Аналітична історія України

1. Імперія «разброда і шатаній»

Друга імперія, що ж сказати – могла, здатна була подавати надії. Годі казати, що поразка у Кримській війні могла повернути її на шлях мирного розвитку: хіба мало нахапано чужих земель Першою? Відміна рабства могла зруйнувати ту стіну рабоволодіння, яка відокремлювала Росію від цивілізованого світу; як не відразу ліквідувати, то, принаймні, зменшити її столітнє відставання від отого цивілізованого світу.

До «освобождєнія крєстьян» готувалися всі. Непримиренний А. Гєрцєн, що у своєму «Колоколє» закликав «Русь к топору», – приліпив 1858 Алєксандру II авансом титул «царя-освободітєля». Не відстав і Н. Ґ. Чєрнишєвскій, у своєму «Современнике». Але, дуже хутко їм усім довелося розчаруватись. Викупи за землю, що їх почали брати з селян – перевищували вартість цієї землі, а поміщики, отримавши цей золотий дощ у вигляді неочікуваних прибутків, – хутко їх поспускали, ставши бідніше колишнього. Незадоволені були 1861 обидві сторони, раби як і рабовласники. Охололи до справи й Гєрцєн із Чєрнишєвскім. Отже, очікуваного дива не сталося; перемогла інерція. Інерція верхів, у яких так і не вистачило розуму запобігти люмпенізації тільки-но звільнених рабів. Інерція одвічного рабського спротиву ж, – спромоглася лише на постріл «плюґавого мєщанінішкі» Каракозова, 4.04.1866, який, втім, все одно не досяг цілі.

Безнадійно застарілою полишалася й уся духовна основа імперії. Бо вже 1858 – два роки по закінченні війни на представлену на царский дозвіл доповідь, де йшлося про необхідність громадянського проґресу, – новий цар Алєксандр II накладе резолюцію: «Что за проґрєсс? Прошу слова етого нє употрєблять». Що ж, те саме міг би написати й Ніколай I Палкін.

Отже, звільнення рабів не надто сприяло проґресові, оскільки, як ми бачили, засуджувалося самодержавством не лише поняття, а й само слово «проґрєсс». Не дарма записав 1861 до свого «Щоденника» царський цензор А. Никитенко, що:

Написане дуже точно. Підкреслимо, що це є свідоцтво високого столичного чиновника, людини обізнаної зі справою. Усе це стосується не лише імперського офіціозу, бо часом такими самими були й оті «рєволюціонєри» (хоч би й декабристи).

Однак, непорівняно більше здискредитував себе Алєксандр II у черговому польському повстанні.

Зате добре відзначив себе щодо цього повстання наш «освободітєль», призначивши Міхаіла Муравьєва губернатором до Вільна. Цей лютував майже два роки, палячі цілі села та відправляючи їх людей до Сибіру, практично знелюдив Литву. За це «царь-освободітєль» зробив цього покидька графом, а польсько-російський виплодок Н. Нєкрасов, як відомо, присвятив «вєшатєлю» цілу схвальну «оду». А «нова» Росія, що так обпалила була крильця під Сєвастополем, – спокійненько продовжувала своє традиційне живоглотство. Поширила свои «прєдєли» на сході, прихопивши у китайців Амурський та Уссурійський край. Що на той час із причини якихось «врємєнних трудностєй» Китаю, – у нього саме погано лежали.

А потім почала збройну аґресію проти народів Середньої Азії: кара-калпаків, таджиків, туркменів та узбеків. Ескалація цієї, теж нічим не спровокованої аґресії, виглядає в часі в наступний спосіб: 1864–1865 – окуповане ханство Коканд; 1866–1868 – окупований емірат Бухара; 1873 – окуповане ханство Хіва. Одночасне вторгнення до Туркменії, аж до оази Мерв, спричинило однак конфлікт із Великобританією та зупинило на час подальшу російську аґресію. Втім, і Туркменія буде цілком захоплена до 1881. Пустелями не ходять пішки, та за нові здобутки віддасть своє життя чимало українців.

З приводу переможного захоплення країн незалежних народів Середньої Азії, – у Росії можна було почути різні опінії, але домінуючим було у них, як завжди, шовіністичне захоплення. Наведемо, як зразок типового расистського ставлення до справи, посилання з книжки відомого теоретика російського імперіалізму Н. Данілєвского – «Россия и Европа», (Санкт-Пб, 1871). З книжки, яку навіть російський патріот В. С. Соловьєв тоді ж охрестив «кораном всех глупцов и мерзавцев».

Зауважимо щодо цього, наведемо деяке цікаве спостереження. Наклад «России и Европы» 1871 сягав десь 1000 примірників та не розійшовся й за двадцять років. Московський наклад перевидання 1991 становив уже 90 000 примірників та розійшовся миттєво. Отже й подумайте самі, наскільки у Росії за сто з гаком років примножилася кількість тих, кого інтеліґентний В. С. Соловьєв вважав «глупцами и мерзавцами»? – вражає, чи не так?

А, з іншого боку, чи не саме в цьому полягав дотеперішній зміст так званого «развітія Россіі»?

Але, повернемося до справи. З цього приводу – «покорєнія Срєднєй Азіі» – він був і висловився, хоч – визнаємо, якось двозначно:

Аґресія – то було єдине, в чому ніколи не було «разброда і шатаній»; бували поразки, але то вже зовсім інше. А все це разом яскраво продемонструвало світові, що місце оновленій – другій російській імперії, рівно там, де й старій – Першій: на шибениці історії. Бо – бачите, все ж підвоювали під себе отих, як їх там: кокандських, бухарських та хівінських «обірванців».

На рік 1867 припадає продаж Аляски США за 7,2 млн. доларів; оце вже – «разброд і шатанія», бо за цим нерозважливим вчинком «царя-освободітєля» гірко жалкуватиме наступна Росія – Третя імперія. Мати майже 1000 км сухопутного кордону з Канадою, і… відмовитись, продати; це ж треба! Скільки ж там танків можна було тримати! – скільки прикордонних провокацій вчинити! Коли минуло сто років цієї акції, писали розкуто, додаючи собі куражу: це, мовляв, була не продаж, а ніби тільки аренда, на 99 років. А тепер, мовляв, час повертати її назад; до законного власника, «родіни всєх трудящіхся». Брехали й про це з московської підворотні, знаючи, як звичайно, що брешуть.

Однак, керівники Другої імперії насмілилися, через чверть століття по Кримській научці, розпочати війну й у Європі, щоправда, з благословіння самого Бісмарка; оту, зі звільненням Болгарії, з Шипкою та Плевною – 1877–1878. Щоправда, цього разу європейські держави були на висоті пильності: дали прихапнути лише шматок Басарабії та якийсь там клаптик на Закавказзі. Чи відродила була Друга Імперія по Кримі мілітарну потугу? – здається по всьому – не дуже. Звернімося за довідкою до досить популярного колись видання:

Але й тут ці люди були погано годовані, погано взуті та погано озброєні, навіть гірше від турків.

Тут мається на увазі військовий міністр Алєксандра II, Мілютін, який реорґанізував військову справу в Росії після Кримського погрому, але… Важко не помітити певного протиріччя між першим та наступними реченнями, але далі все стає на свої місця, бо:

Це – знаменне свідоцтво. Бо, в значному ступені, саме внаслідок тих же постачальницьких афер була програна Кримська війна, що вимусила перехід від Першої імперії до Другої. Тепер спостерігаємо абсолютно те саме; от тобі й Д. А. Мілютін, от тобі й «рєорганізація»! Але, вже повністю провалиться наступна, русько-японська війна, тут поразка буде погірше від Кримської.

Секрет чіпляння за старе, випробуване (для нас – секрет полішинеля), супротив новому, супротив хоч невеличкій, а демократії, був – однак, дуже простим. Та був добре відомий цареві. Бо цей одного разу, на подібні домагання когось із дворян, відповів наступне:

Він не знав іще, бідолаха що в наступному XX ст. можна буде мати всі декоративні ознаки демократії, тільки без неї самої. Отже, спостерігаємо в цьому жахові розпаду своєрідний зворотній зв’язок, який нищить імперію: чим більше нахапано чужого – тим сильнішим є страх «розпастися на шматки». Єдине, що в стані утримати імперію вкупі – це тоталітаризм: чим більша імперія, тим тоталітарнішою вона має бути.

Дозволимо собі зауважити, що ті самі застереження щодо розпаду за найменшого послаблення на користь «регіонів» – чути все частіше й у сучасній Росії, – «демократичній». Демонструючи світові весь безмір її демократичності.

Цілком своєрідною особливістю Другої імперії був наростаючий терор проти владних, власне – нове його забарвлення. Бо, цей терор завжди бував у Росії, але перед тим був осмислений – обмежувався ліквідацією царюючої особи на користь іншої, яка вважала, що царювати пристало саме їй. Так Пєтр I скинув свою сестру Соф’ю, так Єкатєрєна II скинула свого чоловіка, Пєтра III, а потім його знищила; так само розпорядилися з Павлом I, сину якого не терпілося поцарювати.

За другої імперії, після 1861, в цій добрій старій справі спостерігається якісний зсув: на царів починають полювати всі, кому не ліньки, кому заманеться; виникає запитання – чому?

На те можна навести, єдино, міркування загального або теоретичного характеру.

Система «влада – підвладні», аби вона вправно функціонувала, повинна бути забезпеченою зворотнім зв’язком у напрямі «підвладні – влада». Звичайно, за нормальних умов, її забезпечує не тільки виборність та підзвітність влади, але й засоби масової інформації, громадська думка. За таких умов індивідуальний терор проти представників влади – є звичайним убивством, злочином, та повністю належить до сфери криміналу.

Але, легко уявити собі модель так званої зарозумілої влади. Називайте її самодержавною, тоталітарною, – це не має значення, очевидно – про що йдеться. Така влада пориває подібний зворотній зв’язок репресіями, вона не визнає його, та починає виробляти все, що їй тільки заманеться. Не лічиться ні в чому з інтересами своїх підвладних.

За таких, якісно інших умов, особистий терор проти носіїв влади – радикально змінює колір: тепер він полишається єдиною можливою формою зворотнього зв’язку. Сигналом неблагополуччя в суспільстві, коли жодні інші сигнали є неможливі. У подібній крайній соціологічній моделі, наступник убитого носія влади повинен подумати, чого неприпустимого припустився був його попередник, приплативши за це власним життям. Та подумати, як цього уникнути собі, як продовжити власне життя. Такий, найпримітивніший дискретний код, за принципом: «все або нічого».

Така система, однак, незважаючи на свою примітивність, здатна якось-такось працювати; виправдала себе, здається, в історії набуття незалежності Ірландією.

Але, тут в історії Другої російської імперії, незважаючи на розквіт подібної терористичної діяльності, ми не спостерігаємо з часом жодного просування вперед. Виникає питання – чому?

Найпростішим, що тут можна відразу придумати, хоч – можливо, й не вичерпуючим справи до кінця, буде наступне.

Схоже на те, що завдяки загальному бракові інтеліґентності в суспільстві, – все це й сталося. Бо терористи не висували жодних розумних проґрам суспільних реформ, обмежуючись, так би мовити, терором взагалі: «долґо нас помєщікі душілі», або «доб’ємся ми освобождєнья – своєю собствєнной рукой». Нічого реального за отим «освобождєньєм» ніколи, мабуть, не крилося, а тому й прийняло воно в кінці форму абсолютного інтер-люмпенського панування більшовиків. Отже, в основі цього «освобождєнья» лежав, всього й тільки, той самий російський «бунт, бєссмислєнний і бєспощадний». Нічого більше. А значить, для другої сторони – влади, – нема чого й робити поступки.

Але, для нас імперська система та те, що в ній робиться, є цікавою єдино тому, що з-під її гніту мала, будь-що, звільнитися наша пораблена Україна.

Вона – віддамо їй належне, не розвивала жодного руху опору впродовж цілого століття, від остаточного пораблення кінця XVIII ст., коли українцями торгували як російською худобою («ми – одін народ!»), та аж до 80-х років XIX ст., коли хоч дещо оживають елементи духовного відродження, починається просвітянський рух. І не будемо до того, феномен М. Міхновського або Д. Донцова, – ставити на конто цілого народу.

Отже, коли внаслідок Першої світової виникають непереборні труднощі для імперії, яка терпить на фронтах поразку за поразкою, – настає час діяти, готовою до цього стає лише підавстрійська, європейська Україна. Україна ж підросійська була на той час геть отруєна соціалістичним дурством, разом із її визвольним рухом (якщо його взагалі можна так назвати); якому можна дорікнути принаймні три непростимі прорахунки.

1. Об’єднання з російським революційним рухом, єдиною ціллю якого було саме не дати розпастися імперії, зберегти її за будь-яку ціну; тобто – нікого з неї не випустити.

2. Піддання тій самій соціалістичній пошесті та опора не на український нарід – селянство, а на приблудний російський «пролєтаріат». Та, як наслідок, – постійні поступки більшовизму, реставраторові імперії. Аж до поновлення російської окупації.

Тоді не знали і досі належно не розуміють тепер, що імперський диявол – хоч янголом прикинеться аби зберегти своє, кровне, – нааґресоване, награбоване; силою відняте чуже.

Бо історія вчить, що імперії – будь-що, слід добивати до кінця. Аби від них полишилося в кінці тільки щось нешкідливе для всіх, шматочок, як от Італія від Риму або Греція від Візантії. Або Австрія від Священної Римської Імперії.

3. Нехтування об’єднуючою силою українського націоналізму, як єдиної можливої опори у національно-визвольних змаганнях.

Щоб у цьому всьому переконатись, аби зрозуміти, що будь-який український соціалізм обернеться угодництвом і москвофільством, – потрібні були втрачені місяці Центральної Ради, яких можна було заощадити. Шкода, не прийняв українського націоналізму, як єдиної можливої основи міцного існування й гетьманат. Який теж, був занадто ліберальним до всього російського.

Мораль з усього попереднього видається досить простою.

Імперія зі стажем, як Росія, – створює собі пропаґандову маску «вєлікой дєржави», якою прикриває в очах світу сталий розбій.

Та, без зірвання цієї маски – годі на щось сподіватися в боротьбі з імперією.

А цього не робилося підчас Других Визвольних Змагань. Навпаки, щосили браталися з модернізаторами імперії – більшовиками. Та ще й вбачаючи в них «соціалістів» – це ж треба! Геть забуваючи при цьому аксіому історії: що в імперіях антиімперіалістичних сил не буває.

Треті Визвольні Змагання були чистими від цього, та люди УПА воювали, добре знаючи, що воюють проти запеклішого ворога людства, але… Не зуміли переконати в цьому світ, що капітулював перед сталінською брехнею. Їх приклад міг би навчити, як діяти після 1991, але знову ж – імперська пропаґанда за півстоліття була на висоті: національно-визвольний рух був затаврований та облитий брудом, а імперіаліст і ґеноцидник – так і полишився добрим «старшим братом».

