Аналітична історія України

1. Початки козаччини

Унія Любельська стала крапкою в Історії великодержави. Останнім актом присмерку богів. З нею покінчилася Велика Литва та залишилася сама Жеч Посполіта Польська – «од можа до можа». Унію було укладено на сеймі 1569 в Люблині, що був скликаний королем Жиґмонтом Авґустом (1548–1572) для останнього кроку об’єднання: створення єдиної держави під єдиним королем. Почувши про його наміри литовські депутати покинули сейм, зробивши його постанови недійсними. Однак, король на це не знітився, продовжував явно незаконний сейм та ще й перекраяв країну, віднявши у Литви Підляшшя, Волинь та Київщину. Тепер за Литвою полишалась сама Білорусь та Литва. В обличчі такого нечуваного нахабства литовські депутати повернулися на сейм, але змогли виторгувати лише незначні поступки.

Чашу терпіння народу на півдні та сході Польщі переповнила ухвала сейму про можливість роздачі «вільних земель» в Україні польським шляхтичам. Після неї польська шляхта посунула на схід, закріпачуючи людей, що жили на отих «вільних землях».

Після остаточного падіння Алтин Орду та зайняття Іваном IV (1547–1584) Казані (1552) та Астрахані (1556), – історичною справою Польщі було протиставитись московській агресії на захід, на що безумовно була би спроможна Велика Литва, якби в ній по смерті Вітавтаса Великого не сіяли розбрат сто років польська шляхта й попівство. Цю неспроможність Польщі переконливо засвідчила інфлянтська (прибалтицька) війна Жиґмонта Авґуста, в якій Польща не зуміла не тільки перемогти, полишивши за Москвою Нарву та Полоцьк, але – й мінімально: не спромоглася навіть забезпечити собі союзників: останній з Яґєллонів помер 1572, полишивши країну в стані чергового безвладдя.

А в Україні розпочинається перша хвиля Козацьких Воєн, за звільнення від Жечі Посполітої.

Справа була в тому, що польський наступ на Україну вигнав далі на схід силу людей, які не бажали жити у шляхетському рабстві. Вони осідали вздовж Дніпра, за порогами, куди важче було дістатися з півночі, на колишньому кордоні Литви та Алтин Орду. На землях, що колись поділяли обидві великі держави. То були місцевості навкруги та на південь від минулого Данпарстаду – та по Дніпрові плавні, колишній «ліс Мюрквид» ґото-гунської «Едди».

Там ці люди, не підвласні нікому, крім того, кого самі вибрали та поки йому довіряють, будували свої оселі та вели життя степових та морських вікінгів, грабуючи час від часу несподіваними нападами міста Криму або навіть Буджаку та Доброґеї.

Ці люди сторіччями зберігали, крапка в крапку зовнішність вільнолюбних гунів і здобутки їх кінної культури. Та не було їм рівних у кінному бою.

З цього приводу професор І. Крип’якевич цілком слушно пише:

Зауважимо, що назва могла бути й місцевого походження та пов’язаною із зовнішністю, – наявністю оселедця, схожого на косу. Бо грузинські та вірменські хроніки часто називають косачами або косаками хозарів та інших тюрків, що практикували подібну ж гунську зачіску. Втім, це не є істотним. Значно більш цікавим є те, що слова «гетьман» та «отаман», які відігравали ключову ролю в організації козацтва, – є ще старішого походження, та позначають або «високого мужа» – гетьмана, або «батька мужа» – отаман. Це може вказувати на значно глибші корені українського козацтва, яке могло походити ще з отих вільних дружин-«друттін», що вікінгували на Чорному морі. Цікаво, також, що типові пропорції козацьких «чайок» – 20 м завдовжки, 3–4 метри завширки та десь 1,5 м висоти, – один в один співпадають з подібними ж стандартами ґотських дракарів на півночі, в культурі скандинавського вікінгу.

Тільки, що ті не мали при собі пізніших гармат, малокаліберних, але далекострільних.

З другого боку, такі вживані козацькі терміни, як «осавул», «чауш» або «кіш», – мають, очевидно, тюркське походження. Тобто – пізніше.

Звичайно виникнення Великої Січі Запорізької пов’язують з ім’ям князя Дмитра Вишневецького, що у козаках здобув ім’я Байди та уперше з’явився на Хортиці десь 1556. Він був, ніби, нащадком кунігаса Ґедімінаса та людиною православної віри, а з 1550 був призначений королем (тоді ним був Жиґмонт Авґуст) старостою Канівським та Черкаським. Але, за вдачею був типовим авантюристом-перекінчиком, та цього не помітить хіба що сліпий.

Втім, більш-менш повний звіт про його діяльність читач може знайти в Доповненні 1, складеним за Дмитром Яворницьким, «Історія запорізьких козаків», Львів, 1990.

Але, року 1575, по трьох роках «безкоролев’я», польським королем стає Іштван Батор (польською – Стефан Батори, 1575–1586), бан Трансильванії (Ердею). Польська шляхта вбачала в ньому короля, що буде царювати, а не правити, але потерпіла якнайбільше розчарування. Він твердою рукою притримав шляхту в карбах, навіть скаравши декого за державну зраду на горло, та навів у Польщі чи не найбільший порядок за її історію. Замість зграй озброєної шляхти він завів регулярну армію, до якої залучив і хлопів, та хутко вигнав москалів із Прибалтики.

Він же звернув увагу й на українське козацтво. Як пише професор М. Бобжинські:

Так почалося офіційне існування козацтва в Україні; пробачте – в королівстві Польському.

Цей захід був корисним та далекоглядним. Він, з одного боку, давав можливість використати не абияку силу козацтва для державних потреб. З другого боку, залишалась маса нереєстрового козацтва, яка вбачала в привілеях реєстрових утискування власних прав. Тобто – розколювалося саме козацтво.

Важко сказати, як би далі прогресувала Польща під твердою рукою мужнього ердейського бана, який у себе вдома, в Ердеї мав такий неоцінений досвід міжнаціональної злагоди. Бо в Ердеї, крім мадярів жили ще румуни, німці, слов’яни тощо. Але, його раптова смерть 12 грудня 1586 у Гродні, – в черговий раз перекреслила надії на краще майбутнє Польщі. Над нею, як і над смертю Вітавтаса, – тяжить підозра в отруті. Це могла бути помста Москви за втрату Прибалтики, що є найбільш імовірно. Бо скритовбивства сусідніх правителів були невід’ємною частиною римської, а потім і візантійської політичної «культури». А як такі – були неодмінно засвоєні Москвою. Могло це бути й справою якогось з невдоволених польських магнатів, поґотів таких за Іштвана Батора не бракувало. Невдоволених, що в такий спосіб іще істотно наблизили майбутній розподіл своєї батьківщини. Так був змарнований і цей великий дарунок долі…

2. Питання релігійні. Унія в Берестові

Не виключено, що якби не передчасна смерть короля Іштвана, він міг би знайти прийнятний для обох сторін modus vivendi, спосіб існування поляків та українців в одній державі. Але, так не сталося: завадила смерть короля.

Україну та Польщу розділяли не лише політичні, власне – національні, але й релігійні протиріччя. Бо для українського простого народу переслідувана католиками православна віра хутко стала символом та замінником для всього національного. Не вироблене до кінця почуття нації було цілком перенесене до релігійної площини. А це й стало тим негативним чинником, який згодом кине Україну на триста років у петлю російської окупації.

Поки ж, – це могутній чинник протистояння, перепони для політичного сполучення двох народів. А значить – і ціль польських атак.

Втім, і в цьому був знайдений деякий вихід, що знову міг би змінити на краще історію обох народів. Але, знову, – так не сталося. На превеликий жаль.

Польському католицтву на той час – теж не позаздрити. На схід від нього – глуха стіна православ’я, від моря до моря; на захід – Реформація, що пішла гуляти Німеччиною з легкої руки каноніка Мартіна Лютера (1483–1546), з його виступу 1517, та хутко стала натхненником Селянської Війни (Bauernkrieg, 1524–1526).

Семена цього потужного руху були посіяні, щоправда, іще раніше, єрессю гуситів – послідовників професора Яна Ґуса (1371–1415), ректора університету в Празі, спаленого живцем за присудом собору в Констанці. Як пам’ятаємо, ліве крило гуситів – таборити Яна Жижки допомагали ще у великій загальнолитовській справі – погромі Тевтонського ордена під Ґрюнвальдом 1410. Вони ж підняли так звану Гуситську революцію в Чехії, яка була напіврелігійною, напівнаціональною (1419–1434), та яка була жорстоко придушена Габсбурґами. Гуситський рух не міг не захопити й сусідню Польщу та зчинив чималі проблеми для польського католицтва. Його прибічником був, зокрема, отой Спитек із Мельштина, який очолював поляків у битві на Ворсклі 1399 та був там убитий. А саме польське католицтво не було аж так давнє, та тому, мабуть, було таке суто правовірне.

Отже, зліва – потужний виклик Реформації, справа – стіна візантійського православ’я; що ж із цього може в кінці вийти? Бо, в кожному протистоянні є два шляхи: або битись на взаємне знищення, поки одна сторона не підляже другій, або… або якийсь прийнятний компроміс, шлях до можливого співіснування – унія.

Цей компроміс і вийшов, як це не дивно, з боку самого католицтва.

Орден єзуїтів існував офіційно з 1540 та був чи не останнім із християнських орденів. Його винахідником та засновником був такий собі еспанський відставний офіцер-інвалід Ігнасіо де Лойола (1491–1556), баск за походженням, що вирішив присвятити залишок життя службі Богу та представив папі проект нового ордена, ордена Ісуса. Це було 1534 та папа Павло III, хоч і довго коливався, але 1540 все таки затвердив статут ордена. Потім, 1773 його чомусь забороняє папа Клімент XIV, але орден знову оживає з Реставрацією 1814, по Наполеонові.

Засновник ордена, колишній офіцер, заводить у ньому військову структуру (офіцерів та генералів) та дисциплину, а це й ставить його поза конкуренцією для інших орденів.

Чимало кепського написано з тих пір про єзуїтів, що вони й хитрі та підступні, що цинічно відносяться до моралі. Що це навіть вони вигадали оте гасло, що «ціль виправдовує засоби». Але, чого їм не відняти, та в чому слід віддати належне, – що вони – від свого засновника, були люди інтелігентні та освічені. Ніколи не пропагували оту зловісну християнську убогість духу; радше – навпаки. Чи не за це, бува, розібравшись у справі, – заборонив їх папа Клімент XIV?

Поґотів, приділяли чимало уваги освіті (хоч, звісно, церковній) та повсюди закладали численні школи. Вони набувають сили у Польщі саме за правління Іштвана Батора, та як найбільш інтелігентні представники римського католицтва, – в природний спосіб переймають на себе весь тягар боротьби на два фронти: проти реформатів та проти закостенілих прибічників скам’янілого візантійського православ’я. А на цих у них знаходиться чимало гострих аргументів, хоча би дорікань у звичайному невігластві.

Інтелігентні та освічені єзуїти, енергійні та підприємливі, – разом відтісняють на задній план загнізділі в Польщі більш старі, та – шкода, як же невігласні ордени францисканців (з 1209) та домініканців (з 1216). Вони закладають у Польщі, Литві, Білорусі та Україні сітки своїх шкіл, які хутко набувають популярності завдяки тому, що дають і цілком добру на той час загальну освіту.

Початок відродженню ідеї нового можливого об’єднання церков дає відомий в історії Польщі єзуїтський проповідник Петро Скарґа (1536–1612) у своїй книзі, так і названій: «Єдність церкви Божої» (1577), слушно закидаючи православ’ю невігластво, гребування освітою та наукою. Були й інші прибічники єднання.

А тим часом – пожвавлюється й громадське життя в Україні, хоч православна церква тому й не сприяє; для неї є характерним радше повний застій в усьому.

При церковних громадах виникають так звані «Братства», що об’єднують невеликі (за необхідністю) кількості найбільш освічених та активних громадян. Спочатку вони займаються суто місцевими проблемами: опорядженням церков, благодійництвом та касами взаємодопомоги, що беруть досить низький та прийнятний кредитний відсоток. Але згодом, не власною волею, втягуються й до виру проблем політичного та культурного життя. Збільшується сітка церковних шкіл – на виклик єзуїтів треба чимось відповідати, та навіть створюється вищий учбовий заклад – Острозька академія. Її засновує неабиякий український магнат, князь Костянтин Острозький – воєвода київський; це сталося року 1580. Другою з’являється Львівська школа. Бо, всі розуміють – протистояти освіченим та досвідченим єзуїтам із минулим інтелектуальним багажем, – марно. Згодом виникає й неминуче – необхідність порозуміння. Перед українством встає й ота, поставлена тепер єзуїтами проблема: або з’єднання, або примирення.

В Україні до унії відносилися різно, та необхідного числа прихильників вона так і не зібрала. З церковних ієрархів за неї висловилися всього два єпископи, – володимирський Іпатій та волинський Кирило. Повстав проти неї навіть Костянтин Острозький, який перед тим у переписці з папою клявся йому, що він є прихильником єдності церков.

Сама по собі ідея унії не була новою, питаня про неї ставилося ще на соборі у Флоренції 1439, але… тільки владики-уніати, заручившись згодою папи, скликали собор у Берестові (Брест на Бузі) 1596 та проголосили унію церков у межах королівства Польського; хоч початкові наміри були значно амбітніші. Однак, вона не стала популярною в українському народі, бо – бачите, уніатство схвалив Рим, а значить це – погано. Хоч він, звичайний український селянин, того Риму не лише ніколи на очі не бачив, але й уявити собі не міг.

Так була знехтувана іще одна можливість, унікальна та блискуча, виправити стан України.

Бо це була можливість релігійно дистанціюватись не лише від Польщі, з її традиційним католицизмом, але й протиставитись Москві, яка жодного уніатства ніколи би не визнала. Безумовно, якби Україна прийняла уніатство, то були би абсолютно немислимі, ні Переяславська угода, та все, що за нею наступило.

До речі, ми сьогодні добре знаємо, як наявність національної самосвідомості у Західній Україні, приписуючи це освіченому гнітові Австрії, так і відсутність її на сході, приписуючи це впливу трьохсотлітньої російської окупації, але…

Певною несподіванкою для всіх буде те, що ця порізненість може бути засвідчена ще в ті часи, коли обидві частини України були під Польщею, та жодної там російської окупації ще й сліду не було. Бо, як пише професор І. Крип’якевич:

Що ж, саме так твориться історія народу його провідниками. Особливо – недалекоглядними та забобонними.

Зазначимо тут далеко не світлу постать такого собі Іова Борецького, київського митрополита з 1620, який, не питаючись нікого, злигався з московським царем, пропонуючи йому приєднати Україну. Чи він робив це по невігластву, забуваючи, що він є підданий держави, яка вже має господаря, чи то по зарозумілому нахабстві, – хай досліджують історики, але – як то кажуть, «факт імєл мєсто». Невігластво – то велика річ, бо його мав би застерегти приклад попередника, київського ж митрополита Герасима (1431–1436), московського агента, який снував змову проти Свідріґайла. Той ніколи не відзначався стриманістю, та й наказав спалити бунтівного попа на вогнищі 1436; за старим християнським же звичаєм. Схвалювати щось подібне, ясна річ, не можна, але зрозуміти почуття кунігаса цілком можливо.

Протилежністю Борецькому був освічений молдован Петро Могила (1596–1647), що обійняв посаду київського митрополита по ньому. Він не тільки ґрунтовно упорядкував українську церкву, модернізувавши її, але й визначив її місце, не заперечуючи формально підпорядкувати її римському папі.

Наприкінці зауважимо, що все це, уперше чи ні, але привертає нашу увагу й до того, якою була роль православної церкви у подальшому порабленні України Росією. Все, що ми дослідимо з цього приводу далі, неодмінно приведе нас до думки: так, як не вирішальною, то вельми істотною.

3. Козаччина. Козацьке море

Перша хвиля козацьких повстань прокочується Україною 1592–1596. Та найпершим тут був, здається, гетьман Війська Запорізького з 1586 Кшиштоф Косиньський, поляк за походженням. Він посварився з українськими князями з Острога та й вчинив перше велике козацьке повстання 1591–1593. Повстання було придушене, а він сам загинув при облозі Черкас.

Тут, мабуть уперше, ми спостерігаємо, як протиріччя між старою та усталеною елітою Великого Кунігаства, і новою козацькою, що виходить на передній план, – сягають масштабів збройного повстання. Як міжукраїнські чвари двох станів мало не відразу відливаються до збройної боротьби.

За ним були гетьман з 1596 Матвій Шаула та сотник князя Острозького Северин Наливайко, який – дивна річ, перед тим брав участь у придушенні повстання Косинського. Повстання теж не було довшим і обидва були взяті до польського полону та люто страчені у Варшаві 1597. Своєю лютістю та безоглядністю в покараннях польське керівництво думало приборкати козаків. Але, з перспективи історії добре видно, що все це мало радше протилежні наслідки.

Але, року 1604 розпочинається затяжна Московська війна, з отими претендентами на престол, польською окупацією Москви та всім іншим. Внутрішні заколоти надовго припиняються, бо козаччина знаходить собі заняття більш відповідне її схильностям та уподобанням. До того й війна розкручується досить вдало.

Одночасно відчутно посилюється турецький тиск на Лехістан, а значить і на Україну, що прикриває його з півдня, та козаки знаходять собі працю й на морі. Пригадаємо це ще раз.

Це – всього тільки нове продовження старих традицій. Отих 2000 кораблів, які під час ґотських воєн стероризували цілу Елладу, та про які написав Амміан Марцеллін. Це й нищівні морські десанти на візантійські Крету і Тессалоніки, та врешті й на сам Константинопіль під час отієї Світової війни 610–629. Це й щит Олега на брамі Цареграду. Тепер усе починається наново.

Морські походи козаків з України завжди добре організовані та споряджені, вони не знають невдач. А Туреччина, до речі, не була тоді останньою на морі, була великою морською потугою. Бо тільки 1546 помер адмірал Хайр-ед-Дін, на прізвисько Рудобородий.

Перелічимо коротко ці походи. До 1601 відноситься напівлеґендарний похід на кримську Кафу (теперішня Феодосія). Вона була на той час і найбільшим невільницьким ринком Кримського ханства, який забезпечував також і Туреччину. Кримський історик Ібрагім Ібн-Алі (XVIIст.) оцінює кількість козацьких чайок до сотні, а людей на них – до 3000. Звичайно чайка, що відповідала ґотському дракарові, піднімала 40 людей, але тут – це очевидно, полишили дещо вільного місця на невільників, яких, вірогідно, можна буде звільнити. Це саме той наїзд, якому приписують леґендарне «золото Кафи» (не знайдене й досі).

В рік 1604 маємо морські напади на Акерман, на Кілію та знову на Кафу. З цього приводу виникає деяка дипломатична гарячка та обмін нотами між Туреччиною та Лехістаном – Жеччю Посполітою. Але 1606 знову маємо напади, на Акерман та Кілію, але й на Варну (десь біля 800 км від Запоріжжя, по прямій). Здобич і цього разу була чималою – з порту Варна пригнали аж вісім великих турецьких галер, один вітрильник та одну легку фелюку.

На роки 1609–1613 припадають більш скромні виправи на Очаків та на порт Констанджіє в Доброґеї (тепер – Констанца). Цього разу не уникають і переслідування та морського бою.

Величезне політичне та військове значення мала виправа 1614 через Чорне море, на Трабзон та Синоп. Цей останній був на той час основною базою турецького флоту, якому козаки й спричинили якнайбільшої шкоди, спаливши на стоянці кілька десятків військових галер, та не менше інших, малих кораблів. Крім того вони мало не повністю обібрали місцевий арсенал. Була турецька погоня, але більшості чайок удалося дістатись додому.

Наступний похід 1615 був не так здобичним, як ефектним, бо цього разу ціллю козаків є резиденція самого султана – Істанбул. Вони грабують та вщент спалюють два передмістя столиці – Місевне та Аркіока. Але, у морі Мармара теж є чимало військових кораблів; вони вирушають за козаками, та… Зчиняється морський бій, в якому перемагають козаки.

Все це роблять козацькі чайки, наступники колишніх ґотських дракарів, з отими – один до одного – розмірами та на ті ж сорок людей. Та – з одним простим прямокутним вітрилом. Їх так само не обходять важкі галери уславленого турецького флоту, як колись не обходили ґотів важкі римські галери та триреми; та – з тих самих причин: непорівняльні були швидкість та маневреність. Повністю виправдали себе й малокаліберні, легкі, але прицільні та далекострільні козацькі гармати.

Року 1616 маємо поновну виправу на Кафу, а наступного 1617 – знову на Трабзон. Походами від року 1607 по 1617 керував гетьман війська Запорізького, Петро Конашевич (Сагайдачний, 1550–1622, гетьман із 1606).

У народі твердять, що це саме він – великий гетьман, був автором жорстокого козацького правила: як хтось дозволив собі напитись у поході – топити в морі.

Вдалими були й наступні морські походи, вже під іншими отаманами: знову на Варну 1619 та на Істанбул 1624, 1625. Продовжувалися козацькі морські наїзди на порти Криму й у 30-х роках XVII ст. З цього приводу теж натрапляємо на порядну кількість дипломатичних нот від кримського хана – російському послу в Істанбулі.

Великим заходом, стратегічним та історичним, були ці відважні походи. Вони добре тримали в карбах Кримське ханство, яке не надто піддавалося дипломатичному тискові. Некаючи Україну своїми степовими рейдами, кримські татари відчували себе безсилими проти морських нападів на їх порти, які – єдино, пов’язували їх із їх протектором – Туреччиною.

Туреччині ці походи наочно нагадували, що хоч вона й є великою морською державою, але… не хазяйка все ж на Чорному морі. Бо ми тут перелічили напади на порти, а було ж іще звичайне корсарство – напади на торгівельні турецькі судна на водних шляхах, що пов’язували Туреччину з Кримом. Адже, саме морська потуга українського козацтва не дала їй закріпитися на північному березі Чорного моря.

4. Передумови Козацьких Воєн

Вище ми простежили становлення козаччини та зміцнення її військової потуги. Цецора 1620 та Хотин 1621 показали, що без козаччини Польща безсила протиставитись своєму головному політичному конкурентові – Туреччині; та й московська авантюра була би без них неможлива.

За гетьманування Петра Конашевича козацтво на Запоріжжі було упорядковане не гірше від реєстрового. Він виростив його на самостійну військову силу, на яку до того можна було стало покладатись. Це відбувалося у численних походах московської війни та підчас років мирного життя. На кінець його влади, 1622, воно стало новим класом суспільства, який змінив минулу князівську шляхту та мав би очолити національний рух.

Все це стало першою передумовою майбутніх Козацьких Воєн, але – не єдиною, була ще й друга. Нею стала загальна політична кон’юнктура в Польській державі по смерті Іштвана Батора 1586, та її варто розглянути окремо.

Після чергового безкоролів’я Польща має з 1587 нового короля. Ним став запрошений зі Швеції син Яна III Васи та Катажини Яґєллонки (дочки Жиґмонта I), – Зиґмунд III (будемо називати його, на відміну від діда, польським ім’ям). Вихованець матері католички та наближених до неї братів-єзуїтів, він став полум’яним католиком та продовжував слухатися єзуїтів, ставши королем. Польські історики наступних часів дорікають йому не лише це, а й те, що він сам, часом і досить нерозважливо, дарував своєю прихильністю людей не так насправді талановитих, скільки амбітних. Бо це, наприкінці його панування, призвело до створення деякої щляхетської олігархії, яка зайняла самостійне становище в суспільстві. Закидають йому й те, що провадив не завжди розумну та зважену політику. Яка, зокрема, призвела до побойовиськ під Цецорою та Хотином.

Він, як син шведського короля, зберігав право і на шведський престол, хоча Швеція вже стала на той час країною реформатською, а він був не тільки правовірним, але й затятим католиком. Та, сказати правду, не мав і крихти тих вікінгівських якостей, що традиційно цінувалися шведами, – типове поріддя Яґєллонів. Ставши польським королем він мав би зректись цього права, але не хотів: тягнув і тягнув. А це, в свою чергу, весь час псувало відносини Польщі зі Швецією, з якою вона тепер ділила Прибалтику: шведи твердо стояли в Естонії. Покінчилось навіть на тому, що попри його виправи до Швеції 1593 та 1598, – шведи стали на бік сьодерманландського князя Карла, розбили Зиґмунда під Лінчопінґом та вигнали геть; разом із рештками католицьких попів. Та ще й обрали Карла на ріксдагу новим шведським королем.

По цій історії Зиґмунд затявся та наказав 1600 своєму намісникові у Прибалтиці вдертися до Естонії, що викликало шведську війну, з якою довелося розбиратись уже не Зиґмундові, а його коронним гетьманам, Янові Замойському та Яну Карлу Ходкевичу. Перемога поляків під Кірхгольмом не була ними належно використана, та стан війни не був офіційно припинений, бо король Польщі, бачите, не хотів визнати нового шведського короля (!). Та це й стало майбутнім підґрунтям тієї зловісної шестидесятирічної війни, яка стане потім причиною остаточної руїни Польської держави. Все це не важко було передбачити.

Чималу роль у послабленні Польщі відіграла й ота російська авантюра з самозванцями. Вона хоч на час і послабила Росію, але інших користей для Польщі не принесла.

Воно ж і насправді: будь-якого збіга можна й не помітити, а можна й дипломатично визнати, хіба не так? Та було саме останнє, а чому ж саме?

Твердять, що з’явившись до двору князя Адама з Вишневецьких – самозванець удав себе тяжко хворим та попрохав духовника. Мерщій прибіг отець-єзуїт, яких тоді у Польщі не бракувало, та й сповів умираючого. По чому той взяв і видужав. У єзуїтів нема таємниць від братів, та вже другого дня інші єзуїти все доповіли королеві, бо не міг же умираючий укрити на сповіді, що він є насправді сином Івана IV – Рюриковича. Вони ж, правдоподібно, як не самі зорганізували всю цю аферу, від початку до кінця, жваво натхнулися ідеєю привести дику Росію, що поґотів – теж перебувала у стані певного безкоролів’я, – до римської папської стайні.

Але, це ж ми з вами знаємо, що то є Росія, а звідки ж це знати всезнаючим отцям-єзуїтам? – навіть враховуючи деякий досвід спостережливого Поссевіно.

Та, не важко було зайняти Москву, таке щось не було проблемою для українських козаків, – важко було з неї вибратись. Так були вщент зіпсовані й відносини з Росією. Подробиці цієї «польской інтріґі» читач може знайти у Доп. 2.

Отже, залишається остання сторона політичного трикутника потуг, між якими на той час мусила існувати Польща – Туреччина.

То були часи, коли в Європі назрівала Тридцятилітня війна (1618–1648) між католиками та реформатами за першість у християнському світі, вищий, так би мовити прояв християнської терпимості та любові до ближнього; Польща в ній участі не брала, але… Зовсім полишитись на стороні країні з найбільш католицьким із дотеперішніх королів? – як же це можна? Бо поруч була католицька Австрія Габсбургів, яка весь час відчувала на собі турецький тиск.

От Габсбурґи й зажадали хоч якоїсь допомоги від єдиновірної Польщі. Зиґмунд не ризикнув виступити проти Туреччини, та хитро відпустив вісім тисяч поляків, на чолі з Лісовським, під габсбурзькі знамена; і допомога, і Польща наче не причому. Але, не так сталося, як гадалося.

На той час бан Ердею Ґабор Бетлен почав черговий кривавий спір з імператором за угорські інтереси, а присутність в армії імператора польських сил – було порушенням миру Польщі з Туреччиною від року 1617. Як не порушенням юридичним, бо польських знамен там не було, то принаймні фактичним. Бо мирна угода включала до себе й пункт про нейтральність щодо Ердейського банату, який існував, як і мало не вся Угорщина, під протекторатом Туреччини. Хоч і без особливих обмежень.

Вибухнула війна та польська армія коронного гетьмана Жолкєвського потерпіла нищівну поразку від турків під Цецорою, неподалік від румунського міста Яси. Де 1620 пав і сам гетьман. Можливо, що він був покараний за гріх пихи та зверхницької гордині, не рідкий у можних Жечі Посполітої. Бо йому, так твердить людська помовка, настійно радили узяти з собою загін українських козаків, але він, ніби, презирливо відмовився: «Не хочу з грицями воювати, нехай собі йдуть до ріллі або свині пасти». Цецора переконливо показала, що без України Польща ніщо. Не може претендувати на великодержаву.

Поразка не пішла на марне, та підбадьорила турків; султан Осман III (1618–1622) зібрав, кажуть, 300 тисяч війська та пішов 1621 на Хотин на Дністрі, за яким була, єдино, система укріплень Кам’янця на Поділлі. Тоді сам Зиґмунд запросив допомоги у Сагайдачного. Той погодився, але з умовою, що той затвердить висвячених ним владик оновленої православної церкви (кому – що!); на що королеві прийшлося погодитись, бо… На карту була поставлена доля Польщі. Вона й дійсно, вирішувалася під Хотином; та вирішили її саме запорізькі козаки.

