Артур Конан Дойл. Нотатки про Шерлока Голмса

Випадок із перекладачем

За весь час мого тривалого знайомства з Шерлоком Голмсом він жодного разу не згадував про свою родину та майже ніколи не розповідав про своє дитинство й юність. Мій друг і так часом здавався мені не живою людиною, а унікальним створінням, у якому цілковита відсутність звичайних людських почуттів могла зрівнятися хіба що з безмежною силою його інтелекту. До жінок Голмс відчував огиду, заводити нових друзів відмовлявся, але ніщо не дивувало мене дужче за його вперте небажання розповідати про родичів. Аж одного разу, на мій величезний подив, мій друг заговорив про свого брата.

Було літо. За вечірнім чаєм ми обговорювали найрізноманітніші теми, починаючи від гольф-клубів і закінчуючи причинами зміни кутів нахилу екліптики. Нарешті розмова зайшла про атавізми та спадкоємність. Предметом обговорення стало питання: звідкіля в людини з’являється талант — передається у спадок чи формується в процесі дорослішання й пізнання світу.

— Візьміть ваш випадок, Голмсе, — сказав я. — Усе, що ви мені про себе розповідали, свідчить про те, що ваша спостережливість і дивовижне вміння робити висновки розвинулися завдяки вправам та тренуванням.

— Певною мірою, — замислено сказав Голмс. — Усі мої пращури були звичайними землевласниками і нічим не вирізнялися серед інших сільських сквайрів. Хоча я все ж таки гадаю, що талант перейшов мені у спадок від бабусі, котра була сестрою французького художника Ораса Верне. Артистизм іноді набуває найнесподіваніших форм.

— Чому ви в цьому так упевнені?

— Тому що мій брат Майкрофт наділений тим самим хистом, що і я, але набагато більшою мірою.

Для мене це було цілковитою несподіванкою. Якщо в Англії живе ще одна людина, котра наділена таким рідкісним даром, чому про неї ніхто ніколи не чув? Я так і запитав у Голмса, додавши, що, ймовірно, лише скромність змушує його ставити брата вище за себе. Мій друг розсміявся.

— Любий Ватсоне, — сказав він, — я не погоджуюся з тими, хто вважає скромність за чесноту. Логік забов’язаний точно знати істинну суть речей, отже, недооцінювати себе для мене було б так само непростимо, як і перебільшувати власні сили. Тому, коли я кажу, що Майкрофт є більш спостережливим, аніж я, можете мені вірити.

— Він молодший за вас?

— Він старший на сім років. І дуже відомий у своєму колі.

— Що ж це за коло?

— Клуб «Діоген».

Про цей заклад я чув уперше, і це, вочевидь, відбилося на моєму обличчі, тому що Шерлок Голмс видобув із кишені годинника.

— «Діоген» є одним із найбільш незвичайних клубів у Лондоні, а Майкрофт — один із найбільших диваків серед його постійних відвідувачів. Він щодня приходить до клубу за чверть на п’яту та йде рівно о сьомій годині сорок хвилин. Зараз шоста, і якщо ви не проти невеличкої прогулянки, я охоче познайомлю вас зі своїм братом.

П’ять хвилин потому ми вже були на вулиці та прямували до Ріджент-серкс.

— Хочете знати, — сказав мій друг, — чому Майкрофт не займається тим самим, що і я? Він просто до цього нездатний.

— Але ж ви самі сказали, що...

— Я казав, що він на голову вищий за мене у спостережливості та вмінні робити висновки. Якби від сищика вимагали тільки цього, мій брат був би найславетнішим детективом. Але Майкрофт не женеться за славою, та й енергії йому бракує. Я багато разів звертався до нього по допомогу, і кожного разу він підказував мені рішення, яке потім виявлялося правильним. Однак він геть-чисто позбавлений уміння застосовувати свій талант на практиці.

— Так він не заробляє цим на життя?

— Ні. Те, що для мене є професією, для Майкрофта — забавка любителя. У нього виняткові математичні здібності, він веде звітність в одному з міністерств. Майкрофт квартирує на Пелл-Мелл, і, щоб потрапити до свого міністерства, він має лише завернути за ріг, що він і робить кожного ранку. Ввечері він повертається тим самим шляхом. Із року в рік мій брат дотримується цього маршруту й ніде не буває, окрім клубу «Діоген», котрий розташовано прямо навпроти його вікон.

— Щось я не пригадую такої назви.