А за таких умов сталося єдино те, що за таких умов могло статися: старий колоніалізм змінився мало не неоколоніалізмом. Дослівно повторилася ситуація 1917. Тоді українська еліта спритно знюхалася з «рєволюціонєрамі», які жодними революціонерами не були, та втратила все. По 1991 так само знюхалися з «россійскімі дємократамі», які ніколи жодними демократами не були, та без решти розчинилися у якомусь «стратегічному партнерстві» (з ким, з імперією, – це ж тільки подумати!); тобто – чи не у звичайному неоколоніалізмі?

Отже, поки вся правда про імперію, від самого 1169 та по «тєкущій момєнт» не буде відомою цілому світові – змагання з нею – приречені.

Але, повернемося до справи.

Нарешті, до всього було запроваджено й деяку принципову новацію – прийняте єдино-можливе, єдино-прийнятне рішення: непримиренність до гноблення, – на терор відповідати терором.

Щодо цього, слід зробити, мабуть, певні пояснення, певні зауваження загального характеру, – саме відносно терору. Бо надто вже позаплутували в нашому XX ст. (часом, – і навмисно) деякі прості моральні проблеми. Він – терор, повсюди у цивілізованому світі, вважається сьогодні криміналом та переслідується. Значною мірою тому, що Совєцький Союз підгодовував світовий терор, використовуючи його у своїх, знову ж – імперіалістичних (а значить – і терористичних) цілях.

От і поставимо запитання, а у світі імперському, тоталітарному, тобто – терористичному, – чи й там так само, терор є неприпустимий, аморальний? – бо ж там із самого початку є виключені будь-які легальні засоби боротьби за свободу. Хоч для окремої людини, а хоч і для цілих груп (скажімо – національних). А російська імперія, зокрема, завжди була державністю саме й тільки терористичною, від початків свого існування. Адже, це вичерпно підтверджується її історією.

Чи не були акціями масового терору з боку Московії (матері наступних Російських імперій) – походи Івана III або Івана IV на Новгород? – так, безумовно були.

Чи не було акцією масового терору з боку Пєтра I – знищення Батурина та попалення всієї Північної України, найбільш на той час залюдненої? – так, безперечно було.

Чи не творила масовий терор Єкатєріна II в Україні, знищуючи Січ, депортуючи українців та пораблюючи їх офіційно? – а потім роблячи те саме з Кримським ханатом? Так, творила, не заперечити.

А який безоглядний терор і ґеноцид проти народів Кавказу (до речі, підтриманий А. Пушкіним та іншими патріотами) розв’язав був Ніколай Палкін? Бо там від самого початку практикували тактику випаленої землі та ґеноциду; і тягнулося це десятки років, до падіння Шаміля 1859.

А хіба не супроводжувалися масовим терором та «етнічними чистками» обидві наступні окупації України – 1919 та 1943–1944? – забули, скільки мільйонів людей було тоді понищено, скільки репресовано? Останнім разом це був той час, коли репресували цілі народи, – татар, чеченців, німців Поволжя. А брати-однодумці Сталін і Жуков плекали мрію – виселення цілої України до Сибіру.

Чи, може, не пам’ятається вже й те, що було дослівно вчора? – масовий ґеноцид «новой дємократічєской Росії» з отим її недолугим із колишнього Політбюро, в Чечні, – 1994–1995 та 1999?

Але, досить. Підіб’ємо підсумок, чи не були російська імперія у всіх її виданнях: Першою, Другою або Третьою, байдуже, – терористичним утворенням, терористичною державністю? – що ж, хай хтось спробує заперечити. Бо у всіх іще в пам’яті Третя, – найбільш злочинна з усіх трьох дотеперішніх.

А тепер поставимо до цього й остаточне запитання: а, чи терор проти чогось подібного, бодай, – не буде все ж чимось аморальним? – далебі, тут нема чого й думати, – якраз навпаки.

Однак, є й другий бік справи – практичний. Совєцька історія в отій, найтерористичнішій країні світу, яка тому найбільше страхалася терору, – вчила, що терор – то дурниці; насамперед – неефективний, інша справа – «двіжєніє масс». Добре, розважимо й цей бік справи, подивимось.

Щодо ндивідуального терору, то тут зерно істини – безперечно є. В позитивному балансі тут залишається мінімальне, – покарання злочинця за скоєні злочини; але, за єдиної умови, коли наслідком не є смерть інших людей. Бо те, що навіть царевбивство не надто змінює хід історії, – продемонстрували російські атентати. Поготів, це стосується й певних видів масового терору: підрив автобуса зі школярами, вибух бомби в кіно, ресторані або на ринку, – все це є типове задоволення злочинних інстинктів: сучасна зброя в руках мавпи.

Все це не змінює того незаперечного факту, що цілеспрямований індивідуальний терор, як ми вже писали раніше, є єдиною формою зворотнього зв’язку народу з владою, за умови, коли в країні панує тоталітаризм та влада є нікому не підзвітна. От тут і слід показати, що ця безвідповідальність та непідзвітність, – оплачується власним життям. Створити альтернативу свідомого вибору.

Але, є ціла галузь тієї ж, від’ємної, так би мовити, діяльності, де підпільний та потаємний терор здатний творити дива; а головне – досягти цілі. Будь-якої, все залежить від розмірів зусиль. Принаймні там, де йдеться про безглуздо великі країни, зокрема, – імперії. Проаналізуємо дещо, саме це. Все розпочалося, здається з останньою аґресією все тієї ж аґресивної Москви, яка на словах є хоч як демократична («ми дємократи – ви дємократи…») надумала для чогось покінчити з відродженою після сталінського геноциду Ічкерією (якби ж там не було нафти). Та й обрушила на неї 1994–1996 свою військову машину; але вкінці, як відомо, вимушена була уступити. Не тому, можливо, що потерпіла військову поразку, отримавши у новорічному наступі на Джохаргала – другий Пандшер: сотні танків, спалених разом із їх екіпажами. Вистачило би, мабуть, і «пушєчного мяса», як у них кажуть, і танків. Справа була радше в тому, що почала здійснюватися погроза генерала Дж. Дудаєва, – перенести війну на терени Росії; та не просто, а у вигляді широко розгорнутого потаємного терору і диверсій. Як це обернулося проти самої Чечні – вибухами жилих будинків – міг бачити цілий світ (хоч і далеко не всі зрозуміли, що чечени тут ні до чого).

2. Українське національне життя й «Громада»

Небувалий феномен Т. Шевченка відгукнувся в українському суспільстві як помітним пожвавленням літературної діяльності, так і цікавістю до національного минулого. М. Костомаров (1817–1885) був фаховим істориком, та за нього українська історія все більше стає з частини «вєлікой історії россійской» – історією власною, українською. Він, приятель Шевченка та його співбрат за нещастям («Кирило-Методіївське братство»), – не міг іще підняти на належний рівень історії української, але зробив одну неоціненої вартості справу. Він зібрав якнайповніші історичні дані про життя та звичаї московського люду в XVI–XVIII ст. А це й стало вирішальним, бо, по-перше геть спростувало легенди про «славноє прошлоє» Росії, а по-друге – брехню про те, що «ми – одін народ», яку намагаються реанімувати й сьогодні.

В українській історії він був обмежений царською цензурою та про це свідчить його поверховий підхід до Мазепи, як «ізмєнніка царю» (див. його книжку «Мазепа»).

Не менш відомий Михайло Драгоманов (1841–1895) закінчив Київський університет та був полишений в ньому викладачем з 1864. Але вже 1875, за рік до своїх Емських указів, його діяльність помітив «царь-освободітєль» Алєксандр II та звільнив геть. Драгоманов був вимушений виїхати за кордон, де працював як учений-славіст, а ще й спромігся чотири роки (1878–1882) випускати український журнал «Громада». А то був – перший український журнал; в тому числі – й політичний.

Справа в тому, що «Громадою» на той час називалася перша орґанізація українського руху, заснована з 1870 українською інтеліґенцією. Із відомих людей в ній брали участь історик В. Антонович (1834–1918), історик О. Левицький (1849–1922), мовознавець К. Михальчук (1840–1914) етнограф Б. Познанський (1841–1906), громадський діяч Т. Рильський (1841–1902), та етнограф П. Чубинський (1839–1884), автор українського гімну. То було, за окремими виключенями, практично одне покоління людей, пов’язаних національними інтересами. Вони вважали себе далекими від політики, та не одного разу підкреслювали це. Політичне визначення вважали передчасним (мовляв, нарід не доріс) та всю свою увагу спрямували на просвітництво, на освіту народу, зокрема – на відкриття недільних шкіл.

Але, насторожене двома поспіль польськими повстаннями, які певною мірою сприяли й уформуванню «Громади» – російське самодержавство рішуче заперечує й будь-яким можливим паросткам української культури, або національної освіти, внаслідок чого «Громада» вимушена скоротити свою різнобічну діяльність та перейти мало не на конспіративне існування. Про цей її період стисло та добре свідчить Іван Кріп’якевич, до якого й звернемося в цій справі:

В ті часи «Громада» проводить важливі наукові дослідження з історії, археології та етнографії України, починає видавати газету «Кієвскій Тєлєграф». Попри початкові заяви засновників «Громади», що:

Але, життя диктувало їм свої суворі закони, в Росії наростав революційний рух, та яким би він не був, а потрібно було визначатись. Не тільки по відношенню до самодержавства, але й по відношенню до революціонерів.

Царизм же, зі свого боку – переслідував революціонерів, переслідував будь-яку вільну думку, переслідував (а, як же!) й ворога № 1 – все українське. Разом із Емськими указами «царь-освободітель» розпустив Київське відділення географічного товариства (!) і закрив «Кієвскій Тєлєграф».

Друге видання Ніколая I Палкіна, хоч деякою мірою й кишенькове, уколошкають революціонери, всього через п’ять років по Емських указах, а «Громада»? – що ж, «Громада»… Вона, передбачаючи наступ репресій, переводить частину своєї діяльності за кордон – до європейської Галичини під Австрією та навіть до демократичної Швайцарії; відновлюють на власні кошти й «Львівську Правду».

Однак, головне вдома було зроблене – той імпульс, який був наданий українській науці, освіти та літературі – збережеться надовго.

З настанням реакції поступово висувається на перший план постать еміґранта Михайла Драгоманова. За кордоном він міг працювати на повну силу, не звертаючи уваги на царських чиновників, придуркуватих та невігласних. Міг спокійно та всебічно зважувати події в Росії.

Тодішня її політична картина – не втішала: народники, марксисти, терористи… З українців до народництва схилявся М. Костомаров, терористом був М. Кібальчич, але… Драгоманов критикував усе: дурні фантазії народників, які пошукували джерело мудрості в невігласному народі, наукове знахарсво марксистів, відсутність конструктивних ідей у терористів соціал-революціонерів. Драгоманов слушно помітив, що зовсім незрідка представники саме революційних рухів найбільше утискували права окремих націй, перевершуючи в цьому й реакційних самодержців. Помітив, що революціонерство буває й відновленням імперіалістичного «інтернаціоналізму». Він відверто писав про те, що російські революціонери намагаються зберегти централізовану машину російської імперії на те, аби на другий день перевороту використати її для власних цілей. Саме в цьому він далеко випередив соціальну думку свого часу, практично передрікши мало не за півстоліття імперіалістичне єство більшовицької Третьої російської імперії. Ці самі ідеї розвиватиме потім Іван Франко (1856–1916), але вже разом із критикою соціалізму, як такого.

Драгоманов користувався на свій час високим авторитетом, здобувши міжнародне визнання, та до нього прислухалися. Він віддавав належне «Громаді» за велику кількість розлеглих наукових досліджень у різних галузях, але критикував за відсутність послідовних теорій, загальних концепцій та сміливих гіпотез.

Його власні політичні погляди віддзеркалювали радше власне великодержавне минуле: він був за автономію, федерацію та всяке інше, але не за самостійність України, як європейської держави. У цьому він не пішов далі свого часу, та важко вказати когось із сучасників, хто наважився би піти далі. Він був соціалістом, але його соціалізм був радше етичним, а відтак схожим на соціалізм еспанських анархо-синдикалістів. Та, мав рацію. І дійсно, в той час як закони економіки передписують як найбільшу можливу експлуатацію людини – то що ж може цьому протиставитись, крім етики?

Михайло Драгоманов багато зробив для української науки, чимало й для політики, але з українським націоналізмом як таким – прийдеться почекати до Миколи Міхновського (1873–1924); а загалом…

Не дивно, що коли 1894 у Львові відзначали 30-річчя наукової та громадської діяльності М. Драгоманова, – Леся Українка назвала цей захід «святом свідомої себе України». Громадську свідомість було насправді пробуждено, зупинка була за орґанізацією боротьби.

Як і за українським націоналізмом, який – єдиний, міг би очолити цю боротьбу та надати їй необхідного сенсу…

3. Революція. Терор на початку

Найбільш характерним для Другої імперії є, очевидно, те, що в ній зароджується і розвивається той революційний рух, який призведе згодом, пройшовши довгий шлях від царевбивств до революції, – до створення Третьої імперії, та по праву – по збитках для людства, – найзлоякіснішої з усіх.

Чого вони врешті досягли, всі ми добре знаємо, але – чого прагнули вони, російські революціонери, часом ідучи на свідому смерть у боротьбі з царями? Кого або що вони сподівалися побороти, та як бачили собі майбутнє Росії?

Заощадимо читачеві людожерських откровень Сєргєя Нєчаєва (1847–1882), ідейного попередника В. Лєніна. Надамо слово не останньому з революціонерів часу, понад відомому Сєрґєю Кравчінскому (Стєпняк, 1851–1895) з Херсонщини, сину військового лікаря, абсольвенту Міхайловского артилерійського училища в Пєтербурзі. Згідно з його власним свідоцтвом – він пристав до революціонерів десь 1870, – створював «кружкі», читав Фур’є і Маркса. З однодумцями 1873 сам «ходіл в народ» та бував систематично арештовуваний урядниками, яких обов’язково сповіщав хтось із селян, яким він роз’яснював їх незаперечні права. Втім, реґулярність цих арештів нікого не розхолоджувала, та серед «народніков» побутувала тверде переконаня: «Можно і без посрєдніков ідті в народ!.. Надо только научіться какому-нібудь рємєслу, одється попрощє…»

Він скоро стає відомим журналістом, але цього йому замало. У 1875, бере участь у повстанні проти турків на боці «братів-слов’ян» у Герцеговині, а у 1877 мимохідь ув’язується до селянського повстання під орудою анархістів у провінції Беневенто, в Італії. Там він потрапляє до тюрми, де сидить майже рік, поки не підпадає під амністію.

