Аналітична історія України

ПІСЛЯМОВА

Нарешті ми дісталися кінця нашої довгої та непростої історії, власне не кінця, а того, на чому вимушено закінчується будь-яка історія – тобто сучасності. Як це легко помітити, ми свідомо уникали політичних аналізів або оцінок на користь значно більш надійних загально людських цінностей, вживаючи оті як же надійні вічні правила моралі, яких визначив іще Тадеуш Котарбінський. Згідно яких завжди неправим буде той, хто нищить безвинних людей, або навіть просто краде чуже. Бо ж і насправді, красти в палеоліті було так само недобре як і сьогодні, а крадій сучасний, комп’ютерний не ліпший ніж кишеньковий, чи будь-який ще.

Починається наша історія, як же здавна! Культура Трипілля була ровесницею початків культури Єгипту та займає проміжки часу старі, не до віри. За сучасними уявленнями це часи: 4000–3600 п. н. е. (рання), 3600–3150 п. н. е. (середній етап), 3150–2350 п. н. е. (пізній етап). Хто вони були? Індо-європейці, як потім, чи може то були фінські народи?

Принаймні по ній наступає епоха Великої Кимерії, де домінували схоже аж до епохи скитів, родичі балтів або кельтів. Втім радше перших ніж других. Про її людей ми вже можемо довідатись і дечого певного, як не з біблійних джерел, так від людей Еллади – колиски європейської цивілізації.

З приходом зі сходу ґерманських народів – ґотів і аланів у VIII ст. п. н. е. – з’являється друга етнічна компонента нашого народу. А Кимерія перетворюється на Свитьюд, тобто на Скитію. Її історія протікає дещо в собі, хоч нею колонізуються Ґерманія по Райн, та Скандинавія включно зі Шотландією (Скошія або Скитія). Пригадайте як історик Гальфрід з Монмоуту писав десь біля 1000 року н. е. в своїй Historia regum Britanniae, що його країна заселювалася зі Скитії. Комплекс усіх трьох етнічних складових українського народу завершується перед 150 роком п. н. е., коли на сході України розселюються гуни та авари («білі гуни») – угро-тюрки. Всю цю складну історію бездоганно віддзеркалила лексика української мови, рівномірно складена з балтицьких, ґерманських та угро-тюркських народів.

Протиріччя поміж народами виникають на основі реальних геополітичних відносин, щодо яких дещо просвітив був нас іще мюнхенський професор Карл Гаусгофер (1869–1947), хоч самі люди, навіть, історики, часом, не надто на них розуміються. Нагадаємо дещо.

Виникнення з самих початків історії двох принципо відмінних систем господарки: тваринницько-кочової та землеробно-осілої, з їх початковими неуникненими порізненнями, стало незмінною основою подальших протиріч поміж ними, які й набули згодом рушійних сил історії.

Кочова господарка базувалася на природній піраміді: трава пасовиська – худоба – людина. А це споводувало і обумовлювало стримування як розмноження, так і географічного поширення на терени, що не були пасовиськами. В цих суспільствах та їх культурах дуже рано з’явилися як тенденції до демографічного самообмеження, так і розуміння необхідності збереження природного середовища. Розуміння цього породжувало й відповідні соціальні структури: державні об’єднання різних, але рівноправних народів з демократично обираною верховною владою – каганати. В історії таких було не один, а вершиною, та останнім із них, став великий Монгольський каганат, що обійняв свого часу мало не цілий континент.

В умовах кочової господарки не знайшло собі місця рабство, що й визначило з самого початку ментальність вільних народів. Чи мислимий був за таких умов імперіалізм – поширення за рахунок чужих земель? Лише певною мірою, бо не всяка земля є пасовиськом. Оброблювані землі на це вже мало придатні.

На відміну від цього в землеробній господарці чисельність людей, що нею годувались була пропорційна кількості оброблюваної землі, а сталий демографічний тиск призводив до необхідності сталого поширення теренів. В таких умовах вигідною і зручною була рабовласницька господарка, що особливо хутко виснажувала землю (див., наприклад, римські латифундії), спонукаючи, знову ж до теренового поширення: імперіалізму. Його ми не спостерігаємо лише там, де або землероби сусідили з кочовими культурами, або навіть вербувалися з останніх: на окраї Великого Степу – в Україні.

