Арсен Люпен — шляхетний грабіжник

Герлок Шолмс приїздить запізно

— Дивно, як ви схожі на Арсена Люпена, Вельмоне!

— А ви з ним знайомі?

— О! Як усі, за світлинами, кожна з яких не схожа на іншу, одначе все-таки залишається враження, що це одне і те саме обличчя... на кшталт вашого.

Орас Вельмон, мабуть, був зачеплений за живе.

— Невже, мій дорогий Деване? І ви не перший говорите мені про це, запевняю вас.

— Аж так схожі, — продовжував Деван, — що, якби вас не рекомендував мій кузен д’Естеван і ви не були б відомим художником, прекрасні морські пейзажі якого мене надпоривають, можливо, що я повідомив би в поліцію про ваше перебування у Дьєппі.

Жарт зустріли загальним реготом. Тут, у великій їдальні замку Тіберменіль, окрім Вельмона, були: абат Желі, сільський священник, та кільканадцять офіцерів з полків, які проводили маневри в округах і які прийняли запрошення банкіра Жоржа Девана та його матері. Один із них вигукнув:

— Але хіба не Арсена Люпена бачили на узбережжі після тієї знаменитої приключки в швидкому поїзді Париж — Гавр?

— Абсолютно правильно, відтоді минуло три місяці, а за тиждень по тому я познайомився в казино з нашим чудовим Вельмоном, і з того моменту він удостоїв мене кількома відвідуваннями, приємно випередивши тим самим ґрунтовніший візит у мій будинок, яким він потішить мене в найближчі дні... точніше, в одну з найближчих ночей!

Усі знову посміялися і перейшли в старовинну вартівню — простору кімнату з височенною стелею, що займала всю внутрішню частину вежі Ґійома, де Жорж Деван поприміщував неймовірні скарби, що їх століттями стягували вельможі Тіберменіля. Рундуки й креденці, таганки й канделябри правили за її оздоблення. Чудові гобелени прикрашали муровані стіни. У глибоких амбразурах чотирьох вікон стояли лави, вікна закінчувалися лучкуватими вітражами з олив’яними переділками. Між дверима та лівим вікном височіла монументальна книжкова шафа в ренесансному стилі, на чолі якого можна було прочитати слово, написане золотими літерами: «Тіберменіль», а нижче — гордий сімейний девіз: «Що хочеш роби».

Поки закурювали сигари, Деван знову пожартував:

— Тільки не пропустіть момент, Вельмоне, у вашому розпорядженні — одна-однісінька ніч.

— Але чому? — поцікавився художник, явно приподоблюючись до господаря.

Деван хотів відповісти, але мати зробила йому знак. Одначе збудження, що панувало за вечерею, бажання заінтригувати гостей узяли гору.

— Нічого! — прошепотів він. — Тепер я можу говорити. Тепер уже ніхто не пробалакається.

Гостей узяла цікавість, вони порозсідалися навколо господаря, і він оголосив із задоволеним виглядом, ніби повідомляв важливу новину:

— Завтра о четвертій годині дня знаменитий англійський детектив, Герлок Шолмс, для якого не існує таємниць, найнезвичайніший, небачений майстер розгадування головоломок, феноменальна особистість, яка немов зійшла зі сторінок повністю вигаданого роману, коротше кажучи, Герлок Шолмс буде моїм гостем.

Присутні загомоніли. Герлок Шолмс у Тіберменілі? Значить, це серйозно? Арсен Люпен справді перебуває в цих місцях?

— Арсен Люпен і його банда — неподалік. Не кажучи вже про справу барона Каорна, кому як не йому, народному грабіжникові, доцільно приписати пограбування Монтіньї, Ґрюше, Красвіля? Сьогодні — моя черга.

— І вас попередили так само, як барона Каорна?

— Двічі літо не бува.

— Тоді в чому ж справа?

— У чому?.. А ось у чому.

Він підвівся і, показавши пальцем на одну з полиць книжкової шафи, де між двома рукописними книгами видно було маленьку прогалину, мовив:

— Тут стояла книга XVI століття під назвою «Хроніка Тіберменіля» — це історія замку відтоді, як герцог Роллон[21] заклав його на місці феодальної фортеці. У книзі було три гравюри. На одній з них зображена панорама місцевості, що належить власникові замку, на іншій — загальний план будівель, а на третій — зверніть на це увагу — план потайників[22], один з яких виходить за першу лінію укріплень з одного боку, а з іншого — сюди, так, саме в цю залу, де ми перебуваємо. Так ось, того місяця ця книга зникла.

— Якої лихої години? — зауважив Вельмон. — Знак поганий. Тільки це ще недостатня підстава для втручання Герлока Шолмса.

— Звичайно, цього було б недостатньо, якби не дійшло до іншої події, яка надала тому, про що я допіру розповів, особливого значення. У Національній бібліотеці зберігався другий примірник «Хроніки», котрий відрізнявся від першого деякими деталями, що стосуються плану підземелля, зокрема його загального вигляду і масштабу; крім того, план мав усілякі пояснення, не надруковані, а написані рукою, через що вони трохи розпливлися. Я знав про ці відмінності й розумів, що справжній план можна встановити лише після скрупульозного порівняння обох мап. Одначе другого дня по тому, як зник мій примірник, якийсь читач замовив у Національній бібліотеці другу книгу і прихопив її зі собою; встановити, яким чином була здійснена ця крадіжка, виявилося неможливо.

У відповідь на його слова пролунали вигуки подиву.

— Тепер усе здається куди серйозніше.

— Звичайно, цього разу, — продовжував Деван, — поліція схвилювалася, було проведене подвійне розслідування, але, на жаль, марно.

— Як і всі інші пошуки, об’єктом яких був Арсен Люпен.

— Цілком правильно. Саме тоді мені й спало на думку звернутися за допомогою до Герлока Шолмса, і він відповів, що йому кортить зустрітися з Арсеном Люпеном.

— Яка честь для Арсена Люпена! — вигукнув Вельмон. — Ну, а якщо наш національний злодій, як ви його називаєте, не укладає жодних планів щодо Тіберменіля, Герлоку Шолмсу доведеться бити байдики?

