Аналітична історія України

1. Перший літописець

«Нєстор – пєрвий русскій летопісєц», – так його звали завжди, хоч на той час такого слова – «русскій» для позначення якогось народу – просто не існувало; ніким не вживалося. Іще один приклад свідомого історичного шахрайства, але й не випадковий. Частина своєрідної системи шахрайства. А заразом – своєрідна іронія історії.

Бо його темність, невігластво та ксенофобія (страхання чужого) іноді б’ють у вічі. Вони – мало не сучасні, мало – не московські, класичні. Не випадково ж, його там так високо цінують.

Наведемо, щодо цього літописця, деякі опінії совєцьких істориків. От хоча би, так пише відомий академік Б. А. Рибаков:

Не відстав від нього й попередник, такий собі лавреат Сталінської премії Б. Д. Грєков:

Оцінки – понад високі, але – хто оцінює («а судьі кто»?). Нічого собі, об’єктивний історик: «затушував темні сторони», «підкреслив позитивне»… Як же це все знайоме! Не літописець – совєцька людина! А це ще й питання довіри до наступних істориків. Але, саме в цьому, як ми переконуємося, – справи є понад кепські.

Видатний римський історик Амміан Марцеллін писав колись: «Історик, що свідомо замовчує якісь події – творить не менше шахрайство, ніж той, що пише про події, яких не було». Це дійсно так, та годі шукати якісь попередні історичні події в літописі Нестора. Там їх просто немає. Згадується для чогось Траян; потім – Олег. Між ними промайнуло сімсот років, а – де вони? – проміж них – наче нічого не було. Хіба, що отой дурний анекдот про аварів. Пишеться все це, зверніть особливу увагу, в тому самому місті, яке було першою столицею середньовічної наддержави Європи з 375 року; було, багато років і потім. Не згадується й словом – про Аттілу; згадується, однак, про Траяна. Це виглядає дослівно так, якби в Римі – уявляєте? – ніхто й ніколи не чув би про Юлія Цезара або про Августа, ганьба світового рівня, чи не так? Що це, – темнота, невігластво? – так, є й вони. Але, може то й свідоме шахрайство, – хто знає… Бо, про тих же Аттілу та Бояна є надвишок відомостей по візантійських християнських джерелах, але… З другого боку – Нестор буває, часом, аж дивно сучасний.

Ми, в Третій російській імперії – славетному Союзі Совєцьких Соціалістичних Республік, – звикли жити в оточенні ворогів. Це, до речі, так і звалося – «вражєское окружєніє». Чимало їх було, пригадаємо: «польскіє пани» (або «бєлополякі»), «руминскіє боярє», «бєлофіни», «нєдобітиє японскіє самураі» (колишні «макакі»), «нємєцкіє фріци», «англо-амєріканскіє поджігатєлі войни»… Це останнє дещо свідчить про «кризу жанру», бо надто вже довге та до того – вкрадене у колишнього союзничка Гітлера. Це – щодо «врага унєшнєго».

Були й інші – «враг унутрєнній»: «жідо-масони» (потім – «сіоністи»), «хахли-бандєровци» (в минулому «пєтлюровци»), «чуркі»… Нікого, здається, не забув наш «старшій брат», спасибі йому за ласку; дослівно – «нікто нє забит».

Та от – чи не тим самим шляхом, бува, пішов іще «пєрвий лєтопісєц»? Здається, – що там слов’яни? Бо, в них «един язык Словенеск», але – ні, не так воно все просто; поляни – то хлопці як треба, але всі інші… Такий вже мотлох, що уявити неможливо. Послухаємо самого Нестора: «Древляне живяху зверьским образомъ, жівуще скотьскы». Радимічі? – але вони, як і вятічи, – «от Ляхов», – тобто не ліпше від «польских панов» (вони ж – «бєлополякі»), що ж тут доброго? До того ж, усі вони, радимічі, вятичі та северяни, – «одинъ обычай имяху: живяху в лесе, якоже всякый зверь, ядуще все нечисто и срамословье в нихъ…» Тут, бачите, суто римський підхід до природи: вона визнається лише у вигляді дачної; а «дикий ліс» – то «дикі звіри», і все; такі собі, родові спогади про різню в Тевтобурзькому лісі. Тільки от, звідки це все побралося у нашого дрімучого «слов’янина»?

Кривічі? – нащадки великих скирів-«сокир», що дали світові Едекона та Одоакера, а можливо – й Аларіха Балта. Не ліпші й вони, бо: «Си же обычай творяху Кривічи и прочии погани». Отак воно є: мова одна – словенска, а от ґатунок, сортність, – виходить різна.

А, що ж інші люди, які живуть у широкому світі? – «інородци», так би мовити. Ой, тут і зовсім нічого втішного… таке сміття…

Половці? – оті самі, великий нарід кипчаків? – та вони ж: «ядуще мертвечину и всю нечистоту, хомакы и сусолы, и поимають мачехы своя…»

Болгари? – але ж: «ихъ вера оскверняет небо и землю». Християнство, як загальну релігію, прийняв у Болгарії ще Борис I (852–858), іще в часи Кирила та Методія. Але київський невіглас про це ще, за триста років – так і не довідався. Далі він, поґотів, звинуватить їх у мусульманстві…

Десь іще далі – й зовсім погано:

«Въ Вритании же многи мужи съ единою женою спять, такоже и многыя жены съ единым мужемъ похотьствуют и беззаконъныя законъ отецъ творят независтьно и невоздержанно».

Він дуже освічений, знає про весь світ:

Цих, халдеїв та вавілонян, – уже не існує більше тисячі років, але – що це йому?

Отже, ні про кого, крім його полян – жодного доброго слова. Чи не звідси вона, бува, й починається, ота уславлена у світі російська ксенофобія?

Не в ладах літописець із іменами, абсолютно не знаючи, як видно, жодних там іноземних мов (невід’ємна властивість і сучасного «інтєрнаціоналіста»). У нього Олег убиває двох своїх супротивників чи узурпаторів, Аскольда та Діра. Почитаємо, як це було. Олег з’являється у Києві, спливши Дніпром, з малим Ігорем, та:

Отже, свідчимо: убивство є, насамперед, підступне – «похорони вои свои», а потім – «и выскакаша вси из лодей». Далі, чи це аргумент для вбивства: – «вы ні князі, ни роду княжя»?

Так само оте, «азъ есмъ роду княжа»; чи є достатнім це все, разом, щоб «седе и княжа» в Києві? Не бачимо й тіні намагання виправдати дії Олега хоч чимось, крім наведених дитинчих аргументів. Чи не свідчить це про повне забуття почуття легітимності (не кажучи про мораль) у новому – княжому Києві, де колись (тільки подумати!) владних осіб обирали всенародно?

Але, повернемося до суті справи. Аскольд (власне Асгольд – Честь Асів), був тоді людиною відомою, волоцюжним конунгом з півночі (неправда, що «не рода княжа»!), з Ладоги (тоді Альдейг’юборґ). У молоді роки – начальником охорони еміра Кордоби в Еспанії, та згадується там і у документах, як «Асгольд аль Дюр». Артікль «аль» і вирішує все, – ідеться про одну особу. Бо до того і Дюр, або Д’юр, – то не ім’я, то ґотською мовою просто «звір», «тварина». Прізвисько конунга Асгольда, якого він, слід гадати, – заслужив.

Цікаво, що літописцеві вдалося, по смерті Асгольда, розділити, так би мовити, добру та дурну частину його природи (як то було значно пізніше з доктором Джекіллом та містером Гайдом у Р. Стівенсона) та поховати їх окремо; конунга у Аскольдовій могилі, а «Звіра» – поза церквою св. Ірини… Зауважимо, що ця дурна помилка, як і наступна, – досі полишається в ранзі «краєугольних камнєй» російської історії.

От і перейдемо до неї, наступної. Самий початок офіційної Київської історії, іще докиївської, автор подає так:

Пише наш мудрець, як під руку попаде, де «къ», а де просто «к», слово «восвояси» зустрічається у літописі в чотирьох (!) різних варіантах; щодо стилю – коряво та кострубато. Але, все нічого, аби історичні постаті не вигадував.

Звернімо увагу й на те, що ґотське слово «верінг» – варяг, завжди означало жолдака (перекладається – «озброєний»), найманця, що служить за контрактом, за гроші. Але автор літопису (а за ним і російські історики) вживає його виключно як збірну назву для скандинавських народів. Зазначимо, що навіть далекі ромеї – правильно розуміли семантику цього слова.

Друге, що є тут цікаве, так це те, що Русь – то ніяк не самоназва Києва або Київської землі-України: «И от тех Варягъ прозвася Руская земля».

Цікаво також, що звали княжити одного Рюрика, а він і приведи із собою ще двох братів; «на кормлєніє», як у них кажуть. Зазначимо, знову, що такі імена, як Синеус або Трувор, – більше ніде не відомі. Так само, як оті Кий, Щек та Хорив; не вірите – то пошукайте. Та й Рюриковичів було в Росії нічим отих бліх на волоцюжній собаці, а от синеусовичів або труворовичів, – так ніхто й не бачив: ні єдиного. Не дивно, що їм довелося якнайскоріше померти, та – очевидно, іще парубками.

Гадаю, що й тут нема великої складності для досвідченого історика-детектива, та схоже, що літописець переписав відомість із якогось ґотського тексту. Де й писалося, єдино, що прибув кудись там: «Кунунг Раґрік мед сіне гус ок тру верн»; всього тільки. Тобто: «Князь Раґрік (згодом Рюрик) зі своїм домом та вірною дружиною». Нагадаємо, що на той час у ґотських текстах слів не розділювано, а розділювали тільки речення – двома крапками.

Саме в такий спосіб міг він наплутати й з отими трьома братами від заснування Києва. Зауважимо, що за тисячу років ніхто й ніколи над усім цим не задумався: переписували одне в одного. Та так, мабуть, і переписуватимуть надалі: легше – думати не треба…

Слід би розібратися також у тих відносинах, що пов’язували Олега (879–912) та Ігора (912–945). У літопису – читаємо:

Отже, наступник – то Ігор, син Рюрика: Олег править, як регент. Покладемо, що Ігореві було тоді, скажімо, 4 роки, що він народився 875. Олег править, Ігор підростає. Потім знаходимо повідомлення:

Ну що ж; парубійкові вже 28 років (а якнайменше – то 25), має право одружитись, але… Справа не в тім, а – чому ж він ще й досі не князь? Чому Олег правитиме ще дев’ять років? А правив би й далі, якби не ота несамовита смерть, якби не збулося провидіння старого вайделота (балтицькими – «мудрий», «знаючий»). Коли по його смерті княжитиме Ігор, йому буде вже 37 років (а якнайменше – то 34)! Так, чи не пізно він заступає на престол? – та пізно. Великий Аларіх в його роки вже скінчив свій життєвий шлях, знесмертивши себе.

Пригадаємо, що Олега не раз іменували «Ольгов-когань». Таким він згадується навіть пізніше, 1187 у «Слове о полку Ігореве».

Ігор та всі його наступники – то були вже просто князі: звичайне династичне наслідування. Їх не обирали, як каганів. Отже, тут ми вбачаємо неприховане прагнення літописця – затушувати корінні, можливо, зміни, що зайшли. Якось невимушено, не привертаючи уваги, – пов’язати кінець каганату після Олега, та початок київського князівства з Ігорем. Чогось він тут, можливо, не домовляє.

В історії корисними бувають аналогії. Повернемося дещо назад, до V ст. Пізній Рим догорав, імперія розвалювалася, розпадалась на очах, цезарі мінялися чи не щорічно. Спостерігаючи цю метушню, командуючий гвардією, подільський скир Одоакер, – приймає єдине можливе рішення. Він, разом із ґерманськими легіонами, зчиняє військовий переворот та свідомо ліквідує Західну імперію, полишаючи від неї те, що є найбільш життєздатне: королівство Італію. Об’явивши себе її королем, він відправляє імперські клейноди Західного Риму – імператорові Сходу, Зенону.

Жодний справжній римлянин так би ніколи не вдіяв. Він прирік би на загибель усе, але ніколи не відмовився би від імперії, від влади. Але, то було чи не єдиним правильним рішенням; приклад варварського здорового глузду. Без римських амбіцій.

Чи не так воно, бува, відбувалося й у нас цим разом?

Після Ґотських воєн 250–278 Рим згасав, та якби не його поділ Діоклетіаном, після якого обидві частини імперії почали якось потроху відроджуватись, – він, мабуть, зійшов би з арени історії ще тоді. Створення Гунського каганату було політичною відповіддю вільної Скитії на виклик із боку двох відроджуючихся рабовласницьких імперій, двох Римів. То була не імперія, тоталітарна та агресивна, але демократичної структури об’єднання багатьох народів перед зовнішньою небезпекою; різних народів. Хоч і створилося внаслідок війни – бліц-крігу хана Белембера. Війни Аттіли не покінчили безпосередньо з Римом, його мрія так і не здійснилася, але підірвали його сили, створили умови для розпаду Західної імперії, який свого часу й стався.

Після нього, каганат мав би спрямувати всі сили на Східний Рим, так само тоталітарний та рабовласницький: так і сталося. Але, вирішальна війна 610–629 – була програна. На відміну від гунів, що повалили Західний Рим, мовчазні та горді розумом авари – не стали тією силою, яка була би в змозі довести до розпаду Рим Східний. А потім, внаслідок власних прорахунків та політики ізоляціонізму – самі стали здобиччю неоримської імперії Карла. Була програна остання війна – 795. Л. Ґумільов сказав би, напевно, що цьому старому народові не вистачило пасіонарності. Після зайняття (втім – тимчасового) франками аварської Паннонії, від гунського каганату остаточно відпала Дакія. А за Ольгова-коганя від нього залишилася взагалі, лише Правобережна Україна.

Олег, останній каган, віддамо йому належне, багато воював, намагаючись відродити великодержаву минулого, знову зібрати її докупи, але… Завоюваннями створюються імперії, а не каганати. Ці останні створюються радше згодою народів: щодо спільної цілі. А, спільної цілі більше не було; власне, була, але люди перестали її бачити.

Досить красномовним є старий переказ, згідно з яким Олег та його воєвода, – когось там перемогли, добре. Але, розглядаючи полонених, вони бачать людей у добрих чоботах. Та й кажуть одне одному: «Е-е-е… та вони усі в добрих чоботах, – такі нам данину не платитимуть! – пошукаємо собі краще лапцюжників…»

А каганатові, до речі, – сплачували щорічні данини сама Візантія. Ходив на неї свого часу й Ольгов-когань, ніби й щит прибив «на вратах Царєґрада»… Але здобич виявилася не по зубах: не та вже була Україна… А бути не в змозі протистояти Візантії, означало їй піддатись; не військово – так духовно. З усіма наступними наслідками.

Істою манією, щодо відродження сили та слави колишнього великого каганату, був охоплений все своє коротке життя син Ігора – Святослав (964–972). Він із молодих років сповідував культ великого Аттіли. Північний ґот (його мати Ольга була з народу ругів), блакитноокий та білявий – він свідомо прийняв зовнішність гуна: запустив вислі вуса та оселедець. Він провоював усе життя, але… часи незворотньо минули. Люди за ним не йшли, а з дружиною багацько не навоюєш. Йому так і не судилося стати новим Аттілою, хоч він і зробив надможливе: повернув до України Леведію; хоч і не зміг повернути Дакію (див. Доповнення 11).

Отже, схоже, що Ігор, наступник Олега-кагана, зробив щось подібне до Одоакера: привів ранг держави у відповідність до її розмірів та політичного значення.

І – останнє. А, чи не були, після появи літопису Нестора – свідомо знищені, ним же, – всі попередні?

Що ж, і це є цілком можливо…

2. Київська Русь

Назва «Русь, – каже нам літописець – не своя, – и от варягов прозвашеся Русь». Чи походить це від назви якогось народу? – можливо. Але може походити й від терміну, що просто означає державу або панування. Пригадаємо в цьому зв’язку латинські «рес», «рекс» або ґерманське «райх». На користь цього останнього свідчить, до речі, та обставина, що часто зустрічаємо термін типу «руська земля», але жодного разу не згадується, відповідно, про якийсь «руський нарід». Це з’явиться – набагато пізніше; та – чи до речі?

Російський історик В. О. Ключевскій розпочинає Київську Русь, дивно, – з теренів. Він пише:

Бачите, які дивні справи; народу ще й близько не було, а держава цього народу, – вже була!

Чому саме воно туди («до складу») увійшло, автор не пояснює, логіка йому не надто знайома. Поґотів, про Гунський каганат він зеленого поняття не має. А тому дещо, пов’язане з цим, – пояснює на власний розсуд, наприклад:

Або таке щось:

Як бачимо, для цього автора, втім – як і для інших, каган, – то радше якась екзотика, назва, займана у хозарів.

Про ці часи й насправді, важко сказати щось певне та визначене, поґотів, вони сприймаються й сучасними істориками стисло за літописом Нестора: однак – маємо й приємне виключення. Прониклива Олександра Єфіменко (1848–1918), – єдиною здогадалася про загальну структуру каганату Олегових часів, і було би несправедливо про це не пригадати:

Але, не так воно просто було, можливо, й з отим каганатом; принаймні – тоді.

У записах того часу конунга Гельґі Убивцю Асгольда (882–912), називають «Ольгов-когань», але – чи ж слушно й це? Бо, його утвердження при владі в Києві пов’язується, тільки-єдино, з убивством попередника, конунга Асгольда. Про якісь там формальності виборів, – ми не чуємо. Отже, продовжувати називати очолювану ним державу каганатом, – нема й особливих підстав. Хоча, підкреслимо це, так само нема великих підстав покладатись на свідоцтва «першого літописця», людини, як ми це вичерпно виявили, неправдивої та невігласної.

Не можна виключати й того, що саме Асгольд був останнім легітимним каганом (862–882). А Гельґі, убивши його, став просто засновником чергового норманського королівства; стисло подібного до тих, що виникали на той час на теренах Англії та Франції. Це не є якийсь там норманізм, з тієї простої причини, що норманізм передбачає чужий прихід, а Україна та Київ – іще з давніх давен були пов’язані зі Скандинавією спільною (ґотською) мовою та культурою. Поґотів і літописець пише: «и беша у него словени и варяги, и прочие, прозвашеся русью».

Олег не сидів у Києві а, як твердить літописець, того ж таки 882, навіть не укріпивши влади у Києві, виправився на північ: воювати варягів, чудь, словенів, мерю, весю та кривічів; та навіть узяв Смоленськ. Трошки тут воно не збігається, бо словени, варяги та русь були з ним (за літописом) і раніше, але… А, до того, де чудь, де кривічі, а де меря та веся, однак, – ліпшого джерела не маємо. Вже потім, наступного 883 – він підкоряє ближчих деревлян та сіверян (884); а далі, ще через рік – приєднав і радимічів. Пише літописець, що року 898 повз Київ пройшли угри (оті, під везером Алмошем), але про якісь дії проти них – не пригадує. У першій мадярскій хрониці, «Ґеста Гунгарорум», – про це теж пригадується, але… Там «дентю-модьєр» – донські мадяри, вийшли зі своєї батьківщини року 884, то що ж вони – цілих 14 років мандрували до Києва? До того, пригадується у хроніці про облогу Києва мадярами та наступний мир, із данинами. Про все це в нашому літописі – глухо.

Потім наступає рік 903 та Олег оженює Ігора на Ользі. Нагадаємо, з того дня, як вони, Олег із малим Ігорем на руках, заявилися до Києва, – пройшло рівно 24 роки. Отже, – Ігор уже дорослий. Оженити – оженює, а престола, як це лічить регентові, – чомусь не віддає, ще одна загадка нашої історії.

На 907 припадає леґендарний похід Олега на греків, отой – із прибиттям щита «на вратах Царєграда», та з отима уславленими 2000 кораблів, вицупленими – схоже, з історії Ґотських воєн Амміана Марцелліана. Бо, чому ж тоді, поясніть мені, – тоді було їх рівно 2000, і тепер ті самі 2000? – співпадіння? Але, чому аж таке досконале? Та ще з наступним переставленням їх на колеса. Послів Олега, що пішли укладати мир із ромеями, звали: Фарлоф, Велмуд, Рулав та Стемід; з них троє імен є гарантовано ґерманські, тобто – норманські, інші, правдоподібно, теж.

Миру укладено разом із торговельною угодою про практично безмитну київську торгівлю в Константинополі, та передбачено всі формальності в’їзду киян до столиці, як і регламент їх перебування там. Однак, через п’ять років виникає потреба поширити договір новими статтями, щодо взаємної кримінальної відповідальності за злочини. Деталі угоди показують відносно високу розвиненість тодішнього права. Цього разу виряджується вже 14 послів, серед яких бачимо чотирьох попередніх – Карл, Фарлоф, Велмуд, Рулав та Стемід (тепер – Стемір). Останні імена, теж, переважно ґерманські. Зауважимо, що цього разу імена дещо змінені, але не так, щоб їх не можна було впізнати. Але, не будемо прискіпуватись до темної та невігласної людини, яка навіть слово «восвоясі» пише в різних місцях – на чотири різних способи.

Того ж 912 помирає «Ольгов-когань», та князем у Києві стає нарешті Ігор; від року їх прибуття минає рівно 30 років.

Загадкою є те, що Олег, буцім-то регент Ігора – за заповітом Рюрика, – не передав тому влади з повноліттям, як це завжди в такому разі передбачене: чому ж власне? До того, й своє княжіння Ігор розпочинає не по смерті Олега (912), а тільки наступного року; дивні справи.

Зі смертю Олега починають бунтувати деревляни, але Ігор замирює їх 814 та накладає данину, більшу від Олегової. А ще через рік літопис повідомляє про печенігів (перекручене «беш-ень» – п’ять народів), що приходять із Кипчацького степу.

Що там цього часу поробляють підкорені Олегом варяги, чудь, словени, меря, веся та кривічі, – літопис тактовно промовчує.

Ігор щосили пнеться не відстати від Олега, хоч і ніяк не дорівнює йому, – організує новий похід на Константинопіль. Спочатку все наче йде добре. Як пише літописець:

Втім, за які це провини – літописець не згадує. Зауважимо, що коли свого часу Аттіла та Бледа зі своїми військами «пустошили Тракії», – на щось подібне не жалілись навіть вразливі візантійці. Але, всьому приходить кінець, та ромеї починають палити Ігореві кораблі «грецьким вогнем», разом із командами, та їм приходиться терміново забиратись: не все так добре закінчується, як починалось.

Честолюбство Ігора не проходить безкарно: переглядається угода з Візантією. Тепер вона містить низку суто політичних статей, невигідних для Русі. Так, по-перше, ромеї закріплюють своє право на «Корсунську землю» – Крим, де тепер, в жодному разі «да не имудь власти князи Рускыи». По-друге ж, тепер Русь не має права навіть зимувати у гирлах Дніпра. Таке щось, то істотні поступки Візантії, абсолютно немислимі за часів каганату.

Навіть київські купці не могли вже більше зимувати в Константинополі; було істотно урізано також їх загальні права.

Російський історик, щодо етнічного складу посольства, не висловлює жодних сумнівів:

Що ж, цілком слушно…

Після поразки під Константинополем, дружина натякає Ігореві, що люди обносились у поході, та непогано б чогось стягнути з отих, одвічних бунтівників, найближчих деревлян, за якими не треба подаватись аж за море. Ігор погоджується та виправляється до Іскоростеня з дружиною. Щось там у деревлян конфіскували, але по дорозі додому Ігор, великий князь київський, каже дружині: «Ви з даниною їдьте додому, а я повернуся та ще походю»; мовляв – чи не полишилося чогось недограбованого, чи не можна ще чогось прихопити? Амбіції, як бачимо, типово князівські. Бо, з цього маємо чіткий вислід щодо того, сталої та визначеної данини – більше не існувало: гребли, скільки заманеться.

Деревляни ж і сказали собі: «Цей, як вовк, не заспокоїться, поки всі вівці не перетаскає, – уб’ємо ж його!» – та й убили.

Так влада над Києвом переходить до кунінґани Гельґи, дружини Ігора; але то вже інша історія. А поки підіб’ємо деякі підсумки.

Що саме, які особливості притаманні виключно цим часам, – привертають тепер нашу увагу? Порівняно з минулими часами каганату, це, очевидно, будуть наступні пункти. Першим, схоже, буде те спостереження, що завоювання окремих народів, здійснюється не в якихось стратегічних цілях високої політики – таких більше немає, не часи Белембера. Скажімо, – забезпечитись від чужої агресії, або повалити чуже рабовласництво. Тепер причини є більш ясні та більш приземлені: збільшити кількість тих, кого можна безкарно обдирати. Звичайна ознака бажання прожити на чужий рахунок. Незворотньо минули часи каганату, коли кожен «мав те, що має, та ніхто до його справ не втручався».

Тепер князь сам, особисто, їздить збирати данину, та бере – скільки захоче, як отой недолугий Ігор. Та добре, як ідеться про ближчий (35 км по прямій від Києва) Іскоростень, а як треба зібрати звідкілясь подалі? Тоді як?

Досить очевидно, що про якусь там державну організацію, яка сторіччями утримувала Гунський каганат у межах «від Сяну до Дону», – нема вже й мови.

Другим є те, що зник кудись, у прірву минульщини, – озброєний нарід, який за часів Белембера або Аттіли був єдиним та справжнім творцем історії, бо це з нього складалися їх звитяжні війська, численні та непереможні. Князі тепер, сміх один, воюють дружинами – «друттін», з якими колись відправлялися у далекі виправи окремі конунги, але на яких ніколи не трималися цілі держави. Але, подібність тут лише поверхова. Бо колись дружина сама обирала собі ватажка, а тепер… Тепер князь наймає собі дружину.

