Поновна, третя російська окупація України після перемоги над Гітлером, попри депортацію мільйонів людей, – не вирішила «украінского вопроса». І. Сталін та Ґ. Жуков створили чудовий план переселення українців на Колиму, але… Дуже хутко виявилася його утопічність: совєцька влада мала сили та засоби для депортації, скажімо, мільйона людей, але була безсилою перед десятками мільйонів. Отже, вирішено було спробувати вчинити новий голодомор в Україні, який і розпочав хутко набирати силу, вже десь із лютого 1947.
Засоби, якими його започинала та роздувала московська влада – були ті самі, – випробувані, перевірені та відпрацьовані ще тоді, 1933: висмоктування із сіл України виробленого там збіжжя – почалося від самого її «звільнення» та посилювалося з року на рік, не зважаючи на те, що по війні села ніяк не були багатшими ніж тоді, 1932. У колгоспах видавали, бувало, по 100 гр. зерна на трудодень, оцінюючи заробіток на трудодень десь у 20 коп. А хліб на чорному ринку тоді коштував 200 карб. буханець, рівно удвічі більше, ніж у середньому по Росії підчас війни.
Якось прожити було би й можна, якби по селах не лютували (як тоді 1933) різні уповноважені мінзаготівлі, які мали право конфіскувати навіть урожай городини з присадибних ділянок або худобу, навіть домашні речі: все на рахунок якихось там натуральних податків.
Після війни, з її пірровою перемогою, – не вистачало всього: насіння, тягла, пального. Але, весна 1946 видалася особливо напруженою; потім була посуха. Урожайність упала до мінімальних показників, але розрахунки свідчать, що й за таких умов Україна могла би не лише прогодувати себе, але й віддати якісь помірковані побори на прокорм «старшєго брата», але… Саме в цьому – у поборах та визискові трудящих, – комуністи ніколи не знали міри.
Трошки з того, що й досі, мабуть, є «совєршєнно секрєтно».
По селах лікарі ще навесні доносять у райкоми, що 7–10 % людей (!) потребує ліжок у стаціонарі, з приводу крайнього ступеню голодного виснаження (дистрофії). При цьому кожний четвертий з доставлених до лікарні – за статистикою помирає: запізно привезли.
Виникає явище, добре знайоме нам і сьогодні, – перевищення смертності над народжуваністю. «Благополучною» для місцевості на той рік вважалася статистика 3 на 1, бо подекуди доходить і до 10 померлих на 1 народженого. Рівновага установиться тільки десь після 1950.
Надто зворушливе враження справляє, як завжди, «забота партіі і правитєльства», спеціально щодо голодуючих. «Пєрвий» у Вінницькій області, досить урожайній та самодостатній, такий собі Стахурскій, розсилає по райкомах інструкцію (власного виробу):
В Гайсинському районі 16 квітня 1947 року в прокуратурі виникла справа по обвинуваченню громадянки с. Карбовки, Г. А., у людожерстві. Період весни відкриває ще більші можливості по знаходженню додаткових ресурсів харчування, а саме: збирання зелені, пригодної для споживання, виготовлення муки з пирію, рогози, улов риби в ставках.
Завдання партійних орґанізацій використати всі ці багаті резерви, щоб покращити харчування тих сімей, які терплять особливу нужду… Партійні орґанізації повинні посилити пильність і ще більше провести виховну роботу серед трудящих району.
Що ж тут сказатиі – більшовицьки турботливо та більшовицьки безграмотно. Крім того, звичайного у них, – неймовірно глупого.
Як подобаються оті «ще більші можливості»? Слід було би, здається, й написати не просто «покращити харчування», а – «ще більше покращити», але – що ж, часом і партія буває не на висоті. Поготів, сам отой Стахурскій та його зграя – мукою з пирію, з «багатих резервів» – напевно не живились.
Нагадаємо з цього приводу, що на 10 травня того року на Вінничині було тільки офіційно зареєстровано більше 100 тисяч дистрофіків, половина з них – діти. Як видно, цього разу партійні орґанізації, що мали «посилити пильність і ще більше проводити виховну роботу серед трудящих», – трохи не дотягнули…
Того літа за «раскраданіє хлєба», тобто за потаємне зрізання або збирання колосків, – ідуть судові процеси по всій Україні, засуджуються до таборів тисячі людей, переважно жінок, матерів.
Однак, цього разу сталінський голодомор так і не сягнув масштабів 1933, – людських жертв було чи не вдесятеро менше. Чи це тому, що схаменулася влада? – радше ні, скоріше вона злякалась. Бо, нарід був уже не той. Восени, коли треба було з піснями та прапорами везти хліб державі, звичного ентузіазму не спостерігається, з цим не поспішають. Матеріали НКВД (ті самі – «совєршєнно сєкрєтно») свідчать по всіх областях України про наростаючий опір владі. Відчувається, що за роки війни в країні плідно попрацювало революційне підпілля ОУН. З’являються численні листівки із закликами до збройного повстання, до знищення Сталіна, – «Смерть Сталіну!», «Після Гітлера час на Сталіна!» і все частіше бринить із них несмертельне гасло ОУН: «Воля народам, гідність людям!» – те, що для них найстрашніше. Бо саме на паплюженні людської гідності, на придушенні свободи, одвічно стояла імперія.
А їх сталінська влада – нелюдська, підла та підступна, але хоробрістю не відзначена, як же полохлива!
Чималу роль у врятуванні країни зіграла тоді й наша Вандея – Західна Україна. Вона, що роками відбивала обох окупантів, – не зазнала й посухи 1946, мала якісь запаси, котрих більшовики хоч і цупили (як же вони, без чужого!), але як же помірковано, без особливого бажання отримати партизанську кулю до лоба. Нагадаємо, що орґанізований військовий опір сталінській навалі припиниться там лише через роки.
Поїзди на захід були тоді переповнені, хоч… іноді бувало й пізно: в одній Жмеринці знімали з кожного такого потягу до десятка остаточно виснажених людей, що помирали незабаром просто на станції. Але інші доїздили та отримували достатню допомогу, щоб протриматись. Виживали наперекір злочинній совєцькій владі.
Для більшості нас усе це є справи далекої історії, але забувати про них у жодному разі не можна. Хоча би для того, що сили, які правили тоді, за допомогою голодоморів, комуністичні, – ще живі та безкарно діють серед нас. Чим більше тремтять та трусяться їх старечі ноги, чим швидше уходить з під них історичний ґрунт, – тим голосніше вони репетують. Закликаючи до повернення назад, до «союзу»: до «дружби народов», до ҐУЛАҐу, до нових голодоморів та ґеноцидів.
На закінчення, без коментарів, перекажемо зміст характерного указу того часу, з червня 1947. Він безперечно, прямо та безпосередньо, пов’язаний з тодішньою ситуацією на селі.
Згідно Указу праця в колгоспі проголошувалася обов’язковою для всіх, хто проживає в сільській місцевості і не працює на виробництві або не служить у совєцькому закладі. Всі чоловіки, жінки, юнаки та дівчата, підлітки – зобов’язані були працювати в колгоспі. Та виробляти певну норму трудоднів. Для Ставропольського краю, здається, за невиконання мінімуму трудоднів, постановою сільради, робітник, разом із усією непрацездатною частиною родини, висилався на п’ять років «в отдалєнниє мєста Совєтского Союза», де вже працював на статусі засланого. Бачите, – не судом, навіть не якоюсь «трійкою», а – звичайною постановою сільради. Хто насмілиться твердити, що це не рабство?
Коли, у першому наближенні, ясна річ, – було покінчено з «врагамі народа», коли з імперією «воссоєдєнілась» мало не вся Східна Європа, «вєлікій Сталін» прогулювався своєю нечутною ходою коридорами Кремлівської влади, та… нудьгував. Адже, життя продовжувалося, та треба було придумати щось новеньке; що він, врешті, й придумав, – наука!
Тут йтиметься саме про них, про «научниє діскуссіі» (1947–1953), наслідком яких стало повне утвердження марксизму в науці. Віднині її головною метою стало «подтвєрждать правільность марксізма-лєнінізма»; все інше відходило наче на задній план. Роки утворення та укріплення «мічурінской біологіі», «павловской фізіологіі» тощо.
Витоки цих «дискусій» – були загально-політичними.
Перемога над Гітлером, хоча й вартувала народам у три десятки мільйонів жертв, але перевела московський більшовизм до якісно нового стану. Він, перемігши Гітлера та окупувавши з благословіння згнилих західних «дємократій» половину Європи, вперше відчув, що міцно сидить у седлі. Це позначилося, насамперед, на статусі жидів, якими вже можна було не прикриватись. Нагадаємо ще раз оту просту думку: «Дамо їм видні посади. А як щось не так – нарід кинеться, як завжди, – бити жидів, а ми… ми хутенько за кордон, за кордон, прихопивши народні грошики». Тепер жидам ще раз указали на їх природне місце в Російській імперії. На них було оголошене полювання, як на «бєзродних космополітов»; така собі зворотня сторона модного тоді «отєчєствєнного пріорітєта». А нишком – складалися поіменні списки на депортацію до Сибіру. Але, й не це було головне, існували значно більше важливі завдання.
Філософія та гуманітарні дисципліни (разом із соціологією та політологією) були підім’яті «марксізмом-лєнінізмом» – злоякісною сумішшю знахарства, невігластва та демагоґії, – ще перед війною. Тепер задача істотно поширювалася. Треба було остаточно підім’яти й усі інші, природничі та точні науки: зробити їх так само керованими (звідки? – ясна річ, із Політбюро). Щоб і наукову істину можна було проголошувати («кому положєно», ясна річ) – знову ж, із Політбюро. Заради цього й були вони розпочаті, «научниє діскусіі» тих років; їх направляв, а часом і особисто брав участь у них, – «лічно тов. Сталін І. В.», терміново зроблений «вєлічайшім коріфєєм наукі»; будь-якої, – науки взагалі.
До науки ж взагалі він мав ще давнє відношення, бо ще на рубежі століть, у брошурі «Анархизм или социализм», ні сіло, ні впало, – «указивал», ніби:
Земля колись являла собою розжарену вогневу масу, потім вона поступово остигла, потім виникли рослини й тварини, за розвитком тваринного світу настала поява певного гатунку мавп і потім за всим цим настала поява людини.
Яке відношення все це мало до анархізму чи поготів до соціалізму – то вже секрет автора, – але ж, хіба це не наука? – безумовно. Судячи зі всього – тут напевно тхне всезагальним діалектичним взаємозв’язком; хоча, з іншого боку, – чи не малувато для майбутнього «вєлічайшєго коріфєя наукі»?
Отже, до розвитку науки він ставився прихильно, та «указивал» (і цілком слушно), що наука не може розвиватися без боротьби нового зі старим, без свободи критики. А, як цього немає, в науці неодмінно установиться «аракчєєвскій рєжім». Щоб отакої неприємності не сталося, – й необхідні були оті «діскуссіі». А їх, натхнених коріфєєм, було тоді чималенько; перелічимо їх усі в хронологічному порядку.
1. «Совєщаніє по проблємам філософіі» у 1947; так би мовити – підготовче. На ньому розкритикували підручник з історії філософії Г. В. Алєксандрова, наскрізь просякнутий «буржуазним об’єктівізмом», а значить – і уклінством («нізкопоклонством») перед буржуазною культурою (будь-яка не російська).
2. Сесія ВАСХНІЛ (Всєсоюзная акадємія сєльско-хозяйствєнних наук ім. В. І. Леніна) влітку 1948, – центральна подія всієї кампанії. Бо саме з причини її неспірного успіху прийдеться невдовзі (десь 15–20 років) купувати хліб за кордоном, за нафтодолари. На ній була ідейно розгромлена ґенетика та натомість утверджена «мічурінская біологія»; тобто установлений режим монопольної влади Т. Д. Лисенка (або отой самий, «аракчєєвскій») в біологічних науках. Якщо для розуміння ґенетики потрібна була деяка освіта, то з «мічурінскою біологією» жодних проблем не було; вона мала ту неспірну перевагу, що була зрозумілою будь-якому колгоспникові (так і писали – «будь-якому»).
3. Об’єднана сесія АМН (Академія медичних наук) та АН СССР («Павловская сєссія») влітку 1950. Там була ідейно розгромлена та чимала частина фізіології, що не мала відношення до вчення І. П. Павлова (1849–1936) про умовні рефлекси. Адже, нагадаємо, для більшовицької влади головним було виробити належні умовні рефлекси у власних підданих; аби тільки вони в жодному разі не намагалися думати.
4. Дискусія з питань мовознавства 1950. Спроба учня академіка Н. Я. Марра (1865–1934), академіка І. І. Мещанінова, – установити у мовознавстві абсолютну владу учення Н. Я. Марра; на чолі з самим собою, – на зразок Лисенка ж. Про що тут ішлося, дає поняття коротке посилання на самого Марра, який вимагав революційних перетворень російської мови:
… таке щось, яке в докорінний спосіб змінює наше ставлення до російської мови, та – можливо, переставляє її низом догори.
Так би й довелося тепер розмовляти усім нам не «на вєліком і могучєм», недорікуватому та недолугому, а чимось ще набагато гіршим, якби не грім з ясного неба: брошура самого Сталіна І. В. – «О марксизме в языкознании» (1950), де все ставилося навпаки, низом донизу, верхом до верху. Дивно, але «коріфєй наукі», з благословіння якого все й розпочалося – цього разу був, майже, на висоті.
5. Нарада АМН та АН СССР по Вірхову. На ній, з легкої руки О. Б. Лєпєшінской було геть спростовано реакційну та буржуазну клітинну теорію Рудольфа Вірхова. Сама О. Б. Лєпєшінская на той час давно відкрила виникнення клітинних форм життя з неклітинних, але всі учені комісії перед тим – чомусь однодухо заявляли, що нею не надто ретельно мився лабораторний посуд. Комісіям тепер все це й пригадали; з усіма належними наслідками.
6. Широкомасштабна кампанія проти застосування квантової механіки в хемії, була почата ще 1949 у пресі трьома дрібними науковими ділками, Г. В. Челінчевим (цей був уже навіть професором), В. М. Татєвскім та А. М. Шахпароновим, котрі однак, хутко перегризлися, а тому вона й не дала жодних вражаючих виників. Вона призвела, головним чином, до демаскування «бєзродних космополітов» – професора Я. К. Сиркіна «і єго сотрудніци М. І. Дяткіной» (дружини), які уперто «протасківалі» ідеалістичну зарубіжну «тєорію рєзонанса». Очолити тут новий «аракчєєвскій рєжім» не було кому, надто вже дрібні були всі три новоявлені апостоли матеріалізму; єдиним наслідком стало звичайне та закономірне, – ще більше відставання совєцької квантової хемії, не подолане й досьогодні.
7. Дискусія з проблем фізики, яка тягнулася виступами в друку аж до 1953, та теж не призвела до заходів офіційного характеру, які би її завершили. Щоправда, від сучасної фізики з її теорією відносності та квантовою механікою – совєцькі філософи не полишили тоді живого місця: каменю на камені; на папері, зрозуміло. Чимало було й усякого іншого, хоч і менш значного.
От такий потужний зрив у первісне минуле, маґічне та сповнене безглуздих заклинань. Бо, все, що не совєцьке – було буржуазне, а значить вороже: буржуазна наука, буржуазна культура…
Такий собі колективний синдром параної, манії власної величі. Зрив у первісне палеолітичне минуле, – торжество дологічного та маґічного мислення. Не випадково все розпочалося не так з філософської дискусії, як з осудження підручника логіки професора В. Асмуса.
З усього інтелектуального багатства епохи обмежимося коротким оглядом лише дискусії на сесії ВАСХНІЛ, влітку 1948. Не в останню чергу й тому, що вона полишилася чи не єдиною з усіх, успішною на всі можливі 100 %. Вона, як жодна інша, викрила глибоку відсталість совєцької науки від світового рівня.
Характерною рисою дискусії, з обох сторін, було начотництво – спір із посиланнями на опінії авторитетів, та чи не повна відсутність справжньо наукових арґументів, посилань на перевірені та неспірні факти. А, цих останніх на той час було вдосталь.
Нагадаємо основне розходження поміж «формальнимі гєнєтікамі» та новаторами-мічурінцями. Перші відстоювали передачу спадкових ознак через особливі частинки спадкової речовини ядра клітки – ґени. Та відкидали можливість успадкування ознак, набутих за життя. Другі заперечували існування ґенів та твердили, ніби спадковість визначається умовами середовища. З. Фройд або хтось інший, угледів би тут підсвідоме віддзеркалення більшовицьких бажань – створити нову людину нового суспільства, нехтуючи спадщиною минулого: «ми наш, ми новий мір построім…» Або оте, – «битіє опрєдєляєт сознаніє».
У науці цей спір тягнувся з часів Ж. Б. Ламарка (1744–1829) та був вичерпно вирішений ще задовго до сесії ВАСХНІЛ, але про це, як не дивно, мали досить слабе уявлення одні як другі; як то кажуть – освіти не вистачило. Бо, були й зовсім недавні, сенсаційні та незаперечні матеріали. Спочатку Ф. Гриффіт 1928 оприлюднив свої дані по перетворенню пневмококів під впливом ДНК (дезоксирібонуклеїнової кислоти). А це й вичерпно доводило, що ґени – то реально існуючі відтинки ланцюжка молекули ДНК. Неможливість спадкового закріплення набутих ознак була доведена М. Дельбрюком та С. Луріа (1943). Вони досліджували адаптацію мікробів до бактеріциду антибіотика, та показали що призвичаїння до нього на всі 100 % пояснюється мутаціями та відбором. Отже, навіть на примітивному рівні одноклітинних створінь – немає впливу середовища на спадковість орґанізму, що саме й відстоювали мічурінці.
А вже до 1944 відноситься вирішального значення праця О. Евері, Ч. Мак Леода та М. Мак Карті, де були підтверджені результати Ф. Гриффіта, але – на новому рівні: у максимально чистих умовах. На час сесії про все це можна було довідатись, своєчасно використати у спорі, але… не знали, не стежили належно за розвитком науки. Тому й перемога була обумовлена не силою переможця, бо оті мічурінці були люди обмежені та невігласні, але прикру роль відігравала тут і відсталість совєцької ґенетики. А її прапор, так би мовити, переслідуваний на той час академік Н. Дубінін, – змагався з мічурінцями у підтвердженні «діалєктічєского матєріалізма» засобами ґенетики. Тобто, – був нічим не ліпший від них.
Мічурінська біологія не обмежувалася основною концепцією всемогутнього середовища, яке ніби визначає спадковість орґанізмів та її активно формує. Було там і чимало іншого, не менш цікавого, але й не менш безглуздого. Наприклад, перетворення стрибком (зрозуміло – «діалєктічєскім») одного виду в інший: гілочка ліщини, яка виросла на грабі (було доведене штучне щеплення); або «теорія» стерільної зозулі, яка сама не розмножується, ні, – виводиться з яєць будь-яких інших птахів; так само, внаслідок діалектичного стрибка.
Не помічено, аби мічурінці користувалися десь поняттям атома або молекули, принаймні, якісь невизначені «частіци вєщєства». При цьому – первісний рівень мислення, дологічного та маґічного. Враження божевільні або наукових установ Лапути, так добре описаних капітаном Гуллівером. А на дворі була вже середина XX ст., яке увійшло до історії, як століття атомове та космічне. Хоч, з не меншим успіхом, могло би увійти, як свого часу прохопився С. Єсєнін, – як століття «громіл і шарлатанов».
Цікаву рівнобіжну до мічурінської сесії представляла «Павловская», де один з далеко не кращих учнів великого фізіолога – К. А. Биков, спромогався повторити подвиг Т. Д. Лисенка, створивши чисто «Павловскую» (ну, за його биківськими поняттями, звичайно) фізіологію. На сесії були затавровані «ідєалістамі» кращі учні та послідовники І. П. Павлова, світової слави учені – Л. Орбелі, І. Беріташвілі та П. К. Анохін. Але, ніхто з них не подумав каятись, а протистояти їх науковій арґументації Биков та інші, – могли лише формально, спираючись на знахарство марксизму або просто на політичну демагоґію.
Цікаво тут простежити еволюцію слова «ідєаліст», від царської Росії та по совєти. Бо живе слово, нагадаємо це, сприймається лише в контексті відповідної культури, якою ходить. За царів воно визначало людину, що здатна вбачати та приймати реальність досконалу. Потім, людину, що схильна прикрашати, ідеалізувати щось. За совєтів зникла жодна полісемантичність, та «ідєаліст» – це остаточно погано. Бо, це людина, яка – подумати гидко, – протиставляє «єдінствєнно правільной» філософії «діалєктічєского матєріалізма» – жах подумати: філософію ідеалістичну. Найгіршу з можливих, бо ми ж – матеріалісти!
Поспіхом очищена від гидоти ідеалізму совєцька наука – не забарилася принести рясні, хоч і гірко-кислі мічурінські плоди: низку «відкриттів» у різних галузях науки. Негайно удостоєних вищих державних премій, але незабаром визнаних за шахрайство. Це були роботи О. М. Бошьяна, О. Б. Лєпєшінской із біології, роботи братів А. І. Аліханова та А. І. Аліханяна по варітронах, яких – виявилося потім, – ніколи не існувало; робота Г. Д. Латишева і Г. А. Гея, де була відкрита не існуюча «тонкая структура» ґамма-випромінювання…
Відкриттів владно вимагав вольовий тиск зверху, та вони слухняно й посипалися, але… їх основа? Простіше не буває. Не матеріалістичний світогляд, викуваний у тяжкій боротьбі з ідеалістами, ні, – звичайне нехтування першим обов’язком ученого – видаленням артефактів. Погано вимитий посуд… нехтування розсіюванням на стінках лічильників… проведення кривої по точках, без статистичного вигладжування (от вам і «тонкая структура») і т. і.
Що ж можна сказати сьогодні про ці події, віддалені від нас на півсторіччя й більше? Про це сталінське зґвалтування науки.
Сьогодні вже ніхто не об’являє квантову механіку «горой ідєалістічєского навоза в соврємєнной фізікє» – не наказано зверху та не оплачується. Не об’являють навіть оті, від незабутньої «наукі наук», що як сиділи по своїх тепленьких містечках – так і сидять. Хоча говорилося й писалося про все це цілком офіційно, сказаного чи написаного тоді – теж ніхто офіційно не спростовував. Атмосфера ідіотичної підозри та войовничої нетерпимості з тих пір наче релаксувала, але якось сама собою, ніхто до цього так і не втручався.
Єдино можливий висновок, що треба боротись не з «ідєалізмом», «прєклонєнієм пєрєд іностранщіной» або «раболєпієм пєрєд буржуазной культурой», чи іншою вигаданою химерою, але тільки єдино – з дурістю та невіглаством, – теж не був зроблений.
Не було спромог усвідомити вплив «дискусій» на суспільство та щось поправити. А вони й досі дають знати про себе, та не можна цього недооцінювати. Бо, ніщо не минає без сліду.
З тих часів зміцніла в науці мафіозна структура «дідовщіни», скопійована з мічурінської біології. Ієрархія відданих – так, але – не науці, – а спільній справі влади: великих та малих ділків від науки на чолі з «самим» – босом. Чимало скрушувалися з приводу, що, мовляв, доброго лідера совєцької ґенетики – Н. І. Вавілова, – змінив «злий» – Т. Д. Лисенко, але хіба ж у цьому справа? Бували добрі та злі самодержці, але злим є, насамперед, саме самодержавство, як таке.
У науці є один-єдиний авторитет, авторитет установленого факту, авторитет бездоганно строгого математичного доказу. А значить – нема місця всевладним «лідерам», які вирішують, що є істиною, а що – ні. Нема й не повинно бути авторитету імен. А з часів Лисенка наукове самодержавство поширилося, – слідом потягнулися інші, не гірші. «Коріфєя наукі» Сталіна – давно немає, але «коріфєі» розплодилися казково. В кожній галузі кожної науки сидить по дрібному «коріфєйчику», але такому, повз якого «ні проскочіш». «Дискусій» більше немає, але їх незабутній стиль: суміш фальші, невігластва та демагоґії, проглядає у безграмотних рецензіях відомих журналів.
Наукові питання, зокрема ті, від яких залежить доля мільйонів людей – продовжували й потім вирішувати келейно; а наукова істина установлювалася й далі адміністративним шляхом. А в такий спосіб можна «довести» (втім, як і «спростувати»), – що завгодно.
Пригадаємо оті сумнозвісні «проєкти вєка»: плотину на Обі, «поворот північних річок», Кара Боґаз-гол, плотину у Керченській протоці, канал Дунай–Дніпро… Всі вони були схвалені цілими зграями найученніших експертів, – і що ж? Були або зупинені своєчасно громадськістю, або – все ж виконані, спричинили непоправної шкоди середовищу, природі. Попередженням міг би стати Арал, перетворений на екологічну катастрофу континентальних масштабів; але – так і не став.
Все це, зауважимо, – ще не враховуючи свідомих злочинів у цій галузі, як побудова українських АЕС на карстових розломах, побудова Вірменської АЕС у сейсмічно-небезпечному районі (і це – по землетрусі в Спітаку!). Схвалили в Москві й побудову АЕС у Криму, хоч цей злочин «в особо крупних масштабах» вдалося відвернути.
Нові та важливі наукові результати? – давненько про такі ми не чули. Бо, важливе лише те, що визнано таким на верхах бюрократизованої науки. Там, де давно й звичайний закон Ома забули… Крізь таку систему – це ґарантовано, не пробилися би ні Айнштайн із його теорією відносності, ні Бор із його квантовою механікою. Щоправда, можемо себе заспокоїти, наша система освіти, як середньої так вищої – надійно страхує нас від можливої появи айнштайнів та борів.
І, ще одне, не менш важливе – зміщення пріоритетів. Мічурінська біологія підкорила серце Сталіна, а потім і Хрущова, обіцянками золотих гір практичних застосувань, хоч реально й принесла самі збитки. Назавжди закріпивши у тих, що приймають рішення – номенклатурної мафії, – непорушне, хоч і хибне в основі переконання, ніби наука – то справа прибуткова, щось на кшталт дійної корови. Упевнення, що єдина турбота науки – то створення нових технологій. Але, при цьому не слід забувати, що не з нових технологій випливають наукові відкриття, а якраз навпаки: фундаментальна наука, і тільки вона, дає змогу створювати нові технології. Насамперед – добре розвинена теорія справи; не випадково ж і справжня наука колись так і була названа – фундаментальною.
На жаль, все це й досі до кінця не осмислене, не засвоєне. Та й розвиток справ у світі йде далеко від бажаного напрямку.
Але, підкреслимо це, ще на дуже ранньому етапі розвитку совєцької науки знаходилися далекоглядні та доброзичливі люди, видатні учені, які попереджували:
Однак, тепер я з певною тривогою дивлюсь на майбутнє російської науки. Мене хвилює, головним чином, прагнення надати їй чисто практичного спрямування. З цього приводу укажу на наступне: коли я був в Америці, мене питалися там, яким чином у Німеччині та Голандії (де я працюю) так хутко й часто ґеніально знаходять відповіді на численні практичні питання, якими би неочікуваними вони не були. На це я міг лише відповісти, що так і в силу поваги до розвитку в цих країнах чисто теоретичних знань, та у першу чергу – математики. Люди, які оволоділи теорією – можуть вирішувати будь-які питання, що виникають.
Це було 1924, а вже року 1936 вищі інстанції «партіі і правітєльства» зробили догану академікові А. Ф. Йоффе, а разом і всьому Фізико-технічному інституту в Ленінграді, на черговій сесії АН СССР – за «отрив от практікі». Бо там, бачите, надто захоплювалися такими далекими від практики галузями фізичної науки, як фізика атомового ядра; замість того, щоб допомагати «проізводству і сєльскому хозяйству» (скажімо – перебирати овочі на базі, як за Брєжнєва).
Ці ж люди при владі, на чолі з самим «вєлікім Сталіним», нема сумніву, були ще живі 1945, коли атомове полум’я спалахнуло над Хіросімою та Нагасакі, але вони – зарозумілі, невігласні та пихаті, не те, що не пожалкували, навіть не пригадали про свою дурну догану: хто не пам’ятає свого минулого – приречений одвічно його повторювати.
Тільки от, за кожним разом це дурне повторення вартує все дорожче…
Багато людей і сьогодні пам’ятають цього, другого після Сталіна «вождя» колишнього Совєцького Союзу. Він був, на свій час фігурою помітною, та не заскарбив собі любові наступників. Яких саме він і вивів на верхи влади. Особливо не любив його невігласний сталініст Л. І. Брєжнєв, а видана за нього «Иллюстрированная история СССР», Москва, 1974, своєрідна вершина совєцького нікчемства (тому й користуємося!) – про якогось там Н. С. Хрущова (1894–1971, члена Політбюро з 1939 (!)) взагалі не згадує. Важко повірити, але неможливо з неї довідатися, хто ж саме був у нас ґенсеком 1954–1964; читач може подумати навіть неймовірне, що тоді ця перша в країні посада – була просто вакантною.
В народі Н. С. Хрущов є відомий головне тим, що «разоблачіл культ лічності Сталіна», але… Тут уже воістину – нема чого було «разоблачать», бо жодних нових фактів у своїй доповіді на XX з’їзді 1956, – він не подав. Все це, ширше та глибше, було давно відоме у світі трудами багатьох людей доброї волі. Згадаємо серед них і українця Бориса Бажанова, і росіянина Федора Раскольнікова, і чечена Абдурахмана Авторханова, і англійця Роберта Конквеста…
Але, це все там, у вільному світі – де завжди все знають першими, а як же тут, вдома? – хіба так уже нічогісінько й не знали? Знову – «ми нє зналі!»? Та, ні. Хто хотів знати – знали. Тому й було це тоді трохи смішно, що все мовилося на закритому засіданні – таємниця полішинеля, та втім… Заслуга Хрущова полягала, тільки й єдино, на тому, що він – так би мовити, скріпив усе це, як же здавна відоме, – своєю печаткою та підписом ґенсека. Та тим і змусив одвічно недовірливий до правди офіційний Захід, – повірити в це.
Що саме його тоді подвигнуло – важко сказати. Чи то звичайне людське розуміння, що далі так жити не можна? Чи простіше, бажання в такий спосіб укріпити власне становище? Адже, за Сталіна він ходив десь у третьому ешелоні влади. А на його уславлених нічних раутах, – слугував мало не за блазня. Однак, він це зробив, а на те була потрібна й певна мужність. Хоч, зазначимо відразу, – великих лаврів на батьківщині це йому не принесло.
Більше від того, деякі сьогоднішні комуністи твердять, що Сталін був справжнім батьком народу, а його «дємкі, (демократи, О. Б.) оболґалі». Тобто, залічують до «дємков» і самого Н. С. Хрущова, ґенсека 1954–1964.
Російський спір є такий самий своєрідний та неповторний, як усе інше російське («особий путь», що ви хочете). В ньому не марнують часу збираючи арґументи щодо сутності предмету спору. В ньому всі сили повертають на те, щоб наочно довести всім, що ваш опонент – зла людина. А як така – не може бути правою у будь-чому.
Так само й узявся до справи «наш Нікіта Сєргєєвіч» – до шпику кості російська людина. У своєму спорі з мертвим уже три роки Сталіним, він не критикував політику партії як таку, бодай – у минулому. Він зосередився на особі Сталіна, приписуючи все неґативне йому, ба – погана людина, що ви хочете. Але, й тут був досить обережним, демаскуючи, бачите, «культ лічності Сталіна». Тобто, явище радше вторинне, а не колективні злочини партії проти людства. Так, він засуджував Сталіна, але не так за терор, як за зловживання терором. При ньому, після XX з’їзду, почали реабілітувати жертви масового сталінського терору. Коли він зіткнувся з опозицією у власному оточенні, він не відправив нікого під суд, нікого не знищив, так, що ж це може означати? – що він був мирною, гуманною людиною? – далебі. Був проти терору? – та в жодному разі. Бо ҐУЛАҐ та «псіхушкі», – як існували перед 1956, так благополучно існували й потім, поширюючись з року на рік. Не випадково, що в тому ж 1956 була розчавлена совєцькими танками спромога угорського народу хоч якось пом’якшити брутальну сталінську диктатуру у себе. Як він і був проти терору, то проти терору щодо «своіх». Бо, чи ж не за Хрущова був убитий найманим убивцею КҐБ 1957 Лев Ребет, а 1959 – Степан Бандера? Та, хіба ж тільки вони? – певно, були й інші злочини, не так помітні; або проґавлені. Обставин ми не знаємо, але якщо й не він сам замислив ці ганебні злочини, то все одно, без його дозволу їх би не сталося; отже, – убивця. Так само Сталін колись наказав убити Троцкого.
Адже це він, «наш Нікіта Сєргєєвіч» – був 1937 столичний секретар ВКП(б), так, хіба ж міг бути він сам непричетний до сталінських репресій? Значить допомагав Сталіну у Великому Полюванні, – скільки сил стачило. Та, так успішно, що 1938 був кинутий на найбільш відповідальний для Москви «участок фронта» – на добивання України. А до того, ще й підвищений 1939 до члена Політбюро. А чи може це не він по війні топив у крові Треті Визвольні Змагання? Отже, як бути справедливими, то місце їм обом на шибениці історії, «нашєму Іосіфу Віссаріоновічу» і «нашєму Нікітє Сєргєєвічу», – тільки поруч.
Не забудемо, що це він, «наш Нікіта Сєргєєвіч», – передав політичних «злочинців» на свавілля кримінальників, прилюдно заявивши, що в країні більше немає політичних в’язнів. А до того забезпечив розквіт політичних «псіхушєк». Дарувати йому все це? – в жодному разі! Отже, у череді політичних злочинців, що 74 роки очолювали Третю російську імперію – і він був не останній; міг би стати перед Міжнародним трибуналом.
Як бачимо, його посмертний спір із покійним «вождєм» не був і таким уже принциповим. А значить – не могли бути принциповими й наслідки. Все це влучно прозвали «відлигою», а відлиги – минають.
Від Сталіна він успадкував складну політичну ситуацію, дещо її спростивши. Але, на відміну від того, стриманого та помірно обережного, він поводив себе назовні, як добрий бик на арені іберійського цирку. З ним не було часу нудьгувати, та в цьому невдовзі пересвідчилися всі. Це він роздавив народне повстання в Угорщині, де відзначився тоді кат Ю. Андропов, посол Москви в Угорщині та (казали) резидент КҐБ у Східній Європі. Він же, Хрущов, побудував стіну в Берліні.
Всього цього йому було замало, та через рік він створив Кубинську кризу, поставивши світ на межу атомової війни, на край атомової прірви. Потім таку ж кризу в Європі відтворить каґебіст Ю. Андропов; того часу якось пронесло, завдяки холодній крові американського президента та керівників НАТО. Чи пронесе утретє? Побачимо.
Справа Б. Сташінського у жовтні 1962 (Федеральний суд у Карлсруе, Німеччина) – показала світові обличчя Н. С. Хрущова, як убивці та терориста. Він же, безумовно, першим оцінив користь Москві від міжнародного тероризму, та передав естафету його підготовки та розвитку своєму наступнику Л. І. Брєжнєву. Разом із смертельно небезпечною для одвічно хирлявої економіки СССР ідеєю гонитви у космосі, а значить, від цього не піти, – й убивчої для неї гонитви озброєнь. Гонитва в космосі (після 1957) була виграна США у 1964; гонитва озброєнь – десь на початку 80-их. Їх жартома виграли у вільному світі США й НАТО, та від неї розвалився «союз нєрушімий», тобто «єдіная і нєдєлімая» – у своєму найбільш злоякісному (досі!) варіанті.
В усе це «наш Нікіта Сєргєєвіч» вніс свій вагомий внесок.
Все повище є очевидним та доведеним, а історія як наука – не любить не підтверджених і довільних припущень. Однак і ці останні є часом конструктивні, поступово обрастаючи доказами та перетворюючись на історичну достовірність. Тому й зазначимо, що понижчі міркування є не більше ніж можливою правдоподібністю або правдоподібною можливістю, та поки нічим доведені бути не можуть; хоч може й не позбавлені певної цікавості.
