Аналітична історія України

1. Про що мовчить офіційна історія

Україна довгий час була лише частиною російської імперії, власне – її колонією. До неї вона була остаточно приєднана завдяки війні 1709, яку – хоч і в союзі зі Швецією, ми тоді програли, так і не приклавши всіх можливих зусиль для перемоги. Та й були за це покарані трьома століттями ворожої окупації. Року 1711 недоумкуватий російський цар на Пруті потрапив був у полон до турків, але скористався продажністю турецького командуючого та звільнився за хабар з полону, з усією армією. Султан потім стратив за це свого командуючого, але – було пізно. Чи не могли тоді козаки винищити відступаючу армію окупантів? – безумовно, могли; але – не винищили.

Якщо коротко висловити саму сутність імперії, то нею є агресія. Насамперед – пряма, теренова: поширення за рахунок сусідів, захоплення чужих земель та цілих країн. За цим іде всяка інша агресія: економічна, демографічна, генетична, мовна, культурна. Витіснення місцевої мови та культури, або їх пряма заборона. Як заборонена була 1863 П. Валуєвим українська мова в Україні: «нікакого малоросійского язика нєт і бить нє можєт». Або як заборонена була ірландська мова в Ірландії, після її остаточного приєднання до Британської імперії. Натомість нав’язуються імперські мова та культура, як правило відсталі, але пропорційно агресивні.

Історія народу є невід’ємною частиною культури, та нищиться в імперіях чи не в першу чергу. В них вона – галузь науки, – підлягає заміні мітом та фальшуванню. Бо, не істина, не те, що було насправді, цікавить історію тепер, радше – якраз навпаки. Відтепер вона має виконувати наступні завдання.

1. Представити агресора – не агресором, упаси Боже, а як чи то миролюбного «освоітєля», чи то навіть «освободітєля». А кримінальні злочини власної історії намагається перетворити на «подвігі во славу отєчєства»; ні більше, але й не менше.

2. Позбавивши завойований агресією нарід власної культури та історії, – спромогтися «довести», що у нього їх ніколи й не було – «народи нєісторічєскіє», за термінологією наукового шахрая XІX ст. Н. Я. Данілєвского.

3. Поспіхом замінити відібране – власною культурою та історією. Останньою, як це плине з попереднього, – не справжньою, а вигаданою. «Довести», що крім «вєликой історії» агресора – у підвладного народу жодної історії не було і не могло бути. Ніколи.

Як це діє, та з якими наслідками, – розповідається у Доп. 1, на прикладі тієї ж російської імперії.

Саме звідси, з усього попереднього та ні звідки більше, походять усі ті дурні балачки, що «пєрвая ґосударствєнность в Восточной Європє била россійская», «Кієвскоє ґосударство стало общєй колибєлью трєх народов: русскіх, украінцєв і бєлорусов». Перелічувати їх тут треба саме в цьому порядкові, ніколи інакше. За старшинством? – чи за численністю? А може, як близнюків: за появою на світ? Зауважимо, що категорично не можна чогось там переставляти – лише у сакральних формулах.

На спростування подібних дурних нісенітниць і спрямовано пропоновану низку нарисів, що разом складають чи не першу наукову історію України, від самих її початків. Невдячна то справа – вичищувати Авгієві стайні імперської історичної брехні, та що поробиш, – конче необхідна. Тим паче, що наші професійні історики совєцької школи поки що з цим ніяк не квапляться, або взагалі – не паляться до цього.

До творення історіографії, опису історичних подій, – є два підходи, назвемо їх умовно: географічний та політичний.

Перший, це дослідження в часі того, що відбувалося на якомусь більш менш замкненому географічному терені. Припустимо – на найбільшому з Британських островів. З незапам’ятної древності, про яку, однак, уже є якісь певні відомості – та по наші часи. Він є прийнятий у світі. Наприклад, польська «Історія Англії» Генрика Зінса (Варшава, 1971) – починається часами доісторичними, коли:

Але, історія як така починається значно пізніше, коли можна твердити щось, хоч більш-менш визначене:

У совєцьких домінував підхід політичний, – продовження у минуле існуючої державності. За таким підходом, у підкорених Російською імперією народів – жодної власної історії взагалі не було. Бо, все, що у них є, то лише якась частина попередньої історії Імперії. А, що там було перед нею, – то є суті дурниці. Якісь там «союзи плємєн» бігали «Дікім Полєм». Тому й не було, практично, у Совєцькому Союзі таких видань, як історії окремих народів. Була історія імперії загалом – «Історія СССР»; і все.

Такий підхід, як і все штучне, створював чимало проблем. За ним було складено, наприклад, таку собі, «малу енциклопедію» – «Світова історія» (Ляйпціґ, 1966). Вона містить коротку історію існуючих держав, та як виключення, статті про дві держави, яких більше немає: Римську імперію та Візантію (попередників Москви – «Третього Рима»). З неї можна довідатись про історію Верхньої Вольти, Конго або навіть Реюніону, але не взнати нічого про історію Латвії, Великої Литви або Тібету…

Така підміна історії країни, народу, історією політичних структур, які існують на її терені, або існували в минулому, породжує й інші незручності. Взяти, наприклад, ту ж Італію, – звідки ж тоді вона починається? Від заселення Палатинських пагорбів та виникнення Риму? Чи, може, від проголошення Одоакером 476 – королівства Італії? – або від походу Ґарібальді 1860 та передачі влади королеві 1861?

Втім, не завжди так відбувалося й у СССР. До чужої історії підходили, часом, і в належний спосіб. Скажімо, така собі «Історія Швеції» (Москва, 1974), написана колективом авторів. Вона починається розділом 1. «Розвиток первісного суспільства на терені Швеції», тобто – практикується географічний підхід. Такого принципу будемо дотримуватись і ми: все, що колись відбувалося «від Сяну до Дону», на теренах України, – буде складати її історію.

Найбільш типовими рисами російської історії, до якої ми й були раніше не своєю волею прикайданені, здаються наступні.

1. Замовчування докиївського періоду нашої історії. Не тому, що він є невідомий, ні. Схоже, тільки тому, що його історію важко присвоїти собі.

2. Патологічна ненависть російської історії до будь-яких кочових культур. Нібито – завжди агресивних, завжди дикунських. З цього приводу не вадить заглянути до Доп. 1.

3. Посилена експлуатація – на власну користь, звичайно, славетного міту про «татарскоє іґо». Яке, власне, жодним там «іґом» ніколи насправді не було. Простий приклад: ніхто в Росії монгольської мови не вводив, не нав’язував; силоміць, чи будь-як інакше.

4. Посилена експлуатація, та так само-собі на користь, – слов’янського міту. Він ґрунтується на цілком хибному припущенні про спільне походження, етнічне та історичне, так званих слов’янських народів; припущенні, яке не відповідає жодній історичній дійсності. А тому, ніби, завдяки спільному походженні у минулому, – між ними має бути повна єдність сьогодні. Під керівництвом «старшєго брата», зрозуміло. Таке дурство вмить спростовується простим мисленим експериментом: зауважимо, якби існував у світі якийсь слов’янський нарід, численніший від росіян – цього міту не було би й сліду. Бо так – бачте «славянскіє ручьі сольются в русском морє», а – тоді? Тоді ж, напевно, у якомусь іншому («морі»), – чи не так? – а таке щось – неприпустимо!

Все це ми й розглянемо в міру нашої можливості, та представимо так, як воно було насправді. Підходити до всього ми будемо не з точки зору патріотизму, а з боку виявлення істини, якою би вона не була. Бо патріотизм, хоч який гарний, не є добрим дороговказом в історичних наукових дослідженнях. Набагато доцільніше керуватися звичайним потягом до істини. Бо, це ж наука, що би там не казати.

А наука – досить своєрідна. В історії, так само, як деінде, певні наслідки породжуються певними причинами але… історія є унікальною, а тому й неповторною, – внаслідок самої складності своїх подій. Коли розсіювання частинки силовим центром в однакових умовах завжди дає ту саму картину, то складні події історії – не повторюються в тому ж вигляді. Детермінований рух визначається початковими умовами, але історія – процес із великою кількістю учасників, а як такий відноситься радше до процесів випадкових.

А ці, в свою чергу, можуть зберігати вплив початкових умов, який заникатиме з часом, або ні. Ці останні процеси звуться марковськими, по імені математика А. Маркова (1856–1922), що їх відкрив. У американського фантаста Рея Бредбері є оповідання про машину часу та орґанізоване за її допомогою сафарі на динозаврів. Умовою було убивати лише тварин, все одно приречених на загибель, та не полишати в них кулі. Одне слово – не змінювати умови у минулому, які стають початковими для всього, що по них. Герой оповідання, у паніці, необачно розчавлює у далекому минулому метелика та повернувшись до дому дізнається, що на нещодавніх виборах президента, де переміг прогресивний кандидат, – насправді переміг реакціонер. З яким він, до того, – не у кращих відносинах.

Все це, зрозуміло, фантазія, але питання поставлене цілком слушно: за які відтинки часу, в середьному, затирається вплив якоїсь події? Не розчавлення випадкового метелика, та не п’ятдесят мільйонів років тому, ясна річ. Ідеться про більш реальні умови.

Але, з чого нам починати, поринаючи у далеке минуле України, та як саме підходити до справи?

Починати треба, звичайна річ, із самого початку, з того, – що було на Русі перед Руссю? А, як до цього підходити, – на те є приклад інших.

Історія такої, наприклад, повсюдно респектованої європейської країни, як Англія, на яку ми вже посилалися вище, то не є історія англійців, хоч сучасних, а хоч і будь-яких. Це радше історія того, як утворилися сучасні англійці. Англія перед нашою ерою (п. н. е.), то є Англія кельтська, а от на початку нашої ери (н. е.) – то вже буде Англія римська. Потім римлян змінили англи, ґоти та сакси, що наїхали до Британії на початку V ст. н. е. На добрих ґотських суднах та ґрунтовно, бо, як про те пише літописець – «мед генгест ок горса» – «з жеребцями та кобилами»; бо були селяни. Хоч дехто вважає, що то були їх ватажки, мало не конунги: Генгест (Жеребець) та Горса (Кобила). Подумали б радше, панове історики, а чи хто при здоровому глузді стане так себе називати? – поґотів, конунги… Останніми були нормани Вільяма Конкверора (1066–1087), що з Північної Франції наїхали до Англії 1066 та підкорили її собі, вбивши під Гастінгсом 14 жовтня 1066 останнього короля британських саксів, Ґаральда.

З цього прикладу має бути ясно, принаймні, що сучасні англійці не існували в незмінному вигляді з античних часів, а виникли як підсумок своєї власної історії, та без когось із них: кельтів, римлян, англів, ґотів, саксів, данів та норманів (отих, останніх з Нормандії), – були би дещо іншими людьми, не такими, як тепер. Важливим свідком складної та бурхливої історії острова є англійська мова, що містить у собі кельтскі, латинські та ґерманські первістки; часом – у досить цікавих сполученнях.

Свідком є й середньовічна англійська література (див. наприклад В. П. Керр, Темні віки, Лондон, 1975). Остання ґрунтовна зміна мови, яка ще більше наблизила англійську до зіпсованої латини, відбулася саме після Вільяма, та середньовічний епос «Беовульф» радше зрозуміє тепер швед, або дан, аніж сучасний англієць.

Але в Україні, за російською версією її історії, – все відбувалось інакше. Тут із давнього давна жили добрі слов’яни («прєдкі русскіх», ясна річ), біляві та блакитноокі. Вони ні з ким не спілкувались, не змішувались, відчайдушно відбиваючись від усяких чужинців, «інородцєв, врагов поґаних»; або від отих «нєсмєтних полчіщ дікіх кочєвніков». Та відбилися аж так надобре, що утворили, кінець кінцем, – вінець слов’янства – «Славноє ґосударство Россійскоє». Аж таке прогресивне та свободолюбне, що торгувати людьми в ньому заперестали лише 1861. Та до якого (чи не саме тому?) – геть усі «добровольно прісоєдінялісь».

Силою нещасних обставин ці «плідні» концепції лягли до основи й нашої з вами історії – української, хоч у кращих із наших великих істориків відчуваються не так вже помітно, не надто даються взнаки.

До того ж, така версія імперської історії може видатися для нас трохи дивною. Бо, як воно на відлюдді Британських островів спостерігалося таке нашарування різних народів, що згодом стали сучасними англійцями, то годі казати про нас. Хіба ж могло бути інакше? Бо наша Україна була вже не десь посеред моря, а – дослівно, на шляху від Азії до Європи. Вона стала західним окраєм Великого Степу, що простягався від Альп і Карпат до Алтаю, та якого середньовічні араби називали Дешт-и-Кипчак – Степ Кипчаків. Але кипчаки, або половці (вони ж – кумани, як дехто вважав), від яких пішли згодом кримські татари, – не були єдиними мешканцями Великого Степу. Він був справжньою матір’ю народів, які час від часу приходили з Азії до Європи. Вчені твердять, також, що він був, із давніх давен, чи ще не за 1000 років п. н. е., – єдиним культурним простором. Це на всьому його терені, принаймні, – за скитів, царював «звіриний стиль» ювелірних виробів.

Проте, історія російська не обдаровує нас відкриттями щодо нашої докиївської епохи. Перед «рюріковічамі» – все темно, все глухо. От що каже російський історик про скитів:

Алани? – ті самі, що допомагали українцям на Калці проти монголів зловісного 1223 – прошу:

Як бачимо, для такого – з історичного – полишаться тільки він та його співвітчизники, такі самі, як він.

Втім, в чому ж справа? А справа в тому, що концепція спільної колиски – поступка визнанню існування українців та білорусів, – дає велику підмогу імперській колоніальній політиці. Бо, визискує та утискує свій власний «старшій брат», а не якийсь тобі чужеземний зайда, то проти цього й боротися важче, і скаржитись незручно – родич, як би там не було. Одне слово «славянскоє єдінство». Слід би тут, правда, теж розставити всі крапки над «і», сказати просто: слов’янське шахрайство; та, про це згодом…

Так що ж воно там у нас було, перед отою вигаданою в Москві «спільною колискою» з її «старшім братом»? Який і досі пнеться нас усіх повчати та нами керувати. А було, попри «пєрвого лєтопісца», який писав, що «жівяху зверіньским образом, жівуще скотьскі», – немало цікавого. Бо, є в нас наочне свідоцтво минулого – наша мова.

Мова змінюється не роками, а сторіччями, та зберігає в собі чимало різного; часом – і вельми повчального. Бо, кожний, хто жив досить довго на якійсь певній землі – неодмінно полишає нащадкам і щось зі своєї мови. Змінюється, часом, граматика, але найвитривалішою є лексика мови, її словниковий запас.

Чи не найстаріший з відомих слідів нашого минулого, то є стоянка людей кам’яної доби на Черкащині, в самому серці України. Вони полювали на мамутів – величезних передісторичних слонів, харчувались їх м’ясом, а з ребер робили остови для власних юрт. Чи полишили вони нам щось зі своєї мови – важко сказати. Але, є в нашій українській мові два слова, які видаються дуже, дуже старими.

Слово «багаття» – чи не нагадує воно про ті часи, коли власне вогнище було першим багатством у хаті первісної людини? Вражає й слово «домовина», то вже з тих часів, коли померлого ховали у домівці, що нагадувала дім. Бо, в нашій країні відома дуже давня, так звана «зрубна культура», за якої ховали саме так: по маленьких зрубиках.

Наша мова буде нам, часом, і надалі вказувати хід історії, бо є не менш складною від будь-якої з інших європейських мов. Її лексика теж показує нашарування різного роду, різного походження. В ній можна викрити старішу (схоже) основу – балтицьку лексику, поріднену до сучасних литовської та латиської мов: це буде більше як 700 коренів слів. Є в ній більше півтисячі ґерманських коренів, спільних із сучасною шведською (більше) або німецькою (менше) мовами. До двох сотен спільних мадярській мові коренів, вочевидь – від мадярських родичів, гунів. До них же тягне якась частина нашої розлеглої тюркської лексики, походження якої тепер важко й встановити, – чимало було у нас степових тюркських побратимів. Є навіть до сотні фінських та приблизно стільки ж естонських коренів слів. Все це разом – не можуть бути прості займання. Це слова, які увійшли до мови разом із народами, з яких за тисячі років етнічно склалися ми, сучасні українці. Слова це – все прості та старі. Не сучасні «тусовкі», «регіони» або «маркєтінгі»; теж займання, але радше від власної дурості, ніж за справжньою потребою.

З усього подальшого читач має отримати й досить чіткі уяви про так звані «рушійні сили історії». Вони є досить прості, та як історія людства уславлена переважно війнами, то їх причини, як правило, лежать на поверхні. Бо війни, це як електричний розряд, що виникає в міру накопичення протилежних зарядів. А до війни призводить накопичення протилежних переконань у сторін. Скажімо – поглядів на рабство та волю. Або накопиченням внутрішніх тенденцій землеробних культур до поширення та прагненням кочовиків зберегти свій терен існування; або, нарешті, звичайна гризня за владу.

З точки зору, скажімо, математичної фізики, історія – це є деякий випадковий процес, керований, як стихійними так і детермінованими чинниками та силами. Та кінцевий виник якого визначений необхідністю якоїсь величини, параметру, характеристики (або – величин) – прагнути до мінімуму. Ну, щось таке, як принцип найменшої дії в механіці. Та як такий – процес завжди оптимальний. Тобто такий, що за даних умов веде до одного-єдиного розв’язку. Процес цей є доволі складний, але такий, що на кінцевий його виник можна й впливати, як десь та щось змінити, переважно – у якісь вирішальні моменти історії. Цим ми теж будемо займатись, в міру наших скромних можливостей. Адже, не забудемо, – математичних моделів історичних процесів, наразі, немає.

Саме тут, до речі, лежить і відповідь на інтригуюче запитання: а чому ж ми – українці, що утворилися з трьох, чи не перших свого часу у світі народів, та й самі не останні, – сьогодні, більше ніж тисячу років по своєму виникненні, – займаємо у цьому світі мало не останнє місце?

Чи існували у дотеперішній історичній науці хоч намагання дослідити щось подібне? – далебі, ні…

Від розуміння усього цього, як же простого та звичайного – було далеке убоге марксистське знахарство – ота їх «наука наук», з її воістину параноїдальними зазіханнями. Отих придурків, що розвинули ідіотичну римську концепцію «цивілізованих» та «варварів», а відлік цивілізації починали з рабовласництва (!). Та, з отим ідіотичним «уровнєм развітія проізводітєльних сіл», який і пояснював усе що завгодно, дослівно.

Не дивно, що допущені перший раз в історії до практичної діяльності, вони створили на 1/6 земної кулі типово рабовласницьке суспільство (та ще й у XX ст.).

Уся ця дурість і має бути, в інтересах істини та в інтересах майбутнього, – безжально викорінена. Пропонована Історія України в контексті історії всесвітньої, якої ми теж не сторонитимемося, – то є лише скромний початок.

Та, ще одне, втім – досить очевидне. Історія України, як такої, – то є її історія перед 1240. Потім, – це історія Великої Литви, далі – Польщі. А покінчується все, ясна річ, історією Російської імперії; аж по рік 1991. Чи почнеться хоч після цього знову історія України? – побачимо…

Наостанок відповімо на запитання, яке може з’явитись у кожного читача: чому ця Історія названа аналітичною, та що це може означати?

Справа в тому, що класична Історія (наприклад – Тацит) писалася, часом, з моральних позицій, але згодом центр уваги змістився в бік фактографії, з метою якнайточнішого відтворення подій минулого.

Нас тут цікавлять саме історичні події, як наслідок певних причин. Будуть цікавити рушійні сили подій, та те, що могло би бути якби змінилися певні причини. Тобто нас цікавитимуть не так самі історичні події, як такі, а радше те, звідки вони виникають, та до чого, та в який спосіб призводять.

Оце ми й будемо вважати (в якомусь ступені, не більше) аналітичною Історією.

При такому підході, природно, заслуговують на аналіз лише основні та ключові події Історії, а низку вторинних довелося оминути. Однак ті, для кого Історія є не те, що було колись насправді, а всього тільки «політіка обєрнутая в прошлоє» – чимало потрудилися аби ці події для власної вигоди якомога спотворити. Що ж до цього, то тут викладається їх перебіг – саме з найбільшою можливою точністю.

2. Старіші корені. Велика Кимерія

Відомості з минулого постачає нам археологія, розкопуючи те, що полишилося від отого минулого, чи не в прямому сенсі слова. Чимало своїх набутків має вона із розкопів поховань. Старішими з них є поховання «катакомбної культури», що замінюються похованнями «зрубної культури», яка починається на теренах України десь 4–5 тисяч років тому; або 2–3 тисячі років перед нашою ерою (п. н. е.).

Звідки ми знаємо вік археологічної знахідки? Колись це було цілою проблемою, та – не тепер. Зараз все це робиться з досить високою точністю, радіовуглецевим методом. Хоч так можна визначати вік залишків лише орґанічного походження (див. Доп. 2).

Отже, це були дуже, дуже старі часи. Не було іще імперії хеттів, кретомінойської культури, а в Єгипті тільки починалося Середнє царство, іще не побудовано незрівняних храмів Карнаку; пройдуть сотні років, поки у Вавілоні будуть проголошені закони Хамурапі.

Хто були ці люди зрубної культури, що ховали своїх померлих у тих зрубах, подібних домівкам? – цього ми теж певно не знаємо. Але, наша мова зберегла пам’ять і про це у слові «домовина», яке походить від того ж кореня, що й слово «дім». Воно й досі нагадує нам про ті зруби. Слово «труна» – то вже пізнішого походження, скитське (ґотське). Віддзеркалює деяку зміну похоронних звичаїв, пов’язану, можливо, зі змінами в етносі. Є й інші, дуже старі слова, наприклад, «багаття», про яке ми вже згадували. Воно має, схоже, спільного кореня зі словом «багатство» та є, можливо, із тих часів, коли й власний вогонь був багатством первісної людини. А то вже часи, воістину, незапам’ятні.

Від них же, схоже, тягнеться до нас і слово «тулятись». Сучасний фінський словник містить слова «тулема» – прихід, та «тулі» – вогонь. Теж, мабуть, таке щось – дуже давнє. Можливо, що колись «тулятися» – означало просто приходити на вогник. Люди, що були тут на той час і полишили нам це слово, зтикалися, виходить, із фінськими народами, які, можливо, жили у нас перед тим; або, принаймні, жили значно ближче до нас, ніж потім.

Усе це є цікаві дрібностки, не більше. Але, накопичення такого матерілу та його правильне подальше осмислення – здатні змінювати, часом, наші погляди на минуле.

Отже, зараз можна твердити досить певно, що ті люди були індоєвропейцями та належали до народів балтицької групи, від яких насьогодні полишились тільки латиші та литвини (В. Суслопара). Про невірогідну широкість розселення цих народів у ті часи – дає достатнє уявлення певна подібність сучасної литовської мови до латини на заході або до індійського санскриту на сході. Отже, вони були балти, «балтаі» – білі, світлі (лит.). Балтицькою, так само, є основа нашої української мови (та, загалом, інших слов’янських мов) та значна частина її лексики (словного запасу). Десь біля семи сотен коренів слів, що поріднюють нашу мову із сучасною литовською (а скільки ж прошло часу!), – переконливо свідчать, що й ці люди не зникли без сліду, що ми є їх прямими нащадками.

Греки Еллади, що з’явилися в Європі значно пізніше, називали цих людей, своїх сусідів та попередників, – пеласгами та лелегами. Останні, щоправда, якось хутко зникли з історії; та – за досить цікавою леґендою (див. Доп. 3). Мабуть саме з тих пір в Україні вважається великим гріхом убити журавля або чорногуза. Але, пеласги… То вже є цілком історичні люди, яких в Елладі вважали навіть першими людьми на землі, та збірка «Грецькі міти» Роберта Ґрейвза (1958) починається саме «Пеласгічним мітом про створення світу». Греки Еллади згадують пеласгів як відважних мореплавців та кіннотників, перших у світі хліборобів та добрих пастурів.

До цих же людей, балтів, яких греки називали потім кимеріянами, належить, можливо, славетна Трипільська культура, чи не старіша в Європі, залишки якої вперше відкрив наш видатний учений Вікентій Хвойка (див. Доп. 4). Він був чехом, але прожив більшу частину життя в Україні, яку вважав своєю другою батьківщиною. Він їй добре й прислужився, відкривши нашу велику древню культуру. На ті часи вона була обмежена його знахідками у Києві та Трипіллі, але пізніші дослідження показали всю розлеглість древньої Кимерії. Знахідки її культури протягуються від Дона, включають Крим із його Боспором Кимерійським (Керченська протока) та всю Україну. На захід і на південь ця культура сягала Чехії та Балкан. Тобто, зверніть увагу, теренів, які й зараз є слов’янські.

Ця обставина є важливою історично. Бо, як ті люди розмовляли балтицькими мовами, а всі слов’янські народи досі розмовляють схожими, то… значить вони більше нізвідки туди особливо не розселювалися, а тисячами років жили на своїх старих землях.

Кимеріяни були у своєму світі люди понад відомі, та полишили по собі спогади навіть у Біблії – у постаті грізних «гимраім» (тобто – тих же «кимеріян»), у ламентах пророків. Отже, їх тодішні військові (правдоподібно – морські) походи – сягали берегів Ханаану. Мало не тими ж словами буде потім описувати вторгнення скитів пророк Ієремія.

Двох кимерійських воїнів ми бачимо зображеними на грецькому саркофазі з Клазомен, та краще один раз поглянути, ніж тричі почути.

Вони скачуть на баских конях, розмахуючи над головами своїми характерними бронзовими мечами, яких учені знаходили й в австрійському Гальштаті. Їх леза дуже подібні за формою до листа верби. Поруч них біжать, припадаючи на високих ногах, чи то два величезних собаки, чи то двоє вовків. Обидва кимеріяни у гострих шапках, схоже – не шоломах. Радше в’язаних ніж шитих. Такі й досі не вийшли з моди; від Скандинавії та по Румунію.

Вдома, в Україні, ці люди жили у хатах, які за технологією побудови не порізнювались від тих, що нам знайомі, глиняних, білених та з камишевою стріхою, хоч їх підмуровок та долівка виконувалися з опаленої глини, як і пічка та лави. Для важких робіт вони вживали волів, а кінь служив тільки для їзди верхи, – стара, неймовірно стара традиція кочових та кінних культур. Розводили свині та вівці. Вони полишили нам велику силу високохудожньої кераміки, яка вражає й досі. Її орнаменти та візерунки – як тільки не тлумачаться! – заключають у собі, ніби, у символічному вигляді, мало не всі космічні уявлення тих далеких людей. Що ж, може й так є; як тут важко певно щось твердити, то й з’являються різні сучасні фантазії на цю тему. Полишили вони й сліди, залишки, чи не старішіх у світі міст; численних та дивно, як на той час, – розлеглих.

Старі кимерійські городища було відкрито вже по війні, надійним шляхом аерофотозйомки. Вони були сплановані заздалегідь, на що указує правильність забудови, були великими то просторими. Часом займали (три тисячі років тому!) площу сучасних Риму або Парижа (Майданецьке городище).

За давніх часів міста були центрами торгівлі та ремісництва, та траплялися зрідка. Саме таким було скитсьме місто Гелон, десь на Ворсклі, про яке пише нам Геродот, та яке вразило його уяву так, що він навіть виміряв довжину його стін (десь 20–25 км) В античному світі таких розмірів сягне лише Рим, та й те, набагато пізніше, – більше, як півтисячоліття потім.

З яких причин закладалися та існували ці величезні міста Кимерії – ми не знаємо. Бо пізніша скитська Україна знала, хіба, Геродотів Гелон. А ще пізніша «Едда», хоч і згадує деінде про якісь міста «стадір», але конкретно про міста не свідчить. Ну, крім леґендарного Асґарду на Тереку, ясна річ. Чи, бува, знову незворотньо змінився триб життя цілої країни?

Часом можна почути з приводу цих міст і зовсім дивні думки. Мовляв, люди оброблювали землю навкруги цих міст, а років через десять коли вона вже дещо виснажувалась, – спалювали старе місто та будували нове, на новому місці. Раціонального тут усього й є те, що дійсно, такий звичай був у Ґерманів, – спалювати старі хати переселяючись на нове місце. Так робили ланґобарди, переселяючись до Італії, та франки, коли уходили з Ґерманії до Ґаллії. Значить, був такий звичай і у скитів. Чи був у балтів Кимерії? – можливо; скажімо так: міг бути. Але, є ще деякі міркування, які руйнують усю гіпотезу. Отже, кожні десять років – нове місто, добре. Але, як Кимерія проіснувала тисячу років (а вона існувала довше), то вона мала полишити від кожного такого міста, принаймні сто городищ, – чи бува, не забагато? Бо, не одне ж єдине місто мала Велика Кимерія… Що ж до спалення, то це могло бути пов’язане з приходом скитів. Бо, саме тоді на цю велику культуру чекало велике випробування.

Десь за сім століть п. н. е. до Украіни приходять з-за Дону, з південного сходу – нові народи… численні та войовничі, що установлюють свою домінацію. А для греків Кимерія перетворюється з того часу на Скитію. Бо ті прихідці назвали її Свитьюд, що їх мовою означало «Світлий люд». Вони були теж індо-європейцями, але правдоподібно вже ґерманського роду, – відомі потім, за нашої ери, – «світлі аси» «Едди», ґоти й алани.

Грецький історік Геродот (484–425 п. н. е.), що навідав нашу країну, привіз до Еллади леґенду про те, ніби кимеріяни, не в стані протиставитись скитам, – знялися з місця та й пішли собі геть, вимандрували на захід. Він пише:

Вони (царі) й поділилися навпіл та перебили одне одного, а далі, як пише Геродот:

От, така леґенда. Певно, може дехто так і вчинив, як тут описується, але далеко не всі. Та є, однак, іще балтицька основа нашої сучасної української мови. А це неодмінно свідчить про те, що балти – кимеріяни по скитах нікуди не поділися, не зникли. Бо, можна втратити власну мову, але полишити її комусь, пішовши геть – безумовно неможливо. А тоді й розмовляли би ми всі іншою мовою, радше якоюсь на зразок скандинавських. Тому що скити-ґермани, які розселилися по Україні поруч із балтами з VII ст. п. н. е., – полишили нашій мові ненабагато менше, ніж балти, – десь до чотирьох – п’яти сотен коренів. Таких в українській мові є значно більше, ніж у будь-якій слов’янській. Зауважимо, до цього, що й отого славетного кургану побіля Дністра, де ніби поховані останні кунігаси українських балтів, – теж і досі не знайдено.

Саме ця збережена до сьогодні гото–ґерманська лексика нашої мови, що потрапила до неї ще перед нашою ерою (на зразок стріхи, стежки або труни) – викликає й досі силу непорозумінь. Як зразок подібного сусідського невігластва, – наведемо таке посилання:

Так вважає ця людина, яка – можу за це поручитись, – знає німецьку та польську мови не ліпше, ніж знає українську; тобто – ніяк. На превеликий жаль, всі ці «німецькі» слова, є більше, як на дві тисячі років старіші.

Отже, у VII ст. п. н. е. минула зрубна, потім Трипільська або Кимерійська балтицька культура, – починає зазнавати могутніх впливів культури скитської – ґерманської, ґотської. Закінчується балтицька кимерійська епоха, що протривала не менше, як півтори тисячі років, та настає нова, скитська, балто-ґерманська, яка протриває іще тисячу років. Полишив нам Геродот, однак, і леґенду про походження скитів (див. Доп. 5).

Ґоти були на початку кочовиками, але переходили на осілий триб життя вже за часів Геродота. Алани продовжували кочувати аж до прийняття християнства.

На відміну від балтицької Кимерії-України, яка покінчилась із бронзовою епохою, балто-ґерманська Скитія-Україна вступає до епохи заліза. Отой, другий з них, творців «наукі наук», – Енґельс, що так совався зі своєю виссаною з пальця «воєнной дємократієй», – надавав цій події непропорційно великого значення:

Людині стало слугувати залізо, останній та найважливіший вид сировини, з тих, що відігравали революційну роль в історії…

Насправді революційним було відкриття металів взагалі, зокрема бронзи; перехід до заліза був, якоюсь мірою, – вторинним. Але греки (наприклад – Елланікос із Мітілени) впевнено твердили, навіть, що це саме скити винайшли залізо та засоби його обробки. Можливо, це так, та скити дійсно майстерно виготовляли сталеву зброю. В ті часи все ґотське, – зброя, коні, доблесть, – вважалося першим у світі, найкращим. Не випадково англійське «ґуд» або німецьке «ґуте» – добрий, походять обидва, правдоподібно, від старого прикметника «ґотське». Мабуть насправді великим був той нарід, що дав таке слово аж кільком мовам. Серце ґерманського світу століттями билося тоді на Дніпрі.

Українські ґоти згодом заселили Скандинавію, а вдома почали зливатися з балтами в один нарід – основу майбутньої єдиної нації. То вони полишили нам силу скитського золота у похованнях своїх конунгів. Золота, яке є тепер гордістю чужих музеїв.