Сьогодні ми сказали би, певно, що армія з призовників (а радше добровольців), – замінюється на професійну; контрактну. А дружиною, хоч і високо професійною, – багацько не навоюєш. Але ж – воюють. Вони замінюють вдома і відсутню державну організацію. Особиста охорона князів, гвардія наймана з кара-калпаків, дуже хутко виростає на самостійну силу. Бо вже й укази князя починаються словами: «Ми, великий князь Київський та згодні з ним Чорні Клобуки…» От і вгадай, а хто ж тепер править у Києві: князь чи Чорні Клобуки? І – ще одне, мало не головне. Заслуговує на увагу опис літописця, якого – скажемо просто – ніхто за язика не тягнув. Вище він описав нам, що виробляли з полоненими греками дружинники Ігора: різали на шматки, розстрілювали та гвіздки до голови забивали. Перед тим, описуючи похід Олега, він пише, що русь – «имяху полоняникы, овех посъкаху, других же мучаху, иные же растреляху, а другые в море вметаша». Спокійно додаючи до цього, що все це робиться за звичаєм: «елико же ратнии творять». Але, зауважимо, що коли він пише про іншу сторону, – греків, половців або печенігів, – ні про що подібне не пригадує.

Додамо від себе, що не пишуть про подібне поводження й європейські хроніки, згадуючи наїзди гунів чи мадярів.

Причини таких новацій – очевидні. Колись воювали озброєні народи, та з чого б це комусь спало на думку вбивати полоненому гвіздки до голови? Тепер воюють дружинами з найманців, «професіоналів». Яким тепер море по коліна, та які – це теж очевидно, набираються тепер і з покидьків суспільства. З «нідренгів» або людей, що «погано впливають на інших». Та яких ніколи не приймали до вікінгівських «друттін».

Втім, не будемо судити поспіхом, зазначивши самий факт. Не виключено, що повинні були в усьому цьому й самі ромеї (див. далі).

Дивлячись саме з цього боку, важко не помітити, що степова державна організація кипчаків (половців) або беш-енів (печенігів), організація озброєного народу, – своїм рівнем істотно перевищувала недолугу київську.

Третім варто буде поставити теренове питання. З легкої руки брехливих російських істориків, що геть записали непролазні простори європейської тайги «улічамі», «радімічамі» та «вятічамі», та брехню яких розвили на міру хирних власних сил пустобрехи совєцькі, – Київська Русь (Дрєвнєрусское государство) – була чи не найбільшою державою Європи; а, чи насправді так було?

Подивимось на мапу. На ній (див. хоча би П. Магочі, Історія України, Сіетл, 1997, с. 74) наведені межі року 1054, – кінця розквіту держави (рік смерті конунга Юріслейфа). Там північний кордон проходить берегом Балтику, південними берегами Ладоги та Онеги, потім трохи за Волгою, на схід від Ростова, Мурома та Рязані, через Старий Оскол до Кременчуга на Дніпрі, потім Россю, на південний захід до Карпат, з них – за Перемишль, та обминаючи Литву та Естонію на захід від Пскова – знову до берегів Балтику.

Все добре, все так, але – що ж то були за кордони, чиї власне? – чи хіба державні? Бо ж, поміж Ладогою та Смоленськом, або Суздалем та Новгородом, – пролягала непрохідна європейська тайга, де першим поселенням буде заснована уже в II тисячолітті Москва. Та й те, на річці, яка видатних якостей не посідала (Моска Весі – Брудна Вода, сучасною фінською). Ярослав Мудрий, так кажуть, заснував Юр’їв (Тарту) та Ярославль, та от – чи ж він ними правив? Бо, як і правив, то поки вони це визнавали, не більше.

Не надто помічали той Київ і у далекому Новгороді, бо – зверніть увагу, кожен бунтівний претендент на владу мерщій збігав до Новгорода, набираючи там потрібне йому військо. Самі подумайте, чи мислиме було би таке щось, якби Новгород дійсно перебував під юрисдикцією Києва? Очевидні дурниці.

Отже, весь повищий терен слід тепер поділити навпіл, з північного заходу на південний схід, поділом, що пройде трохи на північ від Смоленська та Курська. Все, що на південь – ото й є Києвська Русь, теренами не більше сучасної України. Отже, держава – як держава; Франція або Еспанія.

На півночі – Новгородська республіка, а все на сході, біля Волги, то все лише опорні пункти, віддалені міста – колонії.

Та, не без жалю ствердимо, що й у самому Києві тверда князівська влада існувала лише періодами.

Зовсім перестарався з кордонами Русі (перша з історичних карт у книзі «Історія України», Львів, 1990, с. 510, 511) і відносно об’єктивний український історик І. Крип’якевич. Там він, на X ст., включає до Київської держави весь Булгарський каганат (!), бо східний кордон Києва доходить луки Уралу (Жаїк), чого не було й за часів Аттіли. А південний кордон іде від дельти Дунаю – Перекопом, а потім – Кавказьким хребтом (!). До цього він щедро додає й усю Прибалтику, яку тактично обминув П. Магочі. Таким чином, він більше ніж подвоїв за площею – здобутки останнього. Для історика такого рівня це непростимо.

Зауважимо, що найбільш брехлива (на наш погляд) совєцька «Иллюстрированная история СССР», Москва, 1974, – і та обмежується у своїх територіальних претензіях набагато меншим: тим, що було наведене спочатку з «Історії України» П. Р. Магочі.

На другій мапі (с. 511), з Володимирових часів, І. Крип’якевич теж включає до його держави й степи півдня, геть забуваючи про те, що сам Володимир «ставіл городи по Росі», зміцнюючи кордон зі степом; який дійде моря тільки за литовських кунігасів. На превеликий жаль, усе це дурство було увічнене ще й у тритомному виданні «Української Загальної Енциклопедії», Львів, 1930–1935.

Всі ці брутальні перебільшення – є суті та незаперечні нісенітниці, походження яких є, принаймні, очевидно. Джерелом їх були не лише одвічно розпалене шовіністичне себелюбство, але й практичні міркування. Бо, «довівши», що якісь землі у минулому були, хоч рік – а «наші», – можна висувати на них імперіалістичні претензії завжди. Так постійно робила Росія, у котрої, як відомо, – нема й не було й п’яді власної землі.

Четвертим та заключним пунктом слід поставити відсутність політичного мислення, яке з’являється, нарешті, тільки у Ярослава, – попередники мудрого князя – цілком вільні від нього.

Гунський каганат міг протиставитись обом Римам тільки спираючись на надійне запліччя Великого Степу – Дешт-и-Кипчак. Контури майбутнього падіння почали чітко окреслюватись іще за аварів, які винесли зі сходу ворожнечу з тюрками, господарями Кипчацького степу. А втрата Леведії на користь Хозарату, незабаром після війни 610–629, привела у залежність від нього й Правобережну Україну, разом із Києвом.

Аналізуючи, навіть поверхово, подальший хід подій, легко помітити, що княжий Київ – просто не мав історичних перспектив із тією політикою, яку проводив. Він опирався тим, на кого повинен був спиратись, – кочовим потугам степу, та розглядав Візантію, як те, що – в разі успіху – можна пограбувати, та забезпечитись на якийсь час. Не в стані, одночасно, організувати належного спротиву її експансії, зробивши, за недолугого Володимира, навіть вирішальний крок назустріч імперії – прийнявши її віру державною, – Княжий Київ був засуджений історією, та якби й не прийшли монголи, все одно зник би з політичної мапи Європи. Щось розумівся на цьому один Ярослав, та міг би й мати успіх, якби за ним прийшов до влади хтось йому рівний, але так – не сталося.

У зв’язку з цим привертає увагу й загальний короткий вік Київської держави. Від приходу Олега та до смерті Ярослава – проходить всього 172 роки, встигає змінитись усього тільки шестеро правителів. Подальша агонія, аж до зловісного 1240, – протягнеться на 14 років більше. У Гунському каганаті, нагадаємо, від Белембера до Бояна, – пройшло 229 років, та він не закінчив Бояном.

Але, як же нам тепер розцінювати княжий Київ? – як появу та розквіт української державності, яку підкосили 1240 злі монголи? – далебі… То була, всього тільки, спроба відродити колишню великодержавність. Але, спроба з нікчемними засобами та політично приречена заздалегідь; можливо – й так.

3. Кунінґана Гельґа та її син Святослав

Кунінґана Гельґа (за літописом – Ольга), була, за деякими не надто певними переказами, – з народу ругів; балто-ґерманів, що пов’язані найбільше з островом Рюген, але встигли й порядно помандрувати – від римського Норікуму та по Білу Русь. Вони, кажуть, користуючись метушнею отого «переселення народів», спробували були й собі заснуватися у Норікумі, організувавши там своє королівство, та, прочувши про це, король Італії Одоакер (476–493), розгромив їх у короткому поході, викинувши геть. Зауважимо, що до інших нових народів, він так вороже не ставився.

«Королевою ругів», до речі, іменує Ольга сама себе, у посольстві, висланному 959 до Оттона I в Аахені. Призначення його було запросити до Києва єпископа Адальберта для заснування там єпископату. Він і дійсно приїздив, але здається – без видимих наслідків.

Коли Ольга одружилася з Ігорем 903, їй було якнайменше 15 років, приймемо це; бо, як було більше – все буде відповідно гірше. Тоді вона почала правити, по смерті Ігора 945, у віці принаймні 57 років. Але, літописець, описуючи смерть Святослава 972 на Порогах, пише, що всього він княжив 28 років. Тобто – ще за рік до смерті Ігора в Іскоростені 945 (!), – уже був князем. Але, чи ж княжила тоді взагалі Ольга? До того, літописець пише нам, дослівно, що підчас убивства Ігора: «Ольга же бяше в Киевъ съ сыномъ своимъ детьскомъ Святославомъ». А, як йому було тоді, скажімо, сім (?) років, то тоді народила вона його у віці 50 років!

Підкреслимо, що про інших її дітей літописець нічого не згадує, а уперше в 50 років – не народжують. Та, як і сталося таке щось, то це тоді слід би зазначити особливо.

Втім, совєцький історик Б. Ґрєков (Киевская Русь, Москва, 1953, с. 467) вважає, що Святослав загинув у віці десь 35 років, а значить народився 937, тобто, коли його матері Ользі було вже 49 (якнайменше!) років. А враховуючи й свідоцтво літописця, що княжив усього 28 років, то вийде, що княжити почав семи років.

Ніяк не ліпше йде воно й далі. Десь року 955 (сучасні історики вважають, що це було 957) Ольга, кажуть, побувала у Константинополі та навіть прийняла там християнство, та ніби – від самого імператора. Після чого той, як пише літописець… запропонував їй руку та серце. Ольга на це слушно відмовила, бо, як він став її хрещеним батьком, то це було абсолютно неможливо; незгодне з правилами церкви. Добре, хай буде, ще один анекдот. Але, зверніть увагу, вона й словом не прохопилася, що їй уже під сімдесят років, вік не юнацький, та для нареченої вона дещо підстаркувата…

А імператором у Візантії був на той час Константінос VII, прозваний Порфірогенетес (905–959, кайсарос із 913), молодший від Ольги принаймні на 17 років; от такі воно справи. Втім, кажуть, що про прийом кунінґани ругів у Константинополі 9 вересня 957 – згадує, ніби, сам кайсарос Константінос у своєму «Описі царського церемоніалу» (є російський переклад 1934). Так твердить примітка до «Повесті» видання 1990.

Отже, ствердимо, що й тут кінці з кінцями дещо не сходяться, та як на це не звернув уваги літописець, людина, від якої – як ми бачили вище, годі чогось і вимагати, то все це тисячу років по ньому переписували люди письменні (а навіть – і при дипломах), а належної уваги на цю плутанину – так і не звернули; а з них вже – можна й спитати.

За офіційною історією Ольга правила 19 років – термін чималий, але, – не чуємо від літописця про якісь видатні події, походи на інші народи, чи таке щось; втім, її ім’я не пригадується й підчас правління Ігора, вона, наче, перебуває у його тіні. Але, понад усе турбує її помста деревлянам, де вона проявляє, часом, нежіночу спритність, жорстокість та підступність.

Чи так він уже був дорогий для неї, отой її Ігор, миршавий та клішоногий нащадок Рюрика, так відмінний від свого попередника Олега? – важко сказати щось певне, але…

Деревляни, вирішивши замиритись, відправили до Києва посольство з 20-и можних, з пропозицією – одружитись Ользі з їх князем. Приставши в Києві (вони сплили човном до Прип’яті, а звідти Дніпром), вони ведуть бесіду з Ольгою, яка відповідає їм, що добре, як їй свого князя не воскресити, то хоче вона їх почестити. Отже, нехай другого дня не йдуть та не їдуть до неї, а хай вимагають вищої почесті, – щоб їх просто у човні до неї принесли, вона про це розпорядиться. А сама наказала за ніч вирити глибоку яму біля терема, та й укинути послів туди, разом із човном, засипати живцем; так і сталося. А до деревлян послала людей, передавши, що вийти за їхнього князя згодна, але… Хай пришлють кращих мужів своїх, бо інакше її кияни не відпустять. Кращих людей надіслали, а вона повела їх до лазні, яку потім зачинила та підпалила; «и ту изгоръша вси». Та знову відправила деревлянам послання: мовляв, вже іду до вас та зустрічайте мене під городом, готуйте меди, – поплачуся на могилі. А підчас тризни повеліла дружині убити деревлян, як пише літописець, чомусь рівно 5000. А потім повернулась додому, зібрати військо проти них.

Коли вона 946 стала з військом під Іскоростенем, з нею вже був Святослав, що сидів на коні та навіть символічно метнув списа в напрямку деревлян. Але той, як твердить літописець, тільки що пролетів між вухами коня, та й упав йому в ноги: «бо вельми детеск», як продовжує наполягати літописець. Коли б йому було хоч десять років, то певно, що спис упав би дещо далі; скільки ж йому могло бути років? – чи ж вона дійсно народила його, коли їй було за п’ятдесят?

Простоявши під Іскоростенем «лето цело» (рік?) та не в стані взяти міста, Ольга йде на новий підступ.

Вона каже, що хоче з ними замиритись, та на знак замирення вимагає небагато данини: по три голуби та по три горобці з двору. А отримавши їх, наказує прив’язати до кожного ниткою якусь там запальничку. Вони ж ніби, спокійно прямуючи до своїх гнізд – підпалюють городські стріхи, та… місто й згорає. А вона, добивши деревлян, – відбуває нарешті додому. То – знову ж, байки для недоумків, бо самозапалювальні речовини Ользі не були відомі, а звичайний вогонь, – раніше спалить нитку та упаде, ніж щось там десь підпалить. Не вірите – перевірте самі.

Звичайно в таких випадках, не кажучи про катапульти, користувалися звичайними стрілами, примотуючи до них віхоть, що горить. Як зустрічний вітер його не встигав загасити, він долітав, але подальше залежало від того, куди упаде стріла, аби на щось горюче. Бо, як просто на землю, то знову – нічого з неї не буде.

Кунінґана Гельґа, у християнстві – Олена, померла 969, у віці десь за 80 років, нічим примітним, окрім помсти деревлянам себе до історії не записавши. Чим же пояснюється така її популярність у істориків? Мабуть тим, що вона першою з київських можновладців, прийняла християнство; саме це й створило їй потрібну рекламу.

Святослав, син Гельґи, став князем 964. Він поважав матір, але категорично відхиляв усі її намагання охрестити і його. Він уважав релігійну приналежність – справою особистою та не заперечував, як хрестився хтось із його людей, але сам на це не йшов. А це свідчить як не про політичну прозірливість то про здоровий глузд, принаймні.

Загальні відомості про його ментальність можуть доставити деякі непрямі свідоцтва. Бо, коли він воював із греками та потім замирювався з кайсаросом Іоанном Цімісхіосом у Доростолі 971, його опис із власних очей полишив нам Лев Диякон. Він пише:

На вигляд він був такий: середній на зріст, ні високий, ні надто малий, з густими бровами, блакитними очима, рівним дещо сплощеним носом, із голеною бородою та густим довгим звисаючим з верхньої губи волоссям. Голова у нього була зовсім голою, лише на сторону звисав лок волосся, що означав знатність роду; шия товста, плечі широкі та досить стрункий стан. Він здавався похмурим та суворим. В одному вусі висіла золота серга, прикрашена двома перлинами та рубіном між ними. Одежу мав білу, нічим, окрім чистоти від інших не відмінну.

Так пише нам Лев Диякон.

А все це, одне в одне, нагадує опис зовнішності великого Аттіли (ну, крім блакитних очей, ясна річ), складений раніше ретором Пріскосом. Отже, якщо Лев Диякон, спрощуючи собі справу, не переписав цей опис у Пріскоса (чого теж не можна цілковито виключати), то опис переконливо свідчить нам, що Святослав мав бути щирим шанувальником великого Аттіли, бо ретельно наслідував його зовнішність. А значить, – мусив наслідувати і його приклад.

Це абсолютно підтверджує його наступна військова діяльність, коли він, із повним знанням справи, намагався поширити межі Київської України до минулих, на заході та сході. Намагаючись, як знову прихопити Дакію, так і відновити суверенітет над Леведією. Хоч і успів тільки в останньому. Для цього він зробив усе, що міг, та міг би зробити непорівняно більше, якби не пішло у непам’ять саме поняття озброєного народу, яким завжди трималися каганати.

Незворотньо пройшли часи Белембера або Аттіли. Бо дружинами можуть воювати вікінги у далеких виправах, та не голови держав. Саме цей брак людей весь час некав Святослава, заважаючи йому проявити свій військовий ґеній.

Починає він свою діяльність з походу на хозарів 965, про висліди якого літописець всього й пише:

Похід цей був насправді важливий, бо спаливши хозарську військову базу Саркел на Дону, та побудувавши там власний опорний пункт Білу Вежу, – Святослав відновив Київський суверенітет над усією Леведією – колишнім Гунмарком, що триста років перебував під владою хозарів; відновив цілісність України.

Але, з приводу цієї виправи на хозарів – є інші опінії. Так, совєцький історик роз’яснює нам, що:

І далі:

Ми не випадково навели останні посилання, – продемонстрували совєцьку техніку ескалації брехні. Літописець пише, що «городъ ихъ Белую Вежю взя», а у історика це – «зруйнував їх столицю». Яка, всі знають, була на той час в Ітілі. «Завоював ясів та касогів», тобто, – приєднав до власної держави, чи не так? А літописець всього написав, що він їх «переміг» (победи). А тоді й не дивно, що по цьому можна й заявити, що «Хозарський каганат припинив свого існування». Крапка…

Ворожість до давно зниклих хозарів, яка тут ясно простежується, може видатися дивною, хоч важко її не помітити. Втім, як і в усій совєцькій історіографії. Питання це, щоправда, не має відношення до справжньої історії, але є настільки важливе взагалі, що його гріх не з’ясувати до кінця.

Думається, такий спалах ненависті до хозарів через мало не тисячу років, – вичерпно пояснюється імперською ментальністю, одвічно запаленим імперським себелюбством. Саме це, мабуть, і є причиною нестриманого прагнення до власного ідеалу. Виходить із переконання, що як «в чєловєкє должно бить всє красіво»: національність, партійність, родичі тощо, – так само має бути й у імперії. Живому втіленні державницької ідеї; все – тільки «красіво»: не грабування та нищення, а – «освобождєніє», або ж, принаймні, «добровольноє прісоєдінєніє».

Бо, справа в тому, що від хозарів залежали колись і слов’яни – «прєдкі русскіх», та вони їх навіть обкладали даниною. Невеличкою, по вивірці з двору (на рік), але – як же насмілювалися! Бо, одна справа, як тобою, нічим отією худобою, торгують свої: «ви наші отци, ми ваші дєті», а зовсім інша, як обкладає отією вивіркою якийсь нахабний чужинець. От це вже без покарання, полишити не можна. Адже, воістину немає на світі більш розпаленого себелюбства, ніж у того імперського сміття, збіганини без роду-племені…

Про це писав колись іще, пам’ятаєте? – прудкий «слуга царю» – Пушкін, якого власна теща почесно іменувала «лєший арапской»: «Как ныне сбирается вещий Олег /отмстить неразумным хазарам. / Их села и нивы за буйный набег, / обрек он мечам и пожарам». «Буйный набег», – то, мабуть отой – за вивіркою…

До того, мав би й знати цей амбіційний співець імперства, що ті хозари були кочовиками, не було у них «сел и нив», були юрти та пасовиська, та… Такі вони всі, оті самозакохані невігласи, «слугі царю і отєчєству».

Але, як бачимо, – совєцькі пішли значно далі.

То й розберемось, – а як воно було насправді? – Чи ж дійсно Святослав одним походом завалив цілий каганат разом? Подумаємо.

Відстань від Києва до Саркелу, ближчого хозарського міста, становить десь 600 км; така сама й відстань до Дунаю, де він воював по тому. Але – різниця істотна. Шлях на Дунай пролягає здавна заселеними та контрольованими теренами, але тут… За Дніпром починаються степи Леведії, де хазяйнують, як не кипчаки, то печеніги. Отже, відправлятися туди великою армією – неможливо. З тієї причини, що не було вже таких армій, не часи Аттіли, а крім того – треба буде спочатку пробитись через половців та печенігів. Таким чином, єдиний вихід, це піти з невеликою, десь на пару тисяч, кінною дружиною, швидкою та рухливою. А з такою, можна увійти несподівано до міста, попалити, пограбувати, але закріпитись надовго, – вже неможливо. Отже, похід Святослава 965 – то був швидкий кінний рейд, за якого вдалося нагнати жаху на Ітіль та Семендр, відбитися від ясів та касогів, але… нічого неможливо було завоювати.

Отже, Святослав, хоч і поскуб Хозарський каганат, але не зруйнував його, жодною мірою; що би там не писав про це Ібн Хаукаль.

А цей останній, разом із іншими арабами, – мав усі підстави ненавидіти Хозарат і бажати йому загибелі. Чому саме так, з’ясовується в Доп. 2.

Але, як успіхи Святослава на сході були всім очевидні, та завершилися принаймні формальним поверненням Леведії під суверенітет Києва, полегшуючи наступну колоніальну експансію на схід, – на заході справи розгорталися істотно гірше.

Там експансія Києва була спрямована на Дакію, що була колись частиною Скитії, та далі – за береги Дунаю. Туди, на другий великий торгівельний шлях Європи, князь і спрямовує свою увагу. Очевидно, в немалому ступені завдяки тому, що перший – стару «Дорогу до Міклаґарду», водний шлях від Скандинавії до Чорного моря, – втримати Києву було вже не по силах. Заважали потужні степовики, кипчаки та печеніги, з якими було назавжди утрачено спільну мову. Цю згубну ворожнечу, якої не знали Скитія та Гунський каганат, – назавжди закріпить, ось-ось, візантійське християнство, невігласне та непримиренне.

Намагання відновити військовий тиск часів Аттіли на імперію, – починаються відразу по закінченні більш-менш удалого походу на Хозарський каганат. Конунг Святослав, що схилявся перед пам’яттю великого Аттіли, навіть наслідуючи його зовнішність, – був його здібним учнем, але… На здавна обжитому та населеному заході – мало було дружини; навіть і доброї, рухливої та дисциплінованої. Потрібна була армія. А її більше не було.

Відносини Святослава з ромеями варті окремого розгляду, а оскільки кампанії проти них передувала війна з болгарами, то не вадить нагадати, чим була на той час Болгарія.

Коли хан Аспарух, син Кубрата з дому Аттіли, не забажав терпіти владу Хозарату над Леведією та вивів південних булгар на терени імперії, до Мезії, – імператор ромеїв був вимушений вже через рік визнати нову державу дипломатично. Бо, за прихідцями на землі, сувереном яких він колись був, – стояв могутній колись каганат гунів, переможений у світовій війні 610–629, але – ще живий та потужний. Однак, хижа імперія ромеїв ніколи не визнавала цього в принципі, та навіть, коли потуга на півночі послабне остаточно, – все одно загарбає Болгарію; хоч тільки на час. Отже, не дивно, що перша торгівельна угода між ними укладається тільки 716.

Тим часом, болгари поширюють свої володіння на захід та на північ за ханів Крума (802–814) та Омуртага (816–841), – аж до Тиси та Дністра. Християнство приймає врешті цар (хан) Борис I (852–888): це стає 865 року. З тих часів остаточно заникають, як тенгеріанство, так і тюркська мова, що замінюється на слов’янську, – мову більшості населення (?); чи релігійну?

Найбільшого поширення Болгарія сягає за царя Сімеона I (893–927) – велика держава від Чорного моря по Адрію, обіймаючи терени сьогоднішніх Басарабії, Румунії, Югославії, Боснії, Македонії, Болгарії, та Албанії; з новими теренами, зрозуміло, входять до неї й нові народи.

Отже, це не уп’ятеро менша сучасна Болгарія, це мало не великодержава. Заснована, до того ж, на власноруч відвойованому шматі імперії, як Еспанія ґотів або держава Теодоріха в Італії; або – як встане згодом у центрі Європи держава мадярів з тої ж Леведії. Агресія проти імперії – то не агресія, то справедливість. А тому Візантія, поступово послаблюючи її де тільки можна та розкладаючи зсередини, – не надто наважується ще один на один воювати проти держави болгар. Та, почувши про успіхи Святослава проти хозарів, – відправляє до Києва посольство з багатими подарунками. І з намовою, якось допомогти воювати з болгарами.