— Є ще одна річ, яка його жваво зацікавить: пошуки потайника.

— Як! Ви ж сказали нам, що з одного боку він веде у поле, а з іншого — сюди, в це приміщення.

— Але ж куди саме? В яке місце цього залу? Лінія, що позначає потайник на мапах, справді веде з одного боку до маленького кружечка, позначеного двома великими літерами: «В. Ґ.», що, звичайно, означає «Вежа Ґійома». Але вежа кругла, і хто може визначити, від якого місця в цій круглій залі починається намальована у плані лінія?

Деван закурив другу сигару і хлюпнув у свій келих бенедиктину[23]. Його брали в облогу запитаннями. Він посміхався, радіючи, що пробудив такий інтерес. І врешті-решт сказав:

— Секрет утрачений. Ніхто у світі його не знає. Могутні сеньйори, свідчить легенда, передавали його на смертельній постелі від батька до сина, аж поки 7 термідора, року II, Жоффруа, останній в роду, не склав голову на ешафоті на дев’ятнадцятому році життя.

— Але якесь століття, напевно, шукали?

— Шукали, але марно. Я сам, купивши замок у нащадка троюрідного племінника члена Конвенту Лерібура, проводив розкопи. А який сенс? Подумайте тільки, ця вежа, оточена водою, з’єднана із замком лише в одній точці, й отже, підземний хід прокладений, певно, десь під давніми ровами. На плані книги з Національної бібліотеки позначений, до речі, спуск із чотирьох сходів, у кожних із яких — сорок вісім сходинок, а це дає змогу припустити, що глибина в цьому місці — метрів десять з гаком. Але масштаб, позначений на іншому плані, вказує, що вона доходить до двохсот метрів. По суті, розв’язання проблеми — тут, між цією підлогою, стелею та стінами. Але, чесно кажучи, я не наважуюся їх ламати.

— І нема ніяких інших відомостей?

— Нема.

— Мосьє Деван, — заперечив абат Желі, — може, пора навести дві цитати.

— О! — зі сміхом вигукнув Деван, — пан кюре любить досліджувати архіви, читати мемуари і захоплено вивчає все, що стосується Тіберменіля. Але пояснення, яке він має на увазі, тільки все заплутує.

— Ну і що?

— Ви наполягаєте?

— Ще б пак!

— Отже, ви дізнаєтеся, що з матеріалів, котрі він прочитав, випливає, ніби розгадка згаданої таємниці відома була двом королям Франції.

— Двом королям Франції!

— Генріху IV і Людовіку XVI.

— Люди не випадкові. А як встановив це пан абат?..

— О! Досить просто, — правив далі Деван. — За день до битви при Арку[24] король Генріх IV приїхав у цей замок, де на нього чекали вечеря та нічліг. Об одинадцятій вечора до нього підземним ходом привели Луїзу де Танкарвіль, найбільшу красуню Нормандії, і посприяв цьому герцог Едгар, який з цієї нагоди розкрив королю сімейну таємницю. Згодом Генріх IV уповідав її своєму міністрові Сюллі, який у мемуарах «Національна економіка в королівстві» розповідає цю історію без будь-яких коментарів, за винятком однієї загадкової фрази:

«Сокира повертається, повітря тремтить, але крило розкривається, і починається підйом до Бога».

Запанувала мовчанка.

— Ну хіба це не тарабарщина? — посміхнувся Вельмон.

— Е, ні. Пан кюре вважає, що Сюллі в цій фразі зашифрував розгадку, щоб не видати таємницю переписувачам, яким диктував мемуари.

— Хитромудра гіпотеза.

— Згоден, але що означає ця сокира, що повертається, і птах, який злітає?

— І хто піднімається до Бога?

— Загадка!

— А наш славний Людовік XVI теж наказав відкрити потайник, щоб зустрітися з жінкою? — запитав Вельмон.

— Без поняття. Відомо тільки одне: Людовік XVI побував у Тіберменілі 1784 року, а в знаменитій залізній шафі, знайденій у Луврі за доносом Ґамена[25], зберігався папір, на якому рукою короля було виведено такі слова: «Тіберменіль: 2-6-12».

Орас Вельмон розреготався:

— Перемога! Темрява все більше розсіюється. Адже двічі на шість — дванадцять.

— Смійтеся скільки завгодно, мосьє, — зауважив абат, — проте в цих двох записах міститься розгадка; настане день, і хто-небудь зможе розшифрувати ці слова.

— Найперше Герлок Шолмс... Якщо його тільки не випередить Арсен Люпен. Як гадаєте, Вельмоне?

Вельмон встав, поклав руку Деванові на плече і сказав:

— Я думаю, що у відомостях, отриманих з вашої книги і з фоліанта, що зберігався в Національній бібліотеці, бракувало надзвичайно важливої деталі, й ви люб’язно повідомили мені її. Дякую вам.

— Тобто?..

— Тобто, тепер, коли повернеться сокира, злетить птах, а двічі на шість дасть дванадцять, мені залишиться тільки взятися до роботи.

— Не гаючи ні хвилини.

— Навіть секунди! Ну чому б мені цієї ж ночі, тобто до приїзду Герлока Шолмса, не пограбувати ваш замок?

— Справді, вам залишається тільки скористатися моментом. Дозвольте мені вас підвезти.

— До Дьєппа?

— До Дьєппа. Я скористаюся нагодою й сам зустріну мосьє і мадам д’Андроль та якусь дівчину, їхню приятельку. Поїзд прибуває опівночі.

І, звернувшись до офіцерів, Деван додав:

— Утім, ми всі зустрінемося тут завтра вранці за столом, чи не так, панове? Я дуже розраховую на вас, рівно об одинадцятій ваші полки повинні оточити і виштурмувати замок.

Запрошення було прийнято, всі розійшлися, і за хвилину «Золота зірка 20–30» мчала дорогою на Дьєпп, везучи Девана і Вельмона. Деван висадив художника у казино й поїхав на вокзал.

Опівночі його друзі зійшли з поїзда. О пів на першу автомобіль в’їздив у браму Тіберменіля. О першій годині, після легкої вечері, поданої у вітальні, всі розійшлися по своїх кімнатах. Поступово світильники погасли. Мертва нічна тиша огорнула замок.