Дозволимо собі тут звернути увагу на важливу обставину. Року 1994, об’явленого ЮНЕСКО роком Вінцента Хвойки, – весь світ об’їхала виставка Трипільської кераміки з українських музеїв. Вона справила повсюди велике враження, але… то була тільки кераміка. В той же час захоронення скитів вражають нас скитським золотом. Країн, що дали світові таку кількість золотих ювелів непорівняної якості, – є дві на землі. Це далеке Перу інків у Новому Світі, та Україна скитів у Старому. Все це виготовлене з місцевого золота; але – де є власне, золото кимеріян? Чи може вони – не знали золота? Таке навряд чи може бути. Бо, якісь там технології його видобутку з руди, з’являються лише у нашому столітті, а люди завжди збирали золото самородне.

Так як же з тим золотом у кимеріян? – тут, шкода, ми про жодне золото не чули; деяка загадка. Але, повернемося до ґотів.

Люди, що вважали себе чистими ґотами, жили в Україні ще за часів «Слова о полку Ігореве» (датується 1187): «Се бо ґотськії краснії дєви поспєша на березі сінему морі…» Південні ґоти доживали свій вік у Криму, бо монах Віллем Рубрук, посол до Великого Хана монголів у середині XIII ст., писав, що «мова цих людей – тевтонська»; тобто – ґерманська.

Ґоти та балти України розвинули торгівлю та побудували нові міста, уся торгова лексика сучасної української мови – ваги, крам, торг тощо, – є ґотського походження. Город Гелон, торгівельний центр, у східній Україні, мав стіни довжиною у 25 км; таких розмірив Рим сягне тільки за часів імператора Авреліана (270–275). Але, як на власні часи, то Гелон був неперевершений.

Про могутність тодішньої Скитії-України свідчать незаперечні факти. Македонський цар Філіп, батько більш відомого Олександра з Македонії (356–323 п. н. е.) – здійснив був похід на північ, на скитів. Його відбив із військом цар Атеяс, якому тоді було вже, кажуть, 90 років; та й наклав головою. Пишуть, ніби Філіп одержав тоді великої перемоги, але… Чомусь так собі нічого й не пригородив. А, чому б і ні, чому б і не пригородити, як дійсно, переміг? Та ні, чогось до Скитії взагалі більше не потикався. Поготів, його син Олександр – чомусь теж не став воювати ближчих скитів, а подався ген на схід, шукати супротивника по силах. Зауважимо, що по берегах Скитії було безліч грецьких міст, яких можна було, як не «звільнити», то «добровільно приєднати» до своєї імперії; але – ні, натомість пішов війною на далекий Іран. Потім він, щоправда, вийшов на східний край Дешт-и-Кипчак, але досить невдало. Скуштувавши біля долини Фергани доброго скитського батога від волелюбних саків та масагетів, степових побратимів західних чорноморських скитів, він мерщий подався до Індії. Не побажав розділити долю свого попередника, Кира Великого. Тому, кажуть, спочатку відрубали голову та кинули до цеберки з кров’ю, щоб напився досхочу. А потім зробили з його черепа пам’ятний келих, оправивши у золото. Як то було у звичаї по всьому Великому Степові, від Алтаю та по Альпи.

Ця епоха дещо завершується на тому, що десь за два століття п. н. е. зі сходу приходить в Україну нова група угро-тюркських народів – так звані сармати. То була теж, купа поріднених народів: предки сучасних мадярів, гуни, авари тощо. Люди, які провіщують епоху тюрків у Великому Степові. Саме гуни та лише почасти авари – стануть згодом, уже за нашої ери, третьою та останньою складовою нашого етносу.

Вони теж полишили багаті сліди в нашій лексиці. Можна налічити щось до двох сотен слів, спільних зі сучасною мадярською мовою та кілька сотен тюркських коренів, більшість яких принесена, правдоподібно, гунами.

Не меншим був величезний вклад цих народів у городництво: бахчеві культури, разом із усією термінологією та назвами. Вони ж принесли до нас такі чудові культури, як квасоля та перець.

3. Україна та Рим

Прочитавши щось подібне, людина може й знизати плечима: «де Рим, а де Крим…» Як Україна, а хоч і Скитія, – то, до чого ж тут Рим? – хіба це близько? Адже, не сусіди. Але, це буде й дещо безпідставно. Бо нащо вже далеко від Риму наша Україна, але Вірменія чи Арабія іще далі, але ж і там воювали римські легіони. На українській землі вони практично не воювали, а – чому ж саме? Чи, бува, плодючі чорноземи України – гірші від сухих полонин Вірменії?

Нагадаємо, що постійне поширення Риму було не так наслідком войовничості, скільки рабовласницької господарки, яка хутко виснажувала оброблювані землі. Саме це, більше ніж будь-що інше, спонукало його захоплювати нові землі «варварів».

Відносини Риму з Україною того часу, то є лише частина загальних відносин Риму з варварським світом, що лежав за його кордонами, Райном та Дунаєм. То був найдовший на той час кордон європейського світу, якого стерегло не менше 15 римських легіонів (із 25!), стаціонованих біля кордону. Він установився остаточно після імператора Августа (30 п. н. е. – 14 н. е), славетний «Лімес Ґерманікум» – ґерманський кордон.

Кордон було закріплено після великої поразки Риму в Ґерманії, коли самонадіяний трибун (генерал) Варус вторгнувся на землі ґерманів за Райном на чолі трьох легіонів (більше як 20 000 солдатів) та зазнав нищівної поразки. Бо римляни, як і всі агресори – їх наступники, – погано воювали в лісах та горах. Всі римляни, крім Варуса, полягли в Тевтобурґському лісі, вибиті ґерманами. Операцію спланував та здійснив без великих утрат конунг херусків Армін. Генерала доставили до Кьольну (римська Колоніа), де він, склавши короткого рапорта імператорові, – заколовся власним мечем. Був тиждень національного трауру в Римі, та більше там сумували за тим, що римські солдати полишились непохованими, здобиччю диких звірів. Тільки по смерті Августа ґермани поступилися та допустили до Тевтобурґу римську похоронну команду. Перший Рим, то був не «трєтій Рім», кістки солдатів якого, що доблесно пали в останній війні – ще й досі валяються деінде непохованими по лісах.

Числа трьох загиблих легіонів – XVII, XVIII та XIX – не поновлювались, за римським звичаєм, бо їх знамена полишились у руках варварів. Такі були справи в Ґерманії, західній сестрі Скитії.

Агресія Риму проти скитського світу починалася ще за Юлія Цезара, коли пригадуються військові конфлікти Риму з державою даків та ґетів на теренах сьогоднішньої Румунії, яку на той час очолював конунг Буревіста (Той, хто віщує бурю або Вісник Бурі). Перші ж дацькі війни розпочинаються за Доміціана (81–96), але не мають успіху, даки навіть оточують та знищують цілий римський легіон (V – Алауда). Вони покінчуються миром 89 із тодішнім конунгом даків та ґетів, Декебалом.

Війни поновлюються тільки за імператора Траяна (98–117), другого імператора після Августа, який полишає по собі добру пам’ять у Римі. Траян розуміє, що зі скитами потрібно воювати ґрунтовно та великими силами, виділяючи на це 10 відбірних легіонів, що складає більше 50 000 бійців; залучається майже стільки ж «ауксілій» – допоміжних та інженерних військ. Адже, без них ні фортеці не взяти, ні через широченний Дунай не переправитись. Дацькі війни тягнуться 5 років, але покінчуються кінцевою перемогою та вбивством конунга Декебала. У 106 році нарешті наступає мир та в Римі святкують повну перемогу: до Риму приєднано нову провінцію, розмірами десь більше 200 000 км кв. Даків, яких не донищили, – кудись виселяють, депортують.

На честь імператора Траяна в степу Доброґеї (місцевість між тим відтинком Дунаю, де він тече з півдня на північ, та морем) споруджується величний монумент: на сорокаметровому кубі, викладеному з каменю ставиться подоба Траяна у вигляді Марса, 15 метрів заввишки; славетний римський «Тропеум Траяні». Він згадуватиметься й тисячу років потім: пам’ятаєте оту загадкову для коментаторів «Тропу Траяню» у «Слове о полку Ігореве»? – ото ж він і є – Тропеум Траяні. Для степових варварів він був добрим орієнтиром.

Насьогодні від цього, чи не найвеличнішого (хоч і не піраміда Хеопса), колись монумента Європи, – полишилось не надто багато: досить іще вражаючі руїни кубу та рештки розбитої фігури Траяна у музеї сусіднього румунського містечка Адамкліссі.

Свари Риму зі скитською Україною починаються та не завершуються захопленням Дакії, агресія просунулася була й за Прут, хоч ми й не знаємо її подробиць; коли римські війни не завершувались перемогою, – про них відповідно мало й пригадувалося. На наш час полишились тільки деякі матеріальні свідоцтва того, що римська агресія проти Скитії була широко закроєною. Старіший римський вал проти скитів проходить саме Доброґеєю, на південь від порту Констанца – до Дунаю; іще два – також у широтному напрямі, знаходяться за Дунаєм, на теренах власне Скитії, – за Прутом.

Перший з них проходить теренами України та Молдови, від озера Сасик, на південь від Татарбунар, другий розтягся на південь від Бендер у Молдові, та доходить Пруту. Обидва вали місцями порядно постраждали підчас останньої війни.

Але, що б там не було, а підбадьорений успіхом Рим створює нове інавґураційне поздоровлення, побажання цезарям, що вступають до влади: «Будь великодухішим за Августа та щастивішим Траяна!», а тим часом пильно придивляється, а чого б там собі ще прихопити у варварів?

Минає час та наступає 13 років Маркоманських воєн Риму (167–180), коли імператор-філософ (зі школи стоїків, за сучасними енциклопедіями) Марк Аврелій (161–180) вирішує захопити державу маркоманів та квадів на півночі, на теренах Чехії, Словаччини та почасти Угорщини. Проти них та їх конунга Маробода, крім військових дій, імператор-філософ застосовує весь арсенал римської підлоти: змови, провокації, скритовбивства… Одне слово, все те що стане згодом чи не головнішою зброєю наступних двох Римів. Але, справи йдуть гірше гіршого, бо війна хутко переноситься до імперії. Цього разу варвари наїздять до Північної Італії та облягають її міста, під загрозою Рим. З римських хронік ми не без здивування довідуємось про обложні машини варварів, а це вщент руйнує наші уявлення про технічну перевагу Риму. Одночасно чуємо про наїзди спільників маркоманів, кінних скитів – костобоків з України. Вони палять та плюндрують римські Балкани вздовж Адріатики – найпритульніший закуток імперії, весь забудований мармуровими віллами римських можновладців. Вони приходять на допомогу з України, з-за Пруту, за добру тисячу кілометрів (по прямій!), але – це ж варвари: «Для кінських ніг – немає далеких доріг!» Бо, як писав десь двісті років по тому про тодішню Україну римський історик Амміан Марцеллін: «Там живуть алани і костобоки, і незчисленні скитські племена, розсіяні землями, край яких невідомий…»

Костобоками цих людей прозвали за їх платівкову броню, нашиту на шкіряну підкладку. Ці платівки виготовлялись з розпрямленого на пару волов’ячого рогу: легка, але непіддатна на сталь броня; одне слово – «костяні боки». Рогу на такий одяг потрібно чимало, та певно, не бідними вони були, оті варвари. Хто саме вони були, – балти чи ґермани? Оскільки історик відрізняє їх від добре йому знайомих аланів, то радше вони були сарматського походження, щось близьке гунам.

У маркоманських війнах Римові вже нічого не вдається прибрати, та вони покінчуються ремісом. Для Риму, звичного захоплювати чуже такий виник нічого доброго не віщує: далі підуть самі поразки.

Тим часом відбувається подія, якою свідомо нехтує офіційна російська історія. Ідеться про вислів одного з батьків церкви, александрійського єпископа Тертулліана (160–240), який написав, що Скитія, то загалом християнська країна. А в такій справі негоже не вірити батькові церкви, бодай – католицької. Нагадаємо, що християнство було прийняте Римською імперією як державна релігія лише за імператора Константина (306–337), з 313 року, – 63 роки по смерті Тертулліана. Отже, занотуйте, – Україна мала не тільки найстарішу в Європі демократичну державність суспільства вільних виробників, але й була, можливо, її першою християнською країною. Християнство, щоправда, іще недержавного – апостольського, принесеного Андрієм Первозваним, хрестителем ґотів.

Може саме тому, коли 249–250 імператор Децій (249–251) розпочинає у себе чергову кампанію переслідування християн, – вибухають жахливі для Риму Ґотські війни (250–278) з Україною, в яких відразу наклав головою сам імператор, разом із сином та співправителем, теж Децієм. У них брали участь усі народи Скитії-України, навіть лівобережні гуни, що морем наїздили до римської Малої Азії. Вони, люди з Лівобережжя – Леведії, не були тоді християнами, бо не були ними й пізніше, 375.

Наслідком цих воєн стає, насамперед, звільнення від Риму Дакії, здобичі щастивого Траяна. За мирним договором із неї, до 1 січня 274 року, має піти останній римський солдат, та має виселитися останній римський колоніст. Це велика перемога варварів над загарбницькою імперією. Адже, звільнено країну, площею більше як 200 000 км кв. На жаль, її власників даків – небагацько по Римові полишилось, та її приєднує балто-ґотське королівство тсервінґів – Візіґода. Остроґоти (східні готи) Наддніпрянщини, – ґревтунги або «царські скити» Геродота, та гуни Леведії, – задовольняються римською здобиччю та римськими контрибуціями, платою за поразку.

Совєцьку історіографію не вчити нахабному фальшуванню історії, та вона нізащо не визнає Ґотських воєн, як таких. Бо, воюючою стороною можуть бути тільки держави, до того – «централізованниє» (імперіалістичні), а жодних держав в Україні раніше від «дрєвнєрусского государства в Кієвє» – бути не може й не повинно; можуть бути тільки «плємєна». Отже, вона й вирішує проблеми Дакії з властивою їй шахрайською зграбністю, зі своїм великим досвідом у перекрученні історії. А саме:

От так, просто та коротко: вирішив і зробив. Нічим отой ґенсек, невдаліший з невдалих: «Ми тут посовєтовалісь і рєшілі…» Та ніколи не напишуть вони, що той же Авреліан (270–275) наказав спорудити навколо Риму величезні стіни (див. Доп. 5). Бо він особисто воював із ґотами, та добре знав, що нема жартів із вільною Скитією; зрозумів це на власному досвіді. Втім, і стіни Авреліана не допомогли Римові вистояти 410 проти ґотів Аларіха.

Найбільш цікавими тут, у Ґотських війнах, видаються чисто військові справи. Кінні скити воюють, як звичайно, на суші, але… Поряд із цим на терени імперії, на її тили, на Пелопоннес (Греція) та на Малу Азію, – висаджуються потужні морські десанти, легіони варварів, бо морська потуга України на той час не знає собі рівних у античному світі. Ось як описує це римський історик, який зовсім не зобов’язаний бути об’єктивним до варварів:

Дві тисячи човнів, тільки подумати! Але, що ж то були за човни? Бо потім їх, ці самі дві тисячі, – кому ж тільки не приписувано! І Олегові–кагану, що ніби прибив свого щита на брамі Цареграду і Ігореві-князю. Та, тільки не могли вони їх мати у такій кількості; бо, не та вже була на той час Україна…

Поняття про них ми можемо мати з римських описів або безпосередніх археологічних знахідок. Стрункі килеві судна, десь біля 20 м завдовжки, 4–5 м завширшки та більше метра глибиною. Коли ґоти України з часом сколонізували Скандинавію, вони потім, за епохи вікінгів, – відкривають для себе безмежжя Атлантики. На таких саме вітрильниках із простим квадратним вітрилом наїжджають до Європи. На подібному ж судні Ерік Рудий відкрив Ґренландію де заснував Браттаглід; На такому ж його син Лейф Еріксон відкрив потім північний континент Америки (див. Доп. 7).

Такі судна звалися дракарами (драконами), на відміну від десь у півтора рази менших – снекарів (змій), та їх пропроції, розміри та засіб побудови, – майже не змінювалися за відому нам тисячу років. Бо наближувались досконалості. На такому кораблі розміщувалося, звичайно, 40 людей, з усім необхідним; менше – коней. Отже, дві тисячі кораблів могли перевезти, 80 000 солдатів – цілу велику армію.

Пізніші запорізькі чайки є прямими нащадками ґотських суден, зберігають їх пропорції та основні експлуатаційні показники. Та є двоюрідними родичами кораблів вікінгів, на яких був підкорений Атлантик. Бо їх спільні корені лежать у балтицькій та ґотській Україні, колишній морській потузі Європи та світу.

Морська потуга козацької України – відродження національної традиції скитських часів, – дає знати про себе з загостренням відносин Лехістану (Польща) та Туреччини, з посиленням турецького тиску на Україну. Тоді й починаються відповіді, далекі морські рейди з України; зокрема отой леґендарний похід на ближчу кримську Кафу (Феодосію) 1601, що приніс ніби байкову здобич козакам – оте славетне «золото Кафи». Але надобре все розпочинається з приходом гетьмана Петра Конашевича (Сагайдачний) у 1606–1622 роках. То він організував великий морський похід, коли козаки погромили Трабзон та на час опанували Синоп, що був базою турецького флоту; знищивши чималу його частину. Його вершиною стала морська виправа 1615, за якої запорожці захопили та пограбували пригороди самого Істанбулу – столиці турків, колишнього Цареграду. Як досі турецька погоня трапляла на порожнечу, то цим разом султанська ескадра наздогнала чайки та сточився бій, але… Невеличкі рухливі чайки з їх легкими але далекострільними гарматками – без великих втрат потопили важку ескадру переслідувачів. Зауважимо, що саме ця маневреність надавала перевагу іще ґотським суднам над важкими римськими галерами та тріремами. Отже, стара скитська традиція. Були й інші походи, до Варни тощо.

Не слід гадати, що саме багата здобич була головною метою цих далеких рейдів, хоч іноді вона бувала й насправді леґендарною. Гетьман Петро Конашевич був освіченою людиною, великим політиком та інтелектуалом свого часу. Він добре розумів, що як турецького агресора не шахувати постійно з моря, – він сам може поставити ногу на континенті. Поґотів, маючи таку добру базу, як Крим. Та, завдяки його далекоглядності – цього так і не сталося.

Але, повернемося до Риму та його часів. Ґотські дракари могли перевозити по 40 озброєних, з усім необхідним. Але, нагадаємо ще раз, що після 410 на таких (очевидно!) суднах наїхали до Британії, англи, ґоти (вони ж – юти) та поріднені ним сакси, що як писав літописець – переїздили «з жеребцями та кобилами». Тобто, на таких суднах можна було переправляти й кінноту. Дивні справи!

В одному можна бути абсолютно певними, якби той великий Рим був би в стані здійснити щось подібне, – про це й досі писали б по всіх шкільних підручниках Європи, та – аж з яким піететом! Але, то були всього тільки якісь там скитські варвари, якісь нікому не відомі люди…

Отже, після відносного ремісу у Маркоманських війнах – тяжка поразка. Ґотські війни добре далися взнаки Римові, хоч і непомітно проминули для варварів, з їх гнучкою вільною господаркою. По цих війнах наступає не тільки найдовша економічна криза в імперії, якої вдається дещо подолати тільки інтеліґентному цезареві Діоклетіану (284–305) котрий не лише мужньо здевальвував сестерцій, але й прийняв декрет про максимальні ціни, так званий «Едикт про ціни». З тих самих часів у світі добре відомо, що кризи ніколи не подолати – не прикартавши жадість спекулянта, пустивши ціни напризволяще.

Ґотські війни породили, схоже, ще й політичну кризу. Саме з тих пір починаються намагання розділити управління імперією, яка стає некерованою в умовах тодішніх засобів зв’язку. Ініціатива в цьому й зіходить, здається, теж до Діоклетіана.

Він сам був не лише найздібнішим із цезарів по Траянові, але й спромогався ввести деяку новацію: проправивши два десятки років та наладнавши справи в державі, – пішов у відставку. Першим із римських цезарів, та здається й останнім: новація не прищепилась. Він оселився у Сполєто (Спліт), у рідний Албанії, та й зайнявся городництвом.

З усієї півсотні, приблизно, цезарів Риму, – лише половина померла власною смертю. Інші або були убиті змовниками, – новими претендентами на владу, або скинуті збунтованими легіонами.

4. Велика війна в Україні

Ми простежили відносини Риму з варварами, які пройшли усі етапи: від перемог щастивого Траяна за Дунаєм (101–106), до нічиєї у Маркоманських війнах (167–180) та до повної поразки у Ґотських (250–278). Чітко помітно, як згубно розтягуються в часі ці війни, та як стрімко чаша успіху схиляється у бік варварів. Ці війни довели, що є в Європі потуга, яка не поступається першій імперії античного світу, – скитська Україна. До того – потуга не рабовласницька, засуджена історією, а – як треба: вільна та демократична; де можновладців – обирають.

На початку IV ст. Рим христианізується та все рідше наважується воювати зі скитами або ґерманами. Настають дещо мирні відносини. Більше від того, численні люди з Ґерманії та Скитії (їх на той час розділяє Вісла) прибувають до Риму. Хоробрі та досвідчені воїни, вони служать найманцями в елітних військах Риму, ґерманських легіонах, отримуючи за це найменше тридцять римських солідів (десь 150 гр. золота). На сучасні гроші це близько 1500 доларів США на рік, але – коли пригадати, що рівень цін із того часу тільки зростав, – то й ці заробітки могли бути байковими (див., наприклад, Доп. 9).

Коли по закінченні контракту служби ці люди повертаються додому, вони привітають одне одного розхожою назвою римського солдата – «каліга!» А, як вони іноді й покалічені, порубані у боях, то це слово задомовлюється в нас у дещо іншому сенсі – «каліка». Згодом його відноситимуть до будь-якої каліченої людини. Приносять вони з собою й римський здобуток цивілізації вкупі з назвою – «аква віта» – «вода життя», що з часом перетвориться на всім відому «оковиту» (шведською – «аквавіт»).

Але, тим часом… Далеко не все гаразд у самій Україні. Вона тоді, як і раніше, складається з трьох могутніх держав, які нещодавно – всього сто років тому, перемогли великий Рим та відібрали йому Дакії. То є Візіґода на заході (Поділля, Галичина, Молдова та Дакія) на чолі з конунгом Атанаріхом, Остґоталянд у центрі (Наддніпрянщина, Полісся, Волинь та Слобожанщина по Ворсклу), де править конунг Ґерманаріх Великий. Вважається, що його володіння уходили далеко за межі сучасної України, по Балтик. На схід від Дніпра та Ворскли – розлягається Гунмарк – Леведія (Левада) гунів. Ця країна межить чи то з Доном, чи то з Волгою; нею на той час править хан Белембер.

Зловісного 375 року між цими потугами спалахнула раптова війна, яку розпочали гуни. Вона не супроводжувалася якимись попередніми претензіями чи сварами наскільки це відомо, та була виразно превентивною. Ми не знаємо її справжніх причин. Чи то були побоювання щодо надто вже великих надбань конунга Ґерманаріха; чи то були різниці релігій, бо гуни не були християнами. Можливо й це: миролюбством християнство ніколи не відзначалося, могло явити нетерпність до гунів (поганих!). Могла прикласти сюди руку й підпільна римська пропаганда (найправдоподібніше), нишком натравлюючи народ одне на одного, за вічним імперським принципом – «розділяй та володарюй». Як це було так, то вона справила злу послугу своєму ж Римові, істотно, прискоривши його загибель.

Втім, про те, що відносини ґотів та гунів на той час були вже не ті, що колись – у часи «Едди», – свідчить оборонний Вал Ґревтунґів, який стратегічно прикривав нижню течію Дніпра. Від Гілеї Геродота (ліс Мюрквид «Едди») та далі на північ. Про це пише Амміан.

Ця, без перебільшень, Велика Війна (хоч і дуже коротка) – визначила наперед загибель через сто років Західного Риму, та визначила на тисячу років уперед етнічну та політичну мапу Європи.

Старий Ґерманаріх (кажуть, йому було тоді сто років) – не зміг протиставитись гунам та зчинив самогубство, коли війська Белембера без довшої облоги взяли його столицю Данпарстад (на Хортиці?). На захід, за Бугом, конунг Атанаріх – не маючи охоти воювати, оточив Візіґоду зі сходу та півночі потужними валами (їх рештки й досі існують десь поміж Вінницею та Білою Церквою). Але воїни Белембера, хутко окупувавши Остґоталянд (ну, можливо, крім півночі) – обійшли їх та вторглися до Візіґоди. Всі ці події, в досить драматичний спосіб описує Амміан Марцеллін. Досвідчені генерали Атанаріха – Лагаріман та Мундеріх, – змушені відступати; просто, щоб уникнути оточення. Конунг Атанаріх із вірними людьми веде з гунами якийсь час партизанську війну у дакійських Карпатах, але – марно. Саме там він полишає в потаємній печері національний скарб візіґотів – півцентнера золотих прикрас: «золото Пітроаси», яке знайдуть тільки на початку XIX ст. Він кінчає життя вигнанцем, політичним еміґрантом у Константинополі, де помирає 381. Більше всіх пощастило тоді генералові Мундеріху, який поступив на візантійську службу та став намісником провінції Арабія.

Військовий ґеній гунів – хан Белембер – не переходить західних кордонів Візіґоди, лише ставить за Карпатами потужне укріплення Гунґвар (Гунська Фортеця). Це – обіцянка на майбутне, це його наступники приєднають Паннонію (тепер – Угорщина), а зараз є більш важливі справи.

Після перемоги у справжньому бліц-крігу 375, він створює нову державу – Гунський каганат, якому судилося, схоже проіснувати до 912 року, до смерті останнього кагана – Олега («Ольгов-когань» літописів). Голови цієї держави, кагани – хани ханів, віднині обираються (хоч і дожиттєво) на зборах представників усіх народів країни. Першим починає своє каганське володарювання, природно, звитяжний хан гунів Белембер, переможець великої війни. Столицею великодержави він обирає Київ, в Україні настає епоха гунів. Зауважимо принагідно – із цього плине, що Київ, принаймні уже тоді був не останнім містом в Україні; з тої простої причини, що задупне містечко не обирають столицею великодержави.

Враховуючи зі знанням справи сьогодні всі історичні наслідки (а пройшло більше як півтори тисячі років), ми можемо з певністю ствердити, що ця поява в Україні майбутньої великодержави – стала найвидатнішою подією першого тисячоліття нашої ери. Так само, як найвидатнішою історичною подією наступного, другого тисячоліття, – стало створення в XIII ст. Монгольського каганату. Але, перейдемо до наслідків.

Війна – є війна, хто тікає від неї самої, хто – від можливих політичних змін. Кому просто не до вподоби гуни – погани, якими – можливо, лякають вірних християнські попи. Одне слово, утворюється сила біженців. Разом із ними уходять на захід, за Дунай, армії двох ґотських держав, – розбиті, але не знищені. Разом, може, десь 10–15 % всього тодішнього населення Скитії-України, але… В очах настраханих «варварами» римлян, це ціле «переселення народів». На жаль, така абсолютно недоречна назва потрапила згодом і до підручників, повністю затемнюючи сутність справи. Бо, переселювалися, мабуть, народи – лише за тих незапам’ятних часів, коли їх кількість становила сотні або тисячі людей. А потім… Біженці переправляються через Дунай, шукаючи безпеки та притулку на теренах сусідів – Римської імперії. Але, римляни не схильні пускати їх до себе надто далеко, та всі вони накопичуються у Мезії (тепер Болгарія), мало не подвоюючи її населення. А це, як звичайно, створює стандартні проблеми: житло, їжа, праця…

Римляни, особливо ж – римська адміністрація, намагаються використати скрутне становище людей у власних інтересах: оббирають, примушують голодувати, навіть – продаватися за шмат хліба у римське рабство. Обрані біженцями представники, зокрема конунг Фрітігерн – колишній окружний суддя («годі») у Нижньому Подністров’ї, – не можуть знайти спільної мови з намісником провінції Мезія Люципінусом. По спробі останнього, запросивши до себе ґотських представників – підступно їх замордувати, – всякі відносини остаточно припинено.

Рада конунгів, на чолі з Фритіґерном, – вирішує формувати з біженців армію.

Про це хутко довідується імператор Східного Риму Валенс (364–378). Бо Рим уже є поділений навпіл із часів Діоклетіона (284–305). Він готує війська до походу на Іран, але мерщій повертає їх на північ, до Мезії. По ґотських війнах в Римі добре знають – зі скитами нема жартів. Армія складається з 30 легіонів, це все, що мав на той час Східний Рим. Одночасно Валенс запрошує допомоги Західного Риму, але… Його ударна сила – ґерманські легіони, – відмовляються від маршу на схід. Згідно умов контракту вони мають право не воювати проти родичів, своїх; вони й використовують це право. Імператор Заходу Ґраціан (375–383) поспіхом набирає римських солдатів запасу, та й та підмога спізнюється. Відмова йти на схід – не полишається без наслідків: на військових базах Заходу убивають чимало ґотських офіцерів. Рим – вірний собі, – брудно та брутально паплюжить своє власне право, римське право.

У серпні 378 ґоти й римляни зустрічаються під Адріанополем (тепер Едірне в європейській Туреччині). Бій триває з упального полудня та до темряви, наслідки – жахливі. Ґотська армія біженців, без тилу, без резервів, – знищує римську потугу. Вибито дві третини римських солдатів, вибиті всі, до єдиного, римські трибуни – генерали командувачі легіонів. Убитий сам імператор Валенс; нищівна поразка. Новий імператор Теодосій капітулює та дає ґотам добрі землі на поселення, між Дравою та Дунаєм, полишивши їм своє, власне керівництво. Питання начебто урегульоване, однак… Важко жити вільному варварському народові у межах рабовласницької імперії. Та й статус співвітчизників, що встигли потрапити до римського рабства, – залишається без змін.

Важлива подія відбувається 401 року, коли візіґоти обирають нового конунга – Аларіха Балта (376–410). Йому тільки 25 років (!), але він обдарований усім, чим тільки можна. Виправдовує своє ім’я – Аларіх (Багатий Усім). Він був дитиною зловісної війни, бо його мати тікала з батьківщини вагітною. На конунга чекають тільки дев’ять років життя, але вони знесмертять його.

Щодо прізвища (чи прізвиська?) Аларіха, то тут важко твердити щось однозначне: назва народу? – навряд. Бо, по-перше, це є назва збірна, узагальнююча, та ми вживаємо її радше тому, що сьогодні рештки цих людей живуть саме біля Балтику; тоді могла бути інша назва (як була). По-друге, закони розвитку мови є такі, що слова з дещо абстрактною чи узагальненою семантикою – з’являються радше пізно, ніж рано. Фердінанд Ґрегоровіус у своїй «Історії Риму» твердить, що це наче від «бальтес», а то є ніби почесне звання, якого Аларіх домігся на службі в римській армії. Вони там у себе, у досі зроманізованій Європі, – таке полюбляють: вистрінчуватись «по стойкє смірно» перед згнилою півтори тисячі років тому імперією. Як хтось там з отих неокресаних «варварів» (до речі – часом, їх власних предків) – якось зумів записатися до Історії, – значить? – значить пройшов римську школу, – дослужився, принаймні, до римського сержанта. Смішно, чи не так? Але, латиною «балтес» то буде пояс, перев’язка або відповідна частина кінської збруї. Отже, прийдеться пошукати самим, та десь в іншому місці.

Тюркськими мовами слово «балт» може означати сокиру, і в цьому відчувається щось тепліше. Справа в тому, що на Поділлі й далі на захід довший час жили такі собі, за римськими джерелами – скири, або – правдоподібно, просто «сокири». З цього народу походив, зокрема, конунг Одоакер, який 476 зліквідував офіційно Західну Римську імперію, перетворивши її на королівство Італію. Слово «сокира» може походити з балтицьких мов, бо сучасною литовською – «сукірвіс» – це ті, що «з сокирами». Саме з цих людей вийдуть потім, уже за слов’янської доби, відомі «кривічі», предки білорусів, за якими латиші й досі називають усіх росіян – «кріеве».

Ґот мав тюркське прізвисько? – не біда. Зайве свідчення того, як уже на той час «все переплуталося в царстві скитськім», – ґотське та гунське.

Аларіх розпочинає ризиковані військові ігри з Імперією, які кінчаються на тому, що армія візіґотів облягає Рим. Їх небагато, всього 50 000 кінних ґотів на добрих ґотських конях, але й Рим уже не є столицею, навіть – Заходу: столиця й імператор у Равенні.

Аларіх не штурмує добре укріплений Рим, він морить його голодом. Вимагає, насамперед, репарацій – відшкодування своєму народові (та – й останнім біженцям з України) за роки римських поневірянь у Мезії. Вимагає він і «негайного звільнення всіх римських рабів, які можуть довести, що вони є варвари». А це – цілком новий аспект у тодішньому міжнародному праві: конунг візіґотів виступає від імені всіх варварів, не лише скитів. Він спочатку грає з Римом як та кішка з мишою, та коли йому відмовляють у його вимогах – займає його. Едвард Ґіббон (1737–1794) у своєму монументальному «Падінні Римської імперії» твердить, що ґоти навіть не штурмували Вічне Місто. Їм уночі відчинили ворота Салара римські раби, та колишня столиця прокинулася від переможного реву ґотських трембіт. До речі, слово «трембіта» збереглося не тільки у колишньому домені візіґотів, але – в тому ж значенні – й у сучасному словникові шведської мови.