Як змогла, допомогла переконати Святослава його мати, конунгіна Ольга; зачарована масштабами ромейської підступності не менше, ніж ромейським християнством. Бо й сама була не абиякою майстринею підступності: єдине, що розуміла. Адже, саме у лицемірному ромейському християнстві знайшла себе зрадницька та безжальна душа цієї жінки, що за своє довге життя не заплямувала себе жодним добрим вчинком.

Слід гадати, що Святослав дав себе намовити не без опору, бо не любив ромеїв, так само, як їх марне християнство.

Святослав пройшов берегом до Дунаю та зайняв болгарський Переяславець на гирлі, у Доброґеї, що було не надто дивно, бо ромеї оцінили його військо десь на 60 000. По цьому почав снувати утопійні плани перенесення столиці з Києва, тощо. Але, не натхненні його успіхами ромеї злякалися надто енергійного союзника та підмовили печенігів учинити облогу Києва. Святославові ж прийшлося терміново повернутись додому, аби захистити ту столицю, яку ще мав. Нагадаємо, що то був перший та чи не єдиний союз Києва з Візантією (як і її з печенігами).

Поховавши 969 матір та розв’язавши собі руки, розсадивши синів: Ярополка у Києві, Олега в Іскоростені, а Володимира відправивши до Новгороду, – Святослав нарешті повністю віддає себе «грецькому питанню». Він повертається 970 до Болгарії, але вже не супротивником болгар, а їх союзником. Якому, однак, після такої крутої зміни пріоритетів, – могли тепер і не надто довіряти болгари. Він сміливо пішов на південь, сміливо погромив ромеїв під Філіпополем у Тракії та під Адріанополем, вже й зовсім недалеко столиці. Але, новий імператор, Іоанніс I Цімісхіос (969–976), – за два роки поправив справи імперії: замирився з болгарами та оточив Святослава з військом у Доростолі (Сілістра на Дунаї); та, після облоги, яка протривала три місяці, що було аж занадто для нетерплячого Святослава, – примусив теж укласти мир. Він був невигідний, обмежував права Києва на півдні, особливо в Криму. Війна не принесла позитивних наслідків. Зате розповіді про неї по літописах – аж понад барвисті. Ніби, коли Святослав останнім напруженням сил узяв Переяславець, він попередив ромеїв за своїм сталим звичаєм – «Іду на ви!», а тоді… Отут і сталося непередбачене. Хитрі греки відповіли Святославові, що їх замало, та стати проти нього вони недужі, і запропонували данину – певну суму золота на кожного воїна. Та й запитали Святослава, скільки грошей готувати? – скільки ж у нього є людей? Літописець пише нам: «И рече имъ Святославъ: «есть насъ 20 тысящъ», и прирече 10 тысящъ; бъ бо Руси 10 тысящъ толко». А греки, прочувши про це – зібрали на нього аж 100 тисяч війська. Тут дещо зупинимось. Бо досить вже своєрідно це все виглядає. Як лицар без вади, що чесно попереджує своїх супротивників (тільки подумати)! «Іду на Ви!», – вимушений брехати. Кепські були, видно, з цим справи у державі Київській, бо померла шана, яка давала можливість, що Белемберові, що Аттілі, – мати стільки війська, скільки їм заманеться; а власне – скільки потрібно. Бо візантійські джерела пригадують навіть про трупи озброєних жінок, на полі бою, які воювали разом зі Святославом. Що то були за амазонки, ми так і не знаємо. Значить і йому, великому воїнові, не вдалося подолати стіни недовіри та ворожнечі, що стала поміж київським народом та нащадками Рюрика. Далі в літописі йде барвистий опис повної перемоги Святослава над удесятеро сильнішими ромеями та зовсім вже дитинча розповідь про те, як греки принесли данину шовками, на які князь і не глянув, а наказав сховати, та другу данину – мечами, якими він став так милуватись, що вони й зовсім настрахалися: ба, який войовничий! – та й уклали з ним мир у Доростолі. Отой самий, з кайсаросом Іоаннісом Цімісхіосом, коли Лев Диякон мав нагоду описати нам конунга Святослава. Та от, на жаль, наведений у літописі ж текст мирної угоди – не свідчить про успіхи кампанії; свідчить радше про те, що барвисті описи літописця, то лише чергові байки та буйди. Бо там князь Київський не отримує від ромеїв жодних поступок, навпаки, лише сам урочисто зобов’язується ніколи не нападати на імперію, або на її Кримські землі, ні на болгар. Поґотів, зобов’язується ставитись на бік кайсароса, як на того хтось нападе. Отже, самі клятви та зобов’язання; та – без жодних прибутків для себе.

А це й ставить під сумнів оту розписувану вище перемогу 10 тисяч Святослава над 100 тисячами греків: дурниці це все. Отже, із походу на Візантію Святослав повертається ні з чим.

То був останній рік життя великого воїна, відданого шанувальника Аттіли. По дорозі додому він чогось змушений був затриматись біля порогів, перезимував там із великими труднощами, голодуючи. А навесні на нього напало печенізьке військо Курян-хана. То було вже не стотисячне грецьке військо і Святослав не зміг їм протистояти, убитий в бою. Верхівку його черепа Курян-хан наказав оправити в золото та зробити пам’ятного келиха. Саме так, як іще перед нашою ерою вчинила Томіріс-хатун із головою імператора Кіра Великого, Ахайменіда. Або, вже у часи кагана Бояна – ланґобард Альбоїн із черепом ґепіда Кунімунда…

4. Епоха Володимира

Ігор (або Інгвар) був єдиним, ніби, сином Рюрика, дорученим ним опіці конунга Гельґі, убивці Асгольда. Єдиним був і син Інгвара – Святослав. Але в цього вже було троє синів, яких він і розсадив по великих містах – правити. От тут і починається те, що є найбільш характерним для подальшого княжого Києва: стала гризня за владу, яка максимально загострюється зі смертю правлячого князя. Розпочинається вона, за літописом, 975, коли Ярополк пішов, ніби за підмовою свого воєводи Свенгільда, на Іскоростень, та побив і убив Олега, брата свого. Володимир, прочувши про це у своєму Новгороді, – збіг був за море, до Скандинавії; Ярополк і посадив у Новгороді свого намісника – посадника; та став володарювати один на всю Русь. Але, поки був живий Володимир, то не могло бути сталим та надійним.

Володимир же набрав за морем порядне військо з верінгів та вмить повернув собі Новгород. А по цьому пішов на Полоцьк, де сидів Ругвальд, що став на бік Ярополка. Він узяв місто, убив князя та увів його дочку, відому Ругнед. А потім – обложив і Київ.

Тут нам слід пригадати оту класичну ґотську зрадливість та підступність, яка свого часу загубила остроґотську державу дому Амалів у Італії та так полегшила арабам вторгнення до візіґотської Піренаїки. Вона наново розквітає пишним цвітом у напівскандинавському, післягунському Києві. Володимир таємно злигується з Блудом, довіреною особою та воєводою (!) Ярополка (куди на той час подівся Свенгільд – літопис промовчує). Той спочатку умовляє Ярополка збігти із добре укріпленого Києва кудись на Русь, а потім, коли справу вже програно, – іти до Володимира, винитись та просити миру. Там його нарешті й убивають: піднімають на мечі двоє верінгів Володимира. А черговий братовбивця остаточно утверджується на троні, до самої смерті. Поки його власні синки, яких він наробив чималенько, не переб’ють одне одного та знову не сяде на трон хтось один.

Ходив Володимир на ляхів (981), на в’ятичів (981), знову на в’ятичів (982), на ядвінгів (983, див. Доп. 3). Ходив на них іще Олег, та бачите… Київ – то Київ, держава цілком особлива. На даний час усього й має, що столицю та князя, що ж до всього іншого, – то там уже – як сили стачить. Не випадково ж, пишучи про похід на ляхів, літописець підкреслює, що Володимир узяв від них Перемишль та Червень, – «иже суть и до сего дня под Русью». Примітка – далеко не зайва. Ходив Володимир 984 на радимічів, а 985 – на болгарів. Але, в останньому поході спостерігаємо деяке важливе для подальшого уточнення, власне – обмеження, політичних амбіцій Києва.

Бо, дядько Володимира та його воєвода Добриня – каже князеві: (нагадаємо ще раз) «Диви, а вони всі в добрих чоботах. Такі нам данину не платитимуть, прийдеться шукати когось у личаках». А це – символічний поворот історії, бо Аттіла, як пам’ятаємо, людей у добрих чоботах аж ніяк не страхався. Бо й у київському порідді, отій недолугій Московщині, – почнуть завойовувати тих, що у чоботах, – лише десь у XVIII ст.

Потім, як доповідає літопис, князь – ні сіло, ні впало, – починає клопотатися питанням віри. До нього, одна за одною починають прибувати місіонерські делегації. Першим 986 прибувають якісь мітичні болгари ісламської віри, яких (ми вже це свого часу відмітили) у світі просто не існувало. Але, хай і так буде. Вони пропонують йому обрізатися, не їсти свинини та не пити вина. На що він – категорично не погоджується.

За ними з’являються якісь папські посли, про яких геть мовчать архіви Ватикану, але, наш літописець не настільки освічений аби розуміти тонкощі схизми, не в стані відрізнити самостійно папське християнство від патріаршого; знає тільки, що воно погане. От і виходить, що вони верзуть щось не надто зрозуміле, та й князь відповідає їм не більш обґрунтовано.

Потім приходять хозарські жиди, та знову з тим самим набором уже відкинутих негативів: обрізанням, неїдінням свинини та непиттям вина. Більше нічого вони запропонувати не можуть, та їх чекає та сама участь, що й болгар. Але, князь – людина чемна, на обрізанні не налягає. Він обережно випитує, як там у них було з їх жидівською історією, та й викриває в кінці, що Бог відняв у них Ієрусалим, а їх самих розсіяв обличчям землі. То, хіба ж щось таке було б можливе, якби їх віра була правильною? – очевидно, що ні.

Потім у літописі десь більше десятка сторінок займає конспективний виклад Старого та Нового Заповіту. А далі описується прихід візантійських послів та похід, невідомо за чим, Володимира на Корсунь, – чи на те, щоби там охреститись? – так це можна було й у Києві. Потім кілька сторінок у літописі займає оте «Вірую» із застереженнями щодо єресей, засуджених на соборах, починаючи з аріанства.

Ну, а далі вже ясно, що думай не думай, а нічого краще від візантійської православної віри, – не придумати. Та до неї усіх киян за один день і перехрещують.

А князя Володимира, при житті – випивоху, похітливця та розпусника (так його представляє літописець), – по смерті оголошують святим.

Але, сьогодні ми добре знаємо, що то було тільки перехрещення (принаймні – для більшості) до державної релігії, а розповсюдження християнства в Україні – відбулося набагато раніше. Бо навіть у торговельній угоді Ігора пригадується про такі собі дві Русі: Русь поганську та Русь християнську. Отже, оте Володимирове перехрещення мало більше значення для Київської держави, ніж для її народу. Прикувавши її міцними політичними ланцюгами до конаючої імперії. Бо візантійська релігія – то й була візантійська політика. З отих самих часів Константина, коли римський антихрист спритно вслизнув до плащаниці Христової…

Нема великого труду довести, що розповсюдження християнства взагалі, з його культом блаженого невігластва, переслідуванням та спаленням єретиків та чаклунок, – ніде ніколи не сприяло прогресові людства, але… Кордон поміж західним та східним – візантійського обряду християнством, це й тепер, через тисячу років! – кордон не лише поміж двома релігійними системами. Бо тепер прорисовується ще й як сталий кордон поміж освітою та невіглаством, правом та безправ’ям, благобутом та постійними злиднями: придивіться лише до мапи…

Володимир живе у мирі з сусідами, будує церкви та воює з печенігами, та от… Починаються свари з сином Ярославом, якого він посадив у Новгороді. За встановленим звичаєм, він платив 2000 гривень данину Києву, а тисячу витрачав на Новгород. Але, чомусь починає платити батькові менше, а той від засмучення цим розхворюється. Та наказує ремонтувати мости та дороги, – «ити на Ярослава, на сына своего». Але, Ярослав був теж не у тім’я битий, та спровадив з-за моря верінгів. А тут іще знову об’явилися печеніги, та на них Володимир послав сина свого, Бориса.

Невдовзі він помирає. Як пишеться, це сталося в липні 1015, на п’ятнадцятий день. Але далі знову плететься щось украй незрозуміле. Бо Володимир помирає у Берестові, а звідти його відвозять до Києва, але… Як нам чітко та ясно пише літописець: «и възложивъша и на сани, и везоша…» – до Києва, ясна річ. Так, що ж, – хіба тоді їздили санями цілий рік? Пригадуючи життя князя, літописець порівнює його до Константина, та відмічає, що той погану похіть змінив на покаяння, та при цьому посилається на апостола (на жаль не пише – на якого саме) бо – мовляв: «идеже умножися грех ту изобильствуеть благодать». Дивна думка. Що ж, не можемо не ствердити, що подібне – є досить сумнівним, та відверто потурає гріхам.

По батькові у Києві сідає правити Святополк. Але, тим часом повертається його молодший брат Борис, що мав воювати з печенігами, та так їх ніде й не знайшов: «не обретшю Печенегъ», як ясно свідчить літописець. Але, тим часом починаються страхи та під’юджування, які покінчуються на тому, що за наказом Святополка убивають Бориса. За намовленням Святополка, ніби, був зарізаний і другий брат – Гліб. Дехто сьогодні намагається реабілітувати Святополка, мовляв, – це не він. Бо, схоже на те, стежка кривавих краплин тягнеться ще й у бік Ярослава.

Про це свідчить хоч і літературне, але цілком вірогідне джерело, так звана «Сага про Еймунда» (див. Доп. 4). Там розповідається, як вікінги Еймунд та Раґнар були у Новгороді при дворі конунга Юріслейфа. Який ніби й домовився з ними, що вони уб’ють його брата Буріслейфа (Бурне Життя). Верінги так і вчинили та принесли його голову Ярославові, але… той зробив вигляд, ніби вони його невірно зрозуміли; хоч мститися за брата не став.

Світ вікінгів був жорстоким, але був і правовим, та цей випадок становить цілу юридичну загадку. Бо, як Ярослав обіцяв їм винагороду, а верінги нічого задарма не робили, і потім не заплатив, – повинні були помститися вони. А як вони вбили Бориса з власної ініціятиви, то Ярослав мав помститися на них. Але про все це ми не знаємо.

Думається, саме несподівана смерть Святополка й дала Ярославові блискучу нагоду, зваливши обидва злочини на брата, – канонізувати вже 1021 Бориса і Гліба разом, як святих.

Але, чи так це важливо, – хто саме? – та – кого убив? Для історії – абсолютно не важливо. Важливим – єдино, є те, що коли в Києві приймав остаточно владу хтось із князів, – перед тим гинули всі його брати. Та гинули, виключно, насильницькою смертю. Оце, єдине, є тут важливо, а більше – аж нічого.

Найгірша рекомендація для княжого Києва, як держави, то відсутність на верхах влади навіть приблизного поняття про щось таке, як право.

Святополк же, твердить літописець, несе провину за вбивство ще одного свого брата, Святослава, який мав тікати до мадярів, але й там дістав його, ніби, Святополк; який і став княжити в Києві. Ярослав, тим часом, ніби, іще не знає про смерть батька та про ту макабричну низку братовбивств. А його неробні верінги так дошкуляють новгородцям, що ті їх раптом і вирізають упінь, як тоді було прийнято. Та в ту ж ніч прибув посланець з Києва від сестри Ярослава, і повідомив йому про всі останні події. От і зібрав Ярослав недобитих новгородцями верінгів (а полишилось їх усього тисяча) та додав іще 40 000 новгородських добровольців, та й вирушив на Київ. А Святополк, зі свого боку, зібрав русь та печенігів проти Ярослава. Зійшлися вони десь під Любечем, по обидва боки Дніпра, та стояли аж три місяці, до заморозків, не відважуючись напасти одне одного.

Та насмілилися нарешті зійтися, і подолав Ярослав Святополка, який збіг до ляхів, до Болеслава Хороброго (992–1025). А року 1017 Ярослав сів княжити у Києві; а було йому тоді, каже літописець, – 28 років. Року ж 1018 Святополк повертається з військом Болеслава, який видав за нього дочку, та вони перемагають Ярослава, який хоче збігти за море, але новгородці не дають йому це зробити, знищують його човни. Та склалися по чотири куни «з мужа», а зі старост – по «десять гривень», та й зібрали йому нове військо. Вони зійшлися вже 1019 на річці Альті, та переміг Ярослав; але Святополк знову збіг. Але далі починається якась містика: «и нападе на не бес и раслабеша кости его»; від цього й помер.

А з того часу епоха Володимира змінюється на епоху Ярослава.

Як деякий попередній підсумок цієї епохи, зазначимо, що вона – іще наприкінці першого тисячоліття, – запрограмувала відокремлення України від Європи нездоланним бар’єром найбільш реакційного, візантійського християнства. А цей доконаний факт запрограмував несвітлу долю України аж по кінець другого тисячоліття. А тоді це посприяло ізоляції Києва від вікінгівського світу, частиною якого він став після аварського панування.

Сприяло це і його духовній ізоляції від Великого Степу тюрків, невід’ємною частиною якого тисячі років була Україна; загнало цілу велику країну у глухий кут. Навряд, чи можна було вибрати щось іще гірше.

5. Князь Ярослав (Мудрий)

Якщо заглянути до літописів, то такого прізвиська – Мудрий, для цього кульгавого сина Володимира, вилицюватого та гостроносого, – ми ніде не знайдемо. Однак, коли дати собі труд перелистати російську імперську історію, ялову та брехливу, то хутко виявиться, що першим прибрехав це відомий російський історик – патріот, стовідсотковий русак із нащадків такого собі Кара-мурзи; а простіше кажучи – Ніколай Карамзін.

А, як це зробив «старшій брат» (хоч і з колишніх «татаровєй»), то й ми зобов’язані це неодмінно наслідувати; бо, бачите, й відповідний орден незалежної України носить ту ж неісторичну назву: орден Ярослава Мудрого.

Отже, тому ми й дозволимо собі цей, прикметник, свідоцтво чужого панування, – надалі опускати. Але, й цілком відкидати його не слід, бо цей князь, першим по Ольгові-коганю та Святославові мав хист до політики, та навіть дещо розумівся на ній. Бо не лише якось умістив свою недолугу державу у хорі інших європейських (не беручи до уваги осібну та принципово марґінальну Візантію), але й якось упорядкував її з середини. Коротше, полишив у кращому стані, ніж отримав.

Він, перемігши 1019 Святополка на Альті, все ще не має спокійного життя. Раптом з’являється якийсь Брячислав, онук Володимира, та грабує Новгород. Ярослав його перемагає та той тікає до Полоцька. Потім, із Тьмуторокані 1023 приходить брат Мстислав, здоровезний та червонопикий, із отого численного Володимирова поріддя (12 синів), що переміг та обклав даниною касогів. Та й «поиде на Ярослава», разом із хозарами та касогами. Що з цього вийшло, літописець тактовно промовчує, але наступного року, коли Ярослав перебуває у Новгороді, Мстислав приходить до Києва. Але, тут виявляється, що кияни його не приймають – «и не прияша его Кыянъ». Могло бути, виявляється, і таке щось. Тоді той сідає у Чернігові, де його вже, схоже, приймають. Ярослав же тим часом відсиджується у себе в Новгороді.

Потім літопис доносить нам про голод у далекій колонії – Суздальській землі, та про бунт поганських волхвів з цього приводу. От і треба Ярославові терміново відправлятися туди та якось діяти. Так він і робить, відловлює та карає волхвів, а за хлібом посилає в сусідній Великий Булгар, де, як у всіх іноземців, неврожаїв чомусь не буває взагалі. Принаймні, у жодній історії (літописові) не відмічено, аби хліб (чи щось інше) возили у зворотньому напрямі. Як наочно бачимо, деякі традиції мають вельми поштивий вік.

Але, Суздаль – Суздалем, а проблема Мстислава залишається; із двох мусить полишитись хтось один, чи не так?

Тому Ярослав запрошує з-за моря конунга Гакона (літописець називає його Акуном, а трохи нижче – Якуном) у золотому плащі, з доброю дружиною верінгів, та йде з ним на Мстислава з його чернігівськими сіверянами, але програє битву; тікаючи разом із Гаконом, який навіть золотого плаща десь загубив. А Мстислав, оглядаючи поле бою – радіє: «се лежить Северянин, а се Варягъ, а своя дружина цела». Отже, підхід до справи, як бачимо, суто розбійницький: є князь, є дружина; а є ще й народи – сміття під княжими ногами.

Нарід, що або покірно платить данини, або накладає головою за інтереси першого-ліпшого розбійника з волоцюжної породи Рюриковичів. Але, чомусь і може такого до себе не прийняти: залишки минулих каганатських вольностей? Після цього Ярослав тихенько сидить у своєму Новгороді, куди збіг, та до Києва взагалі не потикається; але, не лізе туди й червонопикий Мстислав. Тільки десь року 1026 Ярослав знову збирає військо та заявляється до рідного Києва. Вони діляться зі Мстиславом Дніпром, та наступає, як пише літописець: «тишина велика в земли Руской», – мир.

Проходить цілих чотири роки миру – небувалий час для отих Рюриковічів, та 1030, вирушає Ярослав на північ, на естів, перемагає їх та засновує на їх землі місто Юр’їв. Називає на честь самого себе, бо його справжнє, не літописне ім’я – це Юріслейф – Морське Життя.

Потім з заходу починає тягти смаженим, – помирає Болеслав Хоробрий та виникає «смута в земли Лядьской». А, як воно десь «смута», там обов’язково десь та щось погано лежить, там можна прихопити собі чогось чужого. Такою вона є, державна мудрість князівства Київського, що ж тут поробиш… З такої нагоди Ярослав поєднується з братом Мстиславом та вони разом ідуть на ляхів; знову повертаючи міста Червоної Русі, а до того ще: «и многы Ляхы приведоста и разделяста я». Власне, Болеслав (992–1025) помер дещо раніше, але… чи то літописець це пізно помітив, чи то Ярослав із Мстиславом трохи припізнилися… Потім Ярослав ставить міста на Росі, під якою літописець розуміє, можливо, річку, що раніше називав Россю. Обидва ж, призабули, можливо, що якісь там «міста по Росі» ставив іще Володимир.

Року 1034 дужий Мстислав застуджується на полюванні та помирає; Ярослав, схоже, може тепер нарешті полегшено зітхнути, але… Коли він бавився у Новгороді, садячи там свого сина Володимира, – приходить звістка, що Київ обложили печеніги, та треба поспішати туди. А ледь якось здолав печенігів, диви, – нова біда: брат Судислав плете змову проти нього. Приходиться посадовити брата до тюрми у Плескові, що ж тут поробиш!

Але, от – 1037: «заложи Ярослав город великий Києв», – із золотими воротами та храмом Софії. Це не слід розуміти дослівно, просто наш недорікуватий літописець хоче сказати, що Ярослав задумав реконструкцію столиці; як свого часу Август у Римі. Ярослав ставить церкви та засновує кляштори, процвітає й книговидавництво. Та, не слід думати, що йдеться про щось суттєве, хоч перекладається чимало з грецької. Але – те саме, не Платон та не Арістотель, а візантійська попівська ж базгранина; а до неї – іще недорікуватіша власна. За рівнем, ніяк не перевищуючим нашого літописця.

З усього цього довідуємося, принаймні, що сам Ярослав умів читати; що ж – у християнській країні і це добре. Поґотів – для княжого Києва. Бо то ж не каганат, де мало не кожний знав три мови нараз.

Отже, вважайте, що й мудрості від усього цього в Києві не так багацько прибуло…

Далі оповідається, що трішки застоявшись, Ярослав 1038 знову ходив на ятвягів. Про жодні висліди цього походу (як і багатьох інших, до речі) – не згадується. Перед тим писалося, що на ятвягів 983 ходив Володимир, та ще й «взя землю ихъ», – отже? Чи вони за цей час знову були звільнились? І от – ще одне. Чи мислимо, щоб якийсь володар у Європі ходив військовим походом на частину своєї власної країни? – таке щось бувало мислиме лише тоді, коли там піднімав голову якийсь узурпатор; ну, як це частенько бувало в Римі. Але тут про таких не чути.

А все це знову, хочемо ми чи не хочемо, повертає нас до попереднього питання, – не про вимріяні кимось, а про справжні розміри, масштаби суверенітету Київської держави: якими ж вони насправді були? Все це вимушує ствердити, що перед тим ми визначили підвладні їй терени – з великим запасом. Включивши туди чимало з того, що цією державою ніколи не було, та за жодних умов і бути не могло.

Візьмемо хоча би попередній прецедент із життя Ярослава, коли він позбавився чергового суперника – прудкого Брячислава, онука Володимира, прогнавши його до Полоцька. Так, до Полоцька, а що ж далі? Чи вимагав Ярослав, аби полочани видали йому Брячислава? – здається, ні. Чи пішов сам походом на Полоцьк? – теж ні. Отже, не входили, ні Смоленськ, ні Полоцьк до меж Київського суверенітету. Схочуть – пустять до себе якогось київського вигнанця; не схочуть, – вибачайте.

Не мала жодного відношення до Києва й ота, за тисячу ж кілометрів, Тьмуторокань, до якої теж час від часу збігали ті, кому не щастило вдома.

Так само, ніколи не входили до Київської держави й жодні балтицькі народи, з ятвягами включно. Маючи, напевно, цілком самостійну державу (або держави), яку (яких) так і проблимали історики, що зосередились чомусь виключно на Києві.