— Нічого дивного. У Лондоні повно людей, котрі з якихось причин не люблять подібних до себе. Хоча вони не проти посидіти у зручних кріслах та почитати свіжі газети. У цьому клубі збираються найбільш некомунікабельні люди нашого міста. Членам клубу заборонено звертати увагу на сусідів, розмовляти там не дозволяється за жодних обставин. Якщо хтось порушить це правило тричі, керівництво може виключити цю людину з клубу. Мені й самому здається, що обстановка там вельми заспокійлива.

Не перериваючи бесіди, ми дійшли до Пелл-Мелл, і незабаром Шерлок Голмс зупинився біля дверей одного з будинків неподалік клубу консерваторів «Карлгон». Іще раз нагадавши мені про те, що всередині належить справляти мовчанку, він увійшов до холу. Крізь скляні двері я встиг помітити розкішно умебльовану залу, де зібралося досить багато чоловіків. Кожен сидів на окремому диванчику, заглибившись у газету. Я пройшов слідом за Голмсом до невеликої кімнати з вікном, що виходить на Пелл-Мелл. Там мій друг залишив мене на хвилину й незабаром повернувся з людиною, котра не могла бути ніким іншим, як його братом.

Майкрофт Голмс був набагато вищим та огряднішим за Шерлока, але на його важкому обличчі можна було прочитати таку саму зосередженість, що й у рисах його брата. Очі Майкрофта, незвичайного водянисто-сірого відтінку, здавалося, постійно дивилися вглиб себе — погляд, який у Шерлока я помічав тільки у хвилини, коли його розумові сили були напружені до крайньої межі.

— Радий познайомитися з вами, сер, — сказав Майкрофт Голмс, простягаючи м’ясисту долоню, схожу на ласт тюленя. — Шерлок зробився відомим відтоді, як ви стали його біографом. До речі, Шерлоку, я чекав на тебе минулого тижня. Мені здалося, що тобі не впоратися з цим випадком у Менор-Гаусі.

— Я впорався, — посміхнувся мій друг.

Брати всілися у крісла в еркері.

— Для будь-кого, хто бажає вивчати людей, кращого місця не знайти, — зауважив Майкрофт. — Чого тільки звідси не побачиш! Ось, наприклад, подивись на тих двох чоловіків, котрі прямують у наш бік.

— Ти маєш на увазі маркера та його супутника?

— Так. Що ти скажеш про супутника?

Чоловіки якраз підійшли до вікна і зупинилися.

В одного з них біля жилетної кишені виднілися сліди від крейди, але більше нічого, що пов’язувало б його з більярдом, я не помітив. Другий був смаглявий, дуже маленького зросту, зі зсунутим на потилицю капелюхом та кількома пакунками під пахвою.

— Наскільки я розумію, це колишній військовик, — сказав Шерлок.

— Був звільнений у запас зовсім нещодавно, — підтвердив його брат.

— Служив, безумовно, в Індії.

— У чині сержанта.

— Можливо, був артилеристом, — додав Шерлок.

— Удівець.

— Але має дитину.

— Дітей, мій хлопчику. Дітей.

— Послухайте, — розсміявся я. — Це вже занадто!

— Але чому ж, — відгукнувся Голмс, — зовсім не важко визначити, що чоловік із такою виправкою та обличчям є військовим, і не рядовим. Засмага свідчить про те, що він нещодавно повернувся з Індії.

— Він усе ще носить армійські черевики, отже, службу залишив нещодавно, — додав Майкрофт.

— Хода в нього не кавалерійська, але капелюха він одягає зсунутим набік — одна сторона лоба засмагла менше за іншу. Сапером при його вазі він бути не міг, отже, служив у артилерії.

— А скорботний вираз обличчя говорить про те, що він утратив когось із близьких. Якщо він сам ходить на закупи, скоріш за все, в нього померла дружина. У пакетах він має дитячі речі, зокрема брязкальце, отже, хтось із дітей іще зовсім маленький. Дружина його, можливо, вмерла під час пологів. А книжка з малюнками вказує на те, що є й дитина трохи старша.

Я почав розуміти, що мав на увазі мій друг, стверджуючи, що його брат є набагато спостережливішим, аніж він сам. Скоса глянувши на мене, Шерлок посміхнувся.

— До речі, Шерлоку, — промовив Майкрофт, — я маю на прикметі дещо, що припаде тобі до смаку... Вельми заплутана історія, але я занадто лінивий, щоб довести цю справу до кінця. Якщо хочеш нею зайнятися...

— Дорогий Майкрофте, залюбки!

Старший Голмс черкнув записку на аркуші з блокнота, подзвонив у дзвоника і вручив її лакею, що з’явився на поклик.