Ґоти – аріанські християни, та не плюндрують місто, але зтягують з нього – цілком офіційно, – величезну контрибуцію. Але, враження від зайняття Риму є, по всьому світові, – неймовірне: «Урбс капта!» – «Місто – здобуте!» Особливо ламентують з цього приводу батьки церкви. Адже, Рим тепер є головним осередком християнства. Вони і вбачають у цьому кару Божу за римські гріхи; яких, треба визнати, – у минулому було таки немало (див. Доп. 7)

Немало за них було зідрано й грошей, за ці гріхи. (Кажуть, що коли Аларіх назвав перед римським сенатом остаточну суму: сенатори зблідли. А старіший з них, спікер, – наважився несміливо запитати: «А… що ж тоді полишиться нам?»… На що Аларіх посміхнувся був, ніби, своєю чарівною посмішкою, та заспокоїв римських можновладців: «Як це – що? А ваші життя, достойні панове сенатори, – хіба вони так вже нічого й не варті?»

Отримавши своє, ґоти покидають Рим та ідуть на південь, подивитися землі у Північній Африці, але доходять лише півдня Італії. Там несподівано помирає великий конунг, переможець Риму (напевно – скритовбивство, отрута) та його з почестями ховають на дні відведеної на час ріки Буссенто. Саме так поховають згодом під Тисою великого Аттілу; знову – де ґотське? – де гунське? – марно допитуватись, – все переплуталося…

Сприйнявши смерть конунга як недобрий знак, ґоти повертають на північ, до Нарбонської Ґаллії (південна Франція) та перевозять туди й весь нарід візіґотів у вигнанні. Звідти вони завоюють римську Еспанію та створять там блискучу державу, чи не найцивілізованішу на той час у християнському світі. Згодом вона стане жертвою арабської навали, та – не пропаде. За якихось сім століть (!) – все відвоює назад.

Здобуття Риму варварами, дітьми біженців з України, не було для Заходу таким уже нищівним ударом, хоч і великим збитком; ми вже писали, Аларіх витиснув з імперії – скільки зміг. Важливим був радше удар по престижу, моральні збитки. Аларіх прискорив присмерк Імперії, з якою остаточно покінчить 476 другий варвар з України, та теж зі скирів. Але, про це далі.

Бо, на нас чекають іще війни Аттіли (434–453).

Оглядаючи дотихчасовий перебіг подій, ми бачимо, що причиною падіння Риму незмінно були його сталі зазіхання на землі варварів. В яких він все більше програвав, все більше втрачав з награбованого. До цього додавався незмінний же чинник: радикальна різниця соціального устрою. Рим був рабовласницькою державою, яка без праці рабів не в стані була проіснувати дня. Скитія та Ґерманія були державами вільних виробників, де громадський устрій здавна домінував, та всі керівні посади були виборними, від голови сільської громади або тінгового судді – та по кагана багатонаціональної держави. А рабство та воля, як відомо, – співіснувати не можуть.

Інститути демократії ми маємо й зараз, вони працюють і в сучасному суспільстві, та це є великим наслідком перемоги варварів над Римом, але… Чи так вона, працює – демократія, як колись? На це ми не можемо, на жаль, дати ствердної відповіді. В сучасному суспільстві вона працює – чим далі, тим гірше. В чому ж справа? Здається, що вона – цілком та повністю, – в рівні, так би мовити, політичного розвитку. Бо, тоді кожна людина була всебічно розвиненою (наскільки це дозволяло отримане від батьків), була закінченою індивідуальністю; та – відповідно, розумілася на житті. Коротше кажучи, не існувало тоді «мас», які саме тому й є «масами», що ніхто з них більше не в стані відрізнити супу від помиїв; тому й не помилялися, когось обираючи.

Але, що би там не було, скористаємося нагодою та ще раз підкреслимо оту ж, понад важливу обставину: експансія українських варварів на захід, породжена так званим «переселенням народів» – призвела до зміни соціального устрою на землях, де вони осідали. Про це дають вичерпне уявлення записи сучасних їм римських істориків. Не випадково, англійське «сосайеті» або еспанське «сосьедад» (суспільство) – перегукуються зі старим українським «сусідство». А, оскільки все воно йде від найстарішого, бо ще балтицького «сусідрауґтіс» – сусідство, громада, співдружність, – то слід гадати, що громадський та демократичний устрій був притаманний нашій країні ще за давніх кимерійських часів.

Але, це не було їх привілеєм. Пізніші прихідці до України, скити та гуни (як врешті, мабуть, і всі народи Дешт-и-Кипчак) мали подібні суспільні устрої. Отже, як ми маємо сьогодні більш-менш демократичну Європу, то це сталося тільки тому, що свого часу скитські варвари подолали Рим; та принесли на захоплені ними землі – демократію, народовладдя.

А, це є те, що й досі належно не оцінене сучасною європейською Історією.

5. Україна та Рим – подальші події. Епоха Аттіли

Започаткований ханом Белембером Гунський каганат, – продовжував квітнути. Система виборів голови держави – кагана – забезпечувала високий рівень влади над країною. Ґарантувала від випадкових несподіванок. Її, цю державу, часто звуть «імперією гунів», зокрема, так назвав свою книгу Іштван Бона (Будапешт, 1984), але – то невдала назва. Бо то радше була справжня федерація багатьох народів, де ніхто не відчував себе пригніченим, хоч її душею полишалися енерґійні та відважні гуни. Вони інтеґрували численні народи великої країни до єдиного цілого. Наступники Белембера – кагани Каратун, Ульдин та Ругила, – далі поширювали межі каганату.

Однак, до історїї назавжди увійшла блискуча епоха Аттіли (434–453) – п’ятого кагана гунської України; дещо затьмаривши дії його попередників, що було не зовсім справедливо для них; хоч і нелегко.

Сам він був доброго роду – небіж попереднього кагана Ругили. За молодих років побував закладником у Римі – «за обміном», звідси добре знав римську культуру. Був у пізньому Римі такий звичай: обмінюватися закладниками з добрих родин із іншими країнами. Вважалося, що це обнижує небезпеку раптових воєн, яких старенькому Римові було вже задосить. Так само, у родині Ругили прожив кілька років римлянин Ецій Флавій, згодом консул, майбутній головнокомандуючий Західного Риму. Там він став добрим кіннотником та стрільцем із лука, вражаючи цим варварським мистецтвом своїх римських колег. Доля зведе цих людей, знайомих із молодих років, наприкінці їх життя під Парижем, у величезній битві народів на Марні.

Аттіла, ставши каганом (так пишуть), якийсь час правив разом із братом Бледою, потім – ніби, убив його, прибравши на себе всю повноту каганської влади. Ну, скажімо, так:

Абсолютну неправдоподібність цієї примітивної версії ми висвітлимо у Доповненні 8.

На той час розклад політичних сил у Європі – нічим не нагадує недавнє минуле. Україна тоді розтягнулася від Волги по Альпи, та її ніщо не пов’язує з Римом; чи то Західним, чи то Східним. Ролі навіть дещо перемінилися. Рим не лише став християнським, але й прийняв християнство державною релігією, а в Скитії хоч і є християни – ґоти, але гуни є тенґеріанці. Вони теж вірують в єдиного Бога – Хана Тенґрі – Владця Неба, але… Це є віра без церкви або попів, та не є державною, приватна справа кожної людини. А до того й невизнана християнством – «погани».

Від минулого йде протилежність суспільних устроїв та тепер переважає саме це. В Гунії – країні вільних виробників, нема рабства та вона не толерує рабовласницький Рим, хоч один, а хоч другий. З ближчого – Візантії, Гунія систематично побирає данини за мир. За Аттіли вони сягають вже до 100 000 золотих солідіс річно (десь півтонни золота – до 5 млн. доларів США).

Зовнішня політика каганату полягає на тому, щоб усіляко підривати сили обох рабовласницьких імперій, поширюючи межі вільного світу варварів.

Блискуча епоха Аттіли полишила глибокі сліди в пам’яті народів. Спогади про звитяжні війни Аттіли, про нього самого, залишились у фольклорі низки європейських країн: Угорщини, Німеччини, Італії, Франції, створюючи оманливе враження, начебто вся майже тисячолітня історія гунів у Європі вмістилася у ті короткі 19 років його володарювання.

Аттіла багато воював, на заході та на сході, значно поширивши підлеглі каганату терени. Він остаточно закріпив був за ним сучасну Угорщину, поширивши її межі до Драви – притоки Дунаю на півдні. На північ? – важко судити, але німецькі тюринги, що мешкали на північ від Чехії, – займали деякі звичаї гунів, на це є незаперечні свідоцтва. Гуни, як і майї Америки, мали звичай іноді деформувати, дещо сплощувати лоб немовлятам жіночої статі. Цей звичай, як показує дослідження захоронень, – часом переймали й ґермани – тюринґи; втім, в Україні він так і не прищепився. На сході воював син Аттіли, хан Ілек, разом із досвідченим воєводою Онегом. Він приєднав, кажуть, до каганату угрів Середньої Волги та поріднені гунам народи – вашкардів («залізні шаблі»), предків сучасних башкирів, та мадярів, які тоді кочували поміж Камою та Уралом-рікою.

Можна думати, що саме тоді була створена перша відома нам державність тих народів, бо з 490 року з’являється в історії Булгарський (Волгарський) каганат, який тоді, здається – мирно, відокремився від Гунії. Його не слід плутати із Хозарським каганатом, який утворюється пізніше на Нижній Волзі.

Обидва ці каганати, після монгольського завоювання 1238, створять могутню великодержаву пізнього Середньовіччя – Алтин Орду. Остаточно буде покінчено з державністю цих народів, коли Іван IV сплюндрує Казанське ханство. Татарстан та Башкортостан сьогодні, то тільки ниці залишки цих великих та древніх державницьких традицій. Таким чином, державність Булгарського каганату, що тягнеться з 490 року – на півтисячоліття старіша від російської. А розхожий вислів «Волга – русская рєка» – є не більш правдивим, ніж уся остання імперська історія.

До речі, з історії Булгарського каганату можна видобути дечого цікавого щодо національної політики у державах подібного типу. Каганат проіснував з 490 по 1238, тобто – десь більше 700 років (!); за цей час, правдоподібно, в ньому створилася мова загальнодержавного спілкування, ітіль-тюркі. Потім вона стала державною мовою Алтин Орди. Однак, аж до російського завоювання, перебуваючи у складі двох каганатів більше 1000 років (!), – окремі волзькі народи зуміли зберегти свої ориґінальні, власні культури та мови. Більше тисячі років! Але, досить було їм пробути триста років у складі імперії, і… куди все поділося…

Так само, можливо, могли б дотривати до нашого часу в Україні ґотська та гунська мови, але… Мусили з’явитись якісь потужні чинники злиття та нової етноґенези, на слов’янському рівні, десь на початку VII ст. Схоже, що це співпадає з великою війною 610–629 та приходом до влади у каганаті «білих гунів» – аварів. На превеликий жаль, ми менше всього знаємо саме про ці століття нашої історії, чи не найважливіші для нас. Чи може українська мова, як мова міжнаціонального спілкування, – склалася в каганаті ще за гунів? – що ж, і це можливе. Але, повернемося до подій історії.

Аттіла переніс столицю країни з Києва далі на захід, спочатку на береги середньої течії Тиси, десь до сучасного Тисафюреду, а наприкінці життя – до Етцельбурґу на Дунаї (колишній римський Аквінкум, сучасний Будапешт). Він плекав честолюбні плани – приєднати до Гунії римську Ґаллію, на півдні якої було тепер королівство візіґотів, засноване людьми Аларіха Балта. А, як вони були родичами його підданих із Поділля та Дакії, то… Саме ця, дещо божевільна ідея – створити єдину державу вільних народів, без рабства та утиску, від Уралу та по Атлантик, – і призвела до великої битви на Аґрі Каталауні, яка навічно закарбувалася в історичній пам’яті Європи. Аґрі Каталауні означає латиною «Ґото-аланські поля», та ця назва зберігає в собі пам’ять про мужні народи, що протиставились гунам та ґотам Аттіли 451.

Похід до римської Ґалії (тепер Франція) розпочався навесні 451 з берегів Дунаю, з Етцельбурґу.

Тодішній римський хронікер пригадує в складі армії Аттіли, крім гунів та скирів («сокир» – отих майбутніх кривічів), ще споро ґерманів: ґепіди, остроготи, руги, тюринґи… Наїхавши Ґаллії гуни взяли Метц, потім Реймс, – старі римські міста, повернули на південь від Лютеції (Париж) та облягли Орлеан у долині Луари.

Долина Луари здавна була найбільш багатою місцевістю Ґаллії, потім Франції. Це її наїдуть та пограбують п’ятсот років потім мадяри везера Такшоня, онука Арпада, родичі гунів; вони пройдуть нею до самого океану, повернувшись додому з байковою здобиччю: для кінських ніг – не буває далеких доріг. Вони – безперечно, – добре пам’ятали походи гунів Аттіли.

Гуни вже заходили до Орлеану, коли помітили на півдні колону римських військ. Їх кількість не була їм відомою, а більшість армії перебувала на півночі, на пасовиськах між Сеною та Марною; туди й прийшлось відступити. Там, неподалік містечка Шалон сюр Марн (назва – сучасна) – і відбулася велика битва. Гунам та ґерманам Аттіли протистояли ґальські візіґоти й алани, під командою старого конунга Теодоріха, та дещо слабіші римляни консула Еція Флавія, приятеля молодих років Аттіли. Сторіччя по тому аланський священик Йордан напише в своїй славетній «Історії ґотів»:

Досить глибокі думки, але… на політичних ідеях Йордан не надто розумівся, бо ж ні Аттіла, ні Теодоріх не були монархами; були обранцями своїх народів. Згадаємо, що то були за часи. Не існувало так званих «сілових міністєрств» з їх штатом та військовою силою. Влада Аттіли, як Теодоріха, не трималася силою чиїхось багнетів, а тільки й виключно – особистою шаною; часи озброєного народу. Люди з ними – не були мобілізовані, не існувало такого поняття, всі були добровольці, отже…

Ненависть?… Радше ні. Для гунів то була, як завжди, проблема престижу, ненависті до рабовласництва та втілення великого задуму Аттіли. Для візіґотів – питання принципу (або, знову ж, престижу), реваншу за поразку предків від воїнів Белембера. Для римлян – іще простіше – питанням життя чи смерті; їх власної імперії.

Йордан пише, що за півтори доби з обох сторін пало десь 150 000 людей. Така цифра не є, на жаль, – невірогідною.

Коли гуни зрозуміли, що їм не перемогти, вони перейшли до оборони, – виставили свої вози кругом та з-за них відстрілювалися від нападаючих. Цікаво, що про таку саму кругову оборону з возами, напише у XVII ст. інженер Ґійом Левассер де Боплан, описуючи військову тактику українських козаків; а пройде ж більше тисячі років!

Битва вирішилася дещо неочікувано – у бою було вбито старого конунга візіґотів Теодоріха. У ґерманів це завжди вважалося за дурний знак та сигнал до припинення походу. Візіґоти й пішли собі додому, до Тулузи, – обирати нового конунга. Після цього відступили й римляни, не в змозі одні стримати гунів, але й гуни не стали нікого переслідувати, та теж відступили, зализуючи рани. Величезна битва народів на Марні так і покінчилась ремісом.

Колись Мирослав Іванов описав у своєму «Марсовому полі» (Прага, 1974) історичні поля битв у Європі. В тому числі – й під Верденом, за першої світової. Там, у битві 1916, загинуло десь 770 000 людей. Верден знаходиться приблизно у 75 км від Каталаунських полів. На північ, на такій же відстані від них, – є відомий Седан, де капітулювала французька армія за часів франко-пруської війни. Що ж то, однак, за кляте місце Європи? – де час від часу гине стільки людей?

Отже, битви так і не було виграно, хоч не було і програно, але… Тут ми знову приходимо до тої ж проблеми: на чому трималася у каганаті влада? Що не на «сілових міністерствах» – досить ясно. Мабуть, на чомусь ґрунтовнішому, надійнішому. На тій самій шані, повазі та вірі в людину. Адже, на Аґрі Каталауні, Аттіла, хоч і поклав трупом чи не половину армії, але все одно не виграв: чи хтось дорікнув йому за це? – цього ми не знаємо. Але те, що він повернувшись додому так само легко набрав нову армію, – ми знаємо достеменно, отже… Велика річ була, ота шана…

Не було тоді – тільки подумати! – й того, без чого ми не можемо помислити сучасного політичного життя, – реклами політичного шахрайства або продажу брехні; що сьогодні скорочено звуть пропаґандою. Хоч і була, безумовно, звичайна людська помовка; яка, схоже, працювала не гірше, хоч і правдивіше.

Але, вже наступного 452 року Аттіла з армією захоплює Північну Італію та невдовзі стоїть під Римом. Однак, побесідувавши з папою Леоном, що об’являє Рим відкритим містом – він так і не заходить до нього. Історики й досі ламають собі голови, – чому? Кажуть, що в небі над Римом з’явилися перед Аттілою двоє янголів, які погрожували йому мечами, але не кажуть, шкода, кому він про це розповів. Але тут, здається, – все очевидне. Зайшовши до Риму Аттіла став би другим варварським можновладем, що увійшов до нього. А, чи таке можливе? – для нього, володаря половини світу? От він і вирішив проблему з властивою йому дотепністю: став першим, хто міг зайти до Риму та знехтував цим. Не два янголи в небі врятували тоді Рим, а несмертельна тінь великого конунга – Аларіха Балта.

Великий Аттіла помер раптово, 453 у себе в Етцельбурзі. Правдоподібно, як і Аларіх, був отруєний нарешті візантійськими агентами, які на нього давно полювали.

Це привело до ряду невдач. Підступний конунг ґепідів Ардаріх, що снував змову проти Аттіли («Ґепідська Ліга»), піднімає ґерманські народи (крім ґотів) проти гунів, та у битві на річці Недао вирішується доля Паннонії. Вона належить тепер ґепідам та ругам. Столиця каганату, очевидно, знову повертається до Києва.

Гинуть у війнах з ромеями-візантійцями сини Аттіли, хани Ілек та Тенґізі, але каганат продовжує існувати. Та, не просто існувати. Бо відомо – золоті гунські данини сплачуються Гунії навіть і в правління Юстиніана Великого (527–565). Яке одноголосно вважається істориками за своєрідний зеніт могутності Східної імперії; за її чи не золотий вік.

Недовго пережив Аттілу його римський друг і ворог Ецій Флавій. Успішне протистояння гунам на Агрі Каталауні, яке, що би там не було, але відвернуло на час чергове варварське зайняття Ґаллії, – підняло його особистий авторитет у підстаркуватому Римі. А Рим – то є Рим. За Ецієм пильно стежить західний імператор Валентиніан III, якому він свого часу допоміг дістатися влади; чи не цілиться, бува, цей улюбленець народу на його місце? Та… не сушить собі голову, убиває Еція. Він був радше боягузом, ніж злочинцем, адже половина цезарів Риму була скинута кимось з підлеглих.

Консул полишив по собі родину та родичів, але – Рим є Рим, ніхто й не подумав за нього помститись; це сталося пізніше. Був весняний, соняшний та вітряний день березня 456, та цезар особисто тренував на Марсовому полі свої легіони, забувши, що іди березня не завжди бували щастливими для цезарів Риму. Але, звідкілясь під’їхали два вершники, два літніх гуни, з іще чорними вусами та вже білими оселедцями. Вони з холодною кров’ю убили імператора на очах у скам’янілих від жаху легіонів та так само неквапно поїхали геть. Ніхто й не подумав їх затримувати. Це були Оптила і Трустила – гунські побратими Еція Флавія, які ще тоді, багато років тому у своєму далекому Києві, – навчили римського хлопчика їздити верхи та стріляти з гунського лука.

Бо те, що дарується в Римі – не дарується в Гунії: то була гунська справедливість.

Однак, для Риму то був не перший дзвінок.

Західний Рим невдовзі припинить своє існування. Його добивають разом: череда зовнішніх невдач, переселення варварів у межі імперії та жорстока гризня за владу над гинучою імперією. Імператор змінює імператора, поки все не покінчується військовим переворотом. Його зчиняє командуючий імператорською гвардією, скир із Поділля Одоакер – син міністра Аттіли, конунга Едекона. Він відправляє на пенсію останнього неповнолітнього імператора – Ромулуса Августа (!), сина впливового сенатора Орестеса (колишнього секретаря та референта Аттіли) та вбиває самого Орестеса. Він – варвар, та розуміється на реаліях життя: рятує від Риму те, що можливо – королівство Італію; об’являючи себе її королем (476–493).

Але, Рим до кінця полишався Римом. За якихось півстоліття до загибелі Західної імперії, він (нема більше, чого робити) починає переслідувати інаковіруючих. На сході та на заході, одночасно, 426, виходять імператорські едикти, за якими іновірці (серед них найбільше було жидів та маніхеян, послідовників пророка Мані (216–276), – позбавляються права заключати будь-які юридичні акти, а через це виключаються з суспільного життя. Приречені на вигнання.

Простежимо за динамікою подій, вона заслуговує на увагу. Християнство, переслідуване ще за часів Діоклетіана (284–305), але проходить іще менше від півстоліття і воно зраджує себе, стає державною релігією своїх переслідувачів. Проходить іще кілька десятків років, і з 426 воно саме стає гноблячою та переслідуючою силою. Яка ж хутка моральна метаморфоза!

Але, підсумуємо коротко все попереднє. Отже, війни Аттіли остаточно підірвали сили Західної імперії, батьківщини рабовласництва в Європі. В цьому й був, напевно, основний історичний сенс цієї великої, хоч і такої короткої історичної епохи.

6. Аварська епоха

Війни Аттіли та його честолюбні наміри поширити терени каганату від Уралу по Атлантик, – не пішли на добре; навіть дещо підірвали сили України. Втрачено на користь ґерманських народів Паннонії (Угорщина), здобутку Ульдина та Ругили. Потім відпадають завоювання Ілека та Онега на Волзі, де з 490 року починає існувати Булгарський (Волгарський) каганат, незалежна держава волзьких народів. Там теж, ніхто нікого не утискує та живуть у мирі та добробуті багацько народів. Проте, булгари пам’ятають великодержаву, від якої пішли. Бо хан південних булгар – Аспарух, син Кубрата, – теж виводить свого походження з дому Аттіли. Це він 680 привів свій нарід із хозарської тоді Леведії, де їм щось не сподобалось, до сучасної Болгарії, римської Мезії.

Отже, для України політичне становище повертається до часів Белембера, принаймні – не гірше. Бо відомо, що візантійські золоті данини за мир продовжують надходити й у блискучу епоху Юстиніана (527–565) і Теодори; значить, не вмерла Україна й після Аттіли. Але, ми довго не чуємо про війни, не чуємо й взагалі про щось. Може так є тому, що: «Кожна мить війни озорена гучним словом літописця. Століття миру не залишили відображення у хроніках» (О. Сулейменов).

Але нарешті, 568 року, йде вістка про нас до сусідів візантійців. Бо, до двору кайсарова Юстина в Константинополі прибуває посольство з України, від гунів. Всі вони одягнені за гунським звичаєм, – шаровари з довгими та широкими шовковими поясами та низькими м’якими чоботами, вишиті сорочки без коміра. Та брокатові або шкіряні аттіли чи кептяри.

Трохи незвичною є лише їх зачіска: не один оселедець посеред бритої голови, а два – поруч. Крім того, на відміну від середнього зросту кремезних гунів, – вони всі, як один – високі. На голову вище від низькуватих ромеїв. Вище, часом, навіть рослих ланґобардів із Паннонії, гвардійців імператора. Такими Європа побачила перших аварів: посольство Кандик-хана від нового кагана Гунії – Бояна (567–604).

Попри всю свою нехіть до попередньої (бо – поганської!) історії України, про аварів згадує отой, «пєрший русскій лєтопісєц» у Києві.

«Обр» – то чеська назва аварів та одночасно означає велетня. В німецькому словнику теж можна знайти два слова, пов’язані з аварами. Це «гюненґраб» – гунська могила (тобто курган) та «гюне», що означає, однак, велетня. А це свідчить про те, що німці ґрунтовно зіткнулися з гунами лише тоді, коли погоди в Гунії робили вже авари – «білі гуни». Мабуть, то були дійсно рослі люди. Щодо «тєлєґі» – зауважимо, що авари, як і всі кочовики – люди кінної культури, – їздили тільки верхи: неросіяни – «тєлєґамі» не тряслися. Звідки цей дурний анекдот православного невігласа – невідомо, але російський Бог не схвалював, як бачимо, великого розуму; ні тоді, ні пізніше. Бо, пригадайте чудові рядки П. Вязємского: «К глупым полон благодати, / к умным беспощадно строг. / Бог всего, что есть некстати, / вот он, вот он – русский Бог!»

Пригадую з цього приводу й резолюцію (вже – від атеїстів), яку бачив колись на власні очі, дослівно: «із комсомола ісключіть, чтоби нє бил такой умний…»

Звично бреше цей дрімучий невіглас і про раптову загибель аварів.

Всі візантійські хроніки – уже від отих невігласів з півдня, – дійсно, в один голос скаржаться на інтелект аварів, що дозволяв їм обводити круг пальця навіть хитрих та відомих своєю підступністю ромеїв.

Авари були на той час дуже старим народом, та походили, правдоподібно, з Алтаю, який був своєрідною колискою народів. Принаймні звідти вийшли не тільки скити та авари. Деякі індіанські народи північної Америки – і тепер чи не ближче всього до алтайських хакасів. Авари кочували Джунґарією та східним Казахстаном, а перший аварський каган України Боян (Щастивий), – народився десь біля Балхашу. Та, Великий Степ становив іще на той час єдиний культурний простір, а якась частина народу аварів жила на заході чи не від приходу сарматів; на Лівобережжі та Запоріжжі.

Але народи, навіть кочові, не змінюють місця свого сталого перебування без поважних причин. В чому ж тут була справа?

Азійськіх аварів на той час не стільки вабив Захід, скільки відштовхував Схід. Там вони спромоглися десь з 413 створити свій потужний каганат, що завоював шмат Індії, а під каганом Ахунваром 475 порядно погромив могутній Іран, що насмілився виступити проти. Але, загалом, політична ситуація була не з найліпших. Зовсім поруч існує стара імперія, яка ніколи не відмовлялася від претензій на світове панування, – Китай. Біля нього набирає сили його майбутній риваль – Тібет, якого вже об’єднують королі долини Ярлингу. Нарешті, у складі каганату білих гунів є чимало тюрків, а на півночі, десь біля 550 року, хан Тюмен-Бумін створює потужний Тюркський каганат, який незабаром розтягнеться від Сир-Дар’ї по Манджурію. Каган Тюмен-Бумін хоче визволити своїх, весь час погрожуючи аварам потоптати їх тюркськими конями.

Однак, всі ці свари та чвари мають не міжнаціональний характер, а радше цілком матеріальне підґрунтя, – спір за те, кому належатиме Великий Шовковий Шлях (та хто тягтиме собі всі прибутки від нього).

Вибір був простим: власне, його не було. Продовжувати постійну боротьбу за існування серед двох старих потуг, Ірану та Китаю, та двох нових, тюрків та Тібету, що хутко набирають сили, або… піддатись та припинити незалежне буття. Або, – виключитись із гри та піти на Захід, де аварам протистоятиме всього тільки одна великодержава, та й та – не з перших у світі, – Східний Рим.

Авари Бояна, що відразу отаборились у Паннонії, у хортобадьських степах, що на той час іще не були хортобадьськими, – застали там досить цікаве політичне становище. Ішла затята війна за першість між ґепідами, що жили вздовж середньої течії Тиси, та ланґобардами, що мешкали на захід від Дунаю. Останні нещодавно прийшли з півночі, із Люнебурзького степу в Німеччині. Тепер вони воюють за багате візантійське місто Сірміум, на Саві, центр римської торговлі, який до імперії давно не належить. Боян у місцеві чвари не втручається, спостерігає. Він – єдино: радить конунгові ланґобардів Альбоїну (565–572), що оточив у Сірміумі ґепідського конунга Кунімунда (560–567) з військом, – дещо змінити стратегію. А саме – скористатися тим, що більшість сил ґепідів обложена в місті. Отже, полишивши необхідні сили на підтримку облоги, вирушити з останніми в похід на зовсім недалеку Ґепідію. А для того, щоб на допомогу ґепідам не прийшли союзні з ними ромеї – Боян вислав на Нижній Дунай, на кордон імперії, – два тумени важкої аварської кінноти.

То був типовий зразок степових, непрямих стратегій, які так цінували народи Великого Степу; та яких потім так широко практикували монголи.

Коли 1954 англійський капітан Б. Ліддел Гарт написав свою відому книгу «Непрямі стратегії», – він наводив там приклади з європейських воєн, від Епамінондоса з Тегеї – та до сучасності. Він, людина британської, а значить – найбільш ромацентричної культури, – навіть не чув про те, що непрямі стратегії – то здобуток саме кочових народів. Так було, напевно тому, що ці народи ніколи не були аж так численні («нєісчіслімиє полчіща дікіх кочєвніков»), щоб дозволити собі перемогти когось класично, по-римськи: стінка на стінку.

Ланґобарди Альбоїна не дуже церемонилися з ґепідами. Уся Ґепідія, не приготована до несподіваного нападу, – була сплюндрована та знелюднена: хто полишився живий – був уведений до рабства. Цілий нарід, бодай – не надто численний, – припинив свого існування; так само, як перестали існувати вандали після візантійського погрому 533–534.

Але, не може не виникнути цілком слушне запитання, – чи все це не було свідомою помстою на ґепідах з боку Гунського каганату? Бо, не забудемо, що це конунг ґепідів Ардаріх – заснував «Ґепідську Лігу» – змову за спиною Аттіли. А, коли ґепіди та руги зуміли подолати гунів на річці Недао, – вони залишили Паннонію для себе.

Якщо то була свідома помста, то вона свідчить про неперервність зовнішньої політики каганату. До того, з боку Бояна (а саме він був причиною подальшого) вона була досить витонченою: ґермани-ґепіди були винищені руками ґерманів-ланґобардів. Щодо ругів, то з ними раніше розправився Одоакер (476–493), у короткому поході 487–488 (відігнавши їх далеко на північ).

Так Альбоїн упорався з ґепідами, зробивши з черепа Кунімунда пам’ятного келиха, окутого золотом, як це практиковано здавна у всьому Великому Степові, та був цілком задоволений. Візантійці через 125 років повернули до себе місто, хоч і втратили єдиного спільника у Паннонії. Однак, все виграв Боян, що не витративши жодної стріли – мав приєднаною до України всю східну половину Паннонії, до самої Тиси.

Але, для останніх швидко настало похмілля – настав час ланґобардам платити по векселях. А це й було чи не найбільш цікаве.

На той час Італія, де закріпились були з часів Теодоріха Великого (Амала, 491–526) наддніпрянські біженці остроготи, – з 554 року знову підпала під візантійську владу. Та не було воно міцним, оте ромейське завоювання. А це й визначило подальші події.

Мокрою зимою 568 на Дунай до Альбоїна прибув самотній гунський вершник, хан із дорученням від самого Бояна, пробалакав із ним годину та так само, один, подався верхи на схід, до Тиси, де на той час у старій столиці під Тисафюредом, – заснувався новий каган. Посол привіз єдиний в історії договір, де каганові Гунії та королеві аварів (рекс абарорум) – надавалася вся земля королівства Ланґобардії, – в обмін на «вічну дружбу та союз».

Відсвяткувавши Великдень 1 квітня 568, ланґобарди та інші, менші ґерманські народи Паннонії, спалили за старим ґерманським звичаєм свої хати зі стріхами, та подалися на південь, за Альпи, на черговий ґерманський підбій «країни, де квітнуть цитрони». А Візантію тримав під шахом вірний «вічній дружбі та союзові» каган Гунії, знову вивівши на Дунай свою важку кінноту.

Вічного на світі нічого не буває, але незалежна Італійська держава ланґобардів проіснувала до 774, значною мірою внаслідок щирої підтримки білих гунів. Вона стала здобиччю розбійної імперії неписьменного Карла – лише за присмерків Гунського каганату (див. Доп. 9).

Із визначних подій аварської епохи (567–795) слід виділити війну (610–629), уже по смерті Бояна. Історик Лев Ґумільов назвав її світовою, та цілком слушно, бо військові дії розтягнулися на три континенти: Європу, Азію та Африку. Та й воювали між собою тодішні світові потуги: Гунський каганат в союзі з Іраном – проти Візантії в союзі з Тюркським каганатом та Абісинією.

Союз візантійців із тюрками, хоч і єдиний в історії, може видатись дещо неочікуваним, але насправді таким не був. Східний Рим, після розпаду 476 Західного, постійно відчував потребу в союзниках, бо зрозумів, що наодинці не зможе плідно протиставитись Гунському каганатові в колишній Скитії. Тому, з посольством Кандик-хана до Константинополю співпадає посольство від ромеїв на схід: місія комеса Земархоса до кагана тюрків Істемі. Це саме вони привезли до Європи невірогідні розповіді про байкову пишність та багатство тюрків, про золоте ліжко кагана на чотирьох золотих же павах, та про його золотий трон. Тут інтерес був обопільний: ромеї шукали союзника проти могутніх аварів із їх важкою кіннотою, на яку не було ради, а каган Істемі ще не забув, як його батько Бумін погрожував потоптати аварів копитами тюркських коней; тепер вони знайшли одне одного.