Бо, поясніть тоді, більш-менш переконливо, а звідки ж побралися такі потужні державницькі сили (та до того – у справжньому сенсі цього слова) – у дикої та задупної (за переконаннями істориків, звичайно) Аукштоти, яка за одне століття, відлічуючи від 1240 року, – зуміла вирости на Велику Литву, встати від моря до моря?

А все це дозволяє нам тепер іще дещо скоротити терени Київської Русі часів Ярослава, – до справжніх, десь там у – 250 тисяч км кв. Бо, які б там дружні відносини не пов’язували Київську та Новгородську Русь, а держави це були різні.

Тепер же, помилуємося на щось таке:

Належно оцінити всі масштаби цієї потворної (чисто брєжнівського ґатунку) совєцької брехні, можна лише порівнявши оті мітичні «наїзди скандинавських морських піратів з півночі» – з фактами історії. Зауважимо з цього приводу, що «Київська Русь» Б. А. Ґрєкова (Москва, 1953, удостоєна сталінської премії) містить розділ: «Киевская Русь, Скандинавия и Прибалтика» (с. 489). Автор розпочинає його словами: «Значно більш тісні відносини встановилися зі Скандинавськими країнами» та не пригадує, годі казати, про жодні свари чи військові дії. Воістину – оті брежнівські брехуни, то щось небачене у світі.

Насправді, по тому як пішли у минуле гунська та аварська потуги, Скандинавія стає постійним запліччям, безпечним тилом для руськіх князів. З літопису вимальовується чітка та стало діюча схема: як щось не гаразд у Києві, князь звертається до Новгорода, по дружину або підкріплення. Якого, саме з цієї причини, й не можна вважати частиною Київської Русі; а значить – він не є безумовно підвладним Києву. Як не виходить у Новгороді, що ж, – князь відправляється далі, «за море». Тобто – до Скандинавії.

Були й родинні зв’язки, що пов’язували колишню батьківщину ґотів, данів і свебів та повністю ґерманську Скандинавію. Безумовно північного похождення були перші київські князі, – Рюрик, Олег та Асгольд. Всі Ярославичі, як і їх сестри-королеви, були дітьми Інґіґерд, принцеси зі шведського королівського дому. Вона була донькою Олафа Шьотконунга (995–1020) і кунінґани з королівського дому ободритів, її бабцею з боку батька була уславлена в піснях і сагах півночі леґендарна Сіґрід Стурраде (Великодуха), дружина двох королів поспіль та мати двох же: Олафа Шьотконунга та Канута Великого (1018–1035), короля данів, що спромігся підкорити Англію. Сіґрід була теж високого роду, донька польського короля Мєшка I (960–992) з Пястів та сестра його наступника, Болеслава Хороброго (992–1025), в дівоцтві – Свентіслейва.

Своїх дочок Інґіґерд повидавала за європейських королів, в тому числі, знову ж, Лісбет – за норвезького короля Ґаральда Гартраде, того самого, що пограбував та спалив столицю вікінгів Гедебю та наклав головою у битві за Англію.

Все це переконливо свідчить, що на той час північно-слов’янський світ, що утворився з балтів, ґотів і гунів до кінця аварських часів – був невід’ємною частиною великого світу вікінгів, хоч ці останні – північні дани, свеби та ґоти, – уже й не були в ньому більшістю.

Яким чином Ярослав узнав та пошлюбив Інґіґерд – історія нам не відкриває, але цей шлюб свідчить про те, що тодішній Київ був не останнім у світі вікінгів.

Свого часу «норманісти» наполягали на північному походженні Київської державності, а совєцькі патріоти «антінорманісти» їм заперечували, відстоюючи суто слов’янське (тобто – російське) її походження. От тільки одне, – за полемічним азартом не сподобилися довідатись про те, що й самі слов’яни мали приблизно третину ґерманської крови, та й оті «нормани» з’явилися були у Скандинавії зі Скитії, нізвідки більше. Потіснивши, можливо, її більш старе, кельтське населення далі, до Шотландії, яка недарма й досі називається Scothia – від тієї ж Скитії.

Оглянемо, під цим кутом зору, етніку князів. Асгольд, Олег, Ігор та Святослав – були чистими ґерманами. Володимир, син Святослава, як його мати була слов’янкою, – був ґерманом тільки наполовину. Отже, на одну чверть слов’янином був Ярослав, але його сини від конунґіни Інґіґерд, – були ще меншими слов’янами. От, такою вона є, історична правда.

Одного лише не знає, ніколи не чула історія, – жодного нападу отих «морських піратів з півночі» на Русь… Чого не було – того не було.

Але, історична істина – зауважимо це, – плює, що на оті ідіотичні «биліни», що на оті «натхненні сторінки» мітичних літописців. Бо у нашого, – навпаки, аж так великого натхнення при описі князівських дій чомусь не помічаємо. Він же, до речі, взагалі не пише про розміри Київської держави, бо таке щось, як кордони, – йому, здається не дуже знайоме. Хоч і править весь час про «землю Русску». Під якою розуміє, схоже, не чийсь певний (скажімо, Київський) суверенітет, а радше людей, які на ній живуть.

Року 1040 Ярослав ходив на литвинів, та так само, невідомо з чим повернувся. Через рік човнами ходив на мазурів, та знову, невідомо, чого ж там ушкурав. Його син Володимир ходив, тим часом, 1042, на якусь «ямь» (?) та ніби її переміг. Мабуть, з цієї причини Ярослав відрядив його 1043 воювати з ромеями, але похід повністю провалився, як нам каже літописець – з причини сильного вітру: «и бысть буря велика и разби корабль Руси». Частина їх, на чолі з воєводою Вишатою, викинулась на грецький берег та потрапила до полону, за що багато з них візантійці осліпили.

Це, дещо, виправдовує дружинників Олега та Ігора, що з холодною кров’ю різали на шматки полонених ромеїв або вбивали їм гвіздки до лоба.

Тим часом Ярослав видає свою сестру заміж за короля польського Казимєжа I (Відновителя, 1040–1058), а той на дарунок йому відсилає додому 800 полонених, яких увів був іще Болеслав 125(!) років тому, перемігши Ярослава.

На рік 1044 припадає дійство, так само безглузде, як макабричне: відкопують трупи Ярополка та Олега, синів Святослава, та… охрещують їх. А по тому ховають у церкві св. Богородиці у Володимирі.

Року 1045 син Ярослава, Володимир, закладає у себе в Новгороді церкву св. Софії – Мудрості Божої, а далі: «в се лето бысть тишина велика»; тобто – панував мир, такий рідкісний. Зате 1047 Ярослав знову йде на мазурів; та більш вдало: убиває їх князя Моїслава та передає їх родичеві Казимєжу. Інші історики, однак, подають цю подію дещо інакше, наприклад, так:

Цей, як бачимо, про якісь там Ярославові перемоги 1041, бодай 1047, – взагалі не пригадує.

Року ж 1050 помирає дружина князя, кунінґана Інґіґерд, зі шведського королівського дому, що народила йому п’ятьох синів та мало не стільки ж дочок. Про їх видання заміж до Франції, Німеччини та тієї ж Нурріге, – літописець чомусь нічого не пригадує.

Потім, року 1052 у Новгороді помирає старший син Ярослава – Володимир; за літописом йому було 52 роки. А ще через два роки, 1054, у рік Великої Схизми, – помирає й сам Ярослав, 76 років.

Він полишив князівство Київське, що казати, у відносно доброму та стабільному стані; та ще, кажуть, перед смертю настановив синів словами:

Та й заповідав стіл у Києві – Ізяславу, у Чернігові – Святославу, у Переяславі – Всеволоду, а у Смоленську – Вячеславу.

А року 1061 приходять, кажуть – ніби уперше, зі сходу половці (кажуть, вони ж кипчаки, вони ж кумани), та й починають з перемоги над Всеволодом.

Але, мир та злагода на землі Київській – всього якийсь десяток років і потримались.

Бо, року 1064 Ростислав, син покійного Володимира, який сидів ще за батька у Новгороді, – збігає до Тьмуторокані, та проганяє звідти Гліба, сідаючи на його місце. На це Святослав із Чернігова іде походом на Тьмуторокань, відновлює на столі Гліба та повертається додому. А Ростислав, не бажаючи підняти меча на дядька, відступає на час, а потім знову зганяє Гліба з відходом Святослава. Отакі от починаються порахунки.

Втім, довго Ростислав не просидів, бо ромеї страхалися його поблизу своїх кримських володінь, та – за своїм звичаєм, підіслали скритовбивцю, який отруїв князя.

Року 1067 починається загальна княжа міжусобиця, яку розпочинає Всеслав, син того Брячислава, що не подужавши колись Ярослава, – збіг до Полоцька, та там і помер. Він займає Новгород, але Ізяслав, Святослав та Всеволод, – відбивають міста та остаточно перемагають його під Мінськом. Всеслав тікає, але троє братів запрошують його на переговори, цілуючи хреста (а, як же!), що нічого поганого йому не зроблять. Але їм, онукам Володимира Святого, очевидно, той хрест не ліпше від Перуна, бо коли Всеслав приходить до них, вони кидають його до тюрми, разом із двома синами. Але зрада кривоприсяжства не проходить невідплатно, та Бог наводить на них половців, що перемогли на Альті всіх трьох синів Ярослава. Коли ж Ізяслав із Всеволодом врятувалися за стіни Києва, а Святослав сховався у своєму Чернігові, – вперше збунтувалися кияни. Вони вимагали зброї з князівського арсеналу, щоб знову піти на половців, а їм відмовили. Збунтувалися, та й звільнили Всеслава, який сів у Києві та правив аж сім місяців. А половців тим часом дещо поскуб Святослав із Чернігіва, та ті й відступили.

Ізяслав покликав на допомогу родича, Болеслава II з ляхами, та Всеслав і утік назад, до Полоцька. До Києва ж першим прибув син Ізяслава, Мстислав, що хутко розправився з киянами, з тими, що випустили Всеслава. Потім зібрався з силами Ізяслав, та прогнав Всеслава з Полоцька, посадивши там Мстислава, який – що за прикрість! – незабаром помер. Тоді садять його брата Святополка, – нестачі у Рюриковичах, як відомо, – не буває. Але 1071 знову з’являється той же Всеслав та проганяє Святополка. Потім Ярополк перемагає Всеслава. Але, на цій гризні за Полоцьк та данини полочан, справа ще не покінчується. Бо року 1073 Святослав об’єднується з Всеволодом проти Ізяслава; та таки виганяють його з Києва.

З цього приводу літописець дуже ремствує та ламентує, являючи чималу історичну ерудицію, біблійну, зрозуміло – не справжню, – визначаючи, що усе це, безумовно, «въздвиже дьявол». Та й приплітає звичну для себе повчальну біблійну байку про синів Хамових, що зайняли «землю Сифову». А потім, десь сторінок на десять запускається у спогади про почилого ігумена Феодосія та про Печерський монастир.

Іще через три роки помирає Святослав, а по ньому залишається Всеволод. А ще через рік з’являється Ізяслав із ляхами, який відсиджувався у Болеслава II. Дивно, але цього разу всі вони якось укладають мир та Ізяслав знову сідає у Києві. Однак, починається тепер гризня поміж їх синами. Олег, син Святослава, тікає від Всеволода до Тьмуторокані 1078, а того ж року хтось убиває Гліба, сина Святослава. Збігає до Тьмуторокані й син Вячеслава, Борис. Звідти вони повертаються з половцями, проти Всеволода, що сидить у Чернігові.

В серпні, за літописом, Всеволод ніби їх перемагає, та вони цього чомусь не помічають, а він збігає до Києва, цілуючись з Ізяславом: аби той не вигнав. А той і собі клянеться голову покласти за улюбленого брата, з яким стільки років чварився за батьків престол.

У наступній битві загинули Борис та Ізяслав, Олег знову збіг до своєї Тьмуторокані, а Всеволод сів у Києві. Уся ця колотнеча якось заспокоюється на час 1085.

Потім, 1093 помирає Всеволод, останній з синів Ярослава та в Києві сідає Святополк, син Ізяслава. Але, тим часом приходять знову половці та треба їм протиставитись. Святополк програє їм дві битви поспіль, спочатку під Трипіллям, потім – під Торчеськом. Мир удається відновити лише 1094, одружившись на дочці Тугорта-хана.

Отже, княжий Київ губила, насамперед, так і не вирішена проблема наслідування, передачі влади. Тому й не дивно, що із розмноженням роду Рюриковичів, все більше уваги забирало відстоювання особистих інтересів. Саме це поглинало всі політичні сили та спрямування князів, зводячи іноземну політику виключно до надзвичайних ситуацій, коли хтось нападав на країну ззовні. Тоді приймалися до справи, як ми бачили – не завжди вдало, із великою нехіттю відриваючись від звичної гризні за владу.

Це було, мабуть, головне, але ще не було все. Причини загальної недолугості Київського князівства, – лише частково корінилися в ньому самому, було й наслідуване. Здається, головне було закладене за аварських часів, попри блискучий початок нового відродження каганату за епохи Бояна (568–604). Чи не найважливішим чинником була свара з тюрками, володарями Великого Степу, який не мав кордонів у собі самому. Вона давала про себе знати іще в часи каганату, та покінчилася втратою Леведії 629 на користь хозарів. А там, з тією сварою було щось дійсно серйозне, бо чому ж би тоді Тюмен-Бумін іще 546 погрожував розтоптати аварів, як тих мурашів, копитами тюркських коней?

Отже, корені старої ворожнечі уходили в історію іще азійського каганату аварів, якого китайці називали імперією Жуань-жуань. Вони могли робити це за інерцією мислення, уподоблюючи звичному їм поняттю імперії будь-яке державне утворення. А, можливо, що цей твір Ахунвара був і дійсно, не стільки каганатом рівноправних, скільки імперією, де були «перші серед рівних», а значить були й гноблені. Те, що ми знаємо з історії західного каганату, очоленого аварами, робить подібну думку далеко не безпідставною.

Потім ця стіна ворожнечі була підкріплена невігласним та нетерпним візантійським християнством.

Авари сторонилися, як Візантії, так і християнства, але вони були й великою силою, подолати яку спромоглися лише франки імперії Карла, а що ж було робити на їх місці Києву, який таких сил ніколи не мав? Київ опирався Візантії, як міг, про що свідчать походи Гельґі, Ігора та Святослава, раз від разу все менш удалі. Але, вже недалекоглядний Володимир, пияка та розпусник – більше ніж політик, – безоглядно капітулював, навіки прив’язавши Київ до конаючої імперії; то була остаточна капітуляція. Врятуватися можна було, хіба ставши, по Великій Схизмі 1054, – на бік Заходу. Але, саме у той переломний рік не стало Ярослава. А продовжити його справу не було кому. Бо недолугим Ярославичам не політика була в голові, а оте примітивне: хто з них перший?

А до того, типово аварське неуміння інтегрувати інші народи, яке вичерпно дало себе знати згубними наслідками війни 610–629, – в іще більшому ступені наслідував княжий Київ.

Розглядаючи державницьку діяльність Ярослава, неможливо не пригадати її законотворчий, а радше – кодифікаційний бік. Бо, великою справою життя Ярослава стало видання «Руської Правди», кодексу законів держави.

Про юридичний бік життя підданих князівства, залишка великого в минулому каганату, ми довідуємося доривчо, іще з торгових угод Олега та Ігора з Візантією, де пригадуються правні статті у дусі типово ґерманського, ґотського права, де розплатою за провину є грошовий штраф (або – «вира»), та непрактиковані тілесні або ж тюремні покарання; та в разі найтяжчого злочину – убивства, передбачена законна можливість кривавої помсти з боку родичів убитого; в разі неможливості сплати штрафу.

У «Руській Правді» маємо все те саме, але тепер частина штрафу за деякі, здебільшу не громадянського характеру, а суто кримінальні провини, – сплачується, як ми би сказали – до бюджету; тобто – до князівської казни. Єдине, що тут зустрічаємо нового, пов’язано з утручанням всюдисущої церкви, яка тепер за певні провини вимагає церковного покаяння.

Найближчим все це є до права вікінгів, а хоч і ланґобардів Італії.

Оцінити тут зміни, внесені часом, ми не можемо, бо не маємо вірогідних відомостей про те, яким було право Гунського каганату; або право аварів. Чи було воно відмінним від старого права візіґотів або остроґотів, чи було схожим на нього?

Щодо цього може нас дещо насторожити наступне право Монгольського каганату. Яке, хоч і не знало тюремного покарання, але було побудоване й на тілесних карах. Ескалація цих покарань була такою, що виключала можливость більш-менш довгого існування небезпечних рецидивістів.

Історик старої школи визначив би, певно, епоху Ярослава, як переломну, та тим нічого конкретного й не сказав би. Для нас вона була радше околицею вузла графа подій, та могла би багацько вирішити на подальше.

Мало полишалося тоді до того, аби княжий Київ зайняв би своє належне місце серед сучасних йому держав Європи, в тому числі й поріднених йому за походженням скандинавських. Проживи Ярослав іще десяток років, і хто знає, чи не відліпив би він остаточно Київ від згнилої імперії по Великій Схизмі 1054; але – так і не встиг.

Він, державотворник, не наважився завести чіткий принцип наслідування київського престолу, зберіг дурну систему «удєлов», яка, власне, й підгодовувала оту дурну гризню за владу, що регулярно спалахувала зі смертю чергового «вєлікого князя Кієвского» поміж його синами. А – міг би ж!

Натомість обмежився напуттям синам: «жийте в мирі!» Чи не розумів він, що добрими напутніми порадами – пекло вимощене, та яким би добрим це напуття не було, а державним актом воно все ж не є?

6. Кінець князівства

Навряд чи варто вникати до дрібниць у княжі чвари після Ярослава, вони нічого не дадуть і не додадуть до образу Києва. Краще звернутися до безпосереднього кінця.

На рік 1113 припадає аж три відмічених літописом події: смерть князя Святополка, що сидів у Києві, народні розрухи з цього приводу та воцаріння на київському престолі Володимира II (Мономах, 1113–1125). В літописі є, всього й тільки, що по смерті Святополка кияни звернулися до Володимира: «Сідай князю на стіл, батьків та дідів!» А він, ніби на це: «плакася велми, и не поиде, жаляся по брате». Тоді кияни розграбували двір тисяцького Путяти, а потім: «идоша на жиды и разъграбіша я». От такий діалог, як бачите. А потім знову послали по Володимира, пригрозивши йому, що й гірше зроблять, як не прийде, та ще його розграбують, вкупі з його боярами та церковними монастирями. Та й умить заспокоїлися, ніби, як прийшов Володимир. Одне слово, щось невірогідне…

Совєцький історик Б. Д. Грєков править нам із цього приводу, що:

Потім, згадуючи врешті, що повстання є саме міське, а не сільське, він додає: «непорівняно більш значущими малюються у наших джерелах виступи міських мас». Не пояснюючи, ні мотивів, ні перебігу повстання.

Багацько чого розповідає літописець про правління Володимира II, і про спір із братами, як краще перепоховати Бориса та Гліба, і про затемнення сонця (неповне), і про міст через Дніпро, побудований за наказом князя. Року 1116 князь ходив на Дон до половців та бився там із ними два дні, але… «и придоша в Русь по Володимеру Торцы и Печенезе». Оце навоював, можна сказати…

Наступного року Володимир іде до міста Володимира – на свого небіжа Ярослава. Але – знову без успіху, бо простоявши під містом два місяця – «сотвори мир».

Це літописець. Історик же ставить на рахунок князеві те, що він пом’якшив економічну ситуацію списавши якісь там борги, проявляв велику активність на князівських з’їздах, та особливо те, що: «Найменшу спробу непідкорення собі Володимир пресікає у основі і розпоряджувався ними, як своїми підданими» (теж там). Тобто, за те, що він був справжнім самодержцем.

В кінці він визнає, що після Володимира II Київська держава стала остаточно нежиттєздатною, практично припинила своє існування, розпавшись на 12 окремих князівств: Новгородське, Ростово-Суздальське, Муромо-Рязанське, Смоленське, Київське, Чернігівське, Сіверське, Переяславське, Волинське, Галицьке, Полоцьке та Турово-Пінське. Втім, як ми бачили вище, не всі вони складали єдину державу й значно раніше. Отже, Київське князівство проіснувало більш-менш стабільно всього 243 роки.

Додамо від себе, що за наступні роки, від смерті Володимира II 1125 та по 1240 – рік приходу монголів, – в Києві змінилося десь 36 князів та 49 разів змінювалася влада (дехто влазив на престол двічі та тричі). Таким чином, середня протяжність одного князювання становила 3,5 роки, а влада змінювалася, в середньому ж, – кожні 2,5 роки; ото вже накнязювалися, ніби отой Сіґтрюґ із синами в далекому англійському Йорку (див. «Сагу про Еґіля»).

Останнє посилання на Йорк – не випадок. Після століть гунського каганату, Київ – у певному ступені, повернувся назад, до ґотської минувщини, ставши периферією світу вікінгів. Але, – успадкувавши від аварів і ворожнечу зі світом тюрків, – одвічною Дешт-и-Кипчак. Світ вікінгів був, завдяки сталим вікінгівським розбратам королів, – не найкращим середовищем для національного формування, хоч і створив згодом три нові потуги на півночі Європи.

Йому не вистачало, так би мовити, розуміння спільних інтересів.

Отже, не вадить ствердити таку саму причину, що створювала перепони для національного визначення й у Києві, – відсутність спільних інтересів на національному рівні; ще більшу, ніж на півночі. Примат еґоїстичних інтересів над спільними. Бо, тільки такі спільні інтереси здатні уформувати та згуртувати націю.

Пізні київські літописці повідомляють нам, що київські князі у своїх міжусобицях прагнули, не так перемогти, як поруйнувати та попалити суперника, угнати його людей, послабити на майбутнє. Ця згубна для нації в цілому стратегія, яку підмітили навіть простодухі та не надто освічені літописці, саме й свідчить про відсутність інтересів, вищих над еґоїстичними, національних. Князі та їх люди були політичною елітою народу, та саме вони мали розуміти та відстоювати національні інтереси.

Не можна оминути тут і красномовний приклад, з іншої, але теж тогочасної історії. Як ми бачимо, відміченою вище вадою певною мірою страждав увесь світ вікінгів, хоч і не до такого ступеню, як отой княжий Київ. В цьому контексті пригадується історія Гедебю, що був 250 років торговельною столицею вікінгівського світу. За владу над ним ревно змагалися королі трьох держав півночі, але остаточно спалив його, не в стані підкорити собі, – саме Ґаральд Гартраде, молоді роки якого пройшли як не в Міклаґарді, так у Києві. Випадкове співпадіння? – можливо; а може – й ні.

Подібну відсутність загальнонаціональних спільних інтересів української еліти – можна простежити й далеко потім. Часом створюється враження, що вони так і не сподобилися виробити у себе навіть якусь класову солідарність, з якої все починається. Тобто – на набагато нижчому рівні.

Таку саму відсутність спільних інтересів демонстрували – з самого початку, й київські північні колонії, поки не знайшли себе на ґрунті спільних інтересів суто негативного плану: порабленні угро-фінського світу, що їх оточував, работоргівлі, протиставленні іншим народам, тощо. Не випадково ж їх спільний шлях почався 1169 зі спалення та сплюндрування міста, з якого колись вийшли їх предки.

Як бачимо – можна й так будувати спільний дім. От тільки, не слід по цьому сподіватися, що в ньому колись з’явиться або виникне щось добре, людське…

7. Галичина

Галичина практично ніколи стало не входила до Київського князівства. Часом Київ володарював чимось там у Галичині, часом Галичина підкоряла собі Київ, але стійкого їх об’єднання так і не сталося. Для нас вона буде цікавою, насамперед, як істотна частина українського народу, що загалом не зазнавала згубних візантійських впливів. Та, годі й казати, довший час була так само ізольованою від так званого «старшєго брата», – як не позаздрити!..

Сама Галичина починає утворювати собою певне ціле за Володимира (Галицького, 1124–1153), який об’єднав її та учинив столицею древній Галич, від якого й князівство стало називатися Галичиною; принаймні – так твердять історики. Назва Галич – є досить цікавою. Справа в тому, що топоніміка теренів, від Галаці на Дунаї до Галича в Галичині, наводить на думку, що то був у якісь давні часи, – домен кельтів (або по-іншому – галів), сусідів та родичів кимерійських балтів. Поґотів, ми знаємо, що безпосередньо на заході, ще десь перед нашою ерою, знаходилася потужна кельтська держава, Бойемайна, або ґерманською Бойогайм, від назви якої пішла сучасна Боґемія. Можливо, що до її колишніх громадян мають якесь давнє відношення наші бойки, як до колишніх ґотів – сучасні гуцули. Але, повернемося до власне галицької історії.

Син Володимира, Ярослав (Осмомисл, 1153–1187) – примножив здобутки батька в напрямі Подністров’я, подекуди дійшовши й Дунаю. Про це з повагою пригадує невідомий автор «Слова», звертаючись до князя: «Галицький Ярославе – Осмомисле! Високо ти сидиш…» Але, шкода, не так він насправді високо сидів, бо поруч із ним, а може й вище, сиділо неробне галицьке боярство. Та це й дало знати про себе, коли князь, обік дружини, нав’язаної йому батьком, завів собі нешлюбну коханку. Боярам це не сподобалось, та хоч вона теж була високого роду, вони не зупинились спалити її живцем 1170, звинувативши у чаклунстві. Нагадаємо, що на заході палити чаклунів стали тільки наприкінці XV ст.; хоч і у значно більших масштабах.

Знехтували бояри і заповітом князя, – віддати Галичину його нешлюбному синові. Віддали шлюбному, Володимирові II. А, як цей був поріддям Ольги – дочки Юрія Долгорукого, то й правитель із нього був ні до чого.

