Аналітична історія України

1. «Вєлікій Октябрь»

Він став великим переломом світової історії, та це дає привід іще раз нагадати, чим вона була насправді, Жовтнева революція, та що вона принесла власному народові та всьому людству.

Лєнінові та його прибічникам не прийшлося тоді надто змагатися за владу. Вона валялася на землі – тільки підібрати. А стартові капітали – теж були. Чималий внесок до лєнінської каси зробив німецький кайзер, зацікавлений в такий спосіб вивести з ладу свого найбільш, так би мовити, потенціально потужного супротивника. Постійну, знову ж матеріальну підтримку, забезпечував колишній меншовик Парвус (А. Ґєльфанд), тепер – помітний діяч західної тіньової економіки. Коротше, з підтримкою – проблем не було.

Співробітництво досить темної особистості Парвуса зі совєтами стало довгим та плідним, мало не родинною справою. Бо його син, Євгеній Гнєдін – «ізвєстний русскій журналіст і діпломат», працював у 1935–1936 першим секретарем совецької амбасади в Берліні. То були вже гітлерівські часи, але це, як бачимо, не заважало ні їм, ні йому. А це й наводить на конструктивну думку, що найліпшим гаслом для них усіх було би: «Пройдисвіти всіх країн – єднайтеся!»

Лише згодом, 10.05.1938, цей нащадок «основателя советского государства» (а, чому ні? – хіба дати гроші – це так мало?), – і собі відбуде до ҐУЛАҐу; вкупі з іншим рідством із Ґєльфандів, що теж обіймало не останні посади.

Але повернемося до справи.

Головне починається потім. Бо, надто вже багацько обіцянок було роздано наперед; помимо того ідеального суспільства, яке мало прийти на зміну царському.

Скарбницею таких порожніх обіцянок стала, в першу чергу, так звана «Декларация прав народов России», прийнята більшовиками та їх союзниками, з якими вони потім жорстоко розправляться, – через якийсь тиждень по захопленні влади в столиці («почта», «телеграф»…).

Ознайомимося з першими пунктами:

Проголошується:

1. Рівність і суверенність народів Росїї.

2. Право народів Росїї на вільне самовизначення, аж до відокремлення та утворення самостійної держави.

3. Відміна всіх і будь-яких національних та національно-релігійних привілеїв та обмежень.

4. Вільний розвиток національних меншин і етнографічних груп, що населяють терени Росії.

Як ясно бачимо сьогодні, з перспективи часу, ця «Декларация» була й полишилась чи не найбрехливішим в історії людства документом, а слівце «сувєрєнітєт» стало блешнею, на яку спромогатимуться ловити й наступних дурників, 75 років потім. Отже, пройдемося по окремих пунктах.

1. Жодної рівності не було, немає й ніколи бути не могло. Бо «старшій брат» ним і полишився.

2. Право народів на самовизначення ніколи Росією не визнавалося, ні тоді, ні тепер. Незалежність зі зброєю в руках вибороли собі тільки Польща та Прибалтика з Фінляндією. Незалежність усіх інших була тоді ж потоплена в крові Москвою. Незалежність удалих протрималася стільки, скільки змогла. Росія весь час прагнула захопити назад усіх, але її вистачило тільки на Прибалтику та на власного гауляйтера в Польщі. Та й сьогодні кримінально-політична потолоч у Москві дере глотки за «Росію в граніцах до 1917 года».

3. Уся кадрова політика більшовиків по всіх закутках колишнього Союзу складалася, тільки й єдино, – з обмежень та обмежень, – національних, релігійних і всяких інших бо, чи хтось там допустив би до державної посади, навіть – не-комуніста? Або, чи потерпів би на ній, скажімо так, – не-атеїста? Космічних масштабів більшовицькою брехнею була й ота «відміна всіх і всяких привілеїв та обмежень» тому, що за їх розгалуженістю й багатством СССР навіть порівнювати не можна з колишньою країною класичного апартгейда.

4. Цей «вільний розвиток» призвів до того, що жодна з націй – крім пануючої російської, не виросла за цей час, а більшість, особливо – малих, приведено на грань вимирання. Не кажучи вже про орґанізований ґеноцид, про депортації цілих народів.

Так стоять справи на сьогодні з цією уславленою «Декларацией прав народов России» – брехнею всіх брехней лєнінських соціал-шовіністів (бо настав час повернути більшовикам їх справжні визначення). Прагнення ж народу уникнути призначених йому російськими соціал-шовіністами денаціоналізації або вимирання, – оце й є той самий «буржуазний націоналізм», зокрема – український. Яким нас так лякали та продовжують лякати з Москви.

Прагнення народів до національної та особистої свободи можна було, як і в царській Росії, – подолати лише терором. Терором набагато потужнішим, ніж у царській Росії, яка, власне, саме від цього й розвалилася – від браку достатнього терору зверху. Отже, головним і став терор: тотальна війна проти народів, зокрема, й власного. Терор та невідворотна відповідь на нього з боку народу – громадянська війна. Не дивно, що саме терор стає першою турботою творця нової держави – Лєніна.

Терором від початку займалася «лєнінская ЧК» («Чрезвичайная Комісія»), що послідовно перевтілювалася потім у низку подібних же злочинних орґанізацій – НКВД, МҐБ, КҐБ тощо. Її ідеологію можна знайти у Н. Бухаріна, якого за горбачовських часів намагалися були віднести чи не на щабель невинно постраждалого героя революції. Послухаємо його («Экономика переходного периода», 1920):

Просто і ясно, чи не так? Тільки от, нічого собі «суспільство». Та, хіба ж тільки вони, самі розстріли…

Розстрілам незмінно передували бестіальні тортури. З людей знімали скальпи, їм виколювали очі; часом відрізували все, що тільки можна було відрізати…

Щодо цих звірств, то це у них – більшовиків, було мало не генетичне, бо С. Мільгунов на с. 65 своєї книги «Красный террор» (Москва, 1990), – наводить цікаве спостереження. Коли голова ВЧК Я. Петерс у своїх підвалах особисто стріляв людей, його соплявий вилупок таскався за ним та канючив: «Папа, дай я…» Не дарма ж вірний більшовик Г. Зінов’єв, якого пізніше прищучить найвірніший більшовик – «вєлікій Сталін», – не міг стримати тоді свого захоплення та сказав: «Чрезвычайная Комиссия – краса и гордость коммунистической партии».

Особливо лютувала російська ЧК, звичайно, в Україні: Києві, Харкові, Полтаві, Одесі, Криму… Діяла проти тих, хто у російських очах завжди був ворогом № 1. Все це є зібране, задокументоване та описане. Незнищенне.

Добре відомо, що більшовикам на чолі з Лєніним вдалося тоді, тільки з 1918 по 1924, – поменшити «рєволюціонную Россію» десь більше як на 15 мільйонів людей. З них було десь 2 чи більше млн. тих, кому пощастило унести ноги – еміґранти, біженці. Чи не два мільйони знищили, з обох боків, у громадянській війні – «Прєвратім войну імпєріалістічєскую – в войну гражданскую!» (пам’ятаєте? – значить – планувалася!). Решта, а то вже завідомо добрий десяток мільйонів, – то вже робота «славной лєнінской ЧК». Закатовані та розстріляні. А ще – виморені коротким штучним голодом 1921 селяни Поволжя (тобто, переважно не росіяни) та України. Це стало, так би мовити, ґенеральною репетицією того, ґенерального голодомору у 1933, яким буде виморено Україну. Щоби створити в ній отой «русскій пєрєвєс», про який з гордістю напише потім новітній російський пророк, ідеолог постбільшовицького російського імперіалізму А. Солжєніцин («Как нам обустроить Россию?» Москва, 1990). Тоді подібне його «людоустройство» тільки-но розпочиналось.

Але, що ж це все врешті було? – невже, продумана політика? Чи, може просто, як то у них кажуть (та – ні у кого більше) – «лєс рубят – щєпкі лєтят»? Та ні, бо ми вже наводили свідчення, та не кого-небудь, а «вєрного лєнінца» Н. Бухаріна. Який потім буде знищений ще вірнішим лєнінцім…

Якщо ж звернемося до людини, авторитет якої був на той час незаперечним (а у декого – й досі) – В. І. Лєніна, то… То хутко переконаємося, що чи не найчастіше вживане ним тоді слово було, мабуть, – «расстрєлять!» Великою і розлеглою вона є, розстрільна лєнініана, хоч ніхто, на жаль, її здається не збирав. «Расшіріть прімєнєніє расстрєла!», «…буду арєстовивать і добіваться расстрєла», «…нє только арєсти, но і расстрєли», «провєсти бєспощадний массовий террор…» і т. д., і т. п. Згідно з його особистим наказом можна було розстрілювати навіть червоноармійців; за, скажімо, неохайний вигляд. Розстрілювати кого завгодно: старих, дітей, жінок з немовлятами… Це з тих пір, мабуть, іде сакраментальне звинувачення усіх інших («хто нє с намі»), у звірячих жорстокостях саме до них: «дєтєй, старіков і бєрємєнних женщін». На все це потрібні були численні виконавці. Таких не бракувало ніколи, бо це ж – Росія. І вже це показує, що більшовицька верхівка ще тоді добре давала собі раду з професійною злочинністю, знаходила з нею спільну мову.

Отже, не майте жодного сумніву. То була саме вона й тільки вона, продумана політика, лєнінський принцип. Так розпочинало свій шлях у майбутнє «общество соціальной справєдлівості».

Очевидна маніакальність цього суб’єкта простежується не лише у його нестриманій кровожерності, але й часом у місцях цілком несподіваних. От що пише В. І. Лєнін – Г. М. Кржижановському (росіяни й досі не знають, що «р» перед «ж» не вимовляється, писати треба Кжижановські) у грудні 1920:

Яку премію отримав Г. М. – не знаємо, але судячи з усього – виконав, бо в тюрмі, здається, не сидів. Але, що ж то за загальна потреба: мобілізувати всіх (!) щоб із них не менше (10–50?), – «обучіть елєктрічєству»? А, до речі, чи таке щось, як «обучіть елєктрічєству» – мінімально погоджене з логікою або законами мови? – далебі, безнадійно хвора людина.

А, як приймати оте «із пріказа от 27 октября 1917 года»:

Зате, кажуть, – це часто можна почути, Лєнін був неперевершеним полемістом, умів досконало відстояти власну точку зору, власні ідеї («ідеї Лєніна – побєждают!»). Але на це можемо зауважити, що він був майстром лише у своєму – суто російському спорі. Де не треба прискіпливо збирати арґументи й докази, на них побудовувати фортецю з фактів зцементованих логікою. В російському спорі досить лише показати всім, що ваш супротивник – людина недобра, а тоді вже кожному буде ясно і очевидно, що така людина – ні в чому рацію мати не може. Наведемо з цього приводу висловлювання, навіть – не політика, хоч і досить спостережливої людини.

Який же точний опис отого їх традиційного російського спору!

Все це, зрозуміло, тільки єдино в тому разі, коли опонента з якихось причин було важко або незручно розстріляти відразу.

Воістину хворий «вождь» безнадійно хворого народу: своєрідний символ. Вони вичерпно довели світу, що в Росії й така проґресивна справа, як революція, – може стати «дєлом архірєакціонним»…

Так виглядала перспектива побудови небаченого в світі нового суспільства на рівні тих, хто визначав цю побудову та керував нею. Трохи непогодженим було це внизу, в «массах», яким і належало все це здійснювати. Селяни поки палили поміщиків, розтаскуючи що можна та руйнуючи те, чого не можна було потягнути до себе. А міське люмпенство імперії, уже позбавлене нею чого тільки можливо – добробута нації, культури, свідомості й людської гідності, надихнуте отим «долой буржуазію і помєщіков» зарепетувало як ніколи. Люмпен прагнув остаточного звільнення, від усього. Негайно і остаточно. Навіщо вітатися? – «долой рукопожатіє». Навіщо соромитись взагалі, а голизни зокрема? – «долой стид». Або, навіщо ота застаріла родина? – «лучшє вєдь бєз бита, вєрно!». А, принаймні, як припре – «поступіть в жєнотдєл і сдєлать аборт». І все це супроводжувалось такими багатолюдними демонстрациями, яких не бачили й у часи перевороту.

От, аби якось прикартатати цю всенародну стихію «звільнення» від усього, від чого тільки можливо (цей балаган «смутного врємєні») і прийшлося вдатися до діктатури пролетаріата, чи чогось там іншого – то вже питання певною мірою вторинне. Зауважимо тут у дужках, що коли би до подібної практики вдався би іще наш палеолітичний предок, то й ми сьогодні навряд чи ходили би на своїх двох: радше би на всіх чотирьох. А було це все інтелектуальною (якщо мислимий тут подібний термін) спадщиною поколінь російських мислителів, від І. Пісарєва з М. Добролюбовим та по С. Нєчаєва…

Коли йдеться про ставлення більшовиків до селянства, то слід пам’ятати, насамперед, що це було збіговисько інтер-люмпенів, для якого люди, що могли прожити власним трудом – були якоюсь «тємной массой». Такий підхід ведеться з самого початку, бо їх духовні батьки – Маркс і Енгельс, – теж були звичайними міськими інтер-люмпенами. А тому й писали, що цей клас – селянство

Цікаво, що ці два недоумка написали це дурство у тій самій Німеччині, історія якої була радикально змінена за три століття перед тим – саме селянськими війнами!

Що ж стосується перебудови суспільства взагалі, то…

Відомий російський письменник, граф Л. Н. Толстой писав з приводу перебудови суспільства теж, ще тоді, підчас революційних заворушок, та писав цілком слушно:

Наприкінці й називає це – «суєвєрієм устроітєльства» (кращого, мається на увазі). Що ж тут сказатиі – молодець дід, як у воду гледів. Тільки в одному не дотягнув, – «слухняним тільки необхідне»… Якби ж, – «необхідне»…

Так само, далекоідучі «Лєнінскіє прінціпи» можемо простежити у ставленні більшовиків до розуму. Воно – теж, іде у них від Лєніна, цілком та повністю, від його особистих, втім, притаманних і цілому народові схильностей та упереджень. Сам він усе життя марив себе інтелектуалом, «властітєлєм умов» (посада – специфічно російська, породжена невіглаством суспільства), а сам був усього тільки плутаником, недоучкою та невігласом. Щодо цього – не хвилюйтеся, все це можна довести, однозначно та вичерпно, як зайде така потреба.

З цієї протилежності мала виникнути теж, ціла характерна особливість, ціла настанова майбутнього совецького суспільства: протилежність і нездолана прірва між соціальним устроєм, режимом, та розумом. В ньому цей останній буде неухильно переслідуватись. Аж поки останній ґенсек М. Ґорбачев, не спробує повернутись лицем до звичайної логіки, проголосивши «новоє мишлєніє».

Лєнін щиро ненавидів інтеліґенцію, та – не без провини з її боку. Бо сам «овладєвал массамі» спираючись єдино на демагоґію та знання російського дологічного мислення, первісного та маґічного; та так, що більш-менш інтеліґентна людина, яка володіє елементами звичайної логіки, – була в стані його геть спростувати.

Саме з епохою Лєніна, «революційною», – співпадає пік еміґрації інтеліґентів. Хоч і не першого гатунку – російських, а все ж – інтеліґентів; бо, й такі заважали. Поготів, сам Лєнін примусово відправляє до вигнання, за кордон, цілу купу університетських професорів.

З іншого боку, навіть підтримати більш-менш нормальне функціонування будь-якого суспільства, ну, можливо, крім зовсім уже печерного, – неможливо без людей інтеліґентних та умілих; їх віднині презирливо іменуватимуть «спєцамі». Терпітимуть, до певної міри, але й щиро ненавидітимуть; це на них будуть валити оте уявне «врєдітєльство»: «інжєнєр-врєдітєль»!

Все це теж піде з часів «Вєлікого Октября», з часів Лєніна.

Еволюція лєнінських принципів була закономірною, але шокуючою – тільки для профанів.

З 1953 дещо скоротилися масові тортури, масові розстріли. На той час вони унесли життя десятків мільйонів громадян «нового общєства», – досить. Скоротилися й депортації народів. Малих подепортували, а великих приходилося донищувати «на мєстах». Та, й ніколи було займатися дрібницями. Прийшов час грати на ціле: розпочинати термоядерний терор світу. Починався відхід від «лєнінскіх прінціпов».

Власне тому світ був і вражений, і шокований, коли у Камбоджі «свята трійця» ватажків «червоних кхмерів» – Пол Пот, Ієнг Сарі та Кхієу Самфан, – за всього кілька років (1975–1979) спромоглися вимордувати третину населення своєї країни (3 млн. з 8). Ото був справжній тріумф «лєнінскіх прінціпов»!

Бо там – теж будували нове та досконале суспільство. Там було зліквідовано гроші, торгівлю, міста. Із особистих речей громадянинові дозволено мати тільки підстилку – циновку для спання та один комплект простого одягу, чорного коліру. Чому? – бо на такому бруд менше видно. Ідеал лєнінського «воєнного коммунізма» та мало не ідеал брєжнєвського «научного», – хіба не так?

«Расстрєлять!»? – бувало в Камбоджі й таке, та не часто; безумовно – не для всіх. «Патронов нє жалєть!» – де там… Бо й патрон потрібно купити на Заході, а там – ще є гроші. Отже, був наказ – не розкошувати – «економіка должна бить економной», – на всіх патронів не напасешся. Обходилися дешевше, указуючи шлях у майбутнє іншим: або провалювали голову кийком, або душили пластиковим пакетом. Ото й був чи не єдиний відступ «червоних кхмерів» від «лєнінськіх норм». По формі, але не за суттю, не за змістом…

Не менш був шокований наївний світ, коли хтось із журналістів підняв сорбонську дисертацію когось із цих трьох, здається, самого Пол Пота. Бо, зазначимо, що всі ці люди, на відміну від «вождя і учітєля», отримали свого часу першорядну європейську освіту. Так от там, слово до слова, було описано побудову «нового общєства», яку було здійснено ними потім. Всі тоді ламали собі голови: чи може Вчена Рада (або Екзаменаційна Комісія) поштивої (бо ж західної!) Сорбонни, – міцно спала, коли все це свого часу доповідалося?

Зазначимо, що пройшли десятки років, поки нещасна країна позбулася, хоч і не остаточно, цієї пошесті – примари комунізму.

Наслідки «Вєлікого Октября» для людства були разючими. Це він відкрив переможний марш диктатур сучасним світом. В Європі, де по «Весні Народів» 1848 утвердилися леґітимні та ліберальні уряди, – після жовтня та диктатури в Росії, – по черзі з’являються Італія Муссоліні (до речі – особистого приятеля В. Лєніна) 1924, Німеччина Гітлера 1933, Еспанія Франко 1939. З’являється невідоме раніше поняття «диктатури особи», яка перетворює державу на щось на кшталт зграї мавп, де неподільно править свавілля «вождя». Чи то, бува, не є початок зворотньої еволюції – від Homo sapiens – назад до мавпи?

Бо диктатура особи – то є нечуваний соціальний реґрес. Пряме заперечення соціологічного ідеалу держави, яка функціонує ефективно та стабільно, добре для всіх, – незалежно від того, де та хто саме нею керує, як і хто виконує.

Безперечно, якби не Жовтнева революція, – світова історія пішла би іншим тором; менш кривавим та не таким руйнівним.

Диктатура особи, то є не тільки заперечення соціології, а ще й заперечення здорового глузду. Бо, нема людини, яка розумілася би завжди й на всьому. А тому з диктаторів і роблять штучно ґеніїв, якими вони ніколи не були; та яких, як насправді, – й не буває. Але, то є одна сторона справи, а є ще й друга, значно прикріша – психічно хворі диктатори. Відомий чеський невролог Іван Лєсни, досліджуючи по документах та подіях психічний стан діячів європейської історії («Звіт про хвороби можних», Прага, 1989), – нарахував аж двадцять п’ять психічно вражених осіб. Але ж, – то з історії, і то не були ще сучасні диктатори.

Часом історія полишає нам свої документи у несподіваних місцях. Світлини Лєніна в Горках, в останній період життя, створюють жахливе, убивче враження, та можна лише подивуватися експертам, що зробили з цього щось прийнятне, для труни та для мавзолею. Втім, про них і досі промовчують. Але, є досить відомий художній портрет Лєніна, із чи не найвідповідальнішого періоду його діяльності, 1919. Його намалював художник Ніколай Фєшін, який невідомим еміґрував із Росії та став одним з видатніших портретистів світу: йому позували американські президенти. На відвідинах батьківщини, іноземним громадянином, він і намалював портрет «вождя». Він є досить парадний, але досвідчені лікарі твердять, що з нього можна написати історію хвороби.

Щось, як відомий портрет англійського короля Генрі VIII, пензля великого Ганса Гольбайна…

Лєнін, як це визнано тепер фахівцями (див. статтю білоруського лікара Лева Наваковіча – «Болезнь Ленина: диагноз психиатра» («Московская медицинская газета», 18.09.1992) – був людиною божевільною ще перед революцією; принаймні, за 10 років до смерті.

Відомий російський професор В. Бєхтєрєв, що близько запізнався зі Сталіним на його шляху до зеніту влади, – визначив його як параноїка. Хоч цього й не підтверджує Борис Бажанов. Може, це було й перебільшенням, але… За це Бєхтєрєв був негайно таємно отруєний 1927 цукерками з отрутою, переданими до лікарні невідомо ким. Оскільки він чемно почастував ними й медсестру, жертв сталося більше, ніж передбачалося. Втім, «вождь» і це переблимав. В тому чи іншому ступені, кажуть, були психічно хворими Муссоліні й Гітлер.

Щодо сучасних диктаторів, Муаммара Кадаффі (Лівія), Саддама Хусейна (Ірак) та Слободана Мілошевича (Сербія), то й тут є доволі вагомі свідчення експертів. Як і загальний аналіз поведінки, доступний для кожного.

Цікаво, що диктатура особи найчастіше пов’язується з якоюсь ідеологією тоталітаризму, маскою, якоюсь утопічною псевдотеорією «всєсільним (можна й – всєпобеждающім) учєнієм». От і виникає ділема, альтернатива: чи то хворий розум вимислює (чи обирає) подібну ідеологію, чи то вона сама стає незалежною від когось формою колективного божевілля? Лев Наваковіч схиляється до останнього, та йому не відмовити в логічності.

І дійсно, розглянемо коротко характерні риси ленінізму. Світові й тільки світові, глобальні масштаби «міровая рєволюція» – безсумнівна мегаломанія (або манія величі). Нестримане тяжіння до руйнування («вєсь мір насілья ми разрушім») та люта нетерпимість до будь-якої критики. Хвороблива підозрілість («враг нє дрємлєт!») та ненависть до оточення. Хоч загального («капіталістічєскоє окружєніє», «вражєскоє окружєніє»), а хоч і до безпосереднього – власного народу (масовий терор), – то вже прямі наслідки манії переслідування. Разом – усі наявні ознаки паранойї. Отже, схоже, що все є саме так: колективне божевілля, на яке податні певні, психічно недостатньо стійкі особи.

Але, в усьому цьому наука свого часу ще розбереться. Як завжди досконало та до самого кінця. Та – можливо, випрацює й відповідні антидотуми, хоч на німецький націонал-соціалізм, а хоч і на російський більшовизм.

Бо, попри те, що подібні колективні захворювання відомі ще зі Середньовіччя, коли вони найбільше дошкуляли Європі, породжені, без жодних сумнівів, «всєпобєждающім учєнієм» християнства, – цивілізація так і не виробила засобів проти них. На жаль.

Але, повернемося до того, з чого почали, віддамо певну данину аналітичній історії. Бо музику замовляє той, хто платить гроші. Парвус був заможною людиною, та – мабуть, все ж не був мілліардером. Отже, основна провина за подальші події в Росії лежить на кайзерівській Німеччині.

На сьогодні не може бути жодних заперечень щодо співробітництва Лєніна (і більшовиків) з німецькою розвідкою. Яке ніяк не вичерпувалося отим завезенням його з усією «братвой» у німецькому запломбованому вагоні. Наведемо дещо з документів, які переконливо свідчать про те, що більшовизм працював на початку на Німецьку імперію; не забуваючи й про себе, ясна річ.

Невдовзі по лютневому перевороті маємо таке цікаве донесення:

З нього цікавими для нас будуть понижчі рядки:

«Повністю за нашими побажаннями» – відмітимо це. А далі те, що є найбільш цікаве для нас:

Праця потребує зарплати, бо задарма тільки пташки співають, та ідуть телеґрами відповідного змісту, як, наприклад, ота – вже після жовтневого перевороту, 9 листопада 1917:

Це не перша й не остання телеґрама подібного змісту. З часом апетит більшовиків зростає в ґеометричній проґресїї. Німецький посол у Росії граф Мірбах, якого на подяку уколошкають більшовики, 18 травня 1918 стверджує, що:

Убивство графа Мірбаха (що там якийсь граф: заради правого діла) було щедро винагороджене, бо зберігся красномовний документ наступного змісту:

За підрахунками по вже відомих документах, на більшовиків Росії було витрачено Німеччиною загалом біля 1 млрд. райхсмарок. Таким він був «Вєлікій Октябрь» на німецькі гроші.

А тепер зробимо деякі аналітичні прорахунки, підведемо баланс, так би мовити.

Недалекоглядні кайзерівські політики, що на власні гроші привели до влади в Росії більшовиків, – думали послабити Російську імперію, історичного ворога Європи та світу, знешкодити її. Але, негайну віддачу від власних дій вони отримали вже через рік, у вигляді своєї власної революції: «Дас нойнте новембер!» (1918). Потім, 1920, їх, разом із усією Європою прикрили від завоювання та переселення до Сибіру – солдати Пілсудського та Петлюри. Однак, все це були тільки квіточки від посіяного кайзером 1917. Можна лише уявити собі, що переживали вони десяток–два років потім, коли всім стало очевидно, що імперія, яка виникла замість Другої – Третя російська, або СССР, – є непорівняно загарбистішою та небезпечнішою для світу, ніж будь-яка царська.

Щоправда, в проміжку вони й дещо віддячили Німеччині, допомагаючи їй нарощувати, попри заборони Версалю, свою військову міць, надаючи свої полігони німецьким «Панцерфербенде» та частинам «Люфтваффе», але ж – і це не безкорисливо: їм якнайважливіше було підпалити Другу світову; що вони й блискуче виконали.

Але, й попри це, їхню (кайзерівську) недалекоглядну дурість наслідував увесь політичний західний світ. Бо там і досі не розуміють, що кожний долар, вкладений у Росію – імперську, – обернеться, рано чи пізно, тисячами доларів небезпеки для людства.

Сьогодні «нові ліві» – марґінали політичного поля України – проголошують: «ліва ідея – ідея соціальної справедливості». Але, хіба ж усе дійсно так є? Слово «ліві», кажуть люди (як і слово «праві») з’явилося ще наприкінці ХІX ст. у німецькому райхстазі, де сталося так, що соціал-демократи зайняли ліве крило, а ортодокси – праве. Отже, певною мірою, цей термін виникнув і випадково. Але й не зовсім випадково, бо ж… у певних мовах цей прикметник може позначати й щось не добре. Мадярська bal – то є лівий, а от уже baleset – то нещасний випадок. Еспанською izquierdo – то лівий, а от дієслово izquierdar то вже означає творити глупства: ну і т.і. А як так, то неважко вбачити в такому розподілі назов і руку самого Бога.

Полишимо на розсуд читачів оцінити, скільки саме соціальної справедливості могло бути в штучних голодоморах 1921, 1933 або 1947. Та скільки її ж соціальної справедливості чаїлося у масових репресіях 1919, 1930 або 1937. Але, вони ці «нові ліві», – ще незмінно уявляють себе та підносять суспільству у ранзі «соціалістів», наслідуючи в цьому знову ж своїх совєцьких попередників. Останні вже не мали й найменшого відношення до соціалізму. Це вичерпно показує те, що вони набудували за 74 роки своєї плідної діяльності. Втіливши спочатку оте «от каждого по способностям – каждому по труду», а потім спокусившися й на головне – «от каждого по способностям – каждому по потребностям».

Побудований ними державний капіталізм (за прямою вказівкою самого Лєніна), з колективним власником – партійною номенклатурою КПСС (що тягла таки «по способностям»), з нормою десь 90 % і жовтими профспілками – навряд чи можна вважати за оте «по труду»; не кажучи вже про щось більше.

Отже, жодного там «соціалізму» ніколи й близько не було, як є очевидно, й отієї «соціальной справедлівості», де там уже, за такої норми екплуатації, яка буржуазії й не снилася. Як це й засвідчила свого часу ще більшовицька «Правда»:

Що ж хоч і більшовицька «Правда», а важко з нею не погодитись.

2. Перший дзвінок з того світу. Польська війна

Незалежна Польща, яку підтримували на Заході, відновила своє існування 22.11.1918, маючи за плечима 100-тисячну польську армію Галлера, та на відміну від України зуміла добитись визнання з боку Росії. Однак, вже через рік на новонароджену державу очікувало тяжке випробування. «Иллюстрированная история СССР» (Москва, 1974) – всього про цю війну й пише:

Отже, повна та рішуча перемога, чи не так? Складене воно, це звитяжне повідомлення, у настільки бадьорому тоні, що варто його і дещо доповнити. Бо, для більшовицького режиму то була не тільки не перемога, а… щось як перший дзвоник з того світу.

Демагоґія «Декларації прав народов Росії» була призначена зіграти на національних почуттях пригнічених народів імперії та полегшити більшовикам захоплення влади на ними, над новою імперією. Вже 1918 вона, ця збірка більшовицьких побрехеньок, – мала виключно історичний інтерес: слід було негайно відновлювати «Россію в граніцах до 1917 года». Безпорадність керівників УНР, яка споводувала відносно легку нову окупацію України, – спонукувала Росію приборкати й Польщу, яка тим часом теж відпала; але – не тільки. Надихнутий подіями у Баварії та Угорщині, Лєнін уже марив «міровой ріволюцієй», тобто – світовим пануванням задупної Москви, бо щиро вважав, ніби:

Цікава та незвична думка, чи не так? Тільки от, де ж це саме – «поблизу від неї»? – в Отвоцку чи Яблонні? – а може дещо далі – в Плоцку? Доволі очевидно, що ми маємо справу з типовим параноїком, душевно хворим «вождєм» душевно хворого народу.

Лєнін не полишився одинокий у своєму натхненні. Царський ґенерал Брусілов поклав свого часу всі сили, щоб окупувати 1915 Галичину та понищити там усіх, хто мав українську національну свідомість. Таких було, кажуть, більше мільйона. Тепер він холопськи прислужував більшовикам та звернувся до революційних (інтернаціональних!) мас, закликаючи: «Встать как одін на борьбу с ізвєчним врагом народа русского – поляком!» Адже, пригадайте, порівняйте опис політзанять у царській армії, з «Поєдінка» А. Купріна: «Кто єсть враг унутрєній? – Жіди, полякі і студєнти!» Отримали своє й «жіди», та про це – трохи далі.

Не дивно, що на цей заклик дєнікінські та врангєлівські вояки, ще не розстріляні, але вже перепроваджені до совєцьких тюрем (хто за військові злочини, а хто й за так), – хором застогнали від захоплення; та всі гуртом запросилися до Красной арміі – армії революції. Російська ксенофобія ще раз примирила всіх. Навкруги завідомо неправого діла – можливості поновного поглинання незалежної Польщі безперспективною «єдіной і нєдєлімой» – об’єдналися всі марґінали російського суспільства, – білі та червоні.

Як із нехіттю писала відома російська інтелектуалка:

Отже, навіщо ж воно все було, оте – «прєвратім войну імпєріалістічєскую в войну гражданскую!»? – чи варто було проганяти царя батюшку вкупі з графом Фредеріксом? Певно, якось можна би й раніше про все домовитись.

Бо, як поглянути з перспективи історії, то не так уже вони й порізнювалися в головному, оті дві імперії. Більшовицька з КҐБ, Політбюро та фанфарами, чи її попередниця, з «царєм-батюшкой да звонамі колокольнимі» (ну, і з «охранкою», зрозуміло). Хіба, що в гірший бік: ця була більш жорстокою, більш безпринципною; ще більш загарбницькою.

Але, такі були справи в Росїї «с ізвєчним врагом народа русского – поляком». А – інша сторона? – як вона на це відповідала? Чи закликала віддати всі сили на боротьбу «с ізвєчним врагом польского народа – русскім»? – що було би значно ближче до істини.

Ні. Відповідала цілком добре та лояльно. Процитуємо кілька рядків з наказу головнокомандуючого Юзефа Пілсудського по армії:

Сказане хороше та до справи. А головне – без жодної ксенофобії; європейця завжди можна відрізнити від дикуна, хіба нї?

Ніде не прочитати в совєцькій історіографії, що 7 травня 1920, невдовзі після початку війни, армії Польщі та України в останній раз звільнили Київ, бо С. Петлюра уклав союзну угоду з Ю. Пілсудським: бо витиснена більшовицькою навалою армія Петлюри воювала тепер на боці Польщі. Це було єдино-можливе історичне рішення.

Російський контрнаступ почався лише в червні, він пов’язаний з рейдом Пєрвой Конной С. Будьонного через Галичину і Південну Польщу. Цей рейд, досить глибокий (десь півтисячі кілометрів) був позначений низкою польських і жидівських погромів, отих самих – у яких росіяни, хоч ліві, а хоч праві, – завжди звинувачували українців, було навіть вироблено таке брехливе словосполучення, – «пєтлюровскіє погроми»; хоч доказів представити чомусь ніколи не могли. Зате цього разу всі ці «інтернаціональниє подвігі» були розлегло та належно задокументовані (див. Документи Ризьких мирних переговорів, Ріга, 1921). Вони описані очами свідка у «Спогадах» письменника Ісаака Бабеля, автора «Первой Конной», знищеного Москвою. Вони були видані десь за часів «гласності», але – в Берліні.

Кампанію проти новонародженої Польщі очолювали кращі більшовицькі стратеги того часу, – І. Сталін і М. Тухачєвскій.

Першого з них рекомендувати нема потреби, але зауважимо, що ця його участь в «історії КПСС», яка замінила з часом історію країни, – не дуже підкреслювалась, радше промовчувалась. Що не дивно. А от ім’я останнього – вже дещо призабулося. Він був якоюсь там іще царською офіцерською дрібнотою та своєчасно перекинувся на бік більшовиків. А там… там хутко виріс на військового ґенія – менше, ніж за два десятки років дослужився до «Маршала Совєтского Союза». Воістину, знову, – «кто бил нічєм, тот станєт всєм».

Потім, у часи «відлиги», коли було «височайшє дозволєно» називати імена репресованих, про Тухачєвского часом писали так, що був би він живий – уже 1941 в’їхав би на білому коні до Берліна. А, чи насправді в’їхав би? Навряд… «Гігант, гігант воєнной мислі…» сказав про нього маршал Г. К. Жуков підчас бесіди з письменницею Е. Ржевскою, та… Хіба такий уже гігант? Як пригадати військові здібності самого Жукова, який міг когось перемогти тільки маючи перевагу, якнайменше, вдесятеро, та уклавши половину людей… Адже, це німці прозвали його «ґенерал Фляйш» – «ґенерал М’ясо».

З іменем М. Тухачєвского пов’язані, головним чином, дві військові кампанії: придушення селянського повстання на Тамбовщині та польська кампанія 1920. Що ж, придивимося пильніше. Придушити артилерією та кулеметами повстання селян, які нічого цього не мали, – нема потреби бути «гігантом воєнной мислі», бо це є не військова кампанія, а звичайнісінька «каратєльная опєрація»: будемо називати речі на власні імена; адже, для того все це пишеться.

Так усі вони, розважаючись по дорозі жидівськими погромами перли на Варшаву, пам’ятаючи про «указаніє Ільіча», що десь біля неї нахабно розташувався «цєнтр мірового імпєріалізма», але там на них очікувала неприємна несподіванка. Підтвердилася чиясь слушна думка, що можна програвати всі битви, крім останньої; а ця й стала для них останньою. Взяти Варшаву вони не змогли та причиною тому стали доблесні польські легіонери, що не забажали знову потрапити під ярмо «єдіной і нєдєлімой». На чолі з Юзефом Пілсудським та Едвардом Ридз-Смігли. Вони проявили рішучість та затятість, те саме, чого систематично бракувало українцям підчас визвольних змагань. Але, були тут і українці, яким властиво приходити до тями, коли вже пізно. Бо тут, на Віслі, пліч-о-пліч із поляками билась і армія Петлюри. Особливо відзначилася в цій битві VI дивізія Січових Стрільців армії УНР, під командою генерала Марка Безручка. А ще перед тим українці відзначилися під польським Замостям, затримавши наступ червоних.

Безпристрасний аналіз подій, політичний та військовий, дозволяє твердити, що це Польща та Україна не дали тоді більшовизму вирватися за межі колишньої імперїї, що його виплекала, та розлитися пожежею по Європі. Історичного значення чогось подібного – ніяк не можна применшувати. За це одна з них приплатила незалежністю та волею, а друга – поділом 1939 та кладовищами Катині.

Поразка більшовиків у цій війні, одній з ключових воєн XX ст., стала й одним із поворотних пунктів історії, бо дала Європі стратегічну передишку (хоч вона й не була оціненою та добре використаною). Після поразки вони зрозуміли, що Перша Світова війна для них уже повністю вичерпана, нічого більше їм для їх «єдіной і нєділімой» не придбати. А, як більшовики на досягненому не зупиняються, то… Значить треба готуватись, збільшувати промисловість, досконалити зброю, а потім збирати сухий хмиз, готувати та розпалювати Другу Світову війну. Бо Росія – «государство воєнноє». Бо тільки війна та людське нещастя (на чолі з людською ж глупотою) створюють ту «рєволюціонную сітуацію», на якій вони паразитують: дориваються до влади, щоб ніколи й нікому її не віддати.

Всього цього не зрозуміли та не оцінили на Заході тамішні недоумкуваті «демократи», хоч зрозумівши, могли б уникнути багатьох подальших нещасть, в тому числі – й для самих себе. Зрозумів зате далекоглядний контр-адмірал Міклош Горті (1868–1957), який у листі до Петлюри подякував Україні за те, що вона не пропустила російських більшовиків до Угорщини. А через те й дозволила припинити, затамувати криваву повінь терору, розпочату Бейлою Куном та Тібором Самуельї. Врятувати мадярський нарід від більшовицького ґеноциду.

Так стало – фіналом цих складних подій – польське «Диво на Віслі», в якому жодного дива насправді не було. Так були розгромлені імперські аґресори, а «остаткі їх виброшєни за прєдєли» Польщі.

Безпосередні військові та стратегічні причини цієї нищівної поразки під Варшавою, за яку довелося заплатити чужими, не російськими землями – українською Галичиною та Західною Білоруссю, – це відрив від тилу, розтягнення комунікацій та порядна прогалина поміж двома фронтами війни. Тим, що наступав на Варшаву та Південним, що рвався до Львова. Зараз дуже зручно звалити провину за цю поразку на Сталіна та Єгорова (згодом – теж маршал), які й заправляли справами Південного фронту. Від них вимагали терміново перекинути Пєрвую Конную на Варшаву, а вони – відмовляли. З ними були згодні всі, до С. Будьонного і К. Ворошілова включно.

Ну, що ж – відмовили, так відмовили. Справа в тому, що уникнути частини стратегічних помилок, зокрема – розтягненості комунікацій або відсутності резервів, – легко можна було дещо сповільнивши наступ. Можна було затриматись на Західному Бузі, підтягти резерви. Але, виявляється, що саме це й було неможливе, виключене наперед. Адже, не треба ні на мить забувати, що ми маємо тут справу не зі звичайними людьми, а радше з душевно хворими. Ось, що писав про це набагато пізніше совєцький військовий теоретик Г. С. Ісерсон, розглядаючи можливість затримки наступу (скажімо – на Західному Бузі), як можливості уникнути нищівної поразки на Віслі:

Бачите, як не «прєдатілєм» то «сумасшєдшім», що ж тут сказати?…

Коли свого в голові немає, то жодний там «гігант воєнной мислі» цього не замінить. Яке торжество маґічного, дологічного мислення, – оте – «прєдатєль» або «сумасшєдшій», – хіба не так? Все це зайвого разу підтверджує те (тут ніяк не треба сушити голови), що «рєволюція в Россіі» – ніколи не була свідомим соціальним актом політично свідомих людей, а всього тільки колективним психозом невігласів. Одвічно слабого на голову народу.

За поразку на Віслі Москві довелося солоно розплачуватись. Але, як звичайно, не своїм.

Коли Москва довідалась, що її війська, яким належало знищити «цєнтр мірового імперіалізма», що лежав «гдє-то блізко к нєй» (Варшавє), тепер поспішають назад з іще більшою швидкістю та ентузіазмом ніж нещодавно перли вперед, вона терміново запросила пардону. За перемир’ям від 12.10.1920 були тривалі, майже піврічні переговори в Ризі. Вони завершилися Ризьким миром 21.03.1921, після якого до Польщі відійшли Західна Білорусь та Західна Україна, добрий шмат землі, розмірами зі сучасну Білорусь або Прибалтику. Важко сказати, чи багацько втратили від цього їх люди, але легко зрозуміти усю неоціненність того, що вони набули: для них знайомство з усіма «прємущєствамі соціалізма» відклалося, принаймні на якихось два десятки років. Що би там із ними далі не було, але вже одне це стало великою справою.

Бо, навряд чи можна думати, що без цього ми мали би в нашій історії оті славні сторінки озброєної боротьби ОУН–УПА проти гітлерівського, а потім – і сталінського тоталітаризму. А в цьому, у боротьбі проти будь-якого тоталітаризму, – вони були єдиними у світі. Адже, навіть оті уславлені «західні демократії», – боролися проти гітлерівського тоталітаризму пліч-о-пліч із набагато небезпечнішим тоталітаризмом – сталінським.