Отже, класичне землеробне суспільство це увічнення рабства всередині країни та імперіалізм назовні. А тому й стрижнем та сенсом історії в усі часи була боротьба між свободою та імперіалізмом. А саме тому з остаточним упадком Монгольского каганату – й починається нічим не обмежена експансія й формування найбільш злоякісної в історії рабовласницької імперії. Втім, як і спалах імперіалізму в Європі з епохою Великих Відкрить. А весь подальший хід історії – то вже боротьба поміж її окремими імперіалізмами, або національно-визвольна боротьба проти них.

Підкреслимо, що така геополітична концепція єдино щось і в стані пояснити нам у заплутаному ході європейської історії, частиною якої є історія України. Хоч на неї (не так усе просто) накладаються численні культури та духовні нашарування. Саме з ними, теж не без цікавих подій. Візантія хоч і перемогла Гунський каганат (щоправда уже під аварами) у великій війні 610–629, але не в стані була надбати від нього навіть територіальних здобутків. Їй, цьому ницому реліктові римського імперіалізму, успішно протиставилося на землі й на морі навіть підупале Київське князівство. Але, що ж, вона не знітилася та перемогла його духовним імперіалізмом, духовною отрутою. Підкоривши собі без війни та запроґрамувавши духовну (а значить і соціальну) відсталість сходу Європи набагато століть уперед. Але повернемось до нашої ранньої історії.

З початком нашої ери аґресія рабовласницької Римської імперії наштовхується на опір вільних народів Ґерманії та Скитії та наступне півтисячоліття пройде під знаком їх боротьби. Вона відчутно підсилюється зі створенням по ґото-гунській війні 375 Гунського каганату зі столицею в Києві та великою міґрацією народів України в межі Європи, зокрема до Римської імперії (так зване переселення народів).

Скасування Західного Риму 476 було прямим наслідком європейських воєн Аттіли (434–453). Відгукнулася ця епоха й на сході, утворенням великодержави волзьких фінів, угрів та тюрків – Булгарського каганату, що 490 мирно відокремився від Гунського каганату в Україні.

На черзі стояв Східний Рим (Візантія) – так само імперіалістичний та рабовласницький, але… Велика війна 610–629 покінчилась не на користь Гунського каганату, в якому на той час (з 568) перебрали владу аварські кагани, – Східний Рим вистояв.

На всьому цьому періоді ми простежили, як чиєсь заперечення (або навіть викривлення) загально людских цінностей – неодмінно викликає непримиренні конфлікти поміж народами. Коли й війна стає ліпшою від будь-якого миру. Бо лукавлять ті, що твердять ніби війни нічого не вирішують: вирішують, та ще й як добре, часом, і назавжди. Без ґотських воєн 250–278 Рим міг би не зупинитись на Дакії, та з ним уже не покінчили би й війни Аттіли. Закінчись зловісна війна 610–629 поразкою Візантії, і сьогодняшний світ навкруги нас порізнювався би від існуючого – як небо від землі.

Впродовж VI–VIII ст. відбувається в загальному злиття людей України до єдиного народу з єдиною мовою, яка викриває, щоправда, трьохскладову лексіку. З тих часів візантійські ромеї припиняють розрізнення окремих народів України, іменуючи їх збірно – слов’яни. Далеко потім ця назва буде узагальнена та розповсюджена на сусідні з Україною народи, що розмовляють схожими мовами. Бо Гунський каганат мав свого часу немалі терени, не обмежувався сучасною Україною. З цим співпадає в часі й розпад каганату на західну (Паннонія) аварську частину та східну київську (Україна). Розселення слов’ян Європою то справа саме Гунського каганату під аварами.

