданню аж ніяк відповідати не може: в жодному разі, вона повинна піти; краще для неї – добровільно.

А український націоналізм сьогодні, як він хоче зберегти націю – повинен модернізуватися; стати більш визначеним, пильним та рішучим. Бо наш історичний ненависник продовжує своє, та буде продовжувати, схоже, за будь-яких умов. Але, знову повернемося до теми.

Потерпівши остаточне фіаско з отією «автономією», М. Грушевський наприкінці березня 1919 – залишає Україну. Але, як нам повідомляють:

Новий комітет, – це аж як важливо. Особливо, коли одні воюють багнетами, а другі – комітетами. Втім… Комітет незалежної України; можна сказати – нарешті виспався, але… У жовтні 1919 він звертається до українських есерів, бо – бачите:

Це – власні слова М. Грушевського, а крім того:

Тобто, не втримався й із еміґрації метнути свій «ніж у спину рєволюції», своєї – української; коли, дослівно, вирішувалася її доля. Петлюрі, бачите, заздрив, що за люди… Отже, і цей колишній «національний демократ» – скотився, нарешті до червоного болота, хоч у соціалісти подався дещо раніше, іще за УЦР. Що ж ним рухало? – прикрість від власних невдач? – вульґарна заздрість до Петлюри, політика (на скільки ж голів?) вище від нього? Єдиної (крім гетьмана) людини тих часів, яка щось зрозуміла та була й на щось здатна? – важко відповісти.

Грушевський, за лихим прикладом Винниченка, вилаявши Петлюру починає шукати щастя у більшовиків, хоч на них, здається, безпосередньо й не працював. Спочатку пише листи, секретареві ЦК КП(б)У, польському недоноскові С. Косіору; потім і українському прем’єрові, міжнародному пройдисвітові невідомого походження, Х. Раковскому. Пропонує від себе співпрацю та радить запровадити багатопартійність. Більшовики на листи, як відомо, взагалі не відповідають, а багатопартійність? – чи ж не завідома дурість: чи дарма вони стільки сил поклали, поки забезпечили собі монополію на владу?

Втративши на цьому остаточно інтерес до політики, професор Грушевський пориває з есерами та полишається один. Зі старими друзями, до яких несподівано перекинувся ще в часи УЦР – розірвав, нових – не набув.

Повернутися в Україну та остаточно присвятити себе науці, Грушевський вирішує тільки десь 1923. Стає це – з досить цікавої причини:

Щодо «ніяких переслідувань і звинувачень», то це, як у нас кажуть, цілком відносится до того класичного, даруйте: «зарікалася свиня гівно їсти»; більшовики, та щоб не переслідували!.. Але, прокоментуємо дещо, аби все стало на свої місця. Політика українізації, про яку тут ідеться, – була дозволена та стимульована Москвою, і цього досить. А там, як відомо, всі триста років (а може – ще й з 1169) – люто ненавиділи все українське. Та, пригадайте ще собі попередні та наступні роки шаленої русифікаці; то, як же накажете розуміти оту «українізацію»? Які вигоди міг мати від неї наш спільний та улюблений «старшій брат»? – який без користі для себе й не кихне. Пояснюємо – то була одна Велика Провокація, задумана, скоріше всього провокатором із провокаторів, – «вєлікім Сталіним». Бо, до цієї політики (а, як могло бути інакше?) приєдналися всі національно свідомі люди країни, та тим невимушено й відмінно засвітили себе в очах «орґанов», а тому тоді, 1930 та пізніше, – їх залишалося тільки акуратно зібрати та розстріляти. Як воно й сталося. Що то була чиста провокація й нічого більше, тоді зметикувала принаймні одна, близька до цього заходу людина, нарком освіти М. Скрипник. Який, зрозумівши нарешті, до чого був причетний, – відібрав собі життя, але це вже нікого врятувати не могло.

Версії, що це була геніальна робота його, Великого Провокатора, – якось не зустрічав, хоча це й здається цілком очевидним радше, банальним. На цю блешню, як бачимо, попався й досвідчений учений, М. Грушевський, а тим штучно підкоротив собі життя; думати, думати треба, панове…

Професор Грушевський з охотою поринув знову до наукової діяльності, читав лекції, займався дослідженнями, збирав біля себе талановиту молодь. Більшовики йому до пори сприяли, а 1929 «далі» навіть академіка, але в учених колах він не дуже прижився. Зокрема не любив його за політичну флюґерність твердий та послідовний націоналіст Сергій Єфремов, який був у керівництві Всеукраїнської Академії Наук (ВУАН). А більшовики, зі свого боку, планували М. Грушевського на президента ВУАН, коли у вигаданому процесі над неіснуючою СВУ (Спілка визволення України), – знищать С. Єфремова, разом із доброю частиною старої української інтеліґенції. Та не втрималися (як же можна, от вам і охоронний лист!) від того, щоб покінчивши з СВУ – 1931 заарештувати й М. Грушевського. Бо, він же там колись очолював УЦР, та хоч нічого й не вшкурав, але – нема на світі когось більш мстивого ніж московський більшовик. Було заплановано черговий сенсаційний процес УНЦ (Украінского національного цєнтра). Очікувалося, що саме Грушевський дасть «трєбуємиє показанія», тобто, оговорить кого треба: кого накажуть.

Але, не так сталося, як гадалося. І Грушевський відмовився «давать показанія», і оговорювати практично вже не було кого, всі вже були в СЛОНє (Соловєцкіє лагєря особого назначєния); а нові – не наросли. Енкаведисти були настільки скандалізовані провалом справи, що навіть відпустили Грушевського на волю; хоч і без дозволу покидати Москву.

Він протриває ще три роки, та загине 1934 в Кісловодську на лікуванні. Підчас досить рутинної хірургічної операції, як писали, по видаленню карбункула.

Ми щиро сміємося з приводу сталінського «дєла врачєй», але тільки тому, що «дєло» – сталінське; тобто – звинувачення є завідомо брехливе. Але… чи знайдеться у світі хоч одна нормальна людина, яка наважиться твердити, що більшовики у своїх бандитських акціях по нищенню людей, – не використовували й лікарів? Дозволимо собі думати, що такої людини, принаймні – серед психічно здорових, – не знайдеться. Отже…

Пригадайте смерть М. В. Фрунзе, пригадайте смерть М. С. Грушевського…

Доповнення 2 Володимир Винниченко

Володимир Винниченко народився 1880 у родині не надто заможних селян неподалік Єлісавєтґрада. Як він пригадує сам, виніс із дитинства ненависть до поміщиків, на яких усе життя вимушений був гнути спину його батько. В цьому, певно, й були корені його майбутньої класової позиції, яка незмінно тягнула його у бік більшовиків; його перше, старіше протиріччя з реаліями життя.

На це накладалося наступне, друге протиріччя, яке він відчув, вступивши 1890 до Єлісавєтґрадської гімназії. Це протиріччя національне, між старою національною культурою та хамським ставленням до неї з боку офіційної імперської культури, яка так і не стала національною. Кпини над його українською мовою, яка була та полишилась єдиною перепоною для останньої русифікації, та незмінно дратувала його російських співучнів і вчителів; а це, в свою чергу, провокувало ще більшу затятість з боку впертого хлопця.

Насправді, це не були два окремі протиріччя, але тільки різні боки непримиренного протиріччя між єством обох націй, демократичною сутністю України – та тоталітарним змістом рабовласницької Росії. Однак, до розуміння цієї простої (а разом – як же складної!) істини, – Винниченко так ніколи і не зумів піднятись. Він усе життя гадав, що досить ліквідувати соціальну несправедливість, і… повсюдно автоматично настане «дружба народов».

На жаль, перевірити це так нікому й не судилося. Бо, більшовицька суміш державно-монополістичного капіталізму з класичним російським рабством, навряд чи могла претендувати на соціалізм; хай би хоч у першому наближенні. Попри те, що «дружба народов», яка ефективно замістила собою не лише минуле «обрусітєльство», але й прямий ґеноцид, – в цьому суспільстві дійсно існувала.

Усього цього В. Винниченко, на відміну від Д. Донцова, С. Єфремова або М. Міхновського – так ніколи й не зрозумів. А тому й нема жодних підстав відносити його до українських націоналістів; українство він сприймав у виключно декоративний спосіб, а на це держави – не потрібно.

Спрямованість до самоствердження, яку ми спостерігаємо в ньому з дитячих років, здатна робити дива, часом створювати й геніїв нації але – тільки тоді, коли до цього є ще багацько іншого. На жаль, навіть освіта цієї людини так і обмежилася всього тільки єлісавєтградською гімназією. Яку він сам охоче пригадував потім, саме життєві негаразди українських батьків, а до них – насмішки та переслідування в російській гімназії саме за українство, – ніби й сприяли утвердженю його в цьому самому українстві. Що ж, все мало так бути, але – куди ж воно поділося потім, оте його українство? – коли впливовим членом українського уряду – він незмінно працював на користь Москви. В самий відповідальний час свого життя; аж поки все й не розвалилося.

А поки, він самоутверджує себе далі, де тільки може. На початку 1902 він вступає до РУП (Революційна Українська Партія), а вже на її першому з’їзді наприкінці року – обирається до її керівництва. Потім його призивають до армії, але він, зінсценізувавши самогубство (!), – тікає до Галичини. Але, ще через півроку його, разом із Д. Антоновичем, прилапують на кордоні з чималим вантажем марксистської літератури та заганяють до дисциплінарного батальйону. Він отримує амністію лише у 1904, з нагоди народження царєвіча Алєксєя.

Полагоджує він і особисті справи, його дружиною стає Розалія Ліпшиць, дочка доволі відомого петербурзького банкіра. Це, мабуть, якоюсь мірою підстраховує їх існування, хоч – не подумайте – не заважає їм полишатися переконаними соціалістами.

По хуткому провалі «революції» 1905, Винниченко вимушений перейти на нелегальний стан, часто тиняється по закордонах і починає писати. Дебютує збіркою оповідань з символічною назвою «Краса і сила», пише п’єси, потім – і романи. Знову ж, хутко набуваючи не так репутації або літературної слави, як розголосу. Бо, одні критики підносять його до небес, а інші – взагалі заперечують.