3. Цар Голод

Разом із Жовтневим переворотом почала прискорено розвалюватись та досить складна система соціальних відносин, яка об’єднувала Другу імперію. Натомість мало прийти щось нове, набагато досконаліше; революційне, демократичне та проґресивне. Бо, не забудемо, – було завжди дві Росії: стара, віджила та реакційна – самодержавна, і Росія нова, революційно-демократична та проґресивна. Оця й прийшла тоді до влади, після «Вєлікого Октября», – утвердилася остаточно при неї. Але, на чому ж? – на яких, власне, принципових основах?

Можна було би подумати, що то були так звані принципи «научного коммунізма», скажімо, – «от каждого по способностям – каждому по потрєбностям»; або принципи не менш наукового «соціалізма» – «каждому по труду»? Але ж, ні. Це були зовсім своєрідні «Лєнінскіє прінціпи», до яких – віддамо належне, ще не додумалися його попередники; ні Маркс, ні навіть Енгельс. Після смерті Сталіна 1953, коли його потворні злочини так дошкулили всім, що тодішні московське брехунство на чолі з «нашім Н. С.» вимушено було щось там вдіяти, – було проголошене «возвращєініє к Лєнінскім прінціпам». Однак, на чому ж вони полягали, ці принципи? Частково ми з ними вже ознайомились вище, але більше в аспекті: «арєстовать!» – «расстрєлять!»… Приведемо ж їх тепер в більш-менш струнку систему, оті «Лєнінскіє прінціпи».

Первісно це було, очевидно, оте, уславлене: «грабь награблєнноє!» Аби не виникало в цьому жодних сумнівів, ми наведемо висловлювання самого вождя. Ми будемо користуватись у цьому тією чудовою послідовністю цитат з «вождя», яку свого часу уклав відомий російський письменник В. М. Солоухін («Читая Ленина»).

Для цього разу ми зробимо виключення, та не станемо нічого перекладати, будемо цитувати в первісному російському тексті. Як заради уникнення можливих відхилень у перекладі, так і заради того, аби зберігти недоторканою всю недосконалість і кострубатість мови, властиву цьому синтетичному росіянинові (а краще – інтер-люмпенові), для якого вона так ніколи й не стала рідною. Зокрема, відносно «награблєнного» сам «вождь» вельми переконливо свідчить, ніби:

– не полишаючи цим жодних сумнівів у тому, що йдеться про самий звичайний грабунок.

Конкретним інструментом управління, при тому – не до заперечення, він вбачає голод.

Він, як бачимо, починає з капіталістів, яких треба «запугать», щоби вони забули думати про опір пролетаріатові, пролетарській державі, але покінчує на всіх:

І на це й засіб не до відпертя: «хлебная монополия, хлебная карточка, всеобщая трудовая повинность»…

Отже, маючи в руках влади монополію на хліб, робітничо-селянська держава є в стані підкорити всіх і все. Але, кого ж їй, власне, тепер потрібно підкоряти, коли це є держава трудової більшості народу? – але, виявляється, що саме її, оту трудову більшість, – і треба тримати в карбах.

Отже, як розуміти це безпосередньо та без складних пояснень, то – «даві всєх, без ізьятія!» – от вам і «свободний труд», от вам і «раскрепощєініє труда», от вам і «владикой міра будєт труд!» Нарешті, от вам і «пролєтарская сознатєльность»… Для «вождя» все це суті дурощі. Йому важливо, єдино, всіх тримати за глотку – «костлявой рукой голода». А от, як «вождь» мислить собі подальші кроки «пролєтарской дєржави»; таке щось – це просто чудове:

Як багатократно грабували оті «запаси дєнєжних знаков» впродовж нашого совєцького життя – кожен надто добре пам’ятає. А, як робить вигляд, наче не пам’ятає, то – не будемо бунтувати проти справедливості – заслуговує стати «до стінки». Бо, зауважимо, що й з нами – трудящими, їх «Вєлікій Лєнін» – не церемонився. Не робив, так би мовити, з них культу… На доказ наведемо наступне:

Це вам уже не «проізвол хазяйчіков», яким так обурювався й сам «вождь», та з причин якого страйкували цілі підприємства. Тепер – за прогул – тюрма, за спізнення тюрма. Але ж, за совєтів і насправді за спізнення або прогул могли відправити до табору. А чого вартий отой «закон», про відправлення до табору за збір колосків?

Але, на чому ж полягало, власне, оте «счастлівоє будущєє», яке будувала для нас усіх ота червона наволоч, на чолі зі своім катом катів – Лєніним (а будуть же ще Сталін, Мао та Пол Пот!)? Чи, знову ж таки, – «по потрєбностям»? – або хоча би й «по труду»? Та – знов, ні! Бо, все це було черговою російською брехнею «на винос», заради обману трудящих, а для себе (і для нас) будували дещо зовсім інше; а саме:

І – далі:

І – ще далі:

Кожний, хто десь, колись вивчав «основи марксізма-лєнінізма» (а вивчали ми їх цілісіньке життя), – відчує, що у нашого класика щось не в порядку, як не з головою, то з висновками. Дійсно, заглянемо на мить до досить ортодоксального «Краткого философского словаря», Москва, ГИПЛ, 1954, на слово «капитализм». Там, зокрема, знаходимо й таке:

Тут ясно пишеться, що саме «соціалістична революція» замінює капіталістичний устрій соціалістичним. «Вождь» – навпаки, меле нам щось про побудову якогось капіталізму після революції, яка щойно відбулася. Уперто твердить, що поміж «государственним монопольним капіталізмом» та «соціалізмом», – «никакіх промежуточних ступєнєй нєт». Мовляв, досить за монополістичного капіталізму завести «народний контроль» – і все гаразд, все в повному порядку.

Не будемо зайвого разу нагадувати самим собі про те, що ці недоумки, які ринули будувати у себе «соціалізм» всього через 56 років по номінальній відміні повного і мало не загального рабства, – ніколи не знали не лише логіки, але й простого здорового глузду.

Але – що ж, ленінські захоплення є очевидні: «хлєбная монополія» «государствєнний монопольний капіталізм»; а це дає привід зацікавитись – як же було з монополіями в Росії? В минулому не було потреби торкатися проблеми монополізму в Росії, то коротко розглянемо це зараз.

Посилено насаджував монополію в Росії цар-реформатор Пєтр I. І ще за нього стали відчутні численні хиби від цього. Його наступники були більш-менш байдужі до цієї проблеми, але, по них настає епоха Єкатєріни II. Вона – віддамо їй належне, була в цьому питанні цілком здорових поглядів, читала, схоже, англійських ринкових економістів та зналася на справах. Принаймні, у своєму указі від 27.11.1767, щодо стану справ на казенній (а значить монопольній фабриці шкір) писала, зокрема, що:

За її царствування кількість приватних фабрик у Росії більше ніж потроїлась, та відповідно зросли прибутки від експорту. Її син Павєл I, знову ж, сприяв монополізації, так само як і Ніколай I.

Зауважимо, що сам устрій Росії – самодержавство сприяв розвитку самодержавства в усіх галузях життя, зокрема, в економіці. «Развітіє капіталізма в Россіі» призвело до того, що він був на 1917 значно більш монополізованим ніж будь де. Але, остаточною перемогою монополізму в Росії став рік 1917, рік пролетарської революції та утвердження «лєнінских ідєй», коли монополістичний капіталізм став державним устроєм Росії. Можна стверджувати, що по 1991, попри всі роздержавлення і приватизації – монополізм непорушно зберігся. Зрушити в якийсь інший, більш демократичній бік – Росія вже не може.

Затримаємось на час, аби кинути оком на те, як же зворушливо все це виглядає. Був, пригадуєте, такий собі К. Маркс, який уславився тим, що, як десь написав В. Маяковский: «грабящіх прібавочную стоімость – за руку поймал с полічним». Довів, що робітник є бідний тому, що капіталіст грабує з нього оту «прібавочную стоімость». А, як завести «діктатуру пролетаріата», то пролетарій і матиме усе, що заробив; бо «прібавочная стоімость» від якої багатів буржуй тепер уся повернеться до нього. А тут бачите нічого схожого, бо:

А до цього ще й таке: «Государственный капитализм для нас спасение…». От і поставимо запитання – за державного капіталізму (особливо монополістичного), «прібавочную стоімость» можна дігнати й до 80–90 %, – хто та де її бачив? Починаючи від 1917 та по рік 1991? Принаймні з тих же робітників.

Стисло обмежимося фактами.

Ствердимо лише, що був під виглядом «соціалізму» – саме монопольний держкапіталізм, із найбільшою у світі нормою експлуатації (порядка 80–90 %, саме вона про це переконливо й свідчить) та з колективним власником, класом партійної номенклатури, який жив та живе «по потрєбності», за наш із вами рахунок. Класом-паразитом, який за будь-яких соціальних змін повинен бути скинутий та позбавлений на приватну власність. Ця «приватна власність», награбована у народа, – підлягає обов’язковому відчуженню.

«Управлєніє голодом», або «хлєбной карточкой», як делікатно формулює «вождь», – то цілком особливий розділ совєцької історії. Постійне підголодовування, викликане дефіцитом продуктів і штучним створенням черг за ними, було не так орґанічним наслідком совєцького устрою, який, коли остаточно здеґрадувала колгоспна система – спромігся закупати необхідну кількість зерна за кордоном, за нафтадолари, – як постійним засобом нагадати: хто в домі хазяїн. Ну і, зрозуміло, щоби взагалі, – життя медом не здавалося.

Але, на цьому загальному невтішному тлі бували й голодівки капітальні, коли злочинна московська ленінська влада – розраховувалася голодною смертю з мільйонами небажаних їй людей. Бо скільки ж отих людських покидьків із номенклатури колишньої – мільйон? – два? А небажаних – багато десятків (мільйонів). За совєцькі роки бували наступні голодівки-голодомори: 1921 – на Поволжі та в Україні; 1933 – в Україні (разом із Кубанню) та у Казахстані; 1947 – знову ж, в Україні.

Підкреслимо щодо них:

1. Жодних стихійних, метеорологічних передумов, які могли би привести до недороду, – ці голодівки не мали. Це твердження повністю підтверджується архівними матеріалами Гідрометслужби (автор їх свого часу переглядав).

2. Всі три були спричинені попередніми та біжучими конфіскаціями хліба у виробників, у населення (підтверджується документами часу).

Перший із них – 1921 – був, так би мовити, дослідним: на ньому відпрацьовувалися механізми наступних голодоморів. Що він був бажаним для влади, свідчить ряд фактів. По-перше, Україна вважається старим ворогом Москви, а Поволжя було опорою білого руху підчас громадянської війни. По-друге, коли створений з приводу голоду надзвичайний комітет – невиправдано енергійно взявся за допомогу голодним, – його розігнали. А учасників, крім М. Горького, – посадили. Промахом було й те, що про голод широко сповістили, – поспішили на допомогу голодним американці.

Тому другий голодомор – 1933, проводився московськими (ну, і місцевими) злочинцями з повним урахуванням досвіду першого. Були вжиті необхідні запобіжні заходи: терени з голодуючими були відокремлені, щоб ніхто не втік від призначеної йому долі; крім того, все було запобігливо засекречене, аби ніхто про це не довідався. На зв’язок полишалася дипломатична пошта, через яку й проникли відомості про черговий московський голодомор.

Тому не дивно, що він став тріумфом Москви, справжньою вершиною совєцьких голодоморів. Втім, про нього, як і про наступний останній, 1947, – ми напишемо далі, окремо. Останній, що там казати, мав стати подібним до другого, але – не став; люди не дали йому стати таким, налякавши цього разу сталінських попихачів.

Бо, нема у світі більш боягузливоі наволочі; як нема й більш нелюдської…

Певною загадкою (або альтернативою, якщо хочете) полишаються для нас витоки отієї «коллєктівізаціі сєльского хозяйства»; що це, власне, було? Невже справжня, спроба навести «соціалізм в дєрєвнє», тобто одержати й сільсько-господарське виробництво, зробивши і його монопольним, безальтернативним? Про це переконливо свідчить практика справи, коли мавпувалися, аж до процедури вступу, оті ще «воєнниє посєлєнія»? Чи може по спробі першого, досвідного, так би мовити, штучного голодомору 1921 в умовах індивідуального ще господарства, усвідомлення, як це клопітно та важко – відібрати хліб. Та того, наскільки полегшує голодний ґеноцид – саме наявність «колхозного строя»? Виходячи з нашого політичного досвіду схиляємось саме до останньой версії; насамперед в тому, що надто вони вже співпали в часі: колективізація 1930 та український голодомор 1933.

4. «Отєц народа»

Іосіф Сталін (1879–1953), безумовно, був ключовою постаттю «новой Россіі». На неглибокому Заході його хутко віднесли до плеяди «азійських тиранів», типу Івана IV або Пєтра I; на тому й заспокоїлися. Дивна та смішна справа, але там його страхалися менше, ніж його риваля Лева Троцкого (в дівоцтві Бронштейн). Бо він, бачите, так вважалося, будував «соціалізм в одной отдєльно взятой странє», а той, ніби, все носився з «міровой рєволюцієй». На Сході одні його обожнювали та зводили до рангу «отца народа» (або – «народов»), інші слушно вважали злочинцем.

Ставлення до нього після горбачовських комуністичних «обновлєнцєв», які ніколи й нічому не навчаються, – вичерпується словами одного з них: «Сталін бил отєц народа, а єго дємкі оболгалі». «Дємкі» – то всі, хто проти тоталітаризму, не які-небудь там «фашісти», ні, – смертельний ворог; усі, хто не схвалює тоталітаризму та ҐУЛАҐу: «кто нє с намі – тот враг!»

Іосіф Сталін народився 21 грудня 1879 та був на той час єдиною дитиною в родині Кето Ґеладзе та Бесо Джуґашвілі в Горі (Грузія). Були діти перед ним, та – повмирали. Але, доброго дитинства, необхідного кожному, він не мав. Батько був пияком, та поки не помер 1889 – нелюдськи бив дружину (так кажуть) та сина. Той усе життя погано володів лівою рукою, дещо коротшою; то був наслідок побиття в дитинстві.

Зауважимо, що Зиґмундові Фройду або його послідовникам цього було би задосить для того, щоб цим пояснити все подальше, але… полишимо це на їх турботи. Едіпівського комплексу, принаймні, це у нього не породило, бо і до матері, яка на багато років пережила чоловіка, – він теж, здається, відносився без великої синівської любові; був радше одинаком за природою.

Він добре навчався у школі, багато читав сам. Співучні надають йому призвісько «Коба». Це ім’я героя-абрека з пригодницького роману Сандро Казбеґі (1848–1893) – «Нуну». Видно, в школі поважали цього мовчазного невеличкого хлопця, рябого внаслідок перенесеної семи років віспи, та ще й каліченого. Воно – Коба, стане згодом його першим конспіративним псевдо; «Сталін» – з’явиться тільки 1913.

Після школи він вступає 1894 до Тіфліської духовної семінарії, де вчиться так само відмінно. Там починає писати вірші. Це – лірика, відповідно до віку, сповнена ніжних почуттів, у густі чисто народної поетики, часом – філософська, але без жодних слідів аґресивності або культу сили. Молодого талановитого поета охоче друкує національний часопис «Іверія», якого редаґує відомий Ілля Чавчавадзе (1837–1907). Дещо з них попаде до антології, яка зібрала все, що було кращого у грузинській поезії, – великий успіх та велика честь. Все це – задовго перед тим, як він стане відомий.

Але, надходить 1899, час кінчати навчання та приймати духовний сан. Однак, з молодим Джуґашвілі, одним із кращих семінаристів, трапляється щось ґрунтовне та вирішальне, хоч і незрозуміле для інших. Він відмовляється складати випускні іспити, змінює націоналістичні погляди на соціалістичні. Відтоді розпочинає свого життя той Джуґашвілі, якого знають політики та численні біографи.

Цей, початковий період його революційної діяльності, є найменше відомий, але проходив, можливо, не зовсім так, як це описав пізніше Л. Берія. Бо рік Великого Полювання – 1937, був знаменний не лише сам по собі. По ньому, десь через рік, складаються остаточні ідейні основи подальшого існування Homo soveticus; виходять «труди» Л. П. Берії – «К історіі большєвістскіх організацій в Закавказьє», «Краткій курс історіі ВКП(б)» та офіційна біографія тов. Сталіна І. В». Настанови, якими совєцький нарід керуватиметься аж до 1956 (а дехто й після 1991).

Однак, не все було так, як там описується, бо перший свій «срок» майбутній «вождь» схлопотав за «експропріацію» (а простіше кажучи – за пограбування) «Южно-Русского банка» в Тіфлісі. Та й не це тут є найбільш цікаве.

Засланий до «мєст нє столь отдалєнних», він на диво легко звідти збігає, а чому? Адже, він – не бідний особистими прикметами, яких не змінити: малий, рябий, сухорукий та ще й не російського обличчя («кавказской національності», як у них тепер кажуть). А впіймати його – чомусь не можуть, в чому ж справа?

Не дарма, видно, ходили вперті чутки, що він був не тільки «борцом протів царізма», але до цього ще й «агєнтом царской охранкі».

Ця остання мала, наче, у запеклій боротьбі революціонерів з режимом, – свої власні інтереси; була мало не третьою стороною. Часом свідомо (це важко приховати) дозволяла терористам, час від часу, – ліквідувати й когось із небажаних «царскіх сатрапов».

У цьому мочили пальці багацько людей. Схоже, що мав певні зв’язки з «охранкой» і сам В. І. Лєнін. На це може вказувати епізод із Туруханським засланням Сталіна, де всі його спроби збігти почали чомусь давати осічку. Воно сталося вже по тому, як він зайняв досить помітне місце серед більшовиків та почав за щось сперечатися з Лєніним. От тут йому вже й не дали жодної можливості втекти, можливо – за наполяганням самого Лєніна. Він зумів тоді повернутись тільки скориставшись амністією Тимчасового Уряду.

Важко сказати, з чого саме та коли починається шлях Сталіна до абсолютної влади.

Він не кваплячись просувається партійними сходами, але – тільки на верхи. В уряді Лєніна він займає посаду «наркома по дєлам національностєй», – вторинна посада, чи не так? – але це – як подивитись. В основному більшовицькому документі, чи не проґрамі наступних дій «Декларації прав народов Россіі» (2.11.1917) п. 2 передбачалося: «Право народов России на свободное самоопределение, вплоть до отделения и образования самостоятельного государства». Однак, не менш добре відомо, що всі намагання реалізувати це право, були потоплені Москвою в крові народів уже до 1922. Сталін – рішуче проти права на «вільне самовизначення», він – за імперію, та всі її ознаки матиме наступний СССР, який тоді створюється. Дещо пізніше він пояснював цю позицію так:

Порушення звичайної логіки, якою він так любив користуватись проти своїх політичних супротивників, та у дологічно мислячій Росії, звичайно, клав їх цим на лопатки, – важко тут не побачити, але… Даруємо йому це; адже – йдеться про імперію.

Року 1922 він не без зусиль дістається на посаду ґенсека партії. По-перше, не без заперечень з боку Лєніна, по-друге, посаду тоді аж ніяк не першорядну. Зробити її саме такою – його перше завдання, якого він домагається доволі швидко. Він не буде, спочатку, «проізносіть рєчєй», яких люди вимушені будуть вивчати, це прийде потім, а зараз, – є чого робити; він займається справами. Лєнін керував усім, від Бреста по Владівосток, за допомогою отих уславлених «ходоков», яким писав «запіскі»; у крайньому випадку «назначал коміссара», першого-ліпшого, хто був під рукою. Не мав і зеленого поняття про те, як функціонує держава, хоч і знав, що з самого початку треба «занять почту і тєлєграф». Сталін відкидав усе це, бо добре розумів, що так – нічого не побудувати, можна тільки остаточно розвалити. Та й почав свою нелегку роботу, спочатку, по перетворенню партії зі збіговиська змовників – на сталу орґанізацію. Потім прийнявся, так само, за побудову державного апарату.

Уже на XIV партійному з’їзді у грудні 1925 – він проголошений «лучшім і вєрним учєніком тов. Лєніна». Це – заслуга делегації Донбасу («рабочіє Сталінского завода в Донбассе). На цьому ж заводі буде потім цеховим парторґом Л. І. Брєжнєв, що дивно хутко стає 1938, по зловісному 1937, який вартував життя стільком комуністам, – першим секретарем обкому. А, ще згодом, не забудемо й про це, на Пленумі ЦК 1964, – так само, Донецька делеґація допоможе скинути «лібєрала» Н. С. Хрущева на користь сталініста Л. І. Брєжнєва.

Ми пропустимо тут цілий період боротьби за владу над партією з Троцкім, Бухаріним, Зінов’євим тощо, всіма цими «оппозіціямі», як «правимі», так і «лівимі». Вони мають, можливо, обмежений інтерес навіть для спеціаліста. З тієї простої причини, що у російських імперіях ніколи не було політичної боротьби, була гризня за владу, якось-такось прикрита політичною демагоґією. Не було політичних рухів, а значить не було й революцій, – були путчі та «бєспорядкі – смутниє врємєна».

Політика – то апеляція до виборця, до народу, до його розуму. Колись стара більшовичка Є. Драбкіна у своїх спогадах писала, чому саме російський нарід віддав пальму першості «більшовикам», а не «меншовикам». Бо, мовляв, розумував так: «большєвікі» – хочуть для народу «большє», а меншовики – «мєньшє». Цілком очевидно, що за таких умов народу, як такого, у загально прийнятому сенсі цього слова, – просто не існує; а значить немає жодного ґрунту й політика, як така.

Історики розмірковують про міцність того чи іншого режиму, спираючись на особисті якості його вождів, або на силу «аппарата подавлєнія», та не беруть до уваги вихідний та вирішальний чинник. Про нього колись добре пам’ятали правителі, бо нагадаємо той відомий випадок з імператрицею Єкатеріною II, яка з жахом запитала: «Чем же сей край управляется?» На що мудрий граф Н. Панін «нічтожє сумняшєся» відповів: «Как это чем, матушка императрица? – промыслом Божьим да глупостью народной!» Ця остання, ще за царських імперій, всебічно заохочувалася та підтримувалася, а за совєцької розквітла ще ряснішим цвітом, заохочувана не лише пропаґандою, а й літературою, і кіно («улюблені вітчизняні кінострічки» каналу «1+1»).

«Глупость народная» – то велика річ для будь-якого тоталітаризму, а для совєцького – глупішого з глупих, – просто неоціненна.

Убивство Кірова, це було очевидне ще тоді, орґанізував Сталін, а наступні показові процеси були повною, хоч і не надто досконалою підробкою, фальшивкою.

Достойним уваги в них є лише те, що колишній меншовик Андрій Вишінскій (1883–1954), прокурор СССР (1935–1939), що виконував завдання Сталіна, – єдиним не був по тому зліквідований, як от Н. Єжов та іже з ним; був потім ще й міністром зовнішніх справ (1949–1953). Отже, логічно думати, що то був пройдисвіт, аж ніяк не менший від самого «отца народов»…

Все це разом призводить до того, що отримавши такий «мандат народа», Сталін не лише розправляється з усіма політичними супротивниками, але й відбудовує Третю російську імперію – Совєцький Союз: справу свого життя.

Остаточна стабільність – стабільність кладовища, прийде лише 1939, але відносна, перша, наступає вже 1929; вигнаний Л. Троцкій (буде вбитий 1940), «разгромлєни оппозіціонєри» (покищо – «ідєйно»). Вся влада належить не радам, не партії, а йому, ґенсекові І. В. Сталіну; а йому лише 50 років, та почувається він цілком добре. А – хто ж він, власне, є? – «вождь», злочинець чи божевільний, як Лєнін? Думки поділяються. Проф. В. Бєхтєрєв, що розмовляв із ним, вважає його параноїком, на зразок Лєніна, але… Він лише випадковий гість у кремлівських коридорах влади. Секретар Сталіна (до 1930) Борис Бажанов, що був там як вдома, описує нам опановану людину, яка «не розкидується словами, все пам’ятає, нічого нікому не забуває та не дарує». Зовсім не схоже на божевільного.

Так само вважали божевільним і Гітлера, однак… Це насправді можна було подумати, коли він промовляв на партайтагах, часом ревучи з трибуни як бугай та розмахуючи кулаками, – таке щось важко забути. Але, досить рознестися грому аплодисментів або скандуванню – «Зіг – гайль!» – і… Він стоїть собі, як нічого, та знімає двома пальцями волосинку, що упала на лацкан: неймовірна самовлада! – чи не дивне божевілля?

Сталін і взагалі створив собі репутацію завжди спокійної та витриманої людини – ніколи голосу не підвищив. Сталін, що підвищив голос? – не до віри! Інша справа, – спокійно водить люлькою та роз’яснює упівголоса, – вождь, але й учитель. Так, чи міг він бути параноїком, божевільним? – самі подумайте.

Подивіться врешті й на таке, придивіться пильніше, – для себе всі вони були далеко не божевільні. Уміти так досконало сісти на шию мільйонам людей, – тільки позаздрити! Можна, дійсно, нормальною людиною втілювати у життя божевільні ідеї, але не навпаки, в жодному разі. Сумнівів тут бути не може.

Але повернемося до Сталіна. Перед ним, як головою держави, постає перше невідкладне завдання. Нова економічна політика (НЕП) із його стихією вільного ринку у сільському господарстві та дрібному споживацькому виробництві, – все більше приходить до протиріччя із державно-монополістичною промисловістю. Бо, державна власність на засоби виробництва – це є державний капіталізм, ніякий там не «соціалізм». Отже, конче потрібно щось робити.

Сталін приймає рішення: загальна колективізація, індустріалізація та повсюдне запровадження командно-адміністративної системи. Старий план його ворога Л. Троцкого, проти якого у боротьбі з опозицією щойно виступав і він сам. Але, у Росії – куца пам’ять, та він це дуже добре знає.

Проводять колективізацію відбірні більшовики з наганами – «25 000» – в один рік; все це – як і раніше – свідомі злочинці, які добре «вєдалі, что творілі». Наслідки були жахливі. Рівень виробництва на селі був лише 1929 доведений до рівня передреволюційного 1916 – другого року війни! За рік виробництво впало на 23 % (1931) та падало далі. На 1933 це падіння сягає вже 52 %, заводиться (по містах!) карткова система, вона протримується до 1935. Здавалося би, повна поразка «вождя», але… він керує безголовим народом, та ніколи про це не забуває: «Что ж, єслі факти протів нас, тєм хужє для фактов!» (І. Ст.)…

Він – новий самодержець, добре знає дурну російську історію та одвічну байку про те, що от «царь-батюшка» – добрий, а от злі у нього чиновники. Він і пише статтю – «Головокружение от успехов», реабілітуючи себе та добре знаючи, що справу вже зроблено: відправлені до Сибіру мільйони селян («кулакі») – назад ніхто не поверне. А колхозне рабство з його копійками на трудодень, – полишиться.

Колективізація була свідомим поверненням до імперської практики перед 1861, та досить успішним, хоча й не повним. Не було відновлено торгівлю людьми, але й на це є переконливі пояснення. По-перше, вона носила би ринково-капіталістичний характер, присмак, чужий совєцькому «соціалізмові», а по-друге, і це чи не є головне – тепер усі кріпаки були в одній – державній власності.

Віддамо належне українському народові – саме він, здається, зчинив найзапекліший опір сталінському проектові, прискоривши за це своє покарання через голодомор. Тут маємо дуже скупу й непевну документацію, але є підстави вважати, що за час проведення колективізації в Україні, – більше 10 000 сталінських попихачів – «колективізаторів» – приплатили життям.

Сталін, віддамо йому належне й тут, стає справжнім батьком більшовицького волюнтаризму, брехні та окозамилювання. Падіння виробництва після колективізації він мерщій представляє як «головокружєніє от успєхов», але не ліпше і з п’ятирічкою. Перша п’ятирічка, як і всі останні, ніколи не була вчасно виконаною; він, добре знаючи про все, – об’явив її на партз’їзді виконаною за чотири (!) роки. Він не любив брехні лише аматорської, непрофесійної, що кидається у вічі; та незрідка карав – саме за таку.

Цікаво буває тепер подивитись на кінохроніки тих років, – як вони всі там метушаться! Все це була свідома підробка, бо у такому темпі жодна людина не витримає й півгодини.

Безкарність розкладає найбільше, та розкладає будь-кого; він, колись зважений та розумний, стає цинічною та безоглядною людиною. Вбивство С. М. Кірова за його наказом – не тільки усунуло небезпечного суперника, який вже на XVII з‘їзді леґітимно претендує на вищу в країні посаду, а й дало нагоду ще брутально розправитися з будь-якою опозицією взагалі. Йому закидають також, що він напередодні війни, буцімто – «обєзглавіл армію», але, чи такі дорікання є так уже й слушні? – навряд.

Обурюватися нищенням Бога духу винних людей – то одне, а ставити питання саме так – дещо безглуздо. Бо, до чого вони придалися їй у «Вєлікой Отєчєствєнной», оті «гєроі гражданской войни»? По тих же К. Ворошілову, С. Тімошєнку або С. Будєнному видно – аж ні до чого. Або маршал М. Тухачевскій, що так добре упорався з погано озброєними селянами Тамбовщини, та вкупі з тим же С. Будєнним ледь уніс ноги з-під Варшави 1920, від справжніх солдат Ю. Пілсудського та С. Петлюри. Кишеньковий наполеончик, він «сознался по всєм» (в чому треба) через годину по арешті.

Так, може не «обєзглавіл», а тільки «слєгка почістіл» (від нездарних та недолугих)? Хоч і у властивий собі катівський спосіб. Та, до того, звідки ж воно відомо, що вони дійсно не снували якоїсь змови проти «вождя і учітєля»?

Багацько, чого він накоїв, малий та рябий грузін на російському престолі, але ділом усього життя – найбільш визначною справою «отца народов», колишнього «наркома по дєлам національностіє», стало – безумовно, те, що можна було би охрестити «Вєлікой Чісткой», – нищення, геноцид народів Третьої російської імперії. Вбивство цілих націй. Уміле сталінське сполучення провокацій (яким же геніальним провокатором він був!) з терором, яке зайняло десятки років. Практично мало не всю останню половину життя «отца народов».

Ось від цього – вже на повну силу тхнуло божевіллям. А саме воно, це божевілля, набувало чітких рис системи: його смертельним ворогом стає все національне. Та це стане й заповітом для його недолугих спадкоємців. Чи він, бува, мстився у подібний спосіб на власному короткому націоналістичному минулому?

Історики не звикли укладати події сталінської епохи до певної системи, пов’язуючи їх тільки із самою особою «вождя». А, шкода, бо тут були, як ідея, так система: убивство всіх неросійських націй та їх культур, ґеноцид.

Провокації було розпочато, коли у 20-ті роки створили дещо сприятливі умови для розвитку національних культур у «рєспубліках СССР», для їх відродження. Очевидною метою був, однак, не розвиток культур, не відродження, метою була провокація: висвітити відданих, національно свідомих людей, аби покінчивши 1930 остаточно з комедією відродження, – почати їх нищити. Навіть і потім, 1937, улюблена теза совєцької пропаґанди – «пострадалі всє», – була так само брехливою, як і усе інше. Далеко не «всє», а переважно «інородци» та «іностранци». Все це є вже досить відоме. До цього ж плану нищення входили й штучні голодомори – 1933, 1947… Перший з них забрав 9–10 млн. життів в Україні, а у Казахстані десь 1,5 млн (але ж і казахів було значно менше). Метою останніх було вже не нищення інтеліґентів, а знищення селянства, депонента народної культури народів.

Важливою частиною цього розлеглого плану, можна так сказати – ґенерального, – було свідоме використання усіх можливостей «Вєлікой Отєчєствєнной», щодо цього ж. Багато успіхів принесло віддання Прибалтики, Білорусі та України під гітлерівську окупацію, де наці продовжували справу більшовиків – вибивали тих патріотів та націоналістів, яких не добив Сталін. Потім їх усіх «визволили», щоб продовжувати репресії. Починаються нові чистки, з’являється новий кримінал – «бил прі німцах», «бил в оккупаціі».

Доповнився цей величний сталінський план і новим, заключним етапом, виселенням цілих народів. Встигли повністю виселити німців, татар, греків, чеченів тощо. Напередодні 1953 були складені поіменні списки на депортацію на схід усіх совєцьких жидів. Розважувано, як відомо, подібні плани й щодо нас, українців, але… Не вистачило, мабуть, ні сил, ні часу, ні ресурсів. Однак, – хіба не зазнала етнічних чисток та депортацій (1939, 1944) Західна Україна? – хіба ж із татарами та греками – не прихопили ще півмільйона (а – чи не більше?) українців зі сходу?

Не будемо зайвого разу нагадувати, що згідно міжнародного права – депортації вважаються ґеноцидом.

Таким чином, Сталін – ніяк не «отєц народов»; він був, насправді, – катом народів.

До цього зазначимо ще одну разючу подібність, та чи не головну, сталінізму та гітлерізму, двох близнюків XX ст.: обидва немислимі без народовбивства, ґеноциду. Хоч Сталін цілком обходився без якоїсь там «расової теорїї». Йому цілком вистачало класичного великоімперського шовінізму, російського та інтер-люмпенського.

Але, крім масового та особистого терору всередині країни, – був ще терор зовнішній, проти людей, які змогли врятуватися зі совєцького раю.

Час іде, обставини змінюються. Подолані безоглядним терором визвольні змагання в Україні, але… До влади у Польщі 1926 остаточно приходить маршал Юзеф Пілсудський; він добре знайомий Сталіну, переможець російсько-польської війни (1919–1920). Але, він переміг тоді не без допомоги Симона Петлюри та його війська, отже… А що, як вони тепер знову поновлять антиімперіалістичний союз проти Москви? – тоді ж – біда! Прийдеться знову протистояти «наслєдствєнному врагу народа русского – поляку». Кваліфікований політолог, правдоподібно, не брав би до уваги таку можливість, – надто змінилися часи. Але, поставте себе на місце Москви: політологів там взагалі немає, а вона, що сторіччями відстоює неправе діло, (та про це знає) – так само боягузлива, як і нахабна. Отже, настав час когось прибирати. Найліпше – обох, але маршал – державна людина, спробуй його дістати. А Петлюра – політичний еміґрант, людина одинока та беззахисна, – уб’ємо його! І – убивають.

Обставляється все це з найбільшою вигодою для Москви. Вона вже вилила тонни бруду на чистішого з діячів визвольних змагань. Йому був заздалегідь навішений ярлик погромника, попри те, що він не мав жодного відношення до жодних там жидівських погромів. Та, не тільки, бо був ще й симпатиком відомого жидівського націоналіста Володимира Жаботинського, який би Петлюрі чогось подібного, – напевно не дарував би. Але, у Москви «особий путь», у Москви – своя брехлива логіка. Ославив у цьому Петлюру, як міг, і московський письменник М. Булґаков у своїй «Бєлой ґвардії», траурній месі по добрих царських часах. Той самий, що наприкінці життя щось там випрошував у самого Сталіна, вважаючи, що совєти йому за вірну службу чогось не додали. Але, тільки зіпсував відносини, пообіцявши написати про нього п’єсу. Сталін, при всьому його «культє лічності» – відвертого російського холопства не поважав.

Там, у «Бєлой гвардії», десь приблизно на 100 ст. (залежно від видання) довідуємося, що «Пєтлюра, кромє того, єщє і погромщік». «Кромє того», не полінуємося й це дослідити, що він ще й «мєрзавєц».

Саме з цих причин Сталін, попри всю його власну неприязнь до жидів, обирає для вбивства Петлюри саме жида. Настанова є простою: провести убивство по можливості відкрито, білого дня, та не надумати збігати. Мотиви? – помста за знищену петлюрівськими погромниками власну родину, та за всі інші жертви, які ніби поніс його нарід від бандитів-українців. А суд – що ж суд? – допоможемо, витягнемо.

Зауважимо, що пан Шварцбарт перед тим був довгі роки відомий австрійській кримінальній поліції, а його родина, як така була, – могла за той час тільки примножитись; бо, не весь же час він сидів.

Операція проходить майже ідеально. Совєти щєдро підкидають купу «докумєнтальних свідєтєльств», ясна річ, – фальшивок, як це звичайно у них. До фотоматеріалів, включно. Тільки от не повідомили чогось, хто це все фотографував, за яких обставин, а головне – чим? Бо ж тоді, в часи Петлюри, – фотографували з триноги та покрившись чорною накидкою…

Франція здавна закохана в Росію («сеттє пеї де ля кнут е де ля водка») – виступає знову солідарно з нею, наступає чергове зближення на ґрунті антиукраїнства. Франція, всього біля трьох десятків років тому гучно судила капітана Дрейфуса та пильно стежила за патріотичним процесом Бейліса в Росії. А тепер Росія підкидає їй чудову нагоду дещо виправити власну репутацію в очах світу; поготів месьє Шварцбарт не є навіть французьким підданим.

Отже, ствердимо, – три найбільш сенсаційні процеси у Франції: Дрейфуса, Мати Харі та Шварцбарта, – були чистісінькою «ліпой»; з чим і ґратулюємо пані французьку Феміду.

А Росія не тільки позбувалася Петлюри, який міг би ще чимало зробити для свого народу, але й набула нове слівце – нову лайку: «пєтлюровєц», яку тепер дозволяється ліпити до всіх українців, – «кто нє с намі – тот враґ!»

Наступною акцією «отца народов» було вбивство 1938 провідника ОУН, полковника Євгена Коновальця, що створив Українську визвольну орґанізацію (УВО) та тим, в очах Москви, заслуговував на смерть. Цього разу все було без реклами та розголосу. Полковник Коновалець став легкою здобиччю совєцького аґента Валюха на набережній Роттердаму, де отримав від нього пакунок, який виявився бомбою, що незабаром спрацювала. Тоді орґанізація ОУН не мала власних засобів безпеки. А спосіб убивства був нечеканий, чи не перший випадок подібної практики. Бо, це зараз, коли вибухло й чимало звичайних поштових листів, – усі стали обережні, а тоді…

Третьою великою справою Сталіна було вбивство Л. Троцкого, його затятого та непримиренного конкурента за кремлівський престол, але це доцільніше викласти окремо.

Естафету політичних убивств за кордоном підхопить з рук мертвого Сталіна його наступник Н. С. Хрущев, який щиро допомогав йому мордувати Україну, та (чи, бува, не за це?) став його наступником і продовжувачем.

Найбільші лаври вішають на Сталіна з нагоди «побєди в Вєлікой Отєчєствєнной войнє»: який же він геніальний стратег! Це твердження орґанічно розпадається на дві частини, в одній наголос на «побєдє», у другій – на «стратєгіі». Розберемо їх поокремо. «Побєда» – добре. А, поставимо запитання так, – чи була їй альтернатива? – чи міг СССР, підпертий всесвітньою потугою США, – не перемогти? Та, навіть, і без США, – подивіться на мапу: чи могли би німці, за будь-яких умов, окупувати СССР, як яку-небудь Чехо-Словаччину, контролювати його? Скажуть, США тягнули з Другим фронтом. Так, тягнули, але вони вклали в совєцьку перемогу на 10 млрд. доларів матеріальних ресурсів, зброї та реманенту. А це – сума не мала, на сучасні гроші більше 100 млрд. доларів, – сума всіх боргів СССР за десятки років або сьогоднішньої, «нової» Росії за десять років. Отже, альтернативи просто не було, Совєцький Союз зобов’язаний був перемагати. До того, несумісними були й людські ресурси. На початок 1945 чисельна перевага совєтів була просто разючою: принаймні вдесятеро. Не можна було не перемогти.

Що ж до «стратєга», поготів – «геніального», то це є питання цілком особливе.

Так, доведено, Сталін був дійсно геніальним провокатором, геніальним інтриґаном, хоч ми й не знаємо, якими були б його успіхи у більш, так би мовити, вишуканому оточенні. Що ж до «стратєга»…

У фінській війні він припустився грубої стратегічної помилки, бо не перемігши остаточно, набув ще одного супротивника. Сильного не так військом, як стратегічною позицією, яку добре використали німці. Не підвищив безпеки Лєнінграду, як це передбачалось, а навпаки, прирік на винищення (чи може такою була мета Сталіна?). То був чималий стратегічний прорахунок.

Другим важливим прорахунком стала надмірна та передчасна концентрація авіаційних і танкових з’єднань на кордоні, яку уміло використав німецький вермахт, понищивши більшу їх частину в перші дні війни.

Історія Другої Світової рясніє перемогами німецьких ґенералів, які меншими силами перемагали більші саме за рахунок стратегічної переваги. На жаль історія «Вєлікой Отєчєствєнной» не дала нам подібних прикладів. Не було у совєцькій армїї стратегів, хоч великих, а хоч і малих, однаково. Всі перемоги давалися, незмінно, істотною перевагою в силах, та… ще більшою перевагою у людських втратах. Такою вона є, правда цієї війни…

Сталін дійсно став абсолютним переможцем Другої Світової війни, підбив мало не половину Європи, вщент розграбував Німеччину, та… Що ж то за дивна перемога? – де воно все поділося? Бо переможені давно забули, коли почали опливати добробутом, а от переможці… Їм, схоже, не судилося вилізти зі сталінських злиднів і в наступному, XXІ столітті.

Сталін обіцяв побудувати «свєтлоє будущєє», – соціалізм, комунізм. Це він, розправившись з «врагамі народа» та прийнявши Конституцію, де були записані усі мислимі права, крім права на життя, сказав, повівши люлькою: «Жить стало лучше, товарищи, жить стало веселее!» Заради цього (чи чогось іншого?) він убив десятки мільйонів людей, а – що ж створив? Тоталітарну російську імперію, побудовану економічно на державно-монополістичному капіталізмові та рабському труді. Якщо у розвинених капіталістичних країнах «прібавочная стоімость» складала десь не більше 10 %, то в СССР становила всі 90 %, при абсолютно «жовтих», державних профспілках. Так званою «народной собствєнностью» розпоряджувався клас партійної номенклатури, а значить – був і її власником. Співвідношення найбільших та найменших офіційних заробітків становило не менше, як 500! – на порядок більше, ніж будь-де у капіталістичному світі. То, яка ж це була імперія? – феодальна? – рабовласницька? Важко відповісти. Але, принаймні одне полишається певним: жодних ознак соціалізму вона не мала.