Але місяць посунувся від настирних хмар довкола, й у вікна вітальні ринуло біле світло. Утім, тривало це лише мить, а відтак місяць сховався за суцільною завісою пагорбів. Стало знову темно.

І в цій непроглядній ночі тиша здавалася особливо жахливою. Лише час од часу злегка вискрипували меблі й тихенько шумів очерет у рові зі зеленою водою, що плескалася попід стародавніми мурами. Годинники відраховували нескінченну низку секунд. Вибило другу. Потім знову квапливо й одноманітно побігли секунди у тяжкому спокої ночі. Вибило третю.

Але раптом щось ляснуло — так буває, коли їде поїзд, і диск семафора відкривається й відразу опускається. І тонкий промінь перетнув вітальню, немов стріла, що залишила за собою блискучу доріжку. Аж раптом із центральної канелюри однієї пілястри — вона підпирала з правого боку верхню частину книжкової шафи, — вирвався промінь. Спочатку світле коло затрималося на панно, що прикрашало стіни навпроти, потім немов неспокійний погляд, який проймає темряву, ковзнув по всьому приміщенню і розтанув, щоби спалахнути знову в той час, як цілий відсік книжкової шафи повертався на своїй осі, відкриваючи широченний дужний отвір.

Звідти вийшов якийсь незнайомець з електричним ліхтарем у руці. Потім — другий, третій, зі зв’язкою мотузок та різним справиллям. Перший оглянув кімнату, прислухався і сказав:

— Кличте приятелів.

Виявилося, що цих хлопців, які виринули з підземелля, вісім; усі — здоровані з вольовими рисами. Вони заходилися перетягувати меблі.

Діяли швидко. Арсен Люпен підходив то до однієї речі, то до іншої, оглядав її і, залежно від її розмірів та художньої цінності, жалкував або примовляв:

— Виносьте!

І річ несли, її поглинала розверста паща тунелю, засмоктувало черево землі.

Таким чином відтягли шість фотелів та шість стільців часів Людовіка XVI, гобелени Обюссон[26], канделябри роботи Ґутьєра[27], два полотна Фраґонара й одну картину Наттьє[28], бюст роботи Гудона і статуетки. Люпен не раз зупинявся перед розкішною скринею або чудовою картиною і зітхав:

— Заважка штука... аж надто велика... шкода!

І продовжував далі експертизу.

Сорок хвилин — й вітальня була «розчищена», як висловився Арсен. І все це відбулося мов чаром, без будь-якого шуму, наче всі предмети, які переносили ці люди, були загорнуті у товстий шар вати.

Нарешті Люпен сказав останньому з них, який тягнув настінний годинник роботи Буля[29]:

— Можете не повертатися. Ми домовилися, еге ж: тільки перетягніть речі в автофургон і женіть до клуні Рокфор.

— А ви, шефе?

— Залиште мені мотоцикл.

Незнайомець ушився, і Люпен, щільно зачинивши рухомий відсік книжкової шафи, прибравши всі свідчення крадіжки, стерши сліди кроків, підняв портьєру і пройшов у галерею, що сполучає вежу зі замком. Посеред неї стояла скляна вітрина — саме через неї Арсен Люпен продовжив пошуки.

У вітрині були виставлені чудові речі: унікальна колекція годинників, табакерки, перстні, намиста, мініатюри дивовижної роботи. Пінцетом Люпен розкрив замок і невимовно зрадів, що може заволодіти цими золотими та срібними скарбами, маленькими й витонченими шедеврами мистецтва. Він повісив собі на шию великий полотняний мішок, спеціально підготовлений на ці знахідки. Наповнив його. Потім порозпихав інші коштовності по кишенях піджака, штанів і камізельки. І вже поклав ліву руку на жменьку перлинних сіточок для волосся, котрі так цінували наші предки і які тепер стали предметом жадання нинішніх модниць... аж раптом до його вух долинув легкий звук.

Люпен прислухався: він не помилився, звук невпинно голоснішав.

І раптом згадав: у кінці галереї внутрішні сходи вели у ще недавно вільну кімнату, але сьогодні увечері в ній примістили ту дівчину, яку Деван зустрічав у Дьєппі, приятельку д’Андроль.

Арсен швидко натиснув пальцем на кнопку ліхтаря і погасив його. Тільки-но він добіг до амбразури вікна, як нагорі прочинилися двері біля сходів і слабке світло осяяло галерею.

Йому здалося — прихований до пояса фіранкою він нічого бачити не міг — що хтось обережно спустився на кілька сходинок. Люпен сподівався, що людина не піде далі. Однак цей хтось спустився, зробив кілька кроків галереєю і... скрикнув — звичайно ж, побачивши розбиту й на три чверті спустошену вітрину.

Із запаху парфумів Люпен визначив, що на галереї опинилася жінка. Її вбрання майже торкалося фіранки, за якою ховався Арсен, і йому здавалося, що він чує, як б’ється серце цієї жінки, що вона теж здогадалася про присутність іншої істоти у себе за спиною, в темряві, на відстані простягнутої руки. «Вона боїться, — сказав він собі, — і піде... не може бути, щоб не пішла». Але вона залишилася. Свічка, що тремтіла в її руці, застигла. Вона обернулася, секунду повагавшись, наче прислухаючись до страхітливої тиші, потім різко відвела фіранку.

Вони побачили одне одного.

Вражений Арсен пробурмотів:

— Ви... ви... мадемуазель!

Це була міс Неллі.

Міс Неллі! Пасажирка океанського лайнера, та, мрії якої переплелися з мріями юнака під час того незабутнього плавання, та дівчина, котра була присутня при його арешті й замість виказати Люпена, зробила гарний жест — кинула в море «Кодак», у якому він заховав коштовності та гроші... Міс Неллі! Миле усміхнене створіння, образ якого так часто змушував його сумувати і радіти в довгі години тюремного ув’язнення!

Випадок, який зіштовхнув їх пізно вночі в цьому замку, був такий дивний, що вони просто отетеріли, не годні вимовити й слова, уражені, мало не загіпнотизовані фантастичним відкриттям, котре виявилося надто несподіваним для обох. Глибоко вражена, міс Неллі змушена була присісти.