Отже, пригадаємо, що був і такий видатний політичний злочин XX ст., як убивство американського президента Дж. Ф. Кеннеді (1917–1963), та було би неприродним, щоб у ньому не брав участі Совєцький Союз, а значить – і «наш Нікіта Сєргєєвіч». Бо у нас, не забудемо, – «держава», це отой, хто сидить у Кремлі. На користь такої участі промовляє ціла низка міркувань.
1. Типово каґебістська техніка ланцюгового злочину: з убивством убивці, убивством убивці убивці і т. д. Вона, яскраво та чітко простежується на так званих «хвилях репресій» 1937–1938. Коли слідом за жертвами ліквідували їх катів. Досконала совєцька кіллерська практика.
2. Поспіх та ретельність, з якими урядові установи США замітали будь-які сліди, які могли привести до розкриття злочину. Адже, їх респект ще до злочинної царської Росії, а поготів до ще більш злочинної совєцької, – є досить відомий; не відмитись.
3. Співпадіння в часі. Убивство Кеннеді послідувало за Кубинською кризою, де Хрущов вимушений був відступити. Досить лише пригадати собі цього кремлівського хряка, який впадав у шаленство з нагоди найменшого протиріччя…
Втім, все це, на превеликий жаль, і наслідки (хоч і як переконливі!) того ж доброго принципу – «Кому від цього добре?» Прямі ж докази, безумовно, – вже давно затерті.
Однак, про «убивство сторіччя» – нижче, в спеціальному доповненні.
В усьому іншому він був типовим сином свого народу та класу. Людиною вольовою та рішучою, але вкрай неосвіченою, катастрофічно самовпевненою, хоч і як же смішно некомпетентною! У ньому, як у справжньому комуністові, бажання скоріше перебудувати світ, – геть затьмарило нормальну людську цікавість; спочатку хоч трошки збагнути, а як же той світ є побудований? Як він працює
А тому його державна діяльність, майже порівну, складалася, як із добрих намірів, так і нашвидкуруч із діяних глупств.
Він, як і всі вони, заперті Сталіним удома, після смерті боса ринув подорожувати (поготів – за державний рахунок). Повертаючися з Індії, де залюбки катався на слонах із квітчаним вінком на шиї, він мимохідь заглянув і до Середньоі Азії, наробивши реформ і там. У вкрай збіднілому, спочатку під Росією, а особливо під совєтами, її господарстві, – почесне місце посідав тоді віслюк; він повсюди змінив (не замінивши, ясна річ) коня та верблюда минулого. Ними, віслюками, перевозили вантажі, ними їздили на невеличкі відстані дорослі та діти. Так було перед Н. С. Хрущовим, бо саме це розповсюдження віслюка й привернуло його увагу.
У російської людини, коли вона бачить щось нове, – мимохіть виникає звичний рефлекс, запитання: а, навіщо це? – та, чи не можна без цього, незвичайного та незвичного, – обійтися? Виникло це запитання й у «нашєго Н. С.», супроводжуване природною та звичайною на його високій посаді реакцією – «уб-р-р-рать!»
Зазначимо, що така реакція ґрунтувалася, по-перше, на цілком благих намірах, а по-друге, на знову ж звичному в Росії невігластві. Та, й насправді, поставимо себе на час на місці ґенсека. Країна є найкращою у світі стартовою площадкою у космос, ось-ось наздожене Сполучені Штати, чи то по яйцях, чи ще по чомусь, а тут!.. Таке собі «фєодально-байскіє пєрєжіткі» – віслюками їздять, від мала до велика. Це ж тільки подумати, скільки на них витрачається покорму! – бо вже тоді викльовувалася наступна брєжнєвська мудрість: «економіка должна бить економной!» (щоб і на гонитву озброєнь заощадити). Ґенсек не знав (як не знав і безлічі іншого), що віслюка не годують, а він пасеться сам, споживаючи, що зможе. Цього, як же простого, не пояснили «вождю» й наближені особи; чи то не бажаючи наражатися, чи то (найбільш правдоподібно) – з причин того ж таки ґрунтовного невігластва.
Розпочато було чергову кампанію місцевого значення, віслюків збирали та вивозили, не до Сибіру або до Колими, ясна річ, ці треба було берегти для «дружби народов». Вивозили десь аби подалі від домівок, може – до Кара Кумів. Але, розумні тварини невдовзі повертались додому. Тоді їх, уже як рецидивістів, – стали вивозити та розстрілювати. Археологи майбутнього, натрапляючи в пустелі на скупчення віслючих кісток, писатимуть монографії про совєцькі «плємєна» полювальників на віслюків, але… навряд, чи дійдуть правди…
Не менш екзотичних форм набула думка «вождя» вирощувати в СССР кукурудзу. На жаль, бо ідея була цілком слушна. Її хутко здискредитували, чи то від власної дурості, чи то навмисно, щоб зашкодити Хрущову – саме ті, що почали її «внєдрять»: від Кушки та по Архангельск. Адже, не слід забувати, що головна рушійна сила розвитку Росії – то боротьба за особисту (або самодержавну) владу.
Однак, не все йшло у нього на селі аж так невдало. Того, що він тут зробив – применшувати не можна. Він зліквідував МТС, які вщент грабували колгоспи, полишаючи їм копійки на трудодень. Він кілька разів підвищував закупівельні ціни. За нього село, хоч і не стало заможним, але дещо перестало бути, як раніше, – своєрідним продовженням сталінського ҐУЛАҐу.
Не були невдалими й намагання створити більш ефективну економіку совєцького держкапіталізму. Він хутко помітив штучність, зайвість багатьох економічних зв’язків у колишньому СССР. Для їх упорядкування в дусі ділової необхідності було проведено реформу так званих «совнархозов», – нових установ для реґіонального керування більш-менш замкненими економічно теренами. Бо він, Н. С. Хрущов, – хутко помітив штучність, зайвість і нерентабельність багатьох економічних зв’язків у колишньому СССР. Це було зроблено уперше з 1917 та всі пам’ятали той короткочасний економічний підйом, останній за історію країни, який наступив по тому.
Саме ця його реформа негайно привернула увагу московської правлячої еліти до можливих подальших наслідків хрущовського правління. Бо там, де живе національна ідея, – економічна автономія може легко перерости на політичну. Тобто, саме із отих «совнархозов» випливала, на їх думку, – безпосередня загроза подальшому існуванню монолітної імперії.
Після скинення Н. С. Хрущова внаслідок брежневської змови, були ліквідовані й небезпечні «совнархози».
Відтепер, з часів Л. І. Брєжнєва, бавовна вирощуватиметься лише в одній республіці, нитка з неї сукатиметься в іншій, а матерії робитимуть десь у третій, щодо штанів із неї, то їх шитимуть уже обов’язково у четвертій. Бо місцем ключової операції технологічного процесу завжди буде Росія. Це економічне безглуздя отримає як же наукової назви «раздєлєнєя труда» або «економічной інтеграціі». Саме за цими економічно безглуздими «зв’язками», як же сумували шовіністи у перші роки нашої незалежності. Не з метою наладнати виробництво, ні, бо ця потолоч нічого наладнати в принципі не може; тільки й виключно як тоді: відновити й увічнити неподільне панування Москви. Навіщо та заради чого? – але, не будемо забувати, що ці люди є психічно хворі; таких годі про щось там питати.
Перелічуючи у «нашєго Нікіти Сєргєєвіча» заслуги всесвітнього значення, не забудемо одну, для нас – аж як важливу. Він, як і усі «вожді» – пнувся бути законодавцем моди в усьому, та, за прикладом Сталіна, щедро роздавав «указанія», де тільки міг. Сам він, як і його попередники й послідовники, висловлювався «общепонятним язиком» вельми кепсько. Та, як він казав «комунізьм» або «соціалізьм», – стали за ним казати й усі комуністи Союзу; але – якби тільки це… Наприкінці він задумав реформу російського правопису (як писав він сам – важко собі навіть уявити). За своїми ж, примітивними уявленнями. Але натикнувся на такий шалений спротив, що мусив відступити, побитий одним-єдиним реченням, збудованим за його ідеями: «Доч цигана села (замість колишнього «съела») огурци».
Але, так і не спромігшися вдосконалити власну, російську, він спромігся активно потіснити інші, національні мови. Бо, це при ньому було прийняте славетне «Положення про вивчення другої мови» (1958): за бажанням учнів і батьків. Разом із тим фактом, що вища освіта була переважно (крім окремих, декоративних закладів) переведена на російську, вже без будь-яких «положень», та вкупі з постановою 1938 – «Про обов’язкове вивчення російської мови в національних республіках СССР», – це працювало на русифікацію активніше та ефективніше від будь-яких примусів.
Це він, «наш Нікіта Сєргєєвіч» – першим проголосив, що «чєрєз 10–12 лєт, каждая совєтская сємья…» Виявилося, однак, що цей термін треба відлічувати від останньої з чергових обіцянок (їх давали й пізніше), але… Хрущов дійсно поклав початок масовому будівництву житла, яке хоч і не надто прикрасило совєцькі міста, але якось покінчило з «комуналкамі», чи не самим стійким «наслєдієм рєволюціі». А в них так зручно було «стучать» одне на одного… Чи не з цих причин їх зникнення хутко породило цілу ностальгічну галузь російського мистецтва: незабутніх спогадів про життя в комуналках?
Примітною для історії стала й уся недовга «епоха Н. С. Хрущова». Бо «відлига», хоч як коротка, а все ж є відлигою. То ж за неї було з’ясовано, що доблесні памфіловці стійко держали позиції самі, свідомо, та ніхто й не думав нагадувати їм, що «Москва за намі, отступать нєкуда…» За неї ж уперше була дещо підважена непохитна репутація уславленого Павліка Морозова. Та, це саме тоді учені історики довели, що жодних там перемог «Красной Арміі» 23 лютого – не було. Навіть навпаки, їй саме цього дня добре наклали по шиї якісь «юдєнічівци»; всього й не пригадати.
Саме за часів Хрущова від високої сталінської трагедії стало відчутно відганяти звичайним фарсом…
Таланом цього непересічного совєцького політика стало те, що він пробудив у людей нові надії; бідою було те, що жодна з них так і не справдилася… Про нього вже багацько написано літератури, але чи не найбільш яскравим полишається те, що написав інтеліґентний та спостережливий В. Тєндряков («На блаженном острове коммунизма»), який, хоч і випадково, але побачився з «вождєм» у звичному для нього оточенні. Він залишив нам всього тільки короткий нарис, який – однак, ліпше характеризує «нашего Нікіту Сєргєєвіча», ніж томи досліджень чи спогадів. Але, таке щось треба читати самому.
Ще одне, повз чого не можна пройти пригадуючи «нашєго Нікіту Сєргєєвіча», – «ізобіліє (продуктов)». Він чимало помордувався зі совєцькою сталінською витівкою – «колхозамі»; в чомусь погіршив їх стан, в чомусь полегшив. Зробив їм чимало пільг, не змінюючи головного – рабського характеру праці: «ідєя-то прєкрасная!» От зробивши все це, він і кинув необачне гасло про «ізобіліє». Уявляєте, замість простояти годину в черзі за «плавлєннимі сиркамі»: «Отпускаю два в одні рукі, іначє всєм нє хватіт!», – взяв, прийшов і без черги купив; та, не два, а стільки, скільки тобі треба.
Думка – цілком добра, але – чи був він ориґінальним? Ми не збираємося підозрювати «вождя» в тому, що він колись та щось читав, але про це вже в Росії писали, мало не сто років перед ним. Писали же, схоже тому, що «простой русскій мужік», одягнений до військового однострою («Россія – государство воєнноє!») – давно насобачився захоплювати чужі «русскіє зємлі». Але, яка шкода, відпущений нарешті додому – не міг дати їм ради: аби на них щось там уродило. Отже, у «нєобъятной Росії» це «ізобіліє» завжди було актуальним, предметом загальних бажань, так би мовити. Та й забезпечувалося з неменшою плідністю ніж у «нашєго Н. С.» Бо, у єдиного російського письменника, якого варто читати, М. Є. Салтикова-Щєдріна, можна прочитати й дещо саме до цього. Але, не це – всезагальне:
Будь-яке спрямування, що скільки-небудь виходить за межі повсякденності, завжди подається у нас як щось злісне, що вимагає не реґулювання, а подавлення, а при цьому завжди пов’язується з поняттям «зачінщік».
Та, навіть є й це, як же актуальне всі оті 74 роки:
А то вигадали, нема чого нам у німців займати; поки вони, мовляв, над «накоплєнієм» побиваються, ми – те й дивись, – і політичну економію геть скасуємо. Та, так і скасувал… скасували…
Ні, мається на увазі саме те, що відкрив для себе і Хрущов – «ізобіліє». Чуючи про яке, добрі хазяйки починали припасати трохи мила та сірників. Розуміючи, що на все життя все одно не напастися, а так – на перші часи: пережити. Так от, саме про таке російське «ізобіліє» і писав ще М. Є. Салтиков-Щедрін; та – майже в сучасному дусі:
У моїй службовій практиці стався примітний в цьому роді випадок. Коли повсюди загомоніли про «нєізобіліє» та про необхідність замінити його на «ізобіліє», – грішна людина – спокусився і я! Думаю, треба щось і собі зробити. Сідаю, пишу, передписую, щоб усюди було «ізобіліє»! – від цього єдиного необережного слова – «нєізобіліє», яке тліло доти під попілом і навіть виглядало «ізобілієм», – несподівано так і полізло з усіх дірок! і такий раптом настав голод, такий голод…
У «нашего Н. С.» чергового голодомору, щоправда, не сталося, але… «Врємєнниє трудності с мукой і хлєбом», принаймні, розпочалися, притьмарили останні роки «вєлікого дєсятілєтія»: як полізли, як полізли з усіх дірок… От вам і «ізобіліє». Після Хрущова це слово, здається, назавжди зникло з «вєлікого і могучєго»…
«Наш Нікіта Сєргєєвіч» завжди вважав, що має якісь особливі відносини з Україною, мабуть з тієї причини, що якийсь час пробув її сталінським гауляйтером. Та, не обмежувався при цьому, самими вбивствами провідних українських діячів. Крім трагічних подій бували тут і смішні.
Оцінюючи останню проблему загалом, зауважимо, що навряд чи комусь спало би на думку вишукувати щось смішне у гітлерівському тоталітаризмі. Але, тоталітаризм московський, на відміну від німецького та попри те, що був і незмірно злочиннішим, – часом вражає своєю приземленістю та смішністю. Таке не видаватиметься нам чимось незвичним, коли ми звернемося до природи сміху, як такого. Смішним буває, найчастіше, – недолуге мавпування когось іншого, навіть цілком прийнятного – не будучи ним; на цьому, зокрема, цілком побудоване мистецтво клоунади. А Москва, зверніть на це увагу, ніколи не була єдиною та неповторною: вона завжди когось мавпувала. Спочатку – княжий Київ; потім Алтин Орду; потім – Європу. Це вже тільки геть потім з’являться світові малороси, які – тільки подумати, – мавпуватимуть мавпування Москви (!).
Воно, про яке йтиметься, з’явилося в черговий раз десять років по тому, обставленому громом салютів та ляскотом танкових гусениць хрущовському «Трєхсотлєтію воссоєдінєнія України с Россієй» – 1954. На якому не позначилися навіть тодішні тимчасові клопоти з Берією.
Встиг уже потім «наш Н. С.» й досхочу насмішити світ, стукаючи власним чоботом по трибуні Ґенеральної асамблеї ООН.
Був рік 1964 та «вождь» наближався до закату кар’єри. Відгомоніли вже світом протестні демонстрації з гаслами – «Хрущов – убивця!», а тут насунув новий клопіт: йому донесли, що американці збираються поставити у центрі Вашінґтона пам’ятник Шевченку, навіть (подумати тільки!) не спитавшися на це дозволу Москви, якій і належить цей Шевченко, разом зі своїм народом. Та до того, ще й з написом, що був оцінений Москвою як мало не провокаційний: «Коли діждемось Вашінгтона з новим і праведним законом? А діждемось таки колись.»
Напис був і насправді антисовєцький, бо останній дурень розуміє, що з Москви – жодні Вашінгтони не виходили та не вийдуть. Виходили Івани III та IV, виходив «Пєтр пєрвий», разом із «Єкатєріной второй», виходили навіть лєніни, сталіни та троцкіє, а от…
Пам’ятник у Вашінґтоні, отой, чи не найкращий з існуючих – скульптора Леоніда Молодожанина та архитектора Радислава Жука, був урочисто відкритий 27.06.1964 – колишнім президентом Двайтом Ейзенхавером. Мабуть для того й маємо суттєво гірший пам’ятник Шевченку у Москві, спорудження якого щосили підганяв сам «наш Н. С.», аби тільки знову «випередити США». Влада, як вона сама себе цінує – не повинна бути, насамперед, смішною. От цього у Москві ніколи не розуміли.
Він був щедрою людиною та дуже любив роздавати обіцянки. Чого він нам тільки не наобіцяв! Про окреме помешкання кожній совєцькій родині – вже написали, а було ж ще й багацько іншого: і безоплатний транспорт, і безоплатне житло… Записали передбачливо все це навіть у проґраму КПСС. Усього цього, звичайно, не було та навряд чи могло бути, але його наступникам довелося все це не один рік виписувати назад. Виникає думка: чи це не з тих пір, бува, позбавлений здорового глузду совєцький обиватель, – став беззастережно вірити обіцянкам? Це з умовного рефлексу давно перетворилося на безумовний: безпомилково голосувати на виборах за того, хто найбільше пообіцяє…
Н. С. Хрущов був реформатором комунізму; до того, він був, правдоподібно, й останнім переконаним комуністом у Кремлі. Бо те, що прийшло по ньому – вже на жодне добре слово не заслуговує. Всі вони вже не «строілі коммунізьм», а радше робили власний бізнес; навіть уже нічого не обіцяли: так проходить слава світу.
З реформами комунізму – справа була досить тонка, та він і не міг, як переконаний комуніст, осягнути всю її глибину. Справа в тому, що істини, які знає та визнає обиватель – насправді досить рівномірно поділяються на два якісно різних класи: істини та брехні. Обидві вони різні принципово, але нема проблеми їх розділити. Бо істину можливо дискутувати, оспорювати, розвивати та доповнювати. Від усього цього вона лише міцніє, уточнюється та досконалиться. Але таке щось є протипоказане для брехні, тим більше, чим складнішою та розвиненішою вона є.
Чи був марксизм наукою, поготів – «наукой наук»? – чи був істиною? – далебі. В жодному разі, бо там, де він був прийнятий останньою істиною, – його не можна було дискутувати, поготів – розвивати. Він звівся там до набору примітивних тверджень, догм. Бо, як стійкість істини підвищується з її розвитком (а значить – ускладненням), то з брехнею справи як раз навпаки: чим вона є розвиненішою та складнішою, – тим більше подає можливостей для спростування. Сталін добре це розумів, та за нього марксизм не змінювався, був догматично застиглим. Хрущов намагався щось там реформувати, та по ньому марксизм, як соціальне учення, прив’язане до певної соціальної системи, – остаточно себе здискредитував. Марно намагався потім щось там направити «наш Міхаіл Сєргєєвіч»…
Втім, при всіх його особистих недоліках, – можна поставити на конто Н. С. Хрущова й принаймні одне добре діло. Бо, здається десь у 1961, роздратований, певно, втечею Б. Сташінського, – він посадив до в’язниці найвидатнішого з каґебістських убивць – ґенерала П. Судоплатова, який і просидів рівно п’ятнадцять років. Справа тут, ясна річ, не в отих роках, – такому замало було би й тисячі п’ятисот, а – в принципі; та, ще й у тому, скільки би цей ґенерал міг убити безвинних людей, гуляючи на волі п’ятнадцять років! Не забудемо, що то саме він прославився в колах кремлівських злочинців убивством 1938 полковника Євґена Коновальця.
Десь перед самою серединою XX сторіччя воно й розпочалося. Вважається, що це сталося 6.08.1945, коли американський стратеґічний бомбардувальник В-29 20-ї повітряної армії Сполучених Штатів, названий «Енола Гей» на честь матері його командира, полковника Пола Тіббетса, – скинув на японське місто Хіросіма першу в світі атомову бомбу. Боінґ-29 був на той час найбільшим військовим літаком світу. Як пам’ятаю сам, – десь 30 м завдовжки, біля 9 м висоти та більше 30 м у розмаху крил; до того – ще й броньований знизу, одинадцять членів команди.
Три дні потім атомовий напад було повторено в Нагасакі. Цим, на сьогодні, вичерпується військове застосування атомової зброї.
Бомба була першою у світі, плутонієвою та невеличкою, всього на два десятки кілотонн тротилового еквіваленту. Сьогоднішні стандарти включають бомби й по 10 меґатонн (Китай).
Однак, наслідки були вражаючими та стрясли тодішнім світом. Дві третини міста зникли, як не були, а з ними й десь 80 000 людей. Ще 200 000 сконали потім, уже від наслідків атомового вибуху. Приблизно те саме сталося й у Нагасакі. Капітуляція Японії через кілька днів – стала неминучою.
Світ вступив до атомової ери рівно о 8.15 ранку за місцевим (токійським) часом, коли розчахнулися бомбові люки «Еноли Гей»: почалася епоха атому, але…
Усе розпочалося набагато раніше, листом Альберта Айнштайна до президента Ф. Д. Рузвельта від 2.08.1939, де той остерігав та попереджував президента, звертаючи його увагу на можливість створення атомової зброї у гітлерівській Німеччині. На це його, у свою чергу, намовили угорські фізики-еміґранти – Єне Вігнер та Лайош Сілард, земляки Еде Теллера, який стане згодом «батьком водневої бомби».
Але, президенти – люди заклопотані, та Рузвельт остаточно утвердив атомовий проект тільки 6.12.1941. Та й те, мабуть, тільки тому, що день перед тим стався нищівний японський напад з повітря на базу американського Тихоокеанського флоту – Пірл Гарбор на Гаваях. Він яскраво та правдиво показаний багато пізніше, у художньо-історичному фільмі – «Тора! Тора!» (Тигр! Тигр!), – кодова назва японського нападу.
Так, впродовж усього двох діб вже тоді переплелися долі Японії та атомового проекту, що завершаться 1945 Хіросімою та Нагасакі.
Створення перших атомових бомб обійшлося разом десь у 2 млрд. доларів (сьогодні це близько 20 млрд.), а всього за півстоліття США витратили на атомову зброю більше від 4 трильйонів (без засобів достави!). Саме підтримання її арсеналу в доброму стані потребує більше як 20 млрд. доларів річно. Це – зброя заможних країн, та не всі можуть собі її дозволити. Крім того, є проблема – де її розміщувати. Розміщувати її можна там, де нема людей на сотні кілометрів. Таке можуть собі дозволити лише великі країни, де є безлюдні місцевості: Росія, США, Китай. Дві європейські країни, що її мають, Англія та Франція, мають її на суднах. Бо, сама атомова зброя є ціллю для атомової ж зброї.
Сталін спочатку якось проіґнорував, пронехтував атомовою бомбою: мовляв – «срєдство для запугіванія слабонєрвних», не більше. Але, совєцькі учені, гостро зацікавлені у власних кар’єрах, – хутко його переконали. Поготів, і він дещо розумівся на стані імперії, котра – як же давно не спромогалася на гучні петровські «вікторіі». Та він і сам, свого часу, не без задоволення пригадував, як «білі царскую Россію», – ті й ті, а потім ще й ті…
Щоправда, і його совєцька Росія у вигляді СССР була не ліпше, – польська війна, фінська війна… Якісь нікому ближче не відомі «побєди прі нє вияснєнних обстоятєльствах»: Хасан, Халхин-гол… Потім – піррова перемога у «Вєлікой Отєчєствєнной». Все так, він ґенералісімус, але – ціна перемоги? – чи він міг її не розуміти? Не усвідомлювати? Зате тепер – те саме, що потрібно для продовження життя догораючої імперії, – зброя слабодухих та хирних.
Совєцький Союз порядно спізнився з власною бомбою, але хутко надолужив, як звичайно, завдяки викраденню чужих секретів. Це було, здається, єдине в чому він дійсно спромігся «догнать і пєрєгнать Амєріку». Справа не тільки в шпигунах та перекидчиках, справа й у тому, що довірені Сталіна, – Л. П. Берія та І. В. Курчатов, знаходилися у досить вигідному становищі. Якщо американцям для повсякденного маніпулювання з небезпечними матеріалами приходилося вигадувати та будувати спеціальні роботи (випадково постраждалих від випромінювання в атомовому виробництві США за весь час було лише кілька), то у розпорядженні І. В. Курчатова були на це совєцькі зеки, життя яких було нічого не варте, ще менше, ніж життя «вільних». Скільки їх приплатило життям за здійснення совєцького атомового проекту, – ніхто не знає, ніхто й ніколи не рахував. Напевно, є такі табори й зараз. Принаймні, відомо, що наприкінці президентства А. Алєксандрова в АН СССР, у розпорядженні очолюваного ним атомового відомства таких таборів було ще біля чотирьох десятків. А то вже був, мало не початок «пєрєстройкі».
Брудність фізична, моральна й духовна, є чи не вирішальною прикметою «совєтского чєловєка». Отже, у великому поспіху, у гонитві за марою всесвітнього панування, радіоактивне сміття розкидували, де прийдеться. Адже, атомове випромінювання не відчувається й не помічається; а значить для примітивної совєцької людини – ніби не існує. Так стали непридатними для людського життя (та – на сотні років) – частина південного Уралу, Мурманск, вся Новая Земля, околиці Семипалатінську та багацько інших радіоактивних плям. Розкидані країною «чорнобильські зони» на десятки років перед Чорнобилем, були укривані від людей покровом «государствєнной тайни». До кондиції Мурманска, слід гадати, буде хутко доведений, тими самими людьми, й наш Севастополь.
Випробування атомової зброї в атмосфері, крім безпосередніх жертв (які в СССР були систематичними) – несли смерть й іншим: кожний водневий вибух в 1 меґатонну, – то близько 50 000 смертей у наступні роки. СССР – зробив їх не одну сотню.
Легким та понад отруйним для людини металом – берілієм, – вистилали всередині оболонки водневих бомб, це збільшувало кількість меґатонн. Сьогодні берілій можна викрити по всіх водоймищах «європєйской часті СССР», від Білого та по Чорне море.
Саме наявність атомової зброї в обох непримиренних сторін, у людства й тих, хто весь час пнувся над ним остаточно запанувати, – породила гонитву озброєнь, породила протистояння, яке мало не знищило світ. Він, за півстоліття, що пройшло по тому, – двічі отерся об атомову загибель. Першого разу тоді, коли «лібєрал» Н. С. Хрущов надумав був погрожувати США з берегів Куби: «отсєль грозіть ми будєм США…» – та ледь не висадив був світ у повітря. Другого разу це сталося, коли каґебіст Ю. В. Андропов, – став учиняти малі, але повсюдні полювання на власних людей. А до того надумав обставити ненависну НАТО своїми ракетами середнього радіусу дії; поклався на тактичну атомову зброю, щодо якої жодних обмежувальних угод не було. Проживи він ще кілька місяців, – і ми могли би мати повномасштабну атомову війну, але…
Так Бог помилував світ двічі, та – чи помилує наступним разом? Там, на Заході, де сьогодні вже взагалі мало розуміються на політиці, вважають: із розпадом СССР минула й атомова загроза. Але ми тут – добре знаємо, – атомова потуга Союзу не тільки збереглася, але з часом переходить до рук все більше безвідповідальних людей. То, як же з цим? А, тим часом атомова зброя розповзається світом, потрапляє до рук все більше безвідповідальних народів. Покищо атомова заглада лише відкладається: світ ще не вибрався із атомової прірви, куди його скинув вибух у Хіросімі.
Єдина надія (хоч як же прикра!) на те, що в цілому світі зараз спостерігається нахил у бік бактеріологічної та вірусної зброї, значно дешевшої, та такої, що можна вживати не оголошуючи війни…
Появу атомової зброї було сприйнято не однаково. Одні розглядали її – як крайній засіб відповіді на аґресію. Інші будували військову доктрину на «упрєждающєм ядєрном ударє», не дуже турбуючись наслідками: «Пусть останєтся хоть дєсять чєловєк, но чтоби ето билі совєтскіє!» Малися на увазі правдоподібно ті, вражені старечим маразмом «члєни Політбюро». До цього щасливого дня готувалися роками.
Коли влітку 1954 випробували на полігоні в Тоцку під Оренбурґом якусь надпотужну бомбу, маршал Ґ. Жуков, якого супроводжував акад. І. В. Курчатов, – наказав прогнати через ще не остигле місце атомового вибуху – зі смертоносним рівнем радіації, – кілька військових частин (разом, – до 40 тисяч людей). Досвід? – та ні, їх по тому ніхто навіть не обстежував, їх подальшою долею ніхто не цікавився. Отже, це не був і науковий експеримент, бодай людожерський. Так собі, звичайне ідіотичне цікавство двох всевладних із психікою первісного дикуна. Як усе це відбувалося, краще описати словами людини, що там побувала, який був у совєцькому атомовому пеклі. Та був не в укриттях, як оте одвічне боягузливе, настрахане безкарністю власних злочинів московське ніщо, а саме там де все й відбувалося. Звернімося по це до спогадів полковника запасу Юрія Лисенка (журн. «Україна», № 5, 1993).
Він, на початку, не забуває повідомити нас про те, що на атомове опромінення були перекинуті частини, ясна річ – з України. Бо, у XX ст. російський ґеноцид був спрямований, насамперед проти українського народу.
Другий гвардійський інженерно-саперний полк їхав од Броварів, що під Києвом, до невеличкого райцентру Тоцького днів із десять. Особливо не поспішали, хоча поїздові й давали «зелену вулицю». Разом із цим підрозділом на південий Урал було перекинуто ще кілька частин із Київського та Львівського військових округів.
Сам атомовий ґеноцид відбувався в наступний, як же відвертий спосіб:
Бомба вибухнула на висоті 350 метрів. Раптом під ногами схитнулась земля. Неймовірно потужний гуркіт оглушив усіх. По тому пронулав гучний тріск, ніби розірвали багатокілометрове міцне полотно: прокотилась вибухова хвиля. Бійці почули команду: «До бою!» Всі вискочили з окопів та укрить. Перед ними величезна на пів неба хмара. Знизу її підпирав стовп багряного полум’я. Хмара піднімалася дедалі вище, насуваючись на позиції.
За командою танки, вантажівки, колони піхотинців рушили через епіцентр атомового вибуху на позиції уявного супротивника. Неподалік догорав ліс. Там, де вибухнула атомова бомба, все було випалене дощенту. Чорну ж землю ніби виорали. Проїжджали й проходили повз вдавлені в землю розжарені танки, шматки розтрощеного ударною хвилею літака. То тут, то там височіли якісь чорні пагорби. Що під ними було поховане, знає тільки Бог.
Солдатських життів не шкодували, маневрували «до побєдного конца». І далі:
Ті навчання тривали аж до вечора. Через епіцентр ішли й ішли піхотинці. Деяким підрозділам довелося повертатись на вихідні позиції через самий смертоносний епіцентр.
Це було в більшості, покоління тридцятих, могли би жити й жити, але більшість їх із холодною кров’ю вбила Москва.
За підрахунками, з усіх атомних солдатів, тих, що ходили в атаку під Тоцьком, живих лишилося відсотків п’ятнадцать–двадцять. А на маневри звідусіль прибули понад сорок тисяч чоловік.
На цих ранніх етапах совєцького атомового злочинства, бо робити атомові звалища просто неба (як на південному Уралі) є злочинство; проганяти через місце атомового вибуху людей – теж злочинство, – часом ще важко встановити причетність до справи всюдисущої совєцької «дружби народов». Про це є теж досить цікаві та незаперечні свідоцтва. Перейдемо до них. Свого часу тільки люди вже незалежної України довідалися, нарешті, що на їх землі стояли дві сотні важких балістичних ракет (переважно СС-20 та СС-24), які в разі війни мали понести атомову смерть містам США. Вони були скупчені на Поділлі, а – чому?
Роз’яснюємо. Так було тому, що балістичні ракети супротивника – то є перша ціль атомового удару другої сторони, – чи то на відповідь, чи то навіть попереджувального. Місце їх установки і знаходження – точно відоме з 1964, коли над планетою попливли супутники серії «Тірос», пильні очі Америки. Вони почали з того, що підрахували свого часу, скільки хунвейбінів вдерлося на китайський атомовий полігон біля озера Лоб Нор, а сьогодні є в стані прочитати з космосу реґістраційний номер автомашини.
Середня густість населення (людей) в Союзі складала приблизно 10 л./км кв., подекуди, за Полярним колом або у пустелях Середньої Азії – спадаючи мало не до нуля (в Російський Федерації – десь 7 л./км кв.). По Україні середня густість населення була 74 л./км кв. А найвища вона на Правобережжі, де доходить 100 л./км кв.; за площею Правобережжя складає тільки 1,4 % площі цілого Союзу (!). Так, що ж тут планувалося, коли на отих 1,4 % (в дійсності – ще менше), у найбільш густо заселеній частині Союзу, – було поставлено 200 балістичних ракет, – цілей першого удару?
Неважко зрозуміти. В разі атомової війни, а від імені СССР її провокували двоє, Н. С. Хрущов та Ю. В. Андропов, – з Україною було би покінчено чужими руками та за лічені хвилини.
От, таку маєте «дружбу народов», «славянскоє єдінство», «славянскоє братство», чи як там ще воно в них у Москві називається. Чи не можна було у величезному Совєцькому Союзі знайти для ракет менш заселену місцевість? – безумовно: легше легкого. Чи не ближче до США, скажімо, Колима? – або Нова Земля? Так, безумовно, набагато ближче. Але таке розміщення, бачите, не обіцяє ґеноцидних вигод.
У нашому ненормальному світі всі нормальні люди ставлять свої атомові ракети там, де навкруги поменше людей. Китай – теж комуністична держава, та в гуманності її теж ніхто не звинуватить, але – свої ракети розставив по найбільш безлюдних місцях країни, на окраї своїх пустель, Ґобі або Такла Макан.
Те саме, класично ґеноцидне спрямування простежується й щодо «мірного атома», який не завжди буває таким. На час катастрофи в Чорнобилі на тій же Правобережній Україні було скупчено 40 % (!) атомових енерґетичних потужностей СССР. А – навіщо? – бо ця атомова електроенерґія не знаходила вжитку в Україні та її експортували на Захід, в Європу; десь на 20 млрд. доларів, які осідали у Москві. Справедливий розподіл праці, в дусі тієї ж «дружби народов», «славянского братства», чи як там ще? Одні працюють на АЕС в Україні, піддаючи небезпеці себе та інших, а інші сидять у чистенькому офісі у Москві, приходуючи свої мільярди.
Отже, в Україні «мірного атома» теж – на одиницю площі припадало у 50 разів (!) більше, ніж будь-де в СССР; при густині населення вдесятеро вищій (отже, на кожного поокремо – у всі 500 разів!). Хоч, зазначимо обов’язково й це, – на Лібовережжі, здавна зросійщеному, яке Москва здавна вважала своїм плацдармом в Україні, – не стояло жодноі ракети; або АЕС.
Додамо до цього ще досить цікаві подробиці, в дусі того ж таки ґеноцидного спрямування всього московського трибу життя. Як Запорізьку АЕС сподобились, кажуть, побудувати на якихось пливунах, турботливо відшуканих у морі навколішніх гранитів щита Феноскандії, то Рівненська та Хмельницька побудовані точно на карстових розломах. Сейсмічність України не є високою, з причини того ж таки базальтового щита. Але до неї можуть надходити сейсмічні хвилі з боку Карпат, де приблизно під містом Брашшо в Румунії міститься центр сейсмічної активності. Як у Рівному сейсмічність не буває вище 5 балів за шкалою Ріхтера, то у Хмельницькому сягає й 7 балів. Але, на карстових розломах ґрунт буває найбільш нестійкий. Тепер на РАЕС та ХАЕС добудовують нові блоки, що мають замістити Чорнобиль.
