V. ПЕРША ЗУПИНКА ІСТОРІЇ

1. Російська імперія (перша)

З поразкою під Полтавою 1709 (в якій на 3/4 завинила сама Україна) – вона остаточно припиняє своє існування як така, залишаючись на довший час тільки частиною Російської імперії. Але, що ж то була за імперія, та чого власне була варта? – оце ми тут всебічно й роздивимося.

Таке ознайомлення – то для людей з міцними нервами, бо те, з чим далі обізнається читач, – буде єдиним у світі, за своєю відсталістю та дикунством; але, якби ж тільки!.. Бо буде ще й єдиним та неповторним за злочинністю. Але, про все це ми будемо запобіжливо повідомляти – виключно свідченнями російських же істориків. Бо колись, на відміну від совєтів, до писання історії допускалися, часом, і правдиві люди.

Але, неодмінно скажуть: а був же й позитив; треба ж «умєть відєть і положітєльноє!» Безумовно треба, але…

Інтеґрально весь цей «позитив» підсумовується в реченні: «Щоби змусити себе помітити, нам прийшлося розтягнутися від Берінґової протоки до Одера». Але, шкода, не шляхом «мірного освоєнія» як про це звичайно базікається, а кривавим шляхом аґресії та ґеноциду.

Сьогодні обидва ці поняття, нарешті, чітко визначені сучасним міжнародним правом, чим ми надалі й будемо користуватись.

Зокрема, щодо ґеноциду, наведемо дві статті з резолюції Ґенеральної Асамблеї ООН від 9.12.1948, яку колишній СССР ратифікував у 1954.

Стаття I. Сторони, що підписують цю резолюцію, підтверджують, що ґеноцид, незалежно, чи його вчинено в мирний час, чи під час війни, – це є злочин за міжнародним правом, якому вони зобов’язуються запобігати і за який вони беруть на себе відповідальність.

Отже, безумовний злочин. Але, що ж власне тепер офіційно вважається ґеноцидом? – на це теж є чітка відповідь:

Стаття II. За даною резолюцією ґеноцид означає будь-який з нижчеподаних актів, учинених з наміром знищити повністю або частково національну, етнічну, расову чи релігійну групу, а саме:

• вбивство членів групи;

• заподіяння серйозного фізичного чи психічного пошкодження членам групи; зумисне створення для членів групи умов життя, розрахованих на проведення її фізичного знищення повністю або частково;

• застосування заходів з наміром перешкодити народженню дітей серед членів групи; примусове передання дітей членів однієї групи членам іншої.

Керуючись цим точним, та здається – й вичерпним визначенням, читач зможе надалі й сам зрозуміти, що російським ґеноцидом було виселення хантів і мансі на початку XVII ст. на голодний Ямал; ґеноцидом була й «пацифікація» України 1709; ґеноцидом були масові виселення цілих польських та литовських сел після придушення повстань 1830, 1863; ґеноцидом були всі три голодомори, – 1921, 1933 та 1947; ґеноцидом було виселення цілих народів (Криму й Кавказу) після другої світової; ґеноцидом було нищення чеченів 1994–1996 в Ічкерії та їх масове виселення з неї 1999.

Тяжко прийдеться колись доброму російському народові на Останньому Суді! – не буде, чого виставити на свій захист…

Можуть заперечити: йдеться про часи, коли не було сучасного міжнародного права, – оте улюблене: «ми нє зналі!»

А от цим, панове, тут не скористається, бо мораль була завжди, бо саме вона й порізнює людину від худоби. І час тут – аж ні до чого. Бо комп’ютерна крадіжка є таким самим злочином, як і крадіжка звичайна, відома тисячі років тому. А військова аґресія з використанням лазерного наведення, є не гірше й не ліпше від аґресії зі списами та сокирами.

Бо то тільки більшовицькі виродки брехали, що «мораль относітєльна», «мораль – классова», щоб зручніше грабувати та визискувати людей. А для нас, людей, – мораль є вічною та незмінною.

У князівстві Московському, яке склалося та підсилилося до провідної сили на півночі під протекторатом Алтин Орду, а простіше кажучи під тим, що вони самі звуть «татарскім іґом», – починають визрівати й державницькі ідеї. Вони, поки що, не надто визначені, але з остаточним занепадом Візантії, ще на початку XV ст., з’являється думка, що – мовляв, були два Рими, перший Західний та другий Східний, а от Москва – то є «Трєтій Рім». А, дещо пізніше це доповнюється думкою, що це, одночасно, – й Рим останній; та після його неминучого краху – імперій більше не буде: «А чєтвєртому Ріму – нє бивать!»

Перша імперія, отой – Західний Рим, – і досі вражає. То було живе втілення аґресії, але – не тільки. На завойовані ним терени Рим приносив і прикмети цивілізації, не лише цирки та борделі, але й терми – громадські лазні, каналізацію та потужні водогони – акведукти.

Другий Рим, хоч і був аґресивніший від першого, але – з невеликим успіхом, та за тисячоліття свого існування він усе скорочується, нічим ота шагренева шкіра, поки його ниці залишки не підберуть переможні османи. Спадщина високої римської цивілізації йому непотрібна, бо православ’я вчить його, як треба правильно жити, а що ж іще потрібно людині? Він платить данини своєму потужному сусідові – Гунському каганату на півночі, але й під тортурами не зізнається, що то є звичайні данини. То, чи то дарунки, чи то благодійність… Римські здобутки та споруди розвалюються та все приходить в упадок. Як і вистачає сили щось там спорудити, то це – храми Божі. Це позначається на військовому стані держави, та вона все частіше терпить поразки. Зате компенсує себе безглуздими, хоробливо-садистичними жорстокостями щодо полонених: осліплює, калічить або заморює голодом. Це негайно помічають сусіди, та роблять висновки для себе. Віднині для них добрий ромей – то мертвий ромей. Фінал наступає 1453.

Саме це й підбадьорює задупну Москву, адже тепер вона – єдиний представник правої віри у цілому світі, а це – зобов’язує. Однак, цей самовільний спадкоємець двох минулих Римів, – не лише по всіх параметрах поступається Першому: йому недосяжно далеко й до Другого. Бо у ньому існує одна-єдина кам’яна споруда – Кремль, побудований італійцями ще з того – першого Риму. Все інше вигорає мало не кожного року, кожного ж року відроджуючи свої халупи, немов отой фенікс.

Але, виникає цілком слушне запитання, а – що ж полишилося, такого, що ріднить цей «Рим» із двома попередніми? – полишалась ідея імперської аґресії – необмеженого поширення військовими або підривними засобами, – за рахунок сусідів. Схема – проста: де можливо – військове завоювання. Де неможливо – розклад з середини та «добровольноє прісоєдінєніє»; як з Україною. Надалі для захопленого аґресією народу існував лише один шлях: ґеноцид або денаціоналізація; винищення культури та мови.

Все це забезпечувалося за рахунок досить примітивних чинників. Вони були чітко визначені вже в часи Ніколая I (1825–1855), як «самодєржавіє, православіє і народность». Щодо перших, то тут пояснювати не потрібно, але «народность»… Зрозуміти, які офіційні надії покладалися саме на неї, можна пригадавши анекдот з часів Єкатєріни II (1762–1796). Це саме вона завела звичку, що так розвинулася в совєцькі часи, – шалатися країною, з‘ясовуючи особисто, а що воно там відбувається «на мєстах», «в провінції, глубінкє». Побачивши накописько отих «курних ізб», а може й справжніх «зємлянок» (так оспіваних совєтами ж), вона з жахом, ніби, задала риторичне запитання: «Чєм жє сєй край управляється?!» На що присутній граф Панін не розгубившись відповів: «Как ето чєм, матушка імпєратріца? – промислом Божьім да ґлупостью народной!»

Саме на цьому – на «ґлупості народной», і трималася переважно російська імперія. Бо, самі подумайте, яким же безмежно дурним треба бути рабові, щоб пораблювати інші народи, замість того, щоб звільнитись самому? А оце й є свій, ориґінальний внесок до імперської ідеї, що належить виключно Росії: раб, який кладе життя за те, щоб порабити інших. Бо рабами не воював жоден з попередніх Римів.

А рабство – то те, на чому стояла, стоїть та буде стояти остання імперія; рабство фізичне, рабство духовне. Так було з самого початку та до останніх відомих нам часів.

* * *

Проаналізуємо дещо це суспільство. З’ясуємо в ньому стан речей з власністю та побутом; у досить широкому перерізі: від умов фізичного існування та до суспільної моралі.

Тільки, чи можна в даному разі говорити про суспільство, в тому сенсі, як це робиться звичайно? Бо то було суспільство примітивніше з примітивних, де не були упорядковані якимось чином ні родинні відносини, ні відносини власницькі, – основа суспільства. Про стан перших переконливо свідчить широке розповсюдження так званого «снохачєства», невідомого іншим народам (навіть із тих, що в Європі зверхницьки іменують дикунами).

А про стан других… надто вже багацько маємо свідоцтв.

Згадаємо, хоча би, висловлювання вельми шанованого в Росії «властітєля умов»:

У Росії вся власність виросла з «випросіл» або «подаріл» або когось «обобрал». Труда власності є дуже мало. І від цього вона не є міцною та не поважається.

(В. В. Розанов, Сочинения, Москва, 1990, с. 45)

Такі воно, бачите, маємо справи. У Московщині завжди зневажали, ставилися з погордою до різних іноземців, що горбом заробляли свій достаток. «Дом Козєля, нємца богатого» – пише Достоєвскій у «Злочині та покаранні». А, хто ж той багатий Козєль: поміщик, генерал? – далебі, майстер, звичайний слюсар. Таким заздрили, але таких і зневажали. Інша справа – то забагатіти «царской мілостью»; скажімо – зробивши вдалий донос. Адже, за описуваного нами царя Пєтра, доноситель міг отримати не лише маєток того «кто умишлял на царя государя», але й його посаду. Оце й є оте, – «подаріл».

Непогано було також узяти й разом: усе виграти в карти. Це вам «Ігрок», того ж Достоєвского. Саме на це уповав свого часу й сам Фєдор Міхайловіч, полишаючи дружину вдома мало не голою та заставляючи в ломбарді її останню сукню. Це, схоже, четвертий різновид російського збагачення, не передбачений навіть мудрим В. Розановим.

А цей останній, зазначимо це, писав свій присуд на початку XX ст., коли давно вже відбулося оте славетне «развітіє капіталізма в Россіі».

Все це має єдину, але вирішальну причину, що дотеперішня Росія 83 % відпущеного їй історією часу – була рабовласницькою державою, та цього вже нікому не виправити й не змінити. А раб? – що ж, раб… Він, скільки не усилюйся, а для себе жодним трудом нічого не здобуде, отже й «собствєнності труда» в такому «суспільстві» просто бути не може. Бо, працює один, а власність від цього, – з’являється у зовсім іншого. А, як воно й «подаріть» щось там комусь – нема охочих, та й «випросіть» важко, то й полишається в суспільстві мало не єдиний різновид власності – награбоване.

Незмірно цікавим універсальним об’єктом в російській історії є й так звана «курная ізба», досягнення не відоме іншим народам світу.

* * *

В російській історії про неї воліють радше не згадувати, але в історії патріотичній… Справа в тому, що імперський патріотизм має властивість з часом нахабніти, ставати все більш войовничим. Чи походить це від безкарності все нових і нових історичних злочинів, чи від іншої причини, – важко сказати; але, є незаперечним фактом. Так, у вельми шанованого російською «Па’мятью» та іншими патріотичними установами письменника, читаємо з цього приводу:

Ні, не від дикунства чи глупоти топив рязанський мужик свої ізби по-чорному, не від ледарства хлебтав тюрю з квасу, не від жадості баби сліпли біля лучін, варили лободу та підмішували до хліба древесну кору, – від безвихідної бідності та безземелля…

(В. Чивіліхин, Память, Москва, 1982, Роман-газета, № 16, с.92).

Пригадується інший російський письменник (нагадаймо ще раз): «Щоб примусити себе помітити, нам довелося розтягнутися від Берінгової протоки до Одера» (П. Чаадаєв). А це ж – 17 мільйонів км кв. Так, скільки їм, всесвітнім ненажерам, – іще потрібно тієї землі, щоб не відчувати безземелля?

Але, це тільки один варіант виправдання, є ще й другий. Бо був у автора й варіант для більш заможної півночі, де простору було й побільше. Виявляється, що:

Ні, топка по-чорному була древнім, простим, єдино доступним та ефективним засобом проти епідемій. Наші предки, природно, нічого не знали про віруси грипу, дизентерійну або чумну паличку й мікроби, але інстинктивно, досвідом знайшли метод дезинфекції, що разом із виморожуванням ізб за тріскучих морозів створювало більш гігієнічну атмосферу у житлах.

(теж там, с.92)

Дизентерійною є не паличка, а амеба, яка вже не є мікробом, але… звідки про це знати авторові? Він же, як у них кажуть – «пісатєль», а не «чітатєль». Отже, значить – не бідність. Бо, й дійсно, вартість димоходу не може становити більше десь 10 % вартості печі. А значить – не бідність; добре.

Звернення до наукових досліджень відкриває нам доволі цікаву картину московського життя в XVI ст. Виявляється, що «курниє ізби» полюбляли й феодали, яким гріх було скаржитись на бідність:

Жилою будовою феодального двору була «ґорніца». Не завжди ці «ґорніці» мали «косящаті вікна», та й не всі вони були з білими печами…

(Очерки русской культуры XVI века, Г. Громов, Жилище, Москва, 1977, с. 195).

Біла піч – то піч саме з димоходом, отже… Дещо нижче читаємо:

Але, і для багатих помешкань такі печі були, схоже, рідкістю. Переважна частина жилих приміщень топилася «по-черному», коли дим із печей потрапляв до ізби підчас топки та виходив через спеціально прорублене димове вікно, двері, шпарини… На деяких малюнках XVI ст. уже є зображення дерев’яних «димніц», які не були пічними трубами, а трубами для витягування диму з ізби. Подібні «димниці» були в курних ізбах селян XIX ст.

(теж там, с. 200)

Що ж, відомості досить вичерпні.

Так виявляється, що рабовласники, які чужим трудом могли жити у розкошах, – жили в такому ж самому свинстві. Хоч свинство це було й розлегліше, і заможніше.

Втім, могли бути на це й причини гідні всебічної поваги, як звичайно в Росії, – патріотичні. З цієї нагоди процитуємо великого патріота, поета Г. Державіна (теж із колишніх татарів):

Мила нам добра весть о нашей стороне,

Отечества и дым нам сладок и приятен!

Так, – може заради отого «дима отєчєства»? – що такий солодкий та приємний? Бо там його було аж у надвишку; та ще й кожного дня.

Зі звичного свинства спромігся своїх рабовласників, якось-такось, дещо витягти лише реформатор Пєтр I. Помивши, поголивши та вичесавши воші. У своєму займаному з європейських зразків «Зерцале» (доброї поведінки) навчив їх не сякатися на сусідів, не обтирати писок обрусом або подолом; не ригати за столом. Його європейська спадкоємиця, Єкатєріна II, – пішла ще далі: зобов’язала їх спілкуватися «благородною» французькою мовою, без матюків.

Та, все одно, наприкінці XVIII ст. такий собі Е. Д. Кларк, професор Кембріджу, – напише, що за столом українського селянина більше чистоти, ніж у московського князя: нищивний присуд.

* * *

Але, від фізичних умов життя в Росії – повернемося до інших, соціальних, духовних…

Отже, для абсолютної більшості народу життя було рабським. Однак, над рабами були рабовласники, а їх вершиною, найбільшим рабовласником, рабами якого були інші рабовласники, був цар-самодєржєц. Над яким був уже тільки Бог.

З іноземців іще Зіґмунд Герберштайн – посол ґерманського імператора (XVI ст.,), зазначає, що влада московського князя – нічим не обмежена та абсолютна. Та, про яку в Москві кажуть: воля князя – Божа воля.

Пізніше другий посол – Адам Олеарій з Голштину, твердитиме: про що не питай московита – він тобі нічого не скаже. Тільки бадьоро відрапортує: «Знать нє знаю, вєдать нє вєдаю. Про то знают Бог да вєлікій государь!» А моя, мовляв, хата – з самого краю.

Страх породжується жорстокістю, а жорстокості було вдосталь. В історії московській страх та жорстокість ідуть поруч: страх породжує жорстокість, жорстокість породжує страх, який скріплює все, без якого все розвалиться; пригадайте самозванців. Пошлемося, як звичайно, на російського історика, який чи не з повною байдужістю повідомляє нас, що:

У прикладах жорстоких покарань нема браку по джерелах; ратники молодого князя Васілія Алєксандровіча були піддані жорстоким покаранням: одним відрізали носи та вуха, іншим повиколювали очі, руки повідсікали… Коли 1462 р. були схоплені дружинники серпухівського князя Васілія Ярославіча, що задумали звільнити свого пана, то Васілій Темний звелив їх казнити – бити батогами, відрубати руки, різати носи, а декому відтяти голови.

(С. М. Соловьев, Ист. России с древн. времен, Москва, 1959, т. II, с, 618)

Катівсько-тортурне мистецтво є самобутнім досягненням Московії, та систематизувалося й розвивалося впродовж століть історії. Його визнаними майстрами та фахівцями були Іван IV, Пєтр I. Історик Н. Н. Єврєінов написав, іще перед революцією, «Историю пытки в России», та вона могла би слугувати й підручником з історії самої Россії; бо ці дві історії – нероздільні. Мабуть тому – визнаємо це, нову – не главу – частину, дописало до неї російське ж ЧК – ОҐПУ– НКВД – КҐБ.

Додамо, що судів – навіть формальних, за тих добрих часів не існувало. Як не існувало права. Судили наділені владою окремі особи.

Рівнобіжно до цього є численні свідчення, ніби з тих же добрих часів, що:

Кажуть, що від часів Васілія Ярославіча та до Івана Каліти батьківщина наша схожа була більше на темний ліс, ніж державу: хто міг, грабував, не лише чужі, але й свої; не було безпеки, ні на дорозі, ні вдома; татьба стала загальною бідою власності.

(теж там, с. 617)

Помітне кожному видиме протиріччя поміж жорстокістю покарання, та – попри неї, розповсюдженням злочинності, – зніметься, як пригадати про відсутність закону. Покарання були так само свавільними, як і дії, що їх викликали: свавілля каралося свавіллям. А за таких умов покарання й утрачували будь-яке дидактичне значення; сприймалися на рівні стихійного лиха.

Пізніше, коли з часом зміниться й цивілізоване оточення дикої Росії, буде займане й чергове чуже: в Росії теж з’являться закони. Але й вони небагацько виправлять, бо закони – то те, що потрібно постійно та правильно виконувати, а тут… Тут не тільки не було цього, мінімально необхідного, але й ніколи не було рівності людей перед законом.

А закон, це є саме те, що має діяти неухильно, для всіх, та поганенькі закони, які бездоганно виконуються, – є непорівняно кращі за найдосконаліші, які не виконуються.

Але, з того самого часу, як у Росії постановлено було жити за певними законами, а сталося це не раніше, ніж у першій половині XIX ст., – зчинилася ціла полеміка. Протестували проти юридично укшталтованого правосуддя, ні більше, ні менше, як слов’янофіли, винахідники отієї маячні про «славянскоє єдінство». Такий собі А. С. Хомяков (1804–1860) писав тоді, що:

Наша земля є такою, що ніколи не пристраститься до так званої практики громадянських установ. Вона вірить вищим засадам, вона вірить людині та її совісті; вона не вірить і ніколи не повірить мудрості людських постанов.

Зазначимо тут характерну для російського мислення відсутність звичайної логіки: людині вірити можна, а от людській же постанові, – чомусь не можна. Та, попри це, знайшлися послідовники подібної дурості й у XX ст. У книзі «Алексей Степанович Хомяков и его этико-социальное учение», Москва, 1904, виданій до 100-річчя Хомякова, – такий собі професор (!) Л. Є. Владіміров підводить під цю дурість і деяку «теоретичну» базу. Мовляв:

Старі народи, народи здорового глузду, стоять за форму; вона виключає, на їх погляд, свавілля. Dura lex – sed lex, «жорстокість закона – але вона закон»! Народи молоді, народи почуття, стоять за совість: вона відступає від правила, але зате прислухається до голосу людської душі.

Зазначимо й характерне для російської науки в середньому – невігластво. Стара латинська формула проголошує, насправді, що «закон є суворий, але це закон». «Жорстокість» – то справа суто російська, та тут вона ні до чого. Але, все це так: між іншим, – показати, як неприємні будь-які закони для тих, хто звик до свавілля; яке можна – при бажанні – охрестити й «сумлінням». Але, повернемося до історії Московії та її численних неподобств.

Неподобства ці творили рівномірно всі, як пани так раби, командири як солдати. Не дотримувались навіть освячених часом загальних правил війни, здавна шанованих усіма народами континенту. Історики ламають собі голови – навіщо монголи витратили тоді, 1237/1238 стільки часу на якийсь там вошивий Козєльск? Але ж, там убили монгольських парламентерів, людей недоторканих за звичаями континенту, а це й вимагало покарання, за будь-яких умов. Не забудемо, що з такої ж нагоди розпочалася війна Чінгіс-хана з Хорезмом, яка й довела монголів аж до заходу. Київ 1240 був, єдиним з тодішніх міст мало не знесений по ґрунт тільки тому, що й там якийсь недоумок наказав убити монгольських парламентерів.

Мав звичку вбивати козацьких парламентерів і польський коронний гетьман Ярема Вишневецький, та ніхто – на жаль, йому за це не помстився.

Ця бандитська практика дожила в Москві (а, як же!) й наших часів. Підчас Угорського повстання за свободу 1956 мали розпочатися й мирні переговори, але…Угорських парламентерів, на чолі з генералом Палом Малетером, було зрадницьки заарештовано та розстріляно. «Демократичний» Захід тоді проковтнув і це. Нагадаємо, на всякий випадок, що у Москві тоді заправляв біснуватий Хрущов, а совєцьким послом у Будапешті був такий собі без роду-племені, відомий згодом Ю. Андропов.

Можна було би скласти їм не меншого реєстру щодо поводження з військовополоненими. Вчителі московитів із «другого Риму», ота греко-сирійська потолоч, – мали звичку осліплювати полонених, відпускаючи додому; або заморювали їх голодом у себе. Учні, що ж, бували набагато різноманітніші; як знову без зайвих емоцій свідчить нам російський історик:

Нижегородці, взявши полонених у мордви, затравлювали їх собаками. Смоленяни підчас своїх походів на Литву садили на палі немовлят, інших вішали стрімголов на жердинах, дорослих давили поміж колодами і т. п.; про знущання псковичів над ратниками Вітовта ми відмовляємося повідомити нашим читачам (ти диви, які ніжні! – О. Б. При великому бажанні читач зможе знайти потрібне або у «Русской летописи по Никонову списку», Санкт-Петербург, 1788, т. V, с. 93, або – відповідно, у «Полном собрании русских летописей», Санкт-Петербург, 1897); Підчас походу московських військ на Улу-Махмета ратники дорогою грабували та мучили своїх, росіян; митрополит Іона каже про вятичів, що вони підчас своїх походів з Шемякою силу православних перемучили, переморили, кого у воді потопили, кого в ізбах поспалювали, кому очі повиколювали, немовлят на палі садовили, узяли полонених більше як півтори тисячі та продавали татарам.

(С. М. Соловьев, История России с древн. врем., Москва, 1959, т. V, с. 613).

Таких би, насправді, не слід взагалі брати до полону – класти трупом на місці, та… Все нещастя полягало на тому, що цей непотріб заснувався посеред незмірно культурніших, цивілізованіших народів… Втім, розумуючи суто науково, без емоцій, походження подібної бестіальної жорстокості у одягнених до війського однострою рабів, що мають своїм завданням поширення рабства на терени вільних досі народів, – не повинно викликати особливого здивування, принаймні – в принципі. Навіть попри те, що уже відомий нам В. В. Розанов твердить нам, ніби:

Ми нарід не мстивий і здавна живемо під заповітами євангельського прощення.

(В. В. Розанов, Сочинения, Москва, 1990, с. 416)

Ця, цілком ориґінальна думка, пасує до всього попереднього, як ні до чого іншого, але… Займаючись російською історією – нам слід призвичаюватись і до брехні: одне без другого не буває. Але, повернемося до справи.

* * *

Походження подібної бестіальної жорстокості, не властивої більше жодному з народів світу, – цілком пояснюється соціальними причинами.

Хтось із російських письменників минулого сторіччя уподобив Росію великим сходам, знак яких змінюється на протилежний, залежно від місця перебуваня їх спостерігача. Бо, при погляді зверху вниз – то низхідні сходи холопів, а при погляді знизу – то вже будуть висхідні сходи панів. В етології (наука про поведінку) це зветься одновимірною ієрархією: схема гранично узагальнена, але принципово правильна.

Певним підтвердженням актуального існування подібної структури є й той їх «вєлікій і могучій», наскрізь просякнутий відносинами пан – раб. Є в ньому таке красномовне слівце – «снисходительный». Стоїте ви собі – уявіть, десь на тих сходах, на відведеному для вас місці соціальної драбини; і от – раптом чуєте кроки. Хтось із тих, хто вище від вас спустився, підійшов, та замість того, щоб почастувати батогом, – погладив по голівці. А потім – мерщій назад, щоб хтось на його місце тим часом не вдерся. Оце він і був до вас «снісходітєльний», «снізошол» до вас.

Ствердимо, що в жодній європейській мові (включаючи українську) це слово не має такої відвертої прямої семантики.

Соціальне життя в такій ієрархії, образно кажучи, полягає на тому що кожен, хто вище, нахлистує батогом нижчого, а той на це «бьєт єму чєлом»; та так само поступає з нижчим за нього; і так далі. Здається, Достоєвскій пригадує картинку чиновного поліцая, що поспішає в справах кудись до «глубінкі» або «пєріфєрії», одне слово – десь «на мєста». Та й хлище щосили по спині нагайкою візника, а той нахлистує коней, що біжать з останніх сил. Хай цих коняк буде три, то ви й отримаєте отой гоголівський символ Росії – «Тройку»… Одновимірну ієрархію можна продовжити наверх до нескінченності та увінчати Богом: «Про то знає Бог да вєлікій государь…» Але, низ – є низ, та з ним набагато гірше. Останньому рабові, що там сидить, нема вже кого бити, окрім власної родини. В соціальному сенсі вони йому не підлеглі, але можуть таких, принаймні замінити: переадресована аґресія за Тінберґеном.

Ну, так само, як совєцький начальник, що вимовляє підлеглому, знаходячи передчасним затопити йому по пиці, – гатить кулаком до ні в чому не винного столу.

А тепер спробуйте уявити собі, що робитиме озброєний натовп з отих усіх, під якими на цих всеросійських сходах немає вже нікого, – коли ці сходи добудуються знизу військовополоненими? – або навіть своїм власним населенням?

Правильно, буде те саме, що нам описав історик С. М. Соловйов. Та навіть те, чого він не наважився нам описати.

У російській історії звичні хизуватися стійкістю «доблєсних защітніков отєчєства», але з того, що ми довідалися вище, – переконуємося, що хизуватися чимось подібним так само нема підстав, як і будь-чим іншим (так, так, саме: будь-чим). Попри те що цю стійкість, хоча би при облозі Пскова Іштваном Батором, – засвідчують нам безпристрасні іноземці, від Р. Гайденштайна та по А. Поссевіно.

Але, подумаємо та поміркуємо: чи могли взагалі мати людську доблесть оті, так добре показані нам на весь зріст російським істориком? Бо вичерпно ясно, що триматися їх примушував тваринний страх розплати. Страх дістатися до рук тих литовців, нащадків «ратніков Вітовта», над якими творили таке, що й історик не насмілився описати. Отже, тільки він, тваринний страх справедливості, нічого більше. Яка там вже «доблєсть»…

Такі слова, як «доблєсть», «стойкость» або ще щось, – є тут нестосовні: таке щось, як розмірковувати про «хоробрість гієни». А історія – наука точна, та потрібно її викладати у абсолютно точних та адекватних поняттях.

* * *

Але, перейдемо до звичайного, повсякденного російського побуту тих часів, веселим він, напевно, не був. Указ царя Міхаіла (1613–1645), першого з Романових, – забороняє багацько з того, що дозволялося раніше, а саме:

Пісень не співати, на ігрища вечорами не сходитись, не танцювати, руками не плескати, казок не розповідати, порожнослів’ям не займатись, у бабки не грати.

Легко простежити, щоб «руками не плескали», «у бабки не грали», а от як бути з отим «порожнослів’ям»? – бо таке щось визначити набагато важче… Ополчуються тоді й на нешкідливих скоморохів, яких за щось «вєлєно біть батогамі», разом із їх глядачами. Палили музичні інструменти. Заборонені були книги та картини нерелігійного змісту, люстра…

Воно зрозуміло, що після отого всебічного балагану «Смутного врємєні» – треба було впроваджувати якийсь порядок, але… чи аж до такого ступеню?

Отже, музика та співи потрапляли до галузі «бєсовского потєшєнія», а потанцівки оголошені «бєсовскою прєлєстью»; наука ж, цілком і повністю була віднесена до «бєсовского іскушенія». Адам Олеарій, зокрема, так і пише, що «росіяни жодних знань не полюбляють». Але, тоді виникає цілком слушне запитання: а які ж такі утіхи залишалися московитам? – що вважалось дозволеним?

А таких зайнять було аж три: пияцтво, спання по обіді та всезагальне биття.

Не забудемо, що самозванець саме на цьому, попри весь всій розум, і спалився: не пиячив, пив на міру, не спав по обіді та нікого особливо не бив.

Пияцтво та обжиралівка, не зважаючи на сталі голодівки, – були радше загально прийнятим трибом життя:

Пристрасть до вина в сильному ступені дає про себе знати з деяких відомостей, наприклад, із повідомлення про облогу Москви Тохтамишем; з опису походу князя Васілія Тємного проти дядька Юрія, де пишеться:

Великий князь узяв із собою з Москви купців та всяких інших людей, котрі були п’яні та везли з собою мед, аби ще пити. Свари, бійки, вбивства та всілякі злочини, як і раніше, відбувалися на пияцьких учтах.

(С. М. Соловьев, Ист. России с древн. врем., Москва, 1959, т. II, с. 619).

Сто років потім – те саме. Бо, за царя Івана IV:

Пристрасть до міцних напоїв продовжувала панувати; обіди супроводжувались питтям, при чому не було поміркованості: в Літописах знаходимо вирази обідати та пити, де ці два слова необхідно пов’язані.

(теж там, т. III, с. 211)

Загально народних масштабів набуває пияцтво з розповсюдженням «кабацкого промисла», особливого протегування якому надають саме Романови.

Спання по обіді відносилося до всіх, хто його мав, цей обід, або й не мав. Москва на той час порожніла та її могли взяти голими руками її «бєсчіслєнниє враґі».

Биття було різним, як владним реґламентованим, так і народним, стихійним, так би мовити. Не можна було бити вище стоячих у тій «лінії панів» (або «холопів»), а тільки нижче лежачих; а рівний – міг дати й по пиці. Биттям, зокрема, було переповнене родинне життя, бо воно передписувалося правилами отого, правильного життя. От, що пише книжка про правильне родинне життя XVI ст. – славетний російський «Домострой», – про дітей:

Любити та берегти їх і страхом рятувати; навчаючи та караючи, і з оглядкою бити. Карай сина свого від юності, та буде покоїти тебе в старості; не будь слабим б’ючи молодика: коли жезлом б’єш його – не помре, а здоровий буде; б’ючи по тілу – душу його позбавляєш смерті.

Не відстає й пізніший Симеон Полоцький (приїхав до Москви 1664), який пише, що:

Хто задовольняється одним «словєсним увєщанієм», той неприйнятний Богові. Не заощаджуйте, батьки, жезлів ваших, частуйте дітей ваших не душешкідливим лобизанням, а норововиправним побиттям.

Російський історик повідомляє нам наступне, з давніх часів та аж по недавні:

Поводження чоловіків із дружинами було таким: звичайно у чоловіка висів канчук, виключно для покарання дружини, що називався «дурак»; за ницу провину чоловік тягав дружину за волосся, роздягав голяком, прив’язував вірьовкою та бив «дураком» до крові, це звалося вчити дружину; у інших замість канчука була лозина, та дружину нею сікли як малу дитину; а в інших – дубина та дружину били як ту худобу. Таке обходження не тільки не засуджувалося, але й було ще моральним обов’язком чоловіка. Хто не бив дружини, про того благочестиві люди казали, що він дому свого не будує і про душу не турбується, і сам погублений буде, і в цьому світі й у майбутньому, і дім свій погубить.

(Н. Костомаров, Истор. монографии и исслед., Санкт-Петербург, 1887, т. XIX, с. 148).

При чому, зверніть на це увагу, оскільки всім заправляли саме «благочестиві люди», то, не бити, це як за тих совєтів – не приходити на відкриті партійні збори (коли «пріглашалі»), або не показуватися на «дємонстраціях трудящіхся»; теж було мало не смертним гріхом.

Втім, самі жінки відносились до цього з повним розуміням. Зіґмунд Герберштайн розповідає про одного німця в Москві, який одружився із московиткою. Все було, наче, добре, але вона колись запитала: хіба він її не любить? Він спочатку не міг второпати, в чому справа, поки вона не пожалілася йому, що він жодного разу її не побив («бьєт – значіт любіт»). Він її побив та став бити реґулярно. Покінчилось на тому, що він забив її до смерті.

Це може свідчити про те, можливо, що садистична насолода чоловіка доповнена мазохістичною насолодою жінки – посилювали статевий потяг. Не випадково, що в сучасній Росії, де такого вже не практикують, – відсоток фриґідних жінок, так кажуть, найвищий у світі.

Так стояли тоді родинні справи, але не гірше було з іншими підвладними, скажімо, – рабами. Той же історик свідчить нам, що:

Незрідка бувало, що пан ґвалтував своїх рабинь не звертаючи уваги на їх чоловіків, розтлівав дівчат, бувало, що вбивав людей з двірні, – все сходило з рук. Самі слуги не мали поняття, щоб воно могло бути інакше та не ображалися биттям та каліцтвом: «за всякім тичком нє угоняєшься» – каже прислів’я; рабові було все одно, справедливо чи несправедливо його били: пан знайде провину, коли захоче вдарити, казали вони.

(теж там, с. 164)

В народі биття вважалося навіть конструктивним. Заглянемо, хоч би до прислів’їв – цього «кладєзя народной мудрості». Там, крім отого основного, так би мовити, «руководящєго і направляющєго» – «сіла єсть – ума нє надо», знайдемо й ще чимало цікавого, як от: «кнут нє мука, а впрєдь наука», або «нєт скорєє, как кулаком по шєє»…

Не дарма ж один французький автор іще на початку XX ст. простодухо визначив Росію, un pays de la cnoute et de la vodka – країну батога та горілки

На тлі цього постійного биття, московські люди переставали розрізняти рабський стан від вільного, та не цуралися холопства. Таке щось, як людська гідність, було в московському суспільстві річчю невідомою, майже ні для кого. Процитуємо вищезгаданого історика ще дещо далі:

Росіяни не цінували свободи та легко йшли у холопи. У XVII ст. дехто продавав себе за три карбованці на все життя. Отримавши гроші новий холоп звичайно пропивав їх та промотував, а потім полишався служити хазяїнові до смерті. Дехто ж, спокусившися грішми, продавав себе з дружиною, з дітьми та всім потомством. Іноді ж ті, хто брали гроші, закладали кредиторові синів та дочок, та діти жили у неволі за батьків.

(теж там, с. 165)

Все це – умови життя та соціальна структура – разом, – знаходили свого віддзеркалення у психіці людей; переходи від психіки пана до психіки раба, з ерозією будь-яких проміжних станів, та… садистично-мазохістичний комплекс: бо кожен мав змогу отримувати мазохістичну насолоду від знущань вищого, або садистичне захоплення від тиранства нижчих за себе. Найгірше було тим, у кого не було нижчих.

Саме гаму отих садистично-мазохістичних переживань – так майстерно описував у своїх романах Ф. Достоєвскій.

Підкреслимо, що роздвоєння психіки (пан – раб), ота, як сказав би фізик – структура мультивібратора, який знає лише два стабільних стани, – не оминула свого часу уваги дослідників. Чи не першим її чітко помітив німецький історик та філософ Йоган Готфрід Гердер (1744–1803), якому належать слова: «Росіянин, це раб, який пнеться стати деспотом». Додамо, що він, попри те, що Україна вже сто років, як входила до складу Росії, – розрізнював цивілізованих українців від диких московитів.

* * *

Але, було би неможливо закінчити подібний огляд імперської побутової культури не згадавши фундаментального російського вкладу до світової, загальнолюдської культури, – російського матюка. Бо, як цього хоч коротко не пригадати, нас можуть звинуватити в русофобії. Слова для позначення окремих частин людського тіла та певних дій з ними, як і старе слово «мать» – чи не перші в шерезі людських слів, – є по всіх мовах світу. Але, ще якихось сто років тому, вони не з’єднувалися у єдине поняття – «матюк» – ніде, у жодній мові, крім російської, де матюк відомий з першого дня існування Росії. Там це сполучення слів дитина засвоює ще перед тим, як навчається розмовляти, та це й дає привід думати, що мат – це суто російський винахід. Зауважимо, що й у нас в Україні матюк, ще в ті часи, коли тільки почав проникати до нас, – називався «москаль». Так тоді й казали: «От безсоромна людина – москаля пустив…»

На користь російського походження промовляє й те, що слабіші тюркські та мадярські відповідники матюка, – є кальками з російської.

На імперських соціальних сходинах (зверху вниз – холопів) ним традиційно користувалися зверху ж униз. Матюком чимало цікавився М. С. Салтиков-Щедрін, називаючи це мистецтво «мітіроґнозія» (в перекладі щось як «пізнання матерків»), та від нього ми довідуємося, що чи не рідше вживали його саме прості люди, раби. Та, й дійсно, – кого ж їм було матюкати, як під ними вже нікого не було? Зате вельми охоче вживали графи та князі. Матюк складав, схоже, обов’язкову частину лексики можних за царських часів Першої та Другої імперій та був сповна засвоєний номенклатурою Третьої імперії – СССР. Складав чималу частину так званого «служєбного язика».

Питання про походження матюка – питання особливе та окреме, але доконаним фактом є те, що мат і лайки взагалі, часто вживані та з цієї причини абсолютно девальвовані, – є природною мовною стихією імперського інтер-люмпена, основою його культури. Це видається цілком природно, оскільки інтер-люмпенові чужі вищі інтереси, які власне, й відокремлюють людину від інших представників земної фауни, а мат і всяка інша лайка – є нижчий, сміттєвий шар мови. А подібне, як відомо, має властивість тягнутися до подібного: сміття людське – до сміття мовного. Нашестя, наприклад, в сучасному американському кіно брудної лайки, з приводу чи без приводу, – є безпомилковою ознакою люмпенізації суспільства: однозначною як вирішальною.

Сьогодні ведеться широка кампанія по легалізації російського матюка, охрещеного евфемізмами «нєформальной ілі інвєктівной лєксікі»; плідно запроваджено до художньої літератури й театру, на черзі преса і телебачення.

На цьому бадьорому, а головне – сучасному тлі, вже починає відчутно колоти око щось, як наступне:

Моє виховання в цей період мого життя було жахливе. Вигнаний зі задушливої кімнати, а потім навіть закутка, де ми тулилися, на вулицю, я шатався цілими днями на дворі. Перші асонанси мови повідомлялися мені у вигляді такої порнологічної нісенітниці, що жодні сторінки хоча би «Живой Старины» не в стані були би все це надрукувати. Порно-копро-логічна «словєсность» вживалася нами до всіх християнських імен, до прізвищ, до всього, так, що коли я з’явився 1893 в середовище відносно більш пристойних елементів гімназичного пансіонату, я справив погане враження навіть на учнів.

(В. М. Алексеев, Наука о Востоке, Москва, 1982, с, 266)

Потрібне деяке пояснення. Цитована книга, це й деякі особисті спогади академіка В. М. Алексєєва, фахівця з китайської культури та історії. Як бачимо з посилання на «Живую Старину», він вважає таке щось, як матюк – чимось застарілим, що уходить до минулого. Чи варто стверджувати, що він глибоко помилявся? Сьогодні, коли Росія тоннами експортує цілі лексикони та енциклопедії мата, а він гуляє російськомовними засобами інформації, – така позиція видається абсолютно застарілою.

Так ми ознайомилися, хоч і в досить загальних рисах із тим, що являла собою Російська імперія, в основному – Перша, але у наступних двох все описане вище буде тільки досконалитись, як ми тут коротко простежили на прикладі російського матюка. Ознайомились ми й з тим, на яких засадах вона була побудована; а ними були три: рабство, аґресія та ґеноцид. Ці три основи теж, будуть розвиватись і досконалитись, але нікуди не зникнуть.

А це й є саме те, чого слід уникати людському суспільству; та саме те, на чому не можна будувати: ніколи й нічого.

Для українського народу потрапити в таке щось – означало зупинку історії, більше, як на дві сотні років. Зупинку першу, але не останню: всього їх буде три.

* * *

Читач, що надумає ознайомитись із нашою версією української історії, мимоволі наштовхнеться й на так само незаперечні матеріали з історії Росії. Це є цілком природно, бо майже три століття нашої історії, то є історія російської окупації України. Таке не є, навіть рекордом, бо маврська окупація Еспанії покінчилась повністю лише через сім століть. Вони будуть по необхідності різними, ці матеріали, але в чомусь і схожими, та не можна буде оминути питання: куди все це йде, до чого веде історичний розвиток цієї країни?

З цієї нагоди наведемо деякі, певною мірою рівнобіжні події, розділені проміжком часу у чверть тисячоліття; наведемо доволі цікаве посилання:

У той же час в Україні почались повстання, ініціаторами яких були закріплені панами козаки. Вище була мова про повстання в Кліщіницях 1761–1770 рр. Але найбільшого значення набуло повстання в Турбаях. Там закріпачені дідичами, братами Базилевськими, козаки почали легально добиватися прав, але, не знайшовши захисту в суді, перейшли до активної боротьби. Вони забили дідичів і зорганізували самоврядування на зразок козацького. Протягом 4-х років військова сила не могла подолати повстанців. Потьомкін звернувся до Катерини II з листом, в якому писав, що вважає за шкідливе вживати військову силу проти «своіх і внутрі зємлі», бо, мовляв, вістки про це можуть викликати за кордоном погані чутки.

(Н. Полонська-Василенко, Історія України, Київ, 1995, т. 2, с. 271)

Нагадаємо, що на ті часи (XVIII ст.) – ще не говорили і не писали про щось таке, як світова, або європейська, – спільнота. Але, як же кривий канцлер цариці піклується про добру опінію європейських держав! Розуміє, що вживати військову силу проти «своїх» та ще й у самій країні, – не гідно великої держави.

Потім, спочатку президент-«дємократ» Б. Єльцін, а потім його наступник (ґеноцидом у Чечні) будуть зневажати оту «Світову спільноту». А та буде потихеньку утиратись і продовжувати: позичати, позичати… Позичати не на що-небудь, а на подальше озброєння Росії та на остаточний ґеноцид чеченського народу. Так змінюються часи і ми змінюємося з ними.

2. Україна в імперії

З підпадінням під владу дикої Росії (а зміст розд. І не повинен викликати сумнівів щодо цього), за яке несе пряму відповідальність козацька старшина з її продажною психікою, та православне попівство московського патріархату, – припиняється, як така, й українська історія: перетворюється на скромний колоніальний закуточок «славной історії россійской».

Для світової історії в цілому – це досвід унікальний.

Вона, насправді, знає виникнення колоній, їх подальший розвиток та кінцеве перетворення на окрему державу, звільнення колонії від її колишньої метрополії. Процес, який багаторазово повторювався в історії колоніальних імперій, – Еспанії, Англії, Франції… Найпершим, однак, у європейській історії було звільнення київських колоній на півночі, остаточним терміном якого можна вважати рік 1169, коли на півночі у Володимирі, Муромі та Суздалі було проголошено «велике князівство», тобто – суверенна держава.

Така сама подія повторювалась потім на заході не одного разу, та зафіксована у світовій історії саме у належній якості, як усамостійнення колоній. Але, як перерва у часі була досить великою, то перший прецедент 1169 – так і не був оцінений, навіть помічений істориками. Західними – за їх еґоїстичною самозаглибленістю до власної історії та байдужістю до історії інших, східними ж… Східними – з того ж таки еґоїзму, бо був їм політично невигідний. Значно почесніше було збрехати, об’явити себе прямими спадкоємцями княжого Києва (іншого вони, за своїм безмежним невіглаством – просто не знали). Що ж, – пройшло. Хоч це було, підкреслимо, з точки зору обходження з істиною, – щось безпрецедентне.

На Заході, скажімо, таке щось було би просто немислиме: Сполучені Штати Америки – як пряме продовження історії (і – державності) численних британських корон? – Несенс! – глупство.

А на Сході – пішло, та ще аж як добре!

Та, в немалому ступені тому, що колонії були на тому ж континенті. Не були з самого початку відділені океаном. Та ще й тому, що їм пощастило захопити стару підупалу метрополію, у свою чергу, зробивши з неї колонію, та зробити вигляд, що нарешті все є у повному порядку – «полноє воссоєдінєніє». Брудне шахрайство, але – пройшло.

Саме Україна й стала єдиним у світовій історії прикладом подібного історичного нещастя. Підкреслимо це, забезпеченого, тільки й єдино – історичним шахрайством. Крапку на якому й поставила Полтава.

За часи, що проходять до його першої відміни, вироджується й українське гетьманство. По «зраді» Мазепи поспіхом роблять гетьманом якогось Івана Скоропадського (1708–1722), котрий був таке повне ніщо, про яке й історики не можуть нічого певного сказати. Хоч оті, москвопатріотичні, а хоч і українські, схильні пильно вишукувати хоч щось добре, українське; навіть там, де його близько не було; а, що ж би таке можна поставити йому на заслугу? Зауважимо, що це символічне прізвище випливе ще раз, аж у визвольних змаганях 1917.

Указ Пєтра I про скасування гетьманства в Україні – був виданий у червні 1723, та містив у собі не будь-яке обґрунтування такої міри; наведемо дещо з нього:

Як повсюдно відоме, від часів першого гетьмана Богдана Хмельницького, а покінчуючи навіть на Скоропадському, усі гетьмани виявилися зрадниками, та які великі шкоди спричинило це державі нашій, а зокрема Малій Росії, для того є свіжою іще пам’ять про Мазепу; для того на правління гетьманське належить відшукати людину дуже вірну та знану (про що стараємося безустанно); поки ж така не знайдеться, установлено управління на пожиток для вашого краю та має воно діяти згідно отриманих настанов; у такий спосіб не буде перерви в праці аж до вибору гетьмана; а тому не належить нам надокучувати постійним нагадуванням цієї справи.

(Цит. за В. Серчик, Петро I, Варшава, 1977, с 224)

Як бачимо, цар – не сильний в історії, навіть недавній: починає гетьманів від Богдана.

Але, дещо раніше, по смерті Скоропадського, починається конфлікт, в якому з’являється такий собі Павло Полуботок, теж відомий ще з часів Мазепи. Старшина вибрала його наказним гетьманом (1722–1724), тобто, чимось на зразок в. о. гетьмана; без загальних виборів. Як треба щось поставити на заслугу й Полуботкові, то виявляється, що він теж, щось там робив:

Полуботок дуже зручно почав боротьбу з впливами цієї царської експозитури. Спираючися на юридичні основи, він добився від царського уряду того, що Малоросійській Колегії наказано не легковажити українського правління, а спільно з ним провадити всі справи. Бачачи, що Колегія використовує деякі вади української державної організації, він сам розпочав реформи: переорганізував українське судівництво, завів колегіальний суд з асесорами, упорядкував апеляцію, нищив хабарництво. Цареві подав прохання, щоб він повернув повні права українській адміністрації і суду.

(І. Крип’якевич, Історія України, Львів, 1990, с. 220)

Все це може видатися, зауважимо, самісіньким дурством, від самого початку. Ну, скажімо, все одно, що продавшися до рабства за шмат пообіцяного сала, – починати «качать права»: домагатися дозволу обмотати рабські кайдани ганчірками, щоб не так давило. Слушно, є в цьому й такий момент. Але, повинен же бути і якийсь подальший опір, чи не так? – не можна сидіти й терпіти все; от він і був. Хоч і не слід перебільшувати його значення.

Але цар не надто перейнявся усім отим малоросійським вовтузенням та викликавши Полуботка до столиці – спровадив його до буцегарні, де той незабаром і помер. Чи то сам, чи то за московським звичаєм, через чиюсь допомогу.