— Я запросив до нас містера Меласа, — сказав Майкрофт. — Він винаймає квартиру наді мною, і ми з ним трохи знайомі, тому він і звернувся до мене по допомогу. Містер Мелас із походження є греком, але чудово володіє кількома мовами. Він має два джерела прибутку: або працює перекладачем на суднах, або наймається гідом до багатіїв зі сходу, які зупиняються в готелях на Нортумберленд-авеню. Але хай краще він сам розповість про свої труднощі.

За кілька хвилин до нас приєднався невисокий міцний чоловік, смаглявий колір обличчя якого й чорне, немов вугілля, волосся вказували на його південне походження, хоча розмовляв він як освічений англієць. Чоловік потиснув руку Шерлокові Голмсу, і його очі спалахнули, коли він зрозумів, що відомий детектив бажає вислухати його історію.

— У поліції мені не повірили... — сумно промовив грек. — Уявляєте? Там вважають, що цього не може бути тільки тому, що раніше вони ні з чим таким не стикалися. Але я не заспокоюся, доки не з’ясую, що сталося з тим бідолахою із пластиром на обличчі...

— Я сама увага, містере Мелас, — сказав Шерлок Голмс.

— Зараз вечір середи, — почав містер Мелас. — А сталося це в понеділок увечері, лише два дні тому. Я — перекладач. Загалом перекладаю майже з усіх європейських мов, а також із арабської та перської, але оскільки з походження я грек, то найбільше займаюся саме грецькою. Мене вважають найкращим фахівцем у Лондоні, і моє ім’я добре відоме у великих готелях.

Нерідко трапляється, що посеред ночі мене запрошують до іноземців, котрі потрапили у скрутне становище, або до мандрівників, які щойно приїхали до Лондона. Тому я зовсім не здивувався, коли в понеділок увечері до мене з’явився одягнутий за останньою модою молодий чоловік. Назвавшись містером Латимером, він попросив мене проїхатися з ним у кебі, який чекав на нас біля під’їзду. Цей пан сказав, що до нього приїхав діловий партнер із Греції, а сам він володіє лишень англійською і йому конче потрібна допомога. Містер Латимер дав мені зрозуміти, що його будинок розташовується досить далеко, у Кенсингтоні, й мені здалося, що він дуже поспішав, тому що, коли ми спустилися на двір, буквально заштовхав мене до кебу.

Я кажу «кеб», але через деякий час я запідозрив, що перебуваю не в кебі, а в кареті. Там було набагато просторіше, а обшивка сидінь здалася мені доволі дорогою і якісною. Містер Латимер усівся навпроти, і ми вирушили в дорогу. Через Чернінг-крос ми виїхали на Шефтсбері-авеню, потім звернули на Оксфорд-стрит, і коли я помітив, що це не найкоротший шлях до Кенсингтона, мій попутник повівся дуже дивно.

Спочатку він дістав із кишені невелику, але небезпечного вигляду ломаку, покрутив її в руках та багатозначно поклав поряд із собою на сидіння. Після цього містер Латимер зачинив вікна з обох боків, і здавалося, що їхнє скло заклеєно папером, щоб крізь них нічого не було видно.

«Перепрошую, що мені доводиться позбавляти вас можливості милуватися краєвидом, — сказав він, — але я не хочу, щоб вам стало відомо, куди ми прямуємо».

Можете уявити, як на мене подіяли ці слова. Мій супутник був кремезним чолов’ягою, і навіть без ломаки міг легко зі мною впоратися.

«Це обурливо, містере Латимер, — сказав я, затинаючись від хвилювання. — Ви усвідомлюєте, що те, що ви робите, є незаконним?» — «Так, я дозволив собі деякі вільності, — сказав він. — Але ви не будете розчаровані, повірте. Однак я не раджу вам, містере Мелас, зчиняти бучу чи робити щось таке, що може мені зашкодити. Не забувайте, що зараз ви цілком у моїх руках».

Говорив він стиха, але в його словах звучала недвозначна погроза. Більше я питань не ставив, сидів мовчки й намагався зрозуміти, навіщо знадобилося викрадати мене в такий дивний спосіб. Хоч би що було в містера Латимера на думці, опиратися марно і краще зачекати, чим усе це скінчиться.

Їхали ми трохи менше ніж дві години. Я уявлення не мав, де ми перебували. Іноді карета гуркотіла по бруківці, часом рівно йшла по асфальту, але окрім цього ніщо навіть віддалено не вказувало мені на те, де ми є і куди прямуємо. Папір на вікнах виявився світлонепроникним, а віконце попереду затуляла фіранка. З Пелл-Мелл ми виїхали у чверть на восьму, і мій годинник показував за чверть на десяту, коли карета нарешті зупинилася. Мій супутник відчинив вікно, і я побачив низькі склепінчасті двері, над якими горів ліхтар. Мене виштовхнули з карети, двері розчахнулися, і я вмить опинився в будинку. Краєм ока я встиг помітити газон і дерева з обох боків від входу, але не можу сказати напевне, що це було — міський будинок із садом чи заміський особняк із доглянутою присадибною ділянкою.