Втім, якби, скажімо, за Ніколая І Палкіна поширити командно-адміністративну систему на всіх… Може й вийшло би щось схоже.

По війні він надумав остаточно протиставитись світові, довершити відособлення від нього, замахнувшися на останнє, що пов’язувало країну з широким світом – науку. Тепер, після культури, – належало революційно перетворити її, зробити своєю, більшовицькою, несхожою на інші. Та, з цієї витівки небагато вийшло, крім переможної мічурінської біології, яка зуміла чи не остаточно підірвати хирляве совєцьке рабське сільське господарство.

У широкому світі цей хрестовий похід невігласної влади проти науки, був так само мало помічений, як скажімо, оте Велике Полювання. Хоч і мав певні наслідки. У поріднений за духом Франції з’явився свій мічурінець, такий собі професор Ремі Шовен, що писав книжки відповідного спрямування, які негайно перекладалися та видавалися в Москві. В Америці справою зацікавився був професор Масачузетського технологічного інституту Лорен Грехем, у книзі «Природознавство, філософія та наука про поведінку людини в Совєцькім Союзі», Москва, 1991.

Зауважимо, що зірвався виплеканий ним ще підчас війни проект вивезення українців до Сибіру, складений вкупі з його «улюбленцем», маршалом Жуковим: не вистачило «мощностєй».

Задуманий ним хрестовий похід проти жидів, розпочатий «процєссом врачєй», – кимось саботувався та гальмувався, поки не пішов у минуле, разом із «вождєм народов».

Наче саме життя все більше й більше протиставилося його «нєсгібаєімой волє». Його, майстра тих самих перемог, що їх звуть пірровими…

Сталін міг би стати видатною людиною та полишити по собі й хоч крихту доброї пам’яті, але – зробив свій вибір та пішов до небуття з тавром чи не найбільшого тирана та злочинця історії. Він висилав та розстрілював, розстрілював та висилав, будуючи «счастлівоє будущєє всєго чєловєчєства», доброзичливо посміхався з трибуни губами вінницького бухгалтера Євсєя Любицького, свого двійника, – до своїх іще недобитих підданих. Він, дрібний та сухорукий, втілився ще за життя до велетенських монументів. Незугарних та помпезних, але – величезних. Яких не бачив світ із часів римського імператора – щастивого Траяна. Недалекий Хрущев звинувачував його саме в цьому, наче це було головне. Чогось ніхто не звинувачував у «культє лічності» Гітлера, але… Віддамо й належне: адже, комуністи не привіталися, скинувши руку, словами – «Да здравствуєт Сталін!»…

Отже, здавалося би, що він досягнув усього мислимого на землі. Але, задамо собі й таке запитання, – а, чи був він сам щасливий? – ой, далебі. В останні роки життя він – переможець, – не виходив із тяжкої нервової депресії.

Так злочинна система формувала з колишньої здібної та розумної людини – злочинця. А він, очоливши злочинну систему, досконалив її у злочинстві.

Спадщини його епохи – ґвалтівної та розбійницької, – ми остаточно не подолали й досі, тільки починаємо (а подекуди – й не починали). Сталін мертвий уже мало не півстоліття, але й досі живі його віддані холопи. Подекуди «ідєї Сталіна жівут», хоч і переважно по розумах психічно хворих людей; хоча на щастя – більше не «побєждают».

Сталіна – ката народів, обожнювали совєцькі люди, особливо – переможці росіяни, хоча, здавалося би, чи така вже то велика річ – піррова перемога? – але ж, не забудемо, що доля й не балувала їх справжніми перемогами: для справжніх – треба ще й самим бути чимось. Обожнювали, ясна річ, і всі другорядні, – малороси, триста років тресовані любити все, що є російське. А цей рябий недоносок, малий та клішоногий, – віддамо йому належне, умів бути найбільш російським із того іноземного наброду, що одвічно сидів на російському престолі. Вони натхненно вітали вождя двічі на рік, 1 травня та 7 листопада, на трибуні ленінського мавзолею та це було для них справжнім святом. Він лагідно усміхався звідти їм усім, злегка поводячи рукою. А вони всі, як і мільйони глядачів кінохронік – «єлі глазамі любімого вождя». Якщо, ясна річ, це був насправді вождь – у власній особі. Бо частенько його заміщував був на цьому відповідальному посту й улюбленіший з двійників вождя, – збіглий винницький бухґалтер Євсєй Любіцкій: той усміхався ще лагідніше, іще людяніше. Мабуть, просто тому, що за його плечима не було ні Українського Голокосту, ні Великого Полювання.

Насамкінець подумаємо ще, а чи міг він – переможець Петлюри, Коновальця, Троцкого і Гітлера, – вважати себе щасливим? – людиною, яка досягнула всього, чого бажала? Навряд, нагадаємо ще раз.

На кінець життя йому мусило дошкуляти чимало. Й те, що він так і не спромігся доморити ненависних Москві українців голодомором 1947. Так і не здійснив величного плану їх трьох: Сталіна, Жукова та Берії по депортації українців на Колиму; прийшлося обмежитись якимись мільйонами… А бажалося всіх…

Він планував «окончатєльноє рєшєніє єврєйского вопроса в Россіі», заскарбивши одвічну подяку нащадків, та з нетерпінням очікував середини березня 1953, коли мали розпочатися прилюдні процеси зрадницьких жидівських лікарів, яких потім планувалося прилюдно й перевішати. А всіх інших жидів планувалося відправити ешелонамі, виселити на «історічєскую родіну» на вигаданий ним же, «Вєлікім Сталіним», малярійний «Єврєйскій Біробіджан», найгибліше місце Далекого Сходу. Залишалося всього якийсь там ниций десяток днів, суті дурниці, і раптом – отой дурний шляг… Щоправда, не без допомоги кремлівських «друзєй і соратніков», – яка ж іронія долі!..

Мабуть його бунтівна душа і на тому світі, у пеклі «особого назначєнія» – не знає покою, дошукуючись: а де ж та що було схиблене?

5. Український Голокост

Про Великий Голод 1933 в Україні – почали писати пізно. В СССР – для того, що він був чи не найбільшим з московських злочинів. На заході тому, що і не цікавились якимись там українцями («гдє-то на югє Россіі»), і домовились покривати московські злочини. Отже, писати почали десь за «пєрєстройкі і гласності», та написали чимало; а чимало й ще напишуть. Як правди, так – особливо, – брехні. Попередній підсумок Великому Голоду підвів лицар правди, Роберт Конквест у своєму «Великому терорі», а потім у «Жнивах скорботи». Він оцінив вартість сталінської колективізації в Україні взагалі – десь у десяток мільйонів життів. Лише голодомор 1933 забрав життя п’яти мільйонів в Україні, мільйон на Північному Кавказі (Краснодарський і Ставропольський краї); 80 % загиблих були, таким чином, етнічними українцями. Загинуло тоді й більше мільйона казахів у Казахстані. Таким чином, цей московський захід, проведений руками місцевих московських яничарів, – мав яскраво виражене расистсько-геноцидне спрямування.

Попихачів і захисників злочинної Москви, як і ненависників України, у світі завжди було чимало, та англійці Р. Девіс і С. Віткрофт скоротили цифру вимерлих по Україні до 3–4 млн., не більше. Американці ж Б. Сілвер і Б. Андерсон, – не могли, щоб останнє слово не полишилося за ними, та зменшили ще трохи, до 2–3 млн. Така собі, примітивна настанова, мовляв, 10 млн. – то вже забагато; ліпше, хай хоч 3–4, а 2–3 млн. – то вже й зовсім не страшно… Страшно, благополучні американські панове, все одно, – страшно.

Російські дослідники, голос яких прорізався лише в часи «пєрєстройкі і гласності» (перед тим взагалі все замовчувалося), були стурбовані двома справами: а) якомога применшити загальні жертви; б) якомога розчинити Український Голокост в «общєм нєсчастьє», будь-що затушувати його расистське забарвлення («прішла бєда…»). Укрити незнищальне расистське геноцидне єство своєї Москви.

Втім, віддамо й належне – не пригадують уже полум’яних спростувань того часу від «наркома по іностранним дєлам» Максима Литвинова, або отого великого британця ірландського походження, що не вилазив із Москви – Бернарда Шова: «нікакого голода в Россіі нєт!». Хоча з перспективи часу можна сказати, що й ті фахові брехуни мали певну рацію. Бо, в Росії тоді жодного голоду й близько не було. Голод був в Україні.

Так, В. Данілов зменшує кількість винищених Москвою в Україні до 3 млн., а Р. Мєдвєдєв відводить Україні половину жертв із загальної цифри у «6–7 млн. по СССР». Обидва чомусь не пригадують отих військових постів уздовж російського кордону, призначених стежити, аби хтось з українців не врятувався би до Росії. А, – чому ж не пригадати, як воно було?

При цьому, зрозуміло, тактовно обходиться дологічним мисленням питання, щодо конкретних справців голодомору. Тих самих, які добре знали, що вони роблять та заради чого.

Але, до всякого подібного шахрайства ми давно звичні. Так само, репресії (а власне – терор) 1937 весь час намагалися зробити «общєй бєдой», поки Роберт Конквест чітко не прослідкував і не довів на них незмінне тавро московської «дружби народов»: найохочіше винищували іноземців, а по них – національно-свідомих із неросійських: «націй, національностєй, народов і народностєй». Як із повним знанням справи визначив це український перекладач Комісії зі совєцьких злочинів у Вінниці 1942, – «москалів було мало».

Є ще одною завідомою леґендою, що Захід, мовляв, тому ніяк не реаґував на голокост в Україні, що – бачите! – ні про що не знав («ми – нє зналі!»). Щоб із подібною брехнею (вашинґтонською? – лондонською? – якою ж саме?) покінчити раз і назавжди, ми теж наведемо розлеглі дані. А покищо зауважимо, що США по голодоморі так «зауважалі» Москву, що вже того ж 1933 поновили з нею дипломатичні відносини.

Процитуємо дещо, скільки потрібно, зі статті І. Євтуха – «Скільки б нас було?..» (журн. Україна, №№ 15–16, 1991).

Співробітник німецького посольства у Москві, до речі – експерт з аґрономії, доповідає 1933:

Оцінюючи кількість загиблих на вересень 1933, він продовжує:

З ним цілком погоджується німецьке ґенеральне консульство у Харкові, яке у грудні 1933 свідчить:

Все це має бути вирішальною відповіддю всякій потолочі, що й досі вилазить зі шкіри, аби тільки, будь-що, применшити розміри Голокосту. Одночасно довідуємося, що злочинці мали якусь експресну систему обліку кількості винищених ними людей. А це свідчить, знову, на користь убивства із заздалегідь продуманим наміром.

Доповідає 1933 про голод італійський консул у Харкові своєму керівництві в Римі, пише, що населення навколішніх сіл виморене голодом уже мало не наполовину.

Уряд Великобританії у жовтні 1933 мав деталічний рапорт із Москви, в якому посилалися на кореспондента «Нью Йорк Таймс» – Волтера Дюранті, який на той час перебував у СССР. Він, так само, оцінював кількість загиблих десь у 10 млн. людей.

Отже, леґенда про те, що знову – «ми – нє зналі!», – не спрацьовує остаточно. Значить, Європа та США або не хотіли допомагати, що обтяжує їх, або Москва не дозволяла такої допомоги (як хтось і пропонував), що обтяжує її; знову ж, – у злочині зі заздалегідь обдуманим наміром. Нічого третього звичайна логіка не допускає. В обох випадках, в обох варіантах – непростима людожерська підлість.

Із новітніх досліджень найбільш змістовною та цікавою полишається збірка, видана 1988 у США та Канаді, названа «Міністерство закордонних справ і голод. Британські документи про Україну і великий голод 1932–1933 рр.» Упорядники, – М. Царинник, Л. Лицюк і Б. Кордан. Однак, вони не були просто й тільки упорядниками, а й провели силу обчислень, оцінюючи відсоток вимерлих селян, який вони, втім, подають лише для жінок працездатного віку. А це означає, що всі подані цифри є мінімальні; бо чоловіки, а поготів – діти, є вразливіші від жінок на хвороби й нестатки.

Далі вони подають мапу України з даними, за сучасним адміністративним поділом, для окремих її областей. Та – за період 1929–1933, тобто підраховують (беручи за вихідні – дані перепису 1929, досить вірогідного) збитки від колективізації («раскулачіванія») та голодомору разом. Висновки – вражаючі. За ними населення областей: Дніпропетровської, Запорізької, Київської, Кіровоградської, Луганської, Харківської, та Черкаської, населення Краснодарського краю та Кубані, – поменшало на 25 % і більше. Миколаївської, Полтавської, Херсонської, Криму і Ставропольського краю, – на 20–24,9 %. Донецької, Житомирської, Одеської та Сумської, – на 15–19,9 %. Вінницької та Чернігівської, – на 13–14,9 %. Мало постраждали Хмельницька область та Молдова, на що є доволі переконливе пояснення. Адже, вони межували зі Західною Україною (тоді – Польща) та Румунією; з них люди могли почати рятуватися за кордон та привернути в цих країнах увагу до московського голоду: московський розбійник і тут, добре все підрахував та зважив.

Бовкано свого часу щось і про якісь несприятливі погодні умови, – неврожай, стихія. Тут можу додати від себе, що працюючи інженером-синоптиком Гідрометслужби 1942–1944, продивлявся архіви (мапи погоди, підсумкові дані тощо) за 1932–1933: роки були, з агрономічної точки зору – абсолютно шерегові. Ні загрози вимерзання озимих, ні браку опадів підчас вегетації, ні посух; роки – як роки. Отже, марно створювати леґенди й про якісь там стихійні лиха; не було їх. Єдино, чому не вродило, – для того, що не полишили зерна на посів: підмели геть усе, що тільки було.

Легка посуха, із відповідними наслідками, була у 1921, але, якби більшовики не грабували дощенту, – голоду би й тоді не було.

А тепер – звернемося до картинки побутового плану; так, деякі враження з того часу, відкриті для кожного, – Київ 1933. Для багатьох селян саме він став фіналом трагедії. Сам він якось тримався на більшовицькій «карточной сістємє» – пам’ятаєте незабутнього Ільіча: «нашє оружіє – хлєбная карточка»? Але, до Києва приходили, в останній надії голодні з усієі області, та знесилені валялися вокзалами та вулицями міста. Було їх на той час не менше, а певно – й більше, ніж завжди п’яних кацапів по вулицях Москви. Їх ніхто й не думав рятувати, або надавати їм допомоги, – брати до лікарень; спокійно давали померти там, де лежав. Єдино, спеціальна городська служба їздила звичайними селянськими підводами та підбирала померлих. Коли набиралася повна підвода мертвих (їх, звичайно, роздягали, бо одежа могла приглянутися комусь зі служби) тільки зверху якось-такось прикритих рогожею, з-під якої стирчали схудлі до кісток руки або ноги, їх відвозили на ближче городське звалище. Одне з таких знаходилося за робітничою Деміївкою (згодом – Сталінка), наліво обіч дороги, що продовжувала Велику Китаївську вулицю. Там трупи звалювали та їхали за новими. Тим часом на звалищі «спєцкоманда» – кілька працівників, складали привезені трупи як штабелі: шар уздовж – шар поперек і так далі: десятка–півтора, та обливши мазутом – підпалювали. Вони горіли кепсько, здіймався важкий чорний дим. Одночасно на цьому звалищі, не так вже й великому, могло горіти більше десятка подібних кострищ. Працівники не полюбляли зівак: коли хтось проходив мимо та задивлявся на таку небачену картину, – відганяли.

Такою була остання (а для більшості, можливо, й перша) «забота о чєловєкє», яку являло своїм громадянам «рабочє-крєстьянскоє государство» – визнана у світі «родіна всєх трудящіхся». Тільки єдино за те, що вони мали необережність сторонитися «вєлікого і могучєго», разом із його брудними матюками…

Шкода тільки, що ніхто й ніде всього цього не знімав: варто би…

Про абсолютну попередню обміркованість та спланованість загально-українського голодомору московськими більшовиками, свідчать – як завжди, – незаперечні факти. Наведемо тут тільки два, й тих стане задосить.

По-перше, нагадаємо, що коли голод був уже в розпалі, по селах їздили бригади «коммуністов і комсомольцєв», людей міських, а значить переважно російських. Десь – тільки не в російській імперії, можна було подумати, що вони їздили допомагати голодуючим, – несли їм гуманітарну допомогу. Але ж ні. Вони були споряджені спеціальними металевими прутами – «щупамі», як вони це звали між собою. Їх завданням було досліджувати, чи десь не сховане таємно, закопане у землю, якесь зерно, з яким люди, попри «плани партіі і правітєльства» – могли би вижити. Знайдене, скільки б його там не було, хоч горстка, негайно поступало «в собствєнность государства» (отого – «рабочє-крєстьянского»), на рахунок «хлібозаготовок». Все зерно від тих «хлєбозаготовок» фізично не встигали вивозити, та воно горами під дощем гнило на залізничних станціях, але – його круглодобово стерегли озброєні вартові, що мали суворий наказ класти трупом будь-кого, хто до нього наблизився.

По-друге, маємо факт, може й красномовніший від першого. В околицях того ж Києва, про який писалося вище, було чимало сел, які потім теж потерпали від голоду. По них, восени 1932 ходили озброєні загони «комсомольцєв» та… вистрелювали домову живність: собак та котів. Дія, наче, завідомо безглузда, але… це ж більшовики, не забувайте. Причина? – якась «епідємія бєшєнства», яка загрожує всім. Автору особисто відомі такі облави у Корчуватому, Мишалівці та Хотові. Опитування людей, що пережили голодомор із інших областей України показали, що в той же час було те саме у Дніпропетровській області, Харківській області, на Запоріжжі, Чернігівщині та Полтавщині. А значить, було по всій Україні. Отже, виходить, що «епідемія сказу» загрожувала на той час усій Україні; першого та останнього разу в її історії.

Насправді, це робилося з одним очевидним наміром: запобігти тому, аби голодна людина змогла продовжити своє життя (а то й врятуватися від свого призначення), – з’ївши свого кота або собаку. Далекоглядна та передбачлива наволоч були оті кагановічі, косіори й постишеви, нічого не скажеш; разом зі своїми «коммуністамі і комсомольцамі».

Нагадаємо, на всякий випадок, що нащадки цієї потолочі, які від голоду не помирали, – й досі засмічують генофонд українського народу…

Та, врешті, чому ж не згадати й не додати оте, третє, аж як красномовне. Є постанова ВЦИК та СНК СССР від 7.08.1932 – «Об охране имущества государственных предприятий, колхозов и кооперации и укрепления общественной социалистической собственности». Вона фактично ліквідувала різницю поміж великими та малими крадіжками; покарань полишилося два, – 10 років табору або розстріл. Коротше кажучи, це був отой закон, який в народі розуміли, як «закон про збирання колосків». Зверніть лише увагу на те, як завчасно та запобігливо він прийнятий: обривав людям ще якийсь шанс вижити підчас наступного голодомору.

Так хтось там ще насмілиться бовкати, що все це не було заздалегідь турботливо та дріб’язково заплановане?

У важливому для історії питанні – хто несе весь тягар відповідальності за Український Голокост, за жахливу смерть мільйонів людей, – немає жодних проблем, всі ці люди є добре відомі. Крім отієї злочинної масової дрібноти, про яку йшлося вище – «коммуністов і комсомольцєв», – безпосередню відповідальність несуть три вищих на той час посадових особи совєцької України; три її сталінських гауляйтери, що виконували задум «вождя», – Л. Кагановіч, С. Косіор, та особливо він: П. Постишев.

Негайно по приїзді з Москви, уже в обличчі загрози голоду, він категорично відмовляє у будь-якій допомозі селу посівним зерном. Бо, мовляв, – селяни повинні його відшукати самі; але де саме «відшукати», коли все давно підібрали заготівельники – він не пояснив. Втім, очевидно побоюючись, що голодомору може не статися, він, на всякий випадок, уже на початку березня (6.03.1933) – розсилає телеґрами з наполяганням якомога форсувати хлібозаготівлю. На підтвердження всього цього є велика кількість документів.

На макабричному тлі загального голодомору розігрувалася ще особиста трагедія, – остаточний кінець «українізації», розправа з міністром освіти М. Скрипником. Який, попри постійні репресії щодо української інтеліґенції, не втрачав надії. А інтеліґенцію нищили, цілеспрямовано й послідовно, за наказами з Москви. Рік 1930 – чи не перша ластівка, судова комедія СВУ (Спілка Визволення України), якої насправді ніколи не існувало; потім, наприкінці 1934 – «процес 28», звинувачення стандартні, хоч так само вигадані: «террорізм». На 1936 припадає процес М. Зерова, М. Пилиповича та інших, теж вигаданий. Знову, те ж саме, вони прагнули, ніби, «свєржєнія Совєтской власті на Украіне, созданія буржуазной незавісімой украінской рєспублікі». А вже так, між іншим, готували й замах на життя С. Косіора та П. Постишева. Та завдяки «постоянной бдітєльності органов» – так і не приготували…

М. Скрипник, міністр освіти УССР, – давно пересварився з російським шовіністом і людожером П. Постишевим, який ще будучи секретарем Харківського обкому заважав українізації, як міг. Та, вживши всі свої зв’язки, врешті випхнув його до Москви, де Постишева підвищили й зробили секретарем ЦК ВКП(б).

Потім, коли він іще за напуттям Сталіна повертається до Харкова, – починає зводити порахунки зі Скрипником. Використовуючи стандартні звинувачення в «націоналізмє», він обтяжує М. Скрипника тим, що він усіх «націоналістов» прикриває ширмою «українізації», як і власною широкою спиною.

Постишев діє, ясна річ, не сам, не від себе; він згуртовує цілу зграю українофобів: В. Затонського, С. Косіора, П. Любченка, М. Попова, А. Хвилю, О. Шліхтера. Всі вони починають ганити М. Скрипника на 4-х (!) наступних засіданнях Політбюро ЦК КП(б)У, та коли він вживає випробуваний захід та вирішує «покаяться», – його каяття не приймаються. А він, відчувши, чим від цього тхне, невдовзі застрелився. Постишев переміг і тут…

Він був доповідачем і автором постанови Пленуму ЦК КП(б)У від 18–22.11.1933, який остаточно засудив як небезпеку № 1 – «украінскій націоналістічєскій уклон».

П. Постишева, разом із С. Косіором (вони поруч презентувалися як «Пат і Паташон») та іншими замели 1937, підчас Великого Полювання, але розстріляли, кажуть, тільки 1939. Добре, що не відразу, – мав час і подумати – заради чого жив на світі. Але, хіба таке щось – тупе та затяте, – здатне думати? – навряд…

Коли все це катівське злочинство реабілітували після XX з’їзду – популярність П. Постишева сягнула чи не вищого рівня, вище, ніж за життя…

Не доводилося зустрічати партійної меморіальної літератури, присвяченой Л. Кагановічу або П. Постишеву, але – щодо С. Косіора…

Принаймні, у Москві, під самий занавєс «пєрєстройкі і гласності» була видана меморіальна збірка «О Станиславе Косиоре. Воспоминания, очерки, статьи», Москва, 1989. Злочинний совєцький режим, безсилий та звироднілий, гарячково пошукував у минулому те, на що можна опертись, за допомогою чого можна протриматися ще. На місце розвінчаного історією – шукав чогось нового. Не в стані похвалитися нічим, крім хрущових, брєжнєвих, андропових або черненок, – режим шукав героїв поміж сталінськими жертвами. Як завжди, – не розбираючись, не думаючи.

Від «Дела С. Косиора» в КҐБ полишилися тільки обкладинки, зміст хтось старанно украв, а тому у вступній статті такий собі М. Погрєбінскій від себе визначає причини загибелі свого героя. Втім – дуже загальні. Виявляється, що то була недостатня активність «в созданіі культа, восхваленіі вождя». А крім того – «попитка імєть собствєнноє мнєніє». Наприкінці автор не забуває пригадати, що його підопічний «особенной любовью пользовался на Украине». Так, дійсно: його там так любили, так любили…

Від С. Косіора довідуємося, насамперед, про справжні причини голодомору. Виявляється, що: «Кулаки хотят задушить советское правительство костлявой рукой голода, мы перебросили костлявую руку голода на горло кулаку». Щоправда, ми вже десь чули про те, що «кулак бил ліквідірован как класс» ще невдовзі по 1930, по колективізацїі, але… Не можна «нє вєріть вождю»; та й розумово не треба надто багацько вимагати.

До запобігливих заходів совєцької влади, які незаперечно доводять, що голодомор планувався та готувався заздалегідь, відноситься ще «Постановлєніє» 1932. Воно виключало закріпачених «колхозніков» з числа пашпортизованих громадян країни. Від них, як вони з’являються у місті легально, – потрібна була «отпускная», засвідчена червоним поміщиком (прєдсєдатєлєм колхоза) та місцевою владою. Але, підчас голоду люди у відчаї подавалися, куди очі дивляться. Так виникло нове «Постановлєніє» Політбюро ЦК КП(б)У (5.06.1933, «совєршєнно сєкрєтно»), теж за підписом улюбленого «вождя» України – «О средствах борьбы с детской беспризорностью». Закріпачення селян стосувалося лише дорослих, діти під нього очевидно не підпадали. А тому й найбільше займалися тим, що С. Косіор так влучно охрестив «бродяжнічєством». Діти теж розбігалися із сіл, чи то втративши батьків, чи то в надії десь якось вижити.

Він тут продовжує свою лінію, спираючи все на підступи ліквідованих як клас «кулаков». Бо це, бачите: «кулачество и прочие контрреволюционные элементы развернули усиленную агитацию за посылку детей деревней в города, преследуя этим определенные контрреволюционные политические цели». Гудить куций «вождь» і місцеві орґани влади, які – виявляється – цьому якось ще й «потворствуют».

Сучасний читач може подумати, що ми маємо тут справу з психічно хворою людиною, але чи не був він увесь від самого початку – цей злочинний режим ще й масовим психозом, що наслідував паранойю свого засновника, божевільного Лєніна?

Наприкінці «Постановлєніє» передписує «облісполкомам» орґанізувати негайно «сбор с колхозников и единоличников молока, яиц, мяса для питания детей». Тобто, під приводом «дєтской бєспрізорності» – ще більше обідрати помираючих від голоду людей. Отже, божевілля – божевіллям, а воно має свою логіку, що би там не було.

Отже, як божевілля, то божевілля до кінця злочинне, наскрізь кримінальне.

Цей останній пункт «Постановлєнія» дає підстави господіну М. Погрєбінському підкреслити ще раз, що так само, як «вождя» «любіла Україна», – так він сам дуже любив дітей. Але, таке є радше банал, бо й так очевидне: хто ж із цих більшовицьких людожерів не любив дітей? – всі любили, як один. Хто ж насмілиться сказати, що Лєнін не любив дітей? – або не любив «велікій Сталін?»…

Попереднє, щодо С. Косіора, ми навели як зразок офіційного ставлення «вождів» більшовицької партії та їх підлеглих, шерегових партійців (бо, заперечень з їх боку ми не чули), – до Українського Голокосту, створеного їх руками.

Але, ота спроба опертися в період «пєрєстройкі і гласності» на подібну постать історії, – дозволяє зробити й далеко ідучі висновки. В чому ми, як звичайно, – не забаримося. А саме – нема й не було ніколи, ні поганих, ні добрих більшовиків, марно їх розділяти. Не можна полишитись порядною людиною – служачи злочинному, кримінальному режимові. Бо, ви ж бачили, кого нам підсовують, як невинну жертву «нєобоснованних рєпрєссій Сталіна». Адже робити жертву укравши попередньо матеріали «дєла» (бо не ми ж, безпартійні, це зробили) ката мільйонів, якого за щось там придушив кат сотен мільйонів, – це так само аморально, як і вся їх інша діяльність.

А тому всім їм – одне природне місце, – на великій шибениці історії; і – ніде більше.

А той, головний, що так уміло перевалював відповідальність на отих двох – «Пата і Паташона», «наш Лазарь Моісєєвіч», дожив мало не до ста років, у тиші та спокої. Так, де ж вона була тут, ота прислівна справедливість?…

Розважимося дещо, та звернімося до нашіх часів – сучасності, або: «найгіршого часу, з тих що ми знаємо», за визначенням когось із великих гумористів минулого. Як воно там справа з отим Косіором, одним із далеко не вторинних організаторів Українського Голокосту.

Про цікаву історію щодо нього повідомила нас ґазета «Вечірній Київ» (№ 172, 17.10.2000), написавши, що: «Сесія Київради відмінила своє рішення про перейменування вулиці Косіора на Чорновола», (якого на той час уже встигли прибрати). Пояснивши, що підчас опитування, проти були мешканці вулиці та «представники розміщених там організацій». Чудовий приклад спритного й майстерного використання силами минулого новітньої «демократії». Зрозуміло, в інтересах збереження та продовження того ж минулого, визнаного злочинним у всьому цивілізованому світі. Втім, що за пам’ять стала! – убийте, а не можу пригадати як опитували мешканців тоді, перед тим як назвати вулицю іменем Косіора (або Постишєва). Однак, у № 177 (26.10.2000) ґазети було й спростування (чи не спростування?). Мовляв, такого питання на Київраді взагалі не розглядалося, а вулиця Чорновола в Києві все одно буде. От такі маємо дещо дивні справи.

Що ж, «вибір народу» (був він чи не був?) слід завжди поважати. Пошкодуємо лише, що ті добрі люди, з їх як же багатим совєцьким минулим, так і не засвоїли ідей свого ж Маркса, який учив, що все є взаємопов’язане. А тому так і не збагнули простої речі, що ні справедливість, ні добробут вулицями косіорів (та постишєвих) не ходять; а от на вулицю Чорновола то могли би ще колись нишком – тишком і завітати.

Але, повернемося до сучасності. Як же був сприйнятий свого часу Український Голокост? – тоді, коли відбувався, й потім? Бо, за коротким, але вражаючим визначенням Роберта Конквеста, – стан України по ньому – був не з кращих:

Але, все це було XX століття, а до «доби атому» або «космічної» полишалося усього якісь пару десятків років, та Україна не була одинокою у світі: не Середньовіччя. От і виникає понад цікаве питання: а, як же обійшовся з отим фактом – з тим добрим десятком мільйонів геть виморених голодом українців та казахів, – наш постійний заступник, так званий «цивілізований світ»? Чи він був припинив геноцид, що творився у нього на очах? – чи хоча би – як мінімум – осудив його? Або, може навіть і не помітив? Зауважимо відразу, що уміло орґанізована французьким «правосуддям» вкупі з ҐПУ попередня афера з «процесом Шварцбарта», – ніяк не настроює оптимістично, саме щодо цього. Втім – подивимось.

Це питання теж висвітлює дещо Роберт Конквест, та обмежимося тут його спостереженнями.

Зазначимо, насамперед, що серед зарубіжних засобів масової інформації правдиві звіти про події друкували, з різних вірогідних джерел, – наступні ґазети: «Манчестер Ґардіен» і «Дейлі Телеґраф» (Англія), «Матен» і «Фіґаро» (Франція); або «Нойе Цюріхер цайтунґ» чи «Ґазетт де Лозанн» (Швайцарія). У Сполучених Штатах то були «Крісчен Сайенс Монітор» та «Нью Йорк Ґеральд Трибюн». Як бачимо, все це провідні ґазети світу, отже – браку інформації не було. Як слушне підсумовує Конквест:

І – далі:

Однак… чому ж проігнорували? – чому ж, принаймні, не затаврували, не осудили? А оті США – оплот демократії, що сімнадцять років (!), довше від усіх, не визнавали більшовиків, – негайно заповажали їх: дипломатично визнали відразу по голодоморі. Нагадаємо, що голодомор надобре розгулявся з березнем 1933, а дипломатичне визнання датується 16.11.1933. В чому ж справа?

Цитований автор вважає, що справа у брехні Сталіна, яка потоком лилася з Москви, та у брехні західних же діячів, червоних як рожевих, які слухняно солідарізувалися зі Сталіним. А як на тому заході й тоді царювала ринкова економіка, де дурно тільки пташки співають, то ми й дозволимо собі піти дещо далі Конквеста, який обходить це делікатне питання. В тому сенсі, що на Заході дехто добре торгував своїми переконаннями за добрі сталінські гроші (не в совєцьких карбованцях, ясна річ).

Чи не найбільш зловісною фігурою був такий собі ґазетний пройдисвіт Волтер Дюранті, який так був пригрівся у Москві, що побирав особисті інтерв’ю у самого «тов. Сталіна І. В.» У серпні 1933, коли голодомор був саме на підйомі, він відписував додому, ніби: «будь-які повідомлення про голод у Росії – це перебільшення або злісна пропаґанда»; та підтверджував це у листопаді: «нема жодного голоду чи смертей від голоду». Зауважимо, що він – на відміну від інших – мав свободу пересування, міг відвідувати та відвідував арени голодомору. За «безсторонні та змістовні репортажі з Росії» – він був нагороджений премією Пулітцера. Що він був цинічним і свідомим совєцьким брехуном, свідчать його приватні бесіди, де він оцінював кількість убитих голодом людей від 7 млн. до 10 млн., загалом. Що ж, кому й знати, як не йому… Він був справжнім сином свого часу. Часу не тільки неймовірних злочинів (при повній безкарності, зрозуміло), але й часу так само неймовірної, потворної брехні.

На честь установлення дипломатичних відносин Сполучених Штатів із найбільш кривавим режимом світової історії, був даний урочистий банкет у нью-йоркському готелі «Валдорф-Асторія». Там зачитали лист причетних до цього імен. Всім їм чемно аплодували, поки не згадали ґазетну повію – Волтера Дюранті, – спалахнула загальна бурхлива овація. Що ж тут сказати? – кожна купа людського сміття повинна мати своїх героів… Як слушно писав колись великий російський сатирик, М. Є. Салтиков-Щєдрін:

Золоті слова…

Втім, не слід надавати аж так великого значення премії Пулітцера. Вона носить ім’я мадярського жида Йожефа Пулітцера (1847–1921), який вважається засновником у США так званої «жовтої преси». Що це таке, наш читач може уявити, розкривши мало не будь-яку російськомовну ґазетку, що заполонили нас по 1991 році. Це, коротко: нижчий можливий рівень журналістики, популяризація всілякого шарлатанства, дешеві сенсації – переважно кримінального характеру. Апеляція не до розуму читача, а до його почуттів, як правило – нижчих.

Вперше премія Пулітцера була присуджена 1917, але хутко скомпрометувала себе в очах справжніх письменників або журналістів. Зокрема, відмовився від неї Сінклер Льюіс (1885–1951, Нобель 1930), коли отримав її за роман «Арровсміт» 1926. Він закинув тоді її комітету численні присуди премії за відверту халтуру та шкідливий вплив на американську журналістику та літературу. Отже, безумовно, своєрідною вершиною, символом цієї жовтої антидіяльності, – і став саме стой Волтер Дюранті, лицемірний покидьок.

Однодухою з ним була й відома у світі сталінська літературна повія, Бернард Шов (лауреат Нобеля 1924), із його безсмертним: «Голод в Росіі – да мєня угощалі там такой ікрой, какой ні найдєтє у Рітца!»

Були й такі собі соціалісти – теж британські, подружжя Сідней та Беатріс Вебби, засновники так званого «Фабіанського товариства». Люди й досі схильні вважати їх такими собі тихими соціалістичними Божими кульбабками, та вони й дійсно не висувались, хоч Сідней і встиг під старість побувати міністром в якомусь із лейбористських урядів 1924. От їх і вважали тихонями, інтеліґентами, на відміну від понад діяльних кривавих гієн соціалізму; на зразок сучасних їм Лєніна, Сталіна або Троцкого, або пізніших Ґевари та Пол Пота. Цим обом соціалістичним ницотам, щоправда, не пощастило стратити когось особисто, але щодо брудної писанини…

Ці Божі кульбабки від соціалізму полишили по собі розлеглу графоманію, під назвою: «Совєцький комунізм: нова цивілізація» (Лондон, 1937), оприлюднену саме в рік «Великого Полювання».

Відразу віддамо їм належне. Ця двійка комуністичних пророків від фабіанства – цілком виправдовує всі людожерські заходи Сталіна та його режиму щодо селянства. Вони повністю виправдовують:

1. Сталінську колективізацію, з усіма її численними ексцессами та згубними наслідками.

2. Повністю виправдовують «розкуркулення», бо – як пишуть вони: «радянський уряд навряд чи міг зробити інакше».

3. Категорично заперечують наявність будь-якого голоду (не кажучи про те, що було, – навмисний голодомор). Спираючись при цьому на уже відомого нам американського брехуна і пройдисвіта, пулітцерівського лауреата Волтера Дюранті.

Щодо цього, то знову ж, неможливо не навести опінію бездоганно чесної людини, з іншого покоління:

Як бачимо, автор слушно, хоча й мимо волі, приходить до рівнобіжних поміж двох тоталітаризмів-близнюків, забрехувально-ученого німецького та хамського московського, совєцького.

Щодо голодомору як такого, не помічуваного британськими попихачами Сталіна, то теж не завадить навести відповідне посилання з Конквеста:

Найгіршою рекомендацією для британського (а разом – і для всього західного) соціалізму, напевно, – є та буде те, що його «розвитком» займалося подібне інтелектуальне сміття. Не кажучи вже про те, що втіленням його у життя на сході – займалися самі кримінальці злочинці. Чи ж може після цього бути в чомусь такому – хоч єдина крихта здорового глузду? – подумайте самі…

Побував на той час у Росії (удруге) й Герберт Веллс (1866–1946), всесвітньо відомий англійський письменник, часом – фантаст. Той самий, що правив нам про антигравітацію, подорожі в часі та невидимих, одне слово, про все те, що було та є сутою нісенитницею з пункту зору науки. Він уже побачився 1920 з Лєніним, отим самим, від «тюрьми і расстрєла», охрестивши його «кремлівським мрійником», та засвідчив, ніби:

Яка глибока думка! Та як пасує, зверніть на це увагу, до тодішньої, а особливо наступної дійсності!

Тепер, 23.07.1934, Веллса прийняв у Кремлі наступник Лєніна – Сталін. Якщо ви гадаєте, що світової слави письменник-гуманіст дорікав московському людожерові за знищені мільйони людей, – ви помиляєтесь. Єдиним наслідком бесіди стало те, що на Веллса навалився в ґазетах Бернард Шов, який вважав, схоже, Кремль власною монополією; хоч його – відданого кремлівського поплічника, – Сталін так і не удостоїв бесідою.

Підведемо й деякі загальні підсумки.

Отже, не минуло й десяти років нового режиму в Росії, а «демократичний Захід» уже погодився дарувати йому мільйони дурно загублених людських життів, – розкуркулених, розстріляних, депортованих та винищених голодом. Далі – більше, – переблимали й 1937. Розкладеність та запроданість «демократичного Заходу», на чолі з його інтеліґенцїїю, – стала гранично очевидною підчас і після Другої світової війни, коли Сталіну було подароване в Європі все, що тільки можна було подарувати. Та й потім, коли Сталін, Хрущов та Брєжнєв із Андроповим відповіли на це продовженням війни; цього разу – війни за світове панування. Коли на мільярди доларів Заходу будувався необхідний на це військовий потенціал.

Або коли після розпаду Третьої імперії Зла ті ж сто мільярдів доларів були щедро пожертвувані на відбудову Четвертої імперії Зла; породивши – поки що, – купу російських мільярдерів: «нових русскіх!». «Нових», які – втім, не ліпше від старих, та своїми «благопріобрєтєннимі» капіталами, будуть – як зможуть, – розкладати економіку світу.

Ґрунтовних причин у цьому проглядається дві. Це:

1. Неоціненний досвід Москви у непрямих стратегіях аґресії: бездоганне уміння розкласти все, що тільки можна. Уміння, якому на Заході ніколи й нічого не протиставлялося. Бо московська розвідка працювала на Заході зручніше, ніж вдома, від часів Мазепи та по часи совєцькі.

2. Продажність, культивована універсально ринковими відносинами. Вада західного способу життя – це фетишизування або й пряме обожнювання ринкових відносин. Адже, ринок у західному суспільстві давно посідає непропорційне його значенню місце. Бо, не всі боки людського життя слід і припустимо виставляти на ринок. Бо так, неухильно приходять і до торгівлі людьми, і до торгівлі людськими орґанами, побраними від живих людей. Де один заробляє на торгівлі свинячими головами, а той, хто їх не має, – торгує власним розумом, честю та сумлінням. Всім, знову ж – нав’язує те своє, як оті колишні більшовики – учите всіх «правільно жить» а – подумали би: як живете самі?! Де рано чи пізно торгуватимуть і вищими інтересами; спочатку державними, а потім і загально людськими…

6. Сталін і Троцкій

Лєв Бронштейн (Троцкій, 1879–1940) був іще однією відомою людиною, що їх так вільно видавав щедрий на це 1879 рік; певно, що були й інші. Втім, він став відомий не так заслугами перед революцією, як антиподом, ворогом Сталіна; який згодом і убив його 1940.

Він народився в родині жидівського арендатора або хуторянина на Херсонщині, який вирішив круто змінити традиційний триб існування предків та випробувати сільської долі. Він мав у цьому повний успіх та помер 1922 заможною людиною, у якої «революція відібрала все», як напише потім його син.

За народною, а радше – містечковою традицією, діти не приймали безпосередньої участі в селянському житті, та спогади Льови про рідний хутір Янівку – то радше спогади дачника або поміщицького синка. У своїй автобіографії він щось там верзе про «бородатих мужіков» (і це у нас – в Україні!); ну, і всяке таке. Про Україну він у дитинстві й краєм вуха не чув, та весь час пише «у нас на югє Россіі». Слово «українське» зустрічаємо лише там, де він перебравшись до Одеси, учитись в Одеському реальному училищі, – зауважує, щодо своєї російської мови:

Одеса – то вже, бачите, не Янівка; визнаний, так би мовити, «культурний цєнтр юга Россіі» («Одєсса? – ві мінє говорітє… Одєсса, – ну ето жє вообщє!»).