Атомовий реактор старого типу зі графітовим сповільнювачем нейтронів – прилад точний. А в цьому його головний недолік; його головна небезпека. Досить невеличкого перекосу, що може заклинити керуючі стріжні, які визначають рівень реакції, – і може статися катастрофа, подібна до чорнобильської. Втім, на всякий випадок Москва спорудила поруч із РАЕС – ще військовий полігон. Так, хіба ж і тут ще всього не передбачили? – для атомового ґеноциду, мається на увазі?
Сьогодні, після катастрофи в Чорнобилі, згубність атомової війни стала для тих, хто ще зберіг розум, – очевидною, але не так було з самого початку атомової ери. За цим теж цікаво простежити.
Совєцький Союз, найбільш аґресивне утворення за два останніх тисячоліття, хутко зумів наздогнати США та створив, як власну атомову, так і водневу бомбу. Атомова – то десятки кілотонн знищення, воднева – вже меґатонни. Але, треба працювати далі, бо там «навєрху», в Кремлі, все цікавляться, а чи не можна ще більше? – десятки, сотні меґатонн? Бо там мислять дикунські – дологічно. А до того, їм усе мало смерті на те, щоб «соєдініть пролєтарієв всєх стран», які цьому щосили пручаються. Як не можна з’єднати інакше, то з’єднати хоч у полум’ї термоядерних меґатонн, як не на цьому світі, так хоча би на тому.
Інші – теж не спали, сподіваючись хоч таким чином, хоч ціною немислимих втрат, але знищити нарешті ганебно проґавлену ними ж бестію більшовизму, що тим часом виросла до розмірів світової катастрофи. Знищити хоч таким шляхом тоталітаризм.
Проблема моральної відповідальності за створення атомової бомби, зброї масової заглади, – є досить деталічно обміркованою на прикладі першопроходців – американських учених, де ініціаторами справи були Альберт Айнштайн та Лайош Сілард. Цих обох важко в чомусь звинуватити, а щодо інших… вони лише по Хіросімі сповна зрозуміли, що вони розпочали. А, до того над ними висів дамоклів меч: а, якби їх випередив СССР – імперія Зла? – адже, то було би найбільшим нещастям для світу, для Землі, для людства.
Учені Третього Райху? – вони були на висоті, саботували справу, як тільки могли, годі казати. Принаймні ті, кого ми завжди поважали.
А от совєцькі, російські…
Вони продавали людство за бляшку медалі, за зайву шклянку совхозної сметани. Бо, ким же це треба було бути, щоби після 1917–1919, 1921, 1930, 1933, 1937, – дати в руки Сталіну атомову бомбу?
Хто були за ці два тисячоліття кращі люди в історії людства, ми так – на жаль, точно й не знаємо. Але, зате, – хто був його найбільшим нелюдським сміттям – по той бік мавпи, – ми знаємо достеменно. Це показав нам «вєлікій і могучій Совєтскій Союз». Бо більше нічого цікавого, здається, – так і не показав.
Але, є й різниця, капітальна та незнищима, поміж обома боками сталінської залізної куртини, по один бік якої нема місця сумнівам, а політичне злочинство сповите густим покровом тайни «государствєнних сєкрєтов». Однак, є ще другий бік – та сторона. Широкий світ де є ще політичні та інші свободи, яких так не виносить душа кремлівських можновладців; від Леніна та по Хрущова. Там, у далекому Мюнхені живе український політичний еміґрант Степан Бандера. Тільки через п’ять років після злочинного вибуху в Тоцкє, – він буде убитий найманим убивцею, кіллером із Москви, як перед ним Симон Петлюра, Євґен Коновалець або Лев Ребет. А покищо, його теж хвилюють атомові вибухи. Ніхто у світі на той час (годі й говорити про широкі маси людей) не розумів, що насправді жодна атомова війна – неприпустима. Бо вона покінчить радше не тільки з обома супротивниками, але й мало не з усім світом. Це розуміє не фахівець з атомових справ (шкода!), але мислитель, гуманіст і націоналіст, – українець на екзилі Степан Бандера. Він користається з нагоди та вголос заявляє про це цілому світові в інтерв’ю Західнонімецькому радіомовленню («Вестдойче рундфунк») 9.12.1954. Про це ми вже мали нагоду пригадувати вище, в розділі про Степана Бандеру, але повернемося до цього ще раз, місцями – й більш ґрунтовно. Це – не завадить. Отже, Бандера відповідає на це одним реченням, коротко та ясно:
Атомова війна не може дати нікому жодної користі, лише мусить принести обидвом таборам – аґресорові й нападеному, переможеному й переможцеві, – катастрофічні жертви та спустошення, принести планетарну катастрофу цілого людства.
Як ще же добре та вичерпно сказане! – ні додати, ні відняти.
Не забудемо, до того, що тоді за плечима людства були, єдино, Хіросіма та Нагасакі, а до Чорнобиля полишалося більше тридцяти років. Нагадаємо, знову ж, що С. Бандера не був жодним фахівцем у цій складній справі, але висловив абсолютну та незаперечну істину з простотою та ясністю, яких ви більше ніде не знайдете. Ні перед тим, ні після: саме це є важливе. А. Д. Сахаров, досконалий фахівець справи, що немало потрудився над совєцькою атомовою зброєю, та дещо пізно вирішив покаятися, – приходить до цього ж висновку, але набагато пізніше.
Думка, вперше висловлена 1954 С. Бандерою з такою простотою та категоричністю, лише поступово, лише з часом торує собі дорогу, визріває в розумах людей.
Першим, здається, кількома роками пізніше висловлює сумніви ґенерал Дуглас Мак Артур, переможець Японії на Тихому океані та визволитель Південної Кореї. Він, із відвертістю військової людини каже: «Тотальна війна стане Франкенштайном, який знищить обидві сторони».
Але, є й цілком протилежні думки. Найбільш відвертий із американських політиків тих років, сенатор від Арізони Баррі Голдвотер (нагадаємо, він навіть балотувався в президенти), – пише:
Ми сильні, ми звитяжимо, не треба страхатися жертв та руїн, головне – перемогти комунізм!
Що ж, можна й так. Бо, дійсно, «головне – перемогти комунізм!» Полишається тільки запитання: а, чи не можна перемогти – за меншу ціну?
Видає, через вісім років, свою книгу «Убивство та надубивство. Стратеґія взаємознищення», Нью-Йорк, 1962 – проф. Ральф Лепп, відомий атомовий фізик. Він, суто науково та без емоцій оцінює можливі наслідки атомової війни. Аж до того, що:
Держави з невеликою територією можуть зникнути з поверхні землі. На великих теренах виникнуть зони повного знищення та радіоактивного забруднення.
Цей автор особливо детально розважує можливість виникнення атомової війни внаслідок звичайної, вульґарної помилки. У своїх висновках підходить впритул до думки С. Бандери.
Першою ж книжкою, де була науково обґрунтована остаточна неможливість атомової війни, була – можливо, ота сама – «Діалектика військової технології та її наслідки», Амстердам, 1972, американського професора Поля Кросера, що так і не зміг видати її у США. Там він недвозначно стверджував, що:
… будь-яка країна, що стане об’єктом ракетно-ядерної атаки, стоїть перед загрозою повного знищення.
Про совєцьке сприйняття цієї думки, – ми вже писали вище.
Втім, не ліпшим від військового виявився й «мірний атом», та не лише по катастрофі в Чорнобилі, вона тільки загострила проблему. Вічною проблемою «мирного» атому, навіть, коли він буде повністю слухняний, є й буде проблема ядерних відходів, продуктів розщеплення атому урану, він віддає стільки ж енерґії, скільки дає спалення двох тонн нафти або трьох тонн вугілля. Але при цьому полишається практично той же грам, тільки перетворений на високо небезпечні радіоактивні відходи: кріптон-85, стронцій-90, йод-129, цезій-137… чого там тільки немає. Чималий відсоток їх випаровується та надходить до атмосфери. Ґарантовано нешкідливим усе це сміття може стати лише через тисячі (!) років.
Проблему зберігання цих відходів, кількість яких весь час проґресуюче зростає, – не можна вважати технічно вирішеною. Однак, не у цьому й справа, а в тому, що це – схоже, взагалі неможливо. Найбільш надійним було би викидати їх до космосу, без можливості повернення на землю, але це надто дорого. А до того, знову ж – небезпечно, а ну як ракета вибухне на старті? – або не дотягне та упаде в атмосферу? Топити відходи у земній магмі? То було би найкраще, але й тут є свої труднощі, і проблеми. Принаймні, те, що з ними робиться зараз, це полишення якнайжахливішої спадщини нашим нащадкам. Завжди небезпечними залишаться й АЕС, як би ретельно вони не були виконані.
Сполучені Штати є старішою атомовою державою, та є, у своєму роді зразковою, там була мінімальна кількість неприємних атомових інцидентів, але… Пригадується, як колись група лікарів-дослідників надумала скласти мапу розподілу, розповсюдженості жіночих викиднів. Вони всі були досить неприємно вражені, коли достатньо помітні максимуми на цій мапі припали саме на місця розташування «мирного атому» – американські АЕС.
Україні тепер приходиться приймати як даність оті свої АЕС, які виробляють, як і у Франції, десь половину електроенерґії. Але, що ж робити, коли наші уряди не квапляться, чомусь, добувати ті ґаз та нафту, по яких ми ходимо? Чи може й добувають, але для когось іншого? Отже, як нам вони не є в нагоді наші АЕС, а треба пам’ятати, що вони є тільки прикра необхідність.
Підводячи певні підсумки останній та саме атомовій половині XX ст., можна сказати, що до атомової епохи ми вступили легко та невимушено. Не тоді, 1945, так пізніше, але з якоїсь нагоди це все одно би сталося. Не в цьому тепер і сутність проблеми.
Уся проблема тепер у тому, як нам із неї, атомової епохи, вибратися живими, унести ноги з якнайменшими втратами. Нам, як і тим, хто буде жити по нас.
Відлік космічної ери слід починати запуском у СССР першого штучного супутника Землі, 4.10.1957. Свого часу совєцький супутник став сенсацією всесвітнього масштабу: «русскіє запустілі спутнік! – русскіє обогнали амеріканцєв!» Це було дещо дивно слухати тим, хто знав секрети кухні, хто знали, що російським може й був власне супутник, а все інше, необхідне для його виведення у космос (а значить і головне), було спроектоване та створене українськими розумами та руками (можна було би скласти й персональний реєстр) в українському місті Дніпропетровськ, на заводі Південмаш. Але… в московській практиці це було не першим та далеко не останнім.
Це був один бік отієї уславленої «дружби народов»; коли зусиллями спортсменів усіх народів вигравали чергову олімпіаду, – так само, всі кричали: «русскіє опять виігралі олімпіаду!» А вони самі – скромно посміхалися. Другим її боком, отієї зловісної «дружби народов» були етнічні чистки, голодомори та депортації цілих народів. Але саме тут «господа русскіє» – якось відсувалися в тінь.
Перший супутник (4.10.1957) був металевою кулею, розміром трохи менше 60 см з чотирма стріжневими антенами. Вага сягала більше 80 кг та йшла не так на радіопередавач потужністю в 1 Ват в антені, як головне – на електрохемічні джерела струму, якими він живився. Радіопередавач передавав оте славетне «біп-біп»; бо більше – не було чого.
За початковим проектом він мав би нести і якісь прилади для дослідження ультрафіолетового та рентґенівського випромінювання сонця, але – часу не було, на п’яти наступали вороги – американці (у Росії першим ворогом є завжди потужніша країна світу, що не пускає її саму до панування світом). Та, щоб їх випередити, – прийшлося пожертвувати всім: обмежитись самим отим біпканням. Таким чином, перший совєцький супутник був своєрідним політичним блефом: він нічогісінько не робив у космосі, він там просто існував, крутився; та сповіщав про це світ своїм «біп-біп». Добре пригадую тодішній настрій фахівців, які віддали на це чимало сил, – крізь загальну радість проступала гіркота певного розчарування. Вона слушно посилилася потім, коли не забарилася відповідь конкурентів; з цілком очевидних причин, бо…
Перший же супутник американців – «Дослідник-1» (1.02.1958) важив десь більше 10 кг (у вісім разів менше!), але передав на землю не «біп-біп», а дані про перше космічне відкриття – пояси йонізованих частинок, які оточують Землю в космосі. Простіше кажучи, він відкрив існування магнітосфери Землі – «пояси ван Аллена», названі так на честь того, хто першим зумів логічно пояснити дані, надіслані «Дослідником-1».
То була вже не сенсація, розрахована на профанів та невігласів, то був справжній початок космічної ери, але… історія має своі суворі закони. Один із них (та майже незаперечний) полягає на твердженні: якщо зайшла якась помилка, виправити її практично неможливо.
Втім, обладнання, яке мало летіти на першому супутникові, було поміщене на «Спутнік-2» 3.11.1957, хоч жодних сенсацій не принесло. Разом із ним полетів до космосу собака Лайка. Загалом «русскоє пєрвєнство в космосі» протрималося аж до польоту Ю. Гагаріна 12.04.1961, але випустило на світ демонів космічної гонитви, яка незабаром нічого не полишить від цього «пєрвєнства». Бо, того ж 1957 у США була запроектована серія ракет-гігантів «Сатурн». Найбільшими з них стануть «Сатурн-5», двигуни яких за лічені хвилини спалюватимуть 370 тонн гасу, загальна довжина – 50 м при стартовій вазі 490 тонн. Це ними була виконана проґрама «Аполло», проголошена президентом Дж. Ф. Кеннеді 1961, це вони наприкінці шістдесятих понесуть перших людей на Місяць («А-11», 16.07.1969). Початок визначає багато, та різниця двох напрямів з часом буде тільки загострюватись, совєцькі проекти будуть розраховані радше на поверховий ефект, а американські знаходитимуть продовження та приноситимуть, як не нові знання, так практичну користь для земного життя.
Втім, висадка на Місяць далеко перевищувала будь-які совєцькі можливості, як наявні – так і майбутні. А тому й сама ідея змагання двох систем мала бути відкинутою заздалегідь. Про це й писали, всіляко гудячи удачливого конкурента. Писали, як совєцькі комуністи, так і всякі інші. Однак, як комуністи естонські, литовські або польські, – були радше націонал-комуністами та були доступні й звичайній людській логіці, то німці з отієї НДР… Вони пройшли подвійну школу, гітлерівську та сталінську поспіль, а тому були правовірніші від самого Московського папи. От тому й послухаємо такого (де ти, НДР, відгукнися…):
За допомогою проекту «Аполло», який виникнув із міркувань політичного престижу, США розраховували виграти у СССР свою фіктивну «Гонитву на Місяць» та тим створити стрибок у космічних польотах. Але совєцькі вчені цієї галузі – вирішили ґрунтовно відхилити цю науково безглузду «гонитву».
Так, пане совєцький німчику, саме так. Бо для совєцької лисиці цей виноград видався аж понад зеленим.
Власне, риса під космічною гонитвою була підведена вже перед висадкою на Місяці, бо ще 1964 над планетою попливли американські супутники серії «Тірос», – далекого та інфра-червоного (теплового) спостереження. Вони реєстрували, вдень та вночі, все, що відбувалося на земній поверхні, – невсипущі очі Америки. Чи не першим їх успіхом стало спостереження бунту хунвейбінів на китайському атомовому полігоні поблизу озера Лоб Нор, де вони зареєстрували не лише перебіг, але й кількість учасників подій, з обох боків. Сьогодні вони, мабуть, у стані прочитати з космосу реєстраційний номер авто на землі.
Цими невірогідними здібностями вони зобов’язані цілій науці комп’ютерного очищення та відновлення зображення, переданого через недосконалі канали. З ними, власне, виникнення цієї науки й було пов’язане. Тут не обійшлося без досягнень біоніки, бо на початку було вивчення принципів роботи ока лімулюса, примітивної донної тварини, прямого нащадка силурійських трілобітів, які жили півмільярда років тому. Ця істота здатна добре бачити в мутній воді, але – це вже зовсім інша історія.
Розпочав усе вовтузливий, хвалькуватий та необачний Н. С. Хрущов, який все мріяв наздогнати США, не «по яйцу» так «по молоку». Хоч тепер, з перспективи часу, він і здається нам чи не останнім із совєцьких керівників, які ще на чомусь розумілися. Адже, це він, надихнувшись першим супутником, – проголосив: «Соціалізьм – ето лучшая стартовая площадка в космос!» Навіть не підозрюючи, яких демонів цим накликав. Він помилявся, але в конкретному, не в загальному. Бо в космічному змаганні – розум, гідність та справедлива винагорода за працю, – стали дійсно кращою стартовою площадкою. Чи є це все у справжньому соціалізмі? – ми не знаємо, бо бачили тільки «соціалізьм». Але, мабуть тому вони у трьох так легко перемогли оті три стовпи совєцького «соціалізьма» – владний волюнтаризм, тоталітарний примус та необмежений визиск за дурняк. Те, що не подолане й досі, та невідомо, чи буде подолане взагалі.
Агонія російської космічної станції «Мир», застарілої двадцять років тому, яка остаточно розвалюється, – на тлі сенсаційних успіхів американських автоматів на Марсі, тільки ставить крапку на цій незаперечній істині.
Але, все це разом було лише верхівкою айсберґу, бо космічні можливості були лише побічним продуктом при розробці найбільш далекосяжних засобів доставки атомової зброї. Побічним продуктом нестримного потягу Москви до світового панування, яке – здавалося, – було таким близьким!
Москва, розпочавши «холодну війну» гонитвою в космосі (хоч, власне, то була гонитва озброєнь), – нездатна була її виграти, хоч цього, як завжди, не розуміла. Бо, нездатна була на значно простіше – забезпечити підвладним народам гідного людини рівня існування. Але, у справах політичного криміналу, вона могла бути справжньо ґеніальною. Бо виробництво балістичних ракет, зброї майбутньої атомової війни саме в Дніпропетровську, ґеографічному центрі України, – убивало двох зайців разом. З одного боку ґарантувало успіх самої справи. Вже через роки буде побудовано й свій подібний завод, другий в Союзі – в сибірському Красноярску. З іншого ж боку, одночасно, могло радикально вирішити капітальну історичну проблему Росії: «Что будем дєлать с етой Україной?»
Бо, в підземному бункері американського стратеґічного командування (місто Омаха в штаті Небраска), ціллю № 1, в разі переходу холодної війни до гарячої, – мала бути не Москва, чи там якийсь Лєнінград, ні. Нею, мало не півстоліття (десь із 1954) було українське місто Дніпропетровськ із його Південмашем, що виготовляв найважчі совєцькі ракети. А з ним – і вся Правобережна Україна, на якій (що за дивне співпадіння), для надійності було розміщено ще дві сотні совєцьких ракет, націлених на США, – ще одна стратеґічна ціль для американських ракет.
Але, атомової війни тоді, завдяки мудрості та холодній крові американських президентів – вдалося уникнути, та основної мети тодішнього російсько-українського «стратеґічного партнерства» – досягнуто не було, прийшлося 1986 реалізовувати значно слабший запасний варіант, із «мірним атомом» – Чорнобиль. Однак, хіба порівняти?
Чимало вже років тому, 26 квітня 1986, на Чорнобильскій АЕС в Україні, сталася найбільша (поки) у світі атомова катастрофа, – пожежа, розплавлення активної зони та вибух на четвертому реакторі (запущений 1983). При цьому було винесено в атмосферу біля 50 тонн радіоактивного сміття й перетворено на такий ще 100–150 тонн маси реактора. Над Східною Європою дув південний вітер і першим про правдоподібну атомову катастрофу в СССР повідомило пильне управління шведської метеослужби, викривши незвично високу радіактивність в атмосфері, – десятки Хіросім.
Про те, що трапилося, негайно повідомили Київ, Москву, але… Мав бути «празднік всєх трудящіхся» та свого часу в головному кабінеті Кремля задзвонив телефон. Тодішній московський гауляйтер України В. В. Щербіцкій делікатно цікавився, чи можна, по тому, що сталося, – проводити першотравневу демонстрацію в неподалекому Києві? Відповідь була короткою, як і вичерпною: «Сорвєшь дємонстрацію – вилєтішь с партіі; і партбілет на стол положєшь!» Така позиція була безглуздою і злочинною, але комунізм, позбавлений цим двох ґрунтовних якостей – переставав бути таким, обертаючись мало не на банальний та всім насточортілий «соціалізьм».
Безглуздою насамперед тому, що укрити катастрофу таких масштабів було все одно неможливо. Подібне траплялося й раніше, були – з 1964 по 1984 аварії першого ступеню, з людськими жертвами, на Білоярской та Лєнінградской АЕС, двійниках Чорнобильської, була й на Чорнобильській у 1982, з розплавленням активної зони. Всі їх укрили за залізною куртиною державної таємниці. Але, тоді інформація не потрапляла за кордон, тепер – все було навпаки: про аварію раніше дізналися в Європі. І – все ж, укривали, скільки могли, – глупо. Показали справжню ціну двом черговим обманам – «пєрєстройкє і гласності».
Злочинною й тому, що йшлося про людські життя. З тих часів померло – слід гадати, чимало учасників цього веселого весняного свята у Києві – під радіацією, але ті, хто пішли з життя раніше відміреного їм терміну, – можуть дякувати за це «зодчєму пєрєстройкі». Якби його відповідь була менш емоційною та більш зваженою, – хто зна?
Великий та визначний інтерес у перспективі часу набуває передісторія атомової катастрофи в Чорнобилі. Хоча би для того, що певні її сторони та особливості свідчать на користь того, що саме в Україні вона мала відбутися.
Бо «старшій брат» у Москві, з яким нас закликають «по-славянскі воссоєдініться» (щоб мав можливість нас добити?), – зробив для цього все, що міг, дослівно нашпигувавши Україну атомом, як військовим, так само й мирним. Переглянемо все це знову, ще раз.
Дві сотні важких ракет – перша ціль для атомового удару (на відповідь або превентивного) були поставлені у найбільш заселеній частині України (десь більше 100 людей на км кв.). Нагадаємо, що згідно брєжнєвській угоді про Протиракетну оборону, таку систему можна було обладнати тільки круг Москви, а більше – ніде. Україна була беззахисною. Правобережна Україна, де стояли всі двісті ракет – складає за площею всього 0,014 терену СССР, а густість населення – вдесятеро більша, так – як же це розуміти? – дуже просто: ґеноцид! – отже, – злочин, злочин і злочин…
Таким самим кримінальним злочином тхнуло й від розміщення «мірного атома» в СССР. Бо на тих же 0,014 терену СССР було зібрано на 1986 – 40 % усіх тодішніх атомових потужностей Союзу. Україні стільки енерґії не було потрібно, та Москва продавала її, на 20 млрд. доларів річно. Чистий прибуток (для Москви!). А ризик для кожного українця у 500 разів більший, ніж для росіянина в Росії. От таке «славянскоі братство» підносило нам ґеноцидне москальство.
Будували ці АЕС «всєм міром» за повного «братства народов». Були це всесоюзні, ударні, комсомольські, чи як там ще, – будови; та от будували їх чомусь переважно зеки. Атомова електростанція – справа тонка й точна, наукова, будувати треба цеглинку до цеглинки, – до міліметра. А, що там отой зек тямить побудувати? – йому – свої «отфілоніл» – і плювати: трава не рости…
Не можна не навести характерний факт. Кажуть, коли будували бетонну, захисну оболонку одного з реакторів, дірку в ній полишили (для виводу якихось труб) – не на тому місці; помилились. Але, треба було рапортувати, час піджимав. Дірку зробили нову, де треба, а стару поспіхом засипали різним сміттям, забетонувавши тільки зверху. Вона так і полишилась, через неї било та б’є опромінювання, не тільки ґамма, але й нейтронне, та… Хто ж скаже тепер, скільки людей через неї опромінилося?
У березні 1986, мало не за місяць до катастрофи, журналістка Любов Ковалевська зуміла оприлюднити в «Літературній Україні» статтю про те, як будували ЧАЕС. Це був глибокий та професійний, фаховий аналіз побудови АЕС; деякий журналістський подвиг. У світі його помітили та високо оцінили. Оце було «строітєльство»! – скільки ж там було усього, – фанфарних звітів, «проізводствєнних побєд»; і скільки ж недоробок, брудного партацтва, злочинного нехлюйства, запроґрамованої аварійності…
Вже цей безпристрасний звіт міг би, в будь-якій іншій країні, загострити пильність верхів, – відвести катастрофу. Але, «власть імущіє» – номенклатура, ні в Москві, ні в Києві, – ґазет не читають; навіть своїх, партійних. Поготів – якоїсь там «Літературної України»; українською мовою – тільки подумати! Ну, а якби прочитали? Як тоді, – зрозуміли би, задумалися? Та в жодному разі. Хіба, що впали би у несамовиту злість: «На каком основаніі? Кто допустіл? Как посмєла?»
У побудові АЕС в Україні за ініціативою Москви, простежується ще одна, чи не найбільш цікава тенденція, яка виявилася тоді, коли Москва почала активно нав’язувати Вірменії свою АЕС. Просто тут, поруч з її столицею Єреваном; і, можете собі уявити – таки нав’язала. По катастрофі в Спітаку – це стало виглядати й зовсім цікаво. Справа в тому, що АЕС ніде у світі ну, крім «окраїн Росіі», ясна річ не будують у сейсмонебезпечних місцевостях. Атомовий реактор – прилад точний та найменший перекос може заклинити стрижні, що реґулюють рівень атомової реакції. А це, в свою чергу, може призвести до розтоплення активної зони, тобто – катастрофи вищого ґатунку: як у Чорнобилі.
Так от, коли знялася завіса універсальної більшовицької секретності, яка дозволяла під її прикриттям творити будь-які злочини проти людства, – виявилося чимало цікавих речей (знову не побоїмось повторень), виявилося, наприклад, що АЕС України, такі як Рівненська (РАЕС) та Хмельницька (ХАЕС) (гіганти!), навмисно побудовані точно на карстових розломах земної кори, в місцях, найбільш чутливих до можливих сейсмічних збурень. Такий розлом може протягуватись на сотні кілометрів, але є настільки вузький, що неможливо казати про випадкове співпадіння (або – помилку). Все це геть виключається наявністю точних та багаторазово перевірених ґеологічних карт місцевості, котрі мали бути заздалегідь відомі московським проектантам та будівельникам АЕС. Сейсмічність самої України не є високою, вона – на материковій плиті, щиті Фенноскандії, але поруч знаходиться сейсмічно активна зона Карпат, а на півдні – сейсмічний Крим. Саме звідти можуть прийти досить потужні сейсмічні хвилі. Тому сейсмічність в околицях Рівного (нагадаємо ще раз) становить десь 5 балів за Ріхтером, але в Хмельницькому підвищується до 7 балів. Підкреслимо, не треба думати, що ці АЕС, крім як на карстових розломах – ніде було ставити, – було де. Але, поставили саме там. Не без гріха в цьому відношенні Запорізька й Чорнобильська АЕС. Значить – не помилка або випадковість. Значить – свідомий злочин Москви; з санкції Києва.
Значить, – ще й ще раз: ґеноцид.
Багато чого можна було би сказати й про останнє тоді слово совєцької атомової енерґетики, атомові реактори РБМК-1000, які були поставлені на Чорнобильській АЕС та на литовській АЕС в Інгаліні. Типовий витвір совєцької технічної думки, з усіма її характерними родимими плямами: ідейною застарілістю, громіздкістю та неоковирністю, гонитвою за дешівкою-дурняком; а до того – повне совєцьке нехтування безпекою людей. Але, побережімо час. Зазначимо тільки те, що і тут є чи не найбільш важливим: це був реактор із графітовим сповільнювачем нейтронів, як той, перший (!), що його побудував Е. Фермі 1942. Сповільнювачем, підкреслимо це, найбільш пожежно-небезпечним. Таких у світі давно не будують. З нього все й почалося, – пожежа в реакторі, що призвела до розтоплення активної зони.
А на той час давно вже існували реактори з водяним сповільненням, майже ідеально безпечні, як от канадські типу CANDU.
Справжніх причин та усього підґрунтя атомової катастрофи в Чорнобилі, ми – правдоподібно ніколи певно не знатимемо. Альтернатива – чиясь дурість або свідома диверсія, – навряд чи буде колись остаточно прояснена. Але, зазначимо, принаймні, – те, що було з цього приводу офіційно оприлюднене – є набір слів, позбавлений будь-якого технічного чи наукового сенсу. Причиною міг бути й чистий випадок, остання краплина, що переповнила чашу партацтва. Могла бути й диверсія у вигляді підкидку бракованого ТВЕЛу з підвищеним змістом ізотопу, який ділиться; або навмисне створення аварійної ситуації, у ході підкинутого з Москви «експєрімєнта», про який там писалося.
Підкреслимо особливо та рішуче: порядні люди експериментують по лабораторіях, та з усіма належними осторогами, в жодному разі не на АЕС. «Експєрімєнти» на АЕС, це не легковажність, це значно більше: злочин.
Так, що ж це воно було? – низка зловісних випадкових співпадінь, чи щось більше?
Єдине, що можно тут незаперечно ствердити (на основі власних відомостей з атомової енерґетики), так це те, що тієї зловісної ночі реактор був для чогось переведений до форсованого режиму (з нормального – робочого). А вже по тому пішов далі форсуватися сам – аж до теплового вибуху, який і стався.
Підкреслимо, що в нормальному безпечному реакторі – всі можливі до установлення робот режими – мають бути стійкими, без зон нестійкості або будь-якої можливості самофорсування. Якщо ж реактор має схильність до чогось подібного, непередбаченого – це означає, що він і сконструйований з очевидними злочинними намірами. Шкода, але нічого іншого з цього приводу сказати не можна.
Ніяк неможливо тут пройти мимо подальшого – процесу ліквідації аварії та її наслідків. Тут теж, чого тільки не було. Замість того, що повинно було би бути.
Одні, не думаючи ні про що інше, виконували свій обов’язок, часом і віддавали свідомо свої життя, щоб зберегти життя інших людей. Світлою буде їх пам’ять, – пам’ять про справжніх героїв.
Інші, як завжди, під гомін катастрофи, користуючись загальним заметом, переслідували якісь свої, їм одним відомі цілі. На «ліквідацію аваріі» зігнали неймовірну кількість людей з усієї України (і – не тільки). Скільки їх там було? – точно ніхто не знає. Союз так званих чорнобильців в Україні налічує сьогодні десь мільйон чи більше. Померло через десять років по аварії десь 100 000; ще 200 000 тоді – очікували свого часу. Схоже, що там їм у більшості й не було чого робити, але – зігнали. Створюється стійке враження, що розраховували на щось більше, масштабніше. А, як не вийшло – ну, що ж… Як гора не пішла до Магомета, то… Схоже, що прагнули пропустити через радіоактивну зону – якомога більше людей; як тільки можна більше. Отже, – знову: ґеноцид?
Свою допомогу щедро пропонували всі, у кого на цей випадок щось було. У тому числі й унікальні автомати, які замінюють людей на небезпечних працях в умовах опромінення. Але, їх чомусь не приймали. Адже, у Совєцькому Союзі таких хитрих приладів зроду не заводили, – навіщо? Там, ще з часів Л. П. Берії, що разом із І. В. Курчатовим керував совєцьким атомовим проектом, – на це існували живі роботи – зеки. А, від чого там помер якийсь зек, «політічєскій» (своїх – кримінальників, кажуть – не вживали), через тиждень, через місяць, – таке вже нікого цікавити не могло. Такі табори зеків, (про це вже писалося) та для тих самих надоб, – мав у кінці свого президентства в АН СССР – А. Алєксандров, та чимало – десь аж сорок таборів. Отже, слід гадати, що вони існували й у проміжку, від сорокових років та по восьмидесяті. Можливо – існують і зараз, отже… Отже, тодішній ґенсек навідріз відмовився від усіх цих закордонних автоматів (чи вони, бодай, не для шпигунства?). Та й потім, не забувайте: «У совєтскіх собствєнная гордость, на буржуєв смотрім свисока». Зі суто совєцьким, втім, розподілом праці: гордяться одні, а життя за цю гордість, – вимушені віддавати інші; ті, у кого й «собствєнной гордості», можливо, не було.
Дивні афери відбувалися навкруги Чорнобиля й потім. У заражених радіоактивністю зонах (а це було тоді десь 3 500 000 га) роками продовжували працювати совхози, а вироблені ними радіоактивні продукти – продавалися людям: ґеноцидна змова продовжувалася. Свого часу силами громадськості було викрито аферу з радіоактивним м’ясом у Пскові, якої було замовчано партійною пресою; подібне було у Пермі, у Сиктивкарі. Заразом після 1986 було викрито у продажу сотні тонн радіоактивного м’яса. Більше ста тонн було перероблено на ковбасні вироби та реалізовано в Ленінграді. Але, все це – цілком очевидно, є тільки верхівкою айсберґа.
У світі цього, не можна не пригадати, красномовного факту: незабаром по аварії у Києві були опечатані всі лічильники радіації та дозіметри, аби ними не користувалися навіть ті, хто могли. Яка ж «забота о чєловєкє»! – тільки подумати.
Із грошей, зібраних тоді людьми на допомогу постраждалим, 66 млн. рублей (не теперішніх, «твєрдих», – 76 коп. = 1 долар США) присвоїла ненажерна Москва та сліди їх незворотньо втрачені у коридорах ще тієї совєцької влади. Колишні чорнобильці отримують таку саму дрібноту, як і всі інші пенсіонери; але – не всі. «Ліквідатори» академічного або цеківського рівня, – отримують і побільше тисячі гривень. Бо, вони ж – бачите, усім «руководілі» («рукамі воділі»).
Таким він був, Чорнобиль, невмирущій зразок і продукт, разом, невмирущої совєцької «дружби народов».
Навряд чи є сенс витрачати час на перелік «пятілєток», «вєлікіх строєк», Конституцій – сталінських та брєжнєвських. Коротше кажучи, всього того їх «путі в свєтлоє будущєє». Адже, ми пишемо не апологетику, а всього тільки аналітичну історію, отже й слід просто представити кінцевий підсумок діяльності «вєдущєй і направляющєй», – злочинної КПСС; безпосередньо перед крахом. Та порівняти, за головними параметрами, досягнення СССР – та інших розвинених країн світу; де не були відомі «пятілєткі», та де їх щасливі чи нещасливі люди не знали жодної там «вєдущєй і направляющєій». Де ніхто не витрачав свого свідомого життя, єдиного та неповторного, на те, щоб отруїти життя мільйонам інших людей.
Визначимо, насамперед, совєцьку соціальну структуру. Що це насправді було, – ідейна та практична протилежність капіталізмові, про який ми більш-менш певно знаємо, що він є цілком побудований на «експлуатаціі чєловєка чєловєком»? Чи то соціалізм, за якого «от каждого по способностям – каждому по труду»? Чи, може, й справжній комунізм, коли «от каждого по способностям – каждому по потрєбностям»? – ну, як у тих демонстранток на площі Лєніна: «Ах, ми жілі прі коммунізьме, только етого нє замєчалі!»
Аби це визначити остаточно, слід звернути увагу, насамперед, на власність, – як було з нею? Націоналізація землі та приватної власності взагалі – призвели до появи так званої «общєнародной собствєнності». Але, ми добре знаємо, що такої не буває, та коли власником є, скажімо, держава, то й власністю народу розпоряджується вона ж. Але, держава, в свою чергу, є абстрактним поняттям, та її хтось персоніфікує; ті, хто є при владі. Скажімо, чиновники державної адміністрації. Але, всі у нас достеменно знають, що бути державним чиновником у нас не міг будь-хто, навіть маючи всі необхідні дані, але… не маючи партійності.
Отже, тут ми приходимо впритул до реальної істини життя, – господарем, єдиним та необмеженим отієї «общєнародной собствєнності», – була партія, КПСС; вона була в цьому суспільстві всім, та це було навіть записано до брєжнєвської Конституції СССР (стаття № 6). Без партквитка людина була ніким, одним з багатьох мільйонів трудящих. Побічно існувала декоративна, так звана совєцька влада – «власть Совєтов», складена з таких саме комуністів та з більш скромними, чисто комунальними компетенціями: дахи, каналізація тощо. Повністю підвладна єдиній владі – партійній.
Партійна іерархія, піраміда, складалася з основи, мільйонів комуністичних «нізов», очолених «номєнклатурой» – партією в партії, за висловом Дж. Орвелла; щось, як оті СС у гітлерівській НСДАП.