Усередині тьмяно горіла газова лампа, і мені вдалося розгледіти тільки те, що хол є досить великим і стіни його обвішано картинами. Ще я запам’ятав людину, котра відчинила нам двері. Це був невисокий чоловік середнього віку з похилими плечима, у скельцях його окулярів відбивалося світло лампи.

«Це містер Мелас, Гарольде?» — запитав він. «Так». — «Чудово! Вам нема чого боятися. Якщо все пройде добре, обіцяю, ви не пошкодуєте, але якщо будете хитрувати, вам це так не минеться!»

Говорив він уривчасто, нервово посміюючись між фразами, і налякав мене ще дужче. «Чого вам від мене треба?» — запитав я. «Ви маєте поставити кілька запитань одному грецькому панові, який гостює в нас, та перекласти нам його відповіді. Але запитувати його будьте ласкаві лише про те, що вам скажуть, інакше — тут він знову гигикнув, — пошкодуєте, що на світ народилися».

Після цих слів чоловік відчинив двері та впустив мене у велику кімнату, обставлену дорогими меблями. Там горіла одна єдина лампа, та й у ній світло було приглушеним. Під ногами я відчув товстий килим. Якось я роздивився стільці з оксамитовою оббивкою, високий мармуровий камін, поряд із яким височіло щось, що нагадувало обладунок японського воїна. Прямо під лампою стояв стілець, але мені звеліли сісти біля стіни. Латимер залишив нас, але незабаром повернувся крізь інші двері, та не сам, а з чоловіком у просторому балахоні. Той чоловік був страшенно блідий і виснажений, щоки його запали, хоча очі залишались ясними, як у людини, чий дух сильніший за плоть. Але понад усе мене вразило те, що обличчя бранця було навхрест заклеєно широкими стрічками пластиру, а ще один шматок запечатував рот.

«Дошку приніс, Гарольде? — різко запитав старший чоловік, коли це виснажене створіння сіло, вірніше, повалилося на стілець. — Руки розв’язано? Дай йому олівець. Ви ставитимете запитання, містере Мелас, а наш гість буде писати відповіді. Для початку запитайте, чи готовий він підписати папери».

Очі чоловіка спалахнули лютим полум’ям.

«Ніколи!» — написав він на грифельній дошці грецькою.

«За жодних умов?» — запитав я за наказом нашого мучителя.

«Лишень у разі, якщо в моїй присутності її обвінчає грецький священик, якого я знаю».

Пролунав черговий зловісний смішок.

«Вам відомо, що очікує на вас у цьому випадку?»

«Мені байдуже».

Так і тривала ця дивна розмова. Я запитував уголос, чоловік писав відповіді на дошці. Знову й знову від мене вимагали, щоб я запитував, чи він відступиться і чи підпише документи. Проте нещасний твердо стояв на своєму. Незабаром мені спала на думку ідея: до кожного запитання я почав додавати по короткій фразі від себе. Спочатку це були безневинні зауваження, щоб перевірити, чи розуміє хтось із тих, хто стояв поряд, хоча б слово грецькою. Тільки пересвідчившись, що ніхто нічого не помітив, я розпочав більш небезпечну гру. Розмова набула приблизно такої форми:

«Ваша затятість до добра не доведе. Хто ви?» — «Мені байдуже. У Лондоні я чужий». — «Ваша доля у ваших руках. Чи давно ви тут?» — «Нехай так. Три тижні». — «Ця власність ніколи не буде вашою. Що з вами?» — «Я не збираюся ставати злочинцем. Мене морять голодом». — «Якщо підпишете, вас одразу ж відпустять. Що це за будинок?» — «Я не буду підписувати. Не знаю». — «їй же від цього краще не стане. Як вас звати?» — «Нехай вона сама про це скаже. Кратідес». — «Її ви побачите, лише коли підпишете. Звідки ви?» — «Отже, я її більше не побачу. З Афін».

— Ще б п’ять хвилин, містере Голмс, і я б вивідав усе прямо в них під носом. Наступне запитання, яке я хотів поставити, могло б прояснити все, але тієї миті до кімнати увійшла жінка. Добре роздивитися її я не зміг, помітив лише, що вона висока та струнка, а волосся в неї чорне. Вдягнена вона була у простору білу сукню.

«Гарольде, мені нудно, — заговорила вона англійською, але з помітним акцентом. — Я сиджу нагорі сама... О Господи, це ж Павло!»