То була велика й гучна перемога, що відгукнулася цілою Європою, не зважаючи на події Тридцятилітньої війни, що йшла вже три роки. Незворотньою втратою стала лише смерть однієї людини – великого гетьмана Конашевича, який помер 1622 від рани, отриманої під Хотином.

Тут ми мали іще один вирішальний пункт історії, вузол її графа, від якого події могли піти й у зовсім іншому напрямі. Бо, коли б українська армія не пішла під Хотин, – поляки, напевно, не стримали би турецької навали. Після поразки під Хотином туркам був би відкритий прямий шлях – Львів – Люблін – Радом – Варшава (бо на той час туди вже було перенесено столицю з Кракова). А в обличчі такої загрози не сиділи б у своїй Естонії й шведи, які швиденько окупували би північну половину Польщі.

За таких умов Україна могла би звільнитись значно раніше, та без кривавих порахунків Козацьких Воєн. Відбивши лише Росію, яка не забарилася би й собі щось прихопити від Польщі. Але то була – зважте на це, не Росія 1654, упорядкована та устабілізована, а Росія 1621, – всього десяток років по «Смутному врємєні»… Та, нарешті, не помер би передчасно й сам гетьман, очоливши нову європейську державу.

Отже, спитаємо себе, – а чи так воно було необхідно отим «грицям» – рятувати Польщу від турків під Хотином?

Зауважимо тут вирішальний чинник: антагонізм поміж католиками та православними був на той час у свідомості людей слабшим, ніж протистояння між християнством та ісламом. Але, як же було насправді?

Турки на той час підкорили чимало християнських країн: Болгарію, Балкани, Румунію та частину Угорщини, але… Повсюди в підкорених країнах (або окупованих, як хочете) населення відразу поділялося на мусульман та «райю» – іновірців. Серед яких у перерахованих нами країнах більшість складали християни, та переважно того самого, грецького обряду. І що ж? Чи не єдина різниця була в тому, що на відміну від мусульман – люди «райї» обкладалися певним податком. Повсюдно ставили мечеті, але мулли нікого не навертали силою на іслам. Становище тієї ж православної церкви в якій-небудь турецькій тепер Болгарії – не порівняти зі становищем її ж у королевстві польськім, де вона систематично та всебічно утискувалася своїми ж християнами; тільки пануючого, римського обряду.

Болгари та румуни, звільнившись через сотні років по турецькому завоюванні, – зберегли все: триб життя, звичаї та мову. Чи можна сказати те саме про українців, яких спочатку щосили сполячували, а потім (та й ще більше) зросійщували? – в жодному разі.

Підкреслимо ще раз, що албанці або боснійці, які переважно прийняли іслам, зробили це виключно з власної волі, бо ніхто їх до цього силою не примушував. Та нікому й ніколи не нав’язували турки, так само, свою мову, як століттями ж нав’язували українцям польську або російську. Так, чи не відомо все це було ще тоді? – було, годі казати. Бо чимало українців побувало і в Криму, і в Буджаку, і в Туреччині. Але, що тут зробиш, – ні розум, ні логіка не працювали, – працювало та вирішувало слово попів.

А за таких умов нездатна вирости й національна ідея. Хіба, нагадаємо ще раз, було би належно оцінено великі можливості унії. А як так, то й визвольна боротьба, що велася за відсутності будь-якої національної ідеї, – була абсолютно марною. Здатна була, якнайбільше – відвоювати українською кров’ю Україну від Польщі – на дарунок Росії – єдиновірцям.

Все було так само, як далеко потім, наприкінці XX ст., коли «нова влада», на чолі з отим – «національна ідея не спрацювала», – щосили робила вигляд, що «розбудовує незалежну Україну», готуючи їй, хіба не чергове «воссоєдінєніє с Россієй»…

5. Козацькі Війни

Спочатку Цецора 1620, а потім Хотин 1621, вичерпно довели що без козацтва польське королівство проти Туреччини – ніщо; а з козаками – таки щось.

Тому причини початку козацьких воєн здаються до смішного прості, це постійні затарги з королівською владою. Де козаки вживають аргумент, яким володіють найліпше – військову силу, бо козаки, як військовий стан, дещо відзвичаїлися вже від ріллі та свинопаства, та за мирних часів звикли жити радше на королівський кошт, як козаки офіційні – «реєстрові». Тобто, занесені до спеціального листа та поставлені на кошт. А всі останні – позареєстрова голота – вимушені існувати самопас, існуючи за рахунок періодичних наїздів на Кримське ханство або Туреччину, ніби оті вікінги, створюючи своєю діяльністю постійні дипломатичні проблеми для Польщі. В такому поході, зокрема, наклав головою 1628 і сам гетьман Михайло Дорошенко (1623–1628, з перервами), що очолив виправу до Криму.

Отже, король всіляко заощаджує гроші казни, якомога обмежуючи кількість реєстрових, а козацтво (особливо – нереєстрове) весь час домагається поширення цієї категорії. А, як вони є стан військовий, то й прагнуть збільшення реєстру – саме демонструючи військову силу.

Вперше (чи не вперше?) це сталося тоді, коли після Хотина поза справами полишилась велика кількість козаків, що надовго відвернули турецьку загрозу Польщі. Новий гетьман Марко Жмайло 1625 вирушає з козаками на захід та відбуваються бої, але Михайло Дорошенко пропонує переговори та й дійсно, – домагається 6000 реєстрових (Куруківська угода).

Зі свого боку, уряд намагається 1630, спираючись на лояльність реєстрових, – приборкати всіх останніх, позареєстрових. Почувши про таке запорожці вирушають назустріч з артилерією та кіннотою, та більшість реєстрових, що мали би їх приборкувати – переходить до них. По цьому під Переяславом зчинилися такі бої, що коронний гетьман Конєцпольський, який командував королевським військом, змушений не лише відмовитись від своїх планів, але ще й збільшити реєстр до 8000. За так званим Переяславським перемир’ям. А новий гетьман Іван Кулага добивається 1632 від польського сейму навіть участі козацьких представників у королівських виборах. Але, все це були послаблення на користь реєстрових, та не справляли вони великого враження на основну масу козацтва – позареєстрових, яких було принаймні вдесятеро більше. Саме в їх середовищі, фактично – самостійного суспільного класу, – починають визрівати незалежницькі ідеї.

Року 1635 гетьман Іван Сулима (1628–1629, 1630–1635, з перервами) піднімає чергове повстання проти корони. Повернувшись із морського походу він руйнує вибудовану поляками фортецю Кодак – перед першим із Дніпрових порогів (їх відлічують зверху вниз), звідки поляки стерегли Січ. Але, після початкових успіхів повстання придушується, а зрадники з реєстрових захоплюють гетьмана та видають полякам. Поляки ж його, кавалера золотої папської медалі за похід на Туреччину, отриманої від папи Павла V, – ганебно страчують.

Але, помічник Сулими, Павло Павлюк (Михнович) 1637 знову піднімає козаків та звертається з універсалом до всього українського народу, вперше переводячи козацький рух у цілком національну площину. Відсуваючи постійні затарги щодо реєстру на другий план. Цього разу повстанський рух охоплює й Лівобережжя, бо там живуть люди, які теж вважають себе українцями. Однак, і цього разу коронний гетьман Потоцький, спираючись на осадників, місцеву польську шляхту, – перемагає повстанців, а Павлюка 1638 страчують у Варшаві.

По цьому польський сейм переходить у наступ: скасовує колишню самоуправу реєстру, на його чолі має тепер стояти не козацький гетьман, а польський командуючий, виключно з польської шляхти мають бути тепер і козацькі поповнення. А реєстр знову скорочують до 6000.

Одне слово, в королівстві іде постійна війна проти половини власного народу. Польська держава стала покладатися тільки на голу силу. Дещо призабувши давню мудрість, рекомендацію Одіна з «Промови Високого» в «Едді»: «Не дуже ти покладайся на силу, бо на кожну силу знайдеться й більша…»

Тепер мала бути для козацтва війна не на життя, а на смерть.

Погромлена Україна накопичує сили для нового повстання, а тим часом відносини дещо пом’якшуються, бо король Владислав IV (1632–1648) починає планувати чергову війну з Туреччиною, де не обійтись без козаків, та скликає нараду з цього приводу. В числі козацької старшини приїздить радитись із королем і чигиринський сотник – Зиновій Богдан Хмельницький (1595–1657). Він покищо нічим не виділяється серед інших, але є людиною вже досить досвідченою.

Справа в тому, що Велика Січ Запорізька – давно вже не глухий закуток Європи. По-перше, Європа постійно ворогує з Турцією, та тут важливий будь-який союзник. А Січ – то союзник не будь-який, бо великого розголосу їй надають нечувані за успіхами морські походи гетьмана Сагайдачного. По друге, в Європі з 1618 шаленіє Тридцятирічна війна, кінця їй не видно, та всі її учасники зацікавлені у набутті викваліфікованої військової допомоги, хоч організованої, а хоч і у вигляді звичайного жолдацтва. От позареєстрові козаки і наймаються цілими військовими частинами до Австрії, Франції, Німечини або навіть Швеції, воюючи за гроші по різні боки католицько-реформатського поділу.

В ці роки на Запоріжжі товчуться посли обох сторін, як французи, так шведи. Ґустав II Адольф Васа (1591–1632), «король свевів та ґотів», визнаний герой Тридцятирічної війни, – урочисто іменує українських козаків «благородними та вільними лицарями – Володарями Дніпра та Чорного моря». Мабуть, що з тих самих пір шведське королівство покладає око на Велику Січ Запорізьку, як на найбільш природного та плідного союзника; та не помиляється.

А Запоріжжя, зі свого боку, пізнаючи широкий світ, а не тільки ісламську його частину, – хутко піднімається до розуміння загально національних інтересів. Не українські братства, не духівництво і не реєстрові на польському кошті, а саме вони, позареєстрові волоцюги. Втім, не був з останніх і чигиринський сотник Зиновій Богдан. Він був сином реєстрового ж заможного старости в Чигирині – Михайла Хмельницького, господаря на хуторі Суботів. Закінчив добру єзуїтську школу в Галичині та був обізнаний з тонкощами обох ворогуючих релігій; рівно, як і з їх мовами: латиною та грекою. А значить мав і цілком пристойну загальну освіту, бо саме цим порізнювалися єзуїтські школи від православних. Рано почав ходити й на татарські та турецькі виправи, як несанкціоновані, так і на легальні. В числі невеликої кількості реєстрових, він разом з батьком ходив під Цецору, де 1620 пав не тільки гетьман Жолкєвський, а й староста Михайло Хмельницький; а сам Богдан сподобився потрапити до турецького полону. Там він провів два роки в Істанбулі, поки мати збирала гроші на викуп. Отже, не тільки увійшов на місці у зміст турецької політики, але, правдоподібно, знався вже якось і на турецькій мові. До цього був людиною сильної волі, що здатна була переконувати інших, добре промовляв до людей.

Підняти повстання 1648, навіть обравшись гетьманом Запоріжжя, – було не простою справою. Слід зауважити, що новий гетьман узяв до уваги, наскільки міг, прорахунки минулих повстань. Треба було об’єднати дії реєстрових полків, найкраще споряджених, із діями позареєстрових, та навіть із діями селянства та міщанства. Цього разу забезпечили себе й з півдня, заключивши певний союз з тим, кого запорожці вважали своїм одвічним ворогом (православ’я!), – кримським ханом. Це було конечністю, бо не тільки забезпечувало повстанців від несподіванок з тилу. Кримське ханство могло постачати не лише необхідну кількість добрих коней, бо козаки пішки не воювали, але й достави зброї з Туреччини. Союз дозволяв залучати до військових дій і татарські загони. Таке залучення, звичайно, не мало проблем, бо тактика татар і козаків була практично однакова: хуткі переміщення сил та несподівані удари там, де на них менше всього очікувано. Козацтво не лише відродило зовнішність гунів, але й їх військову тактику і стратегію. А це показує, що ці традиції були значно глибшими, ніж це можна було думати. Адже, пройшла в проміжку ціла київська епоха.

З цього приводу зауважимо, що історія України є якоюсь мірою унікальною в тому, що виказує певну циклічність, це – до деякої міри – історія повернень. Справа в тому, що в ній простежуються три етнічних потоки, три державності, що порядкували та уґрунтовували цю історію за останні чотири тисячі років. Нагадаємо: балтицька епоха – кимерійська, скитська – ґотська та аланська; третьою і останньою була гунська.

Поверненням до ґотської епохи, по заникненні потуги аварів, – став княжий Київ, південний окрай вікінгівського ґотського світу. Потім, після монгольського удару, поверненням до епохи балтів стала Велика Литва, хоч і не так довговічна, але – великодержава Європи; єдина в ній, хто могла на рівних змагатись з монголами. Епоха ж Козацьких Воєн стала справжнім поверненням до гунських часів, не лише зовнішньо, але й більш ґрунтовно – в понятті озброєного народу. Бо важко вказати соціальний прошарок, який не був тоді втягнутий до визвольних змагань.

Але, слід і запитати себе, – яким могло бути історичне значення цих повернень? – позитивним, чи негативним? Напрошуються наступні міркування.

Балтицький, ґотський та гунський первені, то є три складові української історії, народу, його мови та культури. Етніка та мова складаються століттями, але їх наявність іще не вичерпує собою, так здається, широкого поняття нації. Коли все попереднє вже дещо склалося, потрібен час і на наступний етап, – вироблення нації. Ця остання повинна, так би мовити, відстоятись за певних сталих політичних умов; та не рік і не два, – певний довший час. А саме такого часу, схоже, не було.

Київське князівство було лише окраєм вікінгівської ойкумени, а на окраях держави не створюються; воно мало небагато шансів стати врешті політичною державою. З усього вікінгівського світу постало всього три державності (крім Ісландії); та саме й тільки – не на окраях.

Значно більше шансів стати нацією було у Великій Литві, але… якби не ота Кревська унія, що так скоротила вік держави.

А до всього цього додайте ще й оте жорно на шиї, – дике візантійське християнство. Воїстину – фатальна доля… Але, повернемося до справ.

Війна розпочалася з того, що коронний гетьман Микола Потоцький, разом із сином Стефаном, задумав із відновленого Кодаку ударити на Запоріжжя з флангу, та задушити врешті це постійне гніздо бунтівників. Та його випередив гетьман Богдан, погромивши поляків на Жовтих Водах, побіля Кривого Рогу. Стефан Потоцький попав тоді у татарський полон, де незабаром помер від отриманих ран, а реєстрові козаки, як це вже стало в звичаї, – перекинулись від коронного гетьмана на бік запорожців. Успіх був повторений у другій битві, під Корсунем, де потрапила до полону вже вся польська командна верхівка. До того, саме в день цієї битви, 16 травня 1648, – помирає король Польщі, Владислав IV.

Сам Хмельницький не надто цінував мілітарний бік цих перемог, та з ним можна погодитись, для козаків та татар то були радше бойові тренування. Але розголос їх був понад великий, та наслідком були народні повстання, які охопили не лише Поділля, а й Київський палатинат. Підчас них висуваються народні ватажки, як полковник Максим Кривоніс, та виганяються на захід такі опори польської агресії на Україні, як князь Ярема Вишневецький.

Зі своєю переможною армією гетьман вирішує йти далі на захід, назустріч новій польській армії, та знову, обравши типово гунську тактику, – розбиває їх під Пилявцями восени 1648. Армія була не якась там – десь біля 80 000 «посполітеґо рушення». Дорога на захід стояла відкритою, а повстання спалахує тепер на Волині, Холмщині та Галичині. Але гетьман тримає курс на Варшаву, навіть не заходячи до Львова. Однак, за Замостям на нього очікує нова польська армія, та він нечекано укладає перемир’я з новим королем Польщі, Яном Казимєжем.

Отже, Хмельниччина як така, принаймні на її початку, – стала відродженням стану озброєного народу, що останнього разу мав місце ще за гунських часів. Забезпечував не лише саме існування каганату, а і його політичну домінацію, засновану на військовій перевазі. Перевагу озброєного народу над будь-яким військом з найманців.

Це було те саме, на чому ґрунтувалася й перевага монголів над усіма іншими потугами сучасного їм світу.

Тепер це відродилося й у козацькій Україні. Але, чи було це все спрямоване на самостійність майбутньої незалежної України? Чи все це тільки й крутилося в межах проблеми урівняння в правах польської та новонародженої української козацької шляхти?

Як пише історик (уже після Пилявців):

І далі:

Добро би… та на це не вказують конкретні факти. Ні якийсь там новий устрій України. Ні, зокрема, умови миру чи перемир’я з поляками, яких було таки чималенько. Та які ми добре знаємо.

Колись, коли хан Темюджін створив нарешті велику державу монголів, його друг та помічник, учений гун Елю Хуцай – абсольвент університету в Лояні, – мудро зауважив: «Сидячи на коні можна створити державу, але нею не можна правити з коня.» Та й почав її адміністративно упорядковувати. Чи було так і цього разу? – не надто.

Звільнена від поляків Україна була поділена територіально на воєводства (ще з польських часів), а тепер іще на полки та сотні. Щодо стану селянства та міщанства, то тільки того й змінилося, що натомість польської католицької шляхти – прийшли свої, єдиновірні пани; всього й тільки. Тому не дивно, що заангажованість селянства до Козацьких Воєн, – розтає на очах.

До того, важко не помітити, що центральним пунктом військових змагань з Польщею є один, та головний: постійне перетягування каната щодо кількості реєстрових. Тобто, козаків, що можуть розраховувати на королівське жалування. Не дивно, що коли московський цар пообіцяв збільшити реєстр в півтора рази, щодо найбільшого польського, – в Переяславі дружно проголосували за Росію. Психологія найманця, що ви хочете…

Але, повернемося до подій епохи.

Навесні 1649 наново зібране польське військо, цього разу на чолі з самим королем Яном Казимєжем, братом Владислава IV, – перекрочує річку Случ; начебто визнаний попередньо кордон України. Одночасно друга армія вирушає з Литви на Київ, яку ціною власного життя на час спиняє український полковник М. Кричевський під Лоєвим.

Гетьман із військами відганяє поляків від Збаража, а потім і до Зборова, де вирішує дати бій. За історичними даними українські та татарські війська діють з великою точністю та погодженістю. Поляки, так виходить по всьому, були не лише розбиті, але й оточені; разом зі своїм королем. Військовий дебют останнього, ніби, цілком провалився. Здавалося би, що потрібно скористатися перемогою до кінця, але… Ян Казимєж пропонує перемир’я, а його звитяжний супротивник не тільки погоджується, але й укладає Зборівський мир (!)

Щоправда, умови цього миру були аж так добрі для переможців, що й дурневі мало бути ясно, що поляки про них забудуть, як тільки їм пощастить унести ноги: не дотримуватимуться й хвилини. Але, що тут поробиш – політиків в українському таборі не було; ні тоді, ні потім.

Бо, козакам повністю відходили три воєводства: київське, брацлавське та чернігівське, куди тепер не мали права заходити королівські війська, та куди не вільно було потикатись і жидам. Повна амністія всім за минуле та ще й утримання аж 40 000 реєстрових козаків, – тільки подумати!

З усього цього добре видно, що про жодну там самостійність – ще й думки немає. Бо, з чого б це став утримувати король польський аж 40 000 вояків незалежної, чужої держави? – а з незалежністю цей дурняк сповна б увірвався.

Пишуть, правда, щоб підтримати леґенду про існування якихось державницьких спрямувань, що угоду було підписано під татарським тиском, – хана, який не хотів допустити зростання сил України та ніби «підпирав польські домагання».

Але ж, вибачайте, як далекоглядний політик він мав би радше домагатися утворення у своєму сусідстві двох окремих держав, ніж збереження могутності одної великодержави, – чи не так? То, до чого ж тут оті «польські домагання»? – ні, щось тут не ліпиться докупи. Або не була ота зборівська перемога такою вже остаточною, або не було прагнення до незалежності. Було прагнення зірвати побільше; хоч би й на папері.

Але, життя йде своїм шляхом, та молдавським походом 1650 Богдан ангажує господаря Васіле Лупула, та не тільки, рідниться з ним, оженюючи сина Тиміша на дочці господаря. Поґотів, починає вести переговори з Туреччиною про щось на зразок того протекторату Порти, яким уже користується християнський Ердей. А султан 1651 видає відповідний фірман, який робить нелігітимною майбутню Переяслівську угоду.

Але, не дрімають і поляки, які щойно уклали Зборівський мир, – починають готувати нову війну. Вона й спалахнула та під Берестечком сталося прикре – чи не перша поразка від поляків. Поразка, хоч і не вирішальна, та якби не Іван Богун… Все ніби тому, що нечекано пішов з поля бою кримський хан. Та – не тільки, бо якось прихопив із собою й Хмельницького. А тому, українські полки залишились без проводу:

До того, польська армія з Литви (ота сама) забирає Київ, а митрополит Сильвестр Косів (1647–1657), наступник Петра Могили, – вітає поляків. Він, голова православного духовенства України – рішуче проти союзу з єдиновірною Москвою.

Щоправда, Хмельницький зупиняє поляків під Білою Церквою та поновлює мир. Цього разу вже – далеко не такий прибутковий: козацькі землі зменшено до одного київського воєводства, а до інших можуть повернутись поляки. А головну козацьку принаду – реєстрівщину, – що за біда! – скорочено рівно удвічі – до 20 000.

Але, тут буде необхідний короткий аналіз ситуації, в дусі все того ж: «лічность і масси». Бо поразка під Берестечком та її офіційні (за історією) причини, – наводить на певні роздуми. Бо, велич та висота політичного діяча вимірюється не лише тим, як він особисто протиставиться долі, але й тим, як виховує інших, своє безпосереднє оточення. Тому що дійсно великою людиною є не та, разом із якою помирає її справа, а та, яка передає її до рук не менш достойних людей.

З цього боку варто пригадати минуле, бачене очима нашого сучасника, історика XX ст.:

Кілька років потім, зі смертю Аттіли так не сталося, каганат продовжував існувати й далі. Та, взагалі, а чи так стається? – чи так має статись?

Під Берестечком, переконують нас, цього мало не сталося, за відсутністю Хмельницького, бодай – тимчасовою. Що ж, як це було дійсно так та дійсно тому, – це не свідчить на користь Хмельницького, мабуть, він не підготував собі гідних заступників. Або ж свідчить про те, що козаччина, може, воювала не за Україну, а за Хмельницького?

Але, все це було ще не найгірше.

Війна продовжується та 1652 поляки терплять чергову поразку під Батогом, на Південному Бузі, а кордон Случчю – відновлюється. Однак, як нам доповідає історик:

А тому, бачите, – куди ж тепер подітись? –

Бачите… «Примушений був», бідолага… Але автор чомусь не згадує, що між червнем 1648 та травнем 1649 гетьман Зиновій Богдан Хмельницький направив російському цареві в сумі сім листів, з проханням мілітарної допомоги проти Польщі, але з умовою – не чіпати його союзника, кримського хана. Перед цим були Жовті Води та Корсунь, в цей проміжок – Пилявці. Зборівський мир був укладений 18 вересня 1649, після цієї серії листів. То, виникає природне запитання, – яка ж була в них необхідність, військова, бодай політична? – очевидно, що – жодної. Принаймні – розвідка на майбутнє.

Але, повернемося до року 1653, подивимося безпристрасно, – а чи так вже він був «примушений» цього разу, по замиренні хана з поляками? Бо королівство польське перебувало на той час не в ліпшому стані, та це було видно мало не кожному. Бо, навіть перемога під Берестечком пішла в дечому на марне. Стотисячна польська армія – не використала її до кінця, з причини бунту Кшиштофа Опалинського та Гієроніма Радзійовського.

А з півночі над Польщею нависав дамоклів меч шведської загрози, та хоч королева Христина (1644–1654) іще стримувала якось войовничу партію у себе, – було очевидно, що вона ось-ось змушена буде зріктись корони на користь двоюрідного брата, войовничого Карла Х Ґустава, який негайно розпочне війну з Польщею. Бо, все це не було новиною, та тягнулося з того розбрату, який зчинив син Катажини Яґєллонки, не відмовившись від шведської корони.

Весь цей поворіт подій можна було передбачити ще десь 1652–1653 аж до шведського наїзду на Польщу року 1655, отже…

Отже, не було і не могло бути жодної реальної загрози Україні з боку Польщі, як би там вона не милувалася з кримським ханом. А значить – не було й жодної необхідності звертатися за якоюсь допомогою до Москви. Можливо, що єдиною причиною була загальна господарська розруха, спричинена радше не війнами, а неумінням господарювати з боку козацької старшини.

Таким чином цей, не викликаний жодними відомими нам причинами союз із Москвою 1654 – був радше капітуляцією, історичним злочином, який згодом дасть Москві змогу кинути на коліна Польщу, загарбати під себе спочатку Литву та Білу Русь, потім і саму Польщу. Та створити колоніальний режим для всіх чотирьох колишніх народів Великого князівства Литовського. Поґотів, без Переяслава не було би й майбутнього пораблення Криму 1783.

Щоправда, Переяслівська угода 1654 була повністю скасована наступним Андрусівським миром 1667 та поділом України між Росією та Польщею. Але, і про це гетьман наперед знати не міг.

Богдан Хмельницький був добрим тактиком та стратегом, можливо, – військовим генієм, але був слабким політиком.

Найбільшою плямою на його політичній репутації полишиться, мабуть, те, що ідея суверенної та незалежної України, яку він ніби плекав, – так ніколи, ніде й ніким на той час, не була проголошена.

А єдиною юридичною особою в угодах того часу є, єдино, «гетьман Війська Запорізького». Який і представляв інтереси цього війська. Та не представляв інтересів будь-якого народу.

А «Військо»? – що ж, військо… До кого схотіло – до того й приблукало: хто більше заплатить.

Та, не завжди платить той, хто обіцяє золоті гори.

Однак, наостанок наведемо фактичну довідку щодо отієї постійної козацької принади, за яку й велися довший час козацькі війни, – реєстрового козацтва. Чи так воно вже було для них привабливо? Виявляється саме так, бо не про одне державне утримання йшлося. Процитуємо мало відомого у нас автора, який викладає сутність справи у досить виразний спосіб:

Отже, не дивно тепер, що обіцянка-цяцянка московського царика – завести аж 60 000 реєстрового війська, перемогла у Переяславі.

Однак, чому ж за тих «реєстрових» (та за українське козацтво взагалі) – відбувалося таке змагання у Польщі? – бо «реєстрові» були потрібні не тільки козакам, вони були потрібні ще й королеві. Справа в тому, що у Польщі, ще перед її входженням до Великої Литви 1389, мало не всім правила шляхта, що заповнювала польський сейм. Який мав навіть повноваження в критичних випадках обирати нового короля. А шляхта була всесильною, бо було так зване «право вето»: досить було комусь вилізти зі своїм «нє позвалям!», і все; рішення блокувалося. Польські ж королі, зі свого боку, намагалися поширити межі власної влади, та придавити всесильну шляхту; от і шукали собі підпори в українському козацтві, бодай єретичному. А для нього вони й мали оту, єдину свою принаду – «королівський реєстр».

Чимало зробив для справи зміцнення влади у королівстві, а за нею – держави, – великий Іштван Батор, але його панування не було довгим.

Зауважимо тільки, що коли йдеться про кріпацтво в Україні перед Єкатєріною II, то це було кріпацтво ще польського типу, – без торгівлі людьми. Але його, як бачимо, стало досить, аби заздалегідь перекреслити всі надії на визволення України підчас Козацьких Воєн. В усьому ж іншому важко сформулювати сутність проблеми ліпше, ніж це зробив цитований автор. Тому ж і не піднялася тоді, 1709, Україна…

6. Переяславська унія

Подібно до того, як унія 1386 в Креве наперед визначила розпад Великого князівства Литовського, так Переяславська унія стала початком і символом української руїни, наступного українського рабства.

Московське посольство виїхало до Переяслава у жовтні, в складі боярина Васілія Бутурліна, окольничего Івана Алфєрова, командира московських стрєльцов Артамона Матвєєва та думного дяка Ларіона Лопухіна: ну, і купи всякої збиранини. У супроводі охорони з 200 стрєльцов. Як пишуть історики, Хмельницький зібрав Козацьку Раду, але вона мала, ніби, лише формальне значення. Бо все було погоджене заздалегідь (ким?). Однак, насправді справи пішли далеко не так хутко, та все затягнулося аж до березня.

Каменем спотикання стало те, що як король польський власною присягою затверджував права та вольності своїх підданих, то московський царик був «єдіний правой вєри Государь» на всій землі, та як такий нікому вже присягати не міг. Як отой китайський імператор. Присягали тільки йому.

Отже й довелося добрим козакам десь кілька місяців потилиці чухати та обмірковувати цей факт; поки врешті не капітулювали.

За Україною (пробачте – Військом Запорізьким) закріплювалося наче все, крім, ясна річ, суверенітету. Хоч не надто, ніби, страждав і він, зберегалося навіть право самостійно вести зовнішню політику, хоч і з обмеженнями: мир із Кримським ханством або Польщею, обом сторонам укладати тільки за взаємним погодженням.