Перед тим, уже 27 травня 1722, для управління українськими землями, що стали відтепер «русскімі», засновується Малоросійська колегія; місцем перебування її стає старовинне українське місто Глухів. Для цього наводиться теж, щось на зразок обґрунтування:

Створюється вона (колегія, О. Б.) лише для того, аби нарід малоросійський не був пригноблений, ні через несправедливі суди, ні через податки, накладені старшиною.

(теж там, с. 222)

Як бачимо, центр україно-російських спорів – переміщується. Від спору за кількість реєстрових на царському утриманні, до більш прозаїчного, – на податки. Кому підуть? Царю, чи старшині? Насправді йшлося про остаточну ліквідацію елементів колишньої автономії, та повне домінування імперської адміністрації.

Та, як звичайно, про те «раздєляй і властвуй», – про протиставлення народу козацькій старшині.

А потім усі разом, в тому числі й Москва з Петербурґом, – полегшено зітхнули: у віці 53 років помирає 8 лютого 1725 від пранців та довголітнього пияцтва – сам реформатор. Цьому, почасти, сприяв і він сам. Кажуть, що восени 1724, їдучи каретою до Петербурґу з «олонєцкіх вод» берегом Фінської затоки, цар побачив своїм гострим оком якусь шкаралупу, що сіла на мілину поруч. Та, за своєю звичкою не міг не втрутитись: показати всім, як треба робити. А при цьому добряче застудився, що – правдоподібно, й прискорило кінець.

* * *

Починаються звичні для Росії «смятєнія», за яких – не до України; не до віри – розв’язується навіть Малоросійська колегія та дозволяється вибрати нового гетьмана.

Ним стає колишній підлеглий Мазепи, що потім його негайно продав, миргородський полковник, кривий Данило Апостол (1727–1734). Він брав участь у Персидському поході царя 1722–1724, з якого, без помітного прибутку, не повернулося чимало українських козаків, що в ньому – головним чином, і були задіяні. Та користувався повною довірою Пєтра. Він починає свою діяльність з того, що вже стало звичним: намагань відновити давній стан Переяславської угоди, – заключення міждержавної угоди між Україною та Росією. Але, як то кажуть «потяг пішов». Бо не домігся не тільки нової угоди, але й хоч найменшого повернення до 1654. Від московського уряду домігся лише так званих «вирішальних пунктів», які від того часу зобов’язували Україну та не зобов’язували Росію. Підтверждувалося скасування права на будь-які міжнародні відносини, навіть із сусідами. Підчас війни козацтво підпорядковувалось наказам імперського головнокомандуючого, відповідного «гєнєрал-фєльдмаршала». Вищий суд в країні мав складатися з трьох росіян та трьох українців. Хоч і великий крок уперед порівняно з Межпарламентською асамблеею СНД, де левова частина депутатів – російські, але, як на ті часи… Всі митні збори мали поступати до Росії.

Проґресивними, щодо пізнішого стану речей (аж по наші часи), видаються й деякі інші подробиці цих «Пунктів»; наприклад, земельне законодавство: росіяни мали право на купівлю землі в Україні, але не мали права переселювати на неї своїх підданих – москалів. Заборонено було й відбирати землю у козаків.

Все це, враховуючи, що ми знаходимося в Росії, мало дещо декларативний характер, бо – закони – законами, а… «єслі очєнь хочєтся» (або, є відповідних розмірів хабар), то… Але, від чогось треба відправлятись, а для історії документ – то документ.

До того, все це піде з димом за часів Єкатєріни II; та з ним і багацько іншого.

Зі смертю Пєтра I імператрицею стає його неодружена з ним дружина Єкатєріна I, своєчасно проголошена «государинєй» іще 1711, але вона процарювала недовго та померла у віці десь 43 років. Вона змолоду була здоровою жінкою, але цар напевно заразив її своїми пранцями, а до того вона мала в минулому сім повних вагітностей та невідомо скільки викиднів. А діти надто погано виживали.

Часи були хиткі та невизначені, по ній царював малий (12 р.) Пєтр II, онук Пєтра I та син отруєного (чи закатованого?) ним у тюрмі «царєвіча Алєксєя», а його реґентом став отой же усюдисущий «свєтлєйшій князь» Мєншіков. Вимушений весь час гризтися за владу з боярами, які цього пройду дружно ненавиділи, він не мав жодної можливості займатися справами України. Хіба, що доглядати пожалувані йому там величезні маєтності. Та, без Пєтра він і протримався у регентах рівно чотири місяці. Покінчив він свої дні 1729, у родинному колі, у засланні в далекому Берьозовє; хоч по ньому – з самих молодих років, рясними слізьми плакала шибениця.

* * *

Зі смертю Пєтра II 1730 від оспи, на російському престолі розпочинається зміна, череда «государинь», слабких «на пєрєдок», якими правитимуть їх фаворити. Неповнолітнього Пєтра II замінює Анна, герцогиня Курляндська, що так хутко зуміла позбавитися чоловіка, залишивши за Росією Курляндію. Вона була дочкою не надто розумного Івана V, брата Пєтра I від іншої матері, та процарює десять років (1730–1740).

То була здоровезна зла баба, товста та неприваблива, радше типовий продукт своїх країв. До того ж (нагадаймо ще раз), як доповідав російський посол у Лондоні Іванові IV про небіжку Елізавети I, – ще й «мордой нє вишла». Що там у неї знайшов отой недоумкуватий Фрідріх, герцог Курляндський, якому цей шлюб майже негайно вартував життя, – неможливо зрозуміти. Це назавжди полишиться його таємницею.

Можливо, з цього приводу буде доцільним невеличкий відступ.

* * *

У низці класичних работоргових імперій, – Римська, Візантійська, Російська, з часом змінювалися й окремі властивості. Той, перший Рим забудував Європу інженерними спорудами та дорогами, які можуть працювати й сьогодні. Другий Рим щодо цього був явно слабуватий, а Третій – що ж тут сказати? Коли перша кам’яна будова в ньому – Кремль, – була побудована італійцями тільки п’ятсот років тому. А російське «бєздорожьє» – живе й досі.

Зате відчутний проґрес спостерігається щодо рабства. У Римі раби ніколи не воювали за рабовласників, вони проти них повставали; у Візантії – бувало й таке. А в Росії це було системою, бо з отієї горстки вільних – армії не зібрати.

Подібне ж досконалення бачимо й щодо жіночої краси. В тому, першому ж Римі, з цим було суворо; існувало навіть таке поняття, як «Quaesta quam nemo rogavit» – приблизно: «Повія, якої ніхто не домагався»; таке щось, як верх бридкості. Так от, у невибагливій Московії воно було би очевидним несенсом; тут щось подібне взагалі не мало значення. Звідси й фаворити.

Анна Іванівна знову відкрила Таємну канцелярію та примусила її працювати, як ніколи раніше. В «Истории пытки в России» підкреслюється, що в цей час тортурне та катівне мистецтво в Росії – піднімається на новий рівень; навіть – порівняно з недавніми часами Пєтра. Відроджується сакраментальне гасло урядових шпигунів, тодішніх «сєксотов», – «Слово і дєло государєво!»; гасло ще з часів тиранії минулих Іванів. За ним, вимовленим уголос, хапали (як і раніше) будь-кого, та він миттю опинався в тортурні Таємної канцелярії. Де, ясна річ – негайно «зізнавався» у всьому.

З собою вона притаскала купу своїх, німців та латишів, в тому числі й такого собі Ерне Юхана Бірона (1690–1772), людину так само невідомого походження, як і Мєншіков; радше латиша ніж німця. Бо він не мав політичних амбіцій, властивих будь-якому німецькому прихідцеві в Росії. Він не надто пнувся керувати, задовольняючись станом фаворита. Справами державними займався на той час німець Андреас Остерман, не останній за розумом, але такий, що волів перебувати у повній тіні. Нарід, який любив свою «государиню», все добре приписував їй (тільки от, що ж саме?), а все недобре злому Бірону. А тому й часи отримали назву «біронщини»; хоч, підкреслимо ще раз, – ні до чого він просто не втручався. Втім, це не повинно нас дивувати. Бо тут бездоганно спрацьовувала вже ота «глупость народная», яку помітить потім граф Н. Панін. Адже, і в наші часи «вєлікій Сталін» безвинно знищив мільйони людей, а добрий совєцький нарід і досі меле про якусь там «єжовщіну»; так само було й тоді.

Анна, після смерті Данила Апостола, не дозволила виборів нового гетьмана та відродила Малоросійську колегію під новою назвою – Правління гетьманського уряду (гетьмана нема, а уряд є, дивні справи!); знову ж, із трьох росіян та трьох же українців. Чи не найбільш цікавими у її діяльності проти України було те, що канцлеру Шаховскому наказано було таємною інструкцією – всіляко зближувати росіян та українців, які понад кепсько уживалися навіть поруч, зокрема – всіляко сприяти змішаним шлюбам, тобто, – практикувати ґенетичну аґресію. Цікаво, що подібна ж інструкція, та теж секретна, існувала для членів ЦК в Україні: сприяти змішаним шлюбам як тільки можливо.

За тією ж інструкцією Анни передписувалося всіма засобами ліквідувати залишки народного самоврядування в Україні.

* * *

Але, Росія довго не воювала, а це суперечило заповіту Пєтра, – воюючи весь час тримати нарід у напруженні. До того, року 1733 відправився слідом за своїм другом та союзником Пєтром, – Саксонський курфюст Авґуст II, теж пияка та розпусник; а за сумісництвом – і король Польщі. Хоч і вліз свого часу на польський престол за допомогою Пєтра та попри бажання польського народу. Залишався, правда, Станіслав Лещинський, але його не бажав Пєтр, а значить і Росія. От щоб прогнати остаточно Лещинського, до Польщі й вступає російська армія під командою ірландського пройдисвіта на російській службі, генерала Пітера Лассі. Польська корона, знову – шляхом насильства, переходить до сина Авґуста II, Авґуста III.

Потім, 1735, поновлюється війна з Туреччиною та армія іншого іноземного пройдисвіта, генерала Крістофа Мініха – наступає восени на Азов. Одночасно якийсь російський генерал Лєонтьєв, з окремою армією в 30 тисяч – веде наступ на Крим. План аґресії – абсолютно прозорий, – Україна завойована – на черзі Крим. Їх осіння (!) кампанія, як і слід було очікувати, провалюється. В підручниках історії пишеться, що – мовляв, «сначала пошлі дожді, а потом ударілі морози» (наче восени буває щось інше). Не зважаючи на те, що повоювати з турками або татарами – так і не пощастило, Лєонтьєв поклав третину армії. Але, хіба це вадить? – адже захоплена Україна, невичерпний запас отієї їхньої работоргової «жівой сіли».

Тому рано навесні Мініх збирає армію з 90 тисяч і нарешті (уперше) бере Перекоп та дістається Бахчісараю; повна перемога. А потім чомусь відступає, але вже тільки з 60 тисячами, – уклав третину армії. За наказом на злучення з Мініхом мав піти й Лассі, але не встиг, – Мініх уже встиг унести ноги з Криму.

Влітку 1737 кампанію було поновлено, й Мініх підійшов до Очакова та поклав там трупом, за офіційними даними, десь 24 тисячі «русскіх солдат». Знаючи добросовісність російський істориків (як і генералів), цю цифру слід вважати за мінімальну. Насправді мало бути значно більше. Оскільки воювати з турками та татарами уміли лише українці, то… І все ж Очаків пав, тільки єдино, завдяки випадкові – вибухові порохових погребів у фортеці; правдоподібно вважати, що росіяни не мали до цього вибуху жодного відношення: хіба, що заслали свого аґента. Пощастило й Пітеру Лассі, який зумів захопити друге за значенням місто Криму – Карасу-базар. Але, і його чомусь не утримав, попри розписувані перемоги над армією Менґлі-Гірея.

Весь цей розбій Росія творила в союзі з Австрією, яка вже тоді не відзначалася перемогами, та всього й тільки що захопила 1737, і собі, – Ніш у Сербії.

Ще через рік Мініху пощастило зі стотисячною армією дійти Дністра, де він хотів захопити Бендери, але… Як нам пишуть:

Там її очікували більш численні та свіжі турецькі війська, довелося повернути назад. Армію косила чума, втрати від хвороби склали більше, як 16 тисяч людей.

(И. А. Заичкин, И. Н. Почкаев, Русская история, Москва, 1992, с. 702)

Ай-яй-яй! – а кого ж вони там сподівалися зустріти, як не ворожі війська? Мабуть – дівчат з квітами, чи не так? А, до того, російську армію чомусь «косіла чума», а от турків – чомусь не косила.

Втім, чуму тоді занесли до України, та від неї загинуло чимало людей. Це можна було би віднести на рахунок прикрої випадковості, якби те саме не повторилося підчас, знову ж, російсько-турецької війни 1768; та з подробицями, які майже не полишають сумніву. На початку 1770 росіянам пощастило зайняти Фокшани, де саме на той час шаленіла чума. Ми знаємо достовірно, з історичних свідоцтв та документів, що командувачі обох російських армій, П. Румянцєв та Н. Панін (отой самий, від «глупості народной»), не домовляючись (!), згідно проіґнорували, пронехтували відомостями про чуму, яка гуляла по Молдові та Валахії аж до 1773. Якщо у Мініха 1739 і дійсно померло від чуми 16 тисяч солдатів, то 1770 було погірше. Російські солдати цього разу рознесли чуму по всій Росії, вона дісталася й Москви. Але, заторкнула вона, якнайбільше, – Україну: в Києві трупи валялися вулицями, як у голодному 1933 (пам’ятаю особисто), а Ніжин вимер мало не весь.

Історики пишуть, що уряд Єкатеріни II не визнавав правди, та заспокоював нарід, що це не чума, а всього якась там «обикновєнная горячка».

Цього – другого разу, є цілком очевидне, що то було свідоме зараження чумою ненависної України, «ґнєзда бунтов». Чи було таким самим оте перше – важко певно сказати; можливо, що й так.

Але, у війні 1735–1739 були не одні поразки, були й успіхи. Мініх перемагає турків під відомим нам Хотином та «прісоєдіняєт єґо к Росіі»; потім займає Ясси. В Петербурзі подейкують уже про «возвращєніє Константінополя»; тобто, міста, яке вже триста років називається Істанбулом.

Однак, знову все зривається від якоїсь дурниці: Австрія виходить із гри, не бажаючи посилення Росії, та… що ж тут поробиш, доводиться замирюватися з Туреччиною того ж 1739.

Попри всі «успєхі російського оружія», підкріплені втратою більше як 100 тисяч солдатів (ціла армія!), новий Белградський мир з Туреччиною – практично нічого не давав Росії. Вона, правда, зберегла Азов, але – без фортеці. На кавказькому кордоні обох держав передбачався нейтральний статус Кабарди, але Росія не мала права тримати флот на Азовському та Чорному морях. Скромно, скромно, особливо після того безмежного нахабства в Немирові, всього тільки два роки тому!

Мир, це завжди є підсумок військових успіхів обох сторін, та тепер наочно видно, чого вони були варті, російські «перемоги»; тільки й успіху, що чуму занесли до України…

Таким воно було, царювання цариці Анни. Що саме воно дало Україні, це ми вже почасти описали. Ліпше би, звісно, написати, не «що дало», а «що відняло», та… не нам змінювати усталені стилістичні звороти.

3. Єлізавєта I. Затишок перед бурею

З молодшою дочкою Пєтра I, Єлізавєтою, розпочинається, так би мовити, період підвищеного значення гвардії у російському престолонаслідуванні. Власне, Анна Іванівна планувала передати престол своїй небіжці, Анні ж, але Лєпольдовнє, дружині Антона Ульріка, принца Брауншвайґського; та, навіть і не особисто, а її малому синові, який щойно народився та мав стати Іваном VI. Реґентом вона призначила свого Бірона та й померла 47 років, 17 жовтня 1740. Але Бірона вже по 22 днях скинув честолюбний К. Мініх. Його, навіть, хотіли стратити, але друга Анна відправила його на заслання до Пєлиму в Сибіру; втім, звідти він незабаром вибрався. А, після падіння герцога Бірона – реґенткою стала сама Анна (Лєопольдовна).

Рік 1740 був понад знаменним для Європи. Не тим, що в Росії померла бешкетна баба, а тим, що до влади прийшли: в Прусії король Фрідріх II, а в Австрії – імператриця Марія Терезія. Це саме вони визначатимуть політику в Європі аж до XIX століття.

Однак, метушня зі зміною влади в Росії триває всього рік, бо є ще одна претендентка, дочка самого Пєтра I, однолітка Полтавської перемоги. Вона не була перевантажена освітою, хоча – на відміну від Єкатєріни I, уміла читати та писати. Була не зла, доволі миловидна; не глупа, хоч і не так великого розуму; мала легкий та веселий характер: пряма протилежність своїй попередниці. Та… зовсім не від того, щоб і собі побути «царіцєй-матушкой». Над цим вона нишком і працювала зі своїми наближеними, «малим двором», поступово розпропаговуючи гвардію.

Але, щось там мала пронюхати Лєопольдовна, бо об’явила зненацька 24 листопада 1741 про те, що весь гвардійський корпус має відбути до Фінляндії – воювати знову знахабнілих шведів. А як так, то й цесарівна полишалась одинокою, без надійної підтримки. Справа добігала критичного стану. Претендентка вирішила діяти негайно.

Була друга година ночі 25 листопада, коли вона раптом з’явилася у гвардійських казармах, усіх побудила та об’явила, що вона – як дочка Пєтра I – має всі права на російський престол. Гвардійці вимушені були погодитись, бо саме так воно й було. Тієї ж ночі вони посадили до буцегарні Анну Лєопольдівну, її чоловіка та з ними Івана VI; а до них ще й купу державних осіб, включаючи, до речі, Остермана з Мініхом. А другого дня нова «ґосудариня» видала маніфест. Історики твердять, що «народ ліковал».

Остермана та Мініха мали навіть четвертувати, але за милістю імператриці тільки відправили до заслання. Остерман із дружиною потрапив до Берьозова, де скінчив свої дні Мєншіков, та він теж помер там у віці 55 років. Мініх, якому було 58 років, потрапив до Пєлиму, де й просидів до 1762, коли його відновив у правах Пєтр III, та й прослужив іще п’ять років, присягнувши Єкатєрінє II та надзираючи над балтицькими портами та Ладозьким каналом, якого сам колись будував.

Гірше було з іншими. Батьки Івана VI були заслані в Холмоґори, де Лєопольдівна померла 1747, а її чоловік – аж 1774. З Іваном VI було й зовсім кепсько. Він жив у засланні, а потім 1756 був відправлений до Шліссельбурґу. Там і був убитий (за інструкцією) коли 1764 його намагався звільнити авантюрист, підпоручник Василь Мирович; за це підпоручник був негайно страчений.

В Європі свого часу чимало обурювалися жорстоким законом імперії османів, згідно якого, коли помирає султан, а йому наслідує на престолі старший син, – всі інші сини підлягають смерті. На той випадок, щоб не було жодних претендентів на престол та пов’язаних із ними можливих заворушок, які могли би піти не на користь державі османів.

Що ж, це й дійсно жорстоко.

Але, тримати дожиттєво в тюрмі можливого претендента та, до того ще й вельми сумнівного, – чи це ж, хіба, не ще більша дикість? – от вам і весела та легкодуха цариця…

Зазначимо тут і понад цікаву, а може й загадкову обставину: після Івана IV історія була категоричною, – не допустила більше на російський престол жодного Івана.

Таким був початок царствування Єлізавєти I. Втім, не можна не помітити, це було би несправедливо, що вона відразу прикартала Таємну канцелярію та кажуть, що за двадцять років її правління – практично не було смертної кари. Для Росії – щось цілком незвичайне.

Фаворитом імператриці, та здається – єдиним, був українець Алєксєй Разумовскій (1709–1771), її одноліток. Він був сином реєстрового козака Розума на Чернігівщині, та попав до столиці випадково. Він був доброї статури та відмінно співав, маючи добрий голос. Коли через їх село Чемери проїздив 1731 полковник Вишневський з Петербурґу, він почув спів Олекси у церковному хорі та захопився ним: запропонував йому співати у придворній капеллі. Той охоче погодився та 22 років потрапив до столиці. А вже там на нього поклала око дочка Пєтра та прийняла до свого «малого двора».

Важко перебрати всі його почесні звання: і граф Римської імперії, і фельдмаршал (хоч і ніколи не воював), і кавалер усіх можливих орденів. Але, він мав розум при цьому не влазити до державних справ, на яких не надто розумівся, обмежуючи себе посадою фаворита та порадника. Твердять, що він був таємно одружений з імператрицею, десь з року 1744.

На відміну від нього, активне життя при дворі вів його молодший брат Кирило. Він у 1743, коли йому було 15 років, був відправлений по освіту до Європи, де слухав лекції в Гьоттінґені та ще навідав Італію та Францію. Зауважимо в дужках, що за рік (а навіть – і за більше) – доброї освіти не набути, але… це ж усього тільки Росія. Повернувшись додому стає графом, а у віці 18 років (!) був призначений президентом Академії Наук.

Року 1750 знову дозволяється, здається – востаннє, посаду українського гетьмана, для того ж таки Кирила Разумовського. Він оселився у Глухові, де завів маленький двір, тримав у себе італійську оперу та навіть подумував відкрити в Україні університет.

Щось там для України він на цій посаді й зробив: довершив судову реформу, розпочату ще його попередниками, завів однострої та порядок у козацькому війську, реформував військове навчання. Домігся зміни, хоч дещо й формальної: передав українські справи з компетенції сенату до міністерства (колегії) закордонних справ. Чогось домігся у відстоюванні фінансових інтересів України та щодо її неучасті у війнах поза Україною.

Та прийде до влади Катька (ота, Друга) та погляне пильним оком на Україну. А помітивши там якогось гетьмана, – негайно примусить його зріктися цієї посади. Та, накаже знову зліквідувати її.

* * *

Загалом двадцять років правління Єлізавєти I – були чи не найбільш мирними та благополучними, а в будь-якій європейській країні стали би об’єктом підвищеної уваги істориків. Була всього одна війна – Пруська (1756–1760) (див. Доповн. 3), що вартувала всього 300 тисяч життів (офіційно). Ще трохи прибарахлилося та цивілізувалося російське дворянство. Дійсно процвітала торгівля. Як там було з народом – не надто відомо, але і його, можливо, у ці роки дещо менше купували та продавали. Ну, щось як ота коротка епоха королеви Анни (1702–1714), останньої зі Стюартів у далекій Англії. Завівся навіть свій М. Ломоносов (1711–1765), який хоч і не дорівнював А. Ньютону (1643–1727) або Л. Ейлеру (1707–1783), але… для рабської Росії… Адже, і його Росія не могла дорівнювати Англії або Швайцарії…

Але, історія, не полюбляє одноманіття, та схильна буває, зробивши перепочинок – утнути щось нестосовне. Єлізавєта I була жінкою розсудливою та передбачливою, вона не хотіла, щоб по ній когось на престол знову висаджувала гвардія. Адже, з нею було зовсім інакше, бо її попередниця Лєопольдівна, відправляючи гвардію на північ, мала на увазі усунення претендентки, та у тієї просто вибору не було.

Справа визначити собі наступника – була відносно нелегкою, бо лінія Романових вигасала на очах, але пригадали врешті останнього її представника, хоч і по жіночій гілці. Пригадали давно видану за кордон старшу дочку Пєтра I від Єкатєріни I, – Анну (1708–1728), видану ще 1725 за Карла-Фрідріха, герцога фон Шлезвіґ-Гольштайна (або Готторп, 1700–1739). Вона мала сина, який вартував їй життя, але сам був іще живий. Малий рано втратив батьків та виховувся німцем, а до того – й у не найкращий спосіб, але… що ж тут робити, він був єдиним, та вибору знову не було.

А, як так, то й історія тут була безсилою, не було вибору і для неї. Але, в умінні обходити щось подібне – з нею нікому не зрівнятись; та вона й відігралася, та вже на дечому іншому. Бо вихований у пруських солдатських казармах претендент на трон, почав у Росії від нудьги надто вже пустувати – так кажуть, та його опікунка імператриця й вирішила його оженити, коли йому було 17 років. В Росії це традиційно вважали першим засобом «остєпєніть» когось; та так само, в Росії, – вік ніколи не був перепоною. Отут історія й підвела свою міну. Бо, на відміну від молодого, який був єдиний, наречених був чималий вибір. Та, хто ж знає, як би воно пішло, якби…

Пропонували тут і дочку французького короля, і дочку курфюрста Саксонського, і… Але, сама Єлізавєта зупинила свій вибір на досить скромній, а тому й дивній кандидатці. Вибрала дружиною для Петера Ульріха, тобто – Пєтра III, – збіднілу принцесу з доволі задупного та невеличкого Ангальт-Цербсту, – Софію Авґусту Фредеріку, дочку губернатора Штеттіна (тепер – польський Щецін) від пруського короля Фрідріха II.

Саме з неї й почнеться цілком нова епоха в історії одвічно нестабільної Росії. Бо ця задупна принцеса явить таку небачену спритність, що у Петербурзі, де вже бачили деякі види, – всі й рота роззявлять.

Але, самій Єлізавєті, яка несе повну міру відповідальності за цей вибір, всіх його наслідків, на превеликий жаль, – уже не доведеться побачити.

4. «Блискуча епоха». Єкатєріна II

Царствування Пєтра III було надто коротким, та й помер він усього 34 років. Чого тільки про цю людину не писали… частину цього, що він виховувався по пруських казармах, ми вже навели вище. Кажуть, був нестерпного характеру; людиною не лише неокресаною, але й необлічальною. Пишуть, що й дорослим грався в солдатики. Але, не забудемо про загальний настрій проти нього. Не забудемо й так розповсюджене на його новій батьківщині дологічне й магічне мислення.

Однак, незважаючи на все повище, він рішуче припинив безперспективну Пруську війну 1756–1760, яку Європа могла вести й десятки років, а от Росія… Ніяк не свідчать про брак освіти або розуму і його нечисленні розпорядження. Вони далеко випереджають свій час, а з ним і всю наступну реформаторську діяльність його самозваної спадкоємиці; розглянемо їх.

Указ про віротерпність та рівноправність віросповідань проголошував те, чого не було ще подекуди й у Європі та суперечило політиці Пєтра I, який щосили пнувся підібрати під себе й церкву. А головне, ліквідував ту релігійну війну, яку колись розпалив Нікон (1605–1681, патріарх з 1652) та котра й досі спалахувала деінде. Одне слово, цей указ повертав релігійні права не тільки «інородцам», але й своїм російським «раскольнікам», прибічникам «старой вєри». Вони ще довго по смерті обожнюватимуть його за це.

Придався він і дворянству, скасувавши обов’язковий для них термін у 25 років державної служби, встановлений за Анни 1736. Віднині вони могли служити або не служити, як заманеться. Могли вільно виїздити за кордон та служити там. Одне, що як громадяни держави – мали повернутись додому за першим викликом.

Був і досить важливий указ про секуляризацію церковних маєтностей. Йшлося не про їх одержавлення чи конфіскацію, а всього тільки про державний нагляд над їх управлінням. Це була ідея ще Єлізавєти з 1757, але вона чомусь не довела її до кінця. Тепер було зроблено й це, а для нагляду створена нова державна установа.

Та, врешті, була зліквідована Таємна канцелярія, як було дослівно написано в указі: «унічтожаєтся отнинє і навсєгда». Але, «навсєгда» та тільки не в Росії! – бо відродиться й вона. У «Трєтьєм отдєленіі» Ніколая I, «охранкє» Ніколая II, у ленінскіх ВЧК – ОҐПУ – НКВД – МҐБ – КҐБ, та не зникне й після розпаду III імперії – СССР. Продемонструвавши за три сторіччя, що Таємна канцелярія без Росії, – може би й проіснувала, а от навпаки, Росія без неї, – то вже зась.

Російські історики, попри всі їх поступки дологічному мисленню, тут все таки розуміють, що не можна сумістити «А» з «Не-А» та вузлом зав’язуються, – як же пояснити, що такий дурник, який дорослим грався в солдатики, придумав такі досконалі новації? – що викривають чималий розум. Бо ж, зауважимо це, – нічого розумнішого не буде чути в Росії – і в її наступні 100 років.

Та заспокоюють себе та інших примітивною версією: мовляв, то хтось (із росіян, ясна річ) підсунув йому ці укази, а цар, не читаючи, й підмахнув. Цікаво тільки, а чому ж цей «хтось» не підсунув чогось подібного Єлізавєті? – а «підсунувши» Пєтрові III – потім замовк навіки? Але, ми люди іншого складу, та нас не так легко надурити. А тому й будемо вважати: те, що пишеться нам про невігластво та дурість Петера Ульріха фон Шлезвіґа-Гольштайна, – то лише наклепи, породження брудного сумління, обтяженого злочином царевбивства. Пряму відповідальність за які, як і за саме вбивство, несе майбутня «царіца-матушка», Єкатєріна II.

На ній воно помститься тим, що її єдиний син Павєл I, не тільки буде ненавидіти саму пам’ять про неї, але буде так само підло вбитий на користь власного сина, що теж запретендує на трон. А добрий нарід російський, надивившись вдосталь на це неподобство, – почне згодом і собі лущити царів; мовляв – а чим ми гірші? «Самодєржавіє» прийде, так би мовити, у прямий конфлікт із «народностью».

* * *

Дружина Пєтра III, останнього з Романових, яку так довго та ретельно вишукувала розважлива Єлізавєта I, – приїхала з далекого Штеттіна до Москви, разом із матір’ю, 1744. Не в чому стояла, ясна річ, але й не з великими багажами; навіть гроші на дорогу дав Фрідріх II.

Та, 21 серпня 1745, усього 16 років, стала дружиною майбутнього царя; тому було теж, тільки 17.

Шлюб не склався з самого початку, а це незмірно дратувало та засмучувало Єлізавєту I, яка стільки часу пошукувала наречену, та врешті сама її вибрала. Бо шлюбу, як такого, власне й не було. Бо ще через пару років французький посол граф Дальон доносив королеві у Версалі, що «великий князь все ніяк не може довести дружині, що він є чоловік». Ну, француз, що ви хочете: кому – що.

Шлюбу дійсно не було, але винахідлива Єлізавєта I, якій дуже хотілося ще за життя мати наступника трону, підсунула Єкатєрінє здорового світського бовдура Сєрґєя Салтикова, від якого та, після першого викидня 1753, – наступного року народила байстрюка, сина Павла. Втім, це могло бути й спадкове. Бо в тому ж Штеттіні уперто подейкували та пліткували, що сама Софія Авґуста Фрідеріка не була дочкою свого батька, а лише спогадом про розважальну виправу її матері до Парижу; цьому не протирічить і схильність Єкатєріни до всього французького, своє – німецьке, – вона не надто полюбляла.

Отже, що би там не брехали з цього приводу офіційні історики, можна мати на увазі, що 1762, разом із Пєтром III, – остаточно вигасла династія Романових: всі подальші семеро монархів – просто не мали до неї жодного відношення.

За час перед своїм солдатським путчем, молода німкеня зі Штеттіну пройшла добру школу при російському дворі. Крім помітних усім іще в юнацькому віці лицемірства та велелюбності, вона мала й певну здатність навчатись. Хоч, не так наукам, як мистецтву життя. Вона відразу зрозуміла, що мати успіх в Росії можна тільки ставши росіянкою, та хутко нею стала. Вона добре знала німецьку та французьку та дивно швидко опанувала російську. Не маючи музичного слуху, вона мала, очевидно, добрий тембровий, та розмовляла обома чужими їй мовами, хоч і з дещо перебільшеною правильністю, але практично без акценту. Писала вона своїми двома мовами, німецькою та французькою, – цілком пристойно, але російською значно гірше. Тут саме їй належить відповідь на анекдотичне запитання: як у слові з трьох літер – зробити аж чотири (!) помилки. Бо це саме вона писала «ісчо» замість «еще». Втім, не забудемо й про те, що й інші писали не ліпше. Пригадайте хоча би монструальний правопис самого Пєтра I. Бо, на відміну від скромної сусідньої Фінляндії, де був Мікаель Аґрікола (1508–1551), учений єпископ Турку та упорядник фінської літературної мови, – в Росії подібного так і не знайшлося; ні перед Єкатєріною, ні навіть після.

Фрідріх II, відправляючи її на власний кошт до Росії, ставив був якісь обмеження щодо її переходу до православ’я, але все це пішло на марне, підопічна ними просто знехтувала. Не тільки без застережень прийняла православ’я, але й стисло дотримувалася всіх його дріб’язкових ритуалів.

Мова та релігія, а що ж іще потрібно в нескладному російському світі?

За цей час вона й стала своєю, росіянкою, перемінила трьох коханців, С. Салтикова, Г. Орлова та С. Понятовського, від них породила сина Павла та дочку Анну, та… цілком визріла до рівня «ґосударині».

Вона сама збунтувала гвардію та їхала верхи перед нею, «брать власть», відтворюючи собою мало не біблійний образ «Блудніци Вавілонской»; чоловіка задушив хтось із її поплічників, правдоподібно не менш дужий брат Гріґорія – Алєшка Орлов. Брудна совість наказала їй вдіяти дві безпрецедентні речі, які повністю її демаскують: наказати посмертний розтин тіла Пєтра III, який підтвердив радше відсутність отрути, та виставлення його в труні на загальний огляд. Дивіться, мовляв – він цілісінький, сам помер. Цар лежав у однострої з шаликом на шиї, що прикривав синці від задушення. Та не міг прикрити характерну зчорнілість обличчя, за якою навіть початкуючий судовий медик міг би однозначно підтвердити факт задушення. Але, за офіційною версією – цар помер від геморою. Це був, безперечно, перший та останній в історії людства випадок смерті від цієї хвороби. Неприємної але не смертельної.

Так, солдатським путчем 28 червня 1762, зреченням Пєтра III 29 червня та його убивством 6 липня, – розпочинається «блєстящая епоха Єкатєріни».

* * *

Сама «імпєратріца» не дуже розуміла, що має робити зі своєю абсолютною владою. Бо, одна справа – то двірські інтриги, спрямовані на захоплення влади, а дещо інше – сама влада. Тут треба весь час доводити, собі та іншим, що при владі сидиш не марно. Розвивати далі загальнонародну справу аґресії проти оточення. На підкріплення нашої думки, звернемося, як завжди, до російського ж історика:

Зовнішня політика – найбільш блискуча сторона державної діяльності Єкатєріни, що справила найбільш сильне враження на сучасників та ближчих нащадків. Коли хочуть сказати найкраще, що можна сказати про це царствування, кажуть про звитяжні війни з Туреччиною, про польські поділи, про владний голос Єкатєріни у міжнародних відносинах Європи. З другого боку, зовнішня політика була тереном, на якому Єкатєріна всього зручніше могла завоювати прихильність народу, тут вирішувалися питання, зрозумілі та близькі всьому народові: поляк і татарин були для тодішньої Русі найбільш популярні недруги.

(В. О. Ключевский, Сочинения, Москва, 1958, т. 5, с. 39)

В останньому реченні, підкресленому нами, – ненавмисно сформульований і рушій народної аґресії, – дикунська ксенофобія, ненависть до інших: «кто нє с намі – тот враґ».

Не дарма ж російський «властітєль умов» XX ст., вже відомий нам В. В. Розанов, у повному захопленні твердить:

Все-таки, російська історія XVIII ст. та у першій третині XIX ст. розкішна, захоплююча. Захоплююча, я не соромлюся цього слова.

(В. В. Розанов, Сочинения, Москва, 1992, с. 427)

На всякий випадок нагадаємо, що перша третина XIX ст., це царствування Алєксандра I, а з 1825 – іще більше 8 років царювання Ніколая I «Палкіна». Чому не все його царювання, аж до 1856? – хто ж це може знати… Дошукуватися у них звичайної логіки – то справа марна.

Але, перейдемо до її дій на троні.

Перше, що спробувала зробити нова цариця то було покращення державного бюджету, якого ще Пєтр I поповнював за рахунок друкарського станка та полегшення ваги монети. За роки після нього бюджет не виправився, бо за Анни багацько та невдало воювали, а за Єлізавєти, очевидно, за рахунок постійно діючого в Росії чинника: розкрадачки. Бо, одна війна за двадцять років, бодай і семирічна, то не так і багато. Цікаво порівняти заходи Єкатєріни з тим, що робилося пізніше, бо це було скорочення державного апарату, та продаж державного майна (землі) до приватної шляхетської власності, – приватизація.

Відносно останньої вона, схоже, так само не розуміла, як її наступники через двісті років, що це дає тільки разовий прибуток; бо державні землі – теж обмежені.

Вона, як православна з православних, скасувала заведений її попередником державний нагляд над прибутками та витратами по церковних маєтностях, розпустивши Економічну колегію. Однак, на це збунтувалися церковні селяни – раби, яких безконтрольно експлуатували попи, мало не обдираючи зі шкіри: почалися розрухи, в яких було задіяно загалом мало не чверть мільйона людей.

Бо – так, так; православна церква мала своїх рабів, які забезпечували розкішне життя церковних владик, увішаних золотом. Ну, тих самих, яким за Христом належало би роздати своє майно бідним та піти проповідувати слово Боже. Бачимо, як релігія, що зародилася як протест гноблених рабовласницьким суспільством – дійшла своєї протилежності, пораблення людей.

Селянські розрухи дуже занепокоїли попівство, а митрополит ростовський Арсєній (Мацієвич, із колишніх поляків) направив до Синоду два листи з різким протестом проти будь-якої секуляризації, проти «пограбування церкви». Протестував навіть, взагалі, – проти введення книг про прибутки та видатки у церковних господарствах; та, видно, перебрав міру.

Єкатєріна II побачила в цьому втручанні замах на її одновладдя та приписала митрополитові «образу величності», заславши його 1763 до віддаленого кляштору, без права користуватися папером та чорнилами. Та неочікувано поновила указ Пєтра III, відновивши Економічну колегію; на тому справа й покінчилась.

Чимало довелося попрацювати, щоб вкупі з Прусією та покровителем Єкатєріни – Фрідріхом II (союзний трактат російсько-пруський у Петербурзі, 1764), – посадити на польський трон коханця імператриці Станіслава Авґуста Понятовського (1732–1798, король Польщі 1764–1795); точніше сказати – одного з коханців. В тому ж році було остаточно скасовано посаду гетьмана в Україні. Але, не тільки, бо то був початок чогось незмірно більшого, – остаточного знищення України.

У виданому того ж року маніфесті, що стосувався «російських провінцій», а власне – захоплених шляхом військової аґресії країн, – Малоросії (України), Інфлянт (Прибалтики) та Фінляндії, Єкатеріна II писала, що це провінції, котрі керуються на підставі затверджених привілеїв, та було би недоречно й нерозважливо їх раптом скасувати. Але, було би й сутою глупотою продовжувати поводитись з ними, як із країнами чужоземними.

А натомість належить їх у «найлагодніший спосіб зросійщити, аби не дивились на нас вовком».

Та, в листопаді 1764 і відновлено Малоросійську колеґію (яка перед тим діяла в роки 1722–1727), на чолі з Пєтром Румянцєвим. Цій же колеґії підпорядковувалися й справи Запорізької Січі, яка по розоренні її холопом Пєтра I, бригадіром Пєтром Яковлєвим, вже зуміла не одного разу відновитись.

Підкреслювалося особливо, що досі Росія не мала жодних прибутків від аж так великої та багатої провінції. А тамішня дотихчасова адміністрація досі лише потурала ліності обивателів та ненависті до росіян.

Так ми вперше (?) в історії зтикаємося з чітко сформульованим поняттям «зросійщення», сукупності «мирних» аґресій: мовної, культурної, демографічної, ґенетичної… Втім, а чому ж це «мирних»? – бо, ми ж тут забули про одне, але невід’ємне від поняття «Російська Імперія», про звичайнісінький ґеноцид. Саме з року 1764, запам’ятаємо цю дату, вільний нарід українців починають наближати до отих «рабів, що пнуться стати деспотами»: історичний злочин.

Було помічено царицею й немало іншого, не менш цікавого. Наприклад, ця уроджена лютеранка, а тепер щира православна-перехрещенка, звернула увагу й на церковні непорядки в Малоросії, зауваживши, що місцева православна церква – неправовірна, не без римських впливів (чи, бува, не тому, що не мала іще церковних рабів?).

Але, наполягала, щоб усе це зросійщення робилося в рамках законів, з чемністю, гречністю та ласкою. Та, при якнайширшому поширенні освіти в народі. З цього приводу польський автор вбачає в цитованому документі лише невід’ємне лицемірство німецької шльондри на російському престолі, лицемірство, яке вона розвивала в собі з дитинства:

Іще одна декларація, іще одне красивого звучання речення – не коштували нічого. Папір був терплячий та зносив усе, а Єкатєріна, горда виданими розпорядженнями, могла пізніше хвалитись ними перед освіченою Європою. Та (Європа О. Б) приймала їх із повною довірою, проголошуючи хвалу «філософці на троні».

(Вл. Серчик, Єкатеріна II, Варшава, 1989, ст. 159)

Але, «красивого звучання речення», то всього тільки речення. А ще, не забудемо, тут з’являється зловісне поняття «зросійщення», – хрест, який нестиме Україна аж по кінець XX ст. Чи може – по кінець свого існування?

5. Знищення Великої Січі Запорозької

Саме це, знищення Великої Січі Запорозької, й було першим найтяжчим історичним злочином німецької шльондри на російському престолі, а в очах недоумкуватої (вже тоді!) Європи, – «філософки на троні», що сіяла повсюдно закони та освіту. Про сера Айзека Ньютона, який сподобився прийняти до Королівського Товариства світової слави учених – неписьменного бовдура, ми вже пригадували у Доповненні 2. Пізнішим його послідовникам та їх улюблениці, теж присвятимо Доповнення 4. Другим її історичним злочином буде заведення рабства у вільній тисячі років країні.

Тяганина поміж Росією та ненависною для неї Україною з цього приводу – зіходить іще до часів після зловісного Переяслава 1654, з російським військовим вторгненням до України, та продовжується по часи Мазепи, коли Росія все пнеться поставити свої «ґородкі по Самарє», які згодом стали би плацдармом для наступу на Січ; в той же час, для українців це підноситься як лінія укріплень, що мають захищати Росію (а з нею – і Слобідську Україну) від татарських нападів.

Головною базою для наступу на Січ стала Слобідська Україна, козаків якої уже активно використовують і проти І. Виговського, і проти П. Дорошенка; а вони – дають себе використовувати. Слобідські козаки, загальною кількістю реєстрових десь на 25 тисяч, мали ще приблизно вчетверо більше резерву, та вже на початку XVIII ст. були поділені на полки, які стояли вздовж двох укріплених ліній. Одна з них, північна Бєлгородська, протягувалася від Охтирки Ворсклою до Бєлгороду, звідти до Остроґожска біля Дону та повертала вздовж нього на північ до Воронежа. Південна, Ізюмська, проходила від Полтави на схід та Донцем до Ізюму, а звідси знову на північ до Остроґожска. Як там вони захищали від татарів, – то є питання окреме, а як вони слугували для наступу проти рештків вільної України, – це добре відоме.

Але, окрім слобідчан, що воювали проти вільних українців, була й ще підмога, в особі покликаних Росією на Україну переселенців з інших країн, які цілком залежали від влади, яка їх прийняла. Цікаво, а коли їх повертали до рабства, – разом із усіма українцями, чи окремо?

Тут нам прийдеться зробити деякий відступ. Вже зазначалось, що у світовій історії, поряд із безліччю інших, існує й таке стійке упередження: мовляв, до колоній та взагалі, до нових земель, – відправляються мало не кращі з кращих, люди підприємливі, енерґійні та працьовиті.

Так, бувало, певно, й таке: енерґійні романтики – першопроходці. Але, не завжди те саме сунуло за ними. Та, хоч Ернандо Кортес і закінчив університет Саламанки, та типовим був радше сумнівної репутації свинопас із Естремадури, Франсіско Пісарро, що не умів ні писати, ні читати. Бо, неважко помітити, що на подібні пошуки щастя виправляються не люди, які щось уміють, та на щось здібні, – такі знаходять собі непогане місце й удома, але швидше різна неробна потолоч, голота, яка розраховує не на власні здібності, яких не було і немає, а – на посмішку долі; та ще – на відсутність законів і влади. Не випадково, всі колонії починаються з рабства. Того, що цивілізоване людство відкинуло ще тисячі років тому.

Практичні англійці давно визнали це офіційно. Висилаючи до колоній Австралії та Тасманії покидьки власного суспільства – звичайних кримінальників. Та те, що перші література та наука з’являться там лише в минулому сторіччі, – є прямий наслідок такого підходу.

В самій Європі така практика призову поселенців була нечуваною, але в дикій Росії… Там чесні, розумні та здібні люди, практично за всіх часів, як не сиділи за ґратами, то бували «по урєзаніі язика і вириваніі ноздрєй» – заслані до Сибіру. Не такі були потрібні Росії – потрібна була потолоч. Народжується велика ідея – подолати непокірних українців – іноземними руками. На неї напала ще ота весела та безтурботна Єлізавєта I, разом із її таємним чоловіком та його молодшим братцем – «украінськім гєтьманом», десь 1751. Нагадаємо, що саме оце покликання сербів до України починається через рік після призначення Кирила Розумовського українським гетьманом.

* * *

Хто воно є серби, сьогодні – наприкінці XX ст., пояснювати не треба. Нарід, що у ланцюзі – ксенофобія – аґресія – ґеноцид, – звик починати з останнього. Так було в Боснії, так було в албанському Косові: є докази, є присуди Міжнародного трибуналу. Якими вони були тоді, всередині XVII ст., «Віку Просвіти», – нам важко сказати, але прихильність до них Росії – промовляє сама за себе.

Їм на поселення відводиться добрий шмат України. На заході це смуга від ріки Синюхи, протоки Південного Бугу та до Краснограда за Дніпром, на південь від Чигирина та Полтави, охоплюючи з півдня заснований царицею Єлісавєтград; загальною площею до 40 тисяч км кв. Вона блокує з півночі Запорозькі Бугську та Кодацьку паланки. Та на сході ще десь половина цього, від Донця на південь, з центром у Бахмуті; блокує Самарську паланку. Більша, західна – то Ново-Сербія (1751). Менша східна – то Славяно-Сербія (1753). Отже, разом, – до 10 % терену сьогоднішньої України, – яка щедрість (за чужий рахунок)!

Та, як українцями давно керують росіяни, то цим призначають своїх власних ватажків: в Ново-Сєрбії керує якийсь Іван Хорват (1752–1762), який, однак так накрався, що був зісланий до Вологди; зауважимо, що в Росії каралося не більше 15 % загальної кількості зловживань, отже, сербський керівник був, мабуть, не з останніх. Сербами Славяно-Сєрбії керували якісь Іван же Шевич, разом із Райком Депрерадовичем.

Сербський пройдисвіт Хорват «постраждав» уже тоді, коли був Єкатєрінославскім губернатором, та дещо про це ми довідуємося з подорожніх записок петербурзького академіка Васілія Зуєва:

Генерал-поручік І. С. Хорват за хабарництво, неправе закріпачення вихідців та за його відчайдушне підприємство відставлений від служби, заарештований, а все його майно, без виключень, конфісковане.

(В. Ф. Зуев, Путешественые записки от С.-Петербурга до Херсона в 1781 и 1782 годах, Спб, 1787, с. 253)

Як бачимо, цей шахрай намагався покріпачити навіть «вихідців», своїх співвітчизників, що в’їхали до Росії як вільні люди! Можна тільки уявити собі, що він там виробляв із окупованими українцями.

Всі новопоселенці на чужих землях були військово організовані, зведені до полків. Всі вони творили постійну повзучу аґресію, звужуючи землі Війська Запорозького. Але, що би вони там не виробляли, а на сьогодні, через двісті років, – по них усіх і спогадів не полишилось. Де вони сьогодні, оті куртичі, шевичі? – як вітром унесло.

* * *

Але, знищенню Січі передували й ще деякі важливі події, які оминути неможливо. Бо наша самодержиця – то не така людина, щоб обмежитися якоюсь там Січчю… Це був перший поділ Польщі поміж трьома імперіалістичними хижаками: Росією, Прусією та Австрією (див. Допов. 4). А це дозволило потіснити поляків, та повернувши Поділля та Брацлавщину Росії – взяти Січ у кліщі, зі сходу та заходу.

Не проминемо й того, що в Єлісавєтґраді стояв проти запорожців іще й Слобідський козачий полк – зрада в Україні квітла пишно та рясно.

Все воно вкупі, і російська армія, і слобідське козацтво разом із балканським набрідом з обох «Сєрбій», – весь час творило сталу повзучу аґресію проти Січі, постійно порушуючи самими ж об’явлені кордони та демаркаційні лінії.