В ці роки він дбайливо та старанно культивує свій імідж: високий лоб під зачіскою, розлетисті брови, бездоганні вуса, не довгі й не короткі, бездоганно обрита з усіх боків борідка на самому підборідді; до того бездоганий чорний костюм: відомий письменник і драматург. Він, загалом, не палить, але на світлинах часом між пальців дорога сиґарета. Самовпевненість, приправлена щіпкою зверхності, – промінить з кожної клітини. Позувати він умів – геніально, цього не відняти.

Його вважають письменником європейського ранґу, та можливо таким він і був. Але, можна закинути йому й брак ориґінальності, бо це радше еклектик, автор бестселлерів. Відчувається вплив старших – започаткувателів експресіонізму, від дана Германа Банґа (1857–1912) до зовсім уже скандально відомого поляка Станіслава Пшибишевського (1868–1927). Є щось і від Джека Лондона (1876–1916) з його ніцшеанським культом сильного героя. Є й певні паралелі з кумиром на час російського читача – Лєонідом Андрєєвим (1871–1919). Одне слово – рясна данина читацьким та глядацьким густам часу.

Додому він повертається остаточно у травні 1914, перед самою війною, плідно працюючи в журналі «Украинская жизнь», який редагує Симон Петлюра, а революція 1917, як стверджують щоденникові записи, стала для нього повною несподіванкою; таке не свідчить про велику глибину політичного мислення. Він мерщій поспішає до Києва, аби не пасти задніх, але перша його спромога увійти до складу УЦР – несподівано провалюється, приходиться чекати Всеукраїнського національного конгресу, на якому він нарешті тріумфує та стає головою Генерального Секретаріату УЦР.

Але, що ж наш письменник та свідомий соціаліст там, у секретаріаті поробляв, – чи ж, бува, розпалював вогонь Визвольних Змагань? Надамо слово іншій людині, Валентину Морозу з його «Україною у XX столітті». Там він пише про діяльність В. Винниченка наступне:

Автор, наведених рядків можливо, не працював у совєцькій пресі та не знає, що ці «листи читачів», як правило, писалися в саміх редакціях. А це й призводило до того, чого й треба було досягти:

Так працював троянський кінь «соціалізму» – на імперську російську ідею у Других Українських Визвольних Змаганнях.

Продивимось тут іще одну ситуацію, – Винниченко і… прихід гетьманату. Про це він записує до щоденника наступне:

Який же український запис, тільки подивіться! Але, українство полягає не на тому, щоб росіян іменувати кацапами, та навіть переважно не на тому. Злість застить йому очі, бо слово «інсценізувала» тут зовсім не до речі, протирічить наступному реченню, де їм уже, виявляється, вдалося «скинути Раду» (теж мені, письменник). А, хіба є правда в подальшому: «встановити монархію (!), вернути царських приставів, цензорів, шпиків». Чи був гетьманат «старою картиною до 1917 року»? – і як він усе це побачив у перші дні перевороту (запис від 18 травня)?

Це запис людини, яка хоробливо чіпляється влади та ладна стерти з землі того, хто їй цю владу віднімає. Та не бачить правди навіть для себе. Чи може сподівається на те, що його записи колись побачать світ та ця червона брехня затьмарить правду?

Гетьманські офіцери йому, бачите, «кацапські», а як же бути з колишнім жандармським полковником із Єкатєрінослава, «командующім Муравьєвим»? – чи він, бува, хтось інший?

Звернімося до досить виваженого повідомлення з цілком офіційного сучасного джерела:

Отже, для нього гетьманат є «ворожий і соціально, й національно». Отже, орґанічно не переносив він навіть того скромного, але послідовного українства, яке запроваджував гетьман. Добре. Але сам сколочує якийсь «Український національний союз», в якому українського було рівно стільки ж, як у більшовицькому пройдисвіті Х. Раковскому.

Але, спробуємо радше розібратися в логіці подій. Отже, УНС вів із гетьманом переговори щодо входження до уряду та домігся свого. Цей «національний» (не більше, але й не менше!) союз – сколотив Винниченко. Та й домігся входження до уряду, як він там писав? – «встановленої монархії» з її «царськими приставами» та «шпиками». Але – навіщо, виникає запитання? Невже заради щирого співробітництва на користь України? – далебі, навіщо йому та Україна? Заради відновлення власної влади. Бо, «таємно готує повстання». А, значить уся ця дурість з урядом, – навіщо вона була? – правильно, замилити очі гетьманові. Провокаторська акція, зверніть увагу, у суто більшовицькому густі.

Тому що перед цим, пригадайте, В. Винниченко радиться з Х. Раковскім, від отієї маріонеткової совєцької України, з Юрієм Коцюбінськім та іншими московськими аґентами. Обговорюють вони, ні більше, ні менше, як можливості спільної «підривної діяльності проти гетьмана» яка й покінчується більшовицькою окупацією Києва та розстрілами тих, хто наважується розмовляти на вулицях українською мовою. Пряму відповідальність за це несе голова Генерального Секретаріату УЦР.

Зробивши свою справу, товаріщ Винниченко, разом із своєю половиною, – відбуває за кордон, покинувши Директорію на Петлюру, якому (в котрий раз!) доводиться розхльобувати накоєне дурнями або зрадниками. Бо Україні, це Винниченко добре розуміє, – він навряд чи зможе принести більше шкоди, ніж уже приніс. А більшовикам він просто ні до чого; більше не потрібний: використаний повністю.

До речі, як ми вже цього суб’єкта пригадали; Хрістіан Раковскій, це відомий міжнародний пройдисвіт, злочинець, що розшукувався на той час поліціями кількох європейських країн, та був приблизно таким самим «соціалістом», як отой «Мішка-Япончік», що згодом поступить в Одеську ЧК. Гетьмана Винниченко зневажав, з Раковскім мав справи. Що ж, скажи мені, хто твоі друзі…

Остаточно демаскує себе В. Винниченко на початку 1920, перекинувшись відкрито до більшовиків, створюючи закордонну групу КПУ з ґазеткою «Нова доба». Більше від того, його обирають до Всеукраїнського Центрального Виконавчого комітету (ВУЦВК) на ІV Всєукраінському съєзді совєтов, та він остаточно нахабніє заявляючись особисто до Москви вимагати недоплаченого. Там зустрічається з Лєніним, Сталіним, Троцкім, Зінов’євим… Звідти двічі виїздить до Харкова, торгується, торгується… Йому вже згодні «дать» навіть члена ЦК КП(б)У. Але, він вважає, що поклавши до більшовицьких ніг Україну – заслуговує більше, набагато більше: претендує на члена Політбюро ЦК КП(б)У!

Але, тут совєцька золота рибка страйкує, та наш претендент опиняється біля розбитого корита. Однак, таке щось, як ґосподіна Винниченка – знітити важко. Він і постановляє для себе, що більшовицький виноград для нього ще надто зелений; визнати в чомусь поразку власного «еґо», – будь-що не може. Записуючи до щоденника (20.07.1920) наступне:

А, де ж ваші очі були раніше, дозвольте запитати, достойний пане? – чи так уже нічого й не бачили? – «Кто бил нічєм – тот станєт всєм…», чи не так?

Але, призупинимось на цьому ще дещо, поміркуємо. Зробимо простий віртуальний мислений експеримент: поставимо на місце В. Винниченка кого-небудь із сучасних йому діячів Визвольних Змагань. Чи міг би того ж 1920 вільно приїхати до Москви, скажімо, Симон Петлюра, та почати торгуватися, спираючись на соціалістичне минуле, за посади у більшовицькій Україні? Та – бодай, навіть хтось із полковників УСС: Василь Вишиваний, Євген Коновалець або Андрій Мельник? Або ж, врешті решт, сам невдаха гетьман, Павло Скоропадський? Де би вони всі у той же день опинились?!

Нагадаємо, що троє з них були убиті більшовиками – Петлюра та Коновалець – за допомогою кіллерів, а на Вишиваного довго полювали, поки вбили 1951 у київській тюрмі. А цей, бачите, колишній голова Генерального Секретаріату УЦР, – ще їздить та виторговує собі посаду. Відчуваєте тепер різницю? – чи ж і цього замало щоби повністю збагнути ролю цієї людини у Визвольних Змаганнях?

Потягнувши гарбуза, він повертається додому, до закордону, де у своїй «Новій добі» починає відчайдушно демаскувати більшовиків, що не пустили були його до свого Політбюро, куди йому аж так свербіло. Та робить це настільки успішно, що вже наступний, «V Всєукраінскій съєзд совєтов» спеціальною резолюцією оголошує письменника В. Винниченка, – «враґом народа».

Не дивно, що він вимушений у сільському відлюдді свого Мужену (Франція) – існувати практично у повній ізоляції, бо й національну справу зрадив, і зі своїми перегризся. Тому він дуже цінує спілкування з молодшим від нього на двадцать років українським художником Миколою Глущенком, що проживає з 1925 постійно в Парижі; як то кажуть – з молодих та ранній. Він був у дєнікінській армії та з її рештками потрапив за кордон. Йому надав змогу закінчити художню школу в Берліні гетьман Павло Скоропадський (на власні гроші), та він добре орієнтуючись у ринковій кон’юнктурі, хутко стає модним художником. Добре йдуть квіти – пише квіти, добре йдуть натюрморти – пише натюрморти; пише й портрети, це – найвигідніше. Хоч, переважно, отих – рожевеньких: Анрі Барбюса, Ромена Роллана… Однак, приймає у себе переважно правих: білогвардійців, українських націоналістів тощо.