Цю умову першим порушив Іван Виговський, миром із ханом та миром із поляками у Гадячі 1658. Порушить цей пункт і Москва, яка Андрусівським миром 1667 подарує Польщі Київщину, яка їй завідомо не належить. Такі обопільні порушення автоматично денонсують попередні домовленості, і з 1667 Переяславська унія – вище досягнення Хмельницького – стає повністю нечинною для обох сторін.

Марно буде потім, 1954, посилатися на цього історичного покійника московська «Правда», – королева брехні.

Марно будуть його видавати за щось і наступні українські історики:

Все добре, все так, та… шкода, що не знали про все це тодішні люди. Так можна було писати, хіба що після угоди, а не по тому, як її згубні наслідки давали про себе знати наступні три сотні років. «Не йшло», а бачите – пішло…

Насправді новий союз відразу потягнув за собою цілу низку бід. Заключаючи абсолютно безкорисний для України союз з Москвою, Хмельницький негайно поставив проти України її південного сусіда – Кримське ханство; зіпсував певною мірою й відносини з Туреччиною. Бо тут навіть сусід – кримський хан був у стані передбачити наслідки: поглинання України Росією та наступне знищення Криму.

З цього часу та по шведський наїзд не припиняються постійні виснажливі напади поляків і татарів на Поділля та Брацлавщину. За якихось пару років був спустошений весь південь України.

А Хмельницький тим часом відробляв своїх 60 000 паперових реєстрових, – завойовуючи для Московщини, яка негайно оголосила війну Польщі, – Білу Русь та Литву. А потім повертає на Галичину, намагаючись придбати й це для Московщини (на щастя – не вийшло). Для чогось ув’язується Україна й до чистої вже авантюри ердейського бана Дьєрдя Ракоці, який за прикладом Іштвана Батора надумав стати польським королем. Та, попри підтримку Богдана, так і не став; бо не був, насамперед, – Батором. Авантюра з тріском провалюється, а у війську зчиняється цілком виправданий бунт.

А там, нарешті, 1657 помирає й сам Богдан Хмельницький. Покинувши Україну чи не в гіршому стані, ніж прийняв.

На його місце (за бажанням Богдана) пропонують молодого сина Юрія, намагаючись зробити виборну владу гетьманів – династичною. А це, яскравіше ніж будь-що, свідчить про безпринципність козачої верхівки, що ладна з республіки зробити монархію. Так і тхне чимось печерно-російським: «как захотім, так і сдєлаєм». Втім, історики твердять, що ідею династичної влади відстоював іще Богдан Хмельницький.

Дивними, ні чим не обумовленими, є й будуть для нас оті збори у Переяславі. Мати десь 300 тисяч власного, обученого та випробуваного війська, та… запрошувати до Києва 3 тисячі кацапів? – дурість, найбільша з мислимих.

Він, Богдан Хмельницький, на якого покладають надії мільйони людей, – призначає наступником свого шмаркатого Юрка! – чи ж він, рідний батько, не знав йому справжньої ціни? Бо ж той, підписавши все, що було потрібно москалям, через місяць сам відмовився від гетьманства.

Як Україна на той час була державою, а так нам твердять мало не всі, послухайте:

– тоді напрошується запитання, чому:

Зауважимо, що доноси не пишуть стороннім особам, пишуть завжди «начальству», отже… яка вже там «незалежність»… Може, від Польщі, але ніяк не від Росії.

Непогано презентує себе тут, як бачимо, й Велика Січ Запорізька, в особі її всенародно (!) обраного отамана. За таке щось є підстави його переобрати, але… Схоже, створюється враження, що й ота уславлена Січ, оплот і опора всіх і всяких свобод і вольностей, – теж порядно підгнила…

Але, далі на нас очікує й дещо набагато цікавіше:

Цими двома групами справа наче й вичерпується, бо про якісь інші групи, крім оцих двох, – нас не повідомляють. Ми не звинувачуємо цитовану авторку – вона є цілком об’єктивна, бо й інші – шкода – ні про що інше теж не згадують.

От і виникає слушне запитання: а де ж на той час були наші дорогі самостійники? Чи може їх, насправді, взагалі не було? – дуже схоже на те.

Підкреслимо, ми не маємо нічого проти отих «груп населення», про які пише нам пані історик, вони обидві сповна отримали своє: старшина – царський абсолютизм, а селяни, замість польської панщини та кріпаччини – повноцінне російське рабство, з торгівлею людьми. Але, хто ж винний в тому, що в їх тупі голови так і не вмістилася думка, що «у своїй хаті – своя правда»?

Та, нарешті, чи варто підносити після цього Козацькі Війни до рангу Визвольних Змагань? – бо, як відомо, Визвольні Змагання переяславськими угодами не покінчуються.

А головне, та від цього нікуди не піти, – все це знову і знову повертає нас до діяльності, де потаємної, а де й відвертої, – православного попівства, вірного союзника Москви.

Але, потім новим гетьманом обирають Івана Виговського (1657–1659) та для України просвічує промінь надії. Серед українських гетьманів до Мазепи, – цей був чи не єдиною державницькою людиною; намагався виправити згубні помилки свого попередника. Про його великі заслуги перед Україною переконливо свідчить хоча би те, що російські історики малюють його польським зрадником, а українські (чи може – малоросійські?) посилено шукають, – що би йому ще поставити в провину?

Гетьман Іван Виговський походив із Київщини, зі шляхетського роду, в молоді роки вчився в академії, потім служив у війську, в складі якого воював проти козаків 1648, на Жовтих Водах. Там потрапив був до татарського полону, але Хмельницький викупив його з неволі та зробив гетьманським писарем. Вибір був понад удалий, бо Виговський хутко поставив на сучасний європейський щабель усю канцелярську та дипломатичну службу гетьманату. А тому, слід гадати – на відміну від свого принципала, – був здібним політиком.

Він і був правою рукою гетьмана у зовнішній політиці, та всі попередні її досягнення, схоже, слід приписувати і йому. Що ж до Переяслівської унії, то тут його повністю реабілітує вся його подальша політика: він із самого початку був проти будь-яких союзів із Москвою. Виговський був переконаним прибічником зрівноваженої політики щодо навколишніх потуг, добре розуміючи, що лише на цьому можна будувати самостійний шлях України.

Це саме Виговський зав’язує дипломатичні відносини зі Швецією, природним союзником України, як проти Польщі, так і проти Росії, іще за часів королеви Христини (1644–1654). Тепер він поширює угоду з Карлом Х Ґуставом (1654–1660), доповнюючи існуючу угоду військовими статтями. Одвічно брехлива російська історія підносить нам Івана Мазепу як зрадника, що скориставшись шведською присутністю – раптом перекинувся до Карла XII, – «ізмєнніка Пєтру». Так от, майте на увазі, що з Петром його не пов’язувало нічого, а от із Швецією – іще угоди з Карлом Х. Виговський же, політик далекоглядний, бо розуміє, що московська агресія має, рано чи пізно, порушити й інтереси Швеції.

Гетьманство Виговського, хоч як коротке, – легким не було. Бо вже наступного року спалахує повстання проти його влади.

В цьому історики теж, звинувачують безпосередньо Виговського. Бо, бачите, Хмельницького й Росія визнає («прісоєдініл Украіну к Росіі»), а от Виговський – людина недобра: нічого не «прісоєдініл». Цікаво простежити анатомію того, як це робиться:

Яка чудова, логічна та послідовна картина, – хіба не так? Але, є й у ній свої, так би мовити, «нєувязочкі», які при дещо пильнішій увазі обертають цю картину на абсолютну дурницю. Продемонструємо це. Нам невідомо, чи робив Виговський те, що йому тут приписується, але це є ніяк не важливо. Все це могло би звучати переконливо лише в єдиному випадку: якби повстання спалахнуло хоч через кілька років гетьманування Виговського, а воно спалахує, менше ніж через рік. Соціальна система посідає певну інерцію, повстання теж треба підготувати заздалегідь. А як воно було підготоване досить ґрунтовно, то дозволимо собі думати, що почалася ця підготовка негайно по смерті Хмельницького. А це не полишає каменю на камені від отих міркувань щодо політики Виговського. Бо не нею, а політикою самого Хмельницького, єдино, воно могло бути підготоване.

Це – перше зауваження.

Щодо зауваження другого, то не будемо забувати, що з 1654 в Україні вже товчеться купа московських зайд, як офіційних, так і всяких інших; в тому числі – сила шпигунів та агентів, що послідовно роблять свою російську політику, розкладаючи простацьку Україну зсередини. А як повстання починається з Полтави, яка ближче до сфери впливів Росії, ніж Правобережна Україна, то очевидні й організатори. Поґотів, «народне повстання» хутко очолюють полтавський полковник Мартин Пушкар та запорізький кошовий Яків Барабаш. А те, що обидва ще з 1656 вели таємні переговори з Москвою, – засвідчене історією.

До цього додамо, хіба, що повстань на Полтавщині не зареєстровано ні перед тим, ні потім, за оті триста років російської окупації. Навіть коли 1785 всіх простих українців урівняли в правах зі свійською худобою, та почали купувати та продавати, і до цього поставились цілком спокійно. Так, що вже там якісь чинші та данини…

Бунтівники збирають до 40 000 війська, добре озброєного (очевидно – з Московщини) і Виговський вимушений кинути все та йти на Полтаву. Він перемагає, Пушкар убитий, а Барабаша, що потрапив до полону, – негайно страчують. На часі все заспокоюється, але це вартує Україні в 50 000 убитих, з обох сторін, – прямий прибуток для ненажерної Москви: «Москва слєзам нє вєріт, Москва кровушкі жаждєт!»

Саме за Виговського, а не за Хмельницького, поширюється думка, що козацька Україна має стати окремою незалежною державою. Починає засвоюватись вона потроху навіть у придавленій шведським наїздом Польщі. В цих обставинах і було укладено 1658 мир з Польщею у Гадячі. Применшити його актуальність та важливість для обох сторін, неможливо.

Зауважимо, що Гадяцька угода була не до порівняння з Переяславською, давала значно більше самостійності Україні.

Як коротко, то це було певне повернення до минулого, до часів Кревської унії, але на новому історичному етапі: три автономні держави, кожна зі своїм чітко визначеним тереном суверенітету, релігією та управлінням, об’єднані лише під однією короною. Важко сказати, що би доброго та вирішального для історії могли би виникнути з цієї ідеї, з’явись вона дещо раніше; але тепер для неї було, здається, запізно. Вона потонула у вирі наступних подій. Бо, Московщина розпочинала війну проти України. З цього приводу гетьман Виговський звернувся до народу з маніфестом. Процитуємо ту частину, яка стосується відносин з Московщиною:

Як бачимо, Виговський, на відміну від сучасного історика, чітко бачить, причини повстання – внутрішньої війни. Він – політик!

На початку війни у серпні 1658 у Виговського, крім козацьких та найманих військ, був іще загін поляків – сила радше символічна, враховуючи тодішній стан Польщі, та цілком пристойний підсобок татарів. Московський воєвода Шєрємєтьєв, хоч і громить козаків під Києвом, але великих подальших надій на перемогу не має. Тому Виговський іде на Лівобережжя, де стоять війська Ромодановского.

Москва, в обличчі подібної рішучості, та добре знаючи, чого варті її війська, – намагається розпочати чергові переговори та щось там іще виторгувати. Згодна забрати з українських міст московські гарнізони, як то передбачалося Переяславською унією. Погоджується визнати й Гадяцький договір, але… Сама висилає до України армію князя Трубєцкого. Він не розуміється на військових справах, не знає що то є козацька або татарська польова війна, і починає облягати Конотоп; та витрачає на це більше двох місяців, а тим часом підходить зібравши сили Виговський. Запам’ятайте цю дату: 8 липня 1659. Виговський не лише розбив московські сили, але й майже повністю їх винищив. То була чи не нищивніша поразка за всю тодішню історію Московщини. Не випадково про цю дату в історії згадується лише крізь зуби. Бо, резонанс був величезний.

Стався справжній переполох. Цар наказує поспіхом відновляти старі московські укріплення, а заразом складає плани евакуації царського двору з Москви – кудись за Волгу. Одне слово, туди, куди вже збігав одного разу від Тохтамиша 1382 куліковський «переможець» Дмітрій Донской.

Та – далебі, у відкритому та чесному бою московський нарід ніколи й не перемагав. Та зате, – не знав собі рівних у потаємній боротьбі, підступах та зрадах. Проти Виговського виступає якийсь там полковник Іван Безпалий, якого не чути ні раніше, ні потім, та знову, на московські ж гроші, піднімає «повстання». Виговський зрікається 1659 гетьманства, і продажна козацька старшина садить на гетьманство 18-річного Юрія Хмельницького, яким вона зможе крутити, як заманеться. Як каже нам попередній автор, – «Це був зручний крок, бо тільки чарівне ім’я Хмельницького могло з’єднати розбите громадянство знову під одним прапором». А, під яким же це «прапором», дозвольте спитати, можна «з’єднати»: патріотів України та московських зрадників? – і, навіщо з’єднувати? Бо зрадників треба нищити, не питаючись: хто вони є? Дуже це все нагадує оту, недобрих дев’яностих наших років «злагоду». Яскраво показуючи, що деякі проблеми є мало не вічними для України.

Перша проблема, за яку прийнялися сопливий гетьман, разом із його радниками, прилуцьким полковником Петром Дорошенком та сумнівної репутації запорозьким кошовим Іваном Сірком, – стояло патріотичне завдання якнайбільшого значення: якомога швидше загнати Україну до Московської стайні; все це й було зроблено.

Московський командуючий, князь Трубєцкой, що своєчасно збіг з-під Конотопу, стояв із новим військом та жадав нових переговорів у тому ж Переяславі. Та коли Юрій Хмельницький зі своїми радниками поїхав на переговори, він був дорогою викрадений; отже, кримінальна Москва обтяжила себе ще й кримінальним злочином «кіднапінгу»? А за таких обставин – можна було підписати, – що завгодно. Але, одвічно боягузлива Москва ще пам’ятала уроки Конотопу, та не вимагала повного приєднання, тільки дещо поширивши статті унії 1654.

Визнали при цьому, дивно, навіть угоду в Гадячі, хоч обидві ніяк не могли бути сумісні.

Одночасно Москва розпочала війну з Польщею, хоч і без великого успіху, бо поляки зустрівши їх на Волині, геть розігнали московське воїнство, а новоявлений гетьман, що був із ними в союзі, – негайно перекинувся на інший бік, та ще й поскуб їх 1661 над Дніпром. Але, Москва підбурила Лівобережжя та почалась громадянська війна.

Як бачимо, ще тоді Україна поділилася на схід та захід, та як би цьому не заперечували, а поділ з тих пір залишився.

В обличчі братовбивчої війни Юрій Хмельницький зрозумів, нарешті, що з нього не вийде не лише гетьмана, а й повноцінного громадянина, – на початку 1663 зрікається гетьманства та постригається у монахи. Внаслідок маємо відтоді дві України та два ж гетьманства. На чолі з Павлом Тетерею (1663–1665) на Правому березі, та Іваном Брюховецьким (1663–1668) на Лівому березі. Обидва були типовими кар’єристами та спритними політичними демагогами, обидва були непрямими родичами Хмельницького; тільки й різниці, що один тягнув руку польського короля, а другий – остаточне сміття, – руку московського царя.

Та, й це було ще далеко не все.

Діяльність гетьмана Івана Виговського стала світлою плямою на понурому тлі української історії, вичерпно показала, що Україна й після капітуляції 1654 могла протистояти Росії, та – не тільки. Прояви однодухість і єдність, могла би за допомогою сусідів своєчасно випалити і знищити оту ракову пухлину на тілі людства, яка виростала навкруги «Трєтьєго Ріма», розв’язавши тим наперед купу наступних проблем, які на наш час стали світовими. Він був політиком і стратегом непорівняно вищого рівня, ніж Хмельницький із його абсурдним заповітом, але… Не мав за собою достатньої кількості національно свідомих людей.

В цьому аспекті понад цікавим є ставлення до пам’ятників історичним особам. У підросійській або малоросійській Україні (української ми поки ще не мали задоволення бачити), як же охоче ставили пам’ятники Володимиру (а як же, обдарував нас дрімучим візантійським православ’ям!), Богдану Хмельницькому (а як же – відвоював Україну в Польщі для Росії!), Михайлові Грушевському (скромна людина – претендував всього на якусь там культурну автономію!). Але, нема, як не було, пам’ятників дійсно великим: Іванові Виговському, Пилипу Орлику, Симону Петлюрі, Дмитру Донцову, Степанові Бандері… От коли такі нарешті з’являться, та будуть не другорядними, а першими щодо отих, наявних, – от тоді й ми скажемо: «Є така держава – Україна!»

7. Епоха Руїни

Козацькі Війни переконливо показали, що сидячи на коні – можна не лише створити державу, але ще й всезагальну руїну; за браком розумної політики (а значить – і політиків). Такої політики бракувало Польщі, а ще більше – Україні. Та й покладалися обидві сторони не на політику, нехтуючи прийнятими зобов’язаннями, а на зброю. А примітивна російська політика – греби під себе все, що десь погано лежить, – працювала безвідмовно: чим більше нищили себе обидві сторони – тим більше могла захапати в перспективі Московщина.

Фактично, період Руїни почався іще в кінці епохи Хмельницького та увінчався його Переяславською дурістю. Але, спрацьовувала якийсь час інерція минулих або біжучих тимчасових здобутків.

Все визначалося наперед відсутністю політиків, з яких на висоті був один Іван Виговський. Бо політиці могла протистояти тільки політика ж. Політика Польщі, загалом, була безглуздо непоступливою, та могла привести тільки до державної руїни, що згодом і сталося. Але, у масштабі вирішення окремих завдань, часто бувала – годі казати, – і на європейському рівні. В Московщині не було політики як такої, бо не було політичної держави у звичайному сенсі, була радше кримінальна банда, але… Досвідчений кримінальник теж може відмінно знати, кого купити, а кого вбити, та скритовбивствами, підкупами і зрадами досягає кінцевої мети: загарбання та поневолення.

На цьому, досить професійному тлі, дивує суто шкурний підхід до справи отієї уславленої козацької старшини, нового правлячого класу, про вади якого ми вже писали. Тут домінує універсальний підхід; – побільше і зараз: хапнути скільки можна, а там – трава не рости. Чи не оте, бува, один в один, що маємо зараз?

Коли після 40 000 реєстру по Зборові (на папері) його скорочено було потім до 20 000, а Хмельницький підніс їм виторгувані у царя 60 000 (знову, на папері ж), – їм стало цього аж задосить, щоб і не помітити в Переяславській унії тих статей, що були спрямовані на повне пораблення України Москвою.

Отже, з одного боку – нічим не стримана жадність; з другого боку – короткозорість крота. А це ще, до всього, й необхідні передпосилки продажності. Бо гроші – завжди гроші, а що потім? – уяви не вистачає: короткозорість.

Наслідком і стала руїна, що починається з усуненням Виговського 1659. Зазначимо ще, з появою 1663 двох гетьманів, – починається й зловісний (але на жаль – об’єктивний) поділ України: на дещо більш свідомий захід та повністю вже безглуздий схід, який дасть іще двічі знати про себе: після 1917 та після 1991.

Кар’єра правобережного гетьмана Павла Тетері (1663–1665) була відповідно коротшою. Він нацькував був поляків на Лівобережжя, але ті не лише нічого не вшкурали, а ще й викликали повстання на Правобережжі з новим спалахом ненависті проти Польщі. Розбитий загоном повстанців Василя Дрозда, Тетеря 1665 зрікається гетьманства, але прихоплює, на всякий випадок, гетьманську казну та клейноди і збігає до Польщі. Там переходить до католицтва та дістає звання старости, – брацлавського, ніжинського та чигиринського. Хоч, так би мовити, дещо заочно, бо, для польського лиса все це тепер – зелений виноград. Він судиться з польськими магнатами за якісь маєтності, недосяжні ні для них, ні для нього. А в кінці, не знайшовши належного співчуття, як йому здається, перекидається до турецького султана та десь у Ясах 1670 і помирає. Таких ото людей, бачите, обирають тепер українськими гетьманами. А загалом, продукт досить типовий, скінчений пройдисвіт, нічим отой уславлений Дмитро Вишневецький.

Лівобережний гетьман Іван Брюховецький був дещо успішніший. Укріплював, як міг, московську владу та підтвердив 1663 у Батурині незаконну угоду, підписану Юрієм Хмельницьким, як той казав, у полоні. А року 1665 маємо його вершину – приїзд до Москви, прийом у «государя всєя Русі» та звання «бояріна». Він усім цим так розчулився, що пообіцяв, всупереч умові, усі податки, зібрані в Україні, віддати Москві. Та розмістити по підвладних йому містах 11 600 московських солдатів, яких пообіцяв годувати. От вам і ті 60 000 реєстрових, за яких козацька старшина продала Україну Москві!

Однак, Москва тим часом плює на Україну та укладає з Польщею Андрусівський мир 1667, за яким віддає Польщі Київщину разом із «матєрью городов русскіх». А це, зауважимо, геть перекреслює й усю Переяславську угоду в цілому. Бо нею передбачалося укладати мир із Туреччиною або Польщею – тільки за обопільною згодою.

У населення з обох боків Дніпра це викликає загальне обурення, – наче не бачили очі, що у тому Переяславі купували. Не бачили цього й очі пана гетьмана Брюховецького, та він, спекулюючи на народному невдоволенні, розраховує й на цьому щось для себе прихопити. Але, його розлючені прибічники теж користуються обставинами та убивають 1668 недолугого лівобережного гетьмана.

Так незворотньо здискредитували себе, здавалося би, обидві вирішальні сторони конфлікту: польська та московська. Залишається третя – турецька. Настає епоха Петра Дорошенка (1665–1676). В Чигирині збирається правобережна рада, яка обирає його гетьманом.

Він – людина з доброго козацького роду, перед ним його дід Михайло був гетьманом іще перед Хмельницьким; він сам працював із Виговським та недолугим Хмельницьким молодшим. Від Виговського ж перебрав державницьку концепцію незалежної України.

Він упорядкував адміністрацію та дав якісь полегшення народові, тим схиливши його на власний бік. Аби дещо унезалежнитись від впливу козацької старшини, він створює окреме військо з найманців, кількістю до 20 000, щоправда – піхоту, на польський зразок, для України то є деяка європейська новація, бо козак воює тільки кінно. Для війська потрібні гроші та він упорядковує фінанси, податки та митниці; добре.

Політичний союз із Туреччиною, «третьою силою», дозволяє й дещо прикартати кримських татарів, ображених союзом України з Москвою, в якому вони (й цілком слушно) вбачають загрозу для себе.

Спочатку все пішло наче добре. Коли підкріплена новим союзом Україна оголосила 1672 війну Польщі, спільними силами вдалося відвоювати Поділля, але його окупують турки, та полишають собі. А Дорошенко залишається при своїй Наддніпрянщині. Турки просто нехтують своїм, більш слабим союзником.

Тут ми зтикаємося з іншим типовим синдромом тогочасної української політики. Якби цей союз був реалізований раніше, за Виговського, а ще краще – за Хмельницького, він міг би стати дійсно плідним; тепер він збагатив лише Туреччину, яка теж не явила цим ґестом великої далекоглядності. Отже, знову – чухання потилиці.

А це й стало в очах людей певною дискредитацією нового союзника, а до справи ще прилучилася московська пропаганда, розпускаючи чутки що турки на Поділлі переробляють церкви на мечеті та повертають православних на іслам. Цього, звісно, ніколи не було. Турки деінде дійсно будували мечеті для власних потреб, та вони стоять у Барі та Кам’янці досі, але ж – не з церков. А до ісламу силою, – нікого й ніде не навертали.

Але, настрахане населення, якому невідомо те, що називають національною свідомістю, – легкодухо перекочовує масами на лівий берег до «єдиновірців», під майбутнє російське ярмо. А Дорошенко, що був слабкою людиною та жодним політиком, зрікається 1676 гетьманства на користь московського гетьмана Івана Самойловича. А потім і сам збігає на Московщину, отримавши за слухняність посаду царського воєводи у Вятці (1679–1682). Помер він 1698 у власному, подарованному царем «сєльцє Ярополча» десь під Москвою. Це останнє, враховуючи обставини, наводить на думку, що й він підчас гетьманства міг виконувати якісь таємні завдання московського хижака.

А взагалі, для таких, що й казати, краще та приємніше бути «ісправніком» на Московщині, ніж гетьманом в Україні…

Розпочинається довга та принизлива епоха малоросів.

Однак, що би там не було, а й Дорошенко не був останнім: об’явився ще раз Юрій Хмельницький. Він за цей час устиг із ченця вислужитись на архімандрита (певно – завдяки зв’язкам), але за незрівноваженістю духу, що закінчиться божевіллям, і там довго не просидів. Бо, насправді, чи не була вся ця історія з його викраденням та відвезенням до Москви («Я два тижні пробув у Москві») – виплодом хворої фантазії? – бо, навіщо ж було його таскати аж так далеко? Чи не можна було примусити на місці підписати все, що потрібно?

Зрікшись архімандритства він подається кудись козакувати, та потрапляє до татарського полону 1671; по цьому проводить шість довгих років у Істанбулі. Там його відкуповують турки, роблячи новим гетьманом рештків правобережної України (1677–1681). А в кінці самі ж за щось карають його на горло.

Історія часом дозволяє собі досить цікаві іронічні вибрики, походження яких важко пояснити, але так само важко буває їх не помітити.

Колись Рим починався з Ромула, а імперія – з Авґуста. Останнім же цезарем Риму, скинутим 476 Одоакером, – був саме Ромулус Авґуст. Так само сталося й тут: що почалося Хмельницьким, те на Хмельницькому ж і покінчилось.

На початку – трагедія, наприкінці – фарс.

Московський гетьман Іван Самойлович (1672–1687), якому Петро Дорошенко офіційно здав правобережну Україну (тепер, можна думати, й за московські гроші), був поповичем та сам учився на попа у Києво-Могилянській колегії. Але, збіг від свого призначення та подався козакувати, як і Юрій Хмельницький. Року 1668 бачимо його чернігівським полковником, а з 1669 – генеральним суддею: темпи службового просування – доволі високі. Це саме він, ставши гетьманом, потурбувався перевести українську церкву 1686 під московський патріархат. Він сприяв і укладенню того ж року так званого «Вічного миру» Москви з Польщею, який закріпив розділ України. Пройде менше століття, та Московщина так само поділить з іншими й саму Польщу.

Перед ним московським гетьманом був Дем’ян Многогрішний (1668–1672), попередник Самойловича на чернігівському полковництві. Та, видно, не надто бадьоро плясав під дудку царя. Може тому, що був людиною, як сам казав, – «простою та не навченою грамоті». От його хутенько замінили на спритного поповича. А самого, по тортурах та ув’язненні, – запроторили до Сибіру, де він і помер.

Кажуть, що хоч і був неписьменний, був рішучої вдачі, та встиг пересваритись з усіма. Хоча, найбільш цитований нами український історик і вважає, що: «Завдяки безоглядності Многогрішного Гетьманщина скінчила час Руїни і ввійшла в новий період миру і добробуту». Добро би так…

Саме ці клопоти, пов’язані з тим, «щоб возз’єднати всі землі, тривко зв’язати з Українською державою» (у складі Московщини), – ставляться у заслугу Самойловичу українськими істориками. Бо, розумієте, не можна ж тільки чорнити, треба ж і «виісківать положітєльноє». Роблячи вигляд, ніби Самойловичем не командував цар московський.

Але, не можуть уникнути того, що коли він вліз був до Чигирина, а звідти його виперли турки, то він «зрікся землі, а не народу». Як саме? – а вигнав, скільки подужав, українського населення на Лівобережжя, – пам’ятний у народі «Згін», про який і пісні складали.

Отже, занотуйте собі та запам’ятайте навіки: не російські царі були першими у депортаціях українського народу (а депортації, згідно міжнародного права, прирівнюються до геноциду). Першою була ота попівська потолоч, московський гетьман Іван Самойлович.

Амбіції цього московського холопа з колишніх українців були аж як масштабними. Бо він нахабно твердив, ні більше, ні менше, що не лише Наддніпрянщина, але й Волинь, Поділля, Підляшшя та навіть Галичина, – «від початку існування тутешніх народів належали до російських монархів». Але, як він не випинався перед Москвою, а Москві все було мало, та від Москви ж і пришов йому давно очікуваний всіма добрими людьми кінець.

Тоді був задіяний черговий ідіотичний проект – «Святу Лігу» проти Туреччини, до якої пристали потуги Європи: Австрія, Венеція, Польща, та… Московщина – перший захисник християнства. «Ліга» передбачала аж ціле «звільнення Європи від турків», але… Досвід історії учить, що в Європі подібні афери провалюються тим швидше, чим більше до них задіяно учасників.