Року 1764 має місце знаменна подія адміністративного характеру. Всі плацдарми аґресії проти рештків вільної України – об’єднуються в одну імперську провінцію під назвою «Новороссійской губєрнії», з центром в Кременчузі. Повстання Пуґачєва трохи плутає плани цариці, але вона не нітиться, та 4 червня 1775 направляє російську армію, що вертається додому після Кучук Кайнарджійського миру 1774, – на знищення Січі. Оскільки Запоріжжя налічувало тоді десь 150 000 селян та десь 30 000 козаків, – перевага сил була вирішальною. Більшість людей подалася до турків, під руку султана, нечисленні пристали на царську службу, а всі останні були незабаром депортовані до Кубані, а «пусте Запоріжжя» можна було приєднати до Росії та «колонізувати» москалями. Воно було негайно приєднане до «Новоросії».

Про зруйнування Великої Січі Запорізької російськими військами, в українській історії не надто охоче пишуть. Наприклад, той же Іван Крип’якевич згадує про це, дослівно, в одному реченні:

Катерина II використала все це для остаточного знищення Запоріжжя, і за її наказом в 1775 р. російські війська зруйнували Січ

(І. Крип’якевич, Історія України, Львів, 1990, с. 28)

Не обійшлося при цьому черговому імперському злочині й без колоритних подробиць у суто місцевому густі, про які нам дещо пише інший український історик:

Наприклад, ніде з такою повагою не ставилися до духовенства, як у Запоріжжі: розумний, освічений і побожний архімандрит Володимир Сокальський у найрішучіший момент історичного життя запорізьких козаків, підчас штурму Січі росйськими військами 1775 р. своїм впливом і авторитетом змусив їх не піднімати зброю навіть проти москаля: «Він хоч і недруг, а все-таки православної віри чоловік».

(Д. Яворницький, Історія запорізьких козаків, Львів, 1990, т. 1, с. 199)

Як бачимо, за оту «повагу» – гідно відплатили. Своїх – запорожців, цей «розумний, освічений і побожний» людський покидьок, – за православних, це очевидно, не вважав. Бо, про те, що він звертався з подібними закликами й до катькиних горлорізів, – жодний історик чомусь не пригадує.

Трохи нижче згадуваний автор пише, що цього «начальника січових церков» – було піднесено до архімандритського стану самою імператрицею, коронованою повією, яка – тільки подумати, – мала й таку владу! Отже, святому отцеві – було чого відробляти. Дивують оті запорожці. Замість того, щоб висадити святого отця на палю, – вони й вуха розвісили; дивні були люди, годі й казати. Тіні минулих козаків.

А – дарма, бо… документально відомо про випадок іще 1637, коли якийсь православний чернець таємно попередив поляків, про напад запорожців, що готувався. А поляки – то ж були саме затяті вороги не лише запорожців, але й православної віри. Що ж вже тоді й казати про попівське шпигунство на користь імперіалістичної Москви. З того часу запорожці не довіряли своїх військових планів попам. Можна тільки уявити собі, як активно та широко використовувалося українофобне православне попівство Москвою, підчас своєї таємної діяльності по порабленню України, велика історична тема, яка ще очікує на своїх дослідників. Бо, не забудемо, ще за Еріха Лясоти, посла імператора Рудольфа 1594, – московське попівство розписувало йому запорожців, як дикунів та безбожників, «людей, що не мають страху Божого». Можна тільки позаздрити його приємному розчаруванню, яке він пережив переконавшись, що запорожці є набагато побожніші та моральніші від попів, що торгували Богом на користь Москви; не забуваючи, ясна річ, і про себе.

* * *

Так покінчила своє існування Велика Січ Запорізька, об’єднання людей, які вважали себе захисниками віри християнської від басурманів. Та яких за це вважали дикунами та безбожниками попи. Хоч оті римо-католицькі, хоч і якісь інші, – іще дурніші, іще аморальніші.

Український історик із цієї нагоди пише:

Козаччина була одиноким явищем в історії України. На окраїнах дикого степу зорганізувався новий суспільний клас і нове громадянство, що свої стремління і світогляд накинула цілому народові. Запорізьке Військо утворило народну армію і своєю зброєю зорганізувало нову державу, обороняючи її від Польщі, Криму, Московщини. В цих безнастанних війнах Україна втратила багато зі своїх надбань. Козацька держава – так само, як колись князівська – не змогла здобути приступу до Чорного моря, хоч українська колонізація вдиралася в дикі поля з надзвичайною упертістю.

(І. Крип’якевич, Історія України, Львів, 1990, с. 252)

Не будемо за все це, невірне у кожному слові, критикувати персонально автора, зовсім не поганого українського історика. Бо все це є не більше, як набір брехливих шаблонів «вєлікой історіі російской», з усіма її замовчуваннями, брехнями та дремучим невіглаством. Зауважимо ще раз: поки Україна не відліпиться від Москви духовно, повністю та остаточно, про жодну там українську історію, навіть – про саму Україну, – й мови бути не може. Виключається.

Але, повчально буде все це розібрати по пунктах: крок за кроком.

1. «Козаччина була одиноким явищем в історії України».

Суцільне дурство, бо козаччина в Україні – була завжди. Хоч у різні епохи, безумовно, відігравала різну роль. Можливо була іще в кимерійські часи, про що свідчить балтицьке походження слова druttin – дружина, демократичне об’єднання рівних між собою людей, очолюваних вільно обраним головою, який головував, аж поки йому довіряли люди. Такі об’єднання стали за скитських часів прообразом організацій наступного ґотського вікінґу, що згодом із Чорного моря вирветься на простори Атлантику.

Гунські часи помітно підкріпили козацтво, та дещо переорієнтували його на суходол. Бо вигляд та одяг козаків є типово гунські; як і кінний характер війська, як і характерна зброя: спис та крива козацька шабля.

Саме таку гунську зовнішність прийняв хоробрий конунґ Светіслейф, що був шанувальником великого Аттіли.

Одне слово, козацтво, то не поодинокий епізод в історії, та не таке щось, «що свої стремління та світогляд накинуло цілому народові». Навпаки – останній притулок демократичних традицій народу колишньої великої країни.

2. «На окраїнах дикого степу» – типово російський зворот, що нічого реального не віддзеркалює. Бо Україна тисячі років, аж до князівських часів та перехрещення, – жила в мирі та злагоді зі степом; ніяк не «диким» – знову ж, російський підхід. Бо, ні лісу, ні степу російські люди не полюбляли, процитуємо російського ж історика, щодо лісу:

… ліс завжди був тяжким для російської людини. За старих часів, коли його було надто багато, він своїми хащами переривав шляхи-дороги, настирними заростами оспорював трудом розчищені луг та поле, ведмедем та вовком загрожував самому та домовій худобі.

(В. О. Ключевский, Сочинения, Москва, 1957, т. 1, с. 67)

Та, щодо степу:

Але степ заключав у собі й важливі історичні незручності: разом із дарунками він ніс мирному сусідові хіба не більше бід. Він бува одвічною загрозою для древньої Русі та незрідка ставав бичем для неї. Боротьба зі степовим кочовиком, половчином, злим татарином…

(теж там, с. 68)

Ну, далі цитувати не потрібно: «орди дікіх (або «полудікіх», принаймні,) кочєвніков». Всім очевидна марнота одвічних работоргівців.

3. «Запорізьке військо утратило народну армію і своєю зброєю організувало нову державу». Дурниці, бо воно саме було «народною армією». Відроджувало давній стан озброєного народу, який існував в Україні з непам’ятних часів, та аж до княжих. Що ж до того «реєстрового козацтва», то то були тільки відходи козацтва запорозького, люди, що обирали – кому подорожче продати шаблю в обмін на державний кошт.

4. «Українська колонізація вдиралася в дикі поля з незвичною упертістю». Знову, російський підхід («дікоє полє»); бо, ці дикі поля – чужі для північних зайд – здавна були невід’ємною частиною країни; та її нарід це добре розумів.

Не випадково, що автор і далі висловлює неприйнятну, чисто імперську тезу, що:

Українська політична думка пройшла широку еволюцію, переживаючи різні устроєві форми, від січової демократії до сильної гетьманської влади.

(І. Крип’якевич, Історія України, Львів. 1990, с. 252)

Адже, тут наче протиставляється демократія – «сильній гетманській владі» (оте – «цєнтралізованноє государство»), та це знову ж є дурниці. Бо гетьмани були й на Січі (тільки – не чужі) та саме слово «гетьман» як і «отаман» є ще готського походження: hojetman – «висока людина». І так далі; подальші коментарі – зайві.

Попередній розбір по пунктах добросовісної праці добросовісного ж українського історика, – ще раз нагадує нам про очевидну абсолютну істину: поки Україна повністю не відліпиться від Росії духовно, – про жодне українство, про жодну українську незалежність, – і мови бути не може.

* * *

Отже, петербурзькою німецькою шльондрою, що стала шльондрою російською, було понищене те, що було на кілька тисяч років старіше ніж її власна вошива імперія «курних ізб». Упало назавжди те, чому в історії не було ціни – оплот старішої демократії світу. Втім для неї – «Семіраміди Півночі» недоумкуватого Вольтера, з її двором, де половина високих чиновників ледь уміла читати, а третина – ледь тямила писати, – це було всього тільки шереговим історичним злочином.

Рівнобіжно з імперською аґресією, йшла й аґресія пораблення, поверстання вільної тисячі років країни до російського рабства та работоргівлі. Російський історик свідчить нам про те, що вже на другий рік свого царювання, Єкатєріна II поклала око на «нєпорядкі в Малороссіі», тобто – на відсутність там торгівлі людьми. Як пише він про колишніх вільних селян України:

За указом 1763 р. селяни могли покидати землевласників, тільки отримавши від них відпускні свідоцтва.

(В. О. Ключевский, Сочинения, Москва, 1958, т. 5, с. 143)

Пам’ятаєте? – як за совєтів: селянин мусив випрошувати папір у червоного поміщика – голови колгоспу. Все на світі міняється, лише не Росія. А указом від 3 травня 1783 – і всім селянам взагалі, було передписано залишатись назавжди там, де вони опинились за виниками попередньої ревізії. Той же автор пише далі з цього приводу:

Таким чином, кількість кріпосного населення Росії збільшувалась за Єкатєріни двома способами – пожалуванням та відміною волі селянського переходу. Завдяки тому на кінець царювання Єкатєріни Росія, нема сумніву, стала значно більш кріпосною, ніж була перед тим.

(теж там, с.143)

Нагадаємо, кріпосництвом вони, заради евфемізму, іменують звичайне рабство. Бо, справжнє кріпосництво було у поляків – там людьми ніколи не торгували; на відміну від єдиновірців. Так попівська зграя загнала Україну до російського рабства.

Щоправда, будемо – як завжди, відвертими до кінця:

У 1771р, для припинення непристойної прилюдної торгівлі селянами був виданий закон, що забороняв продаж селян без землі за борги поміщиків на прилюдних торгах, «з молотка».

(теж там, с. 145)

Бачите, яке ж невірогідне послаблення у «Вік Просвіти»! Але, не поспішайте радіти, бо:

Закон полишався без дії, та Сенат не наполягав на його виконанні. У 1792 р. новий указ відновлював право продажу селян за поміщицькі борги з прилюдного торгу, тільки без ужиття молотка.

(теж там, с. 145)

«Без ужиття молотка», – це ж треба!

Як же тут не пригадати мудрі застереження Петра Іваненка (Див. част. I, Доповн. 7).

6. Знищення Польщі

Царювання німецької шльондри, що силоміць захопила російський престол, убивши останнього з династії Романових, – було щедрим на злочини проти людства та злочини навіть міжнародні. Таким безумовним та безпрецедентним злочином було знищення польської незалежності.

Нема великих підстав іменувати тодішню Росію хижаком. То – радше, такий собі гриф-стервоїд, який поберегався сутичок зі здоровими державами при силі, поглинаючи послаблені та підупалі.

Типовий приклад, це Україна та Польща, взаємно послаблені Козацькими війнами. Як не відбулася українська незалежність, ми вже знаємо, та тут дещо ознайомимося з долею Польщі, останнього уламку Великої Литви (після тієї зловісної унії в Креве).

То був довгий та тяжкий шлях занепаду, який можна було би простежити крок за кроком, але звернімося краще до останнього етапу; до Міхаля Бобжинського, який узяв це в добрі та точні слова:

… нарід, поки він живе, мусить рухатись, а не бажаючи проґресувати та розвиватись, мусить обов’язково відступати.

(М. Бобжинські, Історія Польщі в нарисах, Варшава, 1977, с. 381).

А маючи такого сусіда, як Росія, – відступати більш, ніж ризиковано. Нагадаємо, що таке саме сталося з українським народом, який з часу відсунення І. Виговського на користь молодого Хмельницького, – впав до такого самого згубного відступу. Далі читаємо наступне:

Повна, безоглядна апатія народу, забезпечувала його від насильства сусідів тільки на час, поки між ними не настала згода на поділ Польщі. Бо загальна політика Росії вимагала включення до її складу цілої Польщі. Та поки Росія думала, що вона сама зможе включити до складу цілу Польщу, то, певна вже своєї переваги, вона очікувала слушної хвилини аби не оглядатися на Прусію та Австрію, та їх до розбору не допустити. Прусія та Австрія, однак, стояли на сторожі своїх інтересів, готові не дозволити зайняття всієї Польщі Росією, а тим самим великого побільшення її сили.

(теж там, с. 381)

Щодо Прусії нагадаємо, що Єкатєріна II, відряджена до Росії самим Фрідріхом II, в жодному разі не могла собі дозволити не рахуватись з інтересами Прусії.

До всього попереднього додалося, як ми знаємо, й актуальне послаблення Польщі, економічне й політичне, спричинене не лише тими війнами, в яких вона брала участь безпосередньо десятками років, але й тими, що просто прокочувалися її теренами. Додалися до цього ще й чи не півсторічні свари за польську корону. Повищий історик скаржиться нам у подальшому на «маси темної та анархічної шляхти». Але, чи не такою самою шляхтою, так само темною та анархічною, була на той час українська козацька старшина? – та сама, що розпочала свою політичну та історичну діяльність вибором на місце досвідченого та здібного Івана Виговського, – Юрія Хмельницького?

Але, були тут і свої специфічні риси, далекі від привабливості. У своєму описі Полтавських подій, Дмитро Яворницький (Історія запорізьких козаків, Київ, 1990, т. 3), з дріб’язковою точністю описує скільки та кому з козацької старшини надсилав золота, шовків та оксамитів (бува – не хабарів?) цар Пєтр I, щоб перекупити їх на свій бік. Скільки золота (шовків та оксамитів при собі не було) та кому надсилав так само король шведський; щоб перекупити собі отих «героїв без вади», лицарів. А ті, в свою чергу, брали від обох та… багато-векторно відсиджувались. Одне слово, оте класичне, російське: «і капітал пріобрєсті, і нєвінность соблюсті». Тільки от у цьому – як же далеко перевершили й самих росіян!

Долю держави починають (чи намагаються) вирішувати вже не уряди, а з’їзди шляхти, так звані «конфедерації». Конфедерація Барська, за вольності шляхетські, за польську незалежність, проти іновірців та Росії, зібралася 1768–1772 у нашому старому Барі на Поділлі.

Сталося це з тієї причини, що Єкатєріна II почала вимагати послаблень у Польщі для інаковіруючих, тобто – для своїх православних, хоча в Росії указ Пєтра III щодо рівноправності віросповідань, – не надто вже й виконувався; або, краще сказати, не надто толерувався. Але, це не вадило виставляти вимоги іншим. Це було щось таке, розумієте, як робив майбутній Совєцький Союз: допомагав «національно-освободітєльним двіжєніям» де завгодно, та тільки не у себе вдома. Бо, там не те, що не було жодних подібних рухів, а навіть звичайні «націоналісти», навіть ті, що жодних законів не порушували, – всі були передбачливо розсаджені по таборах та тюрмах. Таке собі, звичайне з часів Єкатєріни II лицемірство; яким вона, власне, єдино себе й прославила.

* * *

Почалося все подальше з інспірованої підкупленою шляхтою конфедерації ж у Радомі 1767, на чолі з можними Радзивілами. Знову ж за вольності та проти короля, вона й звернулася по допомогу до російських військ (!). А російський головнокомандуючий Рєпнін підсунув їм документ, що давав свободу інаковіруючим, та хоч і визнавав короля, але віддавав Польщу під опіку Росії.

Сторгувалися на тому, що сейм зажадав ґарантій для Польщі в її правах: католицизм, право вета, вибори короля та право відмови послуху королеві, що порушував права шляхти; щось, якісь послаблення, перепали й інаковіруючим (28 лютого 1768).

От тоді, незадоволені поступками царизмові, й скликали оту, другу конфедерацію, в Барі на Поділлі, яка безпосередньо передувала повстанню Гонти і Залізняка в Умані та Першому поділу Польщі. Її душею та засновником був Юзеф Пуласкі (1704–1768), староста Варецький, та вона зібрала чимало видатних людей Польщі. В ній брав участь і генерал Казимеж Пуласкі (1747–1779), майбутній борець за незалежність американських колоній. Був і герой незчисленних пригодницьких романів (зокрема, великого Мора Йокаї) – угорський шляхтич Мор Беньовскі (1746–1786); та, хіба тільки…

Після взяття Бара російськими військами 1768, їх доля пішла різними шляхами. Юзеф Пуласкі збіг до Туреччини, де й помер у в’язниці. Генерал К. Пуласкі подався за океан, визволяти колонії з-під британської корони. Він загинув через три роки у битві під Саванна у Південній Кароліні.

Мор Беньовскі потрапив до російського полону та був засланий аж на Камчатку, але… Не така то була людина. Він збіг 1771 з іще двома або трьома десятками зеків, захопивши корабель у порті Пєтропавловска, та дістався Європи. Він, дивні справи, помер королем Мадаґаскару, захищаючи його від наїзду французів.

Цікавих людей народжувало воно часом, оте XVIII ст. – вік Просвіти.

* * *

Поділ України між Росією та Польщею на час зміцнив позиції обох конкуруючих імперіалізмів в Україні, але неухильний подальший польський занепад був помітний голим оком. В той час, як окупована Москвою східна Україна, переживши шок Батуріна та катастрофи 1709, сиділа тихо під малоросійською старшиною на побігеньках у московського пана, західна (під Польщею) дослівно кипіла. Бо польське шляхетство, як завжди не визнавало жодних компромісів з «хамами». Та польська верхівка, наче свідомо наближуючи перший поділ Польщі 1772, – «наводила порядок», накликавши собі ж на шию Гайдамаччину. То було таке щось, як та Жакерія у Франції 1358, або Бауернкріґ у Німеччині 1524. З тією всього й тільки різницею, що протяглася з 1734 по 1768.

Рух охопив Київщину та Поділля – низка селянських повстань, яких придушувано в одному місці, а вони спалахували вмить десь в іншому. Протягуючись так з року на рік, бо ряди гайдамаків поповнювалися як із лав зруйнованого селянства, так і з Великої Січі Запорозької. Попри безнадійно вже московську орієнтацію її верхівки.

Найбільшого розголосу набув фінал Гайдамаччини – так звана Коліївщина. Повстання під керівництвом 28-літнього запорожця Максима Залізняка, поспіхом проголошеного гетьманом, та дещо старшого уманського сотника Івана Гонти. Повстання було придушено, як підступом, так і далеко переважаючою силою російського війська. Яке суворо покарало власних «підданих». Зокрема М. Залізняка, після належних тортур, згноїли десь у Сибіру. А І. Гонту та тих із ним, що вважалися польською власністю було передано полякам, де вони були покарані зі звичною у них нелюдською жорстокістю. Хоч це ніяк не допомогло їм уникнути Першого поділу Польщі.

Повстання співпало у часі з конфедерацією у Барі, яка не мала успіху, в значному ступені саме завдяки цьому. Повстанці, годі казати, могли розраховувати на допомогу єдиновірців, та мабуть і розраховувли, але… Гонта і Залізняк були запрошені до російського табору на переговори, та там і захоплені. Це дає привід іще раз згадати добрим словом справедливих монголів, які стирали з землі саму місцевість, де бувало скоєно щось подібне. Гайдамакам згідно приписують небувалі звірства, як польська, так і російська сторони, але вірити їм обом, ми, шкода, не маємо жодних підстав. М. Бобжинські оцінює кількість жертов в Умані на 20 000 людей, але… Чи не було це більше від населення тодішнього міста? – свідчень гідних довіри сучасників, як і самих гайдамаків, ми, на превеликий жаль, не маємо.

Тарасу Шевченку дорікали і дорікають кривавість його «Гайдамаків», але ж уся його провина лише в тому, що він просто вірив тодішнім історичним джерелам. Але, тоді й більшість вірила. Бо це лише ми, люди XX ст. з усіх боків оточені повенню щоденної брехні – сто разів перевіримо, поки повіримо, а тоді… Не слід забувати, що тоді тільки починалося XIX ст.

Але, саме внаслідок Гайдамаччини, де була задіяна сила запорожців – наблизилося те, що майже за півстоліття передбачав у своєму листі до Січової верхівки – проникливий гетьман Пилип Орлик. Знищення й депортація Запорозької Січі.

Ще раз нагадаємо, що в Умані виникає оте повстання гайдамаків, яке уносить життя, так кажуть, до 20 000 людей; але – це дані польські та російські, яким саме тому й не слід так уже беззастережно вірити. Його з великим трудом придушує з польськими військами коронний обозний Стемпковський. Але, скористалися з цього й сусіди, виставляючи, ніби, кордон проти поширення розрухів на власні терени. Виступають австрійці, а з ними й Прусія, поготів, Фрідріх II – король пруський, вже 1769 уклав план часткового поділу Польщі та окупував для себе її західну частину – нижню течію Вісли. Дивлячись на це Австрія окуповує й собі прилеглу частину Польщі – Галичину. Росія забирає поки північний схід – Білу Русь: Полоцьк, Вітебськ та Могильов.

Зазначимо тут велику помилку Росії, що віддала Австрії Галичину, населену українцями та поляками. Бо згодом із Галичини розпочнеться польський визвольний рух, що призведе до виникнення міжвоєнної Польщі; звідти ж почнеться й український визвольний рух, який спричинить стільки клопоту Москві. Якби ще тоді їй пощастило би захопити та придушити Галичину, – все було би інакше.

Російський стервоїд дещо вичікує, але нічого не забуває, та потім 1793, користуючись, відволікаючою увагу Європи, Французькою революцією – захоплює західну половину Білої Русі, Поділля та мало не всю Волинь. Західний кордон Росії проходить тепер чи не за меридіаном, поміж Баром та Львовом, через Пінськ. А Прусія окуповує Великопольщу з Познанню та Калішем. Австрія не втручається цього разу. Російської «допомоги» запросила Тарговіцька конфедерація 1791, збіговисько підкуплених Москвою зрадників.

Фінал наступає 1795, коли придушується повстання Тадеуша Костюшки 1794–1795, та з карти Європи остаточно зникає держава Польща. Російський імперіалізм дожирає Польщу, захоплюючи Прибалтику, Литву та залишок Волині. Кордон зсувається до лінії Каунас – Гродно – Брест на Бузі. Прусія окуповує Мазовше, а Австрія прихоплює до Галичини ще й Малопольщу разом із Варшавою. Це – фінал трагедії.

Так, у сторіччя «Розуму та Просвіти», трьома імперіями, трьома імперіалістичними хижаками – була знищена незалежність цілого європейського народу. Трагічними були ці події для білоруського та українського народів, так само чужих народові російському, як і польський. Останні два потрапили при цьому з-під гніту європейського – під гніт відомої «цивілізації курних ізб».

* * *

З цього приводу може й повинно виникнути слушне запитання: як наприкінці отого «Віку Просвіти» в Європі, за епохи Франзузької революції 1789, що проголосила «Свободу, Рівність та Братерство», могла зникнути з мапи Європи ціла незалежна держава, поділена між сусідами? Та, ще такими, що у двох із них, Австрії та Прусії, – панували не люди, а закони (пригадайте хоча би того «мельника з Сан Сусі», який виграв судовий процес у самого короля Фрідріха II).

Складних відповідей не шукатимемо, для нас досить буде участі в цьому процесі Росії. Бо Росія спиралася у своєму розвиткові, як зсередини, так і ззовні, незмінно, на те, що є гіршого в людях. На те, що не потребує зусиль, як не потребує їх будь-яка розпущеність та розбещеність: на королеву хаосу – Ентропію. Не забудемо, що вона майстерно розкладала народи, перед тим, як їх порабити.

Бо, що то є російська імперська військова потуга, наш сучасник міг бачити або у Манджурії 1904, або на Мазурських озерах 1914, або на Віслі 1920, або у Фінляндії 1939–1940, або у Афганістані 1979–1989, або нарешті у Ічкерії 1994–1995. Чи не досить?

А з поділу Польщі, власне, й починається моральне розтління Росією Європи та світу, яке продовжується з наростаючою силою й у XX ст. Певно, що якби не отой Священий Союз, нав’язаний Росією Австрії, – й вона не зупинилася би в своєму розвиткові, може й не дійшла би розпаду 1917…

* * *

Бар на Поділлі стоїть і тепер, напівпусте підупале містечко, не на кожній карті знайти, колись важливий центр на великому торгівельному шляху. Сьогодні там можна довідатись, коли та де «состоялась пєрвая маєвка», або – коли Бар був «освобождєн от нємєцко-фашістскіх захватчіков».

Але, марно було би, напевно, щось випитувати про Барську конфедерацію чи про її натхненника, героя двох народів нараз, – генерала Казимежа Пуласького, або Мора Беньовського.

Незалежна Україна входить у III тисячоріччя надійно похованою живцем під гімалаями імперського сміття, імперського історичного лайна… Бо марно довідуватись із цієї історії правди; хоч про знищення Великої Січі Запорозької, а хоч і цілої Польщі.

7. Знищення Криму

Знищення Криму, поряд зі знищенням Польщі, було чи не вершиною діяльності німецької повії на російському троні, двома найвищими її досягненнями; а значить – і вершиною Першої імперії. Читач може й обуритись тут словом «досягнення», але – що ж тут сказати? – краще пригадайте досконале визначення Т. Шевченка: «той мурує, той руйнує, той неситим оком…» Для них таке щось – саме й є воно, досягнення. Квола Друга імперія вже не змогла ліквідувати чиєїсь незалежності, а Третя… Як і матиме успіх в цій галузі антилюдської діяльності, то тільки й єдино, завдяки дурості та продажності тих, хто представляє так званий «вільний світ».

Крим удалося знищити тільки 1783, коли було знищено Велику Січ Запорозьку, яка прикривала доступ до нього. Та де далеко не всі й дотримувалися примітивної політичної мудрості Івана Сірка, – завжди бити «басурмана»; тільки за те, що він є «басурман». Хоч добре відомо, що за добрі гроші той же Сірко сумлінно воював, бувало, за тих, кого у нас не гребували вирізувати прибічники «правої віри».

Не обходилися без допомоги татарів Криму й наші визнані гетьмани. Не мав би, можливо, таких видатних успіхів проти поляків Богдан Хмельницький; не обходились без них, ні Петро Дорошенко, ні Кость Гордієнко. Це Крим давав притулок, і Петру Іваненкові, і Петру Суховієнку. Бо, для політика, що розуміється на справах, Крим був природним запліччям та союзником України проти Москви. Не дивно, що коли поволі гинула Україна, обернена на московську руїну, – почав гинути й Крим.

Але, не всі розумілися на політиці тоді, не всі розбираються в ній і тепер на початку III тисячоліття. А тому, досить прикро буває читати щось подібне, написане ніяк не від розуміння сенсу історії:

Здобуття Чорного моря. В зовнішній політиці головна мета Росії забезпечити собі владу над Чорним морем. Для України найважливішою подією було опанування Криму російськими військами в 1783 р. Перестало існувати це розбишацьке гніздо, що протягом трьох сторіч безнастанно руйнувало українські селища. Але Україна була надто слаба, щоб власними силами знищити татар, – це завдання виконала Росія і зробила Крим своїм бастіоном над Чорним морем. В 1798 р. Росія вперше здобула право свобідного переїзду для своїх військових кораблів через Босфор і Дарданелли; від того часу питання про владу над проливами стало одним з найважливіших питань європейської політики.

(І. Крип’якевич, Історія України, Львів, 1990, с. 254)

Ми не перший раз посилаємося на це джерело, на цю історію, та час пояснити, чому саме. У першу чергу для того, що вважаємо її найбільш об’єктивним із історичних видань совєцької епохи. Вдаємося, також, до значно більшої за обсягом із сучасних видань, книги П. Р. Маґочі. Отже, – розберемо попереднє висловлювання, саме з пункту зору об’єктивності. Найгіршою похвалою для наведеного вище, може бути тільки ствердження очевидного факту: щось подібне могло би бути залучене до будь-якого підручника російської історії. Вражає й нескладність мислення: «розбишацьке гніздо»… «Україна була надто слаба, щоб власними силами знищити татар…», – такі міркування можна вибачити тому, хто вивчав історію в початковій російській школі, а не дипломованому професорові історії; що тут поробиш, – великодержавницький підхід. Чи не надто хутко забулося, скільки ми перемагали з татарською допомогою?

Але, не менш цікаве й те, що наступило далі, по зруйнуванні отого «розбишацького гнізда».

* * *

Знищення татар відкрило епоху чорноморської колонізації. Широкі степові простори до того часу були слабо заселені, і аж тепер почалося їх загосподарювання. Перед у колонізації вело дворянство, нове панство, що від російського уряду дістало окремі соціальні і економічні привілеї. Вже до кінця XVIII ст. поміщики набули в південній Україні вісім мільйонів десятин, а в дальшому часі збільшували свої простори, нерідко усуваючи з земель козаків та селян, що були тут першими поселенцями. На Правобережній Україні більшість панів становили поляки, як магнати Потоцькі, Браницькі та ін.; поруч з ними велику власність мали московські дворяни; тільки на Лівобережжі збереглися землевласники-українці, нащадки козацької старшини. На південних землях творилися величезні латифундії; на Київщині на поміщика припадало пересічно 460 десятин, на Полтавщині – понад 800, на Катеринославщині – 1100, на Херсонщині – 1200, в Таврії – 3500, а бували й велетенські господарства, як гр. Скавронської, що мала 55 000 десятин. Окрім дворян, починали купувати землю також великі купці та промисловці, як банкір жид Штіґліц.

(теж там, с. 254)

Отже, з окупацією Криму розпочалася шалена московська економічна та демографічна аґресія проти України, яку автор, утім, звалює персонально на якихось там Потоцьких та Браницьких. Ну, й – зрозуміло, на жида Штіґліца; наче навмисно, для того, щоби хтось інший прочитавши про це, – мав би підстави звинувачувати в антисемітизмі всіх українців. Чи ж у Росії не було російських або німецьких банкирів? – чи може вони землі не купували? Певно, що були, а от прискіпався ж до отого ницого Штіґліца…

До речі, а оті повищі «землевласники-українці, нащадки козацької старшини» з Лівобережжя, – хто ж то такі? – чи не ті, бува що раділи заведенню 1785 в Україні російського рабства? А предки яких чи не найбільше галасували в Переяславі за «союз с Москвой», а потім скидали Івана Виговського? – чи не ота, бува, малоросійська потолоч?

Пишучи про те, що «широкі степові простори до того часу були слабо заселені, і аж тепер почалося їх загосподарювання», – автор знову повторює московські ж побрехеньки про якесь там «Дике Поле», хоч як українець – мав би знатися на справах. Нагадаємо правду: всі ці терени здавна були паланками Великої Січі Запорозької, здавна адміністративно упорядкованими та загосподарьованими, хоч і без ужиття рабської праці та без істотних порушень екологічної рівноваги.

Історія Криму, географічно тотожнього Кримському півострові, є доволі добре відомою. Від кимеріян і до грецької держави Мітрідата, до наступних ґотів і візантійців. Здавна мали на ньому свої прибережні колонії й італійські ґенуезці. А Віллем Рубрук, що їздив із посольством до кагана монголів – пише, що чув іще подекуди ґотську мову, хоч це було вже в часи монголів.

Саме з усіма цими, підкреслимо – аборигенними народами (до того – з нашими історичними родичами, як не предками) і пов’язаний той Крим, що склався в історії. Ті, кого тепер називають татарами, були просто останньою етнічною складовою.

Саме з ними й пов’язаний той Крим, який ми знаємо, – Крим кипчаків. Це – тюркський нарід, на честь якого араби охрестили наш Великий Степ: Дешт-и-Кипчак – Степ Кипчаків. Вони були відомі також як половці або куни (кумани). На початку приєднання Криму до Алтин Орду, адміністративним центром півострова аж до XV ст. – було місто Крим, що й надало йому загальну назву (тепер – Старий Крим). Перші кримські золоті монети з’являються в обігу 1266, за хана Менґу Тімура. Упадок міста пов’язаний з приходом іншого Тімура – Ленка, після перемоги у битві на Тереку 1395, над ханом Алтин Орду Тохтамишем.

Монголи, що цікаво, не чіпали чужих колоній у Криму, розуміючи їх важливість для торгівлі власної держави. Найбільшою з них стала ґенуезька Кафа (тепер Феодосія), заснована вже 1266, за монголів, – великий торговий порт, із якого вивозили до Західної Європи хутра, шкіри, шовки, тканини та східні прянощі. Цікаво, що серед предметів експорту був і хліб, та в досить великих кількостях. А це не може не свідчити й про широкі торгівельні зв’язки Криму з континентом, із Україною. Під ґенуезцями місто проіснувало до 1475, до вторгнення турків-османів.

Великий мандрівник та учений – географ, бербер Ібн Баттута з Танжеру, що навідав Алтин Орду на початку XIV ст., не лише милувався білими ночами у далекій північній Пярмі, але й ретельно описував усе, що бачив. Він пише, що нарахував у Кафі дві сотні суден нараз: військових як вантажних.

Кримське ханство було самозабезпеченою державою, та існувало не за рахунок грабунку або імпорту продовольства; скажімо, за нафтодолари (або за експорт рабів). Так, воно було самодостатнім, оте – в опінії недоумків – «розбишацьке гніздо», та годувало у себе силу людей. За совєцьких часів, по війні, населення Криму (уже російське) складало десь 2 млн. людей та не могло себе прогодувати. Навіть кефір привозили раз на тиждень із Москви за 1000 км (!), а виноградники були ними вирубані на опалення. А колись, у ханські часи воно було не менше 5 млн., та – не голодувало. Бо розгалужена система зрошення дозволяла плідно використовувати кожний клаптик землі на сухуватому півострові. Про це писав, зокрема, знавець Криму, наш Максим Кирієнко-Волошин:

Основою всякої господарки є вода. Татари і турки були великі майстри зрошення. Вони уміли зловити найменший струмочок води, спрямувати його глиняними трубами до водоймища, наче кровеносною системою зросити сади та виноградники на схилах гір. Ударте киркою по будь-якому, сповна неплідному схилові пагорба, – ви наштовхнетеся на уламки гончарних труб; на верху полонини знайдете воронки з обточеними овальними каменями, якими збирано росу; у будь-якій купі дерев під скелею ви розрізните здичавілу грушу та вироджену виноградну лозу. Це означає, що вся ця пустеля ще сто років тому була квітучим садом.

(М. Волошин, Коктебельские берега, Симферополь, 1990, с. 216)

Він, М. Волошин, вбачав у татарах людей інтелігентних, що досконало знали умови свого життя, а тому й перетворили колись усю країну – на квітучий сад. Годі казати, що це ставлення інтеліґентної ж людини, – ніколи не було ставленням класичної російської культури, яку найменше відрізняла інтеліґентність, та яка споконвічно поділяла світ на «нас» та… «на всякую прочую дрянь»…

Відомий російський Ноздрьов від літератури, «нєістовий» В. Бєлінскій, мандруючи Кримом на чужий кошт (він, схоже, вважав таке щось питанням принципу), – зауважив, що зустрів там три схожих нації: татар, баранів та верблюдів; дуже дотепно! Його соратник Ф. Достоєвскій, той – від «жідішєк і полячішєк», менш хамуватий, хоч і не більш розумний, – теж цікавився татарами; так само, нічого про них не знаючи. Розумував він про них у таких словах:

До речі, нещодавно у «Московскіх вєдомостях» знайшов статтю про Крим, про виселення з Криму татар та «запустіння краю». «Московскіє вєдомості» проводять сміливу думку, що нема чого жаліти по татарах – хай виселюються, а на їх місце краще би колонізувати росіян.

(Ф. Достоевский, Полное собр. соч. в 30 томах, Ленинград, 1981; Дневник писателя за 1876 год, с. 55).

Пишеться це з повним співчуттям до ідеї «Вєдомостей», хоч автор отих кримських татар ніколи на власні очі не бачив; але вже знає, що вони – люди недобрі. Та, ще виставляє на доказ слушності власні доводи:

«…єслі не займут мєста русскіє, то на Крим набросятся жіди і умєртвят почву края»

(теж там, с. 555)

Але, від одвічної шовіністичної дурості Достоєвского, повернемося до нашого М. Волошина, який ліпше знався на справах. Він зауважує десь, що попередні завойовники Криму – його не руйнували, та сьогодні це міг би бути археологічний музей Європи, не гірший від Єгипту або Еллади, – Мекка світового туризму, але… з таким сусідом як Росія – ніхто довго не протягне, настав і час Криму. Як пише нам Максим Волошин:

Але у XVIII ст. Дике Поле затоплює Крим новою хвилею варварів. Цього разу це більш серйозно та надовго, бо ці варвари – росіяни, за їх спиною не хитливі та плиткі води кочового народу, а тяжкі підмуровки Санкт-Петербурзької імперії.

(теж там, с. 215).

Автор чітко і однозначно використовує слова, та бачить за ними справжній хід історії:

… для царства Ґіреїв, що вже сприйняли духом та кров’ю усю складну спадщину Криму з його грецькими, ґотськими та італійськими рудами, безумовно, росіяни були тільки новим вибухом Дикого Поля. І поводять вони себе так, як звичайно поводили себе зайди з Дикого Поля: жорстоко та руйнівно.

Іще з першої половини XVIII ст. з походів Мініха та Лассі, починається знищення вогнем та мечем кримських садів та осель. Після приєднання за Єкатєріни, Крим, відрізаний від Середземного моря, без ключів від Боспору, здаля від своїх торгівельних шляхів, задихається на дні глухого мішка.

(теж там, с. 216)

На наш погляд М. Волошин тут дещо зловживає отим «Диким Полем», трохи призабуваючи про те, що з нього ж колись прийшли до Криму й кипчаки, але – з іншого боку, – як же ще створити у звичних російському читачеві штампах поняття безглуздої орди?

Хоча «прісоєдінєніє Крима к Россії» відносять до 1783, це було тільки фіналом трагедії; бліцкріґів в історії імперії, так само нездарної у справах військових, як і у будь-яких інших, – не бувало. Її солдат, спадковий раб та холоп, надихався у полі жагою грабунку, а в облозі – смертельним страхом справедливості, можливого покарання за постійні військові злочини; з таким сміттям багацько не навоюєш. Всі захвати досягалися кропіткою працею по розкладанню противника, накопиченням дрібних успіхів із великою перевагою сил та великими ж втратами. Адже, життя раба – небагацько й варте…

* * *

Перші серйозні спроби вдертися до Криму починаються ще у XVII ст. Року 1687 стоп’ятидесятитисячне військо намагається напасти на Крим, та пішки долає й Перекоп. Напад був повторений через два роки, під тим же князем Ґоліциним, та з тим же успіхом: багатотисячні втрати – без жодних боїв.

Критичним став тільки рік 1736, коли справою зайнялися не коханці чергової цариці, а західні військові фахівці; коли Мініху вдалося нарешті форсувати Перекоп та прорватися аж до Бахчисараю. Одночасно ірландський пройдисвіт, граф Лассі захопив Карасу на сході Криму та поруйнував більше тисячі сіл. То був початок кінця.

Але, сил на захоплення Криму – вистачило тільки 1783.

Ще перед тим, «царіца-матушка» замислила видатну за масштабами провокацію проти Криму, – запропонувала переселитись до Росії «на новиє зємлі» (тобто – українські), – всім кримським християнам; якими були переважно греки та вірмени. Провокація мала подвійну ціль:

1. Послабити Кримську державу, бо в руках греків та вірмен була більша частина кримської торгівлі.

2. Створити враження, що в Криму християн переслідують за віру, та виправдати в очах християнської Європи військову аґресію проти Кримського ханату.

Втім, із цієї чергової Катькиної афери – небагато вийшло. На ту її блешню попалося всього 30 000 людей, не більше 10 % усіх християн Криму, та й з тих незабаром вимерла мало не половина. Бо, ясна річ, ніхто там зроду жодних християн не утискував. Єдине, чого вони не могли – так це заходити до мечетів.

Російська історія, яка звикла хизуватись «побєдамі русского оружія», про Крим чомусь не надто розписує. Сучасна «Иллюстрированная история СССР» (Москва, 1974, с. 85) лише коротко рапортує з цього приводу, що:

… у 1783 р. Крим і Прикубання були приєднані до Росії; Азовське море стало російським; до російського підданства перейшли 50 тис. кочовиків-калмиків, яким відвели землі поміж Волгою та Маничем.

От так, взяли собі – й перейшли («ми тут посовєтовалісь і рєшілі…».

Сором’язливий В. Ключєвскій, який не згадав навіть про Батурин («что ви, что ви, ми такого ґорода нє знаєм…»), пригадує про приєднання Криму, як про доконаний факт, не вдаючись до подробиць.

Зате вдається до них шотландський мандрівник, професор мінералогії університету в Кембріджі, Едвард Даніель Кларк, що полишив деталічний опис своїх подорожей Росією, Україною та Кримом. Сьогодні то є, мабуть, видавницький рарітет, але чимало з нього виклав Юрій Липа (Призначення України, Львів. 1938, с. 43–44).

Мандрівники, які будь-коли навідували Кримське ханство, в один голос свідчать про те, що весь Крим складався зі старовинних та понад добре утримуваних міст, в яких можна було наочно, від одної будови до іншої, – прослідкувати всю багатотисячолітню історію Кримського півострова. Але, все у минулому, бо все воно – було навмисно понищене.

Сьогодні кожний, хто бував у Криму – добре знає, що там практично нема жодної старовини – як не було. Є щось там від ґенуезців у Судаку, є стара кругла башта в Алушті.

Відкопали щось там і в Херсонесі, якийсь мощений дворик та льох під ним; от і все.

А, чому так сталося й розповів нам професор Е. Д. Кларк, який усе це в подробицях описав. Як руйнували, кирками та ломами («протів лома – нєт прієма», з гордістю кажуть вони й досі), – добре збережені дома Херсонесу, а те, чого не брали ломи – підривали порохом; поки не зрівняли міста з землею. Так само, абсолютно, вчинили з іншими містами Криму. Та, хіба тільки Криму? Подивіться на Казань, на Хаджі Тархан (Астрахань), подивіться на Булгар, Сарай або Сарай аль Джедід, – чи знайдете від них хоч цеглину? – ні, ніде й нізащо.

Чому та навіщо – неважко зрозуміти. Це вроджений інстинкт волоцюжного аґресора, що народився й виріс на чужій землі: захопивши щось чуже, нищити все, що полишилося по законних власниках землі. Щоб, як хтось спіймає за руку – можна було сказати: «А, что такоє? – а до нас тут нікто нє жіл: ето ми пєрвиє освоілі…» Одне слово, як висловився з цього приводу професор Кларк:

«Як тільки прийшли московіти все вмить було зруйноване. Ці варвари зайнялися своєю улюбленою справою – плюндруванням. Розбивали, калічили, нищили все, що створили цивілізовані люди».

Так само було стерто з лиця землі Алустон, Кафу й Керчь, та всі інші, менші міста Криму.

Або, повертаючись знову до нашого експерта, Максима Волошина:

Замість пишних міст із Тисяча та Однієї Ночі росіяни побудували кілька убогих «уєздних городов» за російськими трафаретами та почасти від потьомкінського романтизму, почасти для катерининської реклами назвали їх псевдокласичними іменами – Севастополів, Симферополів, Євпаторій. Древня Ґотія від Балаклави до Алустона забудувалася непристойними імператорськими віллами в стилі залізничних буфетів та борделів, та готелями у стилі імператорських палаців. Цей музей дурного густу, що претендує на суперництво з міжнародними європейськими вертепами на Рів’єрі, очевидно, так і полишиться в Криму єдиним монументальним пам’ятником «Русской епохі».

(теж там, с. 216)

А наостанок повернемося знову до того літературного громили, збіглого поповича В. Бєлінского, «рєволюціонного дємократа» за покликанням та літературного Ноздрьова за сутністю. Порівняємо ще раз його враження, втілені в наступні слова: «Прибывши в Крымские степи, мы увидели три новые для нас нации: крымских баранов, крымских верблюдов и крымских татар. Я думаю, что это разные колена одного племени: так много общего в их физиономии», – із враженнями, скажімо, того ж М. Волошина, сто років потім. Він вважав, що: «В будь-якому татаринові відразу почувається тонка спадкова культура, але нескінченно крихка і нездатна себе відстояти».

А тут, на превеликий жаль, і «відстоювати» прийшлося не від когось-там, а від багатовікових громил воїстину всесвітнього масштабу, небачених в історії.

8. Росія та «Вік Просвіти»

«Вік Просвіти» – XVIII ст., то була реакція Європи на переповнену ексцесами історію християнства, та її певне увінчання в особі Тридцятирічної війни (1618–1648). Її можна було би слушно назвати війною між нікчемним та не ліпшим. Бо, як католики спалили живцем Джордано Бруно (1548–1600), то відзначилися й реформати, спаливши ще раніше у себе в Женеві лікаря Мігеля Сервето (1511–1553), що відкрив легеневий кровообіг.

Все це разом спричинилося до того, що діячі європейської Просвіти бували, часом, і атеїстами. Викидаючи – під гарячу руку разом із брудною водою християнської релігії, і дитину – Ідею Бога. У цьому нема нічого дивного, негайна реакція буває й перебільшеною.

Але, як же відгукнулася на це Росія, крім отієї шльондри на троні, що снобізувалася перепискою із самим Вольтером, який був без ума від неї?

Як мудро помітила про ті часи «Іллюстрірованная історія СССР» (Москва, 1974), твір колективний, навіть без головного редактора чи якоїсь іншої відповідальної особи, а значить такий, що віддзеркалює думку всього совєцького народу:

«Крєпостнічєскій гнєт нє смог помешать подъєму русской національной культури»

(с. 89).

Про інші «національниє культури», як легко помітити, тут не йдеться. Добре, подивимося спочатку на російську; може щось там і виявимо.

В Росії офіційним просвітителем вважається, насамперед, такий собі Ніколай Новіков (1744–1818), що почав був видавати перший в Росії літературний журнал «Трутень», якого опорядив цікавим гаслом: «Оні работают, а ви іх труд ядітє». Хто були оті «оні», а хто «ви» не уточнювалося, але… Навіть це можна було розглядати як недозволений натяк, як у них кажуть: «тонкій намєк на толстиє обстоятєльства». Цариця на початку навіть вітала цей захід, який мав чимале значення в обличчі освіченого Заходу; мовляв, – і ми не гірше, і у нас журнали видають. Поготів друкувала там і плоди власного графоманства. Однак, досить було якоїсь там незгоди (чи то натяку на «бунт»), – і по всьому. Журнал був прикритий, а видавець відправлений у «крєпость».

Це було дещо прикро, бо журнал, крім своєї вітчизняної макулатури (в тому числі – і царициної), потім повністю забутої, – містив і перші російські переклади зі світової літератури: М. Сервантеса (1547–1616), В. Шекспіра (1564–1616), Дж. Локка (1632–1704), хоч із порядним запізненням; але, як то кажуть, засновуючись на багатостолітньому досвіді російського відставання: «лучшє поздно, чєм нікогда». І дійсно – хіба не так? Друкували й сучасників, вибрані (не надто крамольні) уривки з сучасних просвітителів, – папланину Ф. Вольтера (1694–1778) та Ж.-Ж. Руссо (1712–1778).

Із ув’язненням Н. Новікова за наказом імператриці (без суду та слідства) пов’язані деякі цікаві події, які в певному ступені визначають справжню ціну, як російському просвітительству XVIII ст., в цілому, так і самому просвітителеві.

Ота «крєпость» Новікова, де він провів чотири роки – не була такою вже страшною, а радше щось на кшталт зненавидженої французьким народом Бастілії, куди можна було замовити й обід із ресторану. Новіков мав там право користуватись «слуґой», який і визвався добровільно сісти разом із ним. Коли вони нарешті вибралися звідти, знайомі та приятелі Новікова захоплювалися відданістю слуги та приходили на нього подивитись.

Та раптом їх надії не справдилися: слуга кудись зник, а його власник мимрив щось незрозуміле та ухилявся від розпитів.