Останні слова були вимовлені грецькою, і тієї-таки секунди чоловік зірвав пластир із губів та з криком: «Софія! Софія!» кинувся в обійми жінки. Проте це тривало лише мить, тому що Гарольд схопив жінку та виштовхнув її з кімнати, а старший чоловік без зусиль скрутив виснаженого полоненого й поволік його до інших дверей. На якийсь час я залишився сам, тому скочив на ноги, щоб роззирнутися. На щастя, я не встиг ступити й кроку, як помітив, що старший із чоловіків стоїть у дверях та свердлить мене поглядом.

«Ось і все, містере Мелас, — промовив він. — Самі бачите — ми довірилися вам у вкрай делікатній справі. Ми б і не потурбували вас, якби нашому другові, котрий розпочав ці переговори та володіє грецькою, не довелося терміново повернутися на Схід. На щастя, ми дізналися, що є такий фахівець, як ви».

Я вклонився.

«Ось вам п’ять соверенів. — Він наблизився до мене. — Гадаю, цього досить. Але пам’ятайте, — додав він та зі смішком поплескав мене по грудях, — якщо ви розповісте бодай одній-єдиній живій душі... Краще б вам цього не робити!»

Я не можу передати, яку відразу й жах викликав у мене цей чоловік. Тепер світло від лампи падало просто на нього, і мені вдалося ліпше його розгледіти. Загострене обличчя землистого кольору, недоглянута рідка борідка, а коли він наблизив до мене свою фізіономію, я побачив, що губи та повіки в нього увесь час смикаються, як у хворого на недугу святого Вітта. Я подумав, що цей його постійний сміх теж є наслідком якогось нервового розладу. Однак гірші за все були очі — сталевого кольору, безкінечно жорстокі, вони палали безпощадним вогнем.

«Якщо ви прохопитеся, ми про це довідаємося, — сказав чоловік. — Маємо свої джерела інформації. А тепер можете йти. На вас чекає екіпаж, мій друг проведе вас».

Мене хутко провели коридором до дверей, і я знову краєм ока побачив дерева та сад. Латимер не відставав від мене ні на крок і сів у карету, не зронивши ні слова. Їхали ми дуже довго. Нарешті близько півночі екіпаж зупинився.

«Виходьте тут, містере Мелас, — промовив мій супровідник. — Звідси далекувато до вашого будинку, але інакше не можна. І не намагайтеся простежити за каретою!»

Він відчинив дверцята, і не встиг я ступити на землю, як візник хляснув коней, а екіпаж із гуркотом помчав геть. Я розгублено озирався навсібіч. Я був посеред якогось пустиря, порослого вереском та кущами дроку. Вдалині виднілися будинки, в деяких із них світилося. Обернувшись, я помітив червоні залізничні сигнальні вогні.

Карета вже щезла. Я тупцював на місці, намагаючись зрозуміти, де я є і що тепер маю робити, аж раптом мені здалося, що в темряві виник якийсь рух: стежкою йшов чоловік. Коли він наблизився, я збагнув, що це залізничний вантажник.

«Скажіть, що це за місце?» — звернувся я до нього. «Вондсворткомон», — сказав він. «Я можу звідси дістатися Лондона?» — «Якщо пройдете з милю до Клапамської вузлової, як раз устигнете на останній потяг до вокзалу Вікторія».

На цьому моя пригода скінчилася, містере Голмс. Де я побував, хто ці люди, мені невідомо. Я знаю лише те, що розповів, але розумію, що тут щось не до ладу, і мені б хотілося допомогти тому нещасному, якщо це можливо. Наступного ранку я про все повідомив містерові Майкрофту Голмсу, а потім поліції.

Вислухавши цю дивну розповідь, ми деякий час сиділи мовчки. Потім Шерлок подивився на брата.

— Чи вже було вжито якихось заходів? — запитав він.

Майкрофт узяв із журнального столика свіжий випуск «Дейліньюс» та прочитав: «Розшукується Павло Кратідес, грек, який прибув з Афін. Англійською не володіє. За будь-які звістки про його місцезнаходження призначено грошову винагороду. Така сама сума буде виплачена будь-кому, хто надасть інформацію про грекиню на ім’я Софія». Цю об’яву я помістив у всіх газетах. Відповіді поки що немає.

— А що каже грецьке посольство?

— Я направив туди запит. Їм нічого не відомо.

— А якщо телеграфувати начальникові афінської поліції?

— Шерлоку дісталась уся енергія нашої сім’ї, — сказав Майкрофт, обернувшись до мене. — Що ж, берися до цієї справи та дай знати, коли щось з’ясується.