Посварившись і собі з боярами, та теж на ґрунті нешлюбного зв’язку, він збіг, подався по допомогу до угорського короля Бейли III. Зауважимо, що мадяри ніколи не були від того, аби пригородити собі «Галич і Лодомер (Володимир)», та це його нерозсудливе звернення по допомогу саме до них – спричинило угорську окупацію Галичини.

На щастя, його батько – Ярослав Осмомисл далекоглядно визнав себе ще 1165 васалом (ленником) голови могутньої імперії Штауфенів, самого Фрідріха I Барбароси. Тепер недолугому Володимирові II досить було звернутися особисто до грізного Штауфена і угри слухняно відправились додому.

Він якось не мав наступників та з ним і покінчилась династія Ростиславичів, яка перетворила Галичину на не останню з європейських держав Середньовіччя.

Далі правив Роман (1199–1205), з іншої гілки волинських князів, який за короткий час зумів приєднати до Галичини й послаблене на той час князівство Київське. Він по тому пішов 1205 походом до Польщі, та там і був убитий десь на Віслі.

Після нього залишилася дружина Ганна та двоє малих синів, Данило та Василько. З цього й розпочалася багатолітня колотнеча за Галицький престол. Тут було все, угорська допомога і угорська окупація (угорським королем на той час був Андраш II), чого тільки не було. Претензії Андраша II на всю Галичину підтримувало чимдуж галицьке боярство. Тут ми не вперше бачимо, як українська еліта беззастережно віддає перевагу іноземному пануванню над власним.

І що ж то були за такі дивні люди? – та – взагалі, що ж ми за нація? Бо, чи можна побачити десь у тій же Європі – щось подібне? – далебі, здається, ніде й ніколи. Отже, – дивні, дивні люди, оці українці…

Десь лише з 1230 починаються змагання князя Данила за Галичину. Короля Андраша II на той час змінює Бейла IV, який поки ще не надто цікавиться Галичиною, та місцеве боярство звертається до чернігівських князів, аби – не свої. Але, Данило зумів привернути на свій бік середній клас у країні – міщанство, та переміг. Чимало допоміг йому й союз із Литвою, передбачення майбутнього, та 1238 городяни впускають Данила до Галича, а вже 1239 йому вдається підбити назад і Київ. Але, все покінчується остаточно лише 1245, коли Данило перемагає угорців, у яких пощастило знову вициганити підтримку проти князя галицьким боярам.

Вже по цьому він реорганізує державу на європейський лад, порядно прикартає всевладне та антипатріотичне боярство. Відновлює деякі вільності селянства.

Але, вже з роком 1240 виникає цілком нова політична ситуація, та одна для всіх проблема: монгольський наступ. Бо, пам’ятаєте, це рік вирушення армії Бату-хана на підбій Європи.

Сам похід був, як відомо, вже 1242 перерваний (та – назавжди) несподіваною смертю другого кагана Монголії, Угедея. Але, й це не вирішувало ще проблеми, бо поруч полишався могутній західний улус каганату – Алтин Орду. Та – не маленькому європейському королівстві Галичині – протиставитись могутній наддержаві, і в 1246 князь Данило повертається з Волги додому з ярликом Бату-хана. Бути васалом могутньої Монголії, то не лише не надто обтяжливі зобов’язання, але й понад вагомі переваги: в разі чиїхось зазіхань на Галичину, досить її володарю, що отримав ярлик, звернутися до кагана, – і на її захист встане вся військова потуга каганату, що не мала на той час рівних собі в цілому світі. Не дивно, що миттєво упорядковуються й відносини з сусідами, зокрема – з Угорщиною. Той же Бейла IV, що відсиджувався невідомо де, коли його армія стікала кров’ю, марно силкуючись хоча би зупинити звитяжних монгольських нукерів Бату-хана, – перед тим і чути не хотів посватати за Данилова сина Лева свою дочку Констанцію. Тепер, після ханського ярлика, він сам поспішає запропонувати цей шлюб. Він і відбувається негайно, вже 1247; при цьому обидві держави пов’язуються взаємовигідною мирною угодою.

Щоправда, честолюбний Бейла IV полишає за собою титул «короля Галича і Лодомера», але так, тільки для власної втіхи, не більше. Не роблячи з цього жодних практичних висновків.

Цікавиться тепер князем Данилом і римський папа Інноченцо IV (1195–1254, папа з 1243), запеклий ворог могутнього імператора Фрідріха II з роду Штауфенів (1194–1250). Підбурений умілою арабською пропагандою проти монголів, він замість того, аби радіти, що монголи відмовилися від завоювання Європи, – з останніх сил пнеться організувати, ні більше, ні менше, як хрестовий похід проти нових «невірних» – «татарів»! Він – нульовий політик, він геть не розуміється на історії, бодай на сучасній політиці. Не розуміє, навіть, що оминувши ненависного йому Фрідріха II – жодного походу не здійснити. Не розуміє, й того, очевидного, що з монголами не упоратися й трьом Європам нараз. Не розуміє й того, що й папство вже давно не те (на щастя!) аби підняти за собою народи. Поґотів – вирішувати їх долі.

Бо, в Європі минає християнська «Ніч Середньовіччя». Підірвана, як потугою Штауфенів, так і викликом звитяжних монголів.

Втім, цього останнього не враховують і українські історики, які надто вже роздувають оте папське «визнання» королівського рангу князя Данила, який, ніби, особисто прийняв 1253 надіслану йому від папи королівську корону. Цим актом він, мовляв, офіційно визнав наступником Руси, – не суздальських, не московських князів, а – бачите – князя Галицького!.. Ну й визнав, ну і що? – от тільки, якби у Москві та Суздалі, ще тоді, – не плювали би на всіх і всяких пап… Бо ж вся ця подія – жодних там наслідків не мала та мати не могла. Хіба, що наступний папа Олександр II 1257 почав погрожувати Данилові за якісь там, наче, «відступлення» від канонів Римської церкви. Та Данило, здається, не надав цим погрозам жодного значення, та був абсолютно правий.

Данило не був аж так далекоглядним, аби не воювати з Литвою, бувало й таке, але в обличчі спільного татарського виклику це хутко змінилося на союз, коли Данило одружив свого сина Шварна з дочкою кунігаса Мендавґаса. А коли син та наступник Мендавгаса – Войшелк 1267 прийняв християнство та пішов до кляштору, Шварн унаслідував литовську корону. Йому смертельно заздрив брат Лев, який цього вже просто не міг перенести. Та через три роки підступно убив Шварна, коли той гостив на Волині у їх дядька Василька. Цей дикий злочин негативно вплинув на подальшу історію Галичини і Литви, загостривши їх відносини та відтягнувши їх об’єднання на невідомий час. Цього вчинку було досить, аби перекреслити все, щоби він потім не робив для Галичини. А він до того, й не зробив для неї нічого важливого. Зате, зробив для себе, бо тепер усі набутки Шварна перейшли до Лева, який тепер володів мало не всією Галичиною.

Данило Галицький був чи не найвидатнішим із українських князів. Він створив на сході державу, потужнішу від Польші, та зробив для її зміцнення все, що тільки міг. Але, померти йому судилося не на вершині слави, а радше у її присмерках, бо несподівано загострилися відносини зі всесвітньою потугою на сході. Вони – з часу їх початку, бували різними. Зі знаменного 1240 року, ординським намісником заходу (а значить – і України) був хан Куремса (чи Хуремші?) з роду Чінгіс-богдохана, онук Джучі та небіж самого великого Бату, якому мільйони його підданих згідно надали прізвисько Саїн, тобто – «Справедливий». Хан був людиною освіченою, толерантною і дипломатичною, не страждав на войовничість. Тільки 1253–1254 він задумав та здійснив похід на Галичину власне – на Пониззя та південну Волинь, але… похід вийшов невдалий та Данило якось відбився.

Потім Куремсу 1258 змінив Бурундай, професійний військовий, що був тумену-нойоном (генералом) іще у орхона (маршала) Субедея; та, як такий, не любив сидіти спокійно. Бурундай, як політик, гострим оком помітив нові ознаки зближення Волині з Литвою, та своєчасно його перервав, погнавши волинян у свій литовський похід. Довідався у шпигунів про багатолітні фортифікаційні зусилля Данила, та здійснив похід на захід кількома туменами, прийшов до Галичини та примусив галичан власноруч понищити свої власні фортеці, які прикривали країну зі сходу. Потім подався на Польщу. Монголи пройшли тоді до самого Кракова, руйнуючи по дорозі укріплення міст.

Так славний король Галичини та Лодомерії, який стільки зробив для своєї країни, помер 1264 не маючи великих надій на майбутнє.

Братовбивця Лев (1264–1301) процарствував довго, але безладно, без помітних успіхів, та в жодному разі не був гідним продовжувачем справи батька; та – чого, власне, й чекати від братовбивці. Він чимало навоював, з ким прийдеться, спробував був полізти й на краківський престол, але потягнув гарбуза. Воював, хоча часом і переможно, але без жодної системи або ідеї: допомогав мадярам і австрійським Габсбургам проти Чехії, ходив за татарськими наказами на Польщу та Литву. Під ним, фактично, була тепер сама Галичина, без Волині, бо дядько Василь та його син Володимир – учена людина, князь, що багацько зробив для культури і освіти у Волинській державі, – відвернулися від братовбивці.

Ні Лев, ні його наступники, ніколи не дорівнювали Данилові Галицькому як політики, та далі ми спостерігаємо лише прогресуючий занепад Галичини, аж поки вона не війде у склад Великого Князівства Литовського. Крім того, на той час докорінно змінилися й обставини на сході. До влади на заході Алтин Орду приходить тумену-нойон, хан Ногай, з яким уже мало хто міг змагатись. Це сталося десь після 1260, а вже 1264 Ногай, за дорученням Берке-хана, брата Бату, – провів переможний похід на Візантію, повернувшись із байковою здобиччю, бо похід був саме каральним. Свою квартиру він заклав на Дунаї. Не підкоритися подібному сусідові не було жодної можливості, та Леву просто не полишалося нічого іншого, як скоритись обставинам. На той час монгольські володіння протягнулися на південний захід аж у басейни Сірету та Ольти, а Болгарія сплачувала їм данину.

Політична ситуація дещо змінюється тільки по 1300, коли явні сепаратистські наміри Ногая задумав прикартати Тохта-хан (1291–1312), син Менгю Тімура і правнук Бату. Він розгромив у далекому поході переможця Другого Риму, і Ногай наклав головою.

Це, якоюсь мірою, полегшило подальші литовські завоювання, початком яких стала вирішальна перемога кунігаса Альґірдаса на Синюсі над звитяжними монголами, яких він на час відтіснив був навіть за Дніпро. Це сталося року 1363.

З приводу вельми старої назви «Галич і Лодомер», яка нам тут не одного разу впадала в очі, можна зробити деякі не позбавлені цікавості зауваження. Ми звикли виводити сенс слов’янських імен, цілком користуючись сучасною мовою (а, як зразком такої – російською), забуваючи про те, що то імена надто старі, та походження їх могло бути зовсім іншим. Такий підхід іменується, дещо знехтувально, «народною етимологією», але – шкода – подекуди проник і до науки. Скажімо, ім’я «Володимир» роз’яснюється в цьому підході мало не як «Властєлін Міра», дещо забуваючи при цьому, що російська мова, за допомогою якої це робиться, – є наймолодшою зі слов’янських. Так само, ім’я «Мирослав (або Мирослава)» буде тоді щось, як «Слава Світу», але й тут правда (не за народною етимологією) буде набагато скромнішою.

На жаль, народна етимологія була взята на озброєння російською наукою, як невігласною, так шовіністичною, а тому й варто буде нам тут розібратися, нарешті, з іменами.

Бо, слов’янські імена складалися насправді не на російському мовному субстраті, а на дуже старих: балтицькому, ґотському та гунському. Кимеріяни балти з’явилися у нас десь більше, як 4000 років тому, ґоти (разом із іншими скитами) десь за 2800–2700 років тому, а наймолодші (у нас!) гуни, – десь 2100 років тому.

Отже, почали. «Слав» – то буде від ґотського Leif – життя. Ґоти, піднімаючи келихи на застіллях, проголошували: s’leif! – «хай живе!» – звідси йде пізніша «слава» та все, що з цим пов’язане. Так само, mаr, mer, mir – означає просто: більше. Vald – то балтицьке «сила», та ім’я Вальдемар, від якого і походить, правдоподібно, наш Володимир, то ім’я – побажання: «Більше Сили!», а жодного відношення до володіння світом, зрозуміло, – не має: то все дурні вигадки сучасності. А імена Мирослав (або ж Мирослава) – не мають нічого спільного зі «Славою Світу», а надавалися, можливо, із сугестивною ціллю, маляткам, які з’являлися на цей світ, так би мовити, слабішими від норми: «Більше Життя!»

Слово Лодомер ми теж виводимо від Володимира, так він і звався був, центр старого князівства поруч із Галичем, але… Можливо, що ми тут зтикаємось з іменем, яке не мало нічого спільного, ні з офіційною, ні з нашою версією Володимира. А, чимось взагалі новим. Мадярські слова lagу (ладь – м’який) або дієслово lagуit (ладьіт – м’якшити, пом’якшувати), які можуть бути спільними з відповідними гунськими, а також наші українські слова – лад, ладити, – наводять на певну думку. Бо, могло колись у нас бути старе ім’я, не тотожнє Вальдемару (Володимиру), а – до певної міри протилежне йому за змістом: Ладимир, Ладомер, – «Більше Ладу» (або – м’якості). Від якого вже й пішли збережені мадярами назви: Лодомер, Лодомерія.

Це підкріплюється тією обставиною, що у мадярській мові чужі (а, може й не так чужі) назви зберігаються дещо точніше, ніж у нас. За прикладами – далеко не ходити. Печенігів вони називали (і називають) besenyok (бешеньок), що абсолютно точно передає їх власну, тюркську назву: беш-ень – п’ять народів.

8. Україна та Росія

Тут ми дійшли ще одного важливого пункту досліджень: а, хто ж то є вони, Україна та Росія? – та, які у них взаємовідносини?

Походження російської державності у сучасній російській історії – жодних сумнівів не викликає. Наприклад, така собі «Иллюстрированная история СССР», Москва, 1974, – рекомендує себе у такий спосіб:

Або, дещо далі (наведемо ще раз):

Ну, одне слово, як годиться – «дрєвнєрусскоє государство». Або гра на слівці: «Русь – русскій», хоч останнє з’явилося вже після Пєтра I, який по створенні імперії 1721 надумав, з подачи своїх учених німців, – переіменувати свою Московію на златинізований варіант Русі – «Россія»; шахрайство досить дрібне, але – з аж як великими наслідками. Знову ж, одне слово: «Якби не ми, то як вас величать?» (Л. Костенко). Такі є справи з державою.

Що ж до українців… Спочатку А. Сумароков, що наприкінці XVIII ст. побував в Україні, цілком щиро писав: «…інша країна, інший нарід…» Потім, за Ніколая I, за справу взялися учені, та встановили були, що після наїзду монголів 1240 – російську державність перенесено з Києва на північ, а українці? – набігли звідкилясь після монголів (М. Погодін). Ще потім відкинули й це: як надто складне, бо виявилося, що «нікакого украінского язика нєт і бить нє можєт». Що це той самий «русскій язик, только іспорчєнний вліянієм на нєго Польші».

За совєцьких часів зійшлися на компромісі: дозволили бути, крім росіян, іще українцям та білорусам, але – тільки в такій саме послідовності: період концепції «старшєго брата», так би мовити.

У постсовєцький період спостерігаємо, як це не дивно, – повернення до часів Ніколая I або П. Валуєва; точки зору останнього, що окремої української мови «нєт і бить нє можєт», – дотримується, наприклад, нобелівський лавреат А. Солжєніцин.

Але, після всього, що було в попередніх розділах, – мусить бути ясно, що не Україна є якоюсь там «окраіной вєлікого государства російского», а – радше навпаки. Бо, дійсно, саме Росія пішла бути від України, як ми це й вичерпно ясно покажемо; та, за цей історичний гріх наш нарід розплачується й досі. З часом прийшовши на край загибелі, ставши нацією, що вимирає. Бо нас сьогодні наприкінці XX ст. – рівно стільки, скільки було на початку – 37 млн.

Отже, коли сталося відокремлення Росії від України, та як саме?

Колишній Гунський каганат, що на початку X ст. звузився до Правобережної України, зберігши лише свою першу столицю в Гунаґарді-Києві, – поступово поширював свої терени й за часів Київського князівства; відроджуючи, так би мовити, свої природні геополітичні масштаби. Цьому, зокрема, ґрунтовно посприяв Святослав (964–972), що більше як по трьохстах роках відвоював Леведію, витиснувши з неї хозарів.

За його сина Володимира (972–1015) продовжується експансія на північний схід. Між Окою – межею інтересів Булгарського каганату, що іще 490 відділився від Гунії, та Клязьмою, – з’являються перші київські поселення на землях угро-фінських народів веся і мурома. Потім, пізніше, завойовують і місцевості на заході (Московщина) що одвічно належать балтицькому народові «ґаліндів» («ґолядь» російських літописців).

Схоже, що всі північні міста: Володимир, Муром, Суздаль, – хутко стають работорговими центрами. Сьогодні важко сказати, звідки побралася работоргівля в країні, де її не було, принаймні, три тисячі років. Може її принесли оті зайди, волоцюжні рюриковичі, які стали історичним нещастям Київської Русі, бо вона геть заникає по відродженні Києва після його зруйнування монголами Бату-хана 1240. А, можливо, з’являється з нових колоній. Бо, так само було пізніше, з європейськими колоніями у Новому Світі; вони починали з работоргівлі та покінчили з нею остаточно лише у XIX ст. Отже, якась особливість саме колоній. Можливо, це є закономірність. Бо це байки, ніби до колоній ідуть люди енергійні та підприємливі, цвіт нації: в жодному разі! Бо такі цілком пристойно влаштовуються і вдома. Насправді іде всякий непотріб, що ніде місця зігріти не може. А часом, це робиться й свідомо: пригадайте, як Британська імперія позбавлялася асоціальних елементів, експортуючи їх до Австралії або Нової Зеландії.

Работоргівля, то хоч і аморальний бізнес, але понад прибутковий, та нові колонії хутко ростуть та міцніють (так само було, пригадайте і в європейських колоніях). Колоністи, віддалені від Києва на якусь тисячу кілометрів – беруть собі жінок на місці та швидко розпускаються етнічно у місцевих народах, яких вони пораблюють.

Із цим пов’язуються дві характерні особливості, два протиріччя, це по-перше те, що в кінці зникає етнічна, расова різниця між рабами та рабовласниками: утворюється безпрецедентна система рабства всередині одного народу. По-друге, місцеві мови більшості населення – витискаються мовою зайд: раб має розмовляти тільки мовою господаря, рабовласника.

Цілком іншою стає й психіка народу північних колоній. Все це ми не будемо обговорювати в подробицях, відсилаючи читача радше до гл. XVI «Курса русской истории» В. Ключевского (Сочинения, Москва, 1956, т. 1). Звідти з повною ясністю плине, що вже десь через сто років після появи північних колоній – ми маємо на півдні і на півночі дві абсолютно різні нації; різні не тільки етнічно, але ментально. Де в чому, щодо останнього, – навіть протилежні та несумісні.

Подібне твердження обґрунтовується всією історією двох націй, – українців та росіян. Як перші неодмінно трималися демократичного устрою, громадянського трибу життя, так другі були незмінно щирими слугами несвободи: всебічного утиску та авторитарної диктатури. Все це досить виразно спостерігається тоді, на самому початку. Спільного полишається дуже мало; лише спогади минулого, та…

Хіба тільки мова, хоч порядно збіднена та перекалічена. Як то звичайно буває по різних колоніальних задуп’ях.

Закріплюється в північній, Суздальській Русі – на століття вперед, і спосіб існування, чужий Україні, – рабство.

Як для Києва работоргівля була чимось тимчасовим, зайняттям занесеним із колоній, якого не схвалювало та до якого було непричетне вільне, переважно селянське населення Київської Русі, – так на півночі рабство стало з самого початку основою господарки. Там воно протриває, жах подумати, – аж до 1861, – більше, як вісім століть!

Київ був і за князівства столицею держави, де й правили київські князі. Першим із північних князів, що вліз на київський престол, був, здається, Юрій Долгорукій (1154–1157). Він навів із собою своїх «керівників» – суздальських хабарників, який розсадив правити «по ґородам і вєсям». Після його смерті київські люди їх усіх, до останнього, – негайно перебили. Вже це, якоюсь мірою, характеризує тодішні відносини двох різних народів.

Ці відносини загострюються до стану війни 1169, але в ній син Юрія Долгорукого – Андрєй Боголюбскій (1111–1174), – перемагає Мстислава Волинського. Київ був узятий суздальцями, та його люди мали змогу пізнати щиру любов до них «старшіх братьєв». Як пише історик:

Куди вже там отій «татаро-монгольській навалі».

Так, убивали, нищили та грабували. Навіть перша святиня Росії – ікона Владімірской Божьєй Матєрі, – украдена з монастиря у Вишгороді. Бо, плюндрували північні дикуни, ясна річ, не лише Київ, але й усі околиці.

Від цього конфлікту й слід, мабуть, вести історичний відлік існування Росії та російської державності; принаймні – в принципі. Бо після цього північні князі завжди мають у себе свого «вєлікого князя», тобто – непідвладного нікому суверена. Відтак і стають українські колонії незалежною від України державою (чи державами?). Хоч і не відразу постає єдина російська державність, до цього – ще йти та йти. Але вирішальний поділ, за всіма законами міжнародного права, – відбувається саме 1169.

Російські шахраї від історії й досі роблять вигляд, що тоді нічого не відбулося, та київська історія «ето русская історія». Але, на те вони й шахраї. Таким чином, коли в минулому столітті офіційно святкувалося «Тисячєлєтіє Россії» – то святкувалася чергова історична брехня, не більше. Бо ота Росія в жодному разі не починається з Олега (або Рюрика). Вона починається, в кращому разі, з Андрєя Боголюбского. Як не починаються США з Вільяма Конкверора.

До речі, сам Андрєй Боголюбскій був «самодєржцєм» типово російським: покидьком з покидьків, хоч і був сином половецької матері. Поєднував у собі необмежене свавілля, безглуздість, жорстокість та боягузтво. Той самий набір чеснот, що згодом буде притаманний усім іншим героїчним постатям «славной Історіі Россійской» – Івану IV, Пєтрові I… Одне слово, як пише літописець – «нєнавідєлі князя Андрєя своі домашніє і била брань лютая в Ростовской і Суздальской зємлє». Не дивно, що його й ганебно вбили – мало не «домашніє». Офіційний історик пише:

Чи можна вважати вдалими всі інші «виступлєнія» – полишаємо на суд читачів. Та – на суд історії (який давно відбувся).

Підкреслимо, що тут не йдеться про якісь там сенсаційні наукові відкриття. Все це є давно відомі та незаперечні факти історії. Їх цілком однозначно тлумачили сучасники, так само тлумачать історики:

Маються на увазі, ясна річ, князі північні («відділився від Русі південної»). Як бачимо, автор абсолютно ясно уявляє собі розділ України та її колишніх колоній – майбутньої Росії. Процес який пізніше став системою для колоній європейських. Він не наполягає на тому, що це є принципово, хоч безперечно це розуміє. Таке щось, деяку стриманість, – теж можна збагнути. Вже гучно відсвятковано «Тисячєлєтіє Россіі», та підкреслювати те, що воно відбулося чи не на триста років передчасно, – може викликати й «височайшєє нєудовольствіє»; в шахрайській імперії – правди не полюбляють. Та ще в дикій Росії… самі розумієте.

Антагонізм поміж обома різної етніки народами – ведеться з самого початку їх поділу.

Та й у проміжку, коли кияни, волиняни, галичани та половці вирішили 1223 протиставитись монголам маршала Субедея на Калці, та програли, жодного воїна з півночі там не було. Ті вирішили відсидітись за своїми лісовими хащами. Тільки короткий рейд Бату-хана з трьома туменами взимку 1237–1238, – дещо привів їх до розуму.

Потім контакти між ними відновлюються лише десь через півтисячоліття.

Не менш разючою була різниця в культурі та її рівні між двома народами. Ми вже писали вище, що українська культура не була надбанням княжої епохи. Радше вона була інерцією високої культури Гунського каганату. Але й київська традиція хутко згасає на півночі. Приписувати це суворим умовам життя було би недоречно й нерозсудливо, бо маємо приклад ґотської культури на суворій півночі Скандинавії, захоронення Усебергу та Ґокстаду. Вони являють нам зразки справжньої високої культури. Зовсім не те ми бачимо тут.

Чи не найбільш компроментуючою прикметою нової російської культури, є «курная ізба», тобто хата без димоходу. Це справжня королева російської культури. З неї починали свій шлях у майбутнє північні колонії Києва, та вона доіснувала по російських селах мало не до XX ст. В Україні вона невідома, навіть у поселеннях старішої Трипільської культури. Невідомо, і звідки б це могло бути займане, бо так не жив ніхто з сусідніх народів. «Курная ізба» невідома, здається, у Булгарському каганаті, поґотів у його наступниці Алтин Орду.

Коли в нас було винайдено свічки або хоч лоєві плошки з гнотом, – навряд чи можливо дослідити. Але, ці засоби освітлення вживались у нас, мабуть, за багато століть перед нашою ерою. Принаймні, в захороненнях саків, кочовиків Великого Степу та предків якутів і казахів, – знаходять олійні лампи ще з III ст. п. н. е. Втім, це не означає, що їх не було раніше. Чи так вже важко було спорудити щось подібне й на російській півночі? – мабуть, дивлячись кому.