Згодом виявилося, що просвітитель мав якісь термінові фінансові проблеми та вимушений був продати свого сокамерника, який віддано провів із ним чотири роки в тюрмі. Правдоподібно, за нього, з такою відданістю панові, – давали значно більше, ніж за будь-кого з інших. Були, зрозуміло й ще різні просвітителі.

* * *

Із офіційних осіб, засвідчених історією, це був Михайло Ломоносов (1711–1765), майстер на всі руки – «он хімік, он мєханік…», а до того – ще й поет. Але, порівняння його з діячами Французької Просвіти, – не на його користь. Йому не вистачало, можливо, ґрунтовності та фаховості. Із наукових досягнень йому приписують мало не відкриття закону збереження енергії, але це навряд чи слушно. Бо він, тільки й усього, зауважив десь, що коли в одному місці чогось там прибуде, то в іншому, відповідно, поменшає. Та, важко думати, що таку неоцінену мудрість ніхто не помітив би перед ним. Він був різнобічною людиною, запізнілий персонаж Відродження, та писав і вірші. Суто патріотичні, з оспівуванням «досягнень» російської аґресії, а значить неприйнятні для цивілізованої людини. Смішно, наївно та самохвально бринить його недолугий панеґірик і аґресивній мові, «вєлікому і моґучєму», якого в Росії й досі не забули. Він вважав себе вільною людиною та навіть десь прохопився отим «не хочу й самому Богові рабом бути…», але… На рабство у власній країні так і не поглянув оком отієї, вільної людини.

Це було дане іншому – першій російській людині, що не сприйняла та не прийняла багатостолітньої основи аґресивного російського устрою, – рабства та торгівлі людьми: Алєксандру Радіщєву (1749–1802).

Рік Французької революції 1789 був клопітким для імператриці у багатьох відношеннях. В тому числі й деякими виданнями небажаного змісту, для неї – бунтівницьких. Почалося з анонімової книги «Жизнь Федора Ушакова», а до неї додалася стаття в журналі «Собєсєеднік» – «Дискурс о том, что есть сын отечества».

Княгиня Є. Дашкова, президентка Академії та подруга цариці (адже, теж висаджувала її на трон в обхід закону), відразу помітила, що «ета кніжка содєржіт опасниє для нашєго врємєні мислі». Стаття була, – ледь чи не ще гірше.

В авторстві підозрювали одного з 11 стипендіатів імператриці, відправлених вивчати право до Ляйпціґу, – А. Радіщєва. Але – «надлєжащіх мєр нікто нє прінял»; можливо, на часі було не до того.

Але, головним і останнім твором А. Радіщєва стала відома книга «Путешествие из Петербурга в Москву» (1790), яку він намагався видати легально, як це буває у нормальних європейських країнах, але – без успіху, – не пропускала московська цензура. Тоді він подався за дозволом до петербурзького поліцаймайстра Рилєєва. Той (правдоподібно – не читаючи) вирішив, що то є всього тільки щось там географічне або етнографічне (адже – «Путєшєствіє»!), та й підмахнув дозвіл на друк. Але, втрутилась народна пильність, та московські друкарі, ознайомлені з книжкою, друкувати її не стали, побоюючись неприємностей для себе; навіть попри дозвіл легкодухого поліцаймайстра.

Але, автор не знітився. Він позичив гроші та купив друкарський верстат, навчився набирати текст та у травні 1790 надрукував 650 примірників книжки. На продаж пустив тільки 25 примірників, іще 7 подарував друзям. Іще десь з півсотні украли та продали від себе слуги, що допомагали друкувати. Розпочався скандал.

Книга потрапила й до Єкатєріни II, яка її негайно уважно прочитала, та ще й зробила свої зауваження. Її тодішній особистий секретар Храповіцкій доніс до потомства присуд Імператриці: «Це бунтівник гірший за Пугачєва!; він вихваляє Франкліна…»

Справу було представлено Алєксандру Воронцову, брату Є. Дашковой – безпосередньому начальнику Радіщєва. Останній вже 11 липня 1790 (менше ніж через два місяці, – яка оперативність!) був відправлений до Петропавлівської фортеці. Слідство над ним мав проводити такий собі Шєшковскій, мало не особистий кат цариці, той самий, що допитував Пугачєва. Але, цього разу тортур, здається, не вживано, бо у Росії хабарі брали не лише якісь там кати, а можливо – й монархи. Від тортур врятувала письменника його наречена – Єлізавєта Рубанова, розпрощавшись з усіма коштовностями, які мала.

Єдиного російського просвітянина було засуджено до смертної кари через відтин голови, яку сама імператриця милостиво замінила на 10 років заслання у сибірському Ілімі. Це дрібне, навіть у наш час, задуп’я на річці Ілім, притоці Ангари, десь 400 км на північ від Іркутска. Мандрувати туди з Петербурґу доводилось тоді десь півтора роки! Радіщєв пробув там аж до Катькиної смерті 1796, але був цілковито помилуваний лише 1801, по вбивстві Павла I.

Однак, він так ніколи не прийшов до рівноваги та в приступі депресії покінчив самогубством 1802, випивши шклянку азотної кислоти. Так розпорядилася Росія з моральнішим зі своїх синів.

Порівнювати обох антагоністів – неможливо: шльондру й злочинницю проти людства, та письменника-інтелектуала. Єдину насправді гідну людину в Росії XVIII ст., яку ми знаємо.

Але, читачеві можуть бути цікаві й зауваження опонентки Радіщєва. Вона обурюється:

Наміри книжки видні з кожної сторінки, її автор заразився та є переповнений помилками французькими; шукає та знаходить всюди все, що можливо для зменшення поваги до влади та влад, для викликання серед людності незадоволення начальниками та начальством.

То є майже мартініст (масон, О. Б) або щось подібне, має багато знань та читав багато книжок. Налаштований понуро і все бачить у темних чорних фарбах…

Вчуйтеся пильно, чи не ті самі обвинувачення, які продовжували закидати декому й у совєцькі часи: «чєрніт нашу совєтскую дєйствітєльность»?

Та радісно підсумовує, контрастуючи з історичним песимізмом Радіщєва:

Є річчю неспірною, що нема в цілому світі ліпшої долі, ніж нашому холопові у доброго пана.

Та от тільки – де ж отого «доброго пана» взяти?

* * *

У всьому світі колись добре знали добру книжку американки Гарріет Бічер Стов (1811–1896) «Халупка дядечка Тома», видану десь за десяток років перед громадянською війною (1861–1865). Вона відкрила собою цілий потік літератури аболіціоністів (супротивників рабства) та перекладена на десятки мов – інтернаціоналізувала проблему звільнення неґрів на Півдні.

Коли скромну авторку згодом приймав у Білому Домі президент Абрагам Лінкольн, він сказав: «Так Ви й є ота мала жінка, що спричинила таку велику війну?» Він тоді, звісно, дещо жартував, але в цьому жарті була й чимала доля правди.

Книга Алєксандра Радіщєва упала на ідеально безплідний російський ґрунт, та була не лише замовчуваною; але й мало популярною як нелегальне чтиво. Не було в Росії й руху аболіціоністів. Бо дійсно, чи може бути у цілому світі ліпша доля, ніж бути холопом у доброго пана?

Віддамо належне: ті, що прагнули та прагнуть порабити весь людський світ, – не були еґоїстами, погоджувалися з власним порабленням.

А десь через сорок років російський Хлєстаков від літератури – А. Пушкін, із властивою йому «лєгкостью в мислях нєобикновєнной», не омине можливості хвицнути мертвого лева, напише спростування, як завжди у нього – недолуге та нікчемне – своє «Путєшєствіє із Москви в Пєтєрбург». Висміє нахабство Радіщєва, – «та хто він, власне, такий, – дрібний чиновник», без протекції, без покровителів. А, на кого замахнувся?

Потім, іще пізніше, коли сам «наслєднік трона» Алєксандр II Освободітєль задумає нарешті скасувати рабство, оту одвічну ганьбу Росії – він практично не знайде співчуваючих у суспільстві. В своєму указі йому прийдеться посилатися на побажання якихось анонімових «літовскіх дворян». Чи це, бува, не мітичні нащадки отих, можливо – теж мітичних, що колись свідчили підписами про «блаородноє проісхождєніє» московського базарного пройдисвіта Алєксандра Мєншікова, наступного дійсного члена Британського Королівського Товариства?

Це так, між іншим; щодо корінної різниці між освіченою Росією та дикими Сполученими Штатами, хоч обидва розсталися з рабством тільки у XIX ст.

* * *

Але, найбільшу данину вікові Просвіти віддала не Росія, а нецивілізована Україна, щойно приєднана до російського рабства; та попри це рабство. Її дарунком світові став великий філософ Григорій Сковорода (1722–1794), син козака Лубенського полку.

Він вчасно закінчив школу та три роки (1738–1741) навчався в Києво-Могилянській академії; але, маючи добрий голос, спокусився стати співаком імператорської капели в Санкт-Петербурзі. Дослівно, як колись перед ним син козака Розума. Але, такої кар’єри не зробив. Бо вже 1744 він повертається до академії, не в силах витримати морального бруду російського двору та столиці: «вєртєпа обманов і прєступлєній», як він назвав їх сам.

Року 1750 його, в складі посольства відряджують за кордон, де він за три роки перебування в Європі відвідує Будапешт, Братіславу та Відень, не без користі для себе: вдивляється у справжнє людське життя. Повернувшись до України Г. Сковорода не одного разу намагається викладати по різних офіційних освітянських установах, колегіумах тощо, але… Все марно. Він, вільна та свідома людина, – ніде не є в стані вписатися до російського суспільства, побудованого на рабстві, обмані та насильництві; де потрібно не працювати, а «служіть». З 1769 він, легка людина, – остаточно полишає ці вочевидь неплідні спроби та намагання, стає мандрівним філософом, учителем та народним просвітителем. Бо, церковній (православній) та поліційній цензурі, яка просякає собою все суспільство, він здається надто вільнодумним, а його новітні методи викладання не зустрічають, ні співчуття, ні розуміння. А викладати йому – було що, бо він був не лише філософом який випередив свій час, але професійно, на високому рівні, займався поетикою та музикою.

На своїй могилі, яку, власноруч викопав напередодні смерті, він наказав написати: «Світ ловив мене, але не впіймав».

Так, імперський світ, мабуть, дійсно ловив його аби використати у своїх брудних цілях, але так і не впіймав. Навіть не встиг кудись запроторити «на вєчноє посєлєніє», – тільки подумати! Якби він народився у нормальному світі, певно, все було би інакше. Він помер би оточений повагою суспільства, професором поважаного університету, суперником світової слави філософа Імануеля Канта (1724–1804) зі старовинного німецького міста Кеніґсбергу (сучасний Калінінґрад, із якого вже нікого і нічого путящого не вийде); та так само був би по всіх енциклопедіях світу.

Великий філософ помер у повній невідомості, але на щастя не був забутий. Його життєопис склав та оприлюднив, частково за власними свідоцтвами, друг та учень філософа М. Ковалинський. В Україні ж книгу про нього написав та видав Гесс де Кальве (1817). Завдяки цим людям ми знаємо про нього не менше, ніж про Канта або Геґеля.

Не можна вважати, що він забутий і в наш час. Видатний англійський фізик, новозеландець Ернст Резерфорд (1871–1937, нобелівський лавреат 1908), – завжди мав на робочому столі улюблений ним вислів Григорія Сковороди: ніби Бог так створив світ, що правда в ньому завжди є простою, а складною буває тільки брехня. З думками великого філософа Резерфорда ознайомив знавець Сковороди, українець Петро Капіца – «вєлікій русскій учєний», його друг та помічник; згодом – теж лавреат Нобеля.

Але, час перейти й до філософських поглядів Григорія Сковороди.

Основою його філософії є, безумовно, як і в інших європейських філософів, – грецька філософія, котру він, разом із філософією схоластів, добре знав. Але, вона є заразом і набагато ширшою, ця основа, бо у ній знайшли собі місце також завоювання східної філософії (на відміну від його європейських сучасників), – вчення про самопізнання, вчення про самодосконалення; дивно, але так, хоч він на Сході не бував та тібетських рукописів не читав. Про них іще взагалі не знають в Європі. З цими ідеями, як і з усією багатою культурою Країни Снігів – дещо ознайомить Європу вже по смерті Г. Сковороди, інший волоцюга з великих, мадярський учитель Шандор Чома з Кьорошу (1784–1842). Однак – нема сумніву: філософ Г. Сковорода був знайомий, як із ученням про самопізнання, так із ученням про самодосконалення, які є частинами буддійської філософії; але – звідки ж саме?

На це можна відговоритись лише загальними словами. Справа в тому, що Україна здавна була західною частиною Великого Степу, що простягався від Карпат до Хінґану, та ще за скитських часів був єдиним культурним простором: вироби українських скитів, попри те, що російські вчені приписують їх грецьким ювелірам, – мало порізнюються від скитських же виробів Західного Сибіру, де вже жодних там грецьких ювелірів бути не могло. Єдиний простір мав бути й у світі духовної культури, та не випадково подорожуючі, іще наприкінці першого тисячоліття знаходили в Києві храми Будди та Крішни; щось там і мало полишитись.

* * *

Від верховних авторитетів минулого, представників знахарської «наукі наук» або «марксізма-лєнінізма», – ми знаємо, що світ філософії завжди був розколотий навпіл. Як у зороастрійців минулого – на Ормузда та Арімана. Поділювався на світлих і темних, на «чістих» і «нєчістих», одне слово, – матеріалістів та ідеалістів. Які до того, не на життя, а на смерть воювали одне проти другого. Однак, в особі Григорія Сковороди з його філософією, ми зтикаємося з порушенням цього, освяченого невігласними «классікамі марксізма» поділу.

Бо він вважав структуру світу такою, що складається з двох натур:

… одна видимая, другая невидимая. Видимая натура называется тварь, а невидимая – Бог, сия невидимая натура или Бог, всю тварь проницает и содержит…

(Г. Сковорода, Повне зібр. творів, Київ, 1973, т. 1, с. 145)

А це – завсім нова постановка питання: Світ є подвійним, – спробуємо перевести це на сучасну мову; «тварь» – то є матерія, а Бог… то є Бог. Сучасний фізик погодиться з філософом матеріалістом, що світ – так, це є рухома матерія. Але, на відміну від філософа, він ніколи не задовольниться цим. Бо добре знає, що матерія рухається та існує не так, як їй заманеться, а стисло за законами природи. Бо навіть те, що ми називаємо хаосом, – має свої непорушні закони. А закони природи – то є інформація, розлита в природі. Інформація, то є одночасно знання, а знання – то є розум. Вселенський розум – то Бог, отже… Далеко вперед дивився наш український філософ, на диво сучасними є його визначення; що ж до Бога… це питання заслуговує на окремий розгляд.

Зауважимо тільки одне питання, в якому Г. Сковорода теж далеко випередив свій вік. Він був віруючою людиною та не тільки, а ще й добрим християнином. Ставився з повагою й до Біблії, але… в його часи все, що там написане сприймали незаперечно, розуміли дослівно. Нагадаємо, що навіть сер Айзек Ньютон (1643–1727) чимало промордувався над тим, щоб узгодити «Хронологію» єпископа Ешера з тим, що відомо з історії, та науково обчислити вік світу з часу створення його Богом. Та отримав, як ви здогадуєтесь – не надто велике число років, відправляючись від Біблії.

Однак, на відміну від нього та інших сучасників, Сковорода не вірив, що сонце зупинилося на прохання Навіна, або Йордан роздався за бажанням пророка Єлісея, та ясно про все це писав. Він розумів подібне, як символи, намагаючись дослідити їх укрите значення. В цьому, як підкреслив проф. А. Фоменко, він збігається з сьогоднішніми передовими теологами Заходу.

Історичну проникливість нашого філософа відзначає, хіба, провидіння можливих прикрих наслідків того, що ми тепер називаємо дегуманізацією науки, яка вже дещо давалася взнаки в його часи, але ще не звертала уваги сучасників, навіть у технічно розвиненій Європі. Він робить своє попередження у наступних словах (наведемо всього одне-єдине речення):

Я наук не хулю и самое последнее ремесло хвалю; одно то хулы достойно, что на их надеясь, пренебрегаем верховнейшую науку, до которой всякому веку, стране и стати, полу и возрасту для того отворена дверь, что щастие всем без выбора есть нужное, чего кроме ея, ни о какой науке сказать не можно.

(теж там, с. 337)

Ідеться про філософію, яка відкриває людині двері до самопізнання, самодосконалення та внутрішньої гармонії. Яка, одночасно, визначає справжнє місце людини в природі. Що ж, все це теж – цілком слушне та сучасне. Нагадаємо ще раз, що визначення місця людини у світі, Всесвіті, – завжди було центральною проблемою саме східної філософії. На відміну від західної, формальної, суто аналітичної та схильної оперувати не досить чітко визначеними абстракціями.

Є речі нездійсненні, але такі, що їх буває повчально пустити на довілля уяви. Наприклад, а що сказав би великий філософ на щось подібне:

… все, що зараз відбувається з людством, підводить його впритул до виконання лише йому притаманної та передписаної місії – до керування природними процесами на земній кулі, а потім і в навколосоняшному просторі.

(И. Забелин, журн. Москва, № 5, 1968, с. 185)

Правдоподібно, не барячись відніс би цю думку до витворів злоякісного божевілля. І – насправді, яка ж тут потужна параноїдна сублімація одвічного російського месіанства! Саме на таких прикладах підтверджується абсолютна протилежність двох культур.

Розглядаючи філософію як шлях до самопізнання та самодосконалення, а в кінці – гармонійного існування в оточенні та світі, Сковорода надає першорядного значення таким поняттям, як «сродность» або її запереченню – «несродность»; це теж понад цікаво. «Сродность» – то є нахил або хист людини до чогось визначеного, до якогось виду корисної діяльності. Те саме, що слід культивувати в собі, та чим і займатись. Соціальним нещастям, як для людини, так і для суспільства, він вважає «несродность», коли людина (або люди), займаються тим, що їм невластиве, до чого вони від природи не здатні.

Ця «несродность», очевидно, колола вічі вже у Першій російській імперії, де сила давала владу, а влада – власність. Втім, це буде дещо розкрите, як у Доп. 1, так і у Доп. 2.

Приспана трохи у другій російській імперії, – вона візьме реванш потім. Бо саме на «несродності», коли просте володіння партбілетом відкривало людині всі дороги в суспільстві, – було принципово побудоване совєцьке суспільство.

Із чим саме пов’язане таке розповсюдження в російському суспільстві явища «нєсродності», що привернуло увагу освіченого українця, – є цілком зрозумілим. Це, з одного боку, – свавільність російського суспільства та поширення в ньому непрямих стратеґій. Із другого ж боку, це загальний низький фаховий рівень: примітивність в усьому. Обидва чинники не є незалежними, а пов’зані додатнім зворотнім зв’язком. Помітити це характерне явище – універсальної «нєсродності», мав, очевидно, саме Г. Сковорода, який впродовж трьох років спостерігав європейське життя, де ота «нєсродность» бувала радше прикрим виключенням.

Своєрідного верху «нєсродность» сягнула в совєцькому суспільстві, де людина з партбілетом могла керувати чим завгодно, не маючи при цьому жодних фахових знань. Керувати, хоч пожежною командою хоч театром, а хоч і науковим інститутом (такий приклад відомий авторові особисто, ще з довоєнних років).

Не можна заперечувати, що для нас сьогодні, стільки років спостерігаючих гризню за владу поміж лєнінськими куховарками, успадкованими від Третьої імперії, що пнуться керувати нашою Україною, – таке щось, як «нєсродність» – просто б’є у вічі. Робить цей розділ учення великого філософа – особливо актуальним.

* * *

Посмертні пригоди великого українського філософа в Росії, – теж заслуговують на згадку. Хоча б і для того, що ловили його й після смерті, та таки впіймали.

Григорій Сковорода був гідною відповіддю України на виклик віку «Просвіти». Однак, для Росії він – цей вік – пройшов непомітним, – туди не прийшла просвіта, там не знайшлося власних філософів. Не був філософом П. Я. Чаадаєв (1794–1856), достойний продовжувач справи Радіщєва, попри блискучий аналіз російської дійсності у «Философических письмах» (1831). Не був ним і популярний К. Н. Лєонтьєв (1831–1891), який – пам’ятаєте, навчив нас великій мудрості: «Я люблю поліцаймайстера, який підчас пожежі стьобнув би мене по потилиці, щоб я не стояв склавши руки. Без насильства не можна».

Не був філософом і В. С. Соловьєв (1853–1900), хоч обидва були видатними ідеологами царизму. Справа тут у тому, що філософія не можлива без логіки, а ця остання так і не знайшла собі місця, ні в російському дологічному та магічному мисленні, ні в суспільстві. Щоправда, з початку XX ст. стають відомі у світі філософи та публіцисти Д. Мережковський (1866–1941) і М. Бердяїв (1874–1948), але й вони обидва були українці, хоч і приписані до відомства російської філософії, яка з ними набула й зовсім пристойного вигляду. Але це не знімало питання: а хто ж був «пєрвим русскім філософом»?

Із багатьох років (чи не всіх трьохсот) нашого міжнаціонального спілкування, ми винесли один дещо сумний принцип: все українське, що не нищиться відразу – з часом стає російським.

Так було – дивна річ, навіть із таким усім відомим українцем, як Григорій Сковорода. Провісником чергової російської крадіжки став такий собі відомий В. Ф. Ерн (1881–1917), що полишив статтю в журналі «Вопросы философии и психологии» (№ 107, 11, 1911) – «Жизнь и личность Григория Сковороды»; ще через рік він видає книжку про філософа. Домінуюче почуття, здається, то щире здивування росіянина з приводу того, що «в полудікой Малоросії» міг з’явитися світові великий філософ. Але, то був лише початок. Вже у виданій 1922 в Берліні «Истории русской философии», – Григорія Сковороду об’являють «отцом русской філософії» та «пєрвим русскім філософом». Робиться це з порядним запізненням, бо в інших подібних випадках господа вєлікоросси бували непорівняно спритніші.

Сьогодні історія розділила нас, будемо сподіватись, що остаточно та навічно. Повертаємо собі потроху й те, що з нашого за ці темні сторіччя було награбовано. Найменше проблем саме з Григорієм Сковородою, який живучістю свого історичного оптимізму та нетерпністю до несправедливості, – є чи не найхарактернішою з особистостей саме української культури.

9. Початок кінця. «Воєнниє посєлєнія»

Згодом чимало написано та ще більше набовкано про ідеї західних утопістів у Росії, про «сон Вєри Павловни», про їх наступне втілення після 1917 мрійниками, далекими від життя, у вигляді отих «коммун» та «колхозов», які поступово, рік за роком, – призвели до масової закупівлі хліба за кордоном за нафтодолари (а, якби їх не було?).

Але, хто ж пригадав при цьому предтечу «колхозов», таку важливу проміжну ланку поміж «фаланстєрамі» Фур’є та їх вершиною в совєцькі часи: «аракчєєвскіє воєнниє посєлєнія»?

А, для імператора Алєксандра I, сина Павла I, втілення цієї ідеї в керованій ним країні було не менш важливе, ніж перемога над Наполеоном для його зовнішньої політики.

Автором ідеї «воєнних посєленій» був, ніби, граф А. Аракчєєв (1769–1834), вихователь імператора-переможця Наполеона. Як він піднявся від капрала в Петергофі до графа, ми знаємо, але – все попереднє… Російських прізвищ Аракчєєви – не буває, є вірменські Ракчяни, які могли переробитись на Ракчєєвих (автор особисто знав такого), а навіть і на Аракчєєва. Отже, як він, був великою людиною Російської імперії, то прийдеться ще трохи нагадати, що то була за імперія. Про це ми вже писали, та не одного разу, але вичерпати цю тему навряд чи можливо; нагадаємо ще.

Російська імперія – утворення безнаціональне, однак, це не є й географічне поняття. Бо тереном цієї держави є те, що на даний час удалося захопити в інших. У таких державах власний етнічний елемент – нарід, – товчеться десь унизу. Його життєве призначення – необмежено експлуатуватись та накладати головою, відвойовуючи чужі землі, яким належить стати «русскімі зємлямі».

Може виникнути слушне запитання, а – навіщо, власне, він – цей нарід, – створив собі таку державу? Але, природні процеси чиняться без чийогось бажання, за власними законами. Як створив сам, то найбільш реалістичною відповіддю буде, мабуть, таке: бо він є душевно хворий, а значить – юридично недієздатний. А значить – нема з кого й питати.

Як цілий нарід потрапляє до такого стану – то вже питання особливе, та заслуговує на цілком окремий розгляд. Однак, таких схиблених народів впродовж історії, як ми знаємо, було навіть кілька; хоч інфікувалися – безумовно, – одне від одного.

На верху імперії, там, де вирішують, крутиться різний іноземний набрід поспритніше, якось-такось засвоївши нашвидкуруч місцеві звичаї, аби не колоти вічі. Не була виключенням і Росія: Лефорти, Остермани, Бірони, Мініхи, – це ті, що очевидні, а скільки різного мотлоху укривалося за зросійщеними прізвищами, на зразок Аракчєєва?

Більше від того, жоден із російських імператорів, можливо – починаючи з Пєтра I, – не був росіянином, а вже з Павла I, завідомого напівнімця, – пішли й самі німці (Алєксандр I і Ніколай I – були німцями на 3/4). Отже, чи не вся правляча верхівка Росії складалася ще тоді з випробуваних «інтернаціоналістов». Склад цього наброду, однак, змінювався за обставинами. Захоплення Прибалтики створило в Петербурзі владу латисько-німецької мафії. Приєднання України залучило різних Разумовскіх та Бєзбородков. «Покореніє Кавказа» наповнило петербурзькі салони кавказькими пройдами, як от наступний граф Лоріс-Мєліков (Мєлікян), або – можливо, й граф Аракчєєв.

Він був високий, сутулий, дуже жилуватий, з великим довгим лицем, із розкуйовдженим чорним волоссям; близько посаджені свинцеві очі під лахматими бровами. Довгі руки мавпи. Деяку, вже психічну характеристику дав йому Дмитро Мережковський:

«Просто фрунтовый солдат» – сказав про нього Пушкін.

Але, це не так просто, весь петербурзький період історії створив Аракчєєва, отримав у нього те, чого хотів.

«Без лести предан» – в цьому гербі є ціла релігія.

«– Что мне до отечества! Скажите, не в опасности ли государь? – скрикнув він у дванадцятому році перед вступом Наполеона до Росії. – Провались батьківщина, хай живе цар; не бути всім, бути одному, такою є релігія».

(Д. Мережковский, Полн. соб. соч., Санкт-Пб, 1912, т. XV, с. 110)

Так, це насправді релігія, ідея, якщо хочете; вона змінилася з часом, царі відійшли, їх замістила абстракція – держава. Одне слово, була би держава, «єдіная і нєдєлімая», а все інше під неї, – «народи і народності», «нації і національності», – завжди десь знайдеться. Але, продовжимо посилання:

Дух небуття, дух людобойної казенщини втілився в Аракчєєві до такого ступеню, що майже не видно на ньому людського обличчя, як на гоголівському Вії: «обличчя було на ньому залізне».

Залізне обличчя Аракчеева – обличчя єдиновладдя. Нема Аракчєєва, є аракчєєвщина – безсмертна засада. Найжахливіше в ньому це нелюдське, нетутешнє, «вієве».

(теж там, с. 110)

От так: пройдисвіт без роду племені, чийсь хамелеон у шкурі російського аристократа («із грязі в князі»), і, – безсмертна засада. В цьому вся Росія, імперія, що досягла – завдяки згубному недоглядові історії, – вищої імперської досконалості. Вона вся у цьому. У поєднанні першого-ліпшого пройдисвіта – і безсмертної засади.

* * *

Як саме зародилася велика ідея «воєнних посєлєній», зв’язуючої ланки між фаланстерами Фур’є та Чєрнишєвского і наступними «колхозамі» і «совхозамі» Сталіна, – ми не надто знаємо. Але прокламована була імператорським указом від 18 квітня 1817, який починався словами:

Мы приняли непременное намерение дать каждому полку свою оседлось в известном округе земли, определив на укомплектование оного единственно самих жителей сего округа…

Від тих пір, як Росія голосом Пєтра I офіційно заявила про наміри захоплення Європи та світу, армія цієї держави незмірно виростала, роздувалася як добра мильна бульба, а на її утримання, як і на утримання іншої армії – обдирал – чиновників, що її постачали та забезпечували, – упливав мало не весь державний бюджет.

А тому, й проблема «воєнних посєлєній» не була принципово новою, а в чомусь навіть і старішою від самого Франсуа Марі Шарля Фур’є (1772–1837), сучасника Аракчєєва та людини не більш приємної.

Іще Пєтр I, коли доходила кінця Північна війна та загроза миру ставала реальністю, – подумував про те, як улаштувати армію в неминучих перервах поміж загарбницькими війнами. Так визрів у його убогому розумі великий план окупації «полкамі Пєтровимі» цілої Росії, яка втратила у такий спосіб і будь-якого іншого значення, окрім як місця солдатського постою. Замисел втілювався до життя довго та ґрунтовно, але з нього вийшло тоді так само мало, як і з інших «дєл Пєтрових». Він був початий указом про перепис від 26 листопада 1718, аби досконало знати – скільки солдатів зможуть прогодувати раби тієї чи іншої округи. Потім планувалося побудувати солдатські слободи, де й надати їм «вєчниє квартіри». Як бачимо, це ще не фаланстери, і не не наступні «воєнниє посєлєнія», а лише перше наближення до них.

Перепис, що нарахував десь у кінці 5 млн. «ревізскіх душ», протягнувся довго, а поміщики та чиновники нерідко махлювали, занижуючи дані, зменшуючи кількість рабів. Все це тягнулося до смерті «рєформатора», але тягнулося й після. Наведемо свідоцтво російського ж історика:

Більшість поміщиків відмовилася будувати полкові слободи, вважаючи за краще розмістити солдатів по селянських дворах. Тоді їх зобов’язали до будови, та вона лягла новою «вєлікой тяготой» на їх селян. Почали будову поспіхом, раптом по всіх місцях, відриваючи селян від домашніх робіт. Для купівлі землі під слободи обікрали «души» одноразовим побором; це утруднило побирання подушного податку. Незабаром по смерті Пєтра слободи, які він звелів побудувати обов’язково до 1726 р., були розстрочені на 4 роки, деінде розпочаті будовою, але ніде не були закінчені, і навезений селянами величезний матеріал пропав; побудували тільки штабні двори. Вся справа велася марно, без обміркування засобів та наслідків. Солдати й офіцери розмістилися по обивательських домах у містах та по селах. Але, полки були не просто постояльцями та нахлібниками «рєвізскіх душ», на котрих були накладені. За дивною прихіттю стомленої уяви Пєтр угледів у них зручне знаряддя керування, та поверх строєвих занять поклав на них складні поліційні та наглядацькі обов’язки.

(В. О. Ключевский, Сочинения, Москва, 1957, т. 4, с.97)

«Матеріал пропав…» – не пропав – розтягнули селяни, але прожект імператора й насправді пропав. Почасти це було закономірно. Бо сама епоха Пєтра являє нам такі зразки сізіфової праці, як жодна інша, крім совєцької, ясна річ. Історик дещо марно фуркає з приводу поліційних обов’язків, – чому ні? Адже, такі саме обов’язки було покладено свого часу на монгольську армію, та цій не було в чому дорікнути. Але, взагалі, справа Пєтра тоді далеко не пішла, бо:

Ледь полки стали розміщувати по «вєчним квартірам», як почала викриватися велика втрата в «рєвізскіх душах» від посилення смертності та втеч: у Казанській губернії після смерті Пєтра один піхотний полк не дорахувався більше половини призначених на його утримання ревізських податників, десь 13 тисяч душ із гаком.

(теж там, с. 99)

Втім, заспокоїмо читача (а заразом і цитованого автора): розкрадання завжди було невід’ємною частиною російського життя; не лише армійського. Майже певно, що оті «душі», що зникли невідомо куди, – були просто, або присвоєні, або випродані кимось із «господ офіцєров»…

Уже за Єкатєріни II петровський прожект був фактично похований, полишивши по собі розвалені слободи, побудовані селянами в порядку «вєлікой тягості», а саму армію розмістили у звичайних казармах, по містах.

* * *

Однак, повсюдно у світі, поготів – у Росії, дурні та шкідливі ідеї тим і порізнюються від добрих та розумних, що ніколи повністю не потрапляють до забуття. Так сталося й з ідеєю «воєнних посєлєній». Час ішов уперед не тільки в Росії, та повернутися їй судилося в оновленому вигляді, пропущеною крізь призму утопійного фаланстерства похмурого Фур’є, в особі отих «воєнних посєлєній» Аракчєєва та Алєксандра I. Бо за цей час вона набула потужного конкурента.

Треба тут зауважити, що практично чужа всім у пореволюційній Франції ідея фаланстера, – в монархічній Росії дослівно носилася у повітрі, споглядаючи вниз та вибираючи найбільш добре угноєне місце, щоб на нього сісти й прорости. Нею, можна сказати, рівно цікавилися тоді обидва антиподи, обидві Росії, і скрайньо ліві, і скрайньо праві; таким чином, її було дослівно узято в кліщі.

Фаланстерами жваво цікавився заматерілий проґресист М. Буташєвіч-Пєтрашєвскій, голова відомого підпільного гуртка, з-за якого потрапив до каторги й молодий Достоєвскій. Цей свій інтерес йому пощастило й втілити до життя, бо на відміну від збіглого поповича Н. Чєрнишєвского, він був дворянином та поміщиком, власником пристойної кількості рабів.

Нагода прийшла, коли чергового разу згоріло на попіл сільце, десь на пару сотен «душ обоєго пола». От тоді він і відбудував фаланстер, – спільні спальні, спільна їдальня, бібліотека; спільний хлів та спільна стайня; все, як годиться, тільки спільне, та рівно на оті 40 сімей, чи скільки їх там було. Не фаланстер – картинка з підручника соціалізму. Все це тут, неподалік столиці, та призначивши день офіційного відкриття першого паростка світлого майбутнього, Пєтрашєвській скликав на свято всіх проґресивних однодумців; котрих було, таки чималенько.

На жаль, він легкодухо сповістив про це й щойно облагодіяних ним рабів, які напередодні урочистого відкриття першого паростка, – спалили його дощенту, з їдальнею та бібліотекою; цього разу – із наперед обдуманим наміром.

Звідси видно, між іншим, що верхи імперії, хоч в особі самого царизму, а хоч і його високопоставлених дисидентів, – завжди були за прогрес; проти був – тільки нарід. Не дивно, що потім, коли прийнялися за «свєтлоє будущєє» знову – прийшлося починати саме з народу: дещо привести до тями «раскулачіванієм», голодоморами та депортаціями; щоб, як у них кажуть – «нє бил такой умний».

Отже, фаланстери були, так би мовити, «воєннимі посєлєніямі» лівих, а «воєнниє посєлєнія» – фаланстерами правих, все добре, але – чим же вони були за указом Алєксандра Павловіча?

Чи не найбільш характерним для них було те, що вони більше не спиралися на «рєвізскіє душі», аби не ущемлювати інтереси поміщиків. Якими би куцими не були оті «свободи, дарованние дворянству» попередниками Алєксандра I, а вони зіграли свою роль. Полки мали злитись з народом, так, але тепер – з народом вільним. Бо, як це не дивно, але були ще й на початку XIX ст. в неоглядній Росії, такі острівці, де ще жевріли вільні, безгосподарні селяни. Яких так і не сподобилися комусь подарувати. Були вони на теренах колишнього Новгорода зі Псковом, були на Білій Русі, були й в Україні. От на них і впало око «плєшівого щєголя» (Алєксандра I, О. Б.) вкупі з його капралом-дядькою; тепер – графом.

В обмін на довічне поселення солдат на місцевості, селяни звільнялися від рекруччини, але – одночасно, ніби й самі ставали солдатами. Селянка, що захоче пошлюбити солдата, отримає порядну грошову нагороду, від самого «ґосударя Алєксандра Павловіча», але її дочки будуть вже солдатськими дочками. І все у подібному ж сучасному роді – самі пільги та компенсації.

Від усієї аракчєєвської настанови – за версту тхне соціалізмом: і безкоштовне лікування, і безкоштовна освіта, і казенні помешкання – не «воєнноє посєлєніє», а чистий фаланстер. Та, ще й оте, зовсім сучасне – прямокутно-рівнобіжне планування казармено-пєтєрбурзького зразка, злиття дрібних осель у великі села, об’єднання усіх корів під спільним дахом, аби марно не шалалися вулицями та не заважили «мірному ратному труду».

Правлінь та райкомів тоді не було, мабуть було ще рано, але всі прикмети діяльності бачимо ті самі: вставали та клалися спати одночасно, за дзвінком, одночасно розтоплювали та гасили печі. У призначений час, «строєм, строєм», відправлялися доїти корів або сіяти.

Церемонія заснування військових поселень (була й така!) наводить на ще більш сумні роздуми. Важко сказати, чому тут більше слід дивуватися, – сталому товченню на місці зупиненого часу, чи убозтву стиглої не до подолання уяви.

Під грім барабанів та верещання фанфар, незмінних національних музичних інструментів, селяни зганялися на площу, де було поставлено стіл, застелений червоною скатертиною (так, саме так). Єдина різниця полягала на тому, що на відміну від совєцьких часів то була не дешева кумачева ганчірка, а добротне червоне сукно. На столі лежала вчасно підготована колективна заява селян із проханням прийняти їх до «колх…» – пробачте, – до «воєнного посєлєнія», ясна річ. Кожен мав проставити біля свого прізвища підпис або ж хрест. Для незгодних в уповноваж… – пробачте, – офіцера, був приготований арґумент. Не наґан, звичайно, як потім, наґанів іще не було. Хоч народився вже, можливо, татусь або радше дід майбутнього Наґана. Арґумент був у дусі часу – два дужих солдата з розгами.

* * *

Однак, ідея «воєнних посєлєній», наче створена для Росії – «ґосударства воєнного», – не знайшла співчуття у народів імперії. Всього через два роки по виданні указу, влітку 1819, спалахнуло Чугуївське повстання. Заснування в околицях Чугуєва військових поселень переповнило чашу терпіння людей. Вони, вже від Єкатєріни II, жили в умовах військової окупації та у вирі змін. І насправді, за кілька десятків років, – і знищення козацтва, і державні монополії, і заведення торгівлі людьми; а тепер іще й «воєнниє посєлєнія». Такого шаленого натиску історично проґресивних реформ важко було витримати відсталим та патріархальним селянам України. До того ж, не знайомих ні з ідеями Шарля Фур’є, ні з ідеями графа Алєксєя Аракчєєва.

Військові (краще сказати – воєнізовані) селяни припинили роботи, перебили командирів, та вибрали власних ватажків.

Бунт припинив тільки військовою силою сам граф А. А. Аракчєєв, та 52 «зачінщіка» було присуджено «проґнать сквозь строй», отримати 12 000 ударів палками – «шпіцрутєнамі». Був тоді такий засіб перевиховання, невід’ємна частина тієї самої історії, котра за словами так улюбленого у світі останнього ґєнсєка М. С. Горбачева, – «сплотіла всєх нас». Або за іншим авторитетом – «наша совмєстная історія». Більшість їх, ясна річ, померли, забиті на смерть, але присутні при покаранні реакційно налаштовані батьки – заклинали їх: у жодному разі не просити пощади.

Ця непередбачена подія на батьківщині всіх бунтів – Україні, – притьмарила, з самого початку, блиск великої ідеї, яка має відродитися та розквісти через якісь сто років.

Але, натхненні розгами та шпіцрутенами селяни, все одно – масами вливаються до «воєнних посєлєній», і справа графа починає процвітати. По цьому наступає, навіть, певна кульмінація, – творець великої ідеї робить небуденне відкриття: треба все напродуковане – спочатку звезти докупи, до суспільного магазину, а вже звідти розподіляти, «раздавать по єдокам». Це тільки ми зараз можемо оцінити, наскільки близьким був граф Аракчєєв до наступного та вирішального кроку: звезти все з окремих магазинів до Мос… пробачте – до столиці, а вже звідти розподіляти «по мєстам»; хоч по «труду», хоч по «потрєбності», а хоч і по-старому – по «єдокам». Однак, щось заважило зробити цей наступний крок до «свєтлого будущєґо»: чи то була ота «оґранічєнность дворянско-помєщічьєго міровоззрєнія», чи то відсутність на той час необхідної інфраструктури в країні, – важко сказати; але цього так і не сталося.

Справа, що на сто років передувала «сплошной коллєктівізації сєльского хозяйства», квітла аж до 1825, коли на зміну раптово померлому в Таґанрозі імператорові Алєксандру I, не без певного галасу, прийшов на зміну його молодший брат Ніколай I. Він не любив графа Аракчєєва Алєксєя Андрєєвіча, та й відняв у нього улюблену дитину, передав «воєнниє посєлєнія» під опіку свого графа – Бенкендорфа, що завідував у нього «Третьім Отдєлєнієм Імператорской Канцєляріі», яке являло собою, у масштабі імперії, – наступний «Пєрвий Отдєл».

Випадковість, чи то закон часу, але з тих самих пір спостерігається присмерк та загальний упадок «воєнних посєлєній».

Падає, насамперед, продуктивність виробництва, падають з року на рік врожаї. Із «воєнних посєлєній» починають розбігатись люди. Падає, що вже зовсім неймовірно для Росії, – народжуваність, що марно намагається виправити дотепний граф Бенкендорф, прикріпляючи до кожного селянського подружжя двох здорових «бобилєй із рєзєрва». Але, все марно, все це не допомагає.

Новгородськими та Псковськими поселеннями прокочується 1831 хвиля повстань, викликана Польським повстанням в Польщі та Литві, та його підтримкою в Білорусі та в Україні. Багато часу та засобів забирає придушення революцій у Європі, та зараз просто не до них. «Воєнниє посєлєнія» занепадають все більше, а року 1854 спалахує Кримська війна, яка вартуватиме життя Ніколаю I, а згодом – і всій Першій імперії.

А року 1857, десь сорок років від початку справи, – «воєнниє посєлєнія» відмінюються офіційно імператорським указом, а їх населення повертається до минулого стану «удєльних крєстьян»: зроблено ще один круг навколо імперського стовпа…

Так остаточно гине цей передчасно народжений у мозку мавпоподібного графа з колишніх капралів, – «росток соціалізма».

10. Декабристи

В історії Росії є дві, найважливіші леґенди, призначення яких – якось пом’якшити понуре враження від цієї низки імперських злочинів проти людства, проти народів.

Перша з них полягає у наступному твердженні: так, насправді, бували в російській історії й поокремі злочини, але – творили їх недобрі царі; а нарід – то творець усього доброго, – будував «вєлікую Россію»: «освобождал», «добровольно прісоєдінял», «осваівал дікіє зємлі». Леґенда виникла ще в Росії царській, де звикли валити всі негаразди на минулу владу, але найбільш енерґійно експлуатувалася в Росії совєцькій – Третій російській імперії.

Друга леґенда – полягає у вихідній подвійності Росії. Так, дійсно, була Росія реакційна та відстала, – жах один. Але, – була й інша, – проґресивна, гуманна, революційна; чи, як там її ще…

Вони, ці леґенди, дещо проектуються одна на одну, але, все таки є трохи різні; остання – дещо більш совєцька, та – ще й у дусі отого псевдонаукового знахарства, – від Маркса-Енґельса.

Так, Росія насправді була подвійною, бо нерівномірно складалася з панів та рабів, що ми вже раніше досить деталічно розібрали. Але, то було в історії, в дійсності; з леґендами – дещо інакше.

Щодо леґенди першої, розрахованої на рівень совєцького лікбезу, то її спростовує відразу те, що ми вже не одного разу використовували: застосування елементарної логіки. Бо, жоден цар не в стані власноруч провести аґресію проти когось, або особисто винищити якийсь певний нарід, бодай малий; скажімо, тих же сибірських даурів. Потрібна якась допомога свого народу, отого, незмінно доброго та правильного. Бо, хоч «батько народу» Сталін і був заразом автором усіх репресій в Совєцькім Союзі, та хоч і підставив Н. Єжова («єжовщіна!!!»), але той самий Єжов не міг нічого зробити без тисяч і мільйонів катів, «вєртухаєв» та «доносчіков», тобто – якоїсь частини (та при тому – чималої!) того ж таки народу. Адже, то тільки такий, як Рой Мєдвєдєв, міг писати, що «большінство коммуністов – нє зналі». Отже, подібні леґенди розраховані, як звичайно у них, – на повного та остаточного дурня.

* * *

Але, друга леґенда є дещо складнішою, а тому й підступнішою. Персоніфікує, відповідно, вищий рівень історичної брехні; а тому – жива й досі. Попри те, що російський більшовизм, вище втілення отієї «рєволюціонно-дємократічєской Росії», – створив ніяк не царство свободи, а концтабір народів. Найаґресивніше та найґеноцидніше з дотихчасових втілень отого класичного «трєтьєго Ріма», аґресивного та рабовласницького.

Як на витоки отієї гіпотетичної «рєволюціонно-дємократічєской Россіі», – звичайно посилаються на «дєкабрістов». Це ж вони, ніби, протиставляли царському абсолютизмові – республіканський устрій, як такий собі зразок проґресивності. Попри те, що весь історичний досвід совєтів переконливо довів усьому світові, – не має жодного значення, хто там очолює імперію, цар чи ґенсек, чи президент, важливим є зовсім інше; як для миші байдуже, якого коліру є кішка.

А тому й розбір байки про «дві Росії» – і треба починати саме з декабристів.

Підрив Першої імперії зсередини запроґрамував сам її творець, Пєтр I, який наївно думав, що можна займати з Європи вогнепальну зброю, та так і не запозичити жодної ідеї. Він був людиною мало освіченою, ледь умів якось-такось писати та не мав поняття, що то є ідея. Але Єкатєріна II, що була освічена та знала, які бувають ідеї, – повинна була це передбачити, та їй дарувати – вже не можна. Бо вона, переводячи своїх панів на французьку мову – мала знати, що саме цією мовою писалися на той час найбільш небезпечні для її імперії «сочінєнія». Але, то були контакти із заходом, так би мовити, на інформаційному рівні. Наполеонівські війни створили ще більш небезпечний прецедент; уже на рівні особистих контактів. Про те, щоб скористатись наполеонівським наїздом на Росію, для якогось поліпшення власних українських справ, як це було у Польщі, ми в Україні, взагалі, не чуємо.

«Дєкабрісти» – то цілковитий продукт і виплід наполеонівських воєн. Офіцери російської армії побували в Європі, та – не тільки, але й сподобилися там чогось навчитись: побачити, як воно живуть у людей. Але, траплялися серед них квіточки й покраще. Такими були сини російського дипломата, брати Муравйови-Апостоли, що виховувалися за кордоном. Сюрпризом для них, коли вони потрапили на батьківщину, стало те, що там торгують людьми: про це їх не попередили.

Інший офіцер, Нікіта Муравйов, хотів був 17 років воювати у 1812 з Наполеоном, але його не взяли за юністю. Тоді він виправився партизанити, прихопивши з собою лист наполеонівських маршалів, яких сподівався перебити. Але, не знаючи цін заплатив селянинові золотий за щось, не взявши решти, а його мерщій «прєдставілі по начальству» – як можливого французького шпигуна. Прийшлося прийняти бідолаху до армії.

Був там і Павло Пестель, син сибірського губернатора, згодом постраждалого за казнокрадство та хабарі. Дехто, з дєкабрістів, скінчив курс університету, різні були люди. Не всі вони були проти рабства, а хто й був, то й тим не дуже припікало: їх революційність носила суто надуманий характер. Далеко не всі були й проти самодержавства.

* * *

Діяльність «дєкабрістов» офіційно починається з установлення «Союза благоденствія» (існує з 1818), хоч у нього й був попередник. Для нас є важливим не становлення, а саме наслідки діяльності, а тому й звернімося до того, чого домагалися декабристи, що вони пропонували. Будемо засновуватися на двох документах, із найбільш добре відомих, – на «Русской Правде» Павла Пестеля (1793–1826) та на окремій «Конституції» Нікіти Муравйова (1796–1843).

Пестель був рішуче, не тільки проти самодержавства, але й монархії; був і проти рабства. Проти до того, що пропонував увести законом заборону пригадувати про самодержавство або рабство. Незважаючи на те, що такий захід позбавив би громадян вільної країни можливості вивчати її історію. За його проектом Росія мала бути республікою зі звичайним поділом трьох влад, – законодавчої, виконавчої та «блюстітєльной», тобто – юридично-контрольної. Негайно мало бути знесене рабство.