— Я зв’яжуся з тобою, — сказав Голмс. — А на вашому місці, містере Мелас, я був би вкрай обережним. Напевне це оголошення навернулося на очі злочинцям, і тепер вони знають, що ви їх виказали.

Дорогою додому Голмс зазирнув на пошту та відправив кілька телеграм.

— Знаєте, Ватсоне, — зауважив він, — а вечір не пропав даремно. Кілька найцікавіших справ потрапили до мене ось так само, через Майкрофта. Ця задачка, з якою ми щойно зіткнулися, є винятково цікавою.

— І ви сподіваєтеся знайти рішення?

— Нам уже відомо стільки, що буде просто дивно, якщо ми не дізнаємося решти. Мабуть, і у вас виникла якась версія?

— Мені здається очевидним, що цю грецьку дівчину викрав молодий англієць на ім’я Гарольд Латимер.

— Звідки?

— Скоріше за все з Афін.

Шерлок Голмс похитав головою.

— Цей парубок не розуміє жодного слова грецькою. Леді досить вільно висловлюється англійською. Висновок: вона деякий час прожила в Англії, а цей Гарольд у Греції не був жодного разу.

— Що ж, тоді можна припустити, що вона приїхала до Англії, а Гарольд умовив її втекти з ним.

— Це є ймовірнішим.

— І її брат, — мені здається, саме такі стосунки пов’язують дівчину з бранцем, — прибув із Греції, щоб втрутитися, й опинився у полоні в цього молодого чоловіка та його лиховісного приятеля. Вони схопили грека та намагаються силоміць змусити його підписати якісь папери, можливо, пов’язані з майном його сестри. Брат цілком може бути її опікуном. Щоб вести з ним перемовини, їм знадобився перекладач — містер Мелас. Не виключено, що він далеко не перший перекладач, до якого вони зверталися. Дівчина зовсім випадково дізналася, що брат перебуває в одному будинку з нею.

— Чудово, Ватсоне! — вигукнув Голмс. — Мені здається, ви близькі до істини. Маємо на руках усі карти, тепер головне — не гаяти часу. Якщо зловмисники не зроблять чогось несподіваного, ми їх схопимо.

— Але як дізнатися, де розташовано той будинок?

— Якщо наше припущення правильне і дівчину дійсно звати Софія Кратідес, натрапити на її слід неважко. Вона наша головна надія. Судячи з усього, її стосунки з Гарольдом Латимером виникли досить давно, щонайменше кілька тижнів тому, якщо звістка про це встигла дістатися Греції, а брат дівчини встиг приїхати до Лондона. Якщо увесь цей час вони не переїжджали з місця на місце, ми незабаром дістанемо відповідь на об’яву Майкрофта.

Отак розмовляючи, ми дійшли до нашого будинку на Бейкер-стрит. Голмс перший піднявся сходами, але, відчинивши двері у вітальню, закляк від подиву. Я здивувався не менше, зазирнувши йому через плече. У кріслі сидів із сигарою в зубах Майкрофт Голмс.

— Заходь, Шерлоку! Заходьте, сер, — люб’язно запросив він нас і, помітивши наш подив, осміхнувся. — Що, Шерлоку, не сподівався від мене такої прудкості?

— Як ти потрапив сюди?

— Обігнав вас у кебі.

— Події почали розвиватися?

— Надійшла відповідь на моє оголошення. Буквально за кілька хвилин після того, як ви пішли.

— І що в ній?

— Я прочитаю. — Майкрофт Голмс розгорнув аркуш. — Написано тупим пером на рожевому папері, писав чоловік середнього віку тендітної статури. «Сер, — сказано в листі. — У відповідь на ваше оголошення в сьогоднішній газеті поспішаю повідомити, що я добре знайомий з молодою леді, яку ви розшукуєте. Якщо ви будете ласкаві зробити мені візит, я зможу докладно розповісти вам про її сумну долю. Нині вона мешкає в Бекенгемі на віллі „Мирти“. Щиро ваш, Дж. Дейвенпорт». Лист надійшов із Ловер-Брікстона, — додав Майкрофт Голмс. — Пропоную з’їздити туди та з’ясувати подробиці. Що скажеш, Шерлоку?

— Майкрофте, любий мій, життя брата важливіше за долю сестри. Гадаю, ми маємо заїхати до Скотленд-Ярду за інспектором Грегсоном і звідти — одразу в Бекенгем. Цьому Павлові загрожує смертельна небезпека, і важить кожна хвилина.

— Дорогою варто прихопити містера Меласа, — запропонував я. — Нам може знадобитися перекладач.