А тому (а як же!):

Він є людиною на диво обмеженою, іще з дитячих років свого життя. Він пише про себе, що в Одесі:

Дивно, дивно… За сім років так і не підійти до моря? – дивно. Якийсь старець хлоп’ячого віку; зашорена з дитинства людина.

Втім, Одеса в небаченому ступені поширює його кругозір. Бо про наші степи, де сам народився, він пише з убивчою самовпевненністю:

Про те, що існують ще шкільні підручники з історії, до яких не вадить заглянути й у 50 років, він на той час за клопотами «міровой ріволюціі» вже дещо підзабув…

Із люмпенської Одеси наш Лєв перебирається до робітничого Ніколаєва, де кінчає курс реального училища та поринає до «рєволюційонной работи», – «кружкі», «прокламаціі» і т.і. Що ж, повний курс реального училища, яке б воно там не було, – для революціонера – теж непогана освіта; бо в «тєорєтіках марксізма» (або «вождях рєволюціі») ходили, бувало, й такі, що їх «із трєтьєго класа гімназіі вишіблі»…

От там молодого Льову вперше прилапують жандарми та запроторюють до буцеґарні. На місце заслання, не де небудь, а у Верхолєнску на Лєнє, він потрапляє тільки 1900. Там він, двадцятирічний хлопець, знайомиться з Дзєржінскім та Уріцкім. Починає, й не без успіху, писати статті до «ближчої» іркутської ґазети «Восточноє обозрєініє». Але, проносяться чутки, що В. Ульянов починає видавати за кордоном «Іскру» та гуртує професійних революціонерів, – час тікати із заслання.

Засланий Л. Д. Бронштейн і насправді тікає з підробленим пашпортом на ім’я Троцкого, та не без пригод дістається міста Броди, де: «Вєсь дєнь я провєл в рігє у хохла, которий корміл мєня арбузамі». Вночі, за допомогою того ж хохла він опинився в Австро-Угорщині. Там він потрапляє до Цюріха, а звідти восени 1902 і до Лондона, до самого Лєніна.

Якийсь час по тому він проводить у Парижі, де полишає нам дві понад цікаві зауваги, знову ж, щодо свого характеру.

За свідоцтвом інших він оцінив Париж так: «Похож на Одєссу, но Одєсса лучшє» (!). В Парижі він дещо знайомиться з живописом, навідуючи відомий Лувр. П. Рубенс видається йому (за власними словами) надто «ситим та самовпевненим», П. С. Пюві де Шавани – надто «блеклим та аскетичним», а портрети Е. Кар’єра – «дратували своєю присмерковою недомовленістю». Понад характерним є тут те, зверніть увагу, що його дратує – безпомилково, саме те, що порізнює цих художників від загального тла, надає їм ориґінальність. Знову неоцінене свідоцтво для психолога; людина – знову ж, всебічно обмежена, схильна до уніфікації навколішньої реальності.

В Женеві він 1905 зупиняється у відомого Парвуса (А. Гєльфанд), наступного фінансового благодійника Жовтневої революції. Про нього він пише:

Але, пригадує й про те, що ми вже дещо знаємо:

А, це – як же сталося? Автор дещо привідкриває нам завісу таємниці; виявляється, що:

Усього про Парвуса. Ясна річ, збагатів на військових поставках, на яких іще краще багатіли в Росії, підчас Кримської війни й потім. В останні речення дозволимо собі просто не повірити, бо за всією більшовицькою верхівкою стояв він, Парвус. Людина з грішми.

По тому більшовик Троцкій з підробним пашпортом «отставного поручіка Арбузова», – урочисто прибуває на батьківщину, «на юг Россїї» – до Києва.

Починаючи від самої революції 1905 Л. Троцкій дріб’язково описує свої відносини з Лєніним, доводячи, що між ними, – практично, не було помітних (або істотних) розходжень Чи так було насправді, чи ні, сьогодні досить важко встановити, але… це потрібне для виправдання майбутнього протистояння зі Сталіним, не будемо і про це забувати. Втім, це співробітництво незабаром покінчується, бо наш герой знову потрапляє до буцегарні. Хоч це, не подумайте погано, – були далеко не оті, Пєрмскіє (або Мордовскіє) лагєря. Посилаючись на спогади сусіда по камері – Свєрчкова, він пише:

Його черговий процес 1907 покінчується засланням до Обдорска (тепер – Сале Хард), але вже в Бєрєзовє, не доїхавши якихось три сотні кілометрів, – Троцкій збігає. Слід з цього приводу зауважити, що якби в отих «мєдвєжьіх углах», куди мали звичку засилати «рєволюціонєрів», – тодішні «робітникі органов» не побирали хабарів, не пиячили беспробудно, та взагалі – не ловили ґав, – а виконували би свої прямі обов’язки, можливо, не було би й жодних отих «рєволюцій в Россіі», але… самі бачите. Із Пєтєрбурга Троцкій, прибарахлившись, відбуває до чергової еміграції, цього разу аж на десять років; з’явиться, разом із Лєніним, тільки 1917. Однак, під роком 1912 він дарує нас нечеканим откровенням:

Так, так; що ж – приймемо до уваги. Перебування Троцкого за кордоном підчас війни є не менш цікаве ніж будь-що інше, але дозволимо собі перейти безпосередньо до вирішального 1917. Пишучи про цей час, він спростовує, насамперед, «клєвєту про Лєніна», який прибув, ніби, до Пєтрограда у «німецькому пломбованому вагоні». Потім дріб’язково і турботливо підкреслює свої завжди погодження з Лєніним по всіх принципових питаннях. Затято полемізує з А. Кєрєнскім із властивою йому примітивною дріб’язковістю. Не одного разу підкреслює бездіяльність Сталіна, який до пори воліє триматись у тіні; бо добре знає, що переможе не той, хто виграє перші потички, а той, хто переможе в останньому бої.

Свою власну позицію на той час він пояснює словами:

Не полишає він нас у невідомості й щодо свого ставлення до національного питання, це буде для нас понад цікаве. Він пише:

Отже, маємо справу з людиною, яка ненавидить все національне, все, що робить людину неповторною, – риса абсолютно типова. Пригадайте, як дратувало його в Парижі все, що було характерне для великих художників, що порізнювало їх від посереднього тла. Тут маємо прояв тієї самої психологічної риси: типове інтер-люмпенське сміття. Але, цей «інтернаціоналіст» розмовляв тільки російською мовою. Отже, хотів він того, чи не хотів, а російський націоналізм, від якого на той час тільки й полишилося, що «вєлікій і могучій» та нестримана імперська аґресія, – знайшли його самі. Бо дещо нижче він знову цитує інших:

Отак воно буває, що ж тут поробиш… Одне люмпенське сміття, що «інтернаціоналіст», що «русскій націоналіст». Привертає тут увагу дещо інше, проґресивне та багато обіцяюче. Найбільш проґресивний у світі, російський спосіб визначення нації, – «как захотім, так і сдєлаєм». Мовляв, «нам нєчєго ждать мілостєй от пріроди», – самі визначатимемо, хто «жід», а хто «русскій». Таке нове, суто совєцьке розв’язання «національного вопроса», – знайде собі належне застосування у майбутньому, післяреволюційному устрої цієї патологічної держави.

Тим часом Троцкій – «правая рука Лєніна», виблискує на всі боки: очолює «Пєтроґрадскій совєт», заключає мирні угоди в Бресті, як військовий «нарком» орґанізує червону армію. Про все це він розводиться менше, ніж можна було думати, але – не укриває й протилежних опіній. Так, посилаючись на свідоцтво М. Горького про висловлювання Лєніна, він не без гордості пише:

Але потім а значить – пізніше у главі XXXIII він простодухо зауважує:

Що ж, написане досить відверто, але – дозволимо собі й дещо сумніву: але ж, як перемогли усіх інших – то мабуть армія таки була; бо, ствердимо, – перемогла не ідея, як нам і досі базікають (адже, яка там ідея – ідеї й близько не було!), перемогла зброя.

Але, цікаво буде хоч краєм ока глянути, за свідоцтвом самого автора, – як та на чому ця армія будувалася? Як пише він сам:

Тут ми знову помічаємо дещо цікаве. По-перше, зрозуміло, це оті «злі безхвості мавпи», до яких він так дотепно (як жодний Дарвін) порівнює людей. Нагадаємо, що він написав перед тим і про «людську сарану». Сам він себе, ні до мавпи, ні до сарани, певно, не відносив, отже… Отже, ще одна непогана автохарактеристика: людина зверхницька та цинічна. По-друге, ота «неминуча смерть позаду» – «заград-отряди»: совєцька універсальна секретна зброя. Як у останній війні, так – бачимо, й у громадянській. Тому, бачите, й перемогли німців, у яких ті, хто могли бути «заград-отрядамі»- «Ваффен СС»; – ішли не позаду, забезпечуючи комусь «неминучу смерть», а – попереду.

Втім, по цих откровеннях, він далі пригадує й дещо з необхідної більшовицької демагоґії:

Ну, це ми добре знаємо, як же: «грабь награбленное», – куди вже цементніше…

Але час перейти до того, на чому саме «погорів» наш підопічний. Він, як ми достеменно переконалися, був людиною сірою, що не виносила порізненнь, відхилень від створеного ним самим стандарту, принципово нівеляторська. Йому понад усе подобався отой «воєнний коммунізм» – «каждому по полфунта хлєба», за яким, щоправда, ні він сам, ні інші більшовики – не жили. Але за яким мав віднині жити весь безпартійний нарід. От він і починає розвивати свої нівеляторські «ідеї» далі, проектуючи орґанізацію й виробництва на кшталт якихось ідіотичних «рабочіх армій». Великою несподіванкою для нього стало передсмертне просвітлення Лєніна, який, вимушений капітулювати перед суворою реальністю життя, – об’являє НЕП (нова економічна політика). Саме це й стане головним козирем Сталіна у боротьбі за постлєнінську владу: адже, ідея «рабочіх армій» суперечить формі й духові НЕПу, – а значить «антілєнінская». Тому він і обирає термін НЕПу – 1924–1929, аби остаточно звести порахунки за владу з Троцкім, своїм головним, як він вважає (і, вважає цілком слушно) супротивником у боротьбі за повну і абсолютну владу; з іншими: Зінов’євим, Камєнєвим або Бухаріним, – у нього проблем не буде; їх і насправді не було.

Потім, коли з головним претендентом на владу буде покінчено, він прийме все, колись пропоноване ним: і командно-адміністративну індустріалізацію, і розкуркулення, і поголовну колективізацію сільського господарства. Людина цинічна та безоглядна; без скрупулів. Хоч і дещо іншого стилю, ніж його конкурент. Менш бовкливий, більш розсудливий, та – годі казати, набагато більш підступний.

Селянське питання в селянській країні, якою була Росія – було й основним питанням революції; власне тому Сталін і перехопив у Троцкого ідею повної колективізації та здійснив її у так драстичний спосіб. З цього приводу, пригадаємо дещо, а чим був отой марксізм, яким вони всі керувалися; хоч кожен – на свій спосіб?

Невибачним було, насамперед, те, що марксизм створювався, як і його попередники, оті «соціалістічєскіє учєнія» від Кампанелли до Фурьє, не на основі наукової соціології – науки про те, як виникає та працює суспільство, а на химерній основі все тих же, ніби, блогих побажань. А наївна спроба Маркса з Енгельсом створити цю основу в особі їх так званого «історічєского матєріалізма», – тхне такою знахарською аматорщиною, що не може сприйматись серйозно. Принаймні як таке щось, що має хоч віддалене відношення до науки.

За подібних умов наукова справедливість марксизму була би таким самим дивом, як і наукова справедливість, скажімо, астрології, яка претендує з розкладу сонячних планет підчас народження людини – передбачити її майбутнє життя. Адже вона, вибачайте, претендувала на це ще задовго перед тим, як було встановлено повний склад планет соняшної системи, так і пізнані закони їх руху. Нагадаємо, що останні установив лише Йоґан Кеплер (1571–1630), який уславився радше як видатний астролог. Погодьтеся – тут – те ж саме.

Досить ще зауважити, що марксизм починає відлік цивілізації від імперського римського рабства, ставлячи його над варварським суспільством вільних виробників із його демократією, – і стає гранично ясною глибока внутрішня реакційність цього вчення. Не випадково ж, у XX ст. воно закорінилося у двох класичних імперіях, нещодавно рабовласницьких: російській та китайській. Воістину, гіршої рекомендації, – не вигадати. Смертний гріх марксизму полягає на тому, що він з самого початку іґнорував свободу, іґнорував демократію, народовладдя. А значить не міг не привести до кінцевого тоталітаризму суспільства. Отже, знову вчення, яке не випадково перемогло у єдиній на свій час нещодавно рабовласницькій країні Європи. Ніде більше, йому місця не могло бути. А ця його, чи не ґрунтовніша помилка, – визначила й усе інше.

Ні марксисти, ні інші соціалісти, ні перед, ні потім, – не розумілися на дуже простих, очевидних речах. Спотворювали співвідношення між людськими потребами. Бо все починалося з суспільства вільних виробників, де кожен забезпечує себе сам харчами та всім іншим. Потім, коли один в стані прогодувати кількох – починаються ринкові відносини. Людина, що живе у суспільстві та має помешкання, побудоване робітниками, набуває його – як правило, раз на життя. Так само не часто набуває меблі, випродуковані – знову ж, – робітниками. Але от їсти – вона мусить щодня, а людина, що продукує ту їжу на всіх, – зветься селянином. От він, цей клас – селянство, і є ключовим класом будь-якого суспільства, годує себе та інших. А без їжі ніхто довго не протягне: ні аристократ, ні чиновник, ні піп; ні отой самий – улюбленець марксистів – «рабочій або ж пролетарій».

Однак, принаймні, досі, усі оті «прєобразоватєлі общєства» – нехтували селянством; або й ще гірше – оббирали та експлуатували його, скільки сил вистачало. А як вони не бажали годувати за так оте ротате неробне люмпенство – «рабочіх», – відбирали все озброєною силою. Занепаду цього класу, який в нормальному суспільстві мав би бути привілейованим, сприяла й інтенсифікація сільського виробництва: один селянин міг прогодувати десятки людей, а десятки з одним – завжди упораються. Чи він, селянин, когось експлуатує, існуючи? – далебі. Бо з ресурсів, глянемо правді в очі, йому потрібна лише власна праця та енерґія сонця, яка все одно падає на землю. Споводуючи – їй байдуже, – хоч розріст бур’янів, а хоч і вистигання урожаю.

Європейська історична наука, засліплена виблисками Риму, бачила і бачить історію в кривому люстрі своїх власних упереджень. Відблиском того самого римського імперіалізму, якого сама від нього наслідувала.

Цей смертний гріх європейської історії добре підмітив свого часу проникливий Альберт Швейцер (1875–1965), лікар і філософ. Він писав з цього приводу:

Тому не слід дивуватися її, цієі «історіографічної вченості» своєрідним схильностям, або навпаки – неприйняттям.

А тому й першоджерело демократії вбачають саме й тільки у рабовласницькій Елладі, де демократія вільних була лише карикатурою справжньої демократії скитів, яка не знала рабів. Не дарма ж і грецький поет Харілаос писав про скитів – «Кочовиків є діти вони, справедливіших серед людей». І дійсно, демократія для частини людей – то логічний нонсенс, бо постулат рівності людей – то й є основа демократії.

Зразки ще тієї, старої демократії ми могли бачити востаннє в далекій Ісландїї, там біженці зі Скандинавії, де християнська церква щедро наділяла владою від Бога того, хто їй більше заплатив, – мали мужність відтворити і відновити демократію у потворному світі середньовічного християнства.

Але, все це було якось проіґноровано, а тому хибний зразок демократії рабовласників з Еллади призвів і до хибного шляху всієї європейської демократії. Першою демократичною країною на заході слушно вважають США, але… Це ж, від самого її початку, від Декларації Прав, – була демократія для білих, де практиковане без меж рабство для чорних та ґеноцид для червоношкірих. Тобто, якесь протиприродне схрещення імперіалізму з демократією, щось на кшталт алтайського грифона.

Отже, всі пошуки справжньої демократії у XX ст. приводять нас тільки й єдино, – все до тієї ж маленької Ісландії, чверті мільйона людей, які нічого у світі вирішувати не можуть.

На експропріацїї та на експлуатації цього ключового класу суспільства й були побудовані усі оті дурацькі прожекти «свєтлого будущєго»; що «воєнниє посєлєнія» Аракчєєва, що «колхози» Сталіна. Селян здавна порабили у Росії, знову – удруге, порабили у СССР. Не дивно, що цей останній і став усього тільки Третьою російською імперією. А, отже, з цього пункту зору «счастлівоє будущєє» було найбільш реакційним соціальним устроєм, яких тільки пережив багатостраждальний світ.

А тим часом, скориставшись підчас Лєнінського НЕПу тим галасом, якого з його приводу підняли троцкісти – «лєвая оппозіція», Сталін почав, не кваплячись але впевнено, потрохи ліквідовувати цих неспокійних конкурентів. Використовуючи підтримку, яку зумів собі забезпечити на вирішальному ХІV партз’їзді 1925, – починає методично звільнювати прибічників Троцкого з посад, засилаючи, часом, і до «мєст нє столь отдалєнних». Біограф Л. Троцкого з цього приводу пише:

Так прийшлося збирати манатки десь в середині січня 1928 і «вождю оппозіціі» – Троцкому; його відправили до Алма Ати. Там він не бідував, та навіть їздив на багатоденні полювання. Не забував і своїх. За рік відправив кілька сотень листів, кілька сотень телеґрам до однодумців, у різні задуп’я СССР.

Тим часом починає змінюватися й політика Сталіна, – іде наступ на «кулака»: «Кулак поднімаєт голову!» Відкривається сталінський похід проти найбільш працелюбної, а значить і найбільш заможної частини селянства; черга інших прийде потім. У троцькістів ця зміна курсу стає сенсацією та пломенем надії, одночасно: тепер вони стануть потрібні, тепер їх запросять назад – разом бити куркуля. Як пише той самий автор:

Отже, створилася двозначна та дражлива ситуація, – «лєвая оппозиція» тупцює від нетерплячки, рветься «біть классового врага», а Сталін… вичікує та робить вигляд, наче жодної там опозиції взагалі не існує. Вони йому не потрібні; було би кого «біть», а кому – в Росії завжди знайдеться. Справа зовсім в іншому.

Рябий грузин у Кремлі потягує зі своєї люльки та міркує. Він, на відміну від свого риваля, зневажає поспіх та імпровізацію, воліє все розрахувати заздалегідь. Зважує сотні листів, сотні телеґрам Троцкого за рік, що так переобтяжили скромну пошту Алма Ати. Порівнює з іншими: так, це він є ключем опозиції, всі інші без нього мало варті. Ці мрачковскіє, раковскіє, радекі без нього вмить перегризуться за примарну владу над нею, «троцкістской оппозіцієй».

Вихід знайдено, – Троцкого, без великого розголосу відправляють до Істанбулу, як у них кажуть «видворяют із СССР». Цьому, з чисто турецькою ґалантністю сприяє голова держави, президент Мустафа Кемаль.

Л. Троцкій, як і його біограф, – добрі руські люди, та не називають це місто інакше, ніж Константінополь. Бо ви ж пам’ятаєте, вони й досі не втрачають надії пригородити його собі. Втім, не виключене, що це й робота патріотичних перекладачів у Москві. Адже, часом здається, що в Росії патріотів більше, ніж населення. Там, на острові Бюйюкада у Мармара денгізі й проведе наш вигнанець ще чотири роки життя; почне сколочувати свій IV інтернаціонал, справу всього життя. Але, без великого успіху, бо, як вважає його біограф:

Так, Троцкій був прецизійним догматиком, «строга принциповість» – але, чи в цьому справа? Може в іншому, може це й не дивно, бо світ уже заспокоївся власною леґендою; що Сталін, мовляв, сидить тихо та будує для себе «соціалізм в одной отдєльно взятой странє», а от Троцкій – то є «вічний революціонер». Що сам він був, як завжди, гранично обмеженим та зашореним, видно з того, як оспівував сталінську п’ятирічку словами:

Як бачимо, й він оспівує побудову державного капіталізму, командно-адміністративної економіки, – як перемогу «соціалістичних методів господарства». Що все це було виником тоталітаризму та масового терору, а не «соціалістічєскіх мєтодов хозяйства», – цій людині й на думку не спало. Убога людина; убогістю рівна Сталіну. Але, підкреслимо й повну лояльність Троцкого до «родіни всєх трудящіхся» (а, як насправді, – то «родіни» тоталітаризму):

Ґрунтовна помилка тут саме в тому, що взято у лапки: була й паразитичним наростом, але була й, без сумніву, – новим маєтним та владним класом. Бо, – колективно розпоряджувалася усією так званою «громадською власністю». Отже, єдине, що потребує з’ясуванння: груба помилка чи свідоме фальшування дійсності?

Той же біограф Троцкого привідкриває нам його позицію щодо політики сталінської держави й пізніше, вже 1939–1940. Він пише:

Фінська війна відносилася, як така, від початку та до кінця, до найбільш грубих стратегічних прорахунків кремлівського провокатора, кинувши Фінляндію в обійми Гітлера в наступній війні та спричинивши блокаду Лєнінграда, з усіма її наслідками (про це див. далі). Позиція Троцкого в цьому питанні свідчить про те, що він був стратегом, не ліпшим від Сталіна – далі власного носа не бачив: типова більшовицька містечкова зашореність. Та, й що там чекати від «стратега», який «усміряв» кулеметами селян, які цих кулеметів не мали; нарком… Особливо привертає увагу останнє речення попереднього посилання: такого і в Совєцькому Союзі не наважувалися писати, мимрячи щось там про «нападєніє бєлофіннов». Можна тільки уявити собі, як було сприйняте подібне нахабство за кордоном: перестарався, перестарався «товаріщ Льова».

Але, з усього цього добре бачимо, як нестямно метушився Троцкій в останні роки життя, аби догодити СССР, а значить – і Сталіну. Будь-що вислужити пробачення; та – не вислужив.

Нарешті він влітку 1933 виривається з Туреччини та проживає два роки напівлегально у Франції, звідки вимушений 1935 перекочувати до Норвегії. Здавалося би, врешті все в порядку, але… Він допущений до Норвегії, з її робітничим (!) урядом, за умови, що не буде займатися політичною діяльністю, що для Троцкого, очевидно, неможливо. Міністром іноземних справ тоді був Трюгве Лі (1896–1968), згодом – перший Ґенеральний секретар ООН (1946–1952). Саме він і випер Троцкого з Норвегії, використавши для цього ще й активістів прогітлерівської партії Відкуна Квіслінґа. Кажуть, що вирішальною була погроза Москви відмовитися від купівлі норвезького оселедця, який домінував на «нєобъятном совєтском ринкє». Для нащадків славних вікінґів цього було досить. З 1937 Троцкій з родиною оселяється в Мексиці, де може займатися – чим завгодно. Адже, Мексика не від кого не залежить; навіть від оселедця.

Він набуває добрий дім у передмісті столиці – Койоакані, маленьку фортецю, де його круглодобово охороняють троцкісти. Але, вже 1938 дзвенить перший дзвоник: 16.02.1938 у паризькій лікарні гине його син Лєв, 32 років, який мав необережність оперувати апендицит; у лікарні його отруюють, подібно як перед тим В. Бєхтєрєва у московській лікарні. Того ж 1938 у США вперше з’являється майбутній убивця Троцкого – «внєдряєтся», як у них кажуть, у троцкістські кола. Це був нічим не примітний нешлюбний син досить щастивої повії-агентки ҐПУ – каталонки Карідад Меркадер, – Рамон Меркадер; тепер – Френк Джексон, чи то бізнесмен, чи то…

Він відшукує перестарілу троцькістку, яка безпосередньо знайома з родиною Троцкого, Сильвію Агелоф, та – одружується з нею. Разом із нею проникає до Койоакану. Все наче добре, та от…

Вночі 23.05.1940 був здійснений перший замах на Троцкого по тому, як «Джексон» створив деталічний план міні-фортеці у Койоакані. Здійснив його на чолі банди з десь 20 переодягнених поліцейськими убивць, – відомий художник, комуніст Давід Альфаро Сікейрос (1896–1974). Цей був типовим продуктом XX ст., коли ґанґстери ходять у політиках, а нікчеми, що не в стані правдоподібно навести колко на папері, – у великих художниках-модерністах. Він, Сікейрос, був тим і тим, разом, та хоч вимазав чимало стін своєї країни, хоч і є по всіх енциклопедіях світу, – його мазанина ніколи не стане мистецтвом. А, до того: комуніст і мистецтво; комуніст і література, або наука. Як ви це собі уявляєте? – це ж абсолютно ялові люди! Він свідомо користався при цьому «буржуазнимі свободамі», проти яких воював, як комуніст. Бо, у Совєцькому Союзі вся його мазанина негайно була би оголошена «формалізмом». Все це разом дає повне поняття про рівень аморальності цього суб’єкта. Він воював і в Еспанії, де спромігся покласти трупом більшість свого підрозділу у відносно простій ситуації; там і був завербований до ҐПУ, спізнавшись з К. Меркадер. Тому, мабуть, і був обраний Москвою очолити відповідальну операцію: адже, в комуністичному світі таке поняття, як професійна здатність, є сутою умовністю; головне – відданість.

Вони обеззброїли та пов’язали зовнішню поліційну охорону та увірвавшись до двору почали палити по вікнах, зробивши десь дві сотні пострілів. Але, хутко попадавши на долівку, всі мешканці дому зуміли вижити. Після цього скандального провалу й було, очевидно, вирішено покластися повністю на «Джексона».

Він, що доти не проявляв цікавості до троцькізму та певно не знався на ньому (не могли хоч трохи навчити!) – вирішує щось там написати, статтю, та попрохав виправити Троцкого. Той, поглянувши, вперше, як він сказав, – почав підозрювати «Джексона»: така там була базгранина, дослівно, ні до чого. Якісь заїжджені штампи. Чи не можна було підготувати щось вірогідне? – так, безумовно, але…

Отже, стійка суміш нахабства і безкарності; мало не в усьому. Втім – чому ж тут, власне, дивуватись? Не забудемо, що саме на цьому, на суміші нахабства і безкарності проіснували три Російських імперії, не кажучи вже про Московію…

Все сталося 20.08.1940, за других відвідин «Джексона» з тією ж статтею. Цього разу йому вдається щосили ударити Троцкого спереду альпіністським топориком, пробити черепа й пошкодити мозок, але… знову ж, цей професійник-кіллер не знає, що убити людину проваливши голову спереду – набагато важче, ніж із-заду. Бо в передній частині мозку зосереджені менш відповідальні функції, ніж у задній. Троцкій встигає в нестямі кинутися на нього та повалити, кличе охорону. Пораненого відправляють до лікарні, а охоронці довго, професійно та з великим задоволенням б’ють Меркадера, поріддя комуністичноі повії. Він верещить від болю на всю околицю, але їм це тільки додає ражу; нарешті, коли він втрачає свідомість, його передають поліції.

Смерть Троцкого, колишнього «вождя русской рєволюціі», наступила другого дня, а Рамон Меркадер відправився до в’язниці. Його долею біографи Троцкого не надто турбуються, та прийдеться в подальшому покладатися на власну пам’ять.

В Совєцькому Союзі вся історія з убивством Троцкого була засекречена аж до часів «пєрєстройкі і гласності», або навіть довше, про що переконливо свідчить дата видання (1991) перекладів «Моей жизни» Троцкого та третього тому трилогїї І. Дойчера (т. 1 – «Озброєний пророк», т. 2 – «Обеззброєний пророк» та т. 3 – «Вигнаний пророк»). Але, дещо проникло й набагато раніше. Так, здається, й не першим, а описав ці події відомий Хорге Семпрун, у книжці під назвою «Друга смерть Рамона Меркадера», вже по тому, як той відсидів десь 20 років у мексиканській в’язниці та якось вибрався на волю.

Цю книжку привіз тоді до Москви хтось із еспанських комуністів, можливо – це був Саенс, який у ті роки здійснював зв’язок між централею в Мехіко та еспанськими комуністами в СССР, доволі численними. З неї все й розійшлося, ще за часів Хрущова.

Меркадеру випала амністія, здається, 1958, коли президента А. Руїца Кортінеса змінив А. Лопес Матеос. Про це було оголошено, та троцкісти вже чергували біля в’язниці, щоб убити Меркадера. Він чи знав, чи здогадувався про це, але умовив адміністрацію відпустити його пізніше, коли він сам скаже. Так сталося та під тюрмою на нього уже очікувало авто чехословацької амбасади; тоді його й бачили останнього разу. Потім він жив десь під Москвою, а помер на Кубі. Він мав, за свій «подвіг», звання «Гєроя Совєтского Союза», отже, – пишайтеся, інші «гєрої»…

На останнє ми полишили деяке питання, на яке навряд чи отримаємо відповідь. На нього, не те – не відповідає, його навіть не ставить і докладніший з біографів Л. Троцкого, – педантичний Ісаак Дойчер. Це – питання грошей. Адже, ще перед висилкою до Алма Ати колишній нарком Л. Троцкій був позбавлений усіх посад, а значить і прибутків.

От і виникає просте, але неминуче запитання, – а на які такі засоби він прожив ще дванадцять років (на матеріальні нестатки сам він ніде не скаржиться)? – та, ще разом із не так малою родиною (четверо дітей та їх двоє), а також із численною обслугою.

Воно, таке запитання, виникає й не може не виникнути у будь-кого з нас, громадян колишньої «родіни всєх трудящіхся», – найбільш експлуататорської держави в історії людства. Де її брудною владою було вигадано брудну приповідку: «Оні дєлают від, что работают, а ми делаєм від, что ім платім». Тільки от, ця червона наволоч трошки призабула, що «роблячи вигляд» – не побудувати промислову потугу, співрозмірну США… А платили нам усім за це й дійсно, – аби тільки раби не повиздихали, пам’ятаєте? Але, повернемося до нашого підопічного.

То був кінець НЕПу, рубль був твердий, та заробіток учителя не сягав сотні, скільки ж могли сплачувати на прожиття політичному на засланні? – ну, кілька десятків рублів на місяць, припустимо. Але, хай платили й членам родини, однак, при Троцкому був іще цілий штат: секретар, друкарка… До того він іще їздить на полювання, та й не один. Чи це вже, бува, на казенний кошт? Десь за півроку в Алма Аті він відправив десь 800 листів та ще й 550 телеґрам, то подумайте, чи вистачить на все це кількох десятків рублів на місяць?

Він щось там прохоплюється про переклади «классіков марксізма», але – пробачте, за це в СССР теж платили суті копійки: щоб на це прожити – треба було би перекладати з ранку до вечора, – які вже там полювання, листи, телеґрами…

Про жодні матеріальні труднощі підчас перебування у Франції або Норвегії, – він теж не пригадує. Його остання, досить показна маєтність у Койоакані вартувала, слід гадати, теж чималі гроші, а до неї було ще два авта з водіями, десяток охоронців… Звідки ж на це гроші, знову?

А, як були такі витрати, то мали бути й відповідні прибутки.

Засновники «свєтлого будущєго», хоч і вчили нас, ніби «собствєнность – ето кража», але самі нею – власністю, – далеко не гребували. Після революції мешканці Кремля, кажуть, тримали скромний спільний «золотой запас» в родині Г. М. Свердлова; на той випадок, як «рабочій класс» зрозуміє їх справжні наміри та прийдеться уносити ноги за кордон. М. Тухачєвскій, кажуть, полюбляв колекціонувати скрипки; та, не щось там: Аматі, Гварнері… Де брав? – грабував, звичайно. Бо не чули ми, щоб таке щось валялося по смітниках. Набагато пізніше маршал Ґ. Жуков (отой, німецький «генераль Фляйш») пригнав із Німеччини кілька ешелонів різного добра. Інший «полководєц Вєлікой Отєчєствєнной», кажуть, прихопив мимохідь золотий запас Манджоу-го; маріонеткової держави, щоправда, але – як на одну родину… Ешелонів у Троцкого, зрозуміло, не було, але невеличкий «золотой запас», набутий на «фронтах гражданской войни», – чому ні?

Втім, чому ж це невеличкий? Бо ґазета «Нью Йорк Таймс» свого часу писала, ніби тільки протягом 1920 року (три роки по перевороті, зверніть увагу) на закордонні рахунки совєцьких вождів – поступило від них наступне.

Від Л. Троцкого – 11 млн. доларів до Банку США та 90 млн. швайцарських франків до Швайцарського Банку.

Від Г. Зінов’єва – 80 млн. швайцарських франків до Швайцарського Банку.

Від Ф. Дзєржінского – 80 млн. швайцарських франків до Швайцарського Банку. Ну, і так далі.

Ґазетне повідомлення – то ґазетне повідомлення, не історичний документ, годі казати. Але, диму без вогню здебільшого не буває. Навіть, як відняти нулика справа, – отримаємо цілком пристойні суми.

Найбільш цікавим полишається те, – як саме вони ділили поміж себе награбовані у народів імперії гроші? – так, аби не перегризтися остаточно? – а також – як і скільки накрали, зрозуміло.

На жаль, у вищих фінансових колах Швайцарії є відсутні мінімально чесні та моральні люди. Бо, в іншому разі всі дані про те, хто з «вождів» XX ст., більшовицьких або нацистських, та скільки награбував, – були би давно й широко оприлюднені. А, як це й досі не зроблене, то звідси й плине, що наш сучасний світ – є морально розкладений; принаймні – на своїх верхах. В особі своїх, так би мовити, – «кращих людей».

Коли на Захід збігла Світлана Сталіна, вона з далекої Індії мерщій подалася до тієї ж Швайцарії, утверджуватися (це є, принаймні, очевидне) в правах спадкування награбованого батьком, «отцом народов». Скромнішим зі скромних, що за Анрі Барбюсом, – у коридорі на топчанчику спав та шинелькою укривався. Стежити за нею (а, чи не можна й собі чимось поживитись) – кинули купу совєцьких шпигунів на Заході, та й провалили мало не всю свою агентурну сітку. Бо за нею стежила, в свою чергу, поліція конфедерації, яка охороняє сховища накраденого з усього світу не гірше від отого стоголового дракона…

Що ж до Швайцарії, як такої, то важко переоцінити негативний вплив цієї невеличкої країни на новітню історію світу. Адже, це в її гостинному укритті, віддамо їй належне, – виросли паростки більшовизму, що потім так рясно забуяли на просторах імперїї; та повернулися до неї мільярдами награбованих грошей. Це ж у її надійних банках ховали й ховають награбоване міжнародні злочинці всього світу; є, що пригадати…

Літературні гонорари? – він деінде й сам про це пише, був доволі плідним графоманом, десь пригадує що за роки революції та громадянської війни написав аж п’ять томів, але… У XX ст. навіть нобелівські лавреати не жили на гонорари, мали незалежні джерела прибутку. Хіба, що ті, здатні конвейером гнати кіч та халтуру, творці так званих бестселерів. А доктринерсько-політична графоманія Троцкого, – кому ж у світі вона могла бути потрібна? – хто би виклав за неї гроші?

Отже, літературні заробітки – як можливе джерело існування, – повністю відпадають.

Найменш правдоподібним залишається, можливо, як тепер кажуть – спонсорство. Або, простіше кажучи утримування Л. Троцкого якоюсь політичною силою, чи орґанізацією, якій він міг бути корисний. Це могли бути спадкоємці того ж А. Ґєльфанда (Парвуса, 1869–1924), родину якого добре знав Троцкій.

Могли підтримувати, – чому ні? – з якихось ним одним відомих міркувань, – як Сталін, так Гітлер. Адже, й у автобіографіях не все пишуть до кінця.

Бо, як то не вони, троє перелічених, то прийдеться порушити принцип Окгема, увести третю, невідому нам гіпотетичну силу, а – яку? – чи не отих, бува всюдисущіх «жідо-масонов»? Але, ми ж тут займаємося не російськими байками, а історією. Але, все це – можливе спонсорство, – є вкрай мало правдоподібне.

Наведемо тут короткий документ, складений більшовицьким комісаром Л. Троцкім, щось як інструкція або напуття агітаторам більшовицьких банд, що спрямовувалися знову приєднувати Україну до «єдіной і нєділімой» імперії. Бо він, цей херсонський інтер-люмпенок, вважався там – у них, московських інтер-люмпенків, – мало не експертом із «малороссійського вопроса». Всю підлість та лицемірство цього документу – хай кожен оцінює на свій розсуд. Скажімо, таке:

Це, з попереднього вступу; так би мовити – загальна частина. Що ж стосується конкретики, то маємо такі настанови:

Ця цинічно забрехувальна настанова Троцкого, так само, як бестіальне розстрільне біснування Лєніна, – є переконливим та незаперечним свідоцтвом, спростуванням отієї одвічної втіхи недоумків: «Но, ідєя же – прєкрасная!» Бо, вважати, що добра ідея може запроваджуватись у життя брехнею та насильством, – здатна лише очевидно хвора психічно людина; або свідомий пройдисвіт. Бо, жодної ідеї у них не було; ніде й ніколи.

Взагалі, вже з цього документу з повною очевидність має плинути, що більшовики, ще відтоді, не мали жодних ідей. Були всього тільки злочинним угрупованням, ґанґом, або як у них тепер кажуть – «бандформірованієм», яке під демагоґічною маскою «свєтлого будущего» отстоювало свої власні «дєлішкі». А таке щось, як людська мораль – одвічна і непохитна, – було їм невідомо від народження. Те ж, що їх приймали та приймають всерйоз якісь там «західні інтеліґенти», – свідчить лише про невиліковну дурість отого «цивілізованого заходу».

Висновок може бути один: ніколи не страхатись називати речі на власні імена. Це здатне привести, часом, до просто вражаючих виників; до політичного прозріння.

7. 1937. Рік «Великого Полювання»

Більшовицький переворот мав повний успіх, як завдяки відсутності демократичних традицій (адже, Друга імперія не була навіть конституційною монархією), так і завдяки щедрому фінансуванню більшовицької афери, яке забезпечив колишній меншовик Парвус (А. Ґєльфанд), тепер – західний тіньовий бізнесмен, – вкупі з німецькою кайзерівською розвідкою. Та ще, як звичайно, завдяки повному нерозумінню справи та невтручання завжди політично короткозорого Заходу. Від його країн надіслали лише кілька батальонів для евакуації власних громадян, як це прийняте у світі, але й це дало більшовикам нагоду для звичного свинячого вереску, можливість брехати та хвалькуватися, що от вони побили «полчіща іностранних інтєрвєнтов», або відбили якийсь неіснуючий «поход Антанти».

А все це разом – своє ж власне брехальство, так надихнуло більшовизм, що вже незабаром була здійснена перша та абсолютно авантюрна спроба реваншу: намагання повернути втрачені Польщу та Прибалтику. Другий крок до відновлення загарбницької імперії під гаслом «міровой рєволюціі». Але, то була вже не Україна, яка – дослівно, роїлась від «п’ятоі колони» (як і завжди). Справжню ціну військовій силі більшовизму визначили на Віслі 1920 поляки та українці. Вони знищили або погнали геть назад червону пошесть, що рвалася пограбувати багату Європу. А тому й потрапили ці землі до смітника «родіни всєх трудящіхся» – майже на два десятки років пізніше. А без цього запізнення запитаємо себе, – чи міг би він відбутися, незабутній всесвітній історичний подвиг Української Повстанчої Армії (УПА).

Усі ці події вичерпно показали невігласній більшовицькій верхівці, що шлях до світового панування не прокладається через «ура!» або «долой!», а потребує орґанізованих та систематичних зусиль. Шляхом подальшого перманентного пограбування країни та її народів і зміцнення влади над ними. Починалася типова побудова держави, «соціалістічєской» (тобто – розподільчої) за формою, але тоталітарної та експлуататорської за змістом та суттю.

Бо приклад Другої імперії, з її послабленням абсолютизму, лібералізмом, та відміною рабства, – був іще свіжим у пам’яті. Саме оте послаблення стало причиною двох поспіль програних імперіалістичних воєн, та мало не призвело 1917 до остаточного розпаду імперії. Росія, то штучне імперіалістичне утворення, яке потребує на свою підтримку примусу, силою єдиної та абсолютної влади: «єдіная і нєділімая». Тоді саме її тимчасове послаблення цієї влади, й стало причиною всього подальшого, – загрози повного розпаду.

Коротше, пройшов час розкидати каміння та критикувати «царскіх сатрапов». Настав час це каміння збирати, – будувати нову імперію.

Але, повного єднання щодо цього не було на той час і серед більшовиків, бо тодішні комуністи ще дозволяли собі вірити в якісь утопічні соціальні ідеї; хоч вони й були, як традиційно в Росії, – у кожного – свої. Сталіну, який висунувся на перший план десь із 1925 та був свідомим прибічником імперської ідеї, – все їх теоретизування було ні до чого. До того ж, усі ці теоретичні розбіжності, як він на цьому добре розумівся, – були лише маскою в боротьбі за єдину цінність у Росії – особисту владу. Бо, всі історичні Росії, як ми це бездоганно знаємо, – це арени жорстокої боротьби за владу, одноосібну і абсолютну. Ця гризня між президентом і парламентом іде вже десять років у Росії. Їм би, будь-що, побороти президента, а там – хоч трава не рости, хоч хай усе у прірву летить. А, як переможуть президента, – тоді гризтимуться поміж себе; за ту ж абсолютну владу над парламентом.

Таким чином, формулюючи коротко, масовий терор 1937 був закономірним та остаточним фіналом боротьби за владу над Третьою імперією. Усунення переможним угрупуванням Сталіна, яке не надавало великого значення вже здискредитованому соціалізмові, а робило ставку на відродження імперії – усіх інших груп та владних структур і сторонництв у партії: Зінов’єва–Камєнєва, Бухаріна–Рикова тощо. Якою була би імперія без Сталіна, а з кимось іншим – марно гадати; бо вона все одно була би.