По цьому в Швайцарії створює еміґрантський журнал «Община», але вже 1878, за викликом «Зємлі і Волі» повертається до Росії, де на нього очікує відповідальне доручення. Білого дня 4.08.1878 він на вулиці зарізує шефа жандармів, генерала Мєзєнцєва, та мерщій тікає за кордон. До Росії йому більше так і не судилося повернутись, поготів, після цареубивства 1881, та він віддає всі сили пропаґанді ідей російських революціонерів, використовуючи іноземні, переважно англійські видання. Це з його легкої руки, переважно, складуться за кордоном ті дещо хибні уявлення про сутність російської революції, які доживуть до визнання влади більшовиків та навіть до поставок лендлізу 1941–1945.

Він, що уникнув царських тюрем, безглуздо загинув 1895 у передмісті Лондона, – зачитавшись на вулиці (!) якоюсь соціалістичною брошурою, необережно потрапив під потяг; смерть була миттєвою.

С. Стєпняка добре знали Г. В. Плєханов (1856–1918), М. Драгоманов (1845–1895), Вільям Морріс (1834–1896), Джорж Кеннан (1845–1924), Марк Твен (1835–1910) і Бернард Шов (1856–1950). Саме він і ніхто інший, сприяв розповсюдженню російських революційних ідей в Європі.

Так, що ж він думав про царську Росію, про гноблення нею народів, про її майбутнє, яке він сам передбачав? Він, з одного боку, слушно оцінює – скажімо, роль релігії в цій імперії:

Але, релігія – це не головне. Імперія існує шляхом аґресії проти оточення, то – як же з цим? В цьому наш революціонер – є щирий патріот, бо визнає, що:

Аґресія? – так, безумовно. Але, це ж є мало не випадковість; звичайна жадність правителів, яким – усе мало:

А тому, – ну, самі ж бачите, що:

Та слушно додає до цього, що – бачите:

Як бачимо, в імперії, на відміну від будь-якого нормального суспільства, «уряд має чимось зайняти розуми», – інакше – біда. А ми були думали, що розум на те й є розум, що завжди й сам знайде, чим йому зайнятись; але не так у імперії: там – своєрідні «розуми». Не дарма ж за совєтів, за тієї вже остаточно нікчемної Третьої російської імперії, коли воювати стало вкрай небезпечно – могли й по шиї накласти (як у русько-японській або Першій Світовій, чи потім на Віслі), – прийшлося іншою «дурью маятися»: копати канали чи то «создавать моря»; або «осваівать цєліну». Прибутку від цього – жодного, самі збитки, але ба, – «розуми» зайняті… («і народ прі дєлє»).

Адже, знову, в усьому винні царі-деспоти, не більше. Що ж до народу, у котрого «розум» нічим не зайнятий, а тому й дурь у голову лізе, то він бунтує після кожної невдачі в аґресії не від зайвого патріотизму, не подумайте, бо насправді він є добрий:

Не можна й тут обійтися без деяких істотних зауважень критичного характеру. Слово «розум» тут (як і вище) є абсолютно не до речі: не більше, ніж умовність. У імперського обивателя те, що іменується розумом – головний відділ центральної нервової системи, який інтеґрує поведінку орґанізму в межах свободи волі, та є в стані, здатний робити логічні висновки аналізуючи навколішню реальність, – є практично відсутній. Є подавлений або витиснений системою умовних рефлексів, стандартної поведінки громадянина імперії.

Така система працює бездоганно та забезпечує необхідний відгук майже на що завгодно, – навіть без спеціальної інформації, настанови з імперського центру; що авторові й доводилося не одного разу спостерігати, Така система надійно працює, повільно еволюціонуючи разом із режимом. Але, не виносить раптових змін, не приймає їх. Як, – пам’ятаєте? – отой Д. Мануїльський, що відгукнувся на слова про смерть Сталіна: «ето провокація!»

За історію Третьої імперії таких струсів було три: раптова «дружба» з «враґом», – пакт Молотова-Ріббентропа 1939; «разоблачєніє культа лічності» 1956 та горбачовські новації, які розтрясли саму Третю імперію та призвели до її формального розпаду 1991; з метою усунути з-під М. Горбачова самий об’єкт управління.

В особі нашого революціонера ми спостерігаємо не більше, як своєрідний повтор подібного ерзац-розуму, в якому любов до монарха-отця замінена відразою до монарха-деспота, не більше.

Отже, щодо сутності імперії – маємо якісь суто дитячі уявлення та переконання: злі царі на чолі як же доброго народу. Але, така картина в принципі не може бути основою для будь-якого соціального досконалення; таке – повністю виключається.

А, що ж ми маємо з національним питанням, яке набуває такої гостроти саме в імперії, з її політикою сталого, невпинного «обрусєнія окраін» аж до прямого ґеноциду? В ньому автор є цілковито сліпий, бо про це не вичитати у соціалістичних брошурах, а сам він – нічого не помічає. Починає він, наче розумно:

Але, «не злився», це не значить, що його не зливали. Автор робить вигляд, ніби ні про що не знає. Ні про обіжник П. Валуєва 1863, що жодної української мови «нє било, нєт і бить нє можєт». Промовчує про Емські укази «царя-освободітєля», який з такою неохотою вимушений був відпустити Т. Шевченка. Зате тепер не лише заборонив український друк, але разом співи та театр. Емські укази були на свій час таємними, але… про них розбовкали ще тоді ентузіастичні галицькі москвофіли, що були на утриманні Москви. Чи Степняк про них, бува, не чув? Але, за його життя вийшли ще дві заборони. Заборона 1884 – українських театральних вистав по всіх губерніях Малоросії, та заборона 1892 – перекладати щось з російської мови на українську; чи й про ці не знав? Але, як людина, народжена на Херсонщині, – не міг він не знати, що в цілій Україні нема жодної української школи. Хоч і написав далі, що:

Все добре, все так, шановний пане революціонере. Порізнюються люди, порізнюються культури, порізнюються мови. Але, поготів, чому ж ніде немає жодної української школи? Втім, полишаючи відповідь на це як же драстичне запитання іншим, він цілком слушно пише:

Отже, натомість, столітні байки про автономію, але – як же, разом із побоюваннями:

Він не тільки взагалі іґнорує існування молдован, латишів та литвинів, але й не згодний відпускати ні Польщу, ні Україну, – найкращі здобутки російської аґресії. Певний, що вони й самі не забажають, бо – навіщо?

Свою позицію щодо Польщі автор арґументує посилаючись на арсенал вульгарного марксизму, який спирається – пам’ятаєте, лише на економічні підстави («чоботи вище від Шекспіра»):

Коли прийшла нагода, настав рік 1918, – Польща і одного разу не думала, – обрала свободу. Людина, зверніть увагу, зеленого поняття не має про те, що «у своїй хаті – своя правда». То як же він був би здивований отим «дивом на Віслі», якби дожив до нього! На те, аби не дати незалежності Україні – у нього своя причина, та можливо, найбільш дурна з усіх, мислимих і немислимих. Послухаємо:

Підкреслимо, що подібну ж глупоту підносить нам тільки Іван IV у фільмі С. Ейзенштейна, як достатню причину для російської аґресії. Половина річки, мовляв, у нас, – значить треба й другу половину. А як при цьому не можна не прихопити шмат іще якоїсь річки, то й останньому дурневі має бути ясно, що Росія повина бути тільки «от моря до моря» – на всі боки; зрозуміли тепер?

Цікаво зауважити, що навіть сучасні російські патріоти в Москві, імперські з імперських – такої арґументації щодо України поки не вживали. Нагадаємо, що Дунай – найдовша річка Європи, починається у Німеччині, протікає Австрією, Угорщиною, Сербією, Румунією та Україною, поки впаде до Чорного моря. Райн починається у Швайцарії та тече через Німеччину та Нідерланди. Арґумент – дурніший з дурних. Чи С. Стєпняк цього був не знав? – відповіді не дошукатись.

Він чимало писав і видавав за кордоном, переважно в Англії, знайомив людей із станом речей на своїй батьківщині. Він постійно проживав у Лондоні, але взимку 1890–1891 навідав і Сполучені Штати, в тих самих цілях, де набув теж чимало друзів та прихильників. Але, знайомив, як можна судити, – надто приблизно, своєрідно, зі своєї подвійної, так би мовити, печери: марксистської та імперської разом. Що ж, проникнути до сенсу історії, до суті соціальних процесів, – то не генерала зарізати; навіть – серед білого дня. Або бомбу підірвати. То є щось набагато, набагато складніше.

Але, в чому ж головна мораль попереднього для нас – українців – із наведених посилань від неостаннього з російських революціонерів?

Це, насамперед, знову і знову, – факт повної фальшивості міту про дві Росії; – одну – гидку, імперську та імперіалістичну, а другу – нашу, дружню та добру, революційну та демократичну. А цей міт – не останній в арсеналі російського імперіалізму, і не дано йому ще гідного спростування в українському, а значить – і в будь-якому іншому письменстві. Бо, знову повторює цю байку про дві Росії в наш час і такий ґрунтовний дослідник, як М. Демкович-Добрянський у своїй книзі «Україна і Росія», Львів – Краків – Париж, 1993. Повторює попри те, що на його очах уся політика совєтів наочно продемонструвала повну узгодженість із царською політикою, щодо національного питання.

Тут ми бачили ставлення до цього питання з боку реномованого та прийнятого на Заході російського революціонера; ставлення абсолютно однозначне. Він, як його попередники та наступники, не дозволяє такого поняття як право націй на самовизначення.

Так, про що ж тут іще казати?

4. Революція. Терор наприкінці

Наприкінці терор, так би мовити, аматорський – замінився терором професійним, коли перейшов до рук партії соціал-революціонерів (СР) або есерів. Тут ним займалася Бойова Орґанізація (БО), відокремлена від партії есерів як такої, для більшої безпеки.

Це сталося 1904, напередодні Першої революції 1905, та статус БО був чітко визначений рішенням партії, надрукованим у № 7 «Революционной России», партійного орґану есерів. Там читаємо:

Душею БО були низку років інженер Євно Азієв або Євґєній Азєф, та такий собі Боріс Савінков, мало популярний письменник, але із записів якого можна узнати, як усе відбувалося. Свою книжку спогадів він так і назвав – «Воспоминания террориста». З неї, переважно, ми й будемо черпати наші подальші відомості.

Терор був суто індивідуальним, особливо застерігалися від того, щоби не постраждав хтось не причетний до справи. Був спрямований проти високих посадових осіб імперії, в ранзі, як правило, не нижче міністра або губернатора. Замах готувався довго, неквапливо і ретельно. Терористи багацько та вільно їздять імперією, знімають помешкання, оплачують готелі; ніде не зустріти у «Записках» Б. Савінкова скарг на брак грошей. Фінансових проблем для терористів – просто не існує. Автор, часом, крізь зуби пише про якісь там приватні пожертви, але… Створюється стійке враження, що йдеться про значно потужніші джерела фінансування.

Між іншим, побачення терористів призначаються в найдорожчих ресторанах столиці, а одного разу дискутується питання про набуття автомобіля найдорожчої марки. Тільки на те, аби ліпше відвести очі поліції. Отже, джерела – мало не невичерпні, але – звідки? Замахи готуються довго, неквапливо (гроші завжди є) і ретельно. Переодягнені вуличними торгівцями або візниками терористи вистежують розклад і сталі шляхи поїздок підопічної особи на службу. Вони називаються «наблюдатєлі» та знають свою фіктивну справу фахово, не привертаючи уваги своїх не задіяних у терорі колег або поліції. По них приходили ретельно замасковані замахівці-«мєтальщікі», які кидали в карету високої особи саморобні бомби, по можливості підстраховуючи одне одного.

Все це, якось-такось (навіть – здебільшого) працювало. Але, траплялися, часом, і непорозуміння – де ж їх не буває. У зв’язку із замахом на міністра внутрішніх справ Дурново, автор пригадує, зокрема, деяку неув’язку на самому початку справи. Варто навести й це:

Однак, до подібної свободи думки БО на той час іще не дійшла. Прийшлося все-таки вколошкати Дурново.

Бомби ховалися під одягом, були саморобні та вельми далекі від досконалості. Як повідомляє нас сам автор:

Конструкція, годі казати, й насправді полишала бажати кращого. Не дивно, що й автор кілька разів протягом книги скаржиться на брак добрих технічних засобів та недосконалість існуючих. Та мріє про такі «технічні винаходи, які піднімуть терор на належну висоту».

Бо, навіщо всі оті рурки, кислота та бертолетова сіль із цукром, коли грімуча ртуть вибухає від найменшого удару? Так, чи не безпечніше та зручніше було би ставити саме ударний детонатор? – із власних досвідів із грімучкою в дитинстві, знаю, що вона є понад чутливою до ударів. Тому простий та зручний ударний детонатор, який ставиться на місце останнім, безпосередньо перед використанням пристрою, – був би набагато безпечнішим, але – ви ж бачите. Не одного разу вся ця складна та незграбна техніка з трубками та кислотою підводила, ставала причиною загибелі самих терористів, які ладнали ці пристрої на конспіративних квартирах. Коли спину самодіяльного підривника розмазувало по стіні помешкання, а якісь орґани терориста поліція, бувало, підбирала на другому боці вулиці або площі.

Своєрідними були й люди, які присвятили себе терору. Всі були з певними психічними відхиленнями, та ніхто з них поняття не мав, що потрібно буде робити, коли нарешті станеться довго очікувана ними революція. Всі вони були молодими, як правило, молодше тридцяти, – духовно незрілі. Послухаємо, що каже – за словами автора, такий собі терорист Покотілов:

В іншому місці Б. Савінков пише про відомого Івана Каляєва:

І. П. Каляєв був тим, хто убив великого князя Сєрґєя Алєксандровіча, кинув бомбу в його карету в Кремлі 4.02.1905. Його заарештували на місці та відвезли негайно «куда надо». Сам він описав це в листі з тюрми товаришам на волі – у такий спосіб:

Зауважимо, що цій людині було на той час уже 28 років – не школяр, не юнак, але… Теж, у своєму роді – погодьтеся, – цікавий матеріал для психіатрів, для психолога. Чи, бува, не загальна інфантильність психіки?…

До терору тягнулися не лише чоловіки, але й жінки. Про відому терористку Дору Брілліант автор пише:

Про те, які саме життєві випробування та розчарування привели Дору (яка походила з досить забезпеченої родини) в табір терористів, автор чомусь ніде не пригадує. Далі дізнаємося, що Дора була заарештована після убивства міністра фон Плеве, та:

Чи можна вважати термін у три роки «довгим» – полишимо на сумлінні автора, але психічна хвороба не була рідкістю серед терористів. В іншому місці читаємо:

Все так, праця терориста, попри відсутність браку засобів, є нервовою та турботною, не сприяє здоров’ю в будь-якому сенсі. Здатна, можливо, сприяти й психічним захворюванням. Але саме тут, як ніде більше, важко відокремити причину від наслідка. Бо, з таким самим правом можна твердити, що в терор приходили переважно люди з психічними розладами, схильні до психічних захворювань.