Над номенклатурою вивищувалася її верхівка – ЦК КПСС, – колективний керівний орґан партії, а значить і країни. А вже над ним була влада в останній інстанції, десяток побитих маразмом та безкарністю старців із ЦК, – Політбюро ЦК КПСС; на чолі з біжучим «вождєм» – черговим Ґенеральним секретарем ЦК КПСС.
Все це примушує нас ствердити, що саме номенклатура, якийсь мільйон з десятків мільйонів комуністів та сотен мільйонів звичайного безпартійного населення – й була правлячим класом Совєцького Союзу. Була юридичним розпорядником, а значить – і власником «общєнародной собствєнності».
Між ними та трудящими масами перебувала система одержавлених профспілок, які мали відстоювати інтереси власника, правлячого класу; в жодному разі – не інтереси трудящих.
Отже, типова картина державного капіталізму з жовтими профспілками, де норма експлуатації може бути, в принципі, якою завгодно. Обмежується лише вимогами загальної стабільності суспільства. Включаючи не доведення до соціального вибуху експлуатованих мас. Втім, як вичерпно показав досвід незалежної України під керівництвом того ж самого класу, запас міцності був тоді досить солідний, – мало не десятикратний.
Та, як пригадуєте, ще сам «наш Ільіч» – засновник держави (вкупі з отим А. Ґельфандом, що Парвус) писав із цього приводу, що:
Соціалізм, то є ніщо інше, як державно-капіталістична монополія повернена на користь усього народу є постільки така, що перестала бути капіталістичною монополією.
Не дивно, що з такими поняттями… і не була «повернена», і не «перестала»; трошки схибив «наш Ільіч»…
Коли будемо порівнювати совєцький рівень життя до інших, не забудемо, що в кінці СССР був потужною індустріальною державою, яка не відставала за виробництвом «чугуна і сталі на душу насєлєнія в странє» від провідних капіталістичних країн світу.
Отже, починаємо; ми з вами десь у часи «пєрєстройкі і гласності», у другій половині восьмидесятих років XX сторіччя. Нагадаємо, що Совєцький Союз офіційно припинив своє існування 1991. Подивимось на «наші достіжєнія».
Середній заробіток в СССР складав тоді 200 рб./міс., у США він становив 1500 дол./міс. Якщо переводити за тодішнім совєцьким офіційним курсом, у 76 коп. = 1 дол. США, це вийде у 5,7 рази м е н ш е. Таким чином, як прийняти за ступінь експлуатації робітника у США – 10 %, то для СССР він становитиме, відповідно, десь 85 % (!), – от вам і «по труду»…
Переконаний комуніст цьому негайно заперечить, почне відбрехуватися, бо для комуніста відбрехатись від будь-чого, це таке ж необхідне для життя уміння, як для нас дихати: але ж, у нас «проізводітєльность труда» набагато нижче. Так, дійсно, нижче, але це знову ж, свідчить про відсталість побудованого вами «самого пєрєдового общєства». А крім того, низькою вона була там, де використовувався рабський труд, тобто, в сільському господарстві або на «вєлікіх стройках». Де саме й використовувався рабський труд. А в промисловості – так, теж була нижче, але ж не у шість разів, дурниці. Хай буде навіть і удвічі нижче, все одно – нікуди нам не подітись. Грабували трудящих…
Це – в середньому, але, була й найбільш обділена комуністами верства населення. Правильно здогадалися, саме вона – інтеліґенція. Бо, брехлива комуністична влада завжди люто ненавиділа розум та будь-які його прояви: «ішь, умний виіскался! – я тєбє покажу!!» Для університетської професури різниця в оплаті виходила чи не найбільшою, – десь удесятеро менше.
Особисто мені, як університетському професору, Москва заборгувала в цілому десь мінімально 2 млн. доларів США. А до того – яка ж ще прикрість – і на «проізводітєльность труда» послатись не можна. Бо – роз’яснюю: у покійному СССР (як і живій ще Україні) педагогічні навантаження були (та є!) у 2–2,5 рази більші, ніж у добрих людей по цілому світі.
Але, може в СССР були набагато нижчими ціни на продовольство? – можна було дешевше прожити? Подивимось. В Союзі курячі яйця, по яких «наш Нікіта Сєргєєівіч» уперше став наздоганяти та випереджувати Америку, вартували 1 рб./десяток, у США – 0,7 дол./десяток; майже те саме. Кілограм м’яса в СССР вартував 3–10 рб., а у США – 5 дол., практично те саме. Приблизно однаковою (окрім якості) була й ціна побутової техніки, зокрема – кольорових телевізорів, але, як американець на місячний заробіток міг їх набути аж три, то совецька людина лише 1/2.
Але все це – зверніть увагу, за тієї умови, що дійсно 1 долар = 76 коп. Втім, так було радше на папері, бо реальна ціна 1 долара США – ніколи не опускалася нижче від 5 рб. А тоді й середній заробіток у 200 рб./міс. обертаіться на 40 дол./міс., а це є рівень найбідніших країн світу. В Україні, однак, у 1999 – він ще знизився, сягнувши 38 дол./міс. Видавалося би – той самий нелюдський рівень совєцької експлуатації, але ж – ні! – бо трудами влади комунальні послуги, що при совєтах трималися на рівні 3–5 дол./міс. – було піднято до рівня 18–30 дол./міс. Що й відкинуло переважну більшість українського народу – далеко за межі можливості виживання. Бо ж у нас прожитковий мінімум (тільки по їжі!) складає сьогодні більше 50 дол./міс.
Як бачимо, після 1991 вдалося не тільки не обнизити норму експлуатації трудящих, довести до середньо-цивілізованого рівня, але й істотно підвищити по відношенню до СССР. А це – переконливіше, ніж будь-що інше свідчить про те, що абсолютно нічого принципово не змінилося; у кращий бік – принаймні.
Важливим для будь-якоі країни є житлове питання, подивимось, а як було з цим? «Наш Нікіта Сєргєєвіч», пам’ятаєте? – обіцяв нам, що «чєрєз 10–12 лєт каждая совєтская сємья…» Не будемо звертати уваги навіть на те, що оці «10–12 лет» треба було весь час відлічувати від біжучого моменту. Бо з цим в СССР було чи не найгірше. Наведемо просту статистику – кількість окремих помешкань на 1000 населення. Маємо: Швеція – 441, Еспанія – 393, США – 380, Канада – 351, Японія – 322; а СССР – шкода, всього лише 119 – втричі менше. Кажуть люди, – рівень Кенії або Уганди.
Середній метраж на душу населення? І з цим, чи не найгірше: США – 36 м кв.; у Швеції на зека в тюрмі відводилося 16 м кв. та сперечалися, а не замало? В СССР – 13 м кв. на одного. В Кенії та Уганді було дещо ліпше – 15 м кв.
А, як мені хтось стане правити, що в СССР, мовляв, оплата помешкання та комунальних послуг була нижче, то прийдеться звернути слушну увагу на незаперечну тезу – яке помешкання, така й оплата.
Чимало хизувалися тим, що в Совєцькому Союзі освіта та охорона здоров’я, – були безкоштовні. На це зауважимо, що таке існує, в певному відсотку, в кожній цивілізованій країні, хоч і не в таких масштабах. В цьому зв’язку дуже натискували на державну благодійність, на так звані «фонди общєствєнного потрєблєнія», хоча хтось там, ще за Брєжнєва ті «фонди» підрахував, та вийшло, що вони складають всього десь 300 рб./рік, – на кожного. Так от, як в СССР наприкінці його існування вони складали 19,7 % ВНП (валового національного продукту), то у США – 28,5 % ВНП; а отой ВНП був у них – самі розумієте, значно вищий. А тому й соціальне забезпечення перебувало на незмірно вищому рівні. Такі «пєнсіі», як 15 рб./міс. – там не відомі; на відміну від «страни побєдівшєго соціалізма».
Але, середні цифри – то, часом, зрадлива річ. Бо є ще таке поняття, як «межа бідності» – мінімум, на який тільки – тільки можна проіснувати. Не померти відразу, але й не жити по-людськи. Тоді, на кінець вісьмидесятих вона складала офіційно десь 78 рб./міс., та за нею жило 40 млн. людей. Насправді вона була штучно занижена, а піднявши її до реальноі межі в 130 рб./міс. – ми отримаємо й усі 140 млн. Але, хай буде офіційна. За нею, ще гірше, жила різна кількість людей, в залежності від віддаленості тієї чи іншої московської колонії від центру. Так маємо по Союзу наступний відсоток людей, що через 70 років більшовицького панування – жили за межею (офіційною, заниженою) бідності: Москва і центр – 6,3 %, Азербайджан – 33,3 %, Україна – 36 %, Туркменістан – 36,6 %, Казахстан і Киргизія – 37 %, Узбекістан – 44,7 %, Таджикістан – 58,6 %.
Стан України на той час, як ми самі бачили, залишав бажати кращого. Вона займала 2,7 % терену СССР, але за обсягом виробництва дорівнювала ФРН. Давала СССР 50 % кольорових телевізорів та чверть усього продовольства (сама споживаючи десь 2/5 цієї кількості). Але, за середнім заробітком посідала тільки 11 місце в СССР. При цьому 90 % підприємств керувалося з Москви, було її власністю, а з 70 млрд. рб. прибутку в 1988 – 80 % забрала Москва. Зате в отруйних місцевостях, де ПДК екологічного бруду у 10–20 разів перевищували норму (теж совєцьку, тобто – не малу) проживало 22 % населення України. Все це – не враховуючи Чорнобиля, який експортом електроенерґії приносив Москві річно 2 млрд. доларів.
От, що значило бути колонією Москви.
Чи змінилося щось там із тих пір на краще? – то вже розмірковуйте самі; якщо дійсно змінилося…
Ми систематично користувалися терміном «совєцька влада», але… Чи розуміли всі та до кінця, – що то є таке? Отже, й спробуємо коротко сформулювати; чим же була совєцька влада в совєцькому суспільстві? Та врешті, чим було це суспільство?
1. Для суспільства був характерний, насамперед, чіткий класовий поділ (так, так, – саме в «бєсклассовом общєствє») на владний клас – номенклатуру КПСС (ст. 6 Конституції) і класи трудящих, – робітників і селян. Добробут колективних власників і виснажлива праця трудящих. Державний капіталізм із помітними ознаками феодалізму (свавілля червоних директорів і червоних поміщиків).
2. Відсутність рівноваги між класами та найбільша в капіталістичному світі норма експлуатації (десь до 90 % і більше) були мислимі лише за умови абсолютно жовтих профспілок (оті – «пріводниє рємні», «школа коммунізма» і всяке інше).
3. Оскільки взаємовідносини поміж народом та його сталим паразитом – владою – були суто антагоністичні, то влада спиралася тільки й виключно на силу. Так само, як у царській Росії. А тому непропорційного значення набули так звані «сіловиє міністєрства» на чолі з таємною поліцією – КҐБ.
4. Характерною була централізована, вертикальна структура суспільства, де всі соціальні зв’язки існували та діяли лише зверху вниз.
Поземі зв’язки в народі – не допускалися, справжніх колективів не повинно було бути. Найбільше страхалися того, аби нарід не усвідомив би свої класові інтереси та не об’єднався проти влади.
Зате поземі зв’язки існували на верхах, скріплюючи антинародну совєцьку владу. Це особливо легко та виразно спостерігалося на виниках різних престижних конкурсів і присудженні премій – нагороджували одне одного.
5. Відсутність зворотніх зв’язків – від народу до влади – споводувалася відсутністю вільної та незалежної преси. А оскільки владі потрібно знати, що думають з того чи іншого приводу (скажімо – чергового підвищення норм виробітку) в народі, хоча би для того, аби не рватися задалеко у своєму грабіжництві (як тоді 1962 в Новочеркаську), то був установлений цілий штат доносчиків, платних як добровільних.
6. З цієї причини всі санкціоновані виступи «масс» – ініціювалися, виключно, зверху.
7. Повна централізованість: все і всюди керувалося й направлялося з Москви. А тому неспіврозмірні були й матеріальні статуси «цєнтра» і «періферіі».
8. Попри існування Конституції та розгалуженої системи законів, для народу існувало одне-єдине – телефонне право.
9. Країна була повністю закритою, ізольованою від світу: «граніци на замкє» та «залізна куртина».
Ми тут, зверніть увагу, практично ігнорували злочинне єство цієї влади, обмеживши себе суто формальним аналізом. Не пригадали їм злочинну колективізацію з її розкуркуленням, несумісну навіть з діючими законами країни. Не згадали «дружбу народов», разом зі зросійщенням, голодоморами та прямим ґеноцидом. Не вписали на конто й винищення національної інтеліґенції, масові репресії та політичні психушки.
Втім, схоже, що й попереднього досить, аби негайно зрозуміти, що:
а) цей соціальний устрій безглуздо виправляти або поготів досконалити – вийде щось ще гірше;
б) природне місце такому соціальному устроєві – на смітнику історії.
А таке нема чого виправляти, бодай досконалити. Такому потрібно ламати хребет.
Але, суворі факти реального життя, коротко оглянуті вище, – стовідсотково ігнорувалися московською пропаґандою, головною ціллю якої було утримувати власний нарід у стані можливо повного невігластва, навіюючи йому байки про «развітой соціалізм» – «каждому по труду». А серед цих байок почесне місце займала одна та головна, яку можна назвати байкою про патерналістську державу.
Полягала ж вона на тому, що совєцька держава яка необмежено експлуатувала трудящих існуючи на їх заробітки (а, на що ж ще?), забезпечуючи їх життєвими засобами аби тільки не повиздихали (оті 1,5 долари на день, в середньому), – була насправді їх всебічною благодійницею. Давала їм усе, чого тільки можна забажати, а до того – ще й безкоштовно: житло, освіту, охорону здоров’я, путівки до санаторіїв…
Одне слово – була для всіх нас батьком рідним, про що й нагадує прикметник «патерналістська» (патер – латиною батько).
Ніхто й ніколи не пояснив нам при цьому (ще б пак!), що всі ці благодійництва, від освіти та по оті помешкання, за якими стояли в черзі десятки років – то все було за гроші тих же трудящих, недоплачені їм за їх труд, або зідрані через різні «взноси» та «займи». Бо інших джерел у держави не буває.
Леґенда про патерналістську державу була ще однією брудною московською брехнею, але продовжує жити й досі, як переважна більшість совєцького. Але, уже в двох різних іпостасях. Активно працюючи в обох на статус кво: на «маємо те, що маємо».
Бо її активно використовують сьогодні комуністи, що вимагають повернення до отого їх «свєтлого прошлого». Використовують у позитивному аспекті – давайте, мовляв, нам владу – і ми все вам повернемо: все вам знову буде, й безкоштовно.
З неґативним відтінком експлуатують її й нові, після 1991, можновладці України. Коли знову й знову підвищують плату за комунальні послуги (які в міру цього стають усе гірші), а люди, яким за їх труд як і раніше – платять у кілька разів менше від прожиткового мінімуму – починають протестувати. Дивись, мовляв, які вередливі – звикли, що за совєтів усе їм було безплатне.
А часом і дорікають українцям, що безініціативні, не можуть і не хочуть жити самопас, ще й сплачуючи за це податки: не підприємливі.
Але й такі розмови є брудним наклепом, бо давно вже десятки тисяч українців, мало не з самого обретіння отієї нашої совєцької незалежності – батракують по країнах Європи, успішно конкуруючи з іншими представниками Третього світу, та заскарбивши своєму народові репутацію людей чесних, сумлінних та працьовитих.
Коли десь, хтось та колись наважиться назвати совєцький режим злочинним і терористичним (а чогось такого не схвалюють і в дотеперішній незалежній Україні), то мають на увазі як правило голодомори та політичні репресії. Але ж, то було ще далеко не все: великий терор, на очах у цілого байдужого світу. А був же ще його попередним та основа – дрібний терор, універсальний та повсякденний. З якого все й починалося.
Кожен совєцький шереговий громадянин, задіяний в якомусь колективі совєцького суспільства (чи то в класі школи, на студентському курсі, цеху, бригаді тощо) – мав виконувати ще якесь певне «общєствєнноє поручєніє», навіть безпартійним. Чи то збирати внески в якусь там неіснуючу орґанізацію, МОПР (Международная орґанизация помощи революции), чи то Осоавіахім, чи то когось там орґанізовувати (комсорґ, профорґ).
Доповнювалося все це обов’язком з’являтися на «лєнінскіє субботнікі» (такі вже доводилося навідувати й у незалежній Україні!), або й на «празднічниє дємонстраціі».
Не слід гадати, що всі ці доручення були серйозними по самій суті справи, та від них щось там залежало. Просто це був ще один засіб отого малого але масового терору, духовного як фізичного, за допомогою якого совєцьким людям не давали голови підняти, а поготів – не дай Боже – подумати. А головним було те, що все це розглядалося як «дєло політічєскоє» («нє хочєт виполнять общєствєнноє поручєніє!»), та нехтування цими фіктивними громадськими обов’язками – могло й не на добре закінчитись. Бо саме та безпосередньо від цих повсякденних і всезагальних дрібниць – брав свій початок і отой, великий терор.
Бо все це формувало політичну репутацію людини, а така була основою та підставою її існування взагалі. Не з’явитися без поважних причин на «дємонстрацію» – то вже було щось…
Ці «поручєнія» (що виходили від низів компартійної влади) бували різними, та збирати якісь там внески – то був найнижчий щабель. Можна було й керувати якимось офіційно дозволеним гуртком, або ж «випускать стєнґазету». Яка мала призначення створити в певному колективі ілюзію «гласності», так би мовити. До таких доручень можна було ставитися по-різному, але – в певних межах. Як не надто їх занедбувати, так і не перегинати палки: «нє висовиваться». Останнє могло бути чи не з найгірших, а особливо зловісним та небезпечним могло стати те, що переходило можливості розуміння середнього низового партійного мурла.
В цій справі можна пригадати два приклади подібного, особисто знайомі авторові.
В роки навчання в університеті, а це було ще 1938, на курсі підібралася купка здібних студентів, що випускали так званий «БОКС» («Боєвой орґан комсомольской сатиры»), в короткий час довівши звичайну стінну ґазету до високого професійного рівня (літературно й художньо), та тим і привернувши увагу парткому. Бо, висовуватися знизу в совєцькому суспільстві – нічого не могло і не мало. Все, що потрібно було висунути – висувалося підконтрольно й тільки зверху, а значить – мало бути й заздалегідь приреченим, як таке. Нам хутко надали «куратора» від парткому, викладача історії КПСС, який пильно продивлявся усі матеріали, відкидаючи все хоч мінімально цікаве, не ординарне. Вся історія неочікуваного злету та поновного падіння БОКСа – не зайняла й двох семестрів.
Десятками років потім, уже викладачем університету та маючи з молодих років досвід ґазетної праці, довелося взятися за випуск багатотиражки «ЗБНК» («За більшовицькі наукові кадри»). Назва – цікаво – була мало не стандартною, бо потім випадково натрапив на таку ж назву ще десь. Ми приклали всіх зусиль, аби попри суворість часу зробити ґазету цікавою та корисною, віддаючи першість підняттю загальної культури студентства. Це відразу мало свої наслідки; ґазета вже не залежувалася та тираж прийшлося подвоїти.
Але, чаша терпіння КПСС переповнилася мабуть тоді, коли до університету почали поступати запити громадян з міста: чи не можна оту «ЗБНК» – передплатити? Нас утрьох тоді викликали до парткому, щиро подякували за вірну службу, та… дали інші «общєствєнниє поручєнія», що ж тут поробиш…
Разом із «распадом СССР» пішла в небуття й семидесятирічна леґенда про «построєніє соціалізма» в одній окремій країні. Але навіть «развітой соціалізм» епохи Брєжнєва був усього тільки підготовкою до «построєнія полного коммунізма». Де – тільки подумати! – від кожного вимагалося всього лише «по способностям», а вже за це йому обіцялося «по потрєбностям», тобто – скільки подужає, так би мовити. Над побудовою цього працювало з покоління до покоління десь двісті мільйонів людей у самому СССР, та ще десятки мільйонів поза ним: у тому «соціалістічєском лаґерє».
Попри те, що оте набудоване було насправді державним капіталізмом з найбільшою у світі нормою експлуатації – з часів Лєніна про це якось промовчувалося. А він твердив – нагадаємо:
Государственный монопольный капитализм – есть полнейшая материальная подготовка социализма, есть преддверие его, есть та ступенька исторической лестницы, между которой ступенькой и ступенькой называемой социализмом, никаких промежуточных ступеней нет.
Поготів, із соціалізмом і комунізмом ріднили совєцький монопольний держкапіталізм, із його найбільшою у світі нормою експлуатації – дві спільні риси: відсутність приватної власності та відсутність ринку. Цей останній там і не був потрібний, оскільки все виробництво та всі поставки реґулювалися з центру.
І от – настали «пєрєстройка і гласность», та й виявилося, що все це – було не те. Не те не тому, що замість соціалізму розбудовувався державний капіталізм, а – взагалі не те: не те, що нам потрібно. Але, виникає тоді слушне запитання: а де ж ви були раніше, дорогі наші панове, керівники «построєнієм нового общєства»? – сімдесят років будували не те, це ж треба! Замість ринкового господарства; як у всіх, як раніше, перед 1917. Чи вам – бува – не повилазило?..
До того… чи хтось із них із цієї нагоди покаявся, вибачився? – мовляв, «ізвінітє, товаріщі, не то построілі!» Далебі, ніхто навіть і не почервонів. Сором, виявляється, то не московське почуття; втім, як і більшість інших якостей: чесність, порядність…
Бо, повторимо ще раз: жодного вибачення, бодай пояснення тому, навіщо було потрібно три чверті століття морочити голови мільйонам людей, аби в кінці повернутися до засудженого ще 1917 капіталізму, – ми від совєцької номенклатури не чули.
Це таке щось – ви розумієте, якби оті німецькі наці не були переможені, а попаливши на попіл жидівства – своє й чуже, – самі по тому пообрізувалися та пішли вивчати Тору й Талмуд; вибачайте…
Яке ж нечуване й безсоромне нахабство, воістину космічних масштабів!
Оскільки ніхто й ніколи не буде в стані сумістити ринкову економіку з «научним марксізмом», то виникає тепер особливо гостре питання щодо саме тих, хто несли марксистський обман у совєцький нарід – «пропаґандістов», так званих викладачів «общєствєнних дісціплін». Адже, саме ці люди з року на рік калічили марксистським обманом розуми й душі цілих поколінь. Отже, кожна розумна людина в стані зрозуміти, що таких людей слід знешкодити. Застосувавши щодо них принаймні понижчі запобіжні заходи:
1. Позбавити їх усіх учених ступенів та звань, надбаних антинауковими дослідженнями.
2. Відсторонити від займаних ними посад, із подальшим Berufsverbot (забороною на фах).
3. Судити за проповідь брехні, тобто – за шахрайство в особливо крупних розмірах.
Або, принаймні, відправити на спочинок із загальними пенсіями за старістю, не більше.
Бо, не всі вони – погодьтеся з цим – прийшли до тями. Не всі підробляють кулінарним куглярством на ТБ до своїх академіцьких. Бо всі вони продовжують сіяти оте, своє: не розумне, не добре й не вічне.
Але, цього ніде ще не відбулося, та це й визначає ціну отим «общєствєнним прєобразованіям», що відбулися 1991. Від Одери та до Берінґової протоки, від Мурманска та по Севастополь.
Бо, не буває в історії «оксамитних революцій», бувають – тільки – єдино, оксамитні реакції.
Зауважимо, що ми зберігаємо тут цю просту та знайому всім формулу, хоча все могло бути значно складніше, ніж це повсюдно вважається.
В усьому світі й досі хибно розуміється сутність таких дарунків XX ст., як німецький «Тисячолітній Райх», або московський СССР. От мовляв, яке неподобство виникло у цивілізованому XX ст.! – ну, як у того А. Солжєніцина – була собі чудова з чудових Росія («которую ми потєрялі»), яка простувала собі до «свєтлого будущєго» під впевненим керуванням патологічного (навіть – для Росії) жидофоба П. А. Столипіна, а тут… Прийшли якісь нікому невідомі люди – більшовики – та накоїли невідомо що.
З такими поглядами – ні зрозуміти історії, ні витягти з неї належних уроків, не кажучи вже про те, аби щось там змінити (на краще).
Не дарма ми тут віддали стільки часу й зусиль на простежування саме того імперіалістичного стрижня, який пронизував і поєднував Володимиро-Суздальську Русь із часу її усамостійнення 1169, наступну Московію та всі три російські імперії, аж по кінець XX ст.
Так само було з гітлерівською Німеччиною: якби не було перед нею імперії неписьменного Карла, або величної імперії Штауфенів, вона була би іншою. Якби зайшла потреба – можна було би й тут простежити неперервність історичного процесу.
Втім, нещодавно хтось зі спостережливих соціологів зауважив, що в структурі та традиціях сьогоднішніх японських промислових об’єднань – дзайбацу – можна ясно помітити орґанізаційні принципи та традиції середньовічних самурайських кланів.
Але, повернемося до нашої безпосередньої теми.
Динаміка розвитку послідовних російських імперій – містила в собі оптимістичний елемент. Якщо відлічувати державність Московії від остаточного припинення ординських данин 1480, то вона проіснувала до 1721, перетворена Петром I на Російську імперію (першу). Отже, всього 241 рік. Першу імперію по Кримській війні замінює Друга 1861–1917, отже – ще 140 років. Друга проіснує, як бачимо, тільки 56 років. Згідно з такою динамікою Третя Російська імперія – СССР – не мала би пережити Другої світової, але – ви ж бачили – врятували. А потім підгодовували колективно ще мало не півстоліття, витративши на це ще нові 100 млрд. доларів США. Так людство навчилося в XX ст. не лише псувати середовище, але й історію.
Але, й це все пішло на марне. Чергова зміна імперій все одно сталася 1991.
Коли десь за менше ніж двадцять років перед кінцем століття Совєцький Союз безнадійно відстав у гонитві озброєнь із США (яку сам і нав’язав), – всі зрозуміли: без наслідків це пройти не може. Поготів, до цього додалися п’ять років поразок у нескінченній Афганській війні з отим її дурацьким «огранічєнним контінгєнтом». Наче у розпорядженні недолугих кремлівських старців могло бути й щось там «нєограніченноє»! – сміх один…
Відповіддю на ці зовнішні поразки наче мала стати «пєрєстройка і гласность», але… «Пєрєстройка» нічогісінько не перебудувала, а «гласность» 17 днів промовчувала катастрофу на Чорнобилі; хоч остаточно замовчати так і не спромоглася: Європа не дала.
А тут наспів ще новий виклик у вигляді американської проґрами «зоряних воєн», яка мала раз та назавжди покінчити із багаторічним совєцьким ракетно-ядерним шантажем.
Потрібно було щось робити, якось та відповідати.
А ситуація додатково ускладнювалася звичною для них гризнею за владу. М. С. Ґорбачов, що надумав утвердити реформований та більш здатний відповідати на виклики США Совєцький Союз, провівши на цю тему березневий референдум 1991, – зустрів гідного конкурента в особі ним же висунутого з моря «пєрвих» прудкого Б. Єльціна. Вони хутко почали розпльовуватися, та схоже що боротьба між ними й мала наслідком отой формальний «распад СССР». Сучасники й прийняли його за саме такий, німало не задумуючись над подіями: от був і розпався; на превеликий жаль для всіх.
Однак, простежимо за ланцюжком подій.
В березні 1991 М. С. Ґорбачов проводить свій всенародний референдум, де більшість (хоч і не така вже переважаюча) висловлюється за оновлений Союз. Пригадаємо, як ще Сталін мудро зауважив, що на совєцьких таємних виборах перемагає не той, хто голосує, а той, хто підраховує голоси. А тому й прийматимемо надалі всі дані їх виборів на схід від Перемишлю, не сушачи собі голови, яким шляхом вони отримані – голосуванням чи підрахунком; оскільки до правди – все одно не докопатися.
На відповідь установлюється «парад сувєрєнітєтов». Заявляє 12.06 про свою незалежність (а, це від кого ж, власне?) Росія, а відповіддю на це було, схоже, оте серпневе ҐКЧП. Ініціював його на відповідь Б. Єльціну, правдоподібно, М. С. Ґорбачов, але сам залишився ніби на узбіччі. Доручив він цю справу купі нікчем, які діяли мляво та все й провалили.
У відповідь на ҐКЧП українська комуністична Верховна Рада 24 серпня приймає Декларацію незалежності, де Україна об’являється нейтральною та позаблоковою державою. А така передбачливість може свідчити й про чужу московську підказку. Бо оте єдине, що могло би забезпечити справжню незалежність України – було би її евентуальне приєднання до НАТО, а воно виключалося позаблоковим статусом, отже… Ніхто більше, не виключаючи Росії, про позаблоковий статус і не подумав, а тут – ба, яка передбачливість…
А до того цей же позаблоковий статус не заважив подарувати Росії Сєвастополь під військову базу. А значить – перетворити його на звалище смертельно небезпечного сміття, як отой їх Мурманск.
Та й той, хто знає українських комуністів хоч трохи, повинен розуміти, що без московської санкції – вони і рота розкрити не насмілилися би: кого вже кого, а націонал-комуністів серед них не було і навіть бути не могло.
«Распад» був довершений офіційно і формально з’їздом трьох голів новоутворених підчас «парада сувєрєнітєтов» держав у Білій Вежі, що від імені Росії, України та Білорусі підписали відповідні угоди про ліквідацію СССР та установлення натомість якогось СНҐ (Союза Нєзавісімих Государств), – очевидного всім містка до чергової російської імперії.
А це стало й остаточним вирішенням у старій сварі поміж Б. Єльціним та М. Ґорбачовим 1987, коли Єльцін дозволив собі на Політбюро отой критичний виступ, а Ґорбачов запроторив його за це до якогось задупного будівельного міністерства. Не тільки миттєво знявши з голови МГК (Московський ґорком) КПСС, але й погорозивши: «Я тєбя в політіку – большє нє пущу!»
Тепер Єльцін сповна помстився йому за всі кривди, зграбно та спритно висмикнувши з-під самонадіяного Ґорбачова те краще, чого він був доробився в житті: крісло президента СССР. Бо ж по Біловезьких угодах той став просто ніхто. Отут і міг переконатися кожний, що то є оті комуністи – «люді особого склада», як казав ще «вєлікій Сталін»; розвалити враз отаке громаддя, аби тільки витягти крісло з-під конкурента! – це ж треба…
Втім, чи законним все це було? – як лічилося в СССР на той час аж 15 «рєспублік», а «ліквідували» його всього три? До того, й уславлені «Бєловєжскіє соглашєнія» вже не існують: їх не тільки не ратифікувала Російська Дума, а й навпаки – денонсувала, полишивши незалежність України та Білорусі у підвішеному стані. Зауважимо, однак, що напевно й такий виник було заздалегідь передбачено.
Запитуваний потім про СНҐ, співавтор Біловєзьких угод Леонід Кравчук підносив СНҐ не як місток до нової імперії, а як – бачите – «спосіб цивілізованого розлучення». Нагадати б йому, що саме на той час, коли відбувалося оте «розлучення» – СНҐ існував лише на папері; та не заважав прес-аташе Б. Єльціна Павлу Вощанову бовкати на початку 1992 про «возможность обмєна ядєрнимі ударамі мєжду Росієй і Україной». А цей твердо знав, що на Україні нема жодної ракети, яка не була би під московським контролем, та могла би бути спрямована на Росію.
Деякі спогади особистого характеру. Уважне співставлення різних ніби вторинних, але значущих подробиць історії – привело свого часу нас до гіпотези, що отой «распад СССР» – жодним там розпадом насправді не був. А був плановим наслідком далеко ідучої чергової змови проти народів, своєрідним театральним дійством, якщо хочете. Яке мало прикрити перегрупування сил перед створенням чергової наступної імперії. Та, ясна річ, ще більш аґресивної та антилюдської. Ці міркування були викладені в статті: О. Борґардт, «Змова», у львівський ґазеті «Нескорена нація» (квітень, 1994). Заснованій ще членом Гельсінської групи паном Іваном Кандибою. То була одна з нечисленних дійсно українських та патріотичних ґазет, та мені завжди буде приємно пригадувати часи співробітництва з нею.
Розглянемо коротко рушійні сили подій.
Державно-капіталістична совєцька економіка з її класом колективних власників – номенклатурою КПСС – виявилася збитковою, неспроможною конкурувати з приватно-капіталістичною, що й продемонструвала поразка у гонитві озброєнь. До того ж і колективним власником – номенклатурі – колективна власність порядно набридла; хотілося чогось свого, кровного: як у всіх людей.
Але Совєцький Союз – пригадаємо, як «родіна всєх трудящіхся» десятками років очолював уславлене (та ним же й створене) «протівостояніє двух сістєм». Яких? – ну, це всі знають: звірячої системи капіталізму, побудованої на нелюдській «експлуатаціі чєловєка», та совєцького соціалізму – вільного від будь-якої експлуатації: де всі отримують свої – «по труду».
І от після всього цього «родіна всєх трудящіхся» має перейти до нелюдського експлуататорського капіталізму? – немислимо! Отже, вже саме з цієї причини СССР мав припинити своє існування, принаймні – формально.
Те, що при цьому буде втрачена Прибалтика, народи якої так і полишилися нескореними, попри депортації, русифікацію та демографічну аґресію, – не лічилося. Таку дрібноту завжди можна повернути військовою аґресією, що – до речі, вже не одного разу й робилося.
До цього додавався ще один вагомий арґумент на користь формальної ліквідації Третьої Російської імперії – астрономічні борги. Вони на той час тільки офіційно становили десь більше 100 млрд. доларів США, але – чи це було все? Щоправда, всі борги та зобов’язання приймала на себе Росія, але – всі розуміють, спадкоємець – то не боржник. Та й весь наступний хід подій показав слушність вихідних міркувань. Суму було реструктуровано, мало не вдесятеро, та й те навряд чи колись буде сплачено.
Совєцький Союз був єдиною в своєму роді країною, що півстоліття жила на західні подачки, вкладаючи величезні накопичені капіталістами гроші в політичну деструкцію світу, а з ним – і всього капіталістичного суспільства. Та відповідно себе поводив. На це свого часу звернув увагу автора його колега, проф. Ілля Резнік. Він помітив, зокрема, що всі «зміни курсу» в СССР суто пропаґандові, ясна річ, курс був один – на світове панування – співпадали з періодами, коли виникала чергова потреба у фінансових вливаннях (а старих було – по саму зав’язку).
До всього цього додавався й чинник унутрішній – підйом національно-визвольних рухів, що привернув до себе увагу виступом казахських студентів в Алма-Аті восени 1986, підтриманий згодом в Прибалтиці та інших республіках. Він був як же слабкий, але…
В покійному СССР – так – існував дисидентський рух, доволі різноманітний за складом та цілями. Але то був здебільшу правозахисний рух, який ніколи не вимагав від антилюдської влади особливих реформ соціального устрою, а вимагав тільки – єдино – дотримування своїх же власних совєцьких законів. В Росії таких помірковано переслідувано («Я т-тєбє покажу Констітуцію!»), але в колоніальних «рєспубліках» таким страху заради ліпили за старою пам’яттю ще й тавро «націоналіста»: найбільш тяжкий політичний злочин в ґеноцидній країні «дружби народов». Бо, коли вони насправді ставили на перший план долю свого народу, – їх просто безжально нищили, убивали. Як Марченка або Стуса.
Як перед ними – мільйони інших.
В перебільшенні небезпеки національно визвольних рухів в країні московського ґеноциду було безпосередньо зацікавлене КҐБ, це піднімало його престиж та значення в очах антинародної влади.