Але, це ще не означає, що погляди П. Пестеля не були імперськими. Бо, то вже всередині імперії люди живляться трудом та власністю інших людей. А сама імперія – живиться цілими народами, та на ставленні до окремих народів, тільки, – безпомилково перевіряється лібералізм. А Пестель твердить, ніби: «Россія єсть государство єдіноє і нєдєлімоє», – от тобі й маєш! Бо, бачите, він відкрив хитре «правило» (абсолютно ні чим не арґументоване), ніби, як він сам пише:

Право народності існує насправді для тих тільки народів, котрі користуючись ним, мають можливості його зберегти.

А як воно так, то «малиє плємєна» у великій державі, які оту «народность» не можуть розвинути:

…не можуть загороджуватися правом народності. Бо для них воно є уявне та не існуюче.

(цит. за В. В. Познанский, Очерк формирования русской национальной культуры, Москва, 1975, с. 108).

Така опора в початках та ту саме посилку, яка має бути доведеною в кінці, є характерною саме для російського мислення, дологічного та магічного; приклад досить яскравий та смішний. Він був у цьому питанні не один, то, можливо, й збрехав не першим. Бо варто пригадати з яким імперіалістичним зверхництвом писав Ф. Енґельс про прагнення чехів до національного самовизначення; або – навіть тих же поляків. Або, як буде вузлом зав’язуватись після цього дрібний білянауковий паскудник Н. Данілєвскій у своїй книжці «Россия и Европа» (1877), тільки б заперечити право на національне самовизначення. А тому, нема нічого дивного, що з Пестелем погоджуються совєцькі історики. Оті, що так полум’яно підтримували «національно-освободітєльниє двіжєнія» де завгодно, та тільки не у себе вдома, Наведемо:

Вимагаючи збереження «єдіной і нєдєлімой» Росії, «Русская Правда» виражала не націоналістичний принцип підкорення слабих або малих народів великим і сильним, ґарантувала їм можливість соціального та політичного звільнення від феодальних форм пригнічення.

(В. В. Познанский, Очерк формирования русской национальной культуры, Москва, 1975, с. 109).

Отже, самі бачите – національне пригнічення не знімала, але зате знімала феодальне. Ну, що ж, такий – із його «рєспублікой», міг, хіба що підтягнути свою «рєспубліку» десь до рівня цивілізованої Австро-Угорської монархії Габсбурґів.

До речі, цікаво подивитись, як цитований автор викручується, намагаючись пояснити близкість старого, реакційного патріотизму – та патріотизму нового, «революційного».

Але бути «в особливий спосіб притаманними до всього вітчизняного» вимагали й патріоти, реакціонери типу Шишкова. Іноді патріотичні заклики політичних антиподів були дуже схожі зовні, що дало привід деяким буржуазним історикам, а слідом за ними й академіку М. Н. Покровскому приписати декабристам нахил до націоналізму.

(теж там, с. 108)

Тут історія підставила аґресорам, що ніколи не визнавали, хоч за революціонерами (а хоч і «дємократамі») – права націй на самовизначення, – іще одну пастку. Цікаво поглянути, як пнеться її уникнути цитований автор. Він тут просто ховається за інших:

Але це не є націоналізм. За визначенням совєцького філософа Є. Ф. Петрова, «націоналізм починається тоді, коли якась нація прагне реалізувати ці інтереси (національні, О. Б.) за рахунок інтересів інших народів».

(теж там, с. 108)

Тут націоналізм спритно підмінюється на шовінізм, та це – саме тут, не протирічить дійсності. Бо «русского націоналізма» не було й не могло бути. Був завжди, тільки й єдино, – аґресивний імперський шовінізм імперських люмпенів.

І – до того. Коли нарід колонії прагне звільнитись, хіба він не робить це за рахунок інтересів народу-колонізатора?

Але, процитуємо ще дещо з того ж джерела – книги акад. М. В. Нєчкіної «Декабристы», Москва,1974, ті місця, з яких чітко простежується певна спадковість поглядів імперських «революціонерів», розділених цілим століттям.

Почнемо радше з констатації факту:

Таким чином, «Русская Правда», являючи собою плід великої особистої праці Пестеля, в той же час є ідейним пам’ятником цілої революційної орґанізації, що був обговорений та прийнятий одноголосно.

(с.75)

Далі, дізнаємося, звідки назва тієї «Русской Правды». Виявляється, що безпосередньо від Ярослава:

Він хотів цією назвою віддати належне національним традиціям та підкреслити зв’язок майбутної революції з історичним минулим російського народу.

(с.75)

Тобто був так само повним невігласом в історії власного народу, як його вороги царі, або наступні послідовники – більшовики. Бо це виглядає так, якби Томас Джефферсон (1743–1826) – назвав би свою декларацію на честь якогось документа часів Британії Річарда I Лайонгертса; щоб підкреслити зв’язок американської революції з «історичним минулим» американського народу. Але підемо далі:

Самодержавство в Росії за проектом Пестеля рішуче знищувалося. Знищувався не лише сам інститут самодержавства, але й нищився фізично весь царючий дім.

(с.83)

Більшовики через сто років саме з цього, можна сказати, й почали, повна згода. Але далі знаходимо ще більш цікаве:

Погляди Пестеля на національне питання були своєрідні та носили тавро дворянської обмеженості.

(с.87)

Чому? – а тому, що він не визнавав права націй на самовизначення (Росія, як відомо, не визнає цього права й у XXI ст.):

Права відокремлення від Російської держави інших національностей Пестель не визнавав: всі народи, що населювали Росію, мали на його думку, злитись до єдиного російського народу та втратити свої національні особливості.

(с.87)

Підкреслимо, що так само й більшовики – як же любили та підтримували оті «національно-освободітєльниє двіжєнія», де завгодно, та тільки не у себе. Бо та «Декларация прав народов России», що містить у собі й право на самовизначення була та полишається досі найбільш брехливим документом людської історії. Отже тут повна тотожність.

Далі буде ще цікавіше: «всі народи, що населювали Росію мусили злитись до єдиного російського народу» – кажете? Так тут, хіба, мається на увазі, що з них мусила утворитись «новая наднаціональная общность – совєтскій народ», чи не так? Отже й тут більшовики жодних Америк не відкривали…

Найцікавіше, як завжди, знаходимо наприкінці:

Але в цій же конституції намічалися жорсткі заходи проти «буйних» кавказьких народів. «Русская Правда» пропонувала «разделить все сии кавказские народы на два разряда – мирные и буйные. Первых оставить в их жилищах и дать им российское правление и устройство, а вторых силою переселить во внутренность России, раздробив их малыми количествами по всем русским волостям».

(с.87)

Який чудовий, простий та ефективний план всезагального ґеноциду! Йому стисло відповідають дії більшовиків із їх «дружбой народов». Разом із сталінсько-берієвсько-сусловськими депортаціями цілих народів, під брехню про «сотруднічєство с нємцамі». Бо кавказькі народи живого німця на власні очі не бачили. В цю ж ґеноцидно-імперську традицію досконало вписується античеченське біснування «новой і дємократічєской» Росії. До цього можемо додати, що коли підсовєцький польский уряд проводив по війні операцію «Вісла» – українців з їх одвічних земель виселювали та розподіляли «малими колічєствами» поміж поляками; а минуло дещо більше століття!

* * *

Окрему «Конституцію», від себе, розробляв Нікіта Муравйов (1796–1843), але… На відміну від «рєспубліканской» Пестеля вона ніде не затверджувалася та навіть не обговорювалася. Тому, що була конституційно-монархічною. Імператор був головою виконавчої влади, законодавчої ж не мав зовсім; був головнокомандуючим, але не оголошував воєн та не заключав миру, – то був привілей законодавчих зборів. Не мав права й покидати теренів країни.

Росія мала бути федерацією з 15 окремих держав, із окремими урядами та столицями, 13 в європейській частині та 2 у Сибіру, зі столицями, відповідно: Вільно, Гельсінки, Іркутск, Казань, Київ, Москва, Петербурґ, Ріґа, Саратов, Смоленск, Тіфліс, Тобольск, Харків, Черкаси, Ярославль. Отже, Україна мала бути поділеною навпіл, складатися з двох держав: Чорноморської (Київ), та Української (Харків).

Зауважимо, підкреслюючи певну яловість протиставлення республіки – монархії, що в подібній імперії окремі народи могли мати набагато більше свободи та культурно автономії, ніж у зрівнюючій усе республіці Пестеля.

За обома проектами столицею Росії мав бути Ніжній Новгород: велика річка, центр країни, Мінін і Пожарскій; ну, і всяке таке…

* * *

Восени 1825 в далекому Таґанрозі незабаром помер «плєшівий щєголь» – імператор Алєксандр I. А дєкабрісти з самого початку вирішили скористатися нагодою зміни влади у своїх революційних цілях. А нагода була ще й не будь-яка, а дещо подовжена. Бо, спадкувати Алєксандрові мав наступний син Павла I, – Константін, але він був жонатий не на особі царської крові, а на звичайній жінці. Забувши про це, йому поспіхом присягали, а він і собі, якось не квапився відрікатись на користь іще молодшого Ніколая I (1796–1855). До того тягнув так, що встигли навіть відбити монету з його зображенням.

Коли пригадати ту легку та невимушену зграбність, з якою за кілька годин досягли своєї мети за допомогою тієї ж армії, підкреслимо, – Єлізавєта I та Єкатєріна II… охоплює щире здивування. Все подальше здається якоюсь чистою марою. Мати в своєму розпорядженні такі сили, провести таку підготовку, – і так усе перемарнувати! – покінчити всю справу аж таким монументальним пшиком! От, що значить зіпсовані освітою (хоч, якою ж скромною!) люди. Підкреслимо, що в літературі не зустрічається порівнянь такого типу (як із двома імператрицями), але ж вони напрошуються самі собою.

Переприсягання Ніколаєві в Пєтєрбурзі було призначене на 14 грудня 1825, отже й вирішено було вивести війська на Сенатську площу для того, аби перешкодити прийняттю присяги сенатом: як тільки війська блокують сенат, увійде делеґація, заборонить прийняття присяги та… «объявіт царскоє правітєльство нізложєнним». Одночасно передбачалося зайняти Зимній палац та заарештувати царську родину; потім – Учрєдітєльноє собраніє. Ну, і таке інше. Був заздалегідь призначений «Діктатор восстанія», гвардії полковник, князь Сєргєй Трубєцкой. Але, попри таку підготовку все ж зуміли перепсувати все; а це пояснює, якоюсь мірою, які з них були вояки та чого варті. Як хтось там і переміг Наполеона, – та тільки не вони…

Війська на площу якось-такось вивели, але диктатор чомусь не з’явився. Він, бачите, дуже розхвилювався та відсиджувався у себе в Генеральному штабі: так і не дочекались «єго прєвосходітєльства». Потім виявилося, що сенат, який блокували – порожній: всі давно присягнули Ніколаю та й роз’їхались…

Якубовіч, який мав вести морську команду на Зимній, – вранці відмовився: він боявся, мовляв, що матроси підчас арешту можуть когось убити, а він же не хоче бути вбивцею, терористом. Звідси видно, до речі, і які поняття мали всі ці панки щодо військової дисципліни.

Не схотів бути таким терористом і Пєтр Каховскій, але це не завадило йому, вже на площі, застрелити вдвічі старшого генерала Мілорадовіча, який намагався, приїхавши, відмовити солдат від повстання, намовити їх розійтися.

Цареві війська хутко покінчили з бунтом цієї отари, хоч і перебивши порядно людей. За офіційними даними вбитих набігало тоді аж 1271. Щоправда, з них зівак – 931, а з них 9 жінок та 19 дітей.

Все це мусить бути покладене на совість боягузливого, а тому й так нетерпного Ніколая I, але… чи не віднести їх, якоюсь мірою, на рахунок і отієї… Як же це сказати? – орґанізації, змови? Чи, може, збіговиська нікчем та бовкунів? Втім, і вони свого отримали, аж із надвишкою. Ніколай I почав своє царювання саме з їх жорстокого покарання, а спитати – за віщо? Якщо Каховському можна було поставити на конто прилюдне вбивство, то чим заслужили шибениці останні четверо: М. Бєстужєв-Рюмін (1803–1826), С. Муравйов-Апостол, (1796–1826), П. Пестель (1793–1826) та К. Рилєєв (1795–1826)? Розправа над ними стала справжньою трагедією.

А загалом… Геґель учив, що перше явлення ідеї буває трагедією, а вже друге – фарсом. Щодо ідеї революційної, то бачимо, що як у Росії починати її з декабристів, то… є й відчутний присмак фарсу. Всі трагедії підуть потім; від царевбивців, С. Нєчаєва, В. Лєніна та – до епохи масового терору та ґеноциду. Епохи наступного ҐУЛАҐу народів.

* * *

Не вадить пригадати, як поглянув на ці події класик російської історії, на якого ми вже посилалися з інших приводів. Варто, насамперед, навести його характеристику цих людей. В ній багацько вірних спостережень, а до того таких, які дають змогу ліпше зрозуміти провал справи:

Переважно то були добрі та освічені молоді люди, які бажали бути корисними батьківщині, перейняті були найбільш чистими потягами та глибоко обурювалися при зустрічі з кожною, навіть із самою звичною несправедливістю, на яку байдуже дивилися їх батьки. Багато з них полишили по собі автобіографічні записи; з декого вийшли непогані письменники. На всіх творах лежить особливий відбиток, особливий колорит, так що ви, вчитавшись до них, навіть без особливих автобіографічних довідок, можете здогадатись, що даний твір писаний декабристом. Я не знаю, як назвати цей колорит. Це поєднаня м’якої та рівної, зовсім не ріжучої думки із задушевним та охайним почуттям, яке ледь забарвлене смутком; у них найменше солі та жовчі озлоблення; так пишуть добре виховані молоді люди, у яких життя ще не спустошило юнацьких надій, в яких перший запал серця розпалив не думки про особисте щастя, а прагнення до загального блага.

(В. О. Ключевский, Сочинения, Москва, 1958, т. 5, с. 248)

Дещо підважує він і романтику таїни, щодо «Союза Благодєнствія». Бо такі «тайниє общєства» були цілком у дусі часу, та було їх, виявляється, – чимало:

За Алєксандра таємні товариства складалися так само легко, як тепер акціонерні кампанії, і навіть революційного в них було не більше, ніж у останніх. Члени таємного товариства збиралися на секретні засідання, але самі були всім відомі, насамперед поліції. Сам уряд покладав за можливе не тільки для громадянина, але й для чиновника приналежність до таємного товариства і не вбачав у цьому нічого злочинного. Тільки від 1822 р. у чиновників наказано було запитувати, чи не належать вони до таємного товариства, та брати підписку, що до жодного таємного товариства вони надалі не належатимуть.

(теж там, с. 250)

Дещо неочікуваним є для нас твердження, ніби:

… треба додати до цього, що товариство, яке діяло тоді, ніколи не було таємницею для Алєксандра. Розповіді про донощиків, що нібито видали секрет, нічого не варті. Алєксандр все знав: головних членів обох союзів (північного та південного, О. Б.), їх цілі, читав навіть деякі з їх проектів.

(теж там, с. 253)

Все це істотно доповнює загальну картину, проливає нове світло на події зловісного грудня 1825.

Совєцька історія вбачає в декабристах початок революційного процесу в Росії, що послідовно та логічно завершився «Октябрєм»; процесу неперервного, насамперед. Але, чи так було насправді? – послухаємо, що казав божок останньої революції, Лєнін. Знову процитуємо за книжкою (М. В. Нечкина, Декабристы, Москва, 1976 с. 5–6):

Спочатку – дворяни та поміщики, декабристи й Герцен. Вузьким є коло цих революціонерів. Страшно далекі вони народу. Але їх справа не пропала. Декабристи розбудили Гєрцєна. Гєрцєн розгорнув революційну аґітацію.

Її підхопили, укріпили, загартували революціонери-різночинці, починаючи з Чєрнишевского і кінчаючи героями «Народной Волі». Ширшим стало коло борців, ближче їх зв’язок із народом. «Молоді штурмани майбутньої бурі» – звав їх Гєрцєн. Але, це не була ще сама буря.

Буря, це рух самих мас. Пролетаріат, єдиний до кінця революційний клас, піднявся на чолі їх та вперше підняв до відкритої революційної боротьби мільйони селян. Перший натиск бурі був у 1905 р.

Але, спитаємо себе, а що спільного було у декабристів, які так страхалися терору, що почасти від цього провалили справу, з бовкуном А. Гєрцєном, який кликав селян «к топору», не бачивши, мабуть, сокири на власні очі? А вже в нього – з наступними царевбивцями? Та як тут добре пишеться про отой «пролєтаріат», який потім сподобився знищити мільйони селян, а тих що не померли, – покріпачити! Це, бачите, царський вахмістр Будьоний був пролєтаріат; або молдавский розбійник Котовській…

* * *

Є такий закон історії: в імперіях революцій не буває, буває лише вибухова прискорена реакція. Бо, нагадаємо:

Англійська революція 1640 – залила кров’ю Ірландію та Шотландію, поставила на ноги наступну Британську імперію.

Французька революція 1789 – знищила аристократію, розплодивши нових панів з колишніх хамів. Замінила прив’ялий імперіалізм Людовиків на жорстокий і дієвий Наполеона.

Російська революція 1917 відновила рабство, а царський імперіалізм із його слов’янськими претензіями перетворила на всесвітній.

От, що воно таке революції в імперіях.

11. Слов’янофіли. Початок міту

Сьогодні нормальні люди в усьому світі зрідка згадують слов’янофільство як таке, та хорват пригадує про існування поляка не частіше, ніж поляк про існування хорвата. Та навіть словаки взяли за краще відокремитись державно від братніх чехів. Поготів, від Чорного моря по Атлантик протягується низка країн (Румунія, Італія, Франція, Еспанія, Португалія), які розмовляють дещо схожими романськими мовами, але, ніхто, ніде й ніколи не чув таких слів, як «романське братство», «романська єдність» чи щось подібне. Не те – «на схід від Перемишлю» – в багатостолітньому царстві імперського (та всякого іншого) абсурду. Тут, поза межами логіки та здорового глузду, не вщухає істе слов’янське біснування, від якихось ідіотичних «славянскіх базаров» – та аж до «славянского єдінства». В чому ж справа?

А справа в тому, що слов’янський міт був лише пристосуванням до російських імперіалістичних потреб, як завжди – чужого здобутку. То була спадщина чеського та словацького романтизму часів післянаполеонівського національного відродження в Європі.

Кінець Першої імперії в Росії – знаменується певним інтелектуальним пожвавленням; наскільки можна застосувати таке поняття в імперії, яка завжди є, тією чи іншою мірою, – антиінтелектуальна. В Росії виникає, нарешті, замість імпортованих історій про «Бов королєвичєй» або «Славних рицарєй Ґвідонов», улюблених народом, – деяка література, яку можна не лише вивчати літературознавцям, але якось і читати простим людям.

Можливо, що все це було проявом закономірності, яку помітив іще Стівен Ренсімен, коли написав, що:

Іронія долі хотіла, щоб у той час постійного упадку йшло непорівняно живіше й значно більш творче культурне життя, ніж будь-коли у візантійській історії. Мистецьки та інтелектуально доба Палеологів була видатною.

(С. Ренсімен, Падіння Цареграду, Прага, 1976, с. 12)

Це написане про рештки Візантійської імперії напередодні її падіння, але й у Росії напередодні падіння Другої імперії (1917) – теж спостерігався певний культурний підйом. Те саме можна простежити на численних прикладах зі світової історії. Для історика-аналітика залишається відстежити та визначити ті чинники, які сприяють подібному явищу, а головне – встановити, як та в якому вигляді уловлюють сигнали про це творчі особи.

Можливо, також, що подібне розумове шумування було лише пізнім відлунням у Росії – загальноєвропейського Віку Просвіти. В даному разі, це радше саме так; бо корені легко простежити. Для цього повернемося дещо до Віку Просвіти.

* * *

Крім відчутного розвитку абстрактної науки, він прикартав основне гальмо розумового та соціального розвитку – християнство. Довів його конструктивну критику, що не дивно, – аж до крайнощів атеїзму. Але, виникає й інша, стимульована ним течія громадської думки – романтизм. Романтизм, який незабаром стає романтизмом літературним. Німецькі романтики довели, з одного боку, соціальну критику Віку Просвіти до стану найбільшого загострення через застосування іронії, як літературного засобу. З другого ж – намагалися подолати обмеженість суто раціонального підходу, властивого Вікові Просвіти. Як пише про це фахівець:

Розум, роз’яснюючи і логічно класифікуючи явища об’єктивного світу, не є, на думку романтиків, досконалим орґаном пізнання. Він плине по поверхні явищ, не проникаючи до суті таємних зв’язків всесвіту. Романтики проголошують принцип орґанічного осягнення світу за допомогою інтуїції і творчої уяви.

(А. Шамрай, Ернест Теодор Амадей Гофман, Київ, 1969, с.222)

Для нас будуть цікаві тут саме історичні пошуки романтиків, пошуки коренів власного (в даному разі – німецького) народу. Пошуки що надихнули чимало видатних письменників Німеччини, зокрема – відомого Е. Т. А. Гофмана (1776–1822), якого намагався наслідувати (важко цього не помітити!) й М. Гоголь (1804–1852). Та для нас є цікаве те, що ідеї романтизму негайно знайшли підтримку в сусідній Чехії, в особі скрайнього в цьому Яна Коллара (1793–1852) та чи не найбільш стриманого з них Йозефа Юнґманна (1773–1847). Решта романтиків-слов’янофілів розташовується якраз поміж ними.

Ян Коллар був не надто досвідченим філологом та лінґвістом, хоч і викладав у Віденському університеті. Але був щирим романтиком та понад захопленою людиною. Відкривши слов’янську мовну спільність для себе, – він убачав її сліди та залишки по всіх усюдах. Він радив уживати замість «слов’ян» – назви «слави», виводячи їх від придуманої ним богині Слави, та пов’язуючи її – а як же, з поняттям слави. На жаль, з отим, помпезно-брехливим, імперським, – офіційним. Яке з часом повністю здискредитувало себе, особливо – в часи совєцькі, коли в кожному «славному» незмінно вбачався імперський покидьок із покидьків. На це його старший та більш тверезий сучасник, хоч теж слов’янофіл, Йозеф Юнґманн відповідав пастору Коллару 1828: «Ми радше будемо писати слов’яни, ніж слави… та й оте Ваше етимологізування ми тут вважаємо за нещастя та негоду нашої літератури». Дуже критично ставився до писань пастора Коллара й Павел Йозеф Шафарик (1795–1861), вільний від упереджень, та якого так поважав наш Шевченко. Незабутнє враження на Яна Коллара справила його подорож до Італії 1841.

Засновуючись на досить загальних індо-європейських подібностях лексики (а вони є, та в чималій кількості, поміж, скажімо, литовською мовою та латиною) він твердив, що:

Хоч для мене ще в молоді роки багато латинських слів бриніли як слов’янські, та не одного разу дивувався я, що по школах наші слави так радо та вправно навчалися латини, в той час, як німцям і мадярам то виходило значно тяжче, однак, – виріс і я в тому ж європейському упередженні, що латина – то окремішня мова.

(Цитується. за К. Скленаж, Від Чехії до Помпеї, Прага, 1989, с. 119)

Згодом він, на цій же крихкій основі, прийде до думки, що – більше від того:

Латина була одним зі старо-слов’янських діалектів, тільки дещо змінених впливом греки та слов’янам виключно близьких.

(теж там, с. 129)

Тут пастора підвели, це очевидно, деякі збіжності, яких можна простежити порівнюючи балтицькі мови (що є основою слов’янських) та латину. Не дивно тому, що з часом йому повсюдно маритиметься слов’янство: «Багацько країв, міст та сел Англії мають слов’янські імена» (звичайна кельтська спадщина, бо кельти були родичами балтів).

Не дивно, що мандруючи потім Італією, він вітально скрикнув: «Італіє! – Країно Влахославів, найстаріша країна наших дідів Венетів та Сарматів: Італіє, сестро Слави, вітаю тебе!»

Певне поняття про вихідні методи Яна Коллара можуть дати його власні тлумачення незаперечно італійських назв у типово славському (погодимося з ним!) дусі: «Італія – то була колись Віталія, від «віт» (вітез, Свантовіт)». З річками – теж нема проблеми: «Тібр, то Добр, Зубр». Місцевості Італії? – так само: «Кампанія – Компанія, Копаніце. Лаціум – то Волоття, від слова «віл», з якого походять назви – волох, валах; так само, як назва етрусків – від іншого бика – «тура». Бо, навіть усім відома Троя, то була Туроя: «місце, присвячене турові». Це вже схоже на «пунктик», – чи не занадто, бува, у нього отих биків, волів та турів?

Не обминає він і далекої Індії – уявної прабатьківщини арійських народів. Тут один міт, слов’янський, – сплітається з іншим – не менш злоякісним, невмирущий зразок для всіх наступних спотворювачів історії. Бо, ви ж добре знаєте, – справжній міт має бути, як не космічним, то принаймні глобальним.

Знайоме нам і оте «етимологізування», яким дорікав Колларові Й. Юнґманн. Замінюючи одну якусь літеру в назві ми, начебто, не надто змінюємо слово, – дрібниця; але, коли це робити з кожною, то, дослівно: можна з чого завгодно – отримати що завгодно. Чи не так?

* * *

Але, простежимо, подивимось, як слов’янський міт міг дістатися Росії, та в який спосіб примандрував нарешті туди з далекої освіченої Чехії.

На той час майже всі слов’яни, крім отих, умовних – росіян, були позбавлені державної незалежності. Є неспірним історичним фактом, що два найчисленніші слов’янські народи, – були насильницьки позбавлені незалежності саме Російською імперією; тобто – гнітилися чистим свавіллям. Всі останні та менші – західні, – гнітилися Австро-Угорською імперією. Тобто, гнітилися вже не так самодержавним свавіллям, як імперськими законами.

Українці втратили незалежність внаслідок короткозорої політики Б. Хмельницького та продажності козацької верхівки, а також програної, внаслідок цієї продажності війни 1709, в союзі зі Швецією. Не зробивши, скажемо прямо, необхідних для перемоги зусиль. Поляки можуть дякувати за це, як власній незібраності й непогодженості у критичні часи, так і хижакам-сусідам, на чолі, ясна річ, із Росією: 1772, 1793, 1795.

Незважаючи на імперіалізм та на рабський устрій Росії, всі західні слов’янофіли, пригнічені цивілізованою Австро-Угорською імперією, – всі надії покладали саме на Росію. Для нас таке щось може видатися вкрай дивним, але… так було. То й слід, насамперед, розібратися, – чому? Статися так могло з різних причин.

По-перше, вони багато чого не знали. Адже, за своїм тодішнім невіглаством вони вважали суміш угрів та тюрків, – своїми етнічними братами, родичами по крові. Бо, є й у наш час недоумки, що вважають так само. По-друге, думали, що то ж є єдиний слов’янський нарід зі своєю незалежною державністю. Та, щодо неї й не помилялися, хоч і повністю помилялися щодо народу.

Чи може вони не бачили, що то є за державність? – повилазило, як то кажуть? Напевно, можна сказати й так: дехто бачив, але – далеко не всі. Припустимо, Павел Йозеф Шафарик – це ясно бачив, та узяв це своє бачення у наступні остерігаючі слова:

Велич, на яку всі ми так дивуємося, є насправді жахливим військовим деспотизмом, який лише за формою порізнюється від древньоримської або сьогоднішньої турецької тиранії.

(Цит. за А. Мыльников, Йозеф Юнгманн и его время, Москва, 1973, с. 119)

«Турецька тиранія» була чи не цивілізованішою, але подібні здорові думки були на ті часи радше рідкістю. Що ж стосується всіх інших слов’янофілів на Заході… Адже, в самій Росії ніхто з них не бував, а як і бував, як – скажімо – Й. Добровскі, то вважайте, що з петербурзьких салонів практично не вилазив, та про все інше мав вельми приблизні уявлення.

Щодо рабства, то в Росії існував прикриваючий шахрайський евфемізм – «крєпостноє право», який ні в чому не зраджував власної суті. Адже, оте кріпосне право, справжнє та без жодної там торгівлі людьми як худобою, – не так давно траплялося й у Європі. «Вєлікая русская літєратура»? – та з неї про справжнє російське життя можна було довідатись чи не найменше. Хіба, єдино, від доведеного таки до самогубства та замовчуваного й досі Алєксандра Радіщєва (1749–1802). Його понад не полюбляв захисник царизму А. Пушкін, та пишучи про нього, – чого тільки йому не дорікав: і безоглядність, і невдячність. Він, що ледь закінчив отой технікум (чи ПТУ?) для чиновництва – Царско-сєльскій ліцей, – дорікав Радіщєву, який слухав лекції у Ґьотінґені, вади його університетської освіти. Але, про торгівлю людьми – ніде й словом не прохопився. Один Гоголь насмілився був порушити табу, описавши торгівлю та шахраювання з «мєртвимі душамі». Але, й у нього про гешефти з «жівимі душамі» – важко чогось певного дізнатись. Не дуже вона, ця лицемірна до шпику кості «вєлікая літєратура», розписувала про оте підле рабство, як і про аґресію проти народів. Вона була завжди патріотичною, а нема більш брудного злочину, як імперський патріотизм.

Смішно, (нагадаємо ще раз) але в ній ніколи не було навіть чогось такого, як «Хатинка дядечка Тома» (1852) Гарріет Бічер Стов, що пробудила аболіціоністський рух у Північній Америці; та мала такі далекосяжні політичні наслідки. Не було в Росії, ні подібної книжки, ні аболіціоністського руху; був, єдино, «царь-освободітєль».

Отже, й тут було все, як звичайно: на кого зі слов’янофілів діяв обман, а на кого – самообман.

А тому й міг із гордістю проголошувати 1791 на коронації австрійського імператора чех Йозеф Добровскі, що:

Тепер, в особі російської гілки слов’ян, вони, пануючи від Чорного моря по далеку північ, укладають угоди біля кордонів Китайської імперії, розсилають своєю мовою укази по теренах більше двох тисяч миль, творять відкриття в океані між Азією та Америкою.

Порівняйте це з пізнішим П. Й. Шафариком, та ви переконаєтесь, що час діяв у слушному напрямі, хоч як же повільно! Втім, дехто твердить, що ніби й Томаш Масарик (1850–1937) іще перед Першою світовою війною пошукував у Пєтєрбурзі, мало не випрошуючи на майбутній чеський престол кого-небудь, аби тільки з російського царюючого дому, – дивні «визволителі». Після такого чогось навіть наші власні визвольні змагання можуть видатись не такими вже несерйозними…

Але, будь-яка орієнтація на Росію, то є завжди орієнтація на реакцію проти проґресу, та слов’янський міт невдовзі добре показав себе у ділі, зірвавши «Весну Народів» 1848 в Угорщині. Революцію в Імперії Священого Союзу розпочав мадярський національний рух під проводом Лайоша Кошута (1802–1894) та домігся деякої автономії для Угорщини; йому сприяли в цій справі й проґресивні елементи правлячої, австрійської нації. Але, імператорська влада, спираючись на війська, що складалися переважно зі сербів, – повела наступ на Пешт. Що таке серби – сьогодні знає кожний, пояснювати не потрібно. Їм допомагали карателі Ніколая I, які теж складалися зі слов’ян, хоч і номінальних, умовних; зі суміші угрів та тюрків. Та які, однак, попри це, більше всіх репетують щодо отих «славянскіх братств» чи «славянскіх єдінств».

Все покінчилося на тому, що після поразки мадярсько-польської армії генерала Юзефа Бема під Темешваром, – настала капітуляція в серпні 1849. Так покінчили з «Весною Народів». Цікаво, скільки б на це пішло сил – без слов’янської підмоги? Так і пригадується оте, Лесине: Slavus – sclavus…(слов’янин – раб (лат)., гра слів О. Б.)

Отже, з трьох основних етнічних складових Австро-Угорської імперії – німців, мадярів та слов’ян, – на бік революції стали тільки мадяри та поляки; німці – розкололись, а інші слов’яни однодухо стали на захист імперії: яка історична ганьба! А, як так, то не лише нічого не здобули для себе (бо той, хто проти чужої свободи – позбавляється власної), але, як бачимо, не прикрасили цим і власну історію. Чим вони надихалися та чого бажали, довідуємося з їх листівок того часу, здебільшу підписаних незмінним триумвіратом: Мігал Мілослав Годжа (1811–1870), Йозеф Мілослав Гурбан (1817–1888) та Людовіт Штур (1815–1858). Попередимо, що всі троє вважаються великими просвітителями словацького народу. Обмежимося двома короткими, але досить виразними уривками:

Знайте, статочні наші словацькі земляки! Звертаємося до вас за наказом нашого та вашого імператора, Його Ясності, щоб оборонити вас перед жорстокістю жадаючої влади партії мадярських змовників, котрі по всій країні розповсюдилися та саме вони до нещастя нас довели, то й приходимо до вас разом із переможним військом імператорським, як оборонці ваші.

Або таке, що дає вичерпне уявлення про претензії та надії всього народу словацького:

Гаслом нашим є свобода народу словацького, вірність спільному цісареві та королеві, єдність, сила та слава свободної та великої держави Австріяцької, падіння та загибель мадярсько-кошутівської збиранини.

Зазначимо, без коментарів, що тут ми маємо справу зі слов’янським народом римо-католицького віросповідання, але… Великого розуму – теж не бачимо.

Тому ніяк не є дивним, що імператор Франц Йозеф I, коли все благополучно обійшлося, нагородив 1850 Яна Коллара за його панслов’янську маячню (бо більше не було за віщо), – лицарським орденом. Вперше засвідчив тим користь слов’янофільства для імперій.

Отже, чеське та словацьке слов’янофільство не витримало випробування революцією 1848; російське слов’янофільство, так само, – не витримало випробування польським повстанням 1863.

* * *

На початках російського слов’янофільства, як і все інше – займаного, відсталого та вторинного, – воно не дуже переймалося політикою. Було просто щось, як запізнілий відгук загально-європейського романтизму, отриманого з чеських та словацьких рук. Створене купкою російських заможних поміщиків-рабовласників із родиною Аксакових (за прізвищем – татарського кореня) на чолі, російське слов’янофільство на його початку не було політичною течією. Російських слов’янофілів цікавили витоки власного народу, зокрема допетровська епоха, де вони вбачали початки російської культури та спромогалися їх дошукатись; збирали фольклор, доволі убогі та одноманітні казки й оті, зовсім уже марні «гєроічєскіє биліни», яких людина європейської культури без сміху читати не може. Бо, раби – як відомо, ні «Іліад», ні «Одісей» не творять. Всі ці люди концентрувалися навколо всесвітнього епіцентру рабства – Москви, а в північній столиці їх вважали радше за нешкідливих недоумків, що не мають відношення до політики. Та й не чіпали.

Неприємності пішли, коли якийсь доброхот доніс до III Отдєлєнія ніби ці люди – «за освобождєніє крєстьян». Схоже, що то був сутий наклеп на добрих людей, але… Їх хотіли, навіть, виселити кудись подалі, але наспіла «реформа» 1861 та все якось угамувалося. Остаточно реабілітувало себе російське слов’янофільство (та, ще й як!) – підчас польсько-литовського повстання 1863, вже по «рєформє». Бо, всі слов’янофіли рішуче встали на бік віленського губернатора «Муравьєва-вєшатєля»; та, проти, визвольних спромог польського народу.

«Муравьєву-вєшатєлю», цьому безоглядному царському катові, а значить російському патріотові, присвятили тоді урочисті схвальні вірші найвідоміші російські поети, Ф. Тютчєв та Н. Нєкрасов. Перший ходив у щирих патріотах-слов’янофілах та був зятем самого Івана Аксакова. Але, проживати на улюбленій батьківщині чомусь не міг, віддаючи перевагу Італії або Німеччині. Це десь там він додумався, нарешті, що: «Умом Россию не понять, / Аршином общим не измерить…»

Другим нестриманим патріотом виявився, ні більше, ні менше, як відомий співець народних страждань, редактор «Современника», ксенофоб (головним чином – жидоїд), заможний рабовласник та відомий у столиці картярський шулер (загальні підозри, не більше, вирішальних доказів немає) – був, як ми знаємо ще зі совєцької школи – послідовним «рєволюціонним дємократом». Як вичерпно визначилося це вже за наших часів, російські патріоти поділяються на два різновиди: одним «народ жалко», а другим «за дєржаву обідно». Нєкрасов спромігся це об’єднати, та поряд з цілими поемами, де «жалєл народ», написав іще схвальну оду на часть царського ката, яку гучно прочитав перед ним, вискочивши з-за чиєїсь спини; генерал «вєшатєль», кажуть – тільки плечима знизав. А довідавшись, хто це був, – на всякий випадок прикрив отой «Современник».

Варто підкреслити, що то була чи не перша в історії підтримка імперіалізму Другої російської імперії (1861–1917) – певними громадськими колами. При тому – ніби протилежними, як революціонерами так реакціонерами. Весь досвід історії вчить нас, що ці люди могли розходитись між собою в чому завгодно, та тільки не в імперіалізмі, тільки не у ставленні до інших, неросійських народів: тут вони завжди бували зворушливо однодухі.

Польське повстання демаскувало тоді не самих аксакових та з ними – слов’янофілів. Будь-яке загострення національного питання в Росії хоч польського, хоч українського, негайно висвітлювало та засвідчувало перед усім світом, лише одне, – абсолютну реакційність російського суспільства. Повну відсутність у ньому будь-яких проґресивних сил або здорових спрямувань.

Алєксандр Гєрцєн (1812–1870), що видавав на екзилі свій революційний «Колокол» – не мав із ним проблем. Поки він кликав селян «к топору» – всі сприяли йому в розповсюджені «Колокола», аж до царських чиновників та жандармів, але… Досить було йому щось вякнути на користь поляків, польського повстання – і з «Колоколом» було по всьому: Герцен був в Росії спалений, російське суспільство відмовилося від нього все разом, від Бенкендорфа до Каракозова.

Бо, революція в Росії – то є лише нечувано прискорена реакція.

* * *

Коли саме слов’янофільством почала цікавитись царська влада – важко сказати, але в ньому її увагу привернув саме й тільки панславізм, досить добра маска. Бо Росія – то імперія – «Трєтій Рім», а така може існувати тільки за рахунок аґресії, бо ж вільних земель у світі давно немає. А навкруги, між іншим, уже XIX ст., до виникнення Ліги Націй залишається менше ста років. У світі існує вже міжнародне право, яке так ускладнює життя. Тому жити як раніше, відвертим грабіжництвом – уже не можна, не ті часи. Потрібна маска. Отже імперії – пережиткові минулих століть – потрібна пропаґандова маска. Якась більш-менш переконлива система доктрин та поглядів, яка виправдовувала би її сталу аґресію. Вже не так просто захопити отих чехів, відбити у Австро-Угорщини, щоб «прікрєпіть к зємлє», а – чи то «защітіть», чи то – ще краще «освободіть». А можна й «добровольно прісоєдініть», поготів, знаходилися й такі дуркуваті «добровольци», навіть серед чехів. Всі потрібні повноваження на це тепер є, адже виявилося, що всі ми тепер є, «братья-славянє»! А кому ж легше сісти на шию, як не «братові»? Під зовні цілком благородним приводом – взяти й порабити: «прікрєпіть к зємлє», одне слово. А потім – можна й «открєпіть» до Сибіру, братської могили народів; а самим – на їх місце, на їх місце; ось тоді і «новая русская зємля». Ідея панслов’янства в аґресивній імперії упала на плідний ґрунт. Згодом, вже після тихих братів Аксакових, вніс свою лепту до ідеї «слов’янського братства» і Ф. М. Достоєвскій отой, визнаний гуманіст від «жідішєк і полячішєк». Він, власне й викрив, заради чого весь цей слов’янський балаган затівається:

Бути малоросом, чехом – дрібна ідея, бути всеслов’янином – вище, а навіщо бути всеслов’янином? Щоб сказати всеслов’янське слово. Яке воно? Православ’я, а головний виразник – велікорус.

(Ф. М. Достоевский, Полн. собр., Ленинград, 1981, т. 24, с. 222)

Що ж тут сказати? Для психіатра, це або злоякісна манія величі, або комплекс неповноцінності, меншовартості…

Однак, імперська маска «славянского єдінства» не виявилась доброю навіть попри те, що вона є всього тільки маскою. Вона спрацювала, якось-такось, лише у Балканській війні проти Туреччини (1877–1878). У війні з Японією, де аґресором добре наклали по шиї «на сопках Манджурії» (і досі забути не можуть), – вона була ні до чого. Довелося поспіхом створювати чергову байку про «захист Європи» від «дікіх азіатскіх орд», а потім від них же уносити ноги світ за очі. Її знову витягли були з небуття за Першої світової, яку підпалили за допомогою сербів, розраховуючи поживитись австрійськими володіннями, та… Якщо за японську поразку розплатились «рєволюцієй» 1905, то тут прийшлося розплачуватись набагато капітальніше: життям Другої імперії.

Після цього Третя російська імперія (1917–1991) відродилася забувши на час про таку дрібноту, як слов’яни, та в її лексиконі це слово з’явиться тільки після 1941. Бо у неї тепер – маска всіх масок: «Пролєтарії всєх стран – соєдіняйтєсь!» А ця маска відкрила для російської аґресії неосяжні перспективи – весь глобус! «Соєдінялі» тоді «пролєтарієв» по всіх усюдах, навіть там, де їх ніколи не бувало: Ангола, Афганістан, В’єтнам, Сальвадор… Особливо зграбно та пристойно це відбулося в Абіссінії, за тов. Л. І. Брєжнєва. Там спочатку зробили пролетарську революцію, скинувши імператора; потім узялися за створення «партії пролєтаріата»; а вже потім почали створювати й сам «пролєтаріат». Це останнє пішло особливо добре, якщо врахувати, що там і до революції все одно переважна більшість населення ходила голяка. Цим ґенсек зробив велику послугу марксизмові, який до нього вчив, що треба діяти якраз навпаки: буржуазія плодить пролетаріат, він створює власну партію, вона робить революцію, а вже потім настає «діктатура пролєтаріата». Так і діяли за новою, полегшеною схемою; аж поки знову, як тоді 1917, «пуп развязался» від перенапруження та замість нових прибутків не пішли самі втрати.

Ця чергова катастрофа повернула російську імперію в минуле, до геополітичної ситуації пєтровських часів. Тепер на якийсь час не до «пролєтарієв всєх стран» і світового панування. Треба відновлювати імперію, знову силами п’ятої колони приєднувати Україну, а потім думати про інших. Бо майбутнє Росії – то її минуле. Бо, бачите, Росія – то не те, що будь-яка інша країна світу, вона існує, але не змінюється. Її історія – це щось таке, як біг навкруги стадіону: рекорд поставити можна, але неможливо кудись прибігти. От і вилізла згнила сто років огидна примара «славянского єдінства», мрець, повсталий зі смітнику історії, одвічний московський зомбі.

Бо, підкреслимо це особливо, абсолютно ті самі цілі, аґресивні та імперіалістичні, переслідує офіційне слов’янофільство й сьогодні. Чим би воно там не прикидувалася – «славянскім братством» чи «славянскім єдінством». Та хто би його там не проповідував, хоч нобелівський лавреат, а хоч і останній політичний шахрай, невігласний інтер-люмпен.

12. Україна у XIX ст. Явище Т. Г. Шевченка

Минуле XVIII ст. було сторіччям остаточного пораблення України Росією, ліквідації залишків державних інституцій та остаточного перетворення на «губєрнію». Етапи пораблення, це 1709–1711, коли український нарід не скористався виключно сприятливим збігом обставин, не пішов за Мазепою та Орликом; потім 1775, коли він байдуже дивився на те, як москальська армія, за допомогою завжди вірних собі сербських горлорізів, – донищує Велику Січ Запорізьку; потім 1783 – як нищать сусіда та неодноразового союзника, Кримський ханат. Не дивно, що наслідком такої волов’ячої покори стало повне зрівняння українців у правах з росіянами – введення російського рабства в Україні з 1785. Тепер і їх можна було купувати й продавати, як худобу; дожилися, – куди пішли, туди й прийшли…

Що тут вирішувало? – важко сказати. Може звичайний прорахунок у сподіваннях: «А, що з цього матиму?» – або – «хто більше заплатить?» Чи то була брудна робота отих «єдиновірних» попів, які добре знали, що робили (пригадайте січового попа Сокальського)? А, може й «народна мудрість»? – може оте – «моя хата скраю, нічого не знаю…» Або оте, несмертельне: «Щось то воно буде, бо ніколи ще не було, щоб ніяк не було…» Основа, так би мовити, майбутнього малоросійського світогляду.

Можна було би чимало написати на цю драстичну тему, але саме тому й не станемо цього робити. Повернемося радше до епохи.

Покищо відмітимо собі, що Іван Котляревський (1769–1838) був поодиноким явищем, а Григорія Сковороду (1722–1794) «господа россіянє» відкриють та пригородять собі лише через сто років. А поки вся Росія, від Ніколая I Палкіна до його придворного генія А. Пушкіна, згодна з «рєволюціонним дємократом» В. Бєлінскім, в тому що:

Слившись навеки с единокровной ей Россиею, Малороссия отворила к себе дверь цивилизации, просвещению, искусству, науке, от которых дотоле непреодолимою оградою разлучал ее полудикий быт ее.

Це вони, бачите, «цивілізовані»: з їх «курнимі ізбамі», «снохачєством», «крєпостним правом» та один Бог відає, з чим іще… Упасти можна, прочитавши таке щось; а вони, оті палкіни, пушкіни та бєлінскіє – не падали. А, навпаки, ще «паче» роздувалися від «блаґородной гордості».

А самі «полудікіє» українці, тим часом, покірно накладали головою, чи то в боротьбі з Наполеоном, у якого не було «крєпостноґо права», чи то в боротьбі з польськими повстанцями, 1831, 1863. Та при цьому – сміх і ганьба, – часом і партизанськи, не примушувані кимось: «слугі царю і отєчєству». Ті проголошували – «за вільність нашу і вашу!», а ці – навпаки, так би мовити – «геть вільність, вашу і нашу!» Пораблена й приспана нація, на найнижчому досі щаблі свого історичного існування. Нація, якої, за офіційними російськими поняттями взагалі не існує. При чому – у найширшому спектрі, від Бенкедорфа – до тих, хто закликав «Русь к топору»: «нєт і бить нє можєт!»

Отже, спаплюжена та пораблена нація. Пораблена, шкода, не без власного сприяння.

* * *

І от на цьому марному тлі всезагальної реакції, бо тільки російська реакція може бути всезагальною, на тлі майже повної інтелектуальної пітьми, – спалахує нова зірка, з’являється історична постать Тараса Шевченка (1814–1861). Він не був ні гетьманом, ні гетьманським нащадком; не був воєначальником і не воював за свій нарід. Був, якийсь час та не власною волею російським солдатом, та – на щастя – не воював за грабіжницьку імперію, розповсюджуючи рабство світом. Був звичайним кріпаком, якому – випадковим збігом обставин, єдиному в родині пощастило здобути свободу. Здобувши освіту, він не відкрив жодної нової планети, не довів жодної теореми. Але в іншому він був усім, явищем унікальним і неповторним: поетом, письменником і художником, пророком і революціонером, а насамперед – інтелектуалом; яких в Росії не було і не бувало. Він був і блискучим істориком-аналітиком. Бо, хто ж іще та коли, у кількох словах зумів би подати такий вичерпний аналіз, подібної точності підсумок всієї історії Росії; від перших московських князів та по її сьогодення, – озброєної найбільшим у світі арсеналом атомової заглади ницої жебрачки XX ст.:

У всякого своя доля

І свій шлях широкий:

Той мурує, той руйнує,

Той неситим оком

За край світа зазирає –

Чи нема країни,

Щоб загарбать і з собою

Взять у домовину.

Воістину, одне таке щось вартує набагато більше від численних томів Н. Карамзіна або С. Соловйова. Бо все, що написали вони, та все, що можна написати правдивого про російську історію, – буде лише розвитком, підтвердженням, ілюстрацією цих небагатьох рядків. Небагатьох, але як же значущих та незаперечних!

Він був у своєму неперевершеним, єдиним у світі, рівних йому постатей не відшукати по культурах інших народів, але може це й не дивно, бо не було й рівних страждальницькій історії України серед історій інших європейських народів. Втім, і серед пригноблених Росією народів ми когось рівного йому (бодай – хоч співрозмірного), – теж не зустрічаємо. Він першим проголосив, що Україна була, є та буде, та цього нікому тепер не змінити: справа набула розголосу. Але, не лише проголосив, а його й почули. Почули приспані українські люди, почув і весь цівілізований світ; не почути – було просто неможливо. Скажете, що міг би проголосити й хтось інший. Так міг би; але не проголосив; а головне – почули його.