Війна розпочалася звичною сварою між Римом та Іраном за Вірменію та хутко привела до влади кайсароса Гераклейоса (610–641), який і довів її до успішного кінця. Він, по Юстиніанові, був чи не найвидатнішим з імператорів Східного Риму. Не час тут зупинятися на її окремих подіях. Зазначимо тільки, що гуни, як завжди, не лише не одного разу облягали столицю імперії, але й висилали потужні морські десанти на Тессалоніки та навіть Крету; хоч столиці так і не взяли, а вирішальну кампанію 627 на Балканах, – не виграли.

Іранці теж, великого успіху не мали, хоч – як годиться, вже 608 обложили були Константинопіль, 614 завоювали Сирію, а 619 – Єгипет. В той час, як слід було усі сили кинути на здобуття столиці, вони так захопилися військовими діями в Африці, що невдовзі дійшли Ніґеру. Про це, не без великого здивування, довідалися у XIX ст. європейські дослідники від місцевих неґрів: там більше тисячі років пам’ятали про це!

Підсумком війни стало те, що всі укріплення Ірану були знищені, і він пізніше, 642–656, – став легкою здобиччю арабської навали. Гунська, тепер – аварська Україна, спекалася тільки втратою Леведії – колишнього Гунмарку, на користь Тюркського каганату, а потім його правонаступника – Хозарського каганату, її поверне, більше, як через триста років, відважний конунг Светіслейф у 975 році.

Отже, історична задача Гунії, знищити рабовласницто в Європі, – була виконана тільки наполовину. Поразка у війні 610–629 – полишила другу половину її – знищення Східного Риму – не завершеною; з усіма наступними наслідками. В тому числі, й із майбутнім присмерком каганату.

Все це мало тоді такі сучасні риси, що тим і вражає.

Ми вже згадували про те, що основою аварського війська була важка кіннота, де одягнений у шкіряну одежу із нашитими на неї сталевими плитками вершник, сидів на подібно ж захищеному коневі. Проблема як така, мала два вирішення. Перше винайшли костобоки, замінивші сталь на легкий волов’ячий ріг; зберігши звичайного коня. Друге належить аварам, які під важку сталеву броню – вигодували відповідно потужного коня. Бо, на полі бою, серед ворожої піхоти, – такий вершник нагадував танк: нова військова якість. Він мав із собою усю необхідну зброю, – довгого ланця, шаблю та важкий аварський лук, який прицільно та вбивчо бив десь на 800 метрів (гунські луки, кажуть, сягали лише на 600 м). На свій час ці люди були непереможні.

Важкий кіннотник потребував відповідно дужого коня, який міг все це без труду підняти: власну броню, та ще й рослого вершника, з його бронею. Авари й вирощували таких дужих коней.

Втім, ці коні – як вантажні, – знаходили й великий попит у сусідів; але, справа в тому, що серед цих сусідів були й франки.

Франки свого часу віддано слугували Римові, а тепер… Вони є піддані імперії, якої щойно створив їх король Карл (768–814), та тим і зобов’язав їх до постійної агресії – на римський зразок. В їх розпорядженні є багаті люксембурзькі поклади залізної руди, а що ж потрібно для зброї, як не залізо, не криця? Вони й одягають у крицю своїх воїнів, та вже не у платівчасту броню, а в суцільну. У таку ж одягають і лицарського коня. Не свого, ясна річ, а аварського, бо всі бельгійські велетні-першерони, що полишилися з тих часів – то є нащадки важкого аварського коня.

Так франки, на очах усього світу, починають перемагати у гонитві озброєнь; а що ж на це авари?

З ними на той час твориться щось загадкове. Втративши у війні 610–629 степи Леведії, кращу половину того, що мали, вони переселюються до Паннонії, де розпочинають політику своєрідного ізоляціонізму. Вони скупчуються у великих колах, оточених потужними валами, діаметром до 50 км – «кільцях». Схоже, що серед них розповсюджуються містичні учення тібетської Тантри. Бо зверху ті кільця нагадують «Колеса Життя», зображені на стінах кляшторів Ладакху та Тібету: в одному секторі – оселі людей, у другому – ліс із дикими звірами, а в третьому пасеться худоба…

Першу війну проти каганату франки починають 791 року; вона – ґрунтовно підготована. Дві армії вирушають одночасно, одну веде сам імператор Карл, вона суне зі заходу, долиною Дунаю. Друга іде з півдня, із нещодавно захопленої Північної Італії. Місто зустрічі десь у 500 км, під головним кільцем аварів, між Дунаєм та Тіссою, де має знаходитись каган. Самих аварів вони не бачать, крім рідких загонів розвідки, десь там, на небокраї степу. Коли вони ґрунтовно заглиблюються до чужої країни, – загадкова хвороба починає косити люди і коні. Вона й погнала мерщій назад жалюгідні рештки гордих армій, по дорогах, висланих франкськими трупами та франкським залізом. Є єдині хвороби, що убивають коня та людину, то сап або антракс; що ж саме це було?

Чи не стало це першим в історії успішним застосуванням біологічної зброї? – хто знає. Але, у тій, першій війні, – розум аварів остаточно переміг залізо франків.

Намагання поновлюються й повторюються, але сам Карл уже ніколи не насмілиться ступити на підступну землю аварів. Він плекає нездійснимі для нього прожекти, – пнеться побудувати канал, що поєднає Райн та Дунай, щоб дістатися до аварів водою. Та, з цього так нічого й не виходить. Це не було би проблемою для римських інженерів або наступних монгольських, але – це Середньовіччя. Епоха блаженого самозадоволення, торжества християнської ідеї, яка великому розумові не потурає. Заради спасіння душі забуте й те, що напрацювали колишні поганські римляни. Приходиться повертатися до досвіду перших походів.

Тільки десь 795, пишуть хроніки, цілі ніби досягнуто. На цей час формуються три армії, що їх очолює син Карла – Піппін, префект Баварії Ґерольд та маркграф Фріулі – Еріх. Вони, нарешті, ніби займають столицю аварів, оте – найбільше «кільце», та примушують кагана визнати себе вассалом Карла, імператора франків.

Втім, з усіх трьох переможців, довго не прожив жоден. Всі вони незабаром загинули, хто – як, але всі – за не з’ясованих обставин.

Чи дійсно авари погинули так раптом та погоджено, як це подає нам літопис? – ні, звичайно. Вони просто асимілювалися з часом, розчинившись серед інших народів. Головним чином – австрійців, баварів та мадярів, що прийдуть незабаром.

Для нас аварська епоха становить підвищений інтерес. По-перше, тому, що за нею наступили «темні роки» нашої історії; практично – невідоме сторіччя. По-друге, тому, що в отому першому літописі, хоч як же ненадійному, – перелічується низка народів, але уперто підкреслюється, – мова, мовляв, єдина – «словенська». Схоже, що єдина слов’янська мова вже існує. Але, коли вона могла скластись?

Ретор Пріскос у середині V ст. певно пише нам, що варвари Гунії, крім «своєї варварської мови», – знають іще ґотську та гунську (а часом – і латину). Отже, він залишає нам можливість вибору поміж двома ситуаціями, до яких однаково добре пасуватиме це його висловлювання. А саме:

а) «Своя варварська мова» – то є мова окремого народу, з великої кількості інших. Тоді ґотська та гунська є мовами, так би мовити, загальнодержавного спілкування. Тоді вони ще мають злитися до єдиної слов’янської – у майбутньому. Цим майбутнім і могла бути аварська епоха, коли між аварами та більшістю населення панувало деяке відчуження, яке так анекдотично представив нам літописець.

б) «Своя варварська мова» – то й є тодішня мова загального спілкування, майбутня українська. А ґотська та гунська – іще продовжують існувати, як мови окремих народів (хоч і більшості каганату). Таке щось – також не є неможливе.

Остаточний вибір, однак, зробити важко.

7. Побут, культура, нація

Є досить очевидним, що українська культура як така, як єдине ціле, сформувалася на основі кількох тривалих, високих та древніх культур. Перелічимо їх. Це культури: Трипілля, балтів Кимерії, скитів – ґотів і аланів, гунів, аварів та пізніших степових народів. Такому родоводові може позаздрити будь-яка європейська культура.

Першою була Трипільська, потім балтицька, кимерійська культура з її чудовою керамікою (пригадаємо й нашу – українську!). Десь з VII–VI ст. п. н. е. вона змінюється домінацією ґерманських культур ґотів і аланів, «світлих асів» «Едди». Останнім був прихід типово степових культур, разом із народами Дешт-и-Кипчак. Мали полишити нам щось, із цих останніх, і горді розумом авари, мовчазні та замкнені. Але, саме цей вплив, здається, є сьогодні найменш дослідженим. Останньою була культура Київської Русі, їх синтез та продукт. Саме те, що досі всіма вважалося мало не за початок.

Виділити поокремо чийсь вклад, – буває, часом, понад важко.

Найстаріші прикмети нашої сільської культури – білені хати зі стріхами та сірі орні воли, – напевно тягнуться до нас іще з часів Трипілля, але… Слово «стріха» є спільне шведському «стретак» – солом’яний дах («так»), а це вже слово скитського періоду. Про те саме свідчить і «Едда». Вельми старі леґенди ґерманів, – то перекази про Асґард і його мешканців, асів. За всіма ознаками вони стосуються ще доскитської епохи, перебування асів на Північному Кавказі. А леґендарний Асгард, за описами місцевості, – міг бути десь на виході Дар’яльської ущелини, на Тереку. Саме там, де той виринає із гір на рівнину. Найпишнішим, за «Еддою», був у ньому палац Одіна; втім, і він був під стріхою (що поробиш, прості були люди), але… кожна її соломина була зроблена з чистого золота!

Звитяжний Аларіх увійшов до Риму під рев ґотських трембіт. Що ж, трембіта й досі живе на його батьківщині, колишній Візіґоді, та, не тільки. Є таке слово й у сучасному шведському словнику: «трембіт» – труба. Там же, у Карпатах, можна спостерігати народний одяг, що перегукується з таким самим сучасної Еспанії.

Різдвяні зірки в Україні, – то як не шестикутна зірка Давіда – християнська, то частіше восьмикутна – ґотська. З ґотами вона домандрувала Скандинавії, Англії та звідти й Америки: над ялинкою Різдва у Вашингтоні – восьмикутна зірка. Ґоти любили восьмикутник, він пов’язувався зі сторонами світу, а може відігравав якоїсь важливої ролі у їх поганських віруваннях. Головна ґотська споруда в Італійській Равенні – колишній столиці остроґотів на вигнанні, – є саме восьмикутна.

У своїй пристрасті до восьмикутника – ґоти були не одинокі. Його високо цінували, як декоративний елемент, – степові кипчаки. Восьмикутними були їх юрти, восьмикутними були сидіння тронів кипчацьких ханів. Все це привідкриває нам той таємничий, але незаперечний зв’язок, який мусив колись існувати поміж ґерманами та тюрками, десь у дуже далекому минулому. Та який насьогодні, певно цілком підсвідомо відлився у тому, що найбільший відсоток турецьких еміґрантів у Європі, – живе саме в Німеччині. А назва одного з тюркських народів – «туркмен», – містить у собі й ґерманське слово – «мен».

В Україні, крім традиційної восьмикутної зірки на Різдво, полишилось і чимало всякого іншого. Містять на собі восьмикутні медальйони знаки княжої влади, барми. Він же, восьмикутник, є характерний і для народної орнаментики, особливо гуцульської, бо й самому слову «гуцул» – нема від кого походити, як від «ґота». Обмежимося одним прикладом. Зразки таких народних орнаментів, зібраних М. Куриличем, можна знайти у часописі «Україна», № 20, 1992. Там експоновано 9 медальйонів, із яких 5 мають симетрію восьмикутника, а два – 16–кутника. Є один нехарактерний 12–кутник та один п’ятикутник. Чимало восьмикутник зірок та медальйонів можна побачити на стелях та стінах розкішних палаців українських можних минулого, – Вишневецьких, Ґрохольських тощо.

Велику давність мають національні кольори України. Як вони є ті самі, що у Швеції, то є всі підстави вважати, що вони йдуть іще з ґотських часів. Бо гунів у Скандинавії, здається, не було.

Дуже старим є герб України – тризуб. Його виводять, звичайно, з Київської Русі, але й він є набагато старіший. Він був, мабуть, принесений гунами, разом із старим та досить цікавим українським (тепер) словом «шана». Один із найстаріших китайських ієрогліфів, що зветься «шань», – має саме вигляд простого тризуба. Він розшифровується, як чисельник «три» або «гора». Гунських лицарів у китайських літописах називали «шань-юй», що означало «син можного» або «син шанованого» («син гори»?). Ці слова – «шана» та «шанувати», – принесені до нас гунами, від кордонів далекого Китаю. Слова «шань» та «хан» пов’язані фонетично, близькі, та звідси ж іде, можливо, й ґотське «конунґ» – щось на зразок ханського нащадка. Бо – «унг» – «юнг», ґотською означає те саме, що гунське «юй» – нащадка (юнак). Закінчення – «унг» трапляється в німецьких прізвищах, а в українській перетворилось на – «енко» (румунське – «енку»).

Найстаріші з древніх гунських символів влади – тризубів, відкопано на сході Азії, із могил можновладців Чунг Шану. То великі прості бронзові тризуби, яких – правдоподібно, несли на деревках попереду високої особи. Вони датуються IV–III ст. п. н. е. Чи це й є найстаріші у світі тризуби? – хто ж це знає…

Зауважимо, що тризубі корони мали древні можні Азії, від саків на заході, до правителів Сілли та Коріу в Кореї, на сході. Найстарішими були, власне, символічні три золоті стріли на золотій же обручці круг голови. Передня завжди була вищою.

Отже, гербом такої древності (та розповсюдженості) – сьогодні можна тільки пишатись. Адже, ми єдині у світі успадкували його.

Римські легіони несли попереду орлів – «аквіла», але… чи й це не було займане у варварів? Бо, римський орел мав сильного конкурента; та теж – великої давності.

Деякі символи та мітичні уявлення континенту – походять із дуже сивої давнини. До них відноситься й містичне поняття Дерева Життя, що поєднує все живе на Землі; та – не тільки. Його зображення можна зустріти на бубнах сибірських шаманів, а згадку в мітах ґотської «Едди», тої самої, де з назов найчастіше згадуються Дніпро та Дон, а з народів – ґоти та гуни. Воно є навіть на другому континенті – на гробі можновладця майїв Пакаля в Паленке. На дереві життя жив чарівний птах Туруль (у тюрків Тогруль), що його оберігав. Ми бачимо його на мініатюрі з «Книги царів» Фірдусі, 1425. Там зображений Олександр із Македонії, що дійшов краю світу та стоїть перед Деревом Життя. Він – у простому чорному одязі тюркського воїна, тримає повід коня, що поза малюнком, та притулив до губ вказівний палець правої руки, на знак вищого здивування. На гілках дерева ростуть голови: коня, бика, барса, дракона, інших звірів; серед них навіть голова китаянки… Все це – на тлі вічного синього неба – «кек тенгрі», бо нічого іншого за краєм світу – немає.

Культ дерев, символів Дерева Життя, був у балтів та ґерманів. Коли в «Слове о полку Ігореве» автор пише, що «Дів кличе з дерева» – то це значить просто, що Бог вимагає жертви. Бо Дів – є Бог, Діу ґерманів, Дієвас балтів. На священих деревах – подобах Дерева Життя – Богу приносили жертви, вішали полонених; особливо – чернеги, ядвінги. Ці, колишні «меланхлени» Геродота, – найдовше, кажуть, трималися поганських звичаїв.

Якщо ми пригадаємо, що основним мотивом українських вишивок або народних розписів були дерева та птахи, то певно, що то не вишні та півники; радше Дерево Життя та птах Туруль, що його стереже.

З приходом християнства старі міти забулися, а от звичка, традиція, – полишились.

Не все так добре збереглося, дещо й зникло; звичаї занепадають швидше. Наприклад, звичай скальпувати убитих ворогів. Про нього писав Геродот, а Амміан Марцеллін твердить, ніби алани практикували його іще на початку н. е. Подібний звичай мали індіанці Північної Америки, а як вони насправді покинули старий континент іще 20–30 тисяч років тому, то це свідчить про велику старість цього звичаю.

Гунська епоха полишила нам підвалини нашої козацької культури. Побачивши на фольклорному фестивалі доброго українського козака на доброму коні, – ви бачите перед собою мало не гуна. Усе – чи не те саме: вислі вуса, оселедець на вибритій голові, шаровари, низькі чоботи. Широкий довгий пояс на кілька обертів та безрукавка. Зберіглися й довгі криві шаблі. Не зосталося, щоправда, золотих прикрас на конячий збруї, на середньому гунові їх бувало так, грам на 150. Пропали, шкода, замінившись на вогнепальну зброю, – й добрі гунські луки; майже півтораметрові, з кістяними кінцями, та сагайдаки, повні смертоносних стріл. На жаль, бо за леґендами Європи натягнути гунського лука могли лише гуни… А так, а взагалі… То саме подібні люди ходили з Белембером на Данпарстад ґотів, а з великим Аттілою, – до римських Цезумору, Орлеану і Аквілеї.

До речі, різниці зовнішності, які в гунів були радше соціальними, – у козаків перейшли на вікові. Довгі вислі вуса були привілеєм знатних гунів, або тих, що відзначился хоробрістю у боях. Звичайні гуни стриглися «під глечик» та мали вузенькі вуса. Згодом це стало зовнішністю парубків, а довгі вислі вуса та оселедці запускали у нас літні козаки, сімейні люди.

Основа козацтва – то кінна культура вершників. Звідки вона?

Єдине, що можна відповісти, так це те, що вона у нас була завжди.

І це дійсно так, бо всі три великі народи, що дали нам життя: балти, ґоти та гуни, – спочатку були кочовиками, а без коня – не дуже покочуєш. Кочовиками були й кимеріяни, але вже за часів Трипільської культури – вони поступово стають осілими хліборобами, які здавна почали годувати українським хлібом мудрість грецької Еллади, отримуючи в обмін за це олію та вино. Кочовиками були й войовничі скити, які стають осілими лише недовго п. н. е.

В Україні зараз у великій моді (хоч і з чужої подачі) всякі бовкання про якихось одвічних хліборобів – аріїв – «оріїв»: не було таких. Принаймні за той час, про який ми маємо більш-менш достовірні відомості. І слова такого – «орій» – в українській мові немає.

Кочовиками, принаймні, до часів Белембера, були й звитяжні гуни.

Усі ці люди, разом, підгодовували та розвивали нашу культуру коня, та згодом рознесли її всією Європою, шляхами, які неважко простежити. Після відкриття Америки нащадки еспанських візіґотів перенесли її до Нового Світу, та в кожному американському коневі течуть краплини крови, унесеної колись з берегів Дніпра та Дону.

Немало зобов’язані ми цим і пізнішим народам, з якими нам – уже осілим, доводилося спілкуватись, степовим побратимам: половцям, печенегам тощо.

Зауважимо, що в Римі не було кінних пам’ятників, як не бувало їх у Єгипті або на Близькому Сході (ото й насправді були одвічні осілі землероби!), але… Сьогодні зустріти у Європі або Америці кінний монумент, – радше повсякденність. А це – чи хтось над цим замислювався? – то теж є великий здобуток варварського світу, кінних кочових культур. Дарунок степових народів.

Не зупиняючись за браком місця на багатьох не менш важливих речах, – підсумуємо дещо. Ми маємо незмірно багату народну культуру, яка відібрала, відсортувала найліпше принаймні з трьох великих культур історії. Немало шкоди заподіяло нам свого часу візантійське християнство, приймаючи світ народної уяви – за світ поганських упереджень. Приклали свою злу руку й чужоземні зайди, які нищили нашу культуру перед тим, як понищити нас самих. Але й тому, що полишилося – може позаздрити будь-хто. А наш обов’язок, – берегти це все, відроджувати та продовжувати нести через час.

Від великої війни Белембера 375 року – ми стали єдиною країною, що тимчасово зменшувалася, тимчасово збільшувалася, але в середньому була майже такою, яку ми знаємо зараз. А от коли ж ми стали єдиним українським народом, з єдиною українською мовою? Мовою, яка є неповторним та вишуканим поєднанням трьох колишніх мов: балтицької кимерійської, ґерманської ґотської та угро-тюркської гунської.

Через пошуки історичних документів можна натрапити на цікавий звіт. Його склав такій собі ретор Пріскос, що був секретарем у візантійському посольстві до Аттіли. Сам звіт загубився, але його досить широко цитує алан Йордан у своїй «Історії ґотів», написаній десь на початку VII ст.; отже – по свіжих слідах.

Візантійці мандрують сільською країною, де села дуже великі, а про міста згадується не часто. Ромеї зауважують білені хати під камишевими стріхами, квіти, сади; повсюдну гостинність країни гунів. В одному місці Пріскос зауважує, що: «Тамтешні мешканці, становлячи збіранину різних народів, уміють послуговуватися, окрім своєї, варварської мови, також мовою гунів, бо, навіть мовою західних римлян, – принаймні ті, що з римлянами зтикаються. Грекою ж володіє мало…»

Отже більшість людей володіє трьома мовами. А чи багато можуть цим похизуватись у наш час? Чимало, мабуть, володіє й латиною; нагадаємо, що у Європі той, хто знав латину – вважався ученою людиною.

Але, єдиної мови, схоже, ще немає, вона прийде пізніше.

А може… може вона вже є? – ота сама – «варварська мова»? – важко сказати…

І дійсно, про це вже йшлося у попередньому розділі, формально тут виникає альтернатива, дві можливості:

1. Або ота «варварська мова» – то є мова окремого народу, якими повниться Україна («збіранина народів»). Пам’ятаєте Амміана: «…там живуть алани і костобоки, і незчисленні скитські народи…»

Тоді очевидно, що єдина українська мова має скластися у майбутньому, саме з об’єднання ґотської та гунської.

2. «Варварська мова» – то й є мова міжнаціонального спілкування, як ітіль-тюркі у Великому Булгарі, а ґотська та гунська, то мови окремих народів, які згодом мають відійти у непам’ять. Що ж, можливе й таке, хоч таку можливість підриває саме згадка про оту «збіранину народів». Яка, втім, може бути й даниною ще тим римським уявам… «і незчисленні скитські народи».

Процеси етногенези, створення народу, нації, – не тільки є найменш дослідженими в історії, а є й такими, що найменше піддаються дослідженню. Важко їх прослідкувати й тут.

Припустимо, ще за часів Аттіли Україна є багатонаціональною країною, та такою сприймають її сусіди – ромеї. Однак, уже київська, князівська Русь, становить більш-менш однорідну країну. Принаймні, хоч і розрізняються в ній іще кривічи та радимічи (за літописом!), але мова – твердиться – одна – слов’янська. Отже, як так, то відбулося це все за якихось триста років. Але, є підстави й далі скоротити цей термін.

Бо з приходом мовчазних аварів Бояна – «білих гунів», самі гуни були також дещо відсунуті на другий план в каганаті, та утворилася, схоже, стала дістанція між аварами, які чи царювали, чи правили, та всіма іншими. А це мало зблизити їх іще більше, та швидша етногенеза йде саме з аварських часів. На них припадає й прогресуюча ізоляція сходу. Ми не знаємо навіть, чи не поділився тоді каганат на дві частини.

З утвердженням у каганаті влади аварів, у ромеїв з’являється нове цікаве слово. Тюрки називали аварів «саклаб», що значить «скритний», завдяки їх замкненості. Ромеї приймають цю назву у формі «есклава», що згодом і змінюється на сучасних «слов’ян». Вони відносять її, як це видно з контекстів, не так до аварів, яких називають як годиться, але до всього іншого населення України, в якому вже якось не розрізнюють більше ні ґотів, ні гунів. Вже це може свідчити про злиття цих народів у одне ціле. Хоч і сьогодні не становить труду розрізнити, – хто успадкував кремезну гунську статуру, а хто – струнку ґотську.

Ми сьогодні можемо називати цих людей хоч слов’янами, а хоч і українцями, бо на інші подібного ж складу народи, – ця назва буде поширена значно пізніше.

З назов і термінів роблять самого різного вжитку. Назва «слов’яни» стала дуже в нагоді урядові царської Росії, який використовував поняття слов’янства та слов’янської єдності для пораблення всіх народів, що розмовляли мовами, основою яких стали в далекому минулому балтицькі мови Кимерії. Але, мовна порідненість може й не бути ознакою спільного походження або якогось там братерства. Добре відомо, наприклад, що болгари – то чисті тюрки – досить подивитись на будь-кого з них. Однак, якимось чином і вони перейшли на слов’янську мову, та от… тепер слов’яни.

Так само сталося й з росіянами, які не мають прямого етнічного відношення ні до українців, ні до білорусів, ні до поляків. Але розмовляють мовою, що будучи винесена в основах їх далекими предками з України, – відноситься до слов’янських.

Але, чи є це достатньою підставою об’являти себе «старшім братом» або щось там верзти про «спільну колиску»?

Хіба ж хто в це повірить? Бо, на це не тільки нема жодних підстав, але й не було ніколи: у доступному оглядові минулому.

Для нас цей короткий огляд є цінний насамперед тим, що показує розлеглість нашого справжнього рідства. Є, бо не може не бути, чимало спільного у нашої культури, з культурами наших історичних родичів: Скандинавії на півночі, Казахстану на сході. Ці самі пов’язання й треба пошукати у минулому, культивувати сьогодні. А не обманювати себе агресивно-імперською дурістю «славянского єдінства».

І – ще одне, понад важливе. Україна стала 375 причиною «Великого переселення народів», яке «змело Римську імперію та заклало основи сучасного національного та етнічного поділу Європи», так. Але, це було тільки останнє з них, історично відоме. А, що було, коли до Кимерії прийшли ґоти й алани – двадцять сім віків тому? – хіба тодішня Україна – не уформувала тодішню Європу? Нам є чим пишатись.

8. Київська леґенда

Десь перед останніми роками совєцької епохи було – ні сіло ні впало, відсвятковано 1500-річчя Києва. Звідки побрали таку дату є велика таємниця совєцьких істориків, бо перші поселення на терені Києва, як оминути стоянки полювальників на мамутів, – відомі ще за часів Трипільської культури та балтів Кимерії. Це довів своїми розкопами іще В. Хвойка. Чи може панове вчені довідалися точно, коли саме цієї оселі було підвищено до «посєлка ґородского тіпа»? – дивні справи! Довільність дати має бути очевидною вже з того, що хан Белембер обрав столицею створеної ним наддержави саме Київ, який на той час – мав існувати (375).

Але, крім «коли засновано?» – неодмінно постає наступне: «ким та як?»; за яких обставин та для чого?

Леґендами овіяне заснування всіх великих міст світу, з них, леґенд, все починається. Мають власні леґенди Рим та Візантіум. Київ їх має – аж дві.

За першою та старішою, він був заснований одним із апостолів та учнів Христа – Андрієм – хрестителем ґотів. То могло бути десь за часів імператора Клавдія (40–50) або Нерона (54–68). Попливши попутним судном до скитів, апостол приніс із собою учення Христа та навіть заснував місто на Дніпрі, поставивши дужий хрест на найвищому з пагорбів біля річки. На самому кордоні, де покінчувалися землі скирів та ґотів, а на другому березі лежали землі ядвінґів – «чернегів», нащадків меланхленів Геродота. Життя його було довгим та плідним, та наприкінці його він вирішив об’їхати тодішній світ на доброму ґотському дракарі, попливши спочатку на північ старим шляхом ґотів, Дніпром та Даугавою. Він поніс тоді слово Боже країнам латів, земгалів, курів, жемайтів та естів. Погостив він у ґотів Скандинавії та подався до Шотландії. Бо вона тоді теж вважалася частиною Скитії: «Скошіа». Там його пам’ятають і досі, бо він, святий Андрій, вважається покровителем Шотландії і сьогодні. Потім, дочекавшись північного вітру, він дістався Ґібралтару та заплив до Риму, де відправив молитву на могилі апостола Петра. А далі заїхав до тодішнього центру християнства на сході – Атен. Все це він робив обережно, бо християнство, хоч іще й не надто переслідувалося, але й не схвалювалося. Але, раптом захворів та помер, коли його корабель стояв у порті Пірей.

Там, у Атенах, він і був похований місцевими вірними, з усіма почестями, які належать апостолові, учневі Христа.

Так твердить леґенда, а час проходить, але… Були згодом події, з яких випливає, що може тут ідеться про цілком історичну особу. В часи імператора Юстиніана I (527–565) та цариці Теодори – розпочинається в Константинополі «побудова сторіччя» – церкви Гайі Софії або Мудрості Божої. Одночасно у колишній столиці Равенні екзарх Максиміан добудовує почату ще за панування остроґотів та не закінчену церкву Сан Вітале. А, щоб надати справі більшої слави – хоче перенести з Атен до Равенни нетлінне тіло хрестителя ґотів, апостола Андрія. Про це довідується імператор та виникає свара. Бо імператор хоче поховати апостола у Гайі Софії та, очевидно, бере верх. Однак, свавільний екзарх спромогається, перед тим, як передати тіло імператорові, – відрізати бороду апостола та поховати її у Сан Вітале.

Ця історія свідчить, принаймні, що та особа, яку вважали за апостола Андрія й півтисячоліття потім, – можливо, й насправді існувала.

Такою є перша київська леґенда. Цілком пристойна та дещо й документована.

Друга, певно – пізніша, – дуже проста. Жили собі, ніби, три брати – Кий, Щек та Хорив, а з ними сестра Либідь. Брати як брати. В народі твердили, навіть, що Кий був звичайний перевізник; доставляв людей із Чернегівщини, землі чернегів, на київський берег. Ну, й навпаки, ясна річ. От, що всього й є з цього приводу у першому літописі:

От, і вся літописна інформація. Але – вченим цього було замало. Та, й дійсно, чи пристойно якомусь там перевізникові – засновувати міста? – таке щось личить, принаймні, князеві. Отже, Києві й було посмертно надано князівського звання (бо, якби він був князем, – літописець би цього не оминув). Потім, іще хтось відкрив, що князь Кий побував навіть у Візантії, презентуватися двору самого імператора, та був там удостоєний якогось візантійського ордена (яких на той час іще ніде не було). Така версія. А леґенда тепер, по присвоєнні Києві князя, – ніяк не гірша від першої.

До того ж, в Києві є й досі місцевості – Щековиця та Хоривиця, які від тих імен, ніби, й пішли. Але, для науки нема неможливого, та могло все бути й навпаки. Принаймні в одній із сучасних історій читаємо, що:

Але, то може тоді й сам князь Кий – пішов від назви Києва? – гуляти так гуляти… Зазначимо принагідно й ще одну, як же цікаву обставину, – Б. А. Рибаков безпомилково визначив і часи Кия:

Але, знову виникає те саме дражливе питання. Ідеться про кінець V ст., а Києв відомий на сто років раніше, з кінця ІV ст., як столиця гунського каганату – Гунаґард, то як же з цим? Може то був не той, – якийсь інший Гунаґард?

Але… Давайте трохи поміркуємо. Застосуємо до леґенди крихту здорового глузду. Того, чого – вибачаюсь, часом бракує історикам; особливо совєцьким.

Звернімо увагу на імена. Чи ж ми зустрічаємо їх іще десь, окрім отієї єдиної київської леґенди? Хоча би й у минулому? Може бути заперечення: імена, мовляв, не християнські, а значить – чого ж і шукати. Добре, тоді й пошукаємо – у дохристиянські ж часи. У літописі перед Володимиром перелічується таких чимало – до сотні, але… нема як нема, хоч ми маємо цілих три, що потроює ймовірність. Але, – ні, немає. Олег або Ігор – то теж імена дохристиянські, живі й досі, але чи надавали дітям імена: Кий, Щек, Хорив? Хоч десь в Україні? На всі ці запитання є, на жаль, лише одна відповідь, – ніколи, ніде.

Є ще одна, не менш дивна обставина. Звичайні імена можна міняти, переставляти місцями, а тут? Тут наче завжди передбачений порядок: Кий, Щек, Хорив (та їх сестра Либідь). Кий – добре, він є засновник, йому й бути першим, а інші? З другого боку, не можна міняти місцями слів у випробуваних часом сакральних формулах. Неможливо сказати: «Кієв стал колибєлью трєх народов: українцєв, бєлорусов і русскіх». Або… натомість «Вашє імператорскоє вєлічєство» – взяти й ляпнути: «Вашє вєлічєство імператорскоє». Щось подібне буде сприйняте як свідоме блюзнірство; з усіма можливими наслідками, отже…

Відкриємо наші карти. Представимо деяку версію, не більше, але й не менше правдоподібну ніж будь-які інші. Це – всього лише гіпотеза, та так до неї потрібно й ставитись.

Почнемо зі самої суті всього подальшого. Справа в тому, що перелік імен – «Кий, Щек, Хорив» має вражаючу подобу до офіційного титулу іранського шаха Хосрова: «Кай Шах Хосров». Таких в історії Ірану було тоді двоє: Хосров I (Ануширван, 531–579) та його онук, Хосров II (590–628) (див. Доповнення 10). Тут саме він, останній.