Так він і стався – «распад СССР на отдєльниє рєспублікі»; можливо – й заздалегідь запланований. Чи існує план зібрати їх знову докупи? – так, безумовно, але… План є план, і не більше. Можна думати, що в СССР існували деталічні плани військової окупації кожноі з країн світу; як і списки тих, кого в цій країні належить розстріляти, а кого відправити до Колими, і – що ж? Бо таке щось, як «р-раз – два – разбєжалісь!», а потім «р-раз – два – сбєжалісь!» – може існувати лише в хворому московському розумі. Є й плани, а як же…
Чи так воно все було насправді? Це питання полишимо відкритим, бо ми не мали і не маємо жодного реального доказу, що підтверджувало би ці міркування. Отже, – самі гіпотези. Хоч і доволі правдоподібні, хоч і підкріплені логічним аналізом.
Сьогодні всі 15 «рєспублік СССР» розпалися на шість принципово різних груп, частин, які матимуть – відповідно, й різне майбутнє.
Це одинока Молдова, що має під боком потужного родича – Румунію.
Це так само одинокий Таджикістан, що має однак і потужну діаспору в сусідньому Афганістані.
Дві кавказькі країни – Грузія та Вірменія, одинокі у світі, без родичів як і без доброзичливих сусідів.
Тюркський масив: Азербайджан, Казахстан, Киргизія, Туркменія, Узбекістан. Про них не можна сказати, що там кипить політичне життя, або продумуються моделі майбутнього, але є й незаперечні успіхи. Казахи, що були у власній країні національною меншиною – тепер становлять більшість. Як вони цього домоглися без галасу та скандалів – то їх секрет. Ці – схоже, не пропадуть.
Три країни Прибалтики: Естонія, Латвія і Литва, – завжди були шматочком чужої Європи в тілі СССР, та туди благополучно й повернулися. З ними – жодних проблем.
Останніми є три уламки колишнього СССР, де практично нічого (за цілих десять років, не забудемо!) не змінилося в кращий бік, у бік відходу від антинародної совєцької влади: Росія, Україна та Білорусь. Де совєцька влада прибарахлилася усіма зовнішніми ознаками демократії, та готова до будь-яких іспитів майбутнього.
Але, дозволимо собі ще одне не зовсім невірогідне припущення. Всі пам’ятають післявоєнні роки, коли й у світі пройшов «парад сувєрєнітєтов», коли ООН почала поповнюватися новими незалежними країнами, колишніми колоніями окремих імперіалізмів минулого. Що й зуміли звільнитися, хоч і внаслідок національно-визвольної боротьби. Сьогодні в ООН налічується вже дві сотні держав.
Так, колоніальні потуги були послаблені імперіалістичною Другою світовою, але не лише цим можна пояснити феномен, як такий. Бо протягом XX ст. докорінно змінився сам хід історії, та причини цього були науково-технічні, а власне – економічні. Розвинулися економіки країн з колоніями, а це змінило й підхід. Загарбницький військовий імперіалізм замінився імперіалізмом економічним, більш досконалим та більш ефективним. А головне – не обмеженим жодними кордонами взагалі: вкладай гроші де хочеш та за це й грабуй кого хочеш.
Володіння колоніями стало не вигідне, взагалі.
Бо, й дійсно, держава, яка володіє певною колонією – несе й пряму відповідальність за все, що там діється, але – навіщо? – чи бува не краще пустити її самопас (на оброк): ті ж вигоди, але вже без жодної відповідальності. Так, хіба це не набагато краще?
Отже, чи не був отой «распад СССР» – отаким запізненим приходом до тями й на схід від Перемишлю? – раптовим порозумнішанням і останньої імперії світу? На жаль, подібну думку приходиться повністю відкинути. Не лише тому, що де ж там пошукувати розуму на схід від Перемишлю, але головне тому, що імперський синдром з переходом від імперії до імперії – досі тільки підсилювався.
Внаслідок «распада СССР» утворилась, поруч із іншими й «новая Россія», то, як же вона? Що з нею? Вона народилася, не забудемо цього на щиті «пєрєстройкі і гласності», так би мовити, на вершині демократії. Бо ж не забудемо, й перший президент «новой Росії» Б. Єльцін – колишній «пєрвий Свєрдловского обкома» зумів прийти до влади умілим використанням демократичних настроїв – пригадайте уславлену «защіту Бєлого дома». Коли він два роки потім його ж обстрілював, – то вже за кордоном і не лічилося: демократичний камуфляж уже був натягнений на «новую Росію» в очах одвічно недоумкуватого Заходу.
Росія, що очолила була «парад сувєрєнітєтов» 12.06.1991, зовсім не потурала чомусь такому у себе вдома. Хоч і позаключала для проформи (але ж офіційно федерація, хоч насправді «єдіная і нєдєлімая») якісь там договори зі своїми «суб’єктамі фєдєраціі». Рештками народів, що жили колись на її теренах ще задовго перед нею. Все було би добре, та от не підписала жодного такого «договору» маленька Чечня (або Ічкерія); щось там її не влаштовувало, а Москва чужим іще ніколи й нікому не поступалася. Так виник політичний конфлікт, а політичні конфлікти повсюдно ліквідуються політичними ж засобами; так уже ведеться у світі, але не тут.
Російські порахунки з Чечнею сягають іще часів кінця Першої імперії, початку ХІX ст., коли Чечня стіною стала на шляху російського імперіалізму на південь, де царська вояччина й промордувалась півстоліття, поки нарешті щось там вшкурала. Поки не було взято аул Гуніб, резиденцію імама Шаміля – натхненника й провідника національного опору загарбникам. Іще підчас отих перших «кавазскіх воєн» було широко практиковано тактику випаленої землі, захоплення й утримування закладників, втім як і прямий ґеноцид. Хто цим цікавиться, може ознайомитися з враженнями російського очевидця подій («Кавказские рассказы», «Хаджи Мурат») письменника і офіцера в минулому – Лева Толстого (1828–1910). Жахливі були часи…
Іще тоді, після отієї Першої чеченської війни, були проведені й перші депортації, переселення. Які, нагадуємо це, за міжнародним правом вважаються ґеноцидом.
Потім, вже після 1917 був складений і оприлюднений найбільш брехливий в історії людства документ, відомий під назвою «Дєкларація прав народов Россіі». Там під’яремним народам імперії обіцялося дослівно все, й усім: свобода, незалежність, відокремлення від імперії. Але, з усього цього «всього» народи не отримали рівно нічого.
Замість обіцяних «Дєкларацією» свободи і незалежності, колишні «народи Россіі» отримали звичне – ґеноцид та русіфікацію. Бо, принаймні, в сьогодняшній Україні русифікація продовжується ефективніше ніж будь коли. Хоч офіційно, зверніть увагу, Третьої імперії вже немає.
Тому й не дивно, що голова цієї Третьої російської імперії – Сталін не забарився 1944 остаточно розрахуватися з чеченським народом. Роблячи ставку звично і «по-русскі» на те, що «война всє спішєт». Викинувши весь нарід напризволяще у пустелі Середньої Азії. Привід на це був як провокаторський так і абсурдний: «за сотруднічєство с нємцамі». Бо німці до тих чеченців і близько не дісталися. Але, бачите, «сотруднічали» всі – діти, жінки-домогосподарки, літні люди…
Року 1956 «ліберальний» Хрущов «демаскував, прилюдно разоблачіл» Сталіна, поставивши першим із його злочинів – «культ лічності», ні більше, ні менше. Саме під цією придурковатою назвою й увішло все це до історії. Про головне – злочини ґеноциду він і пари з рота не пустив, а це й визначає ціну всій їх партійній «крітікє і самокрітікє». Але, сказавши «а», треба колись сказати «б», та в кінці, через десятки років бюрократичної тяганини, ґеноцид був офіційно визнаний. Не злочином ґеноциду, ні, – що ви, що ви!.. А так, деякою помилкою, може навіть несправедливістю, та насильницьки депортованим дозволили повертатись. Власне, навіть і не так, не могли вже більше затримувати на місцях виселення.
Та на це пішли роки самовіданої боротьби багатьох людей доброї волі, яких за це таскали по таборах і псіхушках. З цієї нагоди згадаємо добрим словом і наших героїчних співвітчизників – Петра Григоренка та Мустафу Джаміля.
Отже й чеченський нарід, а власне те, що від нього полишилося зміг якось повернутись додому вже мало не в «пєрєстройку», коли комунякам на часі було не до звичного ґеноциду. Та, не встигли вони влаштуватись, як об’явилась «новая Россія» сучасна, з приватною власністю («пєрєдєл собствєнності») та демократична аж до останньої клітинки; вже четверта. Але, оте чергове перевтілення розпочала зі звичного ґеноциду, такого собі своєрідного інваріанту російської історії.
Тертя розпочалися з виборами президента республікі Ічкерія 1991, на яких замість чергового ставленика Москви (як треба) переміг патріот, ґенерал Джохар Дудаєв (1944–1996). Він був яскравою особистістю й усебічно освіченою людиною, інтелектуалом, з тих, що світ знав хіба в минулому, чи не наймолодший з ґенералів авіації СССР.
Випадково довелося почути про цю видатну людину XX ст. дещо раніше, ніж широкому загалові, та про це варто буде дещо згадати. Систематично, навідуючи естонське місто Тарту, мені поталанило хутко знайти спільну мову з місцевими патріотами та стати там своєю людиною. То було вже десь на початку другої половини вісімдесятих, та тоді в Південній Естонії стояла бригада стратеґічної авіації, командування якої й перейняв ґенерал Дудаєв, ставши автоматично й місцевим комендантом, як Південної Естонії так і міста Тарту. У черговий приїзд кинулося у вічі, що російських вояк, які патрулювали цілодобово вулиці Тарту, ніби підминили. Військові патрулі, зазвичай, мають стежити за своїми ж, аби не шалалися марно вулицями. Але цих завжди було над усяку потребу, вони поводили себе як окупанти, та могли причепитись до кого завгодно. Тепер їх не лише відчутно поменшало, а й поводити себе стали цілком коректно. Довелося поцікавитись у естонських друзів – у чому ж справа? Надто незвично все було. Вони розповіли, що «пєрєстройка» врешті дісталася й їх. У них тепер військовим комендантом молодий чеченський ґенерал авіації, що вже за рік став вільно спілкуватися естонською мовою; та й своїх підтягнув, щоб припинити поводити себе як в окупованій країні.
По тому, вже після 1990–1991, пригадуючи криваві інциденти в Баку, Вільнюсі, Ризі та Тбілісі, подумалось, що їх якось зуміла уникнути чи не найбільш нашпигована російськими переселенцями, та чи не найбільш націоналістична з усіх країн імперії – Естонія. В цьому мала бути неспірна заслуга тодішнього військового коменданта Тарту. Він, людина честі, категорично відмовлявся виконувати тодішні людожерські накази з перебудованої Москви. За це вже потім, Ліга Свободи прибалтійських народів Америки надала йому 1994 свій Знак Свободи.
Після обрання ґенерала Джохара Дудаєва президентом Ічкерії загострилися протиріччя з центральним урядом у Москві. Ічкерія не забажала підписувати федеральний договір, щось їх не влаштовувало, а Москва… Москва чужого не упустить. Конфлікт був чисто політичний, та мав бути вирішений політичними методами, але цього не прагнула Москва. На переговори не йшли, а блокували, лаяли, паплюжили, погрожували, провокували. Нарешті домовилися розпочати переговори 12.12.1994, у першу річницю російської конституції. Всі полегшено зітхнули, але передчасно. Бо, «Россія – государство воєнноє, і прізваніє єя бить грозою свєта». Напередодні початку переговорів російська армія трьома танковими колонами посунула на Ічкерію; не втрималися таки від своєї злочинної «розборкі», як перед тим двічі на вулицях Москви. Досвід у них, хоч і не сказати що позитивний, уже був. Їх перший наступ на Джохаргала (колишній Ґрозний) у листопаді 1994, під виглядом «оппозіціі». Новорічний наступ покінчився на тому, що з 64 танків прославленої Кантєміровской дивізії було спалено 32, захоплено 20 – повний і ганебний провал. Ганебний навіть для армії відомої у світі переважно своїми ганебними провалами.
Друга чеченська війна 1994–1996 не була навіть війною: «что ви, что ви!», «Ми мірниє люді і наш бронє…». В чиєму наскрізь пропитому мозкові в Москві визріла її ідіотична назва – важко сказати, але була довгою як та удавка: «Навєдєніє констітуціонного порядка в Чєчнє». Назва як же благородна! Ви ж знаєте, у фахових бандитів ніколи не скажуть просто: «убіть». Скажуть культурно – «замочіть» («і конци в воду», як колись на фінських річках).
Але закони світу прості. Все, що робиться за допомогою військової сили, за допомогою аґресії є війна.
Сили в цій війні були насправді неспіврозмірними. Бо Росія, хоч уже й напіврозкрадена «пєрєдєламі собствєнності», але була в 2500 разів більше від малої Ічкерії, та в 150 разів більше за населенням. Мала всі види зброї, мислимі і немислимі, – крейсери, атомові субмарини, ракети, танки, літаки. Ічкерія не мала майже нічого. Проти неї до війни з легко озброєними бійцями було задіяно все: важкі танки та артилерія всіх калібрів, установки масового знищення «Град», найсучасніші надзвукові бомбардувальники – останнє слово російського воєно-промислового комплексу (ВПК). Не вживано ще, хіба, атомових бомб або отруйних ґазів. Але, все це ще буде далі, у Третій чеченській війні імперії: будуть навіть заклики скинути на Ічкерію атомову бомбу, як з боку офіційних осіб Росії, так і з боку (яка ганьба) простого народу.
Чи не найбільш безглуздим вчинком отієї безглуздої аґресії проти власного народу (адже більшість населення Ґрозного складали саме росіяни) став новорічний штурм Джохаргала. Його ідея належала черговому «міністру оборони» Павлу Грачєву: у просторіччі «Паша-мерседес». На військових справах він, як звичайно, не надто знався, у них це знання падає з набуттям наступної чергової зірки. А тому й те, що мало бути за задумом тріумфальним завершенням війни – обернулося найбільшим військовим погромом за всю Другу чеченську війну. Вони відкотилися назад, полишивши тисячі трупів, та ще десятки ж танків, спалених разом із танкістами. Наведемо дещо зі слів очевидця – уривки з репортажів Алли Дудаєвої:
Ніякі «ланцюги миру» з дітей, жінок і старих по всіх кордонах Чечні та Інгушетії не могли зупинити колони танків. Їх зупинили тільки гранатомети й тисячі трупів. Жахливою була ніч 31 грудня, але ще жахливішим було те, що полишилося по ній. Обгорілі солдати, що звішувалися з люків російських танків, або викинуті вибухом на сніг.
Радив би звернути увагу на оті марні «ланцюги миру» з дітей, жінок та старих, що намагалися зупинити російські танки. Таке щось може свідчити лише про невиправно європейський триб мислення чеченського народу, але, самі подумайте, чим це мало бути для совєцьких танкістів, які перед тим з холодною кров’ю чавили на вулицях Баку машини швидкої допомоги (оті з червоним хрестом)? Разом із усім, що в них було… Вони цими ланцюгами не лише нічого не досягли, а ще надали добрячу поживу московським журналістам, які мерщій написали, що «бандформірованія гонят впєрєді сєбя мірноє насєлєніє». Пам’ятаєте, оте їх улюблене: «дєтєй, старіков і бєрємєнних жєнщін».
Але й це ще не все. Війна була настільки брудною, наскільки буває з боку Росії, де «славниє традіціі» ЧОН ведуться з Петровських часів (вперше забезпечили перемогу над шведами під Лєсним 1708). Бо в Ічкерії вони воювали не лише з «боєвіками», але ще охочіше з мирним населенням, бо, не забудемо, головною метою війни був саме ґеноцид. Однак, де потрібно там воювали й зі своїми. Продовжимо цитування, воно того варте:
Кілька разів ми бачили, як вертольоти, що супроводжували танкові колони, розтрілювали ракетами танки, що поверталися назад. Їм ніде не було спасіння. Одного разу танк розвернувся та збив вертольот, що його переслідував. І це не єдиний випадок, в місті Ґрозному на початку січня танк, що йшов першим, попавши під обстріл на площі, розвернувся та відкрив огонь по своїх. В Наурському районі вночі повели когось розтрілювати на берег ріки, селяни подумали – полонених; коли солдати пішли, вони розкопали могилу, повідомити рідних – хто загинув. Виявилося, що там лежали двадцять російських солдатів, що відмовились воювати, їх посвідчення мають бути у місцевих жителів. Робилося все, аби правда не потрапила до Росії. Перед приїздом комісії трупи солдат розкидувалися в мішках з вертольотів по лісах Чечні, щоб дикі звіри понищили свідоцтва злочинів російської армії.
Отже бачимо й певні позитивні ознаки часу. Якщо підчас «Вєлікой отєчєствєнной» ще зберігався респект (якщо можна так сказати) до ЧОН, то тепер і в цьому є зміни. Все не так як колись. Солдат вже розуміє, що його батьківщина справедливих воєн не веде, та що часом воно не гріх покласти трупом і власного надзирателя-чонівця. А, як іще точніше сказати, то він уже в такому стані, що йому байдуже, кого саме вбивати, свого чи чужого. Будуть, неодмінно, й подальші зміни. Поготів, вони збираються міняти свою призивну потолоч – випускників «дєдовщіни» на «контрактніков», убивць-рецидивістів. А такому, самі розумієте, море по коліна, та він охоче покладе трупом контрактника, поставленого за ним наглядати. Стануть вони великою проблемою й для своєї Росії, коли повернуться додому. Бо їм байдуже кого різати, тортурувати, грабувати або ґвалтувати. А в Чечні вони цим усім головним чином і займалися, бо воювати? Це ще потрібно уміти, а до того надто високо цінують вони свої шкури. Як один із таких заявив журналістові в Чечні: «Торговать, пахать і сєять нє умєю. Воєвать в Чечнє, ето єдінствєнний способ чєстно заработать дєньгі». Цікава то штука, як бачите, ота їх російська чесність; чим гроші заробляють…
А ще, хіба, не цікаво, що люди мають приплачувати своїм життям тільки тому, що цю наволоч – бачите, ніхто (!) не навчив працювати. Або якби, скажімо, такому спину батогами зі шкіри обідрати – як тоді? Чи не побіг би сам «пахать і сєять»?
Значення танка в сучасній Росії ніяк не слід применшувати. Танк став там у XX ст. національним засобом транспорту, геть витіснивши класичну але застарілу «русскую тройку» (ту саму, від якої гидливо «сторонятся народи»). Першим, здається, став давити танками біснуватий Хрущов: у НДР 1953, в Угорщині 1956; сподобалося – став давити й вдома: в Темір Тау, в Новочеркаську. На танках в’їздив до Чехословаччини й Афганістану кремлівський пияка Л. Брєжнєв. Сприйняв у них цю практику й як же «перебудований» М. Ґорбачов, в січні 1990, 1991 в Баку та Вільнюсі. В Баку танки на вечірніх вулицях роз’їхали чимало машин разом із людьми, в тому числі й три машини швидкої допомоги, про які вже неможливо було не знати – що то є. До речі, там командував військами такий собі подаючий надії російський ґенерал А. Лєбєдь (1950–2002). Який свою лебедину пісню уже проспівав. Тоді в Баку російські війська понищили більше тисячі людей. Кажуть, що їх підбирали військові вантажні машини, а потім топили тіла в бухті. За віщо загинули ці люди? В ім’я чого?
В Джохаргала совєцькі танки нарешті дочекалися свого, потерпіли повний провал.
Великого галасу у світі наробило свого часу захоплення людьми полковника Шаміля Басаєва отієї лікарні в містечку Будьоновську, з більше як сотнею закладників. Чеченські бійці там не те, що нікого не скривдили, але й не повелися нечемно. А коли вийшли всі продукти – допомагали закладникам чим тільки могли. Неросійські джерела інформації по цьому почали уникати слів «терор» або «закладники», бо на тлі всезагального терору Москви – це так не виглядало. Не додав популярності Росії й наказ штурмувати лікарню. З цим уся російська влада повністю провалилася на очах у всього світу. Втім, тоді все ж іще вистачило розуму припинити військові дії та піти на переговори; не робити подальших провокацій людям полковника Ш. Басаєва.
Установленню мирних відносин не сприяла й «мирна» діяльність Москви, її сталий пошук зрадників власного народу, злочинних маріонеток, на яких можна опертися в чужій країні. Забезпечити вже їх руками ґеноцид та зросійщення чеченського народу. Того разу вони відкопали собі в Москві якогось Доку Завгаєва, що давно пішов у непам’ять. Потім уже на рубежі століть – кримінальника Гантемірова, або ще якогось Кадирова…
Але, підведемо певні підсумки тієї першої війни «нової Росії». Зробимо це, однак, не власними силами, а радше словами зрадницьки убитого президента Ічкерії, ґенерала Джохара Дудаєва – з його інтерв’ю для української ґазети «Шлях перемоги»:
Росія вибрала своєю жертвою малі народи і знищує їх. Якщо у світі є терористична держава і в цілому нарід, то це є Росія і російський нарід. Тут тероризм зведено до рангу вищої політичної влади: терор, фізичне насильство, фізичне знищення беззахиснх дітей, жінок, старих, хворих. Росія повністю стирає з лиця землі міста, а хто встиг вийти з-під руїн, той гине від кулі аґрессора, який не робить винятку для чеченців чи не чеченців. У Ґрозному жило багато росіян, українців, вірмен, євреїв і інших народів – всього понад сто. Окупанти не ділили людей на мусульман, християн, юдеїв, а знищували всіх підряд, руйнували церкви, мечеті, синагоги. Високоточною зброєю, залповим вогнем, артилерією вбивали беззахисних людей, які не сподівалися такого дикого варварства. Це – людоненависницька ідеологія і практика вищого керівництва Росії.
Слова стовідсотково справедливі, та ми тут здавна простежили історичний шлях тероризму і ґеноциду в Росії. Але, можна дещо й доповнити: чому ж «ідеологія і практика вищого керівництва Росії»? Далеко не тільки. Бо вище керівництво себе під кулі не підставляє, воно сидить у кремлівському теплі та спокої. До того, це керівництво обрав російський нарід, який в тій Чечні воював і воює, втілюючи в життя політику ґеноцида. От він, і тільки він, – несе за все це історичну відповідальність: і за тероризм, і за ґеноцид.
Подивимося, чого ж вони там у тій Чечні досягли? Оті «защітнікі Родіни»…
Підчас невдалих штурмів Джохаргала за Другої чеченської війни було понищено (за доволі скромними підрахунками) десь 20–30 тисяч мирного російського населення. Бо ж, нагадаємо, його кількість там істотно перевищувала кількість чеченів. А значить, головним чином нищили своїх, хоч і в цьому у них є своє ж виправдання, неоцінена народна мудрість: «лєс рубят – щєпкі лєтят». От і налетіло тих «щєпок» аж 20–30 тисяч; а сюди додайте ще більшу кількість тих же росіян, що хоч і полишилися при житті, але без даху над головою. Втім, тут розрахунок простий – на місце перебитих своїх можна нагнати нових, а от понищених чеченців уже ніхто не поверне.
Не станемо тут занурюватись до стихії військових злочинів: різанин, тортур, калічень, зґвалтувань та грабунків, справжним морем яких була Друга чеченська війна, а істиним океаном стала Третя. Коли, скажімо, чеченам на всякий випадок ламали пальці, щоб вони не могли потягти за спуст вогнепальної зброї. Бо ж, не забувайте, між цими двома війнами пройшло цілих три роки, та подальше озвіріння було доволі помітним.
Натомість ознайомимося хоч коротко з двома примітними обставинами цієї війни, які з іще більшою силою проявлять себе в наступній – Третій чеченській війні.
Першою з них був наказ тодішнього голови ФСБ (Фєдєральная служба бєзопасності, колишнє ЧК, НКВД і т. д.) – інтеліґентного ґенерала В. Стєпашіна – про негайний розстріл усіх «підозрілих» чеченів, віком від 12 років та аж по 60 (можна подумати, що хтось там питався про їх вік, поготів про «підозрилість»!). Це є цікаве тому, що тут чітко простежуємо національну традицію. Адже, що можна страчувати «врагов народа» з 12 років – то ще наказ «вєлікого Сталіна» з 1937. За духом і формою цей наказ досконало вписується до юридичного визначення міжнародного злочину ґеноциду, яке фігурує в діючих (а, як виявляється, то власне не діючих) документах ООН.
Другою ґрунтовною прикметою чеченської війни, що заслуговує на увагу, є «Моздокскіє фільтраціонниє лаґеря» – відтворення тих Освенцимів і Тремблінок, де творили жидівський Голокост ідейні близнюки російських комуністів – німецькі наці. Вони є цікаві не лише тим, що побудовані за класичними вже зразками російського ҐУЛАҐу, але й на національній традиції набагато старішій – работорговій: звідти (хоч і далеко не завжди) можна було людину викупити за гроші. Трупом – значно частіше, живим зрідка та калікою. Там вибивали людям зуби, очі, відбивали нирки; а як правило, переламували пальці, щоб вони не могли більше стріляти в росіян. За Третьої чеченської війни ці лаґеря були поширені настільки, аби через них можна було пропускати й жінок; незмінно ґвалтуючи, ясна річ.
Підчас обох останніх Чеченських воєн все більше поширювалась практика викрадення, як і убивства, представників іноземних гуманітарних орґанізацій, що опікувалися чеченськими біженцями. Оскільки чеченці поза підозрою, адже припинення діяльності таких орґанізацій не їм на користь, то зрозуміло хто їх робив.
До Третьої чеченської війни Четверта імперія готувалася три роки, деталічно освоючи досвід попередньої. А тому вона капітально порізнювалась від попередньої, насамперед своєю дистанційністю. Спочатку далекосяжна артилерія та авіація знищували чеченські поселення з усім, що там було живого. А вже потім приходили недолугі вояки, окупанти, добиваючи все, що залишалось при житті. Це у них називалося «зачісткой». Неоціненою перевагою такого трибу війни було те, що в такий спосіб вони мінімально ризикували власними шкурами. А до того, чого вони варті як солдати, вичерпно довела минула Друга війна.
Втім, і попри це масове порушення законів, Божих як людських, чимало людей спромоглося врятуватися від окупантів до братньої Інгушетії, де вони поки що не наважуються робити свої бандитські «зачісткі». Там вони живуть просто неба, в палатках, в голоді та холоді, але ще живуть. Все питання в тому, чи спроможеться Росія остаточно блокувати достави гуманітарної допомоги?
Іншою особливістю Третьої чеченської війни стало її пропаґандове забезпечення брехнею, якось недооцінене в минулому. А саме недооцінка пропаґандової брехні чимало нашкодила минулим разом: створився Комітет солдатських матерів проти злочинної війни. Почав щось там вякати з приводу різні в селі Семашки Сергій Ковалєв, єдина тепер людина в Росії, стурбована людськими правами; ну і всяке таке інше… Тепер все це було налагоджене від початку. Бо тим разом якось призабули, що Великі Злодійства потрібно розпочинати з Великої Брехні. Батьківщина тероризму цього разу виявилася – що би ви думали? Жертвою чеченського терору, ні більше, ні менше.
Тому всі три роки велася шалена наклепницька античеченська пропаґанда. Щоденно вигадувалися нові «убивства», нові «зникнення», нові «тєракти». Та не тільки, було й діло. Бо ж їм, по-перше, заповітував іще їх «вєлікій Мічурін»: «Нам нєчєго ждать мілостєй от пріроди, взять іх у нєє – наша задача!». По-друге, хіба забули, навіщо вони існують взагалі? Але ж і це давно відомо – «ми рождєни, чтоб сказку сдєлать билью»! І «дєлалі». Адже, потрібно було залізне пропаґандове забезпечення, головне – проти світової громадської думки. Отого, їх одвічно недоумкуватого Заходу. А для цього й почались, забезпечені власними силами, «теракти» – підриви багатоповерхових житлових будинків. Не лише поблизу Чечні, в Буйнакську, але й у самій Москві. Що завадило поширити їх ґеографію? Розповімо дещо нижче. Вибухи були понад імпозантні та унесли не одну сотню життів власних російських громадян. Але на що тільки не підеш заради національної місії – ґеноциду…
Отже, наче все було добре, наче все так, але… Опит населення, кимось проведений по гарячих слідах у самій Москві, дав дещо дивні показники. Питання було одне та просте: «Де ви бачите джерело цих вибухів?» Так от, десь 63 % опитаних показали на… Кремль! А вже інші, менше 27 % – на Кавказ. Все це було влітку 1999, а вже восени ті, хто готував черговий подібний теракт – попалися на гарячому. Хоч і чисто випадково, не поталанило. Вони увечері вивантажували лантухи з вибухівкою до підвалу одного з багатоповерхових житлових будинків в Рязані, якраз коли пізно повертався з роботи мешканець під’їзду, інженер Васільєв. Йому здалися підозрілими погано замазані московські номери машин есбістів, та він і дзенькнув собі до міліції. Ті приїхали, прилапали есбістів та трохи прибили: щоб не «качалі права». Були свідки, пішли гуляти чутки… Для влади створилася не будь-яка проблема – пояснити все це народу. Другого дня з Москви щось мимрили про якісь там «учєнія», припустимо й так – з чого власне оті «учєнія»? Як завозити до підвалів справжню вибухівку? А потім, «учєнія» з того як її підривати?
Такою була інтимна історія цих «тєрактов», винуватців яких і досі не знайшли. Але, легковірний світ давно звик ковтати все, що йому не піднесуть із Москви, та все якось обійшлося – повірили й у «тєрорізм»… Зрозуміло, що той «схід від Перемишлю» – це щось. Але у тих краях, на захід від леґендарного Перемишлю, живуть не менш дивні для нас, принаймні, люди. Бо вони й досі не здогадуються, що брехати можна не тільки на звичні 100 %, а, як зайде потреба, то й на 200 %, на 300 %… На скільки занадобиться.
Отже, на відміну від Другої чеченської війни, яку російський уряд змушений був припинити значною мірою внаслідок протестів своєї ж власної громадськості, Третя чеченська війна пройшла на «ура». Чи то внаслідок висадження у повітря частини цієї громадськості, чи то з причини невилікувальної придуркуватості Заходу. Вичерпно довівши, що навіть порядні за переконанням люди, але легковірні, – то так само: людське сміття ні до чого.
Як же поставились до Третьої чеченської війни в Україні? Поставилися різно, відповідно до того: хто є хто? Бо, як ми покажемо далі, з 1991 продовжували існувати дві України: влади та народу. Та прірва поміж ними зробилася глибше, ніж будь коли, ніж навіть у совєцькі часи. Втім, і це не є відкриттям, ні секретом: про це почали писати та говорити ще перед зміною століть.
Совєцька номенклатурна верхівка в Україні загравала й заграє зі Заходом (а, у кого ж іще гроші позичати?) та є в той же час вірним стратеґічним партнером (поки на побіґеньках) російської імперії. От і цікаво буде тут процитувати опінію не кого-небудь, а колишнього українського прем’єра, та ще з найбільш довготривалих – висуванця президента Л. Кучми. На той час він уже не був прем’єром, був тільки депутатом ВР, але спромігся вмістити у російській ґазеті «Труд», 19.06.1998 свою статтю «Оптимистическая трагедия восточных славян». Це було «открытое письмо А. И. Солженицыну», котрий перед тим у тій же ґазеті щирими сльозами бобра оплакував незалежність (чи може – «самостійність?») України – «Славянская трагедия», «Труд», 29.05.1998. Оскільки «етіх украінцєв», навіть прем’єрів, в Росії не дуже знають, ґазетка порекомендувала читачам колишнього прем’єра України П. Лазаренка в такий спосіб (тут і далі гріх було би щось перекладати):
Два месяца назад Украина избрала новый состав Верховной Рады. Уверенно выиграл парламентскую гонку председатель Днепропетровского облсовета, глава центристской партии «Громада» Павел Лазаренко. Днепропетровская область – стратеґически важный регион индустриального юго-востока Украины – в значительной мере определила победу «Громады» и по партийным спискам. Две трети здешних избирателей считают своим родным языком русский.
Отже, як бачимо імперська ґазетка розглядає Павла Лазаренка з його «Громадою», а з ними й оті «две трети здешних избирателей» – як своїх прямих союзників у справі «воссоєдінєнія імпєріі в граніцах до 1917 года». Але, що ж на це сам П. Лазаренко? Він щиро запевняє Росію в повній лояльності України, а поки не «воссоєдінілісь» пропонує наступне:
Угроза с юга становится реальной для всего восточного славянства. В одиночку мы явно не справляемся. Последние события на Северном Кавказе, в Москве и в Симферополе лишний раз подтверждают это. Поэтому украинская «Громада» готовится обратиться к парламентам и президентам России и Белоруссии с инициативой о создании в Крыму добровольческого Славянского корпуса специального назначения. Имеющаяся на полуострове уникальная военная инфраструктура, ныне заброшенная, должна стать базой для подготовки элитного межгосударственного воинского формирования способного отстоять интересы восточного славянства там, где только потребуется.
Отже, розберімося. Нам пригадують тут «Северный Кавказ», а це – зрозуміло, йдеться про чеченський національно-визвольний рух – протест чеченського народу проти чергового московського ґеноциду. А що ж там із отим «Симферополем»? – тут просто не може йтися ні про що інше, як про законні протести корінного народу Криму проти утисків російських шовіністів: отого енкаведистського наброду, яким тоді заселили Крим.
От і пропонується створити військові частини карателів двох держав (?) і однієї імперії, які й будуть оті національно-визвольні рухи «усмірять». Таскати для імперії каштани з вогню, там, «где только потребуется». Дивно, дивно… Та, дивно не те, що ви думаєте. А дивно те, що хоч пройшло вже роки, та П. Лазаренко сидить вже давно там, де йому природнє місце від народження – в тюрмі, а… його плідна ідея й досі не реалізована; оце дивно.
Але, помимо отієї влади кримінальників і крадіїв, природнє місце якої теж давно всім відоме, та яка царювала у нас із незначними перервами аж із отого зловісного 1709, – є ще й український нарід. То, а як же він, а що ж він?
Втім, попри всі турботи влади – буває часом і можна довідатися, якої–ніякої, а правди.
Нашого багатообіцяючого президента «за поніманіє позіціі Россіі в чєчєнском вопросє», чи щось таке, – похвалив «сам» – російський посол у Києві: є всі підстави пишатись. Але, й ми – нарід, теж не нітимося. Була на українському телебаченні така собі цікава та добра передача «Проти ночі», на каналі УТ-2. От вона й провела телефонний опит на тему: «що би ви вдіяли, зустрівши чеченського «боєвіка»? – та й дала свої чотири варіанти відповіді. Виник опитування був наступний: 24 % – убили би, 6 % – донесли «куда надо». Це, схоже, люди відомі – голосують за «лівих» та носять портрети Сталіна. Тобто, саме ті, про яких і досі невідомо – а що ж вони в отій Україні забули? Десь ще 7 % – трималися би осторонь, а от аж 63 % – того «боєвіка» прийняли би, нагодували, та ще й боєприпасів на дорогу видали (якби ж мали!).
Може бути й таке «поніманіє», як бачите.
А поки в Ічкерії перетвореній на руїни – мало хто живе. Залишки мирного населення збігли до братньої Інгушетії, а бійці за свободу подалися в гори. «Совєт Бєзопасності» в Кремлі прийняв рішення про перетворення гірської Чечні на незамешкані терени, та він став відомий пресі. Однак, на Захід не подіяло й це, адже, стосується не їх.
Наприкінці грудня 1999 перед черговим вирішальним штурмом Джохаргала, російська вояччина розкидала над обложеним містом листівки доволі своєрідного змісту. Вони теж стали відомі світові. Там попереджувано мирне населення міста, а його там було не менше 50–70 тисяч, що той, хто місто не покине – розглядатиметься як «боєвік», з усіма наслідками. Варто уявити це собі, всі старі, жінки, діти, немовлята, – всі «боєвікі». За своїм нахабством та бандитським цинізмом, цьому ультиматумові нема рівних у світовій історії. Якщо вам будуть казати, що там були передбачені якісь забезпечені від обстрілів коридори для виходу з міста, – не вірте, бо й це чиста брехня.