Справа полягала на тому, що на той час знову посилилася Туреччина, та окупувавши повністю Угорщину, турки стали під столицею Австрії. Війська султана Мохамеда IV, під проводом везира Кара Мустафи розпочали облогу Відня, та імператор Леопольд почував себе в обличчі такої сили сповна безпорадним.

В Польщі на той час 1674 був королем Ян III, син краківського каштеляна з роду Собєських, з 1668 – коронний гетьман Польщі, досвідчений воєначальник. Він зібрав 22 000 поляків, дещо німецького війська та, як звичайно, загін найманців – запорозьких козаків. Сили не так великі, але добре озброєні та дисципліновані. З ними він у вересні 1683 переміг Кара Мустафу, захопив величезні багатства його обозу та погнав турків на схід. Бо турки були досить своєрідною силою, як хутко, часом, наступали, так, бувало, іще хутчіше відступали. Разом з іншими багатствами король захопив чималу кількість якихось брунатних зерен, гірких на смак, та не знав, що з ними робити, для чого турки їх так цінували. Але, про це добре знали запорожці, які здавна були з татарами та турками «на ти». Кажуть, що ці зерна випросив собі на зарплату у короля запорозький сотник на прізвище Кульчицький, та відкрив першу в Європі кав’ярню у Відні, там і полишившись.

Під цю поразку дещо поскубли Туреччину тоді й на півдні, – щось у Греції прихопила собі Венеція.

Щось там вшкуралося й на сході, бо Москва, відтягавши собі не лише Київщину, але й Смоленщину, уклала 1686 черговий мир з Польщею. А тоді й розпочала 1687 похід на Крим, де зібрали аж 100 000 піших лапотників, десь 350 гармат та кінну підмогу козаків; десь 20 000 під командою самого Івана Самойловича та його сина Григорія. Командував походом князь Васілій Ґоліцин, коханець правлячої царівни Соф’ї, сестри недоумкуватого Пєтра I. Князь може й знався на чомусь, та тільки не на війні, бо вже в низов’ях Дніпра, діставшись туди з великими трудами та втратами, – попав у пастку: татари підпалили степ та чимало його москалів згоріли живцем, так і не убивши жодного татарина. Бо пішки – від степової пожежі не втечеш.

Ґоліцин хутко звинуватив у всьому Самойловича, та того з сином зіслали в Орєл, потім – у Ніжній Новгород, а вже звідти – до Сибіру. Так Україна залишилась без іще одного видатного політичного діяча.

Через два роки, 1689, Ґоліцин повторює похід, але навесні, щоб уникнути посухи та пожежі. Цього разу були й військові потички, і князь дістався Перекопу, але знову потягнув гарбуза: простоявши якийсь час перед неприступним Перекопом, поплівся додому.

Вдома вони розписували свої військові подвиги, але… По Москві поповзли чутки, що Ґоліцин пішов від Перекопу отримавши від татарів два барила золотих монет. А по тому пішла й друга плітка, – ніби ті монети були лише позолоченими мідними…

Додамо від себе, що піше московське військо, що пішки тяглося влітку крізь степи в умовах незвичних спеки та безводдя (бо, де там і як добувати воду – москалі не знали), зазнавало на своєму шляху невірогідних втрат, як правило більших, ніж унаслідок військових дій.

Але, час кінчати. На місце Самойловича, там же, на Коломаку, був обраний козацькою старшиною новий гетьман, колишній генеральний осавул – Іван Мазепа (1687–1709). На ньому можна кінчати історію про Руїну та починати зовсім нову епоху.

8. Епоха Мазепи

Так, це дійсно була епоха, як свого часу була епоха Хмельницького, та могла бути епоха Виговського, якби не дурість і запроданість старшини та байдужість народу.

Найбільше відомостей про цю людину зібрав, мабуть, російський історик Н. І. Костомаров (1817–1885). Переконаний монархіст і патріот він назбирав силу матеріалів про цю людину, що незмінно характеризують його з найгіршого боку («Мазепа», 1882, перевид. Москва, 1992, 334 с.). Ретельно перебрав усі доноси, які на нього будь-коли писалися; зібрав і усі плітки, що про нього ходили.

Аналітиком він був марним (адже, світогляд абсолютно яловий), але це – хом’якувати, різну не позбавлену цікавості, дрібноту, – умів і любив.

Наприклад, виставляючи причини, що привели Мазепу з польської служби до України, він малює молодого Мазепу як такого собі красеня ловеласа, що раз за разом спокушає дружин польських магнатів, чоловіки яких за це не раз на ньому жорстоко мстяться; від чого йому й прийшлося тікати до України. Все це виглядає аж надто романтично, але… В Україні все це, чомусь, – як рукою знімає, – ґрунтовно помінялась людина!

До того, пізніші свідки, іноземці, що зустрічали Мазепу, в один голос підтверджують, – не був він таким уже красенем, у якого можна закохатися з першого погляду, а самою звичайною людиною. Та, навіть… як тут сказати? Ну, пам’ятаєте, як доніс московський посол у Лондоні про небіжку королеви Елізабети I, на руку якої претендував Іван IV? – мовляв, – «мордой нє вишла»…

Щось подібне, схоже, було й тут, бо після виходу Мазепи до України, Костомаров утрачає будь-який інтерес до цієї сторони діяльності свого підопічного (чи то Мазепа виправляється?) на десятки років, аж до тієї історії 1705 з Мотрею Кочубеївною. Він усіляко підкреслює довголітню вірність осипаного царськими ласками Мазепи цареві, підлість його зради та абсолютну неважливість цього акту для ходу історичних подій. Не роз’яснює тільки, чому тоді, як пише автор передмови до його книги, совєцький доктор історичних наук Б. Г. Литвак:

Не випадково, що й цей російський історик обирає для своєї передмови наголовок «гетман-злодєй», займаний у популярного в Росії версифікатора миколаївської епохи.

Свого часу прикметник «ґотський» (ґуте) став позначенням всього доброго взагалі (нім. gute, шв. god, англ. good). Так чи не слід би, по всьому, поступити з прикметником «російський», – у протилежному значенні, ясна річ? Тому й звертатимемося ми в наступному до російської історії – за чим прийдеться, та тільки – в жодному разі, – не за історичною правдою.

А тепер перейдемо до того, що відомо історії про Мазепу та його діяльність.

Він походив зі шляхетського польсько-українського роду з околиць Білої Церкви. Набув доброї освіти, навчаючись у Київській Академії, а потім в єзуїтській колегії у Варшаві. Потім перебував якийсь час при дворі Яна Казимєжа та був відряджений на королівський кошт для інженерної освіти – вивчення артилерійської справи. Жив довший час у Німеччині, Голандії, Франції та Італії. В цих країнах йому, як довіреній особі польського короля, доводилося перебувати й при дворах. Один іноземний відвідувач, провідуючи його вже в якості гетьмана, бачив у нього французькі та голандські газети. Він зібрав у себе значну бібліотеку, та використав інженерні знання для побудови у себе ливарні гармат.

Всі іноземці, що його бачили в один голос свідчать про його розлеглі знання, бездоганне володіння кількома мовами та уміння чітко і ясно висловлювати свої думки, нікому їх не нав’язуючи, а радше переконуючи логікою мислення. Провадив стриманий триб життя.

В усьому цьому він був прямою протилежністю свого принципала в подальшому – Пєтра I, пияки, розпусника та абсолютного невігласа, який робив монструальні помилки навіть пишучи рідною мовою та не мав зеленого поняття про будь-які інші мови.

Гетьманом він був обраний підчас невдалого Кримського походу Ґоліцина, та Костомаров твердить, що то було за добрий хабар Ґоліцину особисто. Але, нема сумніву, що з усіх можливих претендентів найбільш гідним був саме він. А хабар, – що ж хабар? Перейшовши під високу руку московського царя – без хабарів уже не проживеш: не Польща…

За роки гетьманування він не одного разу зустрічався з царем, та вони були в найліпших відносинах, але… Про що ж вони могли говорити між собою, – європейськи освічений гетьман і московське царське мурло?

Можна лише поспівчувати цій людині, високоосвіченому європейцеві, який силою свого службового становища вимушений був з року на рік спілкуватися з цим вічно п’яним московським недоумком. Важко твердити, що це могло йому з якогось боку подобатись.

Чи не найбільш, однак, неприємними були службові відносини з царем. Бо цей постійно п’яний придурок зчиняв метушню з будь-чого, та сипав наказами, одна половина яких могла протирічити другій. Характерним саме в цьому є початок війни зі шведами 1700. Коли його поплічник Авґуст II розпочав військові дії в Лівонії, цар видав указ малоросійському гетьманові – надіслати на допомогу союзникові козаків. Гетьман зібрав загін бажаючих та призначив командувати полтавського полковника Іскру. Не встигли їх спорядити, прибуває новий царський указ: іти самому гетьманові та вести 10 000 козаків. Не встиг гетьман вирушити з ними в дорогу, як його наганяє новий указ: сидіти всім на місці й нікуди не рипатись. Ну, що ж – не рипатись, так не рипатись. Гетьман розпускає військо, але тут прибуває новий указ – терміново відправити 12 000 козаків.

Навіть врівноважений гетьман цього не витримав, та написав російському командуючому Ґоловіну лист доволі цікавого змісту. Там він чемно натякає, що йому ліпше знаходитись з козаками стало при царському війську, де цар. Бо так, пише він: «І військо при гетьмані було би ладніше, і у випадках військових козаки показували би більше відваги». А втім, кінчає він, – де цареві забажається, там нехай і тримає.

Командувати козаками Мазепа призначив тоді свого небіжа, Обидовського. Якось діставшися Пскова, він із частиною козаків поспішив був до Нарви, але звідти росіяни вже розбіглися. Він повернувся до Пскова, де в лютому 1701 незабаром і помер.

Козаки, що верталися додому, в один голос жалілися на відсутність харчів, для них і для коней, припасів та одежі. На вороже ставлення до них у Росії. Отже, відносини не складалися з самого початку, і це незмірно дратувало лояльного гетьмана.

Але, ким же він був насправді, цей гетьман України, найбільш довговічний з усіх? – якого одні вважають «ізмєнніком царю», інші «прєдатєлем украінского народа», а треті – мало не символом української незалежності. Це був не Хмельницький і не Виговський, великих військових перемог він за собою не мав, та й не добивався; був людиною радше миролюбною. Але був, зате, добрим господарем та управителем; а ще був, це вже напевно, – блискучим дипломатом. А значить, що ж тут поробиш? – і блискучим інтриганом. Бо, попри всі доноси, які з таким задоволенням наводить Костомаров, – утримався на гетьманстві саме до того часу, який сам собі визначив. Сам при цьому, зауважимо особливо, – ні на кого ніби доносів не писав. Бо, певно, що їх тоді з охотою навів би той же Костомаров.

Все це свідчить, схоже, що він був тим, що колись називали більш-менш порядною людиною. А цього абсолютно, вичерпно досить, щоб пояснити його поведінку. Ним рухало не прагнення до незалежності України, бо воно й найменше не простежується з будь-чого попереднього, хоч він, зрозуміло, вітав би таку можливість. Та й не прагнення перейти на бік переможця, якого незаперечно вбачав у особі Карла, як про це нам весь час товче Н. Костомаров. Бо, вже тоді, коли він задекларував себе на боці шведського короля, – справи зовсім не виглядали аж такими райдужними, попри всю високу репутацію короля.

Він добре усвідомлював, що як гетьман України є історичною особою, та просто не міг залишитись на боці Пєтра. Визнав за краще полишити по собі добру пам’ять у цивілізовній Європі та стати «зрадником» в очах дикунської Москви, – ніж навпаки.

Тому, саме цей вибір він зробив би за будь-яких обставин. Поґотів – старою людиною, за пару років до смерті, наближення якої вже відчував.

Чи не найбільш характерною рисою двадцятирічного гетьманування Івана Мазепи стало, мабуть, систематичне використання українського козацтва – як «пушєчного мяса». Ми вживаємо тут цей суто російський термін, работорговий, як і ота «жівая сіла», – який в нормальних країнах не сприймається і не розуміється, як адекватний ситуації. Бо саме так і використовували їх нові покровителі. Для потреб російської агресії по всіх кутках світу.

Можна тут заперечити, що так само діяли поляки, але не можна водночас не помітити, що у них козаки завжди воювали за призначенням, у польових боях, як кіннота. Їх ніколи не кидали навіть на облогу фортець. Вони не знали та від них не вимагали строєвих вправ, а на полі бою вони поводили себе нічим оті гуни або монголи, – погоджено, та кожен знав, що він має робити. За будь-яких обставин.

До спільних дій поляків та українців примушувала й геополітика, необхідність спільного протистояння Криму та Туреччині. Вершиною цієї спільності та символом спільних інтересів, – і став Хотин 1621. Тепер все було інше; та ще й – нестосовне.

В коротких словах: Україна, що досі оберталася в колі рівних їй за культурою країн, – Литви, Польщі, Криму або Туреччини, тепер уперше зіткнулась з чимось якісно іншим. Ба, навіть із домінацією цього іншого над собою. Культурою (якщо це взагалі можна називати культурою) непорівняно нижчою від будь-яких культур країн світу. Культурою, де все, що чогось вартувало – було займане, украдене або награбоване в інших.

Чим була ця країна – віднині – власник України з її власної згоди (єдиновірці!), чим була її культура, ми вичерпно довідаємося нижче, зі спеціального розділу, а тут зазначимо лише суто загарбницький характер усього, що породжувала ця країна, та що – в свою чергу, породжувало її. В цій країні власність, як виник чесної праці одвічно не існувала, існував лише пограбунок інших.

Саме таку власність і набували собі московити у порабленій ними Україні. А шведи? – що ж, шведи… То люди порядні.

Зазначимо, що лише Костомаров щось там цідить крізь зуби про якісь шведські реквізиції. Всі інші автори в один голос свідчать, що шведи в Україні, все, що їм було потрібне, – купували за повноцінні гроші (золото).

Звернімося тепер на час до історичного джерела, яке підтвердить нам чимало прикрих історичних істин епохи. Це так звана «Історія русів» приписувана відомому Георгієві Кониському, архієпископу Білої Русі, вперше надрукована в Москві 1846. Але написана, схоже, значно раніше. Автор розпочинає свій твір словами:

Європейські історики так починали свої історії ще у Середньовіччі, а у передмові пишеться, що: «Історія русів – це найвизначніший твір української національно-політичної думки кінця XVIII століття, не дивно, що він значною мірою вплинув на багатьох видатних митців, особливо у 30-х роках XIX століття, коли поширився рукописно».

Але, XVIII століття – вік Розуму та Просвіти, та все це оминуло дику Росію, не полишивши нічого, крім перук та камзолів; та ще – «благородної» французької мови. Хоч це століття надобре відгукнулося в Україні – історичним явищем великого філософа Григорія Сковороди. Однак, і трохи не заторкнуло автора «Історії русів», бо він в одному місці простодухо пише, що:

Слід гадати, що з таким підходом автор навряд чи міг щось змінити від себе в описі подій, поґотів, не так уже й далеких від його власного часу. Автор підтверджує нам одноголосну опінію всіх інших істориків, щодо поведінки шведів в Україні:

Не відставав від них, «слуг царскіх», як свідчить нам далі автор, і добрий нарід Малоросійський. Бо далі читаємо, що:

Як бачимо, біблійний Іюда, що зрадив Христа, – був непорівняно вищий від середнього малороса мазепинської епохи. Він, принаймні, зробив це за повноцінні тридцять срібляників, а не за чарку горілки; або за «Спасібо, Жідєнок!»

Під стать останньому була й пропагандова полеміка: діалог цивілізованого з дикуном. Цікаво буде навести зміст звернення короля Швеції до народу України (він не знав, на жаль, що такого народу вже немає). Наведемо його маніфест за тим самим джерелом:

В цьому зверненні вражає, насамперед, – досконалість: нічого зайвого та все необхідне. Вражає й геніальна, не пострахаємося цього слова, – точність історичного аналізу; він і сьогодні не міг би бути точнішим. Візьміть хоч би це: «…цар Московський, бувши ворогом непримиренним усім народам на світі і жадаючи підкорити їх собі в неволю…» Адже, це є абсолютно точне визначення «русской ідєі», дійсне для кожного з сотен років її існування!

Але, чим же на це могла відповісти Москва, на чолі зі своїм постійно п’яним блазнем? Ясна річ, – тим, на чому одвіку трималась уся ця монструальна банда кримінальних злочинців, – брехнею. Бо той московський виродок, зі свого боку бреше, що:

Про шведського ж короля писав, що ніби він особисто, де тільки не проходив:

І що ж це у вас за цар такий був, панове московити, що не стидався брехати ніби той собака з підворітні? Вигадуючи не тільки того, чого не було, а й те, чого не могло бути. Вислужувалася перед царем і чорна зграя православних попів, з 1686 – під командою Москви.

Про неї теж, з усією своєю не скаламученою розумом простодухістю – свідчить нам попередній автор. Наведемо дещо:

Уже в першому реченні ми натрапляємо на знайому брехливу дурість, до «одновірства» дочіплюється й «однородство» двох етнічно різних народів (слов’ян українців та московитів – суміші угрів з татарами). Із цього наочно переконуємося, що ця брехлива байка налічує поштивий вік; як не існувала вже в часи Пєтра, то була пізніше, коли писалася «Історія русів».

А це ще раз привертає увагу до дивної властивості нашої планети: на схід від Перемишлю та аж «до Бєрінґова проліва» – нема нічого міцнішого та тривкішого ніж московська брехня. Можливо, навіть, як у цій справі щось зрушиться, – зупиниться сама імперська історія…

Отже знову, – брехня, брехня, брехня… Бо, брехня – то справжня душа Московії. От тільки, недовго прожив цей ґрунтований на московській брехні «переказ народний». А про те, що шведів від російського патріотства в Україні «за одну осінь і зиму поменшало майже до половини» – дозволимо собі не повірити. Бо, мовчать про це «народні перекази», мовчать і всі інші джерела.

Аналізуючи перебіг та чисто військовий бік кампанії Карла XII в Україні, ми не можемо цьому геніальному стратегові закинути чогось насправді істотного, щодо помилок чи упущень. Ну, крім отієї дурної хлоп’ячої дефілади берегом Ворскли, коли він отримав кулю в ногу та тим позбавив себе можливості особисто керувати своїми солдатами; до чого вони – підкреслимо це, – були звичні.

Єдиною стратегічною помилкою Карла XII в цій війні стало, можливо, те, що він – зайнявши 1708 Могильов, – не почекав, не з’єднався з корпусом графа Левенгаупта, який прямував з Лівонії на схід, а ще перед Смоленськом повернув на південь, до України. А тим самим дозволив росіянам поскубти Левенгаупта у вересні 1708 на Сожі, побіля Лісного.

Але, зауважимо на його виправдання, що він не вважав Пєтра військовим генієм, не мав на це жодних підстав.

Битва на Сожі заслуговує на дещо ближчий окремий розгляд, з причин, які виявляться нижче. Узнаємо деякі цікаві подробиці про неї, знову ж, від найбільш товариського з наших авторів:

Пізнавальну силу цього короткого опису – важко переоцінити. Бо тут, можливо, ми бачимо народження тієї плідної практики, яка принесла згодом стільки користі доблесному «російському оружію» – практики «заград-отрядов». Практики, яка значною мірою забезпечила перемогу й у «Вєлікой Отєчєствєнной»; бо дурні німці нерозсудливо кидали свої відбірні частини на вирішення самих тяжких завдань, а розумні росіяни – навпаки, берегли їх. Навіщо? – а от: тримали їх позаду наступаючих, гарантуючи їм стовідсоткову смерть в разі відступу; в той час, як мужньо наступаючим – можна було ще на щось сподіватись. Схоже по всьому, що й цей винахід «для пользи народной», – зіходить ще до «вєлікого рєформатора».

А з цієї нагоди є й усі підстави вітати «Малоросійських Козаків» на «вєлікорусской службє», зачинателів цієї великої справи.

Однак, що там трапилося того липневого дня (8 липня 1709) під Полтавою, з російських джерел важко зрозуміти: як звичайно, суцільна «вікторія» та жодної інформації.

П. Р. Маґочі пише про від 22 до 28 тисяч солдат зі шведського боку, та про десь 40 тисяч у Пєтра I, разом із козаками-зрадниками. Враховуючи якість військ, – співвідношення аж ніяк не катастрофічне. Іван Виговський під Конотопом розбив московитів з меншими силами; щоправда, з ним були татари. Козаки-зрадники, то зрадники, та про таку потолоч і писати не варто, але – де ж були на той час козаки Мазепи? – чому вони ніяк не відзначились під Полтавою?

Чи, хіба ота звичка (жива і досі) – пнутися все пересидіти водночас виглядаючи тим часом, від кого можна більше хапнути? Тоді можна сказати, що вона підвела Україну принаймні на триста років уперед.

Пишуть, що приблизно в цей самий час десь там тинявся й Кость Гордієнко, якого не запідозрити в любові до Москви, та ніби аж із 15 тисячами запорожців. То, що ж вони на той час поробляли? Адже, ті 15 тисяч кінних запорожців були в силах, як не вирубати впінь усі 40 тисяч піших московських грабіжників, то принаймні розігнати.

Бо ж отой Пєтр I військовим генієм ніяк не був, як би там не розливався солов’єм Пушкін із його «лєгкостью в мислях нєобикновєнной». Поґотів не був ним і колишній крадій з московського базару, а нині «свєтлєйшій князь» – Сашка Мєншіков.

Уявімо собі на мить неможливе, не до уяви: що от весь український нарід одночасно повстав, – куди би поділася ота армія дрібного базарного крадійка Мєншікова, новоявленого московського військового генія? – та тут і жодного шведа не було би потрібно. Але…

Не повірили добрі українські люди шведському королеві, не повірили гетьману Мазепі, – повірили брехні завідомих покидьків, «непримиримих ворогів усіх народів світу». Що ж, все й отримали, на що розраховували.

Отже… що тут сказати? – виходу, як бачимо, – не було. Бо, з трьох сусідніх країн, – одна панська, друга басурманська. Та лише третя, хоч і з найгірших у світі, та зате своя, православна, єдиновірна.

А проста думка про те, щоб спираючись на допомогу далеких шведів, що так вчасно прийшли – ніби з неба упали, – відбитись і від нахабних єдиновірців та зажити окремо, у своїй хаті своєю правдою, – так і не влізла у козацькі голови; мабуть, що за своїми масштабами.

І – наостаннє. Якою ж це ницою худобою треба було бути, щоби не помститися за Батурин?! – за вирізане впінь кацапами населення міста? От цього, напевно, не припустилися би наші предки: ні кимеріяни, ні скити; ні ґоти, ні гуни. Бо всі вони вірили непорушно у велику (як не головну) істину світу – помста є єдиною матір’ю справедливості.

Деякі підстави для ліпшого розуміння ситуації дають нам ті зміни, що зайшли з часів Хмельницького та Виговського. То були свої гетьмани, прийняті народом, та – як такі, – схвалювані або критиковані ним. Мазепа двадцять років пробув московським управителем України, бо для царя Пєтра він був гетьман України, перепрошую – Малоросії, а для народу – звичайним намісником царя; та таким, мабуть, і полишився в очах народу. На відміну від попередників, він ніколи не відзначався військовими перемогами, ба – навіть знаючи цю свою слабкість – свідомо уникав особистої участі у якихось там військових підприємствах. Своєю людиною, зате, був у старшині, яку сподобився іще більше відокремити від народу, виособив іще більше. Та до того ще постійно пнувся прикартати або знищити Січ, в якій, як і його московські покровителі, – вбачав «гніздо бунтів». Та, не яких-небудь, а найгірших – які могли йому пошкодити в очах царя.

А, як воно було так, то за будь-яких умов, навіть опинившись по один бік, – не знайшов би й порозуміння з Костем Гордієнком, переконаним антимосковитом.

Отже, і його раптова (хоч як підготована заздалегідь) задекларованість (бо, шкода, не було нічого більше) на боці Карла XII, – нічого не змінила у відношенні до народу, з тієї простої причини, що вже пригадувалася, що не був він у очах останнього українським гетьманом. Від служби московському цареві – перебіг на службу так само чужому королеві шведському; так повинні були міркувати сучасники тих подій: особиста справа самого Івана Мазепи. Таке саме ставлення мало бути, ймовірно, й до отієї старшини, що спочатку задекларувалася на боці Мазепи, а потім так само розпласталася на брюсі перед царем: «Прості, батюшко, нє туда побєжалі!»

З цього боку можна було би сказати, що і дріб’язкове приниження «ізмєнніка царю» великоросійським патріотом Н. Костомаровим, і скорботний епос Гната Хоткевича «Іван Мазепа», – є де в чому однаково далекі від подій часу.

Не був той Іван Мазепа такою вже видатною постаттю історії, та мало на неї подіяв (хоч – міг би). А те, що врятував свою посмертну репутацію, покинувши московського покидька, хвала його честі та совісті. Не більше.

А все це й дозволяє думати, що поринання до московського болота, де приречене гинути все добре й прогресивне: труд, працьовитість, уміння, думка та розум, – значною мірою відбулося для України раніше: епоха Мазепи вже нічого не вирішувала. Принаймні, за умов перемоги російського недоумка під Полтавою…

Тікаючи за Дніпро – до Туреччини, кілька тисяч шведів зі своїм королем і козаків зі своїм гетьманом Мазепою, залишили далеко позаду своїх переслідувачів, російських пішаків. Для тих степ був завжди не до подолання, – де взяти їжі? – де взяти води? А цим була їжа для коней, була вода, та була навкруги й різна степова дичина, на яку мерщій навчилися полювати й шведи. Хоча відомий нам Костомаров не зміг оминути і з цієї нагоди продемонструвати свою дурість, твердячи, ніби:

Це ж оте їх «м’ясо під сідлом» від Амміана Марцелліна, приписуване гунам, а середньовічними істориками приписуване монголам. Дурні байки, якими так дивувалися монголи, коли про них довідались. Не оминемо й ми нагоди для спостереження, що в російській історії подібні дурні байки є найтривкішими.

Російська кінна погоня, на чолі з якимись там Волконскім та Кропотовим, відряджена царем на ловитву Мазепи з Карлом – хутко заблукала в степу, та з великими труднощами не пропала, якось-такось унісши ноги; зрозуміло, без жодних виників.

А збіги, тим часом, підкріпившись та відпочивши у турецькому Очакові, – дісталися турецьких же Бендер; де й заснувалися з 12 серпня 1709, покінчивши свою степову одісею. А тим часом цар московський, що нахабнів так само хутко, як і впадав до панічного страху, – вимагав у Туреччини, ні більше, ні менше, як видачі йому всіх збіглих. Московський посол Пєтр Толстой, збивався з ніг, сипав хабарами та пропонував великому муфтію 300 тисяч талерів за голову Мазепи, але… Дикі турки мали зовсім інші поняття про гостинність, ніж нещодавна «уцивілізовані» царем московити, та лише сміялися з домагань московського недоумка.

Наприкінці вересня помер гетьман Мазепа, що давно хворів, та був урочисто похований в Яссах; гроб особисто супроводжував шведський король. Поховання було понад пишне та урочисте. Так покінчив свої дні гетьман Іван Мазепа, нічого не досягши, але порядною людиною – позбавлений будь-чого спільного з Московією або її царем.

Наступного року гетьманом на екзилі на його місце був обраний писар Пилип Орлик, друга особа по гетьманові. З ним конкурували були небіж гетьмана, молодий Войнаровський та полковник Горленко, переміг Орлик. Вибори цього разу відрізнялись не тільки невеликою кількістю учасників, але й певною новацією, небаченою у світі. Натомість минулих та досить невизначених за змістом присяг, цього разу фігурувала (перша у світі!) Конституція, угода поміж гетьманом та його виборцями: «Пакти і Конституція прав і вольностей Війська Запорізького».

Цей документ полишився одиноким та не міг діяти в окупованій агресором Україні, але мав величезне історичне значення, хоча би як теоретичний приклад і зразок першої у світі Конституції. Другою за нею була польська, яку так само не допустили до життя московські окупанти. Третьою, що таки увійшла до життя, – стала американська.

Пилип Орлик закріпив союз зі Швецією та спричинився й до того, що Туреччина виповіла війну Московщині та захопила до полону на Пруті російську армію вкупі з її недолугим царем.

9. Батурин

У нашому XX ст., рясному на звірства та злочинства (без покарання!), як жодне попереднє, обійшли весь світ назви Лідіце або Хатинь, знищені німцями населені пункти, разом із їх людьми; або, так само – в’єтнамське селище Сонгмі. Десятки, сотні безвинно загиблих людей. Але, все це – сута дрібнота в порівнянні до Батурина.

Перехід Мазепи на бік Карла XII у жовтні 1708, – викликав негайну реакцію у московському таборі: треба було, будь там що, а покарати; як не самого гетьмана, так його столицю. Такою вже вона була, психологія отих рабовласницьких бестій. Туди й посунув зі своїми поплічниками холоп ватажка московських злочинців, – князь Мєншіков, аби випередити шведів – «упрєдіть нєпріятєля».