Однак, все це є лише загальне тло, на якому розігрувалася драма соціального протистояння.

Загалом діяльність БО можна вважати доволі успішною, зважаючи на технічну відсталість у засобах та невисокий рівень виконавців-дилетантів, компенсований фанатизмом.

Починаючи з 1903 було чимало убитих: убито 1903 уфімського губернатора Боґдановіча, убито 1904 міністра внутрішніх справ фон Плеве, убито 1905 великого князя Сєрґєя Алєксандровіча. Убиті були також дещо вторинні політичні постаті: петербурзький «ґрадоначальник» фон Лауніц, та головний військовий прокурор, генерал Павлов.

Полишили слід в історії й численні невдалі замахи, коли жертву було тільки поранено, та завжди – принаймні, – залякано. Це замахи на наступних осіб: пєтєрбурзького генерал-губернатора, генерала Трєпова, київського генерал-губернатора, генерала Клейґельса, ніжегородського генерал-губернатора, генерала Унтерберґера, московського генерал-губернатора, адмірала Дубасова тощо.

Терор планувалося розпочати з новою силою після 1907, але… Як грім з ясного неба в травні 1908 впало обвинувачення журналіста і письменника В. Л. Бурцева, який оприлюднив докази співробітництва БО партії есерів із царською «охранкой». Звинувачений в цьому був один, мало не із засновників партії, інженер Євґєній Азєф. Почалися розслідування, партійні та журналістські, обвинувачений довго всьому заперечував, поки не взяв за краще збігти подалі; як від революціонерів, так і від «охранкі».

Якесь певне світло на цю сенсаційну аферу пролив тоді й прем’єр П. А. Столипін, відповідаючи на думський запит. Дослівно, він дав цьому наступне пояснення:

Деякі необхідні примітки: пояснення. П. І. Рачковскій, наступник генерала Лопухіна, – це той, від «Протоколов Сіонскіх Мудрєцов», яких замовив «сочініть» своєму дрібному сексоту Матвєю Головчінскому; та яких літературно оформив та видав відомий православний діяч Сєргєй Нілус, відмінно знаючи, що це – фальшивка. Отже, слід гадати, що для більшості тодішнього загалу вся чарівність ситуації полягала не на тому, що Азєф був революціонером, а на тому, що він був жидом, який щиро співпрацював (щоправда – за певні гроші) із кублом затятих жидофобів, отих – «Бєй жідов, спасай Россію!» Втім, то була всього тільки Росія, та годі було би там шукати принципових. Навіть серед жидів, яким відверто погрожували винищенням…

Однак, справа не в тому. Всюди, коли починали якусь діяльність революціонери, державна «охранка» намагалася набути серед них своїх людей, шпигунів та провокаторів. Спромогаючись їх знешкодити; справа радше банальна.

Були аґенти «охранкі» – годі казати, й серед більшовиків. Таким був Сталін, це добре відомо, а судячи з ситуації з його Туруханським засланням, з якого він ніяк не міг збігти, – певний вплив мав на «охранку» й ворожий тоді йому Лєнін. Одне слово, справа цілком звичайна.

Привертає увагу тут зовсім інше, чому якось не надавали досі належного (чи – може жодного?) значення дослідники; а шкода. Справа в тому, що цей «випадок Азєфа», можливо, припіднімає нам крайчик тієї завіси, яка десятками років відокремлювала від громадськості таку важливу проблему, як співробітництво двох найбільших політичних сил Другої імперії: «охранкі» – і революціонерів.

Дійсно, обміркуємо дещо становище Азєфа. Як аґент поліції він зобов’язаний був прирікати на неуспіх плани революціонерів, відводити загрозу від тих, на кого вони замахувалися. Однак, що ж ми бачимо? Убито військового прокурора, пєтєрбурзького «градоначальніка», убито кілька губернаторів, міністра внутрішніх справ; убито навіть великого князя!.. Доведено було, що Азєф 1904, перед замахом на фон Плєве, готував замах на П. Рачковского, з якихось причин змінивши потім власні плани. А сам П. Рачковскій, в свою чергу, – заздалегідь знав, що готується замах на фон Плеве; та – нічого з цього приводу не робив. Дивні справи…

А, що ж поліційний аґент Азєф, – як поліція йому всі ці вбивства дарує? – а, дарує ж…

Все це наводить на думку, що ми ще далеко не все знаємо. Традиційно просте для історії протистояння, революціонери – царизм, – було насправді набагато складнішим, але – чи довідаємося ми про це? – чи маємо такі шанси? Бо, дійсно, «охранкі» давно немає, а «рєволюціонєри»? – від них про це співробітництво багацько не довідатись. Бо, при імператорському дворі діяли впливові угруповання, ворожі одне одному, які й зводили порахунки; часом – і руками терористів. Бо, як геть розколений був на ворогуючі сили революційний табір, то навіщо думати, ніби царизм був монолітним? – адже, це Росія…

Те, що при цьому загинув навіть один із великих князів – може свідчити й про ворожнечу (та – яку!) всередині клану отих псевдо-Романових (нащадків, виключно, Єкатєрініного байстрюка Павла). Бо, деякі автори пишуть, що їх на той час наплодилося таки чималенько. Це може якоюсь мірою пояснити й те, чому більшовики, які легко ліквідували царську родину, так само легко повипустили за кордон інших «Романових» на чолі з матір’ю Ніколая II. Яке ж могло бути в усьому знову ж змовницьке комбінаторство? – бо ж, іще декабристи передбачували знищення всієї царюючої родини.

Багацько, чого ми не знаємо. А, ще більшого, певно, не узнаємо ніколи.

Але, складні та не в усьому зрозумілі для нас відносини есерів, більшовиків і царської охранкі, є лише часткою того, чого ми ще й приблизно не знаємо. Тією ж верхівкою айсберґа. Не випадково ж, чи не найбільш відповідальний період історії партії – її зародження та становлення, – так і не знайшли справжнього віддзеркалення в історії.

Мимриться щось там про попередників, про такий собі петербурзький «Союз Борьби за Освобождєніє Рабочєго Класса» (оті, пам’ятні нам усім Аксєльрод, Дейч, Засуліч, Ігнатов, Плєханов) та всяке інше. Про «робітничі гуртки», в яких висунувся на перший план своєю полум’яною красномовністю недорікуватий «наш Ільіч», та… мало про що там іще, аби не про головне.

Але той же Лєнін писав, що як «рабочій-аґітатор» добре робить свою справу – йому не слід працювати, його має утримувати партія, на власні гроші. Та й сам Лєнін (а за ним – і купа інших) ніде й ніколи не працювали. А він сам – іще роками кайфував за кордоном, де життя, що би там не казали – було дорожче, ніж у Росії.

Так от, звідки ж на це все бралися гроші? – адже й каса охранкі не була бездонною.

Лише глухо довідуємося, та не з партійних джерел, що «господа россійскіє соціал-дємократи» починали свій історичний шлях не як політична течія чи партія, як оті ж соціал-демократи на Заході. Ні, вони й тут «пошлі своім путєм», та на початку діяли радше, як звичайна орґанізація рекетирів. Робилося це так. Підготувавши ґрунт та збаламутивши робітників якоїсь фабрики, вони з’являлися до її власника та ставили його перед альтернативою: або сплатити їм певну скромну суму, або втратити від наступного страйку набагато більше. Тим, власне, й жили. Зауважимо тут, що робітничий рух, разом із прагненням поліпшити умови життя та праці робітників, представлений соціалістами, соціал-демократами, чи як їх там іще, – існував по всіх розвинених країнах світу, але подібні заходи – там невідомі. В Росії їм сприяв у найвищому ступені – рабовласницький характер суспільства, з його традиціями: обдирати не скільки можна, а – скільки влізе, до останнього.

Так само глухо чуємо про партійне полювання на багатих спадкоємиць з боку спеціально уповноважених на це партійних альфонсів. Успішне одруження тягнуло за собою прискорене отримання спадку (були батьки – й не стало), який по тому, повністю або переважно, перекачувався до партійної каси. У закордонних революціонерів така практика – теж не відома.

Останнім знайомим нам джерелом поповнення партійної каси були славетні, так звані «експропріації». Роз’яснимо, що це таке.

Імперській мові та культурі властиве традиційне лицемірство, яке походить із постійної необхідності «імєть хорошую міну прі плохой ігрє», тобто – торгуючи людьми, як худобою, – при всьому при тому прикидуватись цивілізованою нацією. З іншого боку, спробуйте там все називати на власні імена, так, – чи довго ви це витримаєте? – отже, певною мірою, – ще й інстинкт самозахисту. Звідси й нестримана схильність до іномовлень. Бо, «експропріація» походить із латини, де слово «пропріум» означає чиюсь особисту власність. А «експропріювати» тоді означатиме «вивласнювати», тобто, як не красти, то грабувати. Їхні нащадки розів’ють це мистецтво обхідних іномовлень аж до повної досконалості, та іменуватимуть миле їх жидофобським серцям знищення Ізраїлю, – як «ліквідацію послєдствій ізраільской аґрєссіі», або ґеноцид (без якого вони просто не можуть) чеченського народу – «навєдєнієм констітуціонного порядка в Чєчнє»; спритна братія, чи не так?

До цього – пригадайте й сучасність. Чи не йменують вони сьогодні звичайні кримінальні розборки з автоматною стріляниною білого дня – цивілізовано і культурно: «пєрєдєл собственності»? Саме таким «пєрєдєлом» були й «експропріації» – були гроші в банку, а опинились в партійній касі…

Отже, «експропріація» – то звичайнісіньке пограбування, та оті ґанґстерські напади на банки, так добре знайомі нам із американських «бойовиків», – то ті ж самі «експропріаціі банков» есерами, або соціал-демократами, через які вони поповнювали партійні каси.

Ми, під владою тієї ж самої партійної номенклатури, – часом дивувалися розквітові злочинства, але – чи варто? Бо ж – саме вони – кримінал і злочинство, стояли – можна сказати, над колискою більшовизму. Вони починали, як звичайні ґанґстери, та не дивно, що так само й кінчають свій життєвий шлях.

Втім, ніяк не ліпше було воно й у проміжку, у тому «щасливому», про яке наливають нам сучасні «соціалісти». У передвоєнний період совєцької влади заарештований кримінальник радикально порізнювався від інших, як «соціально блізкій». Пам’ятаєте отой епос про Костю-капітана та його блатних, відомого Погодіна? В той час, як власники, інтеліґенти або селяни – то «соціально чужіє». Потім, по війні, коли політичні були у меншості, кримінальники допомагали партії їх «перевиховувати». Тому, дивуватися розквіту криміналу в наш час під крильцем колишньої партноменклатури, – може лише вкрай наївна людина, що прожила життя не задумуючись над тим, у якому суспільстві живе. Бо нове зрощення партії з мафією, з криміналом, почалося ще за Брєжнєва, та завершилося за Андропова.

Але, повернемося до минулого, бо ми ще не про все сказали.

Попався був на цьому колись і «наш вєлікій Сталін», коли в молоді роки брав участь в «експропріаціі Южно-Русского Банка» в Тбілісі. Він тоді необачно гульнув був на хутко здобуті гроші, та вперше й потрапив до буцегарні. З цього, власне, й починається його наступна партійна кар’єра…

5. Перший дзвоник. Японська війна

Знайомство з історією в межах, не те – Союзу, а навіть «соціалістічєского лаґєря», створює часом дивне враження. Наче історія якогось з отих «рівнобіжних світів»: та, й разом не та. Складена тресованими німчиками з НДР Ульбріхта «Світова історія» (Ляйпціґ, 1966), – містить чимало цікавого, у своєму особливому роді, ясна річ. Там на 959 сторінках є історії всіх існуючих на сьогодні країн, крім… самої Німеччини. Є там історія СССР, що тягне десь аж на 50 ст. Багато чого з неї можна й довідатись, різної мудрості; скажімо, про пленуми ЦК КПСС.

Є, з другого боку, – дивно скромні промовчування. Про російсько-фінську війну 1939–1940, всього й пишеться:

Про війну совєцько-польську, ключову війну XX ст., теж – всього й маємо:

Що ж до війни русько-японської, то тут всього й тільки:

Тобто, простежуємо досить цікаву загальну закономірність, – чим більше десь накладали по шиї московському імперіалізмові – тим скромніше пишуть про це червоні німчики. Неспірно віддаючи при цьому першості російським перемогам, отій «Дер Ґроссе Фатерлендіше кріґ» (1941–1945), де вже їм, під їх Гітлером – у свою чергу наклали по шиї; хоч невдовзі життя переможців та переможених (навіть у тій недолугій НДР), – не можна було порівнювати. На це відведено цілу сторінку в статті про СССР та ще кілька у окремій статті «Друга Світова війна» (с. 907–917).

От такі, як бачите, пропорції, що засвідчують повну наукову неупередженість та об’єктивність авторів. Отже, будемо доходити до всього, як звичайно, на власний розум.

Росія, прихопивши у заслаблого Китаю під Алєксандром II Амурський та Усурійський край, та особливо – з побудовою Транссибірської залізниці, продовжувала просуватись далі; хапати те, що десь у когось починало погано лежати.

Китаю все XIX ст. дошкуляли, як не опіумні війни, так народні повстання, антифеодальні та антиманджурські. Останнє з таких прокотилося 1899–1900 (так зване «Боксерське повстання») й було задавлене тільки за допомогою військової інтервенції восьми європейських держав, якою командував німецький генерал, граф фон Вальдерзее.

На той час Китай був остаточно послабленою здобиччю, від якої всі його «помічники» так і пнулися щось і собі набути. Не так, як колись португальці в Макао, що створили там потужний бізнесовий центр, однаково вигідний Європі та Китаю, а так, по-сучасному, – в пошуках дурняка. Так Німеччина пригородила собі, на всякий випадок, порт Ціндао, а Великобританія – порт Вейхай, поблизу Порт Артура; а до цього додався й сам «русскій Порт Артур». Це протирічило змісту й духу російсько-китайської угоди, підписаної в Москві підчас коронації останнього імператора Ніколая II, та китайці радше очікували допомоги з боку Росії, яка, натомість, і собі прихопила кінець китайського півострова Ляодонґ у Жовтому морі. Та почала там будувати військово-морську базу Порт Артур; можна собі тільки уявити, як здивувалися в Пекіні. Інцидент полагодили пост фактум, оформивши на вигідних умовах аренду на певну кількість років (одні джерела подають 25, інші – 36). Але, не з Японією, яку китайці тільки-но спромоглися виперти з того ж Ляодонґу. Бо, від Порт Артура до японського кордону в проливі Тсушіма, що відокремлює Корею від Японії, було десь 700 км, а до порту Сасебо в Японії – менше 1000 км – надто вже близьке сусідство, щоби бути йому безпечним.