От перемога Сталіна над іншими конкурентами – й стала приводом для ґенеральної політичної, а загалом – етнічної чистки (а, як же без неї в Росїі), здійсненої незабутнього 1937.

Для проведення цих обох чисток було підібрано надійну людину – вірну та віддану маріонетку Сталіна, якій, одначе, було створено абсолютно непропорційну її значенню популярність. Нею став мало відомий, але ретельний та добре знайомий з партійними кадрами партфункціонер Ніколай Єжов, низенький з великою головою, родом «із города Лєніна». Як спеціально підкреслює Мілош Мікельн у своій капітальній праці про Сталіна – «Життєвий шлях самодержця», 1985, – він був першим із міністрів внутрішніх справ – росіянином. Бо, Уріцкій та Ягода були жидами, а Дзєржінскій та Мєнжінскій – поляками. Ніколай Єжов перед тим низку років займався кадровими питаннями та добре в них орієнтувався. Він виконував, до найменших подробиць, усі вказівки й настанови Сталіна, але для совєцьких мільйонів усе це була зловісна «Єжовщіна». А Сталін, як був, так і полишився, – «мудрий вождь і учітєль»: над усім. От як треба працювати! У цьому теж була чимала частка властивого цій людині лицемірства, витонченого та розлеглого.

Спритні історики, дещо заторкнуті дологічним мисленням, уже безпомилково розподілили ролі, – що це Н. Єжов «проводіл масовиє рєпрєссіі», а от А. Вишінскій – той «проводіл показатєльниє процєсси». Але для нас є важливий, єдино, добрий старий римський принцип: «Кому від цього добре?» Бо отой і є головний злодій; принцип – мотиву збродні. А найдобріше було – саме йому: «вождю і учітєлю».

Існує також красива леґенда, хоч зараз уже, здається, не поширювана. Що ніби спочатку ловили насправді, дійсних «ворогів народу», а потім, чи то надто вже захопилися цією доброю справою, чи то стався якийсь загадковий зрив, цілком непередбачений. І вийшли з нього вже самі «нєобоснованниє рєпрєссіі». З нагоди яких і прийшлося потім сидіти та «реабілітувати», «реабілітувати»…

По-перше, зауважимо, що реабілітація – то сута формальність. Яка не знімає відповідальності з тих, хто скоїв злочин, з приводу якого й прийшлося «реабілітувати». Яка не є, ні виправданням для того, кого «реабілітують», або покаранням для тих, хто припустився злочину; типово совєцький обряд.

По-друге, нема сумніву, що були й зловживання, бо в Росії без них не буває нічого: хтось звів порахунки, хтось в такий спосіб звільнив помешкання поруч, щоб собі «расшіріть площадь» (див, спогади В. Гризодубової), хтось… Але, загалом у техніці кампанії давно розібрались: хоча би Роберт Конквест у своєму «Великому терорі». Бо з самої статистики репресій чітко вимальовуються наміри та напрями.

Перше, це знищення всіх іноземців, по можливості: людей із Прибалтики, Польщі, німців, фінів тощо; типове звинувачення – шпигунство на користь будь-якої з іноземних держав.

Друге, це винищення національної інтеліґенції, національної еліти по «рєспубліках» Совєцького Союзу. В першу чергу – у найбільш небезпечній та небажаний з них, Україні. Та, не лише, а всякого, про кого було відомо (чи була підозра), що то є людина національно свідома («націоналіст»). Поготів, такі вже засвітилися підчас дозволеної перед тим «українізації». Бо, «вождь народов», – підкреслимо це, був не тільки їх катом: він був ще й ґеніальним провокатором. Пригадайте школу «царской охранкі».

Про чітку продуманність всього дійства свідчить ще одна характерна обставина: зворушлива турбота про «дружбу народов». Арештованих українців або росіян доручали слідчим жидам або вірменам; і – навпаки. Першим це помітив і описав, здається, наш Іван Багряний.

Cкільки людей було тоді винищено? – важко сказати. Дані переписів 1929 і 1939 свідчать про зникнення, невідомо куди, майже двох десятків мільйонів людей. Але, чи можна до кінця вірити переписам, особливо останньому?

Ствердимо, що нема в Україні жодного більш-менш великого міста, де не було би викрито таємних поховань таємно ж розстріляних жертв НКВД. Перше таке кладовище було відкрито у Вінниці, німецькою окупаційною владою (за свідоцтвами місцевих жителів), 1942. Його тоді ж обслідувалі міжнародні комісії. Кількість похованих там складає десь 30–40 тисяч людей, а Вінниця не була аж так великим містом. Як у ній і жило хоч 150 тисяч людей, то оті 30–40 тисяч все одно, становитимуть помітний відсоток дорослого населення. А такі самі поховання, підкреслимо ще раз, відкриті по всіх помітних містах в Україні.

Чи були масові репресії в СССР – суто більшовицькою новиною? Навіть побіжний історичний огляд свідчить: ні, в жодному разі. Масові репресії були навіть у європеїзованій Другій імперії, пригадайте хоча би роки по 1905 – вєшателя А. Столипіна, так улюбленого російським нобелівським лавреатом А. Солжєніциним; бували й раніше: пригадайте наслідки польських повстань 1830 та 1861–1863, масові депортації до Сибіру. Можна пригадати часи Пєтра I, війну 1709, коли Батурин та інші міста Черкащини були геть сполюндровані, а їх населення вирізане російськими військами, цілком і повністю свідомо. Потім Єкатєріна II знищила Велику Січ Запорізьку, вигнавши тих, хто вижив, – до Кубані, поселивши на їх місце росіян («Новороссія»). Нею ж, коронованою злочинницею, був 1783 сплюндрований весь татарський Крим. За кілька років його населення зменшилося удвічі.

Не відставала й попередня Московія. Пригадаємо дві російські масакри на Новгородщині, Івана III і Івана IV. Найбільший акт геноциду, що має за собою Московія, то геноцид хантів і мансі на початку XVII ст. Ці народи найдовше, майже півтори сотні років, чинили збройний опір загарбникам, але після останнього невдалого повстання підчас «смутного врємєні» їх було виселено на пустельний Ямал, де їх переважна частина загинула від голоду; отже, це можна розглядати і як перший (чи – не перший?) в історії приклад управління шляхом голодомору. Отже, нищення людей інших народів, це традиційна практика російських імперій; починаючи з тих часів, коли ще й імперії не було. Третя імперія всього тільки розвинула та нечувано поширила практику своїх попередниць.

Єдине на цьому й полягає особиста «заслуга» більшовиків. Бо їх 1937 не був поокремим злочином, хоча би й глобальних масштабів. Він був лише кульмінацією системи злочинів, розпочатих «Вєлікім Октябрєм». А цей, у свою чергу, кульмінацією історії попередніх історичних злочинів.

Підкреслимо одну цікаву обставину. Злочинні масові вбивства 1937 потребували чимало катів, яких у імперії завжди було в достатку. Але, їх переважна більшість – на чолі із самим Єжовим, була понищена слідом, іншими катами, щоб не залишати зайвих свідків. Бо, традиція ретельно замітати сліди, чи то масових, чи то поокремих злочинів, – то чи не старіша традиція імперії. Так от, цікаво, чи вони теж були «реабілітовані»? Певних даних немає.

Але, чи шкодувати нам і за вимордованими тоді злочинцями: ягодами, єжовими або їх численними поплічниками? Адже, були там і такі «жєртви нєобоснованних рєпрєссій», як С. Косіор або П. Постишів (а з ними й В. Балицький), що 1933 вимордовували голодом Україну. Цих обох «взялі» ніби того ж 1937, а розстріляли тільки 1939. Що ж, це добре, що не відразу: мали час подумати – навіщо жили на землі? Бо смерть нікого і ніколи зрівняти не може, що би не писав про це великий російський гуманіст Ф. Достоєвскій (отой, від «жідішєк і полячішєк»). Хоча би для того, що одним по смерті братські могили, а іншим – мосяжні монументи. Поставили були такий і С. Косіору; можливо, стоїть і досі.

При оцінці наслідків Великого Полювання, не слід бути однобічними й в іншому. Совєцький світ був побудований у такий спосіб, що нещастя одного – стає новою життєвою можливістю для іншого. Бо, не можуть же всі нікчеми суспільства бути «всім», а тому на кожного, хто був «всім» та став «нічім», – завжди знайдуться ті, хто пройшли зворотній шлях. Отже, не забудемо й тих, хто 1936 був ще майже нічим, а от уже 1939 став… Ну, не «всім», ясна річ, але чимось; уже не «із масси». Для прикладу пригадаємо хоч двух цехових парторґів, А. Н. Косиґіна і Л. І. Брєжнєва, які вже 1939 були членами ЦК. Отже, якби не цей пам’ятний рік, – ми могли би й не дорахуватися багатьох «видатних» в наступному совєцьких політиків. Хоч, де ж правди діти, – й не з найбільш розумово розвинених…

Заторкнемо наприкінці ще одну красиву леґенду. Ось що, наприклад, писав з приводу репресій такий собі Рой Мєдвєдєв, що набув свого часу популярності дешевим дисидентством. Це, одна з провідних московських ґазет від 21.03.1991:

Так, все слушно, треба завжди звинувачувати конкретних людей за конкретні злочини. Але, вибачайте, – чи такі вже вони були наївняки, чи так уже й «ми – нє зналі!»? Бо, було репресовано десятки мільйонів людей, не одиниці, та таке щось фізично неможливо укрити. Більшість із них якось-такось «судили». Так, скільки ж слідчих та «суддів» отих «троєк» потрібно було на всіх розстріляних, або охоронців на тих, хто були ще живі? Чи вони, бува, теж «нє зналі, нє вєдалі», що творять? Або, може вони не були, всі до єдиного, – «вєрнимі комуністамі», членами ВКП(б)? Бо, хто ж би довірив таку державного значення справу – безпартійним? Так, чи ж не ясно, що тут одна половина партії – нищила другу; а до неї прихопила ще й силу нас, безпартійних? Отже, треба звинувачувати саме конкретних людей, так, але й брехати, що хтось там чогось «нє знал» – не слід. Бо не знали ті, хто не хотів знати. Бо, як же могла «нє знать» більша частина суспільства, коли чи не в кожній третій родині хтось та був репресований.

Якби ми не знали, що є свідками чергового виливу дологічного мислення, – могла би виникнути й слушна підозра, а – чи при здоровому глузді був уславлений дисидент, автор попередньої цитати, комуніст Рой Мєдвєдєв? Адже, його порівняння з німецькими «наці» – не на користь комуністів. Бо оті «націсти», принаймні, не обіцяли всім підряд «свєтлого будущєго», а радше обіцяли «єдем дас зайне» – «кожному своє»; саме так було написане на воротах Бухенвальду, як не помиляюсь. Та відповідно й забезпечували, оте, «кожному своє». Не брехали так розкуто і розгнуздано, принаймні. Не зайве пригадати до цього, що гітлерівці ніколи жодних переворотів не робили, а прийшли до влади демократичним шляхом (принаймні не фальшували результати виборів, про це ніде не згадується).

Дехто хотів би сьогодні, щоб люди геть забули злочини минулого, закликаючи до якихось «миру та політичної злагоди», але… «Злагоди» власне, кого з ким? – злочинця з жертвою або її родичами? Без розрахунку з минулим – не може бути жодного майбутнього.

Дуже люблять у нас із цієї нагоди кивати на Еспанію, там, мовляв, зібрали усіх, лівих і правих, та й поховали під одним спільним хрестом у горах Гвадаррами. Так, це зробив іще Франко, але повторимо ще раз, – смерть не рівняє; принаймні, ката і жертву. Бо там лежать ті, що воювали, а не ті, що творили злочини проти людства. А за того ж Франко був упійманий останній республіканський комісар Барселони, комуніст Хуліан Грімау Ґарсіа (1911–1963). Він біснувався там до кінця, до січня 1939, та встиг розстріляти тисячі безвинних людей. Його судили за всіма правилами, за злочини проти людства, які не знають жодних термінів, та скарали на горло, попри спільний хрест у горах Гвадаррами.

Посилаються, з іншого боку, на християнське «всєпрощєніє», але… чи вони самі, більшовики, – ним колись керувалися? А як так, то які ж підстави? Зазначимо, що й Біблію не заважає читати уважно, бо, попри оту – «другу щоку», дещо дивну та загадкову (а тому – може – так часто і згадувану), там можна вичитати й чимало набагато розумнішого. Хоча би оте прислівне «око за око»; або про оту відповідальність нащадків за гріхи предків. Та – не абияку – аж по сьоме коліно.

Таким чином, остаточно заспокоїтися з усіма цими проблемами ми зможемо лише тоді, коли кожен український школяр достеменно знатиме й про російський ґеноцид 1937. Так само, як і про будь-який інший рік нашої мученицької історії.

Чи ґарантовані ми від повторення чогось подібного, в ще більших масштабах? – теж ні. Бо наше сторіччя, то не тільки сторіччя найбільш вражаючих масових злочинів в історії людства, але й сторіччя нечуваної безкарності. Чи отримали своє Лєнін, Сталін, Гітлер або Пол Пот із Мілошевичем? – теж ні.

Поготів, коли продовжує свій традиційний шлях імперіалістична Росія, яка не лише принципово не змінилася, а вже навіть і не бажає цього задекларувати, як робила 1917, удаючи з себе проґресивне «государство рабочіх і крєстьян».

А ніщо, не забудемо цього, не розбещує так, як безкарність.

Злочином проти людства, великим і непростим був рік 1937.

Але, для історії він був оправлений аж понад добре. Рік перед тим було прийнято Сталінську Конституцію, яка… Важко сказати, чи були такі права, яких вона не надавала би совєцьким громадянамі – хіба, що права на життя, якого там передбачливо не було. Здається, тоді – злегка повівши своєю люлькою, «Вєлікій Сталін» вимовив свої знаменні слова: «жіть стало лучшє, товаріщі, жіть стало вєсєлєє». А наступного 1938, коли репресії дещо вщухли, а наркомом внутрішніх справ став знову неросіянин, Л. П. Берія, – на баштах Кремля вперше засяяли криваво – червоні зірки, наче налиті свіжою кров’ю «врагов народа».

Сталінський приклад повної безкарності не полишив байдужими інших, – не відстав би від нього Гітлер, якби його зазіхання не прикартала безжальна історія. Втім, уже його попихачів, навіть дещо покарали після суду в Нюрнберзі; але то був один-єдиний, та й те навдалий прецедент. Щось там наслідував від більшовицького злочинства навіть розсудливий Мао, зчинивши у себе «культурну революцію» з її недоумкуватими «хунвейбінами», про яку й досі нічого певного не відомо. Не крилися, зате, подальші вірні учні Лєніна і Сталіна, а заразом – і вихованці західної демократії, абсольвенти паризької Сорбонни, – Пол Пот та Ієнг Сарі, що безтурботно вимордовали мало не половину власного народу на очах байдужого світу. Ніщо так не розбещує, як безкарність, та в наші дні слідом полізла й зовсім уже плюгава дрібнота, якісь там сербські кримінальники: С. Мілошевич, Р. Караджич, Р. Младич…

Справедливість, віддамо їй належне, спала у XX ст. спокійно та міцно, як ніколи раніше, але – на що ж тут було й сподіватись? Коли навіть з очей уславленої Феміди, послугами якої світ користується щоденно, – так і досі ніхто не наважився (за тисячі років!) зірвати оту її дурну пов’язку. А, хіба можна вимірювати справедливість на сліпо? – подумайте самі…

8. Післямова до незабутнього 1937

Зробимо деяку необхідну післямову до розповіді про «Велике Полювання», яка має істотно доповнити попередній формальний аналіз подій. Має перенести нас з ідеологічних вершин, до – так би мовити, повсякденної кухні московського терору. Справа в тому, що не було в Україні міста (поготів – обласного центру), де би тоді, у 1937 (як до нього, так після нього), – не розстрілювали масами ні в чому не винних людей; та місце поховання яких не зберігалося би у стислій таємниці. Хоча й часом, адже була війна, документи про поховання і його місце загубилися й для самого НКВД. Неприємна подія, зокрема, сталася в часи Л. І. Брєжнєва в Дніпропетровську, коли екскаваторник на будові нового «жилмассіва» вздовж Запорізького шосе, копаючи ров під фундамент, витягнув ковшем низку трупів, руки яких були зв’язані за спиною спільним дротом (почерк НКВД). КҐБ тоді негайно закрило доступ до місця, а працю продовжено тільки згодом. Людей сповістили, ясна річ, що то німецька робота. Але, то було з галузі неприємних сюрпризів. Звичайно про такі місця пам’ятали якісь люди, але страхалися про це розголошувати. Але, все це, як і масовий злочин в Катині, було підчас війни викрито німцями; першою стала Вінниця.

Тут потрібне певне пояснення. Німці й самі були майстри розстрілювати, та й розстрілювали тих самих, що й московські більшовики – українців. Власне, за тим і були допущені Сталіним в Україну; та, ще на те, зрозуміло, щоби потім розв’язати руки собі: «сотруднічал с нємцамі!»

Але, були – природно, й розходження. Саме на те, аби відволікнути увагу від власної розстрільної діяльності – їм і було вигідно розкривати світові московські звірства в Україні. Вінниця, як ми вже зауважили, стала першою в довгому листі. З цієї нагоди прокоментуємо дещо свідоцтва безпосереднього учасника цих викривальних подій, перекладача німецької урядової комісії, українця-еміґранта (втім – як же добре знайомого зі совєцькою дійсністю!) Михайла Селешка (Вінниця, Торонто, 1991; книга була ще одночасно видана в Нью Йорку, Лондоні та Сіднеї). Розлеглі витяги з неї оприлюднив 1992 журнал «Україна» (№№ 20–23), з якого й наводимо наступні посилання. Справа почалася з того, що:

Як бачимо, повідомлення про макабричну знахідку привело в рух навіть адміністрацію Третього райху в Берліні. Діялося все це в саду на Підлісній вулиці, та автор зауважує:

До знахідки було допущене й місцеве населення, яке часом, розпізнавало трупи:

Що ж, це підтверджує спостереження Роберта Конквеста, що першим об’єктом терору були іноземці (німці, литовці, поляки), а другим – представники неросійських народів СССР («найменше було москалів»).

З жінками – справа була особливою, бо далі автор додає власні спостереження та міркування, а саме:

Прокоментуємо дещо й ми. Справа в тому, що в надрах російської тюрмової субкультури, яка є невід’ємною та істотною частиною всієї «Вєлікой русской культури», за століття складаються свої правила та звичаї; якраз тут їх відносно легко відреконструювати. Для прикладу зауважимо хоча би те, що більшовики незмінно розстрілювали свої жертви одягненими, та так і закопували; а от німецькі наці мали інший звичай: розстрілювати голими, всіх. Тому, як десь там знайдено масові розстріли одягнених, а нам брешуть, що то німецька робота, то це є очевидна кожному (крім, хіба, повних дурнів), – брехня. А голість жінок свідчить, єдино, про те, що перед смертю їх роздягали для зручності попереднього зґвалтування (правдоподібно – групового), а потім «товаріщі» комуністи проламували їм голови прикладами, заощаджуючи кулю. «Комуністи» – не описка, бо – знову сподіваюся, не знайдеться дурень, який став би твердити, що до НКВД приймали на працю безпартійних; адже – справа секретна! Втім, вичерпно пояснити, що там воно було, може лише хтось з отих московських фахівців справи, згодом – персональних пенсіонерів.

Цікаво буде навести до цього й більш загальні роздуми нашого автора, людини, яка довгий час прожила в нормальному, не совєцькому суспільстві. Його міркування, зауважимо це, можуть пролити певне світло й на дещо з нашої сьогоденності.

Все так, але до цього додався, напевно, ще й атеїзм. Замість підвищити цінність людського життя, як єдиного, неповторного та короткого, він – дивно – діяв якраз навпаки. Але, було в усьому цьому ще й інше, та набагато гірше, бо:

Що ж, із цим висновком можна тільки погодитись. Розтління та отупіння були двома кінцевими цілями совєцького виховання, яке звело в такий спосіб до рівня худоби мільйони людей – «інтєрнаціоналістов» або ж інтер-люмпенів. Цьому, шкода, ніколи й нічого орґанізовано не протиставлялось. А без організованого спротиву годі сподіватися, що ця естафета розтління, запущена совєтами, – колись перерветься. Вона може лише (найкраще!) повільно затухати, не підкріплювана комуністичними діями, але в такому разі здатна зіпсувати невідому кількість майбутніх поколінь. Бо не було би це комуністичне потваринення аж так успішним, якби не спиралося на від’ємні якості людської психіки: байдужість, заздрість, ксенофобію. Одне слово, на все те, що складає підвалини дотеперішньої, так званої «россійськой культури».

Але, підемо далі.

У цитованого автора зустрічаємо й прямі свідоцтва про отих «українськіх поліцаєв», якими – з московської подачі, звісно, повниться світова антиукраїнська пропаґанда. Автор свідчить натомість, хоч і цілком побіжно:

Практика НКВД, щодо приховання власних неймовірних злочинів, змінювалася, в залежності від їх масштабів. Заховувати трупи де прийдеться прийшлося, схоже, потім, коли їх було вже стільки, що нема куди подіти. А спочатку, можливо, вживали іншої, більш складної та підступної техніки, про яку нас повідомляє автор:

Місцеве населення теж, пригадувало й собі щось подібне, бо далі автор свідчить:

Але то були для совєцької каральної машини часи, так би мовити, патріархальні. Пізніших закопували вже де прийдеться – життя примушувало, то були вже свіжі, масштабніші жертви нелюдського московського режиму.

Але, перед розстрілом людину треба заарештувати, та якийсь час тримати в тюрмі, бо арештовувати, зганяти разом та розстрілювати, – на це й у більшовиків було замало сил. Із матеріалів німецької урядової комісії можна дещо довідатися й про тюремний режим колишнього концтабору народів, – Союза Совєтскіх Соціалістічєскіх Рєспублік.

Але, таке щось, як оте переповнення, можна було списати на «врємєнниє трудності», пов’язані з різким підвищенням кількості «врагов народа». Однак, були речі й дещо цікавіші, як от наприклад:

Від нього ж довідуємося й цікавих відомостей щодо особистого складу НКВД, бо тут, здається – бувало, брехали не тільки більшовики, а часом грішили в цьому й чимало з антибільшовиків; у першу чергу, щодо його національного складу.

Установлення істини щодо такого важливого питання – і було метою цієї, створеної у Вінниці німецької урядової комісії, на яку працював і цитований нами автор, українець Михайло Селешко.

Тут так і пригадується оте, знаменне, сталінське: «Что ж, єслі факти протів нас – тєм хужє для фактов!»

Але, ми тут наближаємося, нарешті, до понад цікавого питання про тодішні взаємовідносини національно свідомих українців з німцями Третього райху; як їх тоді називали одні й другі від отого колишнього пакту Молотова-Ріббентропа (яка ж зворушлива єдність, тільки подумати!): «украінскіє націоналісти» – «украініше націоналістен». Це варто буде з’ясувати не з огляду на більшовиків, які завжди достеменно знали де брешуть, а радше заради тих недоумків, які їм і досі вірять.

Загалом, справа виглядала так:

А деякі цікаві подробиці цього відношення, яких автор дізнався, так би мовити, з першоджерела, – були не менш визначальні:

Завдяки таким людям та подібним інструкціям, – і сталося те, що мало статися. Історія німецького Третього райху – є чи не найбільш повчальною у XX ст. Ці люди мали все для реваншу – мільйони ретельних та дисциплінованих солдатів; мали розумних та освічених ґенералів; мали чудову зброю, і все пішло на марне. А все для того, що ці люди, як ніхто інший у цілому світі – досконало уміли та любили створювати собі ворогів. Воістину своєрідне психічне відхилення, єдине й неповторне. Нема великого труду й простежити становлення принципу: як це все формувалося. Від загально-звищеної арійської писанини Гвідо фон Ліста на рубежі століть, через імперську маячню Альфреда Розенберга та по бовканину Юппі Гьоббельса, який насмілювався цитувати Лєніна частіше від свого принципала Гітлера.

Зовсім непогано, а часом – навіть конструктивно, буває вважати себе й вищим від інших, але саме в цьому – не дай Боже перебрати міру…

Отаким воно було та є насправді, оте вигадане брудною московською пропаґандою «сотруднічєство украінскіх буржуазних націоналістов с нємєцкімі фашістамі». Якби й націоналісти забажали, то німці би заперечили. Але, все це не заважало тому, що окупаційна влада була зацікавленою в тому, щоби привернути на свій бік симпатії окупованого населення, та вони навіть на власний рахунок возили людей на оглядини того, що полишилося по більшовицьких звірствах.

Отже, німці постаралися надати справі совєцьких злочинів якнайбільшого розголосу, але… Західні союзники, налаштовані на найбільш тісне співробітництво зі самим злочинним режимом людської історії, – ладні були радше замовчувати подібні відкриття, а Москва… Що ж, Москва? – вона могла тільки брехати й далі, копичити створені нею за століття еверести брехні; бо, як буде Москва якимось дивом позбавлена можливості брехати, – вона загине, зникне без сліду.

Московська пропаґанда поширювала всякі все нові, вигадані версії про розкопки, щоб скинути вину на німців. Одні казали, що в гробах, що їх розкопували, самі німці поховали 40 тисяч жидів, що їх розстріляно, чи як тоді казали – зліквідовано у Вінниці й околиці. Другі твердили, що це трупи тих українців із Західної України, які в 1940 і 1942 році домогалися самостійної України, за що їх німці розстріляли. Ще інші казали, що це трупи совєцьких воєнних полонених, яких німці масово ліквідували в Україні…

Втім, і німці, попри їх демаскування більшовиків, самі не були янголами. Було би несправедливо не навести того, що з цього приводу довідався наш свідок безпосередньо від згадуваного вже гебітскомісара Вінницького гестапо Реедера; того, що повертає нас до самого початку.

Так, дійсно, масові захоронення жертв більшовицького терору в Биківні під Київом та в Одесі – було відкрито саме ними, німецькими окупантами України, хоч самі вони мало порізнювалися від демаскованих ними.

Найважливішим є тут, мабуть саме останнє речення, яке підкріплюється свідоцтвами інших людей, що пережили німецьку окупацію. Не забудемо, що комуністи були життєво зацікавлені у якнайбільшій кількості жертв, спричинених окупантами: на те й віддали Україну під окупацію.

Побіжно довідуємося від автора й про деякі загальні, доволі цікаві риси німецького окупаційного режиму. Так, в одному місці він мимохідь пригадує, що:

З тих розповідей виходило, що німці закінчували колективізацію, яку започаткував Сталін…

Вірте своїм очам, – так дійсно було, бо так само свідчать численні інші люди. В іншому місці він роз’яснює це більш достеменно, представляючи справу у такий спосіб:

Отже, в справі колгоспів сталося так само, як з таборами та душогубками: учені німці цілком розчинилися в могутньому інтелекті російського народу, якого для чогось, вважали нижчим від себе.

До речі, й ринкова на початку економіка Німеччини, почала, під проводом наці, – перетворюватися на зовсім іншу. Купа приватної власності, спочатку за рахунок політичних репресій, з наступними конфіскаціями, а потім – взагалі, невідомо як, – переходить у власність НСДАП та СС. Нема сумніву, протягни Третій рейх ще хоч десяток років, він впритул наблизився би державної командно-адміністративної економіки СССР. Саме тут і сталася би ота «конверґенція», якої пізніше А. Сахаров марно очікував від СССР та Америки. У нього – це було очевидною утопією; тут це було незаперечною реальністю. Завершитись якій – не дала історія.

9. Передпосилки Другої світової

Важко заперечувати тезу про те, що перемога більшовизму в Росії була наслідком Першої Світової війни. Бо він живе та квітне, незмінно там, де біда, розруха, руїна і горе. Може саме тому він і не може не підтримувати їх сам у себе, як тільки стає господарем будь-де.

Влада, що сама упала до рук більшовиків у жовтні 1917 зі слабих рук Тимчасового уряду, так закрутила їх слабкі голови, що Лєнін, із властивою йому чисто хлєстаковською «лєгкостью в мислях нєобикновєнной», та віддаючи данину власній манії величі, – негайно наваляв чергову теорійку про неухильне переростання світової війни у світову революцію; звідти ж і оте, зовсім уже дуркувате: «Прєвратім войну імпєріалістічєскую – в войну гражданскую!»

Навівши якийсь порядок у домашніх справах та якось-такось зібравши бестіальним насильством, хоч і не без втрат, свою «єдіную і нєділімую», більшовики ринули на Польщу, сподіваючись мимохідь приєднати її, а головне – прорватися до Німеччині, що перебувала на межі революції («дас нойнте новембер…»). А потім, як то кажуть, – «…дальше, дальше…»

Поразка в цій війні, одній з ключових XX ст., стало поворотом історії: більшовики зрозуміли, що Перша світова для них вичерпана. Жодних теренових набутків для «єдіной і нєділімой» з неї більше не здобути. А значить – треба готуватись, розпалювати Другу світову, засновуючись, знову ж, на Лєнінській теорійці про протиріччя всередині «мірового імпєріалізма». Поготів, – протиріч не бракувало. Хоч і далеко не всі були імперіалістичними. Бо у світі була лише одна країна, побудована на імперіалізмі та імперіалістична в основі – Російська імперія; під будь-чиїм пануванням.

А протиріччя негайно посіяли у Версалі амбіційні та еґоцентричні французи, які так само легко ув’язувалися до воєн, як і рідко перемагали без чиєїсь допомоги. Сталося це – яке ж нестосовне співпадіння, – за потурання тодішнього американського президента. Хай вирішують історики, хто був недолугішим, Вудро Вільсон чи Франклін Рузвельт, але для більшовиків усього світу той перший був справжнім дарунком, даром Божим: по Версалі Друга світова маячила, дослівно, десь на виднокраї.

Наступна війна реваншу у Європі мала початися поміж обібраною Німеччиною та її минулими супротивниками, стати ніби другим туром Першої світової. Більшовики й почали готуватися до неї з угоди в Рапалло, навмисно прикидаючись майбутніми союзниками Німеччини та вселяючи необґрунтовані надії. Вони зрадять її потім, як зраджували всіх і все на світі. В першу чергу слід було відродити військову потугу Німеччини, та для цього робилося все можливе. Тодішній економічний карлик, Совєцький Союз, не міг допомагати озброєнням, ледь вистачало на той час застарілих гвинтівок Мосіна з багнетами («пуля дура, штик молодєц!») на власну Красную Армію (червону, червону!..), яка «от тайгі до Брітанскіх морєй – всєх сільнєй!». Але взагалі… Мало хто знає, що цілі частини бундесвера таємно проходили військову підготовку в Росії, чого не мали права робити вдома, згідно з Версалем. На совєцьких полігонах тренувалися навіть танкісти Ґудеріана, які потім наступали на Москву… Подамо гранично стислий виклад цього співробітництва, засновуючись на дослідженні Джона Коласкі, «Партнери за тиранією. Пакт про ненапад наці–совєти», Торонто, 1990. Книжка невелика за обсягом (158 с.), але понад змістовна.

Починалося все радше з того, що видатний німецький авіаконструктор Гуґо Юнкерс (1859–1935) підписав 15.03.1922 із совєцьким урядом контракт на виробництво літаків у Філях під Москвою. Річний обсяг виробництва складав 600 літаків. Нагадаємо ще раз, що Версальською угодою щось подібне було Німеччині заборонено. Цікаво, що імені цієї людини, як і іншого німецького інженера світової слави – Фердінанда Порше не знайти у двохтомовому «Лексиконі» Мейєра, Ляйпціґ, 1978, виданому в так званій НДР (Німецька Демократична Республіка). Та який дослівно тріщить від імен комуністичних бонз та партійних функціонерів.

На початку 1926 І. С. Уншліхт, перший заступник НКО СССР (народний коммісаріат оборони) секретно побував у Берліні та представив німецькому кабінету міністрів широкий план військового співробітництва. Планувалася розбудова в Росії спільних підприємств. Для виробу важкої артилерії, матеріалів для газової війни та всякого іншого, забороненого до виробу в Німеччині Версалем. У тому ж 1926 до Росії прибувають перші 570 військових пілотів із Німеччини, що проходитимуть повний курс тренувань у спеціальному авіацентрі в Ліпецку. Разом з їхніми наступниками (аж до 1933) вони складуть основу гітлерівських повітряних сил – німецького Люфтваффе.

Далі – більше. Восени 1928 за запрошенням совєцького уряду, військовий міністр ґенерал Вернер фон Бломберґ навідав маневри Червоної Армії, проінспектував танкову школу в Казані, де відробляли тактику майбутніх танкових боїв танкісти Ґудеріана; не забув і авіацентр у Ліпецьку та газову школу в Тоцьку.

Прихід Гітлера до влади мало вплинув на це багаторічне співробітництво, що приготувало Другу світову. Бо, як пише нам автор:

Та продовжує це, підкріплюючи свідченням про ставлення іншої сторони:

Німецько-совєцьке співробітництво у військовій сфері було скорочено восени 1933 за наказом Гітлера, але навряд чи в цьому варто шукати причин політичного характеру. Просто він почав грати відверто та озброюватися на очах у всіх. А за таких умов тягати своїх на тренування до Саратова або Ліпецька просто не було необхідності. Та й економічно не вигідно. Про це свідчить і те, що:

А як так, то жодних перепон для наступного пакту Молотова- Ріббентропа просто не існувало; він мав бути.

По-друге, належало сприяти приходу до влади в Німеччині якнайбільш реваншистського уряду, замість нерішучих та миролюбних соціал-демократів. Демократичні уряди по всій післяверсальській Європі – були сутим нещастям для Москви, вони не полишали й найменшої надії на протиріччя всередині «мірового імпєріалізма», що тут поробиш! Потім – прийшов Гітлер.

Ось це був справжній дарунок долі, що негайно відродив згаслі було московські надії розпалити чергову світову пожежу.

Звернімо увагу на те, що лише надто вже недалекій людині, якому-небудь Роменові Роллану або Томасові Манну – може бути близькою проста думка: гітлерівський націонал-соціалізм та сталінський комунізм – є протилежні системи: непримиренні антагоністи.

Багато, дуже багато було в них спільного, навіть – тотожнього. Відома пісня «Горст Вессель» та наш прислівний подвійний марш, для авіаторів – «Всє вишє, і вишє, і вишє, / стрємім ми полєт нашіх птіц…» або для радистів (що за безглузда ідея!) – «Всє вишє, і вишє, і вишє, / крєпім ми антєнн провода…», – співаються на один мотив, на ті самі ноти. Хто у кого украв – не знаю, але історія вчить, що нечистими на руку бували переважно московити. Наці, якого похвалили за вірну службу, витягувався й рапортував: «Служу Великій Германії!», старанний русак за тих самих обставин витягувався й рапортував, – «Служу Совєтскому Союзу!»; ну, і всяке таке.

Але, були – ясна річ, певні порізнення, так само добре відчутні, як і важкі для формулювання. Скажімо простіше, як поміж німецьким шкіряним чоботом, якому зносу немає, та совєцьким кирзовим, який вже через місяць «запросіт каші». Хоча знаходитись, що під одним, що під другим, – можливо, однаково неприємно. Взагалі, можна би сказати, що у наці була якась, хай спотворена, але інтеліґентність. До совєцьких таке поняття є просто неможливе до застосування; як у них кажуть – «дубьє дубьєм».

Зі зростанням політичної популярності Гітлера надії Москви повинні були безумовно піднятись: соціал-демократів, котрі й не мислили про реванш, тепер можна було, нарешті, взяти у кліщі. Леґенди про побойовиська поміж комуністами Тельмана та штурмовиками Гітлера, – є не більше, ніж із наміром культивовані леґенди. Між ними був, у найгіршому разі, озброєний нейтралітет, а вся енерґія була спрямована на знищення соціал-демократів. Ворогом № 1 для обох були саме демократи, які не прагнули реваншу та не палилися воювати. Про це свідчать усі, як один, документи Комінтерну та виступи «вождєй» і «вождішєк» на партійних з’їздах. Зате першим союзником та помічником був Гітлер, який зробив реванш своєю політичною проґрамою. Тепер більшовики були спокійні – Другій світовій бути.

Першою спромогою розпалити всесвітню пожежу, була – нема сумніву, громадянська війна в Еспанії, до якої більшовики й ув’язалися – єдино, у намаганнях зіштовхнути Гітлера з Англією та Францією. Які втратили цікавість до всієї авантюри, цілком задовольнившись прибутком у вигляді золотого запасу Еспанїї (600 тонн золота), якого вкрали. На долю самої республіки їм було просто наплювати.

Потім наступив рік 1939. «Гласность і пєрєстройка» для них, для більшовиків, це велика епоха заміни старої брехні, не до вжитку – зношеної та нікчемної, на нову брехню – більш досконалу та вишукану, яка ще зможе послужити справі світової революції, тобто, – світового панування Москви. Прийнято й нову версію щодо пакту Молотова-Ріббентропа. Воно, ясна річ, пакт неморальний, так, але й вимушений: англійці та французи кинули СССР напризволяще, в останню мить відмовились, то що ж нам було робити? Отже ні, не ми, не ми відкрили зелене світло Другій світовій, це вони… А це надто вже нагадує те, що писано було про якихось там «врагов народа», що «прізнают, что виступалі протів партії, но ні за что нє хотят прізнать, что пріродноє мєсто ім – в тюрьмє».

Справа в тому, що як переконливо показує зміст промови Сталіна на XVIII партз’їзді, питання про те, з ким бути – з Англією та Францією проти Німеччини (тоді Гітлер, безумовно, не розпочав би війни) або проти них із Німеччиною, – був вирішений іще перед з’їздом, тобто – до березня 1939.

Наступна комедія переговорів із ними, була вже тільки комедією.

В цій історії повновласним господарем та дириґентом був Сталін. Досить поглянути на те, як він посміхається за спиною Молотова, що підписує пакт. Бо Сталін посміхався не так часто…

Важко щось довести тепер, коли так давно в інтересах братів-аґресорів були підмітені всі сліди з усіх боків (праця цілих поколінь), але варто звернути увагу на один рідко згадуваний факт, – чому вже у вересні пакт Молотова-Ріббентропа уточнювався знову, коли наче все вже було вирішене та записане перед тим? – факт – без прецеденту. Адже, якби пакт обома сторонами ретельно виконувався, – навряд протягом кількох тижнів його довелося би уточнювати ще раз. Чому межа інтересів обох сторін, котрій, здавалося би проходити Віслою, яка ділить Польщу приблизно навпіл, потім раптом зміщується на лінію Керзона, не полишаючи Сталіну нічого, крім утрат імперії по Польській війні 1921?

Дозволимо собі доволі природнє припущення, що пакт Молотова-Ріббентропа був насправді не пактом про ненапад, але пактом про поділ Польщі, а поділ – є поділ, його виконують погоджено й разом, наступом із двох боків одночасно. Зауважимо, щодо цього, липень та серпень 1939 були часом пожвавленої діяльності Красної армії на західних кордонах, про це повідомляють польські джерела.

У цьому випадку, зверніть увагу, Польща могла би зникнути з мапи світу, а світова війна – не початись. Проти Гітлера і Сталіна разом – Англія та Франція ніколи не виступили би. Просто не ризикнули би, це перевищувало їх можливості в будь-якому випадку. Ось на це й купив, правдоподібно, Гітлера Сталін. Але, сутність справи полягала на тому, що Сталіну не так потрібна була Польща, як потрібно було розпалити світову пожежу.

Зобов’язавшися за пактом Молотова-Ріббентропа вдарити у спину Польщі одночасно з Німеччиною, Сталін просаботував це, відговорившись, можливо, неготовістю армії і продав Гітлера, підставив його союзникам та розпочав одночасно світову війну без власної участі. Ось це й викликало необхідність подальшого уточнення дій та нового переподілу Польщі. Тепер Сталін на власне Польщу й претендувати не міг; не було підстав. Тому й необхідна була особиста зустріч.

Гітлер відразу зрозумів, що його обманули, впав до нестями та не простив підступу, почав готувати «план Барбаросса». А Сталін посміхався не останнім – адже саме тяжке було попереду. Треба було й собі «упрєдіть» новонабутого та підло обманеного союзника.

Так скромна, декому й мало відома Польща, – двічі у XX ст. вирішувала долі всієї Європи і світу: першим разом тоді, у 1920, створивши «диво на Віслі», а другим разом потім, 1939, але – вже пасивно.

10. Війна невідомих солдатів

Перша Світова війна була жахливим іспитом для Європи, але мала й деякі позитивні історичні наслідки. З трьох імперій в Європі, нової та енерґійної, щойно об’єднаної Німецької, як же старої Австро-Угорської, що доживала свій вік, та одвічно аґресивної Російської, – була істотно прикартана перша, розпалася на вільні народи друга, та втратила аж п’ять пригнічених нею народів третя, та найбільш злоякісна.

Друга світова – була війною реваншу, та не принесла нічого доброго, відновивши в усій могутності Третю Російську імперію, яка по неї й робила погоду в Європі, тільки частково врівноважена та стримувана Сполученими Штатами. Вона не лише повернула собі всі п’ять пораблених нею народів, але втягнула до себе й вільні нові народи: чехів і словаків, болгар, югославів, румунів, албанців тощо. Ніколи перед тим ця найбільша за два тисячоліття небезпека для людства – не була такою потужною. Частиною Великого Реваншу стала й совєцько-фінська війна, «зимова війна» 1939/1940.

Третя Російська імперія – Совєцький Союз, була чи не найбільш потужною та войовничою з усіх трьох створених цим народом імперій, але історія не порадувала її перемогами; таких було ще менше, ніж у її попередниць. Після першої ж із них – катастрофічно програної Польської 1920, коли прийшлося розплачуватися за нищівну поразку шматами чужих земель, України та Білорусі, – фінська війна була чи не першим серйозним військовим випробуванням. Але й воно не увінчалося успіхом, провістивши воістину піррову перемогу у «Вєлікой Отєчєствєнной». Про цю останню списані тони паперу, але про польську – чи є щось взагалі? Часом пишеться таке щось не відмовимо собі в приємності процитувати ще раз:

Як відомо, все було навпаки – з польських земель були викинуті залишки розгромлених армій Будьоного та Тухачєвского. Про фінську ж там взагалі нема нічого, жодного слова, наче такої війни взагалі не було. Одне слово: невідома війна невідомих солдатів.