Однак, під стінами добре укріпленого міста, якого обороняла добра залога, Мєншікову прийшлося зупинитись. Кількаразові лобові атаки дозволили тільки заповнити московськими трупами рови круг міста. З відчутними втратами окупанти відступили від міста на північ, за Сейм. Чи то для перегрупування та підсумування втрат, чи то для повного відступу.

Але, Москва не була би Москвою, якби будувала свої перемоги на розумі або доблесті, а не на чийомусь зрадництві.

А в Україні могло не вистачити політиків, чи героїв, кого завгодно, та тільки не зрадників; на брак саме них, вона, здається, ніколи не терпіла, іще від ґотських часів. От такий собі прилуцький полковник Іван Ніс, нишком і вислав до Мєншікова свого попихача, а той і намовив його повернутись вранці, бо знає дірку, через яку можна непомітно потрапити до міста. Для московитів то була справжня знахідка; бо, одна справа лізти на стіни, ризикуючи власною шкурою, а зовсім інша, то різати горла сплячим, безборонним, майже нічим не ризикуючи; саме те, що треба. Як у них кажуть: «По Сєнькє і шапка…»

Але, що там робили московити над своїми єдиновірцями – ми описувати не будемо – надамо слово іншим; спочатку – вже знайомому нам простодухому авторові:

Але, що ж там було далі, коли оборонці міста були зрадницьки вирізані (або перев’язані)? – вивісив над містом російський прапор та призначив військового коменданта міста? Та ні, погано ви про них думаєте… Продовжимо наше ознайомлення:

Бо, й дійсно – хіба то була людина? Мабуть на цьому й полягала свого часу найбільша помилка так званого класичного гуманізму: вважати все, що ходить на двох ногах та здатне розмовляти, – людиною. Наш автор продовжує:

Зупинимося знову, для деяких коментарів. Звернімо увагу на оті «урядові будинки з їх архівами», – вельми характерну заувагу. Справа в тому, що московський геноцид не обмежувався, як бачимо – ще тоді, – винищенням самих неросійських народів (а, в першу чергу, численнішого з них – українського), але й викреслював ці народи з історії. Так і бачимо, що київська історія України була украдена, аби продовжити свою, московську історію, – в минуле. А післякиївська повинна була нищитись; що й спостерігаємо.

Друге зауваження буде стосуватися того, що все це приписується Меншікову; цілком слушно, але… Не він, особисто, різав кожне немовля, він несе лише загальну відповідальність за все. А виконував все це, вирізував тисячі людей – головний злочинець світової історії – добрий та православний нарід московський.

Але, продовжимо нашу подорож нескінченною дорогою московських злочинів проти людства.

Оте його бідолашне «на щастя» – з головою видає автора, та коли його десь там у передмові малюють мало не українським патріотом – сміх бере. Він – добра промосковська людина, та тим ліпше для нас. Бо, в такому разі та в такій якості, він радше буде применшувати оті московські геноцидні «подвиги», ніж їх перебільшувати. Ну, а ті шведи… хіба то взагалі люди? – то ж дикі бестії. Бо, хоч жінок із немовлятами й не ріжуть, але… тільки подумати: нахабно жеруть м’ясо по середах та п’ятницях, запиваючи молоком; та ще й, це ж треба: купленим у православного народу! – істі нелюди…

Але, попри те, що Москва відстоювала, без сумнівів, – праву справу, бовкливість російських істориків щодо подробиць цього відстоювання (у дусі описаних вище), – з часом заникає на очах.

Наступний патріот, Н. И. Костомаров, відбовкується всього двома реченнями:

Та, ще:

Тактовний та сором’язливий В. О. Ключевскій взагалі обходить питання Батурина: нема в індексі до т. 4 «Сочинений», – такої географічної назви, як «Батурин»; нема, як нема.

«Иллюстрірованная Исторія СССР» – якогось там Мазепи, й взагалі не знає, а значить – не знає й Батурина (Москва, 1974, с. 73). Пригадана, всього й тільки, – Полтавська перемога 1709, а більше… більше нічого не було! – хіба ви щось чули? От так треба писати історію кримінальної держави всесвітніх злочинців.

Цілком сучасні історики, хоч і безумовно, іще совєцької формації, вирішують це питання дипломатично, пишучи лише про те, що:

Тут, бачите – «фортеця була зруйнована», всього й тільки. А, що при фортеці було ще ціле місто, де жили пара десятків тисяч людей, яких було вирізано до ноги, – навіть не згадується. От, як треба зачищувати кримінальну історію злочинців, щоб із неї мати все, як годиться; як у людей.

А трохи далі, піднімаючи до небес гідності та якості «князя» Меншікова, пєтровського пройдисвіта без роду-племені, ця двійка прохоплюється, зокрема, й такою тирадою, помилуйтеся:

Отже, недарма ця сторінка позначається «антихристовим числом» – 666. Бачите – «штурмом взял Батурін»! – ай, що за молодець, це ж треба! Перед ними всі, абсолютно всі згідно писали, що Батурин упав унаслідок зрадництва, а вони – ба, – відкриття зробили: «штурмом взял».

Вже з цього кожен може побачити, чого вона є варта, російська історія кінця XX ст. Що ж, не забудемо, брехня – це теж своєрідний різновид агресії; того єдиного, що їм так добре знайоме.

До речі, останнє з наведених посилань займане з розділу під назвою – «О «птенцах гнезда Петрова»». Це вже від того, їхнього класика з його «лєгкостью в мислях нєобикновєнной», із його ентузіастичної «Полтави»:

Тут ми переконуємося, що поет не ліпший від оспівуваних ним. Бо, погодьтеся, – «вослєд нєслісь толпой» – позначення вельми неадекватне для наступу під Полтавою. А до того, у нас кожна селянська дитина знає, що оті «птєнци», чиї б вони не були, – тільки їдять та серуть до гнізда; та чимало насеруть, поки зможуть хоч трохи злетіти… Але там, у них, – зійде, що завгодно; такі вже люди (?), що тут поробиш.

На закінчення звернімося до питання менш принципового, радше другорядного. У передмові до «Історії русів» не одного разу звертається увага на ненадійність приписування авторства цієї книги Григорієві Кониському, архиєпископові Білоруському, та… перелічуються інші можливі автори. Серед них, зокрема, Александр Безбородько, що був якийсь час навіть канцлером імперії; але й це не задовольняє видавців, та вони добираються аж до такого собі Архипа Худорби, з козацької старшини, сучасника отих, попередніх.

Думається, що по-перше, саме це питання не є таке вже важливе, а по-друге…. Для більш-менш свіжої людини є доволі очевидним, що від стилю та підходу книги – за версту відганяє попівством. Бо, зверніть увагу, що навряд чи звичайна людина, хоча би й православна, так носилася би з отими молоком і м’ясом по середах та п’ятницях, що їли шведи на очах у православних, ображаючи їх глибокі релігійні почуття. Чи так вже це було для них важливо? – поґотів, знайомих зі звичаями католиків та реформатів. А цей мотив ми зустрічаємо аж у двох місцях; є й інші подібні приклади.

Що не мали на той відповідальний час великого розуму українські люди, то помітно з усього, але – чи аж до такого ступеню?

Схоже по всьому, що книга написана саме попом, а таких, серед евентуальних авторів «Історії русів», – крім Кониського, більше немає.

До цього всього нагадаємо ще раз: безвинно знищені у Батурині і околицях десятки тисяч мирних людей, – ніколи й ніким помщені не були.

10. Турецька авантюра Пєтра I

Цей уже вляпався був свого часу в авантюру під Нарвою, з-під якої довелося терміново уносити ноги, переодягшись жебраком. Але, то було ще десять років тому.

Від нечеканої перемоги під Полтавою, чи не першої та останньої в житті, у московського царька, як у них кажуть, – «в зобу диханьє спєрло», та… Поґотів були й місцевого значення перемоги, впродовж 1710 вдалося окупувати Прибалтику та Карелію. Першу – частково, другу – мало не повністю. З рештком Прибалтики – Курляндією, справи йшли теж, понад добре. За Фрідріха, герцога Курляндського пощастило видати Анну Іоановичу, дочку Івана V, брата від Мілославской. Їх обох було запрошено до Петербургу на зустріч Нового (1711) року, та вони й прибули. Тільки от, коли від’їхали додому, герцог раптом захворів та помер. А це віддавало Курляндію в руки дружини, тобто – Пєтра I. А отруєння, то було таке щось, чим у Москві ніколи не гребували. Пригадайте хоча би смерть вибавителя від самозванця, князя М. Скопіна-Шуйского. Отже, було від чого остаточно закрутитися кволій монаршій голові.

Справи на півдні, однак, складалися чи не в протилежному напрямі.

Царський посол в Істанбулі – Пєтр Толстой, мало вузлом не зав’язувався, підпираючи хабарами нахабні вимоги Пєтра I, – видати йому негайно, не тільки Мазепу та Орлика з їх козаками, але й самого шведського короля Карла XII (ні більше, ні менше). Але султана великої держави це зарозуміле нахабство тільки дратувало, а проти Толстого діяли шведський посол М. Нойґебауер та польський генерал Станіслав Понятовський, людина досить впливова.

Тим часом, Карл, що з Очакова перебрався до більш людних Бендер, – розвинув бурхливу діяльність по створенню антиросійського союзу. Він установив прямий зв’язок із султаном через Понятовського та довів йому зрадництво підкупленого Толстим везіра Алі-паші. Султан замінив його на іншого, але й того скомпрометував Толстой, та в кінці став везіром Мохамед-паша, затятий ворог Росії.

А російський цар, якому остаточно «в зобу диханьє спєрло», – вимагав негайного вигнання Карла XII з Туреччини, розраховуючи убити його дорогою до Швеції за допомогою когось із численних російських агентів. Та ще по дурості своїй надав вимозі вигляд ультиматуму, погрожуючи в разі відмови війною, лякав. Та – не налякав, бо для Туреччини війна ніколи не була чимось незвичним, радше нормальним станом держави. В Істанбулі мерщій інтернували Толстого до в’язниці та стали готуватись до війни навесні 1711: війна – так війна!

Тому імператор, не отямившись від новорічних свят та радощів з приводу вдалої операції з герцогом Курляндським, – вимушений був відбути на південь. Дня 8 березня 1711 в Успенскому соборі Кремля було урочисто проголошено стан війни з Туреччиною та був освячений її прапор: посередині хрест, оточений написом – «Сім знаком победіші»; а зверху, наголовком – «Во імя Ісуса Хріста і хрістіанства». Отже, московский «самодєржєц» зібрався, ніби, у цілий хрестовий похід на «нєвєрних»; що ж, подивимось.

Збирався він у цей похід не один, а навіть із новою «государинєй». Тут прийдеться дещо пояснити.

Справа в тому, що його відома коханка, Анхен Монс із Німецької слободи, – з часом знахабніла. Вона дійшла того, що не тільки побирала хабарі за «ходатайства пєрєд государєм», тобто – за втручання до державних справ, але й завела собі власного коханця, пруського посла; саме настав час її виганяти. Але, всі розуміють, що таке місце порожнім гуляти не може. Тим часом, перший царський приятель, Сашка Мєншіков, підібрав собі якусь молоду бабу в Інфлянтах, з якою жив, як із коханкою. Офіційно то була, ніби, шведська маркетанка литовського походження – така собі Марта Скавроньська. Втім, її портрети доносять нам обличчя зовсім не литовськи засмаглої та чорнявої жінки, з характерною гладкістю та явною схильністю до подальшого погладшання (яке з часом і відбулось). Одне слово, радше звичайної циганки. Мєншіков не хотів переуступати її цареві, мріючи заповнити вакансію власною сестрою Варварою, але… з царем не сперечаються. Останньому вона настільки сподобалась, що він незабаром звелів, 18 березня 1711, – урочисто оголосити її «правдівой ґосударинєй російской», під іменем Єкатєріни Алєксєєвни; що, можливо, так само відповідало правді, як і ота Марта Скавроньська. От з нею, новою «ґосударинєй», цар і відправляється у хрестовий похід на турків. Цар із самого початку поспішав за новими «вікторіямі», аби будь-що, але «упрєдіть враґа». Зігнавши з Інфлянт 22 полки під Шєрємєтьєвим та додавши 10 [полків] драгунів під Міхаілом Голіциним, – цар вирушив на кордони Молдови. Брат Міхаіла, Дімітрій, що сидів воєводою у Києві, – мав доглядати за можливими пересуваннями запорожців. Поспіхом розпочатий похід відразу пішов недобре, царя придавила його постійна хвороба – падучка, та він почувався надто зле. З-за цього прийшлося затриматись уже у Вязьмє, потім – ще й у Луцьку. Лише 2 червня цар зумів у Ярославі зустрітися з Авґустом II, який повинен був із об’єднаними силами стерегти шведів, яких досі страхався цар, та які могли через Польщу знову заатакувати Росію. Авґуст погодився, але як звичайно – за добрий хабар у 100 000 карбованців, на який йому й виписане було фінансове зобов’язання. Шукано було союзників проти нової турецької навали й на півдні, але… В Ердейському банаті чи Угорщині ніколи не симпатизували Росії; господар Валахії, Константін Бринковяну, – не прагнув бачити у себе росіян, а господар Молдови, Думітру Кантемір, – погодився; однак, про себе вирішив не надто усилюватись, а радше почекати, хто почне брати верх, а вже тоді…

Цар мріяв, як завжди, «упрєдіть нєпріятєля» – раніше турків переправившись за Дунай, але це відразу пішло на марне, – не був він Карлом XII… Просувалися повільно, справи йшли зле, населення укривалося по лісах, давала знати про себе нестача продовольства, брак води, а турки… що ж, турки. Вони давно були по цей бік Дунаю. Вирушивши до молдавського кордону десь 1 червня, армія посувалась понад повільно та дісталася Дністра тільки за півмісяця, а в Ясах опинилась тільки 4 липня. Шукаючи продовольства вирішили були дістатися Браїли і Галаці, де – правдоподібно, могли бути турецькі продовольчі склади. Та й посувалися собі на південь вздовж Пруту, незважаючи на відомості, що війська хана відрізали їм зворотню дорогу. Російська армія, яка нараховувала всього 40 тисяч, за Прутом зустрілася з турецькою, яка за численністю перевищувала її мало не в п’ятеро. Приходилося відступати назад, до Пруту. Але, дійшовши його, цар переконався, що й переправа неможлива, – турки були й на другому березі: мішок. Єдиною втіхою було те, що корпус генерала Рьонне, хоч і удвічі менший, зумів не зустрітися з турками та зайняти Браїлу.

Цар, опинившись з усією армією та «ґосударинєю» у турецькому полоні, потрапив до такої самої панічної нестями, як тоді під Нарвою, ладний був кинути все напризволяще, збігти світ за очі, куди завгодно, але… з усіх боків були турки. Він наполягав на негайній капітуляції та заради миру був згодний на все: віддати туркам усі чорноморські порти та фортеці, віддати шведам Прибалтику, погоджувався на повернення Лещинського королем Польщі; зберігти б тільки укоханий Пєтєрбурґ. Наближені заспокоюють його, що не все так погано; умовляють, що треба торгуватись. Турецького везіра благають, молять, щоб він прийняв російських параламентерів, розпочав із ними мирні переговори. Нарешті, коли йому пообіцяли доброго хабара, – він милостиво погодився прийняти царське посольство на чолі з боярином Шафіровим (отим, із колишніх жидів Шапіро).

Посольство дещо виторгувало відносно Прибалтики, до якої туркам було мало діла, але щодо ближчого – не так і багато.

Новим миром із Турцією від 23 липня 1711 Росія зобов’язувала себе віддати туркам Азов та понищити всі інші чорноморські укріплення, аж до Таганрогу включно. Росіяни за цим документом позбавлялися права втручатися, як до справ Лехістану (Польщі), так і до справ козацьких. Повинен бути забезпечений гарантований поворот Карла XII додому, яким би шляхом він не скористався; без жодних замахів та навіть штучних перепон.

Російські джерела, не в стані укрити самий факт турецького полону, приписують все дипломатичному мистецтву боярина Шафірова, але здебільшого промовчують, що домовитись вдалося, насамперед, за добрий хабар.

Він складав, так пишуть історики: командуючому везірові – 150 тисяч карбованців золотом, його заступникові – 60 тисяч та командуючим чаушами і яничарами, – по 10 тисяч кожному. На це пішли, кажуть, не тільки всі наявні гроші армії, але й прийшлося обідрати до останнього грама золота й новоспечену «ґосудариню», разом із її бабством.

Щодо чорноморського узбережжя, то угоду було виконано повністю, що ж до невтручання… Якби ж Росія змогла колись не втручатися до чиїхось чужих справ! От це – ніколи не було їй по силах.

Але, виникає неодмінне запитання. Від Полтави минуло два роки та не всі козаки були знищені під нею або потім. Був час знову зібратися з силами, був живий новий гетьман, Пилип Орлик, був живий і старий – Кость Гордієнко. Так, де ж вони всі на той час були? Чи так уже неможливо було знищити московську армію разом із царем, яка, знеможена та деморалізована, – збігала з полону додому?

Так, іще раз – де ж вони всі були, оті доблесні українські козаки? – де ошивалися, коли потрібно було воювати?

Значить – іще одна втрачена вірна нагода відвоювати незалежність? – шукати винних на стороні, – знову, не будемо.

Та, чи бува дві таких нагоди, змарновані впродовж двох же років, – не забагато? – навіть для найбільш недолугих?

Турецький султан, довідавшись про стратегічні та тактичні деталі кампанії на Пруті, а особливо – про царський хабар, безжально стратив хабарників, але було пізно. В Туреччині звичайно крізь пальці дивились на хабарі, але – тільки не там, де це стосувалося державних справ.

На кінець не відмовимо собі в деякій приємності – уточнити деякі важливі для Війська Запорізького пункти Прутського миру. Підтверджений 1712 Константинопольським трактатом, він зобов’язував Росію знести всі укріплення вздовж Самари та Орелі, та зруйнувати навіть Кодацьку фортецю. Це на десятки років вивело фактично їх з-під Московського суверенітету, хоч би й формального. Щодо турків та Криму, то межі їх влади не простиралися далеко від Перекопу або турецьких фортець на узбережжі моря. Не згадуючи про те, що й ставились вони до козаків значно ліпше, ніж Москва.

Доповнення 1 Князь Дмитро Вишневецький

Польський князь Дмитро Вишневецький з околиць Кременця, був польським осадником що володів численними маєтностями. Року 1550 він призначається королем Жиґмонтом Авґустом, останнім із Яґєллонів, – старостою Канівським та Черкаським. Але, вже 1553 свариться з королем за якусь, ніби недодану йому дрібницю, кидає все та ображений залишає Польщу. Переходить, ні більше ні менше, як на службу турецькому султанові. На той час – найзлішому ворогові його батьківщини. Але, безхарактерний Жиґмонт Авґуст чимось улещує збіга та повертає назад до Польщі, на те саме місце. Однак, Вишневецький не може усидіти на місці та 1556 запалюється ідеєю – перемогти ногайців, що кочують берегом Чорного моря, на схід від Дніпра та на південь від Конки; обидві річки є одночасно її кордонами, як це звичайно буває в степу. Як пише Д. Яворницький: «Душа його жадала воєнної слави і ратних битв».

Заснувавшись на Хортиці та злигавшись із якимись «донскімі казакамі» та російськими емісарами, він із трьома (!) сотнями своїх черкаських козаків іде на південь та там ніби воює турків під обома Керменами та Очаковим.

А потім, невідомо чому (а радше тому, що зазнав поразки), відступає на Хортицю та будує там «город», який і вважається московськими істориками початком Запорізької Січі.

Та… незабаром відходить від короля та перекидається до Москви. Року 1557 він пише Івану Грозному рапорт, що – мовляв, на Хортицю приходив Кримський хан Девлет-Гірей та бився з ним рівно 24 дні. А відбивши хана, що ніби пішов від нього з «великим соромом», – він приєднав собі багацько «кримських кочовищ». Пізніше, того ж року, прохає царя прийняти його до московського підданства; що й відбувається. Зауважимо, що про похід Девлет-Гірея нема свідчень у жодних історичних джерелах. А поки він, уже прийнятий до московського підданства, прохає дозволу на новий похід та готується до нього, – на Хортицю й насправді з’являється Девлет-Гірей з татарами та облягає Вишневецького із його «запорожцями».

Це вже – не брехня цареві про оті «24 дні», та наш хоробрий воїн, покинувши свій «город» напризволяще, – збігає до покинутих ним Черкас та Каніва. Але там уже дещо отямлюється, пригадуючи, що тут йому, власне, нема чого робити, адже він уже повноправний московський підданий. Та й збігає туди, де є природнє місце всім аферистам світу – до рідної Москви. Це сталося вже 1558.

З Москви він у жовтні 1558, з якимось іншим пройдисвітом, мурзою (!) Канкликом Конуковим, власним братом та стрільцями спливає до Астрахані, а звідти подається до черкесів у Кабарду. Як пише Д. Яворницький: «Тут йому було наказано збирати рать і йти повз Азов та Дніпро, на Дніпрі стояти й спостерігати за кримським ханом «скільки Бог поможе». Полазивши біля Перекопу та нічогісінько там не вшкуравши, він повертається до своїх москалів, яких полишив на Хортиці стерегти «ґород», бо кримський хан на той час подався за Перекоп.

Далі гріх буде не процитувати самого Д. Яворницького, дослівно:

Зауважимо, на самому початку, що пов’язувати Запорізьку Січ, яка відіграла таку важливу ролю в історії, з тимчасовими пригодами якогось волоцюжного шахрая: принаймні неісторично; як не конче глупо. На таке щось здатна лише вона, російська історія, яка жодним лайном не гребує.

Що ж до закономірного кінця, то тут справа була в тому, що поміж Туреччиною та Польщею існувало тоді ще три буферних, як тепер кажуть, номінально самостійних, але ангажованих на боці Туреччини держави. Ними були Ердейський банат (він же Семиграддя або Трансильванія) та два «господарства»: Молдавське зі столицею в Яссах, та Валахське (Мунтенія), зі столицею в Букурешті. От, на той час у Молдовському й звільнився стіл господаря, та Вишневецькому й схотілося випробувати свої сили. Та, дарма; тільки й того, що потрапив до турецького полону, який і поклав край його честолюбству.

Під «вельми трагічною смертю» розуміється, напевно, що його врешті посадив на палю, яка на цього пройдисвіта давно очікувала, – сам султан турецький. Що ж, як бачимо, із тих трьох, що мали за неповні десять років цього суб’єкта своїм підданим, – найбільше принциповості та моралі явив нам саме султан турецький.

Однак, приділимо дещо уваги відносинам московського царя та кримського хана. Вони зовсім не були такими вже категорично непримиренними, як це нам розписує російська історія; особливо ж – в часи Івана IV. Бо, частково збереглася їх дипломатична переписка.

Російський історик теж не свідчить про такі вже непримиренні протиріччя, коли пише:

«Царь» – це він же, Іван IV; а хан – безперечно кримський. Дещо протирічить цьому наступна опінія, що:

Бо, в одному з літописів XV ст. літописець пригадує продаж 1500 російських полонених арабським купцям в Алтин Орду, – вятчанами на чолі з Дмітрієм Шемякою. Не відставав і цар Іван IV, та не без певного здивування зустрічаємо таке місце у переписці його з ханом. Він пише ханові, що:

Дивуватись незгоді в числах – нема причин. По-перше, цар рахував на пальцях та з великим трудом управлявся в межах двох десятків. По-друге, схоже, й не просихав, а не просихаючи – і не такого напишеш. Для нас важливо, що ця торгівля, як свідчить лист, – мала систематичний характер.

Тому й Вишневецький міг цікавити Івана IV не стільки, як черговий приборкувач кримського хана, а радше як спритний торговий посередник. Не дарма ж відрядив туди й свого дяка.

А тому й дозволимо собі ще раз підкреслити, що не з Дмитра Вишневецького починалась Велика Січ Запорізька. Вона була значно, значно старішою. Що ж до «нащадка Гедіміна», то… ви ж самі бачили, з ким ми маємо справу, чи не так?

Та, чи можливо, врешті, щоб саме ця людина закріпилася в народній пам’яті саме як Байда – леґендарний засновник Січі? – навряд…

Однак, наостанку повернемося до передостаннього посилання, де автор пнеться переконати нас, ніби кримське ханство «являло собою величезну зграю розбійників», для яких «наїзди були головним життєвим промислом». Ні сіяли, ні жали, – уявляєте? – тільки з наїздів і жили. Так і бачиться картина: татарченя канючить до матері, – «Мам’, дай хлібця, їсточки хоц’я!» А вона йому: «Почекай хоч тиждень, батько ж з наїзду не повернулись…» У дусі отієї їх, від Маркса з Енгельсом «воєнной демократіі», – не жнуть не сіють, тільки цивілізованих (мається на увазі – рабовласників) грабують. Чи не проходили, бува такого, хоч раз у житті? Так от – доповідаємо: і сіяли, і жали. Бо Крим на той час годував чи то п’ять, чи то більше мільйонів людей. За рахунок працелюбства та високого уміння працювати; з-за кордону не ввозив. А писати таке щось, то треба бути не лише невігласом, а й недоумком; бо звідси недалеко до отієї «воєнной дємократії» отих двох марксистських придурків…

Доповнення 2 Самозванська афера

Правління Боріса Ґодунова (1598–1605) не можна було вважати за повністю легітимне, що й не оминуло уваги сучасників. Голод 1601–1602, з якого він та боярська верхівка ще й тягнули для себе користі, наганяючи ціни на хліб, – не збільшив його популярності. До того, й уся інша політика – була не найкращою. Як пишуть нам сучасні російські історики:

Ця аж так важлива пільга – один день на рік, за який раб міг змінити власника, – підноситься тут мало не як революція («рєзкій поворот»), хоч і він був відмінений вже 1603. От на такому політичному тлі й виникла ота самозванська афера єзуїтів.

Дімітрієм, що об’явився у Польщі звикли (та й зараз наче всі погодились) вважати збіглого дяка московського Чудова монастиря – Ґріґорія Отрєп’єва; добре. Але, й тут є свої підводні камені, виникають певні непорозуміння.

Так, ота – ніби передсмертна сповідь самозванця єзуїтові – існує й досі записана латиною передбачливим отцем. Однак, є дещо дивною за змістом. Бо сповідуваний досить ясно та правдоподібно викладає стан справ і окремі подробиці життя годуновського двору, але понад неправдоподібно та плутано історію власного спасіння; саме те, чому найлегше надати правдоподібність. Чи не могли би її для більшої правдоподібності – підправити отці-єзуїти? Певно, що могли би, але…

Отже, більш-менш ясної історії чудесного спасіння царевича в Уґлічі, з датами, іменами та місцями подій – просто не існує. А, чому ж так? – бо це – історія – справа відповідальна.

Король Зиґмунд III, якому представили чудесно спасеного Дімітрія, – відразу визнав його офіційно та поклав йому на особисте утримання пенсію в 40 000 злотих річно. Одночасно розпорядився набрати військо з добровольців на гроші Сандомєжського воєводства, та зібрати його десь поблизу Самбора, готувати до походу на Москву.

Потім, заздалегідь охрещений у католицтво самим папським нунцієм (тобто принаймні кардиналом) – він пише польською мовою власноруч листа до папи Клімента IV. А той визнає його та обіцяє свою всіляку допомогу.

Лист зберігається в архівах Ватикану, де ніколи й нічого не пропадає, та, як пишуть нам попередні автори:

При цьому автори посилаються на аналіз С. Л. Пташицького та І. А. Бодуена де Куртене. Про першого – не чув, а другий вважається досить відомим російським лінґвістом. Але тут ми знову натрапляємо на щось незрозуміле та протирічливе. Не можна пропустити пункт перший, згідно якого автор володіє вишуканістю стилю (польської мови?) та одночасно припускається грубих помилок. За наступним висновком автор, мовляв, був великоросом та погано знався на польщізні. Все так. Великорос дійсно має незаперечне право не знати жодної мови крім «общєпонятного», отого їх «вєлікого і могучєго». Але, підкреслимо, що будь-яка людина, що оволоділа «вишуканим стилем» – не стане робити «грубих помилок». Це, так би мовити, очевидна абетка справи.

Більше ніж дивним є й висновок авторів. Бо, як самозванець усього тільки переписував лист єзуїтів, – то звідки тоді помилки? Як сталася помилка – можна переписати; раз, два, три рази, – скільки знадобиться. То, звідки ж оті помилки? – чи може не знайшлося грамотного польського єзуїта? А дяки, до речі, то й є саме переписувачі; які документи, складені будь-як, – переписували розбірливим почерком. Такий зміг би вірно скопіювати польський текст і не знаючи польської. Як треба – скопіював би й турецький.

Чи не найбільш дивним видається останній пункт, що російською писав вільно, та саме почерком того Отрєп’єва. Бо, звідки б же у польському листі до папи – побралася російська? – або почерк?

Це просто цікавий побіжний приклад того, як люди роблять (або переписують) висновки, не замислюючись над їх змістом. Але, повернемося до розвитку подій.