Він стоячи застиг перед нею. І поступово, впродовж кількох нескінченно тривалих секунд усвідомив, яке враження мав справити на неї пригорщами коштовностей, що залишалися у нього в руках, своїми переповненими кишенями і вщерть набитим мішком. Він ладен був крізь землю піти від сорому і почервонів, нестерпно страждаючи від того, що опинився тут, на її очах, у ганебному становищі злодія, застуканого на гарячому. Надалі, що б не трапилося, він залишиться для неї грабіжником, людиною, яка залазить у чужі кишені, яка відчиняє двері відмикачкою, щоби крадькома проникати в чужі оселі.

Якийсь годинник покотився по килиму, потім інший. Речі одна за одною сипалися з його рук, і тримати їх у нього не було сил. Тоді рішучим жестом він кинув на крісло частину предметів, випорожнив кишені та скинув мішок.

Тепер йому стало легше перед Неллі, він зробив крок у напрямку до неї, збираючись заговорити. Але міс Неллі відскочила від нього, потім, немов злякавшись чогось, різко підхопилась і кинулася у вітальню. Вона зникла за портьєрою, він пішов за нею. Дівчина стояла і, тремтячи, дивуючись, зі жахом оглядала величезну спустошену залу.

Люпен тут же сказав їй:

— Завтра вдень о третій усе повернеться на свої місця... Меблі привезуть назад...

Вона не відповіла, а він повторив:

— Завтра, о третій годині, даю слово... І ніщо у світі не зможе перешкодити мені справити обіцянку... Завтра, о третій...

Тривале мовчання обтяжувало обох. Він не наважувався порушити його і щиро страждав, бачачи, як уражена міс Неллі. Тихенько, не кажучи ні слова, відійшов від неї.

«Нехай вона піде!.. — думав він. — Нехай зрозуміє, що піти їй ніщо не заважає!.. Тільки б вона не боялася мене!».

Але раптом дівчина здригнулась і прошепотіла:

— Послухайте... кроки... я чую, хтось іде...

Він з подивом глянув на неї. Дівчина здавалася стривоженою, немов злякалася дедалі ближчої небезпеки.

— Я нічого не чую, — відповів він, — але хай...

— Як! Треба втікати... тікайте ж, мерщій...

— Утікати... Нащо?..

— Так треба... треба... О! Не стійте тут...

Вона метнулася до галереї і прислухалася. Ні, нікого. Може, звук долинав ззовні?.. Міс Неллі почекала секунду, потім, заспокоївшись, обернулася.

Арсена Люпена як водою змило.

Виявивши, що замок пограбований, Деван тут же сказав собі: «Це зробив Вельмон, отже, Вельмон не хто інший, як Люпен».

Таким чином усе пояснювалося, нічого іншого припустити він не міг. Одначе ця думка лише промайнула у нього, здавалося аж так неймовірним, що Вельмон насправді не Вельмон, не той відомий художник, з яким його познайомив кузен д’Естеван, називаючи своїм приятелем. І коли з’явився капрал з місцевої жандармерії, якого відразу ж викликали, Деван і не подумав повідомляти йому про це абсурдне припущення.

Увесь ранок у Тіберменілі панувала неймовірна метушня. Жандарми, сільський поліцейський, комісар поліції з Дьєппа, сільські жителі — всі ці люди снували коридорами, ходили парком і навколо замку. Маневри військових частин, які відбувалися неподалік, рушнична стрілянина надавали особливого колориту теперішній ситуації.

Початковий огляд нічого не прояснив. Ані розбитих вікон, ані зламаних дверей не виявилося — без сумніву, речі винесли через якийсь таємний хід. Однак — на килимі жодних слідів, а на стінах хоч би тобі яка підозріла подряпина…

І тільки одна несподівана річ підтверджувала з усією очевидністю, що тут «потішився» Арсен Люпен: відома «Хроніка» XVI століття зайняла своє колишнє місце, а поруч стояла точно така ж книга, а саме примірник «Хроніки», поцуплений із Національної бібліотеки.

Об одинадцятій годині прийшли офіцери. Прийняв їх Деван весело; хоча втрата художніх цінностей і була неприємною, статки, які він мав, цілком давали йому змогу витримати цей удар, не понурюючи голову. Друзі господаря, д’Андроль та міс Неллі, теж спустилися вниз.

Гостей відрекомендували одне одному, і тільки тоді помітили, що одного не вистачає. Ораса Вельмона. Може, він і не з’явиться?

Його відсутність могла знову збудити підозри у Жоржа Девана. Але точно опівдні той увійшов.

— Про вовка помовка! Ось і ви! — вигукнув Деван.

— Хіба я запізнився?

— Ні, але ви могли не прибути... після такої бурхливої ночі! Ви ж знаєте новину?

— Яку новину?

— Ви пограбували замок.

— Отакої!

— Саме так. Але спочатку запропонуйте руку міс Андердаун і ходімо до столу... Мадемуазель, дозвольте мені...

Він затнувся, здивувавшись тому, як зніяковіла дівчина, і раптом згадав:

— Справді, під час подорожі ви ж колись зіткнулися з Арсеном Люпеном... до його арешту... Схожість вас здивувала, чи не так?

Вона нічого не відповіла. Перед нею, посміхаючись, стояв Вельмон. Він низько вклонився їй і запропонував руку. Підвів до її місця за столом і сів навпроти.

Під час сніданку говорили тільки про Арсена Люпена, вкрадені меблі, підземелля і Герлока Шолмса. Тільки в кінці, коли перейшли на інші теми, Вельмон пристав до розмови. Він був і веселий, і серйозний, красномовний та дотепний. Але здавалося, говорив тільки для того, щоб зацікавити дівчину. Проте вона, занурена в роздуми, ніби не чула його.

Каву подали на терасу, що нависала над парадним двором і французьким садом, влаштованим уздовж головного фасаду. Заграв військовий оркестр на лужку, а натовп селян і солдатів розбрівся алеями парку.

Неллі, однак, пам’ятала про обіцянку Арсена Люпена: «О третій усе буде тут, даю слово».