Така відсталість культури не, є загадкою, та пов’язується безпосередньо з трибом суспільного життя. Бо рабовласництво – не сприяє культурі. Рабові – взагалі не до культури, а рабовласник… Чи може такий непотріб – взагалі бути культурним? Здається, що таке – є просто несумісне.

Про це фантастичне відставання в культурі матеріальній, ми ще будемо писати, та – не одного разу. Але, є ще не менш разючий контраст у сфері духовній: разюча різниця духовних рівнів. Бо, в багатому українському фольклорі, є чимало всякого, але – нема, на щастя, того, що є у фольклорі російськім.

А саме це – цікаво переглянути.

Ми тут звернемо увагу всього на дві, але як же красномовні обставини. Це відсутність в українському фольклорі так званого «билінно-богатирского епоса», як рівно казок про Бабу Ягу.

Бо саме з російського фольклору ми довідуємося про те, що: «сільниє могучіє богатирі во Кієвє», а «цєрковно пєніє во Москвє ґородє», як і про загадкової видової приналежності «гусєй-лєбєдєй», та ще силу всього іншого.

Богатирі то понад цікавий сюжет, як сам по собі, так і з пункту зору психології народного характеру. Звернімося до висвітлення їх у самому російському епосі: що може бути краще, ніж надати слова відповідачеві? Починаючи з початку, з молодих років майбутнього богатиря, коли він:

Отже, як вам подобаються «шуточкі» цього дебіла? – соціально небезпечного суб’єкта. Але, герої – навіть дебільні, – підростають, та «ровєсніков» їм уже замало. Підрісши,

Тут «сілушка» – бачите, це – як кажуть, – «жівая сіла протівніка», не названого навіть на ім’я: що за різниця? Адже: «кто нє с намі тот враг»; а, «когда враг нє сдаєтся – єго унічтожают» (і коли здався – так само). Однак, до них самих це не відноситься, спробуйте лишень зачепити – який свинячий вереск на весь світ здіймуть! Бо, одне – то ми, а вже зовсім інше – якісь там «бандформірованія».

Уроджена подвійна мораль, що ви хочете…

Може богатир і порядний бешкет зчинити, особливо – коли перебере, – може й «псіхануть»:

Або, помилуємося на продовження отого, попереднього, – «славниє вікторіі російскіє»; деяке закінчення, так би мовити, усієї богатирської діяльності:

От тут звернімо увагу на оті: «Нє оставілі ні старого, ні малого» та ще й «і нє оставілі оні ні єдіного на сємєна», – подумаємо, а що ж це, власне, таке? На жаль, тут не полишається місця на якесь подвійне тлумачення. Бо від того їх «пара», що «шєл от трупья по облака» – за версту смердить геноцидом. Агресія та геноцид – є агресією та геноцидом, та що тут – в народному епосі оспівуються саме вони – видно сліпому.

Отже, подякуємо великому Богові, що наш нарід подібного сміття по собі не полишив. Та, поґотів, у таких бридко неестетичних формах, у такий примітивний спосіб.

Переходячи до другої частини нашого сюжету, поцікавимося, чому, як це помітив іще сучасник А. Пушкіна Вельтман, автор популярних тоді історичних романів, в примітках до одного з них він пише:

Дійсно, саме так є, але – в чому справа? – чи не в тому, що міт про Бабу Ягу виникнув, знову ж, не в Києві, а в його північних колоніях? Схоже, що саме так.

Російський історик В. Ключевскій твердить, що «…ліс завжди був тяжким для російської людини». З причин досить прозорих: в лісі можуть блукати «соловьі–разбойнікі» або збіглі раби, які можуть і помститись; повно й диких звірів. Не був приємним і вільний степ, де у травах міг причаїтись «злой татарін». Отже, й подітись не було би куди, якби не було річки. Бо, як повідомляє нас історик:

Тут все гаразд, автор абсолютно правий, бо саме річка була та полишилась великим засобом «освоєнія» чужих «русскіх зємєль», що їм ніколи не належали, саме річки приносили їм найбільші зиски. Бо, фінські хутори, з яких можна було запастися рабами, лежали саме на річках та озерах. Про це красномовно свідчить, те, що фінське слово «vesi» – вода, – стало старішою назвою оселі на російській півночі – «весь».

Подібна прихильність до російських річок може навести на думку, що всі вони мають російські ж імена, але… далебі… Бо всі вони носять свої, старіші фінські імена: Волга, Вычегда, Кама, Клязьма, Москва, Ока, Онега, Печора, Пинега, Протва, Угра, Шексна, Цна та багато, багато інших. Хіба, що якась там дрібна річушка Пьянь – ото вже напевно російська.

Але, як вона, власне, виглядала: Баба Яга? На старих народнах картинках, «лубках», вона зображується як літня жінка, часом у типово угро-фінському головному уборі – «русскій кокошнік». Вона жіттєдіяльна, хитра та підступна, аж понад зла. «Баба» – слово угро-фінського походження, як і «Яга». Справа в тому, що так звані форманти, – закінчення назов річок на півночі, являють нам велике різноманіття: -йук, -йугі, -йога, -йогі, -іга, -ега, -ога, -яга, аж по мансійське -я. Але, всі вони означають «річку» різними угро-фінськими мовами. Як це часом буває, іменник може бути й прикметником – «річкова». Отже, Баба Яга – то Річкова Баба.

До того, вона ще живе «в ізбушкє на курьіх ножках» та є великою чарівницею.

Перше нагадує нам про надбережні поселення на палях, які були так розповсюджені в неолітичній Європі; десь від 5000 років тому і пізніше. Отже, «ізбушка на курьіх ножках» могла мати своїм прототипом саме річковий будинок на палях.

Чарівництвом в Європі прославлялися фіни, як і лікарським фахом, та мистецтво фінських шаманів вивчав іще у XVI ст. учений єпископ Турку, Мікаель Аґрікола.

Все це разом просто не полишає нам вибору. Поселення на палях по берегах річок та озер належали угро-фінським народам європейської тайги, лісовим полювальникам (можливо – з початками лісового землеробства). За теплої пори року вони вели сталий триб життя: чоловіки зранку відправлялися на полювання або на розчищене в лісі поле, а молоді жінки на заґотівлю грибів та ягід. З малечею, дитинством, полишалися вдома літні жінки. З міту про Бабу Ягу – Річкову Бабу ми добре бачимо, що вони вправно володіли, як чарами, так стрілами, відбиваючи напади работоргівців з Володимира, Мурома або Суздаля, які так добре почували себе на російській річці (з фінською назвою). Подумайте, як добре потрібно датися взнаки, щоб навічно закарбувати пам’ять про себе у міті.

Таким чином, весь фольклор про Бабу Ягу, який зі всім зрозумілих причин відсутній в нашій Україні, є нащадком забобонного страху російських полювальників на рабів, темних та невігласних, – перед старими жінками фінських річкових поселень на палях, могутніми шаманками, хазяйками ворожбитських чар та отруєних стріл. Свідок самих-самих початків «русской ідєі» – російської работоргівлі. Так само, як спадкове уміння «брать язика». Від якого і довідувалися, на який опір можна буде сподіватись в разі нападу. Та на яку саме кількість отих «рабов, рабинь, рабят і рабєнков» можна розраховувати в разі успіху.

Звернімо тут увагу й на черговий слід дологічного, магічного мислення – табуїстичність назви: не відьма, не чарівниця, а просто «річкова баба». Це – типове табуїстичне іномовлення, на зразок табуїстичної назви ведмідя – «мішка» (від литовського «мішкас» – лісовий), або вовка – «сєрий».

Наприкінці нагадаємо й про відсутність у нас і отих улюблених фольклористами «билін». Недолугих, кострубатих та примітивних, яких без сміху читати не можна.

Зауважимо, що саме вона, величезна, бодай – тотальна перевага України в культурі – призвела свого часу й до відносного успіху культурної частини пєтровських реформ. Бо надто вже багато освічених людей з України понесли тоді свої знання до Росії. Як написав доволі відомий філолог:

Все тут добре, тільки оте «воз’єднання (воссоєдінєніє)» – розповсюджене упередження. Не було його, бо не було, чого возз’єднувати. Була звичайна окупація та анексія, звичайним шляхом війни, російським шляхом агресії. Хоч оті книжники – й дійсно були. Без них би, можливо, й досі в соломі би спали та зубами чухались… Книжники були, чимало й зробили, але… вони тільки показали зайвого разу, що народові ніхто не може допомогти, навіть Бог, як він сам собі не допоможе.

Є тут і ще один яскравий історичний урок, вже для самої України. Поки Скитія-Україна протиставилася загарбницьким імперіям – її власні справи йшли цілком добре. Наслідком була не тільки консолідація власної держави, без якихось колоній, але й імперські данини.

Але, час кінчати наші Київські історії. Далі піде епоха відродження, часи Великої Литви, але над ними буде висіти дамоклів меч отого недолугого київського ж поріддя, – одвічно агресивної Росії.

9. Візантія

Історична заслуга київського князя Володимира перед українською та російською історією полягає в тому, що він впустив до країни візантійське християнство, з усіма численними наслідками цього факту, – історичними, культурними…

Отже, виникає запитаня: а, що ж то була за така Візантія, та чого саме ми від неї, за сприянням князя Володимира, за цей час нажилися?

Візантія, Другий Рим, утворилася на задуп’ях отого Першого – справжнього Риму, та в середньому, у сталий проміжок свого існування, мала під собою лише трохи більше 1 млн. км кв. не надто густо заселених теренів; на відміну від Риму ж – досить кепсько загосподарьованих. Та почала хутко розпадатись із початком II тисячоліття. Остаточне припинення її турками – носило радше символічний характер. Так і зійшла вона зі світу, не вражаючи нікого, як завоювальними так будь-якими іншими успіхами. А якнайменше – культурними.

Однак, попри все це, очевидно, їй приписувано – часом, – просто дивні заслуги.

Колись такий собі отець П. Флорєнскій, що снобізувався дещо історією та загинув потім за це у Соловках – совєцькому СЛОНє, – написав, ніби разом із вірою Росія успадкувала від Візантії й «Промєтєєв огонь Еллади». Хід цього нехитрого розумування є очевидний: Візантія пішла з Греції, а її історики користувалися грецькою мовою, отже… Не взяв до уваги отець тільки сутої дрібнички, – що ота «вєра» в стані була загасити вогонь і тисячі Прометеїв.

Ефектна дурість, заснована на звичайному невігластві, пішла гуляти «на восток от Пєрємишля», де з давніх давен (а власне – з того ж таки Володимира) – натомість думати та кумекати – «маются» різною подібною дурістю. Бо, навіть у цілком реномованій праці – читаємо про наступне:

Та далі, ще більш деталічно:

Україна, в свою чергу, передала естафету візантійського християнства своїм колоніям, а звідти все тамішнє перейшло свого часу й до Москви, до Росії. Яка, після остаточного знищення Візантії (яка ж то була неймовірно прогресивна історична акція!), року 1453 полишилася єдиною берегинею «правой вєри»; а заразом, очевидно, і того «Промєтєєва огня Еллади», про який так красиво писав П. Флорєнский.

В усій цій стрункій картині того, чого ніколи не було, понад важко зрозуміти одне, але на жаль – головне: а чому ж сучасна наука – пряме продовження поганської грецької, – пішла бути на заході Європи, а не на її сході? – куди, як пам’ятаєте, – саме й відправився «Промєтєєв огонь».

Для цього нам доведеться самим пошукати істину, яку нам і треба поставити на місце чергового розповсюдженого упередження; коротше кажучи, необхідно звернутись до експерта. Насамперед, подивимося, а чим була ота Візантія з політичного боку, бо вже таке щось має прояснити чимало. Отже, починаємо наш шлях:

До того ж, бачите:

Що ж, великих надій це не подає, поґотів:

А таким чином, нема нічого дивного в тому, що:

Все це ще раз нагадує нам совєти, з отим одвічним самовтішанням, що – мовлять – «но вєдь ідєя – прєкрасная!». Та, з тією ж самою ступінню наближення – Росію, де Павєл I валив усі провини на власну матір – Єкатєріну II, а його син, Алєксандр I, – всі провини валив на батька. Але, на цьому подібність не покінчується, бо попри все це, Візантія, як і всі три Російські імперії, що пішли до небуття, – ніколи не була стабільною державою:

Так, знайома картина, – типова імперія, «другий Рим»; не ліпшим від якого буде й «трєтій Рім». Але, все це загальні риси характеристики імперського суспільства, що законсервувалися потім і в суспільствах похідних – російському та совєцькому. Нас буде надалі цікавити дещо інше, отой самий «Промєтєєв огонь Еллади». Наведемо з цього приводу досить розлегле міркування; останнє з усіх висловлювань попереднього автора, та саме на цю тему:

Але, так пише сучасний автор, який не помічає у Візантії жодного «Промєтєєва огня». Бо, те, що могло би ним бути – стало всього тільки «еллінською премудрістю», осуджуваною та хибною. То, може це є нещодавнє відкриття?

Ну, що ж, – пошукаємо у класика. Він впевнено пише нам, щоправда, не про Візантію, а про Росію з отим «вогнем Еллади», що:

Та додає до цього ще й пару виписок із давньої російської літератури, не подаючи адреси («в одном древнерусском поучении читаем…»); таке щось – гріх подавати в перекладі, вибачаємося:

Або таке, чи не ще краще:

Підкреслимо, що автор ідіотичної парадигми – про успадкований Росією від Візантії, разом із православ’ям, отой «огонь Еллади», – не міг цього не знати. А раз так, то навіщо ж писав: від невігластва, чи в надії когось обманути?

На жаль, ця зловісна альтернатива є класичною для багатьох, хто писав чи пише про Російську історію.

Отже, насправді Візантія, це ніяк не спадкоємиця Еллади, а чорна діра людського пізнання, де «…істинні знання» від «хибних» (або – справжніх, бо ж «еллінської премудрості»), мають повноваження відділяти невігласні попи.

Тому не дивно, що справжній «Прометеїв вогонь Еллади», як твори Платона чи «Логіку» Арістотеля, – скоріше можна було відшукати в бібліотеках Багдаду або татарського Сараю, ніж у Константинополі. Для цього останнього то була лише хибна мудрість, нє «угодна Богові». Так само, як і для «трєтьєго Ріма», де бібліотеки з’являться десь не раніше XIX ст. (чи може XVIII?).

Перший Рим не створив власних культурних цінностей, але принаймні засвоїв та зберіг культурну спадщину попередників, в тому числі і Еллади. Та, не можна цьому заперечувати, – істотно продвинув людські досягнення в технічній галузі цивілізації. Його дорогами та акведуками можна користуватись і сьогодні.

Другий Рим не забудував своїх володінь новими цирками або дорогами чи водогонами. Його сил, дикого та невігласного, не завжди вистачало на підтримку в діючому стані набудованого Першим Римом, а його пишні імператори не завжди уміли читати, а поґотів писати. Цей вже ніколи та нікого особливо не завойовував, зменшуючись з часом як ота шагренева шкіра. Постійний брак військової сили весь час спонукає Візантію поширювати агресію таємну, – змови, диверсії, вбивства правителів інших країн. В усіх околишніх країнах аж роїться від ромейських шпигунів та таємних агентів, убивць.

Все це багатство таємного злодійства у нього перейме згодом та розвине далі, далі, – достойний спадкоємець другого Риму – Москва. Не якийсь там «вогонь Еллади» (він там їй потрібний), а саме це: спадковий скарб антилюдства.

Суспільство Риму було, наче, гранично жорстоке, життя людини там не цінувалося в принципі, вбивали, як зайде потреба, то й імператорів: чи не половина їх померла не власною смертю. Бавитись видовиськом насильницької людської смерті – мав там змогу кожен та кожного дня, в будь-якому цирку. У другому Римі вражає дещо інше. На його аренах уже не бились гладіатори – на це не ставало грошей, але людське життя було так само нічого не варте, а з імператорів не своєю смертю померла вже половина. Але, від жорстокостей другого Риму тхне вже відчутним присмаком психічної хвороби.

У Римі військовополонених продавали до рабства, поґотів, не було й закону, який би карав за продаж у рабство вільної людини. Таке щось заведеться лише у правовій державі остроґотів, уже після Риму. Тут, у Візантії, – було так само, але полонені… Часом їх кидають до льохів та там виморюють голодом, з цікавістю спостерігаючи, як з них з кожним днем по краплині уходить життя. Часом їх для чогось тортурують, забивають на смерть батогами; або осліплюють – суто візантійське покарання.

Так само осліплювали або били батогами скинутих імператорів; тих самих, що за свого правління зобов’язані були ходити у червоних чобітках та лежати тільки на червоних подушках. Ми сьогодні є звичні та – цілком слушно – пов’язувати рекорди безглуздої жорстокості з «Трєтьім Рімом», але – було на що подивитись іще там. Рідкими були мілітарні успіхи християннішої з імперій, але коли Васілейосу II (976–1025) пощастило перемогти сусідніх болгар, – він наказав осліпити 14 000 полонених, щоправда – оказавши й милість: полишив одне око кожному сотому, щоби той міг відвести їх додому.

Такі звичаї не могли минути увагу сусідів, та коли наш літопис описує гвіздки, що забивали воїни Ігоря до голови ромейським полоненим та різанину над ними, – хай ромеї дякують за це собі ж. Бо, зауважимо це без скрупулів, – самі формували у сусідів думку про те, що «добрий ромей – то мертвий ромей».

Чого ще наче не було у другому Римі (як і в першому), так це царів, що захоплювалися би тортурним та катівським мистецтвом, як от Іван IV або Пєтр I. А непорівнюваним буде, відповідно й місце, яке в керованому ними суспільстві посяде тортура.

Отже, підбиваючи підсумки, скажемо, що про якусь там освіту або науку Візантії – годі казати: «Промєтєєв огонь Еллади» – то або виплід хворої уяви, або свідоме лгарство. Але, було дійсно те, що об’єднувало обидва «Рими»; бо як повідомляє нас ще той, перший із цитованих авторів:

Те саме, дослівно, було й у Московщині, де у розумово хворих – «юродівих», так само охоче вбачали Божих людей, та до їх безглуздого белькоту пильно прислухувалися, чуючи в ньому пророцтва. Подібні спільні риси й насправді роблять Візантію та Московію мало не сестрами, тільки от – шкода: не за спільною спадщиною Еллади, а радше за звичайною глупотою.

Ріднить їх саме це, принципове невігластво, поруч із тупою та забобонною релігійністю, фанатичною та дріб’язковою, хоч так само слабкою духом. Обидві вони, ці доведені до абсурду імперії, ниці, але зарозумілі та самовпевнені, – попри своє нестримне загарбництво, жили гірше за будь-кого; наступна – гірше за попередню. Але зате – досконало знали, як треба правильно жити. Та по кінець життя повчали цьому весь світ.

Із цим – «правильно жити» – клопоталася «єдіная правая вєра»: християнство візантійського обряду. Це воно стало продуктом вищого досконалення християнської ідеї та до остаточного її відлиття до тієї «правой вєри». В ній було передбачене все, що тільки можливо; аж до безпомилкового відокремлення «мудрості Божьєй» від нечестивої «прємудрості єллінской», – бери й користуйся, але…

Смішною та глупою, завжди була та є пихата зарозумілість цієї церкви, враженої смертним гріхом гордині; церкви, яка відкрила всі можливі людські істини у останній інстанції, однак, при цьому цілком пронехтувала природою, – вищим створінням Бога. А як так, – то й самим Богом.

Йдеться про звичайне та повсякденне: календар.

Бо вона має свій календар, відмінний від передбаченого Богом (чи – досконаліший?) та він уже відстає від справжнього майже на два тижні. Два тижні – то тільки два тижні, але… Ніхто з ієрархів цієї церкви, це характерно, так і не додумався до примітивного мисленого експерименту: подумати, а що воно буде ще, скажімо, через 10 000 років? – коли Різдво Христове прийдеться справляти навесні, а Великодень – восени?

10. Живий свідок історії – наша мова

Прочитавши все попереднє, про кимеріян, скитів, гунів та аварів, кожен має право поставити запитання, – так, але хто ж є ми? – сьогодні? Коли таке запитання почують там, на півночі, де тільки й слов’ян, що з української діаспори, – на нього кинуться гучно відповідати: щоб самі, бува, не зметикували.

«Славянє, славянє!» – проголосить нобелівський лавреат, російський письменник Алєксандр Солжєніцин. «Ви – малоросси, а ми ВЄЛІКО-росси!» – пропищить бабячим голоском уславлений російський же художник; претензії якого завжди значно перевищували здібності. Та додасть: «Но всє – русскіє!» Нагадуючи всім, що у століття, коли й горбатого випростовують ще за життя, – російського невігластва не виправити. Але, – й це не головне.

От коли вони далі почнуть вам правити про отих слов’ян, білявих та блакитнооких (обов’язково!), трудолюбних пахарів (обов’язково!) які ніколи не купували хліба за кордоном (необов’язково), та щосили переможно відбивалися від сталих наїздів «нєсмєтних полчіщ дікіх» (тепер можна й «полудікіх») кочєвніков, – будьте обережні.

А коли вони дійдуть до того, що вийшовши разом «із драгоцєнного Кієва», ці «славянє» створили «Вєлікоє государство Россійскоє», – тікайте світ за очі, бо вас знову хочуть «добровільно прісоєдініть» до розбійної Московії «старшєго брата». З усіма вже знайомими наслідками. А поки…

Заспокоїмо дещо читача, бо – всі праві. Хоч і не в усьому. Бо, то ми є слов’яни, але не вони – угро-фінсько-татарська суміш. Підкреслимо, що останній факт нічиєї гідності вражати не може, – нема добрих чи кепських етнік: всі люди є рівні від народження. Є серед нас, годі й казати, і малороси, оті, що без Росії себе не мислять, – «славянє», як у нашій Верховній Раді.

Але ми є, насамперед – українці, люди, що повною мірою успадкували гідності та вади трьох великих етнічних потоків історії: балтицького, ґерманського (або ґотського) та врешті – гунського. Про що нам неодмінно та щоденно нагадує наша українська мова.

В Європі сьогодні практично немає двох мов, які не мали би взагалі схожих між собою слів, але – тут є істотна різниця. Бо є від чистої дурості займані слова, а є слова спільні. Та нас цікавитимуть саме оті, останні. За прикладами перших у наш час, коли дурість квітне рясним цвітом, – далеко ходити не потрібно. Хоч і отой «маркєтінг» (звичайне собі «базарювання») або ота й зовсім уже ідіотична «тусовка» (спільне товчення на місці без визначеної потреби). Займані в той чи інший спосіб іноземні слова, прийнято збирати у «Словнику іноземних слів» даної мови.

Нас, як уже мовилося, буде цікавити дещо інше.

Обмежимося одним прикладом. Нікому, напевно, не спаде на думку вважати іноземним слово «мусити» та відсилати його до «Словника іноземних слів» української мови. Але, від відповідного ж німецького mussen його порізнює лише балтицьке дієслівне закінчення «-ити» (-iti лит.). Та це – не одинокий приклад. Подібні українські слова, що співпадають за коренями з литовськими, схожі не лише фонетично, але й семантично, то єдине сьогоднішне свідоцтво нашого давнього балтицького споріднення через минуле Великої Кимерії.

Тут, щоправда, легко передбачити й заперечення. Мовляв, такі співпадіння можуть бути наслідком примусової, так би мовити, «литвинізації», якої українці зазнали пізніше під Великим Князівством Литовським. В цьому було би щось істотне лише за умови, як би подібна «литвинізація» дійсно була. Але, про неї ніщо в історії не свідчить. Навпаки, мало не з часів Гедімінаса литовські королі самі володіли українською мовою. Якісь слова, безумовно, могли в цей час потрапити до української мови (як і навпаки), але… Займаються, звичайно, такі слова, яких нема у власній мові, тобто ті, що відображують певного рівня складності поняття, а таких – істотна меншість. Отже, дивіться самі; наведемо певну кількість литовських слів із сучасного литовського словника. Підкреслимо – сучасного. Бо з часом диверґенція навіть поріднених мов зростає, а значить те, що полишилось, то завжди менше від того, що було колись. Адже, там і там з часом пішло у непам’ять багацько слів; сьогодні таких співпадінь за коренями, фонетичних і семантичних, нагадаємо, існує до 700. Отже, подивимось на приклади:

bajus – байка, bėda – біда, cemerys – чемерис, dėka – дяка, dvaras – двір, gatavas – готовий, galva – голова, gojus – гай, gontai – гонт, groti – грати, gruodis – грудень, kilim – килим, koplicia – каплиця, lanka – ланка, lėlė – лялька, liubistas – любисток, maišyti – мішати, marmuras – мармур, miesta – місто, migla – мла, mitus – міт, muras – мур, nykti – зникати, paciupti – поцупити, pasiuti – пошити, perti – прати, pyragas – пиріг, plūgas – плуг, retas – рідкий, rudas – рудий, savavale – сваволя, siėti – сіяти, siekti – сягати, siurbti – сьорбати, sodyba – садиба, stirta – скирта, suknia – сукня, šalmas – шолом, širdytis – сердитись, šliundra – шльондра, špule – шпуля, šratai – шрот, švita – свита, tad – тоді, tinkas – тинк, ugnis – вогонь, vartai – ворота, vyšnia – вишня, žveris – звір, žvyras – жвир і т. д.