Покійний Совєцький Союз мав звичку усім колоти очі своєю «політікой міра»: «ми – за мір! – і, жєлатєльно, – вєсь!» Та й позаключав пакти про ненапад з усіма сусідами, на яких претендував, ще 1932 (Польща, три держави Прибалтики, Фінляндія). А Польща була забезпечена пактами про ненапад – з усіх боків: з СССР та з Німеччиною.

Але, пакти – пактами, а все вирішив пакт Молотова-Ріббентропа, що чітко поділив інтереси спільників, Гітлера та Сталіна, які все одно, хутко перегризлися. За цим пактом совєтам віддали Прибалтику та Фінляндію.

Прибалтику захопили без труду, бо там надто вже покладалися на угоди та пакти, яких Росія, чи то самодержавна, чи то «пролетарська», – ніколи в житті не дотримувалася.

Але з Фінляндією все вийшло набагато складніше.

Офіційно з аґресією проти невеличкого народу розпорядилися «по-русскі» просто, пам’ятаєте? – не «освободіть» так «воссоєдініть». Благо, в складі Росії ця країна вже була. А здавна полишалася у Росії (вона й зараз є) така собі зросійщена «Карєльская ССР», на чолі якої став комінтернівський більшовик Отто Вілле Куусінен, – він пам’ятав, ще з дитинства, кілька фінських слів. Отже, планувалося «братскоє воссоєдінєніє» внаслідок переможної війни. До півмільйона одвічно відсталих росіян та горстки зросійщених «карєлов» – приєднується три мільйони вільних європейських фінів, – непогано?

Війну мав вести «Лєнінградскій воєнний округ» (ЛВО) (мовляв, ми з ними лівою рукою упораємося), очолюваний К. Мєрєцковим, найбільш нездарним зі совєцьких ґенералів (ну, після отого Ґ. Жукова, зрозуміло). Він щойно провалив кампанію в Еспанії та повернувшись додому ледь врятував життя доносом на маршала В. Блюхера, який чимось не подобався Сталіну. Але, як звичайно, не покладаючись на власні сили, до ЛВО нагнали чимало людей з України.

Фінляндія, після Польщі, була першим шматком чужого, який за пактом Молотова-Ріббентропа, приходилося брати силою, та тут справи пішли значно гірше. Бо там була людина, котрої не знайшлося в інших, та про неї варто дещо пригадати. Бо, як же потрібні такі люди країнам, що звільнились від імперії!

Коли 1918 фінський нарід зумів подолати у себе п’яту колону Москви та відбитися від наступу більшовиків (вони тоді були зайняті пригарбанням значно більш ласого шматка – України), провідну роль у цій боротьбі відіграв колишній царський ґенерал – Карл Ґустав фон Маннерґейм (1867–1951). Він походив зі старої осілої у Фінляндії шведської родини та був гарячим патріотом батьківщини. Він добре знав ненажерливість і підступність сусідів на півдні, новоявленої «родіни всєіх трудящіхся», а насправді – Третьої Російської імперії, що ненажерливістю та агресивністю набагато перевищувала обидві попередні. Як міністр оборони своєї країни, він звів уздовж совєцько-фінського кордону ланцюги потужних укріплень (1929–1939), всесвітньо відому «Лінію Маннєргєйма».

Взагалі, слід зауважити, що наскільки подібні фортифікаційні споруди виправдали себе підчас позиційної Першої світової, – пригадайте хоча би уславлений Верден, настільки не придалися у Другій, із розвитком малих пересувних фортець – танків. Не менш досконалу «Лінію Мажіно», що прикривала Францію зі сходу, німці просто обійшли, а дві лінії доволі солідних совєцьких укріплень, вздовж старого та нового кордонів, – наче й взагалі не помітили, лише дещо затримавшися під Брестом та Києвом. Але, не так сталося тут. «Лінія Маннерґейма» витримала суворий іспит.

Совєти ґрунтовно підготували війну (тут не слід чогось применшувати!) та сподівалися на найбільше. Карєльская АССР була 1940 перетворена на союзну республіку, – Карєло-Фінскую ССР, та до неї, після перемоги у війні, мав приєднатися фінський нарід. Виключаючи, зрозуміло, тих, які відразу будуть розстріляні або депортовані до братської могили народів Сибіру. З Москви був отриманий наказ – «починати!»

Як завжди у них, від Пєтра I починаючи, або – чому ж так пізно! – пригадайте ще брудні провокації проти Новгорода Івана III та Івана IV, – все почалося з незграбної та брутальної провокації: «бєлофінни напалі на СССР!» (далі – свинячий вереск) – ніби обстріляли щось там на совєцькій теріторії. «Бєлофінни…»; перед ними були «бєлорумуни, бєлополякі…» А ще перед тим – і просто «бєлиє» – втілення усього найгіршого на грішній землі. Звернімо увагу, що цей колір у половини людства вважається символом чистоти; у другої – символом скорботи по втраченим дорогим людям. А у цього людського сміття, це – ба, – символ всього, що їм вороже. Так, чи не є це, саме по собі, незаперечною ознакою того, що самі вони – були та є антилюдством?

Совєцька розвідка мала на той час загальні плани «Лінії Маннерґейма», багато чого можна було передбачити та запобігти. Але війну розпочали у літніх одностроях. Коли справа не пішла – відігралися на розвідці, зняли ґенерал-лейтенанта Проскурова та призначили ґенерал-лейтенанта Голікова. Цей потім – перед 1941, прийняв концепцію Сталіна та Берії; клявся, що Німеччина в жодному разі не нападе на СССР.

Для чергової загарбницької війни було зігнано (сміх один!) – «національно-освободітєльную армію», зібравши скільки можна було отих зросійщених «карєло-фіннов». Втім, кажуть, більше 20–25 тисяч нашкребти не вдалося. Куди вона поділася потім – історія промовчує. Принаймні – совєцька.

Так двохсотмільйонний Совєцький Союз розпочав чергову «освободітєльную войну» (безумовно – «справєдлівую»!) проти маленької Фінляндії. Якби вона увінчалася успіхом, ніхто у нашому цинічному світі XX ст. її б і не помітив, але – так не сталося. У естів та фінів побутує прислів’я, що кожен із них в стані упоратись із десятком росіян, та якби звідкілясь не з’являвся одинадцятий, то… Що ж, можна сказати, що це прислів’я, вироблене, певно, ще тоді, в часи шведських воєн XVII–XVIII ст., – працювало й тепер.

Кожен узятий дот «Лінії Маннерґейма» (хоч плани деяких були заздалегідь добуті совєцькою розвідкою, єдиним, що в СССР працювало добре) – оплачувався горою власних трупів, більшою від самого дота. Шалені втрати спричинювали добре укриті та добре вишколені фінські снайпери. Дивізії, що потрапили у оточення (а були й такі) – бували винищені до останнього. Совєцька авіація чомусь не хазяйнувала у фінському повітряному просторі, а – чому ж? – на жаль, це важливе питання так і полишилося не дослідженим. Блискавичні напади фінських лижних команд, які так само несподівано з’являлися, як зникали, – тероризували та дезорґанізували совєцькі тили. Як у німців зимою 1941 під Москвою, – були постійні проблеми з одежею: у добрих тулупах ходили тільки командуючий К. Мєрєцков та приставлений до нього від Політбюро Лєв Мєхліс.

Все це, зазначимо, було ще перед тим, як маршал Ґ. Жуков привчив перемагати, закидуючи ворога горами гарматного м’яса.

Іноді думалося тоді: а, як фінів було би не три мільйони, а хоча би тридцять, як же тоді? – чи не знали би вже ми всі фінську мову? Та чи не жили би не в російських злиднях, а у фінському добробуті?

Хоча совєти, метр за метром, уперто просувалися вперед, але їх сил вистачило лише на сто днів такої війни, а кінця не було видно, та 11 березня 1940 був укладений якийсь відносно почесний для обох сторін мир. Совєти, за гори своїх трупів (переважно – українських), відкраяли собі шматочок Фінляндії та забезпечили військово-морську базу на півдні, на фінському півострові Ганко; яка, втім, ні для чого не придалася. Адже, всі знають, – російський флот нікого не перемагав від часів Чесми та адмірала Нахімова. Фіни теж розуміли, що чимось поступитись аґресорові – все одно треба. Бо той, як відомо, захопивши хоч шматочок чужого, якось на час угамовується; це в них уже чи не генетичне.

Нова «союзная рєспубліка» була аж 1958 повернута «в пєрвобитноє состояніє» – нишком знову перетворена на «Карєльскую АССР в составє РСФСР», а О. В. Куусінен остаточно втратив надії побувати на батьківщині, за нове пораблення якої все життя так самовіддано боровся. Так воно наче все повернулося «на кругі своя». Але, – не так уже й все.

«Західні демократії», блудливі та крутійливі, хоча вже й втягнені до війни, – байдуже спостерігали нерівні змагання фінів із аґресивною великодержавою, а сусідні шведи (нейтрали!) – заборонили постачання зброї до Фінляндії через власну територію. Попри – можливо, й волю шведського народу. Бо, чимало доблесних шведських добровольців воювало на боці фінів. Серйозно розглядала можливість допомоги фінам наша ОУН, але у неї були на той час свої невідкладні проблеми.

Подальша історія хутко показала, що аґресія проти Фінляндії була невибачальною стратеґічною помилкою. У «Вєлікой Отєчєствєнной» Сталіна підносили як великого стратеґа, але таким він не був, та фінська війна це демонструє наочно. Якби її не було, то підчас наступної війни Фінляндія зберігала би нейтралітет, так само, як Швеція, та не було би зайвого фінського фронту, та у повній безпеці з півночі був би Лєнінград, який у жодному разі не потрапив би до блокади.

Отже, елементарна стратеґічна помилка «Вєлікого стратєга» напередодні великої війни. Скажуть – він розраховував на перемогу. Але, стратег – тому і стратег, що прораховує всі можливості.

Таке ставлення, в цілком природний спосіб, штовхнуло Фінляндію в обійми Гітлера в майбутній війні зі Совєцьким Союзом 1941, чогось іншого тепер – годі було очікувати. Втім, то були чи не похмуріші часи в історії фінів. Бо, одна справа відстовувати батьківщину від зазіхань сусіднього тирана, а зовсім інша – воювати з ним, допомагаючи іншому тиранові. Приречену та похмуру двозначність такого стану відтворить 1954 Вяйне Лінна в романі «Невідомий солдат». Деякі співвітчизники дорікатимуть йому навіть брак патріотизму.

Щоправда й фіни, обмежившися окупацією Пєтрозаводска, – не воювали під Лєнінградом, хоч і могли би. Зате й совєти, перемігши врешті та дійшовши Ельби – Фінляндію не окупували. Годі тут шукати якісь людські міркування. Вони просто ще добре пам’ятали піднесений ім п’ять років тому урок. А фактичний переможець совєтів, маршал К. Г. фон Маннерґейм, був 1944 обраний президентом Фінляндії.

Совєцькі історики й досі пнуться бодай щось врятувати для себе від цієї безнадійно програної війни. Бовкають навіть, користуючись тим, що давно все було та почасти забулося, – совєцькі ніби таки прорвали «Лінію Маннерґейма» та открилі дорогу на Гельсінкі. От тільки чогось відразу змінюють тему при запитанні, а чому ж тоді вони у березні 1940 не увійшли до Гельсінкі, а уклали мир?

Так само й досі напускають туману й щодо кінця війни 1945. Мовляв, Сталін не схотів окупувати Фінляндію. Знову брешучи, бо для Сталіна такого «не захотів» (захопити чуже!) – не існувало. Коли міг – брав, а не брав – значить не міг – руки короткі.

Поготів на совєцьких чекала наново відремонтована «Лінія Маннергейма», а президентом США став Гаррі Трумен. Якому інтереси власної країни були непорівняно ближчі, ніж інтереси «друга і союзніка Сталіна». Отак воно було насправді.

Гітлер тієї пам’ятної зими 1939/1940, у свою чергу, пильно придивлявся до перебігу фінської війни, яка не подавала нового союзника у вигідному світі. Її виники, безумовно, прискорили здійснення плану «Барбаросса».

Які ж були остаточні підсумки цієї зайвої та глупої війни, продиктованої не так стратеґічними міркуваннями, як одвічним прагненням захоплювати чуже?

Притульні та красиві, як із казки Андерсена фінські міста Вііпурі та Сортавала – доживають свій вік понурими російськими «уєзднимі городішкамі», темними та брудними як завжди; напіврозваленими та напівголодними.

Було передчасно обірване або незворотньо покалічене життя сили людей. Відносно невеликої (абсолютно) кількості фінів та значно більшого числа совєтських (пригадайте оте старе фінське прислів’я). Тільки в часи «гласності», до півстоліття війни, яке ніким і ніде не було відзначене, – були подані офіційні втрати, вони становили, ніби, 70 000 убитих та удвічі більше поранених. Дані, як звичайно у совєтів, – цілком невірогідні; з ними війна йшла би «до побєдного конца». Не буде, можливо, перебільшенням, оцінити кількість убитих на 200 000, при – знову ж – удвічі більшій кількості поранених. Серед цих була чимала кількість обмерзлих, без рук та без ніг. Для таких, кажуть, щоб не хвилювати населення, були створені спеціальні закриті заклади, де вони сиділи дожиттєво. А рідних сповіщали, що – «пропал бєз вєсті». Так це чи ні – не перевірити; бо, все змінюється, – не змінюється лише Москва…

Поразка СССР у війні з маленькою Фінляндїєю була досить очевидною, бо так легко совєцькі зі своїх намірів не резиґнують, та на це потрібно було покласти трупом за 100 днів мало не чверть мільйона солдатів, – рівно по 2000 за добу. Але, й досі не припиняються дурні намагання обернути поразку на перемогу.

Наприкінці семидесятих у колишньому СССР сталася чергова шпигунська афера: перебіг на захід працівник ҐРУ (государствєнноє развєдуправлєніє) Владімір Різун. Та незабаром став писати книжки (псевдо – В. Суворов), – про совєцьку розвідку, про війну: «Аквариум», «Ледокол» тощо. Йому, ніби, було тоді ж винесено в СССР аж подвійний смертний вирок: один за втечу, другий за книжки. Але, він досі живе в Англїї, невідомо де, хоч діти й ходили до школи та його, бачите, так і не вдалося вбити.

Все це останнє – мало схоже на правду, але схоже на байки. Бо кого КҐБ хотіло убити – тих уже давно убило. Але, то вже проблеми самого історика. Він, віддамо належне, добре простежив складні відносини Сталіна й Гітлера. Уважно простежив як Сталін після серпня 1939, ретельно готував удар у спину Німеччині, але так і не встиг його нанести: його випередив Гітлер у червні 1941. Але, не можна погодитись з В. Різуном у його оцінці Фінської війни. Вторинної? – як сказати, може – й ні.

Справа в тому, що В. Різун твердить, ніби у Фінській війні совєти зробили неможливе, а значить в кінці перемогли. Ну, не вони власне, а «Вєлікій Сталін», якого В. Різун саме тут держить за великого вождя і стратеґа.

Зазначимо з самого початку, що цій людині (як і силі його співвітчизників), часом не так не вистачає документів, як звичайної логіки. Що однозначно плине з уживаної ним арґументації, доволі дитинчої, як це буде видно далі.

Він, бачите, надибав десь там у себе в Англії комп’ютер стратеґічного призначення, який бездоганно знає, за яких умов можливо воювати, а за яких – зась. От він – Різун – і питається в комп’ютера, а чи воно можна воювати, коли мороз 20-ти градусів нижче нуля? – відповідь категорична – ні! А, чи можна воювати, коли лежить півтора метри снігу? – відповідь одностайна – ні!! Хіба не вичерпний доказ? Доказ саме того, що совєцькі люди, гнані тоді чонівцями на Лінію Маннерґейма – створили неможливе, попри все – перемогли!

Шкода тільки, що він не спитався, – а чи можна воювати, не отримуючи на позиціях тричі в день гарячої кави? Бо певний, що він отримав би третє, рішуче – ні!!!

Отже, треба розуміти, що всі ці граничні параметри можливості війни закладали до комп’ютера англійські ґенерали, звичайні люди та на свій власний суб’єктивний розсуд. А тому й усі ці неґативні відповіді стратеґічного комп’ютера – рівно нічого не значать та значити не можуть; не є доказом будь-чого.

Він не розуміє, або радше робить вигляд, що не розуміє всього цього, що як вирішили англійські ґенерали, скажімо, що за умов морозу нижче десяти градусів воювати не можна, то й комп’ютер аж нічого іншого вам не відповість. Твердить також, що совєцькі війська прорвали Лінію Маннерґейма. Добре, але чому ж тоді не ринули вглиб Фінляндії, не окупували її, так і не приєднали три мільйони європейських фінів до своєї вошивої «Карєло-Фінской ССР»? – чому, відповідайте!

А, чому ж не окупували Фінляндію після своєї «побєди», тоді ж 1945? – коли окупували половину Німеччини, Польщу, Чехію, Словаччину, Угорщину, Румунію, Болгарію та половину Австрії.

Бо, є добре відоме, що після 1945 нога жодного совєцького солдата й не намагалася стати на землю Суомі. А чому? – теж відомо, бо стояла наново відремонтована Лінія Маннерґейма, яку так і не вдалося більше ніж надщербити, та гостинно закликала, запрошувала: «ідіть, ідіть до мене, мої любі совки, нові гори майбутніх трупів!» А принциповий ворог імперії Зла, єдиний переможець війни маршал Карл Ґустав фон Маннерґейм – був обраний своїм народом 1945 – президентом країни. І все це – тут, поруч, рукою подати до «совєтского Лєнінграда». А вони, убогі «переможці» 1939/1940 – нічого не могли вдіяти на це неподобство; та й мовчали собі, як лайна повний ріт набравши.

Отак воно все було насправді.

11. Друга світова

Вона покінчилася капітуляцією Німеччини 8 травня 1945; капітуляцією гітлерівського Тисячолітнього райху, але вже без Гітлера, що цю війну офіційно розпочав.

Коли Гітлер демократичним шляхом прийшов до влади в Німеччині на виборах 1932, – ніщо не звістувало скорого приходу війни. Лише на партайтаґу 1936, черговому партійному з’їздові наці в Нюрнберзі, – стало відоме те, що безпосередньо та хутко привело до неї. А саме, виявилося, що по багатьох країнах Європи та світу живуть німці; але й це не було новиною. Нею стало тепер те, що їх треба захищати («цу фертайдіген»). Дослівно так, як потім, після 1991, – чомусь потрібно «защіщать русскіх». Від кого та від чого саме – полишилося невідомим, як тоді, так і тепер. Зауважимо, що першість у засвоєнні та відтворенні цієї гітлерівської ідеї в нових умовах, – належить російському президенту Б. Єльціну та російському ж письменникові А. Солжєніцину. Втім, як тоді, так і тепер, – це був тільки добрий на вигляд привід на те, щоб захопити чуже.

Бо той, хто народився собакою – ніколи не помре вовком. Бо імперії на те й призначені, аби захоплювати чуже, – не «освобождать», так «защіщать».

Але Гітлер, голова молодої ще тоталітарної держави, яка протистояла «західним демократіям», – коливався. Визначитися йому допоміг І. Сталін, його старший тоталітарний співбрат. Ми тут будемо дещо повторюватись, але це не вадить. Правда – завжди є правдою.

Совєцьку імперію на той час некало почуття неповноцінності, меншовартості. Бо поза її межами перебували вільні народи Прибалтики, Фінляндії, Польщі; колишні багатовікові здобутки царизму, прямим спадкоємцем та продовжувачем якого була нова та небачена совєцька влада. З Польщею вона спробувала була воювати 1920, але потерпіла нищивну поразку від поляків та українців, – вимушена була розплатитися в Ризі шматами Білорусі та України. Тепер настав час це все повертати; був і відповідний союзник. Країна, яка незважаючи на оте – «Пролєтаріі всєх стран – соєдіняйтєсь!» – все своє не так довге життя була у розбраті з цілим світом (як не воювала, то готувалася), – почула безпомилково: її час настав; слушний час.

Існують і досі красиві леґенди про «пєрєговори СССР с западнимі дєржавамі», але – на те ж вони й «западниє»; все це, як і діялося, то заради того, щоб відвернути увагу, в черговий раз обманути власний нарід, бо вони – «западниє дєржави», нагадаємо знову, – не могли розплатитися за союз чужими землями, а гітлерівська Німеччина, принаймні – в принципі, – могла.

Отже, пакт Молотова-Ріббентропа був не випадком, не помилкою, навіть не вимушеним перепочинком, як нам замилювали очі. Він був – неминучістю. Так само, війна мусила розпочатися з Польщі, якій Росія ганебно програла розпочату нею 1919 загарбницьку війну, та відтоді палала жагою помсти. Сталін пообіцяв тоді виступити 1 вересня 1939 проти Польщі на боці Гітлера, і… не виступив, уміло підставивши тільки-но набутого нового друга та союзника. Гітлер був у нестямі від подібної підступності, яка цілком перекладала на нього відповідальність за початок Другої Світової війни. Відносини вдалося якось такось наладнати тільки братськи поділивши Польщу, після особистої зустрічі двох диктаторів під Львовом.

Ця підступність та фактична поразка Росії у зимовій війні за захоплення Фінляндії, – запроґрамували ту війну, яку знаємо ми, що отримала назву «Вєлікой Отєчєствєнной», та для нас – українців, – такого сенсу ніколи не мала. Гітлер, побачивши, що від нового союзника мало користі (крім стратеґічної сировини, яка з вересня 1939 рікою потекла до Німеччини, істотно продовживши війну), а сам він у військовому відношенні полишає бажати вельми й вельми кращого, – прискорив план «Барбаросса» (підписаний 18.12.1940).

Так само оповите брехнею (це ми теж пригадували) народження «Велікой Отєчєствєнной», – «на нас прєдатєльскі напалі!» Чергова байка для дурнів, призначена прикрити власну нікчемність та безпорадність на початку війни.

Як вона протікала, ця війна, сьогодні знають усі, та не на цьому нам слід зупинятись. Про це вже добре писали та ще не раз напишуть. Про тих, хто попри нездарність командування, власним умінням та мужністю долали розумного, підступного та сильного ворога. А, саме таких не бракувало ніде, але… Перемагає тільки одна сторона.

Постійні нагадування тодішнього «Гроссдойче рундфунк» – «Всі воюють за себе, Німеччина воює за відновлення справедливості!» – так само мало відносяться до дійсності, як згодом і назва «Вєлікая Отєчєствєнная». Бо там було, як відомо, санкціоноване «західними демократіями» не тільки пораблення трьох народів Прибалтики. По тому – чого ж були варті оті «тижні пораблених народів» у США? Було віддано московському тоталітаризмові – ще сім країн Європи; не кажучи вже про шмат самої Німеччини. Понурою та жахливою за наслідками була вона, ота Друга світова; війна суцільних втрат. На відміну від Першої світової, яка – що би там не було, а дала незалежність аж семи народам. Не лише зліквідувала Австро-Угорську імперію, хоч і доволі нешкідливу, але й дещо потіснила загарбницьку Російську.

Добре, дуже добре, що вже зараз якесь півстоліття по її закінченні, – майже нічого не полишилося з наслідків цієї війни, – пала Берлінська стіна, розпався «соцлаґєрь», мало не розпався навіть сам ҐУЛАҐ народів – СССР. Лише дві незагоєні ранки цієї війни полишаються на мапі світу: «Калінінградская область РФ» та «русскіє Куріли», але – будемо щиро сподіватися, що згодом загоїться й це.

Однак, полишилися й невигладні сліди цієї марної війни: калічена психіка цілих народів, що так і не вилікувалися від червоної чуми; та будуть лікуватися, правдоподібно, ще сотні років. Бо таке лікування треба проводити орґанізовано та цілеспрямовано, а сучасне людство – далі від Homo sapiens, ніж будь-коли.

Були в цій війні, як звичайно, переможені й переможці. Відомий німецький письменник Еріх Кестнер, тоді ще нікому невідомий солдат німецького вермахта, писав 1943:

Перемогли Німеччину – дійсно «на щастя» для неї, та повоєнна Західна Німеччина довела це всього кілька років по війні. З переможцями (хоч і пірровими) було значно гірше. Тут сповна збулося провидіння Кестнера: насправді «відгородили колючим дротом», та насправді, мало не перетворили на «суцільний божевільних дім». Бо, ті, що самі збожеволіли – почали запирати до божевілень людей, що зуміли зберігти залишки розуму. Що ж до «служальців, дурнів та солдат»… Ну, це кожний і сам бачив. Вони не тільки ще й досі живі, особливо – «дурні»; та робиться їх не менше, а більше. Бо хоробрі люди, справжні солдати, що багацько зрозуміли для себе на війні та прирекли собі – «повернемося – будемо жити інакше», – нічого вдіяти не змогли. Їх тоді, по війні, зустріли черговою хвилею масових репресій сталінського режиму; так «ми звитяжили». Неподільно воцарився один переможець – «Вєлікій Сталін».

Травень 1945 міг стати справжньою весною народів, бо під Гітлером побувало 16 країн Європи, але – не став. З тієї причини, що цю весну геть приморозила тінь єдиного переможця великої війни, – ґенераліссімуса І. В. Сталіна – «Вєлікого Сталіна». Бо половина звільнених від Гітлера народів негайно опинилася під ним, «вождєм народов». Совєцький – московський імперіалізм – вийшов на світову арену.

Марними та глупими будуть намагання лицемірних істориків лицемірного XX ст. представити цю війну, як перемогу над тоталітаризмом. Бо насправді її кінець став початком співіснування людства з тоталітаризмом; ери повільної, повзучої піддачі йому.

Досить дивні речі, дивне відношення до цієї безплідної війни, можна часом спостерігати й у наші дні, більше як півстоліття по війні. Коли можна було би усе збагнути та дещо отямитись. Але, все це не в дусі XX ст., так само дурного, як і мерзенного. Так, наприкінці 1999 у Чехії було урочисто відкрито пам’ятника Вінстону Черчілю; ну, тому самому, що великодухо подарував не свою Чехію та Словаччину (разом із іншою Східною Європою), своєму спільникові Сталіну. Але, це несправедливо хоча би для того, що перед ним був Невіль Чемберлен, що так само великодухо подарував усе це, знову ж – не своє, – Адольфу Гітлеру, на кілька років раніше; то й починати з отими пам’ятниками – треба було саме з нього. Бо ж, першим попихачем тоталітаризму був саме він, а Черчіль був тільки другим.

І. Сталін, закінчивши всього тільки духовну семінарію, зумів обвести круг пальця своїх конкурентів – союзників, абсольвентів світової слави Оксфорду та Ґарварду (до чого ж непомірно роздутою буває слава цього світу!), впевнено наклавши руку на половину Європи. Бо був, схоже на те, неординарною людиною, яку одні й досі безпідставно вважають «гєнієм чєловєчєства», а другі – не менш безпідставно, – всього тільки звичайним злочинцем. Він не був ні ґенієм, ні військовим, але був добрим політиком дещо стратеґом (попри грубу помилку з Фінляндією) та орґанізатором; а до того мав у своєму розпорядженні невичерпні запаси гарматного м’яса. Тому й переміг.

Не сталося весни народів і ще з однієї причини. По «звільненні Європи» негайно розпочалося нове Велике Полювання, не гірше від отого славетного з 1937. «Союзники» – служки на побігеньках у «Вєлікого Сталіна» (може – крім американців) – вишукували повсюди людей, які свого часу збігли від совєцького поневолення, та передавали їх Сталіну, звідти, де не було його власних окупаційних військ. Добровільно виконували в Західній Європі функції довгих рук КҐБ. Особливо ретельною була в цьому доблесна британська армія, що підчас війни відзначалася, тільки єдино, не перемогами над німцями, а своїми доблесними евакуаціями. Спочатку з Дюнкерку, потім із Крети, потім… Особисту відповідальність за ці злочини проти людства несе Гарольд Мак Міллан, що згодом дослужився до прем’єр-міністра Великобританії. Жертвами цього полювання на відьом могли стати всі. Емігранти (дехто – ще з часів революції), військовополонені з німецьких таборів, що бажали уникнути таборів совєцьких, ті, що пішли з німцями з окупованих земель, остарбайтери, – чи не всі могли бути видані англійцями НКВД. Їх пасажирськими ешелонами відправляли на схід, де на кордоні пересаджували у товарні ешелони, які йшли вже просто до Сибіру і далі, до Колими. Лише дві країни Європи, так ніким і не окуповані, Швайцарія та Ліхтенштайн, – не видали жодної людини.

Припинив цю вакханалію наш Іван Багряний, який з табору для переміщених оприлюднив брошуру, в якій ясно й чітко роз’яснював, чому він не хоче повертатись до тоталітарної держави. Брошурою зацікавились американці та негайно цикнули на своїх не в міру старанних британських попихачів.

Так Великобританія в цій війні відзначилася двічі. Спочатку продавши Гітлерові в Мюнхені Чехословаччину, а потім щедро віддавши Сталіну всіх тих, хто не хотів жити під ним. А, спитаємо, що вона за це (та з цього) – мала? Чи все це тільки заради того, щоб згодом перетворити власну розвідку на кубло та розплідник совєцьких шпигунів? – дивні люди…

Війна найбільше далася взнаки двом країнам Європи – Білорусі та Україні. Їх шматками Росія розплачувалася з Польщею два десятки років тому, за оту нищивну поразку Будьонного з Тухачєвскім на Віслі. Тепер настала їх черга. По них німці вільно просувалися вперед, а от здача німцям російського Смолєнска була в секретному наказі № 66 військам Західного напряму, – прирівняна до «ізмєни Родінє». Відносно легко (а найправдоподібніше – навмисно) віддавши їх (Білорусь та Україну) під німецьку окупацію. Сталін не помилився. Бо німці, така ж сама «раса господ», – так само безоглядно винищували повсюдно національно свідому еліту інших народів. Хоч, і віддамо їм належне: ніхто з них не пнувся підчас окупації перевести нечисленні українські школи та університети, що спомоглося відкрити наше українство, – на німецьку мову. Але, у справі нищення небажаних людей союз Гітлера та Сталіна бездоганно пропрацював усю війну. Гестапо сумлінно виконувало чорну роботу НКВД, а Бабин Яр та подібні йому – стали німецьким продовженням сталінського ҐУЛАҐу.

Таке ставлення мало свої наслідки, та рух опору в Україні надовго став проблемою № 1, що для Берліна, що для Москви.

Французьку комуністичну партію називали потім «партієй расстрєлянних», та… Не всі знають справжню причину. Справа в тому, що з початку війни та аж до червня 1941, французькі комуністи слухняно співробітничали з німцями – поки дружили Сталін та Гітлер. Після цього виловити їх, мало не всіх, та ліквідувати підчас окупації, – не становило великого труду. Цікаво, що коли десятки років потім у Ліоні судили військового злочинця, гестапівця Клауса Барбьє – його захищав відомий адвокат-комуніст. Вирок був символічний, бо Барбьє пригрозив здемаскувати провокаторів гестапо, на той час – чільних осіб Франції; не тільки комуністів від Жоржа Марше, але й «діячів опору».

Чогось подібного не було і не могло бути в Україні, де опір окупантам був із самого початку очолений націоналістами. Під впливом політичного ґенія Степана Бандери – ОУН–УПА стала на той час (і взагалі) єдиною у світі справжньою демократичною силою. Яка воювала не з Гітлером проти Сталіна, або ж зі Сталіним проти Гітлера (як оті «союзники»), – а воювала проти тоталітаризму взагалі. От цим людям, на відміну від багатьох, – нема в чому дорікнути.

Повертаючись до тодішнього гасла «Гроссдойче рундфунк», можна з чистою совістю використати його на свій спосіб: якщо всі воювали за себе (а так дійсно було), то бійці УПА були єдиними на світі, хто воювали за відтворення справедливості, як такої. За волю, незалежність та людську гідність; проти імперіалізму, тоталітаризму та поневолення.

Проти Гітлера та Сталіна воювали свідомі українці – душа справи, але – не тільки вони. До них поступово приєднувалися інші, – татари, узбеки, вірмени, – військовополонені. Були й жиди, що рятувалися від гітлерівського нищення. Це була справжня дружба народів, чиста та щира, закріплена потім в Антибільшовицькому Блоці Народів (АБН).

Не вони, несмертельні герої Української Повстанської Армії визволили тоді Україну. Але їх сумління є чисте – вони зробили для цього все, що могли. Набагато більше, ніж звичайні люди. Бо їх надихали ідеї вольності, свободи народів та гідності людей. А таке щось – важко применшити.

Німецькі наці спалили Хатинь в Білорусі, американці – якесь Сонґмі у Вьєтнамі. Про це світ не забув і не забуває. А от як воно справи з отими десятками хатинів та сонґмів, що полишили по собі московські енкаведистські карателі 1945–1953 по Західній Україні, – хто знає про них сьогоднї? Та, хто несе на собі тяжку кримінальну відповідальність за те, що про них взагалі ніколи не чув світ?

Під тінню недовговічного та давно переможеного фюрера, – як же притульно почувають себе інші фашизми, усіх кольорів. Як зручно в цій тіні безпечно творити все нові й нові злочини проти людства. Світ спокійно дивиться на це, наче воно так і треба: адже – фашизм давно переможений. Так, німецький нацизм дійсно, давно переможений. А Німеччина розплатилася за свої мільярдами марок. Москва знищила в десятки разів більше людей, не відшкодувавши нікому й копійки. Навпаки, її підтримують, над нею клопочуться; їй усі позичають (без жодної надії на повернення): а ну, як ще когось там знищить… Так, як же з цим?

Тому приходиться повертатись до того самого знову й знову: а чи були у світі справжні антифашисти, крім воїнів УПА, які відчайдушно воювали проти Гітлера й Сталіна разом? Чи все це, антифашизм, – то дурна мара або ж політичне шахрайство? А в дійсності є тільки прибічники одного тоталітаризму та супротивники іншого?

Що ж, усі необхідні факти історії на наш час є відомі, та хай вирішує таке кожен для себе, на власний розсуд (як він є) та на міру гнучкості власного сумління.

Отже, таке закінчення цієї війни, як кривавої так і неплідної, обернулося для вільного демократичного світу не перемогою людства над тоталітаризмом, а радше початком вимушеного співіснування з ним. Співіснування, за яке вільний світ мало не заплатив потім ядерним голокостом.

Втім, поки нічого не можна вважати остаточно виключеним: можливо, ще заплатить.

12. Зрадницький напад

Війна, дата початку якої була відома у межах півмісяця та десь за півроку кожному, хто не лінувався стежити за подіями: нарешті спалахнула в коротшу ніч року. Не відати про її наближення могла або абсолютно байдужа до всього людина, або така, що живе у вигаданому світі. Все, що писалося, пишеться чи буде писатися про цей «зрадницький напад», – є хемічно чиста брехня.

Бо, всі люди знали своєчасно про мобілізацію резервістів, всі бачили колони призовників, що марширували «строєвим шагом» з палками «на плєчо» замість гвинтівок. Бачили й військову техніку, яку вдень і вночі везли потягами на захід. Чи й цього було мало? А, щодо отого «прєдатєльского нападєнія», то… Пригадаємо рік після пакту Молотова-Ріббентропа, коли СССР, без найменших причин, підкреслимо це, брутально порушив пакти про ненапад із Естонією, Латвією, Литвою, Польщею та Фінляндією. А наприкінці війни – і з Японією. Ото й були насправді «прєдатєльскіє нападєнія» – одвічне свідоцтво московської подвійної моралі.

Дивною вона була насамперед цим, упертим видаванням її за неочікувану та непередбачену. Однак, не передбачаючи воювати – не підтягують танки та авіацію поближче до західного кордону країни. Таким чином уся її неочікуваність вичерпувалася хіба тим, що німці не попередили заздалегідь про час наступу. Так – було ж і це! – бо, були перебіжчики.

Що було на початку війни поближче до кордонів – добре відомо. А прихід війни у глибокому тилу, – втілився у двох відгуках, двох діях: обвальному ритті протитанкових ровів, та шпіономанії. Рови копали тоді повсюдно, можливо, що й на Уралі та під Новосибірськом. Що ж до шпіономанії… Це, загалом, нормальний стан імперського народу, та його добрий звичай – мерщій тягти до поліційного відділку будь-кого незнайомого, – добре відчули на собі «народнікі» минулого сторіччя, які щиро намагалися просвітити цей нарід. Навіяти йому щось розумне, добре, вічне.

Негайно була повсюдно, по всіх підприємствах, навіть самих малих, де кожен знав кожного, заведена система перепусток. Очікувалося, правдоподібно, що країною негайно піде повінь німецьких шпигунів, а як вони вже перепусток мати не будуть – то відразу й спіймаються. В країні був накопичений великий досвід по вилову саме іноземних шпигунів ще з 1937, коли чимала кількість її громадян виявилася шпигунами польських панів та недобитих японських самураєв, а інші віддавали першість румунським боярам.

Не було рідкістю, коли сам нарід, на вулиці, доставляв «куда надо» людей, що порізнювалися добрим одягом, як от московських акторів, що гастролювали десь провінцією. Бо всі, схоже, як не думали, то підсвідомо відчували, що ніде не одягаються гірше, ніж «на родінє всєх трудящіхся». Адже, – «бді!», рекомендував іще Козьма Прутков… І усі мусили «бдєть». Адже ж краще «пєрєбдєть» ніж «нєдобдєть».

Що ж до протитанкових ровів, то скільки ж їх було тоді накопано! – копали всі, школяри, студенти, пенсіонери… Та, наскільки ці рови в сумі, затримали просування німецьких танків? – на п’ять, на десять (хвилин). А може, як скласти по Союзу, – то й на цілу добу? Зате німці потім благословляли цю безкорисливу допомогу, – бо в цих ровах були зариті сотні й сотні тисяч розстріляних…

Дивним у цій війні було інше: відносно легке та хутке зайняття німцями України та Білорусі. Зараз, коли про все це стільки написано та переписано, – виникає стійке враження не випадковості. Часом це враження набуває характеру впевненності: армія робила, що могла, щоб їх відстояти, а Головне командування в цьому наче й не було зацікавлене, якось надто легко пішло на зайняття німцями цих двох важливих для країни «рєспублік».

Підчас вторгнення німців до України всіма справами в Києві керував Н. С. Хрущов. У своїх спогадах він не одного разу пише про те, як ставилося до нього Головне командування, що аж ніяк не поспішало з якоюсь допомогою. Чого варта хоча би його телефонна розмова зі Сталіним, коли він просив вогнепальної зброї для «ополчєнія», а той порадив йому організувати виробництво залізних ланців та озброїти ними нарід. Така порада відганяє вже нічим не прикритим знущанням. Не можна забути й колони новобранців, що йшли на війну з палками замість гвинтівок на плечах. Перехожі дещо дивувалися, але казали: «нічого, їм там видадуть все, що потрібно…» Схоже, що для багатьох із них оте там – означало на тому світі… Велику частину студентської молоді великих міст поклали трупом, захищаючи ці міста, хоча було достеменно відомо, що їх – здадуть. Так, навіщо класти трупом молодь, майбутнє нації? А раз це не мало військового сенсу, значить було зроблено заради московського геноциду. Бо, дослівно те саме (як не ще гірше) можна було спостерігати у Білорусі.

Мало хто вже пам’ятає, хоч все це підтверджується документально, що етнічний кордон Білої Русі спокон віку проходив на схід від Ржіва, Вязьми, Смолєнска, повертаючи потім на південний захід, на схід від Брянска. За площею це була майже ще одна нинішня Білорусь. За свідоцтвом царських етнографів тут неподільно домінувала білоруська мова, аж до 1920, коли все це було приєднано до РСФСР, а білоруська мова хутко та енергійно викорінена; ввозити туди щось білоруською мовою – адміністративно каралося.

Привертає увагу й становище підчас війни. Ліси Білорусі (в Україні їх, хвала Богові, було значно менше) були швидко наповнені скинутими з повітря московськими партізанами, які постачалися усім необхідним. Вони холоднокровно вибивали німців по містах і селах, добре знаючи, що за кожного німця розстрілюють 100 закладників із місцевого населення. Так їм удалося за роки війни скоротити населення Білорусі принаймні на третину; німецькими руками.

Що це було? – зведення старих порахунків між дикою великоруською Москвою та цивілізованим білоруським Новгородом, чи зовсім свіжий, новий злочин, – важко сказати.

Підтверджується наявність подібних планів, заздалегідь, і на прикладі України. Від неї відразу відторгли українську Кубань та Крим (щоправда, повернений потім у зруйнованому стані та без корінного населення), а перенесення столиці з Харкова до Києва на початку тридцятих було лише підготовчим заходом, було пов’язане з великим та далеко ідучим планом її подальшого розчленування, який теж є документально відомий: передбачалося приєднати (а може – «добровольно воссоєдініть», як заведене у цих кримінальників) до РСФСР усю промислово розвинену лівобережну частину України, разом із Харковом та Донбасом. Для рештків України зберегалася роль сільсько-господарського додатка. Чому цей чудовий план так і не дочекався свого втілення, – важко сказати.

В усіх цих міркуваннях, які як же досконало підтверджуються історичними фактами, – нема нічого неймовірного. Бо ж, і тим і другим, росіянам і німцям, були однаково не до смаку люди, що думають, – так чому би росіянам не допустити німців спеціально на те, щоб ті зробили за них частку чорної роботи геноциду? Треба сказати, що ці російські надії повністю виправдалися, німецький геноцид працював не набагато гірше від російського; хоч німців певною мірою виправдовує те, що вони знаходились у ворожій країні. Особливо ж добре підставили Білорусь, від якої по війні мало чого й полишилося.

Сьогодні білорус або українець, що виступає за «союз» з Росією, це або затятий кримінальник, місце якому на шибениці, або душевно хвора людина. В обох випадках – запеклий ненависник власного народу.