О третій! А стрілки великого годинника, що прикрашав ліве крило замку, показували за двадцять третю. Вона мимоволі поглядала на них щосекунди. І разом з тим спостерігала за Вельмоном, який безтурботно погойдувався у зручному кріслі-гойдалці.

Друга п’ятдесят... друга п’ятдесят п’ять... Якесь нетерпіння, змішане з острахом, охопило дівчину. Чи можливо, що диво станеться, здійсниться в зазначену хвилину, адже у замку, в дворі та в полі повно народу, а прокурор республіки і слідчий саме цієї миті зайняті розслідуванням?

Але, хай там як... Арсен Люпен-бо так урочисто давав обіцянку! Все буде так, як він сказав, подумала вона, бо не могла позбутися того враження, котре справили на неї його енергія й упевненість у своїй владі. Тож обіцяне здавалося їй вже не дивом, а звичайною подією, яка відбудеться само собою.

Якоїсь секунди їхні погляди зустрілися. Вона зашарілась і відвернулася.

Третя... Вибило раз, два, три... Орас Вельмон дістав свій годинник, звірив його з годинником, який вибивав час, потім поклав назад у кишеню. Минуло кілька секунд. І ось десь біля галявини натовп розступився, пропускаючи два візки із запрягами по двоє коней, які тільки-но в’їхали у ворота парку. Це були фургони, з тих, які зазвичай супроводжують полки. У них перевозять похідну кухню і солдатські речові торби. Візки зупинилися біля ґанку. З одного із сидінь зіскочив сержант і запитав мосьє Девана.

Деван швидко спустився сходинками. Під ташею він розгледів акуратно розставлені й упаковані меблі, картини й предмети мистецтва із замку. Відповідаючи на запитання, сержант покликався на наказ, який він отримав від чергового, котрий вишпетив його вранці у рапорті. Згідно з цим наказом друга чота четвертого батальйону мала простежити за тим, щоб рухоме майно, залишене на перехресті Алльо, в Аркському лісі, до третьої дня доправили панові Жоржу Девану, господареві замку Тіберменіль. Підпис: полковник Бовель.

— На перехресті, — докинув сержант, — усе було готово, розставлено по газону і охороняли його... перехожі. Це здалося мені дивним, але нема ради, наказ є наказ.

Один із офіцерів глянув на підпис: з’ясували, що хтось його підробив, отож він був несправжній.

Оркестр покинув грати, взявся розвантажувати фургони і повносив меблі.

Посеред цієї метушні Неллі стояла сама край тераси. Вигляд дівчина мала задумливий і стурбований, у голові в неї усе змішалось, і вона навіть не намагалася зібрати докупи думки. Раптом Неллі помітила, що до неї наближається Вельмон. Вона хотіла уникнути зустрічі, але виявилося, що з одного боку її затиснув ріг балюстради, яка підтримувала терасу, з іншого — суцільна лінія великих кадовбів із рослинами: апельсинові дерева, олеандри і бамбук не залишали їй іншої дороги, крім тієї, якою ішов молодик. Вона не рушила з місця. Сонячний промінь тремтів у її золотому волоссі, що його зачіпали тендітні листочки бамбука. Хтось дуже тихо вимовив:

— Я дотримав обіцянку, дану сьогодні вночі.

Арсен Люпен стояв біля неї, а навколо нікого не було.

Не знаючи, як поводитися далі, він несміливо повторив:

— Я дотримав слова, даного сьогодні вночі.

Арсен чекав бодай слова подяки або жесту, який би підтверджував, що їй не байдужий його вчинок. Вона мовчала.

Її презирство розсердило Арсена Люпена, і водночас він відчув, яка прірва відділяє його від Неллі тепер, коли вона все знає. Йому хотілося виправдатися, знайти якісь аргументи, довести, що в його житті є і сміливість, і велич. Але слова ці наперед були образливі для нього, він розумів абсурдність та непристойність жодного пояснення. Тоді, схвильований потоком спогадів, сумно прошепотів:

— Як далеко тепер минуле! Чи пам’ятаєте ви ті довгі години, що їх ми проводили на палубі «Провансу»? О! Тоді, так само, як сьогодні, ви тримали троянду в руках, бліду троянду, таку саму, як ця... Я попросив її у вас... але ви як ніби не чули... Проте, коли ви пішли, я знайшов троянду... забуту, зрозуміло... Я її зберіг...

Вона, як і раніше, нічого не відповідала, ніби подумки була дуже далеко від нього. Він продовжував:

— На згадку про ті часи не думайте про те, що тепер вам відомо. Нехай минуле зіллється зі справжнім! Нехай я буду не тим, кого ви бачили цієї ночі, а тим, кого ви знали колись, і нехай ваші очі звернуться до мене бодай на секунду та подивляться так, як дивилися тоді... Прошу вас... Ну хіба я не той, колишній?

Вона звела очі, як він просив, і подивилася на нього. Потім мовчки доторкнулася пальцем до кільця на його вказівному пальці. Каблучка була повернута каменем вниз, і чудового рубіна не було видно.

Арсен Люпен почервонів. Це була каблучка Жоржа Девана.

Він гірко посміхнувся:

— Правда ваша. Те, що було, буде завжди. Арсен Люпен — це Арсен Люпен, він ним залишиться назавжди, і вас не може пов’язувати з ним навіть спогад... Даруйте мені... я мав зрозуміти, що саме моя присутність тут, поруч, образлива для вас...

Арсен відсторонився, притулившись до балюстради, тримаючи капелюха в руці. Неллі поминула його. Люпенові хотілось утримати її, ублагати залишитися. Але забракло духу, і він проводжав її очима так само, як того далекого дня, коли вона спускалася містком на нью-йоркську набережну. Неллі піднялася сходами, що вели до дверей. Ще на секунду серед мармуру передпокою майнула її витончена фігурка. І більше він не бачив її.

Сонце сховалося за чорною хмарою. Арсен Люпен, не рухаючись з місця, розглядав сліди маленьких ніжок, що залишилися на піску. Раптом він здригнувся: на кадовбі з бамбуковим деревом, до якого тулилася Неллі, лежала троянда, бліда троянда, яку він не наважився попросити у неї... Звичайно, вона її забула... Забула знов?.. Але чи навмисно, чи просто жартома?