В цьому немає нічого дивного, бо він давно завербований НКВД та трудиться як той мураш, шпигуючи на користь «родіни всєх трудящіхся». Буває у нього й Винниченко, який сам дещо малює, та весь час застерігає його: не треба, мовляв, приймати цих людей у себе. Бо, це може заважити майбутньому поверненню на батьківщину, за якою він так нудьгує. Він, навіть, іще раз перевершує самого себе, надсилаючи Глущенкові анонімного листа доволі ідіотичного змісту; де попереджає зокрема, й проти… самого себе! – подивіться:

Глущенка завербували закордонні чекісти. Він – людина не обтяжена моральними принципами та радо погоджується перетворити своє паризьке ательє на шпигунське кубло. Йому допоміг стати на ноги гетьман? – ну, що ж, при нагоді продасть і гетьмана. До нього ходять друзі, полковник Василь Вишиваний або націоналіст Дмитро Андрієвський? – тим ліпше, легше буде їх продати. Коротше, йому притаманний весь той нескладний комплекс антилюдських рис, який неодмінно супроводжує для кожної людини поняття «совєтскій развєдчік».

В Україні розстрілюють її Відродження? – Глущенкові байдуже: його не розстріляють. Знищили всю Бойчуківську художню школу? – тим краще, менше буде конкурентів. В Україні десять мільйонів українців стали жертвою голодомору? – хай собі; адже він – не стане. Його житєве призначення – шпигувати на користь катів його батьківщини.

Він створив чималу шпигунську сітку та накрав для Москви багацько секретів та військових таємниць, але її все одно били. Та сама завалилася отого 1991. Чимало оббріхував він і борців за волю України, чого варте хоча би таке:

От, невідомо тільки, чи не оті, бува, «військові загони» розстрілювали в окупованій Україні – українських націоналістів… Брехав він за так, не за добрі долари, які сплачують, скажімо, своїм розвідникам в американському ЦРУ. Совєцькі брешуть із чистого патріотизму (совєцького, зрозуміло), або, принаймні, за «блаґодарность в пріказє». Бо за свою брехню цей, цілком посередній мазун, матиме згодом «народного художніка СССР» і лавреата Державної премії ім. Т. Шевченка; та ще – привілей померти у власному ліжку. Хоча саме до цього – у них ніколи не можна бути певним. Все це є повністю закономірне, бо в Совєцькому Союзі брехня замінювала талант і розум. Бо найжорстокіше переслідувалися саме вони – талант та розум.

Продовжимо дещо наше знайомство, бо живемо в часи, коли й із Миколи Глущенка можуть зробити національного героя. Дещо пізніше, коли Москва вже прибрала полковника Є. Коновальця, він пише своїм хазяям (10.06.1940) наступне «донєсєніє»:

Для Москви чогось такого було досить, аби прискорити війну проти Німеччини, але… Все це звучить сьогодні особливо правдоподібно у світлі подальших подій, коли по проголошенні у Львові в червні ж 1941 «самостійної України», – гітлерівцями було запроваджено широко закроєні репресії проти українців, заарештований С. Бандера, кинуті в концтабір, з якого вже не повернуться, його брати, тощо.

От вам і націоналістичні орґанізації (котрі «широко використовує Німеччина»), от вам і націоналісти та їх «ряд матеріальних та правових пільґ». Непогано? – жодного слова правди, чи не так?

Досить очевидно, що цією людиною рухала, знову ж, не стільки полум’яна любов до «родіни всєх трудящіхся», скільки полум’яна ненавіисть до всього, що є україньке.

Повищі посилання побрані зі статті В. Попика «Ательє на вулиці Волонтерів», журн. Україна, № 30, 1990, с. 21–22. Понад повчальним є те, про що далі повідомляє нас автор про свого підопічного, художника Миколу Глущенка, який врешті навідав батьківщину:

Іще б пак не «чудовий настрій», іще б пак не «відверті розмови», адже настав нарешті 1937 – рік Великого полювання! – а всього якихось чотири роки тому – українців поменшало як не на десяток мільйонів. Як же не радіти.

Але, від дрібного совєцького сексота – повернемося до нашого сюжету, українського письменника В. Винниченка в еміґрації.

Він, попри те, що з ним ніхто не бажає мати справу, – не заспокоюється, лізе, куди тільки може; в усі дірки.

Винниченкові часом ставлять у заслугу його політичну далекоглядність, мовляв:

Досить порівняти це з тим, що відбулося всього через два (так, так, усього тільки два) роки: поділ Польщі та Другу світову. А за Україну – ніхто й не думав сваритись: її совєти просто підклали Гітлеру, тимчасово, зрозуміло.

Отже, в жодному разі, – політиком ніколи не був і не став.

Він не втрачав надії повернутися в Україну й після війни, з хвилею «возвращєнцєв», та звернувся з цим до єдиної людини, яку ще знав, – до «міністра іностранних дєл УССР» – самого Дмитра Мануїльського; перед революцією – однопартійця та колишнього працівника «Дзвону». Того самого, який на чиюсь відомість про смерть Сталіна – відгукнувся по-партійному: «Ето провокація!»

Важко сказати, чи запам’ятався Мануїльський для історії ще чимось, але Винниченка до Союзу так і не пустив. Не сам, зрозуміло, людинка смирна та боягузлива, а після поради з Москвою.

Коли надобре прикрутить, і соціаліст, буває, згадує про націю. Так сталося й з Винниченком, який у ЦР про якусь там націю не дуже й пригадував, намагаючись розчинити її у «соціалістічєском братствє». А за гетьмана, коли прикрутило, узявся й за Український національний союз. Погортаємо ще трохи його щоденники. Запис від 7.09.1934, коли він остаточно перебрався у той свій притулок у Мужені:

Що ж, по минулому, 1933, не можна не визнати, що оте – «стати на ноги та набратися сил», – чи не особливо актуальне; не кажучи про загальну перспективність. А от – розміркування від 27.07.1950, на день народження:

Досі було відомо, що на націю треба всім працювати, бо тільки тоді й можна буде не загинути всім, нації; та не питати себе: «А, що я від цього матиму?» – класичне запитання малороса, що ж тут поробиш… Колись і він сам чимало зробив, аби вона – нація, так і не стала на ноги; тепер – очікує зворотнього. Та, шкода, знову не вгадує, бо вона – бачите, й через півстоліття не «набралася сил». Та, невідомо, чи набереться тепер коли-небудь взагалі…

І ще одне. Поставимо тут остаточно, всі крапки над усіма «і». Працювати на Україну, це означає працювати проти хижої Москви. Бо, то саме вона, і ніхто інший, зробила Україну своїм ворогом № 1, століттями боролася проти нашої нації, мови та культури. А це розуміли тоді, підчас Визвольних Змагань, – далеко не всі; все бувало вибачаються – «Україна не тільки для українців», не подумайте. Та, чи спромігся би це колись зрозуміти В. Винниченко, що перших життєвих успіхів зазнав у Москві та Пєтєрбурзі?

Але, було би несправедливістю до В. Винниченка не згадати про його статтю в газеті «Українські вісті» (28.11–2.12.1948, Новий Ульм, Німеччина) – «Була, є й буде». Вона була написана до 20-річчя отієї, мабуть, українофобної вихватки М. Горького, що його роман «Мать» – «нєт нєобходімості пєрєводіть на малороссійскоє нарєчіє»; але – не тільки, не цілком. Стаття свідчить про те, що на той час В. Винниченко дійшов нарешті істини у національному питанні; та так, що до неї навряд чи щось можна додати. Йдеться про те, що саме тоді І. Сталін, не в стані проштовхнути до ООН всі «рєспубліки Союза» – зумів цього домогтися для України та Білорусі: вимушений був обмежитися всього трьома голосами в ООН від СССР. З цього приводу В. Винниченко слушно пише:

Оце добре, оце, нарешті, – так. Та, покінчує статтю теж добрими словами, подивіться:

Як бачимо – нарешті все усвідомив, правильно й до кінця; але – як же пізно це сталося, на превеликий жаль…

Доповнення 3 Іван Фещенко-Чопівський

Розповімо дещо й про людину, яка замість політичних інтриґ та розвалювання справи, – думала про працю на користь Україні; та – чимало з цієї праці виконала сама, власноруч. Він був не лише політиком, а був переважно вченим та інженером, та нам доведеться зачепити й ті фахові проблеми, які його займали.

Іван Фещенко-Чопівський (1884–1952) побачив світ у містечку Чуднів на Тетереві (50 км від Житомира), в родині поштового чиновника. Наприкінці 1903 він закінчив Першу Житомирську гімназію, а потім учився в Київській політехниці (КПІ), поки її не було закрито 1905. Закінчити освіту йому довелося тільки 1908, отримавши диплом інженера-технолога.

У міжчасі, як національно свідомий українець він був членом Української Радикально-Демократичної Партії (з 1917 – УПСФ – Українська Партія Соціалістів-Федералістів), працював активно у Київській «Просвіті»; від її заснування 1906 та до закриття за наказом реакціонера та українофоба П. А. Столипіна 1910. Там, разом із Українським науковим товариством, він очолював комісію, яка склала український словник науково-технічних термінів. З нього виросли згодом усі фахові українські словники, – з природознавства, фізики, техніки; навіть медицини. Ну, не совєцькі, ясна річ, ті наслідували «вєлікій і моґучій».

По закінченні КПІ І. Фещенко-Чопівський почав працю асистентом того ж інституту на кафедрі професора Василя Іжевського, а у 1910 з ним же відвідує Міжнародну виставку в Брюсселі, Конгрес металургів у Дюссельдорфі; потім Лондон та Шеффілд, англійський центр металургії. Це його перша поїздка за кордон, та він отримує від неї чимало. Наукові інтереси молодого вченого хутко окреслюються, то – процеси розчинення вуглецю в залізі (цементація), процес, що перетворює звичайне залізо на міцну крицю.

Проблема ця – дуже давня.

Іще грек Елланікос із Мітілени на Лесбосі, сучасник Геродота (V ст. п. н. е.), – впевнено твердить, що залізо, як і засоби його обробки, першими винайшли саме люди далекої Скитії – теперішньої України. Вони робили з нього зброю та дуже рано розв’язали проблему, як мечеві бути гострим, але в жодному разі не ламким. Опанували практично, нелегким шляхом спроб та помилок, оті процеси насичення заліза вуглецем. Археологічні знахідки свідчать, що вони сягли в цьому високого рівня.