Війна, що розпочалася тоді, влітку 1939, підкреслимо, не була і не могла бути несподіваною ні для кого, ні для совєцького махтгабера із ЦК, ні для звичайного совєцького громадянина.

Виник був закономірний і паростки війни були посіяни 24 серпня 1939 та проросли всього за тиждень. Гітлеру не вистачало саме цього пакту на те, щоб розв’язати Другу світову, саму жахливу (поки що!) в історії людства. Хто ж, однак, несе всю вагу відповідальності за неї? Він сам, хто її практично розв’язав, або той, хто свідомо його підставив, відмінно знаючи, що цим творить? Дав йому до рук якраз ту ланку, якої не вистачало, щоб замкнути ланцюг.

Дуже хутко, спочатку 17 вересня 1939, а потім – і влітку 1940, виявилося що змова далеко не вичерпується «нєнападєнієм», бо таке, «нєнападєніє», – можна би й вибачити.

Захоплення половини Польщі, Прибалтики та Бесарабії – старих колоніальних набутків російського царизму – остаточно відкрило світові очі на те, що являє собою «новоє россійскоє государство», нове за формою, але одвічно старе за змістом, за цілями, – «покорять», «прісоєдінять», «подчінять»… А потім – геноциди…, геноциди…

Колись російський письменник Ф. Сологуб писав:

Це було написане 1924, а все це відбувалося 1939 і тепер усі могли пересвідчитись, що агресивно-геноцидний «строй душі» не змінився, дійсно, ніде та ні в кому. Частина «царства Польского» і «Лівонія» знову воссоєдінілісь с Россієй.

На Фінляндії доблесне російське воїнство дещо обпалилося, а її нарід, у свою чергу, – штовхнуло в обійми Гітлера: важлива стратегічна помилка Сталіна. А прагматичному Гітлеру це дало привід засумніватися у боєздатності союзника, що так легко поласився на шмат закривавленої Польщі, але не зумів упоратись із малим, але стійким народом. Не дарма про цю війну ніде й нічого не узнати, ніби її й не було; магічне мислення. Про неї мовчить, наче лайна набравши до роту, «Иллюстрированная история СССР», вище досягнення брєжнєвської епохи. А, чому би й не пригадати? – та ні. Адже, там навіть крейсера «Варяг» не було…

Наступна війна 1941 – «Вєлікая Отєчєствєнная», це продукт пакту 1939 та наступної невдалої, по суті – програної зимової війни.

Нова дружба була недовгою, але міцною як сталь. На захід чередою, круглодобово та майже два роки, до червня 1941, – йшли ешелони зі стратегічною сировиною й пальним, із зерном та маслом: «нєнападєніє» ще можна було би вибачити. Поблизу Новоросійска німці 1939 побудували величезний на той час нафтовий термінал для вивезення пального з Кавказу та «Люфтваффен фербенде», що полишили купу руїн від Ковентрі, – літали на високооктановому грозненському бензині. Запасів того, що було тоді навезено, німцям вистачило, правдоподібно, аж по травень 1945.

Дружба була не лише міцною, але й теплою, – Адольф Гітлер, фюрер німців, устиг отримати від Іосіфа Сталіна, «вождя русскіх», два погратулювання на день народження (та відповідно); як у Сталіна це було 21 грудня, так у Гітлера 21 квітня. А восени 1940 фюрерові був зроблений і позачерговий дарунок: до Німеччини був відправлений цілий ешелон (та, твердять, що не один) із політемігрантами – польськими, німецькими й австрійськими комуністами (в тому числі – й жидами), переданий у Бресті з рук до рук, від сірих макінтошів КҐБ – чорним макінтошам гестапо. Частково то були ті, що пережили 1937 та відсиджували свої терміни по таборах, частково – й неофіти. Їм тепер належало заради різноманіття змінити місце відсидки. Із таких, однаково небажаних для протилежних, поріднених, єдино, соціалізмом та тоталітаризмом, систем, – фашистської та антифашистської, вийшло на волю десь із півдюжини. Марія Губер-Нойман та Олександр Вайсберг (Цибульський) полишили колоритні спогади, що мають невмирушу історичну цінність, тому що за ними ми можемо судити як про подібності, так і різниці в обходженні з політв’язнями у цих двох протилежних, але як же схожих соціальних системах.

Олександр Вайсберг працював свого часу у Харківському фізико-технічному інституті у 30 роки та був посаджений, схоже – звично, як чийсь шпигун, виданий 1940 до Німеччини, дивом уникнув крематорію як жид. Потім він був «освобождєн» совєцькими 1945, але – шкода, виявилося, що він ще не відсидів призначеного йому совєтами терміну (спасибі, зарахували гітлерівський «стаж»), та вийшов на свободу остаточно лише 1948. За нього марно клопоталися перед Сталіним колеги-фізики: безпартійний Альберт Айнштайн та комуніст Фредерік Жоліо.

Про необхідність (або – ні) пакту Молотова-Ріббентропа багато дискутували, але саме тут, здається, і відсутній предмет дискусії: пакт був необхідний. Не було у Сталіна такої альтернативи, – з ким бути?

Розсудимо самі, за нього; з одного боку були «дємократіі» – Англія, Франція (нехай і США), але булі голі, морально й фізично, – нічого в обмін за союз приплатити не могли. По другий бік була щедра Німеччина, що вже окупувала чимало країн та за союз могла запропонувати «зємлі», щоправда не свої – чужі, але ж – могла!

Так, з ким же поруч могли опинитись оті, прославлені історією аматори чужих земель? Та вони перестали би бути самими собою, якби полишились не з Німеччиною!

Весь совєцький пропагандовий апарат того часу слухняно виконав команду «кр-ру-гом-м!» та до самого 21 червня 1941 наливав нам усім про те, як зухвало кривдять миролюбну Німеччину англо-французькі «поджігатєлі войни» («Крігсфербреннер») та завзяті імперіалісти. Захопилися були цим аж до такого ступеню, що підзабули були й про звичний камінь, якого традиційно тримали за пазухою, заключаючи будь-яку дружню угоду; та й, як тут сказати, попереду ще стільки треба було ділити: Близький Схід, Іран, Індію…

Невідомо, чи продивлявся Сталін всі шляхи графа, що лежав тоді перед ним, але спробуємо зробити це за нього, поготів, цей граф і не був особливо складний.

Перша розвилка графа починається саме там: з ким бути з самого початку? Якщо з союзниками (в минулому Антанта) то далі виникають дві можливості – знову вилка.

1. Війни не буде. Добре, мир, але… де ж прибутки? Прибутків жодних, бо відтягується рішення, зберігається статус кво.

2. Війна спалахує, Німеччина переможена удруге, але… Всі країни, які можна було би собі пригородити в разі перемоги – на боці союзників переможців, – чи віддадуть вони незалежні Польщу, Прибалтику та Фінляндію, «нєотъємлємиє часті єдіной і нєділімой» – без бою? – навряд. Не віддадуть. Прийдеться воювати з ними, а на їх боці потужна Америка. Тут мислиме, щоправда, принаймні – теоретично, ще одне відгалуження: Німеччина перемагає, але про це якось не хочеться думати. Та й надто це вже мало ймовірне, – надто вже непорівняні є ресурси.

Значить, як не кинь, а союз зі союзниками – ні до чого. Не вигідний.

Другий шлях вилки: союз або дружба, як хочете, із Німеччиною, а що тут може бути?

Вилок тут немає: із забезпеченим тилом Гітлер буде воювати негайно, так виходить по всьому. Але – далі, що буде далі?

Наступна вилка – раз війну вже почато, то це буде – так чи ні? Перемога чи поразка? Але, тут маємо вже аж два параметри: перемога – поразка, союз – протистояння. Відповідно й більше варіантів.

1. Гітлер перемагає та зберігає союз. Він вдячний вірному другові та союзнику й наступає полюбовний поділ світу. Ізоляціоністська Америка ні до чого, у неї немає геополітичних інтересів (а так на той час і було), є лише економічні. Китай занурився до своїх внутрішніх змагань, китайська примара вся у майбутньому. Тепер у світі дві дружніх наддержави та треба запасати один проти одного вагомий камінь за пазухою. Спокійно та систематично готуватися до вирішальної війни з Німеччиною. Від жаданого світового панування СССР відділяє тепер лише один крок, але цей крок має бути зроблений. Саме цей варіант був би найвигіднішим, але йому не судилося відбутись.

Покластися на вірність Гітлера? – ой, ой…

2. Гітлер перемагає, але союзу не зберігає. Тоді – погано, погано. Не можна зберігати союз до кінця, треба своєчасно вдарити йому в спину, а там – подивимося.

3. Гітлер не перемагає на заході та кидається на схід, в надії перемогти там. Самий неприємний та небезпечний варіант (який і реалізувався насправді). Що ж, тут потрібно покладатися на вимотаність німецького війська та на допомогу Заходу, який стає тоді природним союзником.

4. Гітлер замирюється зі союзниками, війна виходить внічию та повертається на схід. Цей варіант здається, на перший погляд, найжахливішим, але чи так є насправді? Подумаємо. Адже, мир із союзниками був би немислимий без полишення мало не всієї захопленої Європи – Норвегії, Нідерландів, Бельгії, Франції, включаючи Східну Європу. А це значно послабило би Гітлера, змусивши його воювати зі скупими, відносно, ресурсами самої Німеччини. Поготів, це потребувало ломки всієї антигітлерівської коаліції, на що народи демократій не були налаштовані.

Таким чином Сталін, віддамо йому належне, в цьому зробив усе оптимальним для себе засобом, хоч і розв’язав Другу світову: і з Гітлером устиг поділитись Європою, і антифашистський капітал сподобився заробити.

У його співвітчизників це називається: «і капітал пріобрєсті, і нєвінность соблюсті». Якщо хто й пошився в дурні, так це союзнички. Ті самі, за антигітлерівською коаліцією.

Але, всі ці міркування, хоч у багатьому й неспірні, однак і грунтовані на подальших та свіжих фактах. Між тим дійсність не завжди буває простою та однозначною, часом не вадить заглянути й до глибини речей. Війна, що розпочалася 1939 не могла бути нечеканою ні для кого, вже роки перед тим. Але, – а у більш великому історичному масштабі, – чи могло би її не бути?

Більш деталічне дослідження приводить до висновку, що після того, як у Росії 1917 перемогли більшовики, – Другої світової – вже просто не могло не бути. Втім, про це ми вже писали.

А вже про те, що він – кат народів Сталін, із властивою йому геніальною підлістю – підставив Гітлера, зробивши його в очах недоумкуватого світу XX ст. єдиним винуватцем війни та спровокувавши Нюрнберг, – мабуть і писати не варто…

І наостанку – дещо про оту «Вєлікую Отєчєствєнную». Ще перед нею, після поразки Франції у Другій світовій, шеф штабу генерал Гамелен передав СССР офіційний звіт французького генштабу про війну 1939–1941 на заході. Звіт був переданий до совецької розвідки, яка проаналізувала дії німців і прорахунки французів та видала розлеглі рекомендації щодо боротьби проти взаємодії танкових з’єднань, підтримуваних артилерією та авіацією. Тодішній начальник генштабу КА – Г. К. Жуков – повернув ці рекомендації з властивою йому хамською резолюцією: «Мнє ето нє нужно»; додавши при цьому дещо загадкове речення: «Сообщітє, сколько ізрасходовано заправок горючєго на одну колєсную машіну». Коментарі, як кажуть в таких випадках, – абсолютно зайві…

13. Велике Пограбування

Простий солдат «Вєлікой Отєчєствєнной» віддано робив своє, просте та зрозуміле, бив ворога та захищав батьківщину, але, понад його головою творилися часом речі дивні та на перший погляд незрозумілі. Чим вище – тим і дивніші. Так само було й цим разом.

Московська казка про «Прєдатєльскоє нападєніє німєцкіх фашістов на СССР» («занятий мірним трудом»!), – є нечувано вразливою з іще одного боку. Тут нам прийдеться повернутися до тих часів, коли «старшій брат» подарував нам відразу аж два нових слова, коли совєцькі люди зустрічаючись питали одне одного: «А ви как? – уєзжаєтє в евакуацію ілі остаєтєсь в оккупаціі?» «Уєзжалі» – по-різному, хто разом із улюбленим котом і фікусом у глечику, а хто й у «товарнякє», у чому стояв; а ще хтось – так і пішки уходив…

«Евакуація», що хотінням долі стала рідною сестрою «оккупаціі», мислилася, як вивіз із України у стислі терміни – якнайбільшої кількості різного добра і ресурсів до Росії: продовольства, худоби, вугілля, металу, машин – цілих заводів і т. п.; ну, і кваліфікованих працівників, без яких ці заводи працювати не будуть, обернуться на гору металолому. Чого не можна було вивезти до себе, рекомендувалося по можливості понищити, аби «нє досталось врагу».

Як відомо досі, встигли вивезти в такий спосіб більше 2 млн. тонн хліба, 2 млн. голів великої рогатої худоби (20 % загальної кількості), 2 млн. голів свіней (40 %), та 3 млн. голів вівці (50 %), – фантастичне пограбування країни, погодьтеся!

На те, щоби так обібрати Україну, кинувши її під ноги Гітлеру, – потрібні були чималі матеріальні засоби, в тому числі – мільйони залізничних вагонів. Вагонів – різних. Бо, «пассажірськімі» виїздили лише партійні бонзи. А отой, прислівний «послєдній совєтскій чєловєк», що за словами вождя був «бєсконєчно вишє любого буржуазного чінуші», – задовольнявся, на відміну від совєцького «чінуші» – й «товарняком». От і гнали з України на схід і на північ «товарнякі», завантажені по вінця продовольством, майном, машинами, худобою, а часом – і рабами. Зі совєцьких брали не будь-кого, людей, з якими можна буде хутко зібрати заводи на новому місці та хутко наладнати виробництво на них, кваліфікованих.

Всього було вивезено до Росії – десь, так кажуть, до 4,5 млн. людей. Як партійних бонз ні до чого, так і кваліфікованої «рабочєй сіли».

Останні, як би це сказати, вже з причини своєі кваліфікованості (не дарма ж їх верхівку колись презирливо іменували «спєци»), не завжди були схильні виїздити з причин невеликої, так би мовити, захопленості у совєтах, отже… На цей прикрий випадок були створені «лєтучіє отряди» НКВД, і як хтось там не палився до «евакуаціі», – негайно оголошувався у розшуку.

Але, був у всій цій кампанії – і певний дражливий момент.

Німці, як було добре відоме вже тоді, набули славу людей правдивих, та попри постійні заклики доктора Гьоббельса брехати більше – своїх справжніх намірів ніколи не укривали. А в цьому й були повною протилежністю більшовикам, які, можна так сказати, з самого початку стояли на брехні. Втім, як і червоні, відправляючи незгодних із ними до канцтаборів. Але – не тільки. Бо, була ще одна – неполітична категорія населення, на яку точили зуби гітлерівські бонзи, – звичайні жиди, яких вони нищили, де тільки могли дістатися. Отже, й здавалося би, що більшовики – «самиє гуманниє в мірє» – мають першочергово евакуювати жидів, рятуючи від неминучої смерті, але ж, – ні! Про це жодної мови не було, тільки «в общєм порядкє». Отака собі цікава «дружба народов». Та вони ж, сталінські більшовики, й запрограмували заздалегідь оті Бабини Яри; ніхто інший…

І – дійсно, чому б і ні? Адже, йшлося про якихось іще пару мільйонів людей. Відмовтеся від вивозу якихось ницих підприємств вторинного значення, і все можна буде зробити. Та, не зробили… знаючи, підкреслимо ще раз, що ці люди приречені. Отже, коли вас наступним разом переконуватимуть, що більшовики тоді рятували світ, людство, – не забудьте ще раз плюнути їм у вічі. Не людство вони рятували, а свої власні шкури, ладнаючи свої російські гешефти з Гітлером.

Зате, з яким садистичним задоволенням допитували потім слідчі СМЕРШа або НКВД отих нечисленних жидів, яким пощастило витримати окупацію: «Ви жє бил єврєй, почему оні вас нє унічтожілі?! – значить – «сотруднічал с немцамі»! А виходу їм не було, як тільки з окупації – в окупацію. Бо, не могли ж вони податися на захід разом із німцями, як це зробило чимало українців.

Підняли ми це питання не випадково. Бо, радив би подумати над цим отим сучасним москво-патріотичним жидам, які сьогодні щосили гудять Україну, репетуючи про «союз»: старий чи новий, – аби «союз с Россієй». Та – далебі. Бо для того, щоби думати, треба ще щось і в голові мати…

Але все це – тільки певні окремі аспекти евакуації, а є й інші. Один з них полягає на тому, що така велика справа не здійснюється імпровізовано, – от прийняли на п’ятий день війни постанову ЦК і Совнаркома, і все пішло, як за чаклунською паличкою. Адже, й потяги повинні рухатися вільно, не заважаючи одне одному, а на це потрібні заздалегідь укладені графіки руху. Та й більш-менш складну машину, скажімо, прокатний стан – не можна демонтувати так просто, без плану. Втім, так само, як неможливо без плану і графіка установити та запустити на новому місці, у стислі та обмежені терміни. Такі плани не розробляють за п’ять днів по «нєожіданном і предатєльском нападєніі», їх укладають роками.

Отже, на кожному українському заводі уже мав бути заздалегідь укладений план його демонтажу і вивізки. Ще раз – за дні, або навіть місяці такі плани не створюються.

Так ми, логічно та закономірно підходимо до головної думки: що деталічні плани евакуації України були складені задовго перед нею самою. А значить і рішення – віддати Україну на час німцям, – було теж прийняте заздалегідь, задовго перед самою війною.

От у цю підлу зраду народу України і посібництво Гітлеру – і слід товкти їх доти, доки не звільнить від себе світ останній з більшовиків.

Отже, здати Україну Гітлеру – нехай наведе там порядок, – сталінська влада постановила ще перед війною.

А нам, іще задовго перед цією війною – наливала московська пропаганда, драла горло на весь білий світ про те, що «От тайгі до Брітанскіх морєй – Красная Армія – всєх сільнєй!». Та аж захлиналися власною брехнею, запевняючи, що – мовляв, як імперіалісти «посмєют развязать войну», то… Ми їх закидаємо «ворошіловскімі кілограммамі» та ще й на «іх собствєнной зємлє»! Особливо усилювався в цьому такий собі нікчемний писака, зі символічним прізвищем – Ніколай Шпанов. Валяв на цю тему ентузіастичні пухлі романи.

Все це згодом виявилося сутими московськими побрехеньками з підворіття, а всесильний маршал Ворошілов так ні на віщо й не придався, добре, що хоч у «окруженіє» не потрапив; а його дурні «кілограми» виявилися черговим голим блефом.

Що в цій черговій змові з Гітлером стало вирішальним, пекельна ненависть до всього українського, чи звичайна спадкова пристрасть грабувати – так і невідомо, але окупація і евакуація – нероздільні. А, як окупація була Великою Зрадою, то евакуація стала Великим Пограбуванням.

Евакуація заторкнула десь не більше 10 % населення України, але геть спустошила країну. Хліб і худобу вивезли, скільки встигли, а чого не вивезли – те турботливо понищили. Це останнє – важко підрахувати. З усіх заводів, де могли, повивозили головне, зупинивши тим виробництво і потенціально зліквідувавши робочі місця. Скажете – забирали від ворога своє, кровне; що ж – може воно й так, але… Втім, темпи просування німецьких військ Україною були вищими, ніж у Польщі 1939, а тому евакуація досить хутко змінилася окупацією. Якби не це…

Отже, підсумуємо. Москвою 1941 були створені всі можливі умови для остаточного виморення України, не гіршого за масштабний московський голодомор 1933. Просто дивно, чому ніхто з істориків і досі не звернув на це увагу? Однак, чомусь не так сталося як гадалося. Було скрутно, було сутужно, але про масовий голодомор – тоді якось не чути. А, як російська влада пішла, а українська так і не вчинилася, то хочемо ми, чи не хочемо, а відсутність масових вимирань населення приходиться віднести на конто третьої і єдиної сили: німецьких окупантів; принаймні, як не приписувати цей феномен тому, що нічого пояснити не може – диву.

Так, не з московської провини зірвався чи не найвеличніший з геноцидних планів Москви. Хоч і полишилося в активі Велике Пограбування.

Але, все змінюється з часом, все минає – минула й гітлерівська окупація, замінившись, як годиться, – знову на окупацію московську.

Більшовицьке суспільство, це суспільство від початку та до кінця дискримінаційне, система найбільш розвиненого у світі апартгейду (ми пишемо це слово правильно, не займаючи зі спотвореного російського варіанту), де, як було написано на воротах Бухенвальду – Jedem das seine – Кожному своє. Особливо поціновували в СССР загальні статті дискримінації, скажімо – «что дєлал до рєволюціі?» Тепер, по війні, на зміну приходить нова, не менш універсальна стаття дискримінації: «что делал в оккупаціі?», потіснивши (хоч і не остаточно) застарілу революційну. Принаймні, запитання, чи «бил в оккупаціі» – пам’ятаю в «лісткє по учєту кадров» – аж по розпад СССР.

А було, крім усіх перелічених вигод – і ще одне; можливо, що й не останнє за значенням. Бо, про те, що вони нас віддали німцям – ми ще від жодного з них не чули; не надто про це пригадують. А от те, що вони всєх нас «освободілі», звільнили від «корічнєвой чуми XX в.», та що так тішить їх задупне себелюбство – тим колотимуть нам вічі одвічно.

Але, нагадаємо, що «освободіть» було би абсолютно неможливо, якби не віддали перед тим. «Освобождєніє» стало мало не повним тріумфом справедливості, справжньою учтою королів, бо безвинних серед «освобождєнних» не було, не могло бути.

Тепер побувала в окупації їх турботами – вся ненависна Москві Україна, та з нею можна було за це «зрадництво» робити, що заманеться. Спочатку був створений величний план їх отієї «святої трійці» – Сталін – Берія – Жуков, – вивезти всіх до Сибіру, а там уже спокійно розібратись, кому – чиє. Але, підвела війна, після якої не полишилось необхідної кількості «подвіжного состава». Можна було би підігнати цього добра з Німеччини, та от… Не той стандарт – ширина колії! Бо, ще у минулому столітті хтось прибрав для Росії американський стандарт, геть забувши про те, що прийдеться ж колись і «брать Європу». Ми живемо у складному світі, де все краще передбачати, та якась випадкова подія в минулому – буває здатна змінити долю цілого народу в майбутньому.

Так і прийшлося обмежитись якимись ницими мільйоном–двома. Прихопивши заразом чимало й тих, хто жив в Україні значно раніше від «старшєго брата», – різних там вірмен, греків, болгар… Ну, і всіх тих, хто не лише побував «в оккупаціі», але й «сотруднічал с нємцамі»; або навіть «работал на нємців». Але, дозвольте з цього приводу запитати: а як же це совєцький громадянин, покинутий своєю державою напризволяще – міг протривати аж два роки (та ще й прогодувати родину) – не працюючи? – це ж не за Марксом, це – набагато гірше. Втім, хіба що мав би своє власне господарство, чи не так? Однак, такі господарства були турботливо викорінені. Починаючи ще з пам’ятного 1930. В усіх інших випадках, оскільки чи не єдиними работодавцями на окупованих теренах були німці, то… Альтернатива була простою: або працювати «на нємцєв», або геть виздихати. Та, що було до цього отій, садистичній в основі державі…

Коли нам брешуть про якийсь там «мілліон совєтскіх партізан на Україні», то це й слід сприймати як брехню, але… Чи не більше було полишено в Україні навербованих НКВД «сєксотов», які – працюючи на нємцєв (їм і таке дозволялося) – пильно приглядали за своїми ближніми: хто та що поробляє, з ким спілкується та чим дише… Одне слово – як в останньому Совєцькому Союзі: інфраструктура НКВД працювала і в окупації. Обов’язком цих людей було повідомляти німців, які вперше з’явилися в окупованій країні і нічого про неї не знали, про необхідне: хто з окупованих совєцьких громадян – є хто. Чи то підозрюється НКВД у національно-свідомому українстві, чи є жидом. Втім, і з цим, як же важливим, – бували «накладки». Уже на зиму 1941–1942 у комендатурах гестапо накопичилося стільки доносів (анонімних, ясна річ), що, як це сформулював слідчий гестапо одного з великих українських міст – «кожен його житель мав би бути двічі комуністом та тричі жидом». В інших окупованих німцями країнах Європи вони нічого подібного не бачили, та щиро дивувалися, забувши, що совєцькі люди пройшли сталінську школу донощицтва ще 1937.

«Внєдрялі», часом, своїх людей і до німецької інфраструктури. Так, один досить відомий (обласного масштабу) функціонер НКВД, латиш знайомий з німецькою мовою – працював в окупації на відповідній посаді в гестапо Дніпропетровська. Зник, невідомо – куди, з подібної ж посади в Донецькій області, кілька років по «освобождєніі». Певно, хтось із конкурентів зумів його скомпрометувати. А може й сам десь прислужився німцям над міру: адже, ці люди мусили ходити по лезу ножа…

Отже, навряд чи варто хвалькуватися отим вигаданим «мільйоном партизан в Україні», бо то був радше «мільйон сексотів». єдиними, хто воював з німцями на окупованій Україні, – були загони ОУН–УПА, але вони мусили воювати на два фронти: проти німецьких окупантів і проти совєцького енкаведистського підпілля.

Варто пригадати й про ще одне цікаве використання окупації; втім, як і наступного «освобождєнія». Вивозили підприємства, спеціалістів, але проводили й призов до армії. Молодь, необучену і погано озброєну – кидали назустріч німцям, на захист тих міст, про які було напевно відомо, що їх віддадуть. В подібний спосіб діяли й потім, підчас «освобождєнія». Не встигнувши знову окупувати якусь місцевість в Україні – її молодь мобілізували й кидали на найбільш м’ясорубні відтинки фронту.

Колись оті московити, що не в стані були додуматися до звичайного димоходу, у своїй історичній справі агресії та геноциду – діяли мало не оптимально. Та, й дійсно, як би в іншому разі змогли би вони розповзтися розбоєм і геноцидом по отій «1/6 зємного шара»? Отже, не відстало від предків і пізніше – совєцьке московське сміття, з їх убогими сирітськими «піснями» та придуркуватими «лозунгамі».

14. Потім був Нюрнберг

Нюрнберзький процес над головними гітлерівськими злочинцями був навмисно проведений в місті Нюрнбергу, де скликалися всі партайтаги, з’їзди НСДАП, на яких виступав із промовами Гітлер. Це було так само логічно й символічно воднораз, як провести би суд над московськими злочинцями – саме в Москві. Він протягнувся від 20.11.1945 по 1.10.1946, зайняв загалом 403 засідання. Працювало по двоє суддів від чотирьох союзних країн: США, СССР, Англії та Франції. Головою був британський лорд Джеффрі Ловренс. Гітлер, Гіммлер і Гьоббельс на той час покінчили з собою, а Мартін Борман кудись збіг; правдоподібно – до Совєцького Союзу. Судили Гьорінга, фон Ріббентропа (про пакт Молотова-Ріббентропа на суді не пригадували), Альберта Шпеера, Роберта Лея, Ялмара Шахта, Ганса Франка та інших. Загалом – другий–третій ешелони гітлерівської верхівки.

Головний обвинувач від США, прокурор Роберт Джексон, розпочав свій виступ у такий спосіб:

Шкода, що нікому, в цілому світі, не було чути зойки наших, українських жертов із московської катівні. А те, що цього ніхто не почув та не почує, – це злочин злочинів тих же московських катів; та – не тільки, бо ще й їх союзничків.

Даючи характеристику процесові в цілому, головний обвинувач від СССР, Генеральний прокурор Р. Руденко указував, що це є перший випадок, коли перед судом повстали злочинці, які захопили цілу державу та перетворили її саму на засіб своїх потворних злочинів. Це був типовий випадок, коли старший злочинець судив за злочини свого молодшого поплічника, з яким перегризся. А тому й весь Нюрнберзький процес нагадував більше зведення бандитських порахунків, ніж справедливість. До цієї останньої він мав вельми посереднє відношення.

Прокурор був, як прокурор; совєцький, а значить невігласний та недорікуватий.

Але, повертаючись до справедливості, яка у XX ст. так ніде й не показувалася, – подумаємо. Чи, може хтось наважиться твердити, що виморення України голодом 1921 та 1933 (а потім – і 1947), або масакри 1918, 1930 та 1937, – були меншими злочинами Москви? Але за них, як усі бачили, – ніколи й нікого не судили.

Стало брудна совєсть, буває, тягне за язик і там, де ліпше би промовчати. Такий собі совєцький ідеолог А. Полторак (Нюрнбергский эпилог, Москва, 1983) пише:

Події воєнних років, чи їх перебріхування совєцькою пропагандою, ось у чому питання? Бо, намагання зняти з гітлерівського лайна і свої пропагандові вершки, – не покидало совєцьких протягом всього процесу.

Такий собі Л. Смірнов розпинався, що:

Зазначимо, що довгий (тривав десятки років) вишкіл німецьких льотчиків і танкистів в СССР, заборонений Німеччині Версальським договором, – не фігурував на процесі. Як і не фігурував інтенсивний обмін досвідом з боку каральних відомств обох тоталітаризмів, НКВД і гестапо, що особливо пожвавився 1933–1936. А він призвів до того, що в обох системах було чимало спільних, стандартних якщо хочете засобів покарання та нищення. Все це віддзеркалене у спогадах тих нечисленних, що випробували обидві системи нищення людей, та полишились живі.

До такої спільної власності відносилися й оті газвагени; або совєцькою пропагадовою мовою – «душегубкі».

Наш український борець з режимом за правду, генерал Петро Григоренко, пише у своїх спогадах, що за своєї першої відсидки в таборі бачив людину, яка розповіла йому про дію совєцьких газвагенів іще на самому початку тридцятих, коли ними перевозили куркулів. Класових ворогів. Привезуть їх кудись, бувало, відчинять двері, – а вони вже всі мертві, як змовились, – ну що за прикрість!..

Оскільки німецькі друзі московських більшовиків не були ще тоді при владі, та тільки ще примірювалися розбудувати за совєцькими зразками власний ҐУЛАҐ, – це повністю знімає з них підозри щодо винаходу «душєгубкі». Це наш, совєцький винахід, а його невідомий нам винахідник, щирий совєцький патріот, як не кінчив у тому ж ҐУЛАҐу, де почав, – можливо ще довго потай милувався своєю зіркою «Гєроя Соціалістічєского Труда». Бо, чого-чого, а таких винаходів на свою користь – совєцький нарід не забував…

Згаданий Л. Смірнов не був новачком у своїй брудній справі наклепу, у Смоленську теж судив німецьких військових злочинців, а безпосередньо з Нюрнбергу був перекинутий на подібний процес у Токіо. У Хабаровську він же судив потім японців, які – ніби, використовували підчас війни з СССР, тільки подумати! – бактеріологічну зброю.

Можна додати, що він же написав і післямову до твору А. Полторака, де порівняв самозахисні дії Ізраїлю в Ливані – з діями Гітлера. Отже, – ще й тваринний жидофоб.

Одне слово, господін Л. Смірнов, як і його тодішній патрон, господін Р. Руденко, обидва були типовими представниками московської тоталітарної системи; тобто – завідомими злочинцями проти людства.

Цікаві справи були тоді й з процесом в Хабаровську, проти японських військових, які воювали – ніби – бактеріологічною зброєю.

Нагадаємо для тих, кому постраждала пам’ять, що Японія заключила з СССР пакт про ненапад, та стисло його весь час дотримувалась. Совєти порушили цей пакт, як порушували, загалом, усі подібні пакти, крім хіба єдиного, – пакту Молотова-Ріббентропа. Вони напали на Японію (якби це було навпаки, було би обов’язково додане – «зрадницьки»: пам’ятаєте їхню подвійну мораль?), після її національного нещастя – скинення атомової бомби на Хіросіму; в надії – ясна річ, прихопити й собі щось із японського добра. Ну, ви знаєте, – оті чотири острівці, що їх постійно трясе та пів-Сахаліну; аби перепаскудити його остаточно. Кампанію було покінчено ще до зими 1945/1946.

Японців тоді звинувачували у розповсюдженні пошестей через спеціально заражених ними комах, переважно мух. Фігурували й речові докази, а як же! – світлини з великими купами комах, чомусь на тлі білого снігу, на якому комаха, як не замерзає, то й не рухається. Справі надали міжнародного розголосу та 100 % правильність усього підтвердив західний експерт, австрійський юрист Гайнріх Брандвайнер. В наступному він посяде певну позицію у так званому «Двіженіі сторонніков міра» (наче десь були прибічники війни!), завданням якого було заважати оборонним заходам НАТО та всіляко сприяти озброєнню СССР. Таке собі непогане втілення славетного гасла – «Пройдисвіти всіх країн – єднайтеся!» Цей комуністичний балаган проіснує аж до розпаду всесвітнього агресора.

Перед війною, 1934 у Відні підняли були збройне повстання проти республіки такі собі ліві «шуцбундовци» (12.02–16.02), яких хутко знезброїли та судили. Судив окружний прокурор Флорідсдорфу, передмістя Відня, де все відбувалося, – Гайнріх Брандвайнер; можливо – той самий «експерт». Ймовірність цього істотно підвищується за рахунок чотирьох співпадінь: громадянства, фаху, імені та прізвища.

Багацько шуцбундівців, ще перед війною, поховалося до СССР, «родіни всєх трудящіхся», але потім були, разом із іншою червоною дрібнотою, 1940 символічно подаровані НКВД – гестапо; на знак щирої приязні між новими союзниками.

Але, ми дещо відволіклися, бо на процесі було ще чимало цікавого. Наприклад, заступник головного совєцького обвинувача – Ю. Покровскій шив генерал-полковникові Альфреду Йодлю вину за масові вибухи на Хрещатику в Києві, добре знаючи, очевидно, що все це було совєцькою роботою; від початку та до кінця.

Нюрнберг – хибний у своїй основі, – мав і своє багаторічне продовження. Час від часу, деінде, хапали колишніх наці та судили. Але, судити людину десятки років потім, засновуючись здебільшу на свідченнях інших людей, скільки б їх не було, – це є типове юридичне безглуздя, враховуючи ненадійність та крухкість людської пам’яті. Однак, такі «процеси» подекуди відбувалися й через півстоліття по закінченні війни.

Повне юридичне безглуздя чогось подібного – підкреслимо це ще раз, – примушує думати, що Захід заспокоював у такий спосіб своє брудне сумління, марно намагаючись компенсувати стале потурання злочинам совєтів, злочинам, які там – «у них» – не були навіть ніколи офіційно визнані, бодай вже – затавровані.

Бо, хто й коли, який демократичний західний уряд – засудив голодомори 1921, 1933 або 1947? – а хоч і масовий терор 1937? Або депортації цілих народів, які є чистим геноцидом, згідно міжнародного права?

А засуджувати – було, що. Не станемо порівнювати військові втрати – у німців 6 млн. Тут гітлеризм надобре заощадив житті своїх німців. На відміну від сталінизму (втрати у п’ятеро більші). Скільки саме людей знищив гітлерівський режим, як це не дивно, – й досі певно не відомо; можливо – кілька мільйонів, хоч дехто ставить йому в провину значно більше. Максималізуємо, поставимо на його конто 10 млн. В той же час, сталінському режимові приписують і 60 млн. (А. Солжєніцин). Можливо, що й це є перебільшення, але… Навіть, як відняти військові втрати – вийде втроє більше. Непорівняними є й темпи. Бо більшість цього припадає на роки 1917–1947, отже… А за тридцять років гітлерівський Третій райх (протримайся він) – всього й спромігся би винищити лише 25 млн. Отже, – не до порівняння.

Отже, й не дивно, що всебічне поважання з боку західних демократій – заскарбив собі саме Совєцький Союз, – де там до нього якимось ницим наці!

Дивним він був, отой Нюрнберг, та саме з юридичного пункту зору, в першу чергу. Бо, нацистська Німеччина, що там казати, була все ж переважно правовою державою. Коли відправляли до таборів комуністів, то на це був закон про антидержавну діяльність. Коли переслідували жидів – то на підставі расових законів. Нелюдські закони? – так, безумовно. Але, що ж це тоді за «виконання злочинних наказів»? – коли ці накази не протирічать прямо законам країниі

Було, на жаль, і дещо більше. Коли приймали статут трибуналу, визначали його напрями, визнали злочинними низку дій, які вже були перед тим (!). Тобто – нонсенс із нонсенсів – закон набував зворотню силу!..

Але, на відміну від цього суду, що відбувся, хоч і не прикрасив тим репутацію XX ст., – міг би бути юридично бездоганним подібний же суд, що не стався. Від якого свідомо звільнили злочинний більшовизм його західні покровителі – «стовпи демократії».

Бо, як Гітлер прийшов до влади після всенародного голосування, проведеного у стислій відповідності до законів країни, то на чому ж базувалася влада отого їх «кремлівського мрійника»? – як його самого, так і його наступників, аж до 1991? Очевидно, на узурпації влади, на її насильницькому захопленні.

А, на підставі яких же законів грабували майно «кулаков», висилаючи їх потім цілими родинами до Сибіру? – часом – на вірну загибель? А, чи були закони, за якими селяни зобов’язані були вступати до колгоспів? Бо на західній Україні по війні, тим, хто відмовлявся – ламали ребра, або якнайменше – роздягали взимку та голяка клали на сніг (див. далі). Так, чи була стаття закону, яка би це передбачувала?

А, за якою статтею якого закону можна було віднімати у людей останню їжу, прирікаючи на загибель мільйони? А, за якими кодексами створювано оті «трійки», що вмить засуджували «врагов народа» (котрих по тому «реабілітували, реабілітували…»)?

І – наприкінці, покажіть мені відповідні Конституції закони «дружби народов», за якими можна було би депортувати до Голодного Степу цілі народи, як от татар, чеченів, тощо. Не покажете.

От тут і міг би як же розвернутися справжній міжнародний трибунал, на відміну від того сумнівного Нюрнберзького, та на мурованих загально-юридичних підставах. Бо вся діяльність так званої совєцької влади, від 1917 по 1991 і далі, – була суцільним беззаконням, суцільним злочином.

От тут би й судити – не пересудити, вішати – не перевішати… та – де там… не судили, не вішали… Всю вагу відповідальності за це несе скурвлений «вільний світ» XX ст., – спільник і посібник найбільших злочинців людської історії.

Отже, Нюрнберг був судилищем, де «західні демократи» судили тоталітарних злочинців, відносно скромних, як ми бачили, – разом із найбільшими злочинцями всіх часів і народів. Разом із совєцькою Росією, отією – від 1917–1919, 1921, 1930, 1933, 1937.

А тому й став він – не символом справедливості, а символом повного банкрутства західного світу, західного суспільства в цілому. З його демократією, ринком і мораллю вкупі.

Отже, й дозволимо собі те, що навряд чи наважиться висловити хтось інший, та те, чому хтось із зацікавлених не наважиться заперечити. А саме, що насправді гітлеризм був у Нюрнберзі не більше, ніж офірним козликом, прилюдне заклання якого мало відвернути увагу світу від головного тоталітарного злочинця XX ст. – більшовицької Росії Сталіна: такою вона є, прикра та гола правда.

Уся історія XX ст. свідчить про те, що була й є у світі одна країна, якій дозволено все, якій прощається саме те, що категорично засуджують всі: міжнародне право, гуманізм, гуманізм і демократія, звичайна людська мораль. В чому ж може бути справа? – хіба Росія є такою вже привабливою, що перед її чарами не можна встояти? Наче ні, навпаки. Отже, симпатії тут, схоже, ні до чого. Та й не симпатії та антипатії роблять політику – вирішують у відносинах поміж державами. Вирішують, насамперед, правильно визначені власні інтереси.

Очевидно, що не в інтересах західних держав було посилення Німеччини, країни, що проголосила ціллю реванш. Але, чи в інтересах когось у цілому світі було посилення Росії, яка відверто претендувала (і буде претендувати) не на якийсь там реванш, а – на світове панування? – чи ці недоумки не чули, бува, отого їх: «Пролєтаріі всєх стран, соєдіняйтєсь!»? Чули й знали, однак…

Творилися дивні справи, що на перший погляд не підлягають жодній логіці. В Мюнхені 1938 Невіль Чемберлен, ні сіло, ні впало, – дослівно дарує Гітлеру цілу Чехословаччину; коли той, всього й тільки, претендував на шматочок Судетів.

Вінстон Черчіль, разом із Франкліном Рузвельтом, так само щиро віддають СССР усю Східну Європу, коли безумовно можна було цього не робити. Чи, може вони тоді не були готові до війни, як отой Невіль Чемберлен? – далебі, ще й атомову бомбу мали… Така політика отримала назву «політики замирення агресора» та призвела до небаченого зростання совєцької потуги. Всупереч інтересам усього іншого світу, в тому числі США та Європи.

Отже, маємо ніби протиріччя, у вигляді деякої відсутності логіки. Але, логіка тим і чудова, що здатна пояснити все, в тому числі – й видиму відсутність логіки. Бо ми, якось не задумуючись, виходимо з того, що політичний діяч завжди діє так, що його особистий інтерес, – то й є інтерес держави. А, чи це дійсно так?

Бо, особистий інтерес, підкріплений відповідними грішми, – здатний подужати будь-який державний. В залежності, скажімо так, від запропонованої суми.

Але, з цим виникає й цілком нове питання, яке в історії ще не піднімалося.

Кінець нашого століття – століття неймовірних злочинів проти людства та повної безкарності, – рясніє й на афери урядового рівня. Брав хабарі Олімпійський комітет, хоча не чути про якісь кримінальні переслідування звинувачених у цьому: всього й тільки, що когось там переобрали. Спіймався на хабарах ще кілька років тому й колишній прем’єр Бельгії. Виник був і чималий скандал з хабарами й у Європейському Союзі. Не зміг переконливо пояснити походження якихось мільйонів і відставлений федеральний канцлер Гельмут Коль – «друг Б. Єльціна».