Саме ця обставина – що ми народилися як нація внаслідок злиття трьох етнічних потоків: балтицького (Велика Кимерія), ґерманського (Свитьюд-Скитія) та угро-тюркського (Гунія), – спонукає замислитись. Не над фактом як таким, бо він радше є банальним, одвічно народи виникають з інших народів та нікуди не зникають, розчинюючись в якихось народах. А радше над тим – а що ми від них були успадкували? Однак, це є непочатий домен наукової цілини, та не будемо на разі до нього заглиблюватись. Обмежимося лише тим, що тут безпосередньо кидається у вічі, як же цікавим спостереженням.

Ґоти були, на свій час, чи не вершиною ґерманського світу, спочатку в Скитії, потім і в цілій Європі, та все ґотське у ньому вважалося вищого гатунку: зброя, коні, доблесть… Конунг остроґотів в Італії Теодоріх Великий (493–526) своїм авторитетом вирішував, часом, спори конунгів далекої Ґерманії. Та є й у вищому ступені правдоподібне, що саме прикметник «ґотське» став з часом синонімом «доброго» в німецькій як в англійській мові: gute, good. Але є досить відомою й коротка історія королівства остроґотів в Італії (493–555), яка відкриває нам вищі приклади патріотизму та доблесті, але рівно й приклади підлої зради власного народу на користь імперії (яка й згубила врешті-решт королівство остроґотів), якої не знайти хіба ніде більше. Зради як рясно оплачуваної, так і цілком безкорисливої (!), наскільки можна судити. Зради навіть у родині самого конунга Теодоріха. А це мимоволі нагадує нам прецеденти з нашої наступної, вже української, історії. Та з відносин зі зовсім іншою імперією, хоч вона й проголосила себе наступницею Візантії.

Все це варто простежити, дослідити. Розуміємо, що не завжди наслідується та успадковується саме краще, але… Як і чому? Над цим варто подумати.

Повернемося нарешті до отого розпаду каганату. Він, цей розпад, і це очевидно, був пов’язаний з міжетнічним конфліктом, який назрівав с самого початку аварського правління, між аварами та неаварами каганату. Та посилився, коли ці останні злилися до одного народу, почули себе сильнішими. Принаймні, те що ми знаємо з довгої історії народу аварів, певним чином, порізнює їх від толерантних і товариських гунів, з їх величезним історичним досвідом спілкування з іншими народами, від кордонів Китаю та по Україну.

Авари заникають політично після програної ними третьої війни проти Карла, а східну київську частину каганату ще намагатиметься поширити Ольгов-когань (882–918), але про марність його зусиль свідчить те, що вже Ігор править як князь. Наприкінці цей титул будуть відносити ще до Юріслейфа (1019–1054). Він не лише знову приєднав Новгород, але й упорядкував колонії на півночі, заснувавши й дві нових: Юр’їв в Естонії та Ярославль на Волзі. Але вже його сини так занапастять справу, що аж до приходу монголів Київ буде тільки підупадати.

І, все ж… Так, Київське князівство було всього тільки рештком наддержави минулого – великого Гунського каганату, а Київ (тодішній Гунагард) крім коротких часів Аттіли був його столицею ще півтисячоліття перед Олегом, та російський історик не без здивування напише нам, що:

Зауважимо до цього, що отой Московський Кремль був побудований італійськими майстрами епохи відродження у XV ст.

Культурні впливи Києва могли бути дуже старими, бо й хан Белембер, засновник нашої великодержави, не обрав би її столицею перше-ліпше містечко. Київ міг існувати здавна та розквітнути в часи Ґерманаріха Великого (325–375) завдяки експансіїї ґотів на північ.

В нашому стислому огляді ми нарешті проминули епоху Києва, який донедавна вважався мало не початком української історії (і це 882–1240!) та досі вважається початком російської історії. А от тут і потрібно розібратись. Адже, досить було комусь брехнути ніби «всє ми вишлі із драгоцєнного Кієва» (тим, бачите й цєнного, що вийшлі разом) і пішло-поїхало. І ми вже не ми, бо ж «всє славянє», навіть «одін народ». Одна брехня накручується на іншу: аби був привід сісти на шию.