Але, знову повернемося до конечної мети чеченських воєн – ґеноциду. Навряд чи варто перебирати всі події, порівнюючи по пунктах, порівнюючи з тим, що записане у відповідній резолюції ООН. Бо там було все. Включно до останнього: по російському ТБ показували вивезених до Росії чеченських дітей, ніби тих, що втратили батьків. Тепер у Росії з них виховуватимуть «русскіх», тобто яничарів, безбатченок, яких там так люблять. Тяжка відповідальність…
Увесь час твердилося й твердиться, що війна в Чечні – то внутрішня справа Росії. Але й це є брехнею. Принаймні – з юридичної точки зору. Справа в тому, що Ічкерія, вже писали, не підписувала нового Федерального договору, а значить і не може вважатися частиною Росії. На цю обставину указував свого часу ще президент Ічкерії Дудаєв.
Але, було й дещо позитивне. Остаточно, на наших очах здохла брехлива байка про «дві Россіі», яка – годі казати, засмічувала людські голови цілих півтора сторіччя. Невже не чули? – тоді ще раз нагадаємо.
Одна Росія – то класична, імперіалістична царська, так би мовити. Хоча – підкреслимо, жодні царі не могли би й уявити собі, яке буяння імперіалізму наступить – коли скинуть нарешті отих царів. Але, це тільки одна – зла. А є ж ще друга – добра, проґресивна та демократична. Правда, вона все чогось мовчала – і підчас «покорєнія Кавказа» («Смірісь, Кавказ – ідєт Єрмолов!»), і підчас польських повстань. А потім, придумавши «Дєкларацію прав народов Россіі» та захопивши після 1917 владу в імперії, вчинила її народам таку криваву баню, що світ здригнувся. Розквіт демократії стався, ніби, підчас отієї «пєрєстройкі і гласності», та щось там наче й було. Тому нам уже з початку дев’яностих все правлять про якусь «дємократічєскую Россію», але повторний ґеноцид чеченського народу геть перекреслив і цю дурну бовканину.
Виявилося остаточно, що Росія й духовно є одна – «єдіная і нєдєлімая»: імперіалістична та ґеноцидна. Жодної іншої не було ніколи і немає, а царська та совєцька – то були не більше як дві боки тієї самої бляшаної медалі. Нема там жодних здорових сил, немає людей, які би навіть усвідомлювали собі, яке всесвітніх масштабів зло вони продовжують творити.
Україна майже триста років пробула колонією Росії, відлученою від європейської і світової культури, а то – величезний час. Порівняємо. Відкриття двох Америк завершилося на 1500 рік, розпочалася їх колонізація, з’явилися перші європейські поселення на нових континентах. Здавалося би – той же час, але ж – ні! Бо Україна 1709 була захоплена як стара європейська країна, цивілізована та розвинена. Отже, нема тут чим пишатися, але ж – старіша колонія на Землі (по Ірландії).
Тепер ми наче незалежні, але – що ж буде далі? – та, з ким ми тепер маємо справу? – з нашою – в їх очах – «ігрой в самостійность»? Чого нам тепер для себе очікувати? – що нічого доброго – то є очевидне, але – чого ж саме, хоч приблизно?
Аґресія проти Молдови йшла свого часу під прапором «защіти русскоязичного насєлєнія», але подальшого розвитку не отримала, обмежившись створенням маріонеткової «Пріднєстровской рєспублікі». А спритні казахи тим часом зуміли невимушено схилити у себе від’ємний етнічний баланс на свою користь, навіть не створюючи якісь там тертя з Москвою. Але, чи є гарантії, що цей краплений король ніде більше не вирине?
Останню чеченську війну, найбільш ґеноцидну з усіх, вони опорядили як боротьбу з «мєждународним тєррорізмом» та на Заході проковтнули й це. Але, подумаємо за тих, хто не думає навіть і на крок уперед, а – що ж далі? Чи спрацює таке щось, коли центром «мєждународного террорізма» прийдеться об’явити НАТО? – а потім – і США? – навряд, навряд: ніколи не спрацює.
Та – більше від того. Бо хтось тоді може й пригадати, що батьківщиною політичного тероризму в світі – була саме Росія XX ст. Та можуть і пригадати убивства С. Петлюри, Є. Коновальця, Л. Троцкого, Л. Ребета, С. Бандери, – чи ж це не міжнародний тероризм у його чистому вигляді? А до того – пригадати й те, що тероризм «червоних бригад», палестинських терористів та всіх інших – був цілком вихований в СССР у другій половині XX ст.
Отже, навіть на порядок збільшена аґресивність імперії – не вичерпує її єство; до імперіалізму має бути добре пропагандове прикриття – маска імперії. А тому й усе попереднє могло бути рисами нової маски, але не її стрижнем: слабувате та ненадійне. Потрібно чогось більшого, загального. В минулому зіткненні колишніх союзників – німецького і російського імперіалізмів у Другій світовій, – перевага була на боці російського. Не виключено, що й з отієї простої причини, що ідея з‘єднання пролетарів усіх країн є привабливішою, ніж ідея універсального панування нордичної раси. Та й пролетарем може стати кожний, на відміну від нордичного арійця. Мати маску бодай у чомусь привабливу (або ж принаймні не відштовхуючу) – значно, істотно вигідніше ніж страхаючу.
Попередимо заздалегідь, що такої маски Четверта Імперія поки не має, вона тільки формується через нові гарячкові пошуки на смітнику історії, але те, що є поки – великих надій не полишає. Можна думати, що з тих, які були досі – найоптимальнішою маскою була маска покійного СССР. З нею, принаймні, вдалося вчинити максимальну кількість дотихчасових імперських політичних афер.
Але, зробимо короткий огляд духовного життя імперії.
Минуле XX ст. значною мірою пройшло під знаком протистояння отих двох близнюків – «фашізма» і «антіфашізма»; тобто – звичайного «коммунізма». Як воно тепер? – ще не так само, але… Залишився при силі комунізм, має кілька партій (тепер це модно), має потужну фракцію в Думє. Має й власні капіталістичні підприємства. Але, виринув і його братчик.
Після «розпаду СССР» Росія пішла-поїхала оновлюватись; не лише й не стільки фізично, як духовно. Там оприлюднили (не боїмось повторень), для загальної науки та вперше по знаменному 1917 – своєрідний шедевр російської поліційної думки – «Протоколи Сіонскіх Мудрєцов». Хоч історія цієї фальшивки доволі добре відома в усіх підробицях. А до того, кажуть, що то був плагіат з французького памфлета, пародії на жидофобську літературу початку століття. А до цього ще поспіхом відновили й отой «Союз Русского Народа», на кшталт ще того, чорносотенного та погромного. Чи вступив був до нього подібно до імператора Ніколая II (тепер – святого) і президент Б. Єльцін? – історія промовчує.
Але, були й духовні оновлення й не так архаїчні, не так міцно забуті. Видали, як же, – й переклад «Майн Кампф» Адольфа Гітлера, який був раніше доступний лише самій-самій верхівці комуністичної партії. Одна з нових російських політичних партій офіційно існуючих в «новій» Росії – засвоїла собі гітлерівське вітання витягнутою піднятою рукою, засвоїла й густо-червоний прапор із чорною свастикою в білому колі; тільки трошки зіпсувавши її додатковими ріжками, аби не так кидалася у вічі. Вони охоче спілкуються з рештками наці в Німеччині, навідують одне одного. Як там вони домовилися щодо «вищої раси» – не надто відомо. Важко сказати, як там у них із програмою, але партія переконана, схоже, що «с жідамі у нас пєрєбор». Отже, все головне – на своєму місці. Є у них і свій гимн, із якого випадково трапилася в газеті цитата, четвірка рядків:
Нам не страшны ни пули, ни снаряды,
Мы верим в то, что сможем победить.
Ведь в мире должен быть Порядок
И он по праву русским должен быть.
Але й у цьому, слід гадати – оригінальному витворі прогресивного російського розуму, відчувається щось болюче знайоме, з того ж невичерпного смітника історії. Поринемо в далекі тридцяти, коли вулицями Берліна впевнено крокували наці та лунала їх пісня, їх неофіційний гимн (чи, бува, не «Горст Вессель»?), а там теж було таке щось, подібне, пригадуєте (перекладемо з німецької на власний розсуд):
Ми помаршируємо далі,
Коли все в череп’я летить.
Бо наша сьогодні Німеччина,
А завтра і цілий світ.
Дивний збіг через три чверті сторіччя! – та, не лише за змістом, а й майже за формою. Цікаво, чи є серед членів цієї патріотичної російської партії, скажімо, «вєтєрани ВОВ (Вєлікая отєчєствєнная война)»? Але, не це тут, власне, і головне. Привертає увагу отой «Порядок» (який «по праву русским должен бить»). То вже певна новація, та пояснимо, чому саме. Спочатку згадаємо їх конкурентів.
Душею німецького націонал-соціалізму був не лише сам арійський міт, але й дещо набагато важливіше, німецький порядок. Він міг подобатися або не подобатися комусь, але він був повсюдним. Від щоденного життя кожного німця та по функціонування організації Тодта, скажімо. Та зримо матеріалізувався тоді, коли вишиковані на площах сотні тисяч людей миттєво здіймали руки у ґесті вітання «вождів», або погоджено скандували «зіг гайль». Він пронизував собою всю країну, міг подобатися або ні, але він був.
В Росії ж єдиним різновидом порядку були оті сходини: панів (як дивитись знизу) або холопів (як подивитися зверху); хоч і порядно ущерблені сталим існуванням поруч отієї славетної «дорогі із грязі в князі». Принаймні, мірою порядку в країні є завжди виконання її законів, добрих чи злих, – значення не має. А тут зазначимо, ще Алексіс Токвіль (1805–1859) зауважив, що суворість російських законів компенсується їх невиконанням. А мало не весь дисідентський рух в СССР – був спрямований не на здобуття якихось там нечуваних свобод для людей або народів, а на як же елементарну справу: виконання совєтських законів, замість абсолютної домінації «телефонного права». Чи може якийсь порядок з’явився нарешті в «новой» Росії, з її вуличними розборками – сталим «пєрєдєлом собствєнності»?
Так, що ж там ви мелете, панове, по-перше – про якийсь «порядок», якого й близько у вас немає, а потім ще й про те, що він має бути «русскім» та ще й «по праву»!; це ж треба…
Збереження владної номенклатури протягом років по проголошенні незалежності, совєцької системи, доповненої лише правом на приватну власність, уперті намагання створити ринкову економіку без головного на чому вона тримається – споживача, а як результат – стагнація та довголітня економічна криза, – призвели до загальної недовіри народу до влади. Бо збереглася не лише совєцька влада з її вирішальними й характерними рисами: надексплуататорським підходом до трудящіх із отими декоративними угодовськими профспілками, символічним соціальним захистом тощо. Але ретельно зберегли й такі дрібноти, як оті «герої», «пісьма трудящіхся», всім насточортіли «субботнікі» та навіть «ученія по ГО» (гражданская оборона, в народі скорочено «гроб»). Включно (це ж тільки подумати!) – з тими ж самими пам’ятними датами. Не кажучи вже про свободу слова, права людини, або навіть звичайне культурне відродження. Не заробила влада популярності й за кордоном.
В Україні незабаром після 1991 був скликаний І Світовий конгрес українців, який постановив про необхідність надання всіх ветеранських прав колишнім воїнам ОУН–УПА, які мужньо відстоювали свободу України; тоді це було проіґноровано. Потім наступний, II Світовий конгрес українців, теж у Києві, не лише підтвердив вимогу Першого конгресу, але й приняв про це окрему та досить категоричну резолюцію.
За роки незалежності з цим так нічого й не було зроблено, справедливість не була відновлена, та цим влада відверто показала з ким вона.
Чи відбудеться ще колись в Україні Третій світовий конгрес українців? – це питання… Справа зайшла настільки далеко, що виступили самі різні прошарки суспільства (однаково пожебрачені), до опозиції зібралися самі різні політичні сили – аби здорові. Ми не будемо тут займатися тонкощами політики, а радше спробуємо оглянути оте «маємо те, що маємо»; що саме не робилося всі роки незалежності, та що саме потрібно було за цей час зробити.
Після «распада СССР» хоч і заініційованого представниками всього 3-х із колишніх 15-ти «рєспублік СССР» (не завадило би, певно, попитатися й інших) – силою речей опинилася в незалежних і Україна. Бо, хоч ота Декларація про незалежність і була прийнята ще 24.08.1991, але жодних висновків з неї поки не робилося. Тепер же вона, незалежність, з’явилася де факто, так би мовити. Але вже в грудні була вагомо підтверджена на всенародному референдумі. Та Україна благополучно продовжувала існувати надалі, з тією ж ВР (Верховна Рада), з тією ж владою. От тільки обравши собі президента на російський зразок, яким став колишній голова ВР Леонід Кравчук, один із трьох учасників Беловезьких угод. А ще перед тим, секретарь ЦК КПУ з ідеології (!). Стару компартію, щоправда, були заборонили, але, незабаром, народиться нова; як же можна без компартії? Адже такі є навіть у США та Великобританії, а ми що ж, хіба гірші?
Але, стара партійна номенклатура – правлячий клас СССР – і без компартії зберегла всю повноту влади в країні та сміливо повела її до нового майбутнього, а по селах так і полишилися при абсолютній владі колишні червоні поміщики – голови колгоспів, як по підприємствах – червоні директори. Призначені… ну, ви самі розумієте. А оті вибори директора трудовим колективом, як на отому Ризькому заводику, що випускав всім відомі «Рафікі» – так і полишилися унікальним пам’ятником демократії, унікальною подією «пєрєстройкі і гласності», що пішла у непам’ять разом із ними, разом із СССР.
Справжніх колективів як страхалися за совєтів, так не полюбляли й потім. Коли десь 2000 р. зайшлося про можливі шляхи приватизації Азовсталі – існував і проект передачі підприємства в управління трудового колективу. Такі підприємства почали років тридцять тому поширюватись на Заході, довівши за цей час свою високу ефективність. Але… тоді один депутат ВР зверхницьки кинув по ТБ: «Коллєктів? – ето ми уже проходілі…» Йому й на думку не спало, що за совєтів жодних там «колективів» не було, – була сама видимість. Так совєцька демагогія дозволяє зберігати совєцьке нікчемство й у пост-совєцькі часи.
Не станемо укривати прикрої правди. В колективну власність трудящих мали би перейти, по можливості, всі підприємства, на яких вони працюють. Однак цього страхається стара влада, бо справжній колектив людей, пов’язаних поземими зв’язками, то громада, що може й протиставитись необмеженій силі чиновників. А на схід від прислівного Перемишлю влада може бути тільки одна, верховна. Мають бути тільки єдино прямовисні зв’язки, зверху вниз, та в кожному, так званому, колективі совєтів ці зв’язки мають сходитись у руці місцевого феодала. Ну, скажімо, так, як це описав на десятому році незалежності один об’єктивний автор:
Річ у тім, що організація суспільного життя в Україні спирається сьогодні на феодальний устрій: конкретний феодал дозволяє отримати прибуток з майна, коштів чи землі своєму конкретному васалу. Може йому дозволити, а може й не дозволити. Цьому дозволить, а тому – ні. В такій системі відносин нормальна економіка неможлива.
Пізнавальна цінність цього стислого уривка підсилюється тим, що це виходить від людини, що знає інтимні механізми як совєцького суспільства, так і пост-совєцького. І це на десятому році незалежної України!
Так з’явилася світові нова, незалежна Україна. Незалежна, але поки, один в один минула совєцька. Чи стане вона іншою, хоча би ще через десяток років? Це питання…
Пригадується ентузіазм тих років, коли замість того, щоб починати побудову держави, для чогось почали її розбудову. Та з цього приводу хтось там у Києві відразу намалював нам оту байкову країну, що й має виникнути внаслідок подібної «розбудови». Де москалеві житиметься краще ніж у самій його Москві, а жидові краще ніж у його Тель-Авіві; ну й таке подібне. Воно нічого, хай буде, ми українці люди гостинні, але…Тільки дещо призабули й про нас грішних згадати. Побажати, аби ж і нам, українцям, жилося не гірше ніж у рідній Канаді, або Арґентині, до якої нас усе більше запрошують; не встигли були Колиму як слід освоїти, як уже запрошують освоювати Патагонію.
Але, то так, а все інше розвивалось нормальним ходом речей. За референдумом прийшли перші президентські вибори, та перший президент і проголосив мало не відразу, що «Є така держава Україна!» В чому ніяк не помилявся; бо вона була власне й раніше, адже лічилася у складі ООН із дня її заснування, але… вдома її державою ніхто не вважав. Не наважувався, інша справа тепер.
От так вона розпочиналася наша незалежність, яку наші незмінні друзі та доброзичливці у Москві негайно охрестили «ігрой в самостійність». Відповідно до неї і ставлячись.
Але, то була дійсно велика річ – політична незалежність від Москви, перша стала та тривка за майже три сотні років. То, як же до неї поставилася наша влада? А, до того, крім політики є ще економіка, та як же з нею? Бо, аби належно спитати з влади, потрібно знати, а що було їй дане? На старті, так би мовити.
Економічно, країна країні не рівня, є обділені природою країни, як от Естонія або Японія, бідні природними багатствами, але… Японія повноправний гігант, повноправно входить до «великої сімки», а Естонія… що ж Естонія; і там середній достаток через десять років незалежного існування, тільки подумати, не 40 дол/міс. за прожиткового мінімуму в 57 дол/міс., та комунальних послугах у десь 20–30 дол/міс., як в Україні.
Природні ресурси України були досліджені ще в часи Першої незалежності Іваном Фещенко-Чопівським. Та тоді ж переліком вийшли у двотомовому виданні. Взагалі, не на дорікання наявній владі, зазначимо, що тоді за лічені місяці існування незалежності (хоч за УНР, а хоч і за гетьманату) – часом за місяць робилося більше ніж сьогодні за рік. Потрібного та необхідного. Так от, ще тоді й стало майже вичерпно ясно, що за природними ресурсами Україна є чи не найбагатшою країною в Європі.
Отже, стартові умови України 1991 не полишали бажати кращого; країна з чи не найбагатшими ресурсами в Європі. Та з розвиненою індустріальною економікою, рівня приблизно економіки ФРН. Непогано, чи не так? Мабуть, кожний в СССР позаздрив би. Але, що врешті решт з усього цього вийшло?
Протягом отого першого п’ятиріччя незалежності, коли може дещо й поспіхом було проголошено – «Є така держава Україна!» зникло невідомо куди ціле Чорноморське пароплавство, кажуть, чи не найбільше у світі; за що згодом і посадили якогось там Кудюкіна, який ніби один упорався із сотнями кораблів. Натомість у Севастополі міцно оселився російський військовий Чєрноморскій флот. А це, зверніть увагу, у нейтральній та позаблоковій країні, що не тримає у себе ядерної зброї, хоч своєї, а хоч і чужої, як це було засвідчене ще в Декларації незалежності. Якої, наче, ніхто не відміняв. Єдиним його досягненням полишиться в історії, мабуть, оте незабутнє: «Маємо те, що маємо», яким він і підвів попередній підсумок своєму недовгому правлінню.
Друге п’ятиріччя не ознаменувалося нічим істотним, принаймні щодо так необхідних суспільних змін. Хіба що відремонтуванням унікального палацу «Україна» в стилі совєцького ампіра, бо переважно для російських гастролерів; а ще викладенням плитками Хрещатика.
З’явилося й чимало нових ідей на верхах влади, чи то на майбутнє, чи то за відсутністю змін на краще сьогодні. Запевняли нас, зокрема, що ми «бідні», та такі, що вже далі нема куди. З одного боку це було й насправді так, бо на той час оті совєцькі жалюгідні 40 дол/міс. (в середньому) вже скурчилися вдвічі за рахунок перетворення комунальних послуг на джерело визиску, джерело прибутку. Але, нас намагалися умовити в тому, що наша країна бідна ресурсами, всім… А тоді вже й виходило оте – «бідні, бо дурні» – не тих до владних структур обираємо; хоч і по багатствах ходимо.
Потім нас порадували тим, що ніби у нас «національна ідея не спрацювала». А то вже й укінець дивні справи. Бо ж, бачите, у М. Міхновського працювала, у Д. Донцова працювала ще ліпше, а у С. Бандери ще й як спрацювала, – то й виникає слушне запитання: чому ж не «спрацювала» тепер? А, чи не тому бува, що владні особи які персоніфікують та реалізують ту обрану нами владу, та які й повинні надихатися саме національною ідеєю – натомість не мають про неї зеленого поняття? А тепер поставимо наступне та не менш слушне запитання: чи поклопотався хтось у нас на верхах про відродження гнаної та викорінюваної Москвою національної ідеї? Відповідь буде від'ємною, ніхто й ніколи. А як так, то і дотеперешню владу вважати українською можна лише вельми умовно.
Але, природа побудована так, що не терпить порожнечі; там де нема ідеї обов’язково оселяється антиідея. Де не утверджено істину, там неподільно бешкетує брехня.
Антиідея була з колоніальних часів, та на початку зводилась до того, що «нєльзя рвать економічєскіє связі с Россієй». Тобто, як звільнилися політично, то хай буде хоч колоніалізм економічний, а з тим політичним, наразі, почекаємо; до кращих часів. А, як її не заперечували й не спростовували, то вона й виросла до масштабів отієї колоніальної: Україні не можна без Росії, бо так розпорядилася сама пані історія; «нас сблізіла совмєстная історія». Отже знову, «навєкі вмєстє», «ми – одін народ» і всяке подібне. Яка історія? А ота «совмєстная», про яку ми тут і розповіли, як уміли. Нічого не приховуючи, нічого не прикрашуючи, та нічого не вигадуючи від себе.
Якщо й призабули, то коротко нагадаємо знову, чим же саме вона нас «сблізіла» ота «совмєстная історія»:
Спаленням Батуріна на самому початку «зближення», ще перед Полтавою 1709, та вирізанням населення Черкащини. Повторними репресіями 1711. Побудовою Пєтєрбурга на українських кістках.
Занесенням чуми до України підчас російсько-турецької війни 1768. Тоді вимер мало не весь Ніжин, а в Києві трупи валялися вулицями. Повну свідомість цього підтверджує цілковите замовчування. Навіть заперечення і досі того, що то була чума.
Покликанням сербських горлорізів до України та знищенням за їх допомогою Великої Січі Запорізької, з депортаціями на Тамань.
Якнайширшим, іще з 1709, використанням українського гарматного м’яса в російських військових авантюрах.
Засланням до солдатчини Т. Шевченка зі забороною писати чи малювати; безпрецендентний в історії акт владного хамства. Ні за віщо, зверніть увагу.
У Другій російській імперії, чи не найбільш цивілізованій з усіх (хоч і вельми умовно) дещо припиняється пряме й безпосереднє вимордування українців. Тепер центр ваги на час переміщується на культурну аґресію. «Сбліжєніє» вписує себе до історії сталими заборонами української мови, що в сумі (ще від придуркуватого Пєтра) займуть два століття (!). Вони увінчаються Емськими указами 1876, забороною театральних вистав 1884, забороною перекладів 1892 та забороною з 1895 навіть книжок для дитячого читання. Мають місце й звірячі антиукраїнські репресії в окупованій Галичині 1915.
Настання Третьої російської імперії 1917 знаменується помітним посиленням тотального антиукраїнства. А розпочинається репресіями російської окупації 1918, коли розстрілювали навіть тих, хто насмілювався розмовляти українською (бєй буржуєв і украінцєв), та організували пробний голодомор 1921 – прообраз майбутніх. Він понищив переважно українців та кримських татар, орієнтовно, десь у сумі до 2 млн. жертв.
Потім записали себе до «сбліжєнія» розбійницькою колективізацією 1930, несумісною із законами країни, з її «розкуркулюванням» та депортаціями, які, вимушені ще раз нагадати, міжнародним правом прирівнюються до ґеноциду.
Нищенням 1930–1937 української інтеліґенції та всіх національно свідомих людей («украінский буржуазний націоналіст»).
Масштабним та удалим голодомором 1932–1933, найбільш успішним із усіх, що планувалися й проводилися совєцькою владою; 10 млн. жертв. На їх місце цілими селами переселювали росіян. Так він і створювався отой їх «русскій пєрєвєс» в Україні, про який з такою певністю і гордістю писатиме 60 років потім нобелівський лавреат А. Солжєніцін, добровільно приймаючи на себе роль «слов’янського» блазня.
Новими масовими антиукраїнськими репресіями в Галичині, підчас її повторної російської окупації 1939–1941.
Підстеленням 1941 України під гітлерівську окупацію, аби потім можна було необмежено переслідувати за те, що «бил у нємцєв», або «сотруднічал с нємцамі» і т. і. А ще й колоти у вічі – от ми вас «освободілі от корічнєвой чуми XX вєка».
Планувався й готувався – вивезенням цілих заводів і ліквідацією робочих місць, як і можливо повною викачкою продовольства – новий та як же масштабний голодомор в Україні. Але, не вийшло. Хоч як було важко, але вичерпно виявилося, що під «фашістами» голодоморів не буває. А під совєтами вони бувають, як же добре відомо.
Виселенням (тобто ґеноцидом же) усього неросійського населення Криму 1944. Бо там були не самі кримські татари, були й греки, вірмени, болгари… були, ясна річ, і українці.
«Сблізілі» ще й кривавою лазнею 1943–1950 в Західній Україні, з новими мільйонами закатованих, розстріляних та депортованих. В ті ж роки «освобождєнія» мільйони людей було репресовано та виселено із східної України. А героїчні бійці УПА так і не відновлені в правах. А потім і новим заключним голодомором 1947, який хоча й не вдався повною мірою, але уніс життя ще 1,5 мільйона українців.
А чи ж даруємо їм, нашім «слов’янським братам» повоєнні репресії проти національно-свідомих українців? Табори та психушкі, Мордовію, Пєрмь? Пробачимо їм і забудемо убивства Валерія Марченка і Василя Стуса?
Чи може підемо знову «своім путєм»? Як оте «Товариство імені Олекси Тихого» на Донбасі, метою якого, кажуть, є ніби «очістіть єго імя от обвінєній в украінском націоналізмє».
Причини цієї трьохсотлітньої необ’явленої війни Росії проти України є досить прості, формулюються в двох словах: «російський імперіалізм», або «російський шовінізм». А от спробуйте пояснити ці факти, заперечити яких неможливо, інакше, в прийнятному для російської сторони поясненні. Скільки ж прийдеться викручуватися. Вигадувати десятки незалежних причин на кожну окрему подію. Саме там, де все пояснюється одним-єдиним. Скільки ж писати – не переписати; та скільки ж брехати, нанизуючи одну брехню на іншу… І все одно, вийде таке щось складне та розвинене, але… підійшов, дмухнув… І нема, як не було.
Отже, майже триста років Росія всебічно гнітила Україну, винищуючи її, як не духовно то фізично, в останнє століття – десятками мільйонів. За цей час минуло аж три російські імперії: Перша (1721–1861), Друга (1861–1917), та третя (1917–1991), сьогодні маємо вже Четверту. Хіба ситуація поліпшилася? Далебі, вона тільки погіршувалася, чим далі, тим швидше.
Так, що ж сталося? Чи щось змінилося сьогодні? Чи може миттєво переродилася 1991 Росія, раптом із зразка безоглядного імперіалізму на такий собі зразок доброти та гуманізму? Ні, та ще раз ні. Ґеноцид чеченського народу назавжди перекреслив надії на щось подібне.
Повторимо ще й ще: сьогодні потрібно бути, як не аґентом Москви, то понад глупою та невігласною людиною, аби по всьому цьому базікати про якесь там «співробітництво», поготів про якесь «стратеґічне партнєрство» з Москвою. А вже закінчений та остаточний дебіл може мріяти про якусь ще й «дружбу».
Адже Росія, вже вустами двох президентів, проголосила, що у неї нема друзів, а є лише власні інтереси. А ці інтереси впродовж майже трьох століть вимагали того, аби жодної України на світі не було. Бо й незалежною Україна може бути не від Німеччини, США або Австралії, а тільки єдино від Росії.
Здавалося би, що до попереднього, можна ще стільки додати, та нема чого відняти, але… Доходить до того, що в незалежній ніби Україні та через сім років її офіційного існування – нас прилюдно закликають:
Прошу вас, не соромтеся семидесяти з лишком радянських років нашої історії. Це наша з вами історія, наше з вами життя! Без тих років не було би суверенної України.
Зауважимо насамперед, що ця людина ніде не вживає слів «незалежна Україна». Бо «сувєрєнітєт» це те, що обіцяв іще президент Б. Єльцін отим своїм «субьєктам» Російськой федерації (РФ) – «єдіной і нєдєлімой».
А потім, спитаємо себе, чого це власне нам соромитись отієї його злочинної в кожній дрібниці совєцької влади? Адже, то була чужа колоніальна, не наша влада. До того нав’язана нам військовою силою. Та інструкції про голодомори або накази про розстріли геть усі написані не нашою мовою, їхнім «вєлікім і могучім». То нехай вони й соромляться, як є ще сором. Нехай вони й радіють, що й досі ходять не покарані за свої всесвітні злочини, а нам до чого тут соромитись? Наша турбота тепер цю ненависну владу викорінювати, аж до останньої дрібнички; бо як цього не зробимо, то знову потрапимо до ще гіршого рабства, ніж останнє совєцьке. Та не тільки. Бо тепер можемо дістатись й повного зникнення.
Далі знову йдуть солодкі співи про оте ж їх ідіотство, що нас «сблізіла тисячєлєтняя совмєстная історія». Так, згодні «сблізіла», але як саме? Відповідаємо: як серійного вбивцю і його чергову жертву, як грабіжника та пограбованого. Читаємо далі:
Росія та Білорусія не тільки Богом дані Україні сусіди: історично наші народи жили і формувалися, як близнюки.
Тільки от один «близнюк» чомусь щосили душив двох інших. Та й усе життя торгував людьми як худобою, чого не дозволяли собі двоє інших. Але підемо знову далі за цією дивною логікою:
Вони разом розвивалися в Київській Русі, в Російській імперії, в Радянському Союзі. Віками пліч-о-пліч боронили рідну землю від загарбників. Нас міцно поєднала економіка, культура, родини, политі потом і кров’ю предків поля.
Предків? – так, безумовно, та от трохи різних. Бо, то їх предки торгували нашими (як і білоруськими) предками. Отже, знову та сама суто солжєніцінська імперсько-шовіністична брехня.
Не варто (але й не вадить) згадувати про те, що герої цього автора – не наші герої. Він закликає віддати належне кірічєнкам, подгорним та щєрбіцкім за їх турботу про Україну, але знову – до чого ж тут ми? До нашого українського народу вони тільки те відношення й мали, що розмовляли мовою своїх московських панів, «вєлікім і могучім», але, яка ж шкода, з «малороссійским акцєнтом»!
Ми не витратили марно часу, бо наведені уривки є понад повчальні. Вичерпно пояснюють нам, чому незалежна Україна за роки свого існування так і не зробила істотних кроків уперед.
Бо, поки подібні люди будуть крутитися на верхах, не будуть цілком видалені з політичного та суспільного життя України, годі на щось і сподіватись, нічого не буде. Вони закономірно приведуть нас назад, до стану московської колонії, рано чи пізно.
Адже, весь досвід історії показує, що минуле визначає сучасне й майбутнє. А тому й, не розрахувавшись з минулим колоніальних часів, годі й сподіватись на якесь прийнятне незалежне буття.
Отже й потрібно завжди відділяти чорне й біле, бо мало було в нашій жахливій (можливо, з нашої провини) історії кольорів або відтінків. Не впадати в захват від того, що якийсь там український совєцький письменник або поет, у створений ним стіг совєцької дурні примудрився десь приховати й голку правди. Пам’ятайте, совєцьке не бувало добрим. Втрати кажете? А як же без них? Подумаємо, хто ж із тих, що жили поруч із Росією обійшлися без втрат? Без цілих втрачених без вороття століть. Яких ми тут не випадково назвали зупинками історії; так безумовно для нас – зупинки історії.
Голка кажете? Що ж, віддамо належне, схвалимо ту голку, але не забудемо, що був іще й цілий стіг. А стіг, це ж таки стіг…
А сьогодні – час відповідальний, бо найменша поблажливість може закріпити нас у минулому безвихідді совєтів. Про це потрібно пам’ятати завжди. Не випадково мовиться у нас весь час про якусь там «злагоду», яка схоже має остаточно освятити оте «маємо те, що маємо». Злагода? Так, що ж може бути краще? Нагадаємо ще раз: компромісу або злагоди можна досягти у виборі кольору краватки на вечір, або марки вина на десерт. Та тільки не у принципових питаннях. Хоча би тому, що жодних компромісів або злагод не може бути, скажімо, поміж статусом імперської колонії, або незалежної держави. Незалежність, то як вагітність, або є, або її немає, не може бути чогось третього. Так само, нагадаємо, була та є дві принципово різних України. Була Україна кагановічів, косіорів, постишєвих та щєрбіцкіх, а є Україна Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки, С. Петлюри, Д. Донцова, Є. Конвальця, С. Бандери. Так яку виберемо на продовження, панове? Як «ми не раби, раби не ми»? Першу чи другу? Бо вони були, є та будуть несумісні, та жодної злагоди тут знову бути не може. Або, як ми погодимо Т. Шевченка, якого вело сумління, із, скажімо, О. Корнійчуком, або пізнім П. Тичиною, яких «партія веде»? Та не яка-небудь, а саме ота злочинна, від 1933 та 1937. Гадаємо, з чимось таким не упоратися й спритному малоросові, вже народженому поміж двох стільців, так би мовити. Та й, взагалі, чи не була ота дурна та ялова уесесерівська метушня (в тому числі) марною спробою прищепити хирну українську гілочку на потужний, але здавна згнилий імперський стовбур? Так чи припустимо в умовах незалежності подібну дурню? Не потрібна нам, вочевидь, і «злагода», що розмовляє чужою не нашою мовою.
А все це є невідривно пов’язано з тим, підкреслимо це, що логіка світу, в якому ми живемо, є двозначною, знає лише «так» або «ні», й нічого більшого, жодного третього. Хоча, скільки ж зусиль було витрачено свого часу, особливо в нашому попередньому столітті, дурнішому з усіх, на пошуки багатозначних логік.
А між тим істина (а до того єдина, як завжди) є давно відомою. Та полягає на тому, що єдиною можливістю вижити як нації є для України оте старе, класичне та давно відоме – «Геть від Москви!» Бо протилежний шлях веде до небуття.
Не справляє жодного позитивного враження й зовнішня політика України, яка так само, до жодної незалежності привести не може. Вона у нас, бачите, є «багатовекторною». З одного боку «європейська інтеграція», а з другого боку «стратеґічне партнерство» з імперією, колонією якої ми нещодавно були. Але, до вашего відома, панове, сума векторів може дати й нуль, тому добрі люди отієї ідіотичної «багатовекторності» й уникають. А до того в нашому народі ця «багатовекторність» давно відома, та так само давно отримала назву сидіння між двох стільців.
Так, чи це, бува, не є ескалація тихого вповзання до імперії? Чи не є звичайний неоколоніалізм? Та, ще й під галас гучних декларацій про європейську інтеграцію, жодних наслідків якої ми поки не бачили та не почували. А, де ж національна ідея? Бо, як же можна розцінити отой дурний вступ до «Мєжпарламєнтской ассамблєі СНГ»? А тепер іще й оте «Сотруднічєство столічних областєй» (25.10.2000) трьох країн, поріднених тільки тим, що серед них дві колишні колонії та одна метрополія, а ще й тим, що жодна не ступила ще й кроку вперед. Адже, простір для маневру все меншає. Чи не стане наступним кроком «Государствєнний договор», що увінчає абсолютно яловий, як і досі, «союз трьох братскіх народов» (?!!)
Чи не до цього ви нас вели й ведете, панове номенклатурна влада?
Багато написано й переписано про русифікацію (тобто – зросійщення) України. Починаючи ще з отієї класичної праці Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?» Але, чи завжди достатньо глибоко? – чи завжди на потрібному рівні узагальнення? Адже, зросійщення було й полишилось не останнім напрямом дій російського імперіалізму, а такий собі академік Д. Ліхачьов прямо і відверто учив, що:
Ми велика імперіалістична держава. Наш імперіалізм повинен бути імперіалізмом культури.