Читач вправі знову знизати плечима: де бузина, а де той дядько? Дійсно, Іран – далеко від нас, та… Однак, кажуть, що цар Дарій вже ходив походом на скитів. Може це й леґенда, але про це впевнено пише Геродот. Але, в нашому разі нема жодних леґенд; нагадаємо дещо з попереднього. Справа в тім, що Іран та Гунський каганат, Скитія-Україна, один-єдиний раз у своїй історії, – були військовими союзниками. То була ота велика війна по смерті кагана Бояна, на початку VII ст. Та сама, що її Л. Н. Ґумільов не без підстав назвав світовою. В ній воювали Гунія вкупі з Іраном шаха Хосрова II, проти Візантії в союзі з тюрками та Абіссінією. Вона розпочалася сварою Візантії з Іраном з приводу Вірменії, яку захопив був візантійський кайсарос Маврікіос. Забезпечившись союзом із Гунією, шах Хосров II захопив Близький Схід, Єгипет, Візантійську Малу Азію та стояв на Боспорі, під стінами Константинополя. Цікаво пише про це історик:

Та, всі ці успіхи зійшли на марне, бо спритний новий імператор Гераклейос заскарбив собі прихильність Тюркського каганату, попередника Хозарату. Цей, як і будь-яка з держав Турану – не мав великої любові до Ірану; як і не забув своїх порахунків із «білими гунами». Шах і не був удалим стратегом, бо загнавши, без жодної потреби, іранську армію до Ніґеру, коли проста військова доцільність вимагала кинути її на Константинопіль, – він полишив безборонним свій Іран. Який і наїхали тюрки.

Зазначимо тут, у дусі колишніх Ґотських воєн, – гунські морські десанти на Тессалоніки, друге по значенню місто імперії (610), на Крету (623) та морський напад на Константинопіль (626).

А тим часом ромейські війська 627 розбили «білих гунів» на Балканах, хоч і можливо, що ця поразка не була такою вже нищівною. Бо, відомо, що й потім – уже Гераклейос, сплачував гунські данини за мир. Однак, цією битвою 627 велика війна була скінчена, а Гунія за мирною угодою, змушена була віддати хозарам усю Леведію, колишній Гунмарк – батьківщину гунів. Аж до київського Святослава (964–972), який відвоює її назад.

Була надовго зломлена й сила Ірану, а шах Хосров II був убитий 628 підчас народного повстання. Більше Іранові не піднятись та він незабаром стане здобиччю арабів. Ці, вірні одвічно імперським настановам, – ніколи не піднімали руку на сильних. Терпляче вичікуючи на появу знедолених та послаблених. Нагадаємо, що вони сунулися були на Кавказ, але хозари дали їм таку научку, що вони не сміли лізти на північ аж до занепаду Хозарату.

Отже, загалом, те, що ми тут пропонуємо, є, як виявляється, не таке вже й неможливе. Дійсно, як у далекій Ніґерії більше тисячі років (!) проіснували місцеві леґенди про походи шаха Хосрова, то… Чому ж у значно ближчій Гунії, союзниці Ірану в багаторічній війні (яка не могла не закарбуватися в пам’яті народу), не могло зберегтися подібних леґенд у Києві, першій столиці каганату?

Чому, нарешті, не могло зберегтися й якоїсь леґенди, що приписувала би пізніше могутньому шахові навіть заснування Києва? Що ж до того, що титульна формула перейшла в імена людей, то це… Як ми переконаємось далі, таке не тільки траплялося з пізнішими київськими літописцями, але бувало в них чи не правилом: будь-яке незрозуміле чужоземне слово – передавати як ім’я власне. Далі ми наведемо два подібні незаперечні приклади. При великій грамоті – воно й не таке буває.

Великі історичні міста мають, часом, не одне ім’я. По-різному звуть їх і різні народи. Константинопіль починав свого історичного життя Бізанціумом, потім був переіменований на честь Константина, першого християнського імператора Риму. Північні ґермани, від України по Скандинавію – мешканці Великої Свит’юд, – добре знали це місто, бо служили в ньому «верінгами» – найманцями – жолдаками. Вони, як добрі мореплавці, звали його Міклаґардом; на честь св. Миколи, який був у греків покровителем мореплавців. Араби звали його за старою пам’яттю – Рум (Рим). Тепер він відомий, як турецький Істанбул.

Дещо цікаво, що з цього правила випадає Рим. Здається, що він від Ромула та Рема по наші дні, так і полишався Римом. Але, це всього тільки виключення з правила.

Київ теж, як і більшість несмертельних міст світу, – мав не одну назву. Скандинави звали його Гунаґард – Гунське місто, та цю назву зустрічаємо й багато віків по гунах, – у ісландських сагах XI–XII ст. Араби звали його Куява, що ближче до власної назви. Бо, у складі ранньо-середньовічної Польщі була й така місцевість – Куявія, що певно, мусить мати якийсь зв’язок із історичним Києвом; чи, принаймні, з прихідцями з нього.

Пізніше Київ спілкується зі сходом через посередництво Хозарату, та в Києві існують навіть хозарські квартали. З часом, коли пізній Хозарат надумає прийняти жидівську віру, вони трактуватимуться, відповідно, – як жидівські. З того часу, приблизно, з’являється назва Самватас. Але, вона якось не сприймається тюркською; за звучанням вона здається радше вірменською або іранською. А, як воно так, то це свідчить про більш близькі стосунки з Іраном у минулому, ніж ми в стані це тепер припускати.

Так – що ж, – хіба наша гіпотеза про походження Кия, Щека та Хорива є такою вже сумнівною? – або безпідставною?

Здається, як ми обіцяли: не ліпша, але й не гірша за інших.

9. Воля та невільництво

Ми вже дещо торкалися цього питання в минулому, але – продовжимо дещо; це буде цікаво.

Історики поклали чимало зусиль, щоб якось викрити укриті причини історичних подій; рушійну силу історії, так би мовити. Чимало борикалися з цією проблемою й ті, від «воєнной дємократії» та «классовой борьби», – творці цілої системи наукового знахарства. От тільки, навряд чи й вони самі, персонально, зуміли би відповісти на запитання: а чому ж це їх «наука», втілена до життя у Росії, – призвела до побудови системи звичайного рабства? Не тільки відомого в Європі ще з римських часів, а начебто й давно подоланого.

Кожна цивілізована людина сьогодні добре знає, що рабство – то річ погана, неморальна. Так само добре знали це й у минулому. Вся боротьба «цивілізованого» Риму з «дикими» варварами, – то є боротьба римського рабства з варварською демократією. Бо не було і немає у світі нічого більш протилежного, більш несумісного, ніж рабство та воля, і жити поруч, у мирі поміж собою, – вони не можуть.

От вам і абсолютно чітке пояснення основної, так би мовити, пружини історичних процесів у Європі впродовж I тисячоліття н. е.

Але, далеко не всі так розуміли справи. В Римі існував чіткий поділ народів. Ніколи не називали варварами, зверніть увагу, єгиптян, іранців або навіть картагенян, а – чому ж? Тому, що в них, як і у римлян, суспільство було побудоване на рабстві. Вони теж, усі жили трудом рабів.

Це добре й засвоїв свого часу марксизм – найпоширеніша антинаукова течія сучасності, який розпочинав відлік цивілізації саме й тільки з рабовласництва, цілком та остаточно нехтуючи демократичною гілкою розвитку народів. Для варварів він полишив оту свою ідіотичну «воєнную дємократію» («…оні жє варвари…»), не давши собі труду навіть подумати, а як же ці народи жили у мирний час? – бо, неможливо ж усе життя воювати. Або, як та чим жили їх родичі вдома, в той час, як вони воювали?

Отже не дивно, що з такою безоглядною зашореністю та повним браком розуміння справи, – марксизм створив не лише дурість «історічєского матєріалізма». Допущений до практичних дій, він відтворив у XX ст. справжнє рабовласницьке суспільство! І жодного випадку тут немає, бо прищепитися він міг тільки й єдино в Росії, класичній країні традиційного рабства.

Історичний сенс змагань Риму з усім варварським світом, що лежав за «Лімес Ґерманікум», Ґерманією та Скитією, – саме й полягав на боротьбі свободи проти рабства. Тоді перемогла свобода та Західний Рим упав. Тому насьогодні справжня демократія є переважно у Західній Європі. На жаль, такого не сталося з іще більш рабським Східним Римом – Константинополем, і критичного 627 року – переміг він. А це мало жахливі наслідки, бо після цього протистояння волі та рабства було перенесене на терени самої Великої Скитії.

Переломною в цій великій боротьбі стала епоха Володимира (980–1015), за неї ми маємо дві вирішальні події. По-перше, недалекоглядний князь уводить обов’язкове для всіх, християн чи поган, візантійське християнство, марґінальне та найбільш реакційне. Що позитивного дало християнство людству – то взагалі є велике запитання, бо тієї уславленої любові до ближнього ми не бачили від нього й досі, а все інше… То не було, навіть, жодне там «крєщєніє Русі», бо вона була – як відомо, охрещена ще хрестителем ґотів і аланів, апостолом Христа Андрієм, – було перехрещення. Духовна капітуляція перед рабовласницькою імперією, погіршеною копією того, – першого Риму.

Другою подією було поновлення, через півтисячоліття по завоюваннях Аттіли, – експансії з України на північний схід. За межами інтересів Булгарського каганату, в міжріччі Оки та Клязьми, закладаються київські колонії – Володимир, Муром та Суздаль; потім – Москва. По них із самого початку квітнуть работоргівля та рабоволодіння; бо, це якась властивість саме колоній. Пригадайте, як починали своє історичне існування еспанські та англійські колонії в Америці, – з тих же самих рабства та работоргівлі. А в їх метрополіях рабства не було вже з добру тисячу років, аж із римських часів. Кажуть, до колоній подаються енергійні та підприємливі люди, але… Такі люди, звичайно, й вдома добре влаштовані, та по колоніях не тиняються, то все чисті байки. Здебільшу цим займається різна неробна голота, схильна шукати легкого щастя по чужих землях; звідти й рабство.

Нагадаємо ще раз: за походженням рабство – то продукт і здобуток землеробних культур, що складалися по сліпих закутках континенту, півостровах. Середина континенту була більш рухливою та динамічною, та була вільна від нього; поґотів, наша велика матір народів – Дешт-и-Кипчак.

Свого часу всі троє наших предків, – балти, ґермани й тюрки – були кочовиками, народами кінної культури, а у кочовому господарстві рабові й місця не знайти. Недарма китайська хроніка Вейшу зі здивуванням писала про гунів, що «в цих людей кожний, від хана до простого пастура, – сам випасає свою худобу». Згідна з цим і сучасна наука:

У степових народів, єдино (не будемо цього укривати), існував старий звичай, коли полонений на війні мусив або викупитись за гроші, або відробити певну кількість років; щось на зразок тимчасового домового рабства. У Кримському ханстві, напередодні його падіння, цей термін становив 6 років. Згадки про це, час від часу, знаходимо в літературі. Коли в «Едді» до Ґудрун збираються подруги, щоб за народним звичаєм утішити її розповідями про власні нещастя, – гунська конунгіна Герборґ розповідає про свої негоди у ґотськім полоні. Ретор Пріскос, що побував із візантійським посольством у країні Аттіли, зустрічає там земляка, грека, який теж свого часу потрапив до гунського полону. Але, пішовши на війну зі своїм тимчасовим володарем, викупився у нього за власну військову здобич.

Але, повернемося до наших колишніх колоній.

Работоргівля з Візантією та Іраном хутко збагатила нові поселення на півночі, привела їх згодом і до незалежності. Та, – не тільки.

Вона закріпила рабство як соціальний устрій на всій півночі, з приблизно 1000 року та аж по 1861, – на вісім з гаком столітть. Постраждала і колишня метрополія, наша Україна, остаточно захоплена «старшим братом» 1709 року, внаслідок програної нами та Швецією війни. Тому і в нас було введене російське рабство, хоч і тільки 1785. Але, – після? Вільною (принаймні – номінально) від рабства, – була лише друга Російська імперія (1861–1917). Саме російський більшовизм і став реакцією на цей її відносно європейський характер. Бо, не випадково, підкреслимо цю очевидність знову, що забрехувальні ідеї господіна товаріща Маркса, ніби цивілізація починається з рабства – знайшли свого втілення саме в Росії.

Рабська система, в свою чергу, уформувала ментальність народу, зробила її протилежною ментальності будь-якої демократичної людини. Саме в Першій російській імперії (1725–1861) ми спостерігаємо найбільші успіхи в імперіалістичній агресії. А в ній армія складалася саме з рабів, яких купували та продавали, а вони – віддано воювали, віддаючи власні життя за поширення теренів рабовласництва. Успіхи Другої імперії, за яку воювали вже вільні люди – були значно скромнішими (щоб не сказати – ніякими). Не випадково, і справжніх демократів у Росії (будь-коли!), – можна було перелічити на пальцях.

Глибоко антидемократичним став за століття сам нарід. Раб, що військовою силою нав’язував рабство вільним народам – унікальне явище світової історії. В той же час українська ментальність, як би там вона не була покалічена російськими впливами, – ґрунтується чи не на старіших демократичних традиціях Європи, та полишається повною протилежністю російській ментальності.

Ментальність і мова – нероздільні, – ми це зараз дещо покажемо.

Цікаво подивитись, які невигладні сліди полишило рабство в російській мові. В європейських мовах нема своїх позначень для раба, бо то переважно мови вільних варварських народів; вживається, звичайно, латинське «славе», та нема від нього й похідних. Не те, навпаки, в російській, де найбільш розвиненим є саме те, що полишило по собі работоргівля й рабство.

Російське слово «раб» походить від ґотського «раппа» – захоплювати, брати в полон (є й у шведській мові). Воно, можна думати, пов’язане з «грабба» – захоплювати, грабувати. Але, подивіться, яким пишним цвітом розквітнув цей корень у російській мові: раболепство, работник, рабочий, работа… В жодній з європейських мов «раб» та «работа» не йдуть від спільного кореня, тут – тільки так. А, є ж іще й інший кущ слів: робость, робеть, робкий… Більше від того, навіть дитина, навіть вільної людини, – зветься «ребенок»; але – ніхто ж так це слово не вимовляє: кажуть або «рабенок» або «робенок», в залежності від вимови, а це ж воно саме й є – рабеня! До цього є ще слово «ребята», яке знову ж, вимовляється як «рабята» або «робята», а значить – корінь є той самий. Слово «робота» є в українській, є в чеській мові, але вживане для тяжкої праці; звичайно ж кажуть «праця», «працювати»… До речі, чеською російське «отрок» (підліток) – означає, знову ж – раба.

Пишно розквітнув у російській і другий, вже балтицький корінь «верг» – (в українській майже не вживаний), який представлений в литовській та латиській мовах, але як же скромно! – всього трійкою слів. В литовській то три слова: «вергас» – раб, «вергове» – рабство та «павергті» – порабити. В російській же – не перебрати не перелічити: изверг, извержение, отвергать, опровергать, подвергать, ниспровергать… Використаний знову – сповна. Від нього, напевно, йдуть також «вериги», «вервь» (зобов’язання групи людей) та навіть, можливо, й звичайна «веревка».

Добре пішов і ґерманський, ґотський корінь «бой» – (сучасною шведською – ланцюг) – теж із рабовласницьких причандалів. Від нього пішли: боярин, бояться, боязнь, боязливый, разбой, разбойник… і, дійсно, людині, що розбила свої ланцюги, збіглому рабові, – що ж і полишається в житті, як не податися у розбійники? – недарма ж їх завжди було в Росії стільки, що пісні та розповіді про них стали чи не переважаючою частиною російського епосу.

Бо, й насправді, що може бути страшнішим для рабовласника – від розбійника, людини, що наважилася розбити накладені на неї рабські ланцюги?

Досить цікавим явищем недосконалої мові є подвоєння, потроєння семантики слова. Коли те саме слово набуває різного значення в залежності від контексту. Наприклад – слово «язик»; в українській односемантичне, – той, що в роті. Не те – в російській – «вєліком і могучєм». Тут «язык» – то ще й мова. Але, може означати й нарід: «Наполеон с двунадесять язык…»; тут мова однозначно пов’язується з народом, нацією: дуже характерно. Тому що, дійсно, ота суміш людей та народів, з якої утворилася Росія, – тільки й має спільного, що мову. Не випадково ж сьогодні, – вона є основним знаряддям імперської агресії. Але, й це не все, можна ще «пойти в разведку и взять языка…», от вам і четверте значення; звідки ж воно?

Відповідь на це запитання потребує повернення до минулого, до давньої работоргової практики. Коли якийсь російський «оґранічєнний контінґєнт» виправлявся з Владіміра, Мурома чи Суздаля до європейської тайги та натрапляв на фінське селище, треба було з’ясувати його склад: на який опір можна розраховувати та скільки там, як поталанить, можна захопити «жівого товара» (термін теж, суто російський), усіх категорій, – рабов, рабинь, рабят та рабенков? От, на те він і потрібний, отой четвертий «язик». Про це пригадують і середньовічні автори. Бо в цій справі – «взять языка», росіяни – кажуть, і досі неперевершені: генетичне!

Чотири різних значення має в російській мові й слово «мир». Нагадаємо, про всякий випадок, що полісемантизм – то свідоцтво нерозвиненості мови; так, принаймні, вважається.

Цікавою є й російська назва крамниці – «лавка». Старий естонський корінь «лава» позначає щось поперечне, на чому можна сидіти, або по чому можна перейти через невелику річку. Але, звідки ж у російській мові побралося її друге значення (знову – полісемантизм)? По це звернемося до російського ж історика:

«Челядь» теж є займанням у інших. Мадярською мовою «чалод» – родина, а вже «челейд» – то прислуга. Бачите, наче соромилися ще називати рабів просто рабами. Лавка, як бачимо, тоді вичерпувала всі знаряддя російської торгівлі, отже, нема й нічого дивного, що згодом назва перейшла й на будь-яку крамницю. Набула ще й узагальненої семантики.

Українська мова – не надто вишукана, як і сусідська польська, багато чого в ній є, але… обмаль поганих слів. Коли полякові або українцеві потрібно добре вилаятись – він переходить на російську, щедру на лайки. Бо вона, ця мова, не лише просякнута работорговим мисленням, а характерна й своїм найширшим та динамічним, так би мовити, емоційним розмахом. Від чогось гранично улесливого, на зразок – «…подлый раб Твой Ивашка всенижайше челом бьет…» та по дослівно знищувальні форми. Наслідки тієї універсальної полярності «раб–ґосподін», яка визначає російське життя та ментальність вже більше восьми століть.

Всі якості людини набувають в цій мові як набундючено величальної, так і беззастережно осудливої форми; навіть – самі незаперечні. Ніби «добрый» – то завжди добрий, але… треба ж, щоб і осудити можна. Пам’ятаю, з цим билися та борикалися вже за совєцьких часів. Та як полегшено зітхнули, коли щось знайшли тут. Хоч і кволеньке, але ж осудливе: «добрєнький».

Бо, здрібнення (будь-яке) є в російській мові ознакою слабості, а значить і несерйозне, осудливе. Бо работоргове суспільство побудоване на силі й тільки на силі: хто герої російського епосу? – «боґатирі». А хто вони: розумні, спритні, зграбні чи може високоморальні? – та ні, сильні; тільки й єдино. «Раззудись плечо, размахнись рука!» – ото й усе. Більше, аж нічогісінько за душею немає. Погляньте лише на отих васнєцовських опудал – і ви все зрозумієте. Віддавна в Росії поважали, єдино, – силу, не розум чи щось там інше. А тому навіть про того, хто зробив наукове відкриття – скажуть тільки, – «силен мужик!» ніколи не скажуть – «умен!» Розумного побережуть для черги, щоб своєчасно поставити на місце: «ішь, какой умний виіскался, а єщє очкі надєл!» (можна – і «шляпу»). Одне слово, як у них кажуть: «Сіла єсть – ума нє надо!»; або так:

Основою рабовласницького суспільства завжди є та буде сила, насильство та насильництво. А мова й ментальність, як учив світової слави український філолог О. Потебня, – нероздільні. Про це слід пам’ятати завжди та за будь-яких обставин. Не випадково, коли все більше заникає російське імперіалістичне панування, нам все більше нав’язують російську мову, істу скарбницю, як ми бачили, рабовласницької ідеології. Навіщо це робиться, можна легко збагнути, порівнявши розумовий та моральний рівень зросійщеного інтер-люмпена та людини будь-якої нації.

Не слід воювати з націями, воювати з культурами, але… Бувають виключення навіть із самих твердих правил, як це не прикро. Тут маємо – саме таке.

Отже, стережіться російської мови та створеної на ній культури – не з чистого бо вони джерела. Добре пам’ятайте про «московську отруту» нашого великого мислителя Дмитра Донцова, пам’ятайте про вічно актуальне – «Геть від Москви!» Миколи Хвильового.

Про все це на весь голос попереджають усі майже триста років нашого спілкування. Будь-якого, в тому числі – й культурного. Можливо, навіть – особливо – культурного.

10. Арійський міт

Перший та вихідний для послідовників різновид, зразок арійського міту, був складений наприкінці XIX ст. та на початку XX ст. в Німеччині. Удала війна проти Франції 1870 та остаточне об’єднання Німеччини канцлером Отто фон Бісмарком (1815–1898), – створили в країні атмосферу національного натхнення. Побічним продуктом якого стали певні міти, започатковані німецькими письменниками та істориками. Вони були виником, з одного боку, щирого бажання зрозуміти глибини національного характеру, з другого ж стали очевидною реакцією інтелектуальних кіл на появу «мас» та соціалізму, що їх інтереси очолив. «Масам» протиставлявся національно свідомий нарід. А до того соціалізм іще відверто пов’язувано зі світовим жидівством.

Велику роль у становленні націоналізму, що хутко еволюціонував до расизму, відіграли книги англійця Гоустона Стюарта Чемберлена «Основи XIX ст.» (1899) та «Арійське сприйняття світу» (1906).

На їх засадах національна ідея хутко підвищується до рівня всесвітнього месіанства та ідеї вибраного народу, який протиставляється всім іншим, нижчим расам та народам. Витвір групи інтелектуалів – штучно поширюється, засобами пропаганди, до масштабів народної ідеології; народжується арійський міт. Все рідне, ґерманське, віднині – арійське, – протиставляється нижчому, а що ж може бути нижчим від жидівства у християнській та антисемітській Європі?

Все це підкріпляється й старим, класично расистським твором французького графа Шарля Ґобіно – «Нерівністю людських рас» (1855).

Ґерман Альвардт у Німеччині, того ж таки 1899, яким датується перша книга Чемберлена, – оприлюднює книгу «Відчайдушна боротьба арійських народів з єврейством», назва якої промовляє сама за себе. Тут класичної антиномії: арієць – неарієць = жид, – поставлено на повний зріст. Це є певна шкода, бо навряд чи тепер будь-яким арійським теоріям пощастить відмитись від антисемітизму.

В цьому ж напрямі пише своєї книги Віллібальд Геншель – «Варуна. Підхід до світу та історії з погляду аріїв» (1901). В ній він упевнено приписує аріо-ґерманам усі досягнення світових культур, протиставляючи їм «нижчі раси». У другому виданні він переходить і до соціальних проблем, актуальних на той час, розглядаючи капіталізм, як вигаданий жидом Давідом Рікардо інструмент поневолення вищої раси. Він же займався й громадсько-політичною діяльністю, як засновник «Мітгарт-бунду».

Після нього Фрідріх Фішбах, у книзі «Асгарт та Мітгарт» (1902), розглядає землі поміж Райном та Везером, як колиску арійської раси – «найстарішу клітину людства». Бо, звідти – ніби, походили конунги Армін та Відукінд. Армін був конунгом херусків, які знищили три римські легіони під Тевтобургом (9 рік н. е.) та насправді походив із цих місць, але Відукінд… Він був конунгом саксів, які воювали проти імперії Карла, та походив зовсім з інших країв: його сакси жили далеко на схід від Везера, аж за Ельбою. Уже таке щось дає уявлення щодо справжнього наукового рівня подібних пошуків.

Втім, не забудемо й того, що аж так вільне поводження з фактами історії у деяких німецьких письменників, – було нормою професіоналів від офіційної совєцької історії.

Такий собі Людвиг Вольтман, у книзі «Політична антропологія» (1903), вже впевнено пов’язує всі суспільні рухи з міжрасовими зіткненнями, вбачаючи в них єдину рушійну силу історії. У своєму наступному творі на ту ж тему – «Ґермани та Ренесанс в Італії» (1905) він бачить творчу силу тільки в народах півночі та послідовно розвиває тезу Чемберлена, що упадок «вищих культур» є обумовлений вимиранням білявих (!). Він незмінно знаходить арійські риси та світле волосся у всіх видатних митців Італії.

Не обійшлося, однак, у цій високій трагедії й без домішки фарсу. Колись німецький письменник та філософ Фрідріх Ніцше (1844–1900) – людина слаба і хвора, проповідував «волю до сили». Начитавшись римського історика Таціта (55–120), – він створив образ сильної людини, якій море по коліна, древнього ґермана: «білявої бестії». Не дочитався він, на превеликий жаль, пізнішого Амміана Марцелліана, який відкрив нам, як робилися з чорнявих оті «біляві бестії» – шляхом відмивання волосся у вапневій воді…

Іронія долі зробила так, що серед верхівки нацизму «білявих бестій» практично не було, всі були чорняві; один Ґерман Ґьорінг був шатеном…

До того; ми не знаємо достеменно, якими на вигляд були оті, перші арії Індостану, але – якими є сьогоднішні, через 2000 років, – знаємо досконало: один в один, не надто рослі, чорняві та темнуваті на шкіру; не худі, а радше дещо гладкуваті. На наш неосвічений погляд – чи не типові цигани, до яких ми звикли. То, які ж там могли бути, знову ж – «біляві бестії»? В той же час, усі співтворці арійського міту твердять нам саме про високих та білявих.

Вже це одне переконливо свідчить про те, що марно пошукувати у мітах навіть слідів елементарної логіки; міти – то продукт дологічного мислення.

Було би помилкою думати, що ідеї людської нерівності бувають притаманні лише простим людям. В Німеччині не була вільною від них і вишукана інтелектуальна еліта нації, коло неоромантиків, що гуртувалося біля відомого поета-символіста Стефана Ґеорґе (1868–1933) та його журналу «Листи для мистецтва», – так званого «Ґеорґенкрайс». Це були люди без політичних амбіцій, мріяли – єдино, про відродження німецьких гідностей з часів Арміна або Відукінда; але й їм не дано було ухилитись від політики. Ґерман Бурте напише у романі «Вільтфебер» (1912): «Можна навіть знищити натовп в ім’я народу. Висока ціль завжди освятить кривавий засіб». Це – не автор, герой, але… гасло сучасне. Його визнають, як більшовики, так і наці. Не думаю, щоби хтось з цих людей схвалив би потім гітлерівську «Кришталеву ніч», однак, – самі бачите.

На подібному ґрунті в Німеччині виростала, часом, досить барвиста література. Наприклад, Віллі Пастор у книзі «Земля в часи людей» (1904) описував усю історію людства, як відчайдушну боротьбу ґерманських «синів сонця» проти «печерних рас півдня» (!). Його однодумець Адольф Ланце, що з 1905 випускав расистську газету «Остара» з накладом до 100 000 примірників, – проповідував поділ усіх рас на «світлих асів» та «темних ванів».

Обидва були народами старої, кавказької частини «Едди», що ривалізували, а часом і ворогували, але описувані там – це вкрай важливо, – як рівно доблесні. Аси або алани, це предки нині жиючих осетинів, а вани – були предками сванів (суани римського географа Страбона). Підкреслимо, що в наступних частинах «Едди» описується сусідство українських ґотів та гунів, але теж, без найменшого приниження чужої гідності. Отже, як судити за «Еддою», а це – щоб там не було, історичний документ, то древнім ґерманам були абсолютно не властиві будь-які расові упередження. От це можна твердити з усією певністю.

І однак, той же А. Ланце оприлюднив 1905 книгу – «Теозоологія або ж учення про содомських мавп та вибранців Божих». «Содомські мавпи» – це сьогоднішні «нижчі раси», уподоблені до нащадків павіанів; «вибранці Божі», це – зрозуміло: арії. Оглянути всю цю писанину просто технічно неможливо, тому зазначимо лише, що у XX ст. в Німеччині такого друкувалося все більше, до істої повені в часи нацизму. Тому зупинимося ще лише на двох, що з певних причин заслуговують на згадку. Це книга Людвіґа Куленбека «Раса й народність» (1905), що цікава своїм підходом, вона проводить думку, що класові протиріччя можуть бути зняті тільки євгенікою; тобто – свідомим покращенням людської породи. Тут уперше расова теорія пов’язується з конструктивними ідеями Ф. Ґальтона; дещо скомпрометувавши ідеї великого англійця.

У тому ж руслі плив Артур Дінтер у книзі «Гріх, то завжди кров» (1918). Подібно до Куленбека він пов’язував расову теорію з євгенікою, та – не тільки. Його самобутність була в тому, що він першим наполягав на прийнятті расових законів. А це було рівно за двадцять років перед тим, як вони були дійсно прийняті в Німеччині. Це сталося 1938 – так звані «Нюрнберзькі закони».

Суспільна думка звичайно пов’язує практику німецького націонал-соціалізму з двома книгами – «Моя боротьба» Адольфа Гітлера та «Міт XX сторіччя» Альфреда Розенберґа. Але, справа в тому що обидві ці книжки є абсолютно вторинні та ні в чому не ориґінальні. Бо все, що можна було сказати про раси та расові теорії, було, мабуть, оприлюднене задовго перед ними.

Не можна не помітити дивного факту, що найбільша кількість подібної літератури припадає десь на околиці 1905. В Росії, яка не підтримувала культурних зв’язків з Німеччиною ні тоді, ні раніше («гнілой Запад»), – це часи утворення «Союза русского народа» та жидівських погромів. У тодішній кайзерівській Німеччині був порядок, громили виключно на папері, але… Звідки ж таке дивне співпадіння в часі? – чи, бува, не оті загадкові космічні впливи?

Не вадить зазначити й оте, одвічне, – інтелектуальну вишуканість німецької расистської літератури та абсолютно печерний рівень російської антисемітської писанини, – тих же П. Крушевана, П. Столипіна або С. Нілуса.

Втім, не слід гадати, що в Німеччині справа обмежувалася теорією, була й деяка практика. В самій Німеччині чимало зробив для цього, зокрема, Ґвідо фон Ліст, який не тільки написав низку книг, але й започаткував товариство власного імені – прибічників нового, расистського націоналізму. Це від нього, не від Гітлера з Розенбергом, – іде нове поняття «аріо-ґермано-німецької благородної раси». А такій, самі розумієте, гріх перед Богом не володіти цілісіньким світом. До справи підключається німецький імперіалізм. Слід тут чітко усвідомити, що саме поняття «цивілізованих аріїв», які підкорили свого часу «дикунів» Індостану, та вчинили там цивілізацію, – грало суто допоміжну роль. Древні прецеденти потрібні тільки заради солідності: деяка псевдоісторична стартова площадка для власного вивищення над іншими, не більше. Не дивно, що згадуваний вище Віллібальд Ґеншель презентуватиме вже 1910 Леонардо да Вінчі – як доброго німця Леонарда фон Вінке, а такий собі Ганс Блюер до 1921 аріїзує й Ісуса з Назарету, котрий, як усі гадали раніше, належав радше до жидівства; принаймні – за матір’ю.

Але, трагічний кінець арійського міту в Німеччині – не зупинив інших. З тієї простої причини, що коли злочинець кінчає свій вік у буцегарні, – це не надто стримує інших. Тому арійському мітові самою історією судилося скінчити життя на неплідному російському ґрунті, де йому й належить тепер проростати; потягненим все з того ж заходу.

Це потягнення історії є цікавим та повчальним іще в одному відношенні.

Справа в тому, що як ви очевидно знаєте, наш спільний «старшій брат» з’явився на арені історії – на біду для всіх інших, «молодших», які на той час вже давно були присутні, – відносно недавно, всього якихось вісімсот років, принаймні. Та – в кращому разі, як бізнесмен та підприємець у колишніх колоніях Києва, колишньої столиці наддержави – Гунського каганату, що на той час давно не існував. Повторимо, як бізнесмен та підприємець дрібного работоргового закладу, який розповзеться згодом на половину континенту – «от Одєра до Бєрінгова проліва».

Цей работорговий фах «старшій брат» потім плекав та досконалив у поколіннях, перебравшись до Москви, де ніхто не заважав. А до нашого часу – за повного та кінцевого попуску вищих сил, що керують світом, – зумів створити зі свого рабовласницького заповідника цілий концтабір народів. З’являючись офіційно, як ви знаєте, наче їх усіх природним спасителем та патроном.

А з такою блискучою історичною кар’єрою – впрост непристойно було би мати такого короткого історичного віку, та намагання підбудувати до російського історичного даху достойний його солідний підмуровок (що пішов би у часі десь далі вже привласненого Києва) – нараховують уже два століття. Добрим людям міг би здатися на це Гунський каганат – великодержава, але їм він не підходить – не ті люди – «полчіща дікіх кочєвніков» (що полишають по собі трупи та згарища). А тут потрібно, як годиться, солідно – «мірних пахарєй». Тих, що не тільки власну землю захищають, але ще й усіх інших при цьому «освобождают».

Бо, нагадаємо, все у них не своє, змавповане чуже, підібране десь та колись з усе того ж великого смітника історії. Рабство та агресія – з того, ще першого Риму, дрімуче православ’я та отой дурний двохголовий нествор, – з Риму другого; і так далі.