Пізніше деякі відомості про це дає нам «Едда» ґотів і гунів, події якої відбуваються біля Дніпра та Дону. Вона розповідає нам про те, як славетний меч Грам, що його зробив ґотський коваль Реґін для гуна Сіґурда, конунга з Дону, – опущений до річки Райн (схоже, то була Орель) різав купки шерсті, що пускалася течією; такий гострий він був. У той же час конунг Сіґурд, кажуть, переполовинив ним ковадло Реґіна.

Древні леґенди бувають чудові. Але це, здається, не зовсім байки, адже потім, по війні 375 між гунами та ґотами в Україні, яка вщент розвалила світ «Едди», – ґотські біженці з України занесли рецепти виготовлення своєї незвичайної сталі до Толедо в Еспанії, де поставили свою столицю. Після того й почала славитися в Європі краща у світі «толедська сталь».

Проблеми точного аналізу й розуміння цих давно відомих процесів – на все життя полишаться в колі наукових інтересів І. Фещенка-Чопівського. Свої вирішальні дослідження в цьому напрямі він розпочне на початку 1914, але їх незабаром припинить війна, продовжить уже тільки 1920, на еміґрації, професором Варшавської політехніки.

Настають часи бурхливого політичного життя, Другі Визвольні Змагання, хоч вони й не принесли нічого доброго Україні. Та це бачив і сам І. Фещенко-Чопівський, своїм гострим оком науковця. Він чітко відмічав на той час, що: «Село стояло за Українську Центральну Раду та за її уряд, натомість місто, населене густо меншинами, утруднювало становище української влади». Не оминула тоді його уваги й загальна ахілесова п’ята УЦР; саме те, що: «Поглиблюючи революцію ліві партії котилися до більшовизму». З лютого 1918 І. Фещенко-Чопівський стає міністром торгівлі та промисловості УНР. Це – велика відповідальність, мало не ключовий пост. Але, він багато працює й над іншим. За намовою М. Грушевського він, чи не уперше, досліджує господарські можливості України, вже через три місяці (!) віддаючи до друку перший том – «Природні багацтва України». Другий том – «Сільськогосподарські промисли України» – він підготує вже в часи Гетьманату, звільнений від урядових обов’язків. Вони вкупі складуть потім «Економічну географію України» (Відень – Київ – Львів), перше капітальне дослідження подібного роду.

Тут напрошується невеличкий актуальний відступ. До цих пір президенти незалежної України обдаровували нас, головне, новими та цінними думками. До першого з них належать, принаймні, дві: «Є така держава – Україна!» (напочатку), та «Маємо те, що маємо!» (наприкінці, самокритично). Від другого ми теж, довідалися про аж дві, не менш цікаві думки, що – по-перше – «Національна ідея не спрацювала» (попри те, що вона і дня не була при владі), а по-друге – «Україна – бідна…», – така бідна, така бідна, що без Росії, – ну, не вижити й годі…

Зауважимо, це повторювалося за різних обставин та кілька разів; отже, не могло бути випадковою обмовкою. Радив би з цього приводу хоча краєм ока заглянути до «Економічної географії України». А для читачів підкреслимо, що в Україні – є все, бо недарма ж «старшій брат» учепився за неї – нічим ота прислівна воша за кожух. Бо він, на відміну від українського президента, туго знає, що Україна має все, від газу та нафти – по золото, діаманти та рідкі землі. А тепер повернемося до теми нашої розповіді.

Як бачимо, за тієї УНР, хоч теж не надто переймалися національною ідеєю, але принаймні займалися справами: не демонстрували всім своє невігластво…

За П. Скоропадського склад уряду змінюється та І. Фещенко-Чопівський подає до димісії. Його замінює С. Гутнік, одеський жид та (як звичайно) полум’яний російський патріот; за фахом – звичайнісінький біржевий спекулянт. Попередньому міністрові, щоправда, пропонували залишитись, але він відмовився. Як добрий та проникливий політик, І. Фещенко-Чопівський вірно бачив слабкі місця Гетьманату. Оцінював його, радше, як підготовчий етап до остаточного падіння української незалежності. Бачив засилля в гетьманському уряді росіян та розумів, що його участь дасть змогу удавати, ніби уряд є український. «Для такої політики я не надаюся», – сказав він тоді. А як опонент загальної політики гетьмана був потім навіть ув’язнений.

Свою урядову працю, вже віце-міністром, він відновить тільки після падіння Гетьманату, за Директорії. Але, поступово доходить кінця й Директорія, бо як із гіркотою пише він сам:

З цих спогадів людини із загостреним аналітичним розумом ученого, досконало вимальовується також і те, про що ми вже писали, – якою політичною отрутою стали соціал-демократичні та есерівські ідеї, занесені до України з Росії. Так само, як і оте ідіотичне москвофільство галичанське. Не ліквідоване, навіть, – дивні справи, безоглядним московським терором підчас першої короткої окупації Галичини 1915.

Критичного для України 1919 він, вкупі з професором К. Мацієвичем (1873–1942), виконує відповідальну дипломатичну місію в Румунії, а підчас короткого польсько-українського союзу стає головою Ради Республіки на екзилі. Про цю свою діяльність він полишив цікавий та деталічно документований звіт – «220 днів Ради Республіки, предпарламенту УНР на еміґрації»; то був історичний документ неоціненної вартості.

По остаточному відході від політичної діяльності І. Фещенко-Чопівський працює на катедрі металургії та металознавства Варшавської політехніки. Пише докторську дисертацію «Цементація заліза бором». Та, праця там триває недовго, бо в травні 1920 його запрошують професором металознавства Гірничної академії в Кракові, куди він і переїздить.

Нарешті, 13 листопада 1927, як він пише:

Зазначимо, що практичне вживання в техніці таких матеріалів, як кобальт і нікель (жаростійкі сталі лопаток газових турбін) або берилію (надлегкі сплави), наступить практично лише через два десятки років, принаймні. Інтерес до них тоді – свідчить про велику технічну далекоглядність видатного українського вченого.

З 1927 І. Фещенко-Чопівський стає головним радником Державних збройовень Польщі та багацько їздить, – до Чехо-Словаччини, до Швеції, Англії та Данії. Але всюди цікавиться також місцевими українськими справами. Тепер він чи не єдиний світової слави металофізик та металознавець міжвоєнної Польщі. Між 1932 та 1936 він видає польською мовою свій класичний труд у трьох книгах – «Металознавство».

Другу Світову війну І. Фещенко-Чопівський якось переживає в Гурним Шльонску, в Катовицях, а через два місяці по «визволенні» – так називають чомусь зміну окупанта, його, польського громадянина, заарештовує російське НКВД. Готуючи ще один тяжкий злочин на міжнародному рівні. Оскільки совєцькій владі як такій він жодних прикростей не заподіяв, полишається думати, що провина була звичайною та невибачальною, невипадковою: він був національно свідомим українцем. Подібно німці, як пам’ятаєте, заарештовували та нищили жидів; тільки за те, що вони є жиди.

Що там з ним було далі у тих покидьків людства, – мало відоме. Чи то заслання, чи то табори (а, за віщо, власне?); можливо – й розстріл. Зберігся власноручний запис, кілька рядків за його підписом до блокнота другого марно репресованого українця, актора Олександра Гринька (пересильний пункт Інта, республіка Комі, січень 1950). Існує відповідь совєцького консула в Кракові на запит дочки, Ірени Богун-Чопівської, датована 1964 роком (раніше, мабуть не відповідали взагалі). Вона повідомляє тільки: «На Ваше письмо сообщаем, что Ваш отец Фещенко-Чопивский И. А. умер 2 сентября 1952 года» (підпис секретаря консульства в Кракові).

Оскільки вірити, будь у чому, цим нелюдам – від ґенсека по консула, ми не маємо жодних підстав, то знаємо, всього й тільки, що Іван Фещенко-Чопівський загинув у совєцьких катівнях уже десь після 1950.

Доповнення 4 Полковник Євген Коновалець

Українські полковники епохи Других Визвольних Змагань – то цілком особлива тема. То була низка видатних постатей, яких ці змагання підготували, та які їх і проводили; хоч, часом, і під керівництвом вельми недолугих політиків. Зі стисло відповідними до цього результатами.

Першим, та чи не видатнішим із них був полковник Євген Коновалець (1891–1938).

Родом він був із села Зашкова, Львівського повіту, походив із родини українського вчителя. Закінчив Львівську академічну гімназію, один із кращих на той час учбових закладів. Учився добре. Він захоплюється там не лише класичною грецькою філософією Арістотеля і Платона, віддаючи переваги першому, але дуже рано проявляє схильність до літературознавства. Йому пощастило мати викладачем німецької мови та літератури відомого професора Боберського, та він щиро зацікавлюється скандинавською літературою, пильно вивчає творчість Генріка Ібсена (1828–1906) та Авґуста Стріндберґа (1849–1912); з німецької літератури його щиро цікавить близький йому, очевидно, за духом Гергарт Гауптман (1862–1946, Нобель 1912). Зацікавленість його творчістю Є. Коновалець зберігатиме по кінець життя. Зі сучасних йому українських письменників – він незмінно віддавав перевагу Івану Франкові; не лише, як майстрові письменницького слова, а й як видатному мислителеві.

Але, часи брали своє, та ще в гімназії Євген вступає до таємного українського гуртка; до університету у Львові, до якого вступає 1909 на правничий факультет, – він приходить національно свідомою людиною.

Навкруги вирує українське політичне життя, набуває широкого розголосу справа студента Львівського університету Мирослава Січинського, який 1908 засуджується судом на страту за вбивство австрійського намісника Галичини, але – утікає за кордон. Йому допомагає в цьому відомий Дмитро Вітовський, тоді – теж студент.