Даруємо цій людини її глибоке невігластво (а, що ж іще можна набути в імперії?), бо імперіалізм не може бути культурним, принаймні у тій другій семантиці цього слова, а «імперіалізм культури», – то є просто імперіалізм, і аж нічого більше…
Співпадіння чи наслідок, але відгук був і у нас. Згадаємо знову зовсім недавнє минуле. Напредодні виборів до ВР 1998 було створено проросійський блок, ліберальний СЛОН, названий мало не на честь пам’ятного для нас усіх СЛОНа (Соловєцкіє лагєря особого назначєнія), де Москвою було понищене оте – перше українське відродження. Він обрав собі гасло: «Сохраним для Украины русскую культуру». Та й придумав собі телерекламу – варто пригадати. От стоять собі на довгій полиці пухлі томи: Пушкін, Достоєвскій, Толстой… Ну, і щось там затиснуте між ними українське, що зуміло колись пробитися крізь російські «заград-отряди» (які за царів ще не були аж такими щільними). Потім раптом усе російське кудись зникає й полишаються Шевченків «Кобзар» та щось там від Лесі. Та й валяться вони одинокі на довжелезну полку, не в силах утриматися строч без російської підтримки. Красиво? – ще й як. Красномовно? – так! – куди вже більше…
Але, з усім отим реквізитом «ліберальний блок» тоді як же пролетів, не набравши й близько тих 4 %. Чи тому, що наш виборець є байдужий до всього російського? – далебі, не сказати. Радше тому, що те ж імперське російське панування зробило його байдужим до будь-якої культури, а виховала його в цьому, що ж… саме й лише вона – імперська культура.
Зауважимо принагідно, що ця культура вартує набагато менше, ніж вона сама того бажала би, але – що поробиш: «маємо те, що маємо»…
В політичних іграх російського імперіалізму, на яких укінці він і зломить остаточно собі шию, – вона займає не останнє місце. Про це кажуть не лише академіки, але й політики. На прес-конференції 29.01.2001 депутат російської Думи і голова її комітету з міжнародних справ Дмітрій Рагозін, заявив дослівно наступне (процитуємо знову):
Якщо нам удасться зберегти позиції Росії, російської культури в Україні, то будуть існувати і Росія, і Україна.
Отже, будь яке посягання на позиції російської колонізаторської культури – може для нас кепсько закінчитись, майте це на увазі: можемо взагалі припинити своє існування. Так ставиться сьогодні до нас та своєї імперіалістичної культури – «демократична» Росія.
Убивство Берії було останнім у низці міжпартійних порахунків високого рангу в Третій імперії, найбільш злочинній з усіх трьох. Воно завершувало цю низку та не було скритовбивством, як Кірова, але не було й убивством внаслідок зфальшованого політичного процесу, як убивство групи Зінов’єва-Камєнєва або Бухаріна-Рикова.
Це вже по ньому відбудеться оперетка XX партз’їзду з «разоблачєнієм культа лічності», де буде прийнятий «пакт Хрущєва»: не доводити більше гризні за владу до взаємних убивств.
По передчасній смерті (а, чи так вже природній?) «вєлікого вождя і учітєля», зримим для інших втіленням його епохи та традицій полишився його давній соратник Лаврентій Берія, який тоді першим проголсив: «Тіран мєртв!» Однак, це йому не допомогло, та він недовго пережив свого «вождя і учітєля».
Він вийшов на московську арену 1938, змінивши Н. Єжова, маріонетку Сталіна, на яку, спеціально для дурників, було звалено відповідальність за «нєобоснованниє рєпрєсіі»: «єжовщіна». За нього скоротилися масові арешти, а декого навіть повипускали. На початку п’ятидесятих він, під тиском шефа, розпочав був справу жидівських лікарів, але незабаром по смерті Сталіна все припинив, а арештованих звільнив. Затримавши тим «окончатєльноє рєшєніє єврєйского вопроса в Росіі»; в совєцькому варіанті, зрозуміло (бо в інших країнах – нема «вопроса»): з депортаціями та Сибіром.
У справі лікарів цього разу обвинуваченими були переважно жиди: М. С. Вовсі (голова «змови»), В. И. Виноградов, А. М. Гринштейн, П. І. Єгоров, А. І. Фельдман та інші. Коли їх нарешті випустили, про що потурбувався саме Л. П. Берія, – в народі склали з цього приводу ентузіастичний вірш:
Дорогой товарищ Вовси,
за тебя я рад.
Оказалось, что ты вовсе
и не виноват.
Слух давно ходил в народе:
все это мура.
Так гуляйте на свободе,
наши доктора!
Що ж, вірші – як вірші, бувають і гірші. «Змову лікарів» (космополітів) «разоблачіла» така собі Лідія Тімощук, отримавши за це, здається, «Гєроя Совєтского Союза», але невдовзі загинула за нез’ясованих обставин; подейкували про якусь «автокатастрофу».
Цього разу, можливо, восторжествувала й справедливість, але – хто ж наважиться твердити, що система не використовувала у своїх цілях (як завжди брудних) – і лікарів? Адже, перед тим вони звинувачували інших лікарів у передчасній смерті М. Горького (1936) та його сина. А от випадки М. Фрунзе та М. Грушевського, – то майже доведені злочини.
Але, для своїх соратників за Політбюро він був постійним джерелом жаху та ксенофобії. Грузинське правління – бодай найбільш російське у російській історії, – мало покінчитися назавжди, разом зі Сталіним. А він – тинявся на верхах (а чому ні, не гірший за інших) та вимагав своєї долі влади. Ну, а якби й не вимагав? – хіба виники не були би такі самі?
Відкритого суду над ним не було, а це підкріплює чутки, що жодного суду не було взагалі, був самосуд; що він тоді був просто застрелений від страху перед ним, – без жодного суду та слідства. Після смерті він «оказался заговорщіком, агєнтом іностранних развєдок» та ще один Бог відає, ким іще. Яких саме «развєдок» – не уточнювалося: стандартні обвинувачення 1937. «Заговорщікамі» та «агєнтамі» були так само – Зінов’єв, Камєнєв, Бухарін… Ні на що більш-менш правдоподібне у совєцької влади не стачило розуму й тут. Віддзеркалена сталінщина убила тепер і сталінського помічника. Першого? – далебі, всі знали, що першим був Молотов. Але, цей і у воді не тонув, і в огні не горів, доживши в спокої та пошані ста років. З його відновлення у партії, не забудемо, розпочалася горбачовська «пєрєстройка».
Отже, як бачимо, першим «вишєл із довєрія» саме товаріщ Берія, бо… був грузином; іншої причини важко дошукатися. Чи був він злочинцем? – не відомо. Насамперед тому, що подібне ніколи та в жодний спосіб не було доведене.
«Епоха гласності» вирішила була колись підняти завісу секретності й над цією тайною московського двору. У передачі «Взгляд із Останкіна» 29.04.1988 – було інтерв’ю з таким собі «заслужєнним юрістом СССР» Г. Тєрєховим, який, ніби, проводив слідство у справі Л. Берії. Із того, що він тоді наплів, вимальовуються такі три пункти звинувачення.
1. Із особистого архіву Берії було вилучено його досьє з мусаватистської розвідки в Баку 1918–1919. А оскільки мусаватистська – то все одно, що англійська (не смійтеся, бо таким воно є, російське дологічне мислення) – то, самі бачите… Куди «докатілся»…
Зауважимо, що він передавав звідти інформацію совєцькій розвідці через Багірова та Мікояна, – був звичайним подвійним аґентом. От, якби він там десь нашкодив більшовикам, але… Подібних претензій або конкретних звинувачень – не було.
До речі, а навіщо йому було тримати це у своєму особистому архіві, як там було щось компрометуюче? – чому таким ніхто не зацікавився раніше?
2. Під час війни Берія підтримував «связь с нємцамі». Бо були арештовані (та правдоподібно, як завжди у них – «во всєм созналісь») люди, які утримували цей канал. А підтримувати під час війни «связь с врагом» – це ж типова «ізмєна Родінє!». Втім, про військові таємниці, передані ворогові цим каналом, – мови знову чомусь не було.
Зауважимо, що це знову версія, розрахована на типового совєцького дурника. Бо, такі зв’язки – то є норма; підтримували канал зв’язку з Німеччиною, зрозуміло, і союзники. Є цілком логічним, що з боку СССР таку відповідальну справу Сталін доручив саме Лаврентію Берії, своєму довіреному помічникові.
3. У когось із помічників Берії вилучили «клочок бумагі» (так і було сказано) із чотирма жіночими іменами. Одна з них, 16 років, була ніби, «затащєна в свой особняк і ізнасілована».
Це вже міг би бути якийсь кримінал, якби не було упевненості в тому, що мало відшукалося би москвичок, які би, скажімо так, не згодилися би на таке щось добровільно, слушно розраховуючи на майбутні вигоди від цього.
Оце було й усе звинувачення, дослівно. Як бачимо, йому можна було би пришити – в найгіршому разі, зґвалтування неповнолітньої, але – якби це було доведено у судовому порядку.
Сам «заслужєнний юріст» – не викликав жодної довіри. Плутаний, глухий і недорікуватий, він вбачався типовою підставною фігурою. Радше шереговим знаряддям московської пропаганди, де звикли (так, на всякий випадок), – фальшувати навіть фальшивки. І, таке щось могло вести справу Берії? – не до віри!
Вся ця повчальна історія вчить нас єдино тому, що комунізм і після Сталіна полишився тим, чим був. Системою, за якої «судоправіє» повноправно існує, але «правосудіє» – не мислиме. А безвинною жертвою системи може стати кожний, будь-хто; що ж, в тому числі – й співавтор цієї системи.
Але, був іще один бік діяльності цієї людини, про якого пригадувано все рідше. Бо, саме він – Лаврентій Берія, був тим, хто втілив у життя совєцький атомовий проект, дав до рук Сталіна атомову зброю. Став нашим совєцьким ґенералом Гровсом. Зробив вирішальний крок до здійснення мрії Москви про панування над світом: «Пусть останутся хоть дєсять чєловєк, но чтоб ето билі совєтскіє!»
Пригадується статейка з тих же років «пєрєстройкі», якогось В. Черткова («Правда» № 63 від 4.03.1989) про такий собі «закритий город», де творилася атомова зброя, що мала поставити світ на коліна перед Москвою. Мета статті, насамперед, похизуватися – он, які ми! Додати отухи та куражу згнилій двічі імперії, яка має розпастися через два роки третім разом. Мовляв, не вішайте носа, атомова зброя все одно у нас, а там… Було в ній і таке, досить цікаве:
Саме тут, це ж треба було так розпорядитись історії, стали виконавцями термінового замовлення по створенню першого промислового реактора Ігорь Васильєвіч Курчатов і Бєрія. Але, кому трава забуття, а кому одвічна любов та пам’ять.
Дивне твердження. Бо, по-перше, не історія розпорядилася, а розпорядився так сам тов. Сталін І. В., а тут одному «одвічна любов та пам’ять», а другому – на тобі – «трава забуття»?
Очевидно, ми маємо тут типовий зразок того ж самого російського дологічного мислення, винесеного недоторканим мало не з кам’яної доби. Свавільне об’єднання того, що не об’єднується, та розділення (як тут) того, що було, є та буде нероздільним: «послє смєрті ім стоять почті что рядом…» Отже, розберемося з цим із самого початку.
Справа в тому, що описуючи свою блакитну ідилію – Атомград зі «свєтлого» атомового майбутнього («Ладно скроєне місто, вєликі з добрим вибором продуктів (власні сильні підсобні господарства) магазини, доброзичливі обличчя, що посміхаються») автор дещо й пробовкується: «Для багатьох то була дорога в один кінець. Сатана тут правив бал – Берія».
«Правіл бал» він у такий спосіб, що постачав зеків для праці над атомовим проектом. Як тих, що могли придатися на кваліфіковану працю, так і звичайних, що поралися голими руками з радіоактивними матеріалами та вимирали від променевої хвороби. Хто за тиждень, хто за місяць, а хто й за рік… Хоча, підкреслимо це, не на подібне вони були засуджені, хіба не так?
Отже, й тут – нічим не обмежене кримінальне злочинство.
Але, кого ж із них за це злочинство винуватити? Берію? – який доставляв для робіт Курчатову стільки людей, скільки було потрібно? Та міг, до речі, й не знати, де та як їх використовують. Мав право й не знати, на що їх при цьому наражають, бо він же не був фізиком. Зате Курчатов та його попихачі – інші «видающієся совєтскіє учєниє», – не знати цього – просто не могли.
Совєти, прагнучи залякати та підбити під себе вільний світ, як навіжені рвали свої атомові пристрої у відкритій атмосфері. У них це називалося «іспитаніє» та таких були сотні. Кожен вибух в одну мегатонну, розсіюючи над землею смертоносні радіонукліди, рано чи пізно уносив життя більше 50 000 людей. Невидимо та так, що вбивців і за руку не спіймати. Чи вони про це не знали? Вчені – добре знали, а от Берія – не фізик, – мав право й не знати.
Бувало й ще ліпше, це вже по Берії, пам’ятаєте? – І. В. Курчатов разом із мавпою Г. К. Жуковим 1954 в Тоцку під Оренбургом: проганяли через центр іще не остиглого атомового вибуху, невідомо навіщо, десятки тисяч совєцьких солдат, нічим їх не забезпечивши та ні про що не попередивши (див. спогади полковника запасу Ю. Лисенка). Невідомо навіщо – тому, що їх після цього ніхто не оглядав і не обстежував. Отже – навіщо? Чи аби потішити оту військову мавпу, що накрала для себе в окупованій Німеччині кілька ешелонів чужого добра, – переможця? Знову – злочин? – так, злочин, злочин, а як же їм – злочинцям, – без злочинів? А, чому таке було можливе? – та, звичайно, тому що:
…західні фізики болісно усвідомлювали свою соціальну відповідальність за виники ядерних досліджень. Не почуття провини, як це було у західних діячів науки, а, навпаки, як ми знаємо з численних свідоцтв совєтських учених, глибоке моральне задоволення відчували вони, оскільки внаслідок їх праці укріплювалася обороноздатність нашої країни…
До цього вислухаємо ще одну людину, вже добре обізнану зі справою на місці, та – на власному досвіді:
Десятиліттями творці всіх цих страшних зброй були у нас безмовно покірні, не те що Сталіну або Берія, але будь-якому полковникові на чолі НІІ або «шарашкі» – дивлячись куди благоволіли помістити винахідника, були нескінченно вдячні за золоту зірочку, за підмосковну дачку або за шклянку сметани до сніданку, і як коли заперечували, то тільки у сенсі найкращого технічного виконання бажання самого ж начальства.
В іншому місці цитований автор називає тих, що за «шклянку сметани», позбавлені від народження честі та сумління, переживали глибоке задоволення, – «подкупной, продажной, беспрінціпной технічєской інтєллігєнцієй». Що ж, називає – погодимося з ним, – абсолютно слушно, бо таке щось – не люди, – типова наволоч.
Тобто, на відміну від західних фізиків, людей більш порядних та совісних, – чи не були оті всі просто зграєю дрібних кримінальників, яким надані історією необмежені ресурси – давали змогу творити велетенські злочини проти людства? Одне слово – «совєтская інтєллігєнція», яка слухняно виконувала будь-які, навіть – безумовно злочинні «заданія партіі і правітєльства». Та сама, котра в Україні після 1991 невпинно правила теревені про «союз з Россієй» та «прозрачниє граніци»; або нахабно домагається «второго государствєнного язика», погрожуючи «гражданской войной». Інтеліґенція, якій природно місце де завгодно, та тільки не в цивілізованій європейській державі. Бо це не люди, це людське сміття та покидьки.
Контраст, та при тому – доволі гострий, до совєцької наукової братії, яка плазувала на брюсі перед своїми Сталіним та Берія, – становить не лише американська інтеліґенція, люди вільного світу. Бо праці над створенням атомової зброї велися й у гітлерівській Німеччині. Там теж, для цього робилося все можливе, хоч і не чути про використання зеків, яких у цій країні було чимало. Про цікаві речі можна довідатись, зокрема, зі спогадів видатного фізика Вернера Гайзенберга (1901–1976). Німецькі учені організовано саботували проект та навмисно уводили дослідження вбік. До вирішальних подій війни залишалося кілька років, впродовж яких треба було протриматись; і вони це зробили: гітлерівська атомова бомба так і не побачила світу! – таких медалькою або дачею – не купити…
Отже, два несумісних світи, одвічне чорне та біле, – старий світ людства і новітній світ антилюдства.
А на тлі подібного людського мотлоху і професійний енкаведист Лаврентій Берія, убитий 1954 без слідства та суду, погодимося, виглядає зовсім не таким уже «сатаной».
Слід гадати, що історія в усьому розбереться, рано чи пізно, бо коли не розбереться – то це буде одночасно кінець усьому людству. Для цього дуже в нагоді став би всесвітній трибунал над минулим, над усім XX сторіччям; як і над усією багатогранною діяльністю першого ворога людства, «Імперії Зла» – СССР. Бо, це тільки в наших інтересах, – щоб ніколи не повернутися у минуле, в яке нас щосили тягнуть.
Втім, не оминемо й нового цікавого вибрику «славной історіі россійской». Такий собі Алєксандр Бушков (як він себе рекомендує – автор бестселлерів) у книзі «Россия, которой не было» (Красноярск, 1988) – розглядає низку втрачених можливостей російської історії, за яких Москва була би в стані перебити й порабити іще більше людей, іще більшу кількість переробити на безнаціональне сміття, невиліковно інфековане СНІД’ом імперського шовінізму.
Є там і цікава глава, присвячена Л. Берії. В ній автор відмічає, що Л. Берія був проти поділу Німеччини, та з цього, як із іншого, виводить, що той був мало не попередником Олександра Дубчека, збирався побудувати «коммунізм с чєловєческім ліцом».
Відкидаючи в принципі можливість чогось подібного – «коммунізма с чєловєческім ліцом», зауважимо, що Берія був розумніший від Сталіна, заперечуючи увічнення поділу Німеччини. Бо, цей останній, після фінської війни, був другою істотною стратеґічною помилкою Сталіна. А Берія, схоже, мав досить розуму на те, щоб утямити просту істину, що комунізмові ніколи не зрівнятись із вільним суспільством у головному, – правах, можливостях та добробуті людей.
Але, його голос так і не був почутий. А тому й почне 13.08.1961 недоумок Н. С. Хрущев будувати отой зловісний мур у Берліні, який остаточно прирече усі совєцькі зусилля. Бо, коли один і той самий нарід опливає в добробуті під демократією, а під совєтами не вилазить зі злиднів, – тут і найтупіший з пролетарів починає щось розуміти. Недарма ж фірма «Фіат» – безкоштовно возила свох робітників до хрущовського муру, – він став символом.
Не випадково ж, нова ера в Європі, – падіння рабських Ялти та Потсдаму, – почалося саме зі знесення Стіни.
Однак, одна справа – зрозуміти та виправити помилку (це вже – не вдалося), а зовсім інша – то комуністичне реформаторство. Чи стало би на це Лаврентія Берії? – здається, навряд.
Але, як і в інших випадках, крім посмертного суду злочинців над злочинцем, у якому Берія може бути цілком виправданий, є ще невблаганий суд історії. Не забудемо, що це він, підручний Сталіна Лаврентій Берія, був шефом відомства, яке офіційно взяло на себе відповідальність за придушення наших Третіх Визвольних Змагань, за передчасну смерть ґенерал-хорунжого Романа Шухевича та тисяч інших відданих борців за українську свободу. А значить – несе пряму відповідальність за суму всіх енкаведистських злочинів в Україні.
Та, якщо Сталін був тут злочинцем № 1, то Берія – що ж, може претендувати й на № 2.
Їм обом судилося бути відправленими на той світ своїми – іншими злодіями. Як вони перед тим відправили туди ж зграю отих: бухаріних, зінов’євих, камєнєвих, косіорів, постишевих, рикових та як там їх іще…
Бо, коли злочинство перекрочує свою вищу можливу межу – воно починає з’їдати саме себе.
Союз Гітлера та Сталіна, що кинув світ у прірву Другої Світової війни (десь 55 млн. убитих), – розпочався поділом Польщі поміж двома імперіалістичними хижаками, більшовицькою Третьою російською та німецьким Третім райхом, – «фашістамі».
Для неї то був не перший, а принаймні четвертий поділ. З ними, – імперіалістичними хижаками, аґресорами, таке буває. Як нема сили поодинці – діють зграєю, а потім ділять здобич; отут головне – щоб не перегризтись. Таке буває теж, як знову ж: націонал-соціалісти з комуністами 1941. Так само, свого часу імперіалістична Росія 1709 поділила Україну з Польщею, та захопила собі Волинь та Поділля тільки після другого поділу Польщі з Прусією 1793; перший поділ 1772 приніс їй тільки Східну Білорусь, до Дніпра та Даугави. Третій поділ 1795 приніс Литву та Курляндію (Прибалтику). Найбільше з усіх поталанило Галичині, яка не знала російської окупації аж до 1915.
Все це мало свої наслідки, і катівні, тюрми та заслання Росії так само повнилися у ХІX ст. поляками, як потім у XX ст. українцями. А, на «історічєском врагє народа русского – полякє» – слід було помститися. Що ж тут зробиш, як він не визнає самого «старшєго брата»?
Внаслідок поразки Росії в Першій Світовій – повній та тотальній, Польща зуміла не лише відновити незалежність, але й протистояти імперіалістичній Росії (разом із військами УНР) в історичній війні 1919–1920. Історичній тому, що вона не лише відстояла Польщу, але – й це головне, – перекрила шлях на захід «рєволюціі» Москви, яку несли на більшовицьких багнетах.
За ганебну поразку в цій війні Росія вимушена була розплатитись шматками України та Білорусі, ставши з цього часу затятим ворогом молодої Польщі. Хтось із німецьких ґенералів, здається – Гальдер, пригадував у своїх спогадах банкет напочатку тридцятих – на честь закінчення Академії Ґенерального штабу в Берліні, групою вищих совєцьких офіцерів. Тоді підпитий Уборєвіч (згодом маршал, розстріляний як ворог народу 1937), все ліз до нього допитуючись: «Когда жє ми с вамі подєлім ету Польшу?»
Ні Уборєвіч, ні Тухачєвскій уже не ділили. Поділили тільки 17 вересня 1939, та до рук російських окупантів потрапило чимало солдат та офіцерів польської армії, які рятували життя від гітлерівців. Перших людей у світі, що збройно протиставилися тоталітаризмові у особі Гітлера. Нагадаємо зайвого разу, що у Польщі та країн Прибалтики були пакти про ненапад із совєтами, які ті толерували не більше, ніж згодом пакт про ненапад із Японією 1945. Всі ці люди були негайно відправлені до совєцьких концтаборів. Офіцери, в основному, до Катині під Смолєнском та до Старобєльска.
Зараз є доведене, з усією можливою певністю, що принаймні 22 000 польських офіцерів були розстріляні напочатку 1940. Переважно – в Катині; дещо менше – в Старобєльську.
Перші підозри щодо цього чергового звірства виникли, коли 1941, після початку війни з Гітлером, Совєцький Союз мимоволі став по один бік із польським урядом у лондонському екзилі, якого очолив на той час ґенерал Владислав Сикорський (1881–1943); тепер ішлося про формування з польських полоненних – польської армії на теренах совєтів. То була осінь 1941, німці переможно крокували на Москву і Сталін був ладний на все.
Тоді й почало з’ясовуватися вперше, що бракує десятків тисяч офіцерів, які – по всьому, мали бути саме тут, у совєцькому полоні. Із того, як незграбно викручувався Сталін перед польським прем’єром Сикорським та ґенералом Андерсом, який мав формувати армію, – було ясно – справа тут не чиста.
Отже, тим часом, як у Бугуруслані було майже уформовано польську армію (та – за дуже короткий термін), – почали гуляти чутки про масові розстріли в Катині. Вони спричинили до того, що армія відмовилася воювати на совєцькому фронті, захищати злочинців проти людства, та по складних дипломатичних маневрах покинула СССР через Красноводск, перебазувавшись до Ірану. Потім була кампанія проти шейха Рашіда Гаїлані в Іраку, потім війна проти військ маршала Роммеля в Африці, потім – завершальна кампанія в Італії.
В Африці солдатам ґенерала Владислава Андерса (1892–1970) випало відзначитися вперше 21 жовтня 1942, коли у складі 8 Британської армії поляки та австралійці розгромили під Ель Аламейном африканський корпус ґенерала-фельдмаршала Ервіна Роммеля, та погнали його назад, аж до Марету в Тунісі. Друге велике випробування прийшло в Італії, де союзники висадилися 20 січня 1943 та зустріли затятий опір армій ґенерал-фельдмаршала Альберта Кессельрінга на половині півострова. На сучасно укріпленій німцями древній «Лінії ґотів». Бої за головний плацдарм під Монте Кассіно тривали майже три місяці, поки німецьку оборону на початку травня не прорвали Карпатські дивізії 2 корпусу Польської Визвольної армії.
Наслідком усього цього стало те, що коли наспів час «освобождать Польшу», прийшлося поспіхом створювати нову Польську армію. Цього разу, правда, не з поляків, яких полишилося зовсім обмаль, як із українців та жидів, але… «нєт такіх крєпостєй, какіх нє моглі би взять большєвікі»…
Польській мові цю збіранину, зрозуміло, не навчили, але «політрукі» роз’яснили, принаймні, що заходячи до костьолу треба знімати шапку; та хреститися зліва направо, а не навпаки.
Розголосу масовому мордерству в Катині надали німці, по свіжих слідах, іще взимку 1942. Вони першими дослідили справу та довели, що польські офіцери були розстріляні саме 1940. Додамо, про всякий випадок, що німці польських військовополонених не розстрілювали, бо Польща, на відміну від СССР, – підписала Женевську конвенцію; та, дотримувалась неї. Нагадаємо, що ті ж німці взимку 1942–1943 відкрили таємні масові могили у Вінниці, що полишили по собі московські енкаведисти з 1937 по 1941.
Отже, черговий злочин Москви остаточно набув розголосу та мовчати було не можна. Тому, щойно околиці Смоленска було звільнено від німців, 1943 було створено авторитетну совєцьку урядову комісію. Хто там до неї входив – важко й встановити, але пригадується, принаймні, що там були – як завжди, видатні письменники (совєцькі, зрозуміло) І. Еренбург та А. Толстой, а також відомий лікар Ніколай Бурденко.
Комісія однодухо віднесла весь злочин на рахунок «нємєцко-фашістскіх захватчіков». Так само, як приписано було гітлерівцям й оті вінницькі поховання, яких вони були відкрили світові.
Двом сталінським літературним утриманкам (за визначенням Джорджа Орвелла) – Іллі Еренбургу та Алєксєю Толстому – ніколи не було, чого втрачати, але шановний професор Н. Бурденко… ой-ой!
Але, час рухався. В авіакатастрофі над Гібралтаром (хіба не без допомоги совєцької розвідки?) 1943 загинув польський прем’єр на вигнанні, ґенерал Владислав Сикорський. В Ялті 1945 недолугі союзнички остаточно капітулювали перед звитяжним Сталіним, віддавши йому на потраву всю Східну Європу. У звільненій Польщі ті поляки, яких не добили ні гітлерівці, ні сталінці, – отримали нарешті свого власного «вождя і учітєля». Ним став один із беріївських підручних, кажуть, колишнй слідчий НКВД «по особим дєлам» Болєслав Бєрут. Поляк («інородєц»!), що не тільки пережив 1937, але й вислужився на слідчого НКВД (та ще «по особим дєлам»!) – можете собі уявити, що то була за людина.
На всі історичні події, в тому числі й на морд у Катині, – спала залізна котара мовчання. Справжньої історії в «соцлагєрє» більше не буде, буде тільки вигадана в Москві, аж до… Аж до горбачовської «гласності», коли пригадали й Катинь та доручили спільній польсько-совєцькій комісії істориків, – «разобраться». Якби не тиск Польщі – не було би й цього. Розбиратись не було в чому, але дозволити урочисто відмітити 50 років совєцького злочину в Катині – не наважився й Горбачов.
Повторити це в наш час, коли Росія об’явила «дємократічєскіє рєформи» – було би скандалом на світовому рівні. Могли би цим одвічним прохачам десь і грошей не позичити; на прожиття. Та Росія – дозволила відмітити. Але, в той же час і дистанціювалася, бо президента Б. Єльціна на церемонії 4 червня 1995 – не було, прислав якусь дрібноту. Але на неї приїхав президент Польщі Лех Валенса, та подібна відсутність (поготів – у себе вдома) – стала демонстрацією зневаги. Того, що ви там – як собі хочете, а Росія не з жертвами Катині; вона радше, як і в інших випадках, – з їх катом, «вєлікім Сталіним».
Чи розуміє це сам президент? – важко сказати. Від людини, яка відкидає японську допомогу постраждалим від землетрусу на Сахаліні тільки тому, що вони – ніби можуть за це «потрєбовать русскіє Куріли», – означало би вимагати понад міру. Вимагати розуму там, де його не було й бути не може. Не прибув і запрошений на скорботну церемонію найвідоміший із російських дисидентів А. Солжєніцин. Якщо на те були поважні причини – одна справа, а як ні (а здається – саме так), то це вже виглядає досить недвозначно; і надто вже недобре. Втім, для нього давно вже: майбутнє Росії – то її минуле. Він, правдоподібно, в польському питанні – разом із перебіглим до більшовиків царським ґенералом Брусіловим. Який закликав тоді, знаменного 1920: «Отдать всє сіли на борьбу с ізвєчним врагом народа русского – поляком!»
Колись, пригадується, господін Солжєніцин не полінувався прибути із свого далекого Вермонту до Франції, щоби бути присутнім на відкритті пам’ятника «шуанам», які вперто, але марно протиставилися військам «Вєлікой французской»; як же це було тоді, 1989, – актуальне для всього світу! – сміх один. А тут, до власного Смоленска (якихось 500 км) – не поїхав. Щоб, зауважте, не покласти вінка на могилу тих, хто першими збройно поставили опір гітлерівській аґресії. Та були – чи не саме за це? – розстріляні тодішніми союзниками Гітлера. Яка ж, воістину всесвітня ганьба!
Сьогодні подібних людей вичерпно характеризує простий факт, – важливе не те, про що вони кажуть, важливе те, про що вони мовчать. У Чечні два роки йшов ґеноцид, відвертий та цинічний, – тотальний. А, чи він про це колись прохопився, цей нобелівський лавреат? Згадав про цю розбійну війну Росії? – ні, ніде й ніколи.
А, хто не засуджує, той – шо поробиш, підтримує; для колишнього дисидента – як же почесно! – такою вона була, є та буде – Росія…
У низці злочинів, якою є історія усіх трьох дотихчасових російських імперій, депортація цілих народів, як і ґеноцид взагалі, – займає цілком особливе місце. Вони були найбільше властиві Третій більшовицькій – «Імперії Зла» – СССР, як втілення московської політики «дружби народов». Написати про все нема ні місця, ні можливості, та ми обмежемося класичним – виселенням кримських татар, яке відбулося 18 травня 1944.
Зробимо коротенький відступ. Конвенція з прав людини, схвалена Ґенеральною асамблеєю ООН 9.12.1948, – називає таке щось «народовбивством»: дії, вчинені з наміром знищити цілковито чи частково якусь національну, етнічну, расову чи релігійну групу…». Далі перелічуються методи, прямі та посередні, аж до навмисного створення для них «таких умов життя, метою яких було би суцільне чи часткове фізичне винищення». Підлягають осудові та покаранню «винуватці та співучасники» чогось подібного.
«Кримські татари», це назва не точна, та така, що дає можливість до зловживань. Зокрема, до пов’язання їх появи у Криму з часами приходу монголів 1240; бо, саме їх у Європі, чомусь, уперше названо татарами. Насправді, – це корінне тисячі років населення Криму, а його пізніша етнічна компонента – кипчаки, з’явилися там іще задовго перед монголами. Отже, така сама корінна нація у Криму, як українці в Україні, – з непам’ятних часів.
Всі ці тисячі років ми були сусідами, часом ворогували, а часом і воювали разом, проти спільних ворогів. Чимало козаків, що рятувалися від Росії, – знаходили собі останній притулок у ханаті або під дружньою йому Туреччиною.
Повзучий і сталий ґеноцид корінного населення, Росія розпочинає відразу по окупації Криму 1783; так само, як ґеноцид українців – від окупації 1709.
Уже в листі до свого коханця Потємкіна Єкатєріна II пише, що Крим слід звільнювати від «басурманов» та заселювати росіянами. Що, загалом, поступово й робилося. Пізніше до цього приєднується й великий гуманіст (ну, російський, ви ж розумієте) Достоєвскій. Наведемо дещо з його «Дневника писателя» («Полное собр. соч. в тридцати томах», Ленинград, 1991, т. 23, с. 55), цього – воістину, зразка духовного ексгібіціонізму, якого не знайти, можливо, – ніде у літературах цивілізованого світу:
До речі, нещодавно в «Московскіх вєдомостях знайшов статтю про Крим, про виселення з Криму татар та про «запустіння краю». «Московскіє вєдомості» проводять зухвалу думку, що нема чого й жалкувати за татарами – нехай виселюються, а на їх місце краще би колонізувати росіян (так у тексті, О. Б.).
Насправді, важко вирішити, чи погодяться у нас усі з цією опінією «Московскіх вєдомостєй», з якою я від душі погоджуюся, тому що й сам давно так само думав про це ж «кримське питання». Щоправда, «Московскіє вєдомості» висловлюють бажання «не шкодувати за татарами» і т. і. не заради однієї лише політичної сторони справи, не заради одного лише закріплення окраїн, а виставляють і прямо економічну потребу краю. Вони виставляють як факт, що кримські татари довели свою нездатність правильно обробляти землю краю та що росіяни, а саме великоруси – на це будуть значно здатніші, і як доказ наводять Кавказ.
Та, покінчує, свої та «Вєдомостєй» ламенти, – рішучим і категоричним:
… принаймні, як не займуть місця росіяни, то на Крим неодмінно накинуться жиди та умертвлять ґрунт краю.
Отже, як бачите, навіть мотиви є – землю обробляти не можуть. Зауважимо, що незалежний Крим годував чи то п’ять, чи то більше мільйонів людей. Під росіянами він ніколи не годував себе сам. Це дещо відновилося лише між 1922 та 1944.
Але, капітально взялися за справу совєти, 18 травня 1944. Тоді з Криму були вивезені до Казахстану, Узбекистану або Сибіру всі його мешканці, крім росіян. Всього було депортовано майже чверть мільйона людей, третя частина тодішнього населення Криму, а саме – 228 543 особи. «Татар» з них було 191 088 (всі до останнього), решта – вірмени, греки, болгари… Нічого істотного з собою везти не дозволяли, а на збори давали аж 20 хвилин. Дорогою енкаведистські конвоїри добре наживалися: ломили шалені гроші за шклянку води.
Людей вивозили до східного Казахстану, до місцевості Бетпак Дала, більше відомої під назвою Голодного Степу, де скидали просто неба. Через рік від них полишилося менше половини. Інших «інородцєв» запроторили теж, кого у Казахстан, а кого – й до Сибіру.
Наведені вище дані стосуються власне Криму. Але до цього прихопили ще десь півмільйона людей зі «звільнених» вже (тобто – окупованих совєтами) частин України. Тих самих, болгар, греків, але до них прихопили ще більше українців. Розглядався й проект повного виселення цих останніх «с юга Россіі», отой – Сталіна-Жукова, але… Було визнано ще тоді: таке поки що технічно не по силах інтернаціональній великодержаві, побудованій на «дружбє народов». Отже, поки депортувати за вибором, нищити на місці, а там…
Офіційним мотивом Державного комітету оборони, очолюваного Сталіним (що й приймав рішення про депортацію цілого народу) була, ніби, «зрада» кримського народу (!): співробітництво з німцями. Підкреслимо, що тут був застосований принцип колективної відповідальності, засуджений згодом у Нюрнберзі (правда, тільки щодо німців). До цього нагадаємо, що героїв війни серед кримських татар на той час було, у відсотковому відношенні, – чи не більше, ніж серед будь-кого. Що до «зрадників», то… В часи Горбачова, коли знову постало питання про повернення вигнанців, російське ТАСС все щось там мимрило про «татарскій батальйон», який ніби формували німці. Хай і так буде, формували, от і будемо відправлятися від нього.