Туга за великою власною історією, якомога старішою, – здавна гнітить всяке безродне задупство. Вони вже раз підкрали собі більше двох століть нашої власної, української історії («всє ми вишлі із драгоцєнного Кієва…»), аби відсвяткувати поспіхом оте уявне «Тисячєлєтіє Россіі», котре, як ми це добре знаємо, не може наступити раніше 2169 (як не ще пізніше). Варто зазначити, що його потім чомусь не надто пригадували. Але, як усе це їм минуло, як ніхто галасу не зчинив з приводу крадіжки, – то чому не піти далі? Не підкрасти таке щось і справді капітальне? – скажімо так, як А. Фомєнко з Г. Носовскім приписали до Росії історію монголів.

Так само воно й з отим арійством, – кожному хочеться… кожному кортить…

От так і побивалися, аж поки не з’явився світові російський письменник В. Чівіліхін, що написав такий собі «роман-ессе» – «Память». (вид. «Роман-газета, № 16, № 17, 1982). Там знаходимо різні патріотичні, більш-менш безглузді міркування щодо монголів та «татарского іга», але є й те, що нас в данному разі цікавить.

На першій же сторінці другого випуску читаємо, що:

Слов’янські – це в кінці означає російські – «русскіє», тому що заради цього, власне, оте «слов’янство» й затівалося.

Насправді слов’янська спільність – то спільність балтицька, та схоже, що автор вже почав оцінювати всебічні переваги цієї обставини для «русской ідеі»: як воно раніше можна було зазіхати на все слов’янське, так тепер можна буде зазіхати на все балтицьке; а це вже щось.

Але, то лише розвідка. Слово «арії», з’являється нарешті в усій своїй красі та сумнівності на с.10 № 17. З охотою притягуються «Веди» (слово ж – таке російське!). Автор бадьоро, не гірше від отого класичного російського гімназиста, якому належить виправити вперше зобачену ним картину зоряного неба, – прилучається до ведичної мудрості, розмірковуючи, що санскритське nabha (житло богів), це ж звичайне російське «небо»; ну, і так далі.

Жалюгідні намагання Ліхачьова та Юґова з їх «антамі-прєдкамі русскіх», або тим, що «тавро-скіф Ахіллєс – бил русскій» – він і не згадує: дрібничка – не той масштаб, «мєлочізм». Звісно ж, це «арії-пахарі», це вони «принесли в Индию коневодство и металлургию» саме звідси, зі своєї прабатьківщини Росії. Так само, як принесли, пішки й на своїх човнах-довбанках (хоча жодні річки звідси, між іншим, до Індії не течуть). Саме вони, що випалювали свої довбанки-«моноксіли» за браком доброго інструменту; бо ж – додамо, в металургії були такими саме профанами, як і у розведенні коней. Не мали, схоже, аж так великого досвіду й в обробці каменю. А значить – закономірним є висновок, що напрошується сам собою:

Ось так; хоча, на всякий випадок, є й зауваження наприкінці:

Отже, чергова «велика ідея» знову поцуплена зі смітника історії, але ґрунтовно очищена та підновлена. А скільки перли були на отих своїх спільників та союзників 1939–1941 саме за це; саме з приводу расової теорії та арійців! Але, то дурниці; важливо, щоб саме ми були арійці, а всі інші – ні. Як невільництво, може бути поганим – чужим, або нашим – добрим («ви наші отци, ми ваші дєті»). Так само й дурний міт про вищу нордичну расу, може бути «іхнім» – поганим, так і «нашім» – добрим. Сюди ж, на щастя, дивиться й постійна роздвоєність мови, де будь-якому слові можна надати як додатнього, так і від’ємного відтінку.

Або, наведемо найбільш красномовний приклад: як вони турботливо та ретельно підтримували так звані «національно-визвольні рухи», де завгодно, та тільки не у себе. Бо лицемірство та двоєдушність – це не риси, це дещо більше: єство.

Другою з арійських месій в Росії стала така собі Свєтлана Жарнікова, мистецтвознавець за фахом. Це вона оприлюднила в журналі «Вокруг Света» статтю – «Где же, вы, горы Меру?» (№ 3, 1989, с. 39–41). Вона цитує древні міти аріїв та пише:

Гори, що відокремлюють північ та біле море від усіх останніх земель звуться горами Меру, та найвеликіша з них Мандарою. За горами Меру півроку тягнеться день та півроку ніч, там води застигають та набувають дивних обрисів, там у небі над океаном виблискують райдужні водяниці, і тільки птахи та великі мудреці-«ріші» знають дорогу до цього краю.

Це – з посиланням на один з гімнів «Веди». Але, про ті ж самі гори пише й іранська (та – теж арійська, «Авеста»):

Закарбуйте собі зі всього цього багатства опису лише одне: подолати ці гори можуть або «птахи та великі мудреці» або «сміливі та сильні духом»: це є понад важливе свідчення. Під яке, до речі, якнайкраще підпадають Гімалаї. Саме з них, великих гір, на північ та на південь, беруть початок і великі ріки, одні впадають до Індійського океану; інші, відповідно – до Льодового: згідно з «Ведою» та «Авестою». Але ж, ні… Виявляється:

Так, чудово, навіть із ріками все в порядку, але – вибачте – як же з висотою? Бо й оця «вища точка» у аж 293 метри над рівнем моря (а середня висота там десь більше 100 м), – це що ж, має бути ота Мандара «Веди»? – побійтеся Бога, пані.

Адже, ви самі писали, що їх, оті «Сєвєрниє Ували» – «не відразу виокремить око»; а вже заєць – то певно, перебіжить і не помітивши. А, як же з тим, що подолати їх дане тільки мудрим, сміливим та сильним духом? – отже?

Отже, типовий продукт дологічного магічного мислення; яке не розуміє нічого, окрім мітів, живиться ними та створює все нові.

До того, вона не досить критично прочитала індійського історика з перелому сторіч, Ґанґадгарі Тілака, який учив, що прабатьківщиною індійських аріїв була Арктика, попри те, що там не було замешканої землі, хоч сьогодні, а хоч у минулому. Але, у книзі «Арктична батьківщина у Ведах», він твердив, що арії колись жили в Арктиці, звідки десь 10–9 тисяч років тому, під загрозою холодів, вирушили на південь. Таке – замало правдоподібне, бо не підтверджується даними геології та кліматології.

А остаточного схиблення спричинив уже якийсь сучасний індійський пройдисвіт, який запевнив госпожу Жарнікову, ніби пройшов увесь «Русскій Сєвєр», цілком обходячись санскритом. Якого, ніби, всі прості російські люди, всі, без винятку, відмінно розуміли, без жодних перекладів.

Як хтось не вірить, що то був саме пройдисвіт, раджу перевірити: не знаючи санскриту, але з «вєлікім і могучім», – спромогтися зрозуміти хоч одне-єдине речення з «Бгагават-гіти» або «Ріг-Веди» – спробуйте.

Але, якщо повірити в усі ці байки, та згадати, що по обидва боки отих «Увалов», що й заєць перебіжить не помітивши, тобто – новітніх «гір Меру» (або «Великої Хари») живуть сьогодні росіяни – то значить вони й є оті самі арійці. Просто, чи не так? Принагідно зауважимо, що ті безбарвні, кольору мачули угро-фіни «Русского Сєвєра», – все ж ліпше пасують до класичного штампу «білявої бестії», ніж будь-хто інший з попередніх претендентів; хоч і не з більшим ступенем вірогідності.

Пізніше, уже порядно в дев’яностих, в московських «Ізвєстіях» прослизнула мало ким помічена «замєтка» про те, що от госпожа С. Жарнікова зробила відкриття всесвітнього значення; а разом із жалем, що книга є, а видати не можна: спонсорів немає.

У нас невмирущу тему арійства плідно експлуатує такий собі господін Каниґін («Путь арієв», Київ, 1992). В цій вкрай недбайливо складеній книжці переповідаються, хоч і не без перекручень, як старі та давно спростовані міти, так і міркування самого автора; ясна річ – іще необґрунтованіші. Щоб не повертатися до цього твору надалі, зазначимо серед ориґінальних відкриттів автора й такі:

1. Відомий російський учений М. В. Ломоносов (1711–1765) – був не сином архангельського судновласника, як це вважається повсюдно, а байстрюком Петра I, «рєформатора всєроссійского», – кидається тінь на добре досі ім’я матері покійного.

2. Виявляється, що відомий російський письменник Н. С. Лєсков (1831–1895) народився в Києві, про що він сам не підозрював по кінець життя, вважаючи (як і всі інші), що народився в селі Гороховє Орловської губернії.

3. Олександр Македонський, ніби, двічі проходив Україною, про що не мали поняття не лише сучасні історики, а й сучасники полководця.

Отже, з ким саме ми тут маємо справу, – ясніше від ясного.

Доводилося чути вже й українські байки про арійців-українців. Від тих, про кого свого часу влучно зауважив Володимир Базилевський, що вони ставлять український тин там, де не було ще ні землі, ні води, їх культивують ті самі, що вчать, ніби древній Шумер був заселений вихідцями з України. Але, шкода, при цьому чомусь не повідомлюють нас, як же це вийшло, що вони усі свої глиняні таблички з собою забрали, жодної на старій батьківщині не полишили?

Натиск робиться, ясна річ, на тому, що вони одвіку були землероби та хлібороби, бо були «арії-орії» (від дієслова «орати»). А далі все ляпається згідно відомому вже російському сценарієві – чимдуж відбивалися від чужинців: кимеріян, скитів, гунів, кипчаків, монголів… Одне слово – «от нєісчіслімих полчіщ дікіх (можна й «полудікіх») кочєвніков,» – стежка давно протоптана.

Проти цього є всього два заперечення, та обидва є, здається, – незаперечні, вбивчі.

По-перше, виріс на селі, а такого слова – «орій» – не чув. Отже, воно здається вигаданим; наче спеціально під отих «аріїв». Які, на жаль, жодними там «оріями» не були, бо…

Нема цього слова, шкода, й у словниках, принаймні – звичайних: на 50–60 тисяч слів.

По-друге, індійські класичні арії – не були, шкода, хліборобами. Бо саме ретельне наукове дослідження встановило, що вони займалися скотарством, кочували та випасали худобу. Про це переконливо свідчить нам їх же власна «Ріґведа»; вони не мали навіть сталих поселень. Лише часом зупинялися десь на півроку у відповідному місці, висівали та збирали ячмінь. Ото тільки й було того землеробства.

Ствердимо, насамперед, що слово «арій» – не має жодного відношення саме до орки. Бо мовою тих же індійських аріїв – санскритом, – орати буде «кріші». А що то є слово «арій» та що воно позначає, – по це звернемося до самої індійської «Бгаґавадґіти». В глосарії наприкінці книги читаємо: «арьян» – цивілізований послідовник ведичної культури, метою життя якого є досягнення духовної досконалості». Все це є понад цікаве, бо не містить навіть етнічних визначень чи обмежень, зводячи поняття «арія» до сфери чисто культурної.

Але, як воно там, все таки, з отими одвічними «землеробами-українцями»? – та, чи могло піти землеробство (принаймні – у нас) від індійських аріїв? Тут декого прийдеться розчарувати.

Наявність таких слів, як aurata – орати (фін.), asula – оселя (ест.), leіb – хліб (ест.), наводить на думку, що осілий триб життя та землеробство, – ідуть не від індо-європейських аріїв (принаймні в Європі), а радше від фінських – неарійських народів, можливих піонерів у цій справі. Ця думка стане ще більш обґрунтованою, коли ми дослідимо походження основних термінів землеробства, українських слів «поле» та «межа». Бо нема потреби доводити, що коли слова займаються з одної мови до зовсім іншої, то це займається разом із тим, що цими словами позначається. Дослідимо це, два нероздільні слова, бо кожне поле має свою межу.

Звернімо уваги на фінські слова: palaa – спалити, та mets – ліс. До того є ще слово pelto, закінчення якого свідчить про завершеність чогось, та позначає «поле». Така схожість коренів у словах palaa – палити та pelto – поле, а також співпадіння коренів нашої «межі» та фінського «лісу» (mets), свідчить нам про технологію первісного лісового землеробства: випалюється шмат лісу, утворюється pelto – поле (власне – випал), та засіюється. По краях поля – ліс (mets). Нашою мовою – межа: край поля.

Зауважимо, що той самий набір слів, дієслово oreti – орати, та слова miskas – є у литовській мові. Втім, найближче до українського «межа» – буде латиське meza. Таким чином, шлях цих двох основних слів та всієї технології північного землеробства такий: від фінів до балтів Кимерії і далі.

Простежимо дещо за характером північного землеробства та змінами його технології, – за фінськими ж старими джерелами. Заглянемо до третьої руни першої частини епоса «Калевала», яка називається – «Засів ячменю». Вяйнемейнен узявся до посіву, а синиця керує його діями, вона каже:

Але, той вже синиці не слухає, бо перейшов на нову технологію: «взяв сокиру, що гостріша» та заходився готувати поле, вирубуючи ліс. Свого часу то була, певно, ціла технологічна революція, що істотно зменшувала екологічну шкоду та давала змогу використовувати деревину на будівництво. Зауважимо, що й це завоювання людства – сокира, прийшло до нас, схоже, теж іще від фінів, бо назва сокири фінською – то kirvi; та, знову ж, через балтів, бо литовською sukirvis – це той, що з сокирою. Був колись навіть такий нарід «скирів» або «сокир» – «тих, що з сокирами», предки пізніших кривічів.

Не забудемо й щире здивування перед малими чоловічками з мосяжними сокирами у естонському епосі «Калевіпоег».

На закінчення цього історичного екскурсу звернімо увагу й на те, що Вяйнемейнен, як оті древні арії, збирається висівати саме ячмінь. То напрошується запитання, а чи не був він саме отією першою сільсько-господарською культурою, яку відкрили в Євразії?

Отже, будемо тепер сподіватися, що від міту про «аріїв-оріїв» – ми не полишили каменя на камені. Наприкінці можна й поставити слушне запитання: а чому ж спокуса й собі якось приліпитись до цього реномованого в очах невігласного обивателя кінця XX ст. здобутку попередників Гітлера, – «арійців», – чомусь і досі не полишає багатьох? – навіть, не завжди невігласних?

На це, здається, можна відповісти з майже повною певністю. Можна бути впевненими, що подібна фантастична псевдоромантика історії – «арії», не існувала би взагалі, була би забута, якби не приносила якоїсь користі, хоча би пропагандової, – у чиїхось сьогоднішніх імперіалістичних гешефтах.

Але, навіщо все це нам – українцям?

У кінці наведемо одну цікаву фактичну довідку з історії арійського міту, яка з одного боку викриє нам усе його політично-спекулянтське єство, а з другого – все безмежжя його волюнтаризму.

Відомо, що британські колонізатори на Близькому Сході мали поважні клопоти, робили все аби розколоти арабську єдність, привернути їх на свій бік. Не забуте й досі ім’я британського розвідника – полковника Томаса Едварда Лавренса (1888–1935), який стільки зробив для цього, перетворившись навіть сам на араба. Але, були й такі араби, що спиралися на ворогів Великобританії, слушно розраховуючи в такий спосіб позбавитись британського колоніалізму. Вони ще пам’ятали німецького консула Васмуса, який підчас Першої світової підняв курдів проти британського панування в Іраку.

Такий собі Хаджі Імам Алла Гусейн (1893–1968), що став у 1920 муфтієм Ієрусалиму, пильно стежив за подіями часу та 1941 спрямував до райхсканцлера Німеччини А. Гітлера – політичне звернення – «Про свободу арабів». Гітлер, в свою чергу, ознайомився з цим документом, та… у посланні на відповідь благословив арабську справу. По цьому муфтій організував пронацистський Арабський Легіон; з якого, між іншим, вийшов і перший президент Єгипту – Ґамаль Абдель Насер.

Отже, підіб’ємо підсумки. Адольф Гітлер, арієць та фюрер усіх арійських німців, – всебічно співчуває справі арабів, яких (це очевидно) не вважає нижчою расою, неарійцями. З другого боку, сучасна наука незаперечно свідчить, що араби – як і жиди, – відносяться до родини семітських народів, є не лише поріднені, але й розмовляють дещо близькими мовами. Але жиди – то є неарійці, призначені арійцями (на чолі з їх фюрером) на винищення; але – хто ж тоді є араби, боротьбу яких за свободу щойно благословив сам фюрер цих арійців?

Залишається думати, що арієць або неарієць, – то є політичні категорії. Але, тоді все це докорінно протирічить расовій теорії, з якої саме й вийшли ці обидва протилежні поняття.

Так практичне застосування міту в реальному житті – миттєво руйнує його самого.

11. Демократія

Сучасне суспільство в усіх цивілізованих країнах світу має бути, зобов’язане бути, тільки демократичним; «вільним», як то кажуть. Складових такого суспільства – на диво мало. Це – періодична виборність влади всіх (або – не всіх) рівнів за умов загального виборчого права, та – якомога більше різних прав у кожного окремого громадянина. Природною є думка, що обирати на керівні посади слід таких людей, які з цією посадою найкраще упораються, але… є сьогодні навіть такий фах – іміджмейкер, або нашою мовою – видомахер, який береться надати будь-кому, за помірну заплату – ясна річ, – такого товарного вигляду, що за нього будь-хто й проголосує. Так виглядає сьогодні оте загальне виборче право. Але, що ж то за невід’ємні права кожного?

Попри те, що на 3/4 земної кулі не виконується основне право прав людини – самому бути господарем свого життя, – цивілізованих непокоїть зовсім інше.

Один приклад, але як же красномовний. Року 1998 відбувся Всесвітній збір англіканських церков. Одним із центральних питань, які потребували термінового вирішення, було: чи допускати до священницького сану збоченців, педерастів. Бо, коли не допускати, як це дотепер практикувалося, – то це ж буде утиснення їх людських прав! Відповідна резолюція, щоправда, не набрала необхідної кількості голосів, але майбутні святі отці педерасти – не нітяться: мовляв, не цього разу, так наступного, а ми своє візьмемо.

Адже, у хорах хлопчаків при церквах, – святим отцям буде, чого робити, – самі розумієте…

Або ж другий приклад, отой дурний рейвах в Європі, – батьківська турбота про життя серійних убивць; які позбавили того ж таки життя не одну людину.

Так сьогодні стоять справи з демократією та людськими правами.

Але, звідки воно виникло, все це разом? – це – теж доволі цікаво.

Вважається сьогодні, що демократія пішла з древньої Еллади, яку одні здавна іменували «матір’ю всіх істин», а інші – «матір’ю всіх брехней»; бо ж грецькою «демократія» означає, дослівно, «народовладдя». Таким чином, отих, що так добре правлять нам про якусь там «народну демократію», – слід розуміти звичайними невігласами, що підносять нам чергове «масляне масло».

Все це, однак, як це буває звичайно – і не зовсім так, бо й в Елладі ота демократія була далеко не повсюдною, а пов’язана радше з Атенами. Бо, у їх одвічного риваля – Спарти, – було дещо зовсім інше. Траплялися тирани і в Атенах. Та й у рабовласницьких Атенах ота демократія стосувалася лише вільних, про права рабів там ніхто особливо не турбувався. До того, і сама Еллада, попри її величезні заслуги перед людством, – була лише закутком Європи, не вона вирішувала її долі.

Все це знову відсилає нас до попередниці Еллади, колиски індо-європейської цивілізації – Великої Кимерії, з якої пішли, спочатку кельто-балтицька, потім ґерманська, а останньою – слов’янська – субцивілізації єдиного індо-європейського кореня; з її містами, більшими та набагато ранішими від Риму. Сліди цієї потужної цивілізації ми відкриваємо по найвіддаленіших закутках Європи, починаючи з отієї геродотівської леґенди, що освячувала право мінорату та була звичайною практикою в житті древнього кельтського Уельсу, по інші, не менш цікаві співпадіння.

Американський письменник Роберт Говард – творець постаті Конана з Кимерії, був – не сприймайте це парадоксом, чи не останнім із великих романтиків Європи. Він створив і другий привабливий образ, чомусь не так популярний, – короля шотландських піктів, Брана Мак Морна. Бран – розповсюджене ірландське ім’я, та древні саги Ейріна описують нам і пригоди великого мореплавця Брана, що відкрив на заході океану райські острови. Бран у перекладі означає «Ворон», та як дві краплі води нагадує нам староукраїнського «врана». Нагадаємо, що наші давні предки слабо розрізнювали «б» і «в», передаючи їх одним знаком рун, що увічнилося згодом у грецькій абетці. Нагадаємо, що в такий спосіб почали порізнювати «болгар» і «волгар», хоча колись це було те саме.

Пригадаємо собі ще й той неспірний факт, що сучасні англійське «сосайеті», еспанське «сосьєдад», латино-грецьке «соціологія» та скромне українське «сусідство», – ідуть з того самого, єдиного, іще балтицького кореня. Тобто те, що ми називаємо співзвучним же українським словом «суспільство», – повинно було, за звичайною логікою, закладатися ще у Великій Кимерії, поміж Сяном і Доном. Часи були дуже давні, розквіт Великої Кимерії припадав десь на друге тисячоліття перед нашою ерою, на ще доскитські часи, та мало полишилося по цьому історичних слідів або свідчень.

Потім з’явилися скити, ґерманські народи, але… вони були, що би там не казали – родичами. А, крім того, не могли уникнути впливу цивілізації Великої Кимерії. Від них так само мало полишилося, але маленька Ісландія, попри все, зберегла нам основи суспільного устрою ґотів, із їх тереновими громадами, гаусмарками та тереновими ж судами – тінгами, які розв’язували соціальні конфлікти. Тому ми й будемо звертатися до цього заповідника Великої Свитьюд, що змінила Велику Кимерію; власне – Скитії еллінів.

Може ми після цього й почнемо дещо розуміти, як же то могло бути, що ні у кого не було військових міністрів та поґотів – воєнкоматів, а у війнах поміж народами брали участь стотисячні армії. Та, чому ніхто не мав міністерства внутрішніх справ з його чисельним штатом поліції, а жодної країни не заливала кримінальна злочинність, попри поліцію та тюрми. Бо на той час – і тюрем ніде не було.

З останього слова соціологічної науки – класичного марксизму, – нам розумом не розжитись. Бо, пам’ятаєте, як він, класичний марксизм, починає відлік цивілізації саме з рабовласництва, все інше відносячи до «варварства», тобто – дикунства? Послухаємо самого Маркса, який розглядає стан до заведення рабства, – мало не як війну всіх проти всіх:

До цього сучасний ісландський марксист додає своє, іще більш відверте:

В цьому він, однак, просто наслідує Маркса, який підтверджує таку думку, словами:

Повертаючись до сучасного марксиста, пізнаємо, так би мовити, усі наслідки такого стану, додатні як негативні; тому посилання буде дещо розлеглим:

Створюється, як бачите, більш-менш цілісна картина отієї сталої війни родів, у якій виживали сильніші, хто уміли об’єднуватися, а тому створили, кінець кінцем, – цілі народи, нації… Але, гостре око аналітика відразу помітить у цьому забрехувальні ідеї соціал-дарвінізму, який не роздумуючи підмінив дарвінове поняття конкуренції в природі – куди як примітивнішим для свого куцого розуміння поняттям війни в суспільстві; та – якби тільки, бо ще й усіх проти всіх.

Але, не будемо навіть звертатися до логіки, поб’ємо невігластво фактами. Бо в цю картину аж ніяк не укладається розповсюджена колись від Кавказу та по далеку Ірландію, – культура гостинності. У марксистів будь-кого чужого слід убивати, правила моралі на нього не розповсюджуються, а у людей – навпаки, слід сердешно приймати та гостити. А до того – ще й захищати зброєю, як зайде в тому потреба. Не дарма ж у старішій з індо-європейських мов Європи – литовській, слова «гість» і «святий», – походять зі спільного колись кореня.

Чи хтось ризикне сьогодні заявитися так, з нічого, у дім незнайомих людей? – далебі. А колись, у ті самі роки війни усіх проти всіх, – можливе було й таке, чому ні? Бо «Гавамаль» – «Промова Високого» в «Едді» – саме й передписує, як належить приймати гостя, будь-кого, – незнайому людину. Як дати йому помитись з дороги, давши окремий чистий рушник, нагодувати та не надто докучати особливими питаннями. Все це збереглося в недоторканості у гірських народів Кавказу (де стояв, колись – пам’ятаєте? – Асґард «Едди»). І все це – подумати, попри два століття спілкування з хамами! Збереглося й у горалів Піренаїки і Шотландії.

Отже, не війна усіх проти всіх, – навпаки. Було, як насправді, розвинене та добре організоване суспільство, з демократичними звичаями та високо розвиненою культурою спілкування – двірською культурою, де двір був – єдино – не королівський, як потім, а – звичайний, селянський. Бо, скажімо, мадярською мовою «удваріаш» – буде чемний, двірський. Та й наше слово «говір», що сьогодні означає просто вимову з якимись відтінками (пройшло девальвацію), колись, коли люди чемно ставилися одне до одного, – було ґотським «гов орд» – «двірським словом».

Країна народу поділялася на окремі громади, кожна з яких мала свій, не те, щоби орган управління – чим там, власне, було управляти? – мала лише суд, який вирішував спірні питання поміж громадянами. Суд (у ґерманів – «тінг») складався з судді та знавця права (у ґерманів – «лагман»), які обиралися дожиттєво зі складу громади.

Але, вирішували не вони, вони лише представляли справу. А вирішували присяглі, призначувані разово, та – знову ж, із усіма поважаних громадян. Для вирішення спорів поміж окремими громадами різних «сусідств» – теренових громад, був вищий суд – «альтінг», укладений так само, але де вже присяглі побиралися з різних громад. Виборче право не було всезагальним, ним користувалися голови родин та періодичність виборів була чисто умовною, – хіба, що помирала якась із виборних осіб та на її місце треба було обрати іншу.

Обиралися, знову ж – не всіма громадянами, хоч і також дожиттєво, й вищі посадові особи: королі в ґотській Еспанії, кагани Гуннії та Монголії.

Така проста система працювала тисячі років, по багатьох країнах, та й утворювала собою оту родову демократію, що рознесена римською Європою вихідцями з України, – стала зразком і для сучасної демократії. Як бачимо, Еллада має до всього цього вельми віддалене відношення.

Правопорушення, часом – аж по найтяжче – убивство людини, каралися грошовими штрафами на користь потерпілих, часом – вельми значними. Про них можна з повною достовірністю довідатись із права ланґобардів або «Руської Правди» Ярослава. У виключних випадках вищою мірою покарання було виключення з-під права; на час або дожиттєво. То було тяжке покарання, бо такий не мав права звертатись до тінгу, бо навіть за убивство об’явленого «нідренгом» (або недругом) – ніхто не платив штрафу («вира», «верґельд»): право ним уже не цікавилося. За таких обставин розумнішим було не випробувати долю, а покинути громаду та виправитись кудись до інших країн. Зауважимо принагідно, що Фарери, Ісландія та Ґренландія – були відкриті на початку, злочинцями, нідренгами з Нурріге, або – як у нас кажуть – Норвегії.

Таким чином, ні тілесних покарань, ні ув’язнень, – наше древнє право не знало.

Під час судової процедури, яка проходила за певними традиційними правилами (втім, як і зараз), – багато залежало від виступів обох сторін перед тінгом. Такий виступ звався ґотською «талан» – промова. Отже, дещо важке для перекладу іншими, більш бідними мовами, українське слово «талан», – іде саме звідси, дещо ускладнивши свою семантику. Бо талан – то не тільки щастя, схильність долі; це – почасти – й уміння самої людини схилити долю на свій бік.

Але, звернімося – може, до головного, – на яких підставах так ефективно працювала ця проста система народовладдя, не керуючи нормальним життям (та й, чим тут, власне, керувати?), а лише вирішуючи конфлікти? На які якості тодішніх людей вона спиралася?

Це були окремі виробники, звичайні тодішні селяни, озброєні лише власними силами та худобою, але… То було цілком самодостатнє суспільство, куди нічого не імпортувалося з-за кордону, де все їм потрібне люди виробляли самі. Де відповідальність за все замикалася на кожному голові родини, який користувався тому й виборчим правом. Люди робили все, робили самі та для себе. Погано покрив стріху? – сам і підставляй цеберку під течу. Недостатньо заготував палива на зиму? – сам і мерзни. Погано відгодував кабана? – то сам і давись жорстким салом; і, – так далі. Не дивно, що тодішні люди вчилися, від себе як від інших, – усе своє свідоме життя, та уміли все. Важко сприйнятний та важко зрозумілий для сучасника світ майстрів на всі руки. Та, не тільки, були й вищі інтереси.

Бо часом, довгими зимовими вечорами, хтось із них міг створити й одну з пісень «Едди», або відкувати дружині золоту гривну, яку захоплені нащадки – знайшовши – відразу потягнуть до музею. Не дивно, що такі люди у своїй громаді – знали, кого їм обирати суддєю або лагманом, та й не помилялися. Як не помилялися, певно, й у більшому, – обираючи королів або каганів.

Варто прочитати, як вивищують якості цезарів фахові римські історики. Та порівняти з тим, що пише про свого імператора Валенса, що пав від мечей ґотів під Адріанополем, – Амміан Марцеллін. Він, римський офіцер, що добре знав варварів, – з варварською прямотою пише, як про якості, так і про вади покійного. Про великого вченого з рубежа тисячоліть, математика Одді з Рейкядаля, який знав, що земля кругла та обертається навколо сонця, та на цьому й будував свою математичну теорію навігації, – його ісландські сучасники пишуть з величезною повагою до його знань. Але, не забувають і додати, що «господарем він був не з кращих».

Вони, ці люди, не тільки бездоганно уміли обрати над собою саме того, кого треба, але й оті їх обранці виростали саме й тільки з такого народу, – своєрідний зворотній зв’язок. Люди того часу вміли не тільки бездоганно працювати та будувати. Коли була в тому потреба, вони всією нацією збиралися та воювали, де треба; воювали не гірше, ніж працювали. Розум і розуміння розсіюють сумніви, але створюють і свідому дисципліну. Коли Аттіла, силою обставин, утратив на Аґрі Каталауні під Парижем половину армії, хто ж йому щось за це дорікнув?

Люди розуміли, що він і вони зробили все можливе, а зробити неможливе – перевищує людські сили. Їх «шана» – віра в людину та її авторитет, – не похитнулася.

Бо й соціальне баламутство виникає переважно з невігластва та нерозуміння.

Зазначимо принагідно й цей, можливо, вирішальний чинник. Культурний фонд народів був тоді, ясна річ, меншим ніж зараз, але – кожна окрема свідома людина володіла ним мало не в повному обсязі, а от тепер…

Отже, якщо ми претендуємо на те, аби проаналізувати кризу демократії в сучасному суспільстві, то можемо відразу зауважити, що це не криза системи. Це, радше, криза матеріалу, на якому вона існує та працює. А ще точніше – криза особистої відповідальності. Бо того, що потрібно для успішного функціонування демократії – особистостей – більше немає. Сучасний виборець, який ледь навчився накручувати десь на заводі гайку на відповідний болт, або за потребою включати чи виключати відбійний молоток, а хоч і натискувати на відповідні клавіші комп’ютера, – то є таке щось так само придатне до участі у виборах, чи то мера, чи то голови держави, як і його домовий кіт. Бо, не має вищих інтересів. Бо, від того, що тут саме й потрібне – думати, – він давно відучений; іще у школі.

Формулюючи стан справ гранично точно можна твердити, що сучасний виборець не має саме тієї єдиної якості, що від нього вимагається та забезпечує функціонування справжньої демократії: не в стані відрізнити суп від помиїв. У країнах традиційної демократії це призводить лише до повільного псування системи, але стає згубним у країнах тоталітарної орієнтації.

До цього додається й ще одна, не абияк важлива обставина. Наш масовий сучасник, принаймні – по цивілізованих країнах, де вона й існує, власне – ота демократія, – є людина понад своєрідна й в іншому. Як просто з мосту, то це фаховий зівака, роззява, здатний годинами бездумно гапитись на будь-що; хоч на спортивні змагання, бодай сам до спорту не має жодного відношення, хоч на будь-яке інше «шоу». Не дарма ж і термін відповідний з’явився, бо «шоу», це не є щось там визначне, певне. Це просто збірна назва для всього, на що можна роззявити рота – загапитись.

А діячі від цих «шоу» вже зараз перевищують популярність будь-кого, в тому числі й будь-яких політиків, а вже щодо багатства… У світі зівак воно, природно, є найбільшим із можливих. Отже, передбачаю заздалегідь та провіщую: настануть часи, коли в цивілізованому світі на президентів обиратимуть стрибунів з мікрофонами, або порнозірок із найбільшими у країні (а може й у світі, чому ні?) цицьками.

Жарти – жартами, а в сучасному світі демократія вже відверто не спрацьовує, важко цього не помітити: людський чинник…

Доповнення 1 Господарська діяльність людини

Для правильного розуміння історії потрібно добре знати також історію господарської діяльності людини.

Людині, як і тварині (або будь-якому живому організмові), – треба стало харчуватись, підживлювати себе, щось їсти. Перша та головна потреба, всі інші ідуть потім. У цьому первісні люди мало чим порізнювалися від мавп, споживаючи рослинні продукти, комах та дрібну дичину. Отже, все починалося зі збирання та полювання.