Можна тепер писати про нього товсті монографії, мітологізувати або розвінчувати, звеличувати або принижувати, але – поки є створене ним самим, – воно відстоїть свою справжню ціну. Було й по ньому чимало геніальних українських людей, але першим – все одно: бути саме Шевченку.

Нам сьогодні важко уявити собі весь той безмір поневірянь, яких зазнав Т. Шевченко у своєму російському, імперському дитинстві. Бідність, сирітство, несправедливість, брутальність, приниження… Світ безправ’я, доповнений всією духовною убогістю православ’я. Яке, в свою чергу, було лише карикатурою далеко не ідеального християнства. Бо, чимало сил віддав він «науці», та всього й виніс із неї, що уміння якось-такось читати та писати, знання «Псалтира» та… побиття від п’яних дячків. З таким ото вантажем потрапляє він нарешті у «козачкі» до свого власника Павла Енґельґардта, поміщика та офіцера імператорської гвардії.

Посада «козачка» була цікавою та своєрідною, як цілком своєрідною була сама історія її виникнення. Вона була винаходом польських панів, та хоча Московія іще 1709 остаточно підбила Україну, а потім дожерла Польщу, – її дикунська культура не в стані була конкурувати з європейською польською (а хоч і українською, тепер – рівною їй), яка панувала в Україні, лише поступаючись деінде більш старій українській.

Польща могла забезпечити себе проти Європи, навіть проти Московії, але у протистоянні свого Лехістану Туреччині без союзу з козаками обійтись не могла; найяскравіше це продемонструвала поразка під Цецорою 1620. Ця принизлива залежність від тих, кого традиційно зневажали та розглядали як ворога, і спонукала – заради втіхи власної пихи, завести у себе «козачків» – хлопчиків на побігеньках (не плутати зі старою придвірною посадою «пазя»). Якими, на відміну від справжніх козаків, можна було помикати як заманеться. Такий собі, об’єкт переадресування аґресії, за Н. Тінберґеном.

Таким козачком – «бєґі туда… прінєсі то…», став у віці 15 років Тарас Шевченко; з приниженнями, лайками та постійною загрозою тілесного покарання. Він вживає це, як може, користуючись вільним часом: нишком малює – на чому прийдеться, почитує книжки, бо «барін», як годиться, має обов’язкову бібліотеку, хоч сам, можливо, жодної книжки у руки – в житті не брав.

Почувши, що його кріпак здібний малювати, він його «опрєдєляєт в науку» до якогось Ширяєва, котрий використовує нового учня для розмалювання парканів. Уже це одне, само по собі, добре характеризує розумовий рівень пана П. Енґельґардта. Тільки на рік 1835 припадає вирішальна подія – знайомство з українським художником Іваном Сошенком (1807–1876). Той небавом представляє його своєму вчителеві, видатному художнику Карлу фон Брюллову (1799–1852). Той відразу помічає здібності Шевченка та бере його своїм учнем до Академії художеств, керує його читанням та освітою, а головне – орґанізує його викуп з неволі, та 22.04.1838 Т. Шевченко стає вільною людиною у віці, шкода, аж 24 роки. Як скаже він потім, через 20 років, – «я, нікчемний попихач, на крилах перелетів із брудного горища в чарівні зали Академії художеств».

Теж там він знайомиться з українським художником Василем Штернберґом (1818–1845) – найвідданішим із друзів свого життя.

У своїх майбутніх «Записках» Т. Шевченко віддасть все належне високим та різнобічним якостям свого довголітнього друга, наставника та вчителя, Карла фон Брюллова. Бо не лише у майстерні працюють вони поруч, разом. Брюллов водив свого учня на університетські лекції, таскав по музеях, до всього даючи власні пояснення; водив по театрах і навіть по петербурзьких ресторанах. Важко применшити наслідки цих всебічних впливів; так само, як важко їх деталічно простежити.

Саме цій людині зобов’язана Україна своїм національним генієм, бо це Карл фон Брюллов поставив портрет поета В. Жуковського (1783–1852) власної роботи на розиграш в лотерею, яка й зібрала оті 2500 крб. на викуп Т. Шевченка з неволі, що задовольнили П. Енґельґардта. Брюллов був тактовною людиною, та в жодному разі не хотів, аби Шевченко був комусь за це персонально зобов’язаний; кажуть що в лотереї брала участь і царська родина.

Це його, Брюллова, вишукану техніку повною мірою засвоїть і художник Т. Шевченко, який спочатку й бачить у цьому своє майбутнє. Хоч він часом охоче пише вірші (певно, для «розладування»), але не надто палиться їх друкувати; на цьому, принаймні – спочатку, наполягають його друзі. Це радше ним зобов’язаний він першим виданням «Кобзаря» 1840.

* * *

«Кобзаря» – зустріли різно.

Українці – ентузіастично, адже після І. Котляревського (1769–1838), Г. Квітки-Основ’яненка (1778–1843) та Є. Гребінки (1812–1848), – цілком нове явище в українській літературі. Тоді ще не передбачалося що пройшовши крізь душі мільйонів українців, він стане згодом національною енциклопедією українства.

Але, тоді головне було те, як його сприйняли в російській імперії. Зустріли, ясна річ, як і все українське – «в штикі» («пуля дура, штик молодєц!»). Зустріла російська інтелігенція – «пєрєдовой отряд русского царізма», як ми сказали би тепер; виступила єдиним фронтом. Єдиним фронтом, у перше чергу, проти штучної «хахлацкой мови», якої, як відомо, – «нє било, нєт і бить нє можєт». Єдиним фронтом, від забутого тепер А. Сєнковского – та по самозваного голову російської критики, невігласного збіглого поповича В. Бєлінского; якого, єдино, врятувала від забуття всемогутня совєцька влада в її імперські часи.

А цей же міцно забутий тепер А. Сєнковскій написав з цього приводу незабутні слова, яких можна, при бажанні, вважати навіть за пророцтво; закинувши авторові «Кобзаря» те, що він пише:

… наречием, которого даже не существует, языком небывалым, которого ни одна из возможных Россий, ни великая, ни малая, ни черная, ни белая, ни красная, ни старая, ни новая не могут признать за свой.

(А. Сенковский, Библиотека для чтения, т. 39, 1840, с. 15)

Можна тепер тільки дивуватися пророчій прозорливості цього мало відомого сьогодні автора: він не лише передбачив «бєлую» і «красную» Росії, які будуть так завзято битися в «гражданской войне», але й «чєрную» (чи, бува, – не сьогоднішня?). Але, один в один, передбачив і їх від’ємне ставлення до української мови. Бо, й дійсно, йшов час, змінювали одна одну російські імперії, а української мови не сприймали, ні «біла Росія», ні «червона Росія», ні «стара», ні «нова»; ні ота майбутня («чорна»?).

А це, в свою чергу вчить нас усіх (у кого не сміття в голові, ясна річ), що як у Росії нема місця нічому українському, – так в Україні, так само, не має бути нічому російському. Ні старому, ні новому, ні «білому», ні «червоному» (а, поготів, – «чорному»). Та тим, єдино, буде завжди порізнюватися справжня, незалежна Україна, – від будь-якої іншої, підробної.

Саме тоді, 1840, російська інтеліґенція – «пєрєдовой отряд царізма» (чи, може, – хтось наважиться доводити протилежне?) сигналізує суспільству: з’явився новий ворог Росії – «хахлацкая мова», час оголошувати непримиренну війну, час починати «обрусєніє».

Трохи збентежений цим Шевченко починає писати дещо й російською мовою, переважно – прозу. Цей бік його діяльності є якось мало досліджений, як критиками так шевченкознавцями, але – зауважимо, що й це все стоїть на рівні вищих досягнень тодішньої російськомовної літератури. А, можливо, й далеко їх перевищує, бо це – за духом і змістом – європейська література; попри суто місцеві сюжети.

Бажання видати книжку малюнків про Україну («Живописна Україна») спонукує художника влітку 1843 навідати батьківщину. Він є добрий знайомий генерала Рєпніна, що потрапив у неласку імператора Ніколая I, та живе тепер у своєму маєтку в Яготині, Пирятинського повіту; у нього він і зупиняється. Їздить по селах, відвідує, уперше за 14 років, родину у Керилівці, відвідує й порожню Хортицю, де була колись Велика Січ Запорізька.

* * *

Враження від навідин – просто гнітюче. По-перше, – звичайний плин часу: той помер, той взагалі невідомо куди подівся… ну, ви розумієте. Одне слово, де раніше щось обвалилося, там суцільна руїна. Але, було ще й оте: по-друге. Колись він бачив усе це зсередини, очима місцевої людини, панського козачка, маючи лише підозру, що десь може існувати зовсім інший світ. Тепер – все змінилося. Тепер він – вільна людина, що набула освіти, художник і поет, якого приймають вдома вищі аристократи. Він, у минулому частина цього світу – тепер є незмірно високо над ним, та все здається йому ще більш змізерованим, іще більш убогим: руїна на руїні; руїна народу на руїні країни.

Та й в імперії, взагалі, то були її не кращі часи (а, коли вони були чи будуть кращі?). Навіть переконаний монархіст і патріот – царський цензор А. В. Никитенко (1804–1877) – писав у своїх «Щоденниках», які будуть видані далеко по смерті автора:

У суспільстві немає точки опори: всі блукають як очманіли та п’яні. Тільки злодії та шахраї – бадьорі та тверезі. Суспільство хутко поринає до варварства.

Він, мабуть, знав що пише: ситуація схожа на сучасну, чи не так?

Кріпак за народженням, як і Шевченко, зумів викупитись та стати високим чиновником та заможною людиною. Але, коли він забажав викупити з рабства у графа Шєрємєтєва сестру й брата, йому було відмовлено. «Придурковатий вєльможа має право мені відмовити: це називається правом!» – написав він з цього приводу.

Мабуть, саме вона – ця поїздка, стала вирішальною, Шевченко зрозумів – «як не я, то хто ж тоді?» Та, став діяти далі, бо за плечима вже був перший та як же непоганий досвід – «Кобзар».

В Пєтєрбурзі Шевченко щедро спілкується зі своїми численними земляками, інтеліґентними українцями, – художниками, письменниками, ученими. Зокрема – з великим математиком Михайлом Остроградським (1801–1862), теж затятим українцем. Не міг він не думати й над тим, яке значення матиме їх діяльність для майбутнього українського народу. Добре розумів, що не може бути математики російської або української. Так само, загалом, як і мистецтва; виключаючи, можливо, музику.

Але, є воно – рідне слово та його вершина – поезія. Те, що не тільки звертається просто до сердця народу, але й є найбільш своїм, бо є найбільш складне для перекладу з мови на мову. А значить, він і зобов’язаний стати великим поетом.

З цього часу, десь з 1845, спостерігається пожвавлення його літературної діяльності. Та, не тільки. Бо він добре розуміє, що у своїй поезії має дати все, що поки є відсутнє: національну історію, національну ідею; настанову на майбутнє, нарешті.

А час, як завжди, хутко біжить у минуле, та спритний татарин Н. Карамзін (Кара-Мурзін, 1766–1826) уже наваляв свою багатотомну «Історію государства российского», де користуючись подібністю історичного слова «Русь» і штучного слова «русскій», – не тільки підкрав для Московії всю київську історію, а сподобився записати до «русскіх князей» й усіх Галицьких (!).

От тепер воно й виявилося, навіщо їм було 1721 перехрещувати півтисячолітню Московію – у якусь невідому нікому з них Россію… Передбачливе шулерство…

Отже, що робити – було більш-менш ясно, та Шевченко й зробить усе, що зможе, на що вистачить життя, з простотою та незаперечністю генія. Але, було ще велике питання: як робити. Бо імперія російська завжди була антикраїною, де неприпустимим бувало часом те, що в інших розуміється саме собою: існувала царська цензура.

Вона була, віддамо належне, іще не совєцькою цензурою, яка видаляла, бувало, із творів російських класиків цілі сторінки, пропущені царською цензурою. Та прискіпливо цензурувала, з кожним перевиданням, – своїх власних «основоположніков»: Маркса, Енґельса, Лєніна… Це був, щоправда, уже кінцевий продукт злоякісного божевілля. Але, й царська цензура не була дарунком: забороняла, що тільки могла, Однак, і тут, часом, не доглядали, не дотягувати. Наведемо пару прикладів.

Відомий тогочасний письменник Ф. Булґарін, доволі патріотичний, – написав був щось про кепську погоду, буває. Але, його викликав до себе шеф жандармів, генерал Л. В. Дубельт, та дав за це прочуханки: «О чєм ти там нахрюкал? Клімат царской рєзіденціі браніть?! Смотрі!»

Інший з тодішніх можних, митрополит Філарет, прочитавши у «Евгении Онегине» слова: «И стая галок на крестах», – не полінувався з цього приводу представити донос голові III Отдєлєнія Бенкендорфу, вбачаючи в цьому блюзнірство та зневаження святинь. Цензор, якого потягли були за цією справою, легкодухо відмовився, – хай хто хоче у вікно погляне; а як не подобається, то хай звертаються до поліцмейстера. От і прийшлося Бенкендорфу відписати святому отцеві, що таке – що поробиш, дійсно буває, та не потрібно до цього лізти.

Не будемо затримуватися на тому, короткому але невмирущому: «раби підніжки, грязь Москви…», яке навіки затаврувало придуркуватих (або шахрайських) прибічників «інтєрнаціональной дружби» зі всесвітнім аґресором. Адже, це саме він, Шевченко, проголосив оте, несмертельне: «Геть від Москви!» Рецидив М. Хвильового, яким так зацікавився свого часу Дмитро Донцов, – був усього тільки рецидивом. Бо сам Д. Донцов – від початку пам’ятав цю, ще шевченківську настанову.

* * *

Зразком глибокого аналізу української історії, поданого у високо поетичнй формі, полишається, мабуть, містерія «Великий льох». Про три українські дівочі душі, що караються й досі за свої гріхи великі; про трьох ворон, що перегукуються між собою; про трьох лірників – кобзарів, що прийшли до Суботова подивитись, як москалі Богданове поховання у малому льосі розкопують, в надії щось там цінне поцупити. Бо, бачите:

Тепер уже заходились

Древності шукати

У могилах… бо нічого

Уже в хаті взяти.

Він безпомилково розставляє необхідні акценти, наче фаховий історик. Перша душа – суботівської ж дівчини, карається за той великий гріх, що коли гетьман Богдан їхав до Переяслава заключати отой зайвий союз із царем-пройдисвітом, – вона перетнула йому дорогу з повними відрами, всього й тільки.

Друга, недорізана москалями в Батурині, несла воду у цеберці, та зустрівши царя-нелюда, за його намовою, – коня йому напоїла; не відаючи, хто він є.

Третя ж, іще дитиною малою, посміхнулася була цариці–повії, що пливла Дніпром в Україну, до свого кривого коханця, знову не відаючи, хто ж вона є.

Три непростимі, смертні гріхи, хоч і скоєні несвідомо.

Пригадую, колись у Дніпропетровську в часи Щербицького один викладач української літератури університету, з українським же прізвищем, дав був містерію Шевченка «Великий льох» темою для дипломного дослідження своєму дипломникові. Містерія тоді, не те, щоби була забороненою, але… самі розумієте, вереск піднявся. Покінчилося, здається на тому, що викладачеві довелося шукати собі праці у Горлівському педінституті, де – на провінційних правах (тільки подумати!) до всього українського відносилися якось терпиміше, ніж у вотчині В. Щербицького. Що ж тут поробиш: «украінскій націоналізм» – одвічний пострах згнилих совєтів.

Коротше кажучи, весь наступний український націоналізм виходить із Шевченка. Нема чого відняти у В. Липинського та М. Міхновського, особливо – у великого класика українського націоналізму Дмитра Донцова, але: всі вони розвивали те, що було посіяне саме Т. Шевченком. Це було таке щось, як філоґенез, який втілює у життя те, що передбачене у генетичному коді; хоч це і в малому ступені не повинно применшувати їх власних великих заслуг.

І все це, додамо, було не тільки створене, але й розходилося народом, попри всі численні перепони та заборони царської цензури. Але, підемо далі шляхом Шевченка.

Коли він отримує 22.03.1845 диплом Академії, то виправляється до Києва, де теж є чимало української інтеліґенції, думаючи там заснуватись. Розраховує остаточно закріпитися на батьківщині. Цікавою, з багатьох точок зору, буде довідка про дух часу, що її дає нам ретельний біограф Шевченка, Олександр Кониський:

Але ж тоді не було й такого нелюдського гнобительства над усім українським, яке панує тепер і яке так переполошило і здеморалізувало на Україні й панство, і духовенство, і взагалі інтеліґенцію, що саме слово «український письменник» жахає людей, немов якась смертельно заразлива пошесть! Тяжко було жити в ті часи, але духовного кріпацтва серед інтеліґенції було менше: принаймні українці не жахалися признаватися, що вони – українці. Сфери урядові, хоч і гнітили дух людський і мисль, а проте, хоч потайно «по секрету», а мусили шанувати природжені українцям національні ознаки й почуття їх національне.

(О. Кониський, Тарас Шевченко-Грушівський. Хроніка його життя, Київ, 1991, с. 219).

Зазначимо, що цю свою велику працю автор закінчив десь на початку дев’яностих. Цікаво, що він сказав би подивившись на совєцькі часи? Або – ще пізніші?

Зауважимо, що тут О. Кониський помітив, здається, дуже важливу обставину, – формування в українській інтеліґенції комплексу малороса. Виникнення, або радше – розвиток якого пов’язаний – можливо, з деяким заникненням дикунств Першої імперії та псевдоєвропейським характером Другої. Щоправда, і геній Шевченка не полишається одиноким на цьому нерадісному тлі. Йому на зміну спалахнули генії Івана Франка (1856–1916) та Лесі Українки (1871–1913), але – першим був він. Першим та єдиним; започаткувателем і пророком.

* * *

Саме в українське життя Києва й забажав уключитись Т. Г. Шевченко, дипломований художник і визнаний письменник. Але невдовзі був заарештований у справі так званого «Кирило-Методіївського братства».

Щодо цієї події, вирішальної у житті поета, то історія, що російська, що українська, – подає нам знову ж поверхню речей, не даючи собі труду помітити те, що як же виразно вилазить з-під неї.

Було воно насправді, оте «товариство» чи «братство», чи його взагалі в природі не було, – є питанням суто академічного плану. Ми, люди кінця XX ст. – набачилися, надивилися у ньому стільки підлоти, що нас важко пошити у дурні. Поготів, злочинні орґанізації, як от уся ґенетично пов’язана низка: III отдєлєніє – охранка – ВЧК – НКВД – КҐБ і далі, поріднює одне, спільне, топорність їх діяльності. Споводована очевидним нахабством безкарності. З будь-якого прояву цієї діяльності завжди, де-небудь, а стирчать їх віслячі вуха.

Поготів, після «дєла о тайном общєствє дєкабрістов», після «дєла пєтрашєвцєв» є цілком стандартною поява чергового «тайного общєства». Багато уяви на це не потрібно.

Якби не патріотичне москаленя, син російського «урядніка» Алєксєй Пєтров – головний донощик, що оселився у попівському домі поруч із Миколою Гулаком (1822–1899); якби не ота грубої роботи прокламація «К вєрним синам України» так демонстративно та своєчасно поліплена на паркан у Києві (ніде не було таких, ні перед, ні потім); якби не ще чимало співпадінь, – можна було би вважати це й просто низкою випадків. Але, не в даному разі.

Підкреслимо, що сам Шевченко ніколи не визнав, що належав до якогось там товариства, а вірогідних доказів цього – ніколи й ніким представлено не було. Цілком очевидно, що причиною всьому подальшому був уже його майже стерильний політично «Кобзар». Який і вирішив його наступну долю.

Є цілком очевидне, що вся провокація з «товариством» визріла в надрах III «Отдєлєнія», за наказом Палкіна, а її єдиною ціллю був саме Т. Шевченко. Це переконливо доводить присуд: шестеро засуджені на заслання, до російських губернських міст, один – до власного маєтку під нагляд поліції, а росіянин Ф. Чіжов – взагалі виправданий. Тільки М. Гулак перед засланням відсидить три роки у Шліссельбурзі, а М. Костомаров – рік у Петропавловській фортеці.

Отже, вся тяжкість покарання лягла, зверніть увагу, на одного Шевченка: безстрокове заслання, солдатчина та заборона на творчу діяльність.

Привертає увагу, насамперед, одвічно хамське єство отого їх – «Россійского ґосударства вєлікого». Генерали Л. Дубельт і А. Орлов із «єго вєлічєства III Отдєлєнія», – особисто допитували підозрюваних, нещадно лаючи їх матірно. З цього можна витягти, принаймні, два висновки. Перший стосуватиметься очевидної істини: те, що вийшло «із грязі», – таким і полишиться, у які б там «князі» його не витягнули. Другий відноситиметься до історичної спадковості; як ми знаємо, російський мат був невід’ємною частиною «служєбного язика», так само, і для КПСС з її КҐБ (чи, може, КҐБ із КПСС?) у Третій російській імперії – СССР. Яка, таким чином, берегла як оту зіницю ока, спадкове хамське єство.

Велике не буває смішним, так само, як працює зворотня теорема: смішне – в жодному разі не може стати великим. Так трапився й тут доволі кумедний епізод. Київський генерал-губернатор Д. Г. Бібіков, що його усі російські класики, які цю людину десь пригадують – виставляють як повного придурка, – відзначився й тут. Він був скінченим жидофобом, українофобом та полонофобом (уся свята трійця на місці, як годиться; нічим у майбутнього Фєдора Міхайловіча), та й сповістив III «Отдєлєніє», хоч дещо й у свинячий голос – уже наприкінці слідства, – про власне відкриття. Він таємно та терміново повідомив А. Орлова (лист № 14), що мовляв, у всіх членів «таємного братства» повинна бути випечена на тілі гетьманська булава. Дубельт із Орловим були такі самі придурки, та роздягли усіх підозрюваних голяка; та – куди вони їм тільки не заглядали, але так нічого й не знайшли…

* * *

Отже, Т. Шевченко, найвідоміший з українських поетів, – загнаний до солдатчини, відправляється до Орської фортеці, категорично: без права писати та малювати. Цим досягненням Росія може пишатись (бо, чим же ще?); як виселенням свого часу на голодний Ямал бунтівних хантів і мансі; або, як вирізанням та спаленням Батурина, тощо.

Підкреслимо, що подібне покарання є унікальним за своєю садистичністю, вигадане принциповими ворогами будь-якої культури; та продиктоване, знову ж, небаченою у світі безкарністю. Покарання хамських царів хамського народу; бо, бачите, так уже склалося, що історична якість будь-якого народу стало визначається мірою спадлючення тієї потолочі, яку він над собою терпить. Для розваги пригадаємо оту придуркувату більшовицьку теорійку, згідно якої нарід, – то є ідеал добродійства, а все, що там колись були нашкодили: що ви, що ви, – то ж оті царі, погані люди… А потім вони ж, шахрайська потолоч – куди подітися від власної блювотини? – почали виправдовували й царів. Пам’ятаєте? – за того їх грузина в Кремлі з його люлькою, рябого та шибздуватого…

Поготів хамським був і присуд Шевченкові самого Ніколая I Палкіна, людини невідомого походження на російськім престолі. Бо таким був уже його батько Павєл I. А той був невідомо від кого нагуляний, байстрюк розпусної Єкатєріни II. Добре, як від аристократа, а як від якого-небудь дужого двірського льокая? Це некало його самого усе життя, бо з чого би він заявляв: «Знатен тот, с кем я говорю; и пока я с ним говорю». А він, чи був він дійсно «знатєн»? – принаймні – по батькові?

Але, повернемося до Шевченка, – що з ним? – він засилається на солдатську службу до Орської фортеці на Жаїку, встигає за рік перехворіти на ревматизм та скорбут. Перше є трохи дивне, зважаючи на сухість клімату, а в другому нічого дивного немає, зважаючи на солдатський харч (чирвива солонина і всяке таке). Але звідти його видобуває навесні 1848 ад’ютант генерал-губернатора, капітан Карл Ґерн, приписуючи до експедиції капітан-лейтенанта А. Бутакова на Аральське море, разом із двома невеличкими розбірними суднами: на них і досліджували згодом Аральське море. Мандри в тих краях вимагають людської витривалості, не менше вимагає й стале життя в умовах пустелі. Але, це є осмислена діяльність, а про заборону малювати чи писати – й не чути. Навпаки, більшість експедиції вважає його її штатним художником, а капітан-лейтенант А. Бутаков певний, що в державних цілях має повне право використовувати високе уміння свого підлеглого малювати. Гірше, порівняно з Орськом, є те, що в пустелі не ходить пошта, на час припиняється листування. Але зате – нема й сліду самого неприємного – солдатської муштри.

Великого задоволення та полегшення зазнає Шевченко повертаючись з А. Бутаковим і експедицією до Оренбургу, де його очікують Карл Ґерн та засланий туди 1848 Зиґмунт Сєраковський, разом з усіма українськими друзями.

Капітан-лейтенант А. Бутаков доповідає командуванню, що художник експедиції Т. Шевченко має закінчити географічний та геологічний опис досліджень експедиції. А це потребує його перебування в Оренбурзі, позбавляючи проживання в казармі. До того, на допомогу йому А. Бутаков дає ще двох поляків, Броніслава Залєского, що добре малює, та геолога Хому Вернера. Вони працюють вкупі, а в шинелі Шевченко ходить тільки вулицями.

Але, тодішні намагання друзів домогтися офіційного скасування «височайшєго запрєта» – полишились марними.

Тоді ними починає просто нехтувати навіть вища військова влада. Бо Шевченко малює портрет генеральши, дружини генерала В. Обручова, самого оренбурзького генерал-губернатора. Навесні 1850 Т. Шевченка і Х. Вернера мають відправити до Новопетровського форту, на півострів Мангишлак. Ціллю є дослідження можливих покладів кам’яного вугілля в сусідніх Чорних горах (Каратау). Але, незабаром все покінчується нечуваним скандалом у суто російському стилі. Справа в тому, що таке собі оренбурзьке військове ніщо, якийсь там прапорщик Н. Ісаєв, – починає залицятися до дружини К. Ґерна; за що цей останній одного разу відкриває ним зсередини двері свого дому. Шевченко тут ні до чого, але справа в тому, що в Росії нікому й нічого не дарують (ну, крім владних злочинців, ясна річ). Тому Ісаєв пише донос Обручову на Шевченка, що той і пише, і малює, та ще й ходить у цивільному; а Ґерн робить вигляд, що нічого не бачить, потурає державному злочинцеві. До речі, Шевченко іще в лютому 1850 намалював за так портрет Ісаєва.

Обручов був російським генералом, а таких більше не спостерігається ніде у світі, хіба, що в якій-небудь Сербії. Він був незмірно хоробрий з підлеглими, але панічно страхався вищих: пригадайте оту їх «нісходящую лєстніцу холуєв». Отже, він і собі поспіхом, щоби ніхто не випередив, написав донос на Шевченка військовому міністру в Пєтєрбурґ, від себе, промовчавши про «сіґнал» Ісаєва.

А порушника реґламенту Шевченка відправив до Орска, під арешт. Де й протримав його у тюрмі п’ять місяців. Все покінчується подальшим засланням.

* * *

На нове місце покарання, на Манґишлак, Шевченко прибуває у жовтні 1850. Були там знову земляки, українці й поляки, але російські офіцери… одне в одне, чистісіньке людське сміття. Десь пару років приходиться знову не солодко. Але, є й добрі люди, гріх не згадати коменданта з 1853, майора І. Ускова, вся родина якого стала щирими друзями Шевченка. Вони чимало полегшать йому життя, хоч завдяки історії з доносом Ісаєва та наявністю поруч такої самої донощицької потолочі, вимушені бути в цьому вкрай обережними. Комендант навіть офіційно дозволив Шевченкові займатись скульптурою, бо це ніде не було йому заборонене.

До Новопєтровска не одного разу – 1853, 1854 та 1856 приїздить у справах видатний учений, академік Карл Еміль фон Бер (1792–1876), естонець. Він підтримує його зв’язки з друзями в Петербурзі, охоче вивозить те, що Шевченкові вдалося напрацювати у засланні. Життя, незважаючи на незвичний клімат та ізольованість, – якось іде.

Нарешті, в лютому 1855 відправляється до пекла убитий своєю ж Кримською авантюрою самодержець згнилої імперії, Ніколай I Палкін. Оголошуються якісь амністії, але Шевченка все це оминає. У серпні 1856 коронується новий цар Алєксандр II, вихованець В. Жуковского, знову амністія, але – не для Шевченка. Прощені Куліш, Костомаров, та – не він.

Вони, вважалося, були небезпечні померлому цареві, але Т. Шевченко був небезпечний Росії, та Росія це добре пам’ятала. «Царь-освободітєль» дещо вичухався тільки навесні 1857 та відпустив Шевченка на волю, – яка ж великодухість! Втім, це почасти пояснює нам, чому це поріддя Палкіна стало першим із царів, убитих не претендентом на владу, а – власним народом.

Виявилося, що й усього тієї амністії було, що: «уволіть рядового Шєвчєнко в отставку», та… продовжити заслання в Оренбурзі. У Новопєтровск було повідомлено тільки перше, а вже друге – окремо та з великим запізненням. Бо, як відомо, в Росії – коли не йдеться про загарбання чужого – права рука не відає, що творить ліва. Так і сталося, що тим часом Шевченко встиг дістатися Нижнього Новґорода та лише там зіткнувся з поліцією, якій уже все було повідомлено. На щастя, тамішня поліція розуміла, що повертати відставного солдата назад – було би нелюдськи, та порадила подовше «хворіти», залишаючись у Нижньому; а там – може щось і владнається.

І в Астрахані, через яку він проїздить, і в Нижньому, Шевченка ентузіастично зустрічають та вітають друзі, знайомі як незнайомі, заслані російським царем українці та поляки. В Нижньому він перебуває десь півроку, та й за цей час устигає намалювати кілька портретів, заробляючи гроші на прожиття.

Тим часом друзі якось позбавляють його Оренбурґу, нехай, мовляв, живе у Нижньому, під наглядом поліції. Тільки за клопотанням графа Ф. Толстого – президента Академії, він отримує дозвіл на перебування в столиці та наприкінці березня 1858 повертається до Петербурґа. Його зустрічають старі друзі, Гулак та Лазаревські, Куліш, він близько сходиться з Марковичами, але – нема більше великого художника та першого наставника Шевченка, Карла фон Брюллова, він помер влітку 1852 під Римом, покинувши Росію назавжди. Це розставання відбулося без жодних сентиментів, бо Брюллов добре знав справжню ціну країні, до якої його закинула доля, та частину слави якої він створив своїм пензлем. На пруському кордоні він демонстративно роздягся голяка, перетнув кордон та одягся в усе нове, німецьке, що доставили йому друзі. Таким уже він був, світової слави художник XIX ст., Карл фон Брюллов…

Вітання та банкети є трохи обтяжливі, але Шевченко посилено займається гравюрою та офортом, мистецтвом, що потребує впевненої та твердої руки. За ці свої праці він отримує в квітні 1859 звання академіка. Нарешті, Шевченко виклопотує собі пашпорта та в червні 1859 знову навідує Україну. Він хоче придбати домівку на батьківщині, купити ланку землі, десь побіля Канева, на Дніпрі. Але, за ним пильно шпигує поліція та його, кажуть – за чиїмось, знову, доносом, – заарештовують. Привід – і конче дурний, – «богохульство». По цьому поета везуть до Києва, до самого генерал-губернатора, якогось князя І. Васільчікова. Цей ніби, особисто упевнюється та пересвідчується (цікаво знати – як же саме?), що підслідний «прєдан вєрє своїх прєдков». Дуже цікаво (але, як же довідатись?), чи ця держава дійсно була остаточно божевільною, чи тільки удавала? – прикидувалась, коли була така потреба?

Однак, його цим разом відпускають, та проживши ще якийсь час в Україні, він у вересні 1959 повертається до столиці. Але, набуті в солдатчині хворі, врешті, дають про себе знати.

Помирає він 1861, у день свого народження, у віці рівно сорока семи років. Найбільший з українських поетів, убитий імперіалістичним «Россійскім ґосударством вєлікім».

* * *

В совєцькі часи було створено леґенду про Т. Шевченка – «революціонєра-дємократа». Одного з багатьох, бо він був не один, були й інші. Така собі, тісно зімкнена когорта, яка вела за собою Росію до «свєтлого будущего»: Росію, де торгували людьми, як худобою. Бо, в його часи та в тому ж Петербурзі жили всі ті, на кому будувалася брехлива леґенда про «дві Росії»: Бєлінскій, Добролюбов, Нєкрасов, Пісарев… Одне слово – «рєволюціонниє дємократи», однак… Чи водився Шевченко з будь-ким із них? – далебі, радше тримався подалі. Він не був людиною відлюдною, мав широке коло приятелів і знайомих, – українців, поляків, німців, часом – навіть росіян, та… тільки не з цього кола, не з цієї братії.

Та, якби й прийшов був до думки про якусь «другу Росію», то пошукував би її, напевно, не в Петербурзі або Москві. Бо був справжнім революціонером, справжнім демократом.

Вище ми вже мали нагоду і задоволення наводити опінію «рєволюціонного дємократа» Бєлінского щодо України взагалі. Тепер не завадить процитувати й дещо про Т. Шевченка зокрема. Наочно продемонструвати, так би мовити, єдність «рєволюціонних дємократов». Уривок із листа В. Белінского П. Анненкову (1847) подаємо мовою ориґіналу, – гріх таке щось перекладати:

Некто Кулиш в «Звездочке», журнале, который издает Ишимова для детей, напечатал «Историю Малороссии», где сказал, что Малороссия должна или отторгнуться от России, или погибнуть. Прошел год – и ничего, как вдруг Государь получает от какого-то эту книжку с отметкой фразы… Можете представить, в каком ужасе было министерство просвещения тогда заведывавшее цензурой. Мусин-Пушкин накинулся на переводы французских повестей, воображая, что в них-то Кулиш набрался хохлацкого патриотизма. Вот что делают эти скоты-либералишки! Ох, эти мне хохлы! Либеральничают во имя галушек и вареников с свиным салом! И вот теперь писать ничего нельзя: все марают. А с другой стороны, как и жаловаться на Правительство? Какое же Правительство позволит печатно проповедовать отторжение от него области… Наводил я справки о Шевченке и убедился окончательно, что вне религии вера есть никуда не годная вещь. Вы помните, что верующий друг мой говорил мне, что он верит, что Шевченко – человек достойный и прекрасный. Вера делает чудеса, творит людей из ослов и дубин, стало быть, она может и из Шевченко сделать, пожалуй, мученика свободы. Но здравый смысл в Шевченке должен видеть осла, дурака и пошлеца, а сверх того, горького пьяницу, любителя горилки по патриотизму хохлацкому. Этот хохлацкий радикал написал два пасквиля. Читая один пасквиль, Государь хохотал, и, вероятно, дело тем и кончилось бы, и дурак не пострадал бы за то только, что он глуп. Но когда Государь прочел другой пасквиль, то пришел в великий гнев. Я не читал этих пасквилей, и никто из моих знакомых их не читал. Шевченко послали на Кавказ за эту литературу солдатом. Мне не жаль его: будь я его судьей, я сделал бы не меньше. Я питаю личную вражду к такого рода либералам. Это – враги всякого успеха. Своими дерзкими глупостями они раздражают правительство, делают его подозрительным, готовым видеть бунт там, где нет ровно ничего, и вызывают меры крутые и гибельные для литературы и просвещения.

Не слід вбачати в цьому тільки ще один приклад «потока бабьєй брані», як влучно визначив був щось подібне ще князь А. Курбській. Не треба бути провидцем, аби викрити й мотиви, що так розпалили тхорячу злобність «нєістового Віссаріона». Необережні дії Куліша споводували у царської цензури черговий напад прискіпливості, та вона й поскубла якісь там перекладені Бєлінскім французькі повєстушкі. Хто винуватий? – ясна річ, Т. Шевченко, «по своєму хохлацкому патріотізму».

Того, за що Шевченка «послалі на Кавказ солдатом», – він не знає, не читав («благонамєрєнний») «і нікто із моіх знакомих нє чітал», але… Бачите: «будь я єго судьєй, я сдєлал би нє мєньшє» («благонамєрєнний, благонамєрєнний»). Виникає слушне запитання: то як же це ви, пане «вєлікій крітік» – власноруч розписуєтеся в тому, що ви є така ж сама ница царська потолоч, як і оті дубельти, бенкендорфи, тощо? – невже не соромно? Втім, сором – то не російське поняття. В отому «Кавказє» (куди Шевченка, ніби «послали солдатом») – як у фокусі зібралась уся обізнаність господіна Бєлінского в українських справах… справах народу, саме існування якого він так щиро заперечував.

Порядно вражає й убогість стилю. «Получаєт от какого-то» – не кажуть і не пишуть. Правильно потрібно писати – «получаєт от кого-то». До чого ж вони не в ладах зі своїм же «вєлікім і моґучім», оті «вєлікіє россійскіє пісатєлі»!

* * *

Але, ми розібрали не все, що цей «дємократ» ставить на конто Шевченка, а тому може легко виникнути небезпека того, що читач подумає, ніби він був у чомусь і правий. Постараємося не полишити сумнівів у тому, що «рєволюціонний дємократ» – ні в чому правим бути не може. Розглянемо, наприклад, хоча би характерне твердження (докір на адресу того ж Т. Шевченка), що «внє релігії вєра єсть нікуда ні годная вєщь». Розумна людина, що не забула, що є головне, а що є вторинне, сказала би радше, релігія без віри – ні до чого. Але ж – ні, бо у них релігія – саме не у вірі, а в дикунській обрядності. Не забудемо, що й російський розбійник, перед тим, як вирізати цілу родину за «полтіну сєрєбром», – не забував обмахнутися хрестом на образ у кутку.

Отже, як Т. Шевченко і ставив віру вище від релігії, то робив це цілком слушно, був абсолютно правий.

Бєлінскій докоряє Шевченкові також те, що він «горькій пьяніца»; розважимо й це. Та, знову ж, не на користь опонента.

По-перше, зауважимо, що на відміну від В. Бєлінского, який принципово їв і пив переважно за чужий рахунок, на чужі гроші, – Т. Шевченко – ми не рахували, та й навряд чи тепер це хтось зможе вірогідно зробити, але… Про отого «пьяніцу» написав нам не обтяжений знаннями збіглий попович В. Бєлінскій, та нема більш вільної у твердженнях людини ніж невіглас, дурість якого жодними знаннями не стримується. Шевченко був художником, із цього годувався; за фахом – гравер і офортист. А цей жанр, як жоден інший, потребує твердої руки, та з жодним там пияцтвом – не сумісний. Але, хіба ж «вєлікій крітік» міг на чомусь такому розумітись? – адже, для його рівня це буде надто вже складно. І – насамкінець. Все процитоване нами – є спір Бєлінского з Шевченком, але… Не подумайте, що це є спір справжній, ні. Бо справжній спір – це змагання в знаннях щодо предмету спору, в умінні знайти та викласти якнайбільш переконливі арґументи щодо суті справи. Не те – спір російський: спір невігласів у країні невігласів, та перед авдиторією невігласів. Тут не арґументи потрібні, тут потрібно показати всім, насамперед, що ваш опонент – людина недобра. А тоді все й вирішиться, бо кожному має бути ясно, що недобра людина в чомусь правою – бути не може. Оце й є російський спір; типових і красивих прикладів якого – не перебрати, не перелічити.

Тут – те саме. Цитований уривок присвячений спору великоросійського патріота Бєлінского з українським патріотом Шевченком. Не подобається йому ота «Малоросія» і все тут, а заперечити не може; бо є повний невіглас, із тим, що є в голові – до Шевченка й близько не дотягує. От і мобілізує з наклепів – усе, що тільки може: російський спір.

А взагалі… Претендувати на демократа може лише людина, що осуджує наступне:

1. Аґресію, яка була й є дотеперішнім засобом існування Росії.

2. Ґеноцид інших народів, без якого Росія не обходилася ні одного дня своєї минулої історії.

А таких людей ми досі здається не бачили. Хоч у тій «бєлой» Росії «нєістового Віссаріона», а хоч і у «красной». Поготів у тій «чорній», яку так блискуче передбачив, разом із двома попередніми, – А. Сєнковскій.

Чи був Тарас Шевченко, бодай у чомусь – людиною протирічливою? – далебі, ніколи; більш спрямованої та цілісної людини в нашій історії – ми не знаємо. Марно копали під нього минулі, марно копають і нинішні його, деякі, дослідники.

13. Кримська війна; кінець Першої імперії

Ніколай I Палкін (навряд чи можна вважати нащадків Єкатєріни II Романовими) – став останнім «правітєлєм-самодєржцєм» Першої російської імперії, заснованої іще Пєтром I 1721. Це, зразкове на парадах «ґосударство воєнноє», якось не надто схильним було воювати насправді, демонструючи себе «ґрозою свєта»; та мабуть, не випадково. Були короткі війни на сході, з Іраном 1826–1828 та Туреччиною 1828–1829, це крім отієї, нескінченої – за «покорєніє Кавказа», яка протягнеться аж до 1859. Було «усмірєніє бунтовщіков» у Польщі 1863 та Австрії 1848, – практично і все. Перша ж і головна – європейська Кримська війна – повалить її, бо це – серйозна, європейська війна.

Коли цар Ніколай розпорядився окупувати Молдову та Валахію, які Росії так само, ніколи не належали, – Туреччина вимушена була 16 жовтня 1853 оголосити Росії війну. А оскільки – після 1848 це було друге поспіль втручання Росії у європейські справи, то й реакція була відповідною. Розуміючи, чим погрожує Європі падіння Туреччини (тоді там на таких справах іще розумілися), до війни на її боці приєднується Франція Наполеона III, яка використала ще й спір поміж католицькою та православною церквами за святі місця в Палестині. За нею, 1854, до війни приєднується Англія, забезпечуючи союзникам повну перевагу на морі. Потужні ескадри британського «Grand Fleat’у» блокують Прибалтику та Фінляндію, хазяйнують на Чорному та Азовському морях; заблоковують Біле море. Блокували з моря навіть Пєтропавловск на Камчаткє, перервавши на час торгівлю з Японією та Китаєм.

Судна Великого Флоту, якого вже триста років, як ніхто не перемагав.

Історичні події бувають масштабними та не дуже, великими або малими, але не це є істотне. Головне – то їх наслідки, значення для світової історії, для майбутнього. Кримська війна була для союзників і не масштабною і не значною, епізодичною. Обмежилася, фактично зайняттям Криму та облогою Сєвастополя, який і впав через 349 днів героїчної але безнадійної оборони. Коли новина про цю вирішальну для війни подію дісталася Петербурґу, царський цензор А. Никитенко зробив до свого «Щоденника» характерний запис:

«Севастополь узято!» Ми не два роки ведемо війну, ми вели її тридцять років, утримуючи мільйон військ, та весь час погрожуючи Європі. Так, до чого ж це все?… А ми думали зіштовхнути гниючий Захід геть зі земної кулі.

Що ж буває й таке…

Англії війна вартувала 25 000 убитих та 70 млн. фунтів стерлінгів витрат, але для Росії (хоч і за розмірами тих же втрат) вона стала катастрофою, кінцем шляху. Довела всьому світові остаточно, що Перша російська імперія (1721–1861) – догнила дощенту. З усіх її супротивників на рівні Росії була лише відстала султанська Туреччина; і – не дивно. Англія – першою в Європі пройшла промислову революцію, її непогано наздоганяла Франція; в ній було 1846 виплавлено 400 000 тон заліза, а вже 1869 – 1 400 000. Як року 1850 було випродуковано 5000 парових двигунів загальною потугою у 67 000 кінських сил, то 1870 – вже 27 000, загальною потугою у 336 000 кінських сил; вельми динамічний розвиток. А, що ж могла реального протиставити цьому Росія? – великодержавний патріотизм, заснований на «крєпостном правє», яке насправді було рабським безправ’ям, чи не так?

Все це давалося взнаки (а, як же інакше?) й на театрі військових дій. Досить порівняти, хоча би, розвиток вогнепальної зброї. Впродовж XVIII ст. вона була гладкоствольною та мала сміховинну дальність бою в якихось 200 м, за убойної дальності десь до 100 м До цього слід прийняти до уваги низьку швидкострільність: весь артикул наладовування та прицілювання потребував від приблизно 3 хвилин у XVIII ст. до десь удвічі менше у XIX ст. Так стріляли й у Росії підчас Кримської війни. Для порівняння, англійці стріляли тоді вже з нарізних карабінів Енфільда, що наладовувалися не з дула, за оті 1,5 хвилини, а як тепер – патронами. Їх дальність бою складала вже десь 850 м, за убойної дальності десь у 600 м.

Безнадійно застарілим був і весь інший військовий реманент, зокрема артилерія. До цього додавалися фантастичні зловживання армійських постачальників, внаслідок яких до армії доходили зіпсовані продукти та однострої зі згнилої тканини. Загальні розкрадачки сягали фантастичних розмірів.

Кримська поразка змусить і собі взятися за розум, але… З 1858 в російській армії терміново розробляються нові види озброєнь, здатні конкурувати на європейському рівні, захищати імперіалістичні спрямування імперії. Утверджено, кінець кінцем, після чотирьох років бюрократичної тяганини, – новий зразок солдатської гвинтівки. Вона вже є нарізною, але все ж наладовується з дула, так воно простіше, звичніше. Калібр 15,24 мм. за дальності бою десь 450 м – вдвічі менше ніж у гвинтівок Енфільда. Що ж тут сказати? – достойна відповідь; кожен робить що може.

* * *

Наслідки війни були, як безпосередніми, так і віддаленими.

У своїх «Воспоминаниях» акад. А. Н. Крилов свідчить: іще 1875 Сєвастополь наполовину складався з руїн війни. Не дочекавшись кінця війни та не доживши шестидесяти років помер імператор Ніколай I Палкін, «жандарм Європи» (1796–1855). Одні кажуть, що він застудився. Інші, що випросив отруту у доктора Мандта, того самого, кому доручив лікувати божевільного Чаадаєва, та – прийняв її. Останнє не так неймовірне, бо докторові Мандту прийшлося виїхати: так обурювались на нього, ніби, мешканці столиці. Паризькою мирною угодою від 30 березня 1856, Росія зрікалася теренових здобутків на Туреччині, хоч від претензій на Карс та Ардаган відмовилася, напівофіційно, тільки за Хрущева. Була позбавлена навіть права утримувати військовий флот на Чорному та Азовському морях. Протекторатом над придунайськими князівствами доручено було зайнятися Австро-Угорщині. В такий спосіб Росія втрачала мало не всі політичні користі, яких набула у басейні Чорного моря впродовж минулого, XVIII ст., так врожайного на аґресію. Справжньою переможицею в Кримській війні стала Великобританія, якій вдалося зупинити російський імперіалізм та утвердити власні впливи на Близькому Сході. Адже, не будемо забувати, що й імперіалізм – імперіалізмові не рівний; може бути дикий, а може бути й цивілізований. Це з тих самих пір першим ворогом Росії інтеліґентної стане ота підступна «анґлічанка»; аж до Першої Світової, коли вони опиняться союзниками. «Иллюстрированная история СССР» (Москва, 1974), – не найшла нічого кращого, як висловити це в наступний спосіб:

«Угроза английского колониального господства простиралась в Причерноморье».

(с. 134)

Але, були наслідки й віддалені та значно більше вагомі.

Переможне закінчення 1859 війни проти Шаміля на Кавказі, – дещо пом’якшило гіркоту кримського погрому, але – всі бачили: потрібно щось робити, наближуватись за рівнем розвитку до Европи. Бо, після Кримської війни оте базікання з підручника для кадетських корпусів, що «Россія ґосударство нє зємлєдєльчєскоє і нє торґовоє, а воєнноє, і прізваніє єго бить ґрозою свєта», – ставало все більш дурним жартом. Адже, не забудемо, що під «моґущєством Россіі» здавна – від Івана IV та по Боріса Єльціна, – розумілося, тільки єдино, «могущєство» військове; можливість творити аґресію.

Отже, насамперед потрібно було позбутися рабовласницького устрою, який в’язав розвиток цивілізації по руках і ногах. А крім того був одвічною ганьбою в очах Європи, де таке щось було відоме, хіба, що за часів древнього Риму. Бо остаточно покінчили з рабством у Західній Європі війни Аттіли.

Але, в Росії, навіть досовєцькій, якось любили діяти (ще тоді!) «по просьбє трудящіхся». А от таких, принаймні – серед рабовласників, – поки не знаходилося; попри весь отой нещодавній «дєкабрізм». Чимало й набідкався молодий цар Алєксандр II, поки – пригадавши петрівські часи, – не знайшов якихось загадкових «літовскіх дворян», які й подали йому відповідне прохання.