Люпен рвучко схопив квітку. Пелюстки відразу попадали. Він зібрав їх по одному, як реліквії...

— Що ж, — сказав він собі, — мені тепер тут нема чого робити. Тим більше, що після втручання Герлока Шолмса все може вилізти боком.

Парк спорожнів. Однак біля альтанки, біля воріт, зібралася група жандармів. Арсен зник у заростях, перескочивши через фортечний мур і, щоб дістатися до найближчого вокзалу, пішов стежкою, що зміїлася серед полів. Люпен не прокрокував і десяти хвилин, як стежка вивела його до міжгір’я між двома схилами; він заглибився в отвір, і цієї миті з іншого боку з’явився якийсь чоловік, що йшов навспак.

Це був чоловік років, напевно, п’ятдесяти, досить міцної статури, чисто поголений і, судячи з костюма, іноземець. У руці в нього була важка палиця, на плечі висіла дорожня сумка.

Вони підійшли близько один до одного. Іноземець із ледь помітним англійським акцентом запитав:

— Вибачте мене, мосьє... оця дорога — до замку?

— Ідіть навпростець, мосьє, і тільки-но підійдете до фортечного муру, поверніть ліворуч. Вас чекають із нетерпінням.

— О!

— Так, мій друг Деван повідомив нам про ваш приїзд ще вчора увечері.

— Якщо мосьє Деван сказав занадто багато, тим гірше для нього.

— А я щасливий, що першим вітаю вас. У Герлока Шолмса нема ревнішного прихильника.

У його голосі прозвучала ледве помітна іронія, про що він одразу ж пошкодував, бо Герлок Шолмс окинув його з ніг до голови таким поглядом, що Арсен Люпен чітко відчув, як його вже схопили, ув’язнили... Так, цей погляд зобразив його з такою точністю і достовірністю, яка не під силу жодному фотоапаратові.

«Знімок готовий, — подумав він. — Безглуздо прикидатися перед цією людиною. Тільки... чи впізнав він мене?»

Вони розкланялися. Але почулося цокання залізних підків на копитах і брязкання кінської збруї. Це були жандарми. Обом мандрівникам довелося притиснутися до укосу, потонути у високій траві, щоб їх не збили вершники. Жандарми їхали стороною, а що вони вишикувалися один за одним на деякій відстані, то тривало це довгенько. Тим часом Люпен думав так: «Усе залежить від того, чи впізнав він мене. Якщо так, є велика ймовірність, що він скористається ситуацією. Це питання не дає мені спокою».

Коли останній вершник проїхав повз, Герлок Шолмс підвівся і, нічого не кажучи, заходився чистити припалий пилом одяг. Ремінь його сумки заплутався в колючому чагарникові. Арсен Люпен кинувся допомагати. Ще секунду вони вивчали один одного. І якби хто-небудь міг побачити їх цього моменту, перед його очима постало б хвилююче видовище: перша зустріч двох людей, які володіють — кожен — могутньою зброєю, людей по-справжньому неабияких, але фатально приречених особливим характером своїх здібностей сходитися в рівному бою, бо порядок речей у світі поставив їх один проти одного.

Потім англієць сказав:

— Дякую вам, мосьє.

— Весь вам на прислугу, — відказав Люпен.

І вони розійшлися. Люпен попрямував до станції, Герлок Шолмс — до замку.

Слідчий і прокурор після марних пошуків поїхали, і всі чекали Герлока Шолмса з цікавістю, цілком виправданою, як на величезну популярність цієї людини. Його зовнішність звичайного буржуа, що так виразно відрізнялася від передбачуваного вигляду сищика, викликала невелике розчарування. У ньому не було нічого від героя роману, загадкового і демонічного персонажа, з яким ми зазвичай пов’язуємо ім’я Герлока Шолмса. Однак Деван у сильному збудженні вигукнув:

— Нарешті, метре, ви тут! Яка честь! Я так давно мріяв... Я майже щасливий, що все так трапилось, адже втіхою бачити вас у себе завдячую тому, що сталося. А до речі, як ви до нас дісталися?

— Поїздом.

— Дуже шкода! Але я ж вислав за вами автомобіль до платформи.

— Для офіційної зустрічі, чи не так? З барабанами і музикою. Прекрасний спосіб полегшити моє завдання, — пробурчав англієць.

Деван був збентежений несхвальним тоном гостя, але, прагнучи повернути все на смішки, продовжував:

— Завдання, на щастя, виявилося легшим, ніж я описав вам у листі.

— І чому ж?

— Бо ж пограбування сьогодні вночі вже сталося.

— Якби ви не сповістили всіх про мій візит, мосьє, можливо, цієї ночі ніякого пограбування б і не було.

— Але коли ж?

— Завтра або іншого дня.

— І в цьому випадку?

— Люпен піймався б у пастку.

— А мої меблі?

— Їх би не вивезли.

— Але мої меблі тут.

— Тут?

— Її привезли назад удень о третій.

— Хто привіз? Люпен?

— Ні, два військові фургони.

Герлок Шолмс рвучко настромив свій капелюх на голову і закинув на плече дорожню сумку, але Деван вигукнув:

— Що ви робите?

— Іду.

— Але чому?

— Меблі ваші на місці, Арсен Люпен далеко. Моя роль закінчена.

— Але мені конче необхідна ваша допомога, шановний пане. Те, що сталося вчора, може повторитися завтра, бо ж ми не знаємо найголовнішого: як Арсен Люпен добувся сюди, як вийшов і чому за кілька годин усе повернув.

— А! Ви не знаєте…

Згадавши про нерозкриту таємницю, Герлок Шолмс відтанув серцем.

— Гаразд, давайте пошукаємо. Але швидко, домовилися? І, якщо можливо, самі.

Остання фраза явно натякала на присутніх. Деван зрозумів і провів англійця в залу. Сухо, короткими фразами, що, здавалося, були підготовлені заздалегідь, — та ще з якою старанністю! — Шолмс ставив йому запитання про вчорашній вечір, про гостей, які перебували в кімнаті, про завсідників подібних вечорів. Потім він оглянув обидва томи «Хроніки», порівняв плани підземелля, змусив процитувати фрази, що знайшов абат Желі, й запитав:

— Отже, вчора ви вперше згадали про ці дві цитати?