В університеті кипить боротьба за відкриття, нарешті, й українського університету (на той час є тільки німецький і польський), та 1912 Відень зобов’язується відкрити його не пізніше 1915. На що обурюється царська Росія та брутально втручається до внутрішніх справ Австро-Угорської імперії, погрожуючи в такому разі війною.

До політичної боротьби занурюється з головою й студент-правник Євген Коновалець. Він, з 1913 стає членом головної управи Українського Самостійного Союзу, від Української національно-демократичної партії. Там він близько співпрацює з Андрієм Мельником, Андрієм Бандерою та іншими, займається журналістикою (журн. «Молода Україна»).

Переломним взагалі, здається, був для Є. Коновальця рік 1913. Йому виповнюється 22 роки, коли він перебуває на Всеукраїнському студентському з’їзді. Там він уперше зустрічається з молодими політичними еміґрантами зі сходу України, серед яких був і Дмитро Донцов. Аби оцінити, чим стала для Є. Коновальця ця зустріч – потрібно дещо пригадати атмосферу тих років у Галичині. І, чим стала для неї поява такої особистості, як Дмитро Донцов, що надав бездоганного теоретичного обґрунтування незалежницьким ідеям М. Міхновського.

Потрібно розуміти, наскільки популярними були на той час жебрацькі ідеї культурної автономії ще з часів М. Драгоманова, наскільки потужно звучали тоді (на царські гроші, ясна річ) голоси місцевих москвофілів. Спротивився послідовно всьому цьому, хіба, уже хворий на той час Іван Франко.

І от, приходить молода людина, яка арґументовано (не до заперечень!) роз’яснює всім, що українська нація є поділеною поміж двома імперіями, хоча за всіма законами, людськими як Божими, повинна мати свою власну, нікому не підлеглу державність.

Передчуття наступної великої війни носилося тоді у повітрі, і було ясно, що поділені між двома потугами українці, – мають опинитися по різні боки фронту. Не відомо, чи дискутувалося щось подібне на схід від Збручу, але на заході відразу вирішили альтернативу: з ким бути українцям у наступній війні, – з Австрією чи Росією?

Альтернативи, власне, не було, бо більша частина українців гнітилася хамським свавіллям східної, Російської імперії. В той час, як західна меншість – гнітилася суворими законами західної, європейської Австро-Угорської імперії; законами, які в принципі можна леґітимно змінювати. Отже, для окремої людини, наділеної розумом – альтернативи й бути не могло; ясна річ, тільки з європейцями і проти дикунів, але… Група людей, поготів – цілий нарід, то дещо інша справа.

На щастя, вибір був зроблений абсолютно правильний, навіть попри оту, ще не спростовану тоді панслов’янську брехню: наскільки тодішні люди були розумніші від сьогоднішніх! – та й почалася ота підготовка національно свідомих Українських Січових Стрільців, про яку ми вже писали раніше.

Все робилося правильно і розумно, – саме так, разом із Європою та проти московських аґресорів.

Якомога обнадіювала українців щодо цього і Австро-Угорщина. Вже десь з початком війни відбулася таємна нарада, кажуть – на Святоюрській горі, яку проводив митрополит Андрій Шептицький, разом із кількома високими урядовцями Австро-Угорщини. Там було декларовано, що в разі перемоги центральних потуг, від Сяну до Дону підніметься Українська держава під владою гетьмана, дружня до Австро-Угорщини. То були – зрозуміло, поки чисті утопії, але самий факт подібного засідання є досить красномовний. На ньому був присутній і Євген Коновалець, з початку війни – хорунжий австро-угорської армії.

Фактично, це був той самий вибір, про який доповідав Д. Донцов іще на Всеукраїнському студентському з’їзді 1913, у рефераті під назвою – «Сучасне положення нації і наше завдання». Він слушно писав, що:

Та приходить до закономірного висновку, що:

Зробимо деякі необхідні зауваження, щодо цього. Для дещо занепалого сьогоднішнього рівня українського націоналізму – є характерним і стале протиставлення. Воно є так само типове, як небажання дійти згоди, бодай у чомусь. Досі живе протиставлення – мельниківці–бандерівці, – а, навіщо, власне? Бо, це протистояння вже колись відбулося, відіграло свою роль, відійшло у минуле. А роздувати його сьогодні можуть лише люди, які тягнуть із цього свої особисті користі. Тобто ті, що до українського націоналізму не мають прямого відношення.

Так само й тут, – кажуть, от Д. Донцов мав політичну орієнтацію: покладався на Австрію. А от Степан Бандера закликав покладатися на власні сили; виходить – Донцов помилявся.

Заспокойтеся, панове недотепи, – ніхто не помилявся, обидва були абсолютно праві.

Бо, Дмитро Донцов писав це коли існувала схильна до українців потуга – Австро-Угорщина, от і рекомендував опиратися на неї. А Степан Бандера діяв тоді, коли Україна не лише була повністю окупована її ворогами, але ще й оточена ними з усіх боків.

Отже, обидва наші великі діячі мали рацію, але – кожен у свій час.

Чи не перший же бій у Карпатах був фатальним для хорунжого Є. Коновальця. Він вкупі з хорунжим А. Мельником, – потрапляє до російського полону (концентраційний табір у Царицині). Полон став для обох доброю додатковою школою націоналізму. На А. Мельника він справить таке незабутнє враження, що тепер його політична позиція завжди буде послідовно пронімецькою.

З часом, уже 1917, вони обидва повертаються додому та поринають до військової діяльності. Євген Коновалець, разом із іншими, орґанізує західний Галицько-Буковинський корпус січових стрільців. Він рішуче бореться з настроями часу – мітинґово-совєцькими, та будує нові військові частини на незаперечній військовій дисципліні, не забуваючи й про головне, – традиційний культурний та політичний, духовний вишкіл Січових Стрільців. Бо ж дійсно дисциплінованою може бути тільки свідомо дисциплінована людина, яка розуміє, навіщо та дисціпліна потрібна.

Все це не пройшло марно, бо саме корпус полковника Коновальця розбив червону армію Муравьєва та Антонова-Овсєєнка в січні 1918. Другого ж разу дав їм добру научку 1919, під Гребінкою, розгромивши кращі більшовицькі частини; хоч Києва тоді й не звільнив. Адже, й корпус не все може.

Остаточна поразка 1920 та новий поділ України – не знітили полковника. Він із новою енерґією, в нових обставинах, бореться далі за українську справу, що стала справою його життя.

Року 1920, у згоді з Мельником і Петлюрою, він орґанізує на екзилі УВО (Українську Військову Орґанізацію), яка згодом, на Віденському конгресі українських сил 1929 – дасть початок відомій ОУН (Орґанізації Українських Націоналістів). Він же відновлює 1922 випуск у Львові «Літературно-наукового вісника», редаґування якого доручає своєму, чи не найстарішому соратникові – Дмитру Донцову.

На той час Австро-Угорської імперії вже чотири роки немає, є лише маленька Австрія, та нема у світі такої сили, якій була би потрібна незалежна Україна. Тому вони – Євген Коновалець і Дмитро Донцов, – змінюють і стратеґічну концепцію українського націоналізму. Віднині він вимушений буде спиратися виключно на власні сили.

Полковник Євген Коновалець, голова українського національно-визвольного руху після убивства С. Петлюри, – загинув у розквіті сил 1938 у Роттердамі (Нідерланди), від руки московського найманого убивці. Йому, як і Симону Петлюрі, не дали прожити більше 47 років.

Доповнення 5 Полковник Андрій Мельник

Полковник Андрій Мельник (1890–1964) був селянським сином із Якубової Волі на Дрогобиччині. Примітною людиною був його батько, Атанас Мельник (1857–1905), сільський громадський діяч, близький до Івана Франка. Він був не лише обраним членом місцевої, а потім і повітової ради, але й видатним діячем місцевої «Просвіти». Можна сказати, що Андрій виростав під безпосереднім впливом свого батька.

Все було наче добре в родині, але 1897 раптом помирає мати Андрія. Мачуха любить хлопця як рідного сина, але 1905, коли він учиться в 5 класі стрийської гімназії, – від сухот помирає батько.

Втім, незабаром і він, дужий, красивий та розумний хлопець, – теж починає хворіти на сухоти; під тінню цієї зловісної хвороби, на яку тоді не було ради, Андрій Мельник житиме все життя. Він, що вирішив із молодих років присвятити себе визвольним змаганням, бореться з хворобою сам, як може: фізичними вправами, далекими походами, вживає на це всю силу своєї рано розвиненої крицевої волі, але… вона супроводжуватиме його по кінець життя.

Матуру він складає у Стриї тільки 1910, та з тих же причин загострення хвороби тільки 1912 поступає вчитись до Вищої Школи Землеробства (Боденкультур) у Відні, звідки з початком війни записується добровольцем до Українських Січових Стрільців.

Вища школа зробила його, за свідоцтвом сучасників, знавцем ботаніки та агрономії. Хоча він був так само досконально обізнаною людиною не лише у військових справах, але й у літературі, музиці та театрі. Не був він тільки, здається, вдалим політиком.

Вже взимку 1914 хорунжого А. Мельника нагороджує на фронті срібною медаллю за хоробрість – престолонаслідник Карл фон Габсбурґ. Про цю хоробрість їх сотенного у січових стрільців ходили леґенди.

Російський полон, до якого він потрапив разом із хорунжим Є. Коновальцем, укріплює його проґерманські симпатії (він, як і Коновалець, бездоганно володів німецькою та польською), так і ідею соборної та незалежної України.

Цікаво й те, що коли 1918 виникла альтернатива – боронити Львів від польської армії, чи Київ від російського нападника, обидва полковники не коливалися; погодились на тому, що: «Шлях до вільного Львова лежить через вільний Київ». За це їм чимало дорікали були місцеві галичанські патріоти.

Повернувшись додому, Андрій Мельник відзначив себе відразу, головним чином у ті критичні часи більшовицької навали на Київ на початку 1918. Задум більшовиків був далеко ідучим: ішли мирні переговори у Бересті (сучасний Брест на Бузі) і захоплення та повалення ЦР незмірно полегшило би їх власну позицію. Україна, як повноправний суб’єкт переговорів у Бересті припиняє своє існування, а вони тепер, – одні представляють інтереси всієї імперії. З цим було пов’язане більшовицьке повстання, з цим пов’язане й зайнятя Києва.