В Самборі самозванець підкоряє серце князівни Марини Мнішек та заручається з нею; шлюб відкладається до утвердження на московському престолі. А поки самозванець, сидячи у Польщі, щедро роздає російські володіння: дружині – Новгород і Псков з усіма «уєздамі і волостямі», тестеві Юрієві Мнішеку «жалуєт» князівства Сіверське та Смоленське.

А по цьому вирушає у звитяжний похід та 16 вересня 1604 перекрочує російський кордон. На березі Десни, в першому ж зіткненні, царські війська поносять доткливі втрати, та хоч самозванця покидає чимало поляків, які розраховували не на війну, а на тріумфальний похід, він не нітиться. Бо, до тих запорожців, що він уже має та 2-х тисяч «донскіх казаков», що прийшли без запрошення, власною охотою, – доєднується іще 4 тисячи запорожців.

Тим часом Ґодунов ставить головнокомандуючим князя Васілія Шуйского, а той збирає військо десь на 60–70 тисяч.; проти десь 15 тисяч у самозванця. Вони зустрічаються на північ від Сєвська, та самозванець уміло заатаковує, проявляючи – дивно, і хоробрість і знання військової справи, цілком нечекані від звичайного монастирського дяка; хоч і з яким каліграфічним почерком.

Самозванець практично знищує московську кінноту, але вирішує перевага в артилерії, якої у нього замало, та він вимушений відступити.

Але, напочатку 1605 наглою смертю помирає у віці 53 років цар Боріс, і становище змінюється докорінно: опір дослівно розпадається. Бо, як відомо, коли у Москві відсутній самодержець, – полишається не країна, а отара. Отже, 20 червня 1605, через два місяці по смерті Годунова, самозванець урочисто в’їжджає до Москви. Його зустрічають дзвонами з усіх дзвінниць. Самозванця – дивно, відразу визнає за царевича Дімітрія мати останнього, інокиня Марфа. На той час вона перебуває у цілком доброму здоров’ї. Чи вона чимось ризикувала, не визнавши його? – або чогось набула, зробивши вигляд, що то й є її син?

На московському престолі він став явищем небувалим, та його довго пам’ятали. Так прямо й пише про нього чи не солідніший з російських істориків:

І – дещо далі:

Все це було б аж як добре будь-де, у будь-якій європейській країні, та не лише, бодай навіть у Туреччині, – але тільки не в Росії. Де все це просто не могло мати жодного значення.

Зате, припускався й помилок – порушував звичаї, що вже було неприпустиме:

До цього, шкода, додалися й інші істотні помилки. Самозванець не відправив додому своєчасно своїх пихатих та неробних шляхтичів, котрих слід би якнайскоріше замінити, знову ж, на православних, найліпше – на донських казаків. Бо ця шляхта не лише хрестилася на диявольський спосіб – зліва направо, але й постійно підграбовувала населення, наповнюючи за його рахунок власні бездонні кишені.

Коли ж через рік прибула наречена Марина, з нею прилізло й ще майже 4 тисячі нової неробної шляхти, це вже стало понад усяку міру. Одне слово, було припущено стільки помилок, тактичних та стратегічних, що аж дивно. Поґотів, з боку людини, ніби, місцевого походження. Дивують і його радники, уславлені своєю інтелігентністю та проникливістю отці-єзуїти; не так великого розуму, як видно, були й вони.

Не дрімав і Васілій Шуйскій, котрого слід було повісити негайно, разом із чадами та домочадцями, та якого нерозсудливо помилував самозванець.

Саме він і скористався приїздом Марини для змови. Пушкін у своєму «Борісє Ґодуновє», як це йому властиве, облагороджує цього суб’єкта: «лукавий царєдворєц», «уклончівий, но смєлий і лукавий»… Але то був типовий для свого середовища шахрай та пройдисвіт, хитрий та підступний; і позбавлений будь-якої моралі, бодай – розбійницької. Та, не полінуємося повторити ще раз: ґрунтовною помилкою самозванця було те, що він його не скарав на горло. Що, додамо від себе, теж не надто пасує до особи Отрєп’єва, який мав досконало розуміти місцеві обставини.

Він і зробив саме те, що тільки й могло спрацювати в Росії. Не революцію, не селянську або громадянську війну, а… звичайний путч. Це сталося 1 травня 1606, коли за умовленим заздалегідь набатом вдалося зненацька перебити більшість поляків, а головне – убити самозванця. А по цьому Шуйского проголосили новим «самодєржцєм».

Великий Ґегель учив колись, що ідея лише вперше навідує світ у постаті високої трагедії. Бо вже друга її поява буде неодмінно фарсом. Далі другої появи він, на превеликий жаль, так і не пішов. А тому ми й досі не знаємо так багато істотного та важливого. Знаємо, що перше явлення імперської ідеї у тому, найстарішому та першому Римі, – було трагедією народів. Знаємо, що друге – у Візантії – Другому Римі, – було незаперечним фарсом історії. Але, чим же тоді було явлення третє – у третьому ж Римі? – супер-фарсом? – гіпер-фарсом? Чим саме, нарешті?

Російський історик С. М. Соловьєв, пояснюючи причини того, що марксисти потім охрестили «Крєстьянской войной» (викликаною, ясна річ, суто класовими причинами), вбачає їх у падінні авторитету Москви:

Коротше –

Іще ближчим до істини було би визнати, що по всіх цих численних компроматах влади, – почав зникати страх перед нею. А в авторитарному суспільстві, яке скріплює – єдино, страх перед владою, це стає сигналом до загального зведення порахунків. З окремими особами, етнічними групами, інститутами влади. Бо, в суспільстві, де всі ідеї витіснені одною, скажімо, тією ж православною, – не може бути суспільних або національних рухів; бувають, тільки – єдино, – особисті порахунки. А коли вони переважно здійснені, все заспокоюється більш-менш саме по собі. Та й повертається поступово на звичайні «кругі своя». Нічого істотного не змінивши, нікого й нічому не навчивши. Такою була ця «Крєстьянская война», таким були виступи Разіна або Пугачова.

Таким і тільки таким був і весь сенс «Смутного врємєні».

А приводцям подібних рухів потрібно лише одне: міцно триматися у сідлі. Триматися руками щосили за кермо та робити вигляд, ніби не воно тобою рухає, а навпаки – ти ним.

Отже, за Шуйского починається в Росії нова смута, яку заради пристойності іменують «Крєстьянской войной Івана Болотнікова». Але він був, іще з Самбора, у супроводі самозванця, та й тепер продовжував триматись на чутках, ніби Дімітрій – живий, та розсилав від його імені, як пише царський воєвода, – численні фальшиві грамоти. Розбивши війська Шуйского двічі, під Кромами, а потім побіля Калуги, Болотніков став під Москвою. До нього пристають якісь там свої «польові командири», Істома Пашков, два брати Ляпунови та Григорій Сунбулов. Всі вони розташовуються тепер у царських покоях, у Коломенському, під Москвою.

Болотніков намагається з боями вдертися до Москви, але у критичний момент четверо його нових союзників нечекано перебігають до Шуйского. Отже, самі бачите, що то за люди. Болотніков закріплюється у Калузі, а військо Шуйского марно його облягає. Повстанці 1607 розбивать наче царські війська, але відступають до Тули.

«Крєстьянская война» цілком і покінчилась, коли спокушений обіцянками «всіх відпустити», – Болотніков через чотири місяці облоги здає Тулу, а московський цар – пройдисвіт Шуйскій, – негайно страчує ватажків повстання. Так і покінчується ота «селянська війна» в Росії, до якої селяни мають таке саме відношення, як і будь-хто.

Але, влітку ж 1607 об’являється ще один претендент, самозванець, що видає себе за першого самозванця; ця подія відбувається у князівстві Сіверському. Його підтримує знову, польська шляхта, козаки Івана Заруцького та прибічники Болотнікова, що тимчасово опинились поза справою. Але, сил вистачило знову, тільки дійти Москви, та самозванець заснувався в Тушині, отримавши почесний титул «Тушінского вора». Однак, що там! – до Тушина зібралось, кажуть, не менше 100 тисяч таких, що присягли «вору», – армія!

Інтелігентністю «другий», кажуть, капітально поступався «першому», а російський історик минулого сторіччя взагалі написав, що то був «бєздарний нєвєжєствєнний мужік, грязний і сквєрнословний», Однак, зібрав і у себе Боярську думу, та чимось там теж керував. Слід гадати, що за своїми якостями був, принаймні, значно ближчий народу, ніж його попередник.

Аби тільки упоратись з «вором», Шуйскій навіть укладає якийсь мир з Польщею. З поверненням полонених та відкликанням польських військ. В числі російських полонених були Марина з її батьком, але ці зуміли не повернутись до Польщі, а дорогою збігли під крильце «вора». Там відбулося взаємне признання, та Марина нарешті «воз’єдналася з «чоловіком», не погребувавши «мужіком». А той дав панові Мнішеку 300 тисяч золотих рублів та відправив додому. «Вор» виявися до того, неабияким політиком. Він у 1608 узяв Ростов та вивіз звідти митрополита Філарета, посадивши його у себе в Тушині. Той, батько майбутнього царя Міхаіла Романова, – не заперечував. Бо тепер він очолював те духівництво, що визнало «вора» царем.

Російські війська, що мають звільнити Москву від зазіхань чергового самозванця, починають збиратись у Новгороді, а воєводою призначається небіж нового царя, М. Скопін-Шуйскій, який громив іще Болотнікова. Як пишуть нам сучасні автори:

Князь, не барячись, погромив тушинців під Тверью. В Тушині це спричинило паніку, та з наближенням царського війська тушинський табір починає розбігатись, а «вор» з Мариною та загоном вірних, подався до Калугі. Розігнавши поляків Сапєґі та Лісовського, що таборилися біля Троіце-Сєргієва монастиря, князь із тріумфом вступає до Москви. Та тріумф був, мабуть, завеликий, не уникнув уваги царя.

Бо десь через місяць на учті у князя Воротинского, з нагоди народження сина – стає неминуче. Хресним був князь, а хресною – дочка Малюти Скуратова. Як там у них кажуть – «красна дєвіца, вєсєлая да прігожая». Вона й піднесла йому чару, випивши яку, князь «разболєся умрє». Нарід мабуть не помилився, приписавши все, хоч і без жодних доказів, – його дядькові, цареві Васілію. Події показали, однак, що цар дещо поспішив.

Бо, поляки знову вирушають на Москву. Воєводою призначається брат царя, Дмітрій Шуйскій, та збирає 40 тисячну армію, але терпить нищивну поразку від коронного гетьмана С. Жолкєвського.

А до того ожив і самозванець, погромивши тих, хто попався на шляху та заснувавшись у Коломенському. Для новоявленого царя ситуація з патової переходить у матову, та його скидає Захар Ляпунов, видаючи полякам всіх трьох Шуйських. В полоні помирає Васілій, колишній «цар всієя Русі» та його брат Дмітрій. Івана відпускають додому тільки десь 1618.

Поспіхом зібрана Боярская дума вирішила, ні більше, ні менше, як запропонувати московський престол синові короля, теж Владиславові. Але обставила це купою умов не до прийняття: переходом Владислава на православ’я, очищенням усіх захоплених російських земель, на чолі зі Смоленськом і т. п. А тим часом тихо впустили поляків до Москви. Одночасно родич Шуйскіх, що перебіг до «вора», – убиває цього на полюванні. Так закінчується історія другого самозванця.

Були вони й далі, але все це вже менш цікаве, та на цьому можна кінчати. Доволі очевидним є те, що поляки не могли нескінченно довго окупувати Росію, а прийняти католицтво вона аж ніяк не була готова. В кінці перемогло «народноє ополчєніє» Кузьми Мініна та Дмітрія Пожарского і поляки нарешті, восени 1612, – вимушені були піти з Москви. Нічого не зміг удіяти навіть коронний гетьман Ходкевич.

Так покінчилась загальною смутою та розрухою самозванська афера польських єзуїтів. Вона істотно послабила Польщу та Росію, і якби козаки не чухали потилиць, а почали козацькі війни одночасно з польською авантюрою, або безпосередньо по ній, – шанси на перемогу були би, можливо, й вищі. Але, як воно оте чухання потилиці перетворюється мало не на національну рису, – що ж тут поробиш…

Доповнення 3 Козацькі війни і жидівські погроми

Підчас Козацьких Воєн ми вперше зтикаємось із важливим питанням, яке повернеться до нас і потім, в новітній історії України.

Підчас народних повстань та соціальних заворушень, їх неодмінною частиною стає зведення порахунків. Як із окремими особами, так і з цілими етнічними або релігійними групами. Якого вигляду вони набували в минулому, ми не надто певно знаємо. Але епоха Козацьких Воєн донесла до нас цілком певну картину. Ідейною підпорою сторін було християнство, поділене на католицьке та православне, із народжуючимся уніатством, яке було затиснуте поміж ними; а до цього рідше представлені інші релігії. Втім, і тут, – становища різні. Одна справа, то католицтво, поляки, які мали та мають владу у королівстві, а інша – то жиди або німці, яких ніхто не захищає. Всі вони є незахищені в королівстві національні меншості, а тому в усьому вимушені тягнути руку поляків, а як ті утискають пригнічену половину нації – православних, то часом вислужуються й у цьому. А тому й не в стані розраховувати на прихильність православних.

Все це є силою обставин, що існують і вирішують у подібних, роздертих релігійними та етнічними протиріччями державах; обставин, проти яких не має сили звичайна окрема людина, та це й потрібно завжди розуміти.

Однак, у таких порахунках звинувачують чомусь саме війська Хмельницького, хоч вони й без цього мали чим займатись. Та до того були ще пов’язані військовою дисципліною. Існує навіть цілий напрям історії, схильний приписувати Хмельницькому (а з ним – і всьому тодішньому українству), – мало не гітлерівську політику голокосту.

Перші вістки про жидівські різанини, по гарячих слідах, були зібрані в книзі Острозького рабіна з Волині, Натана Ганновера, – «Евен Мітцулах» (щось, як «Провалля до Безнадії»). Жидівською мовою текст дослідження був оприлюднений у Венеції 1653, та незабаром з’явився й у перекладах на європейські мови. Він оцінює жертви Козацьких Воєн на 60–80 тисяч людей. Сучасні експерти часом обнижують цю кількість до 10–15 тисяч. Можливо, що католицького мирного населення було вирізано за десяток років воєн і набагато більше, але цього, здається, ніхто не підраховував.

Зауважимо, що масові жидівські погроми знала й цивілізована Європа, від Середньовіччя та по описувані часи. Від них люди й збігали із заходу на схід, до віротерпного Великого Князівства Литовського, де й оселювалися. Дивно, але здебільшу серед тих самих білорусів та українців, яким потім приписували винищення жидів.

Підкреслимо також, що жоден із документів епохи, які дійшли до нашого часу, – не свідчить нам про якусь цілеспрямовану антижидівську політику.

Все це почали потім пов’язувати із жидівськими погромами за часів царату, що – яке співпадіння! – відбувалися теж в Україні або Молдові. А ще потім, із революцією, пішли чутки про якісь «пєтлюровскіє погроми», підтверджені цілими горами совєцьких «докумєнтальних» фальшивок, які фігурували на «процесі» Шварцбарта (вбивці Петлюри) в Парижі 1926. Зліпивши з цього цілком правдоподібну зовні леґенду про звірячий, ніби, антисемітизм українців.

А для більшої вірогідності уже в наші часи якась совєцька наволоч у Москві, додумалася навіть нашу українську вишиванку перехрестити на «антісємітку».

Тут і хотілося би, німало не виправдовуючи дій Хмельницького чи будь-кого іншого (як вони були), дещо викрити походження російського міту про зоологічний український антисемітизм.

По-перше, не містить жодних расистських або антижидівських випадів, ні класична українська література, ні народна поетика. Звичайно тичуть з цього приводу поему Т. Шевченка «Гайдамаки», але й тут ми компромату не знайдемо. Якщо, ясна річ, не ототожнювати позицію автора з діями його героїв (що є очевидною альфою і омегою літературознавства). Російська ж література всім цим – расистськими вихватами, – просто рясніє. Та далеко не першим тут є навіть господін Достоєвскій з його «жідішкамі» та «полячішкамі». Є й набагато гірші: бібліотеку можна скласти.

Але ж, – наче козир не до покриття: а, чому ж жидівські погроми були саме й тільки в Україні, та ніколи не було їх у Росії?

А тут буде й по-друге, та відповідь лежить на поверхні: так було просто тому, що все жидівство імперії проживало саме в Україні та Білорусі (уславлена середньовічна «Чєрта Осєдлості»), а до Росії його й близько не допускали.

По-третє, саме Росія завжди ставилася до жидів неприхильно. Називайте це антисемітизмом, називайте частиною загального расизму, – справи не зміняться: факт є фактом, та його нічим не спростувати.

Коли російський цар Іван IV захопив був на час чужий литовський Полоцьк, він наказав усіх місцевих жидів потопити у Двині, що й було виконано. Скільки їх там було – ніхто не знає, рабі Натан Ганновер про це не пригадує. А Пєтр I, запрошуючи іноземців з усього світу будувати нову Росію, – спеціально попередив не турбуватися саме жидів, підкресливши, що вони в Росії ще менш бажані, ніж мусульмани. А такий собі Пєтр Столипін, офіційна особа та реформатор Росії, глибоко поважаний за це А. Солжєніциним, писав у засобах масової інформації, що жиди – то взагалі не люди. Нагадаємо, що пізніше, за Гітлера, – і вони вважалися людською расою, от тільки – неповноцінною.

В Росії, та тільки в Росії, була створена фальшивка фальшивок – «Протоколи Сіонскіх мудрєцов», яка пішла гуляти серед жидофобів усього світу.

По-четверте, погромами в Росії займався не який там небудь «Союз українського народу» або «Просвіта», а – саме й тільки – «Союз русского народа». Що ж до так званих «пєтлюровскіх погромов», то тут підґрунтя справи прояснюється пізнішими подіями, нестримною схильністю самих більшовиків, на чолі з їх жидівським комісарством, – до жидівських (та всяких інших) погромів. Засвідченими фактами, коли червоні в одностроях УПА громили польські (а потім, приохотившись – і українські) села в Галичині. Чи ж не могли творити оті «пєтлюровскіє погроми» так само переодягнені петлюрівцями червоні? – безперечно, могли. А раз могли – значить робили. Бо, низкою жидівських погромів, коли навіть не переодягалися (розраховували ж, як звичайно – на «побєду»), позначений шлях Першої кінної Галичиною підчас Польської війни 1920, коли на Віслі було покладено край мріям згнилого Лєніна запалити революцію в Європі. Про ці погроми свідчив не тільки їх свідок письменник І. Бабель у своїх спогадах, але й томи юридичної документації мирної конференції в Ризі 1921, після поразки Росії у війні.

А Петлюра? – що ж, Петлюра. Він був приятелем найвідомішого жидівського націоналіста В. Жаботинського, та певно, якби він творив погроми, – той би йому неодмінно це закинув, не дарував би. Але, чого не було – того не було.

Та й «вєлікій Сталін» подумував був капітально розрахуватися зі совєцькими жидами. Готувався процес жидівських лікарів, а тим часом уже 1951 були складені поіменні списки усіх жидів СССР; чи то на розстріл, чи то на депортацію. Та якби й вождя своєчасно не придушили 1953 його ж «соратнікі», – невідомо, що би з цього всього вийшло.

Отже, справжній злочинець горлає на весь світ – «дєржі вора!», а всі інші… Всі інші слухняно цькують того, на кого він звалює власні провини: «антісємітов», що навіть носять «антісєміткі». Бо, підняти руку на могутню злочинну імперію – то треба мати і чесність і мужність, а от цькувати загнану нею ж у сліпий кут Україну, – легко та приємно. А головне – обіцяє повну безкарність: ніхто не заступиться.

Отже, за близькі нам часи звинувачення українців у антисемітизмі має бути повністю зняте. Бо, добре відомо з попереднього, хто має відповідати за жидівські погроми.

Повертаючись же до початку, ствердимо ще раз, що підчас Козацьких Воєн, – нікого вибірно та персонально не різали. Різали іновірних; поляків так само, як жидів. Бо, ще пізніше, коли на початку XVIII ст. до України прийшли шведи – часом різали й їх. Хоч вони поводили себе й дружньо. Як доносить нам історик, пригадаймо ще раз:

Отже, й геть із вашими претензіями до українського народу; майте їх до отієї чорної зграї православних попів, які століттями намагалися обернути цей нарід на отару двоногої худоби… Та де в чому як бачите, й устигли… От з них і питайте.

Доповнення 4 Карл XII, король шведський

Замислюючись сьогодні над змістом тих давніх подій, можна й здивуватися, як свого часу мала Швеція змогла довший час бути великодержавною потугою Європи та вирішувати її долі? Воювати, скажімо, на рівних із Росією або Польщею. Або ж, як та сама Польща могла протистояти Росії?

Сутність проблеми полягає на змінах демографічних співвідношень. Бо сьогодні таке співвідношення Швеції до Росії становить лише 0,065, але тоді… На початок XVIII ст. населення Швеції (сьогодні – десь 10 млн.) становило десь 1,5 млн., а приєднані до неї Естонія та Фінляндія – мали поокремо – не менше. В той час перепис за Пєтра I доносить нам про десь 5 млн. «душ», отже… Співвідношення не аж таке разюче, як сьогодні. Іще вигіднішим, десь 1:1 а може й більше, – було воно у Польщі.

До того, Швеція була – культурно та промислово, високо розвиненою країною, з додатнім сальдо зовнішньоторгового балансу. Бо необхідний імпорт продовольства покривала експортом продуктів гірничої та металургійної промисловості, – високоякісним залізом та міддю. Бо мала невичерпні поклади заліза в Кіруні та мідні рудники у Фалуні: щодо міді, то була монополістом у Європі. Як перша військова потуга – Швеція вичерпно показала себе у тридцятирічній війні (1618–1648), де добре обучені та дисципліновані шведи, ести та фіни, горували над найманською збіганиною імператора. А сваритись їм не було жодних причин, бо шведи ніколи не вели колоніальної політики, та в іномовній Естонії утримували понад 300 сільських шкіл, де навчання проводилося естонською мовою. Так само було й у Фінляндії.

Не була забута по шведських провінціях і вища освіта.

В році 1632 гімназія в Тарту була перетворена на університет, названий на честь убитого того ж року при Лютцені шведського короля Ґустава II Адольфа – «Академія Ґуставіана». Його урочисто відкрив королівський губернатор Прибалтики, Юхан Шютте, та побажав, щоб у ньому навчалися не лише діти шляхти, а й діти простих селян; так і сталося.

З нагоди чергової війни університет 1656 переводять до Таллінна, де він проіснував до 1665. Потім, з 1690 він знову був відкритий у Тарту під дещо іншою назвою – «Академія Ґуставо-Кароліна». З початком Північної вйни його перевели 1699 до Пярну, де з приходом росіян він вимушений припинити свою діяльність: питання про школи та освіту надовго втратило свою актуальність.

Чергове пожвавлення шведської політики на півночі, пов’язане з вибором на польського короля – такого собі курфюрста саксонського – Авґуста II (1697–1733) (чергового з Габсбурґів). Здоровенний драб, гуляка та розпусник, він мав, однак, і чималі політичні амбіції, які важко було здійснити з невеличкою Саксонією, але – маючи до неї ще й Польщу… чому ні? Ставши королем у Польщі, він задумав якнайшвидше розправитись із сеймом, який його обрав, але міг у подальшому заважати його планам. Бо цей останній, хоч і створював бував для Польщі й чимало клопоту, але й не раз вчасно приборкував, бувало, й непомірні апетити її королів.

Для цього, під приводом боротьби з турками за Кам’янець на Поділлі, він привів до Польщі навіть саксонські війська. Які, однак, сейм 1699 категорично наказав вивести геть; Авґуст не послухався та спровадив їх до Литви.

Він знайшов собі доброго партнера та достойного поплічника в особі російського царя Пєтра I, теж пияки та розпусника. Той тоді теж поклав око на давній терен російської агресії – Прибалтику, якої Польща ще Олівською угодою 1660 зріклася навічно на користь Шведського королівства. Але, Авґуст II, ставши польським королем, не збирався цієї угоди дотримуватись; втім – як і всіх інших.

Цих двох звів докупи третій пройдисвіт, вигнаний зі Швеції латиський барон Йоган Паткуль. А незабаром до союзу проти Швеції пристав і Крістіан V, король Данії.

Але, всі вони, як завжди, недооцінили Швецію, потугу, яка тепер неподільно панувала на півночі ще з часів Ґустава II Адольфа (1611–1632). Тепер там був королем Карл XII (1697–1718), молодий та енергійний, який не тільки любив, але й умів воювати.

Чи не найбільш вражаючим є його портрет від невідомого автора, у музеї провінційного Штральзунда на Балтику. Він сидить у шведському військовому однострої з безліччю ґудзиків але без жодного ордена чи прикраси. Ліва рука спирається на шаблю, права на стіл. Мало не брови Мефістофеля над пронизливими очима, у кутках міцно стиснутого рота зачаїлась усмішка; високий лоб, вольове підборіддя, міцна статура.

Він був добрим тактиком та стратегом, хоробрий, часом, до відчайдушності; був, можливо, навіть військовим генієм. Однак, треба брати до уваги й тих, хто з ним воював. То, як і у Ґустава II Адольфа, були шведи, ести та фіни, люди здорові, розсудливі, відважні та добре вишколені; а до того – стисло дисципліновані та організовані. Кращі солдати Європи, з такими гріх було терпіти поразки.

З початком війни Карл XII вибиває геть зі союзу недолугу Данію, яка не в кращому стані, а потім всі сили повертає на двох зосталих.

Пєтр I жадає перемог та суне 1700 під шведську Нарву. Туди він прямує, наче на свято, засмаковуючи повну вікторію; жартує та багацько п’є: каже – тільки про перемогу. Та, й дійсно, він – людина зрілого віку, під тридцять, а хто ж отой Карл XII, шибеник 18 років?

Однак, під стінами Нарви все змінюється, як у поганому сні. Гармати кепсько палять, з причини осіннього бездоріжжя, – нічого не підвезти. Але, оте бездоріжжя чомусь не заважає Карлові з 8000 шведів та естів підібратись халепної ночі до російської армії (а вона була вдесятеро більшою) та разбити її вщент. Пєтр під час цих подій – теж змінюється повністю, впадає до панічного відчаю. «Ну, це не солдат…» – принизливо зауважує саксонський генерал Галлер, спостерігаючи як цар шклянками хлистає горілку щоб якось заспокоїтись; але – не заспокоюється. Він кидає армію, кидає все напризволяще та тікає, рятує власну шкуру.

Але, ліпше надамо слово іншому авторові:

Такою стала перша зустріч 18-річного Карла та десятьма роками старшого Петра.

А Іван Василевський не був істориком за фахом, але був добрим журналістом. Тому й не загрібався до дрібносток, подібно до якого-небудь Костомарова, а проникав до самого сенсу подій. З Пєтром це не був єдиний напад панічного боягузтва: бували перед тим, будуть і після.

Зауважимо тут, що саме підчас Північної війни, естонці, що перебували під культурними шведами – отримали змогу познайомитись ближче зі своїми східними сусідами та майбутніми хлібодавцями. Коли якось вдалося поправити справи після погрому під Нарвою, а якийсь там воєвода Боріс Шєрємєтьєв навіть переміг шведів у 1702 під Ерасвере в Південній Естонії, – він доповідав цареві:

Оскільки перед тим естонців ніхто й нікому не продавав, – це мало справити на них чимале враження.

Втім, кажуть, що коли незваних прихідців стали поступово та без великого галасу вибивати естонці, – вони змушені було дещо підкоротити свій звичний работорговий гендель. Що ж, естонці – як завжди, – цілком слушно розумілися на справах: мертвий російський озброєний раб – уже нікого іншого до рабства не продасть.

Але, для війни Нарва була лише початком. Після цього Карл зайняв Курляндію, вигнавши геть саксів Авґуста II, розгромив, дослівно, з’єднані сили саксів і росіян під Ригою 1701, та повністю відновив шведські володіння на континенті. Однак, на цьому не заспокоївся, замисливши позбавити саксонського нахабу польського трону. Тут вимушений був відповідати шведському королеві сейм Польщі, представивши справу так, що Авґуст II є тільки електором саксонським, а війну почав без згоди сейму. Та й попрохали відновлення Олівського миру, а Авґуста зобов’язали убрати своїх саксів поза межі Польщі. Але, Карл цим не задовольнився, а вимагав скинення Авґуста, як польського короля.

Не домігшись цього, він розбив Авґуста з тими ж саксами і нечисленними польськими військами 1702 та зайняв більшу частину Польщі, – Торунь, Варшаву, Краків. От і прийшлося оголосити чергове безкоролів’я та обрати новим королем польським познанського воєводу Станіслава Лещинського, який цілком задовольняв Карла. А в Польщі почалась громадянська війна. Та як не пнувся саксонський електор врятувати для себе польську корону, як не заключав із царем союз у Гродні 1705, все пішло прахом.