Історична правда ж свідчить про наступне. Десь біля 1000 року на півночі, у міжріччі Оки та Волги, біля кордонів Великого Булгару з’являються засновані з Києва колонії – Володимир, Муром, Суздаль. Нагадаємо, що колоніями звуться поселення певного народу на чужих теренах, що керуються із столиці з метрополії цього народу. Цю практику першим в Європі розпочав княжий Київ. Іще задовго перед епохою Великих Відкрить, коли це явище стало масовим. Втім, цю практику завели свого часу ще греки Еллади, але про це вже якось забулося. Ці колонії хутко набирають сили, багатіють, бо нема бізнесу прибутковішого від работорговлі. Це практикувалось й далеко потім, у європейських колоніях у Новому Світі. Але тут важливо вчасно зупинитись. Бо інакше наприкінці неодмінно прийдеться торгувати самими собою.

Рішення усамостійнитись від Києва праходить не відразу. На початку користуючись династичними чварами в Києві – колонії протаскують на київський престол 1149 свою людину – князя Юрія Долгорукого. А він наводить своїх людей, розсаджує своїх суздальців «по городам і вєсям» – керувати киянами. Його 1151 вигнав із Києва Ізяслав. По смерті Ізяслава 1154 Ю. Долгорукий знову сів у Києві, аж до до своєї смерті 1157. На київський престол сів Мстислав з Волині, а суздальців-керівників вирізали впінь кияни.; наче геть забувши про те, що «всє ми вмєстє вишлі із…» А пройшло ж усього якихось півтори сотні років… Не укрилось це все, вже тоді смертельна ворожнеча й від російського історика. Він пише:

Зробимо невеличкий відступ.

Падіння аварської потуги, причин якого ми не знаємо, призвело до третьої та вже остаточно згубної для каганату війни з імперією неписьменного Карла, 796. З тих пір ми дослівно нічого не знаємо й про нашу історію, аж до року 882, а це – мало не сто років. Коли київсьького конунга Асгольда Дюра (Звіра) зрадницьки вбиває прийшлий конунг Гельгі. Від імені якогось нікому більше не відомого Рюрика, та зі завідомо фальшивого приводу: «аз есмь рода княжа» – не він.

З цієї, власне, дати й розпочинається для декого дотихчасова історія України. Бо перед тим, бачите, «союзи плємєн» Диким Полем бігали. Втім, як і історія Росії, нагадаємо знову: «всі ми вишлі із драгоцєнного Кієва»!).

З легкої руки брехливої імперської історії Київ був альфою і омегою української й російської державності, але… Його некали дві капітальні вади, це:

1. Невизначеність механізму відносин княжої влади та підвладного їй народу. Це стосується не лише Києва, а й інших князівств – Чернігіва, Полоцька тощо.

2. Невизначеність механізму передачі влади поміж самими її представниками. Цього не зумів упорядкувати навіть мудрий Ярослав (1019–1054), а – як же слід би це було зробити…

Одне й друге вносило до суспільного життя певний елемент невизначеності, певної анархії, та за соціальною стабільністю Київ відчутно поступався своїм родичам і сусідам на півночі – вікінгівським королівствам Скандинавії. А тому, можливо, й дістався більш-менш повного політичного упадку ще перед приходом монголів 1238–1240.

Україна була впродовж мало не тисячоліття, диригентом історичних подій у Європі, але… Після згубного 796 – все припиняється остаточно, ця роль переходить до інших.

Усе це було ще й припечатане вибором Володимира, який перед тим був пиякою і розпусником, а по тому – мерщій став святим: перехрещенням сотні років християнської країни – до візантійського християнства. А це й визначило загальні контури майбутнього України – ще принаймні на тисячу років уперед.

Він же, цей нічим більше не примітний князь Володимир спромігся перекрити шлях у майбутнє своїй державі, заснувавши колонії на півночі: Володимир, Муром і Суздаль. Адже, це з них, з українських колоній на півночі, вийде згодом найреакційніша сила, яка не визнаватиме жодних історичних реалій взагалі, – ні самої України, ні її народу, ні його мови.