У лютому 1861 й було офіційно звільнено рабів по всій російській імперії. То була велика подія, що радикально змінила соціальну структуру держави, хоч вона ніколи не святкувалася, та переважно замовчується офіційною історією. Як пише нам історія совєцька:

19 лютого 1861 р. цар Алєксандр II підписав маніфест про «освобождєніе крєстьян». Але цей маніфест у народі був зустрінутий вороже. Не такої «волі» чекали селяни. Рух серед них не вгамувався, а посилився: у 1861 р. трапилося 519 заворушень, у 1862 р. їх сталося 844.

(Иллюстрированная история СССР, Москва, 1974, с. 141)

Селян і насправді, було звільнено без землі, але ж – звільнено! – їх більше не можна було продавати й купувати, як ту худобу, але… Як бачимо, не це для них було головне, не цінували вони свободу, як таку. Так не минають для ментальності століття рабського існуваня.

Ніколи не чув, щоб ця дата святкувалася чи відмічалася в той чи інший спосіб, що в Росії, що в СССР; дивно, адже 1961 минуло 100 років… Поряд зі звільненням рабів було здійснено розлеглі адміністративна та судова реформи, які дозволяють твердити, що з того часу в Росії утвердилася нова та більше наближена до європейських країн, Друга російська імперія (1861–1917).

Звільненя рабів (але ж, дійсно, – звільнення!) було проведене без надання їм землі, за так, та це стане в майбутньому постійним чинником нестійкості нової держави. Це загальне болюче питання серйозно спромогатиметься вирішити один лише П. Столипін (1862–1911), але – вже після революції 1905, дещо пізно. Імперія внаслідок цієї первинної помилки буде весь час розхитуватись, а поразка у війні 1914, друга поспіль, діб’є її остаточно.

Саме на цю дешеву блешню – «Фабрікі – рабочім, зємля – крєстьянам» ловитиме добрий руський нарід більшовицька братія; та – впіймає. Вона – Третя російська імперія – СССР, найбільш жорстока та людожерська з усіх попередніх, – і змінить Другу 1917. Можна було тільки з жахом думати, – що ж має прийти їй на зміну.

* * *

Але, покінчивши з Першою російською імперією, звернімо увагу на одну досить цікаву (з усіх точок зору) обставину.

Історія Росії, яку можна відлічувати не раніше року 1169, коли українські колонії на півночі проголосили свою незалежність від Києва, – відкриває нам вельми цікаві закономірності. Її вільний розвиток можна відлічувати від Московії, від скажімо, 1480 року, коли зникла кажуть, остаточно, васальна залежність від Алтин Орду. Поразка Московїі у війні з Польщею та Україною на початку XVII ст., яка призвела до анархії «Смутноґо врємєні» та подальшої реставрації влади Романовими, – породила згодом пєтровську епоху та створення Першої російської імперії. Поразка у Кримській війні створила Другу російську імперію, а поразка у Першій світовій, – Третю російську імперію, згодом – СССР. Як бачите, військові поразки та наступні перетворення, – то вже деяка закономірність.

Але, найбільш цікавою у цьому, є, мабуть та обставина, що вік кожного наступного втілення російської імперської ідеї – імперської державності, – помітно скорочується з часом.

Подивимось, саме на це. Якщо Московія проіснувала, скажімо, 241 рік, то Перша російська імперія – тільки 140 років, а Друга – й усього 56 років, – дивно… Але, згідно подібній прогресії Третя російська імперія – Совєцький Союз, – мала би не пережити Другу світову вйну (яку, до речі – сама й підпалила, як і Першу), але… Сучасне людство стало настільки могутнім, що тепер є в стані затримувати й дію законів історії. Третю російську імперію, попри її остаточну потворність, турботливо врятували союзники у війні проти Німеччини, Англія і США, великого розуму світові тим не явивши. Бо, це вони нав’язали своїм народам атомове протистояння, що загрожувало вже самому існуванню людства, та ще й півстоліття гонитви озброєнь. Вони можуть дякувати за це персонально Черчилеві та Рузвельту, двом чи не найбільш обмеженим та недолугим політикам XX ст.

Цікаво, а що воно буде з Червертою російською? – час подумати і про неї, чи не так?

Покищо, ствердимо це, Росія змінилася далеко не на ліпше, хоч і вчинила у себе плюралізм та демократію. Бо цей плюралізм є однодухий щодо тих самих імперіалістичних цілей: аґресії та ґеноциду. За якихось вісім років сталися дві масштабні ґеноцидні аґресії Четвертої імперії проти малої Ічкерії, істотно зменшивши ґеноцидом чисельність чеченського народу. За це так званий «цивілізований світ» простив їй 100 млрд. доларів США боргів, іще з Третьої імперії. Та надав до них іще 100 млрд.; яких теж, у жодному разі, повернено не буде. Цікаво, чи цей набрід західних недоумків – дозволить себе остаточно «похороніть», як це їм грозився іще їх Н. С. Хрущов?

* * *

Наостанок пригадаємо чи не цікавіше щодо отієї зміни імперій, яка весь час прискорюється. Це мудрі слова нашого великого мислителя Івана Франка (1856–1916). В 1905 українська молодь почала була надмірно обнадіюватись можливістю політичних змін на краще в Росії. Він і вилив на неї холодний душ у своєму листі до «Літературно-Наукового Вісника», де написав чітко і ясно:

Вистачить замість самодержавної особи поставити самодержавну ідею, ідею нероздільності і єдності Росії, непорушності російського великодержавного становища «русскаго» народу, – і маємо знову продовження дотеперішньої політики руйнування, визискування та оглуплювання окраїн для «добра» центру, маємо національний автократизм у ліберальнім і конституційнім плащі. Таке щось не застаріє – поки житиме Росія…

Бо стоїть вона не так на великодержавності, як на расизмі та ґеноциді.

Доповнення 1 Імперія як така

Розберемося в тому, що то є імперія в загальному, відволікаючись від конкретики: імперія як така. Визначення буде, за необхідністю феноменологічне, тобто, засноване на легких для спостереження рисах, властивих всім імперіям.

Перше, що тут впадає у вічі, це буде територіальне поширення, а як на землі поруч з імперським живуть ще інші народи, то це поширення неодмінно пов’язане з аґресією. Це поширення ведеться ще від виникнення поділу культур на землеробні осілі та твариницькі кочові. Бо, як оті кочові ґрунтуються на пасовиськах, що не можуть бути штучними, та терени яких завжди є обмежені, то землеробні культури бувають і від початку орієнтовані на поширення (див. книга I, розд. 1, Доповнення 1). Що ми й бачимо на конкретних прикладах. Отже, імперія, це державне утворення, яке не має сталих кордонів: весь час поширюється. Коли таке поширення владою історії припиняється, – це є кризовий стан імперії; після цього вона може й розпастись. Тобто, це є, образно кажучи, такі собі ракові пухлини на тілі людства. Звідси маємо:

1. Імперія, це таке державне утворення, для якого засобом існування є аґресія. Не те, що розвивається в собі, власними ресурсами, а – хижак, аґресор.

Але, наслідком аґресії є включення до імперії інших неімперських народів, як із ними? З ними просто – вони повинні стати, в усіх можливих відношеннях, частиною імперії; тобто – орґанічно включитись до неї. А це передбачає щодо них подальшу аґресію з боку імперії, «мирну» якщо хочете: мовну, культурну, економічну, політичну, демографічну, ґенетичну тощо. Отже, можна сказати, що по завершенні аґресії військової, наступає черга отих, інших; так це й запишемо:

2. Освоєння або переварення захоплених військовою агресією народів, потребує подальшої аґресії: політичної, економічної, мовної культурної, демографічної та ґенетичної… В імперії все має бути аґресивним: політика, економіка, мова, культура, релігія тощо.

Не випадково сучасний чеський письменник Мілан Кундера писав навіть про «аґресивну сентиментальність Достоєвского», і дійсно… Для тих, хто не тямить читати проміж рядків, радимо заглянути до його «Днєвніка пісатєля», – з нього ви чітко засвоїте всю його всебічно аґресивну ідеологію.

Оте стале поширення, як і стале перетворення підкорених народів і націй на манкуртів – імперських люмпенів, дає підстави проводити далеко ідучі паралелі. Бо, так само як імперія діє в людстві – діє рак або канцер в орґанізмі. Так само поширюється імперія та переробляє клітини людства, окремих людей різних народів, на єдиний зразок, яловий та асоціальний. Та має успіх тоді коли підірвана імунна система народу – національна культура, національний світогляд, врешті – національна ідея.

Імперії – то свого роду ракові пухлини людства. Але, імперська аґресія на поширення за рахунок інших – осуджується міжнародним правом, а коли його ще не було, засуджувалась суспільною думкою вільних народів, як звичайний брутальний пограбунок. З цієї причини для аґресії завжди потрібне якесь, хоч би й формальне, хоч би й брехливе, – а виправдання. З ним і свої аґресори воюватимуть сміливіше, і слабодухі здаватимуться легше. Всю систему, пов’язану з таким «обґрунтуванням» та «виправданням», – будемо надалі називати маскою.

* * *

Загально, російська державність нараховує ряд окремих етапів, які дуже чітко та неспірно можуть бути виділені та датовані. Це, власне, Московія, існування якої доцільно відраховувати від знаменної дати падіння Візантії – 1453. Саме з цього часу вона, так би мовити, усвідомлює своє імперське призначення. Вона проіснує 268 років, до часу, коли Пєтр I 1721 об’явить про перетворення Московії на Російську імперію. Її ми будемо називати Першою російською імперією, бо через 140 років, 1861, вона зазнає таких змін, що дасть підстави говорити вже про Другу російську імперію 1861–1917, яка протягне вже тільки 56 років. По ній, 1917, наступить черга Третьої російської імперії, що більшу частину свого часу відома під прикриваючою назвою СССР – Союз Совєтскіх Соціалістічєскіх Рєспублік. Вона проіснує аж до 1991. Після неї полишається Четверта (1991–???).

Тут варто буде звернути уваги на деякі цікаві обставини. Нагадаємо ще раз. Розглядаючи процес змін Російських імперій в часі, ми спостерігаємо понад важливу обставину: кожна наступна імперія (до Третьої) живе приблизно вдвічі менше попередньої. А от СССР прожив аж 74 роки – більше ніж його попередниця, – в чому справа? Секрет – простий: попереднім Росіям ніхто не допомагав, бо тоді Захід іще так не деґрадував розумово. Як ми бачили, Совєцький Союз мав би всі шанси завалитись десь 1941–1945, та… Його витягли за вуха з прірви історії саме західні «демократії»; та продовжують іще більше активно рятувати після 1991. Ота розумова деґрадація Заходу не є ні вигадкою, ні знахідкою автора. Про неї як же проникливо писав іще найвидатніший з політиків епохи Других Визвольних Змагань – Головний Отаман Симон Петлюра:

Тероризована більшовицькою загрозою Європа готова була допомагати таким безнадійним авантюрам, як спроби Дєнікіна–Вранґеля, і свідомо закривала очі свої на криваву боротьбу України, Білорусі, Дону, Кубані, Грузії та інших народів Кавказу. Зачарована споминами про колишню могутню Росію, великодержавна Європа не хотіла допомогти надмірним змаганням народів, що творили власні демократичні держави і спільними силами бажали спинити криваву хвилю комуністичного імперіалізму московського.

(цит. за журн. Україна, 1993, № 1, c. 10)

Але, після цієї необхідної систематизації, – перейдемо до масок.

* * *

Маскою Першої Російської імперії (1721–1861) було примітивне, щось як «Для слави держави російськой!». Або, як пізніше писав патріот В. А. Жуковскій (1805):

Герой ко славе пробужденный,

Дивит и потрясает мир!

Ну, або якесь іще більше глупство, як у шкільному підручнику, схваленому особисто Ніколаєм I: «Россія – ґосударство воєнноє і прізваніє єго бить ґрозою свєта». Слов’янофільство, як маска Другої імперії, склалося саме в ці часи, але було належно оцінене тільки в Другій. Добре спрацювало підчас Балканської війни, було ні до чого в Японській, та дещо придалося у Першій світовй.

Третя російська імперія (1917–1991), була – незаперечно, найбільш нахабною та аґресивною з усіх, але, попри це – й чи не найменш щастивою. Вона вибрала собі маскою те, що пов’язане з гаслом «Пролєтаріі всєх стран, соєдіняйтєсь!», разом із відповідною загарбницькою ідеологією, створеною іще в часи Другої імперії. Ця маска була найбільш досконалою та розвиненою з усіх, та відкривала перспективи для аґресії всесвітніх масштабів.

Бо, як слов’яни проживали в обмеженій кількості країн, включаючи вже загарбані Першою та Другою імперіями Україну, Білорусь та Польщу, то пролетарів – де їх тільки не було!

Але, як їх десь там і не було – навіть жодного, – теж не біда. Бо тоді, пам’ятаєте, як у брєжнєвській Етіопії: спочатку була пролетарська революція, потім була створена правляча робітнича партія (тобто – пролетарська), а потім… Потім стали поступово створювати й сам пролетаріат. Одне слово, якраз навпаки тому, що ми пам’ятаємо з ґосподіна товаріща Маркса: буржуазія щосили плодить пролетаріат, свого майбутнього могильника, він підвищує свою свідомість, створює робітничу партію, а вже та – робить революцію та здійснює «діктатуру пролєтаріата».

Отже, все це разом дає нам усі підстави записати, як обов’язкову прикмету аґресивної імперії, її фіговий листок аґресії: маску.

3. Імперія повинна обов’язково мати маску: знаряддя прикриття аґресії; якусь ідеологію цієї постійної аґресії.

Наостанок розважимося дещо, примірюючи до цієї класифікації історичні прецеденти різних імперій.

До нашого визначення з трьох пунктів досконало пасують усі три Рими: Рим, Візантія, Росія. Цілком підходять Еспанська та Британська. Маскою останніх були християнська та цивілізаторська місії; як іще у Римі.

Дивно, але геть випадає з цієї категорії найбільша в історії держава світу, Монгольська «імперія», створена, чи не виключно, військовою силою: не має відношення до двох останніх пунктів. Бо ніколи не нав’язувала нікому свою мову та культуру; так само, як ніколи не мала жодних масок.

Не підходить сюди – навіть Туреччина, уславлена Османська «імперія». Бо, хоч щось там собі й захоплювала, та військовою силою, тобто – творила аґресію, бо хоч і проповідувала війну проти невірних – передписуваний кораном «джіхад», але знову ж – повністю розчаровує щодо тих самих останніх двох пунктів: ніколи не нав’язувала нікому свою мову, культуру, або навіть релігію. Так, саме так, що би там про неї не брехали. Бо народи, що побували під нею десь із півтисячоліття, хоча би ті самі болгари або румуни, – повністю зберегли, попри це, свої мови та культури. Цікаво би подивитись, що би від них полишилось, якби вони стільки років провели би в складі Росії.

Адже, мови всіх поволзьких угрів та тюрок проіснували у складі Великого Булгару – більше семисот років; а потім – у складі Алтин Орду – іще триста років. Але, досить було їм потрапити під Росію, – і, по всьому. Як із мовами, так і з культурами.

Доповнення 2 Еліта імперії

У суспільстві імперії, яке ми (за образом російського письменника) схематично окреслили – в першому наближенні, як одновимірну ієрархію, – низхідну лінію холопів (зверху), або висхідну лінію панів (знизу); справи насправді є дещо більш складними. Бо є тут деяка, так би мовити, й позема структура: подібних одновимірних ієрархій багацько та вони ще й галужаться, хоч усі й сходяться до особи самодержця.

Але, завжди існує якась певна кількість можних, задіяних у різних одновимірних ієрархіях, але вищих від певного рівня; вони, скажімо так, «прібліжєни к государю» та від них уже щось там залежить. Одне слово – еліта держави: боярство. Саме про таких дещо зневажливо відгукнувся російський історик, зауваживши, що:

Пєтр служив своїй російській батьківщині, але служити Петрові ще не значило служити Росії. Ідея батьківщини була для його слуг надто високою, не по їх громадянському рості. Ближчі до Пєтра люди були не діячі реформи, а його особисті дворові слуги.

(В. О. Ключевский, Сочинения, Москва, 1958, т. 4, с. 253)

Це, якщо хочете, варіації у суто місцевому густі, але в Європі в цілому це була замкнена каста, люди якої були, ще за Середньовіччя, записані до «Ґотського альманаху» та записані у ньому звання – наслідувалися спадково. Лише зрідка доповнюючись висуванцями, які особливо вислужилися у чомусь перед народом. А власне – перед королями або імператорами.

В Росії, з її відсутністю (аж до відносно недавніх часів) законів та відповідно незмірно більшим відсотком свавілля (рабство!), останній – висуванський елемент, – мало не домінував: ота дорога «із ґрязі в князі» – була значно ширшою та коротшою, ніж будь-де у світі.

А тому, як у Європі аристократія була переважно національною, то в Росії було радше навпаки. Це був типовий імперський набрід, хоч із представників підкорених народів, список яких постійно поповнювався, а хоч і з представників сусідніх держав. Російський історик свідчить нам, наприклад, що: досліджуючи так звані «родословниє кнігі» боярських родин Московської держави, – можна прийти до наступних висновків:

На кінець XVI ст. по цих книгах на московській службі можна було нарахувати до 200 родовитих сімей. Виключивши з цього числа прізвища тих, що заснувалися у Москві ще перед Іваном III, ми знайдемо, що більше 150 родин увійшло до історії московського боярства з половини XV ст. За походженням своїм це боярство є дуже строкате. Старі його родословні книги створюють враження каталогу російського етнографічного музею. Вся російська рівнина з усіма своїми окраями була представлена цим боярством в усій повноті та строкатості свого різноплеменного складу, з усіма своїми російськими, німецькими, грецькими, литовськими, навіть татарськими та фінськими елементами.

(теж там, т. 2, с. 140)

Тут не знаходимо жодних кількісних оцінок, але слова «етнографічний музей» – з боку історика – зобов’язують. Однак, теж там, але дещо нижче, ми знаходимо й більш ретельний аналіз отих родословних, цього разу, щоправда, пізніше, у передпетровські часи правління «царєвни Софьі»:

За таким підрахунком прізвищ російських, тобто великоруських, виявляється 33 %, походження польсько-литовського, тобто в значному ступені західно-руського – 24 %, походження татарського та взагалі східного – 17 % і 1 % полишається невизначеним.

(теж там, с. 206).

З отим «западно-русскім» – полишимо на совісті автора. Адже, ні його історії, ні йому, – не потрібно акцентуватись на тому, що Росія пішла бути саме зі сходу, з Владіміра, Мурома та Суздаля, а все західне – то лише продукт наступної аґресії. Та й щодо отих 33 % «вєлікорусскіх» – аж ніяк не можна мати певності. Бо перебрехування чогось там, хай і повністю безглузде, та додача універсального закінчення «-ов», – іще ніяк не ґарантували російського походження (далебі, – «вєлікорусского»).

Прикладів цього можна навести безліч. Бо ті ж петровські «боярє Шафірови» – то колишні жидівські Шапіро, які-небудь російські ж Буйносови, – від жида Бейнуса, Щеголєви – то колишні Шіг-Алєєви, а російські Кірсанови – від стовідсотково тюркського імені Кірсан; так само Турґєнєви – від монгольського «туреґен» – швидкий, (звідти ж походить назва таргана). Добре відомо, що російські Карамзіни – то лише татарські Кара-Мурзіни. Ряд «російських» прізвищ – є перекладами: Златогорови – то колишні Ґольдберґи, Золотови – Ґольдмани, Сереброви або Серебряниє – то Зільбермани, Нємцови – Дейчі, Соболєви – Цобелі і т. п. Такий список можна було би тягнути в нескінченність.

Таке постійне поповнення правлячої еліти Бог зна ким та Бог зна чим, особливо посилювалося в такі епохи «оновлення», як епоха Пєтра I, та часом викликало незадоволення вже устаткованої, старої еліти. Яка вже давно змінила прізвища на зросійщені, придумала собі належну родословну (неодмінно – від Рюрика), та – не тільки. За кілька поколінь навіть сама увірувала в неї.

Як виникали подібні родоводи, ми добре знаємо з прикладу Івана III, який після падіння Візантії 1453 полишився «єдіним ґосударєм правой вєри на зємлє», та вирішив із цієї нагоди продовжити свій рід та родовід – далі, за Рюрика. Був собі, мовляв, такий усім відомий римський (так, так, обов’язково, з того, іще першого Риму) імператор Авґуст, а у того імператора Авґуста був рідний брат Прус (звісно, такого ніколи не було), а вже від того брата Пруса згодом пішов бути Рюрик. А вже від Рюрика, через недолугого Ігора – пішли й князі Московські, а від них уже й Іван III – «єдіний православний ґосударь на зємлє».

Вся ця дурна бовканина наводить на думку, що й отого Рюрика взагалі ніколи не було; а, як і був – то до всього поостаннього жодного відношення не мав, але… Це вже не є предметом нашого дослідження.

Ми тут, трошки розберемо, з усіх боків, чи не найбільш типову, для російської історії (як її еліти), очевидно – не більше, фігуру подібного Пєтрового висуванця: в минулому – московського базарного пройдисвіта, а потім «свєтлєйшєго князя» Мєншікова. Саме з тієї простої причини, – що з більшої грязі – неможливо зробити ще більшого князя: приклад чи не унікальний.

* * *

Його правдиве походження, як це звичайно буває у Росії, – «покрито мраком нєізвєстності». За народними переказами він був звичайним дрібним базарним крадієм, але своєчасно поміняв фах (але ніяк не пристрасть красти), записавшися до того «потєшного» спочатку Преображенского полку, та хутко ставши «дєньщіком» самого Пєтра Міхайлова, майбутнього царя. Подейкують, що їх зв’язок далеко не вичерпувався «мужской дружбой». Тут, однак, потрібне деяке роз’яснення. Наш час, який – як не дивно, нагадує передодень падіння Римської імперії, – знаменний евфемізмами: для колишніх сексусальних збоченців уведено дипломатичного терміну «сексуальної орієнтації»; однієї, другої або навіть іще якоїсь. Головне, щоб «нетрадиційної». Не чужим був цій сучасній широті поглядів і молодий Пєтр I, – «рєформатор». Чи не з цього, бува, розпочав він свої «рєформи»? Бо він, так твердять сучасники, був орієнтований в цьому, так би мовити, на всі 360 градусів, та з юним Сашкой Мєншіковим його пов’язувало, можливо, дещо більше, ніж тільки ота «мужская дружба». Поготів, обидва були бажаними гістьми французького педераста Франца Лефорта, який утримував невідомої «орієнтації» кубло у Німецькій слободі. Це ж на честь цього покидька, цілий район Москви й досі називається Лефортово.

З цього й починається несамовита кар’єра цього колишнього дрібного базарного «ворішкі», який з часом виростає на доброго «вора», та ще й якого! – космічних масштабів.

Він, треба віддати йому належне, міг мінятися, ставати ким завгодно, – князем, фельдмаршалом чи генералісімусом, але завжди був вірний своєму покликанню, – красти та хабарити. Завжди залишався тим, чим народився на світ – типовим «ворюґой». Він же, цікава історична подробиця, полишив по собі, коли його остаточно взяли за шкіру, ні багато, ні мало, а – наступне: головного російського багатства – рабів, «душ крепостних», – 90 000; міст (!) – 6; коштовностей (ювелів) – більше, як на 1 млн. карбованців; золотого посуду – десь більше півтори тони, срібного – ще набагато більше; грошей (готівкою) вигребли – десь 4 млн. карбованців.

З подальших російських (ну, й наших – зрозуміло) «ворюґ» державного масштабу, зазначимо це, – він перший почав тримати накрадене за кордоном: на час його падіння в Лондонських банках він мав рахунків десь майже на 10 млн. карбованців.

От так накрався був «свєтлєйшій», вірний «слуга царю Пєтру».

Але, бували й неприємності. Бо, були люди, що цілком серйозно сприйняли заклик Пєтра: «доносіть о малєйшєм ущєрблєніі інтєрєсов ґосударства». Неприємності почалися, так здається, з так званої «Почепської справи» в Україні, де Мєншіков був звинувачений у присвоєнні чужих земель та незаконних поборах. Почеп із його околицями, містечко на Полтавщині, було пожалуване «свєтлєйшєму» злочинцеві його царем іще 1708, за знищення Батурина та терор проти України та українців. Князь заснувався там та почав систематично збільшувати свої «володіння», які так само ніколи не були його, як ніколи не були цареві, прихоплюючи землі сусідів; кого обкладаючи поборами, а кого й закріпачуючи.

Скарги посипалися з самого початку, але якось доповзли Сенату лише 1717. Почали надсилатися комісії, які від’їздили переобтяжені хабарами та позеленілі від багатоденного пияцтва, та… справа не рушала з місця. Навіть коли нею зайнявся особисто 1720 гетьман Скоропадський.

Цар дивився на те, що його найближчий поплічник «нєчіст на руку», – загалом крізь пальці, але… І йому 1710 увірвався був терпець. Він створив урядову комісію під князем Васілієм Долґоруковим для розслідування незаконних дій Мєншікова та інших казнокрадів, які непомірно – на погляд царя, наживалися на поставках продовольства армії (згодом це стане в Росії найбільш прибутковою справою). Виником розслідування стала вимога «свєтлєйшєму» повернути до казни десь аж 145 тисяч карбованців. Повертати він – і не думав. Потім, за новим доносом, його зобов’язали повернути ще 1 млн. карбованців. Але Мєншіков репетував щосили, відстоюючи свою абсолютну чесність. В цьому йому всіляко допомагала «ґосудариня» Єкатєріна I, його колишня коханка; благоволив крадієві й цар. Так, замість того, щоб побороти Мєншікова, 1718 попадає «в опалу» сам слідчий, князь В. Долґорукій.

Слідство продовжувалося й потім, робились нові нарахування: 162 тисячі, потім іще 285, потім іще 100 тисяч.

Та, все марно, всі крадіжки прикривав цар.

Під усе останнє був і родовід «свєтлєйшеґо ворюґі». Першим (чи ні?) заплямував себе брехнею цар, «вєлікій рєформатор» Пєтр I. При наданні дрібному базарному крадійкові «княжєского званія», він особисто вручив йому диплом, де чорним на білому значилося, ніби новий князь походить не з московського базару, а «із фаміліі блаґородной літовской». Це визначило подальший шлях пошуків, та є ще цікавіший документ від 1707, укладений, ні більше, ні менше, як цілим «З’їздом литовської шляхти». Про те, що цей всім відомий покидьок без роду-племені, – є насправді роду-племені, бо є «нашої батьківщини князівства Литовського сином».

Під цією завідомою брехнею підписалося мало не півсотні (46) «наізнатнєйшіх шляхтічєй». Цікаво, хто ж це були, оті «наізнатнейшіє»?

Походив він, за цією версією, з роду таких собі Менжиків, поріднених з литовськими королями, а ще раніше – з князями ободритів, а з цих спільних предків вийшов і рід Рюрика. Просто і красиво. Нічим з отим «братом Прусом».

А потім, року 1664, підчас російсько-польської війни, його батько – Даніла Мєнжик, – потрапив до російського полону та прийнявши російське прізвище Мєншіков – пішов служити цареві Алєксєю Міхайловічу, батькові царя Пєтра.

От така, як бачите, нескладна історія. Ні в чому не гірша від родоводу Івана III від Авґустова брата Пруса, який ніколи не існував. А тому можна й не мати великого сумніву, що подібне благородне походження було в російському дворянстві не виключенням, а радше правилом.

Історія відмітила, шкода, що знатний помічник реформатора не умів ні писати, ні читати. З цього приводу зауважимо, що сучасні його апологети, оті самі – від «узятого штурмом Батурина», – задають риторичне запитання, та самі на нього й відповідають; це цікаво.

Як могла неписьменна людина вирішувати справи настільки великого масштабу? Його відрізняли: неабиякий розум, чіпка пам’ять, здатність тримати в голові всі подробиці багаточисленних вказівок, розпоряджень та обов’язків; його виручав здоровий глузд, що заміняв йому ученість та освіту.

(И. А. Заичкин, И. Н. Почкаев, Русская история, Москва, 1992, с. 666).

Навчитись читати та писати може за кілька тижнів мала дитина. Може й дорослий, як це робили свого часу, за кілька місяців мільйони людей. А коли не може – то не може: розуму не вистачає. Та й уся діяльність «свєтлєйшєго» аж ніяк не свідчить про великий розум. Грабувати та ґвалтувати – то одне, а от будувати… Звернімося знову до історика. Ідеться про побудову обходного Ладозького каналу. Він мав ціллю поєднати Волхов та Нєву, в обхід Ладозького озера. Отже, читаємо:

Пєтр сам з інженерами оглянув місцевість поміж Ладогою та Шліссельбурґом і доручив справу Мєншікову, який ні на чому не розумівся, але до всього ліз. Мєншіков з товаришем своїм повів справу так, що витратив більше 2 млн. карбованців, без толку риючись у землі, виморив поганими харчами та хворобами тисячі робітників і нічого не вдіяв. Пєтр передав тоді роботи досвідченому інженерові Мініху, що поступив на російську службу, та він і закінчив споруду на 100 верст уже по смерті Пєтра.

(В. О. Ключевский, Сочинения, Москва, 1958, т. 4, с. 124)

Адже, підкреслимо, тут ясно пишеться: «який ні на чому не розумівся, але до всього ліз»; чи це хоч у чомусь співпадає з тим, що ми чули попередньо? – в жодному разі. Отже, ще раз, умів: красти, грабувати та ґвалтувати, але не будувати. Як щось і умів, так це, як будь-який шахрай, – використовувати інших для своїх потреб. Та, наслідуючи свого патрона – ліз до всіх дірок, де тільки чув наживу.

Але, попри це, коли Пєтром I була споруджена й Російська Акадємія Наук – першим її академіком з неіноземців, – став саме неписьменний князь А. Д. Мєншіков.

Досвідчений читач, особливо з тих, що не забули ще совєцьких часів, – може й нерозважливо хмикнути: подумаєш, а хіба до совєцьких академіків завжди обирали таких вже розумних та освічених? – часом аби у «вєдомості» на отримання академічних грошей міг розписатися. Правильно, розумні та освічені частіше ставали відомі, коли потрапляли туди, де їм було в СССР природнє місце, – за ґрати. Але, все ж таки – дати академіка неписьменному, це рекорд, неперевершений і досі.

А з цього приводу не забаримося нагадати й дещо, не надто відоме широкому загалові.

* * *

В Росії традиційно таврували «ґнілой Запад», а самі нестямно заздрили йому та тягнули від нього все, що тільки могли. Навіть до отих іноземних пройдисвітів, руками яких творилася традиційна ж російська аґресія. А для того вже інші створили своє упередження, в особі «просвєщєнного Запада», – мало не ідеалу людських якостей.

Однак, цей ідеал на наших очах незворотньо втратив обличчя, приплющивши очі на бестіальні масові злочини червоних, від російських злочинів проти людства в Україні – та до злочинів червоних кхмерів у Камбоджі над власним народом. Не явивши всьому іншому, не західному світові, – ні розуму, ні справедливості.

А остаточно скомпроментував себе, коли по війні – у Нюрнберзі, – запросив більших злочинців – судити менших: сталінізм – судити гітлерізм. Бо, злочинство у XX ст. міряється вже мільйонами жертв, а тих мільйонів на рахунку червоних було в кілька разів більше, ніж на рахунку брунатних.

Але, насправді нічого нового в цьому не було. Незворотньо скомпроментував себе «просвічений Захід» іще тоді, на початку свого «Віку Просвіти», обравши царя Пєтра (що хоч і з помилками, але умів якось-такось писати) членом французької Академії 1717.

Однак, уславлені своєю цивілізованістю англійці й тут випередили всіх інших, обравши членом свого Королівського Товариства, та ще на три роки раніше, неписьменного та нечистого на руку князя Мєншікова. Обробилися, можна сказати, по самі вуха; та за всіма правилами. А руку до цього приклав сам сер Айзек Ньютон, який відкрив закон всесвітнього тяжіння і заклав основи класичної механіки та діференційного числення. Правдоподібно, що «світлєйшій» за всю історію Королівського Товариства, був єдиним його членом, що не лише не умів писати, але навіть читати.

Не відмовимо собі в приємності навести повний текст документа, яким сповістили про цю унікальну в історії подію, – самого інтересанта. Помилуємося:

Могутнішому та достойнішому володареві, панові Алєксандру Мєншікову, князеві Римської та Російської імперій, повелителю Оранієнбурга і першому в радах його Імператорської Величності, маршалові, управителю підкорених країв, кавалеру ордена Слова та великого ордена Чорного Орла і т. п. … Айзек Ньютон передає свої вітання.

Оскільки Королівському Товаристві стало відомо, що Його Царська Величність імператор із найбільшою запопадливістю розвиває по своїх володіннях мистецтва та науки, та що Ви служінням Вашим допомагаєте Йому не лише в управлінні справами військовими та громадянськими, але перед усім також і в розповсюдженні добрих книг та наук, остільки всі ми переповнились радістю, коли англійські неґоціанти дали знати нам, що Ваша Зверхність за найвищою освіченістю та завдяки особливому прагненню до наук, а також внаслідок любові до народу нашого – бажали би приєднатися до нашого Товариства. В той час, за звичаєм, ми припинили збиратись до кінця літа та осени. Але, почувши про попереднє, ми зібралися аби обрати Вашу Зверхність, при цьому були ми одноголосні. І тепер, користуючись з перших же зборів, ми підтверджуємо це обрання дипломом, скріпленим печаткою Товариства. Товариство також дало доручення своєму секретареві переслати до Вас диплом та сповістити про обрання. Бувайте здорові.

Складено в Лондоні 25 жовтня 1714.

(цит. за Н. Павленко, Александр Данилович Меншиков, Москва, 1983, с. 80)

Так, добре написане; особливо оте – «Ваша Зверхність за найвищою освіченістю та завдяки особливому прагненню до наук…»; ну, і так далі. Вражає загальна підлесливість листа, нічим не виправдана і не викликана обставинами; враження цуценяти, що вдивляється у вічі, шалено мотаючи хвостом. Чи сер Айзек не знав, що його новий член Королівського Товариства – був звичайним неписьменним мурлом? – чи думав, що це абсольвент якогось там російського Оксфорду? Так, треба було знати; так, не треба було думати.

Ой, сере Айзеку, сере Айзеку… Займалися би ви краще отим своїм уславленим яблуком… Або виховували би свою кішку з її кошенятком; або обчислювали би, з точністю до дня, скільки їх усього прошло з отого Створення Світу. Все було би ліпше для вашої репутації…

* * *

Російський історик, розпочинаючи історію наступної блискучої епохи Єкатєріни, коротко описує нам те, що вона застала в Росії, двір її попередниці Єлізавєти I. Він пише:

Розмовляти пристойно поміж себе їм не було про що; показати свій розум вони могли лише у взаємному злослів’ї; починати про науку, мистецтво або щось подібне, поберегалися, бо були повними невігласами; половина цього товариства, за словами Єкатєріни, правдоподібно, ледь уміла читати та хіба третина уміла писати. Це була одностройна придворна льокайська, звичаями та поняттями мало порізнена від ліврейної, незважаючи на присутність серед неї гучних старих імен, титулованих як простих.

(В. О. Ключевский, Сочинения, Москва, 1958, т. 5, с. 11)

Що ж тут, власне, до цього додати? Можна тільки гадати, яким набродом була Пєтровська еліта, яка далеко передувала описуваним часам, всі оці «птєнци ґнєзда Пєтрова».

Доповнення 3 Пруська війна

Коли розпочалася війна Прусії та Англії проти союзу Австрії з Францією, Росія приєдналась до двох останніх. Це було природно, бо з Австрією її пов’язувала спільна загроза Туреччини, а воюючи проти Прусії – можна було сподіватися іще чогось прихопити на півночі. Не від Швеції, так від Польщі, не від Польщі, так від Прусії.

Російську армію через Литву повів на Східну Прусію фельдмаршал С. Апраксін, та вже у серпні стояв під Ґросс-Єґерсдорфом, на річці Преґель. Росіян було 55 тисяч, а на них напав 22-тисячний корпус пруського фельдмаршала Левальда. Росіяни, пишуть, задемонстрували чергову «блєстящую вікторію», бо втрати прусаків склали 10 тисяч убитими й пораненими – половину загального складу. Скільки при цьому втратили росіяни, історія промовчує: принаймні – російська.

Але, перемога – є перемога, та про неї пишуть – можливо, й більше, ніж вона на те заслуговує. Бо фельдмаршал С. Апраксін наступати далі чомусь не став, а потім і відступив до Тільзіту, зимувати. Оті двоє пишуть про це в такий спосіб:

Тільки нечисленні його прибічники виправдовували ці дії, зокрема, відсутністю продовольства для армії. Про це йшлося на військовій раді 27 серпня під головуванням фельдмаршала, де було прийняте рішення про відступ. Дуже хутко відступ російської армії перетворився на безглузду втечу, коли покидали власні обози, кидали зброю.

(И. А. Заичкин, И. Н. Почкаев, Русская история, Москва, 1992, с. 738)

Але, в чому ж справа? – армія, яка щойно перемогла – не може тікати. Отже – «ізмєна Апраксіна»? – так, бо – що ж іще? Морози, як у Наполеона? – та ні.

Однак, є два пункти, які відкидають цю версію.

1. Справа в тому, що комісія, яка розглядала в Пєтєрбурзі подібну можливість, – жодної «ізмєни» довести так і не змогла.

2. Справа в тому, що хай наказ відступати буде «ізмєною», добре. Але, чому ж відступ проходив так панічно? – від кого тікали?

Цілком очевидно, що тут від нас щось приховали.

Взимку 1757 вже 34-тисячна армія під англійським генералом В. Фермором, знову виступила проти Східної Прусії та ніби практично без бою її зайняла. А вже 24 січня 1758, ніби, всі жителі Східної Прусії присягли російській цариці та за її маніфестом вона була «воссоєдінєна с Россієй». Чи, бува, – ще й «добровільно»? Чим далі, тим більше все нагадує казку. Але, казки мають властивість і звичку закінчуватися добре, чого й близько не було тут.

Наступного року Фермор з армією у травні 1758 іде на захід, до Померанії, а потім повертає на фортецю Кюстрін, при впадінні Варти до Одри. А тим часом підходить нарешті й сам Фрідріх II, що досі воював на півдні з австріяками та вчиняє непрошеним гостям бій під Цорндорфом. Росіян – 45 тисяч, німців – дещо менше. Росіяни, як звичайно, проявили небувалу стійкість – «полє боя осталось за русскімі», а Фрідріх II другого дня бою не поновлював. Отже, знову «вікторія»? – ой, якби ж…

* * *

Чомусь доволі ґрунтовний російський історик, взагалі, відбувся (про цілісіньку Семилітню війну, – тільки подумати!) кількома словами, всього тільки; та радше й не про війну, – про імператрицю, що її вчинила:

Мирна та безтурботна, вона вимушена була воювати мало не половину свого царювання, перемагала першого стратега свого часу Фрідріха Великого, брала Берлін, уклала силу солдатів на полях Цорндорфа та Кунерсдорфа…

(В. О. Ключевский, Сочинения, Москва, 1958, т. 4, с.340)

Оце так мирна!..

Це – єдине місце у нього, де пригадані оті обидва «дорфи» (села). Всі ж численні «вікторії» він тактовно обминає, із властивою йому зграбною скромністю. Втім, не забудемо, що й про існування такого собі вирізаного впінь Батурина, – від нього теж не довідатись.

А російський командуючий, англійський генерал Вільям Фермор, потерпівши невдачу з облогою Кольберґа, повертається на зимні квартири на береги Вісли, так би мовити – «без Апраксіна по апраксінській путі». Дивно взагалі, що він якось хутко відшукав свою власну армію. Бо цей «побєдітєль прі Цорндорфє», ще задовго перед кінцем баталії, кинув – разом з іншими високими особами та генералами, свою армію напризволяще, рятуючи шкіру втечею: тікав, куди очі дивляться.

Не дивно, зате, що на кампанію 1759 був призначений новий командуючий, генерал-аншеф П. Салтиков. Він єдиний, можливо, й дійсно переміг Фрідріха II під Кунерсдорфом 1 серпня 1759, бо той, відступаючи поспіхом, покинув на полі бою свого королівського капелюха. Якого, єдиного у своєму роді, – не можна було не впізнати. А два дні потім підійшов на допомогу (яка вже не була потрібна) австрійський корпус. Салтиков, якому довелося перемогти самого Фрідріха, вважав, що для Росії вистачить «нових зємєль» Східної Прусії, та саме час кінчати війну, поки знову не наклали по шиї, – був негайно замінений на А. Бутурліна.

І насправді, єдиним подальшим успіхом став лише Берлін, до якого у вересні 1760 спромігся зайти генерал Тотлебен. Це не становило труду, бо пруські війська (а їх було вдвічі менше, ніж росіян та австрійців) – відступили. Союзники пробули у місті кілька днів, отримали символічний ключ від нього, побрали якісь гроші, пограбували дещо берлінців, та почувши, що надходить сам Фрідріх II з військами, – забралися геть. Але, смерть цариці 1761 та прихід Пєтра III сприяли виходу з війни, що «ґлубоко оскорбіло русскіх людєй», як писав С. Соловйов, які щиро сподівалися (ще один штрих до національного портрету) нарешті якось поповнити оте своє «бєззємєльє» («от Бєрінгова проліва до Одєра»), пригородивши собі чужу Східну Прусію.

Звернімо краще увагу на одну цікаву обставину. За всю цю війну ми знаємо лише три бойовиська, відмічених історією. Ґросс-Єґерсдорф, де німці втратили 10 тисяч разом, убитими, пораненими та полоненими; приймемо, що й росіяни втратили не менше; всього їх було там, за історією – 55 тисяч. Потім був Цорндорф, де втрати сторін не наводяться, але відомо, що росіян було там 45 тис. Останнім був Кунерсдорф, де втрати росіян указані на 13,5 тисяч. В сумі вийде, приблизно, десь 45 тисяч, добре. Але, історики вказують нам на сумарні втрати в людях за Семирічну війну, загалом, у 300 тисяч. Так от, виникає запитання, а де ж уклали ще, більше, як чверть мільйона людей? – бо історія, панове, то як бухгалтерія, – все повинно сходитись, як прямовисно, так і поземо…

Чи не в цьому був секрет припинення цієї «звитяжної» війни?

Виправити цю прикру «помилку Пєтра III» вдасться тільки через 183 роки. Та цей безпрецедентний факт учитиме тому (весь світ), що московський аґресор полишається аґресором за будь-якого соціального устрою: є невиправний.

* * *

Східна Прусія була чи не найбільш квітучою провінцією Німеччини, як щодо сільського господарства, так і промисловості, освіти, науки та культури. Колись іще М. Є. Салтиков-Щєдрін, їдучи залізницею до Берліна через Східну Прусію, – помітив разючу різницю по обидва боки кордону; як у наш час, наприклад, добре помітний з космосу кордон поміж Росією та Фінляндією. Його вразили добрі поля такої пшениці, якої він вдома й на чорноземах не бачив. Та він тоді пророче й сказав своїм супутникам, далеко передбачаючи славні часи Л. І. Брєжнєва, – «купувати нам хліб за кордоном!»

За совєтів все це, ясна річ, пішло в небуття, та на «новиє зємлі» возили хліб та кефір просто з Москви. Як возили їх до Криму, поки практичний Н. С. Хрущов не зрозумів, що Росії такої колонії не потягнути, та й… «подаріл русскій Крим Українє»; але – за всіма юридичними правилами.

А такі неспірні факти є підтвердженням одного важливого закону історії. Він полягає на тому, що аґресія, як основа, спосіб існування імперії – неухильно веде до її власної загибелі. Бо з часом аґресія всмоктується в плоть і кров кожного, а аґресією – не побудувати нічого. Аґресією добувають нові землі; аґресією, так само, – мовною, культурною, ґенетичною, – нищать захоплені народи, перетворяючи й їх на аґресивне імперське сміття, а – що ж далі? Далі, аґресією проти середовища, проти природи, – нищать і саму природу. Що полишається в кінці? – імперія. Або, радше, – погана пам’ять про неї.

Бо, де оті горді римляни, що так гребували неокресаними варварами, тиняючись із цирка в терми, а з термів у борделі? Є досі їх дороги або акведукти, а от де ж вони самі? Або ота греко-сирійська потолоч, що гордо величала себе «ромеями», – пихата та садистична? – нема, як не було, чи не так?

Так імперія знищує сама себе.

Доповнення 4 «Семіраміда Півночі» та її хвалителі

Імператриця, що на відміну від своїх попередників та оточення вільно читала та писала аж трьома мовами нараз, не могла не розуміти важливості реклами, та неустанно намагалась її собі забезпечити. Закинена долею у «Вік Просвіти», вона підтримувала постійні контакти з діячами цього віку, та турбувалась про свою репутацію на Заході.

Жана Батіста Даламбера (1717–1783), математика і філософа, вона запрошувала до Петербурґу задля навчання спадкоємця трону Павла, але той з французькою ввічливістю (а заразом – винахідливістю) відповів, що ніхто краще самої Єкатєріни цього зробити не зможе.

Франсуа Марі Аруе Вольтер (1694–1778) був звичайним міщанином, але й спритним пройдою, та зумів сфальшувати собі аристократичне походження, без якого тоді марно було й сподіватись на якусь популярність. Він став журналістом, письменником, драматургом та навіть філософом, однаково нездарний в усьому; сьогодні читати щось із написаного ним – неможливо. І не варто, але тоді… В енциклопедіях його завжди можна знайти, та мабуть, звідти його вже нікому й ніколи не викурити.

З Росією він уперше зіткнувся, коли його – ще за Єлізавєти I, – обрали до Російської академії наук. Тоді йому доручили, зокрема, за намовленням М. В. Ломоносова, написати історію Пєтра I, надіславши до цього купу матеріалів. Але, написане ним із цього приводу було варте ще менше, ніж усе інше, та не пішло навіть у Росії.

Він мав стійку звичку завжди й в усьому забігати попереду потяга, та вже в листі від 1762, не встигла вона ще силоміць влізти на трон, – уже оголосив її «Семірамідою Півночі». Та дорікав за «Єкатєріну», бо – мовляв, ліпше пасували би до неї Юнона, Мінерва або Церера. Потім, у грудні 1766 в листі до неї, він назвав її Полярною Зіркою, що затьмарила Андромеду, Персея та Касіопею.

Нагадаємо, що двадцять років перед тим, в листуванні з Фрідріхом II, він так само уподобив його по черзі: Ескулапу (?), імператорові Траяну, Прометею (!), імператору-філософу Марку Аврелію, Горацію та Гераклу (!).

Наскільки ми знаємо, подібна улесливість у спілкуванні не була нормою часу, навіть на батьківщині письменника. Хоч і не можна не відзначити, що цей французький міщанин завжди з великим тріпотінням «біл чєлом» перед будь-яким аристократом; поготів – особою королівської крові. Саме це тріпотіння міщан, мабуть і підвело аристократів пізніше, 1789, коли їх усіх, не розбираючись, пустили під гільйотину.

У відповідь «Семираміда Півночі» щиро запрошувала Вольтера до Росії, а той дипломатично ухилявся, посилаючись на численні хворі. А тому й приходилося отримувати відомості з Росії від самої імператриці, яка бадьоро рапортувала, що: «В Росії сплачують такі помірковані податки, що у нас нема селянина, який не зарізав би курки коли йому заманеться та прийде на це охота; а у деяких провінціях уже кілька років віддають перевагу індикам». Так, не дивуйтеся, саме так і писала; дослівно.

Ота «курка» то певно якась ремінісценція з прочитаного освіченою монархинею, бо це ж іще Генріх IV – пригадуєте? – обіцяв, що як він стане королем, – «кожен француз матиме курку в супі».

Переписувалися вони й пізніше, з приводу повстання Пуґачєва 1773–1774. Цариця все скаржилася, а її кореспондент дивувався, бо ж думав, «що провінція оренбурзька є найприємнішим краєм в імперії». Та скрушувався з нагоди розбійника Пуґачєва, якого іменував не інакше, як «маркіз Пуґатшофф». Висловлював оптимістичні сподівання, що колись «надійде час та Оренбурґ буде людніший від Пекіну та там ставитимуть комічні опери»; та, так і не дочекався, бідолаха, – час і досі не надійшов…

Дені Дідро (1713–1784) був чи не першим із енциклопедистів, через яких Єкатеріна II бажала набути популярність у Франції, а значить – і в усій Європі. Коли у Франції королівською забороною 1759 було припинене видання Французької Енциклопедії, вона – вже царицею, звернулася до Дідро з пропозицією – видавати Енциклопедію в Росії. Дідро з цього запрошення не скористався, та й заборона незабаром буде знесена.