— Розумно. Пошліть за кебом, вирушаємо негайно. — Шерлок Голмс відімкнув шухляду столу та сунув до кишені револьвер. — Так, — промовив він у відповідь на мій здивований погляд. — Судячи з того, що ми чули, я підозрюю, що ми маємо справу з украй небезпечною бандою.

Коли ми приїхали на Пелл-Мелл та піднялися до містера Меласа, було вже темно. Одначе вдома його не застали: нам повідомили, що кілька хвилин тому за ним заходив якийсь пан, і містер Мелас поїхав разом із ним.

— Ви не знаєте, куди вони вирушили? — запитав Майкрофт Голмс.

— Не знаю, сер, — відповіла жінка, яка відчинила нам двері. — Я тільки бачила, як вони сідали у карету.

— Скажіть, це був високий на зріст, смаглявий та досить уродливий молодий чоловік?

— Що ви, сер! Це був худорлявий, дуже охайний джентльмен в окулярах. І дуже кумедний — він увесь час посміювався, коли говорив.

— Їдьмо мерщій! — занепокоївся Шерлок Голмс.

— Справа набуває серйозного характеру, — зауважив він, коли ми під’їжджали до Скотленд-Ярду. — Містер Мелас знову в руках тих людей. Упевнений, що й цього разу він знадобився їм як перекладач, але коли він виконає їх завдання, йому можуть помститися.

У нас залишалася надія, що коли ми встигнемо на потяг до Бекенгема, то опинимося на місці раніше, ніж карета. Однак у Скотленд-Ярді ми згайнували цілу годину на те, щоб розшукати інспектора Грегсона та здобути дозвіл на проникнення до приватної оселі. Було за чверть на десяту, коли ми нарешті дісталися вокзалу Лондон-бридж, і половина на одинадцяту — коли зійшли з потяга в Бекенгемі. Подолавши ще півмилі в екіпажі, ми опинилися біля похмурої на вигляд будівлі, яка темніла у глибині огородженого подвір’я. Це й була вілла «Мирти». Висадившись із кеба та тримаючись разом, ми попрямували до будинку.

— Світла немає в жодному вікні, — зауважив інспектор. — Схоже, всередині нікого немає.

— Пташки випурхнули, і гніздечко спорожніло, — сказав Голмс.

— Чому ви так вирішили?

— Близько години тому тут проїхав віз із важкою поклажею.

Інспектор посміхнувся.

— Коло воріт я бачив сліди воза, але з чого ви взяли, що на ньому була поклажа?

— Ви, можливо, помітили слід, що веде до вілли, але сліди, котрі залишив той самий віз, від’їжджаючи від будинку, є значно глибшими за перші. Вочевидь, на нього завантажили щось дуже тяжке.

— Що ж, — стенув плечима інспектор. — У цьому ви розбираєтеся краще за мене. Але ось із дверима доведеться поморочитися. Якщо нам ніхто не відчинить, доведеться ламати.

Він рішуче постукав та для певності подзвонив у дзвоник. Відповіді не було. Голмс зник у темряві, але за кілька хвилин повернувся.

— Я відчинив одне з вікон, — сказав він.

— Я радий, містере Голмс, що ви дієте на боці закону, а не проти нього, — зауважив інспектор, коли побачив, як спритно мій друг упорався із засувом. — За даних обставин ми можемо увійти, не очікуючи на запрошення.

Один по одному ми проникли до будинку та опинилися у великому приміщенні — вочевидь, саме тут побував містер Мелас. Інспектор засвітив ліхтар, і в його світлі ми побачили двоє бічних дверей, штори, лампу та японський обладунок, які змальовував перекладач. На столі стояли два келихи, порожня пляшка з-під бренді та залишки вечері.

— Що це? — несподівано промовив Голмс.

Ми завмерли, дослухаючись. Звідкись ізгори лунав глухий звук, схожий на придушені стогони. Голмс вибіг у хол. І тієї самої миті на другому поверсі пролунав розпачливий крик. Мій друг кинувся нагору, ми з інспектором помчали за ним.

У коридор на другому поверсі виходили троє дверей. Жахливі зойки доносилися з-за середніх. Двері були замкнені, але ключ стирчав у замковій шпарині. Голмс розчинив двері й увірвався до кімнати, але одразу ж вискочив назад, хапаючись за горло.

— Чадний газ! — крикнув він. — Треба зачекати, доки вивітриться.