Війна розпочалася 26.01.1904, коли сили японського флоту напали на Порт Артур та вивели з ладу два броненосці та крейсер; а під Чемульпо в Кореї затопили ще один крейсер – «Варяґ»; хоч він – кажуть – не здався й на дні. А коли ще 31.03.1904 підірвався на міні та затонув броненосець «Пєтропавловск», разом із командуючим адміралом С. О. Макаровим та всім його штабом, – порт-артурська ескадра фактично перестала існувати. Полишалася, єдино, фортеця Порт Артур, на чужій землі та з трьох боків оточена морем.

Наприкінці липня 1904 рештки ескадри спробували втікти та дістатися Владівостока (десь 2500 км на північ, в обхід Кореї протокою Тсушіма), але були розсіяні та потоплені японськими військовими кораблями.

Тому командування Японії на початку квітня 1904 дало наказ військам, що стояли в Кореї, перейти річку Ялу – тисячолітній історичний кордон між Кореєю та Манджурією, та вибити росіян із Манджурії.

Кілька конче необхідних слів щодо тодішніх військових якостей армій обох воюючих сторін.

Російська армія, від Шипки та Плєвни зберегалася в тому ж вигляді, відстаючи в озброєнні адже, відставала й тоді (навіть від турків) від усіх армій Європи та могла компенсувати це, єдино, масовістю – «жівой сілой»; або ж кількістю «пушєчноґо мяса», – так у них, буває, теж кажуть.

Щодо Японії, то вона з повною мірою відповідальності поставилася до «Реставрації Мейджі» 1867–1868, метою якої було, в обличчі європейського виклику, перетворити старий Ніппон на сучасну державу, ніяк не нижчу, орґанізаційно і технічно, від Європи та Америки. Що й було на той час, за кілька десятків років, успішно досягнуто.

Японська вибухівка «шімоза», легка і потужна, істотно перевищувала якостями європейський піроксилін. Вона була створена японськими ученими, вироблена на японських хемічних підприємствах, та забезпечувала істотно дальший засяг вогнепальної зброї, на суші як на морі. Японські військові судна могли розстрілювати супротивника здаля, не потрапляючи під вогонь його артилерії. Дальший засяг мали японські легкі та малокаліберні, але швидкострільні гвинтівки «Арісака».

В улюбленому ж російському двобої на багнети («пуля дура, штик молодєц!»), японський солдат, невеличкий та рухливий, – мав чи не ще відчутнішу перевагу: знання старих, іще самурайських часів, східних прийомів ближнього бою. Від цього, до речі, чимало постраждали й учасники совєцької навали на Японію, 1945. Все це, більш-менш заздалегідь вирішувало виники всієї справи: перемогти тоді Японію – Росія в жодному разі не могла; хоч цього й близько не розуміла.

Російські окупанти в Манджурії полишили тоді по собі чимало руїн. Але заразом полишили місцевій мові й нове слово – «ло-май-ло» (або, за сучасним правописом «ло-майло»); із семантикою, відповідною семантиці слова «ламати» («той, що ламає»). Ставши на часі й синонімом певної національної приналежності. Пов’язане його виникнення, правдоподібно з тим, що зобачивши манджурську фанзу, окупанти хутко її «раскативалі по брєвнишку», побоюючись, очевидно, що там може укритись «японскій шпіон». Втім, так само вони робили, «раскативалі по брєвнишку», як ви ще про це не забули, у Новгороді, де вже жодних там «японскіх шпіонов» і близько бути не могло; спочатку за Івана III (1462–1505), а потім за Івана IV (1533–1584). Отже, можливо, що це й ґенетична звичка.

Російський командуючий, генерал А. Н. Куропаткін, кинув був на допомогу Порт Артурові відбірний Сибірський корпус, але японці розбили його під Вафонґу, в червні 1904. Було, як звичайно, чимало полонених.

Взимку 1904–1905 росіяни розраховували відсидітись, перейти на зимову позиційну війну, але японці про це й хвилини не думали. Вони перейшли в наступ у січні та остаточно розгромили російську армію під Мукденом. Таким чином, війну було закінчено, фактично; на суші ще 25.01.1905, але не на морі.

Порт Артур капітулював десь через півтораста днів облоги, 20.12.1904, але перед тим (хоч із яким же запізненням! – дійсно, в свинячий голос) йому була вислана з Росії морська допомога з Кронштадту 2.10.1904, – флот адмірала З. П. Рождєствєнского. Він складався з семи броненосців, семи крейсерів (між ними «Аврора» та «Орел»), дев’яти есмінців та необхідної кількості допоміжних суден: загалом десь 12 000 моряків. Зауважимо тут всього дві обставини, але такі, що заздалегідь перекреслювали будь-які надії на успіх, на перемогу адміральської ескадри.

1. Вона була відправлена з піврічним, принаймні, запізненням.

2. Технічний рівень був той самий, що «Пєтропавловска» або «Варяґа», – недостатня потужність та тихий хід, а до цього недалекострільна артилерія, без належного оптичного забезпечення. Японці зі своїх значно модерніших суден могли їх розстрілювати, навіть не наражаючись на відповідний вогонь.

Чи все це можна передбачити, уникнути війни? – далебі… Все це разом, з очевидністю показує, до чого в стані довести століття повної безкарності, повної безвідповідальності.

Артилерійські тренування, які не одного разу проводилися у відкритому морі підчас походу, показали вкрай незадовільний стан, вкрай низький рівень. Облишимо вже те, що час наладовування гармати значно перевищував сучасний рівень, норми інших флотів. До цього ще й «наводка на глазок», бо як оптичний дальномір має бути при кожній гарматі, то тут їх на всю ескадру було лише кілька: розкіш!

А до всього цього додавалося й ще одне, як же важливе: психологічний фактор. Іще не діставшись Далекого Сходу, – як же, виявилося, страхалися вони отих японців! Ледь допливши мілин Доґґер Банку при вході до Англійського каналу, вночі 8–9 жовтня 1904 допоміжний корабель «Камчатка», який опинився попереду ескадри, просиґналізував, що перед ним з’явилися японські есмінці (!). Нікому там і до голови не впало: а що ж би поробляли оті «японськіє есмінци» під носом у британських військово-морських баз у Портсмуті та Саутгемптоні? Шкода, але справдилася стара європейська помовка, що німець добре подумає, а потім зробить; француз спочатку зробить, а потім подумає; а росіянин не подумає ніколи, ні перед, ні після.

Досить було одного гарматного пострілу з крейсера «Орел», аби розперезалося справжнє пекло, яке з великим трудом удалося загасити: у страху – великі очі. За якихось двадцать хвилин паніки було вистрілено півтисячі снарядів. На щастя, враховуючи відмічену вище некваліфікованість артилеристів, втрати стали набагато менші, ніж могли бути. Одне англійське рибальське судно (тобто – «японскій есмінєц») перекинулося на бік, чотири інші були тяжко пошкоджені.

Побили дещо й самих себе. Був пробитий борт крейсера «Аврора» та пошкоджено на ньому дві труби; був убитий один священик та тяжко поранений один матрос. Отже, часом і з поганого буває добре.

Але, непропорційними були дипломатичні наслідки цієї раптової паніки. Створився цілий російсько-англійський дипломатичний інцидент, обмін нотами, вимоги відшкодування і т.і. В історії все це отримало назву «Ґульського інциденту», за назвою ближчого англійського порту. Потім, при заключенні миру, покликана третьою стороною Англія – буде підтримувати Японію. Втім, російський адмірал по поверненні з японського полону, буде клястися, що японці там таки були; та буде ще й посилатися на якогось японського перукаря, який підстригаючи йому бороду в полоні – «довєрітєльно сообщіл»… Тільки от невідомо, якою мовою?

Вище, перелічуючи причини, з яких ескадра була приречена, ми указали лише дві. Але третьою з них, та чи не важливішою від попередніх, – слід би вважати персону самого адмірала З. П. Рождєствєнского. Звернімося до відомого російського публіциста тих років, В. Г. Короленка; він пише з цього приводу наступне:

Адмірал нахабно бреше, бо Англія – в жодному разі, не була союзником Японії, англійський же флот був не у Вейхаї, поруч із Порт Артуром, а в Гонґконґу, за тисячі кілометрів від Тсушіми, але… Він добре знає це, бо виріс у країні, де брехня сотні років замінює істину, а він належить до її верхівки, та має повне право брехати, що тільки заманеться. Отже, не дивуйтеся. Що ж до абсолютно безпідставних звинувачень Англії, то тут буде потрібне пояснення. Справа в тому, що першим ворогом Росії завжди була та країна, яка заступала їй шлях до світового панування (того самого, для якого Росія, власне, й створена), звичайно – найбільш потужна з країн світу. Такою впродовж XIX ст. – була Британська імперія. З її упадком місце ворога Росії № 1, цілком слушно посядуть США.

З цього приводу привертає увагу тогочасна петербурзька чорносотенна листівка від 19.02.1906 – «Воззвание к русскому народу». Там, прямо й безпосередньо беруть бика за роги (зберігаємо мову, гріх таке щось перекладати):

Отже, як бачимо, за всім, крім універсальних жидів, – стоять Німеччина та Англія. Дещо цікаве знаходимо й далі:

Тут, як і взагалі, зворушує суто російських масштабів ерудиція. Автори листівок навіть не знають, що жодних там «жидівських свинятників», – бути не може, бо жидівство забороняє вживання свинини. Втім, як і іслам.

Але, адмірал – то не шереговий чорносотенний невіглас (принаймні – офіційно) та з приводу його ідіотичного інтерв’ю виникнув черговий дипломатичний інцидент та обмін нотами. Росії знову прийшлося вибачатись.

Гріх було би не скористатися з нагоди, зі сприятливого контексту, та не згадати про вирішальну роль імперського дологічного мислення. Таке не в стані простежити, проаналізувати пов’язань причини та наслідку, всі власні невдачі приписує, незмінно, діям ворожої сили. Подібно, середньовічний чернець, що перебрав учора, а сьогодні посадив кляксу переписуючи життєопис мученика, який ніколи не існував, – певний, що винна в цьому не його власна рука: що її підштовхнув диявол. У повищій листівці маємо повнісінький набір ворожих сил: жиди всього світу, вірмени (!), Німеччина з Англією: хто тільки завгодно, та не ті, хто визначають стан речей у Росії. Але, уявимо собі дещо не до уяви: за російськими молитвами Бог раптом прибрав усіх перелічених зловмисників: жидів, вірмен, а до них і Німеччину з Англією. Хто би тоді був винний у сталих російських негараздах? – росіяни? Що ви, що ви, – далебі! – знайшлися би винні, як не індійці то китайці… Підкреслимо, що подібне мислення геть перекриває дорогу до виявлення власних помилок, до набуття досвіду та самодосконалення.

Зауважимо ще, що дологічне мислення, первісне та магічне, побудоване на концепції ворожих сил, – доіснувало в Росії від часів її історичного виникнення та по наші часи. А значить визначило її стан постійного відставання від країн цивілізованого світу. А поки воно буде існувати, – Росія полишиться й найбільш невлаштованою з країн світу, які б перетворення в ній не відбувалися. Але, повернемося до справи.

З іншого боку, був у цьому ще й елемент, так би мовити, – підсвідомо логічний, про це вже дещо йшлося. Бо ворогом для всіх трьох імперій Росії, що пнулися до світового панування, була завжди могутніша на свій час країна світу; яка де факто перекривала шлях до цього панування. Тоді була Англія, потім – Німеччина, згодом США – «амєріканскій імперіалізм». Цей «імперіалізм» за двох Світових воєн не набув собі за межами США жодного квадратного метра терену, а – все одно, поганий. Втім, усім цим пропаґандовим наклепам давно ніхто у світі не вірив, за винятком власних підданих, тупих та невігласних, свідомість яких давно було з успіхом замінено на купу умовних рефлексів.

В російському народі напередодні війни спостерігався небувалий патріотичний підйом: «Япошкі? – да ми етіх косоґлазих шапкамі закідаєм!» Але, нарід воює та не веде війни. Війну ведуть начальники, з одним із яких ми вже дещо ознайомились. Головнокомандуючий, генерал А. Н. Куропаткін, був перед тим 8 років військовим міністром та блискуче ставив петербурзькі військові паради. Отже, усім чого навоював, – зобов’язаний собі й тільки собі.

Цікаво підкреслити, що перед початком війни генерал особисто інспектував Далекий Схід та мимохідь завітав і до Японії, де йому, нічого особливо не укриваючи, та не без щіпки хизування, чимало показували. Повернувшись додому він, по нападі на Порт Артур, представив цареві цілу доповідь, яка включала короткий оперативний план війни, який ми, єдино, й наведемо (§ 12):

Боротьба флота за панування на морі.

Запобігання висадці японців.

Оборонні дії та широкий розвиток малої війни, аж до зібрання достатніх сил.

По закінченні цього – перехід у наступ, а саме:

Витиснення японців із Манджурії.

Витиснення японців із Кореї.

Висадка наших військ у Японії. Оволодіння головним містом Японії та взяття до полону мікадо (імператора, О. Б.).

Ну як, – непогано? От забув тільки «Парад Побєди» в Токіо, чи не так? Він писав цю дитинчу дурість, а недоумкуватий «Ніколашка» – «царь всєя Русі», втішався: «Прочєл с удовольствієм», писав він у таких випадках. Але цього разу «удовольствіє» було коротшим, ніж будь-коли.

«Витєснєнієм японцєв із Манджуріі» (до Кореї так і не дійшло), генерал клопотався особисто. На фронті він не надто турбувався про солдат, постачаючи їх, в основному, іконами, але сам їздив у потязі з електричним освітленням, у розкішному салоні та зі зграєю прихлебателів і холопів. В окремому вагоні їхала корова генерала Куропаткіна, бо він змолоду звик – бачите, до «парноґо молока». Побоїсько під Мукденом остаточно перекреслило його надії.

Все це була служацька еліта Росії, Другої її імперії, – звання, ордени; вони досконало знали кого та як титулувати, знали, в якій руці тримати виделку, а в якій ніж, але ви ж бачите, що жоден з них, за своїм розумом та професійними здібностями, – не поділив би лайна поміж трьома курками (не кажучи вже про чотирьох). Але, попри такий очевидний та сумний факт, зустрічаємо тут і початок ідеї, дещо так знайоме нам із наступного імперського майбутнього. В одному з останніх наказів по Манджурській армії від 2.02.1906, читаємо дослівно:

Написано так, що можна подекуди язика виламати, але… це всього тільки російський генерал із його «вєлікім і моґучім». Однак, думка є цілковито ясною: дехто явно підозрюється у навмисній здачі до японського полону, аби не ризикувати житям за «Єдіную і Нєдєлімую». Чи не нагадує це поведінку «вєлікого Сталіна», який тих, що побували у німецькому полоні – негайно відправляв до ҐУЛАҐу? – «воєнноплєнних у нас нєт, єсть ізмєннікі». Та все це – були не тільки слова.