Відносини метрополії з її колоніями перейшли до якісно нової площини по тому, як син Юрія Долгорукого Андрєй Боголюбский зібрав споре військо зі своєї північної збіранини та пішов 1169 походом на підупалий Київ, роздираний усобицями та переміг його. Вщент сплюндрувавши й пограбувавши, вирізавши людей та спаливши сам Київ, мало чого вже полишивши Бату-ханові на 1240.

Зауважимо, що на місце вимордованих людей населюються інші, а от пам’ятники культури або історичні документи не відновлюються. А то був уже другий (та остаточний) погром київської історії після отого першого «мирного», сто років тому, зграєю ромейських попів, покликаних Володимиром.

Політичне значення 1169 росйський історик ХІX ст. оцінює, посилаючись на літописців, сучасників А. Боголюбского:

«Велике князівство» позначало тоді суверенну державу, а як так, то сучасною мовою колишні колонії Києва політично відокремилися від нього, ставши незалежною державою. Те, що ми не одного разу спостерігали згодом, з іншими європейськими колоніями.

Незалежна держава то й окремий нарід, суб’єкт цієї держави. Отже з тих самих пір, вже більше восьми століть існують окремо український та російький народи. А той, хто бреше нам сьогодні про те, що «ми одін народ» – бреше абсолютно свідомо, порядкуючи цим якісь свої брудні політичні гешефти. Сучасні гешефтмахери від історії промовчують все. Про відокремлення колоній від Києва пригадують у трьох рядках, згадуючи всього й тільки про Київ, що:

Як бачимо, і в часи Боголюбського писали точніше. Але, не вченими тепер робиться російська історія, та такою є – котиться по часі ніби та снігова куля, облипаючи замовчуваннями, недомовками та відвертою брехнею. Це давно вже не наука про минуле, радше цензура того, що було; рясно дописана безоглядною брехнею. А звідти й оте одвічно брехливе – «ми одін народ!»

Про самого героя подій, князя, що виборов у Київа незалежність північних колоній, В. Ключевський пише не без відтінку певного суму, що ми й подаємо без перекладу:

Цей російський історик, на відміну від пізніших, тверезо оцінює особистість А. Боголюбского: сполучення відчайдушності та боягузтва, підступності, жорстокості, чварливості і свавілля (нагадаємо, що князя вбили мало не його близькі). Але, це один в один ті самі риси, що відзначали й наступних великоросів на історичній сцені. Бо, хіба в чомусь іншими були Іван III та Іван IV, Пєтр I?

Справа в тому, що характер подібних правителів формували неписані закони суспільства, в якому вони жили, а переліченими їх рисами підтримувалося саме работоргове суспільство. Бо те, що проіснувало стільки століть, повинно було забезпечувати свою внутрішню стійкість за рахунок певної системи зворотніх зв’язків. Коли ці зв’язки рвалися (скажімо за волею правителів) наступав Смутний час (Смутноє врємя).

Як же було з народами, тепер двох різних держав? За часи після 1169 обидва народи не контактували півтисячоліття, аж по XVII ст., а за цей час змінилося стільки поколінь, що по цьому ми не тільки не один нарід, але й не брати; а як насправді, то навіть і не свати. Різні народи, а як так – не може бути жодних там «воссоєдінєній». А саме так відзначали 1954 річницю отієї зловісної Переяславської угоди.

Для нас важливим тут може бути єдине: після відокремлення будь-яких колоній утворюються дві окремих держави, та всі подальші відносини поміж ними регулюються та направляються тільки міжнародним правом. Яке жодних там «воссоєдінєній» не передбачає. Бо, усе що було по тому 1654 є тільки звичайною імперіалістичною аґресією. А це означає, що й будь-які наслідки цієї аґресії є в протиріччі з правом.

Зазначимо для себе ще раз, що в подібній ситуації порядні люди з колишніх європейських колоній, навіть зберігши спільну з минулою метрополією мову, не слиняться до її громадян із братськими поцілунками, брешучи їм, попри всяку реальність, що «ми братья», не кажучи вже про оте «ми одін народ».