Ми зазирнули всередину та побачили, що кімната освітлена лише тьмяним синім полум’ям, що мерехтіло у мідній чаші, встановленій на тринозі. Мертвенно-бліде світло окреслювало коло посеред кімнати, але за його межами важко було щось розібрати. Утім, біля дальньої стіни ми помітили обриси двох скукоблених у клубок людських фігур. Повітря було сповнене жахливого смердючого чаду. Голмс вибіг нагору сходами, набрав у легені якомога більше повітря, і кинувся до кімнати. Одним ударом від розчахнув навстіж вікно, схопив металеву чашу разом із триногою та викинув у садок.

— За хвилину можна буде увійти, — прохрипів він, вискочивши в коридор. — Де свічка? Хоча не думаю, що в такому повітрі вдасться запалити сірника. Майкрофте, стій зі свічкою поблизу дверей, а ми витягнемо їх у коридор. Уперед!

Ми забігли до кімнати, схопили людей, що задихалися, та витягли їх до освітленого коридору. Обидва вже були непритомні. Губи їхні посиніли, очі вилізли з орбіт, обличчя спухли та налилися кров’ю. Тільки за чорною бородою та кремезною статурою в одному з урятованих ми впізнали перекладача, з яким розсталися лише кілька годин тому в клубі «Діоген». Ноги та руки його були міцно зв’язані, одне око запливло від страшного удару. Другий чоловік, зв’язаний у той-таки спосіб, був високий на зріст, але перебував у вкрай виснаженому стані, до того ж його обличчя було заліплене шматками пластиру. Коли ми опустили його на підлогу, чоловік припинив стогнати, і я зрозумів, що допомогти йому ми вже не зможемо. Проте містер Мелас був іще живий, і менш аніж за годину за допомогою нашатирного спирту та бренді мені вдалося привести його до тями. Коли він нарешті розплющив очі, я з гордістю зрозумів, що оце тільки-но повернув його з тієї долини смутку, де завершуються всі шляхи.

Те, що містер Мелас розповів нам, коли отямився, лише підтвердило слушність наших висновків. Сміхотливий відвідувач, щойно зайшовши до його кімнати, витяг із рукава свинцеву ломаку та без зусиль примусив йти за собою. Ця людина мала буквально гіпнотичний вплив на нещасного поліглота, навіть зараз, щойно Мелас згадував про нього, йому починали тремтіти руки.

Містера Меласа привезли до Бекенгема та знову змусили перекладати. Проте на цей раз розмова була далеко не такою мирною. Англійці погрожували бранцеві негайною розправою, якщо він не виконає їхніх умов. Нарешті, зрозумівши, що погрози на нього не діють, злочинці вивели нещасного, після чого взялися за Меласа. Спочатку вони звинуватили його у зраді, потім жорстоко побили й оглушили ломакою. Що було далі, грек не пам’ятав, тому що опритомнів лише в коридорі.

Так і скінчилася незвичайна справа перекладача.

До цього дня багато в ній повито млою невідомості. Зустрівшись із джентльменом, який відгукнувся на оголошення, ми з’ясували, що нещасна дівчина походила з багатої грецької родини. В Англію вона приїхала погостювати до друзів і познайомилася з людиною на ім’я Гарольд Латимер. Той зумів підкорити її своїй волі та, врешті-решт, схилив до втечі. Друзі Софії, налякані таким поворотом подій, сповістили про це її брата в Афіни, брат же, котрий примчав до Англії, був настільки необережним, що потрапив до лап Латимера та його спільника на ім’я Уїлсон Кемп.

Павло, який зовсім не знав мови, був безпорадним. Негідники утримували його силоміць і поводилися в найжорстокіший спосіб, намагаючись примусити його підписати документи про передачу їм усього майна Павла та його сестри. Від дівчини тримали в таємниці те, що її брат перебуває на віллі. Його обличчя заклеїли пластиром, щоб вона не могла впізнати брата, якщо все ж таки випадково побачить. Проте маскарад не допоміг, серце підказало Софії, хто перед нею, але нещасна дівчина сама була полонянкою. В будинку, окрім злочинців, мешкали лише кучер із дружиною, вірні бандитам. Зрозумівши, що їхня таємниця розкрита, й переконавшись, що полоненого зломити не вдасться, негідники зібрали майно та втекли, наостанок поквитавшись із непокірним бранцем і перекладачем.

За кілька місяців нам навернулася на очі цікава вирізка з однієї будапештської газети. У ній ішлося про трагічну загибель двох англійців, які подорожували у супроводі дами. Ці двоє панів щось не поділили між собою, спалахнула суперечка, що скінчилася різаниною, внаслідок якої обидва загинули від ран. Такого висновку дійшла угорська поліція, але Голмс досі впевнений, що той, хто зуміє розшукати грекиню на ім’я Софія Кратідес, зможе дізнатися правду про те, як вона помстилася за себе та свого горопашного брата.