Нагадаємо, що в совєцькі часи «Пріказ № 270 від 16.08.1941 прирівнював полон до «ізмєни родінє».

Але, поки розгортаються всі ці події, флот адмірала Рождєствєнского пливе далі й далі, часом проводячи артилерійські тренування, але незмінно з тим же слабким успіхом: не вистачає техніки. Тропіки тим часом даються взнаки та на ескадрі відбувся вже не один морський похорон. Вони затримуються на Мадаґаскарі, очікуючи підкріплення, яке пливе до них через Суец, коротшим шляхом. Приходить звістка про потоплення японцями порт-артурської ескадри; потім – і про падіння Порт Артура з його 40 000 захисників. Це не додає ентузіазму. Нарешті з’являється довгоочікувана друга ескадра під командуванням контр-адмірала Фелькерзама. Але, дивно, очікування продовжується. Адмірал не дає своїм підопічним оглянутись, ганяє в різних справах, все помічає; що на «Суворовє» цілу годину піднімали якор, бо все поіржавіло; що «Донской» відстав від «Суворова» на кілька миль підчас маневрів. Ну, і всяке таке. Почався 1905, а вони все стоять. Отримують відомості про оте 9 січня 1905, коли на вулиці столиці вийшло 150 000 людей, а по них відкрили вогонь. Потім, іще через півмісяця приходить звістка про Мукден: 30 000 мертвих, 90 000 поранених, а ще 40 000 в японському полоні, – чи це не повний кінець? Тут, нарешті, адмірал наказує, промарнувавши більше двох місяців, – підняти кітви та вирушити на схід: вперед – на Японію!

Дорогою, ми про це не написали, їх порядно мотали циклони, – океани – то не Балтицька калюжа, розсіювали морем, але на щастя нікого не потопили, та всі вони – сорок п’ять кораблів, плили на схід, до протоки Тсушіма.

В Порт Артурі їх давно ніхто не чекав, та тепер могло йтися тільки про те, щоб поміж Кореєю та Японією прорватись до Владівостока, а там… На це потрібно було розвести ескадру по частинах, вислати вперед відволікаючі загони, одне слово – треба було думати. Але, адмірал Рождєствєнскій продовжував вести флот разом, наче вони були у відкритому океані…

Саме цією, мало не останньою дурістю російського адмірала, який надумав іще святкувати річницю «дня коронації єґо імпєраторскоґо вєлічєства» під носом у ворога, – повною мірою скористався командуючий морськими силами Ніппона, адмірал, князь Ґейахіро Тоґо (1847–1934, маршал з 1913). Після дводенного морського бою 14–15.05.1905, подробиці якого навряд чи варто розписувати, від російської ескадри полишилося чотири броненосці (разом з адміралом Рождєствєнскім) та один легкий крейсер, які було відведено до ближчого японського порту; Владівостока не дістався ніхто, а втрати японської армади були радше символічні, попри героїчний опір російських моряків.

Усю трагічну приреченість цього походу, разом із макабричним фіналом, його загальну атмосферу та почуття людей, що призначені були історією в ньому гинути, десь через півтора десятки років по тому досконало відтворить його учасник, простий моряк Алєксєй Новіков (Прібой) у романі «Цусима», книзі свого життя. Втім, перший та найкращий текст книги порядно пошматувала совєцька цензура, набагато глупіша та жорстокіша від царської. Адже, була вже Третя російська імперія та будь-яка поразка Другої – не працювала на неї. А ще кілька десятків років пізніше, – книга взагалі не могла би з’явитись, – згадайте, з чого ми починали цей розділ.

6. Жидівське питання в Росії

З усіх брудних московських наклепів на українців та Україну, – так званий «украінскій антісємітізм» виявився чи не найбільш живучим. Можливо, у цьому дещо винні й ми самі; бо знаючи, що це брехня – не дуже переймалися виправдовуватись. А ті громили, підбадьорені цим, – насідали ще більше. Бо на час заспокоюються тільки добре отримавши по пиці: такий вже у них історичний досвід, що тут поробиш. Саме це й вимушує нас, час від часу повертатися до жидівського питання. В історії самої України, до речі, абсолютно вторинного. Бо, створене було, тільки й єдино, все тим же «старшім братом»; який – віддамо належне, створив чимало питань, так жодного й не вирішивши.

Питання це й дійсно – вторинне, попри те, що леґенда про прихід апостола Андрія має під собою доволі вагомі підстави. А до того й нагадаємо, апологет християнства – Тертулліан з Александрії (160–240) вважав Скитію християнською країною. Апостольське християнство було віротерпним, не було державною релігією, яка у демократичному суспільстві варварів не могла мати політичного значення, отже й не було державною релігією в жодній з українських держав. Таким чином, у країні в цілому панувала, аж по часи так званого Володимирова хрещення, – повна віротерпність.

Джерелом же антисемітизму або жидофобства, цього не укрити і не спростувати, було канонічне, римське імперське християнство, бо вже 426 в обох Римах виходять погоджено імператорські едикти проти невірних (чи іновірних), які фактично виключають таких із участі у суспільному житті, виключають із числа юридичних осіб. А з іновіруючих в обох Римах – найбільше саме жидів. Не дивно, що вони подаються, мабуть, до Скитії, де вони знають – їх ніхто не переслідуватиме. Чимало подібних еміґрантів додається, правдоподібно, і з падінням Хозарату, хоч ці еміґранти вже не обов’язково є єтнічні жиди, радше тюрки юдаїстської віри. Їх теж приймають до варварського суспільства та ніхто їм не дорікає.

Ситуація радикально змінилася, коли Володимир 988 запровадив обов’язкове імперське християнство, та ще зробив його державною релігією. То була ганебна капітуляція перед рабовласницькою імперією, та ще й від імені країни, яка завжди їй збройно протистояла. Капітуляція, до речі, дурна, бо не викликана жодною історичною необхідністю. Акт чистого волюнтаризму, хіба не так? – але, чого власне й очікувати від пияки та розпусника? Це переносить до Скитії терпимість до ксенофобії та рабства. Втім, нарід не дуже сприймає оті «проґрєсівниє ідєі», включаючи й «цєнтралізованноє ґосударство», бо до першого жидівського погрому на сході, засвідченого історією в Києві 1113, – проходить чимало часу, більше століття.

Саме такий чималий проміжок часу (кілька поколінь!) – показує, що нарід не дуже охоче засвоював нові ідеї, не сприймав їх; і про подальші погроми ми ще довго не чуємо.

Так і пригадується свідчення з тієї книги «Історії» Геродота, де він описує сучасну йому Скитію за чотири століття перед нашою ерою. Де й пише, що скити не займають чужоземних звичаїв, особливо ж – від еллінів. Як же це було добре! Бо ж, саме за цей відступ від традиції волею князя – Скитія каратиметься аж по кінець другого тисячоліття…

Потім приходять монголи з їх настановами абсолютної релігійної та расової толерантності, а вже потім ривалізує з ними великодержава Литовська, так само толерантна расово та релігійно. А тому до неї збігає й чимало переслідуваного західноєвропейського жидівства, вільно розселюючись по трьох країнах під литовськими кунігасами – Литві, Білій Русі та Україні.

Отже, можна так сказати, що жиди в Україні були здавна, а от жидівського питання – наче не було.

Воно випливає лише з упадком Великого Князівства, за Козацьких Воєн, підчас отих – Перших Визвольних Змагань від Польщі; про це ми вже писали, але… Полишається велике запитання: чи то були спеціально жидівські погроми, як от, скажімо, значно пізніше, за російського панування – у Кишиневі або Гомелі? Та, чи можна тут взагалі щось порівнювати? Адже, зрозуміємо, що жиди як національна меншина у державі Польській, та до того така, що не претендувала на національне самовизвначення, – вимушена була й у польсько-українському конфлікті ставати на бік панівної нації, поляків; а значить – проти українців. До того, не забудемо, все це відбувається не в мирний час, як оті погроми в Кишиневі або Гомелі, а на театрі військових дій, Козацьких Воєн. Отже, спільного з російськими погромами тут є, єдино, нищення людей; що ж до всього іншого…

Адже, подумайте, – там була очевидною саме ідейна сторона справи, а тут? Так, чи можна взагалі – ставити поруч Богдана Хмельницького (або його наступників) та діячів «Союза Русского Народа»?

Та, чи порівнював хтось із жидівськими погромами, скажімо, нищення мирного населення, маврів та жидів, – підчас Реконквісти в Еспанії? – щось ми про таке не чули.

Про свідомі жидівські погроми можна би поставити питання, хіба, підчас Коліївщини 1768, але тут, на жаль, ми позбавлені об’єктивної інформації. Бо, всі відомості про це повстання походять від людей упереджено ворожих тоді до нас, або росіян, або поляків; отже, з нашої точки зору – є радше звичайним наклепом. А як нема відомостей з вірогідних джерел, – доводиться закрити й саме питання.

Про пізніше українське погромство XX ст. руками «Союза Русского Народа», – годі й писати: тут і останньому дурневі все має бути ясно. До речі, жидівські погроми в Галичині 1918 – були польськими, в українській частині – їх не було. Про це з усією певністю засвідчив тоді американський консул у Варшаві. Отже, освічені панове поляки навчилися від своїх гнобителів більше, ніж темні українці.

Але, час нам перейти до антисемітизму російського, якого вони з властивою їм спритністю так ловко перевісили на українські плечі.

В Росії як такій, – жидів не було. Вони потрапляють до неї, як населення чужих земель: України, Білої Русі, Литви, Польщі тощо, набутих внаслідок чистої імперської аґресії. Спочатку росіяни не надто сушили собі голови цим екзотичним набутком. Підчас двох аґресій проти незалежного Новгорода, з боку Івана III та Івана IV, – жидів нищили разом із усіма іншими. Однак, коли Івану IV пощастило захопити на час Полоцьк, він розпорядився усіх місцевих жидів потопити у Двині, що й було достеменно виконано.

Пєтр I, в указі 1702, оприлюденому в Європі, запрошував іноземних фахівців оселюватися в Росії, ґарантуючи їм мало не культурну автономію. Однак, при цьому попередив не турбуватися жидів, хоч і мав при собі «нот’юде» – як згодом казали гітлерівці – «необхідного жида», – «бояріна Шафірова» (з колишніх Шапіро). Їх він ставив навіть нижче від мусульман.

Офіційне ставлення в Росії до жидів, таким чином, було та полишалося суто негативним, впродовж всієї її історії, виключаючи якихось три десятка років після «Вєлікого Октября». Відповідним було й ставлення всієї російської культури, яка дотримувалася завжди послідовно державницьких, тобто – аґресивно-імперських позицій. В цьому ж руслі слухняно плив і нарід.

Не полюбляв, жидів, ніби за надмірну користолюбність «бєссєрєбрєннік» А. Пушкін, від якого вони (жиди) мали звичай не лише побирати відсотки за позичене, але й нахабно вимагати повернення позички. Та відповідно їх і описував. Краще мав би їх знати Н. Гоголь-Яновскій, але плив у загальному руслі; знову ж, нічого крім жадності, їм не приписуючи. Ославивши до того ще й як «поруґатєлів віри християнської» (отієї – Московського патріархату).

Такий знавець Січі, як Д. Яворницький пише щось там про острови, де були ще й мусульманські та жидівські цвинтарі; от вам і «поруґатєлі»…

Істу скарбницю жидофобства відкриваємо у поштивого Фєдора Міхайловіча Достоєвского, з його незмінними «жідішкамі і полячішкамі». В той час, як не надто вражений російською ксенофобією Н. С. Лєсков у своїй брошурі «Евреи в России» вважав, що потрібно, за прикладом цивілізованих країн, відмінити обмеження для жидів і в Росії, – Достоєвскій писав (наводимо, можна сказати, класику):

Найменший життєвий успіх когось там (особливо жида), цей великий гуманіст сприймав як особисту образу. Так, коли британському жидові Б. Дізраелі, який багато років плідно очолював уряд Британської імперії, – дали за заслуги звання лорда, це вкрай переповнило чашу терпіння письменника:

Зауважимо, що він того «жидішку Дізраелі» ніколи в житті й на власні очі не бачив, а ба… все одно не любить. Оце дійсно, справжня російська людина, нічого не сказати…

Не відставав від нього й «пєвєц скорбі народной», революційний демократ Н. Нєкрасов, той самий, що закликав віленського губернатора М. Муравьєва («вєшателя»): «Виновных нє щади!» «Віновниє» – були поляки та литвини, що хотіли вирватися з царської тюрми народів. Не будемо далеко пошукувати, наведемо головне:

Це, з поеми «Современники». Як бачимо, він був не тільки «протів развітія капіталізма в Россії», але мав і ширший діапазон від Фєдора Міхайловича: на «-акі» та «ракі» – то греки, а от на «-бергі» та «-бургі» – то жиди та німці. Щодо «полячішєк» він сказав усе отим – «Віновних нє щаді!» А, до речі, – з якою поетичною майстерністю висловлена сама думка! – хіба не так? Цей, схоже, теж не полюбляв жидів за користолюбство, – чи ж це гідно пристойної людини: вимагати обов’язкового повернення позичених грошей?

Такий корифей російського слова, як граф Л. Н. Толстой, жидівством, схоже, теж не захоплювався. Принаймні, поруч нього крутилося чимало тих же сербських пройдисвітів, а от про жидів – не чути. Та, якось і не поєднуються вони. Він же – «зєркало русской рєволюції», за Лєніним, – так і не поклопотався віддзеркалити хоч єдиного. Не зважаючи на те, що у тій революції – ними греблю гати: від Дори Брілліант та Єлізавети Драбкіной – та аж по самого некоронованого короля революції, Льову Троцкого; або Євно Азєфа.

Згідно Зінаїди Ґіппіус – дружини Дмитра Мережковського (а їй – не можна не вірити), переконаним та полум’яним жидофобом був і той, ніжний лірик від «Нєзнакомкі» (а, якби вона виявилася жідівкою, тоді як?), Алєксандр Блок. Що потім так нечекано скурвився, очоливши банду червоних мародерів, – самим Христом («Двенадцать»). До речі, добре знаючись на прізвищах, можу засвідчити, що Блок – з набагато більшою ймовірністю є прізвище жидівське, ніж німецьке.

Отже, підсумуємо остаточно: тоді й тепер, як воно було та в чому різниця?

Бо там та тоді, погроми, як вони й бували, то стихійно, як виники воєнних дій. А тому ніколи й ніким не обґрунтовувалися теоретично. Інша справа, погроми російські, XX ст., продуманий та цілеспрямований терор проти певного народу, підкреслений пропаґандовою навалою та хитрими теоретичними «обґрунтуваннями». Навмисні вигадки про «жідо-масонов» або «сіонскіх мудрєцов».