Карл хутко вигнав Аґуста з Польщі разом із росіянами, які тому допомагали, – розбив під Олькениками на Литві. В той же час генерал Карл Ґустав Рьоншельд розбив допоміжну саксонську армію. А Карл тим часом – окупував князівство Саксен. Було заключено мир у Альтранстаді, яким Авґуст нарешті зрікався польської корони. Росія цього акту не визнала, як не визнала й частина поляків, вірних саксонському авантюрникові.

Карл XII 1708 звернувся проти росіян, вигнав їх із Гродна та Могілева і порядно побив під Головчиним, та не чекаючи возз’єднання з балтицькою армією графа Адама Левенгаупта, – пішов на Україну.

Зима 1708/1709 видалася надміру холодною, але й це не примусило шведського короля одягнутися до шуби: це було його незмінним правилом – у поході не одягатися тепліше за своїх солдат. Російські автори розписують морози тієї зими, але чомусь виключно пригадуючи при цьому шведів. Країна яких – до речі, вся лежить на північ від Москви; наче росіян морози не стосувалися. Чи вони, бува, повірили у свою ж власну дурість: ніби, що людині смерть, то московитові тільки здоров’я? – схоже на те…

Шведські джерела теж пишуть про морози, але в тому контексті, що вони заважали, з їх причини було припинено військові дії. Бо, звичайно, добре одягнені шведи, ести та фіни продовжували воювати й взимку, що вельми дратувало їх супротивників; особливо, підчас отієї Тридцятирічної війни. Можливо, що саме ця звичка й закріпила за шведами мало не все північне узбережжя, від Рюгена та по Нарву.

Потім була Полтава, чи не єдина битва, яку він програє. Вона відбудеться на Ворсклі, чи не традиційному місці порахунків між Європою та Азією. Майже там, де кунігас Вітавтас хотів 1399 протиставитись татарам хана Едиґея, та – програв. Цього разу з одного боку теж була Європа, з другого ж… що ж це було? Ні, не Європа – в жодному разі, але не був цей московський смітник і гордою Азією – в жодному разі.

Ми вже писали, що король шведів був до відчайдушності хороброю людиною. Але, на жаль, саме це доходило в ньому до хворобливості: він переживав якесь незрозуміле нам задоволення, майже насолоду, спокійно прогулюючись під кулями, що свистіли повз вуха. Така собі, справжня протилежність доблесному російському цареві, який тільки-но не обробився з переляку, тікаючи з-під Нарви.

Так сталося й тоді, перед Полтавою, коли Карл поїхав на берег Ворскли, за якою були росіяни, та їздив вздовж берега, вивчаючи диспозицію супротивника. Його присутність хутко викрили, та відкрили вогонь, від якого король і не подумав рятуватись, за своєю звичкою. З ним був генерал-фельдмаршал, граф Адам Левенгаупт, людина ідеально зрівноважена та не схильна кидати дурний виклик долі. Він почав умовляти короля від’їхати на безпечну відстань, але той наче дразнив його, продовжуючи своє. Та непоправне таки сталося: одна куля, хоч і на долеті – потрапила в ногу. Поранення було не тяжке, але з найпаскудніших – у стопу. Оскільки солдати звикли, що король керує ними особито, з’являючись де потрібно, – це могло фатально вплинути на виник битви.

Ця згубна звичка ще раз підведе його, вже в останнє, людиною зрілого віку, – в Норвегії, під Фредеріксгалленом 1718.

Для Пєтра Полтава була чи не єдиною перемогою в його кар’єрі, для Карла XII – лише окремим епізодом у бурхливому житті останнього вікінга світу. Йому часто дорікають, що він покинув Швецію у значно гіршому стані, ніж прийняв, але – йому було тільки 36 років, та він не збирався, ні замирюватися, ні помирати.

Доповнення 5 Пєтр I, цар московський, реформатор

Росйський цар Пєтр I (1672–1725) був, як і його риваль Карл XII, високою та міцною людиною. Але, при цьому може й занадто високою, десь, кажуть, два метри, та можливо – не такою вже міцною, бо був дещо вузькоплечий, про що переконливо свідчить одяг царя, який можна на власні очі побачити у музеях.

Російський історик В. Ключевскій починає свою лекцію «Петр Великий, его наружность, привычки, образ жизни и мыслей, характер», – багатозначними словами:

Це трохи нагадує нам плідну думку В. В. Розанова, який десь написав, що:

Однак, саме з цим – «поглянути», тут могли виникнути й проблеми. Бо, пригадаємо досить цікаве спостереження Я. Номена, автора «Записів Я. К. Номена про перебування Пєтра Великого у Нідерландах 1697/98 та 1716/17» (є російський переклад, Київ, 1904), де автор із нідерландською докладністю зібрав усе, що тільки було можливо, мало не вичерпав тему. Виявляється (такий випадок стався й у Нідерландах), цар не виносив, коли йому дивилися просто у вічі, будь-хто, навіть незнайомі. Та незмінно з цього приводу зривався до бійки.

Фахівці з етології – Н. Тінберґен, Дж. Адамсон та інші, відмічають, що вдивляння просто в очі пробуджує агресивність у людиноподібних мавп. Так, чи не належав був цар московський саме до тієї не вистачаючої «проміжної ланки», представників якої учені всього світу так гарячково шукали після Ч. Дарвіна?

До речі, московський цар був і скорий до биятики, нічим оті сучасні супермени з американської кіно-халтури, готові затопити до пики з нагоди і без нагоди; як тільки щось хоч трохи не так.

Перебуваючи в Полоцьку навесні 1705 та нишпорячи містом, цар потрапив, разом із невеличким супроводом, – до уніатського кляштору, де в каплиці побачив незнайомий образ. Там було чотири ченці, та він і спитав, – хто це? Один із них лагідно пояснив, що то є святий Йосафат Кунцевич, прилічений до святих за те, що був земляками царя убитий за віру. Цар кинувся був до бійки, але ченці були добрі хлопці, та добряче натовкли пики цареві з його холуями, поки трьох із них вбили, а четвертого захопили та повісили (створивши, можливо, іще одного святого).

Полоцький уніатський єпископ Кунцевич був 1622 розірваний на шматки у Вітебську на вулиці розлюченим православним натовпом. Московська пропаганда приписувала йому закриття православних церков та тортурування священників (!), які не бажали переходити до уніатства. Втім, як він міг це робити, не маючи відповідних силових структур, – якось не пояснюється.

Незрідка цитований нами історик Н. І. Костомаров – зауважив колись, ніби:

Можливо, воно в принципі й так, але… Чи отой натовп у Вітебську мав у собі аж таку силу письменних? – важко повірити…

Але, продовжимо. Інший російський історик доповідає:

Що до того трясіння головою – властивості глибоких старців, то – що ж, треба було іще замолоду поменше пиячити. Бо, нам важко навіть уявити собі, яке сміття він збирав навкруги себе. Наведемо уривок, знову ж, з досить стриманого в присудах російського історика, який чимало додає до образу царя. Ідеться про перший закордонний виїзд Пєтра (1697–1698), коли він спочатку працював певний час на корабельнях у нідерландському Саардамі, а потім – із супроводом, подався до Англії за морською наукою. Отже:

Останні слова наводять на думку, що поводити себе у подібний спосіб вдома, автор, можливо, вважав би за щось звичайне. Втім, цей рахунок за витоптані травники та обригані виметами килими, – не так уже й великий, як узяти до уваги, що вся виправа стала в «нє мєнєє 2,5 млн. рублей на наші деньгі». Оскільки ж цей недоумок узяв із собою не пів-Росії та навіть не пів-Москви, – виникає запитання: куди можна було розтринькати стільки грошей?

Що ж до полохливості Пєтра, яка спонукала його, переодягшись волоцюгою панічно тікати від Нарви так і не побачивши на власні очі живого шведа, то її причиною дійсно міг бути стрілецький бунт 1682, коли йому було тільки десять років: вік чи не найбільш вразливий. Він, цей бунт, розпочався зі смерті царя Фєдора 7 травня 1682 та розтягнувся до осені.

Причини були досить звичайні – заборгованість у виплаті грошей та використання стрільців як звичайної «робочої сили» на побудові полковницьких дворів. До всього цього сучасник може віднестися й без розуміння: як то так? – адже й досьогодні російській армії своєчасно не сплачують, і зараз її солдатів використовують на побудові та обслуговуванні генеральських дач, але ніхто, наче, від цього не бунтує.

Однак, самі бачите, сьогодні не бунтують, а тоді – бунтували. Розуміють сьогоднішні люди труднощі своєї розікраденої держави…

Стрільці тоді спромоглися вдертися до Кремля, чимало там набешкетували, поґотів, хтось пустив плітку, ніби Іван Наришкін, брат матері Пєтра, – задушив царевича Івана. Можна зрозуміти, що довелося їм пережити впродовж кількох місяців. Втім, на стрільцях він іще помститься.

Потім, коли 1698 він вимушений буде терміново повернутись з-за кордону з причини нового стрілецького бунту, – він сам буде вести слідство та власноруч виконуватиме й обов’язки ката. В цьому він наслідував Івана IV, для якого це теж було гоббі, що стало фахом. Мабуть саме з цього часу, – він вважався й неперевершеним знавцем катівсько-тортурної справи. Про ці його обдарування та досягнення можна було би написати цілу окрему книгу.

Тоді в Німеччині, хоч і в меншому ступені ніж у Росії, зберегалися деякі середньовічні види покарання; таким було колесування. Кажуть, перебуваючи в Кеніґсберзі, російський цар зацікавився подібною процедурою та попрохав показати. Йому на це відповіли, що Schade (шкода), але нема на цей час засудженого. Тоді він запропонував стратити в подібний спосіб кого-небудь зі свого супроводу, але педантичні німці й на це не погодились: й на це, мовляв, потрібний судовий вирок. Російський цар був ґрунтовно розчарований. Бо, катівська справа, це було саме те, що він любив та умів.

Щодо його майстерства в ремеслах – ходили й ходять леґенди, але леґендами вони й є. Бо, цар хапався за все, надихаючи підданих, але сам робити щось як слід – безумовно не міг. Бо, оволодіння будь-якою справою потребує не поспіху, а терпіння та систематичності. Чого в нього, як свідчить нам російський же історик – не було: «йому не сиділося на місці».

Вважаючи цю рису важливою, він підкреслює її й далі:

Є доволі очевидним, що поспіхом можна зробити що завгодно, та лише не щось добре та тривке. Тому ці слова слід тлумачити й як присуд хоч може й мимовільний, для всієї діяльності цієї людини.

Але, разом із тим він твердить, ніби:

Оволодіння будь-якою майстерністю, підкреслимо ще раз, потребує, вимагає посидючості та ретельності, неможливо без системи та якоїсь, бодай початкової освіти. А, як це добре відомо, юність Пєтра – вік, коли саме й набувають цих знань, – протекла у пиятиках та гульні в цілком певної репутації кублі, яке утримував у Німецький слободі шахрай і пройдисвіт, французький педераст Франц Лефорт, зроблений згодом адміралом та ще, Бог відає, чим. Де вже тут було набувати освіту; а хоч і розвивати систематичність. Той же російський автор відверто повідомляє нам, що:

Отже, дозволимо собі полишити байки про всезнаючого та всеуміючого царя тим, для кого вони й призначені: повним дурням. Хоч він і за все хапався, та до всього ліз.

Але, є за цією недолугою людиною в російській історії іще одна велика слава: всебічного реформатора. Мовляв, дикій країні – відкрив (чи прорубав? – різно кажуть) – «вікно до Європи». Одне слово, цивілізував дику (чи напівдику) Росію. А, чи це дійсно так? Щоб побачити що то було за «вікно», та до чого зводилося, знову наведемо добірку посилань з того ж таки історика.

Тут визнається, більш-менш відверто, що першою причиною реформи стали чергові потреби російської агресії («питання державної оборони» – їхньою езопівською мовою). З оберненням цієї агресії в бік Європи, яка воювала, випереджаючи Росію на століття, модернізація стала невідкладною необхідністю. Не будь Пєтра, це провів би хтось інший. Бо, той рівень агресії, з яким були завойовані мирні та роз’єднані народи Сибіру, – був уже далеко недостатній проти цивілізованої Європи. Втім, і тут були деякі провали. Досить пригадати хоча би оті півтора століття героїчного протистояння агресорам Коди – держави хантів і мансі.

Підтверджує таку точку зору й історик:

Осучаснення армії, потрібне для агресії проти Європи, тягне за собою й розвиток виробництв, які мають потреби цієї армії обслуговувати. Десь на все це потрібно брати гроші, тому:

Війна потребує грошей, потребує постійного постачання, резервів, матеріальної частини. А з цим було – чи не найгірше. Цар потурав, зокрема, побудові суконних фабрик, розраховуючи на те, що вони мають прийняти на себе постачання сукна на однострої, але… так до кінця життя цієї цілі й не досягнув. Приходилося закуповувати й це за кордоном; а все це – гроші.

Не дивно, що під кінець цю армію прийшлося розквартировувати по всій країні, по так званих «полкових слободах», – своєрідна самоокупація. Від цього один крок до майбутніх «воєнних посєлєній» Аракчєєва, за Ніколая I. Тут наш автор дещо не витримує, пишучи про це не без певної досади:

Осучаснена та відповідно збільшена для потреб агресії армія, – вимагає й сталого забезпечення: постачання того чи іншого. Значить – потрібна до неї й промисловість.

Чимало грошей уходило в пісок з нерозважливо розпочатими новобудовами, хоча би з тим же Пєтєрбурґом. Місцеві фіни попереджали Пєтра про те, що вся місцевість наражена на регулярні повені, спричинені нагонкою води з моря циклонами. Але цар не послухався та здійснив свою дурість, прирікши на століття мешканців міста на оті повені. По тому, більше ніж через століття, Росію навідує француз із емігрантів – Альфред де Кюстен, аби подивитись на реномований зразок самодержавного правління. Та, за його ж зізнанням – капітально розчаровується, – приїздить монархістом, а від’їздить «переконаним прибічником конституції»; про що й пише книгу «Росія в 1839 році». Де, між усім іншим, – стверджує й повну безглуздість побудови столиці. Але, великодержавний патріот В. Бєлінскій, якого нам завжди підсовували як «рєволюціонного дємократа», – відповів йому, що «город сєй» є заснований «волєй Пєтра» та всупереч законам природи: «Воля одного чєловєка побєділа і самую пріроду» – писав він. Оскільки тут під «однім человєком» розумівся, скажімо, ніяк не «дворовий чєловєк князя Н.», то… Ви розумієте.

Немало при цій новобудові було укладено до болот і людських життів. Скільки саме? – та хто ж це рахував. У Росії життя простої людини й досі нічого не варте.

Як слушно свідчить історик:

Додамо, як хто не знає, що туди зайняли й українських козаків, які віддали перевагу єдиновірцям перед басурманами – шведами: там їх теж полягло з кілька десятків тисяч (хто ж знає, скільки саме?). Бажанням царя – придурка нема перепон, та:

Таганрог – це Україна, отже – й сотні тисяч життів…

Однак, хоча численні труднощі, пов’язані з побудовою Пєтєрбурґу та Кронштадту, пощастило якось подолати, вгативши купу грошей, а ще більше людських життів, – як порти вони не були варті ламаного шеляга; хоч власне на це й будувалися. Вони були надто мілководні, як і весь східний Балтик, надто прісноводні (від Неви), що шкодило тодішнім дерев’яним суднам та й замерзали рано та надовго. Марно витративши на подолання всього цього (а – як?) іще чимало грошей, цар приглядає собі досить добрий, а головне – глибокий рейд за десяток кілометрів перед естонським Ревелем (Таллінн), в затоці Роґер (Роґервік). Але, не без недоліку – відкритий дужим західним вітрам, що бувають у тилах циклонів або оклюзій. Ну, що ж, і це не перепона – можна побудувати відповідний мол. Іще раз довівши, що воля монарха – понад усе. Однак, виявилося, що не завжди.

Про це історик пригадує у таких словах:

До речі, зазначимо й це, – російський цар, як і його далекі наступники, совєцькі придурки з Політбюро, – дуже палився рити канали. Він задумав їх аж шість, але за все життя встиг побачити лише один. Наливав би, мабуть, і оті ідіотичні «моря», якби таке щось було технічно можливо у ті часи.

Часто мелють щось про законодавчу діяльність Пєтра, мовляв, – він і в цьому створив нову країну; зі стану дикості привів країну мало не до правового стану. Але, історик і в цьому розчаровує нас. Вважає, що й у цьому його підопічний був не на висоті. Він стверджує, що:

А тому, власне:

Отже, це жодні не реформи, а танцювання в тому ж рабському колі. З іще більшим стисненням останнього. Росія – то лише агресія і рабство; рабство і агресія, – нічого більше.

Розбираючи механізми та наслідки пєтровських реформ, спрямованих тільки й виключно на досконалення, модернізацію традиційних московських методів агресії, того, на чому трималась московська держава, – неможливо, гріх проминути й ті засоби поповнення державного бюджету, яких вимагали витрати на неймовірно вирослу армію. Імператор іще тоді добре розумів (як це розуміють і зараз), що в цьому ніяк не слід покладатися на скоробагатьків, а – навпаки, обдирати якомога більше саме бідняків. Тут ми зтикаємося з чимось до болю знайомим, бо є речі, які не міняються. Бо Росія завжди була та буде Росією: час на неї не діє. Змінюється лише її оточення. Російський історик пише з цього приводу, дослівно:

А до того, додається ще й суб’єктивний погляд царя на справи:

Одне слово:

Але в своєму оптимізмі не поступався, як бачимо, нашим сьогоднішим благодійникам. До останнього засобу – фальшивомонетництва – карбування в державі полегшеної монети, – реформатор вдасться наприкінці свого царювання.

З метою вимислення все нових і нових податків, реформатором був створений цілий інститут «прібильщіков», які й мали винаходити все, можливе й неможливе, – для подальшого збагачення казни: податки та побори. Їх тепер стягувано за все: за землю, за двір, за лазню, за воду, за худобу, за дрова, за димохід. Аж до славетного податку на вуса та бороди. Щоправда, цей останній сплачували лише вільні. Раб – селянин мав бороду задарма, сплачуючи за неї всього копійку при в’їзді до міста, та копійку ж при виїзді.

З «інородцєв» же брали податки навіть за шлюб або народження дитини. Як пише з цього приводу історик:

Цар, в інтересах «російского царства вєлікого», всіляко потурав доносам, та за нього руські люди клопоталися доносячи одне на одного – нічим потім за совєтів. При цьому з часом пільги доносителеві, легальні та законні, – нарощуються. Від наслідування 1/3 майна (2/3 – цареві), та аж до… Дійшло того, що був прийнятий закон, за яким доносчик на «злоумишлєнніка», скажімо – «дворовий чєловєк» генерала або сенатора, коли донос був визнаний правильним, – мав право не лише на все майно «прєступніка», але й на його чин та звання. Тобто, звичайний мужик міг стати таким шляхом генералом же або сенатором. Так, чи хіба це не верх царської дурості?

Бо цей закон прямим текстом свідчить, що у тодішній Росії, для обійняття самої високої посади – не було потрібно нічого. Ні звань, ні освіти; навіть того, що завжди вважалося за синонім цього всього, – родовитості. Нищівне свідоцтво.

Разом із тим, наш автор меланхолійно зауважує, що:

Але, що ж там іще полишилось нам від отих прославлених брехливою офіційною історією «пєтровскіх реформ»? – ага, реформа освіти. Що до неї, то наш історик теж не надто нею запалюється, ставиться радше скептично. Бо, насправді:

Останнє, з точки зору реформ, бринить особливо взрушуюче. Отже, як бачимо, сам імператор, не надто переобтяжений освітою, остерігався переобтяжувати нею й своїх підданих.

В цьому – освіті, як і у всіх військових авантюрах царя, не обійшлося (поґотів, просто нічого не вийшло би) – без українців.

Бо, як написав колись вірний апологет Пєтра:

Він, щоправда, має тут на увазі освіченість богословську, але те саме стосується й будь-яких галузей освіти; без найменшого виключення.

Отже, у розгляді та оцінці цієї, мало не першої в російській історії особи, ми дійшли певного кінця. Висновки може зробити читач. Хіба що, заради контрасту та читацької ж розваги, – наведемо опінію особи, яка в Росії в своїй галузі принаймні, та з так само крихкими підставами, – вважається не меншою від Пєтра на троні: поета А. Пушкіна. Наділеного не тільки й не стільки поетичним даром, доволі скромним, – як усе отією ж, одвічно російською «лєгкостью в мислях нєобикновєнной», не чужим котрій був, як ми вище переконалися, його сталий улюбленець – «вєлікій рєформатор»; та – з не меншими амбіціями. Отже, милуйтеся:

З кінцем пєтровського царювання співпадає знаменна історична подія. Року 1721 з мапи Європи зникає одна держава та з’являється друга: замість царства Московського – Російська імперія. Важко було би проти цього щось заперечити, якби не назва. Бо, Россія – то не більше, як візантійська (або латинська) назва Русі (або – України). Але, треба ж якось називати й Україну, та вона перейменовується на Малу Росію, або Малороссію; цей термін – теж крадений, та займаний з одного з документів Болеслава Мазовецького, відносно дещо іншого терену. Тоді ж, природно, з’являється й нечувана перед тим Велікороссія.

А все це, разом, є вже беспрецедентне історичне шахрайство. Бо, з остаточним позбавленням України незалежності, – агресором присвоюється її колишня назва; а значить – присвоюється і вся історія. Злочин зі злочинів; останній злочин «реформатора».

Доповнення 6 «Заповіт Пєтра I»

На початку XIX ст. на Заході було оприлюднено так званий «Заповіт Пєтра I», для чогось поспіхом оголошений фальшивкою. Схоже, що вже на той час західні простачки годувалися відомостями про Росію, що поставлялися російською розвідкою, яка вже в пєтрівські часи діяла там із більшою свободою, ніж у себе вдома (пригадайте викрадення Войнаровського). Приписувано цей документ, ясна річ, і «козням Наполєона».

Але, краще навести самий документ, поґотів, він є досить стислим та схематичним.

1. Належить впроваджувати в Росії європейські звичаї та форми керування. Не зупинятися ні перед чим, навіть – силою.

2. Тримати імперію в стані сталого напруження, ангажуючи її до все нових воєн, аби загартовувати солдат та не давати передиху підданим.

3. Усилюватися щодо поширення кордонів Росії, власне – на півночі та на півдні.

4. В Англії, Данії й Бранденбурзі підсилювати настрої проти Швеції, аби тамішні двори дивилися крізь пальці на російську здобич.

5. Зацікавити Австрійський двір щодо вигнання турків із Європи та під таким приводом утримувати у себе сталу армію й будувати сточні на берегах Чорного моря, поступово посуваючись у бік Константинополя.

6. Підтримувати стан анархії у Польщі, впливати на перебіг сеймів та вибори монархів, а в кінці цілковито підпорядковувати її собі.

7. Утримувати якнайліпші стосунки з Англією.

8. Шляхом війни допровадити до упадку Персію, а потім опанувати левантинську торгівлю, оскільки торгівля з Індією має світове значення.

9. Втручатись, не перебираючи засобів, у європейські справи, зокрема – поміж окремими німецькими державами.

10. Підтримувати добрі стосунки з Австрією, казати вголос про її керівну роль серед німецьких держав та в секреті збирати опозицію проти неї.

11. На дружини великих князів обирати княгинь німецьких, збільшуючи в такий спосіб вплив на перебіг середньо-європейських подій.

12. Розширювати впливи на православну людність поза межами Російської імперії, приймаючи опіку над нею, щоб таким шляхом підпорядкувати собі Туреччину а потім Польщу.

13. Допровадити до війни поміж Францією та Австрією, в котрій повинні взяти участь усі європейські двори і пам’ятати, що у тій війні буде йтися про панування над континентом, а пізніше – над світом.

14. Виступити на боці Австрії, а потім перекинути «орди азіатов» до Європи. Російський флот перевезе їх на Середземне море та Атлантицький океан, а вони опанують Еспанію та Францію, виб’ють частину людей, а решту переселять до Сибіру, що спричиниться до його загосподарювання. Регулярна російська армія не буде тоді мати проблем із опанування цілої Європи.

А тепер поставимо на суд читача наступну опінію з тієї самої книги за якою ми навели текст «Заповіту Пєтра I»:

Те, що тут написане, схоже на суті дурниці; бо так могла би писати людина, хіба, XVIII ст. Бо можна довести, як двічі два, що цей «Заповіт» не тільки не позначений браком політичного реалізму, але й здійснювався неухильно, в міру сил вічно трухлявої імперії. На 100 %, зокрема, щодо батьківщини цитованого автора.

Отже, пробіжимося по окремих пунктах.

Пункти 1, 2. Коментарів просто не потребують, бо досконало віддзеркалюють стан речей в епоху самого Пєтра, як і його не раз декларовані ним же особисто спрямування.

Пункт 3. Поґотів не викликає застережень, бо терени, загарбані Росією, – стало поширювалися, як за Пєтра, так і потім, аж по 1913. Потім імперіалістичні совєти не вгамувалися, пішли навіть на підпал Другої світової, щоб повернути собі втрачене. Та, не тільки його повернули, але чимало й прихопили нового. Поставивши ногу навіть на інших континентах. Тепер знову втрачено чимало, але…

Можна не мати сумніву, що наступні покоління росіян, як і раніше, не прагнутимуть жити як люди, а покладуть мільойони життів на те, щоб панувати над іншими, щоб догарбати світ.

Пункти 4, 5. Все так, все було, не за Пєтра, так після; єдино – долізти до Константинополя так і не змогли, не судилося. Може за В. Жіріновского або Б. Бєрєзовского пощастить…

Пункт 6. Підпорядкування Польщі, це те, чого все життя прагнув дуркуватий реформатор, але здійснила лише його вірна учениця Єкатєріна II, своїми поділами Польщі.

Пункт 7, 8. От тут ми маємо дещо цікавіше. Бо Пєтр і утримував саме такі відносини з Англією, та саме вона несе пряму історичну відповідальність за північні набутки Росії, хижак хижака зрозуміє завжди, але…

Не забудемо, що на часи Пєтра I Англія була для всіх інших в Індії лише торговим конкурентом, не маючи там своїх власних володінь Ситуація різко змінилася, коли 1757 Роберт Клайв військовою силою захопив Бенгал, Біхар та Оріссу, поклавши початок англійським колоніальним володінням на півострові. З того часу Англія та Росія стають ворогами, бо Росія теж прагне прихопити, або «добровольно прісоєдініть» Індію, та про це в Росії відверто писатимуть уже на початку XIX ст. Дещо примирить двох імперіалістичних розбійників тільки спільна небезпека від Наполеона, але – не надовго.

Так, чи дійсно отой «Заповіт Пєтра» – то всього тільки наполеонівська фальшивка?

Пункт 9, 10. Що ж, саме так, точнісінько так воно й було. А Росія з Австрією після Наполеона, й насправді, – придушили та закайданили мало не всю Європу, аж до «вєсни народов» 1848, коли десь та щось і дійсно зрушилося.

Пункти 11, 12. Саме так, точнісінько так воно все й було. Аж до самого 1913. Ні додати, ні відняти.

Пункт 13. Тут, схоже на те, або «заповіт» і насправді передбачив наполеонівські війни, або це й дійсно фальшивка, складена вже по них. Однозначно вирішити цю альтернативу, зрозуміло, неможливо.

Пункт 14. Можливо, щось подібне могло й плануватись, цілком у дусі недоумкуватого реформатора, але… наступним «радєнієм государства Російського» ці «орди» було настільки скорочено, що відпало й саме питання.

Отже, загальний висновок може бути, єдино, такий, що російська політика впродовж наступних двох століть (!) по Пєтрові, – на 90 % відповідала напрямам цього документу, але – чому? – чи, може, ішла слідом чужоземної фальшивки?

Чи може такий «Заповіт Пєтра I» – насправді існував?

Чи це не набагато простіше припущення?

Доповнення 7 Хоробрий полковник Іван Сірко і «зрадник Петрик»

Доблестями полковника Івана Сірка надміру захоплюється Д. Яворницький у своїй «Історії запорізьких козаків», Львів, 1992. Ця людина й насправді знайшла собі видне місце в подіях в Україні після зловісного 1654, та була відома мало не тридцять років по тому. Втім, коли він пише, що «українські історики порівнюють його з Чінгіс-ханом чи Тамерланом» – то це не слід сприймати серйозно: або він тут щось перебільшує, або в українських істориків, як часто буває, клепки в голові бракує. Полковник Сірко був простою людиною з Мерефи на Харківщині та навіть не умів писати; а тому мабуть, і не визнавав законів: «Нужда закон зміняє», як він казав. Але, ознайомимося, на початку, з короткою загальною характеристикою українського історика:

А ще й пригадує, ніби той брав участь у 55 битвах, та всюди («крім одного-єдиного випадку») – переміг. Але тут – як ніде більше, залежить – що то були за битви. Бо, могли бути й звичайні наїзди, пограбування; скажімо, – з наступними наслідками:

Як бачимо – «з ким поведесся – від того й набересся»: головна прикмета російської культури – торгівля людьми як худобою, – з’являється й у підмосковській Україні; не пройшло дарма добрим козакам пластання на брюсі перед московськими царьками. Та, все це трохи руйнує й образ безкорисливого Сірка, борця за віру Христову, – стільки людей пригнали та випродали до рабства, а йому так нічого й не перепало? – дозвольте в це не повірити. Поґотів, ніде в подальшому автор не наводить жодної подробиці з оцих 54 звитяжних битв, так і не даючи змоги читачеві на власний розсуд оцінити військовий ґеній полковника Івана Сірка.