Отже, ствердимо, вбити доброго клина поміж державними і особистими інтересами високої посадовоїі особи, крім тортур, що в міжнародній практиці поки не застосовуються, – здатний тільки він – добрий хабар. Росія з першого дня була країною хабарників та хабарництва, це віддзеркалила навіть її класична література, та важко думати, що ніколи не вживала цього могутнього знаряддя й у міжнародній політиці. Можна думати, що теж – вживала й вживає, та чим далі – тим ширше. Рівно в міру прогресуючого морального розкладу світу.

Підкреслимо, все – що може цього стосуватись – буде більш-менш правдоподібними спекуляціями, не більше, але… Але, слід розуміти й те, що таємниці хабарництва – то є заразом і найбільш секретний закуток світової політики. Отже, за відсутністю остаточних доказів усе подальше слід важати тільки чимось правдоподібним, не більше: таке щось – на межі правдоподібності.

Свого часу, нагадаємо ще раз, три роки по революції в Росії, увагу американських читачів привернуло повідомлення доволі авторітетної тоді «Нью Йорк Таймс», яка писала, що від совєцьких вождів почали поступати на захід – до ворожого буржуазного світу – чималі суми грошей. А саме:

Від Л. Троцкого – 11 млн. доларів до Банку США та 90 млн. швайцарських франків до Швайцарського Банку.

Від Г. Зінов’єва – 80 млн. швайцарських франків до Швайцарського Банку.

Від Ф. Дзєржінського – 80 млн. швайцарських франків до Швайцарського Банку.

Ну, і таке подібне. Втім, такі повідомлення незабаром припинилися, що може вказувати, як на припинення переказів, але так само й на вето – щодо повідомлень про них.

Звернімо увагу на певні цікаві обставини, пов’язані з цими фактами. А саме, все це відбувається через якихось три роки по революції, коли й влада ще не є аж такою міцною, та й країна ще не оговталась по громадянській війні. А суми це – величезні, як на свій час. Бо, як долар лендлізу (1942–1945) вважається сьогодні десь за десяток біжучих доларів, то тоді…

Звернімо увагу й на те, що такі суми переказувалися тоді за кордон із ураженої розрухою країни. А, спитаємо себе, що ж могло переказуватися потім, коли країна дещо відбудувалася та прибарахлилася?

Але, і це є головне питання, – на оплату чого йшли за кордон такі величезні гроші? Власне, навіть, не йшли, а – могли би йти? Адже, озброєння на них, як це було потім, – не закуповували. Не закуповували, наскільки це відомо, й продовольства. Бо, коли 1921 створили штучну голодівку на Поволжі та в Україні, – продовольство поступало радше gratis. Так, куда ж вони пішли, такі величезні гроші?

Перше, що спадає на думку – переводили на власні особисті рахунки; ну, як сьогодні – скажімо так. Але, порівняння з різних епох бувають і не конструктивні. Одна справа – політик сьогоднішній, що не має за душею рівно нічого. Але, тоді були дещо інші люди, у яких були ще якісь там ідеї, бодай – і гранично дурні. Та й жили вони, це ми знаємо, аж ніяк не потопаючи у розкошах, до яких просто не були призвичаєні. Л. Троцкій був свого часу вищий від Сталіна, а в еміграції жив доволі скромно. Не те, що не мав розкішної яхти, попри оті 11 млн. доларів та 90 млн. франків, але й не відпочивав, ні на Кипрі, ні на Канарах.

Та й Сталін жив у себе в Кремлі досить скромно, теж не потопав у розкошах. І тут все є більш-менш певно відомо.

Отже, наше початкове питання – куди пішли мільйониі – полишається. А, як оті гроші нізвідки самі не народжуються, але нікуди й не зникають без сліду, – питання не тільки полишається, але й загострюється.

В такий спосіб нікого й ні в чому звинувачувати не будемо – на жаль нема конкретних підстав, але тих, хто є поза підозрами – не оминемо відмітити.

Із президентів США у XX ст. – відважимося поручитись лише за трьох: Г. Трумена (1945–1953), Джона Кеннеді (1961–1963) та Рональда Рейгана (1980–1988), що ж до інших? – Бог їм суддя. Не брав совєцьких хабарів і сенатор Дж. Мак-Карті, та важко сказати, чим була би надалі Америка, якби він грунтовно не почистив її від совєцької п’ятої колони. А взагалі, кількість американських сенаторів на московських хлібах – це стисла державна таємниця; самі розумієте.

Ще невтішнішим було становище з цим у Велиобританії, головному союзнику США в Європі по Другій світовій війні.

Вінстону Черчілю, що так любив грузина Сталіна з його вірменським коньяком, – наслідували:

1. К. Аттлі (1945–1951), лейборист. Санкціонував десь 1947 продаж чотирьох десятків реактивних двигунів «Роллс-Ройс», газових турбін типів «Нін» та «Дервент», – Совєцькому Союзу. Конструкція цих двигунів становила військову таємницю, та з них і почалася совєцька реактивна авіація («МІГ-15»). Саме починалася «холодна війна» і цей акт істотно підірвав безпеку Великобританії, так само, як посилив наступальні сили СССР.

2. Г. Макміллан (1957–1963). Цей консерватор і правий за переконаннями, – стелився перед Сталіним ще наприкінці війни, виловлюючи по всій Європі совєцьких утікачів, так – чи задурно?

3. Г. Вільсон, був прем’єром двічі (1964–1970) та (1974–1976), лейборист. Поводив себе так, що про нього почали писати мало як не про совєцького агента. Скомпрометував себе повністю. За нього університет в Оксфорді остаточно перетворився на розплідник совєцьких шпигунів.

Поза підозрами зате, ясна річ, леді без докори – Маргарет Татчер.

До речі, якщо вже зайшлося про високих посадових осіб. Коли президента-демократа Б. Клінтона на рубежі століть не без певного скандалу змінив президент-республіканець Дж. Буш (молодший), то вже в лютому 2001 можна було натрапити в американській пресі на доволі цікаві повідомлення.

Ніби Б. Клінтон в останній день свого президентства помилував певну групу осіб, що відсиджували свій термін за різні протизаконні справи: торгівлю наркотиками, ухилення від податків, відмивання брудних грошей тощо. Згадували й головних – бізнесмена А. Бресуела та наркоділка К. Він’ялі.

До цього повідомлялося – чорним на білому, що це було проведено за намовленням брата дружини Б. Клінтона – Гіларі (яка перед тим стала сенатором США) – Г. Родема, який ніби побагатшав від цього аж на 200 тисяч доларів. Але – це ж тільки за посередництво, а що ж Клінтон? Зауважимо до цього, що у протизаконних махінаціях Б. Клінтона обвинувачували ще в часи його губернаторства.

Бо, в суспільстві де продається та купується дослівно все – не можуть уникнути цього ні політичні діячі, ні посадові особи, на який би верх вони не вибрались. Це – очевидно.

Доповнення 1 «Гражданская война»

Чи не улюбленою темою (або сюжетом) совєцької історії – є «гражданская война», пам’ятаєте: «гєроі гражданской войни» про яких «биліннікі рєчістиє вєдут рассказ…» Кого тільки вони не перемагали! – Дєнікіна, Врангєля, Юдєніча… А до того ще й армії 14 (як пам’ять не зраджує) «іностранних інтєрвєнтов», – легенда й тільки… Втім, про них – цих героїв, завжди так і писали: «лєгєндарниє».

Більшовики, приперті до стінки історією, – клялися потім, що їх «всємірно-історічіскіє побєди» були здобуті малою кров’ю, а єдиний постріл «Аврори» був холостим, але… це було не зовсім так. А, як точніше, то й зовсім не так.

Бо, балачки про «іностранних інтєрвєнтов» були насправді чистою більшовицькою брехнею. Іноземні держави, було, дійсно висаджували в портах, Архангельску та Одесі, по батальйону своїх військ, для полегшення евакуації власних громадян. Та й забралися собі геть, разом із громадянами. От вам і весь «поход Антанти».

Але, громадянська війна насправді була, нечувано жорстока, готована заздалегідь, – пам’ятаєте оте, сакраментальне: «Прєвратім войну імпєріалістічєскую – в войну гражданскую!» «Прєвратілі», а як же, тільки но розв’язали собі руки замирившись з німцями в Бресті. Та й поклали трупом десь пару мільйонів людей, всього за кілька років; розпочали свою криваву ходу; все – саме так.

Були там і «лєгєндарниє гєрої», чому ні? Колишній молдавський розбійник із «кодр», Г. Котовскій, та отой В. Чапаєв, що погано кінчили. Був поручік М. Тухачєвскій, що майже не воюючи дослужився маршала та теж не добре кінчив. А були й «луганскій слєсарь» К. Ворошілов або ж царський вахмістр С. Будєнний, що теж померли маршалами Сталіна, але – у власному ліжку. Всі вони не кінчали жодних там «Пажєскіх корпусов», але «білі бєляков» по всіх фронтах, попри те, що «бєлякі» саме ці корпуса й закінчували.

Усі вони втілювали собою ще оту – з палеоліту, російську мрію, найдорожчу та «завєтную». Про нікому не відомого Івана, що не працював, не вчився, а йому – на тобі: все! – «по щучьєму вєлєнію, по моєму хотєнію!» Бо, саме таке враження, погодьтеся, справляють оті доморослі «воєнниє гєніі», – вахмістр С. Будєнний або сам В. Чапаєв, що у фільмі на трьох картоплях пояснює комісарові свій черговий стратегічний задум. Цікаво, а у справжньому, реальному житті, – чи хтось із них спромігся би, як у нас кажуть: поділити лайно між трьома курками. А в «гражданской» – «одєржівалі побєди»! Та, насправді, бо перемогли ж таки отих «бєляков»; так – у чому ж справа?

Тут є деякі міркування, які можуть остаточно прояснити справи; власне, дві обставини, які аж понад добре простежуються.

Перше стосується військового рівня царської армії, яка перед тим провалилася двічі: 1904 у локальній Японській війні, а потім у Першій світовій 1914–1918. Пригадаємо, за аналогією рік 1945, – Німеччина переможена та розвалена у руїни. Колишнім офіцерам вермахта, а поготів «Ваффен СС» загрожують судові переслідування, вони тікають із країни. Шлях – відомий: до Швайцарії, звідти до дружніх Еспанії та Португалії, а там… відкритий чи не весь світ. По країнах Третього світу ці люди не бідують, – репутація! Бо, весь світ бачив їх у ділі, знає їм справжню ціну, як фахівцям своєі військової справи: адже, у XX ст. вони були як прислівні боги війни. А те, що в кінці поступилися переважаючій силі – не їх провина. Тому вони усі тепер нарозхват, як військові експерти та інструктори.

А тепер і порівняємо: чимало їх, «господ бєлих офіцєров», від поручика до генерала, емігрували після остаточної перемоги «Красной арміі», але… Хто ж із них працював за фахом, знову ж, – військовими експертами або інструкторами? Автору відомий один лише наш Нестор Махно, що якийсь час викладав у французькій військовій академії в Сен Сірі. Що ж до «господ русскіх офіціров», – шкода, шкода… З мемуарної літератури, принаймні, відомо, – чи не найчастіше – офіціанти; по російських же ресторанах. Бо для французьких – потрібна певна інтелігентність, потрібно знатися на мовах. Рідше, чи не вершина успіху – таксисти; бо тут потрібно вже знатися не лише на мовах, а й на техниці. Військові? – де там, не чути про таке й у генералів; хіба, що в якій-небудь задупній Югославії. Що ж, сумний підсумок.

Отже, «герої» достойні переможених ними; і – навпаки.

Другий наш приклад стосуватиметься так званих «бєлочєхов». Середня совєцька людина, не привчена думати ще за царських часів, була рішуче відучена цього в часи совєцькі, та ніколи не задумається, а звідки ж у Росії побралося стільки чехів, та ще й «бєлих»? Та, куди вони всі потім поділися, після «гражданской войни»?

Отже, роз’яснимо тут загадку щодо того, як потрапили до «гражданской войни в Россіі» оті «бєлочєхі». Адже, ця остання не мала задоволення та нагоди гнітити власних чехів та словаків аж до 1968.

Попри всю свою недолугість «на полє брані», царська армія захоплювала й деяких військово полоненних, переважно на австрійському фронті. Вони сортувалися за національною ознакою та трималися у концтаборах у глибини Росії, в тилу. Чехів та словаків утримували по таборах між Бузулуком та Бугурусланом. Попри те, що це були «братья славянє», умови утримання були далекі від нормальних. У таборі в Тоцку, де сидів Ярослав Гашек, за зиму 1915/1916 вимерло приблизно 6 тисяч із 16. Свої замітки про це Гашек записував на березовій корі, – точнісінько так, як за Арціховскім писали ще у древньому Новгороді.

Тим часом виснажена війною царська Росія стала дивитись на молодших «братьєв-славян» дещо іншими очима: а чи не можна використати, – «лєвую сілу»? Цьому сприяла й діяльність Томаша Масарика на заході, який спочатку погодився був (яка ганьба!) навіть на «чєшскоє царство», на чолі з кимось із Романових, які вже давно не були Романовими. Лише з підтримкою союзників – Антанти, він перейшов на республіканські позиції.

Починається, 21.04.1916, – вербовка чехів та словаків до російської армії. Спочатку їх зараховували до російських частин, але хутко зрозуміли недоцільність чогось подібного (совєцькі не зрозуміли нічого по кінець життя) та перейшли до формування чехословацьких частин. Виникає Союз Чехів, що представляє їх інтереси, він наполягає на переведенні частин на західний фронт. Тим часом відбувається лютнева революція і новий уряд навіть запрошує Масарика до Росії, щоб полегшити формування чеського легіону. На півдні, однак, приходиться відступати, відступає й чеський легіон. Поготів, у Бресті – «раді спасєнія рєволюціі в Россіі», – приходиться віддати німцям Україну.

Більшовики–інтернаціоналісти не довіряють, ясна річ, будь-якій національній частині та щосили пнуться розкласти легіон. Нечисленні піддадуться їх обелживій пропаганді та складуть свої голови за чужу їм справу нового пораблення Росії або стануть згодом жертвами сталінського терору.

Набирає розмаху розв’язана більшовиками громадянська війна, та більшовики відносять «бєлочєхов» до ворогів: «кто нє с намі – тот враг!» Командуючий легіону, генерал Гайда, разом із солдатами вирішує з боями пробиватись на батьківщину, але не через захід, а через відносно спокійний схід. Вони розуміють, що силами 60 тисяч солдат, але без тяжкої зброї – на захід не пробитись. Вони ідуть на Владівосток, де стоять американські судна, готові відвезти їх на батьківщину. Так, пробиваючись з боями через червоні, а де – й через білі заслони, вони проходять і проїздять на схід більше 10 тисяч кілометрів, – унікальний подвиг у військовій історії! Додому їх повернулося тільки 50 тисяч.

Особливо підкреслимо, що австрійська армія, у якій пройшли вишкіл чехи і словаки легіону, – не вважалася в Європі, скажімо так, – першорядною. Сам легіон був організований поспіхом, не мав важкого озброєння, однак… Пройшов через багатомільйонну та широченну Росію – ніби ніж крізь масло, показали, червоним як білим, що то є справжні солдати.

Ставлення до них у совєцькій історії – далеко несправедливе. Дописуються, часом, як звичайно, до «звєрств бєлочєхов». Цього – їм не даруємо.

Розставимо тут остаточно, всі крапки над «і», а заразом і переконаємося в тому, хто саме та як саме зробив звичайних чехів та словаків, – «бєлочєхамі». Звернімося до історії та пошукаємо, поготів, довго пошукувати й не знадобиться. Бо й про це написав у своїй книзі (яка ніким і ніколи не спростовувалася) С. Мєльгунов («Красный террор», Москва, 1990, вперше – у 20 роки):

Нагадаємо, на всякий випадок, що починаючи з жовтня 1917 – ніхто не був покараний, ні за убивства, ні за звірства. Але, описане вище то вже фінал совєцьких проводів братніх чехів та словаків. Початок був раніше та на заході.

От так діяли «господа большєвікі». З такими – не те, побілієш, а й позеленієш. Так і стали «бєлимі» чехи й словаки, «братья-славянє» панів росіян.

Доповнення 2 Ще раз про те ж саме

У зв’язку з останньою жидофобською аферою Сталіна привертає увагу праця А. Куліша «Геноцид. Голодомор 1932–1933. Причини, жертви, злочинці», Полтава, 2000. Вона невеличка, всього 84 с., але понад змістовна щодо фактів та відомостей. Навряд, чи хтось стане заперечувати, що керівництво Київської ЧК 1919, або так само керівництво НКВД 1935, – складалося мало не з самих жидів. Списки є списками, та тут не заперечити. Але, заперечувати можна й повинно (часом) висновки. Бо, процитуємо самого автора та подумаємо, чи означає це, ніби:

А, оскільки більшовицька імперія й творила отой геноцид, якого автор так стисло й точно описує, то бачите – не Москва в ньому винна, а – ні більше, ні менше:

Ну, і ще – бачите:

Отак воно часом і робиться: тяжка історична провина з одних – перекладається на зовсім інших, які тут і ні до чого.

Зауважимо тут, що найменша поступка дологічному мисленню (а поготів – ще й расовим упередженням) – здатна запроторити на довільно велику відстань від будь-якої істини взагалі. Отже, й визначимо усім цим міркуванням – їх справжню ціну.

Перелічимо тут насамперед те, що напрошується відразу.

По-перше, Москва була не столицею якоїсь там нікому не відомої Жидовії, а столицею держави, де офіційною мовою була російська. А як так, то втілювала в собі те, що ми з повним правом можемо назвати «російською державністю». Кого ж російський нарід обрав на те, аби цю державу вести та підтримувати – то є виключно його справа. Хоч там жидів, а хоч і папуасів – нам українцям це абсолютно байдуже. Принаймні в такий спосіб скинути з себе відповідальність за український геноцид – не вдасться.

По-друге, оскільки держава Ізраїль з’явилася на світ після – то й останньому дурневі має бути ясно, що жодної відповідальності за те, що було перед нею, вона нести не може. В будь-якому разі.

Але, і тут ще й третє, а саме те, що як пише автор, того жидівства в більшовицькій імперії було всього тільки 2 %. Отже, накази віддавати вони могли, можливо, – дійсно видавали, але – потрібні були ще мільйони виконавців, а то вже мали бути звичайні руські люди, яких у тому СССР була більшість. Які й робили своє: відбирали в людей їх останній хліб, розкуркулювали, депортували, мордували. Чи може хтось там наважиться заперечувати тому, що переважна кількість таборів ҐУЛАҐу була саме на теренах Росії?

А, як воно надто добре відомо, то й відповідальність перед законом у них різна: у того, хто убивство замовив і оплатив, і в того, хто його особисто виконав.

Отже, справа є досить очевидною, але ми цим не обмежимося, як звичайно. Адже, йдеться не про щось там, а про широко закроєну спробу вибілити Москву від геноциду.

Бо надто вже все це нагадує іще оту, пореволюційну та передімперську байку про минуле: от царі були такі й сякі гнітили, убивали й нищили; часом і цілі народи. Та все особисто, власноруч, бо їх нарід був такий уже добрий, такий добрий, що й не описати, живим на небо просився. Бо взяв і зробив нарешті революцію, після якої…

Чи могло взагалі йтися про те, що більшовицька імперія відстоювала якісь там жидівські національні інтереси? – в жодному разі, та ми це незаперечно доведемо.

Жидівський націоналізм іде від австрійського жида Теодора Герцля та в Росії мав свого чи не найбільш видатного представника в особі Володимира Жаботинського, сучасника Симона Петлюри. З цієї причини, чи з іншої, але поки ніхто в історії так не опікувався своєю жидівською національною меншиною, як уряд УНР, де було на це навіть спеціальне міністерство. Але, як же з більшовиками?

Вони всі, від самого початку були декласованими імперськими інтернаціоналістами, які – саме з цієї причини – жодних там чиїхось національних інтересів представляти не могли. Бо перше, що робить імперія підкоряючи народи – це нищить їх національні культури, національні мови; поготів – національні ідеї. Автор цитованої брошури (та, не він один) марно посилається на «Тору» й «Талмуд», які ніби проповідують ворожнечу до християн та «гоєв». Бо, хто там з отих кагановичів, хатаєвичів або бронштейнів, – мав про них якесь поняття? – дурниці! Та, й взагалі. Пошукувати там бодай щось жидівське (крім – можливо – акценту) було так само марно, як дошукуватись чогось грузинського (крім, знову ж – акценту) – в сталіних, єнукідзе або беріях; або російського в бухаріних чи кірових.

Вони – та всі гуртом, росіяни, жиди та кавказці, так, вхопляться за національну (а власне – російську імперську) ідею, але коли їх справи остаточно дійдуть вузлом до гузна: коли вирішуватиметься питання їх історичного існування.

Але, все так, усе добре, але є ще політика, то як же з нею? – чи ж дійсно була совєцька політика, як не жидівською, то принаймні прожидівською, як нас пнуться переконати? Такого – теж не сказати.

Почнемо з отієї жидівської автономії, якою спромогалися компенсувати царську «Чєрту Осєдлості», – то як там із нею? Її на самому початку планували вчинити в Криму, але – чи щиро? – досвід показав, що ні – в жодному разі. Це робилося аби видурити щедрі мільярдні позики від США з їх чималою та впливовою жидівською громадою, аби повернути їх на розвиток власного ВПК, але… Коли афера з цим зірвалася – справу хутко переграли, відвівши на Єврейський автономний округ (ЄАО) – Біробіджан, найгірше (з усіх точок зору, й не думайте заперечити) задуп’я Далекого Сходу (а можливо – й усього СССР).

Потім, коли 1948 на Близькому Сході з’являється нарешті жидівська держава, – як же до неї ставиться СССР? Можна сказати з чистою совістю – без ентузіазму. А вже через якихось два роки – й відверто ворожо. Аж до солідарності з проповєдниками її знищення – арабами; пам’ятаєте оту їх: «ліквідацію послєдствій ізраільской агрєссіі»? – разом із Ізраїлем, мається на увазі.

Все так, але є й інша зовнішня політика, скажімо, – європейська. Але й тут не викрити аж нічого жидівського, покажемо й це. Бо, десь з 1922 та аж по 1941 – простежується тісне співробітництво в Європі СССР з Німеччиною, де від самої спроби путчу в Мюнхені 1924 – до влади прямував Адольф Гітлер, який своїх расистських та антижидівських переконань і програм – ніяк не приховував.

Та й Німеччина – годі казати, на той час повністю перехопила у Франції з її справою Дрейфуса – естафету найбільш антисемітської країни Європи. Там давно працювали масові організації на зразок «Мітгарт-бунда» або «Сталевого шолома», видавалися расистські журнали. Це там була видана 1918 книга Артура Дінтера «Гріхи – знову кров», де обгрунтовувалася необхідність прийняття расових законів.

Саме там були написані та видані «Міт XX ст.» А. Розенберга та «Майн Кампф» А. Гітлера, де теж – нічого не приховувалося. Вони були мало не відразу перекладені російською та стали доступні для совєцької верхівки, отієї самої, ніби – з суцільних жидів. Чи це, бува, не перебільшення? – далебі, жодною мірою. Саме так все й було.

А отже й про Жидівський Голокост можна було сказати, що він був передрішений набагато раніше, ніж стався насправді. Не бачити його наближення – могли хіба що сліпі.

Але, таке тісне військове й політичне співробітництво з Німеччиною, саме цьому й не вписується до концепції, що ніби: «у більшовицькій імперії правлячим народом майже на 30 років стали жиди». Не вписується абсолютно, та нічого з цим не вдіяти – марно й усилюватись, бо не впишеться ніяк та в жодному разі.

Однак, факти є факти, то – як же це суміщується з тим, що переважна більшість чекистів на верхах Київської ЧК 1919, або керівництва НКВД 1935, або й отого ҐУЛАҐу – були жидами? Несподіванка? – парадокс? Та – в жодному разі: норма.

Бо, все це було наслідком зовсім іншого – політики «дружби народов», яку так добре та своєчасно роз’яснив нам іще Іван Багряний. Та згідно якої арештованого українця відправляли до слідчого жида або вірмена (а так само – й навпаки). Ота їх відома політика «сбліжєнія націй», а як насправді – то стара як світ політика імперії: «раздєляй і властвуй».

Тут – усе лежить на поверхні, так би мовити. Бо ж каральні органи – то чи не найбільш непопулярна частина кожного суспільства, особливо ж – тоталітарного. От туди й підставляли жидів, у слушному розрахунку, що як доведений до відчаю нарід і кинеться бити більшовиків, то й виб’є спочатку енкаведистських жидів, а російські більшовики тим часом встигнуть накивати п’ятами. А от після «побєди» над Німеччиною, бодай і трохи пірровою, годі казати, більшовики уперше почули себе міцно в седлі, та жиди їм стали аж ні до чого; то вони й показали нарешті всім, де воно раки зимують. Широко задуманий процес «жидівських лікарів», щоправда, зірвався, але… не забарилися наслідки. У наступні роки, від «нашєго Нікіти Сєргєєвіча» та аж по «нашєго Міхаіла Сєргєєвіча», – не так воно просто стало отримати добру освіту або посаду повноправному совєцькому громадянинові «єврєйськой національності», чи вже забули? – то, як же з цим? Списки кажете? От і покажіть нам списки совєцької номенклатури, так десь року 1980; та без різних там перевертнів, а так щоб у графі «національність» – так своїми словами й було би проставлене «єврєй». Тоді, можливо, продовжимо дискусію.

От така воно ціна й усій концепції, – дурня це все. Але, це в жодному разі не знімає особистої відповідальності за злочини зі всяких там кагановичів, хатаєвичів, чи як їх там ще.

Доповнення 3 Пакт Молотова-Ріббентропа

Тридцяті роки XX ст. проходили під знаком протистояння: боротьби всього вільного світу проти наступу тоталітаризму (або, як тоді казали, фашизму), – в Італії, Німеччині, Еспанії… Найбільш небезпечний московський тоталітаризм, відомий ще з 1917, – причаївся, замаскувався, та щосили удавав із себе соціальну систему – протилежну (!) фашизмові, навіть очоливши антифашистський рух. Не вщухали народні вуличні демонстрації, скликалися гучні антифашистські конгреси, створювалися народні фронти. А душею цієї діяльності й була найпередовіша країна земної кулі, світоч людських надій і свободи, єдина у світі «родіна всєх трудящіхся» – Совєцькій Союз. Це йому вдалося знову обвести круг пальця недалекий «вільний світ», та він очолював міжнародну антифашистську боротьбу, а голова пролетарських письменників, М. Горькій, – їздив і допитувався інтелігентів Заходу: «С кєм ви, мастєра культури?» – із прогресом та свободою, які остаточно утвердилися у Совєцькім Союзі по 1933 та 1937, чи навпаки – з потворою фашизму (що не знала, ні 1933, ні 1937)? Загроза останнього стала настільки серйозною, настільки близькою, що влітку 1939 пішли переговори делегацій Англії, Франції та СССР, щодо можливості утворення військового союзу проти «держав вісі» (Рим–Берлін), який остаточно зупинив би їх агресію.

Все це біснування, одне до одного, повторюватиметься й по війні, коли «вільний світ» – що так нічому й не навчився, – спіймається на дешеву московську блешню «борьби за мір (і – жєлательно вєсь)», «разрядкі», чи як їх там ще…

І от, в самий розпал «антіфашізма»…

Як грім з ясного неба прокотилася звістка, що до Москви приїхав сам міністр закордонних справ гітлерівської Німеччини, яка тільки но стала Третім (або «Тисячолітнім») райхом. Довго він у Москві не барився, бо все було підготоване заздалегідь (очевидно тоді, коли велися оті «переговори» з Англією та Францією), і 23 серпня 1939 був підписаний відомий пакт Молотова-Ріббентропа, який поділив Європу поміж двома імперіалістичними хижаками: гітлерівською Німеччиною та сталінським СССР. Як потім казав 31 жовтня 1939 на засіданні Верховного Совета СССР міністр зовнішніх справ В. М. Молотов:

Добро, як би тільки це, але… було й ще цікавіше:

Нагадаємо ще раз, що все це говорилося 31 жовтня 1939, вже після поділу Польщі між новими союзниками. От так треба перехрещувати агресора на миротворця. Розраховане на недоумка? – так, безумовно. Але, – пішло! – та йде й досі…

Подібні молотовські роз’яснення слухняні совєцькі люди сприйняли як звичайно, не замислюючись: раз так – «значіт так надо». За кордоном пакт Молотова-Ріббентропа пішов істотно гірше. Навіть, серед своїх. Якщо комуністи Англії та Франції хутко виконали команду «кру-у-гом-м!», то компартії Польщі та Чехословаччини прийшлося просто зліквідувати, розпустити, що й зробив тоді Комінтерн.

Такий крутий поворот – міг би багато чому навчити світ, якби той бажав учитись.

Насамперед, виявилося, що майже загальне переконання у фанатичній та догматичній принциповості комуністів, – є капітальним перебільшенням. Бо стало добре видно, що найближчий шкурний інтерес імперського характеру, – є набагато сильнішим від будь-яких переконань.

По-друге, проявилося й те, про що давно попереджували нечисленні люди доброї волі: що комунізм та фашизм – є близькі одне до одного та рівно далекі й чужі будь-якій свободі та демократії. Пакт зробив тоді своє, головне, – довів можливість і зловісну плідність такого союзу.

Отже він, цей пакт, не був несподіваним шаховим ходом конем або ідеологічною помилкою, ні; він був органічною закономірністю. Глибоко корінився у спільній агресивній, імперській природі обох тоталітарних режимів.

Але, як же з отим союзом зі «свободой і дємократієй»? – з отим «єдіним фронтом»? А – ніяк. Бо ці іграшки вже не були потрібні.

Хоча би тому, що – знову ж, – «западниє дємократіі» не могли платити за союз чужими землями; а Гітлер – міг.

Совєцький Союз негайно прихопив собі, крім частини Польщі, ще три незалежні балтицькі держави. Захопив би й четверту – Фінляндію, але тут так отримали по зубах, устеливши трупами «Лінію Маннергейма», що хутко роздумалися; щоб СССР отямився всього за сто днів, – нечуваний рекорд. Бо в Афганістані протовчеться, хоч і з ще меншим успіхом, – аж десять років!

На цьому варто знову дещо зупинитись, хоч про це вже писали. Маленька Фінляндія (як більше півстоліття потім – і маленька Ічкерія) стала невмирущим прикладом того, що й малий нарід може успішно протиставитись всесвітньому агресорові, великодержаві. А на Гітлера це, здається, справило незабутнє враження. Можливо, що він недооцінив доблесті фінів та перебільшив нездарність совєтів, як це властиве великодержавникові. Але, безумовно, це прискорило здійснення плану «Барбаросса» проти колишнього союзника, якого він помилково узяв був за паперового тигра.

Зі трьома державами Балтики, Естонією, Латвією й Літвою пакт Молотова-Ріббентропа розпорядився остаточно і однозначно: вони відходили у власність совєтів. З ними всіма, однак, були заключені пакти про ненапад, та це формально ускладнювало ситуацію. Утруднювало введення до них совєцьких військ. Першою на черзі стала Естонія, що від озера Пейпсі та по Балтик мала кордон зі Совєцьким Союзом. От нарком В. М. Молотов і починає на цю дражливу тему дискусію з К. Селтером – міністром зовнішніх справ Естонії. Що час, мовляв увести туди совєцькі війська для «захисту» краіни. Селтер щосили опирається, а Молотов умовляє, поки що. Це варто послухати. Він домогається того, щоби пакт про ненапад перетворити на пакт про взаємодопомогу, та вже погрожує (вони всім і завжди погрожують):

Але, почувши таке щось – хто ж не запручається? – тепер Молотов заспокоює, та ви ж тільки послухайте, до чого переконливо:

От, тепер ви бачите, нарешті, що то є більшовик? – на нього можна покластися, як на ту прислівну кам’яну гору. Бо слово його – криця. Як він сказав та і буде. А тепер подивимося, як же воно було вже 1940, кілька місяців по пакті Молотова-Ріббентропа. Збережімо для переконливості й більшовицьку мову:

Ну, а як же з обіцянками Народного комісара в іноземних справах, крицевими словами крицевого більшовика, члена Політбюро ЦК ВКП (б) і другої особи після Сталіна: «Естонія збереже незалежність… Ми ніколи не торкатимося і всяке таке інше…». А ніяк. Бо, що там і питати з патологічних брехунів, брехня яких, немов ота криця…

Крім новозахопленоі Прибалтики Союз повернув собі Західну Білорусь та Західну Україну, якими Москва свого часу розплатилася з Польщею за ганебну поразку у війні 1919–1920, коли Пілсудський, Ридз та Петлюра спільно наклали по шиї Сталіну, Будєнному та Тухачєвському. Повернув на півдні Буковину та Басарабію.

Наші малороси кажуть тепер – от, ми тепер і маємо єдину та соборну Україну. Що ж, ззовні це й дійсно так, але розумування – не до справи. Бо, не про Україну піклувалася Москва, окупуючи Галичину та Буковину, турбувалася про свою загарбницьку імперію, до «русскіх зємєль» – «прісоєдіняла русскіє зємлі», і нічого більше. Та й відправила значну частину їх людей – просто до Сибіру.

Москва гучно відсвяткувала восени 1939 спільним військовим парадом у Бресті перемогу союзників над Польщею, друзі поруч: тут колонна есесівців, а тут колона чонівців, – як же зворушливо!

Німеччина внаслідок пакту отримала доступ до стратегічних ресурсів СССР та зуміла, за неповні два роки, нахом’якувати продовольства та пального на всю наступну «Вєлікую Отєчєствєнную». Та – не тільки. Приязнь була насправді сердешною та не обмежувалася обміном конче необхідним. Десь восени 1940, на спільному тепер кордоні у Бресті, відбулася ще одна урочиста церемонія: з рук НКВД до рук гестапо був переданий ешелон зеків (кажуть, що не останній). То були політичні емігранти – комуністи з Австрії та Німеччини, значною мірою – жиди; тобто у Гітлера – приречені. Не щось таке важливе, на кшталт Піка або Гротеволя, а так – різна політична дрібнота, яка так і не знайшла належного місця в подальших політичних планах Москви та її Комінтерну. Вони вже, переважно – з 1937, поневірялися по совєцьких таборах ҐУЛАҐу та тепер мали змогу порівняти їх з гітлерівськими. Кілька десятків з них – вижили. Кілька – написали про це книги. Порівняння – загалом, – не на користь «отєчєства всєх трудящіхся».

Цікаво, що дехто з них був «звільнений» 1945 совєтами. Але декого з них відправили знову до совєцьких таборів, бо вони – бачите, хоч і були передані гестапо, але не відсиділи ще всього призначеного їм.

Війна 22 червня 1941, яку зтиха планували обидва учасники пакту, – на час перекреслила це плідне співробітництво німецького націонал-соціалізму та російського лєнінізму, – проти свободи та демократії в усьому світі, але – не зовсім, але – не остаточно.

Совєти розстріляли в Катині та Старобєльску більше 20 тисяч польських офіцерів, але в окупованій німцями Польщі на них так само полювало німецьке гестапо.

Національну інтелігенцію в Україні та Білорусі з усіх сил викорінювала Москва, але чимало її понищило й гестапо, продовжуючи підчас німецької окупації брудну роботу НКВД. Бо, хтось забезпечував тоді гестапо анонімними доносами, згідно з якими комуністом і жидом був мало не кожний українець. А, ще більше придалася німецька окупація тоді, коли її знову змінила окупація російська. Тепер на кожному українцеві тяжило тавро – «бил в оккупаціі». А, раз так, – що робив? – та «почєму вижіл», як ти совєцька людина? Та, чи не звідси, бува, з отого «бил в оккупаціі», – виріс божевільний план двох божевільних, Сталіна й Жукова, вислати всю Україну до Сибіру? – та, не дав Бог свиням роги… Але, для багатьох ця стаття дискримінації – «бил в оккупаціі», – отруїла все наступне життя.

Так, чи не саме заради цього, усіх отих російських вигод, вони були так легко віддані на потраву німцям: Україна та Білорусь? Шкода, але все указує саме на це. Пригадайте хоча би знову спогади Н. С. Хрущева: як він із Києва дзвонив Сталіну прохаючи зброї та боєприпасів, та – марно. Бо той цинічно «порадив» йому налагодити на місці виробництво залізних списів та ними й відбиватися від німецьких танків.

Важко не помітити цього взрушуючого співробітництва й підчас самої війни. Пригадайте, як частини «Ваффен СС» винищували польских повстанців у Варшаві (серпень–вересень 1944), а совєцькі війська стояли в якомусь кілометрі, на східному березі Вісли (!), та не зробили по німцях жодного пострілу. До чого ж хвилююча погодженість дій! – геноцидник геноцидника – завжди зрозуміє.

Коли по війні було створено маріонеткову Німецьку Демократичну республіку (НДР) – «пєрвоє соціалістічєскоє государство на нємєцкой зємлє», виявилося, що комуністів на керівні посади – рішуче не вистачає. Бо, їх нищили рівномірно, як Гітлер так Сталін. Отут і прийшлося пожалкувати за тими ешелонами, які були свого часу, 1940, – подаровані гестапо. Але, все якось обійшлося. На допомогу прийшла армія колишніх дрібних функціонерів і бонз гітлерівської НСДАП, яких довелося, всього тільки, поперекидати в інші місцевості, поспіхом прийнявши до Компартії. З таких, переважно, складалася й перша Народна Палата НДР. Так гангстери відмивають свої брудні гроші.

Загального характеру коренів пакту Молотова-Ріббентропа 1939, слід пошукувати у післяверсальському перекраянні Європи, щодо Німеччини, а також у незалежності Польщі та гучному провалі великого совєцького походу на захід 1919–1920, що покінчився погромом на Віслі. Постраждалим, як у Німеччині так у Росіі, – залишалося знайти одне одного.

Чи не першим у Німеччині, хто належно оцінив майбутнього союзника, був творець райхсверу, генерал Ганс фон Сект (1866–1936). Він писав ще 11.09.1922, що:

І – ще далі, коротко та ясно:

Генерал Ганс фон Сект був не один, його думки підтримували й молодші, виховані ним німецькі генерали; головним чином – із пруського юнкерства, найбільш обділеного Версалем.

Саме в цьому слід пошукувати коренів розлеглого совєцько-німецького військового співробітництва двадцятих–тридцятих. Вирішувала геополітика, та перед у цьому вели німці. (вставка с. 97)

Потаємне співробітництво наці з червоними проти людства, почате вирощуванням вермахту на «необъятних просторах СССР», та продовжене німецькими окупантами в Польщі, Білорусі та Україні, – існувало далеко потім. Не було його кінцем і галантне перемир’я підчас Варшавського повстання, коли загони Ваффен СС, які нищили польських патріотів, – були розкуті та певні, що на їх голови не спаде жоден снаряд з того берега Вісли.

Коли 1944 переможний совєцький наступ котився лавиною по східній Європі, – відбувалися дивні, часом, події. Саме тоді, коли на шляху траплялися зримі сліди (та – які!) нацистських звірств, яких по всьому слід би якнайшвидше зробити загально відомими, зокрема – концентраційні табори: Майданек, Освенцім, Собібор, Тремблінка тощо, – починало творитись щось незрозуміле. Замість поспішати, бо кожен день спізнення – то нові сотні, тисячі людських життів, наступ, із якихось невідомих причин – пригальмовувався. Німцям давали час понищити або вивезти документи, а часом – і забрати найбільш «цінних» в’язнів.

Злочинець – злочинця, – завжди зрозуміє. Бо, коли порозумілися були Гітлер і Сталін, – це вартувало 55 млн. людських життів. Переважною більшістю з них були прибічники обох головних злочинців XX ст., але – чи від цього убивства стають більш прийнятними?

Найбільше знаємо ми сьогодні про старі німецькі концтабори – Дахау, Бухенвальд тощо, бо їх захопили союзники. Про всі інші, пізніші та найбільш потужні – знаємо набагато менше: про це потурбувалася Москва. Знаємо настільки мало, що потім хтось на заході, адвокати, чи то червоних, чи то брунатних, – твердили, ніби ніякого там Голокосту – взагалі не було: так, чиясь злонамірена пропаганда.

А ми добре пам’ятаємо, як брак документів полегшив свого часу оту московсько-вашингтонську аферу з Іваном Дем’янюком. Така собі своєрідна вершина співробітництва американської демократії з московським тоталітаризмом. Друга вершина буде потім, коли «вільна» Америка, заплющивши очі буде позичати Москві гроші на геноцид чеченського народу.

У сьогоднішній Росії, на відміну від інших держав колишнього Союзу, – квітнуть фашистські організаціі, починаючи з найбільш численного «Русского народного єдінства» А. Баркашева. Там не сушили собі голови, перейняли червоний прапор із чорною свастикою, приробивши до неї ріжки, щоб не відразу кидалася в очі; перейняли й засіб вітання. Вони підтримують жваві контакти зі залишками наці в Німеччині, обмінюються політичним та військовим досвідом. Перекладають німецьку гітлерівську класику. Московський публіцист демократичного спрямування Юрій Карякін налічив серед російської преси дев’яностих – 157 видань відверто фашистської орієнтації. Їм ніхто в Росії не заважає працювати. Расистський та антижидівський «Союз русского народа», продовження того самого, передреволюційного та погромного вже – кажуть, блокується з комуністами. Що ж – традиція… таким тепер, після отого пакту, – нікого не здивувати. В Росії, де остаточно припинили працювати розум та логіка, все є можливе.

Таким був пакт Молотова-Ріббентропа та його наслідки.

Різною, щоправда, була доля його обох справців. Нащадок древнього роду баронів фон Ріббентроп був через сім років страчений в Нюрнберзі за вироком Міжнародного трибуналу, як військовий злочинець. Його колишній кумпан та приятель В. Молотов – дожив ста років у тиші та спокої на своїй «батьківщині всіх злочинців», померши у власному ліжку. Бо він жив і діяв у тій частині світу, куди її величність справедливість не заглядала вже багато століть, із самих монгольських часів…