В розпорядженні УНР на той час, завдяки зусиллям пана В. Винниченка, – було обмаль військових сил, але… Але, це були люди із Січових Стрільців (CC), та кожен був вартий десятка більшовицьких «ґєроєв». Перелік цих сил – не викликає ентузіазму. На 29 січня 1918 в Києві на боці України були: кілька сотен СС, під полковником А. Мельником, рештки Богданівського полку, який воював за Арсенал, та полк ім. Костя Гордієнка, який щойно прибув з фронту.

Проти були російські технарі, інженерно-військові частини, разом із авіацією, полк «Гєорґієвскіх кавалєров» (!) та інші частини. Визначна роль відводилася озброєним зграям київських інтер-люмпенів, п’ятій колоні Росії. Усіх разом було в кілька разів більше, ніж захисників ЦР.

Стратеґічна задача полягала на тому, аби не дати з’єднатися більшовикам із Подолу – з більшовиками на Печерську. Це нелегке завдання було виконане у трьохдобових запеклих боях, на 31 січня 1918. Вночі з 1 на 2 лютого більшовики були вибиті й із Подолу, та збігли на Щековицю. Так були зірвані всі їх підступні плани щодо ЦР. Втрати СС були досить великі, до половини особового складу; але – вони вистояли. Бо, не забудемо – їх було у кілька разів менше.

Часи Директорії 1918, коли А. Мельник і Є. Коновалець були вже Отаманами війська УНР, пов’яжуть їх обох на все життя з Симоном Петлюрою та його державницькими ідеями. Мабуть саме тому, коли тоді ж виник проект триумвірату Коновалець – Мельник – Петлюра, вони обидва відмовились, довіривши повністю політичне керівництво республікою С. Петлюрі.

Остаточну поразку Других Визвольних Змагань полковник А. Мельник зустрічає начальником штабу армії УНР, але – обставини змінюються, С. Петлюра присвячує себе політично-дипломатичній діяльності, а А. Мельника і Є. Коновальця спрямовує на орґанізацію збройного підпілля. Так виникає УВО (Українська Військова Орґанізація), яку очолює Євген Коновалець. Після виїзду Є. Коновальця за кордон 1922, головою Крайового Проводу полишається полковник А. Мельник. Але, 1924 його арештовують та він вимушений провести 5 років терміну в польських тюрмах. Це тяжко для невиліковно хворої людини, але польська поліція переконується – полковника А. Мельника – не зламати.

З убивством полковника Є. Коновальця найманим кіллером Москви, полковник Андрій Мельник залишається найбільш авторитетною фігурою в українському визвольному русі, але…

Тут ми підходимо до надмір делікатного історичного питання чималої ваги – розколу єдиної ОУН на так званих мельниківців (Провід українських націоналістів (ПУН) або ОУН-М та бандерівців (ОУН-Б або ОУН-Р – революційна). Наскільки можна судити, ОУН-М віддзеркалювала, якоюсь мірою, ґерманофільські погляди самого Андрія Мельника, який не втрачав надії схилити Німеччину на бік української незалежності. В той час, як ОУН-Р трималася останнього заповіту Є. Коновальця та Д. Донцова: спиратись на власні сили.

Надамо тут слова більш-менш об’єктивному авторові, який коротко та (схоже) безпристрасно формулює сутність розбіжностей, які призвели до розколу, орґанізаційно оформленому вже по смерті полковника Є. Коновальця, творця ОУН, 1929:

Зауважимо тут, що обидві концепції були принципово взаємовиключаючими: якщо сподіватися на німців, то проти них не можна було збройно боротись; і навпаки.

Однак, реальне життя незабаром розставило все по своїх місцях. Німецькі окупанти на самому початку – не надто суворо реаґували на проголошення Акту, та це, можливо, дещо обнадіяло та підбадьорило мельниківців. У жовтні 1941 вони створюють у Києві, попри провал акції з Актом, – Українську Національну Раду на чолі з професором М. Величківським. Розвинули дещо ризиковану, але широку українську діяльність у Києві, видаючи ґазету «Українське Слово» та літературний журнал «Литаври» (Олена Теліга). Безумовно, розраховуючи на те, аби – як не офіційною підтримкою, то принаймні ескалацією дрібних доконаних фактів, – домогтися свого. Але, все це хутко покінчилося, вже у лютому 1942, – Бабиним Яром.

Ми часто недооцінюємо й досі, як ця тоталітарна збиранина хутко засвоювала досвід одне в одного. Тут було чи не дослівне копіювання того, як совєти заохочували до «украінізації», щоби висвітити цим національно свідомі елементи українського народу, та – репресувати їх; гестапівці діяли тут у стисло подібний спосіб.

Ці події якоюсь мірою отверезили ОУН-М, та в подальшому ці люди об’єднувалися з ОУН-Б у відчайдушній боротьбі з німецькими окупантами. А полковник А. Мельник, попри його ґерманофільство, був так само запроторений до арешту, як і С. Бандера.

По війні, хоча примирення з ОУН-Б так і не було досягнуто, полковник А. Мельник спромігся 1948 створити Українську Національну Раду та реорґанізувати Державний Центр УНР.

Перебуваючи 1957 в Канаді, він закликав підчас одного із своїх виступів, об’єднати сили українців світу, поза межами окупованої батьківщини, ясна річ. Та цим поклав початок існуванню Світового Конґресу Вільних Українців, який розпочав своє народження Першим світовим Конґресом Вільних Українців, шкода, вже по смерті Андрія Мельника, 1967.

Найкраще, мабуть, написав про цю благородну людину, великого українського патріота, – Євген Маланюк, який особисто знав полковника: у своєму нарисі – «Андрій Мельник».

Наприкінці наведемо досить цікавий документ – складений напередодні смерті власноручний заповіт:

Доповнення 6 Полковник Василь Вишиваний

Полковник Василь Вишиваний (1896–1951), був насправді молодшою дитиною (з шести), сином ерцгерцога Карла Стефана фон Габсбурґа – адмірала імператорського флоту. Його справжнє ім’я було Вільгельм і він належав до імператорської родини Австро-Угорщини. Рід вівся ще від швайцарських махтгаберів X ст. та став широко відомий з Рудольфа IV, який був 1273 обраний ґерманським королем. Він і заснував потугу Габсбурґів, які потім століттями збирали свою імперію. Вільгельм народився на півдні, на березі Адрії, чи то в Тріесте, чи то десь поблизу, та ніщо не провіщувало його подальшого нероздільного зв’язку з Україною, за яку йому судилося загинути.

На той час Галичина, Закарпаття та Буковина здавна входили до складу імперії, а як були тихою та мальовничою її частиною, то по них розкидано було чимало замків, про яких люди й досі знають, що то були замки Габсбурґів. А довгий титул імператорів Австро-Угорщини не забував і про те, що вони були іще й королями Буковини, Галіції та Лодомерії (Володимирщини). По тих замках мали звичай відпочивати люди з імператорської родини. Адмірал із родиною часто відпочивав близ містечка Живець, у західній, гуцульській частині Галичини, яку Вільгельм пізнав іще хлопцем.

Ерцгерцогові складали візити місцеві можні, навколишні польські пани, а він їх охоче у себе приймав. Українців вони називали «русинами» та незмінно честили як бешкетників і дикунів; одне слово – бандитів.

Ці розмови зацікавили хлопця з двох причин: українці, яких він бачив здаля – ні чим не нагадували дикунів; як не нагадувала їх двірська обслуга з місцевих людей. До того, в цьому віці хлопці багато читали про американських індіанців, романтичних дикунів, та… Підговоривши когось із місцевих слуг, він інкоґніто виправляється з ним до ближчого українського села. У пошуках романтичних, а може й небезпечних пригод. Але там, роблячи вигляд, що вони не знають – хто він є, хлопця приймають чисті, чесні люди, гостять та співають йому пісні своєю чудовою мовою. То був повний переворот у його уявленнях. Він, що вже володіє кількома європейськими мовами, починає цікавитись новою для нього – українською.

Цей інтерес став у нагоді, виправдав себе, коли почалася 1914 Перша Світова війна і йому, молодому офіцерові, доручається командувати сотнею саме українських вояків, з якими він і починає не так довгий, як небезпечний військовий шлях. Вони полюбляють свого командира та з ними він хутко доопановує мову так, що в кінці його не відрізнити від них.

В ці неспокійні роки війни він читає лише уривками. Прочитує першою малу «Історію України» М. Грушевського, отой, чималий том у м’якій жовтій обкладинці, з численними та досить добрими малюнками. Захоплюється Василем Стефаником та Іваном Франком, який підкріплює його республіканські погляди. Починає й сам писати вірші українською мовою. Згодом, уже в республіканському Відні – 1921, вийде його перша і на жаль – єдина збірка віршів – «Минають дні…». Поети-фахівці, можливо, щось там і закинуть йому, щодо поетичної техніки, але ніхто й не заперечить, принаймні, що їх складено доброю українською мовою, та вони переповнені чистими почуттями, які легко та безпосередньо сприймає читач.

Вся ця еволюція не уходить уваги його австрійських колег, які щиро цьому дивуються; та – не тільки. Хто вважає це нешкідливим дивацтвом, а хто й щиро доносить у Відень. Хоч там – віддамо належне: може дещо й дивуються, але не надто цим переймаються.

Настав рік 1918 – останній рік імперії, яка геть уся буде розкраяна Версалем. Він у ранзі полковника командує армійською групою, яка включає до себе й корпус Українських Січових Стрільців. З ними він, бере участь у становленні Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР) та до кінця Визвольних Змагань служить Україні. Віднині зникає ерцгерцог Вільгельм фон Габсбурґ, член імператорської родини не існуючої більше імперії; натомість з’являється полковник УСС Василь Вишиваний, борець за волю українського народу.