Автор твердить, ніби Сірко 1654 був проти союзу з Москвою, але усього через кілька років ми бачимо його вірним слугою московського царя; втім, таким стало на той час (і далі) все Запоріжжя. Та коли Іван Виговський одержав історичну перемогу над московськими агресорами, вибивши їх упінь під Конотопом улітку 1659, – недобитий Алєксєй Трубєцькой слізно попрохав Івана Сірка піти походом на татарів – союзників Виговського, що той достеменно й виконав. Та був за це, попри свою безкорисливість, щедро нагороджений за вірну службу Москві, завжди, в усі часи, – смертельному ворогові України:

Коли року 1668 загострилися відносини з Москвою, та по смерті Брюховецького Петро Дорошенко на час об’єднав обидві частини поділеної України, полишивши на Лівому березі своїм заступником чернігівського полковника Дем’яна Многогрішного, – Сірко ні в чому цьому не брав участь. Він покинув був збунтованих запорожців та учинився зміївським полковником. Але хутко збігає й звідти, та ще й вимушений під Охтиркою битись із царськими військами, бо вже поспіхом оголошений «ізмєнніком». Він повертається на Запоріжжя та стає на час кошовим отаманом, але невдовзі його зміщує Михайло Ханенко, знову повертаючи бунтівних запорожців під «руку государя».

Але, Сірко не ворогує з Ханенком та навіть ходить з ним у Крим по здобич, а восени 1671 вони, ні сіло, ні впало, – присягають польському королеві; за що їх щиро нагороджують «золотом та шовками». Однак, на початку 1672, після падіння Многогрішного, – Іван Сірко цілиться на його місце, та й цар наче не заперечує, але… дає наказ упіймати полковника: не дарує йому польського «золота та шовків». Його запротороюють аж до Тобольска, але тим часом різко змінюється на гірше стан справ в Україні: султан Мохамед IV з 300 тисячами турків наїздить Україну та захоплює Кам’янець на Поділлі; а звідти має намір іти на Київ, де сидить російський воєвода. Цар Алєксєй Міхайловіч – людина не з хоробрих, та хапається за кожну людину. Поґотів, 1672 вставляється за Сірка й посол польського короля, якому нещодавно присягав Сірко. Тепер його примушують знову урочисто присягнути цареві, тільки потім відпускають. Однак, за інтригами гетьмана Івана Самойловича, тримають іще рік.

Вартою уваги є й історія з черговим самозванцем від Разіна взимку 1673, «царєвічєм» при живому батькові, що з’явився на Запоріжжя до Сірка, та називав себе Сімєоном Алєксєєвічєм. Іван Сірко уперто тримався за нього, попри всі роз’яснення з Москви, що справжній царевич Сімєон народився 1665, а помер 1669, та й було йому всього 4 роки (а тепер було би тільки 9). Він знехтував царських послів та тільки на власноручну грамоту царя відіслав нарешті самозванця у кайданах до Москви. Як повідомляє історик:

Самозванця стратили у вересні 1674 на Красной площаді, в присутності бояр та народу.

Насамкінець він, попри свою прокламовану ненависть до «бусурманів», близько злигується з Юрієм Хмельницьким, на той час – маріонетковим гетьманом окупованого турками Поділля. Пропускає, час від часу повз Січ кримські загони, що йдуть плюндрувати Польщу або Росію. Підтримує постійні зв’язки з кримським ханом Селім-Гіреєм, ворогом Москви. Про все це з охотою доносить у Москву гетьман Іван Самойлович. Іван Сірко помирає раптовою смертю влітку (1 серпня) 1680, у себе вдома; був старий, чи не дуже, – важко сказати: рік народження невідомий.

До Москви вістку про смерть полковника та кошового отамана відвіз особисто його писарь, який не оминув нагоди й собі зробити донос на покійного. Сказав, кажуть, – наступне:

Славну постать полковника Івана Сірка добре домальовує випадок, якого наводить нам один з українських істориків:

Це посилання зі Самійла Величка – «Летопись событий в Юго-Западной России в XVII веке, Санкт-Пб, 1720», наводить Олександра Єфименко у своїй «Історії України» та супроводжує наступним коментарем:

Так, так… що ж тут іще додати?

Однак, щодо віри – то дозволимо собі не погодитись. Бо, свідомо дикунське та антилюдське, – зовсім не є «наївно дитячим», це – щось набагато гірше…

Козак Петро Іваненко, або як його називали – «Петрик», з’явився на Січі 1691, маючи надію за допомогою практично незалежних іще від Москви запорожців, – визволити від москалів Україну; зробивши її незалежною державою. Про щось подібне – нагадаємо, перед ним турбувався лише Іван Виговський. Він походив із Нових Санжар на Полтавщині – старший канцелярист Генеральної військової канцелярії, зять генерального писаря Василя Кочубея та людина, добре відома гетьману Мазепі. Прибув же він на Січ, як сповіщає нас відомий Д. Яворницький, з наступною метою:

Втім, будемо справедливі, підбивав він запорожців не лише проти Росії, але й проти царського ставленика, гетьмана Мазепи, якому закидав надто велику поблажливість щодо шинкарів, так і пораблення простих українців наданням земель та привілеїв козацькій шляхті. Мазепа про все в Україні стало відписував до Москви, сповіщаючи про події та запрошуючи інструкцій. Доповів і про докори Петрика. З цього приводу цитований автор пише:

Але, запорожці, як звичайно, не надто квапились про незалежність, розмірковуючи: а, що вони можуть від цього мати? А цар, час від часу, щось їм підкидав: як не по парі золотих на кожного, то хоч по парі чобіт…

Не без певної цікавості зустрічаємо тут оте, так знайоме нам сьогодні (через три століття!) – «гроші на воєнні видатки», що здобуваються через посередництво шинків – на торгівлі горілкою. Адже, ота «компанія по борьбє с пьянством», затіяна колись горбачовськими недоумками, – саме й сприяла тоді «дєфіціту бюджєта». Внаслідок якого була програна гонитва озброєнь, а згодом розпався й СССР…

Так нічого від запорозьких співвітчизників і не вшкуравши, Петро Іваненко подається на другий бік, до татарів, до Кизикирмену (Берислав), а потім і до самого хана. Там його вислуховують з усією повагою та, попри відсутність офіційних повноважень, – укладають з ним проект можливої угоди, договір про вічний мир запорожців із Кримським ханством, досить цікавий за змістом. Як там писалося, наприклад:

З цим Іваненко знову побував на Січі та призвів там до великої смути. Почувши про це, як пише Д. Яворницький, запорожці «знову поділилися навпіл»: на голоту (з Петриком), та «людей поважних» (проти). Автор, вірнопідданий наслідувач Н. Костомарова, – більш за все остерігається кидати найменшу тінь на безоглядну вірність запорожців московському царикові; з великою неохотою визнаючи оте – «навпіл». Та всіляко гудячи оту, недобру половину – «ізмєнніков царю», називаючи часом і «покидьками».

Ми сьогодні можемо ствердити лише всю унікальність подібного документа, рівного якому не знайти й в історії Європи: для нас – батьківщини права, забутого на сході з кінця монгольських часів. Там уже 1632 виходить найґрунтовніша праця Гуґо Ґроціуса (1583–1645) – De iure belli ac pacis (Про право війни та миру). Великий прихильник миру поміж народами, Ґроціус визнає можливим (радше – законним) воювати з трьох причин: захисту свого, повернення захопленого свого та покарання за злочин. Він не знає, щоправда, що на окраї світу та Європи вже є країна, яка ніколи не воювала з перелічених ним причин, а – тільки й незмінно – за захоплення чужого. Не приходить він іще й до думки про можливість вічного миру між народами.

І от – поруч із такою країною, що воює тільки й незмінно за захоплення чужого, з’являється на світ велика людина, що пропонує одвічний мир між сусідніми народами! – та ще й спрямований проти чужої агресії, однаково небезпечної для обох! Він був максималістом, невиправним ідеалістом, іще з тієї причини, що йшлося про мир не з ким-небудь, не з одвічним грабіжником-єдиновірцем, ні, а про мир із басурманами.

Чи розумів він, другий політик України після Виговського (та перед Орликом), – усі непереборні труднощі на своєму шляху до миру? – можливо, але він уперто тримався свого, – їздив, зустрічався, писав, переконував…

Він розумів, схоже, причини невдач Петра Дорошенка, який збирався опертись на експансивну великодержаву, та стисло обмежувався Кримом, розглядаючи його (й цілком слушно), як буфер між Україною та Туреччиною, але…

Але, чи помічав він, що між Кримом та Україною встала непорушна стіна дикого православ’я – одного з неостанніх знарядь московської агресії? – чи знав про свідомий героїчно-геноцидний вчинок Івана Сірка?

Наскільки розумівся Петро Іваненко на політиці, показують складені ним документи. Наведемо уривок із одного з перших його листів до запорожців – 1691:

Яка ж неймовірна далекоглядність та політична зрілість, просто не до віри для рівня України того часу!

В липні того ж 1691 відбувся перший похід із Криму до Січі в супроводі татарського війська, але отаман Іван Ґусак страхався гніву Мазепи, та приєднати Січ не насмілився, хоч і відпустив до Петрика охочих, які обрали його своїм гетьманом. Разом вони вирушають на північ, та хутко, не зустрічаючи опору, дістаються Орелі та Ворскли.

Мазепа панікує, благає Москву надіслати на допомогу війська Шєрємєтьєва та Барятінского, висилає назустріч бунтівникам чотири свої полки. Одночасно розповсюджує універсал, де пнеться довести, що краще жити москальськими рабами, але «у мирі та злагоді», ніж знову наражатися на «усобіци, бєдствія і разорєнія». Аргументація – що казати, типово малоросійська, знайома нам уже триста років. Але вона, схоже, – діяла й тоді.

До речі, зазначимо тут кричущу несправедливість істориків до цієї людини. Чомусь ці заслуги гетьмана Івана Мазепи у створені самої концепції – ігноруються істориками, а – шкода.

Нагадаємо, на всякий випадок, що татари йшли не воювати за визволення України від Москви, а лише охороняли Петра Іваненка та його людей. А вже в разі повстання, – приєдналися би до військових дій проти Мазепи та росіян. Але, дочекатися чогось подібного їм так і не судилося.

Поскубавши якось-такось «русскіє городкі» на Самарі та Орелі, Іваненко вимушений відступити: татари повертаються до Криму, бо там спалахують якісь династичні незгоди. Це – старий звичай степових народів; свого часу так врятувалася Європа, коли Бату-хан відвів монгольські війська додому з нагоди смерті кагана Уґедея.

Мазепа, пересидівши татарів, суворо розправився з тими посадовими особами (а було їх – чимало), які вітали прихід Петра Іваненка, та зробив поступки щодо шинків та оренди: дозволив гнати горілку вдома – з нагоди хрестин або ж весілля. Для тодішніх малоросів то було як дар з неба; хоча ніхто з них так, мабуть, і не задумався, не здогадався, що то дарунок їм не від гетьмана, а радше від «зрадника Петрика».

А тим часом ханом Криму учинився Селім-Гірей – принциповий ворог Москви, та знову підтримав велику справу Петра Іваненка. В січні 1693 він виряджає свого зятя Нуреддіна в новий похід з Іваненком та його «воровскімі казакамі», як іменує їх патріот Н. Костомаров. Але й другий похід не приніс очікуваного: нарід не приєднався до гетьмана, що був проти Москви. Нарід на той час, так би мовити, – самоліквідувався. Обрав собі ще тоді – у Переяславі, – долю вола в російському ярмі. А на це, що ж тут і сказати? – «варт віл свого ярма», як казала потім наша Леся. От тільки й різниці, що на відміну від нормальних волів ці не ревтимуть навіть при порожніх яслах… Навіть Батурин переблимають…

Зігнила, та як бачимо, на той час остаточно, – й колишня Велика Січ Запорізька, що «стала на довольствіє» від московських царів, яка була такою впливовою ще за Конашевича. Бо, таке щось може мати сенс – єдино, коли воно відстоює незалежність нації. Коли пізніше (за якихось вісім десятків років) Єкатєріна II назве її «гнєздом бунтов», – це вже буде чистісінькою брехнею: які там, прости Господи, бунти! – де, коли, проти кого?

Третій та останній похід Петра Іваненка на батьківщину, яка не бажала жодної незалежності, бо, доводив нам Н. Костомаров:

– відбувся 1695, та був уже походом військовим. Чимало було попалено російських укріплень та панських фольварків, але нарід… Він не забажав приєднуватися до «басурманів» більше, ніж будь-коли, та вони, зробивши свою справу, відправились додому.

Поґотів, сам московський агресор перейшов у наступ, відбувся 1695 отой перший похід Пєтра на Азов, де він обробився по самі вуха.

У другому поході, через рік, він таки спроможеться загарбати Азов, бо передбачливо прихопить із собою 15 000 козаків, половину яких, за своїм звичаєм, покладе трупом при штурмі фортеці. Але тих, хто врятувався – щедро нагородить: по 1 рублю на брата – все ж більше, ніж «Спасібо, хахлєнок!» Що ж: «варт віл свого ярма»…

Того ж 1695 Мазепа зі своїми козаками візьме для Росії другу, західну фортецю Кизикирмен: чи не єдиний здобуток цього, доволі ялового воєначальника.

Він давно призначив винагороду за голову Петра Іваненка, та нарешті – на початку 1696, – це спрацювало. Іваненка убив якийсь волоцюжний козак Яким Вечірка, але нагороди так і не отримав, – убивцю відловили татари та з витонченою жорстокістю закатували.

Так закінчилася історія Петра Іваненка, своєрідного українського політика, що за відсутністю власного народу – вимушений був спиратися на чужий. Те саме 1708 повторить його запеклий ворог Мазепа, та що вже тут було трагедією, а що фарсом, – хай кожний вирішує на власний розсуд.

Доповнення 8 Гетьман Пилип Орлик

Пилип Орлик 1672–1742, гетьман з 1710) став одним із перших видатних українських політичних емігрантів, та цікаво простежити його подальшу долю.

Він походив із сільської Віленщини, а його батько загинув під Хотином, коли він був іще малим. Освіту він отримав у Києво-Могилянському колегіумі та став працювати у 26 років, писарем у київській митрополії. По цьому пошлюбив дочку полтавського полковника, Ганну Герцик. Тепер він хутко долає щаблі службової кар’єри: 1700 – старший у Генеральній військовій канцелярії, а ще через шість років – Генеральний писар Війська Запорізького. Гетьман Іван Мазепа негайно помітив здібності освіченого писаря та зробив його своїм ближчим помічником. Що й не забарилося втілитися у нові маєтності при полках: Чернігівському, Полтавському та Стародубському.

Пилип Орлик став автором першої у світі Конституції, та й сам був за нею обраний українським гетьманом на вигнанні 1710, але його подальша доля теж є не без значення для України; бо він – недовго затримується у Бендерах. Переуклавши угоду з Карлом XII, згідно якої Україна поступає під протекторат Швеції, яка зобов’язується, разом із Кримським ханством, допомагати Україні у справі звільнення від іга Росії. Наче все було передбачене та можна було вирушувати на звільнення України.

Цьому передувала ніби добра пропагандова кампанія розповсюдження Україною відповідних універсалів, але не дрімав і московський цар, діяв у властивому собі стилі коронованого бандюги: наказав зігнати родини гетьмана Скоропадського і його старшини до Глухова, закладниками під стражу солдат. А сам Скоропадський вислав назустріч Орликові військо, під командою Генерального осавула В. Бутовича.

Справи союзників спочатку пішли добре. Орлик і Кость Гордієнко розбили Бутовича та прийняли до свох лав чимало козацтва, яке переходило на їх бік. Вони уже дісталися Білої Церкви, яку оточили. Непогано йшло просування на північ і на східному фланзі, Лівобережжі, де переможне ханське військо один за одним брало російські «городкі», набудовані вздовж переправ.

Але, якби Кримське ханство було надійним союзником України (як і навпаки), то напевно обидва існували би й досі. Бо, кажуть, сталося знову те, що було й раніше, – кримське військо повернуло, розсипалося та подалося назад до Криму, грабуючи дорогою населення та уганяючи ясир (людську здобич). Що це було – раптова переміна планів хана, чи ланцюгова реакція непослуху, яка призвела до дисциплінарного розпаду армії, – так невідомо й досі. Що би там воно не було, а чутки про це призвели до зняття облоги Білої Церкви.

Щоправда, одночасно Пєтр I потрапляє до полону на Пруті, з усіма наступними наслідками. Важко сказати, чому саме П. Орлик та К. Гордієнко не скористалися цим, не взяли подальші події під свій контроль. Несподіваний удар по тилах царевої армії – міг би багацько змінити, але… Орлик тільки потім дипломатично натиснув на турок, аби вони передбачали у мирній угоді з царем відмову Росії від посягань на Україну та виведення окупаційних військ. Але цар із цим пунктом не квапився, та Туреччина 1711 оголошує нову війну Росії. Пєтр тоді перелякався не на жарти, але кинув туркам кістку, зруйнувавши власну фортецю в Таганрозі та повернувши туркам їх Азов. А за хабар у 100 000 золотих рублів, – виторгував собі українське Лівобережжя, віддавши Правий берег Польщі, яка й витіснила остаточно козаків Орлика та Гордієнка.

Наприкінці 1713 козацькі невдахи, на чолі з гетьманом та нечисленною старшиною на запрошення короля дістаються Швеції та оселяються там; спочатку в Крістіанстаді, а потім і в Стокгольмі. Гроші на їх утримання ідуть за рахунок отих 60 000 талерів, яких Карл XII свого часу позичив у Мазепи на військові витрати; – борг Швеції Україні.

Смерть короля Карла XII від випадкової кулі під Фредеріксгалленом у Норвегії (пригадайте оту, зловісну випадкову кулю на березі Ворскли) – остаточно перекреслила надії козаків на допомогу з боку Швеції. Вони починають поволі роз’їздитися.

Гетьман П. Орлик, разом із родиною, переселяється до Німеччини, де тече дещо більш активне інтелектуальне життя ніж у Швеції, та живе спочатку у Ганновері, потім у Сілезії, в місті Бреслау (тепер Вроцлав), поближче до дому. Між тим Пєтр I не шкодує обіцянок, перетягуючи Орлика до себе, пропонуючи не лише амністію, але й високу посаду; аби тільки захопити гетьмана у власні лапи, а там… Він уже пропонував все це небіжу Івана Мазепи, Андрію Войнаровському, який теж не погодився на повернення, добре знаючи, з якою наволоччю має справу. Але, він мав необережність жити під власним ім’ям, та одного вечора в Гамбурзі, повертаючись додому з вечірки у графів фон Кенігсмарк, – був викрадений російськими агентами. У легковажній Європі вони діяли тоді не менш відверто і розкуто, ніж згодом сталінські «отважниє чєкісти». Свої дні Войнаровський закінчив у Якутську; помер в один рік з Орликом (1742).

З Орликом теж трапився випадок в Бреслау, де його відстежили російські шпигуни. То був брат відомого пєтрового поплічника, Яґужінского, графа з колишніх пройдисвітів. Орлики пробули тоді в облозі мало не добу. Врятувалися тільки наступного дня та вимушені були переховуватися по кляшторах, де захворів та помер молодший син Орлика Яків, якого він дуже любив.

Гетьман П. Орлик вимушений рятуватися до сильної ще тоді Франції, де не надто захоплюються Росією. Там залишиться на все життя його син Грицько, який піде на службу французькому королеві Луї XV (1715–1774), де дослужиться генерала та графа Дентевіль. Він теж, маючи вплив на короля, схилив Францію до протимосковської позиції в європейській політиці. Його життя та його часи опише потім наш австралійський письменник Микола Лазорський (1884–1970) у чи не найкращому зі своїх історичних романів – «Патріот» (1969). Ґреґор Орлик, граф Дентевіль, був убитий під Мінденом, підчас війни з Прусією. Це було, власне, втручання на боці Австрії у прусько-австрійський конфлікт, але воно не було вдалим для Франції, яка потерпіла дві поразки від Прусії, – під Росбахом 1757 та під Крефельдом 1758. Все це погіршило стан Французького королівства, якому залишалося проіснувати тільки до 1789.

Гетьман Орлик і на екзилі невтомно працює на українську справу, популяризує українське питання, знайомить з ним монархів Європи. А, повідомляти йому – є про що: про російську окупацію Лівобережжя силою 20 російських полків, яких годують українські селяни; про вистелення пєтєрбурзьких болот українськими кістками; про марну загибель 20 000 козаків у персидському поході божевільного Пєтра…

Та от настає низка воєн (1733–1739), що почалися Францією та Еспанією проти Австрії та її союзника, Москви, а покінчилися російсько-турецькою війною 1735–1739. Пилип Орлик вважає, що настав час прокинутися й окупованій Україні та скористатися обставинами заради власного звільнення. Він пише листи до проводу Війська Запорізького погодивши свої пропозиції з ханом Криму. Цікаво буде дещо пригадати з цього, аби повною мірою оцінити політичний розум та історичне провидіння гетьмана. Наведемо досить розлеглий, але понад змістовний уривок з листа гетьмана Пилипа Орлика до війська Запорозького, копія якого зберігається в Центральному Державному Історичному Архіві (ЦДІА) у Києві (добре, що за совєтів так і не спромоглися спалити):

Він, ще й ще, застерігає козаків проти підступності та віроломства Москви.

Та, підтверджує все це фактами, що сталися.

Тут натякається, а далі виписується прямим текстом про запровадження в Україні московського тортурно-батожного судоправства, та й перелічуються далі всі його новації.

Передбачав гетьман (через сорок років! – тільки подумати) й остаточне знищення Великої Січі Запорізької, узявши це в такі слова:

Все це й виповниться, слово в слово, 1775. Аж до того, що був і такий проект, – виселити за «Волгу-ріку», та не пішов – єдино, за складністю виконання. Ну, як той – пам’ятаєте, проект Сталіна-Жукова, – депортувати всіх українців, що «билі в нємєцкой оккупаціі».

На закінчення гетьман закликає козаків до сумління, бо ж він уже наоповідав європейським монархам про волелюбні доблесті козаків, – отже, не підведіть же, брати-козаки. Та, марно закликає, бо нема вже українських козаків, є звичайні московські холопи. Бо його листи було обговорено на загальній військовій Раді, та дано на них наступної відповіді (цитуємо, зрозуміло, лише головне):

Сподівайтеся, сподівайтеся, панове колишні козаки; як воно у вас – тепер московських, кажуть: «надєжди юношєй пітают». Недовго вже залишилось сподіватись…

Закінчується відповідь колишніх запорожців теж непогано, наведемо й це, чому ні?

Підписав цей достойний «наш отвєт Чємбєрлену» – «Війська Запорозького низового отаман кошовий Іван Малашевич з усім товариством».

Так безславно покінчив на чужині свої визвольні змагання за Україну великий гетьман Пилип Орлик, наступник Івана Мазепи та автор першої у світі Конституції. Дійшовши наприкінці того, що переплутав збіговисько московських холопів із вільними українськими людьми: непростима помилка!

Останні роки життя останній легітимний гетьман України прожив у Туреччині, де – спасибі їй, знаходили собі кінцевий притулок та вільність – численні українські люди, аж до цілих козацьких громад. Правдоподібно, це було місто Тессалоніки.

Він був високо освіченою людиною, жив у бурхливі часи, знав принаймні вісім мов та все життя щось писав. Крім Конституції (1710) відомий ще «Маніфест до європейських урядів» (1712) та того ж року правничий трактат «Вивід прав України». Його книги, присвячені гетьману Івану Мазепі (1695) та ніжинському полковникові Івану Обидовському (1698), були написані ще вдома. Відомий також його «Щоденник», якого він провадив із 1720 по 1733. Чи написав він ще щось? – безумовно, але… Він довший час був людиною, нецікавою ні для кого, – усього лише вигнанцем із країни, захопленої московськими громилами.

Доповнення 9 Полковник Іван Богун

На відміну від якого-небудь Івана Сірка, спритного кондот’єра та в жодному разі не політичної фігури, – полковник Іван Богун полишив по собі слід в історії Перших Визвольних Змагань. Але, про його життя ми знаємо чи не найменше. Він подає першу звістку про себе участю у селянсько-козацькому повстанні 1637–1638, а вже через десять років отримує звання вінницького полковника.

Він полишив по собі розлеглу пам’ять у козацьких війнах, як блискучий тактик на полі бою.

Чи не першим із його військових подвигів стала оборона Вінниці, коли поляки на початку 1651 вторглися великим військом на Брацлавщину під коронними гетьманами Калиновським та Лянцкорунським, який і обложив Вінницю. Іван Богун зумів подолати поляків, заманивши їх на лід Південного Бугу, де козаки заздалегідь поробили силу ополонок присипавши тонкий лід для непомітності снігом. Зробивши вилазку та оминувши їх, тікаючи їм відомими шляхами, козаки легко побили на річці спантеличену та розстроєну кінноту Лянцкорунського; а тим часом до Вінниці підійшли нові козацькі загони.

Того ж таки 1651, тільки у червні, стався погром під Берестям, коли союзний кримський хан нечекано покинув поле бою, прихопивши з собою Б. Хмельницького. Все полишилося на полковника Богуна, який і зумів вивести рештки війська з польського оточення.

Потім був березень 1653, коли король Ян Казимєж висилає проти України армію під Стефаном Чарнецьким, який вважається чи не кращим гетьманом за всю історію Польщі. Йому назустріч Богдан Хмельницький відряджує знову Івана Богуна, зі значно меншими силами, але… Богуна не обійти. Він заманює Чарнецького до добре укріпленого Монастирища, де ховається. А поки поляки товчуться в облозі, – переодягає частину своїх козаків татарами, та наказує несподівано ударити на поляків. Ті, вирішивши, що з допомогою прийшов кримський хан, – поспіхом відступають. А Богун тим часом з рештою козаків ударяє на них з тилу: класичні кліщі. Сил було замало аби знищити, але поскубти вдалося добре.

Коли того ж року в Чигирині Б. Хмельницький став, невідомо, чому, схилятися на бік московського царя, – Іван Богун був категорично проти; та й очолив опозицію молодої старшини, яка про таке щось і чути не бажала.

Потім, у зловісному Переяславі, І. Богуна вже взагалі не було, мабуть про це заздалегідь потурбувався Хмельницький, але відомо, що І. Богун зі своїм вінницьким полком, – жодних присяг московському цареві не приймав. Втім, на превеликий жаль, він в подальшому так і не зумів утриматися на цій висоті. Це він, та ще й у парі зі скорим на дурні справи Іваном Сірком (!), – піднімає повстання проти гетьмана Івана Виговського 1657, людини патріотичної та послідовної. А тим і поглиблює подальшу руїну України. Це було та полишиться найбільшою плямою на репутації полковника Івана Богуна, людини та політика. Після цього його життя починає валитись.

Року 1662 І. Богун потрапляє у руки поляків, яким залив свого часу чимало сала за шкуру; вони його арештовують: є, що поставити у провину.

Із ув’язнення у фортеці Марієнбурґ його витягує старий приятель – Павло Тетеря, який тим часом став геьманом підполяцької, Правобережної України. Богун погоджується воювати за Тетерю, але починає листуватися з російським командуванням, відносинам із яким свого часу так палко заперечував. Що це, власне? Зміна політичних поглядів, чи зрадництво, що стало другою природою? Все це не полишається непоміченим, його продає хтось зі своїх же – доносить полякам, та 17.02.1664 полковника Івана Богуна страчують під Новгород-Сіверськом, як звичайного військового зрадника.

Втім, не будемо йняти віри, ні полякам, ні росіянам, – однаково запеклим тоді ворогам українства, бо від котрогось із них і походить, можливо, така версія подій. Зраджувати – то було якось не до вдачі полковникові Івану Богуну.

Він був хоробрим та розумним солдатом, та знову ж, не був політиком. Не було й інших політиків. Вся історія наших змагань підтверджує мудрі слова Елю Хуцая, першого з канцлерів великого Монгольського каганату: «Сидячи на коні можна створити імперію, але правити нею з коня – неможливо». Втім, ці не створили навіть імперії…

Згодом польський нобелівський лавреат Генрик Сєнкевіч у своєму історичному романі на українські теми, «Вогнем і мечем», – дещо перестарався, змалювавши цю видатну та хоробру людину, радше, як підступного та жорстокого злодія. Показавши себе всьому світові – непересічним українофобом.