Чи ж бачили ви, чи чули колись від когось, щоб із таким неподобством лізли мексиканці до еспанців, або американці до англійців?

Треба ж мати хоч би сліди сорому чи сумління дорогі панове, оті що на схід від Перемишлю! Потрібно ж нарешті якось цивілізуватися, хоча би й у XXІ ст.!

Отже, ми більш-менш і розібралися – хто є хто: що воно була та є Україна, та звідки побралася Росія. Як бачимо, отой їх прищеплюваний нам комплекс колоніальної меншовартості передбачає ще звичайне занедбання елементарної логіки, найпримітивніших законів мислення.

Розглянемо ще раз передкиївський період, коли ще не було не тільки Великоросії, а навіть Московщини.

Передкиївський період це був період формування єдиного народу з балтів, ґотів та гунів. Слов’ян, як їх відразу охрестили ромеї, або українців, як їх можна називати тепер, знаючи подальшу історію, за якої нових етнічних змін не відбувалось. Як можна думати, авари вже в часи правління щастивого Бояна (568–604) зуміли відродити на час колишню силу каганату Белембера, але принесли з собою й дещо від’ємне. Щось на кшталт певної ксенофобії, яка згодом та в сполученні з християнством надійно ізолює Київ від тюркського світу Великого степу. А ця ворожнеча буде геополітично смертельною для Києва, якого від степу не відділяють жодні відчутні (або придатні для захисту) кордони. Є всі підстави пошукувати причини цієї ворожнечі ще в отій азійській державності, що її китайці називали «Імперією Жуань-жуань» та яка десь між 350 та 550 простягалась від манджурських кордонів та по Аральське море. А оскільки її провідною військовою силою була та сама важка опанцерована кіннота, яку згодом 568 привів із собою на захід Боян – є всі підстави вважати, що керівною силою в Жуань-жуані були авари (або «білі гуни» за Аврелем Штейном).

Свара аварів та тюрків у цій імперії мала бути не абияк грунтовною, як хан Тюмен-Бумін – майбутній засновник Західного тюркського каганату, погрожував «розтоптати аварів копитами тюркських коней». Певно, було щось насправді не вторинне. Ця стара чвара ніколи й ніким подолана не була, та цілком успадкувалась Києвом, уламком аварського каганату. Успадкована, втім, лише його верхівкою, елітою, що вже сиділа поміж двох стільців: Візантією, звідки потягла православне християнство, та великим вікінговським світом, до якого, почасти, належала етнічно, та на силу якого спиралася в критичних випадках.

Усі схильності та упередження були глибоко чужими народові (як більш інертній системі), який добре пам’ятав свої витоки (частково й тюркські), та й не ворогував зі степом, ні з кипчаками, ні з печенігами. Чужими для нього були радше авари, чужими були й їх чвари з тюрками.

Отже, ті часи культивували та увічнювали порізнення поміж владою та народом, виховували байдужість до влади взагалі, яка хоч і була своєю, а все ж чужою, а як так… Тоді, мабуть, і виникає оте слушне питання: а чим чужа влада є гіршою від своєї? От тут і бачимо, відсутність, деякою мірою, ксенофобії є не менш загрозливою для національного існування, ніж її передозування. А до цього ця ксенофобія пересувається в релігйний бік, а це сприятиме потім звільненню від Польщі, але загальмує звільнення від непорівняно більш загрозливого російського імперіалізму (єдиновірці). А вже з тієї причини не мали відгуку й цілком розумні та перспективні спромоги П. Дорошенка або П. Іваненка – опертися на тюркську силу в боротьбі з Московією.