Ми навмисно ввели сюди й два іноземні (для обох мов) слова: «мармур» та «міт», щоб показати, що й вони тут в обох мовах є ближчі, ніж будь-де. Не так перекручені, як, скажімо, – у мові російській. Привертає увагу й те, про що ми вже писали: спільне дієслівне закінчення «-iti» – «-ити». Слова, як бачимо є прості та старі за семантикою, не було великої потреби займати щось одне в одного.

Так само стоять справи й з не меншим ґерманським спадком.

Іще Геродот, мало не за півстоліття до нашої ери описує нам звичаї скитів, звичай уклонятись мечеві, застромленому ручкою до землі, звичай знімати скальпи убитих ворогів та їх колекціонувати; описує обряд поховання короля, тризну та могилу, обставлену мертвими вершниками на мертвих конях.

Про те ж саме щодо людей Скитії пишуть інші, пізніше. Про скальпи, що ними аси старої «Едди», які на той час стали аланами, прикрашують збрую свого коня, – пише у IV ст. н. е. римський історик Амміан Марцеллін; так само описує оте шанування меча.

Але, – є ще ґерманська «Едда», або розлеглі витяги з неї Сноррі Стурлусона (1179–1241). Неоціненне значення цього джерела полягає на тому, що то є свідоцтво тих людей, про яких ідеться, – про самих себе. Про скальпи чи шанування меча, там – здається – не пригадується; можливо, на той час ці звичаї заникли. Можливо, просто не було нагоди пригадати, – але ж і не все має бути. Але поховання конунга є таке саме: навіть з обсадою могили мертвими вершниками на мертвих конях. До яких, пам’ятаєте, в розпачі звертається дружина Гельґі Убивці Гундінга: «Навіщо острожите коні? Хіба вам дане повернутись додому?» Тільки от – зауважимо до цього не абияку важливу обставину: ці люди не були принесеними в жертву рабами, або навіть полоненими. Ні, всі вони добровільно згодилися піти за конунгом, та покінчили самогубством на його могилі.

З цього приводу теж можна ще раз навести переконливе свідчення з «Едди». Це – історія любові Сігурда та Брюнгільд, власне – її кінець. Помираючи Брюнгільд намовляє двох своїх улюблених служниць піти з собою, саме в такий спосіб. Але, вони їй відмовляють: «Навіщо? – чи мало піде з тобою?» Як бачимо, це не було навіть примусом, можна було й відмовити, навіть коли дуже запрошують. Втім, про це вже йшлося.

Є, однак, і географічна подробиця, яка пов’язує Геродота з «Еддою». Бо він із чималим здивуванням, так зрозумілим для людини з давно вже безлісної, загалом, Еллади, – описує нам потужний ліс, що околював колись дельту Дніпра, – могутню Гілею. Її залишки у плавнях Дніпра існували іще у минулому сторіччі та були остаточно донищені вже за совєтів.

Про цей великий ліс Європи пригадує й «Едда»: «…І ліс той славетний, / що Мюрквидом зветься…» Бо, землі ґотів та гунів поділяли Великі Пороги, які тягнулися на сотню кілометрів, від Кодаку на півночі до Данпарстаду на півдні. Потім ішов Вал Ґревтунгів, а до самого моря – ліс Мюрквид. Весь його, чи частину, обіцяє подарувати Гунарові та Гюкі підступний гунський конунг Атлі, аби якось заманити їх до себе, а потім зрадницьки вбити, порушуючи степовий кодекс гостинності.

Шведською мовою Mörkvid – то темне, морочне (mörk) місце або простір (vid – вид). Проста семантика, в дусі прямослів’я минулих часів. Цілком відповідає лісові; високому та густому, а значить – темному.

Але, познайомимося тепер дещо й з ґерманською власне – ґотською частиною нашої української лексики (словного запасу). Постараємося й тут представити не більше півсотні слів, – достатньо для ознайомлення та не надто обтяжливо. Отже – шведський словник:

bagare – пекар, balja – балія, balk – балка, beskydd – охорона, захист, blåk – блакитний, borga – боргувати, fack – фах, gapa – гапитись (німецьке gaffen), garn – гарн, прядиво (нім. Garn), glad – веселий, задоволений (гладкий), glatt – гладкий (нім. glatt), goda – годувати, hake – гак, hjord – гурт (нім. Herde), hov – двір (нім. Hof), hеmma – гамувати, hеrta – гартувати (нім. härten), hеna – насміхатися, ганити, kost – кошт (нім. Kost), kram – крам (нім. Kram), krеka – крук, kopa – купувати (нім. kaufen), läkare – лікар, lan – лан, mord – морд (нім. Mord), mur – мур (нім. Mauer), nota – нотувати (нім. nоtieren), olja – олія (нім. Ol), plundra – плюндрувати (нім. plündern), prеkäre – прикре, rina – бігти, текти, ринути (нім. rеnnen), röpa, röpe – репетувати, ruta – рута, rеd – рада (нім. Rat), skada – шкода (нім. Schade), skin – скриня, smak – смак (нім. Geschmak), smеtt – шмат, stack – стіг, steg – стежка, stirta – скирта, strapats – тарапати, strom – струм, styvna – штивне, stеl – сталь (нім. Stahl), stäpp – степ, tak – дах (нім. Dach), talan – талан, vagare – вагарь, vag – ваги (нім. Waage) і. т. д.

Зазначимо тут досить рідке явище по мовах: перехід «t» – «k» у слові stirta, властивий і литовській мові – skirta. Зустрічаємо тут і наш блакитний колір – blå, blåk (в англійській він переходить у чорний; нагадаємо, що шведська літера «å» вимовляється як середнє між «о» та «а», а «y» шведською та фінською, як тверде «ю» або «ь». Слово beskydd – охорона, захист, – набуло у нас дещо іншої семантики, як непрохідна гірська місцевість – кручі, скелі та провалля. Але колись, за давніх часів, саме такі непрохідні місцевості хоронили людей від ворожих нападів. Отже, слово мало подвійну семантику, та вони тут якраз поділилися: одну набула шведська мова, другу українська.

Укорінилося це слово у слов’янстві, також, як ім’я власне. Дві гірські системи з такою назвою – Західні та Східні Бескиди – відокремлюють Словаччину від Польщі, вони є водорозділом притоків Вісли та Тиси.

Гладкий (шв. glatt) позначає якість поверхні, але є ще схоже слово glad – веселий, задоволений. Українська семантика дещо загальніша, бо «гладкий», то не тільки веселий та задоволений (собою), а ще й добре вигодований, що цілком пояснює його попередні стани.

Про слова спільні обом мовам, литовські та шведські, – дещо зауважимо пізніше, а поки відзначимо, що обідві мови мають схожі між собою та схожі до українських, – закінчення географічної або народної приналежності. Це литовські -škas, -škis, або шведське -sk, як у слові svensk – шведський. В українській мові це звелося до альтернативи: «-ський», «-цький». Є й більш цікаве – спільне закінчення жіночого роду в словах, що визначають національну приналежність: шведське grek, grekinna, українське «грек», «грекиня». Однак, при бажанні можна угледіти тут і щось значно більш древнє, угро-фінське, бо таке закінчення прямо нагадує про мадярське nő – «жінка»; те саме буде тут – görög, görögnő. Зауважимо, що український відповідник є дещо ближчий до nő, ніж шведський – «-ня». Отже, це могло потрапити до обох сучасних мов, шведської та української – із ґотської, зміненої під впливом гунів.

А це коротке дослідженя, де вже задіяні аж три сучасних мови, загадом – доволі далекі одна від одної, демонструє нам, як можуть бути насправді переплутані мови, які повинні бути далекими одна від одної; бодай, навіть не порідненими.

Є в обох попередніх словниках і спільні слова: литовське muras – мур, та ґерманське mur, mauer. Але, на цьому ще не кінець. Бо за тією ж «Еддою» «світлі аси» жили колись на Кавказі, та їх леґендарний Асгард – Місто Асів, було, правдоподібно десь там, де бурхливий Терек виходить на рівнину. За хребтом на заході лежить колишня країна ванів «Едди», сталих ривалів світлих асів, – Сванетія. Колись про таких собі суанів, чи не наймогутніший нарід Кавказу, писав іще римський географ Страбон.

Так от, традиційна архітектура Сванетії, якій теж не одна тисяча років, завжди передбачала поруч із кожною домівкою будувати високу оборонну кам’яну башту, до якої, в разі ворожого нападу, – перебиралися люди, разом із худобою. Ті кавказькі башти й досі називаються – «мур».

Розповімо трохи й про шведське слово talan; за семантикою воно не зовсім співпадає з нашим «таланом», та ця семантика є далеко не такою розвиненою та складною, як у нас. Бо шведський talan – то просто промова, зокрема ж – промова на суді. Від якості якої, звертаю увагу, – колись напряму залежала доля обвинуваченого. Бо, хоч у старому ґотському суді були присяглі, але не було адвокатів. Були суддя – godi та знавець законів – lagman; і все. Промовцями були постраждалий та обвинувачений.

В українській мові слово «талан» набуло значно цікавішої семантики. Тепер це – не лише доля (або її посмішка), але й дещо більше, – уміння схилити її на свій бік. «Нащо мені врода, коли нема долі, нема талану» – скаржиться в «Гайдамаках» Т. Шевченка невдаха Ярема Галайда.

В словнику українсько-російському – читаємо: талан – участь, удел, доля, судьба, судьбина. Слів багато, а перекладу все одно, немає, та певно й бути не може. Бо пропустили ще досить важливі слова: «удача, везение». Адже, наш поет, як ми бачили, – не зводить усе до долі, – у нього є ще й талан: ставлення долі.

Не всі мови мають таке слово. Свого часу в ньому відчула потребу розвинена англійська літературна мова. Там є чимало наших ґотських слів, але от українського «талану» – немає. Та письменник Горейс Волпол (1717–1797) і запропонував у листі до одного з сучасників слово serendipity, з семантикою, тотожньою семантиці нашого слова. Воно спало йому на думку, коли він читав якусь східну казку про пригоди та тарапати трьох принців Серендіпу, яких вони долали завдяки власному таланові. Серендіпом арабські мореплавці називали острів Ланку (Цейлон), від старої, ще санскритської назви – Суварандвіпа.

Людина що не має талану, зветься «бесталанною», та є відомий класичний твір з такою назвою. Це слово чомусь потягли до російської, але там воно стало всього тільки синонімом слова «бездарний». Ну, як звичайно: що не поцуплять, те змарнують. Бо тепер це дурство лізе назад, псуючи українську мову.

Є корені надто старі та розповсюджені по мовах. Про слово «мур» ми вже писали. Таким самим є слово «багатий», яке відоме від Льодового океану та по Чорне море, від фінського pohat по румунське bogat, а до того й по всіх слов’янських мовах: то – чиє ж воно? Так само фінське taivas, а бо естонське taeva – небо, ми знаходимо й на півдні, в румунській та болгарській, – taevan; щоправда, тут воно, як і турецьке tavan, – позначає всього лише стелю над головою.

Але, рекорди розповсюдженості б’є, можливо, наше просте слово «сьорбати». Воно є у білорусів – «сьорбаць» та таке ж у поляків: siorbać; є й у болгарів – «сърбам». Зустрічаємо у шведській та фінській: sorpla – хлебати, sarpia – хлебати, прихльобувати. Є воно в еспанській, sorber – прихльобувати, та в румунській, sorbti – пити. Знаходимо його й у латині: sorbeo – втягувати, поглинати; sorbibo – потягувати, відхльобувати або sorbitio – суп. Несподіванкою буде й те, що у наших степових побратимів – казахів є теж слово «шурпа» – суп, або те, чим запивають їжу.

Слово це є й у балтицьких мовах, та теж досить розгалужене: siurbti – сосати, потягувати, siurbsnis – ковток, siurbteleti – ковтнути.

То, хто ж сказав це слово першим?

Але, продовжимо наши мандри по словниках. Однак, ми не маємо в нашому розпорядженні гунського словника, то й спробуємо його якось замістити мадярським та тюркським, пам’ятаючи, що гуни були родичами мадярів та угро-тюрками за походженням. Щоб не перевантажувати читача, обмежимося тією півсотнею спільних слів із сучасного мадярського словника (настанова до читання: с – ц, сz – тс, сs – ч, ly – ль, ny – нь, s – ш, sz – с, ty – ть, z – з, zs – ж):

ábroncs – обручка, babona – забобона, babral – бабратись, bárány – баранчик, barázda – борозна, barna – барнатний, ebéd – обід, finom – файний, galuska – галушка, gally – гілля, gazda – газда, gereben – гребінь, hаz – хата, hiba – хиба, kacsa – качка, kebéd sa – каша, kasza – коса, kazan – казан, kostol – коштувати, kulcs – ключ, kucsma – хутряна шапка, кучма, lánc – ланцюг, lapát – лопата, legény – легень, pasztur – пастур, patkány – пацюк, pecsenye – печене, pokol – пекло, ritka – рідке, sator – шатер, sereg – шерега, strapa – тарапати, sonka – шинка, suba – шуба, szalma – солома, széna – сіно, szita – сито, tabor – табір, tégla – цегла, tér – терен, tiszta – чистий, udvar – двір, vacsora – вечеря, vihar – вихура, zsir – жир.

Всього таких слів налічується десь дві сотні. Хто та у кого їх «займав» – витрачати час не будемо: «слов’янські слова у мадярській мові»? – хтось з такого приводу може й радісно застрибати. Але ми – люди досвідчені: хай нам спочатку науково доведуть: що то є «слов’янські»… А до цього й те – хто є старший? – слов’яни чи слова?

Підкреслимо тут одну цікаву рису – близкість фонетики навіть у тих словах, що є для обох мов іноземними. Перелічимо дещо з них у мадярському написанні: bank, cigany, cukor, lampa, posta, proba, program, sakal, sanc, szatira, urna.

Перейдемо до турецького словника, наведемо дещо знайоме (настанова для читання: ç – ч, і – и, ş – ш):

aigir – огір, ambar – амбар, araba – гарба, ata – батько, ayva – айва, bahçe – сад, город, balk – риба, banyo – баня, baraka – барак, başlık – шолом, башлик, bavul – бавул, başmak – ступати, boga – бик, бугай, boştan – город, баштан, cüce – малий (цуцик), çakal – шакал, çapa – сапа, çnar – чинар, çoban – пастур, чабан, dede – дід, da – та, так, damga – тамга, duman – дим, туман, duzine – дюжина, düdük – дудка, fasulye – квасоля, gerdanlk – намисто, гердан, göçebe (koçeve) – кочовик, halva – халва, kabak – кабак, kahve – кава, kamiş – камиш, kapan – капкан, kapmak – схопити (хапнути), karga – карга, kasap – різник, убивця, кат, kazan – казан, kazine – казна, kefal – кефаль, kerpiç – цегла, кирпич; karmazin – кармазин, leylek – лелека, meydan – майдан, pazar – базар, saksagan – сорока, tas – таз, terazi – терези, tütün – тютюн, şal – шаль і т. д.

Слова все старі та знайомі, але тут звернімо увагу всього на три. Очевидним є тепер походження слова «кацап» (турецьке kasap), що здавна є українським позначенням, зарезервованим виключно для «старшєго брата», яке згодом дещо потіснилося набагато менш змістовним – «москаль». В турецькому відповіднику представлена повністю вся його багата семантика; яку, скажемо так, – сповна виправдала історія.

Слово leylek, схоже, займане з української, бо, згідно леґендам, лелеки були у нас із давніх давен, коли турків у сусідстві ще не було. Слово saksagan – сорока, пояснює нам справжнє походження такого прізвища як Саксаганський, хоч і немає певності, що таке прізвище не вигадане.

Та, наприкінці нашого короткого аналізу зазначимо, що й це ще не є все. Бо наша українська мова, що цілком слушно вважається індоєвропейською, носить в собі й досі відчутній фінській слід, показуючи тим, що колись ці люди далекої півночі жили набагато південніше, та не могли не спілкуватися з нашими предками. Чи то кимерійськими, чи то – більш ранніми.

У сучасному естонському словникові таких слів можна нарахувати до сотні (!), але наведемо лише кілька:

asula – оселя, kuut – кут, закуток, leib – хліб, lin – льон, lok – лок, looma – ламати, nädal – неділя, ribi – ребро, rida – ряд, sinine – синій.

До цього додаються не менш цікаві співпадіння з сучасним фінським словником (їх теж до сотні: y – ю):

aurata – орати, hiili – вугілля, hypatää – гупати, ikkuna – вікно, jah – як, kaapata – хапати, lap – лапа, lava – лава, lavitsa – лавиця, list – лист, lääkäri – лікар, lääke – лік, map – мара, palaa – палати, pasmo – пасмо, pohat – багатий, pyytää – питати, päästää – пустити, rauda – руда, röhotää – реготати, samet – замет, taato – тато, vartio – варта, viitaila – махати рукою (вітати).

Доповнення 1 Смерть Олега

Смерть Ольгова-коганя так само оповита леґендою, як і його походження та походи. Кажуть, що колись князь, по черговій перемозі, запитав старого волхва – вайделота («всезнаючого»), – якою смертю він помре? А той, обмежився коротким: «від улюбленого коня твого, на якому ти їздиш».

Хитрий конунг негайно відправив свого улюбленця на спочинок, та увірував, що тим і забезпечив себе від присуду долі; згодом забувши про все. А потім, через роки, пригадавши передбачення провидця, – спитав про коня. Йому доповіли, що кінь уже пав, та кістки його валяються десь там у полі. Олег посміявся та докорив вайделотові: «то ть не право молвят вольсві, но все то лъжа есть: конь умер, а я жив!» Він – людина владна та самовпевнена, безкарна, знає лише силу та вірить у силу. А оті дурні волхви, – звідки ж вони можуть щось знати, – не маючи влади? Та й поїхав щоб наочно пересвідчитись у смерті коня. Його супроводили, та могутній конунг, поставивши ногу на череп коня, – іще раз уголос посміявся над провіщенням вайделота: «от сего ли леба смерть мне взяти?!» Але з очодолу кінського черепа висунулась потурбована ним сіра степова гадюка, та й гризнула князя у ногу. А з того він, як пише літописець, «разболевся умьре».

Літописець, добрий християнин, – не піддає сумніву можливість чогось подібного. Велика бо є сила диявола. Він, навіть, наводить приклад якогось Аполонія, що вештався по містах та селах імперії – «бесовская чудеса творя». Та обмежується зауваженням, що Бог допускає все це, аби випробувати християн у справжній православній вірі. Що ж, – глибока думка.

Так справдилося на 100 % передбачення поганського вайделота, над яким так щиро надсміхався всемогутній київський конунг – Гельґі, Убивця Асгольда…

Як наші ґерманські родичі з півночі поставляли тепер Києву воїнів на виправи, якими ніяк не захоплювалися його нинішні піддані, так само наші балтицькі родичі – литвини та ядвінги, – постачали шаманів та вайделотів. Бо у цих народів вони були у великій силі та складали могутні об’єднання, ніби оті друїди у західних кельтів, родичів балтів.

Цей сюжет свого часу використав був А. Пушкін, обдарований лише «лєгкостью в мислях нєобикновєнной», але зрозумів у цьому не більше, ніж у подіях Полтави або «Пугачевского бунта», писнувши оту свою «Пєснь о вєщєм Олєгє». Як звичайно, всі читають, всі захоплюються, але ніхто так і не звернув увагу на оте дурне «вєщій». Але ж, сам Олег нікому й нічого не провіщував, то чому ж він є «вєщій»? «Вєщім» був саме й тільки вайделот, якого поет із властивою йому дурною пишномовністю іменує – «кудєсник, любимєц богов».

Не дивно, що його нащадки використали цей віршик, на міру вже власної відсутності розуму, – для солдатської пісні, чи не безглуздішої у світі.

Доповнення 2 Хозарат і араби

Спалах арабської експансії у VII сторіччі мав успіх завдяки історичній кон’юнктурі. Простіше кажучи, мав такий хуткий перебіг внаслідок війни 610–629, яку Л. Ґумільов назвав Світовою. Вона й послабила ті сили, що могли протиставитись арабській агресії: Візантію та Іран. Саме цим і скористались араби, зайнявши частину Візантії – Близький Схід та Північну Африку, а на сході Іран. Підкреслимо, що араби мають історичне право лише на власне Аравію, не більше; все інше було добуте шляхом агресії.

Після зайняття Ірану наступає черга земель на півночі, Кавказу та Середньої Азії. Історію цього етапу арабської агресії полишив нам іранський історик Табарі.

Першою жертвою агресорів стала Вірменія, де на той час квітла гризня за владу. Року 640 араби вперше захоплюють столицю, яка на той час була у Двині, та грабують її. Але, не залишаються, уходять додому; лише для підготовки наступного, більш масованого нападу.

Він розпочинається 654 погодженим наступом трьох армій. Армія Хабіба аль Маслама окупує Вірменію та Грузію, армія Шулаймана Ібн-Рабаха – кавказьку Албанію (область Азербайджана, на південь від Ширвана), а його брат – Абд ар-Рахман – захоплює Дербент та суне на північ, до хозарського Беленджеру. Але, саме під Беленджером агресорам не пощастило. Сам Абд ар-Рахман наклав головою, а з ним було вибито десь іще 4000 арабів. А ті, що унесли ноги – повтікали до Дербенту.

Ця поразка мала негайні наслідки, Вірменія та Грузія й собі на час позбавляються арабської окупації. З часом звільняється й Дербент.

На рік 684 припадає короткочасна окупація хозарською армією всього Закавказзя, та закріплення за ним данин Хозарату.

Однак, араби не заспокоюються. Новий арабський намісник Вірменії, Мохаммед Ібн-Огбай, – знову займає Дербент, але довго утриматись не може. Та, відомо, що араби 708 знову його займають, а хозари знову 710 його відбивають. Тільки 713 арабам удається захопити знову цей важливий стратегічний центр, базу агресії. Потім – знову гублять. Але, попри це, хозари 721 займають Вірменію та вирізають там усіх арабів; потім забираються додому.

Новий арабський намісник Вірменії, Джеррах Ібн-Абдаллах аль Хакімі, один із кращих полководців халіфа, – вирушає в похід на хозарів. Йому вдається, ніби, взяти Семендер та Беленджер, навіть пограбувати навколишні могили. Але, схоже, попри й ці блискучі перемоги, які так розписують арабські ж історики (хозарских свідчень ми не маємо), халіф у Багдаді не задоволений, щось не до вподоби. Він відкликає Джерраха та призначає вже знайомого нам Хабіба аль Маслама. Цей розпочинає похід на хозарів, але вимушений повернутись; так, чомусь, нікого й не перемігши. А хозари знову, 729 нищать арабських окупантів у Албанії та без втрат повертаються до каганату.

Після цього Хабіба іще раз замінюють на Джерраха, але хозари через рік, 730, знову йдуть на Закавказзя; військо очолює досвідчений воєначальник, син кагана Барджіль. Увійшовши стрімким маршем до Албанії, війська Барджіля негайно почали вишукувати та вибивати мусульман, а Барджіль з головними силами дійшов Ардебілю, де стояв зі своєю армією Джеррах. Там, у дводенному побоїську хозари винищили впінь всі арабські сили, до останнього араба, разом із Джеррахом. Цей таскав за собою у походи весь свій гарем (не міг без нього), та всі його дружини та діти були продані у рабство.

Після цього погрому знову випливає Хабіб, когось там воює, навіть 732 займає Дербент, але… Його знову замінюють, цього разу на самого Мервана Ібн-Мохамеда, двоюрідного брата халіфа, та кращого і вдаливішого воєначальника арабського світу. Він відразу ж поліз на Беленджер, але чогось був змушений повернутись, ніби завдяки сильним дощам (!); одне слово – парасольки позабували…

Потім, 737, він розпочинає новий похід на північ, цього разу в саме серце Хозарату, до Волги, та мало не примушує кагана прийняти іслам. Тут арабські записи набувають настільки невірогідного змісту, що втрачають навіть видимість правдоподібності. Одне слово, ніби повний тріумф, а Мерван кудись раптом зникає.

Тому найкраще буде закінчити посиланням на совєцького історика:

Отже, як бачимо, арабам знадобилося більше півстоліття на те, щоб зметикувати, що кавказький виноград є надто для них зелений. Бо забралися, врешті, не тільки з Хозарату, але й з Кавказу.

Доповнення 3 Звитяжні ядвінги

Цей нарід, ядвінги (або за літописом – «ятвягі»), відноситься, схоже, до тих, що були відомі з дуже давніх часів. Геродот, мало не за півтисячоліття перед н. е. побував у Скитії та написав, що десь на північний захід, за скитами, – живуть «меланхлени» – чорне плем’я, яких він – цілком очевидно, скитами не вважає. Однак, назва меланхлени сучасною литовською мовою пишеться як «юод вінгіс», що виходить знову ж те саме: фонетично досконало співпадає з назвою історичних ядвінгів. Цих же останніх знали як войовничий нарід, що з незапам’ятних часів заселяв лісові пущі за Прип’яттю та Десною, дещо заходячи й на південь.

Ми не знаємо, ким були ці люди за часів Геродота. Не знаємо, навіть, чи входили вони колись до складу Великої Кимерії? – чи були, може, тільки її сусідами, частиною розлеглого колись світу балтів, який не вичерпувався й Великою Кимерією, бо простягався від Балтику по Чорне та Середземне моря.

Нічого й не відомо про пізніше: чи входили вони до наддержави Ґерманаріха Великого? – чи були інтегровані згодом до Гунського каганату?

У пізніші історичні часи вони відомі, як нарід балтицької групи, поріднений за мовою до подібних інших: литів, дзуків, жемайтів, курів, земгалів тощо.