Жидівські погроми в Росії на початку XX ст. (!) – були кінцевим продуктом розвитку ксенофобної імперської культури, проходили у мирний час та під наглядом поліції; не кажучи вже про те, що часто нею ж бували й орґанізовані. Це не слід заперечувати: було з’ясовано ще тоді. Нагляд поліції був потрібний і тому, що люди хутко почали орґанізовувати загони самооборони проти погромників. От, аби вони не лізли не в своє діло, – за тим і наглядала царська поліція.

Але, в Росії – ще царській, без підтримки народу – не можна: не те. Це є понад цікавий імператив, на якому теж неможливо не зупинитись. Справа в тому, що керівники цієї імперії – часом, кримінальні злочинці, – добре знали, що вони є злодії. А тому й намагалися до своїх злочинств приєднати якомога більше людей: цілком природний інстинкт. Слушно міркуючи, що як його особисто – ще можна повісити, то вже цілий натовп – не повісити нікому. Звідси ж і оте, зворотнє – пам’ятаєте? – так, «царскіє сатрапи» щось там і дійсно нашкодили, але – до чого ж тут нарід? Він – чистий, як сльоза…

Отже, без народної підтримки не можна ніяк, та під патронатом та за ідеєю міністра внутрішніх справ В. К. фон Плеве, якого незабаром уколошкають есери, – створюється відомий Союз Русского Народа. Який згодом охопить десь до дев’яти сотен орґанізацій по губерніях у межах отієї «чєрти осєдлості», де дозволялося стале проживання жидів (Литва, Білорусь, Україна).

І його, і дочерню, так би мовити, орґанізацію, «Союз Міхаіла Архангєла», – так само старанно опікуватиме наступний міністр, П. А. Столипін (1862–1911), кумир та улюбленець сьогоднішнього «устроітєля Россіі», письменника А. І. Солжєніцина. Опікував та підтримував, поки і його 1911 не уколошкали.

В той час, коли Гітлер нищив жидів як неповноцінну, але людську расу, П. А. Столипін пішов значно далі. Він взагалі не вважав їх людьми, та відкрито про це писав. В повному обсязі хай цим насолоджуються його шанувальники, а ми наведемо одне-єдине речення; в ориґіналі, щоби не псувати перекладом:

Підкреслимо, що чогось подібного не знайти у світовій расистській літературі: такого не писали про неґрів американці, ні навіть афріканери. Не писали такого про жидів і гітлерівці, творці Голокосту. Отже, в Росії ще раз можуть пишатися «благородной гордостью» – рекорд!.. «Русскіє опять удівілі мір!»

Тоді ж було задумане й теоретичне обґрунтування погромів, славетні «Протоколи Сіонскіх Мудрєцов» (ПСМ); іще один, так би мовити, культурний скарб, яким Росія обдарувала невдячне людство. Бо, бачите, якщо й були там якісь мудреці в Сіоні, то разом, здається, не збиралися, жодних там «протоколів», – не полишили. Прийшлося все робити самим, та з самого початку. Отже, (нагадаємо ще раз) ці «протоколи» й вимислив на замовлення свого шефа петербурзької «охранкі», П. І. Рачковского, – його дрібний сексот (простіше кажучи – «шпік»), такий собі М. В. Ґоловчінскій. А вже остаточно відредаґував та видав, пустив у світ, так би мовити, всіма поважаний православний письменник Сєрґєй Нілус, із відомого православного центру «Оптіна пустинь».

Одне слово – «нам нєчєго ждать мілостєй от пріроди…»

До речі, наш Юрій Липа в своєму «Призначенні України» (Львів, 1934) – досить впевнено твердить, що вони – ці «протоколи» – ще й зідрані з якоїсь французької пародії (на антисемітську літературу) (!).

Фальшивка провалилася майже відразу, так невігласно була підроблена; у світі її не прийняли. Але, – це одне. А є ще розлеглі місцевості, умовно кажучи – «на схід від Перемишлю», де багато століть не працюють ні розум, ні логіка, де й досі неподільно торжествує московська брехня. Бо в Росії ПСМ, уже 1990, друкували всі, від чорносотенного «Нашего Современника» та до останньої бульварної газетки. Надрукували, зрозуміло, й у нас, – що ж це за малорос, який не тягнеться мавпувати москаля? Але, як комусь заманулося робити з себе останнього дурня, – хіба заборониш? – у нас тепер – свобода.

Але, після цього історичного огляду, повернемося до справи.

Не дивно тому, що за такої ксенофобії та неприйняття, про жидів у Росії гуляли воістину дивні байки, неможливі при якомусь ближчому знайомстві.

В тому числі, й стара леґенда про те, що жидам на Великдень потрібна на мацу християнська кров, бажано – дитяча. Вона зіходить іще до християнської Ночі Середньовіччя, від якої Європу пробудив прихід монголів. Яка, притьмарила собою колись саме західну християнську Європу. Вона підкріплювала породжену імперським християнством жидофобію, та відомі й відповідні судові процеси тисячорічної давності. Цю байку, що народилася на порозі тисячоліть, хоча єврейство в Європі існувало набагато раніше, було офіційно спростовано іще 16.08.1247, енциклікою папи Інноченцо IV, та хоч вона час від часу виринала й потім, – ніхто її серйозно не сприймав.

Але Росія – є Росія, там завжди знайдеться невіглас, який знає більше від інших невігласів. Там, як відомо, ніколи й нічого не вигадували (а тому й не вигадали), а живилися новаціями зі смітника історії. Таким чином, коли в Європі про цю дурість уже давно забули, в Росії XIX ст. починають цікавитись саме цією проблемою; так би мовити, духовно дозріли до Європи XIII ст. Гарячим прибічником підозри жидів у «рітуальних убійствах» був, зокрема, такий собі заїзджий пан, Володимир Даль (Dhale 1801–1872), член Російської Академії Наук та укладач російського словника, куди – за простотою душі, заніс і відомі йому українські та білоруські слова, неймовірно збагативши «вєлікій і могучій». Він чимало писав під псевдо «Казак Луґанскій», та приймав участь у сучасному духовному житті. Його дослідження щодо «рітуальних убійств» являє собою, як і все інше, – радше історичний інтерес, але свою ролю – зіграло.

В Росії В. Даль вважався (і вважається) провідним лінґвістом та філологом, та був у цьому, без жодного сумніву, першим у російському задуп’ї. Але, досить порівняти його, скажимо, з данським же лінґвістом Вільгельмом Томсеном (1842–1927), сином поштмайстера з Рандерсе. Не так далеко Данія від Росії, а різниця між ними в сорок років, але… інтелектуально вона вимирюється століттями, – стає ясною вся міра класичного російського відставання.

Як ми вже не одного разу пояснювали, в Росії стає час від часу актуальним саме таке щось, що було поцуплене зі смітника історії. Так сталося й цього разу, коли 20.03.1911 у глиняному кар’єрі цегельні на київській Лук’янівці було знайдено труп Андрія Ющинського, 12 років. Смерть наступила внаслідок числених глибоких поранень, спричинених гострим знаряддям, – «рітуальноє убійство»!

Хлопчик, як це хутко виявили люди, приятелював з іншим, родина якого утримувала кримінальну «маліну», та абсолютно випадково довідався про якийсь їх кримінальний секрет. За те й був «по-русскі», так би мовити – профілактично, – зліквідований. На всякий випадок.

Так був створений судовий процес; попри те, що на казки про «рітуальниє убійства» відреагував указом для губернаторів іще 6.03.1817 – освічений імператор Алєксандр I:

Доказів, «будь-яких», крім самого трупа, – і насправді не було, але був звинувачений приказчик контори поруч із цегельнею, жид Мендель Бейліс, 39 років, батько п’ятьох дітей. Вся надія була на зізнання підсудного. Втім, для цієї країни ситуація – радше типова.

Про величезне жидофобське значення майбутнього процесу для імперської правлячої верхівки, свідчить коло його орґанізаторів. Процесом керував прокурор Київської судової палати Г. Чаплінскій, але був залучений і столичний, пєтєрбурзький прокурор А. Віппер. Загальне керівництво справою взяв на себе безпосередньо тодішній міністр юстиції Іван Щєґловітов. Щодо нього, то можна без коментарів навести опінії з приводу цієї людини. Поміркований та стриманий С. Ю. Вітте у своїх спогадах визначив його «душею і мозком реакції, диким, непримиренним реакціонером»; в іншому місці не втримується та називає прямо «великим негідником». У колах же «вєлікіх князєй», братів та дядьків царя, він був відомий переважно, як «Ванька-Каін».

Нагадаємо політичну атмосферу часу – російської реакції. Вже кілька років росте та поширюється СРН (Союз Русского Народа), вже оприлюднені релігійним письменником Сєрґєєм Нілусом «Протоколи сіонскіх мудрєцов», дилетантський витвір дрібного сексота царської охранкі М. В. Ґоловчінского, примітивно зляпаний на замовлення шефа Пєтєрбурзької охранкі П. І. Рачковского. Імператор Ніколай II, який був сам ентузіастичним членом СРН – «Протоколи» не схвалив, але російська громадськість – прийняла; попри те, що іще тоді вся афера була демаскована та доведено, що це фальшивка. Так само вирішив, уже 1932, федеральний суд у Берні (Швайцарія), який засудив розповсюджувачів «Протоколів»; не за жидофобство, ні, – за звичайне шахрайство. Саме, як розповсюджувачів завідомої фальшивки.

«Союз», із якого хутко виділилася ще більш реакційна орґанізація – Союз Міхаіла Архангєла, притягував далеко не всіх, та хутко отримав у народі прізвисько «чорносотенців», але ті не знітились, дали «достойную отповєдь»:

Сьогодні Союз Русского Народа дозволений в новій, демократичній Росії. Задачі? – вони були відомі ще тоді, покінчити «с паутіной, в которой задихаются, вибіваясь із сіл, монархі, народи, імперії, рєспублікі, – жізнєнниє сокі коіх висасивают бєзжалостниє і жадниє паукі: жідомасони».

За таких умов і розпочався процес Менделя Бейліса; як у них кажуть: «процєсс пошєл».

Не варто тут докладно простежувати весь його перебіг. З нього, з розкриття елементарної (хоч і навмисної) помилки слідства, – зробили «процєсс вєка» засоби масової інформації кволої Другої імперії, яка так і не розуміла, що доживає свої останні роки. Варто буде пригадати лише двох пов’язаних з ним людей, абсолютних однодумців на початку, яких цей процес остаточно розвів по різні боки. Обидва були, як і годиться, «добримі русскімі патріотамі», а значить – запеклими чорносотенцями, переконані українофоби та жидофоби. Щодо українців, обидва були згодні, що то сутий вимисел, що таких – «нє било, нєт і бить нє можєт». Але повністю розійшлися, дивно, щодо «рітуального убійства».

Один був професор психіатрії Іван Сікорскій (йому було вже 70), переконаний у повній реальності «рітуальних убійств», запрошений на процес у ранзі наукового експерта. Зовні він створював враження деґенерата, а його підручник психіатрії міг бути написаний, принаймні, в часи Конрада Геснера (1516–1565). Він опорядив його малюнками людських облич, схожих – хто на мавпу, хто на барана, на зайця або на свиню, – та виводив із цього далекосяжні психологічні висновки. Відчувалося, що про Дарвіна, або поготів – Фрейда, – він у житті не чув. На такому ж приблизно дитинчому рівні вів він і затяту полеміку з М. Грушевським з приводу його «Історії України» (1911), геть відкидаючи можливость існування якихось там українців, як окремого народу; такий собі типовий зразок типово російської задупної відсталості. Зауважимо, однак, що попри все це, його син – Ігор Сікорскій – був не лише нормальною людиною, але й видатним авіаційним інженером XX ст. Втім, не будемо забувати й мудрих римлян, які вважали незаперечним лише материнство…

Другим жидофобом, хоч і затятим опонентом І. Сікорского щодо «рітуального убійства», – став відомий чорносотенний журналіст, редактор «Киевлянина» Васілій Шульгін, з 1907 – депутат Думи від крайніх правих. Згодом – видатний діяч «бєлого двіжєнія» та політеміґрант. Року 1944, на початку Великого Полювання за кордоном, він був схоплений СМЕРШем (Сєкрєтная мобільная єдіная развєдка штаба) в Сербії та вивезений до ҐУЛАҐу, де просидів до 1956 (не забувайте про параноїдальну мстивість Москви!). Після такої науки якось перемінив ставлення до більшовиків та закликав до того самого колишніх білих еміґрантів; помер у совєцькій «боґадєльнє» у віці 96 років. Оскільки він був політиком і публіцистом, то йому навряд чи можна було пришити щось конкретне, та можна тільки зайвий раз подивуватися мстивості цієї вселенської потолочі.

Але, виступи – виступами, а вирішували не вони. Все мали вирішити присяглі; бо, не забувайте, Друга імперія була такою вже європейською, що навіть суд присяглих змавпувала. Їх відбирали довго та прискіпливо. Це були, особисто, селяни: П. Клименко, М. Луговий, С. Мостицький, А. Олійник, Ф. Савенко, Й. Соколовський, М. Тертишний (російською – Тєртічний); службовці: П. Калітенко, І. Перепелиця, К. Синьківський; чиновники – М. Мельник, Г. Оглоблін.

Як бачимо, твердо покладаючись на власної роботи леґенду про «українській антісємітізм», – передбачливо відібрали самих українців. А це й стало вирішальною помилкою, бо слід було призначити «добрих людєй із Союза Русского Народа». Присяглі не квапились, радились десь із півтори години, та й вирішили, – що підсудний Мендель Бейліс – не винен.

Але, нема в природі такого українського, що не стало би згодом російським, та їх негайно оголосять – за Сікорскім, – «простимі русскімі мужікамі», пишаючись їх вчинком. Знову ж – в патріотичному аспекті. Для часів ніколашєк, сікорскіх і шульгіних, що ж – нормально. Однак, коли те саме повторить в журналі «Континент» його редактор, російський дисидент В. Максімов, та ще й наприкінці XX ст., – це вже звучатиме дисонансом. Втім, і ціну отому їх імперському дисиденству – ми вже теж добре знаємо. Часом, типове імперське невігластво, войовниче та нахабне. Якого вони у XX ст. вже не укривають, навпаки, – пишаються ним та утверджують по світі.

Популярність самого М. Бейліса, що казати, сягла вищої відмітки, та йому пропонували очолити те й те… навіть – Всєроссійскоє Общєство Воздухоплаванія, але він від усього відмовлявся та продовжував свій скромний триб життя. З приводу отого «воздухоплаванія» в народі навіть склали пісню, яка починалась рядками: «Бейліс, ти мій Бейліс, злетів під небеса…» Продовження опускаємо за його відвертою фривольністю. Навіть – за мірками нашого часу.

З приводу «процєсса Бєйліса» українцям і досі роблять закиди, бо він проходив у Києві, але таким недоумкам раджу подумати, чим би цей процес покінчився, якби він проходив у Москві.