Не збирання, а вже спеціалізоване збиральництво, скажімо, дикого рису або пшениці, – неодмінно призводило, з часом і до штучного висіву та споживання продукту колишнього збирання: шлях до майбутнього землеробства, до створення землеробних культур. Ці останні бувають різні за своєю сутністю. Культура Єгипту ґрунтувалась на періодичному наводненні полів розливами Нілу, які відновлювали плідність, а поширюватись не мала куди: навкруги була неплідна пустеля. Тому Єгипет вів війни за своє збереження, та не за поширення.

Римська господарка вільних селян починалася як інтенсивна, римляни знали добрива орґанічного походження та уміли їх використовувати. Цікавий аналіз конкретної семантики деяких латинських слів зробив свого часу Ян Парандовський. Зокрема, слово «лаетес» – веселий, спочатку позначало просто людину, що має вдосталь лайна на добриво. Слово «фелікс» – щасливий, спочатку позначало того, хто мав добрий урожай і. т. д. Створення імперії та використання праці рабів – справило революцію в римському сільському господарстві. За відновленням родючості землі більше не стежили, беручи те, що є. Згідно з твердженнями сучасних авторів, на місці знаходження великих римських господарств епохи імперії – латифундій, – і сьогодні нічого не росте, крім бур’янів. Отже агресивність Риму знала свій невблаганий чинник: виснаживши землі Італії, він захоплює Сіцілію, виснаживши її – перебирається до Африки та Еспанії і т. д. Втім, дістатися родючих чорноземів України – йому так і не судилося.

Полювання може поширюватись на все, на будь-які види того, що плаває, бігає та літає; людина, що цим і живе – називається полювальником, живе за рахунок полювальництва.

Однак, по степах, де різноманіття травожерних видів не є аж так велике, з’являються полювальники виспеціалізовані. Вони прискіпливо вивчають триб життя та звички бізонів, коней або оленів, та пристосовуються до найбільш ефективного полювання на них. Так індіанці прерій Північної Америки, іще наприкінці минулого сторіччя переміщувалися восени за отарами бізонів, заготовляючи на зиму м’ясо та шкіри тварин.

Від цього залишається вже один крок до свідомого використання виду, на який полюють, до сприяння його розмноженню у власних інтересах; тобто – до тваринництва. Для таких культур вирішальним було, насамперед, з причини використання природних пасовиськ, – освоєння коня або оленя, як засобу переміщення; для кочування слідом за худобою.

Так відбулося розділення, розщеплення цілого людства на землеробні осілі, та тваринницькі кочові культури.

Визріла кочова культура ґрунтується на розумінні того, що її основа – природне пасовисько, може прогодувати обмежену кількість худоби. Яка, в свою чергу, доставляючи людям усе потрібне для життя, – у цілком природній спосіб обмежує кількість тих, що з неї годуються. Кочова культура – то делікатна рівновага піраміди; основою якої є трава пасовиська, середнім прошарком худоба, що нею годується, а вершиною – люди. А все це накладає природні обмеження на чисельність, на кількість людей. За якою кочові народи завжди пильно стежили. Головним чином, як ми тепер можемо збагнути, – за рахунок суворих випробувань при появі на світ та високої смертності у немовлячому віці. Зате ті, що виживали, – практично не хворіли.

Основи екологічних знань були закладені, саме й тільки, – кочовими культурами. Якби то вони створили сучасну цивілізацію – вона ніколи не стала би ворогом природи.

З другого боку, землеробна осіла культура – не знає демографічних обмежень. Бо, просте збільшення площі обробної землі, – дає змогу прогодувати більше населення. А це, ніби, якось дозволяє забути, що на всій планеті є стисло обмежена кількість обробних земель. Таким чином, землеробні культури завжди були агресивними. З тієї простої та незаперечної причини, що пасовисько, на якому щось росте, може піти й під обробку, стати полем. А от навпаки – зась; хоча би для того, що на запущеному полі не росте вже нічого, крім бур’яну, якого жодна худоба не їстиме; на відновлення ж нормального степового біоценозу – підуть десятки років.

Цей незаперечний факт агресивності саме землеробів – знайшов свого класичного віддзеркалення в Біблії, в історії Каїна та брата його, Авеля. Каїн був саме землеробом, тоді як Авель – скотарем, та кожен приніс у жертву Богові своє: Каїн якусь репку, а Авель – смачне м’ясо. Бог вибрав, природно, жертву Авеля, за що його й убив заздрісний Каїн; та ще й нахамив Богу: «А, що – хіба я сторож братові моєму?…»

Можна поставити запитання, а чому ж, як оті кочовики були такі культурні, знали основи екології, – чому ж перемогли не вони?

На це існує лише одна, та дуже елементарна відповідь: у боротьбі або змаганні перемагає саме той, хто жодних правил не дотримується. А тому й перемогли осілі землеробні культури, які не рахувалися з природою.

Ними ж, осілими землеробними культурами, одвічними агресорами земної історії, – були створені мерзенні наклепницькі байки про переможених. Вони знайшли свого найбільш яскравого втілення у первісно брехливій історії «Трєтьєго Ріма»: вінцем, так би мовити, усіх трьох агресивних імперій: «нєісчіслімиє орди дікіх кочєвніков».

Але, тут ми пригадали власне те, що приводить нас до ще одного, третього типу господарки, – поріддя ще отого первісного збиральництва. Бо саме цей тип, у його максимально чистому вигляді ми й досі спостерігаємо у Росії.

Починалося все з примітивного північного землеробства, започаткованого фінськими народами, оскільки навіть слова «поле» та «межа» української мови, – є достеменно фінського походження. Але, ніяк не фінам, які прогресували разом із іншими народами, – судилося донести цю первісну господарку до часів цивілізації.

Таке, не кочове, а радше волоцюжне землеробство, коли випалювалася ланка лісу, експлуатувалася до виснаження, а потім перелазилося далі, на нові випали, – було по суті, лише удосконаленням звичайного збирацтва; зберігаючи його психологію. Воно покладало свій незворотній відбиток на цілу психологію народу, та…

Втім, радше простежимо за зміною пріоритетів цього збиральництва у загально народних, так би мовити, масштабах. На самому початку, після заснування колонії Києва на півночі, предметом загального збирацтва стає «жівой товар», тобто, – люди. Квітнуть виправи за рабами на продаж до європейської тайги, іще не до кінця зведеної волоцюжним землеробством. Але, час іде, світ цивілізується, попит на старий предмет збиральництва падає, та ще цар Іван IV поторговує якось з кримським ханом польськими та литовськими військовополоненими. Продовжується це дещо й за перших Романових. Але, своїх уже, принаймні, на експорт давно не продають, а чимось жити треба. Бо жити власним трудом у цій країні ніхто не звик.

От десь у XV–XVIII ст. спостерігаємо новий предмет загально народного збиральництва – хутра. Та ні, вони не перевтілюються у полювальників, не подумайте. Вони захоплюють закладників у аборігенів, а ті й несуть їм хутра. Скільки ті зайди їх вимагають. Але, попри такі розбійницькі засоби, – це й черговий привід, для чергової мастурбації одвічно запаленого себелюбства. Бо, «Иллюстрированная история СССР», Москва, 1974, – прямо пише (с. 39), що:

Ми, бачите, всі думали, що то є звірячі хутра, а вони – виявляється, російські… Але, будемо серйозні: звідки ці недоумки довідались про російське походження хутер? Бо на хутрі тавро можна поставити лише зі споду, на вивориті, – то звідки ж видно, що хутра є саме з Росії? Чи може то їх Гольбайн повідомив? – або Анна Болейн?

Однак, попри цю чергову московську дурість, – гонитва за соболем та котиком дійсно розпочинається, та від неї за три століття практично оголюється від звірини цілий величезний євразійський континент. Зібрали й це, а що ж збирати далі? – ліс; у ньому тепер потреба.

Вивезли й ліс, скільки було. На Тюмень з півночі наступає тундра з півдня – піщані бархани. Що ж далі вивозити, чим тепер жити? Виручили газ та нафта – смокчуть, поки сил вистачає. Що там буде, коли все досмокчуть, як звичайно, ніхто з них не думає.

Втім, починає дещо відроджуватись і старовина. Сьогодні Росія – чи не найбільший експортер «жівого товара» для борделів усього світу, – історичний цикл замкнувся? – можливо. Згодом можна буде експортувати ще й «рабочую сілу», тоді… повний «поворот на кругі своя». А там, тим часом, може й новий ліс наросте та нафта звідкілясь натече…

От, що воно є, волоцюжне збиральництво.

Як бачимо тепер, не маючи уявлення про те, що ми навели були вище, – неможливо збагнути, ні мотиви історичних подій, ні розстановку сил у них. Бо, історія – так само, як і весь інший світ, підкоряється законам логіки, та їх іще нікому не вдавалося, ні обійти, ні порушити.

Але, все це є тільки історична ієрархія типів господарки в масштабі людства. Розвиток суспільства в ареалі землеробних культур призвів і до іншого цікавого явища – класового розшарування суспільства. Марксизм із цього приводу наводить «тєнь на плєтєнь» пов’язуючи появу класів із рівнем розвитку «виробничих сил», та проповідуючи вирішення соціальних проблем і конфліктів шляхом класової боротьби. Аж до її скрайнього прояву – революції. Подивимось, а скільки ж у цьому міститься істини?

Протилежністю селу вважається місто. Міста виникли ще тоді коли були не стільки центрами виробництва, як торговлі, та з того часу, власне, й іде розподіл людей на селян та городян. Спеціально ж класове розділення людей починається зі створення аристократії, коли відокремлюється клас, який гнітить інший клас – селянство, живе за його рахунок; та, якби ж тільки…

Підкреслимо заздалегідь, що саме поняття аристократа – є повністю безглузде; з тієї простої причини, що нащадки, загалом, – не успадковують якості батьків. Капризи генетики, що тут поробиш… Але, звідки ж вони побралися у середньовічній Європі, оті аристократи? – Європі, поділеній та заселеній демократичними варварами, які підкорялися тільки тому, кого самі над собою поставили, та поки йому довіряли?

Однак, перед тим спочатку глянемо, якою повинна бути справжня, абсолютна ієрархія класів, визначена об’єктивними потребами людини, з яких першою потребою є кожного дня щось їсти. Другою потребою є у щось одягатись, та й тут справу від самого початку забезпечує селянин, який збирає льон або стриже вівці. Та й оту третю потребу – мати якийсь дах над головою, – теж забезпечували до останніх часів селяни; принаймні – для самих себе.

Отже, селянин, де б він не був, то є основний, вирішальний клас людського суспільства: люди, що годують та одягають усіх інших, хто не є селянами. В тому числі – й аристократів. Але, звідки ж побралися ці останні, що знахабніли були до того, що вигадали для себе навіть оте ганебне «право першої ночі»? – з чого виникла ця пошесть світу? Бо це вони вперше породили й класові антагонізми – пригадайте «Жакерію» (селянські війни 1358 у Франції – О. Б.).

Сіячем ідей суспільної нерівності в Європі було – безумовно, імперське християнство, всередині якого не було, щоправда, ні елліна, ні юдея, але в іншому… В іншому існував, насамперед, вирішальний загальний поділ на «нашіх» і «нє нашіх» – інаковіруючих. Ці інші взагалі не розглядалися як люди, та підчас хрестових походів їх дозволялося нищити во славу Божу, чим більше – тим краще; як ми це й спостерігали ще півтисячоліття тому в Латвії та Литві. Або, так само, дозволялося палити на вогнищах інквізиції.

Наступний поділ нерівності проходив уже всередині самого християнства, поміж наближеним до Бога попівством та чернецтвом – і масами віруючих, такою собі отарою вівці – «рабів Божих». А ці, вже не раби, а «слуги Божі» – мали просто з неба привілей та право наділяти – кого забажають, – земною владою, оскільки вся вона, бачите; «від Бога». От вони, попи, й створили аристократію, слід гадати, не на власний збиток, створили феодалізм.

Не всюди справи йшли однаково, але ми знаємо практично лише острівці, які зуміли протистояти пошесті феодалізму. Це далекі від Європи Ірландія та Ісландія, де не було ні князів, ні графів, так само як і серед вікінгівського світу – стара Нурріге. Та ще неприступні Альпи, домен мужніх алеманів, які не лише не мали своїх аристократів, але й ретельно виганяли чужих. Про це незаперечно свідчить історія перших Габсбурґів, які гніздилися там заснуватись.

Так стояли справи з «рабами Божими», які за посередництвом попів стали згодом чиїмись земними рабами; із «правом першої ночі». Важко, важко приписати це антилюдське свинство комусь іншому, крім християннішої церкви. Так селянство – годувальник суспільства, головний за самою природою речей клас суспільства, було – за допомогою попів, перетворене на останній. Іще два паразитичні класи, нероздільні один від одного, – додав уже наступний розвиток «виробничих сил»; власне, розвиток масового виробництва, наслідок демографічних змін. Це були буржуазія з її пролетаріатом, а їх відносини були передбачені заздалегідь, на вже відомий зразок: пролетарі мали гнути спину, а буржуазія щосили гребла під себе прибутки. Обидва ці нові класи, так само, сіли на довготерпеливу шию селянства.

Якому, як завжди, не було часу відстоювати свої права, бо навесні треба сіяти, восени збирати, а в проміжку – готуватись. Бо, як хоч раз не зібрати врожаю – погано буде всім.

Все це, нове, – не мало коренів у минулому, бо функції промисловості за старого суспільства виконували ремісники – майстри своєї справи (як і селяни); гідні городські партнери класу селянства. А масове виробництво потребувало, з самого початку, вельми обмежених умінь, та перші робітники вербувалися мало не з жебрацтва. Не випадково ця поява промислової буржуазії з її пролетаріатом – отримала назву промислової революції. Саме тому, що отой косорукий «пролєтаріат» та цехових майстрів, знавців справи, – ніколи й нічого не пов’язувало.

Марксисти, міські паразити з люмпенізованої інтелігенції, покладали всі надії щодо майбутнього – на міське ж люмпенство, пролетаріат та зневажали селянство, яке всіх годувало.

До селянства марксисти відносилися з неукриваною класовою ненавистю, підозрюючи саме в ньому джерело усіх можливих негараздів.

Бо, й дійсно, що там оте селянство, коли цей клас на відміну від усіх інших –

Що хотіли цим сказати ці два марксистських недоумки – не в стані мабуть і сьогодні пояснити навіть «старшій прєподаватєль марксізма-лєнінізма». Але не краще думали й інші, їх послідовники, з того ж таки недоумкуватого «лагєря». Не будемо особливо клопотатись, наведемо з цього приводу короткий підсумок із відомого автора:

Як бачимо, навіть сам Г. В. Плеханов із його всіма головними ознаками ученого-інтелігента (вторинними, зрозуміло), – був не на висоті, то що вже й казати про таке духовне сміття, як Ленін або Сталін… Обидва вони немало й познущалися над селянством, класом, який годує суспільство.

Коли сьогодні, час від часу, селяни «демократичних» країн блокують своїми тракторами вулиці міст, аби нагадати, що й вони є люди, це привертає увагу хіба всюдисущіх роззяв: основного елемента сучасного суспільства. Бо, сьогодні кожен із них є в стані прогодувати до півсотні отих же неробних роззяв, та їх надто мало, щоби вони могли впливати на долі демократичного суспільства, де вирішує завжди більшість. А тому так і полишаються тільки нагадкою про учинену над ними тисячу років тому ґрунтовну несправедливість.

Доповнення 2 Датування знахідок минулого

Воно здійснювалося донедавна за більш-менш складними посередніми вказівками та міркуваннями аж до 1960, коли засвітила нова надія. Коли такий собі Вільярд Ліббі отримав Нобеля з хемії саме за відкритий ним спосіб об’єктивного визначення віку археологічних знахідок орґанічного походження.

Цей метод заснований на тому факті, що вуглець, який є у складі будь-чого живого на Землі, складається з двох ізотопів: звичайного стійкого С12 та нестійкого, радіоактивного С14, з періодом розпаду десь у 25 000 років. Останній утворюється в складі атмосферної вуглекислоти внаслідок бомбардування космічними частинками високої енергії. Темпи цього утворення, вважається (та це дещо й перевірене), не змінювалися впродовж, принаймні, останніх 50 000 років.

Таким чином, земна рослинність, яка добуває свій вуглець з атмосфери, – містить в собі стале відношення С12/С14, яке підтримує впродовж життя. Таке саме є їх співвідношення у органіці тваринного світу, який цією рослинністю харчується. По смерті чогось там, кількість С12 з часом залишається сталою, а С14 – поступово розпадається. Отже, вимірюючи співвідношення обох ізотопів у якомусь мертвому орґанічному залишку, ми можемо точно визначити час, що пройшов із моменту смерті. Є й незалежний спосіб перевірки методу. На північно-американському континенті росте різновид сосни, латиною – Pіnus-aristata – сосна остиста, що може жити тисячі років. Для неї вік визначається абсолютно точно за кількістю річних кілець. Співставлення показує достатню точність радіоактивного методу.

Вік живих іще остистих сосен може далеко перевищувати 4000 років, та Едвард Шулмен відкрив у Цетральній Каліфорнії на висоті в 3 км дерево віком у 4600 років, а загалом іще 17 таких, що їх вік перевищував 4000 (дивись National Geographic, березень 1958). Нагадаємо для порівняння, що старіші історичні, так би мовити, культури світу, це: Трипільська (рання 4000–3600, середня 3600–3150, пізня 3150–2350), Бадарійська до-династична культура Єгипту – після 4000, Шумерська – після 3600; всі дані – в роках п. н. е.

Як бачимо, формально перевірка методу за річними кільцями дерева забезпечує нас лише до 2600 р. п. н. е., але – чи багато шансів на те, що перед тим могли статися якісь істотні зміни з виробітком отого С14?

Підкреслимо, що радіовуглецевий метод дає об’єктивні виники, та будь-які намагання накинути якусь тінь на його дані, – є на сьогодні антинауковими.

Щодо старих датувань, процитуємо опінію експерта:

Втім, свої підводні камені є й тут. Бо, наприклад, молюски або равлики схильні засвоювати та накопичувати саме радіактивні ізотопи, хоч і не становлять собою археологічних знахідок.

Доповнення 3 Лелеги

За леґендою, першими людьми на світі були саме лелеги. Але, Бог створив їх останніми на Землі, вже по створенні всього попереднього. Тут нам прийдеться зробити невеличку передмову, яка буде стосуватися віри.

З легкої руки марксистського знахарства (та – не тільки), – спочатку мало існувати багатобожжя поганства, яке й замінилося згодом на прогресивне єдинобожжя. Ну, так само, як на самому початку не було жодної там суспільної організації, – бігали «союзамі плємєн» по Дикому Полі, поки не прийшла ота, прогресивніша з прогресивних, – централізована держава. А з нею прийшлося й переходити до так самого прогресивного (хоч і все одно – «опіум для народа») – єдинобожжя, пам’ятаєте?

А оте поганське багатобожжя було таке, що згідно придуманій марксистами для монголів релігії – «шаманізму», – відповідний бог сидів мало не в кожному кущі.

Насправді, все це є суті дурниці, бо всякий нормальний розвиток завжди йде у зворотньому напрямі: шляхом ділення, відокремлення та множення. Первісна релігія народів нашого континенту – тенгеріанство, – була чистим єдинобожжям, вірою в Хана Тенгрі, – Творця Світу, – єдиного Бога. Накази монгольських каганів так і починалися словами: «Силою вічного синього неба…» – тою силою й був Бог. Ця стара віра перекинулася й на континенти Нового Світу, бо в індіанців півночі ця сила звалася Маніту або Оренда, що за семантикою означає щось, як Душа Світу. Багатобожжя, це завжди є продукт більш менш довшого розвитку єдинобожжя, коли з часом виникає ціла ієрархія богів, під головним. Як у Греції або Римі. Навіть сучасне християнство не вільне від цього, бо, як навіть оминути досить незрозумілий догмат Трійці, – полишається ще купа святих та мучеників, яким дозволено молитись окремо; так само, як у Римі – окремим богам.

Такий процес переходу до багатобожжя ми яскраво спостерігаємо в «Едді», згідно якої «світлі аси» – Одін, Тур та інші, – іще не є богами, але… Про те, що вони не є богами – свідчить розмова Тура з мудрим Альвісом (Той, що все знає). Тур допитується від нього, як називаються різні речі: у людей, у асів та ванів, та – у богів. Але, у народній уяві ґерманів Одін, Тур та інші, – давно стали богами, потіснивши старого та єдиного Бога – Діва (Дієвас балтів).

Отже, повернемося до теми, – цей єдиний Бог, Творець Світу, створив на останнє й отих лелегів – перших людей на землі. Але, як він творив Світ уперше, то не маючи досвіду – що й казати, – натворив багацько зайвого: огидних жаб та плазунів, черву, кусючих комах, бліх тощо. Він зібрав все це до великого лантуха та покликав до себе короля лелегів. Та й доручив йому, разом із його не надто численним іще народом, – віднести лантух на край світу та висипати за нього, за край, все це неподобство. Лелеги гаряче взялися до справи, адже це було для них перше Боже доручення, але дорогою вони все рядили поміж себе: а, що ж там може бути – у тому здоровезному мішку? Та й трішечки його відкрили: подивитись. А воно, неподобство у мішку, вмить цим скористалося: розповзлося, розбіглося та розлетілося. Що тут робити!

Бог, кажуть, тоді дуже розсердився на цікавських лелегів, та мерщій обернув їх на великих та поважних птахів, яким і наказав: усе, що вони розпустили світом, – по кінець життя видзьобувати та виїдати. А натомість них створив нових людей – пеласгів.

Дещо дивно, що ці птахи у турків теж називаються «лейлек». Що це? – пізнє займання, чи навпаки: щось здавна знайоме усім народам нашого Кипчацького Степу?

Доповнення 4 Людина, що відкрила витоки нашої історії

Були люди, не українці, та їх було чимало, які не змогли протистояти вічному чарові України, навіть приниженої та гнобленої. Вони стали її вірними дітьми та віддали їй усі свої сили та талант; часом – і життя, їх вічно пам’ятатиме й Україна. Шведку Соні Ліндфорс (за чоловіком – Русову) – великого українського педагога, поляка – видатного історика Володимира Антоновича, німця Вільгельма фон Габсбурґа (полковника Василя Вишиваного) – героя визвольних змагань, що загинув у совєцьких тюрмах; німця ж Освальда Бургардта (письменника і поета Юрія Клена); великого митця, вірмена Сергія Параджанова. Або росіянина Михайла Волобуєва – видатного вченого економіста. Та, багатьох інших. Серед них не забудемо й справжнього українця, чеха Вінцента (або Вікентія) Хвойку (1850–1914).

Початок власної історії має неабияке значення для будь-якого народу, для нашого ж – особливо. Бо, нагадаємо ще раз, – він довший час, хоч і не своєю волею, але був позбавлений всього. Пограбований і з власної історії, якою щедро дотачали знизу, заради її продовження у минуле, – грабіжницьку історію Московщини.

Саме початок, сиву давнину української історії – древню Кимерію та її попередників, і відкрив світові Вікентій Хвойка; який не був, навіть, істориком чи археологом. До Києва він потрапив випадково та трагічно. Десь 1875 він знайомиться у Празі з українською родиною Олександровських та закохується в одну з їх дочок. З ними він 1876 приїздить до Києва, але його наречена раптом захворює та помирає. В. Хвойка полишається у Києві, але вже ніколи не одружується; бували колись і такі люди…

Тим часом, постійна війна Росії проти всього українського – набирає нової сили. Після указів П. Валуєва хочеться чогось більшого. Рік 1876 – то рік Емських указів імператора Алєксандра II. В них іще раз заборонена українська мова, що заборонялася й раніше, але й усе інше: українські співи та театр. Українці повинні або зросійщитись (у них це називається «обрусєніє») або оніміти. Уже гучно відсвяткували «тисячєлєтіє Росіі», не зважаючи на те, що цю назву, займану від учених німців та златинізовану, ница Московія почала ліпити до себе менше, як двісті років тому, за Петра I, а власне з 1721; з року проголошення імперії. Але, як пригарбати собі ще й усю історію Київської Русі, то – чому б і ні? Щоправда, все це виглядає так, якби хтось святкував би Н-ліття США, відраховуючи його не від 1776, а… скажімо – від висадки Юлія Цезара у Британії; щоб солідніше виглядало. Але, то є світ здорового глузду, а тут – одвічне царство російського безглуздя; «особий путь Россіі», як вони кажуть. А ще, як кажуть прості люди: «поганому виду – нема стиду»…

Проте, на притульному Київському Подолі, де В. Хвойка набуває собі невеличкої садиби, – живуть прості люди, що про всю оту шовіністичну метушню, можливо, й не чули. Бо, вони ж нікого не грабують не утискують та не зросійщують. Не мають поняття, так само, про якісь там Емські укази: розмовляють та співають як хочуть. Бо, поставити до кожної хати москальського жандарма – того не в стані й сам «самодєржєць всєроссійскій». Всі ці добрі українські люди незмірно подобаються молодому чехові, як і вся їх країна. Він починає вчителювати, навчаючи школярів того, що уміє сам, знає досконало: малювання та німецької мови. Сам він – селянський син з Лаби, та хутко набуває слави як садівник, заробляючи для Росії медалі Французької академії на Всесвітній виставці в Парижі. Але, не в цьому ще сенс його життя, та не в цьому його вбачає він сам. Людина інтелігентна, молодий чех близько зходиться з відомим істориком В. Антоновичем, великим підприємцем Б. Ханенком та іншою українською інтелігенцією Києва. Задуми є, вони великі та честолюбні. Але їх здійснення приходить не відразу; воно поглине ціле життя.

Перші відомості про те, що принесе йому згодом світову славу, – знаходимо у листі до батьків у Чехію, від 5 квітня 1891. Там він пише про це, основне в його житті, в наступний спосіб:

А зроблено ним було – й насправді багато.

Якби він обмежився в археології тим, що відкрив стоянки полювальників на мамути на Кирілівській вулиці в Києві (1893), або розкопами часів Ольги та Володимира у Білгороді (1912), – то й тим уже, незаперечно, увійшов би до історії науки. Та, не це стало головним його відкриттям. Бо, він відкрив велику країну минулого – Кимерію.

Підкреслимо, що формально В. Хвойка, що не отримав належної фахової освіти, – може вважатися дилетантом, звичайним археологом-аматором, але… й це непогано. Дилетантами-аматорами були й такі всесвітньо відомі люди, як Е. Ботта, Г. Лейярд або чи не найвідоміший з них – Г. Шліман. Вони теж багацько чого знайшли, важливого та цікавого, але їх методи… вони, часом, не порізнювалися від методів звичайних шукачів скарбів. Не таким був, з самого початку, зазначимо це, Вікентій Хвойка. Він відразу, якось непомітно хутко стає не тільки фахівцем справи, а й починає розвивати та досконалити саму методику археологічної науки. Принаймні, він першим уводить до неї деталічний опис оточення знахідки, визначення її точних координат на плані розкопів, обов’язкове її фотографування на місці знаходження, цих новацій буде оцінене в належний спосіб уже після нього.

Але, головним у його житті стало те, що було непорівняно вище від будь-яких матеріальних знахідок, навіть найсенсаційніших, про це ми вже пригадали вище: він відкрив цілу епоху минулого, велику цивілізацію. Загалом – цілу країну минулого – древню Україну або трипільську Кимерію, старшу сестру античної Еллади, – колиски європейської культури.

Здійснив саме те, про що й писав у наведеному посиланні з листа до батьків: відкрив найстаріші корені слов’янських, а радше – взагалі, індо-європейських народів. Повторимо ще раз: велику культуру, цілу цивілізацію. За місцем першої знахідки, перших її слідів, він охрестив її Трипільською культурою, так вона зветься й сьогодні. Вражає проникливість нашого великого вченого, що вже тоді цілком слушно визначив зміст, місце та значення Трипільської культури для історїї Європи та цілого людства. Хоч і знав про неї значно менше (що поробиш – стріла часу!), ніж через сто років пошуків та досліджень знаємо про неї ми.

Совєцькі часи були, як відомо, вищою фазою розвитку російського імперіалізму. Це позначалося, в першу чергу, на ідеології, та не могло не позначитись на науці: імперіалізм – є імперіалізм. А Трипільська культура не мала цінності для підкріплення всесвітніх амбіцій імперії, отже… Відкриття та дослідження Хвойки, хоч і не були повністю забуті, але посувалися теж досить мляво. Та так, щоби, не дай Боже, – не підкреслити, бува, багатотисячолітню неперервність історичного процесу в Україні. Скоріше, якось відокремити, ізолювати в часі Трипільську культуру від подальшої української історії. Обмежити її тим, що можна використати для «славной історії Россійской» – княжим Києвом. Бо, скажімо, навіть пристосувати «для вєлічія Россіі» хоч би дійсно велику попередню історію Гунського каганату, – набагато перевищувало інтелектуальні можливості імперії. Навіть попри отих антів на їх моноксилах, від Б. Рибакова. Про яких потім прохопиться й Д. Ліхачьов: «анти – предки русских».

Все просування вперед у дослідженні Трипільської культури, трималося радше на зусиллях нечисленних місцевих ентузіастів.

В. Хвойка відкрив та пізнав переважно сільську Кимерію, з її біленими хатами та круторогими волами, але – вона була й міською; тоді, ще три тисячі років тому; найстаріша, поки, міська цивілізація у світі. Набагато пізніше навідав нашу країну Геродот. Тоді відходила у минуле навіть пам’ять про Велику Кимерію, а сама вона стає за шість – сім віків п. н. е., – не менш відомою Скитією. Геродот із великим здивуванням описав нам скитське місто Гелон, десь на Лівобережжі, можливо, – Бельське городище на Ворсклі. Він досить впевнено твердить про стіни, довжиною в 25 км. А то є розміри сучасного Відня або Риму. Підкреслимо знову, що багато сторіч не було в Європі міста, рівного Гелону; бо Рим сягне таких розмірів тільки через півтисячоліття, за часів імператора Августа. Але, чим же був великий Гелон? – останнім містом Кимерії, чи першим містом Скитії?

Бо, набагато раніше від Гелона існувало кимерійське місто, від якого полишилося Майданецьке городище на Київщині. Його, вже по війні відкрив із повітря другий ентузіаст, військовий топограф К. Шишкін, який теж присвятив себе трипільським дослідженням. Городище було – не одне.

Майданецьке городище було залишком величезного міста, десь площа сучасного Будапешта або Парижа. Найбільш відоме, поки, з міст Кимерії, якому й пару тисячоліть потім не буде рівних у світі. Зауважимо, що в порівнянні до кимерійських міст, інші прославлені міста початків цивілізації, – Ур, Кіш, Лагаш у древньому Шумері – то лише невеличкі містечка.

Такою була вона, європейська прабатьківщина індо-європейців, мало не вимріяна колиска людської цивілізації, леґендарна Атлантида: древня Україна.

Доповнення 5 Леґенда Геродота та далекий Уельс

«Батько історії» Геродот, перебуваючи в давній Україні та описуючи нам тодішніх скитів – наче не погрішив проти правди там, де ми можемо це перевірити за незалежними джерелами. Хоча би описуючи нам похорон скитського конунга; подібне ж описує нам «Едда» ґотів та гунів. Хіба, тільки, що він забув пригадати (або не знав), що люди, які йшли разом із конунгом, навіть служки, – давали на це свою згоду. Пригадайте, як в «Едді» помираюча Брюнгільд умовляє двох своїх улюблених служниць піти з нею у небуття. Та, як вони відмовляють: «Навіщо? – хіба замало піде з тобою?..» Отже, можна було й не погодитись? – чи, може з часом пом’якшились звичаї? Таке – теж можливо.

Але, є у Геродота ще одна цікава рівнобіжна – коли він займається леґендою про походження скитів, а саме:

Від цих трьох братів і пішли, за Геродотом, різні скитські народи, яких він і перелічує.

Читач, можливо, вже помітив, що до походження скитів має відношення лише досить дивна версія появи на світ Таргітая, а все інше… То є радше небесне виправдання права мінорату, коли все наслідується молодшим сином. На відміну від більш розповсюдженого майорату, коли спадщину батьків отримує старший син. Таке право теж зустрічається деінде серед народів світу, та наведена леґенда є радше вищим аргументом на його користь.

Ґото-гунська «Едда» не містить чогось подібного, а її уявлення про виникнення світу є дещо складніші. Тому дозволимо собі думати, що наведена історія з небесними дарунками, – є ще старого, – кимерійського походження.

Кимеріяни були, майже певно, балтами, а ті – в свою чергу, були родичами кельтів. Від цих, колись чи не найбільш розповсюджених народів Європи полишились сьогодні, як і від балтів, окремі острівці: Ірландія, Уельс, гори Шотландії. Щодо Уельсу, то процитуємо відомого експерта – Джеймса Фрезера:

Далі автор додає, що сліди подібного права мінорату збереглися у Бретані, Фріслянді, острові Борнгольм та Нижній Саксонії. Як збереглися й на сході, у тюрків та монголів. Все це, можливо, дає нам увесь шлях принесення звичаю на захід, від українських степів та по гірський Уельс (але, лише за тієї умови, що там не було подібного звичаю ще за кимерійських часів!). Того самого кельтського острівця, з яким свого часу так мордувалися англійці, приєднуючи його до британської корони. Та так, що навіть її майбутній спадкоємець отримав титул принця Уельського…

Щоправда, у складі сакральних речей в Уельсі відсутнє ярмо, але три останні – практично тотожні.