— Вчора.

— Ви ніколи не розповідали про це Орасові Вельмону?

— Зроду.

— Добре. Викличте машину. Я їду за годину.

— За годину!

— У Арсена Люпена пішло не більше часу на розв’язання ребуса, який ви йому загадали.

— Я?.. Я загадав йому...

— Так! Арсен Люпен і Вельмон — одна особа.

— Я це підозрював... От свинтус!

— Учора ввечері, о десятій, ви відкрили Люпенові необхідні відомості для вирішення загадки, саме їх йому бракувало, він ламав над ними голову кілька тижнів. І впродовж ночі встиг усе зрозуміти, зібрати свою банду і пограбувати вас; я маю намір проявити не меншу спритність.

Він пройшовся кімнатою, про щось розмірковуючи, потім сів, скрижував свої довгі ноги і заплющив очі.

Деван чекав, почуваючись дещо ніяково. «Спить він або думає?».

Про всяк випадок вийшов, щоб віддати розпорядження. Коли Деван повернувся, то побачив Шолмса біля підніжжя сходів, що виходили на галерею. Той, колінкуючи, обстежував килим.

— Що там таке?

— Подивіться... ось... віск од свічки.

— Справді... плями геть свіжі...

— Ви можете побачити такі самі нагорі над сходами, а найбільше їх навколо вітрини, яку Люпен зламав, витягнувши коштовності... мабуть, для того, щоби перекласти їх у цей фотель.

— І якого ж висновку ви дійшли?

— Ні до якого. Усі ці дані, без сумніву, могли б пояснити, чому він вирішив повернути награбоване. Але мені нíколи займатися цим аспектом проблеми. Головне — план підземелля.

— Ви досі сподіваєтеся...

— Я не сподіваюсь, я переконаний. Адже метрів за двісті-триста від замку є каплиця, чи не так?

— Так, зруйнована каплиця, де міститься могила герцога Роллона.

— Скажіть вашому шоферові, щоб він чекав нас у цій каплиці.

— Мій шофер ще не повернувся... Мені скажуть, коли він прибуде... Але, судячи з усього, ви вважаєте, що підземний хід веде до каплиці? Що навело вас..?

Герлок Шолмс перебив його:

— Я попрошу вас, мосьє, дістати мені східці та ліхтар.

— А! Вам потрібні ліхтар та східці?

— Зрозуміло, якщо я прошу вас про це.

Присоромлений Деван подзвонив. Принесли те й інше. Після цього посипалися гострі й точні, як військова команда, розпорядження.

— Приставте східці до книжкової шафи, з лівого боку від напису «Тіберменіль»...».

Деван узявся підставляти східці. А англієць знай загадував:

— Лівіше, ще трохи... тепер трохи праворуч... Стоп! Піднімайтеся... Чудово... Усі літери цього слова — пукласті, еге ж?

— Так.

— Займемося буквою «Н»[30]. Повертається вона в якийсь бік?

Деван ухопився за літеру «Н» і вигукнув:

— Так, повертається! Направо і на чверть кола! Хто ж вам підказав?..

Не відповівши йому, Герлок Шолмс продовжував:

— Чи можете з того місця, де ви є, дотягнутися до букви «R»? Так... Посувайте її кілька разів, як ви зробили б із засувкою, яку відчиняєте і зачиняєте.

Деван поворушив букву «R». На превеликий його подив, усередині щось клацнуло.

— Прекрасно, — мовив Герлок Шолмс. — Нам залишається тільки пересунути вашу драбину на інший кінець, маю на увазі кінець слова «Thibermesnil»... Ну ось... А тепер, якщо я не помилився, якщо все відбувається так, як має бути, літера «L» відкриється, наче віконечко.

Мало не урочистим рухом руки Деван узявся за літеру «L». Вона відкрилася, але Деван покотився зі сходів, бо вся частина книжкової шафи, що містилася між першою і останньою літерою слова, повернулася на своїй осі, й відкрився хід у підземелля.

Герлок Шолмс незворушно запитав:

— Ви не поранилися?

— Ні, ні, — відповів Деван, стаючи на ноги, — я не поранений, але, зізнатися, ошелешений... ці пересувні літери... розверста діра підземелля...

— То й що? Хіба це не збігається точнісінько з цитатою із Сюллі?

— У чому ж, господи?

— Ну як же! «Н» повертається, «R» тремтить, а «L»[31] розкривається... Саме це і дало можливість Генріху IV прийняти у себе мадемуазель де Танкарвіль непризначеного часу.

— А Людовік XVI? — запитав спантеличений Деван.

— Людовік XVI був чудовим ковалем і майстерним слюсарем. Я прочитав «Трактат про замки зі секретом», який йому приписують. Господарю Тіберменіля хотілося продемонструвати свої вірнопідданські почуття, а ознайомлення зі шедевром механіки було для цього чудовим приводом. Про всяк випадок король записав цифрами: 2-6-12, тобто Н., друга, шоста і дванадцята літери у слові.

— О! Чудово, я вже майже все зрозумів. Але якщо можу пояснити, як вийти з цієї зали, то ніяк не можу втямити, як Люпен примудрився опинитися там. Адже він, зауважте гарненько, прийшов ззовні.

Герлок Шолмс запалив ліхтар і пройшов кілька кроків підземним ходом.

— Бачте, весь механізм можна розглядати звідси, як годинникові пружини, хіба що літери повернені назадгузь. Люпенові досить було скористатися ними з цього боку пересічки.

— А як ви це доведете?

— Як доведу? Бачите оцю калюжку оливи. Люпен передбачив навіть те, що ґвинти доведеться змастити, — відповів Герлок Шолмс не без захоплення.

— Але тоді він знав і про інший вихід?

— Так само, як і я. Йдіть за мною.

— У підземелля?

— Боїтеся?

— Ні, але ви впевнені, що зможете орієнтуватися там?

— Із заплющеними очима.