Отже, насамкінець підкреслимо, що брехливі байки про якийсь там «украінській антісємітізм», яких із властивою їм тупістю московити повторюють не перше століття, – то є чисті дурниці. Повторюють попри те, що жодного такого антисемітизму не викрити, ні в подіях української історії, ні в ідейній спадщині українських мислителів.

Дещо плинув у російському руслі Михайло Драгоманов (отой, від «культурної автономії» та соціалізму), закидаючи жидам (щоправда, ще у 1875), ніби вони, мовляв:

а) являють собою елемент, що не творить цінностей; більше чи менше вони всі можуть бути підведені під категорію купців;

б) купців тих є забагато, а тому утримання їх коштує задорого робочим станам населення.

Перше звинувачення зіходить, здається, ще до відомого Ернеста Ренана (1823–1892), та є цілком хибне, якщо хоч трохи ліпше знати історію. Однак, його потім повторив В. Розанов у своїй збірці «Религия и культура» (уже десь 90-і роки), розповсюджуючи на всіх семітів взагалі.

Повна неслушність цього закиду доводиться даними історії та ще тим незаперечним фактом, що обмежуючи права жидів у християнській Європі – їх просто не допускали до жодних фахів, крім торгівлі, – які ж там уже «цінності»! Так само неслушним є й друге дорікання, бо рівень торгівлі – то є показник розвиненості суспільства, та купець (принаймні – перед ХІХ ст) ніколи не був у ньому класом зайвим чи паразитарним. Та й наші власні українські предки були не чужі цьому. Ні ґоти, що полишили нам усю торгівельну лексику нашої мови (крам, ваги, ярмарок, тощо), ні гуни, які додали до цього ще назву терезів та чумацтво, – цілий торгівельний клас.

Адже, слово «чомаґ» мадярською означає пакунок, пересилку, а корінь «чум» розповсюджений у сили народів Азії, позначаючи – в широкому колі: від житлової споруди та по звичайний лантух.

Звертаючись до першого українського геополітика Юрія Липи (убитого енкаведистами), який у своєму «Призначенні України» (Львів, 1934) блискуче розвинув ідеї відкривця цієї науки – Карла Гаусгоффера, – то він ставився до жидівства з його проблемами – без тіні антисемітизму.

Так само чужим до нього був апостол українського націоналізму Дмитро Донцов. Цей, перебуваючи ще вдома – у Києві підчас заворушок 1905–1906, – очолював загін по захисту жидівського населення від російських погромників.

А Уряд УНР – нагадаємо – мав у своєму складі навіть міністерство в жидівських справах. Випадок, підкреслимо це спеціально, безпрецедентний у світовій історії, – хіба не так?

Хоч і подяки за все це ми поки не дочекалися, але й робили це не заради неї, а виключно – керуючись розумом та сумлінням.

7. Перша світова війна

Вона спалахнула 1 серпня 1914, а відповідальність за неї несуть, як це повсюдно важається, – Росія та Німеччина. Перша плекала свої честолюбні, як звичайно, наміри: добити остаточно ослаблу Австро-Угорську імперію, та загнати врешті всіх слов’ян до власної імперії – Російської. Здійснивши світлу мрію А. Пушкіна про те, як оті «славянскіє ручьі сольются в русском морє». «Морє» було, радше, такою собі угро-фінською калюжею розмірів моря, але… на такі дрібниці там уже не звертають уваги. Що ж до другої… Вона, так їй думалося, була в чомусь обділеною (особливо – щодо колоній) Англією та Францією; а щодо останньої – зберегала пам’ять про легку перемогу над нею 1870. Що ж, теж, які не які, а – підстави.

Тертя Росії з Австро-Угорщиною розпочалися ще тоді, коли остання, відкривши 1867 польський університет у Львові, – запланувала на 1915 відкриття там іще й українського. Цей план і був оприлюднений ще 1912. Справа, начебто, суто внутрішня (освіта!), але в Європі тоді була держава, що є «за всє в отвєтє»; для якої просто не існує такого поняття, як чиїсь там унутрішні справи. Бо, в неї бачите, всюди якісь «своі інтєрєси». А тут іще – тільки подумати! – збираються освічувати ненависних Росії українців. З Пєтєрбурга до Відня й летить грізний демарш (напевно – єдиний подібний у світі), ультиматум: відкриття українського університету у Львові – Росія вважатиме «враждєбним актом», поготів – «казус бєллі», тобто – приводом для війни (!). Ні більше, ні менше.

Ви скажете, що це переходить будь-які межі, але… Пригадайте – класику: «Шірокі натури русскіє, / нашєй правди ідєал, / нє влезаєт в рамкі узкіє / юрідічєскіх начал». Це було ще сто п’ятдесят років тому…

Та, поставте себе на місце Росії. Їй тільки-но, зусилями солженіцинського куміра П. А. Столипіна, вдалося знову (у котрий вже раз) заборонити українську мову. Далебі, до цього ще спеціальним обіжником січня 1910 прирівняти українців до «інородцєв», укупі з жидами та калмиками, або німцями; а тут…

Тепер вони, зверніть увагу, геть забули про це, весь час бовкаючи нам, як не про «славянскоє братство», так і про «славянскоє єдінство» (вважаючи, що характерно, й себе слов’янами (!)). Але, таке щось і не повинно нікого дивувати. Бо ці люди користуються первісним, дологічним та магічним мисленням, де нема місця звичайній людській логіці. А звідси й увесь той смітник в голові кожного з них, який і не дає їм жити так, як у XX ст. живуть інші люди.

Багацько чого вдалося тоді досягти Росії. Зокрема пощастило, нарешті, розігнати власну українську інтеліґенцію по еміґраціях, а тут… на тобі, маєте, – український університет. Та, ще під боком, «за Пєрємишлєм». Тим самим, на схід від якого й досі не працюють, ні розум, ні логіка.

Отже, хоч Німеччина і приєдналася до війни на стороні Австро-Угорщини, але не була, в жодному разі, її ініціатором. Першою її причиною стало прагнення Росії почистити від українських патріотів Галичину. Про це писав у своїх спогадах царський міністр зовнішніх справ Сазонов. Писали й інші проникливі люди; наприклад:

Як бачимо, були й розумні історики, що розуміли значення української проблеми для Європи; шкода тільки, що це було вже по Версалі. Та, на жаль, це не додало розуму ні Ф. Рузвельтові, ні В. Черчіллю.

Розпочати війну було простіше від простого. На це було застосовано звичну вже для Росії практику царевбивств, та 28.06.1914 у Сараєві, серед білого дня, сербський терорист Ґавріла Прінціп, пов’язаний з російською розвідкою (остаточно не доведено, але дуже правдоподібно – пригадаймо старий римський принцип: кому від цього добре), – застрелив наступника австрійського трону, ерцгерцога Франца Фердінанда. На що, природно, Австро-Угорщина оголосила Сербії війну; рівно через місяць. А вже потім Австро-Угорщині оголосила війну Росія (тобто схвалила вбивцю особи з царюючого дому сусідньої держави). Стала на захист Сербії. Ви ж знаєте, їм чужого не треба, вони – як не «освобождают», то когось обов’язково «защіщают».

Пошукуючи успіху на півночі, де до Німеччини було найближче, росіяни, по перших успіхах, потерпіли капітальну поразку під Танненберґом, у Східній Прусії, та зовсім нищівну на Мазурських озерах, у Польщі. По цьому вони тільки відступали. Але на півдні, зібравши усі сили, зуміли на коротший час окупувати ціль війни – Галичину.

Наслідки цієї окупації були вражаючими. Першим завданням було знищити всі українські орґанізації, просвітянські та наукові: товариство «Просвіта», Наукове товариство ім. Т. Шевченка… Туди були спрямовані «казачьі команди» – досвідчені «каратєлі». Вони негайно понищили всі українські бібліотеки, що збиралися десятками років. Та, книжками з майном – справа не обмежилася. То була, так би мовити, генеральна репетиція майбутніх совєцьких, як їх тепер називають, «етнічних чисток», – 1939 та 1944–1950. Як писав Дмитро Дорошенко – київські тюрми були переповнені галичанами, старими та малими, головне – аби інтеліґентами. Жахливо та неймовірно, але людські втрати оцінюються в мільйони життів. За самими приблизними підрахунками тоді, за кілька місяців 1915, було розстріляно або депортовано до Сибіру до чверті населення Галичини. Пізніше те саме зробили вже з третиною тих, що полишились. Так «вєлікій русскій народ» виявляв тоді свої незмінно братні почуття до українців.

Другою ціллю було захопити західних слов’ян, та після відповідних чисток зігнати їх теж під владу російського царя, але… Як воно спіткнулися вже на першій цілі – годі було думати про другу. Стала на перешкоді власна військова нікчемність та щедро оплачений кайзерівською розвідкою Жовтневий переворот.

Перша світова дуже хутко набула характеру позиційної війни, а тому унесла без видимих наслідків мільйони життів. Під одним Верденом загинуло, кажуть, не менше 700 000 людей. Тим вона й набула понурої слави найбільш безглуздої війни в людськй історії. Її в один голос засуджували, в широкому спектрі, видатні письменники Європи, від Еріха Ремарка по Анджея Струґа; виключаючи хіба що німця Ернста Юнґера. І, все таки… Подивимося на її наслідки неупередженим оком, порівняємо. Чи аж таким уже безглуздям вона покінчилася?

Так, безглуздя було, було у Версалі, в його несправедливості. Усю відповідальність за це несуть прем’єр Франції Жорж Клемансо (1841–1929) та президент США Вудро Вільсон (1856–1924). Саме ці двоє, недолугі політики та посередні люди (не сказати – розумні) посіяли тоді зуби дракона, які зійдуть невдовзі Другою світовою. Велика шкода, що жоден із них до неї не дожив.

Але, було ж і інше.

Вона остаточно розвалила стареньку імперію, Австро-Угорщину, давши незалежність Угорщині та Чехо-Словаччині; відродила розібрану по шматках розбійними сусідами Польщу. Ущуплила дещо й імперію Російську, дала волю та незалежність народам Прибалтики і Фінляндії. Чи цього – замало? – так, безумовно, але й це вже було щось.

Як найбільшу недолугість переможців, можна виставити те, що вони так і не покінчили з незмірно більше небезпечною імперією – Російською. А власне – допустили поновне загарбання нею України. Бо, без України – імперія не імперія. А це дало змогу відбудувати Третю Російську імперію – Совєцький Союз. Загрозу вже не лише для Європи, але й для цілого людства. Вони тоді просто знехтували великими можливостями, що й породило в майбутньому цитовану вже вище фундаментальну працю англійського історика Ланселота Лавтона. Яка, втім, не буде належно оціненою й після Другої світової війни.

Вона, Друга світова, й виникла саме з помилок, допущених переможцями Першої Світової. Обидва вони, вже згадувані вище, були люди старі, консервативних поглядів і не надто переобтяжені освітою, а у Клемансо до цього додавався кровожерний шовінізм. Геть обідравши переможену Німеччину (на яку несправедливо було звалено усю відповідальність за війну), штовхнувши її в прірву економічної кризи – вони істотно полегшили наступний прихід Гітлера до влади. А з ним, з ініціативи Сталіна, і виникла нова війна.

Наслідки її були жахливі, не кажучи про нові десятки мільйонів людських життів. Перелічимо. Втрата незалежності трьома народами Прибалтики. Дві тяжкі війни поспіль, що спали на героїчний нарід Фінляндії. Потрапили під московське ярмо та були надовго позбавлені можливостей нормального суспільного розвитку – ще п’ять (!) країн Європи: Албанія, Болгарія, Польща, Угорщина та Югославія. Ми звично вживаємо двох останніх назов, але – це ж іще, в сумі, – вісім народів. Додати до цього ще добрий шмат Німеччини?

Адже, сталінських кайданів Тегерану, Ялти та Потсдаму – Європа почне позбавлятися тільки через півстоліття! – так, чи це не жахливі наслідки?

Історія, котра є хоча би й точною фіксацією минулих подій, – не має справжньої наукової цінності. Недарма, саме у подібній якості (хоч і завжди перекручуючи) прагнуть увічнити її аматори доконаних фактів, аґресори. Але, є ще один бік історії, – «а, що було би, якби…». Аналіз подій епохи, як шахової партії, проїгрування можливих варіантів; як ми кажемо – обстеження околиці чергового вузла графа. Адже, тільки воно й показує, де людство могло би ще більше програти, або – навпаки, – виграти. Саме те, що могло би дати людству можливість витягати уроки, вчитися на подіях минулого прийдешнім поколінням. Історія – аналітична.

Отже, припустимо на мить, що переможці Першої світової були би настільки далекоглядні, що зробили би те, чого не зробили, хоч і могли зробити. Наприклад, забезпечили би в новому устрої Європи не лише існування незалежних Польщі та Прибалтики, але й України (поготів – Білорусі). Чи це щось би змінило? Так, безумовно змінило би, та мабуть – чимало.

Насамперед, це істотно скоротило би імперіалістичні можливості Росії, створило би абсолютно нову рівновагу сил на сході Європи. Можливо, це могло би нарешті спрямувати російський нарід на шлях мирного розвитку – чому ні? Ми всі сьогодні розуміємо, таке щось є навряд чи можливе, але – чому не помріяти? Стала же після Першої світової душа колишньої загарбницької імперії, невеличка Австрія, – звичайною та мирною країною.

Друга світова війна мала покінчити з тоталітаризмом, найбільшою пошестю XX ст., у Європі, увічнити там демократію. Та – не покінчила, навпаки. Вона стала суцільною капітуляцією Заходу перед сталінським тоталітаризмом. А так сталося тому, що демократія, крім невеличкої Чехо-Словаччини, не мала жодної опори на сході Європи. А, як би там була на той час сильна, незалежна та демократична Україна? – яка, замість сваритись з сусідами за якусь історичну дрібницю, – дружила би з ними? Чи міг би тоді взагалі мати успіх гітлерівський «дранґ нах остен» – «напір на схід»? Та, нарешті, чи міг би мати якусь реальну цінність пакт Молотова-Ріббентропа для Німеччини? – дуже сумнівно…

Друга світова війна розпочалася (тепер уже ніхто цьому не заперечує) саме внаслідок пакту Молотова-Ріббентропа, незабаром по його ратифікації. Він містить у собі черговий поділ Польщі між Росією та Німеччиною. Але, в обличчі незалежної України, пов’язаної з Польщею, Прибалтикою та Чехо-Словаччиною спільними інтересами (а такі завжди були, є та будуть, якими б не були наші відносини), – чи розпочалася би ця війна взагалі? – чи ж могла би?

Отже, подивіться самі, подумайте, зважте все.

Такою вона є, історія, так вона тече та відбувається. Так у майбутньому цілі народи страждають від помилок окремих людей, яким щось там довірили. Часом, – і від одного-єдиного невірного вибору. Бо, принаймні однієї з цих двох воєн – могло б і не бути взагалі.