Заслуговує бути особливо підкресленим те, як уперто чіплялася по війні окупантська більшовичня за Австрію, частину якої вона окупувала ще на початку 1945, вимушено поділивши з американцями, що й визначило все подальше. Якби не це – безумовно, Австрія розділила би долю Чехо-Словаччини та Угорщини, як не гірше. Привести там до влади комуністів – не вдалося: не було там, не було й із собою. Ото пожалкували, мабуть, за тими австрійськими комуністами, що їх так легкодухо і необачно подарували 1940 Гітлерові… Все пішло шляхом компромісів. Президентом (1945–1950) став перестарілий Карл Реннер (1870–1950) марксист, що влаштувало червоних, хоч і той, від О. Бауера та Р. Гільфердінґа, що влаштовувало американців. Москва не зуміла відвернути приєднання Австрії 1948 до плану Маршалла, але відверто не бажала виводити окупаційні війська з Австрії, все тягнучи, тягнучи… Досить того, що остаточно було покінчено із станом війни лише 1955 (!), по смерті Сталіна, шляхом прямих совєцько-австрійських переговорів та заключення остаточної угоди.

Дещо в такому черговому чіплянні за чуже, може нам прояснити історія. Звернімося до історії іншого питання – «Константінополя», який припинив свого існування ще 1453, задовго перед тим, як стало відоме слово «Росія». Але, подивіться які претензії (та – не першу сотню років) – «Константінополь должєн прінадлєжать Росіі!» «Должєн» – і все. Цю точку зору шалено відстоював, всіляко «арґументуючи», шахрай від історії Н. Данілєвскій, автор «России и Европы»; тієї самої, яку навіть патріот В. Соловйов охрестив «кораном всех глупцов и мерзавцев».

Там, якщо злущити полову всіх «арґументів» і «доказів», виступає простий, хоч і доволі ірраціональний мотив бажання, який формулюється в простих словах: Третій Рим є єдиним законним спадкоємцем Риму Другого, значить… А, поскільки Трєтім Римом вони призначили себе самі, то є ясною й ціна цьому.

У того ж Н. Данілєвского знаходимо й арґументи проти Австро-Угорщини, які дозволяють думати, що наступна більшовичня – прямі ідейні спадкоємці колишніх «царскіх сатрапов», – більш-менш серйозно вважали себе й спадкоємцями Австро-Угорської імперії, захопивши стільки її колишніх земель: Буковину, Галичину та Закарпаття. Адже, не забувайте, як найменше в пошані була у них завжди вона, звичайна логіка.

В Австрії укривалося від совєтів не так вже й багацько людей, але сподіваючись закріпитись там, окупанти діяли у своїй зоні, як повні хазяєва. Саме цьому, а також власній необережності (адже – міг все знати) завдячив полковник Вишиваний тому, що потрапив у лапи совєцьких.

Бо, шкода, була саме й тільки необережність, звичайна та непростима. Чи не застерегла його, бува, доля С. Петлюри, ближчим радником якого він був? Чи так і не застерегла доля тих діячів Других Визвольних Змагань, які полишились на теренах СССР, або туди повернулись? – та були в більшості закатовані або розстріляні по совєцьких тюрмах та таборах. Не застерегла його, як бачимо, й доля члена УЦР Миколи Галагана, який був арештований у окупованій Празі 1945 та вивезений до Києва, де був закатований у Лук’янівській тюрмі – ще перед ним. Там же загинув вивезений з Праги 1945 колишній міністр праці УНР, Валентин Садовський. Або так само міністр УНР в справах промисловості й торгівлі, знайомий нам Іван Фещенко-Чопівський, вивезений до СССР 1945.

Чи його ніяк не застерегла й доля Рауля Валленберґа, зникнення якого набуло ще тоді чималого розголосу?

Про все це полковник Вишиваний міг та повинен був знати, чи то з преси або радіо, чи то від української громади, з якою постійно контактував.

Але він, як і його попередники, стає жертвою СМЕРШ, яка передає його в руки НКВД; його відправляють до Києва, де він і гине за нез’ясованих обставин у Лук’янівській тюрмі. Розвідка заарештовує на терені чужої країни її громадянина, іноземця, якому не висувається конкретно звинувачення, та якого вивозять до себе. Все це істотно перевищує навіть для окупаційної влади, – її юридичну компетенцію.

Чи полковника могли заарештувати за якісь кримінальні злочини, скоєні – скажімо, підчас Других Визвольних Змагань в Україні? – ні, в жодному разі. Бо й тут є дві істотних юридичних перепони.

По-перше, злочини мають так званий «термін давнини», не більше 20 років. Отже, за скоєне 1917–1921 відповідальність знімається.

По-друге, Україна не була на той час під юрисдикцією Росії, підпавши знову під неї лише внаслідок Другої Окупації. Крім того, потрібна була на це згода власного, австрійського уряду. А, як так, то заарештовувати на законних підставах полковника В. Вишиваного, можна було би хіба тоді, якби він, приміром, підклав би бомбу під совєцьку комендатуру, чого він – напевно не робив, але і в цьому випадку мусить бути згода австрійської влади. Цей арешт, як і перелічені нами вище – були суцільним паплюженням права, особливо – міжнародного.

Все це дає нам нагоду поставити саме тут та вирішити одне важливе, в тому числі – й для історії правове питання. Ми поставимо його в такий спосіб: в чому є схожість та в чому є різниця, – між такими соціальними структурами, як держава та орґанізована банда злочинців (або мафія)? Може здатися, що це надто гостра постановка питання, але далі побачимо, що так не є.

Зауважимо, що сама постановка цього питання була би абсолютно немотивованою іще в минулому – XIX ст.; але ми живемо – на початку XXI. Попередимо, на всякий випадок, що такий простий параметр, як розміри – до уваги братися не буде: він тут – ні до чого.

Спільного – є понад багацько; обидві є соціальними структурами людського суспільства, обидві діють на певному замкненому географічному терені. Обидві діють через певну систему певним чином визначенних відносин поміж їх учасниками. Обидві мають певну мову спілкування. Порізнює їх те, що держава – то є національне утворення, а банда… що ж, туди приймають і сторонніх. Банда, то є, як тепер кажуть – «політична нація»: без нації. Відповідно й репродукція, що підтримує існування системи в часі, – відбувається у них різно: в державі – за рахунок народження людей, біологічної репродукції, та менше за рахунок вербовки – прибуття еміґрантів. А от у банді – більше за рахунок поповнення новими злочинцями.

Але, вирішальне розходження маємо – схоже, в юридичному аспекті.

Бо, держава не є державою, як у ній не працює система законів, що в принципі повинна задовольняти трьом ґрунтовним вимогам:

1. Закони повинні діяти, стало та без виключень.

2. Діяти для всіх громадян держави, без виключень.

3. Перед ними всі громадяни мають бути рівні.

В банді таке щось є також, є й певні закони, але… Банда нічого не виробляє, а тому мусить існувати в суспільстві виробників, у яких краде для себе, яких рекетує та грабує. Так от оцих останніх, що живуть на тому ж географічному терені, та годують їх своєю працею, – вони називають «фрайєрамі», та на них не розповсюджуються жодні закони.

Тут теж не важко угледіти щось до болі знайоме. Бо це – таке щось, як оте совєцьке суспільство, в якому були чудові закони, найдемократичніші у світі, навіть Конституція з усіма можливими правами, а діяло єдине – «тєлєфонноє право». Жоден з перелічених вище трьох пунктів, щодо законів, там просто не існував.

В цьому аспекті, біснуватий Хрущов, який прийшов після Сталіна, та «разоблачіл культ лічності», – прагнув лише одного, щоб у більшовицькій верхівці виконувалися хоч якісь людські закони, які за Сталіна не захищали більше не тільки «фрайєров» – безпартійних, але й щодо самих комуністів замінилися на «расстрєльниє спіскі».

Що ж до нас із вами – грішних, більшості людей своєї держави, її новий «вождь» не надто турбувався. Чи вже забулося, як він сам, у кінці своєї «відлиги» налившися кров’ю та розмахуючи за своїм звичаєм кулаками в повітрі кричав: «Ви што, думаєте – ми разучілісь арєстовивать?!»

Можуть заперечити: мовляв, це беззаконня, дійсно, бувало, але було нерівномірним, часом підсилювалося, а часом і послаблювалося. Що ж, і насправді так, але тому, хто зазнав на собі його підсилення – від цього було не легше. Не кажучи вже про чисто прагматичну причину, – якби воно не послаблювалося, давно вся країна була би на Колимі… А все це разом і дає підстави вважати Третю імперію – подальшим кроком перетворення імперії на кримінальну. Поготів, то була навіть уже не національна держава, а держава інтернаціонального люмпена, який не так народжувався, як вербувався з розкладених та денаціоналізованих народів, націй. Цей процес завжди відбувався в Російській імперії, але в Третій – нечувано прискорився. Оті царі, в справі «обрусєнія» – були сутими дилетантами, у порівнянні до совєцьких самодержавців, – «вождєй».

До того ще одне, чи не переконливіше – стисла подібність визискувальної діяльності ще й в економічній сфері. Всі сучасні суспільства побудовані на експлуатації, на визиску, годі казати, але… У цивілізованих країнах світу такий визиск складав, у середньому, десь 8–10 %, що за умов загального добробуту не є занадто обтяжливим для будь-кого. Але у «рабочє-крєстьянском государствє», вона – ця норма визиску, сягала вже десь 90 %, що не компенсувалося, зауважимо, ні безплатною освітою, ні безплатною охороною здоров’я. Витрати на всі ці громадські цілі становили десь 300 крб/рік на кожного працюючого, не більше.

От і дивіться самі, це вже вам, навіть, не рекет; це вже суцільний пограбунок. А звідси й постійне порушення всіх можливих законів щодо «фрайєров»: не тільки людських та Божих, а навіть своїх власних. Самими ж для себе установлених.