Чисельність батальйону становить приблизно 600 людей, отже… Як пригадати, що славетна «Россійская освободітєльная армія» (РОА) ґенерала Власова складала десь півтора мільйони, то воно й вийде, що на одного татарського «зрадника» припадало аж 2500 російських, – як, нічого? У відсотковому відношенні – теж, ушестеро більше. Не будемо перебільшувати провини «власовцєв», але… треба ж і совість мати, бо – ніхто не думав за це відправляти всіх росіян до Сибіру. Хоч на цьому наполягає елементарна логіка. Але, хто й коли у Москві користувався звичайною логікою? – там цей сюжет – невідомий. Та, й нечувана річ, підкреслимо ще раз, за зраду когось – карати весь нарід. Нечувана – крім Росії, яка сама поставила й ставить себе поза межами цивілізованого світу.
Але, батальйон (як він дійсно був, таке ще потрібно довести!), це одне; другим було те, що в Криму існував потужний рух опору німецькій окупації. Котрий, як можна легко здогадуватись, складався переважно з корінних кримчаків. Та всі сліди існування якого по депортації корінного населення Криму (крім московських зайд), – були ретельно знищені, але… Марність совєцької брехні завжди полягала не лише на очевидності неправди, але й на тому, що вони ніколи не могли донищити до кінця доказів правди. Так само й тут: є безліч контрсвідоцтв: не було «сотруднічєства с нємцамі», не було «кримского правітєльства во главє с ханом Асаном Білялом»… Був опір німцям, запеклий та затятий; була совєцька брехня.
Бо, інакше, – чому би за зв’язок з партизанами були спалені німцями села Баксан та Аргин, а в селі Улу-Сала розстріляно 60 мирних людей? Для створення «мертвої зони», знову ж, проти партизанів, – в гірському Криму було зрівняно з землею 127 сел, з них 105 – татарських.
За голови партизанів Ібрагіма Аметова, Абдул Керіма Аширова, Ісмаїла Велієва, Ібрагіма Ісаєва та Бекіра Османова, – було призначено нагороду по 26 000 дойче марок. (!) за кожного; не бачимо тут, якось, російських прізвищ…
А от теж, досить цікаве повідомлення (де автор, щоправда, посилається на працю Е. Шамко, «Дорогами кримських партизанів»):
У селі Каракіят під Сімферополем знаходився штаб підпільної організації під керівництвом Абдули Дагджи (підпільна кличка «дядя Володя»). Підпільники здійснювали диверсії на залізниці та об’єктах ворога, збирали розвіддані, визволяли полонених, збирали зброю, продовольство, ліки. Їх викрили провокатори Зоя Мартинова і Тетяна Андреєва. Частину заарештованих повісили, частину розстріляли в радгоспі «Червоний». Зараз там стоїть обеліск з написом: «Комуністам і комсомольцям, що загинули від звірячої розправи німецьких фашистів – від комсомольців Сімферопольського району». Прізвища загиблих не вказані.
Дуже зворушує, насамперед те, що як там серед «комуністов і комсомольцєв» втерся якийсь «бєспартійний», – на нього наплювати. А, що прізвища не вказані, то це цілком природно, – прізвища не ті. Але, хай би тоді вже вказали прізвища обох провокаторок, то ж уже не соромно: відбірні росіянки!
До речі, про той же радгосп «Червоний» брехали, ніби там німці спорудили свій концтабір з «пєчамі», в яких «татари» спалювали людей (природна річ – «русскіх»). Але, шкода, доведено, що там навіть отих «пєчєй» не було…
Чимало подібної брехні розпускалося з подачі якогось там Мокроусова, якому Кримський обком ВКП(б) перед смертю доручив очолити партизанський рух у Криму. Він рясно брехав, як про власні успіхи, так і про ненависних йому «татар». А його – слухали, попри те, що він виявився людиною абсолютно безвідповідальною, вкінець спитим, до пропиття розуму алкоголіком. Людиною юридично недієздатною.
Але, як бачите, кримські татари все одно були депортовані. Це показує, наскільки непереносною для більшовиків буває звичайна істина. Особливо, як вона протирічить власним божевільним намірам…
Про інших депортованих, яких теж було чимало, – греків, вірменів, болгар та українців, нічого не писали, наче їх не було взагалі.
Замість вивезеного корінного населення – завозяться численні переселенці з Росії: їдуть родинами, навіть цілими «колхозамі». На початок 1945 до Криму переселено вже 17 040 родин, та все – ще попереду, Всі вони були розселені по татарських домівках, добре влаштованих господарствах. Так він створювався, уславлений солженіцинський «русскій пєрєвєс», але… Працьовиті та трудолюбні люди на чуже, як відомо, не ласяться. Перше, що вони зробили, так це перерізали та з’їли «под водку» всю худобу та домове птаство. Потім почали вирубати на зимове опалення татарські сади та виноградники. Проївши та промарнувавши татарське добро, вони почали вимагати допомоги від влади; потім – почали розбігатись, поповнюючи собою ряди міського люмпенства. Так не виправдалися надії турботливого Фєдора Міхайловіча на те, що вони будуть «гораздо способнєє». «Оновлений» Крим ще тоді, по війні міцно сів на утримання сусідньої України, на якому перебуває й до сьогодні; перебуває на її шиї.
Але, вивезти людей на смерть до Голодного Степу, то було лише половиною справи. Треба було замісти сліди, ліквідувати те, що залишилося по них. Як тоді, першого разу, – у 1783; історичний інстинкт спадкового злочинця. А ліквідувати – було чого. Бо з часів деякої культурної автономії в совєцький період – з’явилися численні паростки нової самобутньої кримської культури. А по музеях Криму ними було турботливо зібране те старе, що вийшло цілим із попередніх російських погромів (pogrom – так сьогодні й пишеться по словниках Європи; а от sputnik – так чогось і не прищепилося).
Тепер підлягало повному знищенню все, що могло нагадати про існування кримського народу в Криму в минулому.
Підлягали знищенню всі письмові або друковані матеріали кримською мовою або кримських авторів. Та – не тільки. Спалювалися, згідно з інструкціями, твори російського графа Л. Толстого, перекладені на кримську мову. Ноти романсів та арій російських композиторів, де були кримські тексти. Навіть «безсмертні твори» Лєніна та Сталіна, тією ж мовою. Підлягали знищенню будь-які документи з кримської, не імперської історії; навіть – тисячолітньої давності; навіть унікальної цінності. Спалено було всі експозиції музеїв народного мистецтва. Що можна було спалити – палилося; що не горіло – розбивалося. Одночасно була проведена нова архітектурна чистка. Були знищені (іноді – під фіктивним приводом воєнних ушкоджень) древні будівлі, які випадково вціліли від попередніх руйнувань.
Разом із народом мала зникнути без сліду його культура, та взагалі, все, що про нього нагадувало.
Так було здійснене друге російське «покорєніє Крима».
Було довершене знищення цієї древньої культури, набагато старішої від російської. Яка, за свідоцтвом учених експертів, увібрала до себе культурні традиції своїх попередників: кимеріян, таврів, ґотів і кипчаків; так само, як із цих історичних народів Криму склався його сучасний нарід.
Тих самих великих традицій, додамо від себе, з яких пустоцвіт Росії не сприйняв ніколи й нічого. То був іще один історичний злочин у низці багатьох, багатьох інших; не менш мерзенних.
Формальна «рєабілітація» (виявляється, що жертви ґеноцидного злочину – ще потрібно «реабілітувати», – яке безмежне совєцьке нахабство, який нечуваний цинізм!) «рєпрєссірованних народов» давно відбулася, але… Це сталося лише указом «Вєрховного Совєта» від 5.09.1967, за царювання отих двох «висуванців 1937-го» – Л. І. Брєжнєва та А. Н. Косигіна; а на «мєста» були віддані накази – не сприймати це серйозно. На те, щоб спрацювало хоч це – порожня формальність, – скільки ж зусиль та років життя, змарнованих по російських таборах та «псіхушках» – прийшлося витратити відважним борцям за волю кримського народу: українському ґенералові Петру Григоренку та кримчанину Мустафі Джамілеву! – та, чи тільки їм одним?
На повернення рештків цих людей на батьківщину потрібні сьогодні чималі гроші. За всіма законами справедливості їх повинен сплатити злочинець СССР, усі обов’язки якого успадкувала Росія, але з цієї – не візьмеш. Щось на це знаходиться тільки у не до кінця дограбованої «старшім братом» України. Але, при подібних засобах саме лише повернення займе багато десятків років.
А ті там, у Москві – всесвітньому центрі ґеноциду, – взагалі роблять вигляд, що це їх не стосується. Їх цікавить, тільки єдино: «русскій Крим», «русскіє Куріли»…
Кубинська криза була, як свого часу Польська війна 1920, – зворотнім пунктом совєцької політики, знаменувала відхід від авантурної політики прямого військового протистояння за явно ницих власних сил – до політики більш довгочасової та виваженої.
Оглядаючи всю коротку діяльність біснуватого Хрущова, важко буває позбавитись відчуття того, що саме він був найбільш енергійним із совєцьких вождів. Подібно до Брежнева, Косигіна або Андропова – він був цілковитим поріддям сталінського 1937. Хоч, як і всі вони, доволі недолугим. А на вечірках «вєлікого Сталіна», якими той пнувся розвіяти зловісну іпохондрію, що так давила його наприкінці життя, – «Нікіта» незмінно фігурував на ролі блазня. Вже одного цього було досить, аби набути такого синдрому задавленої аґресивності, якого з надвишком вистачило на оті десять років «вєлікого дєсятілєтія». Не дивно, що потім, за оте коротке десятиліття свого особистого правління, він і миті не дав комусь нудьгувати. Він був, як і Сталін, свідомим та холоднокровним політичним убивцею. А цей доведений факт ставить нас і перед проблемою так і не розкритого та найбільш сенсаційного політичного убивства XX ст., – президента США Джона Ф. Кеннеді (1917–1963) в Далласі 22.11.1963.
Офіційна версія була (та й – полишилась) вкрай убогою. Убивство президента скоїв ніби такий собі неробний волонтер американської морської піхоти – Лі Гарві Освальд. Який потинявся якийсь час на Кубі та в СССР, звідки й вивіз свою дружину Марину; як виявилося в ході слідства – патологічну брехуху. Причини вбивства? – про таке не було мови з самого початку. Освальд категорично заперечував причетність до замаху, але виправдатись так і не встиг: перед судом був прилюдно застрелений, супроводжуваний під руки поліцією, дрібним місцевим гангстером Джеком Рубі. Який і помер, в свою чергу в місцевій тюрмі за не досить з’ясованих обставин. Отак, коротко і просто: один психічно незрівноважений злочинець убив президента, а другий психічно незрівноважений злочинець – убив його. По-американськи просто. Мотиви злочинів? – вибачайте, про таке під час слідства й мови не було.
Отже, в усьому – примітивно-немовлячий американський рівень. Але – чи не дивно вже примітивний? – чи не занадто вже немовлячий? От в цьому й уся справа. Важко не помітити, що замість розкривати злочин – його радше намагалися поспіхом приховати.
Соціологічна служба Гарріса по гарячих слідах провела опитування, вони там дуже люблять таке щось, та згідно з них з цією офіційною версією подій погодилося 80 % опитаних, – прості люди, що ви хочете…
Але, по оприлюдненні повищої версії авторитетною комісією на чолі з верховним суддею Ерлом Варреном – час минав далі, та не минав марно. Бо тим часом зникали одне за одним люди, які наповнили своїми свідченнями (хоч і без жодних видимих наслідків) всі 256 томів справи, зібраних комісією Варрена. Йшли за межі цього світу в різний спосіб, де автокатастрофа, де зникнення без сліду, де нерозкрите убивство, а де й самовбивство без мотивів, хіба інсценоване.
Усе це не уходило уваги всюдисущої преси, та впливало й на людей, що її читали. Та вже за якихось три роки по вбивстві в Далласі та ж служба Гарріса засвідчила радикальну зміну громадської думки: на рік 1967 в офіційну версію вірило менше 20 % опитаних, а переважна більшість у майже 70 % була переконана в існуванні розлеглої змови проти президента Дж. Ф. Кеннеді.
Можна думати, що саме ця серія запобіжних убивств і вплинула в рішучий спосіб на думку людей: змовники перестаралися, замітаючи сліди.
Отже, зупинимося та звернімо спеціальну увагу на це. Бо таке тупе нахабство й зарозумілість були й є характерними саме для отого злочинного антисвіту на схід від Перемишлю, де царювала й царює неправда. Пригадайте, як отого 1937 ліквідували не лише тих, «кого надо», але й причетних до ліквідації, катів, а часом – і катів катів. Аби тільки не можна було ніколи розібратись у подіях, навіки приховати минуле. Згадайте, від чого збігав на захід від Хрущова благополучний та нагороджений убивця Л. Ребета і С. Бандери.
Бо першим гаслом злочинного світу на схід від Перемишлю, який розпочинав свого існування відловом рабів річками, що й сьогодні усі носять фінські назви – було оте невмируще: «замочіл, і конци в воду». Адже, кальки подібного виразу ми не знайдемо більше в жодній з мов світу. Не дарма цю древню ідіому нам нагадали нещодавно у зв’язку з подіями в Чечні.
Офіційна версія убивства століття була настільки примітивною з самого початку, що чимало людей на повний голос піддали її сумніву; та почали досліджувати справу на власні сили. Вони не багацько вшкурали, але принаймні порядно підірвали вірогідність офіційної версії подій.
Нью-йоркський адвокат Марк Лейн звернув уваги на те, що убивць, отих психічно незрівноважених одинаків – мало бути принаймні двоє, та діяти вони мали з погодженістю хронометра: один (Освальд) стріляв з 6 поверху книжкового складу обік вулиці, а другий від віадукту залізничної колії, під який прямувало авто президента. До нього приєднався такий собі Томас Бьюкенен, що виклав свої міркування в паризькому тиждневику «Ль’Експресс».
Він підтримував версію про змову та котив бочку на техаських нафтових магнатів, фінансову еліту Далласу, без дозволу якої не можна було ні обрати губернатора, ні найняти двірника. Ясна річ, реабілітувати подібну потолоч, кримінальну не в тому, так в іншому, – було би цілком недоречне. Але, дозволимо собі зауважити, що не відмічено якихось їх чвар з федеральною адміністрацією перед тим, як і вигід, що вони мали здобути зі смертю президента потім, отже…
Бьюкенен приписує їм бажання перенести ділове серце США з Нью-Йоркського Волл стріт до Далласу, але то вже взагалі якась фантастика: таке щось можна робити в СССР, але не в США; там це робить саме життя, а бодай не президент; або ще хтось.
Підняв був нове розслідування справи й прокурор Нью Орлеану Джім Гаррісон, три роки потім. Він теж засвідчив не абияк важливу обставину. Він незаперечно довів, що йому в розслідуванні всіляко перешкоджали американські спецслужби, що навіть підсилали йому лжесвідків.
Відкрив він у справі й кубинський слід, але… емігрантський. Бо, бачите, вони хотіли вбити свого Фіделя, а от Кеннеді – їм цього не дозволив. От вони й розсердилися на нього, так так, що з пересердя й убили. Така їх типово гек-фінівська простота та безпосередність, зауважимо це, здатна навіть поставити під сумнів і те позитивне, чого зміг добитися Гаррісон.
А все це разом викривало й причетність до справи урядових кіл адміністрації президента Ліндона Джонсона. Бо, що ж тут поробиш, мовчання, як до нього ніхто не примушує – є знаком згоди.
Але, скаже кожний, були ж у США і наступні уряди, інших президентів, то чому ж вони не лише не спричинилися до розкриття справи (а минуло ж мало не 40 років!), а й навпаки – робили все для того, аби вона так і полишилася не розкритою? Не були зацікавлені демократи? – добре, а що ж – республіканці? Бо, зверніть увагу – тихо проминув її в часи свого президентства навіть лицар без вади – Рональд Рейган, невтомний борець проти Імперії Зла.
Таке щось буває лише за умови, що таке розкриття таємниці могло би стряснути не тільки країною, але мало не цілим світом.
Так, хто ж вони були, убивці президента Кеннеді?
Але, всьому цьому передувала Кубинська криза та варто спочатку придивитись – на якому політичному тлі все відбувалося.
Головний аґресор світу Совєцький Союз, який примудрився єдиним із усіх імперіалістів-учасників придбати які-неякі територіальні здобутки – тоді щосили розгортав гонитву озброєнь – головне стратеґічних, запустивши 4.10.1957 першого штучного супутника та спустивши на воду 12.04.1959 атомоход «Лєнін».
Потім 4.10.1959 фотографується зворотній бік Місяця («наші ракети – лучшіє в міре!»), а кульмінацією космічного дійства стає запуск у космос совєцького майора Ю. Гагаріна 12.04.1961. Зеніт усіх совєцьких космічних проектів; а разом і початок їх швидкого занепаду. А президент Дж. Кеннеді тим часом обіцяє, що США висадять людину на Місяць іще до кінця десятиріччя; як і сталося. Для Москви цей виноград назавжди полишиться зеленим, хоч вони й навряд чи належно зрозуміють усю глибину своєї поразки.
Тим часом, діє й друга сторона. Президент США Двайт Айзенгауер 17.07.1959 проголошує заснування щорічного «Тижня пораблених націй», а серед них є й ворог № 1 в очах Москви – українська. Тема є актуальною, тема підхоплюється іншими та на черговій сесії Ґенеральної Асамблеї ООН 1960 – прем’єр Канади Джон Діффенбейкер гостро засуджує московський колоніалізм. Повторюючи та підсилюючи свої звинувачення 22.11.1961 на конференції в Торонто. Все це – не марно, бо восени 1959 на Закарпатті проходять широкомасштабні військові маневри. Преса Заходу роз’яснює та заспокоює, що це не підготовка совєцького наступу на рештки Європи, ні. Це, мовляв, справа внутрішня. Під видом маневрів – масштабна каральна операція проти залишків українського національно-визвольного руху. А таке нікому в Європі, бачите, не загрожує.
Влітку ж – 1.06.1962 Хрущов підвищує ціни на м’ясні вироби та м’ясо, чим викликає соціальний вибух, – в одному невеличкому Новочеркаську – відразу пів тисячі жертв.
Але, – Хрущов тут – Хрущов там. Восени 1962 він провокує ще й Кубинську кризу: домовляється з не менш войовничим Фіделем. Цей дозволяє Хрущову встановити на Кубі совєцькі балістичні ракети, націлені на весь густо заселений схід США. А тим перетворивши Кубу на мішень для відповідного удару (а може – й превентивного, чому ні?). На неї вистачило б і трійки атомових бомб, щоб не полишити нічого.
Американські розвідувальні літаки П-2 негайно все це фотографують в деталях та виникає гучний скандал в ООН, з наступною блокадою Куби 22.10–21.11.1962 та під тиском світової громадськості совєти вимушені вже 28.10.1962 забрати свої ракети назад, за море.
Якщо Хрущов і дійсно прагнув перевершити великого провокатора Сталіна, що так його принижував, то це повністю вдалося. Бо то була чиста авантюра з тими ракетами, провокація від початку і до кінця, брудний шантаж. Та могла дорого обійтися ініціаторам; власне – їх народам, долею яких вони свідомо грали.
Бо, не тим було реальне співвідношення сил.
По отриманні відомостей розвідки з Куби командуючий стратеґічними повітряними силами США (а ним був на той час відомий ґенерал Кертіс Лімей) зібрав за кілька днів на старт армаду з 700 важких стратосферних бомбардувальників В-52, навантажену атомовою зброєю. Кожен із них був здатний обернути на попіл мільйонне місто, а совєцькі засоби протиповітряної оборони були безсилі проти них. Та якби «наш Нікіта Сєргєєвіч» своєчасно не підібгав хвоста та не забрався геть з Куби – Совєцького Союзу могло би не бути вже 50 років тому. Це було чи не єдине його розумне рішення, але – яке ж…
Потім гучно провалюється совєцький всесвітній фестиваль молоді в Гельсінкі, проти нього не вшухають демонстрації вільної фінської молоді, фестиваль демонстративно покидають делегації країн Третього світу, на яких робить ставку СССР: Дагомеї, Нігерії, Сенегалу, Уганди, Цейлону…
А останню крапку на політичній кар’єрі Н. Хрущова ставить політичний процес над убивцею С. Бандери – Богданом Сташінськім в Карлсруе 8–10.10.1962. Весь кінець 1962 та початок 1963 – то хвилі народних протестних демонстрацій мало не по всіх країнах світу.
Так, знаючи все це – спитаємо тепер себе, чи міг по всьому цьому Хрущов прикласти руку також і до вбивства американського президента? – та так, безумовно (чи дійсно приклав – то вже зовсім інша річ, ви розумієте). А, як зважити все попередне до кінця, – то може було би й дещо дивно, якби не приклав. Хоч підкреслимо саме тут же – жодних вірогідних доказів на це немає.
Бо, це людина розумна, наділена логікою – в стані розібратись у завилих пов’язаннях причин та їх наслідків. А ці – палеолітичні залишки в сучасності, з їх дологічним та маґічним мисленням? Їм такі тонкощі просто недоступні, для них є одне, але понад важливе: якщо щось там трапилося – «кто за етім стоіт?» Бо для них – певний, за всім, аж до подій в Новочеркаську або Джезказгані – стояв американський «імпєріалізм», а вже за цим останнім – хто ж, як не президент?
Все це – одне до одного, як у тих середньовічних християнських монахів, невігласних, але як же праведних, – в усіх негараздах був винний тільки диявол; певний, навіть у тих вошах, яких так легко було позбутись. Бо, маґічне мислення – то є маґічне мислення, і нічого тут не поробиш.
Навряд чи можливо, бодай коротко, відмітити тут усіх, хто за десятиліття зупиненого совєцького часу – віддав кращі роки свого життя на боротьбу зі злочинним совєцьким режимом. Але неможливо не пригадати тих, хто не лише відмовилися служити основній рушійній силі свого XX ст. – політичному шахрайству, політичному криміналові, але й приплатили за це власним життям. Чимало й було, але першою пригадується наша остання жертва – Василь Стус (1938–1985). Йому напрошується й паралель, його старший співбрат Федеріко Гарсіа Лорка (1898–1936), що прожив іще менше. Вони жили по різних країнах та в різний час, але обидва убиті нескореними, переслідувані злочинною, антинародною владою. Обидва були народні поети.
Василь народився 6 січня на Святвечір у с. Рахнівці Гайсинського повіту на Вінничині, у селянській родині. Батьки пережили перед тим колективізацію 1930, потім голодомор 1933, а щойно терор та репресії 1937, і родина вимушена була 1940 податися на Донеччину в пошуках іншої праці.
Літературний шлях поета, що й привів його до загибелі, починається на філологічному відділенні Сталінського педінституту (Донецьк), а перша добірка його поезій була оприлюднена 1959. Після служби в армії та двох років учителювання в Горлівці, В. Стус поступає 1963 до аспірантури в Інституті літератури в Києві. Але, вона хутко покінчується 1965, коли його звідти відраховують; звичайно – з політичних мотивів. Починаються перші поневіряння.
Мало хто сьогодні – на жаль, пам’ятає ту епоху. Тому так легко й невимушено нам продовжують її нав’язувати. То були часи, коли на зміну Н. С. Хрущову, більшовицькому невігласові з «ідєямі» – прийшов шляхом двірцевого путчу невіглас без жодних ідей – Л. І. Брєжнєв; зі своїми ще більш тупими та невігласними поплічниками. Досить нагадати, що перлиною мудрості (та підсумком епохи) стало згодом оте, що «економіка должна бить економной» (бо потрібно заощаджувати на гонитву озброєнь), а незмінним джерелом творчого натхнення – слугувала пляшка «Столічной». Та коли своєрідною культурною революцією стала розбудова цирків.
Світогляд цим людям замінювала суміш великоросійського шовінізму «охотнорядского» рівня, та – демагогії марксистського знахарства.
Саме це – власна інтелектуальна голість, повна та остаточна, і всезагальна духовна убогість, схиляли цих людей до підозри, – в кожній розумній людині бачити ворога. Спонукували ганити та переслідувати все, що було розумніше від них, а вже щодо цього… то хто ж не був… Всім розуміючим людям вже наприкінці «епохи» було гранично ясно, що віднині «комунізм» покладається не на «сілу всєпобєждающіх ідєй Лєніна», а на всесвітню атомову загибель людства, після якої – «Пусть останєтся хоть дєсять чєловєк, но чтоби ето билі совєтскіє…» Чи тут малися на увазі вони ж – вражені передчасним старечим маразмом діячі з Політбюро ЦК КПСС? – мабуть – так…
«Епоха Брєжнєва» стала вирішальною в загальному процесі деінтелектуалізації, а значить і деградації величезної країни, коли справжню інтеліґенцію почали замінювати інтер-люмпени з дипломами та вченими ступенями совєцького виробу, а переважна більшість людей надійно відзвичаїлася думати. З причин цілком поважних: бо думати – було небезпечно. А все це згодом і призвело до того, що коли після 1991 народи колишнього СССР отримали деякий шанс на майбутнє, – його здебільшого не було кому підхопити, крім сірих номенклатурних посередностей, або ж відвертих політичних блазнів.
Епоху недолугого брежнівського царствування часто називають «епохой застоя», але це є так само дезорієнтуюче та відволікаюче від головного, як називати епоху сталінського терору – «епохой культа лічності». Бо перше та друге – рівно, були лише побічними наслідками головного – тотальної політичної реакційності правлячого режиму.
А отой брежнівський рівень освіти, не без свідомого сприяння декого (відмітимо й це) – добре прижився у незалежній Україні.
Саме в ці темні роки складався характер Василя Стуса, – людини, поета та інтелектуала. Про національні переконання і згадувати не будемо, адже вони є неодмінною складовою того, що було перелічене попередньо. Бо є інтелектуали-націоналісти, але не може бути й не буває, скажімо, інтелектуала інтер-люмпена (або інтелектуала-марксиста): тут перше – геть заперечує друге, ви розумієте.
За темних часів, коли країна була надійно відгородженою від світу залізною куртиною, коли невігластво стало доброчесністю («ми не зналі!»), Василь Стус – дивно – знав усе, що йому було потрібно: знав Хосе Ортеґу і Ґассета, розумівся на поглядах сучасних йому екзистенціалістів… Глибини його тодішнього розуміння суті подій Других Визвольних Змагань 1917–1921 – може позаздрити фаховий історик. І все це в країні, де незнання – як колись у Середньовіччі – було зведене до рангу цноти.
Не можна сказати, що поет не мав перед собою жодного вибору, – далебі!.. Такий вибір був можливий навіть у ҐУЛАҐу народів – СССР. Він міг стати – чому ні? – офіційним поетом, оспівувати злочинства режиму вдома і за кордоном, та незворотньо померти як поет, укупі з тим режимом, але… Скажемо про це коротко так: ґеній поета переміг у ньому все інше. Бо він обрав для себе служіння не партії, а – нації, народові.
Зауважимо, що подібна альтернатива виникала для багатьох поетів саме XX ст., не лише для Стуса і Лорки.
Понад багато для розуміння такого вибору дає нам суто літературознавче дослідження поета, влучно назване «Феномен доби», піднаголовок – «Сходження на Голгофу слави» (1970–1971). То є блискуче до ґеніальності поетичне та соціологічне дослідження саме творчості поета, який подавав був великі надії, але убив себе, пішовши на угоду зі злочинною владою, – Павла Тичини (1891–1967). Він так і не став пророком революції, але перестав бути поетом, – «обрав шлях до самознищення», як пише про це В. Стус. Вражає глибина проникнення до суті проблеми, до психіки людини, що почавши поетичний шлях кроками ґенія – капітулювала перед силою та стала літературною мумією задовго перед фізичною смертю. Розважимо себе дотепним та блискучим, хоч і дещо макабричним спостереженням поета:
Ґеніальний Тичина вмер. Лишився жити чиновник літературної канцелярії, довічно хворий на манію переслідування, жалюгідний пігмей із великим ім’ям Тичини. Творчість Тичини 30-х років – це тільки маніпуляції над небіжчиком, спроби використання мерця. Як не моторошно це казати, але наступна творчість Тичини, це майже ірраціональні спроби примусити усміхатися голий череп.
Цей, без емоцій та суто науковий аналіз життєвого шляху поета, що купив собі земне існування за ціну зради самого себе, – сприймається як символ. Поготів сам В. Стус на той час давно зробив свій власний вибір та ніколи не зраджував себе.
Василь Стус, як до речі й Федеріко Гарсіа Лорка, – не був революціонером чи політичним борцем. Не він створював альтернативу, не він ставив перед вибором. Він був, насамперед творцем, для якого на першому плані була національна культура, її історія та процес її творення. Борцем його зробила зграя невігласних, але фахових злочинців, тупа як безглузда, що вбачала загрозу для своєї монополії на владу вже в самому порушенні будь-яких інтелектуальних інтересів. Була владою антиінтелектуальних невігласів. Їх плідна діяльність по деінтелектуалізації та дегуманізації суспільства, як ми це вже відмітили вище, – дає про себе знати й сьогодні. Не в стані самі в чомусь відрізнити супу від помиїв, комуністичні партфункціонери ганили та переслідували все, що здавалося їм підозрілим, все, що носило на собі відбиток таланту або інтелекту. Поготів же, національної культури, – «націоналізм!»
Федеріко Гарсіа Лорку розстріляли без суду та слідства в серпні 1936 фалангісти Франко неподалік рідної Ґранади. Василя Стуса ганяли по судах та слідствах аж поки той не загинув за не до кінця з’ясованих обставин у Пермському таборі нелюдського режиму, призначеному саме для таких як він; це сталося на початку вересня 1985.
Дивно різними були їх шляхи та долі, цих двох великих поетів, але як же дивно багацько спільного є у них, від сільського походження й особистих рис характеру, та аж до найсуб’єктивнішого – засобів поетичного виразу. Наш поет добре знав та високо цінував свого попередника – про це свідчить його інтерес до перекладів Федеріко. Про це ж саме свідчить короткий (десь на сім десятків рядків) нарис «Гордість Еспанії» (теж там, т. 4, с. 229) написаний з нагоди 30-річчя вбивства поета. Свої критичні нариси В. Стус писав радше мовою науковця, втискуючи до тексту якнайбільше інформації, та цей нарис дає для розуміння єства Гарсіа Лорки чи не більше ніж інші розлеглі дослідження. Він визначив Федеріко Гарсіа Лорку як гордість Еспанії; що ж, а для нас Василь Стус був та полишається, так само, гордістю України. Але, ця тема ще очікує на своє повне розкриття.
Переслідувати та карати поетів – то є історична традиція Росії, опробувана ще на початку позаминулого століття на Тарасі Шевченко. Його теж відправили до солдатчини, на казахстанське заслання, щоб не був надто розумний. До цього, йому заборонили робити саме те, на що створив його Бог – писати та малювати. Отже, цим Ніколай І розписався в тому, що російські «самодєржці» були не лише тиранами, але ще й звичайною хамлотою, темною та невігласною. Невігласнішою від власних рабів. Але, віддамо їм і належне, Шевченка не запроторили до «острога» (прототип пізнішого совєцького концтабору) або не вбили. Бо, все це неподобство не виникло на порожньому місці, особиста диктатура Сталіна або Брєжнєва не виросла з якоїсь там мітичної «діктатури пролєтаріата», якої ніколи й ніде у світі не існувало, а виросла – прямо та безпосередньо – із російського самодержавства. Так само, як їх головна опора; адже вся лінія – ЧК, НКВД, МҐБ, КҐБ, – то лише плоть від плоті «царской охранкі». На користь якої трудилося свого часу й чимало більшовиків; починаючи від Лєніна зі Сталіним.
А все це разом свідчить і про те, що Росія розвивається ніяк не у бік прогресу або ж «смягчєнія нравов», а тому сьогодні є більшою небезпекою для людства, ніж тоді – 100 або 200 років тому; було би тільки кому це розуміти.
Але, поміркуємо далі, це завжди корисно, бо завжди підставляє реальність (або історію) – з нового боку. Очевидним було й тоді, що законних підстав для переслідування поета – не було й не могло бути, отже його запроторення до концтабору, а поготів і смерть в ньому – були кримінальними злочинами. Переслідуванням за переконання. Сьогодні 17 років як з нами немає В. Стуса, та не минув іще навіть термін давності для звичайних кримінальних злочинів; нагадаємо, що для злочинів проти людства – такого терміну взагалі немає.
Керівництво Пєрмскіх таборів, де загинув поет – є під суверенітетом чужої держави, але… Судили В. Стуса в Україні, та живі ще всі вони, мабуть, уся ота банда дрібних прислужників злочинної (навіть – за її власними законами) совєцької влади: прокурори, слідчі, «народниє судьі» тощо. Ті, що виносили вироки, й ті, що їх затверджували. Живут не тужат, мабуть, і ті – із совєцькими дипломами та ступенями, які подавали «експєртниє заключєнія» з приводу «антісовєтского» або й прямо «контррєволюціонного» змісту творів поета, чи не так? Всі вони – його переслідувачі, схоже на те, влаштовані як треба, займають не останні посади в незалежній Україні. А він – сорокасемилітній – вже 16 років лежить у могилі. До речі, а чи він взагалі – «реабілітований» офіційно? – бо може статися, що й ні.
Не оминемо й того, що свого часу він був далеко не один. Бо, а де ті, що судили Миколу Руденка, Валерія Марченка та Олексу Тихого? – та багатьох, багатьох інших; уже не в таких гучних процесах. Можливо, що й вони не знають горя, сидячи десь на теплих посадах або високих (не для народу!) пенсіях, уже в незалежній Україні.
Так от, чи не можна – бува – хоча би частково відновити справедливість та притягти до судової відповідальності отих вірних холопів злочинного режиму, посібників злочинної системи? – бо, добре відомо, що саме повна безкарність спонукує на все нові й нові злочини.
Убити звичайну – шерегову людину, це злочин безумовно гідний смерті, смертної кари, що би там із цього приводу не базікали нам лицемірні «гуманісти» з Ради Європи. Але, вбити народного поета, то вже злочин мало не всесвітній, злочин проти людства. А для таких є навіть Міжнародний трибунал. Однак, кожен, хто знає нашу незалежність – повинен розуміти практичну неможливість чогось подібного. А значить – і справжню ціну отій незалежності.
Все це є чи не найбільшим із можливих докорів сумління для всього українського народу. Нехай, припустимо, що ті люди діяли стисло за тодішніми законами, добре. Не будемо заводити судових порахунків, навіть попри те, що то були злочинні закони. Але, є ж іще закони сумління. В насправді незалежній Україні всі причетні до таких справ – повинні би давно бути відсунені принаймні від громадського життя, що би там не було. Таке щось повинна чітко розуміти будь-яка людина, що вважає себе порядною. І не потрібно тут посилатись на те, що ми жили у XX ст. – сторіччі нечуваних історичних злочинів та сторіччі абсолютної безкарності. Але, ще раз озирніться навколо, і ви зрозумієте, що нічого істотно не змінилося, а тому… А тому й надалі (а може – й навічно) полишиться так, що:
«Проблема розвитку нашої духовності – це проблема сізіфової праці, це сподівання реальних наслідків од роботи в майже нереальних умовах». (В. Стус).
Колись, на самому – самому початку своєї більш-менш педагогічної діяльності, Василь Стус писав у листі до іншого – вже офіціозного поета Андрія Малишка (12.12.1962):
Зараз читаю рідну мову в Горлівці, в російській, звичайно, школі. В Горлівці є кілька (2–3) українських шкіл, яким животіти зовсім недовго. В Донецьку таких немає, здається. Отже, картина дуже сумна.
У нас немає майбутнього, коріння нації тільки в селі, а «хуторянським» народом ми довго не проживемо, пам’ятаючи про вплив міста, про армію, про всі інші канали русифікації.
Дуже цікаво, що би він сказав із цього приводу сьогодні, наш великий поет, потрапивши якимось дивом до тієї самої Горлівки, де він колись починав. Але – до Горлівки нової, незалежної України. Або до того ж Донецька.
Цікаво, дуже цікаво…