Тому, будемо вважати це за підтвердження (принаймні – часткове) версії Геродота, та не тієї, про походження скитів. А просто того, що з приходом скитів – «світлих асів» Едди, – частина кимеріян пішла на захід, дійшовши згодом далекого Уельсу. Знялися з місця не всі, бо хтось мусив полишити нам балтицьку основу нашої української мови. Але пішло, мабуть, чимало, як і тисячу років потім, після Гунської війни 375.

Їх шлях, якщо це вони полишили цей звичай дорогою, теж простежений автором досконало: долини Вісли, Одри та Лаби, потім на захід, узбережжя, до найвужчого місця Англійського Каналу, де з берега континенту видно на обрії білі крейдяні береги Англії.

Шлях, яким скористалися пізніше (після 375?) донські ґоти – дани, полишивши по дорозі свої національні кольори, білий та червоний, – Білорусі, Польщі та Латвії.

Доповнення 6 Рим

Рим – то не лише місто, то була ще й величезна імперія, на свій час перша потуга світу на його Заході, держава загальною площиною десь більше від 2,5 млн. км кв. та безліччю провінційних міст, менших від Риму. Варто підкреслити досить рівномірну загосподарьованість і провінційних міст імперії, всі вони мали добрі водогони (акведукти), терми (громадські лазні) та цирки. Не було проблем у сполучення столиці з провінціями, куди вели з Риму добре вимощені широкі дороги.

Порівняння зі Скитією, яка в Ґотських війнах (250–278) зуміла повернути собі Дакію, – не на користь варварів. Скитія обіймала на той час (разом із Дакією, стало), десь 1,5 млн. км кв., відповідно – не так густо заселених; була радше сільською країною. Для неї Дакія становила десь 20 % загального терену, в той час як для Риму – всього якихось 10 %. За населенням порівнювати не будемо, бо нема на це вірогідних даних, але за цим параметром порівняння буде ще більше не на користь Скитії. До того, на час Ґотських воєн вона складалася з трьох союзних держав, об’єднавшись (хоч і не так, як централізований Рим) тільки після війни 375.

Рим та Скитія не були єдиними потугами античного світу. На півночі від Дунаю, за Limes Germanicum, лежали землі ґерманських народів, родичів та союзників скитів, теж десь не менше 1,5 млн. км кв., залюднених не менш від Скитії. А на схід від Риму, за Єфратом, розлягалися землі вірменів і партів, поруч із певною мірою порідненою до них старою потугою Ірану (сьогоднішні розміри – 1,63 млн. км кв.). А ще, десь на далекому заході Європи, існував на той час останній уламок великого колись світу кельтів (які не одного разу брали й Рим) – острів Ейрін. Таким був на початку нашої ери розподіл сил у безпосередньому сусідстві Римської імперії.

Але, перейдемо до Риму, як такого: Риму-міста.

Сучасна археологія відкриває нам перші поселення на окраї Етрурії, горбах Палатіну, – ще десь з 10 ст. п. н. е., але римська історія відносить нас до року 753 п. н. е., – заснування міста леґендарним Ромулом. Місто з часом виросло на державу, потім на імперію а з 476 року н. е., – імперія знову зредукувалася до королівства.

Але, чим же він тоді був, отой Рим, із яким так завзято змагалися наші предки? Та на якого, без обложних машин та з п’ятьдесят тисячами кінних візіґотів – заніс свій ґотський меч непереможний конунг біженців на екзилі – Аларіх.

Він, десь на рубежі нашої ери, був реконструйований та відбудований. Як казали тоді сучасники, – з Риму дерев’яного – постав Рим мармуровий. Юлій Цезар уже мав план капітальної перебудови міста, але… Його знайшли надто вже далеко ідучим та дорогим, та був реалізований більш скромний проект Августа (30 п. н. е. – 14 н. е.), за яким зберігалися старі архітектурні пам’ятники та капітально перебудовувалися лише житлові квартали.

За переписом та загальною інвентарізацією 74 року н. е., в Римі налічувалося 46 602 багатоповерхових (до 4 поверхів) житлових будинків, 1790 окремих маєтків, 290 складів продовольства та 856 термів (лазні). Трохи пізніше, 80 року відкриється новий цирк Колізей, з еліптичною ареною (велика вісь – 188 м, мала – 156 м), розрахований на 50 000 глядачів. Але, – це дрібниці, бо вже півкілометра розтягується Циркус Максимус, з ареною більше 80 м завширки, призначений для перегонів колісниць.

Рим мав добру систему водогонів та розлеглу міську каналізацію, і не знав масових пошестей. Лише набагато пізніше дасть про себе знати звичай вживати на труби та дахи легкотопкий свинець, та в пізньому Римі шаленітиме пошесть свинцевих отруєнь. За Августа в Римі живе більше 2 млн. людей (тепер – не більше), а пізніше, в ті часи, що нас цікавлять, коли столиця знаходиться в Равенні, – він дещо знелюднює, але все ще є та полишається найбільшим та найзалюдненішим містом імперії.

Якісь укріплення навкруги Риму в часи Августа були просто відсутні, – старі розвалилися, а нових не будували, Римові давно ніхто не загрожував. Втім, перший дзвінок звучить іще за Августа, коли 9 року н. е. ґермани знищують під Тевтобурґом три римські легіони разом, 11 % римської армії, та всі побоюються, що вони – окрилені успіхом – підуть походом на безборонний Рим. Але, того разу якось обходиться, а переможні війни Траяна – іще далі відсувають від Риму загрозу варварського наїзду.

Однак, час іде, та за імператора Марка Аврелія (161–180) Рим турбується посиленням держави маркоманів конунга Маробода на півночі, і превентивно нападає на неї. Наслідком було спустошення Балкан та Північної Італії: цього разу варвари вже зовсім недалеко від столиці. Така сама загроза виникає й підчас іще більш нищівних Ґотських воєн (250–278).

Проблема укріплення столиці імперії загострюється з кожною новою війною зі скитськими варварами, та цезар Авреліан (270–275) – нарешті приймається за її вирішення. Він сам брав участь у Ґотських війнах, дослужившись до генерала кінноти, та до влади його привели іллірійські легіони. Нові мури Авреліана простяглися більше, як на 20 км та оточили все місто. На них було побудовано 40 великих башт, а поміж ними – по десятку менших. Вперед, за стіни, було винесено десь 6900 допоміжних бастіонів та шанців. У мурах було 16 великих воріт, що виходили на дороги імперського значення («віа») та 12 менших. Фортеця – не до здобуття.

Немало від цих мурів (крім північної частини) та десь 11 брам, дотривало до наших часів.

Одне слово, другого такого велетня – міста всіх міст, можна було на той час відшукати, хіба що у далекім Китаї – «країні серів» Амміана Марцелліана; а може – й десь в Індії.

Не дивно, що весь тодішній світ відгукнувся на перемогу Аларіха Балта та його відважних людей. Особливо ламентували з того приводу «Урбс капта!» – «Місто – здобуте!», – батьки церкви. Вбачаючи в цьому, як звичайно, – покарання за гріхи минулого. Яких, що там казати, за плечима Риму було таки чималенько. Та от – не тих, мабуть, що вважали гріхами «батьки церкви»…

Доповнення 7 Голос вітру

Моря, як і степи, роз’єднували лінивих та байдужих, але поєднували енергійних та діяльних. «Голос вітру» – то не винахід автора. Так назвала свою книгу про епоси та фольклор народів Тихого океану професор Катарина Луомала (Гонолулу, 1954). Саме таємничий голос морського вітру, вважає вона, кликав цих людей все далі у безмежні простори найбільшого з океанів світу. На винайдених ними подвійних суднах, це таке щось, як міцно з’єднати поперечинами два ґотських дракари, – вони з часом заселили всі тисячі островів Великого океану; та не тільки. Часом, іще минулого століття, вони вирішували навідати родичів за кілька тисяч кілометрів та плавали до них, тримаючи курс по зірках. Та, завжди виходили куди треба. Так було на далекому сході. А, як же було у нас, дещо раніше?

Коли скити прийшли зі сходу до Кимерії, на південь від неї здавна розлягались замешкані землі Середземномор’я, які добре знали кимерійський вікінг. Скити, як пізніше гуни, хутко освоїли мистецтво мореплавства та показали себе у Ґотських війнах із Римом.

На північ від них простягалася безмежна європейська тайга, рідко заселена полювальниками фінського чи балтицького кореня, з їх річковими оселями на палях. Та, великими ріками – Дніпром, Дауґавою й Нямунасом, – скити хутко дісталися Балтику, де теж не було великих просторів, а все ж було мореплавство. Справжнє почалось, коли вони заселили Скандинавію, з її західним та північним узбережжями, що виходили до просторів Атлантику. От тут, уже на норвезькому березі їм судилося стати знову творцями історії, – засновниками океанського вікінгу. Хоч, треба визнати, й не були вони в тому першими.

Західне узбережжя Швеції, що протягується з півночі, від норвезького кордону до порту Ґьотеборґ, є низьке та пологе, з невеликою кількістю прибережних скель, але на них є малюнки людей та кораблів, не надто схожих на пізніші ґотські дракари землі Богуслен. Кому вони могли належати: фінам, балтам або кельтам? – важко сказати.

Але, є невеличка зачіпка, є два дещо дивні слова, яких не вадить і проаналізувати. Це зрідка робиться, але часом дає змогу підняти завісу таємничості над подіями далекого минулого. Це фінське слово «пуна» – червоний, та латинська назва краю світу, загадкової землі Туле на півночі – на римських мапах; тепер її відносять до Ісландії, звідки вони?

Ніхто над цим не ламав собі, наче, голову.

Але, повернемося на час до півдня, на Середземне море. Найстарішими його мореплавцями вважаються фінікіяни, які – кажуть, навіть опливали Африканський континент, та написи яких знаходять у Бразилії (якщо це не жарт якого-небудь ученого дотепника). Самі ці люди жили на березі Ханаану, від них і досі полишились міста Тір і Сідон, та звали себе хананеями. Фінікійцями їх називали всі решта.

Походження цієї назви пов’язане з найбільш відомою в давні часи діяльністю людей Тіру та Сідону: вони єдині уміли використовувати краплю червоної барви, яку містить у собі один не надто розповсюджений молюск, – для барвлення тканини. Простіше кажучи, виготовляли отой уславлений пурпур, який користувався таким попитом у можних того часу. У грецькій мові така пурпурова червень позначалася словом «фойніке», яка й стала згодом розхожою назвою фінікіян або хананеїв. У мікенських написах це перетворюється вже на «понікія», а латиною переходить у «пуніке». Спільність кореня може свідчити про те, що назва червоного кольору могла потрапити до фінів саме від римлян, що перемігши фінікіян та зруйнувавши Картагену, – перейняли на себе й торгівлю ханаанськими тканинами. Зауважимо, до цього, що на фінських землях природних квітів червоного кольору, здається, немає.

Не слід, однак, думати, що римляни плавали Німецьким та Балтицьким морем: таке навряд, чи могло бути. Так само, як фінські мореплавці навряд чи колись допливали Риму. Зустрічі могли відбуватись в ті роки, коли римляни все далі завойовували Британію. А, що такі зустрічі мали бути, свідчить наше друге слово.

На римських мапах не одного разу зустрічаємо таку собі землю Туле на краю світу, на далекій півночі. Латиною це слово не тлумачиться взагалі. Значить – не латинське. З другого боку, у фінському тлумаченні – «Тулі» – вогонь; це слово підходить до Ісландії, з якою тепер і ототожнюють історики римське Туле. А це, дійсно, не лише країна льоду, як свідчить нам її сучасна назва, але й країна вогню (тулі); бо вулканічна діяльність там не припиняється, а вулканічне виверження завжди далеко видно з моря, завдяки саме вогню.

Отже, як більш-менш переконливо свідчить назва, – римляни довідалися про острів не від балтів або кельтів, а саме – від фінів.

Коли українські ґоти потрапили до Скандинавії, вони хутко розвідали те, що було на заході. Але, крім вічного та поетичного голосу вітру, це – бувало, мало й більш буденні причини.

Старе, дохристиянське ґерманське право, – передбачало за провини різні грошові штрафи, часом – досить великі, але не знало тюрми або смертної кари. Найбільше, що можна було отримати, так це повне виключення з-під закону («лаг»), вилучення з місцевої (та будь-якої іншої, у межах данного закону) громади, дожиттєве тавро «нідренга» – недруга. З такою людиною ніхто не мав права спілкуватися чи в будь-який спосіб контактувати. Із окремих громад складався нарід країни та всюди діяв один закон. Подібній людині не залишалось нічого більше, як піти на вигнання; бо, навіть убивство нідренга не обкладалося вирою – штрафом. Не слід думати, що ці люди обов’язково були закорінілими злочинцями, у тодішньому суспільстві таких просто не могло бути; просто, так склалася їх доля.

Зауважимо, що саме подібні люди, вигнанці, розпочали колонізацію Фарерів, Ісландії та Ґренландії, пізніше, якийсь час, і Америки. Пригадаємо трохи саме останнє – відкриття Америки, хоч як далеко не було це від України. Але, не забудемо, що на той час наш Київ був важливою частиною вікінгівського торгівельного шляху Північ – Південь, так званої «дороги до Міклаґарду» (так називали вікінги Константинопіль) та люди півночі почували себе там, як вдома. Тоді це був один культурний світ, та ще й поріднений політично. Дружиною Ярослава (або Юріслейфа, 1019–1054) була шведка, конунгіна Інґіґерд, а зятем – конунг Норвегії Ґаральд Гартраде (1047–1066), що склав голову у далекій Англії, висаджуючи там на якийсь королівський престол свого брата Тусті… Вигнанцями починалась історія північних відкриттів. Батько Еріка Тулвальдсона на призвисько Рауді (Рудий) – Турвальд Асвальдсон, був вигнаний за вбивство із громади Йедерен, біля Ставанґера у Норвегії, та оселився на Ісландії. Коли Ерік виріс, він, із приятелями, необачно втрутився в бійку та якось припустився вбивства. Тоді право визнавало принцип колективної відповідальності, та тінг (суд) у Торнесу оголосив їх нідренгами на три роки (знайшлись пом’якшуючі обставини). Відпливши з Ісландії на захід, у невідоме, вигнанці відкрили Ґренландію та заснували там садибу Браттаглід. Син Еріка, Лейф Еріксон, що прибув до Ісландії з батьком кількарічним хлопцем, тим часом досяг повноліття та вирішив сплавати з Ґренландії до Норвегії, так – дрібниці, за якихось пару тисяч кілометрів, поглянути на батьківщину та поспілкуватися з родичами під Ставанґером. Що й здійснив, хоч і не без певних пригод.

Потім, повернувшись додому, уже з Браттагліду, він відкриє Баффінову землю, Лабрадор та Нью-Фаундленд, де якийсь час проіснує поселення вікінгів, йому є два пам’ятники – у Рейк’явіку, біля паперті височенної Скаллаґрімскірке, як годиться, та в Бостоні, в кольчузі римського легіонера, з голими ногами та римськими ж обмотками на литках; що ж, – Америка є Америка…

Доповнення 8 Бледа і Аттіла

Викладена коротко версія убивства Аттілою свого брата та співправителя Бледи, – виглядає переконливою лише для невігласа, що просто нехтує історію. Наведемо її, за сучасним джерелом:

Тут з абсолютною чіткістю вимальовується мотив (та – не абиякий!) – вбивши співправителя – стати єдиним володарем цілого люду і держави: аргументація, здавалося, – не до спростування. Однак… Нагадаємо, що каганів обирали (то були вже п’яті вибори) на зборах представників народів країни, хоч і дожиттєво. Каган міг назначити собі помічника, співправителя, який виконував свої обов’язки доти, доки на це була воля кагана.

Оскільки ні каган – убивши співправителя (навіщо?), ні співправитель убивши кагана, – не могли ні на що розраховувати, крім утрати авторитету в очах народу, у них – це очевидно, не могло буди жодного мотиву. Отже, в історії відсутнє головне – мотив убивства. Як брат йому чимось не догодив – він просто перестав би бути співправителем. Не треба плутати, це ж вам не імперія, це правова держава – каганат.

Тому дозволимо собі з повною певністю твердити, що й уся історія «зрадницького вбивства» хана Бледи каганом Аттілою – не заслуговує на жодну довіру: є черговою римською брехнею. Наведемо деякі прецеденти; прецедент не є аргументом, але за давністю справи правда про неї навряд чи буде колись вичерпно доведена.

Пригадаємо скритовбивство конунга візіґотів на вигнанні, Аларіха Балта та аттентат на його наступника і швагера, конунга Атаульва – незаперечну роботу Риму. Для порівняння пригадаємо й те, що відбулося потім на сході, поруч із іншою імперією – Китаєм. Колись там над міру зріс та посилився Східно-Тюркський каганат, це сталося за Бюльґе-кагана та його співправителя і воєначальника Кюль-тегіна, молодшого брата Бюльґе. Цей останній був отруєний 731 китайськими агентами; Бюльґе був отруєний ними 734, власним міністром, якому китайський імператор пообіцяв величезний хабар.

Історичним та неперевершеним зразком китайського лицемірства полишається зворушливий лист співчуття з нагоди смерті Кюль-тегіна від імператора на пам’ятній стелі на березі Орхону.

За самим Аттілою всі 19 років його влади – полювали візантійські скритовбивці, поки не домоглися свого. Всі записки ретора Пріскоса, цитовані Йорданом, – це розповідь про черговий невдалий замах на життя Аттіли. Красномовним фактом є те, що по смерті Бледи в Гунії не зменшилася шана до Аттіли, а значить… Значить певно, що його вбивство було не справою Аттіли, а ромеїв.

Імперія, то не тільки постійна загроза агресії, то ще й неперевершена підлість. Спокійним за себе може бути лише той із сусідів імперії, хто спроможеться остаточно зрівняти її з землею.

Завоювання Цезарем Ґаллії та Британії рясніє римськими замахами та атентатами. Їх ціллю незмінно бували місцеві варварські конунги, що очолювали опір загарбникам. Не одного разу намагалися вбити підчас Маркоманських воєн і конунга Маробода; скритовбивців направляла рука імператора-філософа, поштивого Марка Аврелія.

З другого боку, з тієї чи половини римських (та – й візантійських теж) імператорів, що померли не власною смертю, – лише один загинув від руки варварів – Валентиніан III. Але, то було суто приватна справа: помста двох гунів за вбивство їх побратима, римлянина Еція Флавія. Варварські правителі римських не вбивали, в чому ж справа?

Нема сумніву в тому, що варвари гребували подібними аморальними засобами взагалі; хоч, могли би – чому ні? Але, загалом… Вони ще й добре розуміли повну безглуздість та марність подібних дій. Адже, на місце одного людського сміття, посадженого або сенатом за сенатських розмірів хабарі, або проголошеного легіонами, – сяде таке саме інше, ну, і що? – що від цього зміниться? Чи може, бува, імперія під іншим цезарем – відмовиться від грабунку? Ні, вони добре розуміли, що імперію треба знищити цілком, разом з усіма її інститутами та атрибутами, а не розмінюватися на дрібноту. Що, на міру своїх сил – і робили.

Доповнення 9 Ланґобарди в Італії

Як ми вже писали, після Великодня 1 квітня 568, нарід ланґобардів, загальною чисельністю у десь 300–500 тисяч людей, – подався на південь слідами Аттіли, через Альпи Юлійської Крайни. Вступивши до Італії вони займають Верону, але не можуть відразу здобути Кремону, Мантую, Падую та П’яченцу, а на осаду Павії піде аж три роки. Там, у Павії, вони поставлять свою столицю і до 571 завойовують Тоскану та просуваються далі.

Одночасно, року 569, Італію навідують пошесті та голод, її загальне населення зменшується десь до 5 мільйонів. Ланґобардам дістається найулаштованіша, без посух, північна половина півострова, лише осторонь у Равенні – полишається візантійський управитель, а у Римі сидить папа – голова усім християнам. У своїй державі ланґобарди вважають вільними громадянами лише себе; всі інші є рабами завойовників. Таке щось, як шлюби з римлянами – категорично не допускаються; виключенням є тільки залишки остроґотів, або інші ґермани.

Все це – не плід расистських упереджень, а просто звичайне небажання негайно розчинитись у місцевому населенні, зберегтися як нарід, нація.

Якщо їх попередники в Італії, остроґоти Теодоріха Великого (493–526) не вистояли проти ромеїв з причини чвар та зрадництва, то з ланґобардами на початку було не ліпше; типово ґерманська риса, надто знайома нам із усієї наступної історії України.

Конунг Альбоїн, що привів нарід до Італії, був убитий 572 внаслідок змови, яку очолила, кажуть, його дружина Розамунда. Старий переказ твердить, то була помста за те, що Альбоїн примусив її одного разу випити вина з оправленого в золото черепа її батька. Його син Клеф був убитий два роки пізніше, встигши завоювати Емілію та Умбрію. З їх населенням він, кажуть, не клопотався, переважно його вирізавши. Не слід беззастережно вірити римським або ромейським джерелам, але є й незалежні свідоцтва того, що він був людиною жорсткою та безоглядною. Впродовж наступних 10 років окремі конунги, голови кланів, так і не могли дійти згоди щодо спільної влади; хоч не було й безвладдя: 578 ланґобарди навіть обложили Рим.

Папа Пелагій молив тоді кайсароса ромеїв втрутитись, але тому було не до цього: він сам на той час воював із аварами, союзниками ланґобардів. Кайсарос не взяв навіть від папи надісланих йому 300 фунтів золота, порадивши краще віддати їх ланґобардам та на час відкупитись; що папа з успіхом і зробив.

Нарешті, 584, королем обирають Автаріса, сина Клефа, який проправив 6 років. Він завоював Калабрію та відбив першу інвазію франків. Року 590 Автаріс одружується з баварською принцесою, красунею Теоделіндою, яка потім, по його смерті, вийшла заміж за конунга Туріну Аґільульва. За них були завойовані Кремона, Мантуя, Падуя та Перуджа, а 593 ланґобарди знову починають облогу Риму.

Але, цього разу хитрий папа Григорій, прозваний за це згодом Великим, схилив, ніби, католичку Теоделінду повертати у католицтво своїх аріанських підданих. Так зникає остання аріанська церква в Європі. Так, більш людяне та гуманне аріанство – не вистояло перед католицтвом; як згодом це останнє подекуди піддається більш радикальному реформаторству.

Щодо аріанства, то переважає переконання, ніби його обрали тому, як пише сучасний історик, що:

Така точка зору, безумовно, теж заслуговує на увагу, але причини розповсюдження аріанства могли бути й простіші. Справа в тому, що вся ця «войовнича ґерманська меншість» аріанської віри – вандали, візіґоти, ланґобарди, остроґоти, алани – походила зі Східної Європи, тобто, як не з самої Скитії – то зі сфери її впливів. А там християнство, та не оте католицьке, імперське та непримиренне, а первісне апостольське (та, ще без отого дивного догмату Трійці, як і аріанство!), – було відоме з часів апостола Андрія, хрестителя ґотів, отже… Куди ж було податись прибічникам александрійського пресвітера Арія, засудженим собором у Нікаї 325, – як не до віротерпної християнської Скитії? – таке пояснення видається простішим та природнішим.

Леґенда, знову ж, твердить, що на честь перехрещення «єретиків» до «правої віри» та наступного миру поміж єдиновірцями, – папа подарував ланґобардам їх залізну корону, виконану, ніби, з одного з гвіздків Розп’яття; а самій Теоделінді – золоту курку з курчатами. Як із одного гвіздка вийшла ціла корона (яка б там не була), то слід гадати, що гвіздок був таки чималенький. У році 616 Теодолінда удовіє, але продовжує правити регенткою неповнолітнього сина Адальвальда. Але, незабаром конунги ланґобардів, які так і не дарували їй перехрещення, – відстороняють «чужинку» від влади, хоч і дозволяють їй будувати нові, угодні Богу католицькі церкви.

Адальвальд (616–626) та його наступник Арівальд (626–636) – царювали мирно, та не додали нічого істотного, ні до історії, ні до теренів Ланґобардії (звідси сучасна перекручена назва – Ломбардія). Роки безхмарного миру продовжує Ротаріс (636–652), який збирає закони ланґобардів до цілого єдиного зводу. Жодних драстичних подій не відбувається аж до Ліутпранда (713–744), який задумав був знову об’єднати Італію та розпочав це з незалежного папського Риму. Але, черговий хитрий папа якось знову вихабарив мир, та дозволив королеві подарувати собі підримське містечко Сутрі, на другому березі Тібру (Тевере); воно й стало згодом незалежним і досі папським Ватиканом.

Справу Ліутпранда намагався завершити 751 Аістульв, який зайняв Равенну, назавжди покінчивши з ромеями в Італії. Але, цим обурюється папа Стефан II та кличе на допомогу франків, які отримують деякі перемоги над ланґобардами. Нагадаємо, що це вже роки самоізоляції, а може й розпаду каганату в Україні. Справу дещо поправляє Дезідерій (755–774), останній з ланґобардських королів, що заключає мир із франками. Він щиро віддає у дружини королю Карлу (так, так, той самий – «Великий», 768–814) свою третю дочку Ерменґарду, а для сина Адальгіса виклопотує сестру самого короля – Ґізелу. Здавалося би, відкриваються блискучі перспективи.

Але, мир із імперським хижаком – ніколи не буває справжнім миром. Тому й не так сталося, як гадалося. Через рік (чи не зарано?) Карл відправляє Ерменґарду з Аахену додому, ніби з причини неплідності, та заключає військовий союз із папою. Після облоги Павії армією Карла, він примушує Дезідерія капітулювати та приймає на себе ще один титул – короля не тільки франків, баворів, саксів тощо, але тепер і ланґобардів.

Ланґобарди полишили по собі вічну пам’ять, розвинувши в Італії економічне процвітання, не будь-яке зброярство та вищого рівня ювелірне мистецтво. Нагадаємо, що Відродження – не випадково розпочалося саме з Північної Італії, а не з Риму або півдня.

Населення Північної Італії й досі відрізняється більшою систематичністю та працьовитістю, як інтелігентністю. Вони в середньому дещо світліші та вищі на зріст. Все це разом дає їм підстави й сьогодні – більше, як через тисячу років, ставити питання про створення на півночі самостійної держави – Паданії.

Кілька зауважень щодо кодексу Ротаріса (643). Як було написане в ньому самому, цей кодекс становив підсумок «старих, неписаних законів наших батьків, наскільки їх могли пригадати старі люди». За духом він був суто ґерманським, нам добре знайомим та побудованим переважно на штрафах – грошових компенсаціях потерпілим. При цьому тільки половина штрафу йшла позивачеві, а половина – до державної казни, королю; точнісінько як у Руській Правді Ярослава Мудрого (1019–1054), – переробці старого, догунського, ґотського права. За кодексом Ротаріса перелом ребра вартував 12 солідіс, а вибиття переднього зуба – 16 сол. За убивство напіввільного слуги сплачували 50 сол., за убивство чужого невільника або римлянина – платили 60 сол. Найдорожче вартувало зґвалтування вільної жінки – 900 сол., а її вбивство – 1200 сол.

Як у праві українських ґотів (а потім вікінгів) – були передбачені штрафи за зневагу (чи за нахабство?); зокрема стосовно жінок. Так, за дотик до незнайомої жінки штрафували різно, залежно від місця дотику: руки – 16 сол., плеча – 35 сол., а грудей й усі 100 сол. Що ж, закони цілком цивілізовані, – нам би такі.

За підробку документів відрубали руку. Смертна кара існувала лише за нечисленні злочини: зраду у подружжі, зраду як таку, вбивство слугою пана, бунт або дезертирство з поля бою.

Нагадаємо, що старий візантійський солідіс – 5 грамів золота, вартує сьогодні приблизно 50 доларів США; але, є ще рівень цін. Так от, тоді десь за 10 сол. можно було придбати гайок олив, за 20 сол. – сільський дім, а за 50 сол. – сад або пару звичайних коней. Бойовий кінь зі спорядженням тягнув на всі 100 солідіс. Хоч молодого раба можна було придбати й за 12 сол.

Захоронення ланґобардів, де б не були, відрізняються великою кількістю ювелів, як і наші скитські. Це пов’язане зі старим ґерманським звичаєм, за яким особисті речі покійного – не наслідувалися, а уходили з ним. Вони, ці захоронення, демонструють нам переважно «аристократичну» групу крови А (до 30 %) та А/2 (до 10 %); найменше представлена група АВ (до 5 %); Імре Ленд’єл). За матеріальною культурою вони наближаються до черняхівської культури українських ґотів.

Доповнення 10 Іран

Аби ліпше зрозуміти події часу, зокрема – світову війну 600–629, нам слід знати попередню історію Ірану, хоча би з часів шаха Кавадха та революції мага (жреця) Маздака. Цей останній зумів так приборкати шаха до власних рук, що здійснив перший відомий в історії комуністичний переворот. Ідеї були не надто складні, як завжди у них – розподільчі, – забрати в одних та віддати іншим: «всє подєліть!» Та й поділили: навіть жінок. Але, щоб не посваритись з іншими, чоловік, що заходив до якоїсь жінки, скористатись своєю часткою суспільної власності, – полишав на ґанку свою шапку, щоб не з’явились, бува, інші претенденти на «суспільну власність»,

Може саме з тих пір, як десь приходять до влади оті, «прогресивні», від «всє подєліть», – люди їх обов’язково запитують: «А, як там воно, панове, у вас із жіноцтвом, – усуспільнювати будете?»

Марксисти, до речі, коментували цей пункт програми Маздака – з повною відповідальністю. Бо, мовляв, перед тим жінка у Ірані була власністю свого пана у гаремі, мало не рабинею, а тепер… Одне слово, на тодішньому рівні розвитку виробничих сил така реформа була прогресивною з усіх точок зору…

Так воно тягнулося собі роками, та країна хутко прямувала до руїни, але підріс тим часом син шаха, Хосров, та все це стало йому все менше подобатись. Але, він добре розумів, що діяти потрібно обережно, та увійшов у довіру самого Маздака. Та й підказав тому скликати з’їзд, чи то активістів, чи то партійних секретарів з усієї країни. Так воно й сталося, та Хосров із своєю гвардією зумів розпорядитися з ними тишком, не викликаючи підозри Маздака. А вже потім покликав його та показав поле, з якого стирчав ліс із 24 000 людських ніг, бо син шаха наказав їх усіх закопати живцем у землю, головою вниз. А потім і самого Маздака наказав обідрати зі шкіри: сувора була країна.

Так сумно покінчилася тоді перша спромога побудувати «світле майбутнє» в окремо взятому Ірані. Після цього, ставши шахом Хосровом I (531–579) він отримав від свого народу прізвисько Анушірван – Блажений. Шахом він був могутнім, непримиренним та войовничим, 540 зруйнував візантійську Антіохію у Сирії, а 562 – в союзі з тюрками, побив на півночі азійських аварів; це й стало безпосереднім поштовхом для їх перебазування на захід. Воював і на півдні та окупував Йємен; тут він зіткнувся з абісинцями, що й собі намагались підбити Арабію. А це, мабуть, і штовхнуло їх згодом до союзу з Візантією. А союз із тюрками проти аварів – так і став випадковим епізодом.

Шах Анушірван полишив по собі добру пам’ять, та ще й потужну, як колись, державу, котру й передав Ґорміздові IV (579–590). Наступний шах, Хосров II (590–628), – був онуком великого Хосрова I.

А тим часом змінився й розклад політичних сил, принаймні, – почасти. Ворогами, сталими та випробуваними, полишаються Абісінія та Візантія; кращий союзник? – мабуть, уже не ближчі конкуренти, тюрки або хозари, а – десь подалі. Скажімо, – Гунський каганат в Україні.

Перелом у світовій війні наступає, коли енергійний кайсарос Гераклейос, розбивши аварів 622 на Балканах, – не йде далі, а повертає свої сили, разом із тюрками, – на Іран, слушно розуміючи, що авари так, відразу, не оклигають. Візантійські та тюркські війська не лише окупували Іран, але й зруйнували усю систему його оборони. Це було недалекоглядним рішенням, продиктованим почуттями а не політичним розрахунком, та – з простої причини: відкрило шлях арабам, які зробили багату ресурсами країну своєю базою, а звідти… Якби не це, певно, що араби не мали би таких успіхів на Близькому Сході та не відібрали б у ромеїв усю Північну Африку. А тоді – багацько чого стало би іншим в історії Європи…

Шах Хосров II загинув унаслідок повстання обуреного поразкою народу 628. Але, ненадовго пережив його й Іран. За наступні 14 років у ньому змінилося 12 правителів. В тому числі – й дві шахині: Буран (630–631) та Азармедухт (631). А, що то є шахині на іранському престолі, де їх не бувало з самих часів леґендарного Ахайменеса (700–775 п. н. е.), засновника держави, – пояснювати не потрібно.

Останнім із сассанідів став Єздеґерд III (632–651) за якого починається арабська інвазія до не лише підупалого, але й безборонного Ірану. Неканий військовими поразками шах тікає на північ, до Мерву, де його на вулиці вбиває арабський мародер, поласившись на золоту заколку плаща; навіть не підозрюючи кого він убив.

Якби ж арабам не вдалося захопити Іран – не було би ісламу і в усій Середній Азії.