Післямова

Окремих і конкретних причин для провалу Других Визвольних Змагань – було вдосталь. Але загалом і в цілому їх можна визначити як недостатнє дистанціювання від імперії, колонією якої з 1709 та по 1917 перебувала Україна. Дистанціювання від імперіалізму як царського, так і особливо небезпечного червоного. Тоді ще, правда, у Києві 1917 не казали так відверто (здається, навіть, дєнікінці) про те що, мовляв, ми просто «обрєчєни бить вмєстє», але результати – ви бачили.

Так воно й сталося, що вже кілька років по тому (коли було вже пізно) необхідну умову української незалежності коротко (хоч і вичерпно) сформулював комуніст Микола Хвильовий – «Геть від Москви». З тих пір ця проста вимога, яку так часто забували поміж 1654 та 1917, – є та буде, як у них кажуть, «краєугольним камнєм» української незалежності. Та хто про неї не пам’ятає – тому незалежність непотрібна. Не дивно, що поглядами Хвильового негайно зацікавився Дмитро Донцов.

Чи може, чи повинно в цьому щось змінитись? – так, безумовно. Але, лише в одному єдиному випадку, – коли радикально зміниться й старе імперське ставлення до нас. До нашої держави, її народу, мови та культури.

Але, як ми – українці, хоча не так власною волею, як власною недолугістю були «обрєчєни бить вмєстє» всі ці мало не три століття, – подивимося коротко, зберемо докупи всі ті радощі «братского общєнія», яких ми набули з того зловісного часу – «пєтровскіх врємєн».

Зауважимо, що скільки людей лягло під мури Пєтєрбурґа, скільки не повернулося з безглуздого персидського походу Пєтра та з турецьких воєн, скільки вимерло від свідомого занесення до України чуми, – ніхто й ніколи не підраховував. Цього вже не взнати, не визначити. Звернімося до історично засвідчених дарунків «старшєґо брата».

1709 – знищення Батурина та попалення всієї Черкащини. Було вирізано ціле місто (чи ж одне?) з 30 000 мешканців. Перший задокументований, але далеко не останній акт масового терору в Україні.

1720 – заборона друкувати в Україні будь-що не російською мовою.

1753 – заборона викладати українською у Києво-Могилянській академії.

1775 – знищення Великої Січі Запорозької, з депортацією тих, хто полишився. Ще один злочин міжнародних масштабів.

1785 – офіційне заведення російського рабства й торгівлі людьми в Україні. Державний злочин без прецеденту.

1786 – наказ правити службу Божу по церквах тільки російською.

1862 – закриття системи самодіяльних українських шкіл для дорослих.

1863 – обіжник міністра П. Валуєва про заборону української мови «такого язика нєт і бить нє можєт».

1876 – Емські укази імператора Алєксандра II, про заборону української мови в літературі, театрі та співах.

1881 – нова заборона української мови по школах та церквах.

1884 – заборона українських театральних вистав.

1892 – заборона літературних перекладів з російської мови на українську (!).

1895 – заборона видавати українською мовою книжки для дитячого читання.

1908 – сенатським указом заборонялась будь-яка українська культурно-просвітницька діяльність, як така, що загрожує спокоєві та безпеці (!)

1910 – славетний обіжник прем’єра П. А. Столипіна, що прирювнює українців до «інородцєв». На нього слід посилатися, коли вам і сьогодні будут проповідувати, що «ми – одін народ!»

1914 – перший погром українського життя в тимчасово окупованій Галичині. Політичні і етнічні «чісткі», розстріли, депортації.

Внаслідок поразки Других Визвольних Змагань 1919 – настає Друга російська окупація України. Починаються репресії та політичний терор… Так, чимало, чимало перенесли ми у братських обіймах, «обрєчєнниє бить вмєстє»…

А тепер, як ми вже зобов’язалися продивлятись і те, що тільки могло би бути, – то й поглянемо так само коротко на те, що ми заробили, так і не вигравши Других Визвольних Змагань, чи не єдині на той час в Європі. Та чого могли би не пережити, – вигравши їх. Підсумок буде жахливий, виявиться, що за наступні якихось 72 роки існування Третьої Російської імперії – СССР – ми пережили набагато більше та набагато гіршого, ниж за попередні 208 років. Переглянемо й це, чого могли би й не знати, якби…

1921 – перший штучний голодомор в Україні, втрата ніяк не менше від десь 1,5–2 млн. людей.

1930 – кричуще беззаконня колективізації та розкуркулення, нові мільйони жертв терору й депортацій.

1933 – Великий Голодомор, так само – штучний. За об’єктивними оцінками – 7–10 млн. жертв.

1937 – Велике Полювання – розгул сталінщини; найбільш активно проводилося саме в Україні (пригадайте Вінницю, Биківню, Рутченково тощо). Новий десяток мільйонів; або й більше.

1938 – початок русифікації, постанова «Про обов’язкове вивчення російської мови в національних республіках СССР».

1939 – перше «освобождєніє», або другий погром українського життя в Західній Україні. Та з тими самими наслідками, – репресіями, депортаціями.

1941 – війна з гітлерівською Німеччиною була би доброю справою, якби не перетворилась, на самому початку, на війну проти України. Підстелення України з її народом (за нечисленними виключеннями тих, кому надали можливість виїхати) під Гітлера, під нацистські політичні та етнічні чистки. Але – не тільки. Бо цілі були далекосяжні і багатопланові. Вивезення до Росії промислового обладнання та продовольства – не лише збагачувало Росію, але й позбавляло цього Україну. А ліквідація робочих місць, разом із вивезенням з країни худоби й продовольства повинні були створити новий голодомор, побільше від оттого 1933. Це останнє, принаймні, зірвалося, але дякувати за це не Москві. Бо вона зробила все, що тільки могла, аби остаточно виморити Україну.

Однак, найчудовіші наслідки наступили потім, 1943–1944, після «освобождєнія», тобто по Третій російській окупації України. Бо тепер кожний «освобождєнний» був потенціальним злочинцем – «бил в оккупаціі» (а, як же власне, міг не бути?); та не тільки. Адже міг іще «работать прі нємцах» (а, що ж іще? – жебрачити?), «работать на нємцєв», або (злочин зі злочинів) «сотруднічать с нємцамі». А за останнє депортувалися цілі народи – справжній розгул терору та ґеноциду. Хотіла була ота «свята трійця» – троє катів – Сталін, Жуков і Берія, вивезти й усіх українців до останнього, та сил не вистачило – надто вже далася взнаки, мабуть, ота їх піррова «побєда». Але – підемо далі.

1947 – спроба Москви створити новий масштабний голодомор в Україні. Попри десь 1,5 млн. жертв, можна вважати, що справа зірвалася – не були ще «звільнителі» повними хазяями в Україні.

1958 – постанова про те, що рідна мова в школі необов’язкова, вивчається за бажанням. А, за умов повної русифікації вищої школи – ви розумієте…

Хоч усе це ще буде описане в подробицях у ч. III – не оминемо тут і використання Москвою атомового ґеноциду проти українського народу, як з боку атома військового, так і «мірного». Воно починається в роки «холодної війни», яку вони хутко надумали перетворити при нагоді на гарячу, та ще й обов’язково – атомову. На віртуальний атомовий ґеноцид працювало, як перенесення в Україну серійного виробництва балістичних ракет (Дніпропетровськ), так і установка в найбільш заселеній частині України майже двох сотен (!) важких балістичних ракет, націлених на Захід. А це ґарантувало те, що в разі війни Україна у перші ж дні перетвориться на радіоактивну пустелю.

Підкреслимо, що ніде у світі подібні ракети не ставлять у заселених місцевостях. Уже це було ворожим актом щодо населення України. Бо, нагадаємо, там густість населення становила десь 100 людей на км кв.

Але, завдяки холодній крові американських президентів (особливо, республіканця Рональда Рейґана) справа з війною якось гальмувалася. А тому потрібно було не забувати й про «мірний атом», теж далеко не такий безпечний, як це розписують. На часи катастрофи в Чорнобилі (1986), в західній же, правобережній половині України, на десь 1,4 % площі СССР – було скупчено 40 % його атомових потужностей. Стільки енергії тут нікому не було потрібно, та її експортували на захід, за кордон. Грошики осідали у Москві, а радіоактивні криптон, ксенон, йод та цезій із труб АЕС осідали в Україні; кожному своє, так би мовити.

Так і сталося, що після цього Чорнобильської катастрофи просто не могло не бути. Але й її влада в Москві використала найповніше, як тільки змогла. Пропустивши через опромінювання руїн четвертого блока ЧАЕС – якомога більше ліквідаторів з України. Трапилося все це ще в роки СССР, а він має юридичного наступника, який ніби прийняв на себе його зобов’язання. А як так, то й мав виплачувати цим людям пенсії аж по кінець життя.

А загалом, от що воно значить «бить вмєстє» (або – «нас сблізіла совмєсгная історія», принаймні, для одних).

Отже, навіть із гранично коротких попередніх переглядів, одного й другого, ми могли наочно переконатись у катастрофічних наслідках першої втрати незалежності – 1709, як і ще згубніших другої, 1919. А тому й не дивуватись тому, що наприкінці XX ст. нас в Україні було ніяк не більше, ніж на його початку, бо саме так вона нас «сблізіла», ота їх «совмєстная історія». Такі порівняння, (хоч і дещо в совєцькому дусі «прєждє і тєпєрь») є неймовірно конструктивні, повинні бути неодмінною частиною будь-якої наукової історії. Бо, ще далеко не фахівець – ісландець Гальдор Кіліан Лакснесс помітив, що історія так, часом повторюється, але з кожним разом це обходиться все дорожче. А Historia vitaе magistra – історія є вчителька життя; це розуміли ще оті перші римляни. На відміну від сучасників, які часом не пам’ятають того, що було вчора.

Втім, про все це ще будемо дискутувати, а поки зауважимо, що за таких темпів прогресу досить нам забути про оте «Геть від Москви!» та провести «вмєстє» ще бодай десяток років – і українців можна буде відшукати хіба, що десь у західній діаспорі. Бо в наш час історичні помилки оплачуються життям (часом і цілих народів).