Спочатку вони спустилися на дванадцять сходинок, потім іще на дванадцять і ще двічі по дванадцять. Потім пішли довгим коридором, цегляні стіни якого мали на собі познаки ремонтних робіт різного часу, а подекуди зі стіни сочилася вода. Земля була мокрою.

— Над нами ставок, — зауважив Деван, не надто цього певний.

Коридор привів до сходів із дванадцяти сходинок, а за ними було ще троє таких самих сходів, які вони насилу подолали і вийшли до маленької заглибини, вибитої просто у скелі. Тут дорога уривалася.

— Біс батька знащо, — прошепотів Герлок Шолмс, — тільки голі стіни, це починає набридати.

— А що, коли вернутися, — прошепотів Деван, — я не бачу ніякої потреби дізнаватися ще щось. Із мене цілком досить.

Але, підвівши голову, англієць зітхнув з полегшенням: угорі над ними виявився точно такий самий механізм, як біля входу. Їм треба було лишень повернути три літери. Гранітна брила розвернулася. Зі зворотного боку вона виявилася надгробком герцога Роллона, на якій було вибито рельєфними літерами слово «Тіберменіль». І вони опинилися в зруйнованій каплиці, яку згадував англієць.

— Тут починається підйом до Бога, себто до каплиці, — сказав він, навівши кінець цитати.

— Хіба таке може бути?! — вигукнув Деван, приголомшений проникливістю і жвавістю розуму Герлока Шолмса. — Чи можливо, щоб цього простого рядка вам виявилося досить для вирішення загадки?

— Де там! — відповів англієць. — Навіть вона була ні до чого. У примірнику «Хроніки» з Національної бібліотеки лінія підземного ходу, як вам відомо, з лівого боку закінчується кружечком. А з правого, — цього ви не знаєте, — маленьким хрестиком, але він настільки стерся, що розгледіти його можна тільки в лупу. Хрестик цей означає, звичайно, нашу каплицю.

Бідолаха Деван не вірив своїм вухам.

— Це нечувано, чудово й разом із тим по-дитячому просто! І чому ніхто не міг зглибити цю таємницю?

— Бо ніхто ніколи не поєднував разом три або чотири необхідні елементи, себто дві книги та цитати... Ніхто, за винятком Арсена Люпена і мене.

— А також мене, — заперечив Деван, — й абата Желі... Ми обидва знали про все це стільки ж, скільки ви, і проте...

Шолмс посміхнувся:

— Не всі люди уміють розгадувати загадки, пане Деване.

— Але я ламаю голову вже десять років. А ви за десять хвилин...

— Тю! Звичка...

Вони вийшли з каплиці, й англієць вигукнув:

— Подивіться, нас чекає автомобіль!

— Але це ж моє авто!

— Ваше? А я думав, що шофер ще не повернувся.

— Справді... цікаво...

Вони підійшли до машини, і Деван запитав водія:

— Едуаре, хто наказав вам приїхати сюди?

— Мосьє Вельмон, — відказав той.

— Мосьє Вельмон? То ви його зустріли?

— Недалеко від вокзалу. І він загадав мені їхати до каплиці.

— Їхати до каплиці! Але навіщо?

— Щоби почекати вас, мосьє... і вашого гостя...

Деван і Герлок Шолмс перезирнулися.

— Він зрозумів, що ця загадка для вас — дитяча забавка, — сказав Деван. — І так-от, делікатно, висловив свою повагу.

Вузькі губи сищика вигнулись у задоволеній посмішці. Повага йому подобалася. Похитавши головою, він вимовив:

— Це чоловічище. Варто було його побачити, як мені все стало зрозуміло.

— Значить, ви його бачили?

— Ми щойно стрілися на дорозі.

— І ви знали, що це був Орас Вельмон, я хочу сказати, Арсен Люпен?

— Ні, але дуже швидко здогадавсь... із певної іронії з його боку.

— І ви випустили рака з рота?

— Звісно, випустив... хоча на моєму боці була сила... якраз поряд опинилося п’ять жандармів.

— Але матері його ковінька! Це ж була унікальна можливість, якою треба було скористатися...

— Саме так, мосьє, — зарозуміло заявив англієць, — коли йдеться про таких супротивників, як Арсен Люпен, Герлок Шолмс не використовує нагоду... Він її створює...

Та часу було дедалі менше, тож, що Арсен Люпен виказав аж таку зворушливу увагу й відрядив авто, довелося негайно ним скористатися. Деван і Герлок Шолмс умостилися на заднє сидіння комфортабельного лімузина. Едуар крутнув кермо, і вони рушили. За вікном миготіли поля і гаї. Пологі пагорби Ко мало-помалу поступилися місцем рівнині. Раптом в око Деванові упав маленький пакетик, який лежав в одному з відділень на дверцятах.

— Гляньте, що це? Якийсь пакетик. Кому ж він призначений? О, це вам.

— Мені?

— Читайте: «Панові Герлоку Шолмсу від Арсена Люпена».

Англієць схопив пакетик. Розв’язав його і розгорнув два аркуші паперу, в які було щось загорнуте. Це був його годинник.

— О! — вимовив англієць, сердито махнувши рукою.

— Годинник, — сказав Деван, — ви часом не..?

Англієць мовчав.

— Як?! Ваш годинник! Арсен Люпен повертає вам вашого годинника! Але якщо він його повертає, значить, до цього потягнув... Він украв вашого годинника! Еге! От так молодець! Арсен Люпен украв годинник у самого Герлока Шолмса. Боже, як смішно! Ні, справді... перепрошую... але це сильніше за мене.

А коли він від душі пореготав, то сказав цілком певно:

— Так! Він справді чолов’яга.

Англієць хоч би тобі вусом повів. Він не мовив ані слова до самого Дьєппа, очі його були прикуті до плавного обрію. Його мовчання було жахливим, незбагненним, неймовірнішим за найшаленішу лють. На платформі Шолмс просто і цього разу без гніву, щоправда, тоном, в який уклав усю свою волю й енергію, мовив:

— Так, це чоловічисько, і я б охоче поклав йому на плече руку, яку простягаю вам, мосьє Деване. Але знаєте, мені здається, що Арсен Люпен і Герлок Шолмс однієї чудової днини знову поміряються силами... Адже світ такий малий, що не зустрітися їм важко... але того дня...