Вершиною Перших визвольних змагань стала не абсолютно безглузда Переяславська угода 1654, а знищення 100-тисячної російської армії влітку 1659 під Конотопом військами Івана Виговського. Недарма він був негайно скинутий московськими запроданцями в Україні. От тут і привід пригадати негаразди ґотського королівства в Італії, пов’язані зі зрадою на користь чужої сили. А, коли зрадництво в крові, це є надзвичай кепська справа. Так само, їх найнижчою точкою падіння став рік 1709. Рівно п’ятдесят років по блискучій перемозі І. Виговського. Бо, дійсно, а чи так уже не було в Україні козаків, аби підтримати 1709 під Полтавою шведів, забезпечити їм перемогу? Знайшлося би, певно, й без шведів, але… Або, принаймні, щоби потім 1711 винищити російську армію разом із Пєтром I, що тікала з турецького полону на Пруті? Було, та ще й скільки завгодно, але… Чи то відвикли воювати, чи то звикли на реєстрах жирувати, чекати: хто більше заплатить? Жах не те писати – про це подумати, але вони навіть за вирізаний та спалений Батурін не помстилися! Десятки тисяч безвинних душ і досі благають про помсту…

Важко буває увійти до психіки вже давно нежиючих людей, але… Що ж, мабуть їм трьохсотлітнє російське іго було ліпше від свободи. Бо, як хто сам не хоче вибороти собі свою незалежність – ніхто йому її на срібній таці не піднесе.

Усе подальше ставлення Росії до України (від 1654–1709 і далі) вичерпується двома точними визначеннями: імперіалістична (як і всяка інша) аґресія й ґеноцид. Цьому було присвячено мало не половину даної книги, а гранично коротко все було перелічено в попередній другій частині. Все це, само по собі, є унікальним феноменом світової історії та мусить бути увічнене для наступних поколінь людства, згідно ще з античною традицією, що: «Історія є навчителькою людства». Попри оте переконання одвічних недоумків, ніби «Історія учіт тому, что она нічєму нє учіт». А таке може бути зроблено цілеспрямовано та організовано тільки через Інститут Національної Пам’яті, який мусить стати справою всього українського народу. Та ще підкреслимо, не може мати нічого спільного з владними іграми навкруги якогось там Монументу Незалежності, який тому й виникає, що є для влади набагато простішим доказом, що вона не дарма всі ці роки народний хліб їла, ніж справжні перетворення в суспільстві на благо народу. Від яких вона (влада) з її «реформами» стільки років спритно ухилялась. Монументу з її – влади ж, суто совєцькими невігласними переконаннями, ніби історія України починалася з отієї буйди про Кия, Щека та Хорива (і, зрозуміло, сестри їх Либеді). Про їх же оті ідіотичні переконання, що «с Россієй сблізіла нас совмєстная історія», наразі, тактично промовчимо: як «сблізіла» ми бачили.

Як вважати, що XXІ ст. має бути хоч трохи розумнішим ніж минуле XX ст. – в ньому подібні інституції повинні поширюватись. Поготів, прецедент був створений іще в минулому сторіччі. Жидівський нарід у діаспорі зазнавав чимало переслідувань, іще з часів Середньовіччя, але… В XX ст. в часи гітлерівського Третього райху, хоч він проіснував усього 12 років, жидів ним було винищено більше ніж за всю попередню історію. А саме це й дало нагоду народові, що правом і зброєю утвердився нарешті на власних історичних землях, відкрити у себе Меморіальний Інститут «Яд Вашем», де все показано та задокументовано. Та так, що відвідувач, громадянин своєї молодої держави, який з усім цим ознайомився, вже ніколи не полишиться байдужим до неї.

Післявоєнні німці, бодай і непричетні до Голокосту, постаралися відшкодувати Ізраілеві, хоч його на той час іще не було. Бо стали будувати нову Німеччину, правову та на засадах моралі. Їм було не байдуже, що про них думає світ. Існування Меморіального Інституту в Ізраїлі, підкреслимо й це, не вадить добрим стосункам обох народів. А Росія винна нам за винищених нею за століття окупації українців набагато більше, але отримати від неї щось не силою – то є справа безнадійна. Бо, що то є правова держава або моральні засади там не відають і досі, хоч на вулиці вже XXІ ст.; а головне, не бажають знати. Отже, на якихось там відшкодуваннях можна заздалегідь поставити хрест (та не один). Передбачаємо, що не буде навіть жодних людських вибачень: не визнають ніколи й нічого. Але створити Інститут Національної Пам’яті, який би вічно нагадував світові про ці нечувані в історії злочини, – то є не лише досяжна можливість, але й наш моральний обов’язок перед десятками мільйонів безвинних жертов.