Але, Екатєріна все ж зуміла перекупити ециклопедиста для себе. Вона купила його бібліотеку за 15 тисяч франків (як бібліотека була солідною – ціна не так велика), полишивши йому її дожиттєво, та ще виплачувала пенсію – за «нагляд над книжками».

Саме він, чи не єдиним, ризикнув, вже шестидесяти років, побувати у Пєтєрбурзі восени 1773, скориставшись тим, що король Франції доручив йому відвезти імператриці проект умов Російсько-Турецького миру, по черговій війні. Імператриці договір видався принизливим для Росії, та вона й психанула – проект полетів у вогонь, а Дідро ледь виправдався тим, що відмова везти проект – означала потрапити до Бастилії. Він пробув до березня 1774 та відбув додому у зручній кареті, подарованій йому Єкатєріною.

Оскільки він нічого крім столиці так і не побачив, то повернувся додому цілком задоволений, поїздкою та Росією.

На відміну від зовсім уже поверхового Вольтера, який за рівнем серйозності ніяк не перевищував пізнішого російського Пушкіна, Дідро не пройшов повз головне в російському суспільстві. По поверненні з Россії, 1784, він писав:

Аби стати на перешкоді зловживанням рабством та відвернути наслідки, що з нього плинуть, нема іншого засобу, як відмінити саме рабство та керувати лише вільними людьми. Цей захід важко провести в країні, де не можна дати відчути панам злі боки рабства, а рабам – переваги свободи, настільки одні є деспотичні, а інші принижені.

(Д. Дідро, Собр. соч., Москва, 1947, т. 10, с. 467)

Як бачимо, й тут пишеться про якесь «зловживання рабством», а чим же тут, власне, зловживати? – чи є щось гірше? Пишеться, поготів, про якісь «злі боки рабства», а – хіба є й «добрі»? Отже, й великий просвітитель не зайшов аж так далеко, можливо, щоби заперечувати саме рабство; як таке…

Він чітко та неспірно висловлюється за його скасування: «нема іншого засобу, як відмінити саме рабство». Іншої думки його опонентка, княгиня Є. Р. Дашкова та сама, що через гвардійський путч висаджувала колись Єкатєріну II на трон. Вона вважає, що починати треба – не з рабства, в жодному разі; та ще й обґрунтовує це:

Освіта веде до свободи, але свобода без освіти породила би лише анархію та безлад. Коли нижчі класи моїх співвітчизників будуть освіченими, тоді вони будуть гідні свободи, бо тільки тоді вони зуміють скористатися нею без шкоди для своїх співгромадян і не зруйнують порядку та відносин, неуникнених за будь-якого трибу правління.

(цит за Л. Я. Лозинская, Во главе двух академий, Москва, 1978, с. 46)

Отже, надати волю рабам (поки що не на часі!) можна буде лише за умови, що вони, всі як один, – освітяться, але от – як добитися саме цього?

Вище ми бачили, як раби та їх пани, одностайно, жевріли по «курних ізбах»; тобто – не надто в цьому й порізнювались. Потім, російський історик повідомив нас, що при царському дворі в Пєтєрбурзі, а значить – на самому верху імперії, – лише половина уміла якось-такось читати; а десь третина – ще й писати. То, чому ж вони були на волі?…

Але, й це ще була не вся правда, бо, від неписьменних та неосвічених недалеко пішли письменні та освічені; та про це є зримі свідоцтва.

Якийсь там піп, що повернувся з Італії, дослівно, – «нє находіл слов для виражєнія» описуючи тамішні «доми прєоґромниє» та «мужіков мєдних», а як уже з’являлося щось і насправді нове, то обмежувався тільки звичним – «зєло удівітєльно». А попи були не останні в російському суспільстві, – за «освітою». Мабуть тому й у рабах не лічилися.

Не відстав від нього й освічений князь Куракін, відряджений до Нідерландів підчас самого кипіння пєтровських перетворень – 1705. Бо в таких словах описував бачений ним на власні очі пам’ятник уславленому Еразмові з Роттердаму: «Сделан мужик медной с книгою на знак тому, который был человек гораздо ученый».

Нагадаємо, це він – Еразм із Роттердаму написав «Похвалу Глупоті», де читаємо безсмертне: «Кому ж, як не глупоті – бути трубачем власної слави?» – і дійсно – кому?

Яка шкода, що ці мудрі та пророчі слова, наче з самого початку заадресовані до Росії, наче призначені для неї, – так і не знайшли там розуміння. Були ніби невідомі, ні М. Ломоносову, ні Є. Дашковой, ні І. Пніну, ні навіть А. Пушкіну. Ні, врешті, як то казали за совєцьких часів: «і многім, многім другім…»

Доповнення 5 Особисте життя «Семіраміди Півночі»

Але, крім історичних «подвигів» улюблениці пройдуватого Вольтера, у «матушкі-імпєратріци» було ще розлегле особисте життя, яке ми тут дещо оглянемо. Як, за відсутністю місця – не все (на це мало було би окремої книги), то, принаймні, ту його частину, що є загально відомою.

У вік витонченої сентиментальності вона не була сентиментальною, та віддавала перевагу практичній стороні справи, та черпала, мабуть, від цієї сторони свого життя чисто фізіологічне задоволення. Чи не найменшу роль відігравала саме естетика, бо надто часто її обранці, як кажуть в Росії, – «мордой нє вишлі»; досить пригадати хоча би кривого Потємкіна. В нашому короткому огляді ми будемо стало дотримуватись не чуток, а підтвердженої історії. Та одночасно будемо незмінно цікавитись, насамперед, – у скільки обходилися доброму російському народові, що так обожнював свою німецьку властительку, – всі оті її примхи та пристрасті.

Як ми вже писали, першим в Росії (здається) був Сєргєй Салтиков, якого їй підсунула ще Єлізавєта I, охоплена бажанням отримати якнайшвидше «наслєдніка трона», і від якого та його, правдоподібно, й нагуляла; але, тоді не вона розпоряджувалася державними грішми. Наступним був Ґріґорій Орлов, який допомагав висаджувати її на трон, поближче до державної каси. Він протримався якийсь час, поки його не змінив Станіслав Понятовський, потім повернувся знову. Не пройшла цариця, можливо, й мимо його братів. Остаточно він був відставлений, коли прибувши з далеких Фокшан 1772, де підписував угоду про поділ Польщі, – викрив у ліжку «матушкі-імпєратріци» такого собі Васільчікова. Єкатєріна відправила його до маєтку та не дозволила рік з’являтися при дворі. Полишила йому державну пенсію в 150 000 карб. на рік та подарувала ще 100 000 карб. «на ремонт палацу». До того подарувала 10 000 «душ» рабів, всю обставу апартаментів Зимнього палацу, де він перед тим розміщувався, та ще й два срібних сервізи.

Скільки він устиг накрасти за ті минулі десять чи скільки років, – невідомо, але відомо, що за попередні два роки набув у готівці та дарунках – більше 300 тисяч карб. та 7 тисяч «душ» рабів.

Його брати, вважається, мали за весь час десь 17 млн. карб. та до 40 тисяч рабів. Так, нічого собі, заможненька родинка…

У рік страти Пуґачєва, 1774, Васільчікова відсуває на бік Кривий Ґріґорій Потємкін, 36 років. Цей вартував казні чи не найбільше – десь 50 млн. карб. А до того, за ті два роки, що пробув «прі дєлє» – зумів скупчити в своїх руках чи не найбільшу владу. Його змінив, однак, особистий секретар імператриці, збіглий попович Завадовскій, але це не надто засмутило хитрого Потємкіна. Бо він хутко зметикував, що позиція доброго сутенера – є набагато міцнішою, ніж позиція тимчасового коханця. Та, як приятель цариці, втішаючи її тепер лише час від часу, – взяв на себе подальший добір її коханців. Завадовскій почав був інтриґувати проти Потємкіна, але був за це хутко відсунутий від… ну, ви розумієте. Він обійшовся доброму російському народові всього тільки в якихось 1,5 млн. карб. – суті дурниці.

Подальших коханців добирав граф-сутенер (чи князь-сутенер?), але не обмежувала себе в цьому і сама «матушка», наша Семіраміда.

Процедура добору чергового коханця в руках князя не те, щоб бюрократизувалась, але якось систематизувалась. Про того, на кому поклала око імператриця, Потємкін збирав відомості, а потім було два етапи: обов’язковий лікарський огляд, та… спальня довіреної дами двору, яка перевіряла кандидата, так би мовити, «в дєлє». При дворі її так і називали – Probier-dame. А вже коли вона вважала, що все як годиться, – майбутній коханець допускався й до самої.

Першим за такою новою системою було допущено такого собі сербського пройдисвіта Сімеона Зоріча, який протримався дещо більше року. Його, як і всіх, було підвищено до генерала, але відправлено до маєтку, коли – знову ж, почав інтриґувати проти Потємкіна. Втім, подарований маєток він дуже хутко промотав.

Коса найшла на камінь, коли цариця з цікавства обрала капітана кірасирів Корсакова, про якого ходили чутки, що він мало не незайманець. Вона, знову ж – підвищила його до генерала, але він почав незабаром надто вільно себе поводити, та аж до того, що цариця одного разу прихопила його in flagranti з придворною дамою. Даму було відправлено до Москви, а коханця за кордон, але й на цьому справа не покінчилась, бо бравий кірасир, попри всі медичні огляди, нагородив «матушку» ще й венеричною хворобою. Від неї вона лікувалася півроку, вимушена весь цей час стримувати свої пожадання. Щоправда, на нього пішло всього якихось там 920 тисяч карб. – дрібниця.

П’ять років пробув на своєму посту молодий Ланской, що помер 1784 (теж – генералом), з причини відносно невинної ангіни, але кажуть, що його орґанізм був за цей час вкінець підірваний сталим вживанням збуджуючих засобів. По ньому залишилось десь на 7 млн. карб. маєтку. Цариця за ним дуже сумувала; та просумувала одна аж 8 місяців.

Потємкін відшукав якогось гвардійського підофіцера 22 років, А. Єрмолова, а той і собі – традиційно, зміцнивши доброю роботою власний статус – почав копати під канцлера, який зробив його з тих, «кто бил нічєм» – мало не того, хто «стал всєм». Та й прийшлося видворити сердешного з Росії аж на три роки; зрозуміло, вже генералом. Цей вартував всього там якісь ниці півмільйона карб.

Наступним був поручник Мамонов, 24 років, пияка та розпусник, який замість того, щоб усього себе віддати «царіцє-матушкє», – розглядав сукупність придворних дам як свій власний курник; з усіма наслідками. От і прийшлося й цього відправити до Москви 1789, оженивши з кн. Щербатовою, яку він «соблазніл» останньою; у званні генерала, ясна річ. Його маєток поблизу Ніжнєґо Новґорода – оцінювано на 1 млн. карб. Утримування «поручіка», що в боях у царициному ліжку доріс до генерал-лейтенанта, коштувало, в середньому десь 36 тисяч карб. річно.

Останніми (так твердять) коханками імператриці були брати Зубови, Платон та Валер’ян. Платон Зубов, офіцер палацової варти, у віці 22 років заступив А. Мамонова, та став – природна річ, генералом та графом. Про одночасну близкість імператриці до його брата Валер’яна та їх приятеля Салтикова, та навіть про гулянки вчотирьох, – ходили чутки; хоч і досить уперті, але – на жаль, без доказів. Платон Зубов, по смерті Потємкіна – князя Таврічєского, став наступним губернатором Новоросії. Обидва брати отримали від імператриці десь 3,5 млн. карб., а вже скільки накрали від себе – про те відає лише всезнаючий Бог.

Всім своїм коханцям «матушка-імпєратріца» надавала графські та князівські достоєнства, не лише свої, але й від тієї дружньої «Римської імперії», невибагливої Австрії. Обвішувала всіма можливими орденами, російськими, а часом і іноземними. По першому поділі Польщі мало не обов’язковим для них став орден Білого Орла (який з 1815 офіційно стане російським). Всі, незмінно, дослужувалися до генерала. Ніхто не відходив і жебраком.

Складаючи тільки те, що тут було перераховано, ми отримаємо в сумі десь до 100 млн. карб. Не так і багато для такої заможної та процвітаючої країни, як Російська імперія – «Трєтій Рім».

Звернімо також увагу на абсолютно погоджену поведінку усіх отих, «прібліжєнних» до імператриці. Всі вони, без винятку, починають інтриґи, щоб вилізти на самий верх; яскраво демонструючи нам поведінку отого гердерівського раба, що миттєво перетворюється на деспота.

Наче змовилися, хіба не так? От що значить підмітити головне, ґрунтовне та визначальне.

Доповнення 6 Російське «казачєство»

Російське «казачєство» відігравало істотну роль в імперській історії, яка знає, як низку «казачьіх бунтов», так і великі послуги з боку «казаков» у імперських війнах. Зокрема – у війні з Наполеоном. А тому й не вадить розібратися саме з цим, – його походженням та значенням для імперської історії.

Тюркське слово «кайсак» спершу визначало просто вільну людину, але можливо, що так називали себе ще древні східні скити-саки, що їх із такою повагою пригадують по античних джерелах, – руйнівники розбійної імперії Ашшур та далекі предки сучасних казахів та якутів. Один із коренів цього слова зберігся у самоназві якутів – саха.

В Україні це слово з’являється не пізніше монгольського завоювання коли більша частина України була тимчасово під Алтин Орду. А, можливо, й ще раніше, за гунських часів. Як і пов’язане з ним поняття.

До Росії поняття козацтва (а тепер – «казачєства») займається, як і сила іншого, – з України. Це відбувається на її далекому тоді півдні, де поселення козаків запорозьких – доходять природної східної межі України – Дону. Цей останній вважався кордоном гунської а потім мадярської Леведії, перед 375, а після був якийсь час межею Гунського каганату, аж до 629. Але, потік російських біженців з півночі в часи «смутного врємєні» змінює, однак, етнічний баланс, та десь з початків XVII ст. ми маємо обік Дону вже російське «казачєство». Втім сама ідея козацтва, хоч і не кінного, а пішого (Росія довший час не знала кінної культури), – потрапляє на північ значно раніше, десь у XV ст. Разом із ідеєю успадковується, наче, й усе інше, але…

Задача «казачєства» формально та сама, що й козацтва, – захист країни, захист її кордонів. Однак, оскільки на Росію ніхто не нападає, то силою речей російське «казачєство» стає передовим загоном російської експансії на землі околишних народів. Одне слово, як було коротко, але ясно написане в одному з російських енциклопедичних словників: «казачєство, це військово-соціальна категорія населення, призначення якої є укріплювати існуючі та поширювати майбутні «прєдєли государства Россійского».

Що ж, сказане ясно та точно. Отже, як слово «козак» означає відданого патріота, готового стати на захист рідної країни, то слово «казак» є радше синонімом аґресора та загарбника. Докорінно поділилася семантика. Надалі ми в цьому вичерпно переконаємося за російськими ж свідченнями. Загарбника, який «покоряєт інородцєв» іще тоді, коли їх офіційно ще й підкоряти «нє вєлєно».

Донське казачєство породило волзьке та уральське, кавказьке та сибірське, від якого, в свою чергу відокремилося ленське та амурське. Сенс їх існування, незмінно, один: аґресія проти корінних народів. Адже на Сибір ніхто й ніколи не нападав – від кого ж захищати?

Існує розповсюджена та постійно підгодовувана пропаґандою думка, ніби казаки, «осваівая» нові «русскіє зємлі», – робили тим неоціненні послуги науці, творячи великі географічні відкриття. Рівно, як несли підкореним народам більш високу – російську культуру. Щодо останнього – культури, то з «культурой курних ізб» ми не одного разу знайомились. Напевно, саме тому, аби ухилитись від порівняння не на власну користь, – пізніше писали:

На землі амурських мангунів, як і в інших місцях, де проживають лісові сибірські народи, ні міст, ні кам’яних будівель немає.

Домівками людям здавна слугують вириті у землі ями, покриті деревом та дерном.

(В. Ларичев, Путешествие в страну восточных иноземцев, Новосибирск, 1979, с. 8).

Насправді ці «вириті у землі ями» виглядали, однак, дещо інакше. Років тридцять тому археологічна виправа під керівництвом акад. А. Окладнікова розкопала неподалік Байкалу (поблизу с. Берьозовка) невеличке місто, датоване рубежем н. е. Будиночки були, дійсно, напівзанурені до землі, але: в кожному була піч, з якої дим виводився системою керамічних труб, прокладених вздовж стін та попід ліжками. На думку фахівців це було задупне містечко на північному окраї східної держави гунів.

Нагадаємо, на всякий випадок, що в Європі ідея центрального опалення, найбільш економічного та ефективного, – з’явиться тільки через довгі півтори тисячі років: у Голандії та Угорщині одночасно.

Коли побачив світ роман Алєксандра Сєдих – «Даурія», то що то є Даурія, знали лише нечисленні старожили. Нарід, що дав ім’я цілій країні – давно не існував. Але, «пєрвиє казакі», оті – від «курних ізб», – побачили й чимало цікавого:

Берегами Зеї вони зустрічали поселення з просторими дерев’яними хатами міцної будови, з вікнами, затягненими промасленим папером. У даурів були запаси хліба, бобових та інших сільсько-господарських продуктів, було багато худоби та домашнього птаства. Вони носили одяг із шовкових та бавовняних тканин. Шовк, тканини, металічні та інші вироби вони отримували з Китаю в обмін на хутра.

(И. Магидович, Очерки по истории географических открытий, Москва, 1957, с. 325).

Отже, щодо співвідношення культур, – жодних сумнівів бути не може: наступала на схід, саме й тільки, нижча культура.

Так само було з «географічними відкриттями» – нічого ці люди, що не уміли читати й писати – відкрити не могли.

* * *

У своїй аґресії казаки користувалися послугами новгородських провідників, оскільки в літописах Новгороду можна знайти відомості про народи Сибіру тисячорічної давності, почасти – місцевими провідниками. Усі народи Сибіру відмінно знали географію своїх місць поселення. Нагадаємо, що вже значно пізніше, 1843, російський мандрівник Олександр Міддендорф був украй здивований, майже шокований, коли один простий лісовий евенк поблизу Туруханска точно і деталічно викреслив перед ним весь басейн однієї з сибірських річок; отже, географію теж слід облишити, вона тут ні до чого.

Московія, затиснена поміж Європою – Великою Литвою, та Азією – Монгольським каганатом, – рано виробила для себе спосіб існування: сталу аґресію проти заходу чи сходу. Пильно вибираючи слабі місця обох. Шлях на схід відкрило їй остаточне падіння Алтин Орду, а там можна було збагачуватися хутрами, які цінувалися на Заході та за які можна було купувати зброю для подальшої аґресії. Східний напрям якої забезпечували саме казакі.

Там вони з’являються на «рубєжах русского государства» десь з XV ст., ці «рубєжи» за собою закріплюють, та де можна – просувають далі. Не всюди цей процес проходив однаково. На півдні він надовго зупиняється на Дону та на Кавказі, на сході – на Жаїку, за яким були казахи. На півночі та на сході цей процес був на ціле століття зупинений героїчним опором Коди – держави лісових полювальників, обських угрів, хантів і мансі. Але, згодом усе ж удалося захопити всю північну частину великого Євроазійського континенту. Перша половина XIX ст. пішла на «покорєніє Кавказа» російським імперіалізмом, а друга – на захоплення Середньої Азії.

Офіційно «освоєніє Сібірі» почалося з малого:

Заморська торгівля через Холмоґори створила підвищений попит на традиційні російські товари, насамперед на сибірську «пушніну» – шкурки горностая, куни, соболя. Населення північних областей першим відгукнулося на нові заклики.

(М. Белов, Подвиг Семена Дежнева, Москва, 1973, с. 11)

Що ж, як є попит – треба його задовольняти; потрібно «брать Сібірь», де все це є, та ще й у надвишку. Поготів, що:

Випадкові походи не могли вирішити задачі закріплення величезних сибірських теренів за російською державою. Москва це розуміла. Настав час вести планове освоєння та заселення Сибіру.

(теж там, с. 20)

Не треба думати, як це підказує нам автор, що росіяни «осваівалі» ніким не заселені безнаглядні місця та починали там добувати звіра. В жодному разі. Вже чим не чим, а працею ніхто з них рук не бруднив. Насправді – було так:

Впродовж всього тільки 10–15 років казаки освоїли величезний терен вздовж Обі, Іртишу, зайнятий кочовими тунгуськими та самодійськими племенами. Казаки збирали у місцевого населення данину хутрами – «государєв ясак».

Щоб ґарантувати збір ясака, зі середовища корінних мешканців вибирали найбільш впливових людей, яких уводили до зимівок як закладників. Їх називали «государєвимі аманатамі». Для «аманатов» будувалося особливе приміщення – «казєнка» з міцними дверима та ґратами на вікнах. Біля «казєнкі» цілодобово стояв караул.

(теж там, с. 21)

Отже, техніка «освоєнія» була простою як хліб, або як правда: вдершися озброєними до чужої країни, казаки брали закладників, людей, що ні в чому ні перед ким не завинили, і тримали їх у тюрмі, щоб полегшити пограбунок місцевого населення. Його ґеноцид – то справа майбутнього, коли весь соболь буде понищений та абориґени стануть ні на віщо не потрібні. Закладників беруть бандити й терористи, отже, як люб’язно пояснив нам попередній автор – кожен казак був бандитом та терористом, так би мовити, – за визначенням.

Описана вище споруда – це «остроґ» – дуже старий винахід на захоплених землях. Розповсюдження (а може – й винахід) цієї культури остроґа на весь континент – цілком належить казакам. Остроґ, це прототип концтабору, та без нього абсолютно інакше виглядала би вся наступна культура ҐУЛАҐу – наша сучасність. Класична структура остроґа частокол, будівлі всередині (сучасною мовою – «зона») та вартові «вишкі» по кутах, це ж ті самі табори ҐУЛАҐу, та вони майже не змінилися за сотні років російської історії.

Закордонні фахівці після II Світової чимало дискутували, чи були концтабори німецьким винаходом. Дехто твердить, навіть, ніби їх уперше застосували англійці підчас англо-бурської війни. Які ж дурниці! Ніхто з них не звернувся чомусь на батьківщину тоталітаризму та тюремної справи, – Росію… куди вже 1934 року з’явилася представницька делеґація з нацистської Німеччини – ознайомитись зі совєцьким досвідом розбудови системи концентраційних таборів. А як так, то й не полишається сумніву, що тут саме молодші звернулися за порадами до старших.

Є в цьому, звичайно, і ще одна велика брехня, – про пустельну та дику землю, яку вперше «освоїлі», оті «доблєстниє зємлєпроходци». Її не посоромився повторити згодом і такий визначний учений, як академік А. Окладніков. Про даурів, які зникли невідомо куди, ми вже пригадували, але про знищення числених колись місцевих народів, пригадується часом і в офіційній науковій літературі:

Отож, долина нижньої Камчатки підчас завоювання була густо заселеною: від одного великого «посада» до іншого віддалення було невеличке, часто менше від 1 км. У низів’ях Камчатки жило, за самим скромним розрахунком біля 25 тисяч людей. Через двісті років, на кінець XIX ст. на всій Камчатці полишалось тільки 4 тис.

(И. Магидович, Очерки по истории героических открытий, Москва, 1957, с. 396).

Але, продовжимо знайомство зі зайдами від отієї – «культури остроґа». Як нас повідомляє той самий автор:

У березні 1583 загін казаков під командою п’ятидесятника Богдана Брязґі виступив з Кашлику походом на північ, униз Іртишем. Брязґа спочатку зустрів значний опір з боку приіртиських татарів та узяв приступом одне з їх містечок. Задля пристрашки він виділив «кращих людей» та «вожаків» і наказав їх стратити. З решти він узяв «шерть» (присягу), причому змусив їх цілувати шаблю, забризкану кров’ю.

(теж там, с. 286)

Тут доцільно буде затриматись у нашій захоплюючій подорожі Іртишем разом із «зємлєпроходцамі-казакамі», та подумати, яке враження це могло справити на місцевих мешканців. Не тих, зрозуміло, що були «страчені» ні за віщо, а тих, що були милостиво пощаджені добрими російськими людьми. Почитаємо для цього іншого автора:

Особливу повагу до людини, до її авторитету простежуємо, наприклад, у тому, що аборигенний суд беззастережно приймав показання свідків за основу у розборі справи, незалежно від того, був це чоловік або жінка, ближчий родич винуватого чи позивача або ж стороння людина. Недовіра до людини вважалася неприпустимою. За звичним правом заборонялося свідкам присягатись, останнє розглядалося як ущемлення їх честі та гідності…

І далі:

… Сама собою присяга, за уявою народів, вважалася достатньою мірою покарання для злочинця. Не мало значення: справедливо вона вимовлена чи брехливо. Сутність полягала на самому обряді присяги – обряді прилюдного пониження. Ми не зустрінемо в джерелах спогадів про примушення до присяги позивача, тільки звинувачені творили цю ганебну дію. Те, що присяга супроводжувалася всіляким ритуалом (ведмежа шкіра, запалена лучина і т. п.), повинно було підсилювати дійсність акту, його значення.

Присяга, як це можна вважати, була одним із видів покарання у північнообських народів за проступки проти загально установлених норм та правил. Російська влада, виходячи з іншого уявлення про сутність присяги, примушувала «шертувати» (давати присягу) сибірські народи, не знаючи, що тим самим піддають їх покаранню без причини.

(Н. Миненко, Северо-западная Сибирь в XVIII – первой половине XIX ст., Новосибирск, 1975, с. 214–215).

Підкреслимо, що «нє знать» того, що всі повинні були знати, то є типово російський фах. Не випадково, що тепер, та й в інші епохи, найбільш часто промовлювані слова, це – «ми нє зналі!» Колись висловлювалися й ще більш класично. Згідно свідоцтвам Зіґмунда Герберштайна та Адама Олеарія, запитаний про щось московит – радісно рапортував: «Знать нє знаю, вєдать нє вєдаю, про то знают лішь Боґ да Вєлікій Ґосударь!» Отже, незнання чогось здавна зводилося до рангу чесноти. Та, й те сказати, а якби, наприклад, і знали, – тоді як? Невже не знущалися би, не примушували «шертовать»? – не віриться якось… Але, закінчимо з отим покидьком Брязґою:

Коли Брязґі зустрічалися біля ріки оселі, він приводив хантів до «шерті» та забирав у них під виглядом ясака всі цінні речі. Так, не зустрічаючи опору, загін обклав ясаком усі оселі вздовж нижнього Іртишу. Поблизу гирла Іртишу казаки 20 травня вранці зайняли чимале хантське містечко: перебивши сплячий караул, який його охороняв, вони вдерлися в дім Самара, якого літопис називає «главным князьцом» всіх приіртишських та обських остяків та убили його.

(И. Магидович, Очерки по истории географических открытий, Москва, 1957, с. 289)

Неважко, як і раніше, кваліфікувати ці дії з точки зору моралі та права, як відвертий розбій. Такими були казаки, ряди яких рясно поповнювалися кримінальними елементами тодішньої Московії – кримінальної держави, – «вєрниє слугі ґосударєви».

* * *

Проходили часи, аґресія змінювалася на сталий гніт та повсякденний ґеноцид, але єство казака – не мінялося. Наведемо тепер дещо з російської літератури. Наведемо характерний уривок зі значно пізнішої та наче мирної епохи. Місце дії – південний Урал, береги Жаїку. Час – минуле XIX ст. – «вєк пара і елєктрічєства». Діючі особи – уральські казаки. Їх завданням була «защіта отєчєства» від «дікіх стєпних кочєвніков» – сусідніх казахів, на землях яких вони розташувалися. Як буде видно з наступного уривку (ми зберігаємо мову оріґінала) вона здійснювалася вельми плідно.

– Усмирили мы их… Помню я еще Давыд Мартемьяныч (Бородин, атаман уральських казаков в первой половине XIX в.)… Вот усмирял кыргыз, а-ай! Бывало чуть-что – берет сотню казаков, и айда в степь на аулы… Он посмотрел на меня, и в старых глазах мелькнул огонек.

– Так они чего делали, кыргызы-то… Видят – беда неминучая, сами кто уж как может измогаются, а ребятишков соберут в какую ни на есть самую последнюю кибитченку да кошмами заложат… Значит – к сторонке… Ну, казаки аул разобьют, кибитку арканами сволокут, ребятишки и вывалятся, бывало, что тараканы…..

– И что же?

– Да что: головенками об котлы, а то и на пики…

Старик говорил просто, все улыбаясь тою же старческою улыбкой. Ветер слегка шевелил седую бороду и редкие волосы на обнаженной голове казачьего патриарха. Мне вспоминалась повесть И. И. Железнова, чрезвычайно популярная среди уральцев, настоящая казачья епопея. В ней герой Урала, Василий Струняшев, тоже разбивает головы киргизских ребят о котлы. «Змею убивать, зубов не оставлять», – говорит он, и уральский писатель с умилением изображает своего свирепого героя.

(В. Г. Короленко, У казаков (из летней поездки на Урал),

Полное собр. соч., Санкт-Петербург, 1914, т. VI, с. 171).

Зробимо тут деяке уточнення: ідеться насправді не про киргизів, до яких у їх горах на півдні ще не дісталися казачі розбійники, а про звичайних казахів. Звідки виникла плутанина, від безмежного московського невігластва, чи то від безмежного ж расистського зверхництва, – зараз важко й з’ясувати. Найбільш повчальне, що можна винести з цього уривку, так це те, що моральний рівень російського суспільства, від «плюґавоґо казачішкі» до всіма поважаного письменника І. Жєлєзнова, – є вражаюче однаковий.

Свій звіт про розповідь старого казака В. Короленко закінчує словами: «І при цьому погляд – справжнього праведника».

В. Короленко дав нам сухий репортаж із фактів своєї подорожі Уралом, тільки мимохідь згадуючи кровожерного «казачьєґо пісатєля» (!) І. Жєлєзнова. Але, є й російські письменники, вже не «областнікі», а приписані офіційно до «вєлікой русской літєратури», та не менш далекі від людської моралі. Одного з них, Артєма Вєсєлоґо (очевидно – псевдонім), пригадав Євген Гуцало у своїй блискучій статті «Всяка хурда мурда» (Літ. Україна, № 34 (4547), 26.08.1993). Пригадаємо трохи звідти й ми, отой його роман про Єрмака «Гуляй Волга» де він – дослівно – милується на «подвиґі» своїх казачих «ґєроєв».

Бунтовали на Каме черемисы и башкирцы, задавленные непосильным ясаком. Казаки к ним сплавали – самых пущих перевешали, остальных всяко настращали и обложили двойной данью.

Далі – більше, як у них кажуть: «аппєтіт пріходіт во врємя єди»:

Согнали казаки с дедовых стойбищ иренских и сылвенских татар и остяков. Строгановы на тех землях расселили своих людей, приставив их к соляному и пашенному делу.

Це – одна сторона діяльності: так творили казаки «ґосударєво дєло». Але, чим же вони цікавилися найбільше, що хвилювало їх особисто? З роману можна довідатись і про це:

Казаки дивились тишине точно вымершего аула и стали спрашивать старика, много ли у них богатства и куда попрятали девок.

Але, старий все плутає, не відповідає на прямо поставлене запитання, тоді:

Иван Задня-Улица опрокинул его пинком, – носок сапога Иванова был окован медью, – и взревел:

– Глаза нам не отводи! Кажи, где чего есть!

Старик бормотал свое:

– Обираем по лесу дикий мед да лубья дерем, смолу гоним да пиво варим, молимся…

Илюшко Чаграй за волосы поднял его с земли.

– Сказывай, коли хочешь жив быть, где ваши девки…

От так. «Ґдє чєго єсть» та «куда попряталі дєвок» – можуть цікавитися лише, єдино, звичайні кримінальні злодії, якими ці «доблєстниє казакі» насправді від діда-прадіда й були. Письменник ними явно хизується та це є хизування такого ж затятого кримінальника такими ж предками – злодіями минулого. Така собі, бачите, своєрідна «національная ґордость вєлікоросса» – зарозумілого насильника та расиста, – в наш цивілізований час.

Кажуть, що десь в роки «Вєлікой Охоти» 1937, попри такий високий накал патріотизму, – прибрали кудись і Артєма Вєсєлоґо. За що, як звичайно – невідомо, але – побоююся, тільки не від сорому за його писанину. Можна було би, напевно, з’ясувати це й більш детально, але… Хто ж заради такого людського сміття – зайву сторінку переверне?

Зауважимо принагідно, що російська література бувала якою завгодно, – патріотичною, дидактичною, але тільки не критичною. Оспівувала злочини власної історії. А це й позбавляє її можливості зайняти будь-яке пристойне місце в літературі світу.

* * *

Але, досі ми простежували ґенезу казачества, морально-етичний рівень цього класу російського суспільства, його місце в системі імперської аґресії. Однак, часи йшли, злочинна імперія розповзлася «от Одєра до Бєрінґова проліва», та… Що ж тепер було робити отому казачєству?

З часом воно припинило волоцюжний триб життя, якось устабілізувалося та осіло по загарбаних країнах, практикуючи ґеноцид підкоренного населення. Перетворилося на таке собі «воєнноє сословіє». Але, якщо на Дону, Кавказі або пониззях Жаїку казаки могли відносно непогано себе прогодувати, то в Сибіру справи були дещо гірші. Там вони були прийняті на державну службу та утримання, далеко не розкішне. Для лєнских казаков, найбідніших, це було на рік 5 карб. грошима (у перерахунку з XVII ст. на кінець XIX – десь 250–300 карб.), 28 кг солі, 256 кг вівса та 330 кг жита. До цього можна було щось приробити (рідше) або щось підкрасти (частіше), але з певним ризиком. Соціальний статус казака не стояв високо, та хоч його не продавали й не купували, але при нагоді відважного землепроходця, якому стоятимуть згодом совєцькі пам’ятники, – могли й видрати батогами, як не гірше.

Втім, не слід вважати, що побиття батогами було якимось привілеєм нижчих шарів населення. Демократія батогів – єдина в Росії – міцніша будь-якої іншої. Драли батогами в Росії бояр і холопів; просто, у «званіі холопа» ймовірність скуштувати батогів була значно вищою.

За присудами «казачьіх кругов», що відродилися, починають драти подекуди батогами й тепер, наприкінці XX ст., як і на початку XXI. Батіг, вкупі з крадіжкою та пияцтвом, – то є безсумнівний інваріант російської історії.

На заході, проти реґулярних армій, пожитку від казачєства було обмаль. Його військовою вершиною, без сумніву, стала війна проти Наполеона 1812. Тоді, під атаманом Платовим, донські казаки зуміли у напівпартизанській війні дещо поскубти французів. За що й були, відповідно до заслуг, відмічені парадом у Парижі. Щоправда, не обійшлося й без збитків. Колишній генерал-губернатор Москви граф Растопчін (тодішній Лужков) жалівся 1813 в листі з Парижа до дружини в Москву: «Уяви собі, до якого падіння дійшла наша армія, якщо старі унтер-офіцери та прості солдати залишаються у Франції, а з кінно-гвардійського полку за одну ніч дезертувало 60 людей зі зброєю та конями». Про казаків, як таких, він не згадує, то може вони – не підвели?

Від нього ж ми (ще тоді!) дізнаємося про майбутнє покликання казачєства в імперії, котре на той час уже «открило, покоріло і освоіло» всі «дікіє землі» континента, які на ньому ще були. Тепер, це нове покликання, яке орґанічно виросло зі старого: покликання карателів. Бо, то вже якась вища справедливість: що би не вчиняв цей нарід, – воно незмінно поверталося проти нього ж. Свого часу торгівля іншими народами – переросла згодом у його власне рабство. Прикартання інших народів казаками, – обернулося на прикартання його ж самого. Починалося це тоді ж, у наполеонівську війну, і з не так великого. Той же граф Растопчін пише 27 жовтня 1812 до своєї дружини зі щойно звільненої від Наполеона Москви: «Мужики починають спустошення: оскільки грабувати нема чого, вони палять. Це вони зробили у Петровському у графа Лева та в Архангельському у Юсупова. На щастя у мене є казаки аби привести їх до тями, і я сподіваюся, що порядок буде незабаром відновлений».

Бачите: «На щастя у мене є казаки, аби привести їх до тями»…

* * *

Ця нова функція казачєства: всезагальне «приведення до тями», буде віднині ширитися та наростати, від польського повстання 1830, розчавленого Ніколаєм I, до придушеного вже його сином – «царєм-освободітєлєм» повстання 1863 – в Польщі, Білорусі та Україні; тут добре попрацювали казачі «шашкі», а потім і казачі нагайки.

Будучи передовим загоном та стійкою опорою російського самодержавства, казачєство «нє дрогнуло» й підчас революцій. Революцію 1905 цілком задавили казакі, перестрілявши по містах тисячі людей та перешмагавши нагайками та шомполами сотні тисяч селян по селах. Особливо лютували вони, віддамо належне, – в нашій Україні.

Такою самою надійною опорою самодержавства були вони й 1917, за що потім і були піддані певним репресіям, масштаби та значення яких були ними ж, згодом, – капітально перебільшені та перебрехані. Після війни 1941–1945 (де вони практично жодної ролі не відігравали) казакі були відновлені в усіх правах, а тепер відроджуються у всьому своєму давньому блиску.

Вони відроджують, насамперед, як це прийняте в Росії, – «славниє традіції», з якими ми вже почасти ознайомились з подачі В. Короленка та А. Вєсєлоґо. Але, все одно, поставимо, з усією відвертістю запитання: а, що ж це за традиції? – бо, найменших позитивних традицій в імперській історії – не викрити.

Може оті традиції побирання «государева ясака» та побрання на це закладників із місцевого населення?

Або більш пізні традиції всезагального «приведення до тями» за сприяння «нагаєк і шомполов»?

Деінде, подекуди, кажуть, уже деруть когось нагайками за присудом «казачьєго круґа», а там, у людей, – уже кінець XX ст. Виглядає це все так, якби Захід США, де ще минулого століття було щось на кшталт своїх казаків, – повернувся би до «великого минулого». Відмінив би, скажімо, існуючу судову систему та відродив би «славную традіцію суда Лінча». Потворно? – нема сумніву. Але так тому, що це «там, у ніх». А тут – чому би й ні – «славная традіція». Та – що ж там іще відроджувати? – чи не «курную ізбу»? Так нема чого турбуватись: надійде час і сама відродиться…

Так Росія, замкнувши себе до клітки одвічного тоталітаризму демонструє світові все нові зразки дикунства, в жодному разі не забуваючи й про старі.

Чи є у російського казачєства майбутнє? – безумовно.

Нецивілізовані, невігласні, аґресивні й тоталітарні за своєю ментальністю люди, – завжди знайдуть своє майбутнє в будь-якому обозримому майбутньому цієї країни.

Знайдуть просто для того, що це майбутнє, як уже досить ясно для всіх, – може бути знову тільки минулим, тільки імперським, тільки тоталітарним. Тому, що всі марні намагання піти від тоталітаризму в Росії, по біжучий час, зводилися до зміни уряду, а треба змінити – нарід. Що, судячи по всьому, – навряд чи можливо. Пояснимо, в чому справа: тоталітаризм весь час змінює психіку, ментальність народу, тоталітаризуючи її. Коли це досягнуто, – кількість перейшла у якість: можна впроваджувати будь-яку демократію, але країна все одно полишиться тоталітарною.

З цієї простої причини можна з достатньою певністю сказати, що в Росії ніколи не буде: ні миролюбної, ні насправді демократичної держави: нарід не допустить. Яким саме він буде, цей черговий виток російського імперіалізму та тоталітаризму, – можна тільки гадати. Але, ясним є одне, – яким би він не був, скромна казача нагайка – знайде в ньому своє місце.

* * *

Тим часом, в очікуванні світлого імперського майбутнього, казачєство завойовує для себе нові терени експансії, та знову за межами батьківщини – пішов наступний виток історії. У нас в Україні відкрито формуються орґанізації російського казачєства, що присягають на вірність Росії (Донецьк, Львів, Одеса). Жодного відношення до російського казачєства ці міста ніколи не мали. Уже за це, за створення військових орґанізацій іноземної держави на чужому терені, всіх їх в цивілізованій країні вислали би за 24 години на батьківщину, але…

Що робити: живемо у невизначені часи. Московського уряду наче й немає, але український – хто ж його бачив?

Спромога відторгнути Придністров’я від Молдови (на користь Росії?) є повчальною й щодо надій, які покладала імперія на казачєство, яке там чомусь теж воювало. Такий собі отець Олєґ, що побував там від товариства «Память», у звіті по радіо 7.07.1992, сповістив нас, що казакі воюють там «за Россію в граніцах 1917 года». Втім, з цим був згодний і тодішній віце-президент Росії А. Руцкой, особа хоча й жидівського походження, але гарячий великоросійський патріот: «Россіі должно прінадлежать всє, что прінадлєжало єй до 1917 ґода». Цих його слів ніхто й ніколи офіційно не спростовував.

Московські «Аргументы и факты» в № 613 від 28.08.1992 сповістили, однак, що у Придністров’ї у казачих одностроях воюють і достроково випущені з тюрем російські злочинці-рецидивісти. Про те саме писали й інші.

Отець Олєґ сповістив нас також, що молдавські розбійники розпилюють казаків живцем на пилорамах, що – за його словами є «крайнє мучітєльно». Але, як то кажуть: ці повідомлення «не отримали підтвердження з незалежних джерел»…

Таким чином, поки можна сказати, що своє друге життя російське казачєство починає зовсім непогано. Не гірше, принаймні, ніж своє першє. «Русскоє казачєство» шириться, немов би ота короста. Кажуть, що з’явилися навіть якісь «мурманскіє казакі», готові хоч зараз обороняти «ісконно-русскіє Куріли, Ітуруп, Кунашіру, Хабомаї, Шікотан» від недобитих японських самураїв. Калінінґрадських казаків, втім, здається, ще немає. А, треба би… Кордон із «вражєскім окружєнієм», якби воно там не було…

Щоправда, часом виникає й промінь надії. Навесні 1999 до президента Росії Б. Єльціна звернулися офіційно так звані «Семірєчєнскіє казакі», предки яких іще в минулому сторіччі почали «осваівать Сємірєчьє» Джетису – околиці озера Балхаш. Сьогодні у них виникають неабиякі проблеми. Бо, їх чоловіки, члени їх як же тут сказати? – братства? – орґанізації? повинні ходити у своїх казачих військових одностроях, а у незалежному Казахстані, – можна ходити лише у державних одностроях, не чужої держави. Бо це вам не якась там Україна…

А, як без одностроїв вони ніби й не казакі, то й прохають свого президента дати їм можливість орґанізовано повернутись на «історічєскую родіну». Мудрий, мудрий крок; так би й усім, але…

Справа в тому, що Росії вони потрібні не вдома, там їй росіян вистачає, а потрібні, тільки єдино, саме там – «на боєвом посту»…

Доповнення 7 Витоки ідеї військових поселень

Левова частка описуваних нами забрехувальних ідей визріла, природно, у XVIII ст., – сторіччі розуму, енциклопедистів та ґільйотини. Дав свого внеску й Фур’є з його фаланстерами, котрі потім так уперто переслідували у снах Вєру Павловну, але була й інша людина, уже не порожній фантазер, але людина справи, відома куди більше від ницого Фур’є.

То був один з найбільших авантюристів свого сторіччя, до речі, не тільки й не стільки енциклопедистів, як шарлатанів на зразок Каліостро або авантюрників на зразок несамовитого Мора Беньовського, від Барської конфедерації. Який зумів збігти навіть із камчатського полону Єкатєріни II. Таким був і один із видатних учених свого часу – теплофізик Бенджамен Томпсон, американець, більше відомий, однак, під іменем британського графа Румфорда.

Як фізик та член Королівського Товариства з 1781, – він зробив незвично багацько: відкрив перенос тепла шляхом конвекції, винайшов перший фотометр, дав метод визначення теплового еквівалента (усього на 30 % менше від теперішнього) для механічної роботи. Джоуль лише використав його результати. Він же першим прийшов до думки, що тепло – то є рух, спростував теорію теплорода. Усі свої відкриття він схильний був негайно використовувати для практики, капітально поліпшив відомі тоді конструкції ламп та пічок.

Він народився 1753 в родині фермера в Уобурні, штат Масачусетс. Був талановитим самоуком та домовим учителем, потім майором міліції, англійським шпигуном при армії Джорджа Вашінґтона, а в кінці став політичним біженцем у Лондоні, близько зійшовся з лордом Джорджем Джермейном.

Полковником британської армії він виїздить 1783 до Баварії, де за доручення баварського електора, ставши його ад’ютантом, безпосередньо займається справами баварської армії, що перебувала в повному упадку в оточенні численних зовнішніх ворогів. Робити таки було чого, бо – як пише біограф графа Румфорда:

Баварська армія була численною, але не до вжитку як бойова сила, завдяки поганій орґанізації, відсутності бойового духу та слабого забезпечення.

(Сенборн Браун, Граф Румфорд – екстраординарний фізик, Нью-Йорк, 1962, польський переклад, Варшава,1966, с. 53).

Обстеживши стан військового бюджету, ад’ютант електора з’ясував, що його левова частка йде на одяг та їжу, та став ламати голову над тим, як їх можна покращити, а головне – зробити дешевше. Та, домігся згодом, як того, так і другого.

З одягом він провів низку досліджень, знайшовши тканини, які оптимально зберігали тепло, але фабриканти відмовились від його порад та він узявся до справи сам. На відповідь вони, умілою пропаґандою позбавили його робочої сили. Тоді він звернув уваги на мюнхенських жебраків, які були численні та відмінно орґанізовані, – десь до 5 % усього населення міста.

Йому вдалося, кінець кінцем, залучити їх працювати до своєї фабрики, виробляючи необхідний одяг та взуття для армії. Але, залишалася проблема харчування.

Експериментуючи з супами він знайшов, нарешті, такий собі досконалий суп з ячменю, гороху та картоплі. Але… як пише далі Браун:

Важливою проблемою для баварської армії, численної але убогої та бідної на гроші, була ще практично її повна бездіяльність. Здебільшого неписьменні, вони не могли навіть читати, щоб якось заповнити час.

(теж там, с. 74)

Враховуючи цю обставину Томпсон напав на геніальну ідею: оскільки армія складалася переважно з селян, то потрібно було зайняти її час саме селянською працею. А як вона в стані була би тоді повністю утримувати себе – відпали би витрати на її харчування.

Сказано – зроблено. Наказом електора кожному ґарнізону була виділена польова ланка, де вироблялися харчі для армії, а заразом і для жебраків, які працювали на військових фабриках. Румфордові ж належить першість у винаходженні зручних та не надто великих польових кухонь, що варили винайдений суп, не так смачний, як корисний. При цьому, за рахунок обниження витрат на армію, виникла можливість довести її численість до 30 тисяч, що було вельми пристойно для такої невеликої держави, як Баварія.

За всі ці досягнення Румфорд був незабаром підвищений, від ад’ютанта електора – до військового міністра.

Щоправда, новій баварській армії так і не випало нагоди довести свою боєздатність, а вся постановка справи була змінена на старий лад супротивниками та ненависниками Румфорда, зведена нанівець після його від’їзду. Але… можна думати, що в умовах освіченої Європи ідея військових… скажімо «совхозов», – могла якось працювати.

На закінчення зазначимо в особі автора цих досягнень те, чого не обійти барону Кюв’є у своїй промові від імені Паризької академії, з нагоди смерті графа Румфорда 1814:

Він ніколи не визнавав, що турбота про благо людей може бути відданою на їх власний розсуд. Природне, здавалося би, прагнення людей вирішувати самим, як вони мають бути керовані, було в його очах всього тільки смішним продуктом невігластва. Він вважав, що китайський уряд є зразком досконалості, бо доля натовпів у Китаї довірена абсолютній владі людей науки, із яких кожен займає у ієрархії відповідне до його знань місце, а це повною мірою забезпечує те, що багато мільйонів рук стають слухняним інструментом волі кількох добрих голів. Таким царством, котре він собі уявляв, не важче було керувати, ніж його казармами або домами убогих. Він сліпо вірив у силу порядку.

(теж там, с. 167–168)

Звідси можна бачити, що граф Румфорд, як і граф Аракчєєв, при всій їх інтелектуальній неспіврозмірності, – були діячами визначено ленінського типу. Крім того, оскільки він народився в Америці, був як у себе вдома в Англії, тинявся по Франції та Баварії, – його можна вважати в якомусь ступені й інтернаціоналістом.

Втім, який вплив мали ці несумнівні та блискучі досягнення графа Румфорда на наступну діяльність графа А. А. Аракчєєва та імператора Алєксандра I, – ми, на жаль, не знаємо.

Бо, коли ідея носиться у повітрі, – на неї можуть і незалежно натрапити різні люди.

Загрузка...