Своєю назвою вони зобов’язані не кольорові шкіри, а тільки й виключно, традиційному (впродовж тисячоліть, зверніть увагу) елегантному чорному одягові. Про створену ними багату культуру свідчать археологічні знахідки, від української Чернігівщини та до польських Сувалок. Вони були закорінілими поганами і сприйняли християнство мало не останніми з народів Великої Литви.

Перед тим вони визнавали єдиного Бога Дієваса, над усіма іншими, вторинними, на честь якого й вішали полонених на посвятних священних деревах. Ота згадка у «Слові о полку Ігоревє», що «Дів кличе з дерева», – саме й означає, що Дієвас вимагає подібної жертви.

Хоробрі та войовничі, вони охоче наймалися воювати у дружинах київських князів, а пізніше допомагали кунігасу Ґедімінасу (1275–1341), єдиними у світі потіснивши непереможних монголів – відвоювали у них Правобережну Україну.

У нас, в Україні, вони здавна отримали назву «чернегів», та це від них, не від кого іншого, безумовно походить назва Чернігова, міста, яке й було, мабуть, їх столицею; та не поступається древністю Києву.

Потім їх назва, разом із ними, якось зникає із уживання, губиться разом із ними ж іще десь у Великій Литві. Але, це не означає, що ці люди вимерли не полишивши сліду на землі, ні. Вони просто асимілювалися з часом, розчинилися у чотирьох сусідніх поріднених народах: литовцях, українцях, білорусах та поляках, віддавши їм свої цноти та доблесті. Бо, народи нізвідкіля не постають та нікуди не зникають, народи радше виникають із народів; та до них же й повертаються. З приводів нам невідомих, лише починають з якихось причин втрачати власну самобутність, натомість сприймаючи чиюсь чужу. Так само, як це було перед тим із гунами та аварами.

Доповнення 4 Скандинавська література

Велика північна цивілізація вікінгів, розквіт якої припадає на північ Європи епохи кінця «Ночі Середньовіччя» – десь на 1000 рік н. е., – мала і свою розлеглу літературу. Це не тільки «віси» (строфи) та пісні й поеми скальдів – відповідників наших кобзарів, але й великий прозаїчний доробок – «саги», оповідання про героїв, здебільшу людей, що існували насправді («Сага про Еґіля») або про цілі роди («Сага роду з Лаксдаля», «Сага про Стурлунґів» тощо). Цими розповідями століттями бавилися, розважалися та освічувалися люди півночі довгими зимовими вечорами, та вони хутко стали для них необхідністю. Вони заникають тільки з розповсюдженням християнства, за насуненням «Ночі Середньовіччя» й на північ.

Географічний розмах дій у цих сагах – незвичайно широкий, охоплює весь терен, де вештались їх герої, від Північної Америки на заході – до Уральського хребта на сході. Вони незрідка містять, можливо, вимислені сюжети, а часом розповідають про участь своїх героїв у подіях, які відбувались насправді. В Ісландії вони беруть свій початок від 874 – першого заселення острова, та чимало їх є у першій ісландській книзі «Ланднамабок» – «Книзі про взяття країни». Саги бували від невідомих (можливо – просто невстановлених) авторів, як і відомих. Писав їх, схоже, великий письменник та вчений, Сноррі Стурлусон (1179–1241) та почасти з них складена його славетна «Гаймскрінґла» – «Коло батьківщин».

Стиль цих саг докорінно порізнюється від римської класики, часом переповненої суто літературними прикрасами. Він – діловий та сухий, часом протокольний. Нагадує подібну ж характеристику, дану професором Бджамбою Рінченом епічній монгольській літературі.

Можливо, саме ця суха протокольність і спонукала вчених XVIII–XIX ст. розглядати скандинавські саги, як джерело історичних матеріалів, нерідко за допомогою наведених у них дат та даних, – коригуючи історію.

Бо історичним тлом цих саг були нескінченні розборки між конунгами або та ж гризня за владу. Яка на західному окраї вікінгівської цивілізації, була не менш (а як насправді – то й набагато більше) гострою, ніж на її південному окраї – княжому Києві.

А десь там, далеко внизу під конунгами, у наземному світі жили прості люди, за своїми, не надто відомими нам життєвими законами. Народжувались, виростали, працювали, виховували дітей та помирали. Та й бавилися історіями про оті конунгівські розборки, що їх мало обходили, як не відбувалися в їх власному терені, ясна річ.

У сагах незмінно знаходили своє віддзеркалення й історичні події, але – наскільки вірно? Наскільки можна покладатися на саги, як на історичний довідник? Спочатку таке питання й не ставилося; домінувала віра у будь-яке писане слово, яка сьогодні підводить нас більше, ніж будь-коли.

Питання про вірогідність історичних відомостей саг уперше поставив данський історик Е.Єссен у статті: «Вірогідність саги про Еґіля та інших ісландських саг», у німецькому «Історичному журналі» за 1872 рік. Ця стаття була написана, власне, іще 1862, але автор не наважився оприлюднити її вдома. Як писав він сам у передмові: «Оскільки мені не дозволено в Данії оголошувати несхвальні погляди на старонордичні древності, то я вважав за невластиве виступити з цим у Данії, та звертаюся до письменства німецького, хоч німецька мова є для мене менш доступною».

Далі автор добросовісно аналізує сагу про Еґіля, знаходить там низку нестислостей, все так, але… Але, чи не стукає він (принаймні – на наш погляд) – до відчинених дверей? Бо й оті нестислості є досить, сказати б так, вторинні, та й хто, власне, казав, що саги – то історичні довідники? Та, чи ж розумно було би в далекому майбутньому – вивчати нашу історію за сучасними романами?

А дещо авторам саг можна й заздалегідь вибачити, бо за подіями часом і не простежити, настільки вони хутко змінюють одна одну.

Дамо короткий огляд тих подій, що містяться в сазі про Еґіля. Це те, що коїлося на часі в англійському королевстві Нортумбрія. У сусідній Ірландії, в Дубліні (Байле Ата Кліат) тоді правив конунг Сіґтрюґ, а по ньому його брат Ґудрод. Але, обидва зазирали й на багате місто Йорк у Англії (ще римський Еборакум), де й сів наприкінці життя Сіґтрюґ. Але, року 924 вступає на престол Етельстан (924–939), король англів та саксів. А року 926 помирає Сіґтрюґ, та цим користуються англи, виганяючи з Йорку його синів, на чолі з Олафом Каураном, що подалися в Ірландію до Ґудрода. Той спробував відібрати Йорк, але потерпів таку поразку, що по кінець життя (934) не потикався більше до Англії. Йорк стає на час столицею Етельстана, та це визнає навіть норвезький король Ґаральд (Ковтун, 860–933), пославши до двору Етельстана свого сина Гакона. Помираючи, він передає владу синові Еріку (Кривава Сокира, 940–945), але втручаються брати та розпочинається звична гризня за владу. Ерік вимушений тікати до Данії, до короля Ґаральда, сина Ґорма, а 963 з’являється в Йорку.

Але, він не був першим, бо Олаф, син Сіґтрюґа, приходить із флотом у 625 дракарів та займає Йорк. Проти виступає Етельстан та відбувається славетна кривава битва під Брунабурґом, і Олаф тікає, рятуючи життя.

Однак, 939 помирає Етельстан та Олаф знову приходить до дансько-норвезького Йорку та сідає там: без Йорку він просто не може. Наступник Етельстана – Едвард (939–946) спочатку визнає його права, але дещо уміцнившись сам, – 944 виганяє Олафа з Йорку. Але, 948 з’являється Ерік, хоч знову не утримується на троні: новий король англів Едред (946–955) виганяє Еріка на Оркнеї, де той ховається у місцевого ярла Сіґурда. Тоді, зібравши сили, Олаф знову сідає в Йорку, цього разу – аж на три роки.

Тільки за рік до смерті, 954, король Едред виганяє нарешті з Йорку всіх претендентів та приєднує Нортумбрію до іншої Англії. Втім – тільки до часів Канута (Великого, 1018–1035), конунга данів.

Як бачимо на власні очі, тогочасна гризня за владу над Йорком, – далеко перевершувала навіть київський рівень. Але, було й дещо спільне. Початок саги про Еґіля розповідає, як король Ґаральд Ковтун став королем усієї Норвегії, яка складалася перед тим з десятка (можливо) окремих королівств. Цікаво тут оцінити масштаби битв, які для цього знадобилися. Ми бачили, що київські князі не мали у себе великих сил, лише дружину («ґірд» на півночі), а така не становила, звичайно, більше тисячі-двох.

На півночі, у малолюдній Норвегії, – було ще гірше. Там потужний ярл міг виставити сотню-три воїнів, конунг – до тисячі… Порівнюючи з часами Ґотських воєн або Аттіли, часами воюючого народу, – воістину масштаби ліліпутів.

В сазі про Еґіля ярл Торульв відправляється до Фіннмарку побирати данину з фінів – у супроводі сотні воїнів. Почувши від короля квенів Фаравіда, що йому загрожує з півдня напад кар’ялів, Торульв разом із іще трьома сотнями квенів – відбиває напад; отакими були війни на півночі.

А за таких масштабів – і один, хоробрий та відчайдушний, – міг вирішити багато. Не дивно, що пам’ять про воїна, який убив багацько ворогів ставала змістом саги.

Підсумок всього цього може бути тільки один: будь-які свідоцтва взагалі – слід сприймати критично, звідки б вони не походили, бо часом і в підручниках історії можна відшукати не менше помилок, ніж у сазі про Еґіля або якійсь інший.

Доповнення 5 Християнство та його значення в історії

Тезу про суттєве історичне значення релігії – важко підважити. Тому, оскільки з часів Володимира Україна є офіційно християнською, – розглянемо й цей вплив на неї: наслідки хрещення. Збитки та прибутки.

Для початку дещо визначимо те, з чим надалі матимемо справу. Християнство, як і будь-яка релігія, пов’язується звичайно з вірою у єдиного Бога; добре, саме з цього й почнемо.

Думка про те, що світ, в якому ми всі живемо, є продуктом вищого, абсолютного розуму, – є не тільки привабливою, але й внутрішньо послідовною та логічною. Найбільше, що можна сказати про Бога розумній людини, буде те, що він є абсолютний, одвічний та всюдисущий. До такої думки все ближче підводить нас і наш власний розум, далеко не абсолютний, але…

Але, для простої, не надто обтяженої розумом людини Бог – то радше свічка, запалена перед іконою, піп при всіх регаліях; одне слово – щось гранично конкретне.

Так, як же воно пов’язуються докупи, між собою, ці дві абсолютно різні ідеї: ідея єдиного Бога – Творця Світу, та Бога, який спілкується з віруючими у Нього через, так би мовити, своїх «особо уполномочєнних» посередників, – священослужителів? А папа Римський, скажімо, той і цілком офіційно – іменується «намісником Бога на землі?»

Оті, від несмертельної «наукі наук» – марксистського знахарства, запевняють нас, що хоч це, власне, є «опіум для народа», але є й неймовірно прогресивне (діалектика, що ж тут поробиш). Бо це – «єдинобожжя», а до того ще й «рєлігія классового общєства». Адже, не забудемо, що згідно того знахарства цивілізація, як і оте «классовоє общєство», – починаються з альфи та омеги всього – «рабовладєльчєского общєства». А перед тим було саме «варварство» та багатобожжя язичництва, коли в кожному кущі сидів свій невеличкий «бог».

Але, вся ця струнка картина, намальована двома аферистами від історії та філософії, – розсипається на порох при першому зіткненні з реальністю та її науковим аналізом. А це, одне й друге, свідчить нам, що віра у єдиного Бога, першопочаток усіх речей, – здавна була притаманна людям нашого континенту, які знали його під іменем Хана Тенгрі – Владця Неба, або Дієваса балтів чи Діу ґерманів. Та з яким і намагалися спілкуватися суто приватно, не відаючи того, що називають релігією, а поґотів – церквою з її попами. А їх шамани, друїди, вайделоти чи як їх там іще, – займалися ніяк не спілкуванням з Богом, а всього й тільки звичайною побутовою магією та цілительством; ні більше, але й не менше.

Але, так було лише на самому початку.

Бо, все ускладнюється розвиваючись далі, та саме на цьому й полягає закон розвитку (принаймні – нормального). У еллінів та римлян, хоч іще й зберігається поняття головного Бога (Теос або Юпітер), але він завідує вже цілою ієрархією богів. З’являються виспеціалізовані храми, присвячені окремим богам цього пантеону, з’являються їх жреці. От вам і язичницьке багатобожжя.

Але, чому ж не помітити й того, що в такий саме спосіб еволюціонувало й християнство, що й досі претендує на єдинобожжя? Бо істиним єдинобожжям воно було, хіба, в апостольські часи. Потім з’являється догмат Трійці, потім до святих долучаються апостоли, потім канонізуються мученики; християнський канон дозволяє всім їм молитися поокремо, та дехто зі святих уже набув певної спеціалізації. Як ми вже зазначили – це нормальний шлях розвитку, але ж не треба себе іменувати єдинобожжям, – для цього вже нема підстав.

Отже, як ми бачили на наведених прикладах, схема розвитку є така: первісне єдинобожжя обрастає з часом жрецями, храмами, теорією справи, та втрачає первісний сенс – єдинобожжя. В сучасному світі таким єдинобожжям є лише оте первісне тенгеріанство, віра у Владику Небесного – Хана Тенгрі.

Або, простіше кажучи, абсолютна ідея єдиного Бога – Творця Світу, – обрастає пропускними пунктами та митницями на шляху до Бога. Системою, створеною людьми та на користь (небагатьом) людям же. От тільки шкода, що користь від цього – не всім однакова: патріархові – одна, попові – друга, а звичайному парохові, – й зовсім третя…

Але, оглянемо історичний шлях християнства: як воно стало тим, чим є насьогодні? Та, як написане у євангелії: «судіть їх за ділами їх».

Первісне апостольське християнство, як можна думати, було релігією соціального протесту пригнічених народів Римської імперії. На це, принаймні вказують заклики до багатих – роздавати багатство бідним, та особлива схильність до убогих тілом та духом. Зауважимо, що на таких засадах не може функціонувати жодне суспільство, але християнство й не палилося створити нове суспільство. Християнство, зі своїм поширенням, – починає жорстоко переслідуватись в Римській імперії, яка слушно вбачає в ньому загрозу самому своєму існуванню. Але, проходить час, і… На початку IV ст., після чергових переслідувань за цезара Діоклетіана (284–305), ситуація повністю змінюється. Видаються спочатку декрети про віротерпність (цезар Ґалерій), а вже до середини IV ст. християнство стає державною релігією Римської імперії (!). Такий крок з боку імперії – є цілком зрозумілий. Хитаючись під ударами варварів, вона ладна схопитись і за соломину.

Однак, християнство далеко не було соломиною, воно виявилося могутньою силою, яка змогла зберегти ідею римського імперіалізму для наступних поколінь; та не тільки: увічнити її в європейському світі.

Поведінка імперії зрозуміла, але… Як же з гуманним, ніби, християнством, яке тепер стало її державною ідеологією? Чи воно, бува, чогось на цьому не доклало? Бо, як же тепер бути з тими, кого Рим – той самий, імперський Рим, жодний інший, – масами нищив саме за їх християнську віру? А було таких – чимало. На одній побудові термів імператора Каракалли (211–217) – загинуло, кажуть, не менше 20 000 християн, – армія… Так, як же, все таки, християнство? – чи переступило й через це? Перейшло від гноблених – до їх колишніх гнобителів? – на це запитання, годі чекати відповіді.

Християнство хутко змінюється. Для нього колись не було «ні елліна, ні юдея», але теперь є християни та іновірці, які не є люди. Бо вже 426 в обох Римах, Східному та Західному одночасно, з’являються за папи Леона імператорські едікти проти іновірних. Вони позбавляють їх права укладати юридичні документи, тобто – викреслюють із суспільства, прирікають на вигнання. До них відносяться, в першу чергу, найбільш розповсюджені жиди та маніхеї, послідовники пророка Мані (216–276). Іще через тисячу років палитимуть живцем і християн, тільки трошки інакше віруючих – єретиків. Це матиме назву «інквізиція», але саме слово зустрічаємо набагато раніше: іще в тому декреті, часів папи Леона.

За часів царя Петара I (927–969) у Болгарії, доведеній візантійською агресією до критичного стану, – виникають і розповсюджуються перші єресі – учення богумилів. Візантія нищить єретиків вогнем і мечем, використовує, це як черговий привід для агресії.

Рештки богумилів рятуються на заході та під назвою катарів, або альбіґенсів, з’являються у Франції, на півдні, де користуються підтримкою місцевого суспільства. Вони сміливо критикують офіційну церкву та перемагають католиків у відкритих диспутах. Папа Інокентій III 1207 оголошує Хрестовий похід проти альбіґенсів, який триває двадцять (!) років. Засіб переконання – зброя, аргумент – нищення; інших церква не знає.

Саме по цьому надобре розпалюються вогнища інквізиції, на яких просякнуті християнською любов’ю до ближнього святі отці – спалюють живцем сотні тисяч єретиків, рятуючи їх душі. Настає епоха інквізиції (та інквізиторів).

Але й цього замало цій кровожадній релігії. З легкої руки інквізиторів виявляється, що крім єретиків є ще посібники диявола: чаклуни, відьми тощо. Яких – що ж тут поробиш, – християнський Бог теж передписує судити, та як провину буде доведено – також палити живцем. Потерпали від цього переважно жінки, старі, молоді; часом діти. Листівка з Бамберґу (Німеччина) пригадує, що «…серед отих чарівниць були дівчатка, семи, восьми, дев’яти та десяти років, 22 таких спалено…» Початком усього стала книга «Маллеус малефікорум», що повсюдно перекладається як «Молот на відьми», видана 1486 кельнським теологом Якобом Шпренґером та папським інквізитором Інститорісом (власне – Гайнріх Кремер). Такі переслідування шаленіли Європою аж до XIX ст. та унесли життя кількох мільйонів невинних людей.

Кровожерною є ця релігія, шкода, не лише за своїми історичними наслідками, і це не є полемічне перебільшення, але кровожерна й у собі – навіть за обрядністю. Пригадайте хоча би оте причащання, коли віруючі, у вигляді вина та просфори символічно споживають кров і тіло Христове. Чи це, бува, не якісь – невідомо звідки, релікти первісного людожерства? – та, яке це має відношення до неспростовної ідеї єдиного та вічного Бога?

Вершини своєї компрометації християнство сягнуло, нема сумніву, в особі отих бандитських орденів, Тевтонського та Меченосців, що століттями ґвалтували та грабували народи Східної Європи. Їх було прикартано при Ґрюнвальді, та – шкода, не винищено до останнього.

Щоб покінчити з цим боком діяльності милосердного християнства, зробимо два зауваження. По-перше, палили живцем єретиків та відьом не лише на заході, а й на сході; от тільки, як звичайно, не афішували своїх злочинів. По-друге, подібних кривавих жнив не збирала більше жодна зі світових релігій. Включаючи войовничий іслам, який визнає «джіхад» – війну проти невірних.

Але, по кількох століттях християнства народжується черговий пророк – Мохамед (570–632), та з ним виникає новіший порівняно до християнства пагін того ж самого класичного юдаїзму. Починаються війни, – Хрестові походи, і всяке таке. Знову гине чимало людей, а за віщо, власне? Бо, як Бог є один – то він один і той самий для всіх: жидів, християн, мусульман чи ще когось. Отже, воюють за те, який шлях до Бога є кращий, правильніший. А сваритись за це – можуть лише розумово хворі люди, бо шляхів до Бога – може бути безліч. Це повинно бути зрозуміло й останньому дурневі.

Християнство, стільки ж невігласне, скільки непримиренне, – роздирають внутрішні протиріччя. По рокові 1054 настає Велика Схизма – розпад на католицьке, класичне, та візантійське християнство, найбільш невігласне та відстале. Реформації (Мартін Лютер, тези від 1517) передують релігійні війни гуситів (1419–1434) у Чехії, а після неї Німеччиною котиться Селянська війна (1524–1526). Із розповсюдженням лютеранства на всю північ Європи вибухає тридцятирічна війна між католиками та реформатами, яка спустошує цілу Європу (1618–1648). Продовженням цієї війни стали Козацькі Війни в Україні. Бо, йшлося тут не так про права та свободи українського народу, як про права православ’я, утискуваного класичним католицизмом.

Але, оглянемо ще один бік плідної діяльності християнства по удосконаленню людства, так би мовити, – мирний.

Античний світ, в значному ступені – домен Римської Імперії, був, що тут казати, – і не правовим, і не моральним. Це було монополією «варварського» світу. Але, порівняно з наступним християнським світом – він мав і свої незаперечні переваги: не був фізично брудним. В Римському світі підтримувано досить високий рівень суспільної гігієни, забезпечений каналізаційними системами та надвишком термів – громадських лазень; в античному світі не було, в середньому, ні брудних, ні вошивих. А тому цей світ і не знав епідемій.

Не гірше було й у «варварському» світі, переважно селянському, там лазня була при кожній садибі та так само не було брудних та вошивих. А значить, так само, не було епідемій.

Так було, хоч і не досі це всі розуміють. Бо, такий собі совєцький поет, Боріс Слуцкій, колись підніс нам наступне:

Він вважав, напевно, що створив шедевр («года – гота», яка ж оригінальна рима!), але такому можна й дарувати. Але ж, він увесь був продуктом аж двох «культурних» потоків: класичного російського – вошиво-православного (отого – від «курних ізб»), та новітнього прогресивного – вошебойно-совєцького. Отже був, так би мовити, невігласом у квадраті; втім, як і мільйони його читачів.

Однак, переможне розповсюдження християнства з його культом убогих тілом та духом, з часом докорінно змінює умови існування людей. Розвалюються римські каналізації, розвалюються римські лазні, а горда Європа з її спрямованими до неба баштами ґотичних соборів, – знає тепер, як правильно жити, але починає деінде потопати у власному лайні; та, зрозуміло, з’їдатися вошами. Завести легко та важко вивести, та ще у XVIII ст. – в добі Розуму та Просвіти, – їх іще вичісуватимуть слуги з перук своїх можних: графів, маркизів тощо.

Минулу чистоту можна тепер відшукати хіба що на язичницьких окраях християнського світу: Ісландії, Скандинавії, Фінляндії, Литві.

Те саме й у домені духовного. Ставлення до науки в дохристиянському Римі було цілком нормальним, бо всі знали, що це веде до створення механічних жаток, яких уже тоді було широко вживано, або до розрахунку потужних водогонів, що доставляли до міст чисту воду, бувало, й за кілька сотен кілометрів. У християнському світі – наука не в пошані. Розум, дарований людині Богом, – постійно розглядається як джерело гордині та єресей, бо угодні церкві – лише убогі духом.

Наука Еллади, успадкована Римом, на час переселяється до Ісламського світу, де її ніхто не зневажає й не переслідує, а в Європі освічені люди, нечисленні та самотні, – з повагою вимовляють імена Авіцени, Біруні або Ґабіроля.

Щоправда, ірландські християнські ченці, спадкоємці мудрих друїдів, – намагаються якось, не порушуючи християнських догм, створити подобу культурних центрів по християнських кляшторах. Щось там із цього подекуди й виходить, але не дуже. Про це свідчить просте порівняння. Найбільшим культурним центром Середньовіччя вважався кляштор Сент Ґаллен (Швайцарія), його бібліотека нараховувала аж 500 рукописів. Нагадаємо, що римські книгарні містили їх тисячі. А вже у XX ст. сер Аурель Штейн, досліджуючи покинутий буддіський кляштор у Тунгхуанґу, – сучасника Сент Галлена вивіз звідти близько 20 тисяч рукописів. Такою вона була, ота Ніч Середньовіччя.

За якої, однак, у маленькій «варварській» Ісландії, – практично всі люди уміли читати та писати, та створили велику літературу, прототип сімейного та історичного роману: ісландські саги.

Потрібний був зовнішній струс, – прихід мадярів, потім монголів, щоб вивести Європу з християнської летарґії, створити передпосилки для Відродження. Відродження занедбаних на століття: науки, мистецтва, культури…

Але, попри Відродження, християнство все ще полишалось при силах. Та навіть після нього зуміло залити кров’ю Європу у Тридцятирічній війні. Неминучою реакцію на це чергове криваве шаленство – став вік Просвіти, що почав свою ходу саме з тих країн, які не брали участі у цьому шаленстві: Нідерландів, Франції, Англії. Реакція була настільки рішучою, що чимало видатних діячів цього віку Розуму та Просвіти, свідомо оголосили себе атеїстами. Вони, можливо, дещо поспішили виплескуючи разом із брудною водою і дитину, але… їх можна зрозуміти. Остаточно, здається, здетронувала класичне християнство в Європі – Французька революція.

Українському народові тяжкий хрест візантійського християнства поклав на спину князь Володимир, але годі й чекати добрих діл від пияки та розпусника.

Велика Схизма сталася 1054, в рік смерті Ярослава, але раджу коли-небудь взяти мапу та провести кордон поміж західним та східним християнством. Та пильно поглянути, що ми маємо по обох боках? На жаль, це й досі, через тисячу років, тільки вдуматись! – є кордон не лише віровизнань. Це й різні цивілізації, права і врешті – навіть добробут. От такі справи…

Але, може виникнути слушне запитання: а як могло те, в основі чого лежав примітивний рекет: не охрестишся – не врятуєш безсмертну душу, – доповнене безмежним лицемірством, доіснувати до наших днів?

Мабуть тому, що християнство, як суспільна сила, незворотньо скомпрометувало себе ще в перші століття свого існування. А наступні тисячі років трималося виключно за рахунок ідіотичної, але якої ж привабливої думки: «Але, ідея ж прекрасна!»

Та, щосили культивувало згнилий, але романтичний імперський міт.