Потрібно, аби усі достеменно знали, якими злочинними засобами творилося оте вигадане злочинне «воссоєдінєніє», та не тільки. Потрібно розкрити цілому світові очі на те, чим вона була та є насправді імперія ґеноциду, глобальне кладовище народів і культур. Бо ліпше від нас цього не зробити нікому. Та ще й тому, що їх холодна (наразі) війна проти нас не лише ні на мить не припинялася, а ще й набирала обертів.

Україні довелося пережити не лише одну гітлерівську імперію (за якої, тільки подумати, дозволяли відкривати українські школи та університети), але й три російських, але, чи можуть бути порівняння? Нас мордували, хоч не завжди в такому темпі як по Майданеках або Тремблінках, але зате майже триста років, а втрати…Що ж, їх ніхто не рахував, але як було нас в Україні на початку XX ст. 37 млн. – так є й по цей день; отже – самий час підрахувати. А ті що й досі солодко співають нам про «тисячєлєтнюю совмєстную історію», або про «славянскоє братство» слов’ян із неслов’янами добре знають для кого та заради чого вони все це свідомо брешуть. Зрозуміло, що задля остаточного припинення всієї цієї злоякісної «воссоєдінітєльной» метушні необхідна звичайна сила, національна влада та визначені й точні закони про антидержавні дії, але такого ми поки собі (як це видно кожному) за роки незалежності дозволити не могли. Бо, чимало й досі тиняється по наших владних верхах (та, з нашого ж недогляду) таких, кому цю несподівану незалежність, як то кажуть: «і з’їсти гірко, й виплюнути жалко». От тут, на цій не лише загально-національній, а й загально-людській справі, – кожен би себе й показав: як не патріотом так непримиреним українофобом. Тут ми всі й побачили би остаточно: хто є хто. Отже, за всіх умов, а нам необхідно мати свій Меморіальний Інститут. Чи музей? Великої різниці мабуть немає, бо він повинен бути тим і другим одночасно. Меморіальний Інститут або Інститут Національної Пам’яті України (втім і найліпшу назву можна віднайти разом) мусить бути сховищем з якого завжди можна довідатися не лише про імена патріотів, героїв та ґеніїв України, але й про імена всіх її зрадників та катів; та за всі часи. Бо, ще раз підкреслимо цю унікальну обставину: наш Голокост тривав не 12 років, він розтягнувся на довгі століття.

До речі, сьогодні жиди всього світу відмічають пам’ять отих знищених Гітлером 6 мільйонів – Днем Голокосту 19 квітня. А, чому ж ми нічого не відмічаємо з приводу наших власних втрат? Адже нас було знищено набагато більше: закатованих, розстріляних, виморених голодом… А слід би й нам відмічати День Голокосту; скажімо, на ту ж дату їх «Вєлікой Октябрьской революціі».

Можна було би поставити питання й про загальний Меморіал Імперського Ґеноциду, об’єднавши сили всіх, хто постраждав від тих самих злочинців: татар, чеченів, казахів тощо.

Меморіальний Інститут (Національної Пам’яті) слід би, можливо, розташувати у Львові, на відзнаку неспірних історичних заслуг Галичини у визвольних змаганнях українського народу, особливо третіх, проти гітлерівського націонал-соціалізму та проти сталінського більшовизму одночасно. Героїчної боротьби ОУН–УПА проти сил антилюдства і тоталітаризму. Досить велика філія має бути в Полтаві, з якої розпочалося наше остаточне падіння.

Національна пам’ять народу – то є його найбільший скарб. Її потрібно не лише зберігати, але й стало підтримувати, а що ж може бути ліпшим від подібної установи? Час кінчати оту совєцьку дитячу гру в музейчики – «краєвєдчєскіє», «революції» або «вєлікой отєчєствєнной». Треба братися до справи серйозно та сучасно, як годиться незалежній європейській державі. В країні не повинно бути людей, незнайомих із нашою справжньою історією.